Знову й знову

26

Слова Бернадет дотримала й у залі очікування на загребському вокзалі сиділа окремо, та й квиток на віденський потяг узяла собі в інший вагон. Навіть за вечерею у вагоні-ресторані вона влаштувалася віддалік і лиш піднесла склянку на знак вітання.

Стентон був щиро вражений.

Насправді вона, звісно, мала рацію. Адже варто було їм заговорити, як одразу ж стало зрозуміло, що вони одне для одного вельми привабливі, а за дуже довгим обідом це враження лише посилилося. Між ними тут-таки з’явилася буквально на дотик відчутна електрика, збудження, з яким, либонь, важко було б дати раду впродовж іще одинадцяти годин тісного сусідства.

Натомість такий перебіг гарантував, що їхня зустріч у Відні відбудеться на свіжій, вельми трепетній ноті. Так, безперечно, Бернадет була, як висловилися б давні армійські приятелі Стентона, класна штучка.

Коли на Європу врешті-решт спала ніч, він задрімав на своєму сидінні і прокинувся тільки тоді, коли потяг уже під’їжджав до Відня.

Вийшовши з вагона, Стентон побачив, що Бернадет, яка їхала ближче до голови потяга, вже знайшла носія і чекає на нього за турнікетом.

— Беремо таксі на двох? — радісно спитала вона. — Свої речі можете покласти зверху на мої, якщо хочете. Хоча ви, певно, волієте носити свій «емоційний багаж» самі, а то ще хтось носа запхає, правда?

— Дякую. Я й справді свої торби ношу сам, — відказав Стентон. — Давня звичка.

— Вам це личить. Ви вже думали, де зупинитесь?

— Ну, готель «Захер», кажуть, непоганий. Це біля оперного театру, розкішно, мабуть, але якщо вже ми у Відні…

— Дивина та й годі! Я теж думаю там зупинитись.

Черга до таксі була не надто велика, й уже невдовзі вони їхали безлюдними вулицями.

— Ні душі. Це завжди так, щойно стемніє, — зауважила Бернадет. — Удень — чудове місто, а от увечері від нудьги хоч вий. Віденці мають лягати спати о десятій, ви знаєте? Інакше їх штрафують.

— Штрафують? Та ну, — не повірив Стентон. — Не може такого бути.

— Хочете вірте, хочете ні, але так є. Вони ж, бачите, живуть здебільшого у багатоквартирних будинках і мусять платити сторожу, якщо запізняться, тому й женуть усі притьмом додому. Смішно, бо ж мало не душаться вечерею за двадцять крон, тільки б заощадити пару геллерів на нічному сторожеві. Дурня, хіба ні?

— Здається, Берні, ви це місто добре знаєте.

— Коли мені було вісімнадцять, я прожила тут місяць, супроводжувала у поїздці одну свою тітку. Вона любила оперу, я — не дуже, зате полюбила Відень, люблю й досі. Ще я приїжджала сюди три роки тому на одну конференцію, присвячену жіночому здоров’ю. З усіх столиць, де я бувала, ця якась найбільш млява. Тут рано лягають, пізно встають, а потім, таке враження, переважно тільки те й роблять, що сидять у кав’ярнях і теревенять про театр. Думаю, Відень просто з тих давніх столиць, які колись були важливі, потім значення втратили, і нічого з цим уже не вдієш, от вони й махнули на все рукою. Тобто, коли поїхати до Лондона чи до Берліна, то там постійно якась метушня, усі страшенно заклопотані: ми намагаємося зберегти за собою першість, німці намагаються нас наздогнати. У Нью-Йорку, чула я, темп іще шаленіший. Та навіть Париж старанно бундючиться і напускає на себе поважний вигляд. А от Відень ніби взяв і просто здався, вам не здається? Австрійці, мабуть, свідомі, що живуть у такій собі різношерстій, недопеченій імперії і мають старезного імператора, який придворним етикетом переймається набагато більше, ніж міжнародною політикою. То вони й собі перестали забивати собі цим голову, і тому тут панує такий легкий, спокійний дух. Ви чули про Карла Крауса?

Про кого мова, Стентон, на диво, знав. Австро-Угорську імперію він вивчав в університеті, властиво, під керівництвом МакКласкі, тож про знаменитого віденського сатирика чув.

— Це той, що журнал видає? «Факел»?

— Браво! З усіх військових, які мені траплялися, ви, без сумніву, найерудованіший. Хай там як, Краус сказав: «У Берліні все серйозно, але не безнадійно. У Відні все безнадійно, але не серйозно». Влучно, правда?

Таксі «даймлер» з ревінням мчало вулицями прегарного міста, а Бернадет усе не змовкала й далі дещо гарячково щебетала, показуючи йому то різні будівлі, то парки, доки вони аж якось несподівано під’їхали під готель «Захер».

— Щось я розтріскотілась, мов та сорока, — зніяковіла вона, коли Стентон розплатився з водієм.

— Хіба що трішки, — усміхнувся він. — Було цікаво.

— Правду кажучи, я трохи нервуюсь. Ви, певно, думаєте, що я якась надто хаплива, але зазвичай я так не роблю.

— Я теж.

— Це все через те вино. Та ще й «Мангеттен». Ну, от. Ми на місці.

Вони ввійшли у фоє готелю і попрямували до стійки адміністратора.

— Упораєтеся самі? — спитала Бернадет. — Бо я зараз почервонію, як той рак.

— Звісно, але… ви впевнені, що цього хочете? Беремо один номер?

— Так. Мені доводилося свого часу крастися коридором, і я цього не люблю. Почуваєшся, наче якийсь злодій.

— Окей.

— Окей?

— Це такий американський вислів. Означає «гаразд».

— Добре. Тоді вперед.

Дорогою до стійки Стентон із подивом збагнув, що й сам трохи знервований, ба навіть збентежений. То було дивне відчуття. Він же, зрештою, зрілий чоловік, військовий, брав участь у секретних операціях у хтозна-скількох країнах, та що там казати — у двох різних вимірах часу і простору. Добре озброєний, грошей кури не клюють, постать солідна і поважна, як не крути. Сам Джеймс Бонд навряд чи зумів би його обскакати. То чому ж тоді, крокуючи до тієї стійки, він почувався так, наче йому знову сімнадцять?

Мабуть, через адміністратора, який сидів за нею. Був високий, худий, сивочолий, з акуратною цапиною борідкою. Нагадував дядька Сема з тих старих карикатур, от лише добродушно підморгувати наче не збирався. Скидався радше на шкільного вчителя, який мав намір добряче вишпетити Стентона за непристойні листівки, знайдені у нього в портфелі.

Зрештою, ситуація справді була доволі делікатна. Стентон знав про ті часи цілком достатньо, аби розуміти, що в жодному респектабельному готелі неодружену пару в одному номері не поселять, а від іноземних гостей, найімовірніше, вимагатимуть при поселенні офіційних документів, які підтверджували б їхній статус. З іншого боку, у гречку люди стрибали в усі часи і завжди якось давали собі раду.

— Добрий вечір, — голосно привітався Стентон. — Ви говорите англійською? Якщо ні, то, може, будете такі ласкаві знайти когось, хто говорить.

Свою обізнаність з німецькою він вирішив не афішувати. Якщо їм закортить з ним посперечатися, то треба зробити так, щоб це було для них якомога складніше.

— Звісно, сер, я говорю англійською, — відповів дядько Сем. — Вам потрібен номер?

— Так, ми з дружиною щойно з загребського потяга. Я б забронював попередньо, але на телеграфі в Загребі на вокзалі ніхто не говорив англійською — хочете вірте, хочете ні. Ми візьмемо найкращий номер. Пришлете нам пляшку рейнвейну, але хорошого, прошу за цим простежити, й добре охолодженого. І щось перекусити. Сиру і холодних закусок цілком вистачить.

— Звісно, сер. Дозвольте лише глянути на ваші документи…

— Ось мої, а дружинині десь у неї в сумці, на самому дні. Моїх буде достатньо, я певен… — Стентон поклав на стійку свій лист від міністерства закордонних справ так, щоб гербова печатка з літерами «GR», левом та єдинорогом опинилася з самого верху, а на додачу засунув під спід десятикронову банкноту. — Гляньте, тут якісь гроші. Візьміть, навряд чи хтось по них повернеться.

Адміністратор отримав банкноту, а Стентон — ключ від номера.

Коли коридорний уже вів їх із Бернадет до ліфта, вона шепнула:

— Я почуваюся так, ніби мені сімнадцять.

— Щойно те саме й мені спало на думку, — відповів він.

— Ви що, справді дали йому хабаря?

— Так. Якби це не спрацювало, довелося б його пристрелити.

Доки носій заносив у номер їхній багаж, Стентон із Бернадет вийшли на балкон, з якого відкривався вид на місто — точнісінько як у Стамбулі. Тільки цього разу він уже був не сам. У небі сяяв майже повний місяць, і поважне давнє місто мовби купалося у сріблястому світлі.

Бернадет сперлася об нього плечем.

— Це ви вперше наодинці з жінкою? — спитала вона. — Маю на увазі, після того, як… — і не докінчила речення.

— По суті, так і є, — зізнався Стентон. — Якщо ви про саме те «наодинці»… Цього року я, правда, довго гостював у своєї колишньої професорки в Кембриджі, але вона страшенно товста і стара, говорили ми тільки про історію…

— У вас була жінка-професорка? У Кембриджі? Як вам це вдалося?

— Е-е… тобто у його дружини. У дружини мого колишнього професора. Вона пожаліла мене, бо… ну, бо я був зовсім сам-один.

Бернадет підсунулася ще ближче.

— Це дуже добре. Для мене, себто… навіть трохи тішить. Певним чином. Чи, може, так казати не варто?

— Та ні, все гаразд.

У двері постукали: прибула вечеря.

Офіціант явно намірявся ще пометушитися, застелити стіл свіжою хрусткою скатертиною та розкласти срібні прибори, але Стентон тицьнув йому в руку чайові й випровадив за поріг.

— Повечеряємо на балконі? — запитав він, піднімаючи тацю. — Ніч сьогодні дуже тепла.

Вони повсідалися у крісла, і Бернадет запалила сигару.

— Я почала курити, бо батько казав, що жінок із цигарками просто бачити не може, а потім звикла. Хочете?

— Ні, я кинув.

— Милий Боже, але чому? Я страх як люблю подиміти!

— Вам теж варто було б, — порадив він. — В тютюні багато канцерогенів.

— Чого багато?

— Куріння може призвести до раку легень.

— Ой, та це все пусте. Мій лікар каже, що насправді куріння деякі інфекції відлякує. Як і склянка доброго вина, до речі.

Стентон нараз збагнув, що вина так і не налив, а заодно й з’ясував, що, кваплячись відкараскатися від офіціанта, навіть не дав тому відкоркувати пляшку.

— Мій девіз — «будь готовий», — мовив він, видобуваючи з торби складаного ножа з усіляким додатковим знаряддям. — Бойскаут — це назавжди, еге ж?

— Що? Бойскаут? І коли ж ви вступили у бойскаути — у тридцять? Їх же заснували якихось шість-сім років тому, мій наймолодший брат був одним із перших.

— Та я тільки… сам не знаю, про що я.

— Корисний інструмент, — зауважила Бернадет, очей не зводячи з ножа.

— Так… австралійський. Будьмо!

Він подав їй склянку, і якусь хвилю вони просто сиділи й мовчки смакували вино.

— Хороший рейнвейн, — озвався врешті Стентон.

— Авжеж. Люблю німецькі вина, вони завжди солодші за французькі.

Стентон вдихнув дим, що в’юнився з її сигари. Пахло чудово.

— А ви? — запитав він. — Мали якісь пригоди після Будапешта? Бо у мене склалося враження, що в Будапешті у вас точно… щось було.

— Так, було. Щось… І ні, після цього не було нічого. Зрештою, минуло тільки три місяці.

— Він розбив вам серце?

Вона на мить замислилася.

— Ну, скажімо, серце мені справді розбили…

— Так я і думав.

— Але…

— Але?

— Ну, гаразд, — мовила вона, дивлячись прямо йому в очі. — А якщо то був не він, а вона? Що ви на це?

— О… зрозуміло. Отже, серце вам розбила жінка.

— Ви дуже вражені? Вам огидно?

— Христе-Боже, ні! Бо таки ні. З якої рації?

— З якої рації? — здивуванню Бернадет не було меж. — Таж це, мушу сказати, завжди всіх страшенно вражає і викликає страшну огиду.

— То ви що, хочете, щоб і мене це вразило та сповнило огидою?

— Ні, звісно, що ні.

— Що ж, добре. Бо мене це не вражає, і огиди я не відчуваю.

— Справді?

Стентон роздумував, з чого почати.

— Послухайте, я розумію, що в суспільстві сьогодні багато упереджень стосовно таких-от рожевих стосунків, але…

— Рожевих? Насправді все було не зовсім рожево… а точніше, зовсім не рожево, якщо вже на те пішло. Відчайдушно, дивно, шалено — так, але аж ніяк не рожево. І закінчилося геть кепсько, але це й зрозуміло, бо чого ще чекати, коли ні сіло ні впало спалахуєш пристрастю до надзвичайно серйозної угорської феміністки.

— Перепрошую, я не те мав на думці… неправильно підібрав слово, навіть не знаю, чому я це сказав. Насправді я ось що хотів сказати: я розумію, що на одностатеву любов нині дивляться криво…

— Нині! Криво!

— Ну, річ у тім, що… ставлення зміниться, я певний.

— Невже? Від вашого оптимізму я, звісно, у захваті, але жодних підстав для нього не бачу, хоч убийте. Власне, для мене це була радше тільки розвага, щось геть несподіване, ніби курортний роман. Але я знаю немало людей, які обрали собі таке життя надовго, і, запевняю вас, суспільство із сил вибивається, щоб зробити це життя для них якомога нестерпнішим.

— Не сумніваюся, — кивнув Стентон. — Але особисто я вважаю, що сексуальні уподобання взагалі не можна обирати з власної волі. Для мене очевидно, само собою зрозуміло, що людина з ними народжується — от і все. Словом, я абсолютно переконаний: за сексуальну орієнтацію нікого дискримінувати не можна.

Бернадет перехилилася через стіл і взяла його за руку.

— Г’ю… Те, що ви оце сказали, — чудово. Дивовижно. Де ви знаходите такі слова? «За сексуальну орієнтацію нікого дискримінувати не можна». Заждіть хвильку, я собі запишу.

І вона пішла в кімнату.

Записувала те речення якось надто довго, а повернулася в самій лише білизні.

— Я поводжуся жахливо, правда? — спитала у Стентона. — Просто, бачите, з вами так цікаво, що я подумала: ми ж, дай нам волю, просидимо тут на балконі до самого ранку й так і не… не підемо звідси до кімнати.

Навіть у світлі місяця видно було, що вона знову вся зашарілася, хоча Стентону відразу впало у вічі, що довга біла сорочка, злегка зібрана на талії і звужена донизу, насправді прикривала її не менше за той одяг, у якому він уперше накинув на неї оком, за винятком хіба що трішки глибшого вирізу та голих рук. Втім, попри всю свою позірну скромність, ця одежа видалася йому неймовірно еротичною. Можливо, таке враження виникло через місячне світло, що падало на оголені білі руки. Іноді неприкритий краєчок плоті діє на чуття й уяву значно потужніше, ніж цілковита голизна. За його часів дизайнери жіночої білизни давно про це забули.

Стентон підвівся, взяв її за руку, і вони повернулися до кімнати, а там вимкнули лампи. Зосталося лише те ж таки місячне світло, що лилося знадвору через відчинені балконні двері. Він підійшов до Бернадет і зняв з неї сорочку. Мить була достоту приголомшлива. Мало того, що вперше за десять років він торкався не Кессі, а іншої жінки, та інша жінка була ще й з іншого часу.

1914-й. У Відні. Під місяцем.

Розстібаючи запонку на накрохмаленому комірі своєї сорочки, Стентон відступив на крок назад.

Тепер Бернадет стояла перед ним зовсім оголена, на ній залишилися лише шовкові панчохи, перехоплені вище коліна підв’язками.

Втім, увагу його привернули не панчохи. І не чудові груди, неочікувано великі, але тугі. І не вигин стегон. І не ледь випнутий живіт. Хоча й це все безмірно хвилювало.

Та Стентон не міг відвести очей від волосся на лобку. Просто його виявилося там значно більше, ніж він сподівався. Світло-каштанове, густе і кучеряве, воно подекуди виходило навіть поза межі того, що буде колись відоме як «зона бікіні». Взагалі це не мало б захопити Стентона зненацька. Про те, що у жінок на лобку росте волосся, він, певна річ, знав, але у природному стані його ніколи не бачив. Кессі робила епіляцію. Всі дівчата, з якими йому траплялося опинитися в ліжку, так само обирали або епіляцію, або бритву, не обов’язково геть уже на бразильський манір, але все одно залишали зовсім трішки, таку собі акуратну стрижечку. Стентон пригадав знамениту історійку про поета Раскіна: той, мовляв, жоднісінького разу не виконав свого подружнього обов’язку, такий шок і огиду викликало в нього волосся на лобку у дружини.

Стентона воно не шокувало; було незвично — та й усе.

Насправді, подумав він, дуже навіть гарно.

— Ну, скинете ви ту сорочку чи ні? — поквапила його Бернадет. — А то я вже почуваю себе якось по-дурному.

— Перепрошую… вже йду, — сказав він, похапцем роздягаючись.

Вони впали в обійми одне одному, потім — на ліжко і почали кохатися.

На хвилю виголоднілий Стентон геть стратив голову і накинувся на Бернадет з такими палкими поцілунками й обіймами, ссав і лапав її так пристрасно, що вона аж звивалася всім тілом у нього в руках. Відколи він востаннє був у ліжку з жінкою, минув уже понад рік, і таке-от несподіване завершення цієї посухи привело все його єство до останнього нерва у стан шаленого збудження. Бернадет теж не опиралася первинному інстинкту і знай викручувалася та вигиналася в обіймах Стентона, а тоді сягнула рукою вниз, ухопилася за нього там і аж застогнала:

— Боже, оцього мені таки бракувало!

Вона дуже відрізнялася від Кессі: та поводилася пасивніше і з радістю просто пливла за течією. Як і будь-яка вірна в коханні пара, вони поступово перейняли звички одне одного. Тоді то було справжнє щастя, проте так чи інак незвідане жіноче тіло і його буйне шаленство видавалися Стентонові тієї ночі несамовито еротичними і страшенно збуджували.

І це мало не призвело до повної руїни.

Думка про Кессі.

Спроба порівняти Бернадет із нею.

З його дружиною. З беззаперечною любов’ю його життя і матір’ю його дітей. Нараз на Стентона бурхливою хвилею накотила провина. От наче Кессі раптом увійшла до кімнати й упіймала їх на гарячому.

Він відчував, як слабне, відлітає жага, хоч Бернадет саме спрагло вп’ялася йому в губи вустами. Непрохана думка відволікала. Жінкам легше, вони можуть удавати пристрасть, доки такі-от думки врешті не заберуться геть, чоловіки ж на таке не спроможні, адже по доказ далеко ходити не треба, онде він.

У руці в Бернадет.

— Ой, — збентежилася вона, — я щось зробила не так?

Безглуздя, повне безглуздя. Він же цього хотів. І потребував. І мав на це повне право. І, сміх та й годі, знав, знав напевне, що Кессі нічого проти не мала б. Звісно, не мала б.

Кессі. Ох, Кессі. Як же зробити так, щоб вона пішла. Зазирнула в сусідній номер. Вийшла на балкон.

Він приплющив очі — і побачив оголену Бернадет. Ось вона стягує з себе ту довгу сорочку — і перед ним постає її доладне тіло. Гарні, обтягнуті білим шовком стрункі ноги. Волосся на лобку. Густе й жіночне. Світло-каштанове. Чудове і напрочуд доречне.

Стентон провів рукою вниз по її тілу і сягнув туди. Відчуття було дуже дивне. Він звик, що там у жінок або гладенько, або трохи шорстко — залежно, як вони за собою доглядають. Цього разу, одначе, там було м’яко. Тепло й податливо. Розкішно. Захопливо. І його враз пройняло бажання всім своїм єством пірнути туди всередину, якомога глибше, глибше, глибше…

— Це вже краще, — пристрасно видихнула Бернадет. — Ось тепер пішло, таки пішло!

Потім вони лежали разом у ліжку. Допили вино, а тоді Бернадет закурила і згорнулася клубочком у його обіймах.

— Дуже добре було, — сказала вона, закидаючи на нього ногу.

— Так, було чудово, — погодився Стентон.

— Ти ж не залишив у мені… е-е… сімені, правда? — спитала Бернадет. — Трохи запізно вже питати, але…

— Навряд. Я намагався бути обережним, — відповів він. — Думаю, воно все в тебе на животику і на простирадлах.

— Добре… як то кажуть, краще сюди, ніж туди.

Стентон замислився: надто вже химерною видавалася ідея про те, що в цій новій версії століття якась дівчина могла б від нього завагітніти. Діти у двох різних вимірах часопростору: еге ж, від думки про це таки й справді могла піти обертом голова. Ця думка нагадала йому про Тессу та Білла — його дітей, дітей, навколо яких оберталося все його життя. Зрештою, обертається й далі.

От тільки їх більше немає. А він у ліжку з жінкою, яка померла за десятки років до їхнього народження.

Бернадет, либонь, відчула, про що він думає, бо спитала:

— Ти ж не почуваєшся винним, правда? Через твою дружину, себто… Я певна, вона зрозуміла б. Чи це надто вже самовпевнено з мого боку? Звісно, я не можу знати, що вона подумала б. Але ж таки зрозуміла б, ні? Навряд чи їй хотілося б, щоб ти завжди, весь час був сам.

— Так, думаю, вона зрозуміла б, — відповів Стентон. — І ні, винним я не почуваюся.

Бернадет поклала голову йому на плече і поцілувала в шию. Він обняв її, і так, притулившись одне до одного, вони якийсь час і лежали. Трохи піднявши голову і скосивши очі, Стентон бачив її обличчя. Таке миле, миле обличчя.

Раптом гарненький кирпатий носик ледь помітно поморщився. Бернадет явно збентежилася.

— Що таке? — запитав він.

— Я думала, твій годинник зупинився, — сказала вона, повернувши голову так, щоб глянути йому на зап’ястя, — але ні, йде, бачиш, секундна стрілка рухається. І світиться.

— То й що?

— Ну, він не цокає. Твій годинник не цокає, — мовила вона. — Дивина.

— Та цокає, тільки дуже тихенько, — запевнив її Стентон.

— Ні, не цокає, — стояла на своєму Бернадет. — Він лежав у мене під вухом, а на слух я ніколи не скаржилася. Він не цокає.

— Це особлива розробка. Дуже новітній механізм. Швейцарський.

— Гм… «Сейко». Звучить якось не дуже по-швейцарськи.

— Це така малесенька фірма, зате дуже просунута. На роки випередила свій час. У мене тонка робота, тому спорядження мені потрібне найновіше.

— І це підводить до наступного запитання: а чим ти, власне, займаєшся? — спитала, перекрутившись на живіт, Бернадет і сперлася підборіддям на складені докупи долоні. — Ти такий дивний, навіть, я сказала б, загадковий. Кажеш, що начебто військовий…

— Начебто? Як це — начебто?

— …і водночас ти ще й рудокоп з австралійської глибинки, де добуваєш золото. При цьому не тільки чув про Карла Крауса, але й знаєш назву його сатиричного журналу, який лиш у Відні друкується, та й читати той журнал можеш німецькою. Маєш нечувано передові погляди на жінок і сексуальні стосунки. Вмієш так підбирати слова, що деякі твої фрази хоч одразу вписуй до словника цитат. Кажеш, що вчився у Кембриджі, але, таке враження, не пам’ятаєш, що жінок там немає — ні серед студентів, ні серед професорів. Далі, ти страшенно міцний фізично, міцнішого чоловіка я в житті не зустрічала. У тебе просто залізні м’язи, й обіймати тебе, до речі, — неймовірна приємність. А ще я помітила в тебе на тілі два шрами — схоже, від кульових поранень. Ти очей не спускаєш з двох своїх ранців і маєш годинник, який не цокає. Ані от стілечки. То хто ж ти такий, Г’ю Стентоне, і чим займаєшся, якщо чесно?

— Ну… я міг би тобі сказати, — мовив він, пригадавши відомий у його столітті вислів, — але тоді мені доведеться тебе вбити.

Бернадет усміхнулася.

— Сподіваюся, це жарт. То ти шпигун?

— Для тебе я лише незнайомець із потяга, Берні. Як і ти для мене.

— Незнайомець із потяга, — поволі повторила вона. — Звучить дуже романтично.

— Це і є романтично. Принаймні для мене. Випадково познайомитись в експресі Сараєво-Загреб з чудовою дівчиною і провести з нею ніч у віденському готелі під місячним світлом — куди вже романтичніше, навіть не знаю.

— Тільки ніч?

Стентон відповів не одразу. Може, й справді залишитися? Ненадовго. Поснідати на тому ж таки балконі, далі цілий день, аж до вечора, гуляти містом, потім повечеряти, випити вина, ба навіть потанцювати. Це ж усе-таки, хай там як, Відень часів імперії. Тоді повернутися з Бернадет у номер і…

Однак у нього ж місія і свої таємниці. Багато таємниць. А ця жінка — дуже розумна, спостережлива і допитлива.

— Мабуть, так буде краще, тобі не здається? — нарешті озвався він.

— Мабуть, — погодилася вона, хоч і з явним смутком у голосі. — Якби ми провели ще одну таку ніч, я б, напевне, у тебе закохалась, а кохати я, здається, не дуже вмію і можу.

— Кохати може кожен. Просто треба знайти відповідну людину.

— Ти дуже кохав свою дружину?

— Так, дуже.

— Я певна, вона цього заслуговувала.

— Авжеж.

— То мені просто треба знайти відповідну людину?

— Саме так.

— І шукати не серед угорських феміністок.

— Судячи з усього, ні.

— А таємничі незнайомці з потяга? — вона й далі спиралася підборіддям на складені долоні і дивилася на нього. Позаду світив місяць, і Стентон бачив перед собою лише темний силует, але відчував на собі її погляд. — Думаєш, їх також краще уникати?

— Знаю лише, що навряд чи маю що запропонувати — чи тобі, чи комусь іншому. І, якщо вже бути відвертим до кінця, дуже сумніваюся, що коли-небудь матиму.

— Емоційний багаж?

— Еге ж. Емоційний багаж. Багаж, який об’їздив уже багато доріг.

— І що ти робитимеш? Маю на увазі, зранку, коли викинеш мене, ніби забруднену рукавичку, і я муситиму покрадьки вибиратися з цього готелю сама, нещасна й покинута, намагаючись приховати свою ганьбу?

— У мене призначена одна зустріч у Берліні.

— От бачиш! «Зустріч у Берліні» — це ж звучить, ніби назва розділу зі шпигунського роману, абсолютно.

— О, насправді нічого цікавого. Зовсім не так захоплююче, як приковувати себе до огорожі Букінгемського палацу, наприклад.

— Немає тут нічого захоплюючого, повір. Це бентежно, страшно і жахливо незручно. Ти й уявити собі не можеш, яку ненависть ми викликали. Всі тільки глузували і плювалися, жінки також. А поліція? Це ж сущий жах. Таке враження, ніби вони бачили в нас якусь загрозу. Ну от що такого загрозливого в жінці, прикованій до огорожі?

— Знаєш, урешті-решт ви переможете. Колись дискримінація за статевою ознакою буде поза законом.

— Дискримінація за статевою ознакою? Чудове визначення. У такому разі залишається тільки сподіватися, що ти пророк. Зрештою, жінки ж тримають половину неба… Так чи інак, знаєш, ліпше нам зараз забути про майбутнє і зосередитися на теперішньому. Якщо це наша єдина ніч разом, то треба взяти від неї все.

І вони кохалися знову, а потім знову лежали у темряві; Бернадет палила сигарету, і Стентон упіймав себе на тому, що й сам охоче зробив би пару затяжок. Усе ж він стримався, бо й так мав досить клопоту, щоб ця ніч не перетворилася на «кохання втрьох», і не хотів давати Кессі зайвий привід знову з’явитися біля ліжка: мовляв, Тесса вкотре вже принесла зі школи листівку з зображенням напівзогнилої від куріння легені.

— Я трохи заздрю, що ти їдеш у Берлін, — озвалася Бернадет. — Мені теж хотілося б колись туди поїхати. Найбільше у світі мені кортить зустрітися з Розою Люксембург. Ти про неї чув? Взагалі я дуже сумніваюся, що про неї знає багато англійців, але ти ж такий із усім обізнаний, що просто жах.

— Звісно, я про неї чув. Економістка марксистського штибу, яка страшенно дратує німецькі правлячі кола, — відповів Стентон і мало не додав: «Зрештою вона таки влаштувала в Німеччині революцію, але закінчила сумно, коли її до смерті побили на вулиці бойовики з якогось воєнізованого загону», — проте вчасно прикусив язика, бо згадав, що до цих подій насправді ще кілька років. А тепер є всі підстави сподіватися, що нічого такого не трапиться взагалі.

— Ти мене вражаєш, — захоплено сказала Бернадет. — У це годі повірити. Скільки британських військових чули про Розу Люксембург? Один-єдиний у цілому світі, закладаюся, і я щойно з ним кохалася!

І вона міцно й пристрасно його поцілувала.

Стентон усміхнувся сам до себе. Він завжди знав, що диплом випускника історичного факультету колись таки стане йому у пригоді.

— Знаєш, це чудова жінка, — задумливо вела далі Бернадет. — Навіть не уявляю, хто б іще міг викликати в мене такий захват, як вона. Дуже розумна, дуже пристрасна, дуже відважна і роль відіграє дуже вагому.

Невдовзі потому Стентон заснув.

Вперше за дуже довгий час він засинав, відчуваючи, як поруч б’ється жіноче серце, а коли вже відпливав у сон, то раптом вражено збагнув, що щасливий. Щасливий тієї миті. Щасливий лежати голим у ліжку з Бернадет Бердетт.