Знову й знову

49

Ісаак Ньютон не зводив очей із прядки.

Зближалася північ, і його проймала страшенна втома, адже він не одну годину просидів у екіпажі, повертаючись до Лондона після поїздки в Кембридж. Тепер був уже дома, і небога саме принесла йому гарячого молока, бо він поскаржився, що через усі клопоти та тривоги навряд чи й око склепить до ранку. Тож так разом вони тієї миті й сиділи: жінка пряла, а старий дивився на прядку. Колесо знай оберталося й оберталося: здійснивши один оберт, починало новий — і так без кінця.

Ньютон бачив у тому колесі простір і час. Бачив, що воно крутиться й крутиться, але нікуди не просувається. Перебуває у постійному русі, але водночас застигло на місці й ніколи не відхиляється від наперед визначеного курсу.

Чи мав він рацію, коли вирішив усе ж таки поділитися з іншими плодами свого осяяння? Чи завжди краще знати? Ціле життя це було для нього одним із основних принципів. Краще знати. Проливати світло на тайни Всесвіту.

Але цього разу? Дати тим, хто ще й не народився, шанс перехитрувати свій уділ? Шанс витворити собі долю, відмінну від тієї, яку призначив їм Господь?

Ісаак Ньютон був християнином. Ціле життя він намагався Бога зрозуміти, однак бути Богом не бажав ніколи.

І він збагнув, що помилився. Іноді краще просто залишити все, як є.

Час — не колесо прядки.

Час — це нить, яку пряде те колесо.

Вранці він знову поїде до Кембриджа і звелить деканові Бентлі повернути йому скриньку. Ухваливши таке рішення, Ньютон відчув, що тепер уже зможе заснути більш-менш спокійно.

Так він і зробив, а коли небога легенько поторсала його за плече, щоб відвести до ліжка, то побачила, що старий помер.