Знову й знову

31

Стентон розібрав гвинтівку і сховав у ранець. Підібрав гільзу від вистріляного патрона і поклав туди ж, а з кишені вийняв іншу — від патрона для гвинтівки «Маузер Ґевер 98», яка була тоді на озброєнні у німецької армії. Ту гільзу він кинув на землю поблизу того місця, звідки стріляв.

Натрапивши на гільзу, поліція вважатиме, що зброю, з якої скоїли вбивство, встановлено. Німецьку зброю гаданого вбивці-німця. Стентонова куля вибухнула, фактично, розпалася на атоми.

Тепер залишалося виконати останній пункт розробленого орденом Хроноса плану. Пункт, на його думку, вельми огидний, от ніби вистрелити з-за рогу в невинну людину. Владі треба вказати ймовірного винуватця. Винуватця-німця. Щоб енергію, викликану жадобою помсти, вона спрямувала всередину, а не назовні.

Вад у цій логіці Стентон не бачив. У 1914-му Німеччина мала найрозвинутіші й найдосвідченіші ліві сили у світі. Темп та інтелектуальний багаж німецької економічної революції посприяв появі чималого нового класу освічених людей, які більш ніж чітко усвідомлювали, що зазнають експлуатації. У передвоєнній Німеччині пострах «червоної загрози» був живий-живісінький, тож істеричні реакціонери готові були повірити у будь-який наклеп на робітничі організації.

Стентон же мав зараз дати в руки цим реакціонерам кия, яким можна буде перелічити лівим геть усі ребра; про щось таке вони й не мріяли ніколи. Йому це не подобалося. Звинувачувати лівих у злочинах, яких ті не робили, — улюблена розвага правлячих кіл, їй уже років сто, не менше. Та іншого виходу у нього не було.

Німеччина, яка б’ється сама з собою, — це все-таки краще, ніж Німеччина, яка намагається побити решту світу.

Стентон витягнув з сумки листівку, поклав на землю і притиснув гільзою від «маузера». Надрукована та листівка була криваво-червоною фарбою. Зображений на ній суворий, шляхетний на вигляд робітник могутнім кулаком бив у голову злостивого карлика-чорта з обличчям кайзера. Підпис під малюнком був вельми простий: «Кайзер мертвий! Робітники, піднімайтесь і беріть владу у свої руки!».

І все, жодних подробиць. Нічого конкретного.

«Нехай попріють, — казала МакКласкі. — Нехай поламають собі голову. Хто ж убив Віллі? Та там уся країна на вуха стане».

Залишивши такий-от доказ, Стентон одягнув куртку і зібрався йти. Дозволив собі ще раз, востаннє зиркнути вниз, на Потсдамер-пляц, де, цілком природно, зчинилося тієї хвилини справжнє пекло. Натовп посунув уперед, і солдатам, на допомогу яким кинувся навіть духовий оркестр, ледь удавалося стримувати натиск, а панове у циліндрах усі скупчилися за подіумом, куди, безперечно, й упало тіло імператора.

Стентон усвідомлював, що дивиться у самісіньке око бурі. То була та мить, коли камінь вдаряється у непорушне плесо озера. За секунду підуть кола. І справді, просто на його очах багато хто заквапився вже не до місця трагедії, а від нього. Здебільшого поліцейські, які розсипалися віялом у надії перехопити злочинця, та водночас, мабуть, і репортери, що поспішали першими повідомити найприголомшливішу, найважливішу новину століття. Вбито беззаперечного, наділеного мало не диктаторськими повноваженнями правителя Німецької імперії, держави з найпотужнішою економікою і найгрізнішою армією в Європі! Наймогутніший, либонь, у світі чоловік був мертвий. Більшої сенсації годі собі й уявити.

Досі хвилі, викликані цим потрясінням, не вийшли ще за межі Потсдамер-пляц, бо рухалися зі швидкістю пішохода. Та варто першому-ліпшому репортеру дістатися до телефонного або телеграфного апарата — і від приголомшливої звістки здригнеться весь світ.

Стентон відвернувся. Відколи він порішив імператора, не минуло ще й дев’яноста секунд. Спокій кафе у саду на даху «Вертгайму» ця новина збурить, певне, лише за дві-три хвилини. На ту мить йому треба бути вже там. Майнула думка про підстреленого охоронця. Хтозна, може, він ще живий, а отже, є шанс — хоч і, відверто кажучи, доволі нікчемний, — що прикмети стрільця можуть згодом дійти до відома поліції. Що ж, нехай, вирішив Стентон. Одного холоднокровного вбивства на день більш ніж достатньо. Поза тим, треба негайно зникати з місця злочину та й про розповсюдження листівок час уже подбати.

Пробігши дахом, Стентон на мить пригальмував перед дверима з табличкою «Verboten!», зосередився, а тоді ввійшов назад у кафе — впевнений, спокійний і діловитий, як завжди. Навряд чи хтось узагалі звернув на нього увагу, а якщо й звернув, то не запам’ятав, це точно. Бо чому й навіщо? Світ і далі такий самий, яким був не одне десятиліття до того. Чарівний світ початку двадцятого століття, славна едвардіанська епоха — непорушна і надійно незмінна.

Цьому світові залишилася ще якась хвилина.

З саду на даху Стентон вийшов тими ж дверима, якими туди й потрапив, зійшов у відділ меблів на п’ятому поверсі, а потім без зайвого поспіху попростував до пишних, визолочених центральних сходів, які спускалися звідти на п’ять поверхів униз. Глянувши туди, він побачив голову статуї жінки-селянки. З того місця легко було уявити, ніби зазираєш у виріз її гіпсової блузи, і ціле покоління школярів, напевно, немало вже з цього натішилось і насміялось. Проходячи повз балюстраду на самому верху, Стентон витягнув з-під куртки добру сотню підроблених соціалістичних листівок, просто на ходу, не стишуючи кроку, поклав їх на перила і пішов сходами вниз.

Знав, що довго вони там не пролежать, і справді, не встиг він зійти ще й на п’ять східців униз, як папери сковзнули похилою поверхнею і закружляли атріумом, поміж звивистими сходовими маршами, ніби велике червоне конфеті. Зиркнувши тієї миті донизу, Стентон побачив, що на першому поверсі, біля підніжжя сходів, люди вже заметушилися, почали збиратися в купки і гарячково розмахувати руками; якась жінка, схоже, навіть зомліла. Час немовби сповільнився. Занепокоєне перемовляння ширилося сходами вгору, а назустріч йому летіли листівки.

Тепер уже люди хапали червоне конфеті — і звідусіль залунали розгнівані й нажахані крики. Стентон спускався, а весь універмаг уже розтривожено гудів: жахливу новину перетравлювали, нею обурювалися, їй просто не йняли віри.

Крізь схвильований натовп Стентон проштовхався до дверей і вийшов на Ляйпціґерштрассе.

Днина видалася гаряча, але з заходу, якраз у напрямку двох майданів-близнюків, названих на честь міст Ляйпціґа і Потсдама, віяв доволі сильний вітер. Стентон повернув на захід, проти вітру, і на ходу запхав руку в сумку, де лежала решта листівок. Одним упевненим, але майже непомітним рухом він витягнув їх і впустив на землю, а сам пішов далі, навіть не завдавши собі клопоту бодай раз озирнутись. Бо навіщо? Знав, що червоні листівки позаду підхопив вітер і жене їх через трамвайні колії туди, де, поза всіляким сумнівом, лежав іще труп кайзера.

Стентонова місія завершилася.

Хвиля адреналіну, яка захлеснула його в попередню годину, пішла на спад, натомість прийшло усвідомлення, що дихати трохи боляче. Приклавши руку до грудей, він намацав на сорочці дірку з обвугленими краями і вперше після того, як зійшов з даху, згадав, що в нього ж двічі стріляли. Зиркнувши вниз, побачив під розстебнутою твідовою курткою чорну пропалину — акурат навпроти серця. Така самісінька пропалина є, відомо, й на спині — знову ж таки, акурат навпроти серця. Ніде правди діти, таки збіса влучний стрілець той охоронець. Схоже, німецька поліція анітрохи не поступається німецькій армії та німецькій промисловості.

Довелося куртку застебнути. Краще вже попріти, аніж випадково дати комусь нагоду побачити у себе на сорочці дірку від кулі.

На ходу Стентон обережно обмацав собі груди, мимоволі кривлячись, варто було натиснути трохи сильніше. Потовкло його, безперечно, таки добряче, на ранок буде чималий синець, але нічого не зламано. Так, досі фортуна йому посміхалася, тут не посперечаєшся. Якщо тепер вирішить відвернутися — що ж, нехай. Світ він уже врятував.