Зорчина пісня

Вибух заклубився, трусонув цегляну школу. Якусь мить школа ще стояла, біла, сувора, з червоними патьоками гасел на стінах, а тоді здригнулась і завалилася.

Вибухова хвиля вдарила Зорку в груди, шпурнула на асфальт. Зорка вивернулась, мов котеня, стала рачки, потім підвелася, оглушена, й побігла до школи.

Школа горіла. Вапняний пил, змішаний з чорним димом, мутною завісою коливався в повітрі. Серед палаючих руїн уже метушилися люди. Вони мовчки пірнали у вогонь, з'являлись і знову пропадали, як на екрані німого кіно.

Назустріч Зорці низкою потягнулись ноші. Зорка уповільнила крок, зупинилась, а тоді знову пішла. Вона боялась навіть глянути на вимазані сажею, запорошені рожевим цегляним пилом обличчя дітей на ношах, але щімка, хвороблива цікавість мовби штовхала її у спину... Ось Вовка Череда, Мишко Яковенко, Надя... Вони завжди були разом, відколи Зорка себе пам'ятає. Разом ходили в дитячий садок, разом пішли до школи. Тільки на різні зміни...

Вапняний пил ліз в очі, щипав повіки. Зорка відступила до кам'яної огорожі, сіла на землю і тут же підхопилася.

Просто на неї в роздертій до стегна сукні йшла Валентина Василівна, її учителька. Вона ступала по землі, мов по сходах, високо піднімаючи ноги, і пильно вдивлялася поперед себе нерухомими очима. Короткі чорні коси спадали на її мертвотно застигле обличчя.

Валентина Василівна несла на руках дівчинку в синьому платтячку з білим мереживом.

— Валентино Василівно! — загукала Зорка й простягнула руки. — Валентино Василівно!

Їй раптом захотілося знову сісти на землю, заплющити очі й нічого не бачити.

Валентина Василівна зупинилася, дівчинка на її руках застогнала. «Натка з першого класу», — впізнала Зорка. Це платтячко пошила Натці її мама до початку навчального року. Всі дівчатка, навіть старшокласниці, заздрили мереживам.

— Це ти, Зорко? — безбарвним голосом мовила Валентина Василівна. — Іди додому, занять сьогодні не буде...

І пройшла мимо Зорки в найдальший, найсонячніший куток шкільного саду, до волейбольного майданчика. Там, на зеленій м'якій траві, мішма, поранені й мертві, лежали рядами учні першої зміни 356-ї неповної середньої школи.

А над білим тихим містом, над вишневими червоними садами, над волейбольним майданчиком й далі вихоплювався в лихе хитливе небо зойк сирени.

Розділ 1. До побачення, бабусю!

— Ні, ні й ні, — рішуче відмовлялася бабуся Катя, — не можу. Я тут народилася, тут і помру...

Зорка поквапно впихала до валізки поверх одежі свої улюблені книжки — казки братів Грімм і «Повість про руду дівчинку», — забинтовану ляльку Лисавету, пачку перебивних картинок і тривожно прислухалася до суперечки. А що, коли бабуся й справді відмовиться їхати.

Досі німецькі літаки прилітали раз на добу, найчастіше вночі, а тепер бомбували безперервно, вдень і вночі. Сирени повітряної тривоги й відбою змінювали одна одну так часто, що бабуся зрештою заплуталась у них і перестала сходити до бомбосховища. Недалекий гарматний гуркіт безперервно потрясав стіни будинку, і вже важко було дібрати, що це — зенітки чи артилерійська канонада.

Фронт наближався.

Тато ходив по кімнаті, наражаючись на речі, й припалював одну цигарку від одної. Зім'яті недокурки валялись на столі, на підлозі, стирчали в склянці. Коли тато сердився, він курив безперестанку і тикав недокурки абикуди, розтираючи вогник пальцями.

— Катерино Семенівно, збагніть же, нарешті, у вас восьмеро дітей і семеро з них комуністи!

— Льоня на фронті поступить, — сказала бабуся.

— Не сумніваюсь, — утомлено згодився тато, — але ж ви загинете! Вірочка мені не простить, і... я не можу більше чекати. Я сьогодні повинен бути в частині. Невже ви не бачите, що коїться навкруги?

Бабуся мовчала й дивилась у вікно, повернувшися до тата спиною. Тоді тато підхопився, зняв з вішалки біля дверей гвинтівку, перекинув ремінь через плече й наказав:

— Одягайтесь! Коли самі не розумієте, що робите, то хоча б слухали, що вам кажуть.

Бабуся відійшла од вікна й стала перед татом, високо звівши голову, щоб бачити його обличчя.

— А Парася? — тихо спитала вона.

Зорка кілька разів була в тітки Парасі, бабусиної подруги. Та лежала паралізована ще з часів громадянської війни. А взагалі-то колись, іще до поранення, розповідала бабуся, тітка Парася була ой і бойова ж! Комісар! У неї навіть орден є.

— Ти вважаєш, Аркадію, що я можу залишити Парасю саму... в такий час?

Тато похнюпив голову. Постояв. Потім обняв бабусю й пригорнув до грудей.

За півгодини Зорка сиділа на валізці в кузові зеленої військової вантажної машини, а бабуся стояла на балконі й плакала.

Крім Зорки, в кузові сиділо ще троє червоноармійців. Вони похмуро дивилися собі під ноги й мовчали.

Нарешті з будинку вибіг тато. Оглянувся на бабусю, насунув пілотку і з одного маху перестрибнув через борт. Машина рушила.

— До побачення, бабусю! — закричала Зорка. — Ти не журись, я скоро приїду! Не журися! Добре?

— Добре! — крикнула бабуся й затулила рот фартухом.

— Бабусю! — надривалася Зорка. — «Гуллівера» нікому не давай читати! Вона бібліотечна!

— Сиди! — сказав літній червоноармієць із забинтованою ногою. Він глянув у сумні батькові очі, зітхнув і вийняв з кишені розчавлену карамельку в рожевій обгортці. — На ось і сиди, не крутися, а то ще, гляди, випадеш.

Машина мчала вулицями, спритно об'їжджаючи протитанкові загородження: колючі, нащетинені іржавими гратами їжаки, барикади із лантухів з піском — і нарешті вискочила на широку асфальтовану дорогу.

Узбіччям ішли та йшли в напрямку до міста червоноармійці із скатками через плече й протигазами. По дорозі тяглись із міста підводи, машини. На обочинах, а інколи й посеред шляху зяяли вирви.

Позаду, з боку міста, гуркотіли, чимраз наростаючи, гарматні постріли.

Зорка принишкла.

За стіною тополь майоріли, потопаючи в пишній зелені, будинки, побілені вапном. Потім тополі порідшали, зникли зовсім — і вздовж дороги потяглись цегляні заводські корпуси на чорній, ніби випаленій землі. Велика споруда в центрі заводу була зруйнована від прямого влучання. В інших будівлях щось гримотіло, відсвічувало у вікнах полум'ям. На вузькоколійці, що розтинала завод на дві частини, стояв товарний ешелон. Робітники й червоноармійці вантажили у вагони величезні гратчасті ящики.

— Куди ж ти її? — спитав у тата червоноармієць із забинтованою ногою.

— У дитячий будинок. Їх сьогодні вивезуть.

— А мати ж де?

— Не відпустили з госпіталю... поранених багато.

— Авжеж, — погодився червоноармієць, — війна..

Він обернувся до Зорки й погладив її по голові.

— Нічого, мала, після війни маму зустрінеш, правду я кажу? Мама в тебе, мабуть, справді бойова!

— Ага, — сказала Зорка і всміхнулася, підбадьорена гарною розмовою.

Розділ 2. Коля-Ваня

У сосновому лісі на широкій галявині стояв білий будинок під червоним черепичним дахом, із різьбленими зеленими віконницями. Всі вікна на обох його поверхах навхрест заклеєні смужками різнобарвного ялинкового паперу. Будинок був ніби не справжній, а казковий. Здавалося, ось-ось розчиниться вікно й вигляне дівчинка з блакитними косами або вибіжить із різьблених дверей веселий витівник Буратіно.

Перед будинком на галявині височіла тонка блакитна щогла з червоним прапором. Коло підніжжя щогли, під дощаним помостом, сиділи на траві діти в однакових темних куртках. Поряд з ними примостилась навпочіпки жінка в білому халаті. Вона плакала й втиралася смугастим фартухом.

— Ну, ось і приїхали! — вдавано весело сказав тато, коли вантажна машина порівнялася з будинком. Тато зіскочив на землю, і червоноармійці подали йому спочатку валізку, а потім Зорку.

— Швидше! — крикнув з кабіни водій.

— Де ваш директор? — спитав тато в дітей.

Жінка підвелася, схлипнула, обсмикнула халат і витерла фартухом обличчя. Вона була дебела, з жовтаво-карими очима, мокрі щоки її червоніли, мов райські яблучка.

— Директор? Та в себе в кабінеті, — швидко й охоче обізвалася жінка. — Ви підіть подивіться, на першому поверсі, одразу праворуч. Либонь, дитя до нас улаштовувати привезли? — Вона жалібно зітхнула. — Донька?

— Донька.

— Донька?! — жінка сплеснула короткими руками.— Ох ти ж, моя бідолахо! — вона взяла Зорку за плечі й міцно пригорнула до себе.

Водій у машині засигналив.

Тато оглянувся, махнув йому рукою й, притримуючи пілотку, хутко побіг стежкою до будинку.

— Ти тепер з нами будеш жити? — спитало Зорку худеньке дівча з довгими й ніжними, наче світлий шовк, косами.

— Тобі, Даринко, завше більше од усіх треба знати. — Рудий веснянкуватий хлопчисько засміявся й смикнув дівчинку за коси.

Зорка подумала, що Даринка зараз розсердиться і вдарить хлопчиська, але, на її подив, та не розгнівалася. Вона подивилася на кривдника прозорими, як агрус, очима й винувато всміхнулася.

— Хіба я її образила? — вона обернулася до Зорки. — Ти ж не образилась, еге ж? Мене також, коли маму бомбою вбило, сюди привезли. Я спочатку весь час плакала, а Маря зі мною щоночі сиділа, й Коля-Ваня теж, це наш директор... Тут добре, ти не бійся... Мені Коля-Ваня стрічку в коси подарував, тільки я їх не заплітаю. Хочеш, я тобі її віддам назовсім. Ти ж тепер з нами житимеш?

Зорка подивилася на припухле від сліз обличчя жінки, на дітей, глянула на будинок, у якому зник тато, й похнюпила голову.

— Не знаю... може, і побуду поки що, коли захочу.

— Ой, силоньки моєї нема, — сказала жінка крізь сльози, — а якщо не захочеш, куди подінешся? Татові ж на війну треба. Ні, мабуть, твоя доля з нами. Тебе як звати?

— Будницька Зорка.

Веснянкуватий смішливо пирснув.

— У нас корову Зоркою звали!

Зорка спершу розгубилася, а потім образилась і покрутила пальцем біля скроні.

— Багато ти знаєш! По-справжньому я і не Зорка зовсім, а Зоря, це такий журнал був у більшовиків ще до революції, по-лі-тич-ний! Що, спіймав? — І показала веснянкуватому язика.

Діти зареготали, а жінка покуйовдила рудий хлопчиків чуб.

— Це тобі, Генько, наука! Іншим разом не лізь поперед батька в пекло.

— Дивіться, — зраділа Даринка, — Коля-Ваня йде!

Від будинку прямували до них тато й худорлявий літній чоловік у синій ватянці. З-під ватянки виглядали біла сорочка й тугий вузол краватки. Чоловік ішов швидко, заклавши руки за спину й трохи звівши гострі плечі. Тато ледь устигав за ним.

— Варю, — суворо сказав чоловік, — ви знову скандалили у воєнкома?

Сухе обличчя в чоловіка через великий гулястий лоб здавалося трикутним. Під густими білими бровами глибоко запали жваві сині очі.

— А що, я в бога теля з'їла, чи що? — хлюпаючи маленьким червоним носом, ображено озвалася жінка. — Не хочу я в тил, і край. Я коло поранених, як біля дітей, ходила б...

Чоловік сумно похитав головою.

— Ех, Варю, Варю, а дітей вам не жаль кидати? — він обернувся до тата. — Знаєте, як діти її звуть? Мама Варя!

— Маря, — поправила Даринка, — це скорочено.

— Та я ж, я ж нічого... — розгублено залебеділа жінка, озираючись на дітей. — Я ж без них... самі знаєте...

— Знаю, — лагідно мовив директор, — ідіть, Марю, в комору: треба харчі на станцію везти. І перекажіть старшому вихователю, що я поїду на станцію разом з вами.

— Марю, ми з тобою!

Діти юрбою побігли за Марею. Біля Зорки лишилася тільки Дарина.

Чоловік обернувся до Зорки, поклав руку їй на голову і всміхнувся:

— Ну, то ось ти яка, Зорка Будницька? Нумо, познайомимося. Ти знаєш, хто я?

— Знаю, — сказала Зорка, — ви директор, Коля-Ваня.

Дарина злякано зойкнула, затулила руками рота й зашарілася.

Директор перестав усміхатись і здивовано втупився в Зорку. Потім скосував на Дарину, розуміюче хмикнув, випростався, засунув руки в кишені штанів і весело спитав:

— Теж скорочено, га, Даринко?

Даринка почервоніла ще дужче й позадкувала.

— Миколо Івановичу... я не навмисно... я... Миколо Івановичу...

Микола Іванович простяг Зорці руку й підморгнув, ніби вона була з ним у згоді.

— Чула? Ну, ось і познайомилися!

Зорка мимоволі всміхнулася, але директорове обличчя вже стало серйозне.

— Прощайся з батьком, Зоря, — неголосно сказав він. — На нього чекають.

Зорка подивилась на тата. Той усміхався, але усміхався він якось дивно. Самими губами. А очі сумні. Вона кинулась до батька, вчепилася йому за руку.

Тато підняв Зорку, притулився до її обличчя неголеною щокою. Зорка схлипнула і обома руками обняла батька за шию.

— Тату, не їдь...

— Нічого, донечко,— сказав тато, ховаючи очі,— нічого. Ти в мене хоробрий козак...

На ганок будинку вийшла сива жінка в окулярах і в такій самій, як у Миколи Івановича, синій ватянці. Погукала:

— Дівчатка, Дарино Лебідь, нумо до групи! Зараз надійдуть машини!

Тато ще раз притулився до Зорчиного обличчя щокою і обережно, ніби Зорка скляна, поставив її на землю. Потім підійшов до директора й простягнув руку. Микола Іванович узяв татову руку в обидві долоні, й вони кілька секунд стояли мовчки, дивлячись один на одного.

— Одна вона в мене лишилась, — сказав тато.

«Як одна? А брат? Він же на фронті воює...» — стривожено подумала Зорка.

— Зрозуміло, — сказав Микола Іванович. — Тільки-но приїдемо, я одразу повідомлю вас.

Вони обнялися.

— Тату! — нарешті видушила з себе Зорка.

Але тато вже біг до машини, гупаючи черевиками по втоптаній кам'янистій доріжці.

— Тату-у-у-у! — у відчаї закричала Зорка, кидаючись услід за батьком.

Тато, тримаючись за борт машини, оглянувся, але в цю мить два червоноармійці схопили його за руки й втягли до кузова.

Очі Зорці заступили сльози. Машина подвоїлась, потроїлась... Здавалося, весь ліс наповнився зеленими військовими машинами, і в кожній із них їхав на війну тато.

Розділ 3. Даринка Лебідь

Зелена військова машина зникла вдалині, тільки маленький жовтавий хвіст куряви й досі ще звивався в повітрі, й від цього дорога здавалася живою.

Важкі машини мчали мимо, лишаючи за собою бензиновий ядучий сморід. Привчені до дорожнього життя коні, розмірено клацаючи підковами, тягли вози з клумаками. На возах сиділи, звісивши ноги, жінки й діти, закутані, попри спеку, в шерстяні хустки.

А стежкою обіч шляху йшли і йшли низкою сірі, запорошені люди з клунками за плечима і з валізами, перев'язаними вузлуватими мотузками.

Дарина взяла Зорку за руку, потягла за собою.

— Зоренько, ходімо...

— Ходімо, — похмуро й покірно повторила Зорка, та очі її знову налилися слізьми. Вона затулила їх руками й сіла на землю.

— Ну, чого ти? Не плач, — Даринка схилилася до Зорки й стала її умовляти, наче маленьку. — Повернеться твій тато, війна ж не надовго... мій тато теж на війні, а я не плачу. Маря каже: не можна за живими плакати.

Зорка поглянула на Дарину, витерла пеленою сукні мокре обличчя.

— Краще б я з бабусею лишилась... І чому тільки тато мене в дитячий будинок віддав? — ковтаючи сльози, прошепотіла вона.

— Ну то й що? У дитячому будинку добре, дівчаток багато, весело...

— А ти давно тут?

— Не дуже давно, відколи маму бомбою вбило... Я вже спала. Раптом як завиє сирена, як завиє. Мама каже: «Швидше біжи в підвал, я тільки Олександри Іванівни Петрика заберу на чорних сходах, вона-бо в госпіталі чергує». Я побігла — і все... Нас тільки вранці відкопали.

Даринчин голос тепер звучав рівно, ніби вона промовляла звичні слова, за якими для неї уже не було болю. Тільки худі пальці перебирали поясок сукні, чимраз тугіше затягуючи вузол.

— А моя мама хірург у госпіталі, — голосно й швидко, мимохіть заглушаючи Даринчині слова, заторохтіла Зорка, пойнята раптовим страхом. — Закінчиться війна, й вона по мене приїде.

Даринка похнюпила голову.

— А моя мама балериною була.

— І тато приїде, і брат, і дядько Льоня, і бабуся...

— Ну і нехай, нехай...

Дарина схопилася, припала до сосни. Плечі її затремтіли.

Зорка вмовкла, розгублено дивилася на Дарину.

— Не плач, — сказала вона, мружачись від жалю, — до тебе теж тато приїде. Може, обидва разом приїдуть: до тебе і до мене! Ото буде здорово!

Дарина повернулася до Зорки, очі її заблищали.

— Атож! Здорово буде — до тебе й до мене водночас! — Вона труснула головою, відкидаючи коси за плечі.— А я до війни в балетній школі вчилася. Цілі чотири роки! Не віриш? Ось поглянь...

Дарина стала навшпиньки, підняла сукню, ледь схилила голову до плеча. Тонке обличчя її порожевіло, великі очі дивилися вже не на Зорку, а кудись удалину, ніби Дарина прислухалася до лиш їй одній чутної музики. Вона повагом простягла праву руку вперед, схилилась у напівпоклоні, випросталась, відкинула голову назад і закружляла по галявині.

Зорка дивилась на неї, мов зачарована. Їй здавалося, що Дарина танцює, не торкаючись ногами трави,— такі невагомі й стрімкі її рухи.

— Ой, як здорово! — Зорка не втрималась і заплескала в долоні. Дарина зупинилася. Збуджена, щаслива.

— Тобі сподобалось? Еге ж, сподобалося? — ледь перевела подих.

— Ще й як! Страшенно сподобалось! А я так не вмію. Я тільки співати трошки вмію. Мій тато багато різних пісень знає.

Дарина опустила руки й одразу якось поникла.

— Моя мама балериною була... у справжньому театрі.

На шляху зупинилося кілька машин. Із передньої вантажної машини виліз на підніжку замурзаний хлопець у картузі козирком назад.

— Гей, малюки, це дитячий будинок номер три? — спитав він, витягаючи з кишені пачку цигарок.

— Ага,— потвердила Даринка й раптом злякано глянула на Зорку. — Ой, Зоренько, це ж по нас приїхали!

— Ану, чешіть до начальства, — сказав хлопець і всівся на підніжку, попихкуючи цигаркою.

Дівчатка схопили Зорчину валізку й побігли до будинку.

— Швидше, швидше, — підганяла Дарина, — Віра Іванівна й так гніватиметься.

— Вона зла?

— Ні... аніскілечки. Віра Іванівна добра, тільки трошки нервова. Вона лише два дні в нас, а та, яка до неї була, малят в інший дитбудинок повезла.

В широкому вестибюлі було похмуро й порожньо. На затоптаній підлозі валялися клапті газет, обрізки мотузків, сіре лушпиння з насіння.

Дарина повернула в довгий коридор й стала біля високих білих дверей. На дверях теліпалася червона скляна табличка з жовтими літерами: «Червоний куток».

— Тепер тут наша група, — сказала Дарина, — ходімо, не бійся. Ми тепер усі гуртом, усі дівчатка, і навіть із четвертого є, і з п'ятого!

— А я не боюся, — хоробро відповіла Зорка.

У великій світлій кімнаті було гамірно. Дівчатка сиділи на зсунутих у кутках столах, на підлозі, кілька старших дівчаток стояли кружка біля вікна й співали.

Поряд з дівчатками, що співали, за маленьким столом сиділа сива жінка в окулярах і щось писала на довгих смужках паперу.

Дарина підштовхнула Зорку до столу й голосно відрапортувала:

— Вірванно, це Зорка Будницька. Вона тепер з нами буде. Вона тата проводжала.

Вихователька, підсліпкувато мружачись, глянула на Зорку поверх окулярів. У неї було таке сіре й виснажене обличчя, ніби вона не спала кілька ночей поспіль.

— Так, так, мені Микола Іванович казав, — розгублено мовила вона й знову втупилась у папери.

— Там машини прийшли, — сказала Дарина.

— Гаразд, спасибі, Даринко... Простирадел сто двадцять штук, наволочок вісімдесят... Що ти сказала? — Віра Іванівна підвела голову й вказівним пальцем торкнулася дужки окулярів. — Машини прийшли?

— Еге, аж три! А це Зорка Будницька. Новенька, — повторила Даринка й знову підштовхнула Зорку до столу.

Віра Іванівна подивилася на Зорку і всміхнулась. Обличчя її зразу помолоділо.

— Мені Микола Іванович казав про тебе. Здрастуй, Зоренько. Я сподіваюся, тобі з нами буде добре, еге ж?

— Атож, — з готовністю відповіла Зорка.

— От і гаразд! Наталю!

До столу підійшла повна, дуже гарна дівчинка з пишними рудуватими кучерями, перехопленими на потилиці блакитною стрічкою. Дівчинка була на голову вища за Зорку і видавалася набагато старшою.

— Наталю, познайомся, наша нова дівчинка. Сподіваюся, ви будете дружити.

Віра Іванівна встала, скрутила паперові смужки в рурочку, засунула в потертий брезентовий портфель і голосно сказала, звертаючись уже до всіх:

— Діти, виходьте у двір і шикуйтеся біля прапора.

Вона накинула на плечі ватянку й вийшла, а дівчатка обступили Зорку, розглядаючи її весело й безцеремонно.

— Як тебе звати? — спитала Наталя.

— Зорка, — відповіла Дарина.

— Твій номер — сім, дійде черга, як усім, — сказала чорнява чубата дівчинка. З-під густого чубчика на Зорку націлилися нахабнуваті циганські очі.

Наталя звела тонку темну брову, гордовито глянула на Дарину й недбало поклала руку на плече чорнявої.

— Як ти гадаєш, Галко, вона сама вже вміє говорити?

— Вона німа!

Галка труснула чубчиком і зареготала. Вслід за нею засміялися й інші дівчатка.

Зорка розгублено озирнулася. Її очі бігали з одного обличчя на інше.

— Я не німа, — сказала вона ображено, — чому ви смієтесь?

— Як тобі не соромно, Галко, адже вона новенька, — не стримала свого обурення Даринка.

— Була новенька, стане старенька! — Галка вже не сміялася. Вона стукнула носком черевика по валізці.

— Що в тебе там?

— Книжки, сукні й лялька є, — охоче відповіла Зорка, радіючи, що зав'язалась нарешті хороша розмова. — Це мені бабуся поклала.

— Ходімо швидше, — раптом заспішила Дарина, — там же машини...

— Байдуже. Без нас не поїдуть, — упевнено заявила Наталя й привітно глянула на Зорку яскравими, як у порцелянової ляльки, блакитними очима.— Гарні сукні? Покажи.

— Ходімте швидше, — ще наполегливіше сказала Дарина. Вона взяла валізку й потягла до виходу. Наталя засміялася, щось шепнула Галці і, граючи плечима, пішла з класу.

Зорка наздогнала Дарину в коридорі.

— Чому ти так? — спитала вона сердито. Ось тепер через Дарину ця вродлива Наталя не захоче з нею дружити. Подумає, що Зорка скупа й не захотіла показати сукні.

— Вони лихі, — сказала Дарина.

— Хто?

— Галка Ляхова й Наталка Доможир — староста, а ще Любов Орлову із себе вдає, задавака противна. Завжди в новеньких усе видурюють.

— Як видурюють?

— А так. Спочатку попросять поносити, а потім не віддають.

— Ну і хай. Шкода, чи що?

— Не шкода, а несправедливо! — Дарина поставила валізку, випросталась і глянула Зорці просто у вічі. — Наталка до Краги підлизується, до старшого вихователя. Він, як прийшов до нас, одразу її старостою замість Анки поставив. Вона ябеда й підлиза; якщо ти теж така, я з тобою не буду водитись!

Зорка злякалася. Ще бракувало, щоб її вважали за ябеду й підлизу.

— Слово честі, я не така!

Мимо них із списками в руках поквапно пройшли Віра Іванівна та високий чорний чоловік у синьому галіфе й військовій гімнастерці, перехрещеній новенькими ременями. Чоловік трохи накульгував, спираючись на ціпок. На довгих тонких ногах його блищали, ніби лаковані, жовті краги.

Дарина провела чоловіка неприязним поглядом.

— Бачила? Крага... — і засміялась. — Взагалі-то він Кузьмін Степан Федорович... це діти його так прозвали, кумедно, еге ж?

На подвір'ї перед щоглою з прапором уже вишикувалися діти. Дівчатка стояли на лівому фланзі. Дарина й Зорка пришикувалися в останньому ряду.

На невеликому дощаному примостку біля підніжжя щогли стояв Кузьмін. Однією рукою він спирався на грубий сучкуватий ціпок, а другу заклав за широкий ремінь.

— Дитячий будинок, стру-у-унко! — несподівано високим голосом проспівав він. — До спуску прапора ту-у-у-йсь!

До щогли підбіг високий хлопчик із сурмою в руках. Відкинувши голову назад, він підніс до губів сурму, і над притихлою лінійкою полинула в небо сумна й мужня мелодія: «Наверх вы, товарищи, все по местам...»

Старший вихователь повернувся до щогли й почав повільно спускати прапор.

Зорка відчула, як її пригнітила раптова тиша. Навіть сурмач перестав грати й завмер, напіврозтуливши рота, дивився, як чимраз нижче опускається прапор. Степан Федорович відчепив прапор, обернувся до лінійки й підняв його над головою.

— Діти, дорогі діти, — тихо сказав він, уважно оглядаючи стрій, — ми опустили прапор. Наш прапор! Сьогодні ми залишаємо будинок. Наш будинок! Гірко й боляче. Так! Гірко й боляче... Ваші батьки й брати борються зараз із віроломним ворогом. Уся наша величезна країна стала до зброї.

Він замовк і, все ще тримаючи прапор над головою, підійшов до самого краю дощаного помосту.

Поруч Зорки тихенько заплакала негарна білява дівчинка. Навіть кручена Галка принишкла й стояла, похнюпивши голову.

— Ми опустили наш прапор, — вів далі Степан Федорович, чимраз підвищуючи голос, — але це не означає, що ми піддаємося! Настане день, і ми доб'ємо ворога у його власному лігві! Ура!

— Ур-р-р-а-а-а! — дружно підхопила лінійка.

Обличчя в дітей повеселішали. Білява дівчинка перестала плакати й вигукувала вкупі з усіма, розмахуючи руками.

Степан Федорович зачекав, поки діти стихнуть, ретельно склав прапор.

— І в цей час, у цей тяжкий час Батьківщина не забуває про своїх дітей. Про вас! Сьогодні ми вирушаємо в евакуацію, щоб ви могли там жити і... що?

— Вчитися! — озвалась лінійка.

— Правильно! А все чому? Тому що діти — це... що?

— Квіти життя! — перебиваючи одне одного, весело залементували діти.

— Правильно! Діти — це квіти життя! І я сподіваюся, що там, у глибокому тилу, своїм відмінним навчанням і сумлінною працею ми допоможемо нашим батькам і братам бити ворога! А зараз усі організовано підемо в їдальню. Машини чекають, і тому наказую: обідати швидко, по-солдатськи! Вантажити будемо самі, через це вимагаю дотримуватися суворої дисципліни й свідомості!

Стрій розсипався.

Розділ 4. Цього разу минулося

Сонце сіло за водогін і на обрії у хмаринах розплавилося. На сортувальну станцію, що потопала в шумі й куряві, на чорні цистерни з бензином, на дерев'яні бурі теплушки й сіро-зелені санітарні вагони полилося з-за хмар важке багряне світло. Здавалося, ніби все навколо охоплено полум'ям.

Начальник станції проліз попід цистерною і підійшов до теплушок, у які вантажився дитячий будинок.

— Швидше вантажтесь! Чого ви бабляєтесь!.. — крикнув він хрипко й закашлявся, мацаючи пальцями забинтоване горло.

Зорка зупинилась поруч з ним, обіруч притискуючи до грудей стос алюмінієвих мисочок.

— Дядечку, а нас один паротяг повезе чи два? — ввічливо, перечекавши напад кашлю, спитала вона, з повагою розглядаючи червоний кашкет і перехрещену широкими ременями шкіряну куртку начальника.

Нарешті начальник перестав кашляти і, шумно вдихнувши повітря, зняв кашкет і витер підкладкою лоба. Неголене його обличчя зморщилося, ніби він пробував усміхнутися і не зміг.

— Один, — прохрипів начальник, піднісши до Зорчиного обличчя вказівний палець, — зрозуміла?

— Шкода. Якби два, тоді швидше, еге ж? А нальоти ще будуть чи вже ні?

Зорка поставила миски на землю, обсмикнула сукенку, збираючись завести грунтовну воєнну розмову, та в цей час із теплушки, що була поблизу, вистрибнув Микола Іванович.

Не звертаючи уваги на засмучену Зорку, начальник поквапився до директора.

— Нумо швидше! Щоб до ночі встигнути. Тільки-но стемніє, даю відправлення.

— Авжеж, я розумію, — сказав Микола Іванович, струшуючи зі штанів соломинки. Із роздертого рукава ватянки стирчав жмутик вати. — На жаль, дорослих у нас мало, діти самі вантажать... Але ми постараємося... Стійте!..

Двоє хлопчаків, трохи старші за Зорку, тягли круглу залізну грубку. Шматочок червоно-іржавої труби стирчав із грубки, ніби ствол кулемета.

Микола Іванович підбіг до них. Випередивши директора, біля хлопчиків опинився начальник станції. Удвох вони підняли грубку в теплушку, відтягли її на середину вагона й зістрибнули на землю.

— Бачите, — витираючи носовиком руки й ніби вибачаючись сказав Микола Іванович,— діти стараються як можуть.

Начальник похмуро глянув на купу матраців і клунків біля теплушок.

«Дін-нь! Дін-дін-дінь!» — раптом почулося з боку вокзалу. І тієї ж миті хтось злякано заволав:

— По-овітря!

Слідом за цим, ніби перегукуючись, над ближніми й дальніми ешелонами знялися гудки паровозів.

Начальник з ненавистю глянув на небо й помчав до станції, пірнаючи під вагони.

— Ля-а-гай! — протяжно крикнув Микола Іванович. Незграбно розмахуючи руками, він побіг уздовж вагонів, біля яких уже метушилися Маря і Віра Іванівна, заганяючи під вагони дітей.

Зорка кинулася до смугастої купи матраців. Сіла, задерши голову.

На побагровілому присмерковому небі з'явилися блискучі хрестики. Вони йшли рівним строєм, прямо до станції.

Суцільний гул, наростаючи, стелився по землі.

Зенітна батарея за станцією вдарила раптово, оглушивши Зорку.

Здавалося, що то якийсь велетень з усієї сили грюкнув чобітьми по даховій блясі. Вслід за першою батареєю біля станції загупали гармати другої батареї. З якимось гарчанням і тріском вдарили зенітні кулемети.

Перетинаючи шлях літакам, лопали в повітрі десятки іскристих, схожих на клаптики вати, димків.

Один із літаків раптом порушив стрій і каменем пішов униз, забруднюючи небо чорним димовим хвостом.

— Ага! — закричала Зорка схоплюючись.— Що, з'їв?!

Земля двигтіла від близького бою зеніток. Гул літаків, гудки паротягів зливалися в нестерпний гнітючий рев. Зорка не чула власних слів, та все-таки й далі кричала, ніби ті, прокляті, могли почути її у своїх літаках.

Несподівано вона побачила перед собою сіре обличчя Миколи Івановича. Він із силою придавив Зорчине плече, пригинаючи її до землі.

Зорка впала на матраци і тут же знову підхопилася, стала навколішки, оглянулася до директора.

— Збили! Збили! — крикнула вона, показуючи пальцем на другий димовий слід.

Ще один літак відстав од строю і, знижуючись, пішов на захід. Хвіст у нього задимів, потім заграв червонястими омахами полум'я.

Решта бомбардувальників розвернулися й пішли на місто, далеко обминаючи станцію. Звідти долинув гуркіт вибухів. Над містом, то з одного боку, то з іншого, шугнули в небо чорні стовпи диму.

Із-за вагонів вигулькнув начальник станції.

— Нумо вантажитись! — гукнув він. — Цього разу минулося!

Зорка зібрала миски й побігла до свого вагона.

«Збили! Збили! — раділа вона. — Просто на очах збили!»

Присмеркове небо з того боку, де було місто, ніби розпечене палахкотіло червонясто-вишневою загравою.

«Бабуся! — раптом подумала Зорка. — Там же в місті бабуся!» Бомбують її місто, її рідненьку бабусю...

Сльози безсилля засліпили Зорку. Із заграви, яка вирувала над містом, долинали тихі вибухи. Один, другий, третій, десятий...

«Фашисти! Дурні фашисти!» — плачучи й лаючись, Зорка кинула на землю миски, підняла уламок цеглини і щосили шпурнула його в небо. Цеглина описала дугу, стукнулась об щось залізне й скотилася.

Зорка нагнулась, схопила другий уламок...

— А це що таке?! — нараз почула вона обурений владний голос.

Стискаючи в руці камінь, Зорка швидко обернулася на окрик, не зовсім тямлячи, кого він стосується.

Тримаючи ціпок під рукою, до Зорки майже підбіг Степан Федорович Кузьмін.

— Негайно ж оддай камінь! — наказав він.

Зорка сховала руку з каменем за спину. Вона ще не збагнула, що він од неї хоче, та водночас відчула раптом якусь незрозумілу провину.

— Та-ак...

Кузьмін ураз різко зігнувся, мовби переломився навпіл, боляче стиснув Зорчин кулак твердими холодними пальцями і забрав камінь.

Зорка несамохіть скрикнула й задмухала на побілілу долоню.

— Новенька? — швидко й суворо запитав Кузьмін, розмахуючи рукою з каменем перед лицем Зорки. — Так, так, новенька, не встигла, власне кажучи, вступити і вже ганьбиш дитячий будинок хуліганськими діями?

Зорка перестала дмухати на пальці й з подивом утупилася в старшого вихователя.

— Я не хуліганю, — ображено мовила дівчинка, — слово честі!

— Отже, це я кидав камені в цистерну з пальним, так, власне кажучи, виходить? — не слухаючи Зорку, вів далі Кузьмін. — Люди кожну краплю пального добувають своїм потом, щоб відправити на фронт, а ти псуєш? Невже ти гадаєш, що війна — це іграшка?!

Зорка відчула, як уся кров прилинула їй до обличчя. «Камені в цистерну? Хіба я кидала камені в цистерну? Що він каже?» Губи її затіпались.

— Ну? Відповідай!

— Я... я не в цистерну, я... там бабуся, — розгублено прошепотіла Зорка, ковтаючи сльози. — Я не зумисне, слово честі...

— Де бабуся? В цистерні?

— У мі... місті, — Зорка не стрималася, голосно заплакала, затуливши лице руками й похитуючись з боку на бік.

— Та-ак, — Кузьмін подивився на руку з каменем, чомусь підкинув його, піймав і викинув геть. Потому незграбно, однією рукою пригорнув Зорку до себе.

— Ну, гаразд, не плач. Нічого, власне кажучи, з твоєю бабусею не сталося. Це в іншому районі бомбують.

— Правда? Ні, слово честі? — Зорка витерла очі й, позираючи на довге темне обличчя вихователя, заторохтіла: — Я так злякалася, я думала, а раптом на наш будинок бомба впала... А ви бачили, як наші зенітки бомбилку збили? Ми з Миколою Івановичем дивилися! А ви й справді знаєте, що з бабусею нічого не скоїлося?

— Правда, правда. А тепер, власне кажучи, гайда у групу. Це знічев'я тобі в голову всілякі думки лізуть, вояко! Га? Повтори, що я сказав? — Кузьмін усміхнувся підбадьорливо й підморгнув.

— Це знічев'я мені... Тільки я, слово честі, не просто так ходила, я по миски...

— Р-розмови! — жартома пригрозив Кузьмін.— У групу, кулею! Повтори!

— Кулею! — Зорка вдячно всміхнулася старшому вихователеві й помчала чимдуж у групу.

— Стій! — гукнув її Кузьмін. Він не кваплячись витягнув із кишені гаманець, насипав тютюну в люльку, старанно притоптав великим пальцем і тільки після цього, докірливо похитавши головою, кінцем ціпка поворушив купу мисок.

— А це я за тебе повинен збирати, га?

— Ой... Забула! Побігла притьмом і забула, — винувато всміхаючись, виправдовувалася Зорка.

— Забула, — передражнив Кузьмін, попихкуючи люлькою, — ото завжди так: поспішиш — людей насмішиш, га? Повтори.

Зорка перестала складати миски й здивовано звела очі на вихователя. Що це він? Чому завжди? І розгнівалася: «Нізащо не повторю! Хіба я папуга!»

— Негайно повтори! Ну...

Він височів над Зоркою, широко розставивши ноги у жовтих зашнурованих крагах, нетерпляче супив брови. І все навколо: й вагони, й люди, й Кузьмін — здалися Зорці враз такими великими, що, хоч скільки кричи, ніхто не почує.

— Поспішиш і людей насмішиш, — покірно прошепотіла Зорка.

— Ой лишенько! Я геть зомліла, куди дівча поділось? А воно тутечки... — Маря несподівано налетіла десь ізбоку, обхопила Зорку за плечі й притиснула до своїх широких м'яких грудей.

— Степане Федоровичу, там вас якісь військові шукають.

— Де вони? — запитав Кузьмін.

— Та о-он тамечки! — Маря показала рукою на останні вагони ешелону.— Сердиті,— співчутливо додала вона.

— Так, так, — пробубонів Кузьмін і, вже не звертаючи уваги на Зорку й Марю, дуже припадаючи на ліву ногу, зашкутильгав до останніх вагонів.

— А ти що тут накоїла? — напалася Маря на Зорку, коли Кузьмін відійшов. — Бог знає, де бігаєш, усіх переполошила... Та ти чого так тремтиш? Вилаяв? Ой лишенько, ну, заспокойся, прийде і на пса колись зима. Давай хутенько зберемо миски, там Віра Іванівна хвилюється...

Маря пригладила Зорці розкошлані коси й заходилася швидко збирати злощасні миски.

Розділ 5. Запитання і відповіді

Побачивши Зорку, Даринка поставила на землю відро з ложками й побігла назустріч.

— Зоренько, де ти завіялася? Я так злякалася!

— Нічого, цього разу минулося, — поважно сказала Зорка, — бачила, як фашиста підбили? Жаль, що на фронт дівчат не беруть, я показала б їм!

Даринка винувато всміхнулась.

— Ти хоробра, Зоренько, а я тільки-но почую літак, то геть холону вся... Все здається, що знову бомба... а тут іще й тебе немає, я боялася, все думала, куди ти пропала... Ходімо хутчій, Віра Іванівна гнівається, їй Наталка понабріхувала, каже, послала по миски, а ти пропала.

Староста групи Наталя Доможир стояла на ящику біля вагона, мов на трибуні, й командувала.

— Це сюди, — трохи розтягуючи слова, тонким голосом розпоряджалась вона, — а це... Геньку, ну, куди ти кладеш? Сказано тобі — на горішні... Анко Чистова! От тумба неповоротка, швидше, швидше. Гей, Лапонько, відра на стінку вішай, сліпа, чи що? Маря цвяхів набила, а ця на підлогу ставить! Зорко, де ти пропадала? Тебе лише по смерть посилати! Просто неподобство, не можу ж я сама за всім устежити!

— А ти не стеж, ти працюй! — глузливо сказав Генько, вкидаючи до вагону подушки. Від подушок навсебіч летів пух. Наталя й оком не змигнула. Буде вона ще увагу звертати на всякого. Тільки обережно струсила пушинки з рукава курточки.

Мимо вагона, накульгуючи на хвору ногу, пройшов Кузьмін з огрядним військовим у розхристаній шинелі. Окинувши вдоволеним поглядом купи речей, що танули просто на очах, Кузьмін вигукнув:

— Молодці! От що значить, коли дружно взялися! Наталочко, тобі як старості оголошую подяку!

Наталка лукаво глянула на Генька і взялася в боки.

— Швидше, швидше! Чистова Анко, чого ти бабляєшся? Зорко, Лебідь Дарино, а ще менше ви не могли взяти?!

Анка Чистова — гладуха з товстими кренделиками кісок навколо вух — підвела до Наталки вилицювате обличчя з плескатим широким носом.

— Чого це ти весь час галасуєш? — осудливо сказала вона низьким голосом. — Узяла б та й допомогла. Язиком, звичайно, легше подяки заробляти, аніж руками.

— Що-о?! — ніби не вірячи вухам своїм, протягнула сторопіла Наталка. Вона зіскочила на землю й підійшла близько до Анки. Голубі лялькові очі її потемніли, звузились. — Нумо повтори, що ти сказала?!

— Що чула. Бридко дивитись, як ти зі шкури пнешся перед Крагою.

Дівчатка миттю покидали речі й збентежено обступили тих, що почали сваритися.

— А й правда, кричить і кричить!

— Гадає, коли староста, то краща за всіх!

— Ой, що буде! — вискнули в Зорки за плечима. Вона озирнулася. Білява Ніна аж навшпиньки стала, витягнувши лице вгору, наче повітря нюхала.

У коло промкнулася Галка.

— Ти чого, Чистова? Духопеликів закортіло?

— Це несправедливо! — не втрималася від обурення Даринка. — Ніна — найслабкіша — й та носить речі, а ти, Наталко, старша за всіх, а байдикуєш. Та ще гримаєш на всіх...

Чорні Галчині очі заіскрилися веселістю.

— Ти диви, Балерина розійшлася! Тьху ти, ну ти, ніжки гнуті! А оце бачила? — Галка тицьнула Даринці під носа стиснутий кулак, але Анка перехопила Галчину руку й відштовхнула.

Наталка сполотніла.

— Що ви, дівчатка... — злякано озираючись, забелькотіла вона, — я ж староста... старості належить командувати...

— А ми тебе не обирали, — відрізала Анка.

Від вагона хлопчиків уже бігла Віра Іванівна. Уздрівши виховательку, Наталка розштовхала дівчаток, що оточили її, скочила на ящик і залементувала:

— Як не соромно?! Вірванна покладає на нас надію, а у вас ніякої свідомості! Що, я сама за всіх повинна працювати?

Віра Іванівна зупинилася, з трудом перевела подих.

— Що... що скоїлося?

Дівчатка мовчали, засоромлено поглядаючи на виховательку. Переконавшись, що всі цілі та здорові, Віра Іванівна витерла носовичком лоба й повіки під окулярами.

Зорка спантеличено дивилася на дівчаток. Чому вони мовчать? Розповісти все виховательці — хіба це означає ябедничати?

— Все гаразд, Вірванно! — невимушено порушила надто тривалу мовчанку Галка, підняла з землі перетягнутий мотузкою пак ковдр і понесла у вагон. За нею рушили й інші дівчатка.

— Заждіть, — раптом сказала Віра Іванівна. — Я бачу, ви не довіряєте мені... Але я завжди вважала, що не вірять людині лише тоді, коли вона вже у чомусь не виправдала довір'я людей.

— Вірванно, навіщо ви так? — засмучено мовила Даринка. — Ми вам віримо!

Віра Іванівна сумно всміхнулася.

— Дякую, Даринко. Ви не хочете пояснити мені причину сварки... Певне, ви й самі зумієте розібратися, що й до чого. Я тільки хочу сказати вам: я старша за вас, дівчатка, досвідченіша і вочевидь знаю про життя багато такого, чого ви ще не знаєте. Я не знаю, про що ви оце сперечалися, що у вас сталося, я просто хочу сказати: будьте справедливі одне до одного, адже образити людину, завдати їй біль дуже легко...

— Вірванно, — знову обізвалася Даринка, зосереджено розглядаючи нігті на своїх пальцях, — хіба це справедливо, коли одна людина тільки командує і гримає на всіх, а інші за неї працюють?

— Гадаю, що несправедливо.

— А якщо ця людина потай бігає до... вихователя і доносить на всіх? Як до такої людини треба ставитися?

— Брешеш! — з обуренням гаркнула Галка. — Наталка не така!

— Така, — спокійно, й оком не змигнувши, сказала Даринка.

Віра Іванівна зняла окуляри, почала повільно витирати скельце носовичком. Дівчатка напружено стежили за кожним її рухом.

— Ти хочеш знати мою думку, Даринко? — врешті заговорила Віра Іванівна. — Я такій людині не подала б руки.

Дівчатка, знову залементувавши, обступили виховательку. І ніхто не помітив, як підійшов Кузьмін.

— Що за мітинг? — басом запитав він.

Дівчата злякано кинулися врізнобіч. Тільки Даринка, Анка і трошки далі за ними Зорка лишилися біля виховательки.

— Віро Іванівно, доповідайте, що у вас тут скоїлося?

Даринка з Анкою тривожно переглянулися. Невже Віра Іванівна зараз усе розкаже Кузьміну?

— Нічого особливого, Степане Федоровичу,— сказала Віра Іванівна, — у дівчаток виникли запитання, і я постаралась на них відповісти.

— Знайшли час, — сердито пробурчав Кузьмін, — кожна хвилина на рахунку... Треба все-таки зважати на момент.

І тут раптом заговорила Наталка, що досі мовчала:

— Їм не подобається, що ви призначили мене старостою.

Кузьмін здивовано звів брови.

— Кому не подобається? — він підозріливо зиркнув на виховательку.

— Ось їм, — Наталя кивнула на Дарину з Анкою.

— Та-ак,— багатозначно протягнув Степан Федорович,— питаннячка, кажете, виникли? Зрозуміло...

І наказав:

— Прізвища!

— Чистова, Лебідь, — послужливо підказала Наталка.

— Степане Федоровичу, — квапливо звернулася Віра Іванівна, — дозвольте нам обговорити це питання на загальних зборах групи.

Кузьмін пильно глянув на Віру Іванівну й нахмурився.

— Не дозволю! — різко сказав він. — Прошу пробачити, як старший вихователь я не дозволю обговорювати мої розпорядження.

Він витягнув із накладної кишені гімнастерки записник і не поспішаючи переписав прізвища. Погляд його упав на знічену Зорку, що стояла осторонь.

— A-а, і ти тут? Похвально, похвально, власне кажучи, нумо, показуй себе з кращого боку.

Зорка хотіла сказати, що вона тут ні при чому, але, глянувши на Даринку й Анку, змовчала.

— І запам'ятайте, — вів далі Кузьмін, — вам цей бунт не минеться. Усі, хто потрапить сюди, — він постукав указівним пальцем по записничку, — будуть покарані. А тепер до праці! Віро Іванівно, — Кузьмін обернувся до виховательки, — мені хотілося про дещо порадитися з вами. Відійдімо трохи.

Вони повільно пішли насипом...

— Дорога Віро Іванівно, ви працюєте вихователем усього лише кілька днів, а я на ниві керівництва зуби з'їв, — заговорив Кузьмін. — Коли ви хочете, щоб діти вас поважали, потрібно тримати їх у кулаці, — він стиснув кулак, ніби хотів показати наочно, як це робити — керувати. — Інакше вони матимуть вас за ніщо...

— Ну що, Балерино, з'їла? — запитала Наталка, коли вихователі пішли.

Розділ 6. Мамо, я тут!

Темне громаддя паровоза з величезними колесами й високою трубою, важко відсапуючись клубами пару, зупинилось на сусідній колії. З вагонів повисипали червоноармійці. Припасовували скатки. Гупали черевиками, наче пробували, чи міцна земля. А земля безперервно гула, двигтіла; гул котився з боку міста. Небо з того краю було запнене хмарами пилу. Червоноармійці прислухалися до гулу з однаково тривожним виразом, і від цього їхні обличчя ставали схожими одне на одного.

— Ши-и-ку-у-уйсь! — хвацько проспівав сивий командир і, заклопотано хмурячись, пробіг уздовж строю, притримуючи рукою планшетку.

Ластатий Генько зупинився поруч із Зоркою та Даринкою, скинув з плеча мішок.

— Ач, щастить людям, зараз я-ак почнуть німця шкварити, іди здоров і не кашляй, а тут... — він презирливо носком черевика пхнув мішок і сплюнув.

Зорка вийшла наперед і голосно запитала, намагаючись стримати пискляві нотки в голосі:

— Не віддасте міста?

По обличчях бійців пробігла усмішка.

— Не віддамо! А ти чия? Звідки?

— З дитячого будинку! Ми евакуюємось! — відповіли Зорка й Даринка одночасно.

— Костю! Соколов! Тут дитячий будинок! — загукали червоноармійці.

— Гей, малечо, Соколова є?!

Даринка та Генько розгублено перезирнулися.

— Хто Соколова?

— Ой, чийсь батько, напевне, тут!

До них підбігали діти й собі кричали.

— Соколова-а-а!

Від службового вагона вже бігла вихователька. Із шеренги бійців вискочив молоденький червоноармієць. Він тримався обіруч за скатку, витягуючи вперед тонку шию.

— Мамо! — розгублено вигукнув він. — Мамо! Я тут!

Віра Іванівна зупинилася, ніби спіткнулась, і судорожно втягнула в себе повітря.

— Живий! — видихнула вона, прикладаючи пальці до рота. Плечі її затремтіли, мовби вихователька сміялася й плакала водночас.

— Товаришу командир! — загукали бійці. — Соколов матір зустрів!

Той самий сивий хвацький командир з планшеткою підійшов до Соколова, глянув на годинник.

— Три хвилини! Доганяйте! — уривисто сказав він і скомандував: — Р-рівняйсь!

— Мамо! — ще раз гукнув червоноармієць.

Умах він перестрибнув колії, що відділяли військовий ешелон від вагонів дитячого будинку, і обійняв Віру Іванівну.

— Стр-р-рунко! Пр-раве плече вперед, руш!

Стрій хитнувся, здригнувся, наїжившись тьмяними багнетами. Гупання солдатських черевиків злилося з далеким гарматним гулом.

Соколов поправив гвинтівку й побіг, наздоганяючи стрій, раз по раз оглядаючись назад.

— Костику! — скрикнула Віра Іванівна. — Ми в Казахстан... У Казахстан!

Діти оточили виховательку, неначе боялися, що вона зараз покине їх і побіжить услід за сином. Вона й справді побігла, наражаючись руками на плечі й голови дітей.

Червоноармієць востаннє оглянувся, підняв руку, але стрій уже поглинув його, як ріка поглинає дощові краплини.

— Вірванно-о! Ідіть швидше, Петрусеві ящик упав на ногу-у! — загукали одночасно кілька голосів від хлопчачого вагона.

Вихователька зупинилася. Якусь мить вона дивилася на дітей, на вагони нерухомим, відсутнім поглядом.

— Чому ж ви стоїте, діти? — запитала вона. — Ще вантажити треба...

І подалася до хлопчачого вагона, чимдуж прискорюючи кроки.

Розділ 7. Неправда, я не сирота

Тривожна задушлива ніч заповнила теплушку. Придушила, зменшила її до того, що, здавалося, руку нікуди простягнути.

На сусідній колії брязнули буфери. Сторожко пробуючи рейки, застукали колеса. Почулися притишені голоси. Стелею теплушки побігли довгі бліді смужки світла.

Ешелони оживали для нічної важкої роботи.

Зорці набридло лежати мовчки. Рух на сусідній колії розігнав тривогу. Ешелони відходять, отже, все гаразд. Вона перевернулася на бік і обняла подругу. Даринка дихала часто, з присвистом, ніби їй бракувало повітря.

— Ти навіщо так дихаєш? — пошепки запитала Зорка.

— Пити хочеться, — не відразу озвалася Даринка. Вона намацала в темряві Зорчину руку. — Душно тут...

Даринчина рука була гаряча й волога. Зорка стурбувалася.

— Ой, таж у тебе температура! Шкода, немає градусника, а то зараз би поміряли. Що ж тепер діяти?

— Минеться, — мовила Даринка, — ти краще розкажи щось, а то темно... Вони до нас уночі завжди прилітали. І того разу теж уночі...

Зорка пригорнула Даринку.

— А ти не думай про це. Я завжди про жахне не думаю, нібито його й зовсім немає. Бабуся каже, коли весь час про погане думати, й жити не можна.

За Даринчиною спиною поворухнулася Ніна Лапіна.

— Я теж про страшне думати не хочу, а воно саме думається. Ми з мамою шляхом ішли, і ще багато людей ішло, а він як зацокотить, зацокотить з кулемета... прямо по нас.

— Не треба, Лапонько, — попрохала Даринка, — Зорко, розкажи щось веселе.

Зорка перевернулася на спину, заклала руки під голову.

— У мене у валізці книжка одна є, шкода, що темно зараз, а то дала б тобі почитати. Про руду дівчинку Єву. Батько в неї був справжній тобі звір. Як є справжнісінький поліцай! А Єва за одним гімназистом Миколкою упадала...

Ніна Лапіна тоненько хихикнула:

— А Наталка бігає за Сашком-сурмачем, сміхота!

— Що ти там брешеш? — обурилася Наталка. — Потрібен мені він!

— А що, неправда?

— Нінко! — погрозливо вигукнула Галка.

— Ну, годі вам, — сказала Анка Чистова з долішніх нар. — Зорко, розказуй далі, тільки до ладу і спочатку.

— Пити хочеться, — прошепотіла Даринка, — хоч ковточок...

— Зараз принесу, — з готовністю обізвалася Зорка.

— Де ти візьмеш? У титані окріп, Маря лиш недавно налила...

— На станцію збігаю.

— Ой, не ходи! — тривожно попросила Даринка. — А раптом поїдемо?

— Встигну. Я швидко.

— Зоренько, ти тільки нікому не кажи про мене, гаразд? А то мене в санітарний віднесуть...

— Ото дурненька! — щиро здивувалася Зорка. — Там же у сто разів ліпше.

Зовсім не такою уявляла собі Зорка подорож залізницею, їй гадалося, що їхатиме вона в довгому розкішному вагоні з м'якими диванами та дзеркалами на стінах. А їх запхали у якісь дощані будиночки на колесах. Товарні вагони. Теплушки. По боках теплушки дерев'яні нари, а посередині кругла грубка-буржуйка на ніжках-розчепірках. Комедія, а не подорож. Аби захворіла Зорка, а не Даринка — вона неодмінно перейшла б у санітарний вагон.

Зорка зістрибнула з нар і навпомацки добулася до дверей. Двері були не зовсім зачинені — лишилася вузька щілина.

— Зорко, не смій виходити з вагона! — сказала Наталка.

— А якщо Даринка пити хоче?

— Потерпить, не маленька! — втрутилася Галка. — Ти що, в лакеї до неї найнялася?

— А тобі яке діло? — розгнівалася Зорка. — Чого ти всякий раз лізеш? Лакеїв, між іншим, ще у вісімнадцятому році відмінили...

Вона взяла з титана кухоль, скочила на насип.

Мимо Зорки, не помітивши її в темряві, пробігли Віра Іванівна й Маря. Двері теплушки надсадно проскрипіли й щільно зачинилися.

Перестрибуючи через рейки, Зорка помчала до питної колонки. Спритно підставила кухоль під тугий струмінь. Холодні бризки обілляли поділ сукні. Зорка заходилася викручувати пелену, і цієї миті за її спиною заскреготало. Поїзд повільно рушив. Схопивши кухоль, Зорка кинулася до поїзда.

Безмовні, мов тіні, без жодної смужки світла, пропливали повз неї вагони. Чимдуж, швидше, швидше... До дверей теплушки високо, не дотягнутися... Зорка бігла вздовж поїзда, розпачливо махаючи кухлем. Мокре плаття боляче стьобало по ногах.

Ось санітарний вагон. На низьких сходинках стояли жінка в білому халаті й червоноармієць. Зорка скільки стало духу рвонулася до підніжки вагона.

— Я відстала-а-а! Забері-і-іть!

— Мабуть, дитбудинківка! — вигукнув червоноармієць, утягуючи Зорку в тамбур. — Відстала б і загинула, як цуценя!

— Сироти, — гірко мовила жінка. — Одне слово — сироти...

Зорка притисла порожній кухоль до мокрого живота й заплакала.

Там, позаду, лишилися бабуся, тато, мама... Тепер їх немає поруч. Вона сама. Сама на весь світ... сирота. Зорка заридала ще дужче.

— Неправда, я не сирота! У мене є мама! І тато! І бабуся! І... — шепотіла вона.

Жінка нахилилася до Зорки.

— Де ж твоя мама? — запитала вона.

— На фронті... вона хірург. Тато приїхав на машині з війни на один день і відвіз мене в дитячий будинок. А бабуся зосталася з тітонькою Парасею, вона ще з громадянської хвора лежить...

Сльози так і полилися з очей.

— Ось як... — жінка випросталася. Постояла хвильку нерухомо. Потім нагнулася, взяла Зорку на руки й понесла у вагон.

Зорка ще раз схлипнула, судорожно перевела подих і, міцно обнявши жінку за м'яку, ніжну, як у мами, шию, заплющила очі.

Розділ 8. У лісі, ой у темному

Зорка спала довго. Сонце вже пражило вагонні вікна, коли вона нарешті прокинулася. Не розплющуючи очей, солодко потягнулась і звично покликала:

— Бабусю-у... Який я сон бачила-а, цікавий-прецікавий.

— Ото лихо! — глухо пробасив хтось над Зорчиною головою і надовго закашлявся.

Зорка схопилася й сіла, злякано озираючись. Кашель чувся десь аж ізгори, а навпроти навзнак лежав схожий на велику ляльку чоловік і дивився на неї. Він увесь, од голови до ніг, був замотаний у широкі бинти, лише виднілися гострі, ясні очі, тонкий кирпатий ніс та сухі білі губи.

На всіх полицях лежали забинтовані люди. Стільки поранених ураз не бачила ще Зорка.

Де вона? І запахи тут якісь дивні: йоду, гречаної каші і ще чогось неприємного й тривожного.

— Сестро... пи-ити! — протяжно покликали за стінкою.

Санітарний вагон, пригадалося Зорці. Авжеж! Спочатку вона бігла на станцію по воду, а потім... Ой, там же Даринка, вона пити хоче, а в титані окріп.

Треба швидше бігти у свій вагон, там, вочевидь, усі хвилюються, гадають, що вона відстала, а ця бридка Наталка уже встигла, напевне, наскаржитися Вірі Іванівні.

Зорка рішуче простягнула руку до сукні, що висіла біля ніг, але, натрапивши на уважний погляд забинтованого чоловіка, злякано відсмикнула руку й принишкла.

Очі в пораненого ледь примружились, повеселіли. Губи затремтіли.

— Що, в-вертуха... з-злякалася? — важко, нібито добираючи слова, запитав він.

Повільна мова пораненого чомусь заспокоїла Зорку. Вона завовтузилася, вмощуючись якомога зручніше, і стала роздивлятися його уже не від страху, а з цікавості.

— Ні... А вам дуже боляче?

— Ід-ди... ближче... т-таємниця.

Таємниці Зорка любила. Вона швидко натягнула платтячко, злізла з полиці й наставила вухо майже до губів пораненого.

— Ц-це лікарі... гадають... б-боляче, а м-мені... н-не боляче... Л-лікарям н-не... к-кажу... об-бразяться...

— Чому? — здивувалася Зорка.

— Ну, як же... м-мало не згорів, а н-не... боляче... н-не гаразд...

— Звісно, не гаразд, — охоче погодилася Зорка. — Я одного разу руку ошпарила молоком, знаєте, як боляче було! Я цілих два дні плакала. А потім зразу зажило, у вас теж загоїться, ви не думайте! Ще й як! То добре, що не боляче, коли боляче, завжди хочеться плакати, а військовим плакати не можна, еге ж?

— Не можна... — Він стулив темні повіки й замовк.

Зорка трішки почекала. Поранений лежав непорушно.

Тільки висохлі, мов неживі, губи ледь кривилися.

— Дядечку, ви спите? — обережно запитала Зорка.

— Ч-чому... сплю? Д-думаю... — не одразу обізвався він.

— А про що? Як ви воюватимете?

— І про... це... т-також.

— А страшно воювати?

— С-страшно...

Зорка недовірливо гмикнула. Такий великий, а воювати боїться!

— А тато казав — зовсім не страшно!

— Т-татові... н-не с-страшно, а м-мені с-страшно.

— Чому?

— Я н-не... тато, — він знову заплющив очі, поринаючи у свою страшну, незрозумілу нерухомість.

З горішньої лави звісилася людина з забинтованою головою.

— Зажди трішки, дай хлопцеві перепочинок, не можна йому багато говорити. Грицю, чуєш? Як ти там?

— Н-нічого... — сказав Гриць. — Н-нехай... так легше,— він трошки помовчав і запитав: — Т-ти... в-вірші... знаєш?

— Знаю, — Зорка зраділа, — прочитати?

Вірші вона любила. І бабуся, і мама, і тато, і навіть старший брат читали їй і одне одному вірші. Вся величезна книжкова шафа в їхній кімнаті була наповнена віршами.

Не чекаючи відповіді, Зорка стала в позу й співучо затягнула, відтінюючи кожне слово помахом руки.

— Це я сама вигадала, — сказала вона. — Ще?

— Ламца-дріца-лам-ца-ца,— продовжив поранений, що сидів зверху.

— М-молодець... Тільки н-не треба... щось інше.

Зорка задумалася. Що ж інше? Цікаво, сам військовий, а про війну не хоче. Може, йому пісеньку заспівати? Зорка вмостилася на лаві побіля вікна, підібгала ноги під себе, поставила лікті на стіл і підперла щоку долонею.

За вікном, тримаючись гіллям одна за одну, поквапно тікали назад сосни. Несподівано ці сосни нагадали Зорці ялинку, яка на Новий рік стояла в них з бабусею дома. Тоді ще не було війни, і бабуся пекла величезні, на весь стіл, пироги з яблуками. А потім, пізно вночі, коли маленький годинник прокукукав північ, тато вимкнув люстру, а мама й брат запалили на ялинці різнокольорові свічки. В кімнаті одразу стало якось казково. Потім вони всі разом сиділи на підлозі під цією ялинкою і співали... Зорка й сама незчулася, як стиха заспівала:

Вона замовкла й невпевнено подивилася на Гриця.

— Н-ну... ще, — майже не розціплюючи щільно стулених губів, попросив він.

Зорка підбадьорилась. Таких пісень вона знає скільки завгодно, навіть кращих за цю. Приміром, про сотню юних бійців, що скакали полями в розвідку. Чи про молодого бійця з комсомольським розбитим серцем.

Колеса швидко цокотіли на стиках. Вагон погойдувався, колисав. Потяг мчав у глибокий тил. Від учора без зупинок.

Зорка співала свої пісеньки одну за одною і все дивилася у вікно на пронизаний сонцем ліс, на спокійні голубі поля, і їй здавалося, що не було ані бомбування, ані заграви над містом, ані бабусі на балконі, ані прощання з батьком. Ось зараз він підійде до неї ззаду, покладе руку на плече й підхопить пісню. Голос у тата низький, м'який, Зорчин — високий. Вони любили співати разом. І Зорка мимовільно заспівала улюблену батькову пісню. Про маленького хлопчину їжачка, якого червоні партизани знайшли в безлюдному степовому хутірці. Тато казав, що ця пісня ніби про нього складена.

Їжачок став партизаном. Справжнім молодим бійцем. Та ось одного разу біляки оточили партизанів. У глибокому байраці. Здавалося, немає рятунку. Тоді командир покликав їжачка, наказав йому:

Їжачок дістався до наших. Він крався темної ночі; навколо гриміли постріли, розривалися бомби, а біляки повзли в кущах, мов гадюки. Та їжачок нічого не боявся. Він привів партизанам підмогу! З останніми словами Зорчин голос затремтів.

Дівчинка замовкла й оглянулася. В купе було повнісінько поранених.

Вони сиділи рядочком на полицях, стояли в проході, спираючись на милиці, й слухали. Слухали так уважно, мовби Зорка — справжня співачка.

Деякий час у купе було тихо.

Потім на горішній полиці заворушився поранений із забинтованою головою.

— Ну, донечко, спасибі тобі, — сказав він.

— Та-ак, — невизначено мовив один із поранених. Обидві його ноги були в гіпсі, і він не стояв на милицях, а висів, подавшись уперед розхристаними грудьми.

Гриць лежав із заплющеними очима, неначе міцно спав.

— Грицю! — гукнув його поранений зверху.

Гриць не обізвався.

Хтось із поранених, котрі стояли в купе, тривожно крикнув:

— Сестро! Любо!

До купе зайшла сестра. Зорка одразу впізнала її і радісно заусміхалася. Але сестра, відсторонивши Зорку, схилилася над Грицем і доторкнулася до нього щокою.

— Василю, — не повертаючи голови, тихенько попросила сестра пораненого на милицях. — Заберіть дівчинку.

Розділ 9. Якщо треба, то треба

Василь лежав горілиць, утупивши очі в стару, протерту на згинах газету, в якої поля давно були обірвані на самокрутки.

— Дядю Василю, що з Грицем? — Зорка смикнула свого нового знайомого за смугастий рукав.

Василь склав газету, сховав її під подушку, трохи підвівся і вмостив зручніше забинтовані ноги. Великі, незграбні, вони займали півлави.

— Василю, а може, вона їсти хоче? — запитав поранений, котрий лежав на другій полиці.

— Точно! — зрадів Василь. — Анумо, співухо, підзаправимося. Ти гарно співала, отож сповна заробила солдатський пайок.

Він стягнув зі столика марлеву серветку. Під серветкою виявилася залізна миска з гречаною кашею, кухоль з молоком і великий окраєць житнього хліба.

Василь прицмокнув і хитро подивився на Зорку.

Зорка відвернулася. Надула губи.

«Важко сказати, що з Грицем, нібито я маленька. Ось візьму і назло їм не буду їсти, цілий рік не буду...»

— Я не хочу їсти...

— Он як! — засмутився Вася.— Та ти, виявляється, така собі людинка, а я, бач, гадав... «Хочу не хочу», — передражнив він Зорку. — Чула таке слово «треба»?

Василів голос став суворий, і в ньому вже не було тієї доброти, з якою він пропонував Зорці окраєць.

Зорка розгублено заморгала. Що вона таке вчинила? Весь ранок розмовляла з Грицем, співала пісні — й нічого, а тепер чомусь не можна, й одразу сердяться. Злякано позираючи на Василя, вона нерішуче взяла ложку.

— От і добре. Молодець. Так і треба, — Василь раптом зрадів, заусміхався і підморгнув Зорці правим оком, від чого ліва брова кумедно поповзла вгору, зупинилася, затремтіла.

Зорка мимохіть усміхнулася.

— Можна, я Грицеві ще пісеньку заспіваю.

Василь присунувся до Зорки, обняв її однією рукою за плечі і так пригорнув до себе, що Зорка не могла й поворухнутися.

— Ти вже заспівала йому... Коли треба, заспівала, розумієш?

— Ото лихо ще, — з жалем мовив поранений на другій полиці й сів, випроставши голі ноги з-під сірої тоненької ковдри. Його нерухома забинтована рука із синіми пальцями була туго прив'язана до дошки. Притуливши до грудей хвору руку, поранений устав і, уникаючи Зорчиного погляду, вийшов.

«Не розумію, — розгублено подумала раптом Зорка, — як це: коли треба, заспівала? А тепер не потрібно? Зовсім?.. Чому?» Вона похнюпила голову і втупилась у свої обкусані нігті. Ще незбагненна туга, що була дужча за образу, наростала в ній. Вихоплювалася назовні. В роті пересохло, стало гаряче. Зорка облизала губи й заплакала.

До купе зайшла Люба.

— Що скоїлося? Ти плачеш, Зорко?

Зорка стихла. Роззирнулася. Поранені дивилися на неї мовчки, ніби чекали...

Зорка, схлипуючи, зітхнула.

— Я? Навіть не думала! — виклично мовила дівчинка.

— Ото й добре, — з полегшенням сказала Люба. — Години за три зупинка,— і я повідомлю директора дитбудинку про тебе. Ну, не сумуй!

Василь улігся зручніше, заклав руки за голову і втупився поглядом у стелю, мовби поруч з ним і не було нікого.

Вагон гойдало, кидало з боку в бік. Зорка відвернулася і притулилася щокою до круглого залізця, на якому трималася горішня полиця. Чи тому, що голову весь час трясло та било об залізце, чи тому, що потяг мчав і мчав у невідому даль, а Василь мовчав, неначе беріг слова для інших людей, Зорці раптом стало нестерпно боляче за себе. Хотілося плакати. Але вона стрималася. Тільки засунула пальці у рота і почала гризти нігті.

За це бабуся завжди на неї гнівалася. «Кинь негайно!» — казала. І Василь, певно, розгнівається. Зорка навмисне обличчям обернулася до Василя, а то ще не помітить, і здибалася з хитрющим Василевим поглядом.

— Ти любиш казки? — несподівано запитав він.

— Люблю, — сумовито відказала Зорка. Бо хто ж їх не любить?

Вона непомітно обтерла пальці об сукенку й склала руки на колінах.

— І я люблю! — Василь почухав п'ятірнею потилицю, пригладив задумливо чуба, примружився.

Я знаю, — сказала Зорка. — Це про Балду. Мені мама читала, коли я ще в дитячому садку була.

— Он як? — Вася здивувався. — Ну, а цю?

Він зіперся на лікоть, зробив великі очі, а тоді скоромовкою сказав:

— Коли б я була цариця, — підхопила Зорка, вже весело поглядаючи на Василеве обличчя, що одразу видовжилося, посмутніло.

— І про ріпку знаєш? — недовірливо запитав поранений.

— Знаю!

— І про... про... про... — Василь заклопотано почухав за вухом і рішуче стукнув кулаком по столику. — Знайшов! — люто насуплюючи брови, сказав він. — Голову відтяти даю — не знаєш!

— А найменший — як тумак, — лукаво проспівала Зорка й закусила нижню губу, тамуючи сміх.

— Петре, — кволим голосом озвався Василь до сусіда, — підкинь тютюну, щоб здоров'я підправити, геть заморило окаянне дівчисько.

— Василю! — домагалася свого Зорка. — Казку! Ти ж обіцяв казку!

— Гаразд! Нумо! Василю Петровичу, утни казку щонайвеселішу, — сказав Петро, колишучи хвору руку.

Василь поклав на столик гаманець із тютюном, відкинувся на подушку й склав на грудях руки.

— Отже, казку бажаєте? То ти ж, Зорко, всі на світі казки знаєш.

— Не всі, не всі, я про чарівне люблю.

— Ага! То вам об чім? Як жила на світі баба-яга, костяна нога, чи щось незвичайне?

— Давай незвичайне.

— Ну-с-с, то ось, — поважно й урочисто почав Василь. — Не далеко і не близько, не високо й не низько, не в лісі на дереві, не в селищі, не в селі, а, коротше кажучи, в одному з міст столичних жив Доберман Пінчер.

Хоч ім'я він носив не російське, не французьке, не англійське, не турецьке, а справжнісіньке німецьке — ненавидів Доберман Пінчер фашистів лютою ненавистю. Незвичайний це був...

Та Василь так і не встиг доказати, хто був Доберман Пінчер... Потяг несподівано сіпнувся, заскреготів гальмами. Мимо вікон пропливла й одразу застигла маленька дерев'яна будівля станції. Поранені заворушилися, зчинився гамір.

— Сестро, листи, листи відправте!

Проходом бігла Люба.

Зорка злякано блимнула на Василя.

— Василю, — розгублено благала вона, сподіваючись, що хоч він заступиться за неї і їй дозволять лишитися,— Василю...

— Ну, ну, — сумовито відказав Василь, — коли треба, значить, треба, пам'ятаєш умову?

Він одірвав клаптик газети, швидко написав щось недогризком олівця й тицьнув папірець Зорці.

— Це моя польова пошта. Не знаю, куди мене завезуть лікуватися, але в свою частину я неодмінно повернуся, втямила? І будь людиною, дуже прошу. Пам'ятай. Так треба.

Що ж, коли треба, то треба. Зорка підвелася й подибала за Любою, міцно затиснувши в кулаці папірець з Василевою адресою.

Розділ 10. Крем-брюле

Маря в спортивній майці та лижних шароварах ходила по вагону навколо грубки, як на фізкультурному параді, її калатала ополоником по каструлі.

Ану, підйом! Підйом! — вигукувала вона. — Вставайте, дівчатка, зараз зупинка, окропу наберемо!

Нікому не хотілося вставати. Ранок тільки-но зазирнув у маленьке віконце під стелею.

Та й навіщо?

Бурчали: усі ліси проїхали, тільки степ навколо, сірий, порепаний. А ще піски подибуються, нерівні. В таких пісках самі колючки ростуть. Хіба можна в таких місцях жити? Куди ж вони їдуть та їдуть?

— Окропчику наберемо, чайком побавимося, — співучо виводила Маря.

— Знову сухарики хрумати! — пробурчала Наталя. — Остогидло!

Маря перестала стукати. Засмутилася.

— І то правда... А що вдієш, коли харчі скінчилися?

— На станції вимагати. Ми діти, нам усе краще належить давати!

Галка вмостилася на нарах, звісила ноги в подертих панчохах.

— Авжеж! — хрипким зі сну голосом мовила вона. Відкашлялась і додала солідно: — Діти — квіти життя.

— Тьху на тебе! — Маря аж затряслася від сміху. Гримнула каструлею об грубку. — Колючка ти нечесана, а не квітка. Хлопці самі собі сорочки перуть, а ти панчоху собі не зацеруєш, а вимагати вмієш. А де ж тобі те краще візьмуть? Ось приїдемо на велику станцію, отоваримося. Знову зварю вам юшку. Потерпіть трішки.

— Самі їдять, аж запихаються, — невгавала Наталя, — а тут...

— Ти що брешеш?! — обурилася Маря. — Хто самі? Микола Іванович ще з громадянської на шлунок хворують, теж на сухарях сидять. Віра Іванівна ледве ногами волочить. Совісті в тебе немає, а ще староста! — І взявши руки в боки, крикнула вимогливо: — Нумо, вставай! Геть розледачіли, бісові дочки! Цілими днями сидять нечесані, невмивані. Куди воно годиться?!

Ступила до нар, схопила Наталю за руку, стягнула на підлогу.

— Маря, ти що?! — Наталка тріпотіла в Мариних руках, як риба в підсаці.

— Нічого, нічого... — примовляючи, Маря притягла Наталку до рукомийника, спритно вмила їй лице, вуха. Розтерла щоки рушником. На порцеляновому Наталчиному обличчі заграв рум'янець. Чистий ніс заблищав.

Маря, відсапуючись, усілася на ящику, затиснула Наталку коліньми, щоб не втекла. Витягнула із своїх кіс круглий щербатий гребінець.

— Бач, як волосся закуйовдилося!.. Ледарка ти, Наталко, бісова донька. Не дам таким гарним косам пропасти!

Дівчатка з цікавістю дивилися на розправу Марі з Наталкою і хихикали.

— Ану цитьте! — Маря насварилася на них гребінцем. — Зараз доберуся й до вас! Усім повичісую воші!

Зорка дістала з-під подушки недогризок сухаря, відкусила половинку.

— Даринко, вставай!

Даринка обернулася до Зорки обличчям, розплющила очі.

— Погризи. Смачно!

Даринка байдуже подивилася на сухар. Похитала головою.

— У мене під подушкою аж два... Візьми собі.

— А ти?

— Я спати хочу.

— Не спи, а то Маря тебе зараз, як Наталку, вмиє.

Зорка сіла, обхопила коліна руками й засміялася, глянувши вниз. Наталка стояла біля грубки й обстригала нігті на пальцях. Розчесані кучері лежали рівними хвилями на гострих трикутних лопатках. А біля рукомийника уже крутилась і верещала од холодної води та Мариних ляпасів Галка.

Даринка всміхнулася до слів подружки, прозора шкіра зібралася коло тонких сухих губів промінчиками зморщок.

— А ти над силу поїж,— умовляла Зорка.— Ну, я тебе дуже прошу, ну, будь людиною, благаю тебе. А то зараз Марю покличу, вона по Віру Іванівну збігає до хлопців.

Даринка злякано підвела голову.

— Не треба... Ти ж обіцяла нікому не казати. Я не хочу в лікарні лишатися. Не скажеш?

— Нізащо! — заприсяглася Зорка.

За дорогу чотирьох дівчаток уже здали в лікарню.

Даринка, заспокоєна, лягла. Натягла ковдру до підборіддя. Зіщулилася.

— Спочатку жарко було, а тепер холодно, — винувато мовила дівчинка. — Так кортить молока... Мама завше вранці давала мені молоко. Щоранку...

— Подумаєш — уранці... — сказала Зорка. — Ось скоро приїдемо в евакуацію, там молока хоч залийся. Там все, що хочеш, є.

Даринка пожвавішала.

— Правда? А коли приїдемо?

— Скоро... Завтра, напевне, а може, сьогодні. Я тобі одразу цілу пляшку принесу! Ти тільки сухарик пожуй. Відкуси, заплющ очі й уяви, ніби ти молоком запиваєш. Прямо як насправді виходить!

Даринка недовірливо взяла сухар, відкусила, заплющила очі, стала повільно жувати. Тоді здивовано глянула на Зорку.

— Правда... А як ти взнала?

— Сама здогадалася! — гордо сказала Зорка. — А з чаєм теж добре. На зупинці наберемо окропу, зробимо солодкий-солодкий чай, як до війни був.

— Хутчій, хутчій, дівчатка, — підганяла Маря, знімаючи із цвяхів на стіні теплушки відра й чайники, — хлопці ген уже де!

Потяг стояв на маленькій степовій станції.

Зорка взяла чайник і зістрибнула на насип. Упродовж насипу де-не-де росли хиряві ромашки, а коло станції в палісаднику буяли осіннім квітом жоржини.

«Наберу окропу, а потім цілий букет нарву Даринці. Ото зрадіє! Може, видужає», — подумала Зорка і, розмахуючи чайником, помчала до станції.

Коло білої кам'яної буди з чорними літерами «Окріп» уже гримотіла посудом черга.

Ластатий Генько стояв третій од крана, поруч з довготелесим головатим хлопцем-семикласником. «Сурмач, який грав на прощальній лінійці перед від'їздом»,— пізнала Зорка. Вона прибігла до Генька, розтягнула губи в привітній усмішці.

— Генько, ти для мене чергу зайняв?

Сурмач відкинув назад голову, зачудовано примружився. З-під високого чола, прикритого русявим чубом, що звисав аж до брів, на Зорку дивилися насмішкуваті сіро-зелені очі.

— Хлопці! Генькова наречена знайшлася! — весело гукнув сурмач.

У Генька аж вуха засвітилися, так почервонів.

— Чого лізеш?! — крізь зуби засичав він і відштовхнув Зорку ліктем.

— Молода без тіста, жених без пирога! — зареготала черга.

Наталя й Галка стояли аж у кінці, за хлопцями.

— Гей, Зорко, ти чому наперед лізеш? — обурилася Галка.

Зорка безпорадно озиралася. Що ж робити? Вони ж не знають, що Даринка хвора, а сказати не можна...

— Генько, мені швидше... мені ще квітів треба, — благально мовила Зорка, знову підступаючи до Генька.

— Принцеса яка, квіточки їй треба, а крем-брюле не потрібно? — веселився сурмач.

Зорка не знала, що таке крем-брюле, й тому слова єхидного хлопця видалися їй до жаху образливими й несправедливими.

— Йди звідси, — уже не вимагав, а благав її Генько, — іди, ну невже тобі важко?

Зорка подивилася на нього так, немовби не вона, а він присікався до неї.

— Боягузе! Дурневих слів злякався!

— Диви, яка мудра об'явилася?! — подивувався сурмач.

— А ти... а ти... — Зорка підняла чайника, підстрибнула й з силою вдарила хлопця по його великій голові.

Хлопець випустив з рук відро, схопився за голову. Обличчя його перекривилося.

Дівчатка злякано заверещали.

— Дай їй, Сашко, добряче, чого дивишся! — загукали хлопчаки.

Сашко опустив руки. Русявий чуб на скроні потемнів, злипся. Зорка з ляку кинула чайник. На розчепірених Сашкових пальцях була кров.

До них підійшла Віра Іванівна.

— Що скоїлося? — запитала вона. — Зорко, що сталося?

Зорка мовчки дивилася на Сашкові пальці й тремтіла.

Побачивши кров, Віра Іванівна зблідла.

— Боже мій, цього тільки ще й бракувало!

Наталка підбігла до виховательки. Зацокотіла, обурено витріщаючи блакитні чисті очі:

— Це все Зорка... Всі стоять як люди, а вона полізла наперед, нібито краща за інших, а потім я-ак торохне чайником! Прямо жах якийсь!

Сашко витер пальці об штани, подивився на Зорку. І несподівано всміхнувся.

— Нічого схожого, Вірванно, обернувся незграбно — і ось... — І він торкнувся пальцем скроні, поморщився. — Буває... Сам винен.

Наталя так і завмерла з роззявленим ротом, страшенно обурена.

Віра Іванівна нагнула Сашкову голову до себе, уважно оглянула рану. Зітхнула полегшено.

— Невеличка подряпина. Неодмінно змасти йодом.

Потім обернулася до заціпенілої Зорки. Зміряла її стомленими, запаленими очима.

— Негайно йди до вагона, — крижаним голосом наказала вона.

Зорка згорбилася, покірно похнюпила голову. Ноги не слухалися. Мовби вросли в землю.

— Ну-бо!

— Віро Іванівна, вона не винна, — наполягав на своєму Сашко.

— Та що ти кажеш?! — отямилася врешті Наталя.

— І чому ти, Наталко, лізеш? Без тебе хіба не дійдуть згоди? — загули діти.

Наталя відступила, обурено знизавши плечима.

— Припиніть гамір! — звеліла Віра Іванівна. — Зорко, довго я чекатиму? Мені набридли твої вибрики! Ганьба! То відстанеш! То б'єшся... Чому інші дівчатка поводяться зразково?

Зорка стояла геть червона, неначе її обдали гарячим паром. Вуха й щоки палали від сорому. Краще вихователька вдарила б її, аніж ганити отак перед усіма.

«Нарвала Даринці квітів, називається, — зі смутком подумала вона. — А все через цього Сашка. Навіщо поліз? Крем-брюле бридкущий!»

— Зараз же вибачись перед Сашком!

Образа з новою силою запаморочила Зорці голову.

— Не буду! — закричала вона.— Нізащо в світі!

Розділ 11. А ти відчайдушна

Зорка стояла на свіжоотесаній колоді біля водокачки. Колода була гладенька, тепла й липла до босих ніг. На зрізі її жовтіли бурштинові сльозинки.

Водокачка височіла на глиняному пагорбі. По один бік водокачки станція. Долі кам'яна, вгорі дерев'яна, з різьбленими блакитними лиштвами.

Крізь грубе, по-осінньому сонне листя тополь цідилися сонячні промені, грали зайчиками на закіптюжених стінах.

Станція гула людськими голосами. Дзвеніла ударами дзвону. Чекала, коли загуркоче земля розпеченим металом і понесе в різні боки поїзди.

А над станцією, пересилюючи всі звуки, лунали динаміки:

«...Фашистські бандити рвуться до столиці, до міста, яке дороге серцю кожної радянської людини. Над червоною столицею нависла загроза.

Не допустимо ворога до Москви! Битимемося вперто, жорстоко, до останньої краплі крові за нашу рідну Москву!»

Зорчин ешелон стояв на другій колії. На першій простяглися платформи. Під зеленим брезентом причаїлися танки.

На бортах платформ сиділи танкісти в новеньких синіх комбінезонах і похмуро слухали радіо.

А ще далі, на запасній колії, розвантажувався товарняк. По похилих дошках із дверей вагонів гримотіли на землю залізні діжки, з'їжджали дерев'яні ящики з незрозумілим написом «Не кантувати».

Вітер змішував степові пахощі з чадом паровозних топок, бензину і пропеченого сонцем заліза. Здавалося, навіть квіти в палісаднику біля станції пахнуть гаром.

З другого боку водокачки вирував базар. Тут панували ситі пахощі.

Зорка дивилася на молоко, як зачарована.

На всіх станціях були базари. І на кожній станції Зорка вертілася коло прилавків, ризикуючи відстати.

Даринка слабла. Зорка насилу змушувала її випити кухоль підсолодженого окропу і з'їсти розмочений у гарячій воді сухар.

— Що це Даринки не чути? — запитала одного разу Маря.

Сусідка по нарах Ніна, дівча боязливе й тихе, розтулила була рота, але Зорка насварилася їй кулаком. Нінка злякано стулила рот і шмигнула під ковдру.

— Спить вона, — сказала Зорка, завмираючи зі страху: раптом Маря зараз полізе до них нагору. Але Маря не полізла. Тільки здивувалася:

— Це ж треба, всю дорогу спати...

Даринка з тривогою дослухалася до розмови.

— Я скоро одужаю, Зоренько, — зашепотіла вона, — ось побачиш... мені б молока... білого...

«Молока, молока», — у відчаї думала тепер Зорка, розглядаючи неповоротку тітку з бідоном. Хоч трішки молока. Попросити? Ні, не дасть.

На попередній зупинці Зорка наважилася, попрохала в найбалакучішої і, як їй здалося, доброї жінки, але жінка чомусь розгнівалася на неї, закричала: «Багато вас таких знайдеться!»

Маленький червоноармієць у зім'ятій вилинялій гімнастерці підійшов до прилавка. Принюхався.

— Духмяно! — чи то з радістю, а чи то з подивом звернувся до жінки. — Ану, налий!

Тітка мовчки відсторонила простягнутий казанок, потерла великий палець об вказівний.

— Та заплачу, не бійся, — образився червоноармієць. Квапливо поліз у кишеню, дістав пачку грошей і, відрахувавши, простягнув тітці кілька дбайливо складених кредиток. — Лий! — наказав він, підставляючи казанок.

Тітка повагом перелічила гроші, похитала головою і показала червоноармійцеві два пальці.

Зорка зістрибнула з колоди й підійшла ближче. Дивна якась тітка. Може, вона німа? Німих торговок вона ще не зустрічала.

— Та ти що? — розгнівався червоноармієць. — Утридорога лупиш? Користаєшся з воєнного часу? Спекулянтка!

Тітчине обличчя стало зле. Вона подалася вперед, навалилася грудьми на бідон. Руками вперлася в прилавок, виставивши сухі, як дрючки, лікті.

— Ти що мене ганьбиш, змію! — басом відізвалася вона. — Окопався в тилу, а мого мужика в перші дні війна з'їла! Ти, чи що, тепер дітей моїх годуватимеш?

Червоноармієць відступив на крок, розправив гімнастерку.

— Годі-бо, — примирливо мовив він, — чого зіпаєш? Я сам, може, двічі поранений.

Тітка випросталась, поправила хустку, що сповзла з голови, й наповнила казанок молоком. По вінця.

— Пий, двічі поранений,— похмуро сказала вона й схлипнула, — всю душу розбурхав, змію, щоб ти здоровий додому повернувся!

— Чудна ти, — червоноармієць позадкував і мало не наступив на Зорку. — Тьху! — спересердя докинув він. — Через тебе мало дівчину не роздавив.

Тітка опустила ображені очі на Зорку.

— Тобі що треба?

Зорка мовчки переступала з ноги на ногу.

— Відомо що, — сказала інша тітка, біля якої на рушнику височіла гора круглих рум'яних коржиків, і позіхнула, дрібно хрестячи рота. — Шпани цієї тепер розвелося не доведи господи, тільки й дивися — обікрадуть... Ану, геть звідси, іди геть!

Зорка відбігла вбік, та зовсім піти не могла. Бідон з молоком вабив її до себе, мов магніт.

— Звідки ти? — запитала понура тітка.

— З дитбудинку,— прошепотіла Зорка.

— Ех, і торгівля в мене сьогодні прибуткова! — неприязно дивлячись на Зорку, сказала тітка.— Мабуть, і посудини немає ніякої?

— Нема...— винувато обізвалася Зорка.

Тітка зітхнула, витягла з-під прилавка півлітрову скляну банку, подмухала в неї, витерла спідницею й хлюпнула в банку трошки молока.

— Держи!

— Та ти що, Клавдіє, задумала весь світ нагодувати? — обурено сказала тітка з коржиками.— У самої дома дрібнота по лавах повзає! Багатирка яка!

— A-а, один дідько! — махнувши рукою, сердито мовила Клавдія й закричала басом на Зорку: — Та бери ж, кому кажуть!

Зорка схопила банку, притисла її до грудей.

— Д-дякую...

Близький запах молока залоскотав ніс, ударив у голову теплим, парним рухом. Зорка стулила губи, зажмурилась і швидко сьорбнула один ковток, потім ще й ще, жалкуючи за білими краплями, що стікали по краях банки.

«Даринка тепер одужає»,— промайнуло в Зорчиній голові, і раптом усередині в неї усе похололо. Молока в банці не було. Зорка розгублено труснула банку. Відчай охопив її з подвоєною силою, ніби хтось чужий відібрав у неї молоко. Що тепер діяти? Вона повинна принести Даринці молока... Мусить!

Зорка поставила банку на землю, скинула з себе плаття й простягнула тітці. Гарне плаття, байкове. У голубу й коричневу картку.

Тітка з коржиками перехопила плаття, пом'яла матерію жадібними пальцями.

— Скільки візьмеш? Два коржики дам! Бери, бери, плаття ношене.

— Мені молока треба,— сказала Зорка.

Клавдія взяла плаття, оглянула його з усіх боків.

— Казенне?

— Так... мені ще дадуть, ви не думайте.— Зорка злякалася, що Клавдія відмовиться взяти казенне плаття. Але Клавдія склала плаття, сунула в мішок під прилавком.

— Дочці знадобиться. Обносилася геть. Давай банку. Зінаїдо, дай у борг коржика, плаття ж нічогеньке, ціле!

Вона прикрила банку коржиком і простягнула Зорці.

Тепер Зорка тримала банку на випростаних руках, відвертаючи носа й міцно зціпивши зуби.

Наталка сиділа на порозі вагона, розчісувала свої кучері перед маленьким люстерком, яке догідливо тримала перед її лицем Нінка Лапіна.

Галка сиділа поруч з Наталкою, махала ногами й бадьоро виводила хвацьким голосом: «Ой ти, мати моя рідна, навіщо в світ мене пустила? Матроса долею нагоро...»

Забачивши Зорку, Галка обірвала пісню на півслові.

— Ого-го! — захоплено заволала вона.— Гола! Без плаття! Де взяла? — спитала вона, угледівши коржик і молоко.

— На базарі,— охоче розповіла Зорка,— там багато... Мені одна тітка дала.

Нінка завмерла. Вона дивилася на молоко й коржик так, ніби не вірила власним очам.

— За плаття. Я знаю, дарма ніхто не дасть! — переконано мовила Галка. Вона зіскочила на землю і підступила до Зорки.

— Будницька, дай шматочок.

Зорка відломила окрайчик коржика. Будь ласка, вона не жадна.

Наталя всміхнулася лагідно.

— Будницька, а мені?

Зорка відломила і їй. «Байдуже,— подумала вона,— ще ціла половинка лишилася».

Нінка тільки зітхнула.

— Ти молодець, Зорко,— сказала Галка, спішно ковтаючи коржик, і діловито похвалила: — Ловко поміняла! Ще дай!

— Не дам.

— Не даси?!

Наталка скорчила гримасу й одразу відступилася од Зорки, ніби боялася забруднитися.

— Ти що?! — раптом дуже природно жахнулася вона, сплеснувши руками.— Збожеволіла. Плаття проміняла! Цього ж не можна!

— Зажди! — швидко сказала Галка, переводячи жадібний погляд з банки молока на гнівну Наталку.— Чого ти, справді? Ну, проміняла людина, ну й що тут такого?

Зорка вдячно глянула на Галку. Виручає все-таки. І з чого Даринка взяла, що Галка лиха?

— Ти, здається, забуваєш, що я староста,— докірливо кинула Наталка.

Галка досадливо поморщилась. Огледілася навкруги. Нінки біля вагона не було. Дівчата навіть не помітили, коли вона зникла.

— Зорко, давай навпіл, а ми виміняємо — тобі дамо,— діловито запропонувала Галка.— Еге ж, Наталю?

Наталка зам'ялася, невпевнено похитала головою.

— А якщо дізнаються?

— Та облиш ти! Давай, Зорко, ти для нас, ми для тебе...

Зорка зраділа. Оце здорово! І Даринці молока більше дістанеться. Галка принесла кухлі. Вони поділили молоко порівну і всілися на порозі вагона. Наталя їла повільно, охайно, відщипуючи двома пальцями малесенькі шматочки коржика й запиваючи їх маленькими ковтками. Галка — швидко, не встигаючи пережовувати.

— Зоренько, а ти чому не їси? — лагідно поспитала Наталя.— Не хочеш?

— Авжеж, не хочу! — Зорка з жалем подивилася на молоко.— Це я Даринці.

Галка глянула спочатку на молоко, потім на Зорку.

— А ти відчайдушна... з тобою можна водитися, — сказала вона. — Як ти тоді цього Сашка по голові чайником!

— Хай не лізе! — гордо мовила Зорка й підвелася.— Я зараз, я тільки Даринці віднесу.

Залізаючи у вагон, Зорка озирнулася й побачила Нінку. Вона бігла до вагона в самих трусиках, притискаючи до голого живота два великі коржики.

Зорка вилізла на нари. Банку з молоком поставила на подушку перед Даринчиним носом. Біля неї — шматок коржика. Даринка підвела голову. Закліпала очима,— напевне, вирішила, що їй це все сниться. Потому недовірливо провела пальцями по вінцях банки.

— Справді, молоко,— здивовано й водночас радісно прошепотіла вона,— біле... це... це мені?

Знизу долинув відчайдушний Нінчин вереск.

— Не дам!.. Чого ти?! Сама йди міняй!

І обурений Наталчин голос:

— Скнара!

І тиша.

Цікаво, що там таке? Зорка вистромила голову. На поріг вагона гепнувся мішок. За мішком з'явилася велика, розкуйовджена голова Марі й охайна, з косичками — Анки Чистової.

— Ой, не можу, — сказала Маря, відсапуючись. — Поки пайок одержали, аж упріли... Анко, де наволочка з цукром? Ви чому такі тихі?

Нінка зіп'ялася на нари, швидко проповзла коліньми до свого місця, так само притискуючи до голого живота коржики, й шмигнула з головою під ковдру. Пововтузилася, вмощуючись, тоді виткнула гострого носа й запитала напханим ротом:

— Даринко, хочеш коржика?

Наталя й Галка, ніби нічого й не сталося, підбігли до Марі, допомогли їй піднятися у вагон.

— Маренько, люба,— лагідно заторохкотіла Наталя,— а ми на тебе чекали, чекали, хотіли вже іти на підмогу... Втомилася, бідолашна? Анко, давай допоможу.

— Обійдуся,— мовила Анка, відсторонюючи од себе Наталчину руку.

Наталя відступилася, ображено пересмикуючи плечима. Маря сіла на перевернуте відро і, важко дихаючи, замахала долонями перед розпашілим обличчям:

— Х-ху, спекота клята! — й з осудом додала: — Не гоже так, Анко. Наталочка до тебе з щирим серцем, а ти грубиш... Обидві дівчини хоч куди, а не дружите поміж себе. І чого ви не поділили?

Розділ 12. Карти під замком

Діти з'юрмилися біля грубки. Вони так близько розсілися і вляглися одне коло одного на підлозі, що важко було й добрати, де чия рука, де чия нога.

— Сашко, ходи до нас, розкажи що-небудь,— покликав ластатий Генько,— сумно...

— А ти помрій про наречену,— кепкував Сашко.

Діти, підтримуючи жарт, зареготалися. Генько спаленів:

— Ну, чого ти причепився? Наречена, наречена... Потрібна вона мені! Я цю жіночу стать ненавиджу!

— Хіба? — ніби сумніваючись, подивувався Сашко.

Він любив кепкувати з довірливого, як овечка, Генька.

Тим паче, що до кожного слова Генько ставився поважно і зовсім не розумів жартів.

— Та й ти, правда, їй не дуже потрібен,— зауважив Сашко.

— Це ж чому? — підозріливо запитав Генько.

— А що на тобі гарного? Саме ластовиння...

Генько ображено насупився.

— Та я... Та вона... — від обурення він розгубив усі слова й тільки поводив навколо виряченими очима.

— Одружишся? — вкрадливо запитав Сашко.

— Одружуся! — загорланив Генько так упевнено, мовби весілля було призначене на завтра.

— Оце-то так!

— Молодий!

Генько розгублено переводив погляд з одного обличчя на інше — всі реготали. Поступово до нього почав доходити увесь комізм становища, в яке його так хитро втягнув Сашко. Він почухав потилицю, втер носа вказівним пальцем і сказав незлобиво:

— Та йди собі, Сашко, завжди ти щось вигадаєш, аби покепкувати з людини. Не доберу, як і розмовляти з тобою.

Хлоп'ячий регіт розбудив Віру Іванівну. Вона стурбовано підвела голову, потім сіла, поправляючи халат.

— У чому річ, діти?

— Та ось... Сашко знову Генька розіграв,— захлинаючись сміхом, пояснили хлопці.

Віра Іванівна всміхнулася, глянула на годинник, дістала з-під подушки книжку.

Сашко добродушно поплескав Генька по спині.

— Не сумуй, не дамо ми тебе на глум. І правда, навіщо вона тобі — така?

Генько остаточно заспокоївся.

— Еге ж! Прямо жабеня якесь, а не дівчина... О, хлопці, оказія була мені! Йдемо ми з Мишком, братаном, на ніч рибу ловити, а...

Сашко обернувся до розчинених дверей і став дивитися, як біжить мимо вагона земля.

«І справді, жабеня,— думав Сашко.— Рот від вуха до вуха, очі круглі, ніби коричневі гудзики... Та за себе, видно, вміє постояти. Як вона мене! — Сашко всміхнувся.— Що ж, сам винен...»

У степу було безвітря. Прудкий дощ сипонув на вагони й пропав. Паровозний дим висів у нерухомому повітрі жовтими клаптями. Запах диму перебивав свіжий запах виораної, змоченої дощем землі.

— Сашко, ти чому сидиш, як сновида? Я гадав, ти спиш...

Сашко обернувся до Генька.

— Думаю. Коля-Ваня сам поїхав... Важко йому буде. Він же зовсім хворий.

— Думай не думай, а без нього нам кінець! — Генько озирнувся на Віру Іванівну й додав пошепки: — Крага вчора погрожував: «Микола Іванович лібе... лібел...»

— Ліберал?

— О! — зрадів Генько й тут же здивувався: — У тебе, Сашко, язик по-особливому влаштований, чи що? І як тільки ти їх вимовляєш?

— Нумо, розповідай далі, що було,— нетерпляче загомоніли хлоп'ята.

— То я ж розповідаю. Я собі отож іду на станцію зведення послухати. Наші всипали Гітлерові під Тулою, ходи здоровий і не кашляй! Мільйон танків захопили в полон!

— Правда?!

— Точно! Сам чув, як Левітан розказував!

— Генько, ти ж про Крагу хотів,— нагадав Сашко.

— То я ж про те й кажу... А Крага йде з нашою,— Генько скосував на Віру Іванівну і ледь чутно зашепотів: — Вона голову схилила, а Крага довбе своїм ціпком, як дятел: «Микола Іванович з вами лібе... Загалом, розпустив вас... рідний батенько!»

— Це він про Колю-Ваню так?! — обурилися хлопці.

— Тихіше,— зашипів Генько,— каже: «Я дисципліну наведу!» Чому, мовляв, про бійку не доповіли? Це про жабенятко, коли воно Сашка по голові чайником угріло...

Віра Іванівна підвела голову, прислухалась до Геньчиного шепоту. Сашко непомітно підштовхнув його.

— Ти чого? — здивувався Генько. Озирнувся. І безневинним голосом протягнув: — Вірванно, їсти хочеться, аж кишка кишці марш грав.

— Хто в нас сьогодні черговий? — запитала вихователька.

— Заєць, Петрусю! Чуєш?!

— Що-о! — озвався з горішньої полиці невдоволений охриплий голос.

— От дає! — здивувався Генько.— Заєць, а спить всю дорогу, як ведмідь. Петре, діли сухарики!

Петро звісив кудлату голову, заспаними очима подивився на хлопців, що голосно реготали.

— Що я, рудий?

— Пофарбуюсь у чорний колір, був рудий я, став не схожий! — проспівав Генько. Раптом замовк і тужно додав: — Ех, хлопці, туга-смуток бере... тікаємо в тил, як малята дитсадківські. Гайнути б усім гуртом, га?

Петро зістрибнув на підлогу, потягнувся всім своїм худим довгим тілом.

— Еге ж, а тебе командиром призначимо. Знатний вийде з тебе командир!

Генько схопився:

— А чому б ні? У громадянську в Будьонного скільки нашого брата воювало? Не полічити... Он Гайдар трохи старший за тебе, Сашко, був, а вже цілим взводом командував. Не віриш? Я сам читав! Ви як собі хочете, а я на фронт майну, снайпером стану. Ми з братаном щонеділі в тир ходили! Чого я в тилу не бачив? Гадаєш, стріляти не вмію? А «Ворошиловський стрілець» не хочеш?

— У тебе?!

— Ні, в братана. А ми з ним однієї породи. Я, коли хочеш, усю гвинтівку на зубок знаю.

— Сиди,— Сашко невесело посміхнувся,— не один ти такий...

Сашко давно б уже втік на фронт, коли б не слово, яке дав Миколі Івановичу. Незадовго до від'їзду директор зібрав у себе старших хлопців. Тих, хто перейшов до сьомого класу.

— Будемо евакуюватися,— сказав він.

— Як евакуюватися! — загули діти.— Війна ж незабаром скінчиться!

— Ось побачите, до сьомого листопада! — впевнено вигукнув Петрусь Заєць, найкращий Сашків друг.

Микола Іванович підвівся з-за столу. За його спиною висіла на стіні шапка-будьонівка з матерчатою червоною зіркою на рудуватому, опаленому вогнем козирку. В цій шапці Микола Іванович воював у громадянську.

— Будемо евакуюватися,— повторив Микола Іванович і відійшов до вікна. Повернувся до дітей спиною. Згорбився.

Діти принишкли. Сашко дивився на Миколу Івановича, кожному слову якого він звик вірити, і в душу його закрався сумнів. Невже Микола Іванович злякався бомбувань? Невже він не вірить у швидку перемогу? Як же так?

— Це... це боягузтво,— тихо мовив Сашко. Сказав і сам злякався своїх слів.

Микола Іванович навіть не обернувся. Тільки згорбився ще дужче, засунув руки в рукава ватянки, підвів плечі.

Хлопці мовчки дивилися на директора й чекали. Микола Іванович стояв кілька хвилин нерухомо, потім обернувся до дітей. Витягнув з кишені портсигар, дістав цигарку, але так і не курив.

— Скільки в дитячому будинку дітей? — несподівано запитав він.

Сашко розгубився.

— Не знаю, чоловік сімдесят, мабуть.

— П'ятдесят. П'ятнадцятеро ми відправили в госпіталь після бомбувань,— твердо сказав Микола Іванович.— Ми ж не боягузи, еге ж, Сашко? Ми хоробро підставляємо малюків під бомби.

— Я ж не про це,— запротестував Сашко.

— А я про це. І ні про що інше ми зараз не маємо права говорити. Ми повинні вивезти в тил п'ятдесят дітей, щоб зберегти для Батьківщини живими й здоровими п'ятдесят майбутніх робітників, інженерів, учителів, учених... І не гадайте, що це буде легко...

Микола Іванович підійшов до столу, поклав руки на плечі Сашкові й Петрусю.

— Я сподіваюся на вас, хлопці. Ви старші.

— Впораємося,— поважно заявив Петро,— хіба ми ликом шиті, чи що?

— Авжеж,— Микола Іванович усміхнувся. Довгі сиві брови прикрили очі.

— Карти під замком. Усе зрозуміло?

— Зрозуміло,— скрушно відказав Петрусь і підштовхнув ліктем Сашка. Скільки років минуло, а все пам'ятає Коля-Ваня...

...Коли Сашко й Петрусь навчалися ще в третьому класі, в Іспанії точилася війна з фашистами. Сашко запропонував своєму однокласникові й другові Петрові Зайцю втекти в Іспанію — на допомогу республіканцям.

Петрусь згодився одразу, не вагаючись.

— Хіба ми з іншого тіста ліплені? — палко підтримав він.— Громадянська війна закінчилася до нас, а в Іспанії люди он як потрібні!

На вокзалі хлоп'ята причаїлися за штабелем дров коло будки стрілочника. Тут не так дуло. Мокра земля надвечір змерзлася, холодно потріскувала під ногами крижинками. На дровах кошлатим шаром лежав іній.

Хлоп'ята тулилися один до одного. Вітер задував у рукава, судомив спини.

— Хай йому дідько, холоднеча яка! — не стримався Петрусь, од холоду цокаючи зубами.— А в Іспанії зима буває?

— Ні,— сказав Сашко,— там спека знаєш яка!

— Пощастило іспанцям,— зітхнув Петрусь.— Ти бачив море?

— Ні.

— От і я не бачив. Кажуть, воно в тисячу разів більше за річку, аж берегів не видно. Брехня, мабуть. На чому ж тоді земля тримається по краях?

— На воді,— сказав Сашко.

— Хе! Підставляй жмені! На річці земля за мости тримається. Їй-їй! А ти як гадав? Ой, холоднеча яка! Аж сил не стає... Сашко, гайда на вокзал, погріємося. Коли ще поїзд той прийде!

Хлопці заховали наволочку з сухарями під дрова і клуса припустили на вокзал.

Там їх і здибав Микола Іванович.

Вони доїдали морозиво на останні десять копійок, коли Микола Іванович підійшов до них і мовчки став поруч.

Сашко перший побачив директора. Він поклав у рот рештки морозива і завмер, корчачись від пекучого холоду в роті.

— В Іспанію? — запитав Микола Іванович.

Петрусь кивнув. Біле лице його порожевіло й вкрилося крапельками поту.

— А карта Іспанії у вас, сподіваюся, є?

Діти розгублено перезирнулися.

— Немає,— прошепотів Сашко.

— От тобі й маєш! — здивувався Микола Іванович.— Поважні люди — й без карти?

Всю дорогу до дитячого будинку вони йшли пішки, тримаючись за руки Миколи Івановича, й голосно співали пісню про червоне знамено. Пісню іспанських республіканців. Тоді всі її співали.

«Не так уже й багато літ минуло відтоді,— думалося Сашкові,— всього чотири роки...» І знову його шлях лежить не на війну з фашистами, а в тил. Прикро.

Вдалині завиднів глиняний будиночок з плескатою покрівлею. Коло будинку бовваніло самітне дерево з товстим стовбуром і тонкими голими гілками. До дерева припнуто верблюда.

— Хлопці, верблюд! — вигукнув Сашко.

Діти стовпилися біля дверей.

— Корабель пустелі,— статечно мовив Генько,— бач, стоїть собі витрішкуватий, ніби й війни ніякої немає... Хлопці, а правда — Крага в ногу поранений чи бреше?

— Геннадію!

Генько оглянувся.

Віра Іванівна сипала чайною ложкою цукор на сухарі, які Петро Заєць розкладав купками на розісланому по підлозі простирадлу.

— А що? Я просто... — забелькотав Генько.

Віра Іванівна похитала головою, короткі коси вибилися з-за вуха, впали на лице. Вона підвела пасмо й сказала стримано:

— Соромно. Ти просто взяв і сказав за спиною в людини гидоту... Це... не по-чоловічому, коли хочеш.

Генько відвернувся. Засопів ображено.

Вихователька сумним поглядом дивилася на дітей, що раптом замовкли.

— Я бачу, хлопці, ви... як би це сказати? Недолюблюєте старшого вихователя. Я не хочу нав'язувати вам свою думку, але... людина повинна бути справедливою. Степан Федорович суворий і вимогливий. На його плечах зараз увесь дитячий будинок. Ви ж знаєте, що Микола Іванович поїхав...

— А скоро ми приїдемо? — запитав Генько. Образи не затримувалися в Геньковому серці.

— Очевидно, вночі,— Віра Іванівна зітхнула і зачерпнула ложкою цукор у наволочці.

Мимо вагона замелькали будинки. Промайнули й повільно попливли по обрію смуги виораної землі, покраяні мокрими вузькими канавами на квадрати.

На зупинці до вагона підійшов Кузьмін.

— Добридень, діти! — бадьорим басом привітався він, прикладаючи випростану долоню до військового кашкета.— Всі здорові? — І, не дочекавшись відповіді, розпорядився: — Вихователя до мене!

Сашко знехотя підвівся.

— Віро Іванівно, вас!

Вихователька віддала ложку й наволочку з цукром Генькові й зістрибнула на насип.

Кузьмін відступив од дверей і сказав багатозначно, дивлячись згори вниз на виховательку, ніби закликаючи її до відповіді:

— Довірили, власне кажучи, дітей неписьменній дівчині, а там казна-що діється!

— Що таке? — стривожилася вихователька.

— Ходімо. Дізнаєтесь. Ганьба!

І Кузьмін швидко пішов уперед, цюкаючи ціпком по землі.

«Мабуть, жабеня щось накоїло,— промайнула Сашкові здогадка.— Ото бідове дівча! А може, її за бійку чиститимуть?»

Йому пригадалося, як тремтіли Зорчині губи, коли вона благала Генька: «Мені швидше треба... мені квітів треба...» І свій сміх.

«Ото дурень,— із запізнілим каяттям подумав Сашко.— Може, людина квіти любить!»

Сашко глянув на станцію. Дерев'яний будинок під бляшаним високим дахом. Майданчик перед будинком глиняний, утоптаний. Навколо майданчика глиняна огорожа.

А за огорожею квіти...

Розділ 13. Суд та діло...

Маря вмостилася на підлозі, біля розчинених дверей. Витягнула з-під нар клунок з подертими сукенками, сорочками, штаньми, в'язкою різнобарвних клаптиків. Дістала з валізки моток чорних ниток — своє найголовніше багатство. Пришивши чергову латку, Маря спершу милувалася нею, схиляючи голову то на один бік, то на другий, розгладжуючи латочку рукою на коліні, й вдоволено мружилася. Потім зітхала, складала полагоджену сукенку чи сорочку в чепурненьку купку й бралася до іншої, щось заклопотано бурмочучи собі під ніс.

Рясний дощ полив із самітної пухкої хмари несподівано й прудко. Здавалося, хтось велетенський зібрав дощові струмені в один жмут, наче віник, і почав стьобати по даху та стінах вагона. Свіжий вітер сповнив теплушку.

Дівчатка позлазили з нар. Усілися кружка навколо Марі.

— А що, дівчатка, заспіваємо? — запропонувала Маря, милуючись черговою латкою, і, не ждучи на відповідь, завела високо та журно:

Анка Чистова перестала витирати кухлі. Так і застигла, притиснувши до грудей шмат вологої марлі.

підхопила вона низом.

Біжить тим гаєм річечка, вода, як скло, блищить. Відбиваються в річці хмарки і біжать, біжать разом з водою широкою долиною кудись далеко-далеко... А край берега у затишку схилилися над водою три верби. Купають тоненьке гілля у воді й журяться. Пройде весна, промайне гаряче літо, набіжать холодні вітри до річки, й посиплеться із верб зелене листячко. І понесе його вода далеко-далеко...

Марин голос линув аж до хмар і лунав там, у високості, на одній світлій сумовитій ноті.

Дівчатка принишкли, наїжилися, зачаровані піснею. Маря обірвала пісню, затулила лице руками й схлипнула.

— Україно моя... чи побачу я тебе знову?

Аня присіла поруч неї, обняла, припала головою до Мариного плеча. Хтось із дівчаток тоненько схлипнув. У Зорки защеміло в носі. Вона обняла Даринку й теж заплакала.

Галка підвела голову, подивилася на дівчат, що ридма ридали, перевернулася на живіт, стукнула кулаком по краю настилу.

— Гітлерюка проклятий! — вигукнула вона.— Піймати б його, паразита!

— А я,— Зорка схлипнула, витерла пеленою ніс,— я його в клітку посадила б — і в зоопарк. Еге, Даринко?

— Гадає, що йому все так і минеться,— мовила тихо Даринка.— Якби-то я могла... — Вона простягла вперед тонкі руки і з несподіваною силою стиснула кулачки.— Якби я могла,— задихаючись, повторила вона,— я пішла б на фронт і своїми руками застрелила...

Дівчатка внизу вже не плакали, а, перебиваючи одна одну, вигадували для Гітлера жахливі кари.

— А правда, він дітьми харчується? — пищала Нінка.

— Атож! По радіо ж казали, що він людожер. Німецьких дітей усіх пожер і на нас поліз! — сказала Зорка.

— Ой, дівчата, раптом німці хоч ненадовго переможуть? — злякано запитала Нінка, витріщаючи очі й шморгаючи носом.

— Дулю з маком! — зло відрубала Анка.

— Правильно! Не на тих натрапили! Я сама чула, як по радіо говорили: «Ворог буде розбитий, перемога буде за нами!» — сказала Галка.

— І я чула! — підхопила Зорка.

— І я. Якийсь дядько на станції розказував — днями наші так німців торохнули, що тільки держись! — додала Анка.

Дівчатка радісно завищали.

— Правда?!

— Ой, може, тепер війна закінчиться і ми додому поїдемо, еге, Маря?!

— Може, так, а може, й ні,— Маря зітхнула.— Ось приїдемо до великого міста, всі новини взнаємо.

— Велике місто ми вчора вночі проїжджали,— мовила Наталка,— Коля-Ваня там на швидкий поїзд пересів.

У вагоні одразу стало тихо. Всі повернули голови до дверей, де, обнявши руками коліна, сиділа Наталя.

— Щоб раніше за нас приїхати й усе приготувати. А Степан Федорович за директора лишився.

— Отже, ми незабаром приїдемо? — зраділа Зорка й заторсала Даринку: — Чула?!

— Ур-ра! — закричала Галка.— Марю, дай гітару!

Вона злетіла долі й стала перед Марею, нетерпляче поводячи плечами. Маря витягнула з коси круглий гребінець, приклала його до губів і заграла.

Дівчатка стали в коло.

— Нумо, Лях!

— Гей, Галченя, вибий циганочку!

...Мимо вагона мелькали будинки, глиняні огорожі. Вдалині чорніли смуги зораної землі. Поїзд уповільнив хід, сіпнувся і зупинився.

Дівчатка навалилися одна на одну. Зчинилася весела метушня.

— Гайда на станцію! — підхопившись, гукнула Галка.

— Гайда, узнаємо новини з фронту та окропу наберемо про запас.

Маря поправила розкуйовджену косу й зняла з цвяха відро. Дівчатка стали поквапно обтрушуватись.

— Ніхто нікуди не піде,— спокійно сказала Наталка,— зараз будуть збори.

Дівчата нараз сторопіли, потім невдоволено забуркотали. Подорожнє життя і так не дуже багате на розваги.

— Які ще збори?!

— А що, хлопці теж прийдуть?

— Степан Федорович прийде,— сказала Наталка.

З останніми Наталчиними словами Ніну наче хто підкинув на місці. Вона спритно викарабкалася на полицю і вмостилася біля Зорки, звісивши ноги у подертих парусинових капцях. Гостре личко її зблідло, мовби одразу зсохлося.

— Зоренько, — зашепотіла вона збентежено, — це про мене збори.

— Про тебе? — здивувалася Зорка.— Звідки ти знаєш?

— Відчуваю.

У відчинені двері теплушки, важко дихаючи, влізла Віра Іванівна. Осмикнула халат, поправила окуляри й привітно всміхнулася. Слідом за нею вніс своє дуже, сухе тіло Кузьмін Степан Федорович. Старший вихователь.

— Степане Федоровичу! Вірванно! — проспівала Наталка своїм тоненьким тендітним голоском.— Добридень вам!

Вона дивилася на старшого вихователя з такою безмежною повагою, що Кузьмін мимоволі зніяковів.

— Здрастуй, здрастуй, Наталочко, — він лагідно поплескав старосту по щічці, потому по-начальницьки оглянув вагон і приклав до кашкета випростану долоню.— Здрастуйте, діти!

— До-бри-день!

Дівчатка мостилися по краях полиць, підгортаючи ноги під себе, ніби кури на жердині.

Зорка влаштувалася так, щоб з-за її спини не було видно Даринки.

— Усі здорові? — гримотів Кузьмін своїм грубуватим рішучим голосом.

— Усі! Всі!

— Жерти здорові, як корови! — вигукнула, пустуючи, Галка. Вихователька похитала головою. Галка набрала придуркуватого вигляду.

— Чому? Я й кажу: всі здорові, як корови!

Маря метушливо витягла з-під полиці дві валізки, поставила їх одна на одну, змахнула фартушком порохняву.

— Сідайте, будь ласка, — звернулася привітно, мовби дома в себе гостей приймала.

Кузьмін опустився на валізки всією своєю вагою, розставивши ноги в блискучих крагах, і заходився набивати тютюном люльку. На свіжій його гімнастерці виблискували, як ордени, значки ГПО і БГПО.

Віра Іванівна мерзлякувато пощулилась, прихилилася плечем до грубки й сховала руки в кишені халата.

— Ну, то що ж у нас з вами скоїлося? — кинув Кузьмін, натоптуючи тютюном люльку.

Наталка вийшла на середину. Поправила коси. Відкашлялась.

— Сьогодні ми повинні обговорити неморальні вчинки,— сказала й запитливо подивилася на Кузьміна. Старший вихователь поважно кивнув.— Неморальні вчинки,— повторила Наталка й глянула в вічі Ніни своїми чистими правдивими очима. — Лапонько... — вона запнулася, але тут же виправилась: — Лапіна Ніна, ми, вся наша група, вимагаємо, щоб ти чесно розказала нам, як ти проміняла казенне плаття на коржики.

— Це ж коли? — здивувалася Маря.

Віра Іванівна здригнулася. Видно було, що для неї це така ж новина, як і для Марі.

У вагоні запала тиша. Дівчатка дивилися не на Ніну, а на Зорку. Зорка мимохіть засовалася, ніби намагалася скинути з себе похмурі погляди. Галка схопилася на коліна, подалася вперед, до Наталки.

— Базікало,— видихнула вона крізь щільно стиснуті губи.

Наталка якусь мить пильно, не кліпаючи, дивилася на подругу, потім перевела погляд на Кузьміна й усміхнулася до нього ясною, відкритою усмішкою.

— Лапіна,— нетерпеливо обізвався Кузьмін, вистукуючи пальцями по набалдашнику ціпка,— ми чекаємо.

Ніна покірно злізла додолу.

— Ну, чому ти, власне кажучи, мовчиш? — запитав Степан Федорович, примруженими очима роздивляючись Ніну крізь тютюновий дим, неначе в мікроскоп.

— Я... я не знаю... що казати,— розгублено пробелькотіла Ніна.

Зорка відчула, як бентежно й часто закалатало серце. Невже Ніна проговориться? Невже скаже?

Віра Іванівна поклала руку Ніні на плече. Нахилилася до неї:

— Ніночко, ти живеш у колективі й тому повинна відповідати за свої вчинки, ти розумієш мене? Це... правда? Скажи нам.

Ніна похнюпила голову, шморгнула носом. По щоках, наздоганяючи одна одну, покотилися сльози.

— Правда,— прошепотіла вона.

— Ну, навіщо... навіщо ти це зробила?!

— Їсти хотіла,— прошепотіла Ніна ще тихіше.

Всі мовчали.

Кузьмін стукнув ціпком об підлогу так, що підстрибнув кухоль, припасований до титана довгим іржавим ланцюжком.

— Їсти хотіла? А я не хочу? А ось вони не хочуть? Сьогодні ти їсти захотіла, а завтра... — Він помовчав і додав з несподіваною гіркотою: — Триває війна. Тяжка війна! Люди останнє віддають фронтові. А, власне кажучи, ви, замість свідомо й дисципліновано їхати в глибокий тил, цупите казенні речі? Соромно? Так, соромно. Я прямо скажу — ганьба!

Кузьмін неквапом, мовби цілячись, навів на Ніну палець.

— Ми всі повинні засудити Ніну Лапіну за її неморальні діла! — вигукнула Наталка, рожевіючи від усвідомлення власної непогрішності.— За...

— ...розкрадання соціалістичної власності, — підказав старший вихователь.

— Степане Федоровичу, ви перегинаєте... — швидко й нервово кинула Віра Іванівна.

Але Кузьмін перебив її:

— Я порадив би вам мені не радити! Я, власне кажучи, виправляю ваш недоробок, шановна товаришко Соколова, а оскільки Микола Іванович у від'їзді, то й обов'язки — що? — директора! Далі, Наталю.

— За систематичну крадіжку казенних речей, за те, що дбає тільки про себе! Ніно, ти повинна перед усіма визнати свою провину.

— Нумо, Нінко, не тягни, зізнавайся! — весело втрутилася Галка, мовби радіючи, що є розвага.

— Авжеж,— підтримала її Анка,— чого вже там...

— Ото ще кара господня... — голосним шепотом проказала Маря.

Ніна прошепотіла щось неслухняними губами.

— Що? Не чую,— Кузьмін глянув на годинник і підвівся, нависаючи над Ніною.— Кажи зрозуміліше. Соромно? Твої подруги не їли цих брудних коржиків, і вони чесно можуть дивитися всім у вічі. Так! Усім!

— Я... Я теж їла...

Даринка намагалася говорити спокійно, але голос її уривався од слабості. Обома руками вперлася вона в краї настилу, щоб не впасти. Худа, з тонким, майже прозорим лицем, від чого здавалася особливо беззахисною, Даринка дивилася на старшого вихователя розширеними очима й повторювала, як у маренні:

— Я... я теж їла... Ніна не сама... Вона не винна, якщо...

— Ц-це ще що таке?! — здивувався Кузьмін.

— Дарина Лебідь,— підказала Наталка.

Зорка спершу розгубилася, та потім схаменулася.

— Дарко! — злякано закричала вона. — Замовкни! Ну чого ти втручаєшся!

Вона схопила Даринку за плечі, штовхнула подалі на нари, аби швидше сховати подругу од Кузьміна. Даринка впала, тоді підвелася знову, відштовхуючи од себе Зорчині руки.

У відчаї Зорка зістрибнула на підлогу й закричала, притискаючи до грудей кулаки:

— Ну так, і я міняла! Можете карати! Мені байдуже!

— Припини істерику! — гаркнув Степан Федорович. Відсторонивши Зорку, він кинувся до нар. Але Кузьміна випередила Віра Іванівна. Перевернувши порожнє відро, вона стала на нього обома ногами і обережно зняла Даринку.

— Що з нею? — тривожно запитав ззаду Кузьмін.

Вихователька обернулася до нього сполотніла, перелякана. Вона тримала Даринку на руках, пригортаючи до грудей, наче маленьку дитину.

— Не знаю...

— Ой лишенько! — Маря схлипнула, витерла фартушком губи й накинулася на Зорку.— Ти що ж мовчала? Я питаю її, чому Дарини не видно, а вона каже — Даринка спить. Хіба можна спати всю дорогу? Ой горенько! Ой лишенько...

— Варю! — гнівно сказав Кузьмін, стукнувши ціпком об підлогу.— Власне кажучи, вам довірили дітей!

Маря замовкла, із схлипом втягуючи в себе повітря.

— Степане Федоровичу, це все Зорка,— швидко знайшлася Наталка,— знала й нічого мені не казала. Просто неподобство. Не можу ж я сама за всіма встежити!

Кузьмін ковзнув поглядом по обуреному Наталчиному обличчю. Стурбовано потер лоба. Насупився.

— Негайно в лікарню!

Даринка заплакала. Обхопила руками шию виховательки.

— Не треба... Вірванно, любесенька... не треба в лікарню.

Кузьмін нагнувся до Дарини. Ліва його повіка затіпалась.

— Там тобі молоко даватимуть,— м'яко сказав він,— ну не плач, одужаєш — і ми по тебе приїдемо.

— Я тут одужаю... мені Зорка молока принесла... за плаття.

— Віро Іванівно, віднесіть Лебідь у службовий вагон,— звелів Кузьмін.— Варю, допоможіть виховательці. Зрештою вночі будемо на місці...

— Даринко! — Зорка кинулася до подружки, але Кузьмін схопив її за руку, різко повернув до себе. Зорка зіщулилася, чекаючи, що Кузьмін зараз нагримає на неї, як допіру гримав на Ніну. Вона глибоко зітхнула й войовничо виставила плече вперед, ладна битися з цілим світом сам на сам, коли вже однаково Даринку забрали.

Та Кузьмін не гримав. Він стояв посеред вагона, широко розставивши ноги, трохи похитуючись, курив, притримуючи люльку біля рота, й дивився на Зорку з чудним подивом, нібито бачив уперше.

— Гм... — вимовив нарешті,— за героя себе вважаєш? Так, так... А коли б Лебідь померла, га? Мовчиш?

— Я... я гадала, вона одужає,— прошепотіла Зорка.

— Гадала-думала... Головою треба було думати, а не заднім місцем, га? Повтори!

— Заднім місцем,— розгублено повторила Зорка.

Нагорі зареготала Галка. Слідом за нею, ніби оговтавшись від заціпеніння, заговорили, зашепотілися дівчатка. Ніна відступила вбік і непомітно шмигнула за титан.

— Ти гадаєш, Будницька,— вів далі Кузьмін, уже, видно, забувши про існування Ніни,— я нічого не знаю про бійку? Як ти голову розбила Дмитрієву? Я все знаю! Від мене ніщо не приховається! Як стоїш? Облиш кусати нігті й стань струнко, коли розмовляєш зі старшими! Геть розбестилися! Зчиняють бійки, відстають од поїзда, цуплять казенні речі! Ганьба! Я вам покажу кругову поруку у воєнний час, власне кажучи! Марш на місце!

Зорка метнулася убік, наштовхнулася на когось і навмання полізла в найтемніший куток на долішні нари.

— Усім зрозуміло?! — долинув до неї виразний бас Кузьміна.— Сподіваюся, запитань не буде?

— Будуть... Наталко, не смикай за ногу, може, я запитати хочу.

— Нумо, Ляхова, питай, — дозволив Кузьмін, — лише по суті питання.

— Я по суті,— запевнила Галка.— А що з Гітлером зроблять, коли спіймають?

Зорка тицьнулася носом у подушку, натягнула ковдру на голову.

Чому так буває? Хочеш зробити щось гарне, а виходить погане?.. Може, вона просто така невдатна? Жила собі з татом, мамою, бабусею, а тепер нікого немає. І Даринку забрали. Всі тільки те й знають, що лають, кричать... Краще б вона залишилася в санітарному вагоні з Васею. Поїхала б із ним у госпіталь, а звідти на фронт. Усе ж краще, аніж тут лишатися. Наталці так щастить — хоч що зробить — усе добре, Кузьмін їй: «Наталочко, Наталочко...» Лялька жалюгідна!

Зорка намацала під подушкою клаптик газети з Василевою польовою поштою і заспокоєно зітхнула.

«Втечу,— твердо поклала собі вона.— Тільки-но приїдемо, одразу втечу! Ото Василь зрадіє!»

Зорка облизала солоні губи, вклалася зручніше й уявила собі, як вона втече, як Василь зустріне її і вони разом стануть бити фашистів.

...Біжать солдати широким полем, а попереду всіх вона. Зорка, з гвинтівкою! «Ур-р-ра!» Тікають від них фашисти. Зорка попереду... і несподівано вибігла в степ, стала рвати жоржини, але звідкілясь нагодився Кузьмін, вихопив букет і почав топтати його ногами в жовтих крагах.

— Уставай! — закричав він і потягнув Зорку додолу.— Вставай, сплюхо!

Зорка злякано скрикнула й розплющила очі. Хтось настирливо тягнув з неї ковдру.

Вона хутенько сіла, швидко смикнула ковдру вгору, враз відчуваючи, як усе тіло миттю вкрилося липким гарячим потом.

— Тю, навіжена! Тримай! — сказала Маря й поклала Зорці на коліна величезний букет квітів.

— Поки ти спала, до тебе кавалер прибігав. Гарненький такий хлопчик із розтрощеною головою! — Маря пирснула в кулак і вся зайшлася, загойдалася од сміху.

Зорка розгублено дивилася на квіти, не зовсім тямлячи, сниться їй все це чи ні.

Від квітів гірко й ніжно пахло степом. Зорка нерішуче простягнула руку й торкнула оксамитне серденько ромашки. На пальці залишився жовтий пилок...

— Нерозлий-вода, молодий-молода! — лукаво проспівала Галка й зареготала. Та цього разу її ніхто не підтримав. Дівчата оточили Зорку й дивилися на квіти з незлобливою заздрістю.

— Живі... — здивовано прошепотіла Ніна, присуваючись ближче.— І це все тобі?

Зорка взяла квіти обома руками, зарилася в них лицем і, відчуваючи, як зникає із серця туга, промовила:

— Сашко... Ото дурний!

Розділ 14. «Приїхали, здрастуйте...»

Від самого вечора по стінах і покрівлі вагона одноманітно порощив дощ, і від цього в теплушці раптом стало затишніше, було приємно лежати під теплою ковдрою і слухати крізь дрімоту, як Маря виводить сонним голосом свою безкінечну казку про гарну дівчину й відважного козака, яких «розраяли злії люди...»

А над ранок Зорка несподівано прокинулась од якоїсь особливої стійкої тиші. Вагон не рухався. Але не так, як це бувало на попередніх зупинках, а тривко, ніби колеса нарешті відкладали своє і завмерли тепер назавжди.

Зорка сповзла з нар і визирнула в прочинені двері.

Дощ перестав. У розривах хмар холодно голубіло небо. Від вагонів до самого обрію тяглося похмуре безлісся степу, і тільки подекуди ворушилася на вітру суха ламуча трава. Вітер прасував її, ганяючи по степу сірі кулі перекотиполя. А на самому обрії, ніби застиглі хвилі, ліловіли піщані бархани. Неподалік ешелону видніли кілька жовтаво-сірих будинків з пласкими покрівлями. Коло будівель диміли паровози, рухалися товарні состави. Там була станція.

То ось у чому річ! Вагони з дитячим будинком стояли в тупику.

— Дівчата! — заволала Зорка.— Вставайте! Приїхали!

— Цить, причинна! Зіпаєш удосвіта, як той півень,— сердито озвалася Маря.

Визирнула з вагона й сполошилася.

— Справді, приїхали! Чого ж ти мовчала?! Вставайте, дівчатка, вставайте!

Поряд, у хлоп'ячому вагоні, зашуміли, загупали, протяжно здивовано засвистіли.

Дівчатка зістрибували з нар. Сонні, закудлані, нічого до ладу не втямивши, товпилися в проході, штовхалися й галасували:

— Ой-о-ой!

— Завезли!

— Ой, дівчата, ні деревця, ні травинки!

— А казали — в евакуацію їдемо! Яка ж це евакуація, коли нічого немає?!

Біля вагона з'явився Кузьмін. Заклопотано-бадьорий. У чистій гімнастерці з тугим білим підкомірцем.

— Здрастуйте, діти! — низький голос його перекрив лемент.

Дівчатка принишкли, блимаючи на старшого вихователя з полохливою цікавістю.

— Вивантажувати речі! — гучно скомандував Кузьмін.

Галка ступила вперед.

— Це ми тут житимемо?

Кузьмін кивнув, нетерпляче глянув на годинник.

— Тю-ю, та тут же самий степ...

— Їхали, їхали і... приїхали! — знову загаласували дівчата.

Кузьмін насупився.

— P-розмови! Це вас, власне кажучи, не стосується, зрозуміло? Що?

— Аж ніяк незрозуміло,— Галка набрала дурнуватого вигляду й випросталася, як по команді струнко. Але очі її досить нахабно косували на старшого вихователя.

— Що незрозуміло?

— Чому не стосується, що стосується?

— Галко, чи тобі не соромно! — обурилася Наталка.

— Зажди, зажди, Наталочко,— тихо промовив Кузьмін, пильно розглядаючи Галку.— Отже, незрозуміло? Так, так, Ляхова, дурника вирішила корчити? Начувайся, я тобі цю демонстрацію ще пригадаю...

— А чому? Ви ж самі запитали: зрозуміло? А як незрозуміло? — безвинним голосом виправдувалася Галка.— Вже й спитати не можна...

— Ой, Лях, відчайдушна,— захоплено прошепотіла Ніна.

— А Микола Іванович говорив, що нас усе стосується,— стиха докинула Анка.

Кузьмін випростався, розправив плечі й поволі обвів поглядом дівчаток, що юрмилися біля дверей вагона.

— Ну, то кому ще незрозуміло, здається, Чистовій? Га?

Анка мовчала, опустивши долу очі й покусуючи губи.

Кузьмін осміхнувся і відшукав очима Зорку, яка боязко ховалася за Анчиною спиною.

— А тобі, Будницька?

Зорка стрепенулася і раптом з відчайдушною рішучістю випалила:

— А де Даринка Лебідь? Ви її в лікарню здали?

Степан Федорович повагом дістав з кишені просторого галіфе яскраво вишитого гаманця, потримав його на долоні й поклав у кишеню. Спохмурнів.

— Погані справи в Лебідь. Це на твоїй совісті, Будницька, зрозуміло? Щастя, що вчасно зуміли влаштувати в лікарню. — Він зітхнув і вів далі вже зовсім іншим тоном: — Ех, діти, діти, гадаєте, мені тут до вподоби? Та коли наказано, власне кажучи, значить, треба терпіти, не роздумуючи. Йде війна, гинуть люди, та країна вивезла нас у глибокий тил, щоб ви могли — що? — вчитися. А чим ми повинні відповісти на піклування? Добрим навчанням і залізною дисципліною, зрозуміло? Не чую!

— Добрим навчанням і залізною дисципліною,— гучніше за всіх випалила Наталка.

Кузьмін глянув на годинник і заквапився.

— Варю, ви відповідаєте за своєчасне вивантаження!

— А куди ж дінешся? — Маря розвела руки й зітхнула.— Всю дорогу за щось-нещось відповідаю, така вже моя доля...

Дівчатка заметушилися, почали квапливо збирати речі. Зорка стояла, мов прибита.

З Даринкою погано... і в цьому вона, Зорка, винна... Але ж Даринка сама просила нікому не казати. Як же так? Раптом перед нею постало Грицькове обличчя. Зорка стиснула щоки долонями, затрясла головою. «Ні, ні, з Даринкою цього не станеться! Я не винна... Я слово дала; а може, не треба було слова давати? А якщо вона просила?»

— Зорко, ти чому стоїш, наче стовп при дорозі?

Зорка заціпеніло дивилася на Анку, неспроможна збагнути, чому Чистова тримає в руках порожній матрац, а дівчата з виском гасають по вагону в клубах пилюки й солом'яної потерті.

— Що з тобою? — уже співчутливо запитала Анка.

— Так... нічого,— ледь розтуляючи губи, прошепотіла Зорка й заплакала.

Анка злякано кинула матрац на підлогу й пригорнула Зорку.

— Перестань... Ну, чого ти? Все буде гаразд, побачиш!

— Нехай усі... усі на мене... нехай, якщо... я винна,— захлинаючись, бурмотіла Зорка, припавши до Анчиного плеча. — Нехай я помру... коли погана, а вони хороші... мені байдуже...

Дівчата обступили їх з усіх боків.

— Зорко, тьху на тебе! Чого ти? — запитала Галка, яка прибігла пізніше за всіх.

— Я знаю, це вона через Даринку,— пропищала Ніна. Гостре личко її жалісливо скривилося, здавалося, вона теж ось-ось заплаче.

— Марю! — збентежено покликала Наталка.— Марю!

— Зорко, та плюнь ти на цього Крагу! — зло сказала Галка.

— Марю! Та де ж вона?!! — надривалася Наталка.

— Та ось же я,— важко дихаючи, озвалася Маря десь ізнизу.

Дівчатка розступилися.

Маря вибралася з-під нар, тягнучи за собою клунок з білизною.

— Що тут у вас скоїлося? — запитала вона, поправляючи косинку, що сповзла з голови.

— Зорка плаче!

— Крага сказав, що з Даринкою погано!

— Та ні, він сказав, що Зорка винна!— перебиваючи одна одну, загомоніли дівчатка.

— А вона не винна!

— Ні, винна! — втрутилася Наталка.— Бо мовчала.

— То й що ж, як мовчала?

— Не можна про хвору мовчати!

— Та годі тобі! Не можна мовчати... А якщо вона слово дала?

— Ану цить! — різко сказала Маря. Вона насильно відірвала Зорку від Анки й повернула до себе.— Цить! Кому кажу?! Знайшла час рюми розпускати!

Зорка перестала плакати й лише судорожно зітхала.

— Дурне дівча,— виказувала Маря, витираючи фартухом зарюмане Зорчине обличчя.— Не годиться завчасно живе хоронити... Одужає Даринка й до нас приїде.

— Авжеж,— підтримала Марю Галка,— мало що Крага збреше.

— Дивіться, он попрямував до станції і не кульгає зовсім,— простодушно пропищала Ніна.

— А чому б то він кульгав? Адже фронт — о-он де зостався! — ущипливо зауважила Галка.

Наталка обурилася.

— Як вам не соромно! Степан Федорович не винен, що в нього нога хвора! І ти, Галко, теж...

— Сором не дим, очей не виїсть! — Галка пустотливо зареготала й поплескала Зорку по плечі.— Гайда матраци стягувати!

Анка зачудовано подивилася на Галку, потім перевела погляд на сторопілу Наталку й стенула плечима. Галка голосно заспівала:

— Довкруг, а не на нім, дурепо! — розсміявшись, поправила Анка.

— Пусте! — весело вигукнула Галка нагорі, скидаючи матраци.

— Зорко, ану хапай за гузир! Так його, фашиста! А пилюги, пилюги скільки!

Наталка, ніби оговтавшись після раптового заціпеніння, закричала на дівчат, раз у раз поглядаючи вгору, де так само весело, як і співала, поралася Галка.

Під цю мить у вагон заліз незнайомий юнак. Стрункий чорний хлопчина в зеленому стьобаному халаті, затягнутому на вузьких стегнах шкіряним поясом, у червоному залізничному кашкеті.

Він заліз у вагон і став біля дверей, мружачи вузькі довгасті очі.

— Приїхали, драстуйте,— скалячи в усмішці великі зуби, сказав він і чхнув. — Уй-юй, який пил-мил підняв! Давай швидко збирай речі-печі, вагон треба! Ваш директор гарба-марба пригнав...

Маря взялася в боки, труснула головою так, що коса розкрутилася, розсипалась по плечах.

— А ти хто такий? Чого командуєш? — грізно запитала вона, наступаючи на парубка.

Хлопчина витріщився на Марю в захопленні, усміхнувся ще ширше і вчепився руками за пояс.

— Начальник я! — гордо відповів він, виставивши наперед ногу в м'якому шкіряному чоботі.

— Який ще там начальник?

— Станції начальник! — юнак поправив кашкета, відступив од дверей і повів рукою на будиночки, що громадилися вдалині. — Станція Берекельде. Швидко, швидко треба. Вагон треба. Один приїхав, другий поїхав, що вдієш, війна!

Зорка злізла з нар і з цікавістю роздивлялася хлопця.

— Берекельде — це вже евакуація? — ввічливо поспитала вона.

— Уй-юй, яка худа кизимка! — начальник похитав головою.— Зовсім худа... Нічого. Їсти будеш бішбармак, коржі... живіт о-ось такий буде,— він простягнув руки й заокруглив їх.— Як великий кавун буде. Добре?

Дівчатка зареготали. Маря пирснула, прикриваючи долонею рот.

— Як у буржуя! Ото заживемо! — вигукнула Галка, звісивши голову з нар.

Начальник ображено звів брови.

— Навіщо буржуй? У Казахстані немає ніяких буржуїв-муржуїв.

— Зорко, годі патякати,— не стерпіла Наталка,— хто за тебе працюватиме?

— Годі тобі,— сказала Анка,— вже й побалакати з людиною не можна.— Вона кинула ковдру до купи на підлозі й підійшла до начальника.

— А Казахстан великий?

— Дуже! — похвастав начальник.— Республіка! Міст багато, людей багато, колгоспів багато, їжі багато, добре жити будемо! — і додав, невпевнено поглядаючи на розпашілу Марю: — У гості ходити будемо...

— Ой, не можу! Вже й у гості ходити... — сердито обізвалася Маря, весело мружачи очі.

Повз вагон швидко протупцював Кузьмін.

Слідом за ним потягнулися хлоп'ята з клунками на плечах.

Прибігла весела Віра Іванівна.

— Дівчатка, любенькі, нумо швидше. Хлопці вже вантажать речі на підводи.

— А Ко... Микола Іванович приїхав? — запитала Анка.

— Приїхав, приїхав!

— Ура! — загорлала Галка.

— Ура! — закричала й собі Зорка.

— Ура-а-а,— збуджено підхопили дівчата, оточивши виховательку.

— Все, все буде гаразд,— незвично швидко й збуджено казала Віра Іванівна, обіймаючи дівчат.— Зараз у селище поїдемо, звідси кілометрів десять. Нас уже чекають у колгоспі... Нарешті в нас з вами почнеться нормальне життя!