Золотий плуг

Розділ 1

1

Не знаєш, яку тему взяти? Та ось вона перед тобою.

«… В той час, як цар Кіяксар почав облогу асирійського міста Ніневїї, численна орда скитів під проводом князя Мадія, сина Прототієвого, вдерлася в Азію, переслідуючи кіммерійців, вигнаних із Европи, і ввійшла на територію Мідії…»

Микола Мадій, студент останнього курсу київського університету, і Мадій, скитський ватаг, що звоював Ніневію 614-го року до нашої ери… Вже сама пікантність такого співставлення приваблює. І хоч Микола в цю хвилину нічогісінько не знає про скитів, крім звичайних загальників, проте він, перелистучи Геродотову «Історію» і наскочивши на своє прізвище, вже ладен узяти собі за тему дипломної праці цього скита-Мадія. А справді!... Може предка?

Легко сказати. Але з чого почати? Та втім «предок» Мадій не на жарт зацікавив Миколу. Не зчувся, як уже й втонув у Геродоті. Перед очима проходили образи України двох з половиною тисяч років тому, якісь дивні звичаї людей, що могли бути й нашими предками, що справді жили на цій самій землі, їли з неї хліб і пили з її рік воду. Образи виникали й пливли перед очима… але й не витримували зелених тіней абажурів великої залі, розпливалися.

Він підняв очі і…

2

Учора Гаїна думала: сили мої великі, доля моя відмінна, не така, як у всіх. З дитинства свідомість: я не така, як інші, особлива, — я й не матиму долі, подібної до інших. І в цьому черпала свою силу.

А сьогодні… Наче й думки ті самі, та проте вони інші, безрадісні. Все здається нікчемним. Талант — він у неї маленький. Знання — вони бідні. Життьовости — ніякої. Успіхів — ні в чому. Скільки не пише — творів її не приймають. Ні, не вдам так, як вони хочуть! Жіночого лукавства — ні на шаг, особливо тоді, як Гаїна втягається в орбіту кохання. Але основне ж не кохання, а бажання творити. І свідомість, що не вийшло з Гаїни творчої індивідуальности, свідомість ця її вбиває.

Тільки ж... огидне все штучне. Чого викликати штучно смерть, як вона сама прийде? Чого тікати від неї, коли вона неуникненна? Правда, таке її життя більше подібне на повільне вмирання. Скільки ще років вмиратиме так Гаїна із пусткою в душі?

Оця нежиттьовість, нездібність заробити собі на щодень позбавляє Гаїйу зміни: подорожей, чи хоч би театру, — щоб розвіяти монотонію і цей супровід її, такі думки. Оця загнаність у безвихідь, що з неї ніхто не виведе! Вивели б нові краєвиди, яскраві вражіння, та ба! У злиднях усе недоступне. Гаїниного бажання працювати із словом нікому не треба…

І от Гаїна повинна напружити всю гнучкість своєї думки, щоб не стояти перед цією похмурою стіною без-виходу. Як нема смерти, то треба якось човпти. Може це не більшовицький спосіб думання — вона іншого вигадати не може...

Гаїни — дві. Одна живе, страждає, падає від ударів і гіркот, грузне все нижче й нижче в твань неуспіхів, плаче від нездійснення бажань. Друга ж — все те спостерігає. Коли з ким іншим трапляється біда — хіба мені так само пекучо боляче? Ні, я тільки співчуваю, а сама гостроти болю не переживаю. Так оцей «хтось інший» і с та перша я. А справжня непроймальна, непроникнен-на болям — не ця мала Гаїна, що корчиться в різнород-них емоціях. Справжня розглядає цю бідну першу, як би розглядала ще й інших довкола. Ну, ось так, як тут у книгозбірні розглядаєш: галерії студентів з різних вузів… дівчат, що вдають дуже зачитаних... моржові вуса, що глибокодумно перегортають по десять книжок заразом… А ось іще одна: в картатому пальті, особа сіро-негарна, невиразна, невідомого фаху й зайняття. Друга Гаїна вїд цього не страждає. Вона тільки зацікавлена. Подивимось, подивимось, до чого ж доведе тебе твоя натура! А що ж їй зосталось робити, коли навкруги крах, а жити ще, видко, довгі роки?

Тепер, — думає собі Гаїна, — записуватиму в цей зошит переживання останніх днів. Багато чого уплило за водою, але ж пишеться це для себе, а мені початок відомий…

3

Так, не виходячи із книгозбірні, подорожує Микола Мадій разом з Геродотом по краях Північного Причорномор’я, гостює у різних племен і одного разу забрів до Гіпербореї. Що воно за країна така — щаслива вітчизна богів? Люди там не знають хвороб і війни, вони праведні і не бояться помсти Немезіди. Гіперборейські дівчата, у вінках із золотого лавру, співають хором пісень. Лебеді прилітають і замітають своїми крильми долівку храму Аполлона, бо це ж тут його батьківщина. А потім ті лебеді й самі прилучаються до хору та так же ж удатно, що з того не витворюється ніякого дисонансу. Аполлон щороку приїздить у свою милу Гіперборею в колісниці, запряженій білими лебедями, із далекого Делосу. Делосці-греки збудували йому пишний храм, а він і храм той відвіз до Гіпербореї! Що воно за Гіперборея така?

Що воно за країна така поза вітрами? Де це росте дика маслина й золота пшениця? Маслину приніс Геракл до Геллади із Гіпербореї, а пшеничні початки-ко-лоски щороку приносили гіперборейські дівчата до Делосу в дар Аполлонові й сестрі його Артеміді. «Дари ці, жертвоприношення, загорнені у пшеничну солому, висилали гіперборейці до Делосу, де були боги й патрони цього міста, Аполлон і Артеміда. Перші дари від гіперборейців принесли дві дівчини, Гіпероха і Ляодіка... Велику шану віддавали їм у Делосі… «Я сам знаю, — каже ще Геродот, — такий звичай серед жінок Тракії та Пеонії. Вони в своїй жертві царственній Артеміді завжди приносять пшеничні колоски із своїми дарами. З мого власного досвіду я можу ствердити, що так воно є».

Миколі примерещилися безмежні простори-лани жовтої пшениці, хвилі-брижі на них, мариво над ними, — наче невидний вогонь горить… То це й дві з половиною тисячі років так воно було, що найвиразніший символ чорноземлі — пшеничне колосся? Крізь мариво казковости й леґенди прозирає мирний хліборобський нарід у країні Позавітрами, вище Скитії... Вдивившись у те мариво, побачив крізь нього дівчат-жриць… Вийшовши з Гіпербореї, вони перейшли через Скитію на захід, дійшли до Адріятики, а звідти на південь до міст Греції, аж поки не дісталися до Делосу...

Він сполошив помахом вій це видиво, але на своє зчу-довання — не все. Частина марива явно й матеріяльно сиділа в читальній залі книгозбірні, так трохи навскоси від нього, й читала книжку. Він впізнав її. Це була Ляодіка. Чистий клясичний профіль, суворо зімкнуті уста з малими виразними вигинцями і пшенична хмара волосся над високим чолом.

4

Ми такі маленькі й безсилі перед стихією кохання!

Сильна своєю незалежністю, зневажаючи весь цей прилизаний світ навколо, йде Гаїна просторим, убраним у мармури та пальми, вестибюлем угору до читальної залі книгозбірні. Цей світ її не обходить.

Нехай дивляться на її вбивчо-убоге вбрання, нехай думають, що вона така ж сита, як вони… Ось оцей із вилизаним проділем, оцей із сніговим комірцем, оцей... Оцей, що уважно приглядається — може до її пальта влітку? — цей зовсім уже підніс у ній хвилю протесту. Яке їм діло? Так, до неї, з її нудьгою, що облягла душу мороком, що посипала все мертвущим попелом…

Читальна заля сьогодні майже порожня, лише зрідка сидять у фотелях читачі, тихо шерехотять де-не-де листки розрізуваної книжки. Світло лине із скляного даху, з величезних вікон. Затишність і сумирність обняли Гаїну. Так, тільки тут, тільки тут опадають кліщі шаленої нудьги, на якийсь час.

Раптом — вся задумана, втихомирена, роз’яснена, далека думкою від цього місця — Гаїна стенулася. Хтось їй перешкодив бути у власному світі. Чи щось?

Ні, нічого не сталося. Їй просто треба відпружитися. Пішла до полиць із енциклопедіями, щоб розвіятися. Гаїні сьогодні поспішати нема куди, вона чудово й страшно одна в цьому світі.

Це серпень і тому людей у книгозбірні мало. Якісь учительки, підготовляють шкільні програми на осінь. Якісь науковці... Хто ж той мугиряка? У білому комірці, їз штучно закучерявленою чуприною і навіть із правильно оформленими рисами, — а таки мугиряка. Він весь час пасе її очима, а Гаїна не хоче цього помічати. Якийсь технік, мабуть... Так і видно по безвиразі очей. Це, мабуть, із тих, що «Мадам Бровари» не читали, а «Адісеї» якоїсь там то й увічі не бачили...

Гаїна вернулась на своє місце й намоглася зосередитися. Все ж — нікого нема такого щасливого, як вона. Може ходити собі в книгозбірню, вибирати яку хоче книжку, будувати навколо себе свою атмосферу. А...

А-ах… Сліпучий промінь раптом прорізав довколишній морок нудьги й затопим Гаїиине серце потоками сяючого щастя. Це сталося м ту коротку мить, як Гаїна ненароком озирнулася і зустрілася із чиїмось незвичайним, багатим емоціодумками і замріяно-зачарованим її красою поглядом. Проте, цей вловлений ненавмисне і зненацька відданий чар подіяв так, що чарівник зразу ж і зібрався, й вийшов. Поки Гаїна опам’яталася, там позаду було вже порожне місце.

5

Трамвай на хвилину спинився біля книгозбірні і всмоктав у своє горло натовп та разом і Миколу Мадія. Досада його ще не пройшла, досада, змішана із соромом. Він занадто захопився.

Вона, та сліпуча красуня у картатому пальті, що її вже знає давно Микола з вигляду, та Ляодіка із пшеничними колосками, перешкоджає тепер йому милуватися нею. Поки не знала своєї влади над ним, вона приходила із виглядом жриці-священнодійниці повз нього, сідала, розгортала книжку й зошита, — а він заспокоювався. Як її не було, — однак увесь час чекав її появи. Приходила — і не знала, що комусь справляє свято.

Він і не квапився довідуватися, хто вона. Не квапився звернути на себе увагу, боявся навіть цього. Вона ж випливла з маривної казкової щасливої країни богів, з країни, що й місця її на мапі жоден вчений ще не встановив, із Гіпербореї. І так те мариво розвіяти?

Та й от одного пам’ятного дня почалася страшна напруга іх сердець. Треба ж було їй озирнутися!

Три дні він не приходив. Потім не встояв.

Може вона вже забула? Щось було у цьому всьому таке, що не дозволяло порушувати дотеперішнього етапу. Чи ця досконала краса лякала, чи боявся розчару-иання, чи... згубити те право милуватися нею, що собі иже присвоїв?

Вона сиділа на свойому звичайному місці. Микола н же знайшов своє, згідно з числом вхідного нумерка — і це прийшлось якраз навпроти неї. Читав-читав, очей не підводив. А все ж таки раз підніс.

Вона дивилась, широко розплющивши очі, не мигаючи, немов дивуючись, немов вивчаючи його. А в цю мить чогось розсердилася. Гостро блиснула, пересіла спиною до нього.

Мучить його ця врода. Один раз вороже відіпхне поглядом, а другим разом знищить усі відстані.

І так і не знає, хто вона. Студенти ще не з’їхалися, а Микола все літо бачить її тут. Чому раз горда, раз затята, а раз беззахисно довірлива й нема між ними ніяких перешкод, не треба слів? Розмова душ повніша.

Сьогодні зважився на відчайдушний крок. Дочекався, поки вона вийде. І було так: вона вийшла, він стояв на сходах. Пройшла, не помічаючи, а він оце з великою досадою сів у трамвай і не може свого невдоволення самим собою перемогти. Якби спитати його — чи за те, що не зачепив, чи за те, що хотів зачепити?...

6

Приснилось Гаїні, що вона вміє підноситись у повітрі. Для цього треба мати щире серце й чисту душу, не оскверняти себе брехнею, не наїдатися з любови до їжі. Не дано цього тим, що розтрачують свою статеву енергію. Підносячись, треба руки й ноги відчувати, як плавники або крила. Так літала цієї ночі Гаїна над садами київських круч, над скляними дахами й вежами будинків. У повітрі пливучи, думала: якщо можна над землею плавати у повітрі, то можна й вище літати — тим, хто чисті…

Ця «аеронавтика» увісні інша за те, що вона так повно переживає тут у читальній залі. Тут — зникання «я» в пахучій есенції. Чи це — відчуття приявности одної людини в цій залі, де обертається стільки людей, але для неї в пустелі? Чи воно — данина статі? Аджеж не вона, а він будить його. З мішка чорної нудьги перенесено її в неозори сяйного безмежжя. І зробив це той погляд. Від Гаїни струмують мільярди самоцвітних голок-іскор, і сама вона стала безмежжям. Вона — всюди, скрізь. Що ж це? Чи те плавання в повітрі подібне до закохання, чи це щось інше? Цей розплив у безмежжі — радісніший, інтенсивніший… і болючіший, ніж легкість чистоти, що підносить літати...

І все ж це не «африканська пристрасть». Гаїні хочеться дивитися на чоло, на профіль, радіти, що вони ось так близько, що одним повітрям дихають, що читає вона в тих зелених очах захоплення й щастя… Хіба мало їй того, що вже дано, і чи можна щось більше собі бажати?

Він високий, стрункий, завжди в зеленкуватому ко-веркотовому костюмі, дуже гарний. А що гарне — Гаїна не знає. Щось у виразі, такого виразу ні в кого іншого нема. Таке м’яко-задумливе, доброіронічне водночас, може трохи навіть із відтінню суму… І може найкраще за все — те, що він нічого від неї не хоче.

7

Микола думає, що читає, а насправді блукає він думкою позасвітами. Якби так фільмом зловити його думки, то на плівці знайшлася б химерна мішанина.

... Якщо не пощастить зостатися на аспірантурі, — поміж рядками «читав» Микола, — то поїду вчителювати у «країну Ґеррос». Це десь біля Никополя, у самому центрі металюрґійної промисловости. А ця Ляодіка... так, Ляодіка... хай буде Ляодіка, однаково не знаю її імени, Геродот її хрищений батько… сьогодні не прийшла. Все ж — аспірантура… Щобільше вглиблююсь у цю дипломну працю, то більше втягає вона мене всього з усіма моїми думками. Чи може це бути, щоб якісь далекі нам скити з їх грубими звичаями та були нашими предками? Не дуже то приємно мати пращурів, що пили вино з людських черепів, хоч би навіть і вправлених у щире золото… Що із шкури вбитих ворогів робили собі рушники, щоб витирати вуса після того, як наїлися баранини, перемішаної з м’ясом забитих ріднесеньких своїх дідів. І імена їхні якісь чужі: Анахарсис, та Ідантирс, та Октамосад, та Скілур… Ні, мабуть, мають слушність ті, що вважають їх зайдами з Азії, іраномовними кочовиками. Десь узялися, побули й так само раптом десь поділися. Вважається, що їх поглинуло слов’янське море й у ньому вони розпливлися, безслідно зникли...

Але що не кажи, а проживали вони таки вісім століть у степах південної України і володіння їх простягалися від Дунаю до Дону. Ну, так, перші звістки про скитів починаються у восьмому столітті до нашої ери, а вже в першому столітті нашої ери греки перестають про них згадувати… Розквіт припадає на четверте століття до нашої ери, коли цар Атей створив скитську державу із центром на Дніпрі. Отож у «країні Ґеррос» і досі стоять царські могили, мовчазні пам’ятники войовничих володарів степу. І не тільки войовничих. Вони, ці скитські ватажки-князі, незгірше торгували із грецькими колоніями хлібом, шкурами, хутрами, медом-воском, а головне, рабами…

Так чудово викладається в голові майбутня дипломова праця! Але в неї вдирається репліка: то це вже з тих часів, від двох з половиною тисяч років Україна все когось своїм хлібом годує? Так, так, Геродот виразно пише: «Скити-орачі викохували хліб не тільки для себе, а й на продаж…»

Отже, дев’яностолітній цар Атей… Та чому ж імена Атей, Мадій чи Прототій такі вже чужі нам, коли я сам — Мадій? А як подумати, то й звичаї… от, звичай побратимства… Або ж одежа: та хіба ж на цих золотих і електрумових вазах не відтворено наших дядьків, — з бородами, з башликами, у шараварах, сачках? Так ось цар Атей…

Цей Атей здійснив неодноразову спробу півдня організуватися в державу на засаді конфедерації всіх племен. Ага, то я вже знаю, як назву свою тему! «Скитська держава на Дніпрі.» Чи може: «Вісімсот літ скитського Причорномор’я»? Це ж звідти походить Мадій, — не студент київського університету, а той, що 614-го року до нашої ери загнався з Північного Причорномор’я аж у Малу Азію та панував там 28 років, плюндруючи малоазійські міста…

Не так давно Микола мав ясний життьовий плян. І шлях. Закінчить університет, викладатиме історію десь у десятилітці чи технікумі на провінції. Одружаться вони, Микола з Надією, як уже давно умовлено. Заведуть коло хати квітничок, городець, а може й садок… І от щось таке сталось із Миколою… невже — скити? Були вони собі й відійшли, якісь кочовики, що їм увесь степ — дім і нема ніде постійного осідку. Сьогодні вони тут, а взавтра знялись та й потолочили високі степові трави — своїми гарбами-вежами, критими повстю. А за вежами табуни коней, череди дворогів, отари овець… щось на зразок, як у Киргизії ще й досі. Нащо йому ці скити?

Але ця Ляодіка перевернула всі так добре уладжені пляни. Бо це через неї побачив він той далекий світ, відділений двома чи трьома тисячоліттями, через неї в ньому опинився. Один раз — гіперборейка з пшеничними колосками. Ну, а другим разом примерещилася вона йому степовою принцесою, що сяє золотом. Довга її сукня була вся обшита золотими бляшками, що мінилися при кожному найменшому русі. Стан перевитий поясом, із золотих ланок сплетеним. Поверх була ще накидка, вимережана золотом. Всіх золотих бляшок налічив Микола аж 474. Але це ж іще не все. На шиї в неї був виложений дорогоцінним камінням нагрудник великої краси. На руках — золоті персні й браслети, у вухах горіли вишукані сережки. Всю її струнку постать вінчало високе убрання на голові, також обшите золотими лелітками...

Щось тут не те, — думає собі Микола, — кочові царські скити — саї — вважали всіх інших, особливо хліборобів, своїми рабами… Як може Ляодіка бути одночасно й гіперборейкою, — дочкою хліборобів, і кочовою степовою принцесою?

Почав він цю «скитську» ниточку розмотувати, розсотувати… і дедалі ставало все ясніше, що не кар’єра вчителя середньої школи, а наукова праця вабить його — загадковим сяйвом нерозгаданих таємниць. А щоб мати шанси на аспірантуру в науково-дослідному інституті історії, то треба й працю написати он яку. І ще одне потрібне… — А, ось і Ляодіка! — і ще одне потрібне… Ах, бісової віри, як же це я забув? Та я ж уже мусів бути там, на відкритих партійних зборах в університеті. Початок о шостій, а тепер чи не сьома добігає!

І Микола похапцем зібрався та прожогом вилетів із читальної залі.

8

Гаїні хочеться в цю мить філософувати, думати без надриву про весь цикль людського життя від народження до смерти, — і про своє місце в ньому. Важко це назвати «вежею», як казала вона колись. Ні, це щось шляхетніше, те, що надає людині надземної сили, що втихомирює розбурхані почуття й надає ясного спокою душі. Але сьогодні вона так не може. Ось цю книгу, що перед нею, вона читала б із насолодою, а от ні... Тепер їй хочеться про себе, наповнити собою весь світ, тією радістю наповнити, що в ній клекотить, кипить-нуртує і не терпить залишатися у своїй власній оболонці.

Які бліді ці слова! Та й нащо вони? Чи не краще б сказати, що це вона сама розтала-розчинилась у океанах всіма кольорами променистої радости? І тільки одне ба-жання: щоб ніколи-ніколи не кінчалося це палахкотіння щастя.

А воно взяло й скінчилося. Через п’ять хвилин після її приходу він раптом устав, захапався й пішов. Гостро різонув біль — чого так? Вона ж не сміла на нього подивитися, вся повна щастя, а тепер там уже порожнє крісло.

Знехтував. Це образливо, це боляче! Як же було б тоді, коли б він у її погляді побачив, що в ній діється?

Як так? Знехтував! Не глянув! Пішов!

І ось Гаїна плаче. Не треба шукати «рятівничої вежі», а треба цю гіркість всю випити й силою своєї душі встояти перед її отрутою.

9

Миколі аж у очах рябіє від золота, що ним заповнені всі описи скитів. Ну, вже правда, що на золоті спали, з золота їли, в золоті купалися!

Столи їх вгиналися від золотого й срібного посуду, делікатно та штудерно виробленого. Стіни їх веж були обвішані килимами, вкритими золотими лелітками. На цих килимах висіла зброя, вся вкрита золотими інкрустаціями: важкі сокири й малі топірці, криві луки й сагайдаки, повні стріл, короткі мечі й довгі гострокінцеві шпади, орнаментовані шоломи й позолочені панцері, легкі щити й… й уже не знати тільки що. А на самих скитах золота було не менше. Шкіряні штани й короткі жупанці (вони так і досі ще звуться в нас сачками, саками) були поспіль вишиті золотими нитками… А особлива увага й гордість скитського воїна була зосереджена на поясі: мав він бути широкий, шкіряний та щедро прикрашений золотом. На шиї — золоті чи бронзові гривни. У отамана-вождя чи царя була золота діядема на чолі, золота булава в руці, а в другій — обкладений химерно виробленими візерунками з золота ріг до пиття…

А що вже до кінського спорядження, то такого багатства та краси, такого мистецького оформлення ніде в світі не було, нема й не буде вже. Вудила, псалії, гнуздечки, підхвістний ремінь, сідло, попруга, кнутовище — все це в малюнках, різьбах, інкрустаціях, вишиванках, нашитих аплікаціях. Всілякі звірі — олені, лосі, тигри, лиси і навіть зайці. Різні птахи — гуси, лебеді, фазани, півні, орли… Кінська збруя оздоблена всеможливими підвісками, пронизками, фігурками, півмісяцями, краплями, полум’яними язиками, хвилями, комами, оленячими чи турячими рогами, хрестиками, свастикою, спіралями, голівками тварин, розетками, пальметками, листочками, бруньками, квітами лататі… І все це або золотом на дереві, або таки золоте. Як такий вершник летів степом на коні, — було на що подивитися!

Але… де вони те золото брали? Хіба на Україні золото добувалось?

Микола може не сумніватися, чи все це правда, все оце, що він у своїх книжках читає. Таж ці золоті скарби заповнили Ермітаж, задокументовані так, як їх було знайдено в скитських могилах. Скитські царі виряджалися на той світ у всьому свойому розкішному спорядженні, із найближчими дружинниками, із кіньми, осідланими в золоту збрую. Доля не зовсім була іронічна до них: не все розграбували шукачі золотих скарбів. Деякі могили таки дочекалися, що їх відкрили вчені комісії нерушеними, хоч довго довелося чекати, еге, чи не двадцять чотири століття. Але проте дочекалися — і скитська слава знову засяяла на весь світ.

Чортомлик, Солоха, Велика Лепетиха, Баби… біля Никополя, нижче Запоріжжя? То це ж вони й суть ті царські могили, Геродотова «земля Ґеррос». Це він і є центр скитської держави на низу Дніпра від Дунаю до Дону? Держави Атея, що йому «іржання коней було миліше за гру на флейті…»

Кам’янське городище було справжньою твердинею, — розкривають теперішні досліди. Може то Атеєва столиця? Еге, то це щось на зразок Запорозької Січі? Еге-ге, то це виходить, що традиція укріпленого осередку на нижній течії Дніпра старіша за якесь там надцяте століття нашої ери? Ці «січі» там уже існують із скитських часів? А ось далі сказано, що після упадку Атеєвого степового царства це велике укріплене городище заникає, але натомість з’являється — у другому столітті до нашої ери — з двадцять малих укріплених місць (може краще сказати січей?) на нижній течії Дніпра. А що ж, і за козацьких часів не лише на Хортиці була січ, були й інші. Токмаківська, Микитинська, Чортомлицька, Підпільна, Базавлук…

То виходить, що перші «запорозькі козаки» були скити? Як же це повірити авторові цієї статті, що «нічого не залишили після себе скити, лише кілька слів у нашій мові»? Ця традиція, традиція запорозького козацтва — це нічого?

В Миколі одним духом завертілася центрофуґа думок, а від них пішли хвилями на всі боки інші. «… Це була родова організація вояків із вождем на чолі, з радою старшин, з народніми зборами рядових вояків. Влада вождя була велика, але обмежена зібранням війська, що могло й скинути царя, коли він діяв не так, як треба, і коли ним були незадоволені.» Та стривай! Це ж, власне, й устрій Запорозької Січі! Чи це випадок, що й місце, й устрій такі подібні у скитів та запорожців? Мабуть то у цих місцях-січах ніколи не переводився, починаючи із скитських часів, дух військової демократії…

Та тут Миколині думки стали на одній крапці й замерзли. Чогось бракувало.

«Гіперборейки» не було в залі.

10

По правді сказати, тепер не легко зустрітися нам — і дуже добре, що не бачу його. Це була б якась крапка, після неї мусіло б початися щось нове.

Як же тепер зустрітися? Двоє людей сказали очима все, що мали, — ані перешкод, ані потреби говорити устами нема. Він був такий одвертий, як із самим собою.

А втім не зовсім так, бо все це робив свідомо, якщо не сказати — навмисне. І що хотів сповістити цим?

Лиш вийшла Гаїна в фойє (коли це було? Вчора? Позавчора?), як вибіг і він, шукаючи очима, де вона. А, вона розглядає виставку старих видань і Гравюр, присвячених старовинному Києву… Вибіг і другий раз — чи вона ще тут? Став із викликом чи запитом так, що Гаїна не могла його не побачити, ані обминути. «Люблю, а ти?» — «Так, і дуже!»

От, що було сказано. І тепер не впізнавати одне одного — неглузд і образа. Впізнавати й очима говорити далі?

Теж неглузд. Якоїсь крапки не вистачає. Як Гаїна мав повестися? Як поведеться він? Це Гаїну турбує.

11

— Ти… ти її знаєш? — здивовано скинув Микола очима на Василя, коли вони проходили повз університетську бордову колонаду і Василь привітався із «гіперборейкою». Вона йшла назустріч їм, у свойому незмінному картатому пальті, з поглядом, устромленим десь за обрій, не знати, чи й помітила Василів легкий уклін.

— Знаю… — недбало відказав Василь. — А що?

— Я не думав… — почав був бурмотати Микола, бо йому дуже кортіло почути щось більше. Зрештою: — Хто це?

Василь навіть не знав, що відповісти на таке питання. Це правда, що Гаїна Сай кінчала в одному році з ним літературний факультет, але якщо Василь тепер завідує школою на Львівській, то що нині робить вона? Він ніколи майже й словом не перекинувся з нею, а тепер то й поготів... Ну, ще пам’ятає, що вона щось там надрукувала, щось із нею трапилось — неприємна історія… Чи то куркулька, чи то репресовані родичі... Словом, із підмоченою репутацією. А що?

Гіперборейка — і куркулька! Несполучно! Образ куркульки в Миколиному уявленні в’язався із широкою, огрядною тіткою в квітчастій хустці. Абож із другим, сучаснішим: у спідниці з мішка, підтикана, великі порепані руки, чорна хустка над самим лобом, мітла в руці… Що ж має спільного Ляодіка, оця струнка й легка хода, уся ця сильветка тонкої лозини, з куркулькою?

— А що? — втретє перепитав Василь.

— Дуже цікава.

— Цікава? — недовірливо глянув на Миколу Василь.

— Надзвичайно! Цей різьблений профіль, цей виточений зарис уст, чи то химерний, чи то суворий… Цей погляд фіялкових очей у сполуці з русявою авреолею волосся...

— Та прокинься! — на всю вулицю розреготався Василь. — Суха, як тараня, очі — риб’ячі, безброва. Що цікавого знайшов ти в ній? Скільки я її знаю, — така сама миршава, бліда й апатична. Ну, кого може зацікавити така зануда?

От, як по різному можна бачити одне й те ж! А Миколі вона ввижається ідеалом вроди. Якби не було банально, він би порівняв її з античною камеєю. І невже ніхто, крім нього, ніколи не побачив її краси?

— За моїх студентських часів ніхто ніколи на неї не глянув, нецікава нікому була ця Сай.

— Це її прізвище? — аж спинився Микола. — Прізвище її Сай? — аж скрикнув.

— Гаїна Сай. Може яка твоя родичка? — кпинливо подивився Василь на спантеличеного новиною Миколу.

— Не раджу... Не раджу тобі ангажуватися в Гаїну Сай!

Та зчудовання Миколине було зовсім іншого характеру, сказати б «академічного». Може для Василя це було звичайнісіньке прізвище, але Микола знав: Саї — скитська назва племени, що Геродот звав Царськими скитами. Це ті, що вважали всі інші племена своїми рабами. Дряпіжні вершники, що ходили походами на Закавказзя, Передню Азію й навіть добігали до Єгипту, що повалили Асирію й Вавилонію… і ця бліда дівчина! Володарі необмеженої в просторах імперії від Дунаю й Карпат до Алтаю, пострах цивілізованого осілого світу, — війна, грабіж, здобич рабів, захват табунів, золота й килимів, — і ось нащадок. Саї поставали самі хліборобами, оселянилися, вони куркулі!

— Дякую за інформацію, — так само глузливо відказав Василеві Микола. — Ти, мабуть, знаєш, що я останню весну ходжу попід цими колонами, що в мене є наречена, що ми з Надією поберемося та й будемо вчителювати собі потихеньку. А ще не вадить тобі знати, що я працюю над дипломною працею про скитів і що Саї та Мадії може й справді три тисячі років тому були якоюсь ріднею.

І справді! Що йому ця «Ляодіка»? Як у музеї чи на екрані бачиш красу, що до неї ніколи рука не доторкнеться, досягти не може. Якщо він і спостерігає її, то виходить це поза його волею, якось стихійно. Це ж просто випадок, що вона опинилась у полі його зору.

12

Коли Гаїна читає Стендаля, він глибоко проходить їй у душу, і від суму, що гніздиться поміж Стендалевими рядками, Гаїна плаче. А власне, плаче вона від свого суму, тільки Стендаль будить його.

Не треба розпускатися, — умовляє сама себе. — Я ж уже зовсім порозумнішала. Той підкреслює, що не хоче переходити межі, яка за поглядом, а то й погляду не подарує.

Чи варто передумувати, — як сів, де сів, глянув чи по глянув? Не варто, а варт запам’ятати, що мій звичайний тонус сумний, — і тоді я розумніша. В щасливому тонусі я дурнішаю і будую фантастичні пляни, що їм ніколи не здійснитися. Ну, дурна ж стаю! Не знаходжу тоді душевного затишку.

Чи зрозуміє хто цей неглузд?

13

Скити — дуже туманне, розпливчасте поняття. Все, що на північ від Чорного моря, в уяві греків було Скитією. Алеж Геродот, хоч начислює з десяток племен, та проте робить загальний поділ на номадів, напівкочових-напівосілих і осілих хліборобів. Чи справді вони прикочували з Азії, чи іранці, а чи може чистокровні індоєвропейські автохтони Причорномор’я? Тільки як же це так, щоб індоєвропейці та були номадами, мисливцями за людськими скальпами?

І хоч Микола ще тільки входить у тему, а йому малюється картина зовсім не така. Це ж у цій євразійській безмежно розлогій рівнині, починаючи з часів льодовикових, кочують племена мисливців. Де ж ті сучасники льодовика поділися? Пішли із згасанням льодовика за оленем на північ? Та не всі. Вимерли? Та чому? Звіра в цих степах не переводилося ніколи. Як вимерли мамути, то ще були олені, тури, ведмеді, вовки, лиси, зайці... Коротше: людність не замінювалася іншою, змінився спосіб життя. Люди вже не йшли за отарами, куди ті поведуть. Навпаки, отари й череди йшли туди, куди переганяли їх пастухи. Шукаючи все нових випасів для своїх черід і косяків, настухи й пересувалися по розтяглому від Карпат до Кавказу й далі степу. Це все було споконвіку їхнє, річ була тільки в тому, які племена потиснуть другі, які займуть череди своїх сусідів та яка з того зчиниться бійка. На Миколину думку, то що за різниця між словами скотар і скит? Може це й є значіння цього слова, що об нього розбивають собі лоби вже ціле століття вчені? То, мабуть, скити — як звали їх греки, саки — як звалися вони у персів, аскгу-заї — як були вони відомі в Передній Азії та Месопотамії, чи ашкеназ — як називала їх Біблія, все це однаково шкіряники, люди, що мають справу із шкірою, скотом… І може це слово старовинніше за тих людей, що жили в Північному Причорномор’ю? Може було воно в обігу вже тоді, як розселялися індоєвропейські племена, бо чого це у греків воно означає шкіру, а на далеких Британських островах навіть є нарід, що й досі зве себе скотами?

Ну, це стосується скитів конярів-вершників, майстрів блискавичного переходу з одного місця на друге, нехай… А є ще ж осілі, — безкінні, прикріплені до своєї землі, вони орють волами, як у старовинній Месопотамії…

Так переварює Микола скитську тему.

Дипломна праця посувалася, росла змістовно й обсягом. Микола дозволив собі перерву від своїх томів і пішов донизу — там у їдальні перекурити, щось перекусити, може навіть і пообідати. От, цікаво — ніколи не бачив там цієї… Якось уже не міг назвати Ляодікою, коли дізнався, що вона — Гаїна Сай.

Можливо, його думка прикликала її. Вона з’явилася. Взяла в буфеті склянку компоту і сіла за якнайдальшим столиком. Скоренько випила й пішла. Микола ж сидів недалеко гурту молодих критиків, що іменували себе пролетарськими, говорили між собою «по-русскі», ходили розгойдано від пихастого уявлення про свою ваговитість. Двох із них Микола знав. Хацкельсон був аспірант Інституту літературознавства і брат модної «зірки» на літераторському обрії, критика Семена Талабуна, — очевидно, це літературне псевдо (Талабун) мало грати ролю «щироукраїнського». А, є тут між ними ще й Євген Цюрупа! Цього Микола знає краще, вони з одного курсу. Він тепер працює в газеті «Радянське село» і вважає за конечне дружити з цією тичбою «украінскіх пієатєлєй».

Сам того не хотячи, Микола був свідком розмови, таки про «гіперборейку».

— Ми аж за животи хапалися зо сміху, читаючи її базгранину, — десь із середини розмови почув Микола. Хацкельсон при цьому вищирив свої конячі зуби й гигикнув. — Вона принесла до редакції «Літературної газети» оповідання, — з дозволу сказати. Більш безнадійного чогось я в свойому житті не зустрічав...

— І чого вона пхається? Не бачити їй тепер друку, як своїх вух! — авторитетно вставив маленький верт-лявчик, що його ці приятелі називали прізвищем вождя німецького пролетаріяту.

— То чим вона провинилася? — граючи очима, запитав Євген Цюрупа, Очі його завжди чогось сміялися, й не знати було, чи то глузливо, чи підбадьорливо.

— Не знаєте?

— Про це вже навіть кури говорять!

— Одіозна репутація!

— Куркульське охвістя, рупор дрібної буржуазії, дрібнобуржуазна націоналістка, — а він ще й питас!

— З місяця звалився чи що?

Цей одностайний хор анітрохи не стурбував Цюрупу.

— О, знаю, знаю, — підвів він переможно руку. — Але ж то було за Косіора, а тепер же Косіор — ворог народу.

— Чого там з нею панькатися, — гидливо змахнув рукою щось із столу вертлявчик із прізвищем вождя німецьких комуністів. — Вона просто графоманка. — Хай Шмульзон скаже, чи не так!

— Але я її не раз бачив у Домі літератури. Чи вона член Спілки письменників?

Критики перезирнулися й почали реготатися. Глитайський аґент в літературі — і Спілка пролетарських письменників! Та її давно вже пора вигнати із місцевого комітету письменників, щоб навіть і дороги до Дому літератури не знала.

— Так, пора дати рішучу відсіч куркульському наступові на партію, — прорік той, що його Шмульзоном звали. — Пора створити навколо таких людців атмосферу засудження й презирства. — Слова ці він щойно вичитав із статті метра, Семена Талабуна. — Нам баляст непотрібен!

— Чекайте, чекайте, я теж вмію читати! Читав і ті її нариси… — почав був Євген, але його хором закричали:

— Політично безграмотні нариси!

— Хотіла пролізти контрабандою в пролетарську літературу… Але куркульське походження вилізло шилом...

Та Євген не здався. Він перечекав і почав знов тими самими словами:

— Я читав її нариси. Нічого там такого страшного нема. Писала наївна дівчина те, що бачила в комунах на селі, та й годі…

— Рація! Повзучий емпіризм! — безапеляційно підвів риску під «дискусією» Шмульзон. — Нічого вже з неї не вийде. Тепер наводнює редакції своїми поезіями в прозі. Уявіть собі: «Про красу дощу»! Або: «Шелест листя під ногами»… Кому потрібні її елегії про нездійснені любовні замисли? І ніяких ідей. Горизонт бачення не ширший за коло її спідниці. Просто не розумію, як можна в добу соціалістичної реконструкції, в дні доблесті труда й геройства виписувати таку белі-берду.

Нарешті, вступив у розмову й Микола. Він, може несвідомий того, перевів перепалку на жартівливі рейки. Його цікавило:

— Скільки їй років?

— Їй? Від шістнадцяти до тридцяти п’яти! — пожартував Хацкельсон.

— Я знаю точно, це вже старе луб’я. Їй — тридцять.

— Десь працює?

— Ге… Що то кого обходить? — зарозуміло мотнув головою вертлявчик, що недавно приїхав із Проскурова — і вже був секретарем «Літературної газети».

Євген же виразно покрутив головою, — от, мовляв, заморока.

— То за чим же вона існує?

— За компотом, не бачите? — Хацкельсон після «свіних отбівних» був настроєний на жартівливий лад.

— Вона, власне, здібна дівчина… — задумливо казав Євген Цюрупа, коли шумлива плеяда пролетарських світочів висипалася за двері і він та Микола зосталися за столом самі. — Тільки її зацькували отакі критики… А може й сама винна. Скільки її не лаяли, а вона на це все мовчить. Не відмежовується, не кається...

Микола подивився в завжди розсміяні й начебто підбадьорливі Євгенові очі. Цей твердо вріс у ґрунт, — пролетарське походження, з залізничників, член партії… Чому б?

— А чому б не спробувати?.. — почав він, ще й сам на знаючи, як зформулювати свою неясну думку. — Чому б ти… Мало які причини бувають? Я, на твойому місці і з твоїми можливостями, дав би їй якесь завдання від редакції. Десь послав би у відрядження чи що… Може вона перебудується?

— М… м… м… — пожував губами Євген. — Та то можна б… тільки не знаю, як до того поставляться принципали. Її ім’я, справді, одіозне, багато разів відмінювалося, — чув сьогодні, якими епітетами її обкладали? Та ще й походження… Хоч правда, діти за батьків не відповідають, та боюсь, що…

— А все ж… Вона справляє дуже позитивне враження, — майже просив Микола, не знати чому. Може тому, що його обурили зарозумілість та розперезаність оцих «украінскіх пісатєлєй», які й говорити українською мовою не вміли. Хотілося щось тому протиставити.

— Може й спробую… — туманно відказав Євген і перевів розмову на інше.

Сай! Дві з половиною тисячі років — досить часу, щоб перетворитися із степової принцеси на куркульське охвістя. Але яке диявольське коло обставин круг неї!

14

Наближається буря. Буря пристрастей. Перед бурею, навалою стихій, капітан готується, збирає сили, стає кам’яний.

Буря та ще тільки відчувається. Радісно й тихо, сон-цесяйно і грайно — але поблискують у наелектризованому повітрі короткі блискавиці, як погрози.

І все це — лише в тому світі, де царицею я і де звук падає без відгуку, без луни. Але Гаїна чомусь надіється на капітана, — хай веде, мусить вести, камінно зціпивши зуби. Та маленька, легкодуха й довірлива особа мусить скоритися капітанові, вилитому з неіржавистої сталі.

Вона нехтувала наказами капітана не раз — і випивала за це гіркої. Та тоді їй прощалося. Молодості прощається все. Тепер є шлях, а навіть і кінець цього шляху визирає. Тепер лиш праця, праця і праця. Відпочинок — марнотрата. Спокуси — тяжка омана.

Перед Гаїною лежить переклад. Ніхто його їй не замовляв, вона сама його вибрала, робить, а як зробить, то понесе до видавництва. Скільки тут вкладено кро-піткого потіння, щоб слово було гнучке і влучне! Мука, — але яка радісна, світла. Гаїна любить переклад, бо це ж також творчість, вигравання українського слова, розширення власного лексикону й збагачення для загального вжитку.

Вона певна, що там це оцінять. Хіба перекладачів не треба?

15

Тож щоб залишитися на науковій роботі, треба стати членом партії. «І нікакіх ґвоздєй!» Микола вже подав заяву, спочатку в кандидати. Якщо не партизується, — не бачити йому аспірантури, як своєї потилиці.

Другу рекомендацію дав брат Майїн — там одної дівчини з молодшого курсу. А першу він уже давно мав, ще з місця праці до вступу в університет. Тільки він її не використовував, бо не міг чомусь себе присилувати. Як той казав: краще бути «безпартійною сволоччю», ніж викиненим із партії «ворогом народу»... Але... Є й така приказка: легше верблюдиці влізти в глечик із вузькою шийкою, ніж безпартійному розгризти граніт науки до докторської дисертації. Хоч і яка розблискуча-переблискуча характеристика керівника катсд-ри, хоч хай сім раз талановита буде дипломна праця, а таки знайдуться бар’єри, пороги, застави... Як не тепер, то в четвер, а таки виколупають тебе з науково-дослідного інституту. То краще вже тепер забезпечитися.

Отак під знаком партизації розпалювалася Миколина любов до скитів. Знайшов він там не лише Мадія, а й дев’яностолітнього царя-вояка Атея, що загинув у бою, а не в ліжку і не від пістряка. Знайшов Геракла, батька скитського народу, допомагав Гераклові розкувати Прометея. А Аполлон і Артеміда то й зовсім не грецькі, бо вони прибули із скитської Гіпербореї… Що більше заглиблювався Микола в нетрі грецької мітології, то виразніше виступало дивне: вона наскрізь пов’язана з Північним Причорномор’ям. Миколі прийшла в голову дика думка, чи самі греки, ота їх клясична культура, що стала підвалиною європейської цивілізації, чи вона часом теж не входить корінням у причорноморські степи? Подивитися тільки на тих бородатих сократів та демокритів. Хіба ж не подібні вони на портрети скитів з їхніх ваз та сагайдаків?

Але, щоб не розпливатися, Микола відкинув думку про греків. Не все за раз. Перш треба партизуватися.

Тільки Гаїну Сай ця партизація витиснювала. Хоч Гаїна й мала право на почесне місце у цьому Миколиному світі, як сестра сая, може особистого дружинника Атеевого, а може й самого Мадія, але партія не потерпить навіть платонічного зв’язку з куркульським охвістям чи рупором дрібнобуржуазної стихії, чи як там ще її величають. Ні, скитянко, я тебе не бачу й не знаю!

Але ж проте… Чи були б ці візії, якби не заглянув він у глибину цих фіялкових, аж чорних часом очей?

16

Гаїна хоче знайти вихід свойому нуртуванню почуттів — і не знає, де шукати його. Так сумно їй, що здібна на екстраваґантність. Але сором спиняє, сором за свою старість, — в шістнадцять років це було б інакше. В чім вихід? Чи могла б покласти перед ним листа, занизаного тими почуваннями, що ними оплутана вона? Чи могла б розповісти про буревії й спалахи, що ними сповнена душа і що все більшими колоніями в ній розростаються та не хочуть уже там залишатися?

Могла б. Але це — самій собі зачинити двері.

Чи могла б, опинившись зовсім близько, написати на клаптеві паперу: «Ви давно мене спостерігаєте. Скажіть, чи дуже я грізна?»

І це могла б. Але яка гнітюча буде павза, коли на лиці його вималюється здивовання, що само відповість: «Ви нам непотрібні!»

Не може Гаїна й привітно всміхнутися, бо це була б якась профанація. Людина намагається показати, що уникає. Розміркуємо: чи для того, щоб не дати приводу до недоречних думок? Йому, мовляв, ні до чого це. Ні, коли б ні до чого, то міг би сидіти поруч і не помічати її, як усі ці випадкові фотельні сусіди. А він тікає в протилежний бік залі, але весь час роззирається, неспокійний, зненацька обертається, щоб зловити мій погляд.

Людина раптом за всяку ціну підкреслює, що вона не хоче тебе знати. Одночасно — уперто, одверто признається. Але здалека. Що хоче сказати?

Гаїна почуває, що губить, що само відпливає від неї щастя. Що ж зробити, щоб втримати його? Не ходити до книгозбірні, взятися до чогось поза цією залею, поки ще не вкорінилося це жало? Гаїні випало в житті бути сумним філософом і нічим іншим. А того, щоб розгорнути віяло лукавства, — нема в ній, не знаходить у собі цього. Вона стає несмілива й дурна, коли обізвались усі струни її душі. І навіть відразлива.

Ні, вже досить! Все це пригнічує її і підсмажує на повільному вогні…

За такими думками Гаїна не зчулася, як уже підійшла до масивних дверей книгозбірні. І при самому вході завернулася. Він уже-став їй необхідний, це якась пагуба! Треба припинити це тепер, поки не пізно. На, на тобі цю залю, — сідай, де хочеш, будь спокійний! Не буду я вимолювати твоєї ласки!

17

О, Аллах! Як це воно так скоїлося? Вчора — вільний козак, Надійчин наречений, а сьогодні… Де вона взялася на мою голову, ця чортиця? Яким чином опинився Микола в однім ліжку з нею? І не п’яний, і не закоханий, і не загіпнотизований, і сном-ні-духом не гадав ще ввечорі… А тепер він із Майєю начебто чоловік і жінка? Микола не може спам’ятатися.

Точно висловлюючись, Микола почуває себе зґвалтованим. Ішли разом додому із університетських партійних зборів. Брат Майїн, голова студкому, вважав, що як дав рекомендацію, то має ще й на чай до себе запросити. Нічого не зробиш, Микола зайшов. Хотів якнайшвидше відбути той чай, але ця гливо-руда Майя, вчора товаришка, а сьогодні чортзнащо, — вона ще просить зайти на хвилину до кімнати, що стоїть вільна у їх мешканні. Він міг би її зайняти, якби хотів. — Ні, він кімнату має. Правда, поганеньку… — Але зовсім вільна, про платню нема що й говорити, та це ж не надовго…

Майя була така розмашисто товариська, з широкими жестами сердечного друзяки, з нарочито, здавалось би, грубуватим голосом, із солоними слівцями в розмові, що начебто стиралися й затиралися усякі перепони та різниці між ними. От собі, товариш у спідниці. І Микола розтав, не втримався й признався цьому товаришеві у спідниці про свою затаєну мрію. Аспірантура. Скити. Традиція державництва, загублена у млі тисячоліть, гніздилася в степах нашого Причорномор’я, на низовому Дніпрі. Козаччина нашого середньовіччя — тільки одне з чергових її розпалахкотінь, а живе вона й до наших днів. Що ж таке махнівщина, як не ґротескове її відродження? Нащадки степових причорноморських предків, що знали мистецтво блискавичних переходів і з’яв у несподіваних місцях, що в далеких походах плюндрували Мідію й усю Передню Азію, що від них Єгипет тремтів і відкуплювався даниною, що володіли Низом і всією Україною, — може ще так можна подивитися на махнівщину? Не маючи іншого виходу своїм дряпіжним успадкованим імпульсам, хлопці пооперізувалися стрічками з патронами, обтикалися бомбами, озброїлися карикатурним анархізмом і давай плюндрувати сусідні, чужі їм духом, міста й містечка, давай блискавично перелітати через простори на своїх тачанках…

Не знати, як це в Миколи вирвалося. Ніколи про махнівщину й не думалося, а само десь ні з сього, ні з того вплелося. Словом, Майя такою широкою концепцією була захоплена. Та до того ж захопилася, що кинулася Миколі на шию.

А потім почався якийсь шал. То не Микола був, то невідомий йому звір, тварина. Дві тварюки, що створили восьминогого звіра, — якщо вірити Платонові, що такий існував. Існував, то були Майя й я. Але Микола хоче викинути із пам’яті цей спогад. Ніякої Майї не існує на світі.

Еге, «не існує»! Вона вчора прийшла до нього до хати, поводилась, як у себе вдома. Він ніяк не міг її випровадити. Ця навратлива рудоволоса жіночка має звичку робити все по-своєму. Вона відразу присвоїла собі амплюа диктатора!

Надійко! Чи чуєш ти мій крик? Приїдь! Приїдь визволяти свого Миколу з пазурів упириці!

18

Що таке Синя Панчоха?

Гаїна думає вже дві години й приходить до висновку, що це істота суха, вона не хоче знати кохання, наукова стара діва. Сьогодні редактор «Літературного журналу» потішив Гаїну: сказав, що її Христя з оповідання «Вродливі нещасливці» — Синя Панчоха. Гаїні захотілося не бути Синьою Панчохою, але вона не знає, який вчинок відповідає Синій Панчосі — піти до книгозбірні, чи не йти.

І Гаїна пішла, прийшла. То це вчинок Синьої Панчохи чи ні? Нема в кого спитати. Нікому й не хочеться говорити, — це ж профанувати своє недоторкане. Та й нема нікого. Дві приятельки має Гаїна. Одна — всім задоволена, урівноважена сім’янинка Соня, а друга… хоч і давня товаришка, але Зіна зрозуміти не зможе. Зіна — самі успіхи і ніякого нещасливого кохання… Та й от — і редактор журнала не зрозумів.

Ті твори, що з душі Гаїниної йдуть, нікому непотрібні. Скільки їй за цей час повернули? Чотири оповідання… Всі, всі… І Гаїні хочеться померти — таке ідеологічно невитримане почуття. А тому вона прийшла читати Стенда ля «Записки еготиста», щоб почувати коло себе товариша.

Що ж таке творчість? Це ж те, що йде від істоти людської і не питає, чи припасоване воно до «норм». Така пісня. Вже потім інші розкладають її на елементи, вчиняють вівісекцію, роблять із цього знавство.

Скульптори ліплять свої твори з натури, їм вільно її відтворювати. Чому ж мистець слова мусить «уза-гальнювати», «типізувати», «подавати в пляні соціалістичного реалізму»?… (Що воно за звір такий, ніяк не второпаєш?)

Птиці в лісі співають, як хочуть. Ет, нікого не слухай, а пиши так, як тобі любо! Інакше — ні! То вже не творчість.

І треба навчитися вже, нарешті, нести цей важкий тягар, нікому непотрібне життя. Невідомо, скільки ще років турбуватися про матеріяльне. Це ж просто якась анекдота, бо нагадує аліменти. Гаїна, виходить, сама собі платить аліменти на прожиття. А воно їй нінащо, не знаходить вона собі місця в ньому. Ані бурхливого, ані кольористого, — ніякого...

І чого це так, що коли чоловіки — диваки, то це їм прощається, а Синім Панчохам бути дивачками зась? Кожен мікадович не йме віри твоїй цінності...

От про кохання Гаїна так нічого й не сказала, а вона ж, не бажаючи бути подібною на Синю Панчоху, прийшла сюди…

Ну от, прийшла вона. Недалеко від сміху до плачу. Гістеричний стан. Може це й є поведінка Синьої Панчохи?

Ні; не ходити їй сюди, не розвереджувати себе ще й Стендалем. А інші місця їй видаються пусткою.

19

Вже скоро приїде Надійка, і скінчиться це чортовиння. Микола сказав Майї, щоб вона не мала ніяких ілюзій. Ми з Надією зв’язані словом і я нікого, крім неї, по хочу. Здається, ясніше сказати не можна. І Микола по має часу на сексуальні пригоди, бо йому треба опрацьовувати дипломну роботу, а матеріял росте в гори.

...Кавказ це теж — Скитія? Певно! Ось узяв у руки збірку звісток грецьких письменників того часу, а вони один за одним розповідають, які скитські племена проживали на Кавказі та які були їхні звичаї. Це ж там, на узбережжі Чорного моря, виявляється, відбулася не одна подія в родині знаменитої божеської династії Зевса. А-яй-яй, о-йой-йой, скільки там скандальних історій!

Як відомо, Зевс почав своє богування з убивства власного батька, Кроноса. Могилу Кроноса, що їв своїх дітей, а потім сам зазнав такої невеселої долі, показували на одній кавказькій горі. Мама Гера народила сина титанові Евримедонтові, що зґвалтував її ще до законного шлюбу із Зевсом. Син цей — Прометей, скитський цар, той самий, що вкрав у вітчима Зевеса вогонь і подарував своїм людям. Виходить, що скитам?.. Тато Зевс наказав синам Гефестові й Гермесові розп’ясти Прометея на кавказькій горі близько Каспійських воріт, на сумне видовище усім скитам. Хвалити богам, порятував його Геракл, всім відомий герой-чолов’яга, отой, що мав роман із жінкою-змією, володаркою Гі-леї, здається, Бористенівною... Еге, був такий гріх! Володарка Гілеї народила Гераклові трьох синів і один із них ото й був Скит, що від нього пішло все скитське плем’я. Подумайте, все це — онучата Зевсові, як не як, бо Геракл був побічний син Зевсовий. Якось він виплутався з любовної пригоди, подарувавши нащадкам лук, пояса й золотого келиха, а сам подався далі, на східне узбережжя Чорного моря, добувати золоте руно з арґонавтами у скитів-колхів. По дорозі ото й трапилось йому допомогти родакові: вирвав ланцюги разом із скелями, розкував Прометея і порозганяв орлів, таких дуже ласих до людського серця живцем…

Що ж це за золоте руно? О, в горах Кавказу течуть ріки із золотим піском. Ото, щоб добути те золото, кладуть у воду овечу шкуру й золото на ній осідає, шкуру ту й називають золотим руном...

Не тільки золото є в горах, а й мідь. Он славний майстер Гефест Зевсович викував цареві колхів мідні воли, що дишуть вогнем, а з того знов вийшла нова історія: арґонавт Язон зорав тими волами поле, посіяв зуби дракона, а з них повиростали незчисленні скитські полчища...

Але Миколу зацікавив не так кульгавий Гефест, як брат його, грубіян і забіяка, войовничий Apec. Ареса звали Теритом, що означає Звірський, а це тому, що як ідеш у бій, то не май у собі смирного почуття, мусиш бути як звір. Так ото цей Apec мав у причорноморських краях свої рівнини, гаї, храми, навіть цілий острів. Тільки йому одному скити приносили жертви, встромляючи меч у купу хмизу. Подекуди скитів так і називали Аресовим племенем, бо він, нібито, був їх пращуром. Отож те Аресове плем’я, — кажуть грецькі міти й леґенди, — і вигадало залізо, «зле сотворіння, що підноситься із землі, бодай би воно загинуло!» Скитське плем’я халіби, — розказує грецький тогочасник, — не пасуть і не сіють, вони вже тисячу років знають, як добувати залізо. День-у-день, серед кіптяви й диму, виконують вони свою тяжку роботу...

Микола протирає очі. Що за важку тему вибрав собі він! Apec… То це, здається, Арій чи, по-нашому, — Ярило? Аресове плем’я це ж Арієве плем’я, арійці? А справді, виріб заліза вперше був відкритий на Кавказі ще за тисячу років до того, як воно з’явилося у Европі. Кавказькі залізороби цупко тримали у таємниці свій винахід.

Цю друкарську машинку колишні господарі хотіли вже здати в музей, як унікальну старовину, а вона Гаїні ще й заробляє на життя. Жодної залізної деталі в ній нема, саме дерево. Писати треба не дивлючись на надрукований рядок, бо рядки закриті, а тому Гаїна називає свою машинку сліпою. Це перший випуск «Ундервуду», гордо пояснює вона Ушерові, Соніному чоловікові, що приніс їй до хати роботу.

— Чомусь ніколи до нас не зайдете! Соня час-від-часу має більше роботи, ніж може виконати… А що ви не маєте телефону, то як же інакше дати вам знати? — по-отецькому научає Ушер.

Справді! Вже давно була Гаїна в тому іншому світі. Упорядкованому, ситому. Соня має таку філософію: «Якщо я живу, то хочу мати все, що для життя потрібне». І на цей фокус спрямовані всі прагнення. Тому в цій хаті є справжня друкарська машинка, а, не музейна, є радіо, телефон, ну, і всякі інші доступні радянському службовцеві догоди. А проте, вони люди хороші. Яка не є Гаїна дикувата, а завжди їй раді. Стіл їх завжди вкривається для неї смачними речами. І це так нормально, що навіть думати про якусь замороженість Гаїні і в голову не приходить. Хіба вона з Сонею колись не складала разом іспитів, не стояла в черзі до студентської їдальні?..

— Та трохи й так, винна, — не виправдується Гаїна, розглядаючи роботу та домовляючись, на коли це треба зробити.

І оце сидить Гаїна в хаті, стукає на сліпій стариці та дякує Соні й Ушерові, що підперли її катастрофаль-но перехняблений в один бік бюджет. Може, вони єдині люди, що їх двері для неї відкриті.

Переписує чужі думки й цифри, а сама душею «там»… Вчора він здався Гаїні не таким вродливим, але сердечнішим, ніж завжди. А власне, ще на нього й не роздивилася, — щоб уяснити собі, що ж її так полонило.

Намагається вона стати на хвилину ним і подивитися його очима на себе. Бо її власний погляд на себе фундаментально міцний. Ніщо не похитне його: вона негарна. Це робить її несміливою, а на вигляд — суворою й неприступною...

Так, я негарна, — виправдується сама перед собою Гаїна. — А хіба я кажу, що навпаки? Так, я несмілива, непевна себе, часто впадаю в депресію, як оце останні два-три дні. Так, я не маю жіночого кокетства, — й не потребую, як не потребує грошей той, хто не збирається нічого купувати. Але ніхто ж не заборонить мені розглядати людей, у цікавій грі уяви ставити їх у найрізноманітніші ситуації. Це ж моя вправа і моє право! І це нікого не понижує. І це нічим не загрожує... Крім того, як не в тій залі — день втрачений, нудний, як оці цифри, що вистукуються на сліпій стариці.

І ці свої думки хоче Гаїна записувати, щоб ні одної відтіні їх не згубити. До всього іншого — не має сили. Он лежить уже давно майже закінчене оповідання, а Гаїні легше чужі таблиці копіювати, ніж оту свою літературну вправу вишліфовувати.

21

Вже кілька днів Микола, як дерев’яний. Читає, а слова, попавши в поле зору, відскакують назад у сторінку, неусвідомлені. Читає речення один раз, другий, третій — і окремі слова зрозумілі, а цілости ніяк не може сприйняти. Перестудився? В книгозбірні ще не топлять. «Труди» з’їздів, археологічних комісій, оті величезні фоліянти звітів про розкопи в минулому столітті видаються неймовірно нудними, перевантаженими деталями… А чого ще недавно кожна стаття, кожна маленька нотатка будила уяву, викликала цілі картини, витягала живцем цілі сцени й образи з минувшини?

Що воно таке?

Оце якось трапилася розвідочка про грецьких співців і Гомера. Вони були сліпці, свої епопеї вони співали, а не розказували… і яка тоді паралель із нашими бандуристами, сліпими співцями історичних дум, блиснула! Це ж наші гомери!… А ось тепер — байдуже думає Микола: то що там таке? Чи таке дуже варте уваги? От, як можна все сплощити й знебарвити… Та якого ж ще більшого доказу треба про спільний корінь старогрецьких і українських співців-сліпців?

22

Як же це приємно, коли прийдеш, а тобі раді! Гаїна принесла зроблену роботу, а Соня просто не хотіла її випустити із хати. Нагодувала дуже смачною рибою-фарш, — нечуваною для Гаїни розкішшю. За той час, що Гаїна не була тут, з’явилося багато нового. Піяно для дочки купили, хай учиться. Текінський килим. Патефон. Кравецьку машинку. Електричну огрівальну пічечку. Буфет зайняв цілу стіну, а там виблискують сервізи… — Треба б вам більшого приміщення! — каже Гаїна. — Ой, треба! — зідхає Соня. Та що-що, а приміщення в Києві найважче дістати.

Справді, хіба це приміщення? Дві вузенькі-вузенькі кімнатки. Як тільки вони туляться з тими накупленими меблями, машинками та сервізами? І коли тільки Соня встигає і на роботі справлятися, й удома господарство свое так зразково провадити? Гаїні залишається дружньо позаздрити.

— О, тепер мені вже значно легше, — каже Соня. — У нас тепер є служниця.

— Служниця? — Гаїна недовірливо озирається по хаті. — Де ж вона у вас спить?

— Оце ж то й біда. В мешканні нема де спати, то вона спить у коридорчику, що веде до нас від комунальної кухні. Наніч розкладає ліжко, а на день приймає. Що зробимо? Поки нема більшої квартири, то мусить миритися. Їй у нас добре, вона тут більша господиня, ніж я. І дуже порядна, чесна жінка. Ось вона прийде з черги, побачиш! Розкуркулена. Не має пашпорта.

Гаїна питає, — звідки вона? — з потайною думкою: може яка її своячка?

— Ні, ти її не знаєш. Ми їздили щоліта до них на дачу в село біля Канева, поки їх не розігнали, усю родину… то довга історія. Як почнеш розказувати, то до ранку не скінчиш! Ой, чекай, а то забуду! Чи ти потребуєш дрів?

— Ще й як!

— Ушер матиме зайвий ордер на дрова, нам не треба стільки… то ти частіше заходь...

23

... «Ой, у полі три криниченьки... любив козак три дівчиноньки…» Тьху, що це я?...

Сам із себе дивується Микола. Де гіперборейка? Нема її тут от уже тиждень. Що з нею? Чому це так? Коли вона тут, — б’ючкість і гнучкість його думки тут. І чому така похмура була останніми часами?... «Чорнявую та білявую, третю...» Ні, рудої-гнідої-препоганої, ні! Ні!

А дипломна праця стоїть, а час іде…

В Стендаля про кохання: «Душа, засмучена від життя без кохання, незадоволена сумним щастям гордости, мимоволі, непомітно для себе, створює собі зразок доскона-лости. Одного чудового дня зустрічає істоту, подібну на той зразок… і віддає володареві долі те, про що давно мріяла…»

Все ж це не те, що Гаїна хоче. Вона повна сумніву й невіри. І в «володаря», і в себе.

А втім — «половина й до того найчудовіша половина життя зостається схованою від людини, яка не кохала пристрасно».

І це Гаїна бере під сумнів. Треба тільки піднятися на подвиг, що зветься: «пройти непоміченою в світі». Але з додатком: «з душею, повною сяйва».

Комашка прожила, ніхто про це не знав. І прожила вона один день. На їхню думку, треба, щоб її портрети пишалися на перших сторінках газет, щоб радіо про неї кричало — аж тоді комашка відчує радість життя. А вона й без того прехороше прожила свій довгий вік — день. Їй не треба «бути відзначеною». Їм треба, а їй не треба.

«Філософія комашини»? В цей час, коли на вулицях пишаються двоповерхові портрети стаханівців, коли уряд роздає відзнаки та ордени, коли кожен хоче виділити себе з сірої маси?

Атож! Є така Гаїна, що хоче навпаки: відмови від себе. Це та велика, що їй двоповерхові портрети видаються комариково малі, а полум’я пристрасти — язичком засвіченого сірничка. І якщо комусь смішна й жалюгідна така «філософія», то це Гаїну не обходить. Інакше неможливо. Коли нема чим дихати, треба витворювати власну атмосферу. Як нестерпно болить, — людина вмліває, а тут не вмлівати треба, а не відчувати болю.

І «найдоцільніше зробити дорадником самого себе». А це вже правда! Коли іншому розповідаєш про свої почування, аромат емоцій випарюється. «Можна осквернити найніжніші почуття, розповідаючи про них докладно». Бо слова занадто грубі, щоб передати гаму пережитого, а крім того — людина такий поганий спостерігач, коли у владі емоції! А ще крім того, видане з себе — це тільки перелляте через край, вихлюпнута надвишка. Основне залишається невисловленим.

Як добре, що Гаїна не зробила дурниці із своїми отими листами! От, що значить хоч маленька відміна від монотонії. Відвозила в Голосіїв, де працює Соня, надруковану роботу (бо треба було спішно) — і бачила поле. Обвіяв свіжий вітер і здмухнув навіяння, оздоровив. Безперечно, Гаїна нездорова, треба перестати ходити в ту кляту книгозбірню. А як, коли вона не може пройти повз неї? І сьогодні вирішено було туди не заглядати. Та й не могла проїхати. На зупинці під книгозбірнею зійшла. А цей — сидить і хоч би тобі що! Камінний.

І чого вчепилася мене ця пагуба?

25

… і що таке стать? Де межа між найдуховішими й найтвариннішими її проявами?

Що вона виробляє, ця Майя! Каже: це з кохання. Каже: вона мріяла про мене з першого погляду, як тільки побачила. Це вона впросила брата дати мені рекомендацію до партії, щоб якось… еге, втиснутися в моє життя. А що я не маю наміру більше в той дім заходити, то вона занадилася вчащати до мене. Я почав повертатись додому пізніше — і вона слідом за мною вдирається. «Годину тебе чекаю!» — Ну, що ти зробиш? Все це з кохання. А тепер вона вже навіть не чекає, вона приходить, коли хоче, вдирається вікном... Дуже просто, розбила шибку і потім цілу ніч не дала спати. Все це з кохання. І так — ніч-у-ніч. Де вона взяла цю садистичну звичку — годинами цокотіти ножем об склянку над самим вухом, як я вдаю, що сплю?..

26

Які сухі думки сьогодні! Це ж Гаїна зробила зусилля й пішла між люди, а не до книгозбірні. Бо читати не хоче вже, набридло це напруження, що скувало її останніми часами. Змарніла від цього всього, а чому? Нащо цей Пагуба їй, нащо вона йому? Може все це — вигадане від нудьги? Може.

Остогидла вже й роля спостерігача, що стоїть вище над тим, кого знемагають пристрасті. «Легка пристрасть збільшує розумові здібності, сильна притуплює їх» — каже Стендаль. Ну, і як не любити Стендаля?

«Що дужча нудьга звичайного щоденного життя, то сильніше діють отрути, які звуться вдячністю, захопленням, цікавістю. Небезпечно, коли спогади постійно і надто охоче вертаються до тієї самої людини. Так можна напевно опинитися на краю безодні…»

Це ж про неї! Стендаль говорить так, ніби це Гаїна сама про себе думає… А Гаїна збиралася заповнити цього зошита райдужним романом. Гай-гай, чи не зостануться тут чисті листки?

А це добре, що зайшла вчора до Зіни. Хоч довідалась, що діється у світі. Казала Зіна, що в Місцевкомі письменників скоро буде багато роботи. Дуже багато. Готуються до шевченківського ювілею й мають видавати «Кобзаря» багатьма мовами, то для полегшення перекладачам треба буде робити підтекстівки російською мовою. Зіна вже знає, що їй дадуть великий кус.

— Як багато роботи, то й я може попрошу? — надоумилася Гаїна.

— Піди! Невідмінно піди! Узавтра, не відкладай! Там же знаєш, усякі Шмульзони-Хацкельсони… вже понабиралися! Треба було робити підтексти до творів Франка, то думаєш, хто їх робив? Все позаглиманювали, ще до того, як це стало всім відомо… Але тепер я вже не була така ворона, я вже добре пантрую… Знаєш, до кого ти звернися?…

«Між людьми», себто в Домі літератури почувалася Гаїна загнано, це мабуть тому, що давно тут не була. Їй усе здавалося, що треба йти якось «боком», озиратися раз-у-раз… І звідусюди наштовхувалася вона на зизуваті погляди — чи то може їй так здавалося? Якісь нові обличчя, а знайомі тебе не впізнають... Хотілось відразу вийти, але присилувала себе і зайшла в двері, де написано було «Секція перекладачів»… Там видавила з себе бажання мати підтекстівки. Сказати б, без особливого ентузіязму, бо без ентузіязму вислухано таке її бажання. Вийшла звідти червона, як рак, але з думкою: а що ж? Невже я й до цього не надаюся?

От, якби то! Мабуть, уся нудьга і всі на світі пагуби повідлітали б.

Та проте не всі до неї тут зизом. Ось наштовхнулася при виході на Євгена Цюрупу, він зовсім по-товарись-кому привітався, розпитує, ще навіть і жартує. Питає Гаїну, чи вона вже перебудувалася…

27

Микола зловтішно уявляє собі кислу Маїну міну, коли побачить вона в нього в хаті Надію. А Надійка вже скоро має тут бути, ось тільки влаштує собі відпустку.

От тоді вони удвох і витурять нахабу. Побачить, що нема їй чого тут робити — і сама відчепиться. Це його тішить, вже тепер облегшує той тягар, що ото з певного часу Микола мусить невидно нести. А покищо…

... Наїзд Мадія Прототієвича на Закавказзя, що стоїть у центрі Миколиних візій, був не перший і не останній. З непроглядних давен відомі були дороги і про-смики через кавказькі гори із Північного Причорномор’я та Кубані у країни Передньої і Малої Азії. То ж недарма позалишали там скити свої сліди в назвах міст — Скитополіс, Саккиз. А в тому Саккизі була, нібито, Мадієва столиця. Багато згадок про іскузг, аскгузаїв знаходять тепер історики в анналах асирійських царів, навіть час битви під Ніневією вдалося встановити дуже точно, до години, дякуючи дбайливим асирійським записам. Під час битви сталося затемнення сонця. Астрономи вилічили, що це затемнення відбулося 614-го року до нашої ери.

Але найбільше про свого предка може дізнатися Микола Мадій із... Біблії. Історики раз-у-раз відсилають до пророків Єремії, Єзекіїла. Не завагався й Микола, під здивовані погляди бібліотекарок, виписати собі Біблію і впірнув у сьоме століття до нашої ери, в події, бачені з протилежного боку, ніж бачив їх предок, Мадій Прототієвич. Читає Микола лемент Єремії:

«І надійшло до мене вдруге слово Господнє, глаголю-чи: що бачиш? Я відказав: бачу, кипить казан підду-ваний вітром сюди від півночі. І промовив до мене Господь: від півночі зірветься халепа на всіх осадників сієї землі. Ось бо покличу всі племена царств північних і поприходять вони...

… Виставте стяга д’Енонові, втікайте без упину, бо я приведу з півночі лихо велике і страшну пагубу. Ось виходить лев із леговища свого, губитель народів: він рушає з місця свого, щоб зробити землю пусткою; міста твої будуть збурені й обезлюджені. Оце ж попідперізуйте веретище, плачте й голосіть, бо ніщо не відверне від нас ярости Господньої. І станеться того часу, говорить Господь, що зомліє серце в царя і в князів, і вжахнуться священики і стуманіють пророки...

... Ой, утробо моя, утробо! Смуток в глибині серця мого, тривожиться в мені серце моє; не вмовчу ніяк; ти бо чуєш, душе моя, трубний гук, бойовий галас…

Нещастя за нещастям: усю країну пустошать; несподівано завойовано хати мої, в одну хвилину — намети мої. Ой, чи довго я ще буду бачити стяги, зачувати гук труби?

... Подивлюсь на землю — і ось вона порожня й пуста. На небо — а нема в ньому світла. Гляну на гори, а вони дрижать, та й усі горби хитаються. Озираюся — і ось, ні людини, бо й всі птахи небесні порозліталися. Дивлюсь, та бо й Кармель — пустиня і всі міста порозвалювані…

... Від галасу комонників порозбігаються всі городи, ховатимуться в нетрях і вилазитимуть на скелі, всі міста спустошіють і не буде в них ні одного осадника...

…. Ой, напущу ж я на вас, дім Ізраїля, народ здалеку, говорить Господь, народ потужний, народ давнезний, народ, що мови його ти не знаєш, і що говорить він, ти не зрозумієш.

Сагайдак у нього, як гріб розтворений, а всі вони — самі невмираки. І повиїдають вони твої врожаї і зерно твоє; з’їдять синів твоїх і дочок твоїх; вівці твої і товар твій; виноградину твою і смокви твої; утверджені городи твої, що на них уповаєш, вони мечем звоюють…! Втікайте, Беньяминії, з Єрусалиму й затрубіте трубою в Текої; дайте знак вогнем у Беткаремі, бо з півночі грозить біда й страшна погибіль… Се йде нарід із північної землі, й великий люд підіймається з найдальшого кутка землі. Несуть луки і списа. Жорстокі вони, не змилосердяться, ревуть, як море, йдуть комонником збройно, як один чоловік, воювати тебе, дочко Сионова…»

Га? — протирає очі нащадок Мадія, — оце такий був мій предок?

А ось ще й про Вавилон:

«Слово, що вирік Господь через Єремію про Вавилон і про землю Халдейську.

Звістіть і розголосіть між народами, й поставте стяга; виявляйте, не замовчуйте! Говоріть: Вавилон звойовано, Вил осоромлений, Меродах покрушений, осоромлено й другі образи його, порозбивано ідоли його!

З півночі бо двине народ проти нього, а сей оберне його землю в пустиню, і ніхто там не буде жити, ні людина, ні скотина — все рушить і повтікає... Ось бо я підійму й приведу проти Вавилону велику громаду народу з північних земель, і розложаться проти його та й звоюють його: стріли у них, як у вправного воїна, не вертаються марно.»

Справді, стріли! Ці скитські стріли, знайдені у великій кількості в Закавказзі, Палестині й Месопотамії, заповняють тепер стенди музеїв. А в могилах скитських царів знаходять здобутки тих походів, що так яскраво змалював Єремія, — дорогоцінні скарби з Закавказзя, Асирії, Урарту, Ірану… Та що ж, сам єгипетський фараон Псамметих Перший мусів відкуплятися від цієї грізної сили «народу з півночі» великими дарами. Щоб не було Єгиптові так, як...

«… Біжить гінець зустріч другому гінцеві, післанець другому післанцеві, щоб сповістити цареві вавилонському, що город його від кінця до кінця опановано. І броди його позахоплювано, й трощу по багнах повипалювано, й військові люди в перестраху. І зробиться Вавилон купою розвалищ, кублами шакалів, страховищем і сміховищем без осадників.»

Так воно й сталося.

А ось і ще одне пророцтво, Єзекіїлове. Цей гремить на якогось Ґоґа із землі Маґоґ. Кого ж це він має на увазі?

«І надійшло до мене слово Господнє таке:

Сину чоловічий! Поверни твій вид проти Ґоґа в Ма-ґоґ-землі, проти князя Рошського, Мешехського й Ту-бальского, й пророкуй проти нього.

Так говорить Господь Бог:

І скажи: ось я на тебе, Ґодже, князю Рошський і Тубальський!

І притягну тебе, вложивши зумбела в рот тобі, й виведу тебе вкупі з військом твоїм, із кіньми і їздцями, всіх у повній зброї, велике множество в панцерах і шоломах, і з щитами, всіх узброєних мечами... Гомера й усю ватагу його від північних границь, і багато інших народів із тобою. Уворужуйся і ладься, — та й усі ватаги твої, що згромадились до тебе, — й будь їм воєводою…

… І здіймешся, мов хуртовина, налетиш бурною хмарою, окриєш землю, та й усі твої військові ватаги, та й многі народи з тобою.

… І скажеш собі: рушу я проти землі, що без мурів, нападу на безжурних людей, що живуть безпечно… — щоб пограбувати, набрати здобичі, наложити руку на відновлені розвалища та на той люд, що поміж невір позбирався, та розжився хліборобами й крамарями й розвів осади посеред землі.

... скажуть тобі: чи се ж прийшов єси, щоб... нагарбати золота й срібла, зайняти скотину й надбане добро, зажерти якнайбільше здобичі?»

Гремить пророк далі так:

... «Ти ж, сину чоловічий, вискажи пророцтво проти Ґоґа і промов: ось я на тебе, Ґодже, князю Рошський, Мешехський і Тубальський!

І притягну тебе, й поведу тебе, й виведу тебе од границь північних, та й приведу тебе на гори Ізрайлеві.

І виб’ю лука з лівої руки твоєї, і повикидаю стріли з правої руки твоєї. Упадеш ти на горах Ізрайлевих, та й усі ватаги твої з усіма народами, що з тобою; і віддам тебе на пожир усякому хижому птаству й звірству дикому.

І пошлю огонь на Маґоґа й на безжурних поморян, і взнають, що я — Господь… Тоді виходитимуть осадники городів ізраїльських, і будуть палити зброю, щити й панцері, луки й стріли, булави й списи; на сім років матимуть чим палити. Не будуть носити дров із поля, ні рубати по гаях, а палитимуть саму тільки зброю. Ограблювати своїх грабіжників та обдирати своїх обди-рачів, так говорить Господь Бог.

...Ти ж, сину чоловічий, скажи всякому птаству під-небесному й хижому звірю: сходьтесь і прибувайте, звідусюди прибувайте на мою жертву, що вам наготую, на великий пир по горах Ізрайлевих, іжте м’ясиво, й пийте кров.

М’ясиво силачів будете їсти, і кров із князів пити… і їстимете товщ до наситу, і питимете кров до хмелю із тієї жертви моєї, що вам позаколюю. І нагодуєтесь за тим столом моїм їздцями й кіньми, силачами й усякими завойовниками, говорить Господь Бог».

Хто ж це такий той Ґоґ із землі Маґоґ? Чому так прикипів Микола очима до цих сторінок? Бо стародавні автори кажуть, що Ґоґ-Маґоґ чи земля Маґоґ — це скити. Йосиф Флавій у історії жидів, писаній дві тисячі років тому, каже це саме. «Маґоґ же поселив названих по ньому маґоґів, прозваних скитами…» «Ґаґи — володарі саків» — читаємо в літописі Асурбаніпала… І як же допекли вони там у Азії, що пророк із такою насолодою одним махом вибив лук і стріли із рук могутньої конфедерації народів, назбираних навколо Ґоґа, та віддав на пожертя диким звірам! І які ж то полчища були грізні, із драконами, що женуться попереду війська, ревучи й свищучи!

Тільки самі оті дракони, лише своїм виглядом, наганяли жах. В дійсності то не були дракони, а просто кольорові шматки матерії, зшиті докупи й прикріплені до довгих списів. Голова й хвіст робилися на зразок драконів, якнайстрашніші. Коли коні стояли спокійно, — клапті висіли, але при скаженому русі клапті надувалися й ставали подібні до драконів, видавали зловісний свист.

Від усіх цих видив Микола рішучо забув, де він, у якому часі. Це ж він побачив скитську грізну лявіну не очима Мадія Прототієвича, а ззовні, очима самовидців…

28

Гаїна вже сама не знає, чим себе забавити, що зробити таке, щоб захопило її. Сьогодні дістала мрію кількох літ, роман «Небезпечні зв’язки» Шодерло де Лякло, написаний у листах, і… не читається. Гаїна примушує себе зрозуміти зміст, стежити за розвитком дії, за технікою розгортання фабули. Це ж найцікавіше їй при читанні хорошої книги, — підглядати авторові трюки, композицію твору, вилущувати, якими засобами автор досягає того, що від книжки не можна відірватися. Це просто школа. Мій університет. І коли Зіна закидає, що я байдики б’ю, то вона просто тупа. Аж дивно, що саме вона таке сказала… Та це ж найважливіше у всьому письменницькому подвигові: не слава, а оці муки творчости, змагання із фактурою, що її постачає життя навколо. Як поборює й загнуздує фактуру майстер пера — це ж так захоплює!

А тепер їй щось починилося. Навіть від такого улюбленого зайняття Гаїна дуже скоро втомилася.

Від усього стомлюється тепер вона, навіть від бездум-ности, ще одної своєї потреби-гри. І тільки одного хочеться: щоб дивитися на Пагубу і щоб дивився він на Гаїну. Хай так дивиться, як сьогодні, — мов на заклятого ворога, що знищив би, якби міг, стрілою з одного ока. Але щоб дивився. Гаїну бентежить це, — оті жовтаві, як скло пляшки, негрійні очі. Може вона тому й боїться, щоб раптом не заговорили вони, — боїться втратити ілюзію? О, я боюся цього! Хай краще те, що є, може нерви витримають — до якоїсь зміни. Мусить же ця зміни прийти й визволити Гаїну із полону. Можливо, вона дістане підтекстівки, може приймуть її самовільний переклад і замовлять другий, — чи що? А тим часом і Пагуба закине книгозбірню, загубиться його слід? Але тепер — Гаїну кліщами тягне сюди.

29

— А ти знаєш? — гукнув Євген Цюрупа, заступивши Миколі дорогу на вулиці, саме на тому перехресті, де каштанова дорога перерізана тополями Шевченківського Бульвару. — Знаєш, я твою пораду вже зреалізував, і з непоганими наслідками. Оце побачив тебе здалека й догнав, хотів сказати.

— Яку пораду? — підвів одну брову Микола. Він був у зовсім інших просторових і часових вимірах, куди навіть щоденна гризота з Майєю не мала доступу. — Що за порада?

Вони давно не зустрічалися, й Микола, признатися, забув, про що мова.

— Ну й забудьків брат! Таж про ту твою Сай! Я тоді й подумав: справді, як може всяка шушваль заповнювати порожнечу, то чому б їй не дати нагоди виявити себе? А тут ще й заступник наркома освіти питав — де поділась? Вона цікаво починала. (Між нами, — трохи знизив голос Євген, — ми з ним земляки, часом здибаємося...) Подумав я — й викликав її, дав завдання. Поїхала вона тут недалеко в район — можна трамваєм доїхати. Поговорила з колгоспною ланковою й принесла чудового нариса. І назва ж не банальна: «Огірочки». Я оце думаю, чи не послати її десь у справжнє відрядження, десь на південь? Хай там потовчеться між трактористками та ланковими, може щось із цього й вийде…

Микола не має нічого проти того. Тим краще. Як зазаступник наркома освіти цікавиться, то тим краще.

— Ім’я її, правда, одіозне, — розговорився Євген, — це так. Але ж тих, що її «проробляли», вже давно вітром здуло. Вона тепер може козиряти. Всякому, хто затягне на її адресу стару пісеньку, — мовляв, ще Косіор вказав, що куркулька намагається тихою сапою пролізти в радянську літературу, — всякому тепер вона може пальнути: «Бо Косіор — ворог народу!» І всім би заткнула пельку. Здорово, ге? Всякий інший на її місці, вже тридцять раз використав би таку золоту нагоду. А вона — ані руш! Між іншим, я так обережно питався, якої думки про неї старші письменники. Кажуть, — вона нічим не гірша за кожного з нас...

— А так, так… — невиразно мугикав Микола. Його чомусь дратувала оця нестримна Євгенова балакучість, та ще й тут, на людній вулиці, — розмови про Косіора, про ворогів народу. Власне кажучи, доля Гаїни Сай мало його обходить. Після того, як пробував був на сходах біля виходу з книгозбірні заговорити, а вони дивилась в інший бік, він перестав звертати на неї увагу. Як вона така пишна, то хай собі гонориться далі. Микола й своїх клопотів не оббереться, — чи може він вгадувати, що в кого діється на душі, та чому той хтось так вороже поглядає?

— Я радий за неї, — відбувся він загальником, аби щось сказати. — Думаю, що там не стільки її провини, скільки штучно роздутого галасу та перестраховки. Ну, бувай!

А проте Микола був трохи нещирий сам із собою. Гаїна Сай і поміж його клопотами, і всупереч своїй одіозній репутації знаходить собі місце в його тайниках, може Микола й сам собі в тому не признається. Та нитка золотава ніколи не послаблюється в його підсвідомості. Якщо він злітає в недосяжні високості і звідти схоплює бистрим оком свою візію, — то від Гаїни. А як падає в трясовини, — то від Майї.

— А я й забув! — вже навздогін гукнув Євген Цюрупа. Цікаві новини завжди залишаються на самий кінець і про них згадують ненароком. — Я й забув сказати, що наш Василь узяв та й виїхав на працю в Західню Україну. Чув?

О, це то новина! А чому ж він так зник, не попрощавшись? Що ж він пише звідти? Що робить?

Але Євген помахав тільки здалека рукою, — чи то на прощання, чи невторопно, і побіг.

Гм… Василь поїхав... Гаїну непомітно витягають.. От би й взяти та й підійти до неї, привітати її з успіхом. В тому ж трохи й його заслуги є. Але ні!… Хтось, наче Василь, чи в його образі поміркованість, ясно й виразно нашіптує: Обережно! Попечешся! Десь раз слово скажеш, а пришиють зв’язок із клясово чужим елементом… А що то за жевжики коло неї крутяться?

Про що можна говорити годину отам біля балюстради у фойє книгозбірні із тим довгов’язим юнаком?

30

Піснота думок — від чого вона походить? Втома? Чи зубожіння взагалі?

В Гаїни не тільки піснота думок, а загалом нема їх, тих думок, — крім одної. Вночі п’ять-шість разів прокидається, перейнята думкою-пожежею про Вродливого. І вдень теж, як загіпнотизована. Книгозбірня — і більш ніщо — вабить і тягне. Коли раніш там вабила криниця скарбів у книжках, то тепер, не дуритиме себе, — жадоба бачити Пагубу.

Це тремтіння, коли береш при вході нумерок і вже знаєш своє місце в залі. Входиш до середини залі. Чи є тут? Де сидить? Нема. Як добре! Можна працювати, думати, читати. Але раптом серед зосередження мусиш обернутися. Чому саме тоді, як приходить він? Чому саме в той бік, де сидить, чому саме в ті очі я мушу дивитися? І як я радію завжди, а яка похмура стаю зовні від внутрішнього завмирання! Вже тоді нема роботи, нема задуми, зник свій душевний обрій — воно все замотується у якесь страшне змагання з іншою волею, з іншою душею.

І от він також уже хоче покласти всьому край. Йому вже накучила безплотна гра розмови очей, він сідає спиною до Гаїни... Раптом — щоб заскочити? — раптом різко обертається, ловить твій погляд… Чи роблять так байдужі, ті, кому надокучило непрохане обожнення? Ні, він злий — на Гаїну? — і не може, як і нона, відійти. Бо що ж інше кажуть ті його благальні погляди, як вона вже зовсім морозяна?

І що ж далі? Ну, хай, може її натягнені нерви витримають. Та лякає її безпечність і незацікавленість сьогоднішнім днем. Гаїна не думає, що скаже узавтра її порожня кишеня, чим заплатить за хату, за що купить їсти. Вона навіть не жде вже тієї манни з секції перекладачів, що Зіна дістала. Не дали — Гаїні байдуже. В хаті холодно — їй байдуже. Якщо раніш мала втіху в тренуванні з мистецьким словом (— хай що! хай б’ють, а таки вправлятимусь загнуздувати матеріял життя законами композиції! —), то тепер: не хочу! Не хочу! Так, як вони вимагають, на замовлення, — не хочу! Творчість — це як жайворонкова пісня. Вона виявляється, а не озирається, чи підходить це якимсь талабунам у редакціях. Пташка співає свою пісню, своїм власним голосом. А як за чужими вказівками, відріж та додай, — то це вже не творчість. І як би не намагалася Гаїна потрапити догодити їхнім «соцзамовленням», — ну, просто, щоб прилаштуватися до дійсности, — внутрішні сили відповідають ось такою реакцією: піснотою думок, безтворчістю. Може цей «Роман Синьої Панчохи», що ним вона заповнює свого зошита, — боковий клапан, що через нього те внутрішнє «я» хоче вилитися. У таке вузько особисте? Але ж це мучить-мучить!

І тому — як би ще скоротити свої потреби, до мі-німум-мінімісімум? Зліквідувати компоти? І ще що? А а результаті Гаїна стає як трясця — страшна!

Чи надіється вона на щось? Ні, не надіється. Вона ж сама обтинає ті нитки, що ведуть до зав’язок. Єдине, що їй тепер цікаве, — щоб снувалася ця нитка безсловесної інтимности, цієї гри переглядань із безліччю відтінків... від райсько-щасливих до демонічно-лихих, із гнівами, помстами, замиреннями, з презирством і благаннями, із сумом і радістю нового миру.

Тільки оці натягнені нерви... Коли б Гаїна не зробила дурного кроку. Але може саме цей дурний крок потрібен?

Ні, не ходити сюди. Саму себе дурити? Ти ж не працюеш тут, а лише пантруєш. Ти ж обіцяла собі, що за цю зиму багато зробиш! І ось — «огірчаний» нарисок, усе, на що ти спромоглася. Оце така ти ганчірка?

Усвідомлює собі Гаїна це — й навіть не обурюється. Навіть не будує ніяких образів, не витворює собі романтичної особистости, що на неї вона «молиться». Вона навіть не почуває того, що зветься коханням, воно, як повітря, розлите навколо. Вона вся в невиразних мареннях, в пригадуванні того обличчя, в милуванні кулястим чолом і рівними спокійними бровами, що покладені на цьому обличчі для відтінювання сонця, хмар, бурі і грому, а також і пасторалі в цих очах. Коли він гнівний, їй стає зловтішно-весело. А правда, учора Пагуба був жахливо безцеремонний, ажніяк не пастораль-но-милостивий, — злий, неприступний. Прийшов із Євгеном Цюрупою, тим редактором «Радянського села», що прийняв та надрукував «Огірочки»… Вони знайомі? Ходили по фойє, Пагуба — веселий, усмішкуватий, іронічний… і убивчо-зарозумілий.

Чим же Гаїна йому допекла? Чи не отим довгоп’ятим Трощенком із кінською гривою? Знову він півтори години читав Гаїні свою безконечну п’єсу. Уявив себе драматургом і правом того, що колись кінчали рачом літературний факультет, мучить її, зробив жертвою своєї драматургії. Може це подряпало нерви Вродливому?

Ось, про що здатна Гаїна цілі вічності думати. А це ж — порох, полова!

31

Чи не шкодуєш, Миколо, що взяв собі таку важку тему? Аж мозок пухне, аж очі червоніють від утоми. Добре було Єзекіїлові греміти на людей із землі Маґоґ, як він бачив їх і чув свист їхніх драконів. За одну мить своєю розпаленою уявою він їх винищив, а потім сім місяців хоронив у Долині ватаг Ґоґових…

Чудом чи не чудом, але люди землі Маґоґ не згинули від пророцтва Єзекіїла, вони опинилися на… Брі-танських островах. І оце те, що завдає клопоту Миколі. Питався свого професора, чи мають яке відношення скоти Шотляндїї до скитів з-над Дніпра та Кубані, а професор загадково відповів: «Мені соромно за вас, що ви ставите такі питання.» Проте ж Микола ставить. Та й як не ставити, коли ще навіть у ХІІ-му столітті німецький хронікар Гельмольд називає Скитією Швецію та Фінляндію, а Балтійське море іменує Скитським озером?

Та й пішло… Зарябіли, замиготіли в очах скоти, пікти, ірляндці… Ірляндці найчисленніше й найповніше серед цих стародавніх племен Англії зберегли свою кельтську основу… І так несподівано в Миколину дипломну працю влізли ще й якісь кельти.

Якби на Миколу, — то це ж так просто: кельти на заході Европи — сучасники скитів з-над Чорного моря. І назви їх такі звуково подібні: кельти — сколоти... Це, мабуть, якісь споріднені… Та справа виявляється не такою легкою. Історики рішучо забороняють змішувати кельтів із скитами. І оце тепер розжовує Микола кельтів.

Але слово чести, ніхто про кельтів багато путнього не міг сказати. Ну, невідомий нарід, що не знати звідки об’явився на північних підніжжях Альп і звідти почав свою експансію на Рим, а також на Піренейський півострів, на північ на Брітанські острови... Об’явилися вони в половині першого тисячоліття до нашої ери. Ну, кельти це — широкий вузол, що від нього в усій західній Европі йдуть нитки до сучасних народів: французів, еспанців, бельгійців, англійців… Трохи рідня саксам і тевтонам, але то якась знов інша галузь... Ну, дуже войовничі, щохвилини ладні були битися та встрявати в сутичку: це була, мовити б, їх основна професія, а символом її — відрізана голова переможеного ворога, привішена до кінської збруї. Як не воювали, не билися, то бенкетували, бо дуже любили пити та наїдатися. У великих казанах, завішених на довгих ланцюгах, варилася-смажилась вепровина, а хоч цілий бик чи олень. А навколо вся кельтська братія сиділа на сіні чи на шкурах, пила з рогів хмільне та веселилася. Справді, жерли «від пуза», ще й хизувалися, хто може більше. А тут же звеселяли їм слух барди й менестрелі, оспівуючи воєнні подвиги учасників бенкету. Без бардів бенкети не обходилися, бо вони були майстрі складати пісні, і їх похвала чи сатира важила навіть репутацію князя… Сам князь сидів посеред своїх звитяжників і обдаровував прославлених щойно в піснях героїв кращими куснями печені. Собі брав він свинячу ногу. Князь був одночасно і жерцем, що приносить жертву богам, і полководцем у військових виправах. Присягали кельти на меч. Коли ж заходила бійка між племенами, то спочатку влаштовували індивідуальне змагання героїв обох сторін, а потім уже з гуком-свистом, бойовою піснею, з гаслами-вигуками свого роду сходилися до бою, впадаючи в бойовий шал.

Вся кельтська аристократія — верхівці. Дуже високі, ясношкірі, мускулясті, синьоокі й русяві. Мали хвилясті вуса й зачісане назад волосся, що нагадувало кінську гриву. Одяг їх — шкіряні штани, одяг верхівців. Дуже любили почванитися розкішним убранням, прибирати себе й своїх коней у дорогоцінності, вироблені в звіриному стилі, що міг змагатися тільки…

Про кого ж це, власне? Про скитів, чи про княжі часи й побут у гридницях руських князів із дружинниками та про їх бенкети з боянами, що піяли княжу славу? Ні, про кельтів, про кельтичів, як самі вони себе називали за часів римського панування в південио-західній Еспанії. Сєійсі, яке знайоме нам, слов’янам, це чг!

Кельтів уже давно не стало, то щоб відтворити їх історію, звичаї та побут, дослідники звертаються до ірландських джерел, бо там найповніше збереглися кельтські традиції, там найменше зазнали вони змішування та вивітрювання.

І що далі читав Микола про кельтів та їх нащадків, то більше дивувався: щось дуже вже подібно до нашої мітології! Ось і скакання через очисний вогонь в день літнього сонцестояння, як у нас на Купала, а ось і худобу переводять через цей вогонь, як на Гуцулыцині. І божество ж у них щось дуже подібно до нашого зветься: в них Бел (а день його — Белтейн), Беленус, — ну, то й у слов’ян же Белун-Білун чи Білобог. В нас є ще Чорнобог. То й там знайдеться він. Ось перед Миколою лежить Вальтер Скоттова повість «Айвенго» — в ній герої присягають на Чорнобога та кленуть Марою.

Отож там, разом із нашими Білобогом та Марою, об’явилася й богиня Маґоґ. І як вона забрела з Єзекіїлевих візій аж на Брітанські острови, то про це ще ніхто нічого не може сказати. Але ось у Ірляндії на горбі Меґ Гіл висічене її велетенське зображення — богиня на коні. Таких горбів є у Скотії аж чотири. Були то колись святині, де забуті й незнані предки справляли святочні ігри-ритуали із скаканням через вогонь, людськими жертвоприношеннями... Різно цю богиню на коні називали нащадки кельтів, скоти й ірляндці: Епона, Гіппа, Уффа, — а як перекласти по-нашому, то просто Кобила. Звалась вона ще й Ґодіва, а як перекласти, то вийде: Богиня Ґоґ. В тих місцевостях, де зберігається ім’я цієї старовинної богині-коняки у назвах горбів, і досі відбуваються освячені традицією кінські перегони, великі кінські базари. В переказах зберігаються оповіді про ритуальні процесії голих жінок на білих конях — привілея ця належала королеві — щоб не переводився добробут всенародній. А людський рід так і звався: коні-люди…

В казках та леґендах вона часом зображена, як молода дівчина. Це вона дає корону князеві, зустрічаючи його біля священної ріки, і він відтоді стас її земним представником. А друге її обличчя — стара, страшна, огидна баба, лице її синьо-чорне, з одним оком і вистромленими зубами. Зветься вона Каліях, трохи чи не так, як і індуська Калі. Калі? У-у-у, то страшна богиня! Вона чорна мов сажа, з трьома червоними очима, вишкіреними зубами, висолопленим язиком. Оперезана вона гадюками, намисто на ній з людських черепів, у руках — заступ копати могилу. Бо вона — богиня смерти й деструкції...

Чи це не наша, бува, баба Яга, костяна нога, що залюбки дітей пожирає? Агій, та Яга, щось ніби здається, також якась відміна Маґоґ?

І так узяв Микола на своє й на богині Маґоґ сумління робочу гіпотезу: скоти і скити, та й кельти разом з ними, в несказано давні часи були споріднені племена. Хоч розійшлися, а ще довго зберегали вони спільні риси: оту любов до високих могил, отой казан, що в могилу покладено — символ родової спільноти, ота княжо-дружинна організація чи на заході королівсько-лицарська, що стала основою державницького устрою... Коли ж то та спільність була? Деякі кельтознавці кажуть, що це за часів бронзи скоти прийшли з України, чи інакшими словами — через причорноморські степи з Кубані...

То виходить, що Мадієві і скитів предки — одна з різновидностей тих безіменних бронзовиків, тільки ближча до праджерела? А може й саме праджерело, з якого й походять оці ще вчора незнані кельти?

32

Нема нікого, нема дружньої душі, тому шукає вона паперу. Це ж бо й є друг — невідмова вислухати тебе. Однаково, друзі не живуть твоїм дорогим, а тільки своїм… Тому Гаїна хоче писати так, як тече думка.

Ось думає вона про те, що в Стефана Жеромського так чудово починається роман і йому було про що писати. А Гаїна не може. Чи ти творець? — скажи з найглибших глибин. Чи ти лишень поетична читачка, мрійниця? Чи не знайдеш жанру, в якому легко потекло б твоє слово? Бо що ж це таке? Ось іще одну її річ, повість «Цвіт папороті», забраковано. На ній стоїть резолюція редактора журналу: «Таких людей в радянській дійсності нема. Сердцещіпатєльний романс. Не піде.» Це Гаїну паралізує. Чи піднесеться тепер рука вичавити з себе щось після такої резолюції?

А чого ж маляреві можна малювати все, що бачить і як бачить? Чому маляреві словом кажуть бачити все якось навиворіт, писати те, чого він у житті не бачить? Вона напише те, що є в житті — уже й «перекручення дійсности», «повзучий емпіризм». Сахаринового «позитивного героя» їм подай! Ага, то це злуду, підробку назвали вони соцреалізмом! Бо що ж? Напише вона правду — вони кажуть, що це брехня, а свою брехню правдою називають. А чого ж Коцюбинський?.. Коли вимагати «ідеологічно витриманого» змісту, то в його «Тінях забутих предків» усе — «перекручення й наклеп». Гуцули — погани з груповим шлюбом, із божками на кожному кроці, потопають у темних забобонах… «Ніякої ідеї» — вилаявся б редактор, якби йому таке оповідання попалось… Коцюбинський про цих критиків не думав, як писав. От і все!

Гаїна була готова до того, що її маленький шедевр із глузуванням відкинуть. Вона й не будувала ніяких райдужних плянів, а от… Як її образило! «Сердцещіпатєльний романс»! Навіть не спромоглися добрати українського слова. Але вона всміхається, оповідаючи про це Зіні, по дорозі додому купує сто грам тюльки й пів кіла хліба, удома читає Жеромського… Вона готова до образ і збайдужніло складає їх на купу, там у неї є таке звалище. Тільки товчеться думка: «Чого я сюди втрапила, у цей світ? Чого я, взагалі, родилася, як моє існування тут непотрібне?»

То де ж подітися? Топитися чи вішатися?

Та хоч яка незначна Гаїна у велетенській тіні від крила хижого птаха Соцреалізму, що ширяє над нею та застує ясне небо, — є й у неї охорона. Це та велика Я, що виступає в безвихідні хвилини. Вона оточує малу Гаїну непроникненним панцером, а ланки цього панцеру складаються з непохитного відчуття правди, нечутливости до зневаг та упертої віри в себе. Хто ж це той, що забороняє їй думати й бачити світ власними очима?

Ах, не повинна Гаїна сковувати свою думку ланцюгами! Творча думка вільна, а як вона скована, то вже вона не творча.

Ці ланцюги… Відпихаєш їх, а вони таки на тебе лізуть. Коли б не вони, написала б новелю, що вже давно крутиться десь у одному куточку отам ззаду в голові вище потилиці. І от, замість писати її, Гаїна спить непробудною сплячкою. Навіть таку невинну іграшку скована думка не розмотає…

33

Хто там стукає так пізно? Він відчинив двері й побачив якусь незнайому жінку. Павло аж поточився з несподіванки. Ніколи ніякі жінки до нього не заходять, а тут — дороге хутро, білий французький берет, війнуло тонкими пахощами, в очах посміх, в руках пакунок. Чи до нього це? Чи не помилка дверима?

— Невже не впізнаєте? — запитала незнайома з виглядом давно знайомої. — Я принесла вам свій борг.

— Який борг?

— Ах, Боже мій! — простогнала, а вірніше проворкотіла незнайома…

І це «Боже мій», було таке відоме, знане, що він пильно вдивився в жінку. Справді, десь чув… А-а-а, це було так давно, що Павло геть чисто викинув із своєї пам’яті. Мигнула блискавиця, — так, так, було це на одній курортній станції…

— Ах, Боже мій!

Павло стояв у черзі за квитком і почув позад себе це «Боже мій». Озирнувся.

Черга біля каси довгим хвостом закручувалася у три ряди, запорошений вокзал пропахтів махорчаним і іншими димами, при стінах на клунках і валізках дрімали пасажири… Це, мабуть, оця жінка, що стоїть за ним, видихнула те «Боже!». Вона так заклопотано копирсалась у своїй торбинці, пальці її так нервово перебирали там щось, вираз лиця був такий розгублений...

— Ах, Господи, що я маю тепер робити?

Павлові не залишалося нічого іншого, як запитати, що їй трапилося. Загубила пашпорта? Обікрали?

Жінка нервово теребила далі в своїй торбинці й не чула запитання. Нарешті, тоскно обвела навколо очима і тоді аж зустрілася поглядом із Павловим.

— Щось у вас трапилося? — ще раз запитав він.

— Десь було ще два карбованці… Де вони… Я не розумію… як це так?..

— То це через два карбованці така трагедія? — всміхнувся Павло.

— Але ж я не можу доїхати додому, ви розумієте? Мені не вистачає на квиток! Що ж я тепер буду робити? Не можу ж залишитися тут на вокзалі без копійки... Я ж певна була, що… Ось тут вони лежали, ще й запасних кілька, — ну, де ж вони поділися?

Вона так хвилювалася, що Павлові вже зовсім стало несело. Він засміявся. Чи ж варто через два карбованці так переживати?

— Та не турбуйтеся, я вам позичу!

Що для Павла два карбованці? Він — інженер-будівельник, вертається з курорту... Не курить, не п’є, дружина й діти не обсіли. Через тих два карбованці не чбідніє.

Жінка нерішучо глянула, зміряла очима несподіваного рятівника. Вона ще думає — чи прийняти порятунок? Потім щось грайливе, як здалося Павлові, промайнуло в її очах, і вона просто сказала:

— Давайте! Напишіть мені свою адресу, ось клаптик паперу. Я вам по приїзді вишлю. Дякую!

Звичайно, що ніяких двох карбованців Павло більше не побачив. Як зникла тоді зовсім у іншому вагоні, то й пропала. Ніякого листа, вже ж певно, не одержав. Та він і не сподівався. Давно про те забув.

III

І от — на порозі стоїть вона, ця жінка.

— Ой, Господи, який же ви забудько! — вже зовсім по-свійському докорила. — Таж ви мене врятували на станції Нальчик, що б я тоді робила, коли б не ваші два карбованці? То ж вони просто з неба звалилися!

— Та прошу зайти! — схаменувся Павло, що й досі стояв наприході, аж тепер відступаючи.

— А як у вас гарно, затишно, — кинула оком по хаті незнайома. — Чудово! То кажете, можна зайти? Можна й роздягнутися? А я й забула тоді, з того всього, сказати вам моє ім’я. Мене зовуть Тасею. Тася — і досить! Можна й присісти?

Від такого щебетання несподіваної гості Павло відразу зробився вайлуватий і забув, які слова треба казати в таких випадках. Але Тася почувалася якнайкраще. Вона навіть почала витягати щось із пакунка та розмотувати, — то були тістечка.

— Де тут у вас чайник? Маєте електричну пічечку? О, знаменито! Я змерзла і хочу чаю. Чай, я думаю, у вас знайдеться?

Нарешті Павло потрапив у її тон. Не тільки чай, а й вино знайдеться, і кав’яр, і маринований оселедчик, і ще дещо.

— Я, бачте, старий парубок. Не маю жінки, то мушу сам себе обходити. Сам і господарюю, все сам…

— А я хочу квашеної капусти. Цього, мабуть, не маєте?

— І це знайдеться.

Тасю не треба було ні до чого припрошувати. Вона підразу перейнялася ролею дбайливої господині: вже розставляла тарілки, склянки, цукорницю, тістечка, вино, закуски… Руки її з довгими пещеними пальцями Пули спритні, і все це робилося швидко.

— О, я бачу, й патефон у вас є! Але чекайте, щоб не забути, чого я прийшла… Ось вам мій борг — і дякую красно, сер-деч-но! А тепер…

Павло сидів біля патефона і вишукував платівку, що хотіла б Тася послухати. Тася вийняла папіроси і закурила, — е, це вже Павлові не сподобалося. Він не курить. Але то байдуже. Яка пташка залетіла в його ста-ропарубоцьку хату! Як затишно тут зробилося від помаху жіночої руки! Навіть ці патефонні мелодії, що йому вже були приїлися, набрали знов свого чару.

Час летить, години минають, уже й десята… А як би то було добре, коли б години не рухалися зовсім. А коли б так вечір-у-вечір…

Тільки — хто вона? За ці дві години не можна було гаразд розібрати, з якого вона кола… Алеж певно, що самотня, як і він, -— з усього видно.

— Ми могли б так гарно жити… — нерішучо, під парами вже, в розчуленні від затишку та від пісні «Ніч яка, Господи… «, каже Павло.

Тася скинула на нього очима, окуталася димом із своєї папіроски. Довгим поглядом дивилася — і почала признаватися.

— Могли б… І я так оце подумала... Це моя гадка, певно, вам передалася. Але…

І замовкла.

— Яке «але»? Що в вас може бути за «але»? Ви нео-дружені, правда ж?

— Ні! Я справді сама… — роздумуючи і вагаючись каже Тася.

— Ну, от! І ніщо не може перешкодити нам уложити смільне життя, чи ж не так? — поривався вперед Павло, сам себе не впізнаючи. Він наче боявся, що от вона скажи своє «ні».

Тася ж зробила над собою зусилля і набралася духу.

— Ну, добре, я скажу, — випалила вона. — Я маю дитину. І нікого біля себе. Важко мені. Це хутро…

І не доказала.

Павлові очі полізли на лоб рогом. Та що ж це? Це ж якась напасть у хату влізла! Наче й не схожа на вуличну, — але це хутро, ці пещені руки з довгими пальцями і цей золотий годинник на золотій браслетці наводять на дуже паскудні здогади… Напевно... Ні, так воно не піде! Дитина!? Хоче накинути мені чиюсь дитину, щоб я годував якесь байстря!

— Вже пізно, — суворо сказав Павло. — Я рано лягаю спати. Чи не пора б вам додому?

— Ні, дитина спить, я ще можу посидіти, — спокійно сказала Тася й ще вигідніше вмостилась на канапці. Можна було подумати, що вона навіть збирається прихилитися головою до спинки й задрімати. — У вас так затишно, і ми ще маємо на столі вино, тістечка…

— Йди, йди з Богом, голубко! — вже зовсім змінив тон Павло. — Ось тобі твоє дороге хутро, вдягайся, ось берет... Ну, та швидше! У мене церемоній нема.

Тася повагом встала, взяла хутро й повертіла його в руках, чекаючи, що господар потримає, поки вона знайде дорогу до рукавів, — він же так запопадливо допомагав скидати. Але не дочекавшись, зідхнула й почала помалу вдягатися самотужки. Потім довго викладала свій фран-цузький берет на голові, все те мовчки, і закінчивши цю складну операцію, пішла до дверей. На порозі обернулась, з тією невловною, наче грайливою усмішкою сказала:

— А ваші пляни, товаришу Барабаш, нікуди не годяться. Ми якраз оце розглядали в головному управлінні будівельного тресту проекти від обласних контор. Мені доручено було перевірити ваш проект, і я його сьогодні забракувала. Там у вас невірні розрахунки.

34

Микола міг би й в університетській книгозбірні працювати. Є там загальна, є й окремий кабінет історичного факультету. Ні, тягне його сюди, тільки тут праця, думки. Чи тому, що тут така простора заля? То й тут є окрема кімната для науковців та дипломантів. Але ні! Лише в цій залі розмотуються зародки ідей, закладених у насінні, його власному прізвищі. Тут лише можуть оживати ті шкіряно вбрані, огнисто бородаті дядьки із золотих ваз.

Дивно, чому? Та Сай померкла в його очах — приблизно з того часу, як він довідався про її жалюгідну репутацію графоманки, про її підмочену біографію. Тепер, позбавлена серпанків загадкової романтичности минувшини, вона видається йому зовсім нецікавою. Від похмурости вона часом зовсім погасає. Інколи тільки — оце-гостре щастя, що ні від кого. Тому Микола завжди знає, де вона сидить, він уже звик, що й вона тут. Але що з того? Це нічого не значить, не може значити. Вона має собі своїх приятелів, там он у фойє, а він начепив собі на плечі гніду мару, душа ж його належить Надійні. Нее скоро зміниться, цій Майїній халепі прийде кінець.

А ця «гіперборейка Ляодіка» ліплень поверховою тінню, як на екрані, пройшла й ніяких глибинних струн Кого не зачепила. Глибинні — розтягаються й простягаються на глобусі. Одні зачепилися кінцем у туманному Альбіоні, а другі — на протилежному кінці глобусу, у… Алтаї.

Микола пожирає очима рядки звітів і монографій про золоті скарби, відкриті у південному Сибіру. Вже давно, ще за царя Петра 1-го, стало відомо, що тамтешні кургани, якщо не розграбовані, то ховають у собі дуже багато золотих речей у звіриному стилі, типово скитському. В минулому столітті не раз пробували їх розкопувати, але без успіху. А чого? Бо вони були обкладені камінням, але то ще півбіди. Під камінною обкладкою був лід та навіки замерзла земля. Аж оце недавно добрали способу розморожувати ті кургани, і вони щедро винагородили цю з біса важку працю археологів. В цих природних холодильниках чудово збереглися всі ті речі, що в наших придніпрових могилах давно зітліли та перетворилися в прах. Все-все там зосталося незачеплене рукою часу: дерев’яні вироби, килими, тканина, одежа, шкіряні й повстяні речі, ба навіть і самі покійники, що стали добре збереженими муміями.

Дослідники побачили, яке спростачене було досі уявлення про «примітивний побут кочовиків». Далеко не примітивний! Ті, що жили в часи висипання могил, мали дуже комплексне побутове устаткування, високу техніку обробки шкіри, металю, дерева, складні й розвинені ритуали та міти. Друге, що вразило дослідників, — надзвичайно високий естетизм, що ним був перетканий увесь побут цих людей. Нема речі, щоб не була прикрашена. Чоловіча одежа була із шкурок, прошитих сухожильними нитками, а потім вишита багатоузорними золотими смужками. Навіть короткі халявки взуття вишивали золотими взорами. Короткий жупанок з нашивними золотими бляшками чи вишитий золотом був оперезаний широким поясом, що часом доходив до середини грудей. Пояс сам по собі був великою дорогоцінністю, ювелірним шедевром. На голові — гострокінцева шапка, також вишита золотом. Про жіночу одежу менше дізналися з цих алтайських могил, але ось добре збереглася широка накидка, суцільно промережена… Повстяні панчохи, вишиті різними взорами…

Навіть такі побутові речі, як повстяні торби, були мкриті нашитими різнокольоровими аплікаціями із шкірок, а також сухозлотиці. Ще й обшиті делікатними ху-тречками. В цілому такі нашиті аплікації творили зображення звірів, а то й цілі композиції звіриного стилю. Ті дерев’яні речі, що знайдені в курганах, були різьблені й мережані: уламки похоронної колісниці, стіл на трьох ніжках, саркофаґ… На одному ось із них — стилізовані півні й олені, вирізані із шкіри та позолочені. А вже нема чого й говорити про сідла, попони, підсідельники… Все це вишите різноманітними аплікаціями, орнаментоване накладними інкрустаціями, прошите золотими нитками, а якщо з березової кори, то покрите тонкими листками золота.

Та найбільшу увагу в тих могилах приділено кінській збруї. Коней у ці могили клали цілими табунами, та все найкращого хову. Були вони в повному спорядженні, — яке щастя для археологів, бож це розв’язує так багато їх проблем! Аж тут на повну силу розгорнулась мистецька снага цього народу. Крім золотих і бронзових прикрас у звіриному стилі, таких разючо подібних до скитських причорноморських, виявлено в алтайських курганах ремінні гнуздечки, підхватні ремені, сідла, підсідельники, чепраки, кнутовища… Все це вкрите малюнками, аплікаціями, інкрустаціями, — у безконечній варіябельності мотивів… Нема сумніву, що все кінське спорядження (не тільки незогнилі металеві його частини) у придніпрових скитів було тотожне з алтайським…

То що ж це воно виходить? Був це один нарід від Карпат до Алтаю? Від Китаю до Дунаю? З однаковим побутом, однаковим господарчим реманентом, мистецькими здібностями й любов’ю до штуки, з однаковими навіть віруваннями? То ж не дивно, що в алтайській могилі знайдено навіть парню, яку ставили в могилу небіжчикові Геродотові скити. Вона тут, на щастя, збереглася, щоб ствердити одностайність похоронного обряду. На засипаній могилі, так, як і в Геродотовій Скитії, знайдено уламки розламаної колісниці, що нею привезли покійника до його домовини.

Хто ж вони, ці люди Алтаю, такі споріднені із людьми придніпровими? Азіяти начебто, бо Алтай це ж Азія. Але вони європеоїди. Мумії небіжчиків, що діждалися дослідників, виразно належать до європейської білої раси, волосся їх не тверде-пряме, а м’яко-хвилясте, на колір каштанове. То як же? Чи вони посунулись у Европу, чи присунулися сюди з Европи? Хтозна, але археологи запевняють, що придніпрові могили старіші, а ці алтайські молодші… А як приймати до уваги кількість золотих виробів і мистецьку силу їх виконання, Грандіозність могил, — то все таки ці алтайські видаються бідною провінцією, периферією проти тих величних царських могил Чортомлика, Солохи, Лугової… То якщо так… Як же виглядала пишнота в Причорномор’ю?

І так ніби виходить, що столиця цієї великої держави чи може конфедерації племен від Дунаю до Алтаю була над Дніпром? Мабуть, цей постійний контакт ніколи й не переривався з найдавніших часів, хоч може віддалені племена неминуче набиралися льокальних відмін.

Чи може йому на всі ці хвилюючі питання відповісти оця бліда дівчина, що носить царське імя володарів, похованих у придніпрових могилах?

35

«Ви стали для мене якимсь магнітом. Мене дивує й лякає це явище. Я себе питаю: ти закохана? — Ні, бо закохані наділяють обранця своїх мрій багатим і шляхетним образом. Мене ж страхають ваши здогадні сухість та гонористість. Чи від вас іде ця чарівна сила притягання? Ні, в ваших очах я читаю подив і ще й гірше… Та проте сумую за вами, не вистачає вас, хоч би тих неввічливих, злих поглядів.

Кажуть, шок хороший лік від любовної недуги. Спробую цей лік, бо цілком натурально, що після цих слів мусить наступити шок.»

Так розмовляла цієї ночі Гаїна з Пагубою, а вранці читала собі таку проповідь: «Егеж! Атож! Ти ще не сказала йому, що як він позавчора був немилостивий і пішов, то ти вибігла в фойє і плакала з розпачу. Розкажи йому, що іншої дороги в тебе нема, як у цю залю, ні про що інше ти не думаєш, вночі не спиш, від цього зсо-хлася».

А от учора не було його зовсім, і Гаїна не страждала. Не страждає й сьогодні. Ні. Вона думає про схему та композицію повісти. Гей, чи доведеться коли її написати? Зблякли б і чари Вродливого, що сидить ось напроти неї і що на нього вона не сміє глянути. А так хочеться роздивитися на всі його риси! Той статурний образ так хочеться побачити не здалека, а в незабороне-ній близькості. Тільки дзеркало приносить Гаїні щораз більшу непевність. Не хоче вона дивитися в дзеркало. Найправдивіше дзеркало — очі Пагуби...

От що! Як думаєш про повість і хочеш працювати над нею, то треба таки йти до Соні. Вона ж казала заходити і може вже є той ордер на дрова, що їй непотрі-бен. В хаті вже дуже холодно й хоч-не хоч, а йдеш сюди.

І чому б не зайти до Зіни? Може вона що нове знає про переклади текстів? Не йде ж вона до Зіни тому, що та підштурхує Гаїну піти та просити. Ця обіцяла, що так зробить, а чогось самі ноги не несуть туди, де треба когось просити...

36

Придбавши собі такого коника-невмираку, що літає умлівіч від Альбіону до Алтаю, Микола на стрілі думки мчить ще далі. Оце ж він уже під Гімалаями, у серці Азії. Є там на півночі Індії царство войовничого племени Сак’я. А в раджі цього племени за п’ятсот років до народження Христа народився син, на ім’я Гватама… Та всі ж його знають, це — Будда Сак’я Муні.

Ну, це вже занадто! — запротестував якийсь недо-вірливий голос у Миколиному дипломантському сумлінні. Будда — основоположник світової релігії найвищого самозречення — і скити, що шили собі плащі із шкурок, іздертих з убитих ворогів! Саксонія у Европі, — і індійське царство Сак’я під Гімалаями!

Але чому ні? Це ж уже добре відомо всім, що індо-европейство розкинулось широким віялом на шалено розлогому просторі Европи та Азії, то чому такий собі київський студент Мадій не може пошукати родичів сака Мадія Прототієвича, що жив за шістсот років до народження Христа? Войовниче плем’я Сак’я на півночі Індії це, може, одне з тих, що в давнину підкорили ав-тохтонів-дравидів, що утвердилися, як шляхетні арії, що створили тисячу гімнів і увічнили їх у безсмертних Ріґ-Ведах? Може ж англійський вчений прирівнювати кельтських жерців-друїдів до індуських брахманів та відшукувати подібності між ними, а чому Микола не може допустити подібних здогадів, навіть як робочу гіпотезу? Брахмани свої священні гімни не говорили, а співали, — як грецькі гомери та наші кобзарі-банду-ристи. Тож у народній пам’яті збереглися ще згадки про якихось святих людей, рахманів, що живуть далеко в горах. Рахмани — старці, що просять милостиню, каже словник Грінченка. Індуські брахмани також, за їх законом, живуть із щоденної милостині… А оце ще вичитав Микола, що одна з брахманських каст і сьогодні зветься Пратгамасакі. Якісь саки Пратгама.

Е, як так, то Микола сміливо поганяє свого коника-невмираку Уяву далі. Як так, то гімни Ріґ-Веди, що співали брахмани тисячі років, а потім у тому скам’янілому віршові-співі, на щастя, записали, — це ж і його також спадщина. Це ж гімни його предків, пастухів і скотарів, що жили на просторах Евразії, що вірили у бога неба, грім-блискавку: Перуна-Варуну-Урана… І батька всіх богів, Парджанью… та таки Перуна, тільки вимовленого з «індуським прононсом».

Ось перед ним встає пишний образ велетня-звитяжця, бога Індри. Цей огнисторудобородий гігант їздить на небі в колісниці, а везуть його такі ж, як і він, огни-сторуді жеребці. Має він особливу зброю, грім і блискавку, та й нею побиває всіх ворогів своїх і людського роду. А перед тим, як іти в бій, він не забуває добре попоїсти. Сотня биків йому — на один зуб, а барило горілки — так, наче й не нюхав… Отож поснідавши, добрий бог Індра, охоронець людських черід, з блисками й громом налітає на злого бога Врітру. Злодій Врітра покрав череди, замкнув їх у підземелля разом із вітром, світанком та дощем, а ви, люди, робіть, що хочете, будьте, як знаєте! Блискавичним наскоком Індра убиває Врітру, визволяє череду, світанок і дощ — та й знову настав на землі порядок богині Ріти, а по нашому — Справедливости чи Рації.

В цім ведичнім міті, як у дзеркалі, відбивається щоденна картина побуту пастухів-номадів. Злі сили природи, що винищують, — і добрі, що сприяють розмноженню й приплодові. Сусіднє плем’я захопило наші випаси, зайняло наші череди, а ми з допомогою нашого доброго опікуна, Індри, йдемо відбивати випаси, шукати свої корови… Такі щоденні сутички у Ріґ-Веді так і звуться: «шукання корів».

А хіба це не те саме, що говорить сам про себе причорноморський скит ученому грекові: «У нас постійні війни. Або ми нападаємо, або на нас нападають сусіди і ми з ними вступаємо в сутички за пасовиська і здобич»?

Греки-самовидці додають, що всі скити, яких вони бачили, були огнисто руді, а випивали вони, як сам бог Індра.

Огнисторудобороді варвари… а все ж! Це з них, із сакського племени вилонився такий могутній дух, що випередив на десятки століть свою сучасність, — дух Сак’я-Муні, Гватами Будди... Майже Миколиного родича. А справді, чи треба знати санскрит, мову Будди, щоб знати, що Аґні це вогонь, а Вайу — вітер, Вій, а Веда — відання, а жнана — знання, коша — кіш… Це ж мова і Миколи Мадія.

37

Відчинила Гаїні двері якась середніх літ жінка, в білосніжній хустині, по-селянському запнута кінцями спереду. О, це Гаїна не туди втрапила? А де Соня? — питає вона, вражена очима жінки, повними задуманого степу.

— Хазяйка вдома, — просто відказала жінка.

Гаїна уявила собї, що зараз вона зайде в чистеньку селянську хату із свіжовимащеною долівкою, із образами, заквітчаними сухими васильками, із скринею, жердкою, повного одежі, із мисником, уставленим мальованими мисками, — а не в вузеньке Соніне мешкання, напхане усяким добром.

Та враз усе стало на своє місце. Це ж та куркулька, що про неї казала Соня: живе в них, не має пашпорта, спить у цих сінях на розкладачці. А, ось і ребраста розкладачка…

Щось болюче стиснуло Гаїні серце. Хіба цій жінці тут місце? Чому ж вона не в своїй власній дідівській хаті, чому не може вийти на просторе подвір’я, чому мусить удень стояти в чергах, а вночі гнутися у сінях і ні розкладачці?

Соня удома й дуже рада Гаїні. Де вона пропала? Ушор уже хотів був сам іти до неї, відносити ордер на дрова, — ще, чого доброго, стане недійсний, як вчасно не иикористаєш. Розмова, як завжди, точилася невимушена й повна всіляких дрібниць, що прикрашають життя. Ось, які чудові пахощі придбала собі Соня, і то зовсім дешево! «Кремль» також дуже добрі пахощі, але це ж паризькі, «Коті». Знаєш, скільки вони на чорному ринку коштують? Але Ушер дістав «по-блату» і подарував мені на іменини...

На стіл, що за ним уже сиділа Гаїна, жінка в білій хустині поставила смажену рибу, цим разом мариновану. У вазочці лежали шоколядні цукерки. До чаю — тістечка «наполеон»… Гаїні робилося недобре. Чи то від ситости в цій хаті, чи то від родинної ідилії? А чи може тому, що вхопила її ображеність за цю наймичку в білій хустині? Це ж статечна господиня, чому вона тут наймичкує? Лице в неї якесь таке лагідне і сумне, при цьому — ані тіні підлеглости. Наче вона тут не служниця, а мати.

І вперше Гаїні шибнула думка. Де вони беруть оце все? Скільки то треба заробляти, щоб так добре їсти? Це ж воно не з пайки, а з того ж таки чорного ринку. Ще ж недавно тут не було нічного, а топер…

— Чому ви віддаєте ордер на дрова, коли вам самим треба? — питає вона.

— Ти нами не журись! Один я дістала па роботі, а Ушор же працює завгоспом па фабриці, то може якось викомбінувати. Оце бачиш фотоапарат? Ми його виміняли іа ложки, а тузінь ложок Ушер завжди може дістати по собівартості… Що ти думаєш, на фабриці так дуже платять?

— А-а-а… — сказала тільки Гаїна й знов очима шукає білу хустину, що проміняла свою простору, тисячовіками устатковану господу на вузеньку розкладачку в сінях.

Як вийти з цього міщанського кубельця, не взявши їхніх дрів? Вже Гаїна не хоче більше сюди заходити.

38

Вважається, що ця східня гілка індоєвропейців розмножилась на Гінду-Куші, стало їм тісно і в таких бійках за пасовиська розпалися вони на два народи. Одна частина племен увійшла в долину Інду із своїми Ведами, а друга подалась в напрямку Персії та Мідії. Ще перед розламом вони витворили спільні вірування, але мабуть розійшлися немирно: боги одних стали демонами других. Індуські світлі Деви — у Персії поробилися демонами Дивами, а перський найвищий бог Агура-Мазда — у Індії поколовся на множество Асурів чи, попросту, чортів…

Так пробує Микола продовжити свою думку, про-стежуючи пунктирні лінії меж і кордонів своєї скитської вершницької імперії. Але в ці думки вривається вихорем інше, болюче...

… Ця гарпія, ця медуза з отруйними прилапками здібна на все! Але додуматися до такого?!

Як вона знала, що того дня має приїхати Надійка? Нізащо не хотіла забиратися, і коли Надійка постукала, то, натурально, Майя сиділа у Миколи в хаті — демонстративно на ліжку.

Микола познайомив. Товаришка, разом складаємо іспити, зайшла на хвилину, — пробурмотів він це чи щось подібне. Але Майя враз всю цю комедію перетворила на трагедію.

— Миколо, ти не крути хвостом, а скажи їй, оцій-о, що я — твоя жінка! — своїм розперезано-нахабним альтом на це Майя.

Надійчина усмішка почала перетворюватися на болізну гримасу, здавалося, що дівчина хилиться-хилиться й от-от упаде. Але Надійка знайшла в собі зусилля перемогти себе, тільки брови її зсунулися докупи.

— Це правда, Миколо? — здавленим, рівним і без інтонацій, нежиттьовим голосом запитала, а пальці її вп’ялися в ручку валізи, що її вона щойно поставила була на підлогу.

І що мав Микола сказати? Він же кликав її саме для того, щоб Надійка виплутала його з гарпіїних тенет, вирвала з полапок цієї восьминожиці. Він мав це Надійні сказати, але сам, сам! А вийшло ж ось що. Від Майї ніяк не можна було відкараскатися, вона ж має ключа під його хати. І напевно нишпорила тут, як не було його дома. Напевно знайшла й прочитала останнього Надійчиного листа. І навмисне влаштувала цей огидний спектакль.

— Не жінка ти, а причепа! — вигукнув Микола і исім своїм єством, виглядом та увагою спрямувався до Надії.

— Скидай пальто, Надійко! Давай сюди валізку. Ти — вдома!

— Як ця-о не вийде зараз із кімнати, то я їй пообриваю оті чорні її коси! — крижаним низьким альтом, що його так добре знав Микола, просичала Майя. Вся їїсутулувата маленька постать вигнулася дугою, вона миілася в боки і враз перетворилася на розлючену дику кішку з настовбурченою шерстю.

— Я краще піду, — погасло сказала Надійка, враз нкось посірівши, не випускаючи валізки з рук. — Дякую, що розкрили очі. Краще тепер, ніж пізніше… — і спазматично вхопивши ковток повітря, рушила до дверей.

— Надійно, почекай! Ти ж нічого не знаєш! — вхопився за голову Микола й рвонувся за нею. — Надю, не йди!

Але Надійка була вже за дверима.

Микола вхопив шапку й пальто, вибіг слідом за нею. Але, о чорт! І Майя вже тут!

— Без мене? О, ні, без мене нікуди не підеш! — швидко говорила вона, наче захлинаючись. — Ти — мій чоловік, і я, я — чуєш? — я піду за тобою скрізь! — на весь коридор гукала гніда гадюка. — А ви, ґречна панно, вчіться, як треба завойовувати чоловіка!

Вона ще й глузує!

Єдине, що вдалося, — умовитися з Надією про зустріч. Вони мусять зустрітися, хоч би й як стерегла Майя. Надя простить, бо зрозуміє, що її Микола попався в пастку шантажу зухвалої самиці.

То як тут можна зосередитися на Ведах і Зенд-Авесті? І що тут поможе Заратустра?

39

Гіркість та цікавість зіллялися докупи й роздирають Гаїну. Сьогодні сталося нове щось, воно не таке просте. Ануж, як то воно виглядає збоку?

Два дні не бачили одне одного. Востаннє було повно пристрасти й раю. Сьогодні — холод. В його очах — сірий вигаслий попіл нудьги, в її очах — холодна цікавість. Отакими поглядами зустрілися в дверях. Потім ще раз зустрілися, в коридорі, — не дивлячись, але бачучи одне одного, розминулися. Саме були відчинені нікна, провітрювали залю. Шкодує Гаїна, що вона на цих кілька хвилин вийшла. Так зблизька побачила це обличчя! Набрякле, очі не зелені, а жовті, лінії простягнулися від крил носа до уст… І голос його почула: не баритон, як у її уяві мало б бути, а з козлячими нотками в тембрі… І оця незначність того, що промовив: «Вітерець? Я відчуваю…» — до когось звернене.

Все це її розчарувало.

В цей час він також багато чого не ухвалив у ній, не сподобав. От він уже й пішов.

І так сіро, безбарвно стало від сьогоднішніх розчарувань! Яке ж було б жахливе провалля, коли б вона наважилася на листа, який сором!

Все це — попіл від спаленого паперу. Дмухнув — і нема.

Тепер залишається одна розрада: холодні спостереження. Він у її очах не виділяється з маси всіх оцих студентів, дипломантів, аспірантів. І нема сенсу прикидатися перед самою собою, бо в серці її нема палючого жару.

А в цей час надворі поетично замислена зима з білими панорамами, з пухнастими снігами. Місто в снігах просто потонуло, провалилося в снігове поле. І в цім несподіванім білім просторі Гаїні стає так ясно: річ не в тім, що в її душі нема нічого. Ні. Гаїна виснажується під того, що нема чим заповнити душу. Цей чоловік із козлячим тенорком не заповнить, ні. В ньому нома задушевности, або ж… не знайшов він дороги до неї, а вона до цього.

От цей крах марень на тлі незачеплено білих снігів — чи не подія це? Її треба пережити, випити до дна. І'іркий цей трунок, та де ж імунітет? На тому світі (читай: у старості) чорти примусять смолу пити, то треба звикати.

40

Тут у фойє великої книгозбірні Микола й Надійка можуть, нарешті, поговорити.

І не знати, з чого почати.

— Як це трапилось у тебе з цією рудою злюкою? — несміливо запитала Надія.

— Надю, я обіцяв тобі сказати всю правду і ти мені вір. Я бриджуся нею, — почав свою сповідь Микола.

Але Надійка не розуміла ось чого:

— Як же це так, що ти дозволив, щоб у тебе на ліжку сиділа особа, якою ти бридишся?

— Я й сам не уявляв, що може бути в образі жінки така потвора. Її ніщо не спиняє. Можеш уявити собі: коли я безцеремонно замкнув перед нею двері й на її грюкоти не обзивався, хоч усі сусіди чули, вона — знаєш що?… Вилізла карнизом до вікна, розбила шибку й улізла до кімнати. Чи мав я кликати міліцію?

— Ну, а далі?

— Ну, і далі те саме: коли я вдаю, що сплю, вона цілими годинами цокотить ножем об тарілку, об склянку, — об що попадеться. І так може тероризувати до ранку. Або ж — щипає.

— То це... ґвалт? — вжахнулася Надія.

— От це я й хотів тобі сказати. Я думав… з’явишся ти — зрозуміє, що ніяка сила мене не примусить. Але ти бачила сама.

— Тікай від неї! — повстала Надійка. — Я не розумію цієї влади. Поясни, ти щось не договорюєш. Власне, найголовнішого ти не кажеш…

Надійка похнюпила голову. І вона про головне не питає. Не ставить прямого обвинувачення. Як міг він?..

— Бачиш… Я задумав залишитися на науковій роботі й не можу з Києва тікати. Крім того, її брат…

I затнувся. Так, з того почалося. Якби не рекомендація до партії, не було б тієї хвилини фатальної, що змінила його життя й долю. Але як Надії пояснити? Що їй скажуть слова: скити, протоукраїнська причорноморська держава, що проіснувала вісімсот років? Це ж для неї порожні слова. Справді, чи не порожні це слова для її і його щастя? Кому потрібні якісь давно вимерлі скити сьогодні?

— Добре, — перервала тягучу павзу Надійна. — Але ти міг не виставляти мене на глум. Знав, що приїду, нащо ж ти її у свідки взяв? І вона живе в тебе?

— Вона, не питаючи, доробила ключа до моєї кімнати. Приходить.

І знов вони мовчать. Довго мовчать. Тоді Надійка каже:

— І нема на неї управи?

— Яка? — блідо всміхнувся Микола.

— Одна: тікати.

І знову вони вперлися в стіну. Микола це давно знає. Як уже Надія нічого тут не може, то що ж далі? Справді, — тікати, тільки ж не може він! Принаймні, треба університет закінчити, а до того часу ще хтозна, що може статися.

Надія сказала:

— Я думаю, тут є тільки один вихід. Я повинна зробити те, що вона нахвалялася вчинити мені: видряпати їй очі й вискубти все оте руде її волосся. Але я… цього по зроблю.

Микола відчув, що рветься між ними невидна нитка. Що ж, що кажуть одне одному «ти»? Що ж, що такі од-иорті між собою? З цих Надіїних слів повіяв той тонкий холодок, що розділяє безоднею дві душі. Надійна його по любить. Вона тільки захищає своє до крови зранене самолюбство. Чи любить її Микола? Чи є те щось, яке виповнює тебе безпричинними сяйними розблисками щастя?

Можливо, в очах Надійчиних Микола — ганчірка?

41

Від того, що на дворі така біла зима, бадьорість, радість та повнота підвели Гаїну раненько з постелі. Не думка — щось ясніше й значніше, готова певність — осяяло: вона неспівзвучна цій епосі. Як це вона опинилася тут? Вона не звідси. Все, що навколо — хитросплетення розуму, скероване на видирання благ, на здобування їх собі і тільки собі. Це — сутність кожної сучасної людини. Ідея шляхетної відданости однієї особи іншим, почуття невіддільности моїх інтересів від інтересів громади, — Боже, який це смішний анахронізм!

Зразком такої сучасної людини Гаїна назвала б і не негідника навіть, а таки зовсім порядну людину. От хоч би та щаслива пара, Соня-Ушер. Хіба ж Гаїна на собі не відчула, що це — порядні й добрі люди в своїй суті? А ось і вони йдуть на поводку розкоріненої «моралі» — «хапай, що можеш!» Ушер бачить життя з вивороту із задніх дворів, де таті виносять пакунки. Соня бачить черги, де пристойні жінки б’ють по мордасах нахаб за те, що ті лізуть наперед. Вони кажуть, що життя на цьому побудоване, так і мусить бути, щоб один видирав шматки в другого, — але непомітно, «по-блату». І це навіть дуже порядно виглядає: я тобі пахощі «Коті», а ти мені вовняного светра, що в крамниці не дістанеш, тільки з заднього ходу, «по-блату»…

То це може й є той уже побудований соціялізм, що ним так хваляться передовиці в газетах? На це Ушер і Соня тільки сміються.

Сміються вони з Гаїни і за її «ідеалізм», за те, що не б’ється за хоч таке-сяке місце десь у якійсь канцелярії...

Що їм на це Гаїна? Канцелярія? Ось тільки йдеш вулицею, перед тобою хтось сунеться… Ти поволі переймаєш ритм кроку цієї невідомої людини. І вже дратує: або відстати, або перегнати, аби тільки не бути залежною від чужого ритму. Це ж тільки солдати у війську підпорядковуються одному маршеві. А я хочу мати власний крок. Ні, такого рабського засвоювання практичного життя не хочу! Без летів.

А далі вже розмова не ліпиться, бо вони її, а вона їх не розуміють. Злидні, матеріяльний скрут, ось що без лету, — каже Соня.

Так, Гаїна не має в свойому мозкові того хитросплетеного апарату, що бореться за місце в житті. Гаїна — нежиттьова, каже сучасна неписана мораль. Каже навіть сама Зіна, а Зіна ж таки випила вже ківш гіркої від тих, що розсілись у редакторських кріслах і не пускають у літературу, себто летіти... Гаїна відступає перед перепонами, не має смаку в «завойовуванні успіхів». Краще аскетизм, ніж розтрачувати душевні сили на беззмістовну боротьбу. Натомість воліє роздавати свою щирість, скільки в неї є, аби було кому. І в коханні, і в дружбі… хоч і не дістає за це нічого, крім… гіркого страждання.

Все ж таки той білявий аспірант-літературознавець (нове знайомство тут у книгозбірні) радить не відступати. Не чекати, поки Гаїну попросять, а самій піти. І не до секції перекладачів, а до голови ювілейного Шевченківського комітету. Переклади-підтекстівки, чув він, мають бути виготовлені дуже терміново, але й хапунів, що не пропускають ніде нічого, нависло там цілими зграями... Чи має вона там яку протекцію?

Протекцію! Боже мій, до колишніх у студентські часи товаришів і друзів? Протекцію!

42

Надія поїхала, Микола легше зідхнув. Тепер вона вже все знає, і його провина перед нею стала не така важка. Нелегко признатись самому собі… але тепер Надійка видалась такою провінціялкою, такою недалекою! Не знайшли вони спільної мови, коли Микола заговорив про свої теперішні пекучі зацікавлення. Це не значить, що Майя заступила її образ. Ні, Майя ніколи не прослизне крізь мури, не добереться до його особистости так, як добрала ключа до його кімнати, — вірніше, через це… Микола тільки чекає, поки скінчиться академічний рік. Ось побачу, як вирішиться моя доля, чи приймуть на аспірантуру. Ніби я її хотів? Сама начепилася. Не маю я перед нею ніяких моральних боргів!

Навіть і десять монстриць-май не спроможуться відтягнути його жадібної цікавости до загадок нашої історії. Коли невтомний коник-невмирака Уява переніс Миколу з далекої Індії до ближчої, але все ж далекої Персії, то наш кандидат на аспіранта натрапив на високу неперехідну скелю-питання: чому перський цар Дарій з тієї далекої Персії у 514-му році до нашої ери пішов походом на Україну? Що за порахунки?

І знову береться Микола за Геродота, й читає:

«Скликані на нараду князі, вислухавши слова царя Ідантирса про потребу спільної оборони проти Дарія, розділилися в поглядах. Князі ґелонів, будинів і савроматів були згідні й присягли помагати скитам. Але князі аґатирсів та неврів разом із володарями андрофаґів, меланхленів і таврів відповіли на цю вимогу Ідан-тирса так: «Якби ви не задиралися перші з персами і не починали війни, ми вважали б, що твої вимоги до нас справедливі. Ми виконали б твої бажання і з’єднали б свої армії з твоєю. Але ж тепер справа стоїть так: ви, псчалежно від нас, заволоділи землею персів і так довго, як бог вам давав силу, панували над ними. Тепер той самий бог підняв їх, щоб зробити з вами те саме. Ми ж нічого злого не зробили цим людям у попередній нійні і не збираємось перші їм тепер шкодити. Якщо вони нападуть на нашу землю й почнуть війну пооти нас, ми того не стерпимо. Але ж поки до цього не дійшло, ми зостанемось удома. Бо ми віримо, що перси не прийшли нападати на нас, а лише покарати тих, що завинили попереду, кривдячи їх.»

Ах, то це стара історія! Якраз сто років перед тим предок Мадій підкорив був перську Мідію й панував там 28 років. Аж через сто років Дарій про це згадав?

І чому він вибрав такий кружний шлях, зайшов аж із заходу, напав на Скитію з-за Дунаю? Чи не ближче було вдарити сухопуттям із сходу, якщо вже була така потреба Персії зударитися із «саками, що за морем»? (Так назвав Дарій наших причорноморських скитів у написі на своїй знаменитій Беґістунській скелі… ).

Як же збігаються новітні здобутки археології з старовинною Геродотовою історією! Вони виявили, що на всьому просторі від Дунаю до Алтаю проживали споріднені племена, об’єднані в конфедерацію, з давнезними зв’язками… а Геродот до цього додає, що війни із східньою частиною цього великого народу Персія провадила століттями. Він навіть докладно оповідає про одну таку війну із конфедерацією масаґетських племен, що проживали над рікою Сир-Дар’я. Масаґети? Так, з цього ж кореня. Їх західня гілка, що проживала на східньому узбережжі Каспійського моря, звалася саками…

… Коли попередник Дарія, цар Кір, пішов війною на масаґетів і почав будувати міст через річку Аракс, царювала над масаґетами Томірис, удова померлого царя. Вона послала до Кіра таку пересторогу: «Князю Мідійський, перестань здійснювати своє задумане діло, бо ти не знаєш, чи те, що ти робиш, дасть тобі справжню перемогу. Будь задоволений, що управляєш мирно своїм царством, і не перешкоджай нам царювати над нашими країнами. Але ж одначе, якщо ти не побажаєш прислухатися до цієї поради, бо ж нема для тебе нічого менш побажаного, ніж мир і спокій, — то приходь, якщо ти так дуже бажаєш зустрітися з озброєними масаґетами... Покинь цю непотрібну роботу з мостами. Ми відступимо на три дні ходу від берега і ти можеш перейти через ріку з твоїми вояками. А якщо тобі більш подобається дати нам бій на твойому боці, то відійди ти на таку ж відстань.»

Кір пристав на таку пропозицію, але з хитрощами. Він пройшов у країну масаґетів один день і, залишивши безвартісну частину армії в таборі, завернув свої бойові полки назад до річки. А в таборі приготував усе наче до бенкету, залишивши там повно напоїв. Дуже скоро масаґети, третина їх армії під проводом сина Томірис, Спарґапіса, перебила Кірове військо в таборі, а побачивши приготовлений бенкет, позасідала за столи святкувати перемогу. Повпивавшись, вояки поснули, а тоді Кір із своїм військом вернувся, перебив масаґетів, інших же взяв у полон, між ними й сина Томірис, Спарґапіса.

Коли Томірис почула, що скоїлося з її сином і третиною війська, вона послала вістуна до Кіра з такими словами: «Ти, кровопивче Кіре, не гонорися своїм мізерним успіхом. Це виноградним соком... отрутою впіймав ти у пастку мою дитину та переміг її, а не у відкритому чесному бою. Тепер слухай, що я тобі раджу, і будь певний, що раджу тобі для твого ж добра. Звільни мені мого сина і йди собі з моєї країни неушкоджений, тріюмфуючи над третиною війська масаґетів. Відійди, і я присягаю сонцем, що дам тобі, такому кровопивці, повно крови.»

Кір не звернув уваги на ці слова цариці масаґетів. А Спарґапіс, прочумавшись від сп’яніння, зажадав, щоб Кір його розкував. Коли ж звільнився від пут і руки його були вільні, він сам собі відібрав життя.

А Томірис, побачивши, що Кір і не думає відступати, зібрала всі сили свого царства й дала йому бій. Не було лютішої битви, ніж ця. І масаґети перемогли. Кірова армія була знищена, а сам Кір поліг. Тіло його, на наказ цариці, розшукали серед убитих і тоді Томірис узяла шкіряного міха, наповнила його людською кров’ю та й втопила туди Кірову голову, приказуючи: «Я живу й перемогла тебе в боротьбі, — і все ж ти мене знищив, бо ти забрав мого сина обманом. Але я виконала свою обіцянку. На, маєш ось вдосталь крови!»

Одного цього епізоду вистачає, щоб відчути ту атмосферу безнастанних воєн, які вирували там століттями. Незчисленні степові племена постійно висіли загрозою над осілими країнами тодішнього цивілізованого світу. Неспокійний степ раз-у-раз постачав нові й нові людські резерви, що виливалися лявіною наскоків, займання скотини, рабів, килимів, золота... Згодом, — так малює Миколина уява — ці неспокійні арії, скотарі-вершники в сусідстві з хліборобами, самі почали осідати, змішуватися з осілими... Так потворилися царства Аріяна, Парфа, Бактрія, Согдіяна й Хорезм. Царства ці ставали вже самі об’єктом наскоків вічно неспокійного степу.

Може самі перси, які виставляли армії проти своїх степових ворогів, і забули про те, що то — колишні їхні родичі. Але про те каже їх свята книга, Зенд-Аве-ста. Вона оповідає про побут предків, що їхнім головним зайняттям було захопити чужий загін худоби, оборонити свої череди. Для оборони вони будували величезні доми-твердині, часом навіть на сім кілометрів у квадраті, щоб було куди заганяти свою худобу на випадок війни-сутички. Житла були у внутрішніх стінах. Такі доми звуться в Зенд-Авесті «квадратові вари», мабуть, це вони засипані в пісках Середньої Азії. Рід, що жив у такій «варі», звався вис, зовсім так, як і наше слов’янське весь — «село», та й слово всі. На чолі родової організації стояв пати, — чи то просто пастух чи той самий, що й наш батько.

У кожному віс, обгородженому мурами, був священний вогонь, атраван, мабуть, з того часу, як ще палеолітичні пращур-мисливці, переходячи з одного кочового табору до другого, несли з собою найбільшу святість, огонь. Та й у нас же ватрою зветься вогнище, розкладене в полі, в степу, в лісі, в дорозі...

Отже… Так мовив Заратустра. Два брати б’ються вічно й ніколи один одного не зборе. Ормузд і Аріман. Добро і зло. Осілі аріяни, парфяни, мідяни — добро. Кочові степовики — зло. В цій доктрині перського філософа й пророка Заратустри знайшло своє завершення почуття родовитого перса Дарія, коли він вважав своїм святим ділом поборювати отой ворожий кочовий степ, що не давав спокійно дихнути. Як же ж! Увесь цивілізований світ лежить біля ніг перської імперії, а з масаґетами та саками не справиться. Щоб поконати їх, цих аріманів, вершників степу, задумав він зайти ззаду і розгромити «саків, що за морем». Може то вони й були постійним резервом сили степовиків: людьми, причорноморським хлібом?

Так мовив Заратустра: два брати…

43

З ким Гаїні більш-менш добре, то це із Зіною. Зіна найкраще її розуміє, бо на собі зазнала, які болючі оці літературні тарапати. Їй також заливають сала за шкуру. Скільки раз чула Гаїна, як із бідної Зіни позаочі насміхаються язикаті поети! Але Зіна не зважає: вона своїми віршами бере боєм усі редакції. І це завзяття їх зближає. Гаїнине одного ґатунку, а Зінине іншого, настирливо-навратливе. Отож, Зіна крутиться «в колах», вона багато чого розповідає й Гаїні, багато такого, чого Гаїна не знала б ніколи.

Вона обурена, що друкують халтурні оповідання. Наївна, а ще близько там крутиться! Один просить, та не друкують, а другого самі просять. Каже Корінь — мусів аж псевдонім видумати, щоб два оповідання вмістити в одне число журнала, де він секретарює. Жовтневий збирає взяток аж із трьох мов, бо друкує кожне своє твориво російською, українською та жидівською. Не було вже, бач, кому дати переклад п’єси «Весілля» — і Зіна аж кипить. Чи не могла б цей переклад зробити вона? Певно, що ні! П’єса йде в кількох театрах великих міст і з кожної вистави Жовтневий дістане відсоток. Нехай пів відсотка, то й то вже досить, щоб мати власну дачу…

Десь оце недавно читала Гаїна в газеті вислів: «Капіталізм у роздрібненому сільському господарстві народжується щогодини, щохвилини». А це ж правда, і не лише в роздрібненому сільському господарстві. В кожному колективі, в кожному підприємстві, в кожній шпарі, — тільки він там підпільний. А найпишніше процвітає державний всесильний капіталізм. Вони всі говорять про комунізм, а Гаїна, як і соціялізму, так і комунізму ніде не бачить. Де він? Як і в інших колективах, у колективі письменників набундючились бюрократизм і вельможність. До вчора ще таких самих, як і ти, — сьогодні ані приступу. Бо вони при колесі державної бюрократичної машини. Довкола щохвилинно народжується захланність, — хто, що, скільки може урвати від цієї державної машини, що акумулює капітал. Скинули одних вельмож, то є другі. Капітал державний, але порядкують ним вони, як власністю.

А як скоро засвоюють вони ролю вельможі! Вчора Пташник був такий маленький, прохацький, запобіж-ливий. Сьогодні він зарозуміло копіює всі манери вчорашнього вельможі, тільки виходить це в нього стократ нахабніше.

Яка боротьба, глуха й прихована, завуальована гаслами про «чуйну пролетарську пильність», яке побоєвище діється в цім колективі! Воно прикривається зовсім іншими транспарантами, ніж дійсність за ними. Бо тут не можна це назвати клясовою боротьбою, хіба може зарванською. Щодо клясової білосніжности, то ж у Спілку письменників не прийняли нікого з біографічними плямами, — допустили лише батраків, незаможних селян та спадкоємних робітників, чи як там вони про себе набрехали в анкетах. Ну, ще уркаганів, які, до речі, дуже чваняться своїм стопроцентним уркаганським минулим. І нащо там ще якесь національне, коли єврей Ізя Бріцкер може краще представити українську духовість, ніж хоч який геніяльний селюк?

Коли ж вдуматися в той «ланцюжок», що про нього каже Зіна, то можна розшифрувати так: Бріцкер лестить Колобройді, а Колобройда виписує підвищені гонорари Хацкельсонові, братові Талабуна. Талабун же й настягав цих Бріцкерів-Шмульзонів. Талабуна притяг в українську літературу Пташник, зять Мікадовичів. А сам Мікадович, старший наймит, возсідає на троні… й тільки натискає ґудзички, щоб справно вертілись коліщатка машини державного капіталізму. Де ж тут «клясова пильність, чуйність»? То словесна потеруха, в дійсності ж іде процес виділення верхівки в касті літераторів, — не за ознакою талановитости, о ні! За прикметою зв’язків. І кожен цупко тримається того місця, куди пощастило допхатися, та не допускає другого хоч трохи причепитися до цього воза на ярмарку марноти...

Зіна все це розказує Гаїні, а сама також із усієї сили намагається вчепитися до воза. Коли дадуть по одній руці, хапається другою... Проте, Гаїна Зіні вдячна. Коли б не Зіна, Гаїна нічого, взагалі, не розуміла б у тій позакулісній веремії.

44

Кажуть, душа людини в очах. Микола дивиться на стиск уст Гаїни Сай і думає інакше. Він сказав би — в стискові уст.

Мабуть, ця гіперборейка не знає, що її спостерігають у цю хвилину. Вона надто зосереджена в собі. І це дає Миколі змогу перевірити себе. Що таке в ній, який дар таїться, — так бо впливає на Миколину працездатність? Уста в неї вирізані солодко — як сказати інакше? Але не в тім річ. Рішучість і твердість вирізьбили цей злам погамованої, схованої в собі пристрасті. Ця людина за що б не бралася, береться з запалом, ажіотажем.

І то, мабуть, оцей багатогранний вираз не допускає того легкого знайомства, що на нього Микола був пустився раз колись із великою поразкою. З нею не заговориш так легко, як із ким іншим. Навколо неї невидна стіна, це Микола тепер бачить. Не міг ніколи її переступити.

А воно й добре, що так. Що сказав би парторг, якби побачив, що Микола плутається з «клясово чужим елементом» та ще й «куркулькою»? Щоб здійснити мрію наукової кар’єри, доведеться ще не раз петляти у реальному житті.

45

Найкраще дзеркало — очі чоловіків. Гаїну обходить тільки одне дзеркало, очі Пагуби. Гаїна запитала: Скажи! Вона заглянула в ті глибини, куди не кожному дозволено зазирати. Вродливий тричі міняв свій вираз впродовж короткої миті. Байдужий. Уважно-воскрес-лий. Так! Сірі в нього очі, сірі, не жовті. І глибокі. І це він не всім показує.

Але на одну мить Гаїна змусила його відслонити тайники душі, він відповів на її запитання. О, це хвилює, як… Це хвилює, як темна травнева ніч у вишневому білоцвітному саду.

І так весь час, мов на терезах. То він шукав був місця в залі зовсім близько від Гаїни. Як на зло, вона сідала тоді геть-геть далі. Тоді він почав займати зовсім інші позиції. Потім… те його признавання, що на нього Гаїна так дико-здивовано відповіла. Він зовсім відвернувся. Поки вона ось сьогодні не вернула його сумною відвертістю.

На нього, виявляється, впливають її погляди, як вогонь на віск. З ним можна б робити все, що захочеш, якби не її нелукавість. Або — оте признавання в фойє. І знову він образився. І знову мусіла Гаїна терпіти кару.

Немилість тривала до того пам’ятного вечора, як на очах у нього до Гаїни підійшов отой білявий аспірант. Довго вони розмовляли й сміялися, а боковим зором Гаїні видно було, що Вродливий забув, де він і що робить — дивиться. А чи не те саме з Гаїною? Як побачила, що він із якоюсь дівчиною розмовляє, — розганяється «привернути»…

46

Вона так захоплена розмовою з тим альбіносом, аспірантиком Інституту літературознавства, що й не помітила, як безцеремонно вивчав її Микола. Сай! Ось перед тобою жива, нерозбризнута крапля іраномовности придніпрових скитів. Перське «кшая», «ксай» також означає «князь», «цар».

Судячи по тій невеликій кількості особистих імен та окремих слів, що дійшли до нас від скитів з-над Дніпра, мовознавці гадають, що вони були іраномовні. Це не означає, одначе, що вони говорили по-перському, як сьогодні в Ірані, ні! Мова їх була ближча до мови старовинного збірника священних гімнів Зенд-Авеста — і Микола додає від себе — мабуть, до мови масаґетів та закаспійських саків… Це ж десь там була казкова країна Айр’янем-Веджо, батьківщина усіх оцих арії в, ба навіть і самого Заратустри.

Та й знову сідає нащадок скитського царя Мадія на випробуваного коня, Уяву, й навскач об’їжджає свої просторні володіння, від Брітанських островів до Гімалаїв, від Алтаю до Дунаю й ще далі, до Райну, до Мадярщини, до Балкан. Цим разом, замість гасла сак, сакс чи сак’я, узяв він інше — арій. Озовися, хто тут арій!

Найперші озвалися «скити-орої», чи по-нашому орачі з-над Дніпра, ті, що споконвіку орали цю землю, хлібороби. Та не самі, а з богом своїм Яром, богом весни, запліднення й сонця в образі могутнього бика. Згодом цей Яр перетворився на красного леґеня Ярила, а зрештою став.усім відомим Юраєм, Юрієм… святим Юром…

З Брітанських островів Ярові відгукнувся той, що назвав орну землю арабль, а один нарід свій навіть іменем цього бога — айриші. Стародавня назва Ірляндії — Erie, Irie. Їм відлунювали грецькі острови, де орачі звуться орої.

Тут де не взявся Арій, скитський і грецький бог війни, як пряме заперечення думки, що арії були хліборобами. Він б’ється, аби битися. Йому приносять у жертву людей. Символ його меч. Войовничі народи — його діти.

Микола спинився, подумав. Як тут погодити? Аджеж і в Індії арій і шляхетний — синоніми, а це значить, що ці арії — завойовники, не просто собі орачі-хлібороби?

Здається, що найповніший у цім облітанім уявою обширі міт Арія-Яра-Юрія над Дніпром. Він тут найповнокровніший і найглибинніший: він і орач, і бог війни, і бог пастухів… А вже довкола віялом розходяться однобічні портрети — то якогось грецького забіяки Ареса, то завойовника-зверхника над підкореною місцевою людністю арія з касти брахманів… Чи ця історія Яра-Арія, часом не є історією розселення індоєвропейських племен на схід-захід, втілена в різноманітні міти? Але первісно вони — орачі, волами обробляють землю, воли в них святі, як і сонце, — яре, палюче, життєдайне сонце…

Добре, — питає себе здивований Микола, — але при чому тут його тема, причорноморські скити? Куди це занесла його непогамовна Уява? Десь аж у бронзову добу? Ось краще занотуй собі, що й скити залюбки брали собі це ім’я. Син царя Ідантирса звався Аріяпітес. Цар Аріянтас робив перелік скитів, до речі, дуже дотепно: кожен скит мав принести й кинути на купу стріл свою…

А Гаїна Сай ще й досі женихається з тим альбіносом. Про що можна так довго говорити?

47

Як то Гаїна зустрічатиме Новий рік? Ніяк. Її ж сахаються, мов зачумленої. Зустріла вчора одного такого... колись був друг-приятель. Це ж йому першому прийшла-сказала, яка біда скоїлася з батьками, коли влада вигнала їх із власної хати. Тоді співчував, а тепер побачив здалека — і перейшов на другий бік вулиці. З такими, як Гаїна, краще не вітатися... Одна ще Зіна є, ще хоче з тобою говорити.

Як зустрічатиме Новий рік Вродливий? Напевно, з тією чорнявою красунею, що оце кілька днів тому бачила Гаїна. Вибіг, як тільки заглядів її, і довго-довго вони ходили туди-сюди по фойє… Як уздріла Гаїна ту пару, так у ній все вмерло. Мрії, марення! Де ви поділися? Все стало на своєму місці, на вихідній точці. Куди там Гаїні!…

Доживати тобі в свойому бідному куточку, носити тавро безталанної невдахи. Ніщо не пробудить у тобі творчого вогню, бо природа наділила тебе такою плохою вдачею, а навколо гарчать собаки.

Ні, і не це! Іскра тліє й погасне, і ще ніколи не роз-палахкотілася вона в полум’я, що коло нього грілись би інші. Ось, що знесилює, стомлює. Ось, від чого вона, ще тільки прокинувшись, уже змучена. Ба навіть увісні душа її знає це без почувань і думок. Без дружнього тепла іскра гасне. А Гаїна не вірить у можливість такого особистого, їй належного і не випрошеного тепла. Вже не вірить, що й Вродливий міг би дати.

А проте от уже зараз за ним сумує, не вистачає його, — хоч би тих неввічливих, злих поглядів.

48

Не раз уже каявся Микола, що взяв собі таку важку тему, — але ж і відійти не може, бо щораз цікавіша.

Це якесь велетенське явище, розлегле на двох континентах, процес кількох тисячоліть. А причорноморські скити — один із кінцевих його епізодів. Вони споріднені з усіма народами на захід і схід. Чи не так?

А який хаос із цими скитами твориться в науковій літературі! Скільки поглядів — і одні одних заперечують. От і розбери щось у цій каші! Одні залічують їх до турано-монгольських зайд, другі вірять, що скитські леґенди про їх причорноморську автохтонність засновані на правдивій історичній дійсності. Треті ж вважають скитів прямими предками всіх європейських народів — тільки цей погляд уже застарілий… Ще недавно панувала настанова, що скити — іранці-завойовники мовою й культурою, та що вони прийшли з Ірану, підкорили місцеві старожитні племена, поробили їх підлеглими рабами, збирали з них данину, а самі поставали панівною верхівкою, аристократією. А взагалі, чужинці називали скитами всіх, хоч під цим іменем крилися різноманітні племена, зовсім не скитські...

Але ось і ще одна думка. Скити це просто скотарі, вершники. Не туранці вони й не іранці, а явище чисто тубільне, зросле на цьому самому ґрунті. Все більше на-плоджується в степовиків отар, черід та косяків, скотарям потрібно все більших просторів для випасу. Виділяється прошарок багатих власників-родів, вони потребують для охорони своїх багатств озброєних людей. І от навколо голови роду збирається загін вершників, що має охороняти своє, а як що до чого… то й загнати до своїх черід чуже. Ця озброєна ватага-дружина не тільки охороняє своє, а й нападає на сусідів. Що багатший скотар, що численніший рід, то більша дружина, складена з молодих хлопців цього ж таки роду. Ця дружина вже скуштувала смак воєнних сутичок та здобичі і без війни не може бути. Її справа — збройний наскок, розбій. Це вже професія. І от кілька таких степових князів, кожний маючи свою дружину, об’єднуються в конфедерацію та й пускаються у спільний воєнний похід, жадаючи здобичі та слави.

Це вершництво з природи своєї просторово аґре-сивне. От чому за скитських часів знаємо скитів і на Кубані, й на Обі, й у Заураллі, й на Алтаї, і на Дунаї, й у Семигороді, і на Райні… Для скитів терен необмежено розтяглий, бо він же не лан для хлібороба, а простір, сезоново заселений для випасу, або для грабіжницького наїзду на чуже добро. Що більший простір опановують вершники, то більший мають зиск. В цьому й пояснення евразійства скитів. Скитство — імперіялістичне. Держава скитів — держава вершників із центром на Україні і безмежно розтяглою територією. Теренові простори її — від Дунаю до Обі, від Альп до Алтаю.

Скит зневажає працю біля землі. Він — вершник, що любить похизуватися своїм конем, своєю розкішною зброєю, прикрашеною золотом, кінською збруєю, пиш-. ною одежею. Все це він здобуває у війні. Кочування й жадоба наживи привели його до Туркестану, до Ірану, у давні культурні країни Закавказзя, в Асирію-Вавилонію, Палестину… Що це була велика потужна сила, варто лише згадати 614-й рік до нашої ери, коли скити зруйнували Ніневію, утвердилися на Закавказзі, заснували твердиню Саккиз, столицю Мадія...

Гарного предка відшукав ти собі, Миколо, їйбогу! Світовий розбишака. Та проте… я думаю, кожен англієць і француз хотів би мати таких предків. Ого, як би вони ними пишалися!

Тут Микола знов пригадує собі всі оті родовідні ле-ґенди, що явно доводять автохтонне походження скитів. Якщо тато Геракл залишив слід своєї стопи аж на камені, то як же не вірити леґенді?

Так гарну думку про автохтонне походження скитів безжально розбиває археологія. На підставі розкопів скитських могил усього обширу Скитії, вона виявляє, що скити в наших степах гарцювали вже в дев’ятому столітті до нашої ери, себто, вживаючи археологічної термінології, саме тоді з’являються ознаки скитської культури: зброя, кінське спорядження і звіриний стиль. Трохи раніш об’явились вони на Кубані, вже потім над Дніпром. А найбільшого розквіту й пишноти досягли вони у п’ятому-четвертому столітті до н. е. у царських могилах біля Никополя. Такі самі могили, тільки скромніші, розкидані на Київщині, Вінниччині, Кам’янеччині, на Полтавщині, Вороніжчині, на Дону…

Чи не болітиме голова від усіх оцих поглядів? І головне, сто років уже розв’язують це питання — чи скити наші предки? — та й досі ще не вирішили. Є прихильники одного і другого погляду, з найпереконливішими доказами. Микола може собі вибирати ту думку, яка йому ближча до серця, до почуття, до інтуїції. Тому він дуже уважно нотує собі твердження сучасної археології, що звіриний стиль розвинувся не де, як над Чорним морем. Мовляв, аналіза речей звіриного стилю на всьому обширі показала, що ориґінально походять вони звідси, а ті, що на Алтаї, в південному Сибіру тощо, — вже наслідування й поступовий відхід від початкових зразків. Що далі на схід, то ця «скитська тріяда» (зброя, кінське спорядження і звіриний стиль) щораз більше втрачає суцільність, а найповніше вона збережена тільки в Причорномор’ю…

49

О, Небо, яке тягучо-монотонне існування! Те, що здавалося з верхом цікавим, стає безбарвно-сірим, як тільки воно не змінюється іншими вражіннями. Як це сидіти на одному місці? Душа Гаїнина потребує зміни краєвиду, руху, їзди, а що цієї зміни нема, то їй видається все жахливо нудним. Життя само по собі вабливе й цікаве, але монотонія щоденности вбиває цю привабу. Так і з цим «Романом Синьої Панчохи». Монотонний став, нудний, і композиція його виразно млява. До кінця цього зошита Гаїна не дотягне.

Збагнути тільки! Яка вона бідна, — навіть і цю монотонно книгозбірні боїться втратити. Жах! Ці два дні Нового року книгозбірня буде закрита. І в такі дні Гаїна гостро відчуває, що їй нема куди подітися. Питала Зіну, де та буде зустрічати Новий рік. — На Марсі! — каже.

— На Марсі, то на Марсі, чи я до тебе з ножем до горла?

— Посиділа в Зіни Гаїна та й пішла, — вже більш і до неї не хоче. Але чому Зіна так сказала?

Таких, як Гаїна, є більше. Ось оцей безпритульник у обмотаних ганчірками черевиках, у пальті, що на спині розлазиться й показує обвислі шматки вати, підперезаний ремінцем, з давно неголеною щетиною на щоках. Він приходить рівно о дев’ятій, як відчиняється книгозбірня, а покидає залю за чверть до одинадцятої, аж як дзвонить останній сигнал і гаситься світло. Напевно, йде в якийсь куток під сходами, де йому дозволено ночувати. А Гаїна ж його знає! Він закінчив Інститут народньої освіти, чи пак не закінчив. Його за щось викинули з останнього курсу... Цікаво, що він читає? Мабуть, якусь ідеалістично-містичну філософію… А міг би викладати в середній школі. І чомусь користується тут даремним теплом...

«Чомусь»... Хто це каже?

50

Важлива новина! У місті Саккиз, в сучасному Кур-дистані, знайдено скарб. Скарб цей, за всіма ознаками, належав скитському цареві Мадієві. Чудові речі із золота, срібла, бронзи й кості. Золота пластина із священним деревом та фантастичними тваринами, золота пряжка із зображенням лева й грифона, два браслети з качками й левом, уламок золотої обкладки піхов меча із зображенням антилопи-сайги, три уламки бронзових поясів, заповнені фігурами биків… А найцікавіша й найкраща річ у цьому скарбі — золотий пояс, вкритий пггудерним взором. Ніби гілля, а поміж ним позаплутувані спокійні олені та баранці… Були там ще аси-рійські речі, мабуть, воєнні трофеї…

Скарб цей правно належиться йому, Миколі Мадієві. Це ж його спадщина. І кому б його подарувати, того золотого пояса? Думав-думав, і не знайшов нікого іншого, крім Гаїни Сай.

51

Мир на душі. Нехай всі вони бавляться, танцюють, веселяться — Гаїна ось зустріла Новий рік працею. А тепер лягає спати. Мир на душі!

Найвища любов, що поглинає і живить одночасно, — любов до красного письменства. Це бездонна криниця, що ніколи не відмовить цілющої води. Ця любов некорислива, не забирає душевних сил. Коли душа спустошена, затруєна, — пий із цієї криниці, там завжди знайдеться те, що тобі сьогодні, як лік, потрібне.

Але от дивно! Не спустошення, а інше, — тягар тиску ззовні, отого презирства й зневаги, і депресія, що в неї все глибше й глибше поринає останніми часами Гаїна, ось що виллялося несподівано в творчу екстазу! Тоскна душа заспівала радісну пісню. Що сталось?

В ній зродився творчий вихор. Це ще тільки вихор, хаос, каша. Але з неї вже вимальовуються окремі картини, сцени, епізоди...

Силкується вона заснути, щоб дуже рано встати і з свіжим запасом снаги рвонутися до праці. Але розбурхана думка рине нестримним потоком, хоч бери та зараз усе записуй.… Між океаном хвиль жовтого колосся і синього неба біжить вантажна машина, повна людей. Тиша й спокій, мир і блаженна краса в природі. Ось нова сцена: ця сама автомашина під’їжджає до будинку сільради. Але що це? На ній висить чорний прапор. Нема й живої душі у цім селі. Усе вимерло, а що мало силу, то хоч рачки, а вилізло з нього.

Друге село — чорний прапор… Третє, четверте... На тлі океану пшеничного колосся — океан людської смерти. Та невже ж усі села тут вимерли?

Знов сцена: довга будівля, настелено в ній соломи, а в одному кутку купка людей. Ні, ще не всі вимерли. Двадцять, чи трохи більше їх — це всі, що зосталися з села, де перед голодом жило п’ять тисяч людських душ… Ці рештки села, два десятки чоловіків і ще менше жінок, живуть нині у колишній панській економії, тепер радгоспі. Отут і сплять покотом на соломі в стодолі, бо тут вариться щодня клейка каша з зерна. Сам голова дозволив сушити на блясі трохи збіжжя з нового врожаю, щоб хоч цим врятувати ці кістяки… А чого ця жінка тут хоче?

— Чи не бачили ви моїх дітей? — ходить вона по подвір’ю та всіх питає, — сама скелет, очі нічого не помічають.

Ходить вона й по селі, по отих зарослих бур’янами вулицях, біля хатів, з позабиваними дошками вікнами та дверима. Тут десь її хата... Чи не оця?

Здається, от-от вийде господар з хати, так усе в цім подвір’ю ще живе й дихає. На плоту сушаться горщики, розвішана верета поруч. На дровітні — сокира й нарубані… що? Частини воза? Ось і кожух сушиться на жердці під стріхою, але сама хата — без дверей, шибки в ній побиті, вікон нема. Ні, не вийде з неї ніхто, нема ані господарів, ані злодія, охочого до кожуха. Це — вимерла хата. Це — вимерла вулиця. Це — вимерле село. Тільки мухи ще літають тут, приваблені скелетом корови та шкірою з собаки на гнояній купі.

— Чи не бачили ви моїх дітей? — спиняється й біля цього подвір’я жінка, звертаючись до того невидного, що вона угляділа своїми невидющими очима.

Але в цю сцену вривається інша.

Грім бравурної музики, у неї вливаються десятки інших маршів. Вулицями міста пливуть колони людей. Робітники й службовці, — одні похмурі й поважні, другі співають, інші весело жестикулюють, розповідаючи смішні анекдоти й сиплючи жарти, відповідні до, такої оказії. Усі ці безконечні колони пливуть в напрямку станції, а де спиняються — там відразу починається мітинг, лунають промови. Ті колони, що перші, вже вантажаться в товарові вагони й роз’їдуться по Україні — збирати соціалістичний урожай — бо, як виголошують гучномовці й мітингові промовці, клясовий ворог на селі чи-нить шалений опір і не хоче збирати врожаю...

… У цей кадр вривається інший. Буйна колосиста пшениця аж вгинається від важкого колосся, вона жде не діждеться, що вже почнуть її збирати, вже й зерно ронить додолу… А серед цього колосся визирають босі порепані людські ноги. Вони вже захололи й не відчу-ваютъ, що їх обліпили мухи. Вони справді не хочуть збирати цього казково пишного врожаю. Власник їх хотів тільки дотягнутися до молочноклейкої зернини, — і не дотягнувся...

А на станції, де проходять безконечні колони до вагонів, радіо захлинається про клясову пильність та про охорону СОЦІАЛІСТИЧНОЇ власности проти розкрадання, саботажу й диверсії класового ворога на селі.

… І знов та жінка. Вона знову ходить по подвір’ю радгоспу і до всіх — із тим самим питанням:

— Чи не бачили ви моїх дітей?

І всі люди знають, крім неї, що вона сама ж поховала під яблунею у садку обох своїх дітей. Правда, ще не знає цього Тройка, що приїхала з міста в село розшукувати клясового ворога, саботажника й диверсанта, та оце зненацька налетіла на радгосп, — ще ці три представники революційної законности не знають, що жінка збожеволіла.

— Чи не бачили ви моїх дітей? — звертається й до них. Але в цю мить з пазухи в неї висувається пшеничний колосок.

А це що? Троє представників революційної законности обскочили божевільну й витрусили в неї з пазухи аж жменю таких самих колосків. Наділена надзвичайними повновластями, Тройка тут же на місці засудила жінку на п’ять років тюрми з суворою ізоляцією — за розкрадання соціалістичної власности.

А над усім цим літають золотисті бджоли. Вони не знають про людську трагедію і розбій, вони збирають мед собі й людям. А що людей нема, то назносили вони у вулики того меду багато-багато! Комусь, може й голові колгоспу, прийшла спасенна думка цей мед збирати та підмішувати потроху до тієї каші з недозрілого зерна.

Для недомерлих решток п’ятитисячного населення, для тих же людей, що будуть цей самий урожай збирати… Та й не знають ці добрі й щедрі бджоли, що Тройка з міста тут же засудила на багато років відбування кари у далеких таборах голову колгоспу, та вже разом із ним і парторга, — за розбазарювання державного майна, за дозвіл сушити зерно з нового врожаю, за кашу, заправлену медом щедрих бджіл…

Ці сцени — покищо, ці — рояться в голові, а як усе це пов’язати? Оце ж і є те найцікавіше в любові Гаїни до красного письменства. Як із хаосу зробити таке читальне, щоб читач не міг відірватися? Як вмісити непокірний матеріял життя, щоб був підпорядкований законам композиції, а видавався, як наче справжня реальність? Бо ж усі оці сцени в різний час від різних людей похоплені, і якби їх подати в тому порядку, в якому відбувалося — вийшла б…

Уже сон зліплює очі, уже все безладно й випадково миготить у голові, а потім і те зникає. Людина западає в незміренні поля небуття.

Так Гаїна зустріла Новий рік.

52

Він так запрацювався, що не помітив, де на його голову взявся цей Новий рік. Всі люди цього вечора гуртуються, змовляються зустрітися, а Микола якось забув. Минулими роками він їздив на периферію до Надійки, а тепер це само собою відпало… Не було потреби, та й від Надійки — нічого. Йти додому до своєї кімнати? — Напевно вже сидить і чигає на нього та… Знову буде чіплятися та погрожувати. Ні!

То ото й іде він безцільно вулицями міста, прислухається, як скрипить під ногами скло морозу, приглядається, як засвічуються жовтими вогнями вікна в будинках, заходять зелені тіні в місто і борються із синькою ночі. На ту синьку накладають свої сонячні плями яскраві прожектори ліхтарів, а їх промережує легка пороша. Цеї ночі, мабуть, випаде сніг.

Не сказати б, що Микола так дуже страждає від не-передбаченої новорічної самотности. Він почуває себе в своєму інтимному колі думок, нововідкритих родичів. От, наприклад, думається йому: як же це в таку морозяну ніч, у сніг та заметіль теліжитися десь степом? Невже скити тільки й робили, що переїжджали з місця на місце? «Вічно в них сніг та віє холодний вітер... Коли ж від вітрів постає ще більша холоднеча, то покидають місце й переїжджають у інше»...

Чого найбільше хотілось би Миколі у цю хвилину, то це… Ідеально було б, якби так зайшов у кіно та побачив фільм із життя скитів. От, хоч би ту сценку, що перська армія вишикувалась до бою, напружений момент перед початком битви, — а в рядах скитів насупроти якесь замішання, сміх… Що таке? Та он проскакав заєць, і всі вони із криками та галасом за ним по бігли. — Ну, як ти з ними будеш воювати, коли вони цілковито зневажають нас!? — вдарився руками об поли Дарій. — Мабуть, треба, поки не пізно, завертати додому…

І чому це нікому досі в голову не прийшло поставити такий фільм? Це ж була б надзвичайна річ!

А справді, чи не зайти б у кіно?

Він уже стояв біля кричущих реклямних світел якогось кіна на Хрещатику, як відчув, що його смикає хтось за рукав. Озирнувся — Євген Цюрупа. Та не з порожніми руками, а навантажений двома об’ємистими торбами. Він щойно вийшов із «Гастронома».

Навіть не питаючи, Євген переклав одну торбу на руки Миколі й скомандував:

— Ну, гайда!

— Та куди? — отетерів Микола.

— Добре, що зустрів тебе… Це недалеко тут, на Рогнідинській. До сестри.

Микола знизав плечима.

— Досить цікава пропозиція. Хто ж там мене чекає?

— А хто кого під Новий рік чекає? — запитанням відказав Євген.

Але в другу мить він схаменувся й забрав пакунка назад.

— Ну, чи не адійот я, справді? Вибач, забув! Замість привітати тебе з путами Гіменея, тягну на зустріч Нового року. Там десь люба жіночка чекає, а я…

Микола зовсім скипів. Що він верзе? Яка жіночка?

— Та не прикидайся! — верзякав далі Євген. — Вітаю з законним шлюбом!

— Що, що?

— Знаєм, знаєм, — просторікував Євген, не помічаючи щодужчого Миколиного роздратування. — Якась Майя тебе вловила!

— От, саме вловила! — остаточно вибухнув Микола.

— Це вже не перший раз чую я, що вона розпускає таку пльотку. Ніяка вона мені не жінка, а я їй не чоловік.

— А як не чоловік, то хто? — спитав Євген, уже посміхаючись.

— Ат! Багато говорити, мало слухати! — відмахнувся рішучо Микола від небажаної теми. Не буде ж він так просто з мосту розказувати, в яку дурну й прикру ситуацію потрапив помимо волі, та як не може з неї вирватися… — Ходімо вже краще до твоєї сестри… якщо не вижене. Скажи ж хоч, як її звуть. Аріядна? Здається, навіть знайомий із нею… Чоловік її — Тарас?

Лагідний і інтимний настрій Миколин геть зовсім утік від такої новини Майїної. Як же вся ця історія гнітить його! Як виразно відчув він цей тягар сьогодні, коли всі єднаються за своїм духом і звичаєм, а він і на вулиці не може цього осоружного Майїного духу здихатися! Геть від усього, що нагадує Майю!

І Микола сам забирає більшого пакунка від навантаженого Євгена та стромляє ногу в пухкий сніг, що тим часом нападав круг них.

— Пішли зустрічати Новий рік!

53

Кілька слів. Працює. Зразком їй — великі трудівники-творці. Це корисно дивитися на себе в дзеркало, — марні надії відпадають. «Небезпечний поворот» Прістлі — ось її теперішня любов. Яка майстерна композиція! Вже давно не хвилювала її так письменницька майстерність.

У неї виходить інакше. От, замість одної речі, виходить дві. Тісно головній ідеї в одній композиції. Її «Жменя колосків» розпалась на два оповідання…

Гаїна лічить дні. Уже дев’ятий. Не хочеться їй на-повнювати себе знов тим напруженням. Відтоді, як не ходить у книгозбірню, вона працює й думає. А то — не було іншої гадки. Чи буває там Вродливий? І що?

А нехай не буде такий задавака! Чи може й не зауважує, що її не видко?

Все це, як сон. Ніяких матеріальних слідів. Навіть слова, навіть голосу не лишилося… І все це нематеріальне раптом обірвалося. Сила погляду, вияв очима дум та почувань — чи це матеріальна сила?

Це все, що лишилося Гаїні від трьох місяців минулого року. Навіть імени не знає. Дуже дороге воно, покищо, а потім… і це витре час.

Отже.. цього зошита, виявилося, забагато для роману. Тепер доведеться дальшим сторінкам дати заголовок: «Скрипіння Синьої Панчохи».