Знову й знову

35

На вулиці перед будинком було майже порожньо. Там залишилося лише кілька прихильників СДПН, які охороняли вхідні двері.

Стентон подався до свого помешкання пішки. Після розмови з Люксембург і Лібкнехтом його охопив іще більший неспокій, аніж раніше. Хотілося закурити. Віскі завжди так на нього діяло. Просто скотч і цигарка чудово йдуть у парі. Може, все ж таки запалити? Одну-одненьку?

Невже аж так уже треба дотримуватися своєї обіцянки Кессі? Зрештою, він же насправді тієї обіцянки й не дав, не мав уже такої нагоди. А навіть якби й дав, то все одно вона вже його не застукає.

Завдяки Кессі та цигаркам далі йому на думку спала Бернадет. Ім’я наприкінці списку, який він окреслив собі на майбутнє. Стентон вирішив, що вже невдовзі вирушить до Ірландії. Розшукати дівчину буде неважко. Цілою країною там володіє жменька родин. Про Бердеттів із графства Віклоу можна розвідати все за якусь годину. Можливо, він і сам стане таким собі фермером-джентльменом на пишних пасовиськах Смарагдового острова. А що, грошей на порядне господарство у нього стане з лишком.

На мить Стентон уявив себе разом із Бернадет у великій старій садибі. Собаки, коні, корови, збіжжя… діти?

Серце тенькнуло болем. Що це за думки взагалі? Тесси й Білла йому не замінить ніхто й ніколи. Поза тим, з тією жінкою він провів лиш одну-єдину ніч.

Можливо, пильність приспало віскі. А може, протистояння з розлюченим натовпом і адреналін, який ще й досі пульсував у жилах. Або й оці дві жінки, що змагалися між собою за право панувати над його думками. Так чи інак, Стентонів зазвичай чудово відлагоджений інстинкт самозбереження виявився дещо притупленим і не вказав на небезпеку, аж доки та не звалилася йому на голову.

Кроки за спиною, окрик — і все, він попався.

У ніс ударив сморід шнапсу, пива і курива.

У вуха — злостиві голоси.

Молоді, скривлені у презирливій гримасі обличчя. Ретельно доглянуті вусики над закопиленою верхньою губою. Кашкети на бритих головах.

Їх було четверо — принаймні тих, кого він побачив у той момент. Двоє схопили його за руки і пришпилили до стіни. Ще двоє тут-таки пустили в діло кулаки.

От лайно. Його гамселять, мов грушу, отакої.

Отямився і зібрався Стентон тієї ж миті. Зумів навіть напружити прес ще до того, як отримав туди перший удар. І відразу із задоволенням почув, як зойкнув від болю один із напасників, з розмаху в’їхавши кулаком у живіт, вирізьблений щоденними тренуваннями у спортзалі двадцять першого століття. Форму він старанно підтримував і нещодавно в Шотландії. У 1914-му ніхто, навіть справжні спортсмени, не вділяв тренуванню стільки уваги, скільки вділяли люди через сто років — ні у кого просто не було на це часу.

Обличчя, одначе, не напружиш, і ось кулак заїхав йому у щелепу, аж дзенькнули зуби. Різкі, сильні удари сипалися без упину, один за одним, і Стентон збагнув: якщо він зараз не визволиться, не змінить нав’язаної силоміць геть невигідної позиції, то його можуть легко і швидко забити до смерті.

Руки тримали міцно: чого-чого, а сили молодикам аж ніяк не бракувало. Вивільнити їх не вдасться, отже, залишається сподіватися на ноги. Скориставшись залізною хваткою напасників як опорою, Стентон підняв коліна до живота і різко випростався майже на повен зріст у повітрі. Як наслідок, засадив із усього розмаху обома ступнями одному з них прямо в обличчя. Зі зламаним носом той гепнувся на землю. Ледь ноги торкнулися тротуару, як Г’ю відштовхнувся і повторив маневр, знову витягнувшись усім тілом у повітрі і різко вдаривши ногами. Цього разу трюк вийшов не такий вдалий, бо другий нападник від удару ухилився, та Стентон спромігся вивернутися й обхопити його ногами за шию. Тієї миті відчув, що руки йому тримають уже не так міцно; з’явився ризик звалитися і гримнутися головою об землю. Проте він зумів вчасно сам ухопитися за руки, які його тримали, і різко крутнутися. Відтак усі четверо опинилися долі на тротуарі.

Стентон підхопився на ноги перший.

— Ну, підходьте, покидьки! — гаркнув він по-англійськи. — Подивимося, на що ви здатні. Чи ви тільки ззаду вмієте нападати?

Всі четверо напасників теж уже були на ногах, хоч один із них, той зі зламаним носом, брати участі у бійці явно більше не збирався. Стентон же, навпаки, добряче завівся. Не бився він як належиться вже давненько і не мав сумніву, що тепер, коли переваги раптовості напасники позбулися, зможе розібратися з ними трьома без особливих труднощів.

Двоє кинулися на нього одночасно, а третій вичікував зручної нагоди позаду. Щоб укласти тих двох на землю, Стентонові вистачило двох же ударів. Нічого складного. Бабах. Хрясь. Вони ж розраховували на звичайну вуличну бійку, збиралися гарненько нам’яти боки приголомшеній чисельною перевагою жертві, а натомість зіткнулися з фахівцем із рукопашного бою, професіоналом високого профілю.

Схоже, це до них уже дійшло. На ноги вони ще якось зіп’ялись, але наближатися до Стентона начебто наміру більше не мали.

— Біжіть додому, хлопці, — сказав він уже німецькою. — Попереджаю: поткнетеся до мене знову — шиї попереламую.

А тоді повернувся, щоб піти, — й опинився віч-на-віч із п’ятим, студентом-юнкером, якого був «арештував» раніше. Той, очевидно, такої ганьби знести не міг, а коли побачив, що його кривдник зник у штаб-квартирі СДП, зібрав гурт поплічників і вештався навколо, пантруючи на Стентона і сподіваючись таки відплатити.

І знов ухопив облизня. Сподівана кара обернулася розгромом. Помста не відбулася.

— Йди додому, хлопче, — повторив Стентон. — Geh’ nach Hause, Junge. Тобі ж зранку на лекції.

Мабуть, оце й стало останньою краплею. Поблажливий тон. Від ненависті та несамовитого гніву студента аж перекосило. І він витягнув пістолет.

Стентон не мав жоднісінького шансу. Й отримав кулю, а наступної секунди впав на коліна, тримаючись за живіт руками.

Ззаду почувся голос одного з молодих розбишак:

— Гельмуте, ти здурів? Ти поліцая застрелив!

— Ніякий він не поліцай! Ти ж бачив: пішов з тою польською шльондрою до них. Один із їхнього кодла.

— Правда, та й говорив по-англійськи, — докинув інший голос. — Де ти бачив поліцая, який говорить по-англійськи?

— Все одно треба звідси вшиватися, — квапливо додав перший голос ззаду. — Ти йому тельбухи продірявив, йому гаплик. А це вже вбивство, Гельмуте. Побігли!

Перед очима у Стентона все розпливалося, але він бачив, що молодик, який і далі стояв перед ним, явно вагається. Думає, може, чи не всадити в нього ще одну кулю? Та натомість той лише пробіг мимо. За якусь хвилину тупіт їхніх черевиків стих угорі вулиці.

Стентон залишився сам. Глянув униз, на яскраво-червону пляму, що швидко розповзалася під пальцями. Рана у живіт — це зовсім кепсько. Гірше тільки куля в серце, у хребет або в голову… хоч і не так боляче.

Він спробував зібрати докупи думки, які теж уже почали розпливатися.

Цікаво, до помешкання дістатися, напевне, не вдасться?

Ні, тут без шансів — хіба що смерть від утрати крові на півдорозі.

Може, спробувати повернутися назад, до Рози Люксембург? Вона все ж таки перед ним у боргу.

Може. Але й туди — кількасот метрів, а кров він втрачає дуже швидко. Будь-яка спроба поворушитися цю швидкість тільки збільшить, і то значно.

Найкраще — просто сидіти тут. Затиснути рану і сподіватися на допомогу.

Звіддалік донісся свисток. Постріл, напевне, привернув увагу поліцейських. А може, хтось почув і викликав поліцію.

Тут він подумав про пістолет, який мав при собі. «Ґлок» 2023-го року випуску. Що кажуть тутешні закони про особисту зброю? У Берліні 1914-го на неї потрібен дозвіл? У будь-якому разі, запитання пістолет у нього в кишені неодмінно викличе. Особливо такий — невідомого виробника й абсолютно революційної конструкції.

У більшому ранці, у помешканні, лежать іще два.

Якщо тільки йому пощастить ще коли-небудь там опинитися. Або принаймні дожити до ранку.

Між ногами в нього була решітка водостоку. Він витягнув з кишені «ґлок» і вкинув у заґратовану темряву.

А тоді знепритомнів.

Невдовзі по тому Стентона знайшла поліція. Його тут-таки доправили до навчального шпиталю Берлінер-Бух, де невідкладно прооперували. Йому пощастило. З’ясувалося, що куля шлунок не пробила, а застрягла в черевній порожнині. Студентів пістолет виявився зброєю доволі нікчемною, розрахованою, мабуть, хіба що на пацюків та кролів. Жоден із життєво важливих органів не постраждав. Та все ж рана була серйозна і вимагала вмілого хірургічного втручання. Кулю витягнути вдалося, але крові Стентон утратив дуже багато і сильно ослаб. Імунна система не давала ради. Антибіотиків ще не існувало, і рана неминуче загноїлася.

Якоїсь миті крізь сум’яття переполовинених маренням снів до його свідомості дійшли слова когось із лікарів: «Він помирає».