Знову й знову

4

За двісті дев’яносто сім років до того, як Стентон повернувся до свого старого університету, щоб відвідати очільницю Трініті-коледжу, до дверей з таким самим наміром підійшов інший колишній студент, от лише набагато відоміший.

Помешкання декана коледжу було тоді ще доволі новим, його прибудували відносно недавно, на якихось сто років раніше. По суті, було воно не набагато старше за самого колишнього студента, якому виповнилося вісімдесят чотири — вік, як на ті часи, надзвичайно поважний. Старого мучила подагра і, цілком імовірно, камінь у нирці, та попри це він здолав увесь шлях від зручної оселі своєї небоги у Лондоні, де жив останніми роками, до Кембриджа, щоб особисто привезти у коледж стосик паперів і лист.

Лист для професорки МакКласкі.

Старий сподівався, що його приїзд до коледжу не приверне зайвої уваги, та доки він поволі крокував через Великий двір, з-за вікон із свинцевими хрестовинами за ним стежила добра сотня очей. Чутка, відомо, шириться, ніби лісова пожежа. Зрештою, він таки й справді був людиною достоту видатною, і слава його зародилася тут, у Кембриджі, у стінах Трініті. То був, безперечно, найславніший син коледжу, і так воно й залишиться надалі, у цьому мало хто сумнівався.

Адже саме він навів лад у Всесвіті.

Закони механіки. Рух планет. Природа і сутність світла. Оптика, числення, телескопія і, понад усе, гравітація — ось царини знання, що їх явив приголомшеному світові розум цього старого. Тож не дивно, що юрма молодих людей у чорних мантіях покидала свої книжки і притьмом кинулася пріч зі своїх кімнат та авдиторій, аби хоч краєчком ока глянути на легенду, щоб бодай на мить наблизитися до самого осереддя тогочасної практичної філософії; студенти мчали подвір’ям стрімголов, і їхні довгі мантії крилами лопотіли позаду. Рій наділених розумом метеликів, що злетілися на сліпуче світло справжнього генія.

Світло це, однак, уже пригасало. Очі Ісаака Ньютона тьмяніли. Старече тіло проймав біль, а видатний розум гризла тяжка мука.

Саме ця мука й спонукала його здійснити нелегку поїздку до Кембриджа, щоб довірити опіці декана Трініті-коледжу Річарда Бентлі лист і купку паперів.

Увійшовши досередини й зоставивши позаду натовп гомінливих студентів, Ньютон спинився у вестибюлі віддати слузі плащ, а тоді похмуро глянув на широкі й довгі сходи, якими тепер мав піднятися.

На майданчику вгорі з’явився, розкинувши на знак привітання руки, декан.

— Ласкаво просимо, сер Ісаак! Велика честь для вашої альма-матер і для моєї оселі…

Ньютон гмикнув, торкнувся різьбленої балясини і буркнув:

— Іноді чуткам можна вірити: це справді повне безглуздя.

Річард Бентлі поморщився. До його рішення встановити у помешканні декана Трініті-коледжу нові монументальні сходи поставилися схвально далеко не всі.

— Їхню вартість дуже перебільшили, — сухо відказав він.

— Сподіваюся, — пробурмотів Ньютон, піднімаючись непевним кроком на першу сходинку. — Інакше якийсь час коледж навряд чи спроможеться купувати нові книжки.

— Ха! А це ж говорить управитель монетного двору його величності, — якось аж надто голосно мовив Бентлі й роблено засміявся. — Маю надію, ви приїхали сюди не у службових справах, сер Ісаак. Чи мене все ж таки чекає перевірка?

— Я перевірок не проводжу, декане Бентлі. Я не клерк.

— Жартую, сер Ісаак, жартую.

— Тоді мені залишається хіба що позаздрити цій вашій здатності, — сказав Ньютон, важко й засапано долаючи решту сходів. — Я приїхав без жодної офіційної мети, пане Бентлі, у суто особистій, приватній справі. Гранично приватній, якщо бути відвертим.

— Ви мене заінтригували, сер.

— Справа ця настільки приватного характеру, що я попрошу вас урочисто заприсягнутися тримати її у цілковитій таємниці.

— Мій Боже, як хвилююче…

— Так і є. Але не для нас.

Бентлі провів знаменитого гостя до вітальні, де їм подали вино; потому Ньютон попросив відпустити слуг і замкнути двері.

— А зараз, коли ваша ласка, сер, опустіть штори і запаліть свічку, — сказав він. — Усе це має зоставатися у темряві, тож нехай у темряві й розпочнеться.

Потяг старого до театральних ефектів викликав у Бентлі посмішку. Зрештою, Ньютонові було добряче за вісімдесят, і він, цілком можливо, наближався вже до тієї немічної старості, яка властива, за Шекспіром, сьомій дії людського віку.

Коли кімнату заполонила таємнича сутінь, Ньютон витягнув хрест і змусив Бентлі скласти на ньому присягу.

— Чи присягаєтесь ви, Річарде Бентлі, перед Богом своєю честю декана Трініті-коледжу, християнина і джентльмена, що все, про що піде мова між нами в цій кімнаті, тут, у цих стінах, і залишиться, й ані слово, ані навіть натяк про це ніколи не дійде до жодної душі, за одним-єдиним винятком в особі вашого наступника, якому ви адресуєте відповідного листа?

Бентлі кивнув на знак згоди.

— Поцілуйте хрест і повторіть присягу, — наполіг Ньютон.

Знову декан зробив, як його просили, та цього разу поблажлива посмішка в нього на устах змінилася ледь помітним натяком на нетерплячість. Нехай Ньютон і здобув загальне визнання та славу найрозумнішої людини в Англії, а може, й у цілому світі, проте він, Бентлі, теж автор знаменитої дисертації «Про послання Фаларіса», отже, так само не ликом шитий.

— Ну от, декане Бентлі, — сказав Ньютон, — ви стали членом ордену Хроноса. Першим! Хоча тут варто, мабуть, враховувати й мене… Що ж, у такім разі будете другим.

Бентлі лиш махнув рукою: мовляв, бути другим за ліком — теж непогано.

— Хроноса? Бога часу?

— Саме так, декане Бентлі.

Ньютон усівся зручніше в новенькому кріслі у стилі королеви Анни і ковтнув кларету.

— Пригадуєте, — почав він, — багато років тому, десь у той час, коли ми з вами почали листуватися й ділитися думками на богословську тематику, у мене трапилося тимчасове потьмарення розуму?

Бентлі збентежено кивнув. Звісно ж, він пригадував. Мало хто з кола британських інтелектуалів не знав про нервовий зрив, який стався з Ньютоном на тридцять років раніше, коли той перебував на вершині слави. Або про достоту божевільні, просякнуті параноєю листи, які він писав тоді й друзям, і суперникам, листи, сповнені несамовитими звинуваченнями у змові та зраді. Або про темні балачки на тему алхімії та пошук прихованих сенсів у Біблії: багато хто вирішив тоді, що Ньютонів розум потьмарився назавжди.

— Світ гадав, що у мене був припадок, — вів далі старий. — Що мій розум пойняло божевілля.

— Ви просто перепрацювалися, сер Ісаак, — мовив заспокійливим тоном декан.

— Мене мали за божевільного, Бентлі! — різко кинув Ньютон. — І, як по правді, до цього залишався один крок, не більше, бо від такого відкриття хто завгодно з глузду з’їде.

— Відкриття, сер Ісаак? Але ж про ваші відкриття знає весь світ, і їм віддали належне сповна.

— Світ знає тільки про те, що я опублікував, декане Бентлі.

Чи не вперше декан умить позбувся своєї пихи.

— Ви хочете сказати, — запитав він, — що є ще щось?

Якусь мить великий філософ сидів мовчки. Борозни на його худорлявому зморшкуватому обличчі наче поглибшали. Він шаркнув підборами по паркету, неуважно потер свого знаменитого, довгого й худого носа, а тоді запхав пальці під перуку й пошкрябав голову.

— Пам’ятаєте, десь за рік до мого божевілля ви надіслали мені невеличку лекцію… як вона називалася?

— «Спростування безбожництва», — відповів Бентлі. — Насмілюсь лише зауважити, що «невеличка» — це трохи не те слово, адже її все ж таки вважали най…

— Так-так, — обірвав його Ньютон. — Обсяг не має значення. У ній ви намагалися доказати, що своєю працею я довів існування Бога. Що моя велика теорія руху планет цілком очевидно передбачає присутність розумного творця, архітектора всього сущого.

— Авжеж, сер Ісаак. Бережу, наче скарб, ті листи зі словами схвалення, що їх ви тоді мені надсилали.

— Я був справді вдячний вам за втручання. Мене ж тоді називали єретиком. Багато хто й досі так вважає.

— Ну, це все ж трохи засильно сказано…

— Не треба мене шкодувати, декане Бентлі. Мене таки й справді називають єретиком. Але те, що я ставлю під сумнів вчення богословів про Трійцю, аж ніяк не означає, що я зрікся християнства.

— Сер Ісаак, навряд чи доречно тут… — Бентлі бачив, що Ньютон явно наміряється осідлати свого горезвісного і відверто небезпечного коника.

— Ніякої Трійці, з погляду математики, існувати не може! — гаркнув Ньютон і ляснув долонею по столику обіч себе, перевернувши склянку з вином. — Три окремі сутності не можуть водночас бути одним і тим самим. Не можуть три горошини бути однією! Так само і з Отцем, Сином і Святим Духом. Це ж суперечить логіці. Поза тим, це ще й ідолопоклонство, адже якщо Отець і Син — єдине ціле, то образ того чоловіка при смерті, який ми поміщаємо на свої розп’яття, — це водночас і образ його Отця, а отже — образ Бога. Тож маємо тут до діла з чистісіньким ідолопоклонством, сер! І це мене називають богохульником!

Бентлі занепокоєно совався у своєму кріслі. Такі розмови, навіть віч-на-віч, були зовсім не бажані. А йому, деканові, який свою посаду завдячував заступництву монарха, — то й поготів. Не так і багато років минуло відтоді, як в Англії за заперечення Трійці й іншу подібну єресь спалювали живцем.

— Послухайте, сер Ісаак… ви, власне, питання Трійці хотіли зі мною обговорити? — делікатно поцікавився декан.

— Ні, якщо вже питаєте, я приїхав з іншого приводу, — роздратовано відповів Ньютон.

— Гм… То, може, повернімося ліпше до тієї справи з Хроносом, про яку ви говорили. Ви згадували про якісь неопубліковані відкриття, сер Ісаак? Це викликало б справжній фурор.

І Бентлі подав Ньютонові нову склянку замість перевернутої. Схоже, кілька ковтків вина допомогли старому відновити душевну рівновагу, бо коли він заговорив знову, голос його звучав уже спокійно.

— Знаєте, декане Бентлі, у мене часу для роздумів більше, ніж в інших. Я неодружений. Якщо не рахувати моїх небог, то в жіночому товаристві майже не буваю, а світське життя мене не обходить тим паче. Тож усі сили, що їх інші витрачають на любов і дружбу, я маю змогу присвячувати спостереженням за діяннями, властивими Божому Всесвіту.

— Звісно, сер Ісаак, звісно.

— Коли я вперше написав вам на тему безбожництва, — вів далі Ньютон, — то згадав і про те, як тішуся, що світові стане зрозумілий вплив сили тяжіння на рух планет. Я усвідомлював усю красу своєї великої ідеї, яка пояснювала рух і форму, притаманні космосу, не заперечуючи при цьому сталого й упорядкованого Богом усесвіту.

— Так, так.

— Та що, коли моя думка просунулася шляхом, який почала була тоді торувати, ще далі? Ану ж свої відкриття я оприлюднив тільки частково? Аби не допустити й думки про можливість рукотворного хаосу замість правічного ладу започаткованого Богом танцю небесних сфер?

— Хаосу, сер Ісаак?

— Ану ж під дію сили тяжіння підпадають не тільки предмети? Не самі лише яблука і планети?

— Не розумію, сер. Ви ж просто-таки блискуче довели світові, що гравітація, чи то пак сила тяжіння, пов’язує разом усі предмети, утримуючи їх на властивих місцях та визначаючи їхній рух небесами. На що ще може впливати сила тяжіння?

— Ну, скажімо, на світло, — мовив старий, дивлячись на промінь сонячного світла, що, мов на замовлення, увірвався до кімнати крізь щілину між шторами. — Що, коли вона має здатність викривляти світло?

— І завдяки цьому можна було б, наприклад, зазирати за ріг? — не зумів стримати посмішки Бентлі.

— Можливо, сер, цілком можливо. Але є ще щось.

— Ще щось?

— Хронос.

— Час?

— Так, декане Бентлі, час. Ану ж сила тяжіння спроможна викривляти час?

Ньютон не міг знати, що ця надзвичайна, дивовижна думка, яка сяйнула йому у 1691-му, а наступного року сильно порушила його душевну рівновагу, призведе врешті-решт до того, що Г’ю Стентон, який народився у 1989-му, в 1914-му врятує життя жінці-мусульманці та її дітям. Проте він таки бачив, і то напрочуд ясно, що у майбутньому нічого сталого й заздалегідь упорядкованого немає.

— Скажіть-но мені, декане Бентлі, — мовив Ньютон, розглядаючи осад на дні вже порожньої склянки, — якби Бог дав вам нагоду змінити щось одне-єдине в історії, ви б це зробили? І якщо так, то що саме змінили б?