Знову й знову

33

Повернувшись до своєї кімнати, Стентон ковтнув ще трохи шнапсу і сів читати перші повідомлення у вечірній газеті.

Поліція, як він і сподівався, спрацювала ефективно. Його вогневу позицію і гільзу від «маузера» вже знайшли. Згадали в газеті і про пораненого, якого виявили неподалік на даху. На думку репортера, то був хтось із охорони. Перш ніж спробувати його допитати, поліція чекає на висновок лікарів щодо важкості поранень.

Стентон порадів, що не вбив того хлопця, хоч і замислився водночас, чи не зросла тепер для нього загроза бути впізнаним. Якщо й зросла, вирішив він, то зовсім не суттєво, бо особливої нагоди роздивитися його так, щоб більш-менш точно потім описати, охоронець не мав. Коли Стентон перекрутився на спину, той саме цілився в нього з гвинтівки, яка суттєво обмежувала поле зору. З упевненістю можна було побачити тільки, що вбивця кайзера високий і світловолосий, а таких у німецькій столиці хоч греблю гати. Поза тим, той охоронець, цілком можливо, взагалі не очуняє, помре від ран.

Хоча спина і груди таки поболювали, Стентон вирішив прогулятися, осушив склянку і вже вийшов був на сходи, та потім повернувся і поклав у кишеню штанів свій «ґлок». У такий вечір на вулиці можна сподіватися чого завгодно.

За порогом його одразу поглинула бурхлива юрба, яка тяжіла начебто до Бранденбурзьких воріт. Ті ворота звів кайзерів батько на відзнаку великої звитяги Пруссії над Францією, тож збиратися там, аби пом’янути загиблого німецького героя, було цілком природно.

У місті вирували емоції. Багато людей плакали просто на ходу, приголомшені, об’єднані спільною втратою. В інших, одначе, розпука вже перейшла у гнів, і вони волали до небес, вимагаючи помсти. Стентона здивувало, як стрімко погіршувалася ситуація навколо. Звісно, він і раніше знав, що масова публічна реакція неминуча, а її можуть, безперечно, супроводжувати і спорадичні спалахи насильства, але переростання цієї реакції у всеосяжну і начебто геть невичерпну істерію, спрямовану на негайну відплату, якось не очікував.

Усі навколо поводилися так, наче втратили святого. Свою провідну зорю.

Зрештою, певний сенс у цьому був. Адже кайзера Стентон убив, коли той не встиг іще все спартачити. Імператор загинув, коли очолював країну, ще не заплямовану війною та варварством, країну — світового лідера у промисловості, економіці та технологіях, країну з добре розвиненим соціал-демократичним рухом.

Спостерігаючи за натовпом, який проймала дедалі сильніша лють, Стентон раптом усвідомив, що у липні 1914-го року кайзер в уяві німецького народу асоціювався насамперед із поступом, процвітанням та миром. Так-так, власне — миром. Люди навколо не знали того, що знав Стентон. Вони бачили одне: всі двадцять шість років правління їхнього імператора у країні панував мир. За цей час Німеччина перетворилася на одну з провідних держав світу: німецька промисловість конкурувала з американською, військово-морський флот наздоганяв британський, а армія взагалі не мала собі рівних.

Тож не дивно, що берлінці, які, сповнившись гнівом та розпачем, заполонили того дня столичні вулиці, саме у кайзері вбачали найпотужніший символ своєї дедалі більшої могутності та заможності й боялися, що з його смертю усьому цьому настане кінець — їхня щаслива зірка згасне. Серед усього того люду лише Стентонові було відомо, що край їхньому мирному, затишному світові мав покласти власне живий, а не мертвий кайзер.

Йому кортіло гукнути: «Агов, хлопці, спокійно! Усе гаразд! Він же просто марив війною!». Розповісти, що не минуло б і п’яти тижнів, як ось цей начебто оплот миру та стабільності насправді втягнув би країну у самовбивче протистояння. А вже через чотири роки той, кого вони оплакували як найвагомішу запоруку щасливого майбуття Німеччини, чкурнув би, підібгавши хвоста, з Берліна до Голландії, у ганебне й безславне вигнання.

Та тепер усе це, звісно, було вже історією… чи, радше, історією не було. Власне, у тім-то й річ: усе це якраз історією не було, а тепер уже ніколи й не буде. Залишиться лише химерним видінням, що житиме у пам’яті однієї-єдиної людини на цілій планеті. Нова ж дійсність полягала у тому, що могутній правитель Німеччини у найуспішніший в історії цієї держави період загинув, і його народ був просто спустошений.

А дехто з цього народу вже повнився шаленою люттю.

Люттю загрозливою і дедалі небезпечнішою.

На місто спала ніч, і Стентонові почали траплятися молодики з дрючками й кийками в руках. Ніхто не тягатиме з собою кийок, якщо не має бажання когось ним почастувати, а тих молодиків від такого бажання аж розпирало. Ще зловісніший вигляд мали добре організовані загони студентів у напіввійськовій уніформі й кашкетах. Студенти ці ходили під імперськими прапорами та стягами з орлами і присягалися, що відомстять або помруть.

Відомстити-то відомстять, але кому?

Хто скуштує кийка? Супроти кого підуть вони під своїми прапорами і стягами? Хто скоїв цей злочин? І хто за ним стоїть?

Тут замішані соціалісти. У цьому ніхто в Берліні не сумнівався. Але які соціалісти? І де вони? Де їхнє гніздо? Де вони ховаються? Листівки хроносити сфабрикували зумисне вельми туманні, у них не було за що зачепитися.

Подальші випуски вечірніх газет ситуацію змінили. Журналісти мали час зібратися з думками, з’ясувати деякі деталі, і тепер почали називати певні імена та вказувати певні назви. І хоч імен конкретних змовників назвати поки що не могли, та недвозначно кивали у бік соціалістів. До того ж робили це з неабияким ентузіазмом, без особливих вагань тицяючи пальцем у гаданих винуватців.

— До штаб-квартири СДПН! — залунало в натовпі. — Викуримо ту наволоч із нори!

Про Бранденбурзькі ворота всі одразу забули й подалися натомість до канцелярії соціал-демократичної партії — респектабельної парламентської партії, яка отримала на останніх виборах мільйони голосів. А проте, тут-таки поквапилися нагадати своїм читачам газети, саме ця організація була до 1890-го відома як Соціалістична робітнича партія Німеччини.

Стентону залишалося лише сподіватися, що лідерам СДП вистачило здорового глузду розійтися зі свого офісу по домівках.

Чи, якщо вже на те пішло, лідеру. А якщо ще точніше, то лідерці. Бо у ґвалті й шумі навколо Стентон щораз частіше чув одне ім’я: воно, таке враження, просто притягувало до себе загальну ненависть. Ім’я, яке — вечірні газети дуже постаралися — було того вечора в усіх на вустах.

Роза Люксембург.

Героїня-кумир Бернадет.

Знаменита соціалістка, яка колись стане засновницею Німецької комуністичної партії і загине від рук членів якогось парамілітарного загону смерті.

Принаймні такий кінець спіткав Люксембург у попередній часовій петлі.

Де ж тут угадати, як складеться її доля цього разу?

Та поки що нічого доброго для неї на обрії не вимальовувалося.

Схоже, сама думка про Розу Люксембург доводила юрбу мало не до сказу. Така ненависть пояснювалася кількома причинами. Насамперед то була абсолютно безкомпромісна і надзвичайно красномовна соціалістка. Далі: не справжня німкеня, а натуралізована, по суті, брудна чужинка — правдоподібно, з Польщі, не інакше. Ще далі: жінка. А насамкінець — найгірше: вона була єврейського походження.

От про це Стентон не подумав.

Не подумав, що звинуватять у всьому євреїв.

А чому ні? Їм же в тогочасній Європі клали на карб геть усе. Відколи Карл Маркс уперше закликав робітників усього світу єднатися, євреїв звинувачували у тому, що за міжнародним соціалістичним рухом стоять саме вони (по той бік барикад їм, правда, закидали, що саме вони стоять за міжнародним капіталізмом). Так уже повелося з незапам’ятних часів: варто було здійнятися в Європі хвилі ненависті, як вигрібали, само собою, євреї. Тож насправді й не дивно, що багато хто в натовпі звинувачував у смерті свого імператора вже не Люксембург-соціалістку, а Люксембург-єврейку.

Справді, про це Стентон таки не подумав. Цікаво, а МакКласкі та решта хроноситів подумали? Чи їм було начхати?

Занепокоєння, яке проймало Стентона раніше, тепер змінилося на відчуття свинцевої важкості у шлунку; від тривоги його вже мало не нудило, але позбутися її він не міг, як не намагався переконати себе, що це ж, мовляв, лише на одну ніч. Просто люди на вулицях приголомшені й засмучені. Звісно, зараз усе розвивається за сценарієм гіршим, ніж він сподівався, але це мине.

Стентон віддався на волю натовпу, який усе більше перетворювався на роз’юшене збіговисько — сумнівів тут уже не було. Він відчував, як на плечі йому тисне всією своєю ваготою історія. Нова історія. Історія у процесі творення.

Попереду замерехтіло вогнище.

Вогнище на вулиці, не дуже й велике — звичайна жарівня, над якою спрагло лизали повітря жовті й помаранчеві язички полум’я, але у Стентона від цього видовища тенькнуло в грудях. Нічний Берлін, розлючений натовп, вогнища. Миготливі тіні на бруківці. Підноситься у повітря і, підхоплений вітром, стелиться сивими пасмами у напрямку річки Шпреє дим. Усе це він уже бачив. Не на власні очі, ясна річ, а у незліченних документальних фільмах та випусках старої кінохроніки. Образи, намертво вкарбовані у колективну пам’ять його двадцятого століття. Колись їх умить впізнавали сотні мільйонів, тепер — тільки він один.

Палили листівки. Стентон бачив, як вони чорніли, скручувалися і перетворювалися на попіл, поглинуті жовтогарячим полум’ям, що витанцьовувало у нічному повітрі. Спершу йому навіть здалося, наче то горять його листівки, але цього просто не могло бути. Їх же було лише дві-три сотні, кілька годин тому, в іншій частині міста. Він вихопив одну з вогню і погасив, чорну від сажі, оторочену з одного боку розжеврілими іскрами; текст вкривала кіптява, але читати це майже не заважало. Виявилося, що то відозва соціал-демократів. Вони, либонь, зметикували, куди дме вітер і до чого можуть призвести чутки, які циркулювали у натовпі, а тому поквапилися заявити про своє обурення вбивством і висловити вірність короні.

У листівці писало:

Либонь, запевнення у відданості старшому синові загиблого імператора далося цим поміркованим, ліберальним парламентарям дуже нелегко. Молодий Віллі був добре знаний загалу як марнотратник, невіглас і нестримний бабій, а його потяг до розкішного життя особливо дратував тих, хто, як‑от автори цієї листівки, ратував за соціальну рівність. Та попри це лідери СДП поквапилися сповістити світові, що їхня партія стоїть на боці нового імператора. Видно, настрої у місті нагнали їм страху таки добряче.

Однак на студентів, які заполонили вулицю, це особливого враження не справило. Слухати, як підступні солодкомовні соціалісти, потерпаючи за своє життя, розсипаються облудними словами, вони не бажали. Потребували помсти, і через таку дрібницю, як непричетність потенційної жертви до злочину, відмовлятися від неї не збиралися. Тому вкинули листівки у вогонь і подалися далі.

Невдовзі їм трапився на дорозі чоловік у робітничому кашкеті, який роздавав такі самі листівки. Стентон стояв і дивився, як бідолаху стягнули з тротуару в саму гущу натовпу і збили з ніг.

— Це ваша робота! — кричали молодики, а в діло тим часом пішли вже й черевики. — Ваша — соціалістів і євреїв!

Стентон роздумував, чи не втрутитися, і навіть стиснув уже в кишені руків’я пістолета. Проте так нічого й не зробив, бо й справді не зумів би нічим тут зарадити. Це божевілля просто мало котитися своїм шляхом.

Коли юрба, що налічувала осіб триста, дісталася до штаб-квартири соціал-демократів, виявилося, що під будинком уже зібралося люду аж ніяк не менше. Знервовані партійці підготувалися заздалегідь: спорудили поміст для промовців, а зверху почепили наспіх накреслений транспарант, на якому були лише три слова: «Відданість німецькій короні».

Стентон бачив, що вони налякані. Зазвичай їхні транспаранти вимагали восьмигодинного робочого дня, встановлення прожиткового мінімуму та відшкодування за отримані на роботі травми. Нині ж вони квапилися запевнити цілий світ, що нічого не прагнуть більше, ніж жити під владою п’яниці та сексуального маніяка.

На помості стояло кілька серйозних на вигляд бороданів, один намагався щось сказати, розмахував, закликаючи до тиші, руками, та навіть його товариші навряд чи могли розібрати бодай слово, хоч і стояли поруч, — так завивала й галайкала юрба. Перед помостом вишикувалися шерегом прихильники партії; намагаючись захистити своїх лідерів, вони стояли пліч-о-пліч, зчепившись ліктями. То були міцні чоловіки, робітники з рішучими обличчями, та Стентон не сумнівався, що натовп, навалившись з усієї сили, змете їх за лічені хвилини.

Насправді, спало йому на думку, він мав би бути цим видовищем цілком задоволений. Усе йшло так, як і задумали хроносити; власне, його й відрядили сюди спровокувати саме такий перебіг подій. Німеччина, яка повернула проти себе самої, Німеччина, яка більше не прагне чужої крові, бо запрагла своєї. Він мовби на власні очі бачив у себе за плечем МакКласкі: ось вона, пишаючись своєю проникливістю, безжально щириться і хихоче: «От бачиш! Історію роблять люди! А цього конкретного разу — ти, Г’ю! Кілер-одинак, який розвернув історію навспак! Змінив світ! Одна куля — і Німеччина вирушає у майбутнє абсолютно іншою, новою дорогою! Тепер час та натхнення вдертися, наприклад, до Бельгії з’явиться у цього наброду не скоро. Вони вчепляться в горлянки одне одному і нічим більше особливо не перейматимуться».

І, ніде правди діти, певною мірою побачене Стентона таки порадувало. У перші години після успішного замаху на кайзера план хроноситів працював, мов годинник. Того дня якісь там загарбницькі війни не спали б на думку жодному німцеві. Вони мали з ким зводити рахунки й удома.

Тож британську армію він урятував. Урятував усю молодь Європи і не тільки. Поки що, одначе, картинка око не тішила. Принаймні не у Берліні.

— Червона Роза! Червона Роза! — злостиво скандувала юрба.

Слухати жменьку безіменних бородатих інтелектуалів-ліваків, яких і між собою не розрізниш, ніхто не хотів. Їм потрібна була окраса програми, головне чуперадло, відьма-революціонерка. Польська шльондра. Роза Люксембург, яку багато хто шанував, але більшість люто ненавиділа. Номінально — все ще соціал-демократка, проте добре відома як непримиренна радикалка і запекла противниця правлячих кіл держави з династією Гогенцоллернів на чолі.

Авжеж, їм потрібна вона, але дідька лисого вони її отримають, думав Стентон. Усе ж таки Роза Люксембург — жінка дуже розумна, а щоб з’явитись ось так перед цим натовпом, треба бути хіба що самогубцем психованим, не інакше.

І тут, на превеликий подив Стентонові та й усім решта теж, саме так вона і вчинила. З-поміж людей, які скупчилися у глибині помосту, виокремилася постать і, накульгуючи (наслідок перенесеної у п’ятирічному віці хвороби), рішуче вийшла на середину.

То була невисока, скромно одягнута жінка. Кремова спідниця, біла блузка, чорна краватка, простенький капелюшок пастельної барви — якої саме, Стентон у світлі вуличних ліхтарів розрізнити не міг. Одначе, на відміну від інших на помості, чорної жалобної пов’язки на руці в неї не було. Натомість вона виклично пов’язала собі через плече червоний шарф.

На мить усі аж притихли, вражені так само, як і Стентон: невже ця жінка справді зважилася на такий крок попри те, що багато хто в натовпі прагнув її крові? І власне цією хвилевою тишею вона й скористалася, щоб її почули. Жодного рупора не мала, проте давно вже звикла виступати перед публікою і голос мала гучний та виразний, добре чутний принаймні у перших рядах.

— Друзі! — крикнула вона. — Дякую, що долучилися до нас на цьому мітингу. Попрошу хвильку уваги, бо хочу дещо вам пояснити. Покійного імператора я вважала деспотом, це правда, але…

Продовжити їй не дали.

Далі, зрозуміло, мало йти засудження вбивства деспота, але сказати цього вона вже не змогла. Натовп ураз кинувся вперед, усі як один, наче звір на здобич. Квола лінія оборони з партійних працівників та робітників розсипалася вмить, і студентський авангард опинився на помості, перш ніж у когось з’явилася бодай найменша нагода звідти втекти. Погромники відразу пустили в діло кийки і кинулися на вражених підстаркуватих бороданів, яких намагалися вивести у безпечне місце вірні прибічники.

У будівлю полетіли цеглини й каміння, почувся дзенькіт скла, що розліталося на друзки. Де ж поліція, запитував себе подумки Стентон. Та у поліції, безперечно, були тієї ночі справи важливіші, ніж рятувати жменьку соціалістів від доброї прочуханки, на яку ті, байдуже, винуваті чи ні, давненько вже заслужили. Коли почалася сутичка, Стентон згубив Розу Люксембург з очей і тепер лише сподівався, що вона зуміла повернутися в будинок. Справді, її відданість принципам, байдужість до небезпеки та відвага викликали захоплення. Не хотілося б, щоб оскаженілий натовп роздер цю жінку на шматки. Поза тим, і Бернадет про неї високої думки. Він мав усе ж надію, що їй пощастило вибратися.

А тоді її побачив.

Полонену. В руках у юрби. Наче якийсь згорток, Розу Люксембург просто передавали над головами, несли у саму гущу натовпу. Геть безпорадну, ніби мишу, що потрапила в лапи котячій зграї.

І тягнули прямісінько до вуличного ліхтаря.

Стривайте, вони ж не лінчувати її збиралися?

Атож, власне: лінчувати. І не збиралися, звісно, а якраз це й робили: лінчували. Колективна істерія замкнулася на собі. Юрба, як то зазвичай буває, заводила сама себе. Якщо вихопити зараз із цього натовпу окремого індивіда, здогадувався Стентон, відвести його набік і спокійно запитати, чи справді він хоче зробити те, що, властиво, вже робить: повісити людину без суду і слідства, фактично, скоїти прямо на вулиці холоднокровне вбивство, — то більшість ось цих консервативно налаштованих молодиків від такого наміру майже напевне відхрестилася б. Але разом, об’єднані спільним божевіллям, радістю та, звичайно, анонімністю, вони були глухі до будь-яких аргументів, навіть якби комусь стало відваги такі аргументи висловити.

Крім того, жертва їм трапилася досконала.

Їхнього імператора вбив якийсь соціаліст, а вона — найвідоміша у Берліні соціалістка.

Жінка. Іноземка. Революціонерка. Та ще й єврейка.

Хто з-поміж верстви німецьких юнкерів уважав, що повісити єврея — аж такий уже злочин? На якусь сотню миль східніше їх вішали просто так, для розваги.

Встояти годі.

Стентон не вірив своїм очам. Упорядковані й самовдоволені, електрифіковані й помережані трамвайними лініями вулиці, якими він захоплювався ще зовсім недавно, того ж таки дня, моторизована мережа доставки Kaffee und Kuchen, кави та тістечок, якій заздрив увесь світ, артерії славного Weltstadt-а, першого «світового міста», буквально за кілька годин перетворилися на джунглі.

Крові, щоправда, жадали не всі. Дехто дивився на те, що діялося, стурбовано, з острахом, вражений тим, як стрімко розвивалися події. Проте в епіцентрі бурі натовп обернувся на справжнє багатоголове страховисько, об’єднане спільною метою. Стентон побачив, як через перекладину ліхтарного стовпа перекинули мотузку. Електричний ліхтар, цей яскравий символ упорядкованої та прогресивної нації, вмить перетворили на шибеницю, що мала послужити найбільш ницому та первісному з людських інстинктів — жадобі крові.

Йому впало в око обличчя жертви, яке то білішало, то темнішало, бо та пручалася, викручувалася, поверталася туди-сюди під різким електричним світлом, що падало на неї згори. Таке дрібне лице. Така дрібна жінка. Проте водночас і велика. Колись йому траплялося читати, що, виступаючи перед людьми, вона аж наче ставала вищою на зріст, заворожувала слухачів своїм звучним голосом і дошкульною дотепністю. Тільки-от цієї миті весь її уславлений розум нічим зарадити їй не міг. Стентон бачив, що губи у неї ворушаться. Що ж вона робила — сперечалася з напасниками? Намагалася розкрити їм очі, прибрати шори, вказати на те, що в їхніх діях відсутня елементарна логіка? Та ні, швидше за все, просто благала дарувати їй життя — справа так само безнадійна.

Навколо неї вирувала сила-силенна рук: вони шарпали її, штовхали, підносили до шибениці. Жити їй залишилось якусь хвилину, не більше.

Стентон відвернувся. Дивитись, як вона помирає, йому не хотілося.

І тут у нього в голові залунав голос. Голос Бернадет. Теплий голос із таким милим ірландським акцентом ніби нашіптував прямо у вухо: «Знаєш, це чудова жінка. Навіть не уявляю, хто б іще міг викликати в мене такий захват. Дуже розумна, дуже пристрасна, дуже відважна і роль відіграє дуже вагому».

Саме так сказала Бернадет тієї ночі, яку вони провели разом у Відні. Її уста були тоді так близько біля його, що майже їх торкалися. І тепер вона говорила далі: «Що ж це ти робиш, капітане Стентон з повітряно-десантного полку спеціального призначення? Невже так просто дозволиш, щоб ця безневинна й беззахисна жінка померла? Оце так поводяться британські солдати? Не забудь, що лінчують її через тебе! У тебе, чорт забирай, залишилася ще бодай дрібка честі чи ні?».

Вона таки мала рацію.

А тоді в друге вухо зашепотіла Кессі. Обидві жінки закликали його негайно братися за розум і до діла.

У нього в портмоне лежав лист від дружини: «Я ніколи не мала нічого проти, щоб вийти заміж за солдата. Бо знала: ти віриш у те, заради чого ризикуєш своїм життям».

Того чоловіка вона кохала. Хлопця, який робив те, що треба.

Дівчата мали рацію. Час зібратися й узятися до чоловічої роботи.

Стентон обернувся і заходився проштовхуватися вглиб натовпу. Зрештою, а що йому втрачати? Місію виконано, історія пішла новим руслом, його життя тепер належить лише йому і нікому іншому, а вчинки важать не більше й не менше за вчинки будь-кого з решти люду на цій планеті. Він вільний діяти, як сам собі вирішить, і має право ризикнути життям, щоб ні в чому не винну жінку не повісили зараз прямо на вулиці.

А якщо його спіткає така сама доля? Що ж, непоганий спосіб померти.

Часу в нього було небагато.

«Ворушися, чорт забирай, ворушися!» — кричав йому в одне вухо голос Бернадет.

«Швидше, Г’ю! Швидше! — підганяв його в друге вухо голос Кессі. — Її ж зараз уб’ють!»

Він то штовхав, то тягнув, то буквально прорубував собі шлях крізь юрбу, відганяючи відпрацьованими ударами тих, хто, собі на лихо, опинився в нього на дорозі й не зреагував одразу на його уривчасті команди. Знав із власного досвіду, що розлючений натовп хоч і небезпечний, проте водночас млявий і тупий, а тому рішуча людина здатна з ним упоратися — принаймні до певної міри. Люди розступалися практично тієї ж миті; гадали, без сумніву, що він квапиться долучитися до вбивства, і потай раділи, мабуть, що брудну роботу виконають інші, а вони просто тішитимуться виставою збоку, не беручи на себе жодної відповідальності.

Не минуло й пів хвилини, як Стентон дістався до самого осереддя колотнечі й тут-таки привернув до себе увагу.

— Поставити жінку на землю і відступити на крок назад, усі до одного! — крикнув він по-німецьки. — Ну, я кому сказав?! Облишити і відступити, вже!

Голос у нього був сильний. Звучний. Владний. Голос, який звик віддавати накази і звик, що ці накази виконують. Молодики, які, несамовито вирячивши очі, вчепилися у жінку, що знай намагалася вирватися з їхніх рук, завмерли на місці. Тут панувало масове божевілля і повний параліч особистої волі; всіх з головою затопила хвиля лютої ненависті. Стентонове тверде, цілеспрямоване втручання було наче палка, встромлена раптом поміж спиці колеса, що досі шалено крутилося і лише набирало обертів.

Він знову ступив уперед, проштовхуючись до самого стовпа, який мав стати шибеницею для Рози Люксембург.

А там поставив ногу на основу того стовпа, одною рукою схопився за нього, підтягнувся, щоб його краще бачили, і крикнув:

— Ця жінка — член легальної політичної партії! Жодних доказів, які пов’язували б її з убивством імператора, немає! А якщо хтось такі докази має, то нехай учинить з ними так, як велить закон!

Йому майже вдалося. Слово «закон» подіяло на всіх, мов удар. То було покоління студентів, яких професори мали право карати фізично за найменшу провину. Вони виховувалися у середовищі прусської військово-соціальної культури, а тому дисципліна і послух були для них поняттями майже релігійними. Відтак кільце люті, що стискалося навколо Стентона й Рози Люксембург, трохи відступило, інстинктивно скорившись новому лідеру, який хтозна-звідки й узявся.

На жаль, серед студентів знайшовся один хлопець, який теж тією чи іншою мірою претендував на право вважатися лідером, а тому поступатися не збирався.

І Стентон побачив молодика у студентському кашкеті, який виступив уперед і підвів на нього очі. Ліхтар добре освітлював згори його обличчя. Холодні, бляклі очі. На щоках — характерні для запеклих дуелянтів рожеві шрами. Явний нащадок аристократів, прусський юнкер до самих підборів своїх високих чобіт, який також звик, щоб йому корилися.

— А ти хто в біса такий? — владно поцікавився він.

Перш ніж відповісти, Стентон зістрибнув на землю, проте й далі височів над молодим студентом.

— Я — той, хто не дає тобі зробити дуже серйозну помилку, синку, — сказав він, нахилившись мало не впритул до обличчя свого супротивника.

То був хід сміливий, але за тих обставин не надто ефективний. У 2025-му, з таким самим дитям привілейованих класів, зарозумілим хлопчаком-аристократом, який би теж ліниво розтягував слова і протестував, бо йому, бачте, не дали поцюняти прямо на вулиці після оксбриджського студентського балу, це, може, й спрацювало б. Але молодик перед Стентоном був вихований на аристократичних принципах, що кувалися ще у дев’ятнадцятому столітті, й поступитися міг тільки тому, кого вважав собі рівнею.

— Це ж соціалістка, брудна польська шльондра! — крикнув він Стентонові в лице. — Вона вбила кайзера, і ми зараз розберемося з нею раз і назавжди. Будеш нам заважати — розберемося і з тобою.

Тепер лідерів було вже двоє, і натовп, звісно, тягнув за своїм. Стентон відчував, що ще мить — і вони знову посунуть уперед. Діяти треба було негайно. Блискавичним рухом він ухопив студента за шию і відпрацьованим борцівським прийомом затиснув йому голову, а тоді крикнув:

— Цього чоловіка заарештовано за погрозу офіцерові корони! Хто полізе допомагати, також опиниться під арештом.

Насправді то був крок достоту відчайдушний. Він був у цивільному, та ще й німецькою говорив з акцентом, який видавав іноземця. Жодних причин вірити йому в натовпу не було, лише його доволі зухвалі і нічим не підтверджені слова.

Ворожість юрби зростала щосекунди.

Час витягати зброю, вирішив Стентон.

Робити цього страх як не хотілося. Досвід підказував, що витягати зброю в натовпі — річ дуже небезпечна. Через це все вмить переходить на цілковито новий рівень. В юрбі неодмінно теж знайдуться люди зі зброєю, за яку вони, знову ж таки, неодмінно візьмуться, і тоді в нього залишаться тільки два варіанти подальших дій: або відступ, або перестрілка. Він завжди тримався принципу: не готовий застосувати зброю — не виймай її, а цього разу стріляти не хотів аж ніяк. Ситуація і так уже надзвичайно хистка; передбачити, чим закінчиться ймовірна перестрілка, просто годі.

Та іншого виходу не було.

Стентон штовхнув студента-юнкера на коліна, а сам ступив на крок убік і став перед Розою Люксембург, піднявши високо над головою пістолет.

— Слухайте всі, останнє попередження! В ім’я імператора, відступіть! У разі загрози мені чи цій жінці я стрілятиму!

Якщо комусь у натовпі маленький короткоствольний «ґлок» і видався зброєю доволі дивною, принаймні на вигляд, то взнаки цього ніхто не дав. Побачивши зброю, розчовпати, що це не іграшка, а таки зброя, вони вже якось могли, і сам факт її появи в руках у Стентона відразу переконав усіх у наявності в нього відповідних повноважень.

Тож юрба нараз сахнулася назад, залишивши свого лідера навколішки під ліхтарем. Божевілля ще не поглинуло цих людей настільки, щоб вони геть забули про верховенство права або ризикували нарватися на кулю. Стентон не вагався ні секунди. Покинувши напризволяще «заарештованого» студента, він схопив Розу Люксембург під руку і почав проштовхуватися назад до помосту.

— Мені треба звернутися до людей, — озвалася вона. — Я мушу пояснити…

— Все, жодних більше промов, — різко заперечив він. — Йдіть у будинок.

Гурт партійців оточив свою товаришку і квапливо попровадив її до дверей, а Стентон тим часом вистрибнув на поміст і звернувся до людей сам.

— Розходьтеся по домівках! — крикнув він. — Так поминати імператора не годиться. По домівках!

Натовп, цілком можливо, розійшовся б і сам, але остаточно вчинити так усіх спонукав цокіт кінських копит по бруківці, який провіщав запізніле прибуття поліції.

Стентонові загроза арешту за те, що ще якусь хвилину тому йому довелося вдавати офіцера корони, не посміхалася, а тому варіантів у нього було небагато: разом із соціалістами він подався до штаб-квартири СДПН.