Зорі і терни Олеся Бердника

Громовиця Бердник Зорі і терни Олеся Бердника

…Мій батько народився в пустельних степах Миколаївщини. Перші спогади хлопчика — безкрайні поля, які в щасливі роки давали багатющий урожай, а в засушливі літа були схожими на похмурі інопланетні пейзажі. І ще — пісні матері, котрі стали для майбутнього фантаста першим місточком у прекрасний світ мрії.

Про що він найбільше мріяв у дитинстві? Про політ до зірок. Саме так! Він запитував у мами: “Чи можна долетіти туди, до зірок, до місяця?” Мати відповідала: “Ну що ти, синку, до місяця дуже далеко, життя не вистачить, щоб долетіти”. І тоді малий Сашко відповів: “Мамо, а я придумав. Треба просто дуже-дуже сильно захотіти, і тоді можна летіти”.

Вже тоді майбутній письменник вірив, що до далеких світів можна летіти безпосередньо силою бажання, мрії, духовного устремління. Ці дитячі думки знайдуть згодом відображення у його творах.

У школі батько захопився фантастикою: романи Олександра Казанцева, Володимира Владка, Олександра Бєляєва. Тоді ж сам спробував уперше писати сам — перші, наївні оповідання про подорожі до інших світів, про інопланетних істот… Набагато пізніше він зустрічався з Казанцевим, вони подружилися…

…У 44-му батько пішов добровольцем на фронт, був мінером. Після поранення потрапив до госпіталю, згодом, уже після закінчення війни та демобілізації повернувся додому. Прислухався до голосу свого серця й духу — де пролягає його шлях? Став слухачем театральної студії при столичному театрі імені Франка. У 49-му році на партійних зборах з юнацькою палкістю виступив проти партійної політики в області мистецтва (першим ідеологом в Україні тоді був Лазар Каганович). Через півгодини про цей виступ знали у відповідних органах. І 22-літній юнак, із знаменитою 58-ою статтею у судовій справі, опинився у Печорлазі…

Там батько почав писати. Народжувалися перші образи, снувалися перші сюжетні ходи, у голову приходили несподівані, химерні думки. Що він відчував, перебуваючи за гратами? Батько не любив говорити про цей період свого життя. Єдине, що він завжди підкреслював: “блукання” кругами сталінських таборів стали справжньою школою, яка сільського хлопчака Сашка перетворила на Олеся Бердника, який почав замислюватися над смислом буття, і про те, для чого людина живе на землі. Крім того, саме там батько зустрів дивовижних людей, котрих міг би й не зустріти на волі, адже в сталінські часи саме табори були зосереддям інтелектуальних сил країни.

Розповідав батько й дивовижні історії. Наприклад, коли із Печорлага його перекинули в режимний табір Кажим, і посадили у камеру до “отпєтих” — так називали безнадійних рецидивістів. Він переступив поріг камери. Кілька десятків пар очей буравили його, оцінюючи. Усі мовчали, а в нього, 25-літнього хлопця, за спиною котився холод. Нарешті “пахан” кивнув, запитав як звуть. Він відповів. “За що тебе сюди?” “Не знаю, — відказав батько. — Не говорили”. “Пахан” хмикнув. “Не говорили. Добре, сідай”. Батько приземлився на розстелену куфайку. “Романи знаєш?” — раптом запитав “пахан”. “А що вам подобається?” “Що-небудь за любов. Якщо знаєш — давай….”

І — розповідав батько — чомусь він захотів розповісти бандитам “Аеліту” Олексія Толстого. Почав розповідати. Рецидивісти слухали уважно, затамувавши подих. А коли оповідач промовив останні слова Аеліти: “Де ти, де ти, Син Неба?..”, “пахан” раптом… схлипнув і витираючи сльози, сказав: «Ну падло, як здорово! Давай ще раз спочатку». Батькові довелося розповідати історію прекрасної інопланетянки ще раз, і ще…І наступного дня також…

Так фантастика порятувала йому життя… Батько говорив, що він так і не збагнув цього феномену: чому убивці, бандити з багатолітнім “стажем” так сентиментально сприйняли історію зоряного кохання…

…У 1957 році вийшла батькова перша книга — “Поза часом і простором”. Він став письменником-фантастом. І, очевидно, ніщо не буває випадковим, навіть назва першої книги. Тому що уся його творчість і всі його філософські роздуми були присвячені саме цій проблемі: як людина може вийти за межі часу й простору, якими сковані, ми, що живемо в системі декартових координат.

Батька прийняли до Спілки письменників. Книги його розходилися миттєво, пачками приходили листи від читачів. Зав’язалося листування з людьми, котрих батько завжди вважав своїми наставниками та натхненниками. Олександр Казанцев, Іван Єфремов. З Єфремовим вони подружилися, не дивлячись на велику різницю у віці. Батько любив згадувати їхні зустрічі, могутню постать Івана Антоновича, що нагадувала про билинних богатирів, їхні розмови: про розвиток науки, про дивовижні знахідки археологів, про інопланетні цивілізації…

Батько часто зустрічався зі своїми читачами: в молодіжних клубах, школах, вузах. Він говорив про позаземні цивілізації, про факти з’явлення на Землі прибульців, про те, що факти контактів з іншими цивілізаціями зафіксовані у легендах та міфах різних народів. Говорив про те, що людина завжди має свободу вибору… А йшли 60-і роки. Декому не подобалися такі погляди популярного фантаста. І в хід була пущена “важка артилерія”. Спершу у московській “Литературной газете” з’явилася розгромна рецензія на книгу “Подвиг Вайвасвати” (це роман про останні дні легендарної Атлантиди). Тираж цієї книги постаралися вилучити з книгарень. Потім у “Літературній Україні” та інших республіканських газетах почали “громити” інші книги — “Чашу Амріти”, дитячу повість “Окоцвіт” (чим не догодила фантастика для підлітків ідеологічним бонзам, сказати важко!). А коли вийшов “Зоряний корсар”, який став дійсно культовим романом і буквально за тиждень зник з прилавків магазинів, — так до цього часу й невідомо, чи то його розхапали читачі, чи то вилучили пильні сторожі радянської пропаганди, — за батька узялися серйозно.

У той же час батько познайомився з видатним поетом й письменником Миколою Руденком, котрого за виступ на захист “шестидесятників” виключили із Спілки письменників. Так почалася батькова дисидентська діяльність. Виступи на захист колег, котрих виключали зі СП, підтримка Декларації прав людини. Організація Української Гельсінської групи. Розробка ідей Альтернативної Еволюції — так батько назвав своє бачення преображеного людства та формування нового суспільства, нової людини, нових стосунків… Есе про життя в атмосфері любові, мудрості, краси й пізнання він відіслав до ООН, і його зареєстрували там як робочий документ та опублікували в західних мас-медіа…

“Вдячність” із боку влади не змусила себе чекати. Виключення із Спілки письменників, обшуки, постійне стеження, безробіття, арешт, суд, вирок, знаменитий 36-й табір Кучино… На суді ідея Альтернативної Еволюції проходила як доказ “особливо небезпечного державного злочину”… Втім, батько не любив про це говорити. Він згадував інше…

Відбувся суд, батька відправили по етапу “на зону”, - а через рік дозволили побачення з дружиною, моєю мамою. Іде він під конвоєм по в’язничному двору — у смугастій робі, руки за спиною, очі в землю, “крок вправо, крок вліво — розстріл”, і думає про те, як зараз, принижений і змучений стане перед очі коханої жінки. Раптом бачить: декілька квіточок пробилося крізь асфальт біля стіни. Він зупинився і каже конвоїрам: “Я йду на побачення з дружиною. Можна зірвати пару квіток?” Солдати переглянулися, кивнули. Батько розповідав, що ніколи він не відчував такого відчуття свободи, як тоді, коли відступив на два кроки убік від конвою і зірвав ті квіти — конюшину й дві ромашки. Мама розповідала: ніколи не забуде, як він переступив поріг кімнати з цим “букетом” у руках. Мама забрала той букет із собою, і до цих пір три сухі стеблинки зберігаються серед сімейних реліквій — тюремні квіти.

Набагато цікавіші часи наступили після звільнення, коли батько знову почав писати, продовжив громадську діяльність. Проголосив ідею Духовних Націй. Створив організацію “Українська Духовна Республіка”, намагаючись практично здійснити ідею Альтернативної Еволюції, збудувати модель суспільства, яке наріжним каменем свого розвитку ставило б примат Духу…

А коли в 1990 році був скликаний Перший Всесвітній Собор Духовної України, він пройшов в прикарпатському місті Коломия, і на нього з’їхалося більш як півмільйона людей з усього світу, батько сказав: тепер, коли його ідеї полетіли світом, не страшно й померти…

Батько дуже любив подорожувати. У молодості ходив пішки. Сходив усю Україну. Дуже любив гори. Був на Алтаї, на Памірі, Кавказі, про Карпати навіть говорити не варто — напевно, в українських Карпатах немає куточка, де б він не побував… Піднімався на кілька вершин Тянь-Шаню. Подумував навіть про те, щоб по якійсь гірській системі перейти кордон — і піти на Схід. І був щасливий, коли випала нагода побувати в Гімалаях та на Тибеті, відчути ту велич, створену природою.

Там же, в Індії відбулися дивовижні зустрічі: із Святославом Рерихом, з Оракулом Тибету (є такий титул). Оракул Тибету зробив дивовижне пророцтво для слов’янських земель. Він сказав: із земель, об’єднаних могутньою рікою, почнеться духовний підйом людства і новий розвиток цивілізації. Батько повинен був отримати аудієнцію у Його Святійшества Далай-лами, але приїзд до Лхаси співпав із якимось важливим буддійським святом, тому зустріч не відбулася, але Далай-лама через Оракула передав батькові “хатик”. “Хатик” — це базальтова статуетка Будди на білому шарфі, і її дарування — свідоцтво визнання духовних заслуг того, кому “хатик” підносять.

Була ще поїздка до Канади та США. Знайомство з дивовижною особистістю — письменником-фантастом, езотериком Ричардом Бахом, автором культової книги «Чайка на ім’я Джонатан Лівінгстон». Він, почувши батькову історію, сказав: «Олесю, ти дивовижна людина! Я не впевнений, чи вистачило б у мене мужності повстати проти системи, знаючи, що мене за це покарають». А коли батько розповів Бахові про ідеї Духовних Націй, він сказав: “Я хотів би бути представником народу, що народжує подібні ідеї…”

Чи чекав батько нагород за свою творчість? Визнання читачів — ось найбільша нагорода. А його книги пам’ятають і люблять, хоч останні шість років свого життя письменник нічого не писав. Він часто отримував листи від своїх читачів — тих, давніх, і зовсім юних. Не забували й колеги-фантасти. Вже в останні роки життя батько отримав нагороду “Філософський камінь” від Харківського міжнародного фестивалю фантастики “Зоряний міст”, за заслуги перед фантастикою. Від Миколаївського фестивалю фантастики “Планета 8141 Nikolaev” — спеціальний приз “Пророк у Вітчизні”. Батькові книги виходили за кордоном, а роман “Зоряний Корсар” перекладений 26-ма мовами. Чи це не свідчення любові, і чи це не найбільша нагорода, якої може бажати творець?

Так, батькове життя можна назвати тяжким. Але він завжди говорив, що тяжкі часи й екстремальні ситуації — наші вчителі. Батько любив повторювати: перша відсидка зробила його письменником, друга — мислителем, неввічливе ставлення з боку влади — дисидентом, виключення із СПУ — художником… А хвороба подарувала можливість осмислити те, на що не вистачало часу раніше…

Уже будучи прикованим до ліжка, батько жалкував тільки за двома речами. Він не встиг дописати останній роман, “Пастка для Будди”. І не відбулася його зустріч з Папою Римським Іоанном-Павлом ІІ, який, прочитавши батькові книги, хотів зустрітися, але на жаль, хвороба стала на заваді…

Багато людей називають батька своїм учителем. Він же ніколи не вважав себе наставником. Він казав: “Я не учитель, я друг і натхненник… І якщо комусь близькі мої погляди й думки — ми супутники на вічній дорозі пошуку…”