Знову й знову

28

Наступного ранку Стентон попрощався з Бернадет і подався далі своєю дорогою до Берліна — імперської столиці Другого Рейху, — де мав убити імператора.

Берлін, властиво, складався з двох міст.

Саме такого висновку дійшов Стентон, ласуючи морозивом на терасі кондитерської Кранцлера на Унтер-ден-Лінден.

Одне місто належало до дев’ятнадцятого століття, інше — до двадцятого.

Перше відповідало своїй сутності абсолютно; навряд чи хтось зумів би знайти у цілому світі місто, яке краще вкладалося б у тогочасні уявлення про імперіалізм. То було місто несамовито мілітаризоване — столиця держави-гарнізону на ймення Пруссія. Від часів спартанців жоден народ не прославляв так ратний труд. У сучасному світі жодне державне утворення, за винятком хіба що зулусів, не творило такого беззастережного ідола з армії. Саме армія становила безсумнівно найважливішу і найпомітнішу в місті інституцію — після монархії, з якою була нерозривно пов’язана. Військові були повсюди. У кожному парку марширували оркестри. Щонеділі (а за найменшої нагоди і в будні) відбувалися врочисті паради. Офіцери у пишно оздоблених уніформах, скроєних так, що в них зручно було хіба що підносити склянку чи кланятися дамі, бундючно походжали бульварами або сиділи в кафе. Військові колони ходили маршем усюди, де було достатньо місця, щоб ходити маршем. І повсюди, повсюди стояли вартові. Раніше Стентон уявлення не мав, скільки солдатів було на вулицях передвоєнного Берліна імперської доби. Щиро кажучи, це його навіть дещо ошелешило. У жодному іншому місті потреби виставляти вартових у формі перед кожною публічною будівлею начебто не було. Тут же охороняли все: і музеї, і національні монументи, і залізничні станції, і громадські туалети. Зазвичай перед кожним будинком, який уособлював чи то імперську, чи муніципальну владу, стояла достоту всюдисуща в цьому місті смугаста чорно-біла вартівня, а перед нею крокував туди-сюди солдат у гостроверхій касці з карабіном на плечі. Людині військовій на взірець Стентона все це навіть певною мірою тішило око; бездоганна стройова виучка та начищені до сліпучого блиску чоботи просто вражали. Військовий церемоніал у німців був майже на тому самому рівні, що й у британців, тільки-от застосовували його тут набагато частіше. Показові вправи на зразок тих, що їх виконують раз на день кінні гвардійці перед Букінгемським палацом, тут можна було побачити мало не щогодини на якійсь, скажімо, каналізаційній насосній станції.

Де не було солдатів, були люди, які намагалися мати вигляд солдатів. У форменому одязі ходила половина населення Берліна, а якщо враховувати офіціантів у ресторанах і кафе та портьє у готелях, то й усі три чверті. Здавалося, кожен заклад у місті сформовано на військовий манір. Геть усі, від поліцейських до листонош і від студентів до готельних консьєржів, одягалися, ніби солдати. Уніформу носили навіть учителі.

Водночас Стентон, на подив собі самому, дійшов іще одного висновку: ані надміру войовничого, ані загрозливого враження все це не створювало, а повнилося натомість дещо комічним духом такої собі добродушної та самовдоволеної непорушності. Подібні на капітанів листоноші, схожі на генералів службовці водогону та посильні з телеграфу — достеменні фельдмаршали — просто грали кожен свою роль у радісній пантомімі. От наче ціле місто перетворилося на декорації для якоїсь руританської комічної опери[1], а його мешканці вирішили спробувати себе у ролі хористів і солістів.

Відколи Бісмарк сорок років тому об’єднав країну, Німеччина участі у справжній війні не брала, і тепер, попри всю військову музику та марширування навколо, жодного бажання воювати Стентон у столичних жителів не спостерігав.

Офіціант прокотив повз його столик візок з розмаїтими тортами та тістечками. От солодощі свої вони таки любили, ті німці. Чи радше, мабуть, свої вершки та креми. Адже, наскільки розібрався у ситуації Стентон, насправді тутешні торти становили лише засіб для доставки до місця призначення збитих вершків: між тоненькими коржами з пористого тіста громадилися товсті шари молочного тлущу. Kaffee und Kuchen, каву з тістечками — оце берлінці любили по-справжньому. Стентон, зрештою, теж.

Усе навколо випромінювало якесь аж начебто безмежне вдоволення.

І завинив тут, звісно, той інший Берлін. Берлін двадцятого століття.

Той Берлін, час якого настав.

Бо ж, попри згадану вище військову пантоміму, то було місто сучасне. Це добре відчував навіть прибулець зі століття двадцять першого. Стентон мав враження, наче будівлі, спорудженої понад п’ятдесят років тому, у місті не знайти вдень з вогнем, а багато будинків мали такий вигляд, ніби їх звели буквально минулого тижня. Це місто розросталося швидше й динамічніше за будь-яке інше в цілому світі. На вулицях панував жвавий автомобільний рух, набагато, по суті, жвавіший, аніж Стентон помітив у Лондоні; повсюди можна було побачити ознаки електрифікації та застосування новітніх технологій. На тих самих вулицях, якими марширували солдати, стояли ряди громадських телефонів та квиткові автомати; тими самими вулицями курсували хвилина у хвилину за графіком найкращі в Європі трамваї. Електрика була доступна всюди; плетиво електричних дротів тягнулося через усе місто, а постачання було надійніше, ніж будь-де у світі. Коли Стентон за допомогою спеціального перехідника підключив до мережі свій комп’ютер, то виявилося, що напруга в ній така сама стабільна, як і у двадцять першому столітті.

У Берліні виготовляли все. Більшу частину хімікалій, які виробляли у світі. Основну масу електроприладів. Чимало сталі. Усі найкращі у світі фотоапарати, телескопи і точні інструменти. Та насамперед тут робили гроші — неймовірні суми грошей. Навіть великі міста індустріалізованих Сполучених Штатів дивилися на Берлін із заздрістю.

Війни у цьому місті не хотів ніхто, крім психів.

Надто високу ціну довелося б тоді заплатити. І таки довелося.

Минулого разу.

Просто Стентон бачив фото. Фото, на яких це чудове місто лежало в руїнах. Ним у парі крокували ненависть і погибель. Цю історію він знав; за його часів її знав кожен школяр; тільки її вони, властиво, й вивчали. Як Німеччина привела двадцяте століття до кошмарної руїни і таким чином буквально знищила сама себе.

Як усі ці вгодовані, вічно заклопотані, квітучі люди лише за кілька років перетворилися на виснажених, знесилених хворобами примар, які опинилися на межі голодної смерті; їхня передова економіка лежала сплюндрована, а попереду у них були десятиліття справжніх жахіть, заколотів, злиднів та гніту.

Цього разу, одначе, нічого такого не трапиться.

Бо Стентон мав намір це зупинити. Він порятує Берлін і порятує Німеччину. Порятує цих дурненьких солдатів, яким би знай тупотіти вулицями, і порятує цих чудових людей, які викликали в нього щирий захват своєю працьовитістю та винахідливістю, своєю шаленою оригінальністю, своїм хистом до торгівлі, науки й мистецтва. Порятує їх від жахливої долі, яка на них чекала.

Порятує їх від їхнього кайзера.

Адже незалежно від того, трапилося вбивство у Сараєві чи ні, схибнутий на мілітаристських ідеях імператор Вільгельм, з його марнославством та роз’ятреним еґо, рано чи пізно таки втягне цю молоду динамічну державу у самовбивчу війну.

На стіні навпроти висів портрет імператора — на думку Стентона, вельми промовистий. Достоту карикатурний у своїй чванькуватій гордовитості, Вільгельм був зображений там у такому ракурсі, ніби оглядає згори цілий світ, що ним наміряється заволодіти. Одягнений, наче якийсь ангел війни, у білу військову форму зі сталевою пластиною на грудях; тлом йому служила римська колонада, не залишаючи жодних сумнівів щодо імперських претензій.

Ліву руку кайзер тримав, як завжди, на ефесі шаблі, намагаючись таким чином приховати вроджену ваду, яка, на думку багатьох, неабияк вплинула на формування його психіки. Та рука була всохла і на цілих шість дюймів коротша за праву. Вільгельм завжди намагався своє каліцтво ігнорувати й сміливо брав участь у різних спортивних та військових вправах, але потай дуже через це страждав і відчував огиду до себе самого.

Стентон попросив рахунок і поклав на блюдце кілька рейхсмарок. На банкнотах і монетах теж красувався той-таки імператор — кайзер Віллі. Чолов’яга з закрученими догори вусами, для якого й далі існувала тільки одна Німеччина. Військова. Те, що німецька промисловість завойовувала світ, для Вільгельма II нічого не означало. Бо світ мала завойовувати не німецька промисловість, а німецька зброя, і на чолі цього завоювання мав стояти він — імператор у прикрашеному велетенським орлом шоломі.

Стентон глянув на годинник. Імператорові залишилося жити менше доби.

Десь у глибині душі ворухнулася жалість. Не можна сказати, щоб Вільгельм здавався аж таким уже суцільним уособленням зла. Проте був марнославний, сварливий, пихатий, нерозважливий та емоційно нестійкий і відзначався глибоко вкоріненим імперським комплексом. Для беззаперечного головнокомандувача найкращої на планеті армії — риси вкрай небезпечні.

Він просто мусив померти.