Знову й знову

32

По Унтер-ден-Лінден Стентон дійшов до парку Тірґартен, а там вирішив пообідати. Сарделькою зі свинини з гірчицею і кухлем пива. Типова німецька трапеза на відзнаку суто приватної таємниці: завдяки своєму останньому вчинку він зберіг для прийдешнього століття кращу Німеччину. Німеччину вдоволених, прогресивних людей, яким до вподоби пиво і сардельки, а не завоювання й убивства. Ту Німеччину, яку попереднє двадцяте століття звело нанівець.

Коли він проходив через Тірґартен минулого разу, той видавався тихим і якимсь статечним; тепер же парк був залюднений і, як сказали б за інших часів, аж гудів. Доки Стентон сидів і обідав, новина про смерть кайзера гриміла містом, наче залп із важкої артилерії, і завдавала глибокої рани його мешканцям. Навколо говорили тільки про одне. Няньки, які гляділи довірених їм дітей, приголомшено витріщали очі, огрядні панове нажахано розмахували руками, серйозні студенти міцно стискали губи і темнішали на виду. Хтось ішов собі в якихось справах, хтось прогулювався парком, хтось балакав з друзями або й просто думав про щось своє, а тоді випадково чув якусь репліку або сам з кимось заговорював — і враз геть перемінювався, спинявся, ніби громом прибитий. На обличчя вмить набігав вираз повного заціпеніння і безмежного жаху.

Якщо можна одним махом увігнати у шоковий стан ціле місто, то саме це й відбувалося у ті хвилини з Берліном.

Ніхто з берлінців до скону не забуде, що робив, коли його вух сягнула звістка про вбивство кайзера.

Стентон аж почувався дещо незручно — наче змушений був мимоволі підглядати за чужим горем. Це відчуття нагадало йому про те, наскільки він сам тут ізольований і самотній. Адже й далі перебував, так би мовити, на узбіччі, без емоційного зв’язку зі світом, у якому тепер жив і, властиво, житиме довіку. Та все ж у той день його самотність була забарвлена радістю, яка накочувалася на нього хвиля за хвилею. Адже він упорався із завданням усесвітньо-історичної, по суті, ваги, виконав свій обов’язок.

Зробив те, про що мріяв мільйон британських солдатів. Убив кайзера.

З цією думкою Стентон вирішив замовити собі друге пиво; втім, як тут-таки з’ясувалося, йому пощастило, що він устиг замовити бодай перше. Вражені приголомшливою новиною власники швидко дійшли висновку, що в такий день торгувати пивом і сосисками якось не личить. Офіціанти вже закривали невеликі вхідні ворітця закладу й повідомляли відвідувачам, що з поваги до загиблого імператора зачиняються на невизначений час.

Стентон подався до свого помешкання.

Йому до їхнього горя й болю діла не було. Так, можливо, він спричинив їх, але не розділяв, аж ніяк. З його боку то було хірургічне втручання, з їхнього — реакція організму. Своєю смертю кайзер об’єднав усе місто так, як жоднісінького разу не об’єднував за життя. Та Стентона це не стосувалось.

Удома на нього чекала пляшка малинового шнапсу, а на додачу ще й пляшка вина «лібфраумільх» — сиріч «молока Пресвятої Діви» — обидві загорнуті у вологу спідню сорочку, що зберігала прохолоду. Що робити, коли вже буде по всьому, він не надто собі уявляв, тож отак і підготувався. Тепер же вирішив повернутися до себе, трохи випити і знову поміркувати про майбутнє — цим разом уже своє, суто своє майбутнє.

Дорогою до Мітте йому впало в око, що двері зачиняло не тільки кафе у Тірґартені: зачинялося, таке враження, ціле місто. Пригадавши, що у помешканні в нього немає ані крихти їжі, він устиг іще заскочити до невеличкої продуктової крамнички на Александерпляц буквально за хвилину до того, як зачинили і її. Тут йому таки пощастило, бо інакше довелося б сидіти без вечері, а може, й без сніданку. Стентон купив хліба, сиру, шинки, печива і кілька персиків — цього вистачить, аби перебитися, доки місто відчиниться знову. Цю крамничку він уже знав, заходив сюди на закупи раніше, й упізнав молоду жінку на касі. Напередодні купував тут фрукти, і вона навіть дещо його причарувала, так широко усміхалася, а зважуючи йому полуниці, наспівувала впівголоса пісеньку про те, що хоч які солодкі бувають Erdbeere (власне, полуниці), але любов усе ж солодша. Сьогодні, однак, не було ні усмішок, ні співу. Жінка, видно, так сплакалася, що ледь зуміла порахувати решту.

— Наш кайзер уже на небі, — сказала вона і додала: — Прокляття на голову того, хто це зробив.

Прокляття, отже, на його, Стентона, голову. Дивне відчуття.

Плакала і проклинала не тільки продавчиня з продуктової крамнички. Мертві вожді завжди популярніші за живих, і на вулицях багато хто не міг стримати своїх почуттів. Стентонові трапилася літня вже жінка, яка аж у груди себе била від розпачу. Він якось і не уявляв собі щось таке насправді, в реальному житті. Думав, це лише старомодний, заїжджений вислів із тих часів, коли люди полюбляли мелодрами; а проте ту жінку горе пройняло так сильно, що вона гатила себе в груди геть по-справжньому, а інша тим часом намагалася її утішити. Хто не плакав відкрито, той усе одно вигляд мав такий пригнічений і сумний, наче ледь стримував сльози. Словом, усі до одного переживали, вочевидь, національну трагедію нечуваного й небаченого масштабу. Чогось такого Стентон, звісно, сподівався, та все ж розмах народної скорботи його просто вражав.

Так він дістався до своєї вулиці й увійшов у будинок. Щоб потрапити на сходи, треба було пройти через невеликий вестибюль, де чергував консьєрж — мовчазний старигань, від якого Стентон досі чув лише коротке вітання, «Morgen!» або «Abend!», залежно від часу доби. Проте того пополудня консьєрж мовчати не міг.

— Покидьки, — мало не плюнув він у відповідь на привітання. — Свинота. Хробаки. Недолюдки. Нічого, ми їх усіх перевішаємо.

— Кого? — перепитав Стентон. — Кого перевішаєте?

— Соціалістів, звісно, — пояснив старий. — А з ними й анархістів, усю ту революційну наволоч.

— Ну, спочатку їх мала б упіймати поліція, ні? — нагадав Стентон.

— Де вони, ми і так знаємо, — похмуро відказав старий консьєрж. — Не сховаються.

Стентон піднявся у своє невеличке помешкання і, відклавши на потім їжу, відкоркував вино, а тоді відсалютував самому собі у дзеркалі над умивальником і вихилив першу склянку до дна.

Тепер настав час повернутися до списку, який він почав укладати напередодні ввечері. Шеклтон. Еверест. Переліт через Атлантику. Військова служба… Бернадет.

Нарешті можна рухатися далі.

Та насправді тут-таки з’ясувалося, що якраз рухатися далі геть неспромога. Відчуття того, що місію завершено, чомусь не було і квит.

Навпаки, його охопило таке ж сум’яття, як у ті перші секунди, коли він опинився начебто сам у стамбульському погребі, все ще відчуваючи на губах смак м’ятної помади тієї напівголої дівчини-туркені.

Наливши ще склянку вина, Стентон спробував пояснити собі це сум’яття скоєним того дня вбивством. Учинок жахливий, і тому, кого це залишає байдужим, зброю довіряти не можна у жодному разі. Вбивати Стентонові, звісно, доводилося й раніше, але з часом легше не ставало. Так чи інак, це ж лише цілком природний для людини страх перед тим, щоб відібрати життя в іншої людини; він про свій учинок не шкодував. Аж ніяк, якщо вже на те пішло. Був упевнений, що вчинив правильно і мав на це всі підстави. У разі потреби зробив би так само знову.

То звідки ж тоді сум’яття?

Шукаючи якоїсь розради, Стентон дістав з ранця книжку. Ту книжку прихопив із собою з майбутнього; тепер через нього її так ніколи й не буде написано. То була збірка віршів Вілфреда Овена. Одна з улюблених його книжок ще з дитинства.

Він уже не раз і не два перечитував ці вірші, відколи опинився тут, у минулому, бо якось і уявити собі не міг кращого аргументу на користь своєї місії, ніж ось ці моторошні та водночас безмежно зворушливі хроніки тихого героїзму, жахливої бійні й безглуздої жертви. Написані від щирого серця, вірші Овена описували жахіття, яке прагнув відвернути Стентон, проникливіше і пронизливіше за будь-які цифри та статистичні дані.

Думка про те, що в разі успішного завершення його місії Овен напише зовсім інші вірші, додавала йому сил, і то чимало. Замість накласти головою у великій, страшній війні, Вілфред Овен отримає шанс на життя. А разом з ним — і Брук, і Сассун, і мільйони інших відважних молодих людей, життя яких таке ж важливе, хоч їхні імена й згадані лише на воєнних меморіалах, споруджених на міських і сільських майданах, — меморіалах, на які у його столітті мало хто вже й звертав увагу.

Та цього пополудня, попри вино, шнапс і смерть великого німецького підбурювача війни, вірші чомусь не допомагали. Відчуття тривоги і занепокоєння, яке, відколи Стентон вийшов з універмагу «Вертгайм», лише наростало, з жодними сумнівами щодо справедливості його місії пов’язане не було.

Просто на серці було якось бентежно — оце й усе.

Знадвору тим часом доносився дедалі сильніший шум і гамір. Погода стояла тепла, вікно Стентон відчинив навстіж, і от тепер поступово йому вже починало здаватися, наче на вулицю ні сіло ні впало висипало все населення Берліна.

І хоча люди й далі здебільшого плакали, та потім поволі-поволі той плач став тонути в інших, уже не таких мирних звуках. З вулиці долинали крики, співи, а часом і брязкіт розбитого скла.

Ще там деренчали дзвінки, лунали свистки, гуділи клаксони: то влада розставляла тенета, розпочинаючи полювання на вбивцю, якого все одно ніколи не спіймає.

Сидячи у себе в помешканні зі склянкою «лібфраумільху» в руці — вино, попри всю свою «солодку» славу, чомусь гірчило — і прислухаючись до всього цього, Стентон відчував у повітрі дух шаленства і божевілля. Колись йому вже довелося переживати щось дуже подібне: було це в Кабулі, коли американський безпілотник, над яким утратили контроль на землі, врізався прямісінько у школу, вщент її зруйнувавши. Кабульці тоді заполонили вулиці так само, як нині — берлінці. Американцям та й узагалі будь-кому з Заходу стало в афганській столиці геть незатишно. Стентон і його товариші забарикадувалися на базі, де й сиділи безвилазно, зі зброєю напоготові, цілими днями.

Цього разу натовп шукав соціалістів, та Стентон мав підозру, що вже невдовзі ненависть розростатиметься щораз ширше й ширше без особливого розбору. Через відчинене вікно до нього доносилося скандування: «Смерть соціалістам! Усіх на шибеницю!».

Отож-бо й воно: всіх. Не винуватих, а всіх.

Висунувшись з вікна, він побачив, що люди розмахують першими, дуже ранніми випусками вечірніх газет, а тоді зійшов униз і купив газету й собі. Заголовок у чорній рамці був витриманий у звичному для тих часів велемовному стилі. У Стентонові роки писало б просто: «Кайзера вбито». Тут натомість основний заголовок проголошував: «ЙОГО ІМПЕРАТОРСЬКУ ВЕЛИЧНІСТЬ УБИТО В БЕРЛІНІ». «Підозрюють соціалістичну змову», — доповнював звістку підзаголовок.

Стентона побачене розхвилювало. Це ж урешті-решт перша, історична передовиця нового, цілковито інакшого двадцятого століття. Він упіймав себе на тому, що уявляє цей заголовок, уже оцифрований, у якомусь документальному фільмі, який вийде на телеекрани через багато-багато років.

Ціну, одначе, так чи інак заплатити все ж доведеться. Людей на вулицях проймав дедалі сильніший гнів. Там обмінювалися чутками вже й незнайомці: мовляв, поліція розкрила масштабну змову лівих з метою повалення уряду. До Стентона доносилися уривки розмов; багато хто впевнено просторікував про сотні революціонерів та анархістів, які збиралися захопити владу.

Слово «помста» лунало знову й знову.