Адвокат диявола

2

«Ожиновий заїзд» був непоганим рестораном неподалік Блайсдейла. Це був англійський м’ясний ресторан, що славився своїм каре ягняти та домашнім трайфлом[1]. Кевін і Міріам Тейлори обожнювали тамтешню атмосферу – від брукованої пішохідної доріжки до великого вестибюля з лавами з дерева гікорі та цегляним каміном. Тейлорам здавалося, що на світі не може бути нічого романтичнішого за подорож до «Ожинового заїзду» сніжного вечора для того, щоб посидіти там біля барної стійки та попити коктейлів під тріскотіння вогню. У заїзді, як завжди, було повно клієнтів – заможних представників середнього класу, чимало з яких знали Кевіна. Деякі підходили до нього з вітаннями. Щойно їм із Міріам випало кілька секунд тиші на самоті, він торкнувся її плеча своїм і поцілував у щоку.

Чорну шкіряну спідницю та куртку, в яких вона була того вечора, Міріам купила майже місяць тому, але ховала в задній частині шафи, сподіваючись, що їй скоро випаде нагода витягти їх і здивувати Кевіна. Обтисла спідниця повторювала м’який пишний вигин її стегон і пружних сідниць, відкриваючи якраз удосталь її струнких, гарно окреслених ніг, щоб вона здавалася звабливою, але не відвертою. Під курткою на ній була біло-зелена плетена кофтинка, наче створена просто на її пружних грудях і мініатюрних плечах.

Завдяки зросту (метр сімдесят п’ять) і розкішному темному волоссю, густому та хвилястому, з кінчиками, що закручувалися трохи вище від плечей, Міріам Тейлор виділялася в будь-якому натовпі, варто їй зайти в приміщення. Вона провчилася рік у Школі моделей Марі Саймон на Мангеттені і, хоч не мала реального досвіду роботи моделлю, зберігала гідні манекенниці поставу та грацію.

Найперше Кевін закохався в її голос – глибокий, сексуальний, як у Лорен Беколл. Він навіть попросив її продекламувати одну зі своїх улюблених фраз із фільмів: «Ти ж знаєш, як треба свистіти, Семе… просто склади губи і дмухай»[2].

Коли вона поглянула на нього ясно-карими очима й повернула плече, сказавши «Кевіне» замість «Семе», він відчув себе так, ніби якась рука проникла йому в шлунок і схопила за серце. Йому подумалося, що він би радо вдягнув нашийник і передав їй повідець. Він був готовий зробити для неї що завгодно.

– Я винен у дружинолюбстві, – казав він їй. – Маловідомому гріху, що полягає в надмірній любові до дружини. Я, відколи зустрів тебе, порушую першу заповідь: «Нехай не буде тобі інших богів передо Мною».

Познайомилися вони на коктейльній вечірці, яку влаштувала його фірма «Бойл, Карлтон і Сесслер» на честь відкриття нового офісу в нещодавно зведеній будівлі в Блайсдейлі. Міріам приїхала на вечірку з батьками. Її батько Артур Морріс був найвідомішим стоматологом Блайсдейла. Сенфорд Бойл відрекомендував Кевіна їй і її батькам, і відтоді вони кружляли одне довкола одного, приваблюючи одне одного усмішками та швидкими поглядами з протилежного боку кімнати, аж доки зійшлися. Далі ж вони говорили й говорили до кінця вечірки. Того вечора вона зголосилася піти з ним повечеряти, а потім у них розпочався швидкий, пристрасний і бурхливий роман. Менш ніж за місяць він освідчився.

Тепер, коли вони сиділи за барною стійкою «Ожинового заїзду», п’ючи за його успіх, Міріам роздумувала про те, як він змінився з часу їхньої першої зустрічі.

«Як сильно він виріс», – подумалося їй. Він здавався набагато старшим за свої двадцять вісім. У його нефритово-зелених очах і жестах, характерних для людини значно досвідченішої та старшої, були помітні зрілість, стриманість, упевненість у собі. Він, маючи понад метр вісімдесят на зріст і важачи вісімдесят кілограмів, був людиною не кремезною, а підтягнутою, спортивною та відзначався добре стримуваною енергійністю. Якщо треба, він дозволяв собі напади завзяття, та здебільшого витрачав сили розважливо.

Він був такий організований, такий здоровий, такий амбітний і рішучий, що колись вона кепкувала з нього, співаючи рядки зі старої поп-пісні: «І який здоровий духом він і тілом! Він у нас просто справжній молодець…»

– А розкажи мені, що ти насправді думала сьогодні, коли сиділа в суді. Невже анітрохи мною не пишалася?

– Ох, Кевіне, я не кажу, що тобою не пишалася. Ти був… майстерним, – відповіла вона, та все ніяк не могла викинути з голови нажахане личко тієї маленької дівчинки. Вона мимоволі згадувала мить панічного жаху в очах дитини, коли Кевін пригрозив розповісти всім, що вона робила в себе вдома з подружками. – Мені би просто хотілося, щоб ти зміг виграти цю справу якось інакше – не погрожуючи тій дитині викриттям… А тобі хіба ні?

– Звісно, хотілося б. Але я мусив це зробити, – відповів він. – До того ж не забувай, що Барбара Стенлі погрожувала таким самим розголосом іншим, шантажем примушуючи їх до свідчень.

– У неї був такий жалюгідний вигляд, коли ти на неї накинувся, – сказала вона.

Кевін пополотнів і нагадав їй:

– Я ж не висував звинувачень проти Лоїс Вілсон. Це зробив Марті Бом. Це він, а не я привів Барбару Стенлі до суду й піддав перехресному допиту. Я передусім мав захищати клієнтку і думати про її права та майбутнє.

– Але ж, Кевіне, що як вона підмовила інших свідчити разом з нею, бо боялася робити це сама?

– Тоді обвинуваченню слід було готувати справу інакше або протестувати, мені байдуже що. Це мене не обходить. Я ж казав тобі, Міріам: я адвокат, захисник. Я маю захищати, користуватися всіма доступними засобами – тільки так я виконуватиму свою роботу. Ти ж це розумієш?

Вона кивнула. Їй знехотя довелося погодитись. Він сказав правду.

– Невже ти хоч трішки не пишаєшся тим, як я тримався в суді? – знову спитав він, торкнувшись її плеча своїм.

Вона всміхнулася.

– У тобі пропав акторський талант, Кевіне Тейлор. Ти так рухався, поглядав на присяжних, вчасно ставив запитання й водив очима… – засміялася вона. – Хоч на «Оскара» номінуй.

– Це схоже на виставу, правда ж, Міріам? Я не можу пояснити, що зі мною коїться, коли заходжу до судової зали. Усе одно що завіса підіймається, а далі все відбувається за сценарієм. Здається, ніби майже не має значення, хто мій клієнт і що за справа. Я просто перебуваю там, а мої дії диктує сама доля.

– Як це слід розуміти: не має значення, що за справа і хто твій клієнт? Ти ж не став би захищати всіх підряд, так? – Він не відповів. – Так?

Він знизав плечима.

– Гадаю, це залежало б від того, яку суму мені запропонують.

Вона, примружившись, оглянула його.

– Кевіне, прошу, будь зі мною чесним.

Він підняв праву руку й повернувся обличчям до неї.

– Присягаюся говорити правду, тільки правду…

– Я серйозно, – сказала вона та опустила його руку.

– Гаразд, що таке? – Він знову розвернувся і нахилився над стійкою, взявшись за свій напій.

– Забудь про юридичний жаргон, роль обвинувачення, роль адвоката – про все це. Ти довів, що троє дівчаток брехали, добровільно або з примусу, чи принаймні справив таке враження, і я не заперечую, що Барбара Стенлі схожа на маніпуляторку. Та чи не чинила над нею насильства Лоїс Вілсон? Чи не скористалася з неї? Ти допитував її, а ще провів з Лоїс Вілсон дуже багато часу.

– Можливо, – сказав він.

У тому, як він ворухнув головою, було щось таке, що її тілом пробіг холодок.

– Можливо?

Він знизав плечима.

– Я, як уже тобі пояснював, захищав її, знайшов діри у версії обвинувачення й нападав на її уразливі місця.

– Але, якщо та була винна…

– Хто знає, хто винен, а хто – ні? Якби ми мусили цілковито впевнюватися в невинуватості клієнтів, розвіювати будь-які сумніви щодо неї, перш ніж братися за справу, то ми б усі повмирали з голоду. – Він махнув комусь і замовив ще по напою.

Міріам відчула себе так, ніби тут-таки якась хмара затулила сонце. Вона випрямилася на стільці й оглянула стійку, а тоді зосередилася на красивому, поважному на вигляд чоловікові з волоссям кольору чорного дерева і смаглявою шкірою, що сидів сам за столиком у кутку. Міріам була впевнена, що він дивиться на них. Раптом він усміхнувся. Вона теж усміхнулась і швидко відвела погляд. Коли вона знову повернулася до нього, він і досі на них дивився.

– Кевіне! Ти знаєш того чоловіка в кутку, який так пильно на нас дивиться?

– Чоловіка? – він повернувся. – Так. Тобто ні, але бачив його сьогодні в суді.

Чоловік знов усміхнувся й кивнув. Кевін кивнув йому у відповідь. Чоловік, вочевидь, сприйнявши це як запрошення, підвівся й пішов до них. Він був підтягнутий, трохи більше ніж метр вісімдесят на зріст.

– Добрий вечір, – привітався він і простягнув велику долоню з довгими пальцями та підстриженими нігтями. На мізинці в нього був плаский золотий перстень з вигравіруваною монограмою «П». – Дозвольте мені долучитися до привітань і додати своє ім’я до списку ваших шанувальників. Пол Сколфілд.

– Дякую, Поле. Це моя дружина Міріам.

– Місіс Тейлор, – кивнув він. – Вам сьогодні годиться мати гарний і гордий вигляд.

Міріам зашарілася.

– Дякую.

– Не хочу втручатися, – повів Сколфілд далі, – але я сьогодні був у суді й бачив вас у дії.

– Так, я знаю. Пам’ятаю, що вас бачив, – Кевін придивився до нього. – Здається, ми ще ніколи не зустрічалися.

– Ні. Я нетутешній. Я адвокат із власною фірмою в Нью-Йорку. Можна долучитися до вас на секунду? – запитав він, показуючи на місце біля Кевіна.

– Звісно.

– Дякую. Як я розумію, ви щойно замовили собі по напою – інакше я б сам їх вам замовив. – Він підкликав жестом офіціанта. – Коктейль із шампанським, будь ласка.

– У якій галузі права ви працюєте, містере Сколфілд? – запитав Кевін.

– Будь ласка, звіть мене Полом. Наша фірма, Кевіне, займається лише кримінальним правом. Можливо, ви про неї чули: «Джон Мільтон і партнери».

Кевін на мить замислився, а тоді хитнув головою.

– Вибачте, але ні.

– Нічого страшного, – всміхнувся Сколфілд. – Ця фірма з тих, про які люди чують, лише вскочивши в халепу. Ми стали фахівцями. Більшості справ, за які ми беремося, інші юристи уникали б.

– Звучить… цікаво, – обережно промовив Кевін. Він почав шкодувати, що дозволив йому підсісти до них. Йому не хотілося розмовляти про роботу. – Гадаю, нам варто подбати про власний столик, еге ж, Міріам? Я відчуваю легкий голод.

– Так, – сказала вона, зрозумівши його натяк, і подала знак метрдотелю.

– Як я вже казав, – продовжив Сколфілд, хутко все зрозумівши, – я не хочу втручатися. – Він дістав візитівку. – Я не просто прийшов сьогодні до вас на суд. Ми чули про вас, Кевіне.

– Справді? – у Кевіна збільшились очі.

– Так. Ми завжди стежимо за молодими яскравими адвокатами, які займаються кримінальними справами, і так уже вийшло, що зараз у нас на фірмі є вакансія.

– Та невже?

– А побачивши вас у дії, я хотів би залишити вам нашу картку й попросити вас про це подумати.

– Ох, ну…

– Я знаю, що вам, імовірно, запропонують статус партнера у фірмі, в якій ви працюєте, але я ризикну видатися трохи снобом і насмілюся припустити, що робота в нас принесе вам більш ніж удвічі більше і задоволення, і доходів.

– Удвічі вищі доходи?

– Ваш столик готовий, сер, – промовив метрдотель.

– Дякую. – Кевін знову повернувся до Сколфілда. – Ви сказали про вдвічі вищі доходи?

– Так, я знаю, скільки ви будете заробляти, ставши партнером у своїй фірмі. Містер Мільтон одразу запропонує вдвічі більше, а за відносно короткий час ви також почнете отримувати чималу премію. Я впевнений. – Сколфілд підвівся. – Будь ласка, не дозволяйте мені більше забирати у вас час. Ви заслужили на можливість побути на самоті, – додав він, підморгнувши Міріам.

Вона знову відчула, що шаріється.

Він підштовхнув картку до Кевіна.

– Просто зателефонуйте нам. Ви не пошкодуєте. І ще раз, – додав він, підіймаючи свій келих, – вітаю з блискучою перемогою. Місіс Тейлор.

Він знову підняв келих і покинув їх.

Якусь мить Кевін не рухався, а тоді поглянув на візитівку. Рельєфний шрифт неначе піднявся з картки та збільшився. Негучна фонова музика, стишені нерозбірливі балачки довкола них і навіть голос Міріам раптом віддалилися. Він відчув, що кудись пливе.

– Кевіне!

– Що?

– Що це було?

– Не знаю, але це точно цікаво, чи не так?

Сколфілд повернувся до свого столика й усміхнувся їй. Щось холодне шкрябнуло їй серце так, що воно аж затріпотіло.

– Кевіне, наш столик готовий.

– Так, – озвався він. Ще раз поглянув на візитівку, а тоді швидко поклав її в кишеню й підвівся, щоб піти за Міріам.

Вони сіли за одним з усамітнених столиків у затишному куточку в глибині ресторану. Маленька олійна лампа на столику освітлювала їхні обличчя м’яким жовтим чарівним світлом. Замовивши білий зинфандель[3], вони без поспіху його попивали й водночас тихо розмовляли, згадуючи інші часи, інші романтичні трапези, інші безцінні моменти. Негучна фонова музика кружляла довкола них і над ними, як музична тема у фільмі. Він підніс її руку до своїх губ і поцілував їй пальці. Вони так пильно дивились одне на одного, що офіціантці стало соромно заважати їм, питаючи, що вони замовлять.

Лише після того, як їм принесли їжу і вони почали їсти, Міріам згадала про Пола Сколфілда.

– Ти справді ніколи не чув про його фірму?

– Ні, – подумавши, він хитнув головою, а тоді витягнув картку і придивився до неї. – Не можу сказати, що чув, але це нічого не означає. Знаєш, скільки фірм є в самому лише Нью-Йорку? Гарне місце, – зауважив він. – На розі Медісон і Сорок Четвертої.

– Кевіне, якийсь інший юрист приходить подивитися на тебе в дії – це ж дещо незвично, так?

Він знизав плечима.

– Не знаю. Так, мабуть, так. Чи є кращий спосіб оцінити людину, ніж побачити її за роботою? І не забувай, – додав він з явною насолодою, – ця справа засвітилась у нью-йоркських газетах. Минулої неділі про неї була п’ятисантиметрова колонка в «Times».

Міріам кивнула, проте він бачив, що її щось бентежить.

– А чому ти питаєш?

– Не знаю. Він так говорив і так дав тобі свою картку… він був… такий упевнений.

– Гадаю, це приходить з успіхом. Цікаво, наскільки серйозно він говорив про гроші… удвічі більше, ніж я заробляв би, якби став партнером у «Бойл, Карлтон і Сесслер»?

Він знову поглянув на картку й хитнув головою.

– Там ти заробляєш достатньо, Кевіне.

– Заробляти достатньо вже неможливо, та й таких справ, як ця справа Вілсон, багато не буває. Я тільки боюся, що займусь однією з їхніх сфер і мене завалять корпоративним правом чи нерухомістю просто через те, що у сфері кримінального права роботи буде небагато.

– Кевіне, це тебе ще ніколи не бентежило.

– Знаю, – він нахилився вперед, зазирнувши в коло світла маленької лампи, і його обличчя з м’якого та спокійного раптом стало розпашілим і збудженим, – але цього разу, Міріам, зі мною в судовій залі щось коїлося. Я це відчував. Час від часу я… сяяв. Я наче постійно перебував на межі, знав, що кожне слово надзвичайно важливе, що на кону стоїть не чиясь там земля, а щось більше. На кону стояло все життя людини. У моїх руках було майбутнє Лоїс Вілсон. Я був наче кардіохірург чи нейрохірург у порівнянні з терапевтом, який вправляє перелом ноги.

– Займатися час від часу нерухомістю не так уже й страшно, – стиха промовила вона. Від його ентузіазму їй перехопило дух.

– Так, але що важча, що серйозніша справа, то краще я здатен думати. Я це знаю. Ну тобто я ж не офісний планктон, Міріам. Я… Я – адвокат.

Вона кивнула, а її усмішка потроху згасла. У його голосі, його очах було щось таке, що її лякало. Вона відчувала, що йому буде недостатньо такого життя, яке вона вимріяла.

– Але ж, Кевіне, – відповіла вона за кілька секунд, – ти ще ніколи про це не говорив і, мабуть, не говорив би зараз, якби сьогодні не з’явився той чоловік.

– Може, й ні, – знизав плечима він. – Може, я сам не знаю, чого хочу. – Він знову поглянув на картку, а тоді поклав її в кишеню. – У нас у будь-якому разі є час на роздуми. Сумніваюся, що мені зранку в понеділок запропонують статус партнера. Нашій трійці необхідно провести низку засідань. Вони вважають, що все має влягтися та усталитися. – Він засміявся, але не так, як зазвичай. Його сміх був різким і холодним. – Вони, мабуть, жодного разу не кохалися з дружинами, не зваживши попередньо всіх «за» і «проти». Утім, якщо поглянути на їхніх дружин, я все одно не уявляю собі, як вони роблять це спонтанно.

Він знову засміявся, цього разу вже зневажливо, але Міріам не засміялася разом з ним. Кевін ще ніколи не висловлювався зневажливо про Бойлів, Карлтонів і Сесслерів. Вона завжди вважала, що він хоче бути, як вони.

– Хіба ягня сьогодні не чудове? – запитав він, а вона всміхнулась і кивнула, радо закінчивши дискусію та сповільнивши биття свого серця, щоб позбутися метеликів, які тріпотіли крильцями в неї просто під грудьми.

Це подіяло. Вони не говорили ні про юриспруденцію, ні про ту справу. Задовольнившись іще більше після кави та десерту, вони поїхали додому, де кохалися чи не найпристрасніше на її пам’яті.

Але наступного ранку вона побачила, як він знайшов у комірчині штани, у яких їздив до «Ожинового заїзду». Засунув руку в кишеню й витягнув візитівку Пола Сколфілда, поглянув на неї й переклав у внутрішню кишеню піджака, у якому мав поїхати на роботу в понеділок.

Упродовж вихідних Кевін відчував у містечку якийсь холодок. Друзі, від яких він очікував вітальних дзвінків, так і не зателефонували. У Міріам відбулася розмова з матір’ю – як він потім довідався, неприємна. Коли він наполегливо попросив розповісти деталі, вона зрештою сказала йому, що мати, заступаючись за нього, встряла в суперечку з однією зі своїх так званих добрих подруг.

Він і сам мало не встряв у суперечку, заїхавши вранці в неділю по бензин на «Автозаправку Боба», де Боб Солтер пожартував – мовляв, шкода, що лесбійкам і ґеям у їхній країні постійно таланить.

Через це він не здивувався тому, як прохолодно його зустріли в офісі зранку в понеділок. Мері Екерт, яка виконувала обов’язки його секретарки та адміністраторки, ледве привіталась, а Тереза Лондон, секретарка Ґарта Сесслера, променисто всміхнулась і швидко відвела погляд, коли він пішов до свого «загончика».

Невдовзі після того, як Кевін прибув до свого кабінету, задзижчав сигнал внутрішнього зв’язку, і Майра Брокпорт, секретарка Сенфорда Бойла, сказала голосом, який нагадав йому одну сувору вчительку з його школи:

– Містер Бойл хоче негайно вас побачити, містере Тейлор.

– Дякую, – відповів він і вимкнув внутрішній зв’язок.

Він підвівся й розгладив краватку. Відчув упевненість і захват. А що в цьому такого? За три короткі роки він залишив майже незабутній слід в історії цієї солідної старої фірми. Браян Карлтон і Ґарт Сесслер стали повноправними партнерами за п’ять років із хвостиком. Тоді фірма звалася «Бойл і Бойл»: Сенфорд працював зі своїм батьком Томасом, який, маючи тепер років вісімдесят п’ять, зберігав гострий розум і досі нав’язував власну думку своєму п’ятдесятичотирирічному синові.

Кевін боявся, що Бойл, Карлтон і Сесслер не побажають запропонувати йому статус партнера. Вони відзначалися снобізмом узагалі і щодо фірми зокрема. Усі троє партнерів були синами юристів і внуками юристів. Вони наче вважали себе особами королівської крові, нащадками монархів, які успадковують скіпетри та престоли разом із персональними королівствами: один – планування майна, другий – нерухомість…

Вони володіли найбільшими будинками в Блайсдейлі. Їхні діти їздили на «мерседесах» і BMW та навчалися в університетах Ліги Плюща; двоє з них уже майже випустилися з юридичних шкіл. Усі місцеві професіонали на них рівнялися, цінували запрошення до них на гостини та вечірки, а також випадки, коли ті відвідували їхні власні вечірки. Здавалося, стати їхнім партнером – це все одно що одержати помазання.

Міріам, яка все життя належала до вершків суспільства цього району, гостро все це усвідомлювала. Вони вже зібралися побудувати дім власної мрії. Міріам говорила про народження дітей. Здавалося, їм гарантоване місце у вищому прошарку середнього класу, а Кевінове бажання закріпитись у цій маленькій лонг-айлендській громаді не підлягало сумніву. Він народився й виріс у Вестбері, де досі жили обоє його батьків, які керували бухгалтерською фірмою його батька. Він закінчив юридичний факультет Нью-Йоркського університету й повернувся на Лонг-Айленд, аби знайти дівчину своєї мрії та працювати. Ось де він мав жити, ось така його доля.

Чи, може, ні?

Він відчинив двері до кабінету Сенфорда Бойла, привітався з трьома старшими партнерами, а тоді сів навпроти Бойлового столу, усвідомлюючи, що тепер опинився посередині: ліворуч від нього сидів Браян Карлтон, а праворуч – Ґарт Сесслер. «Схоже, вони хочуть, щоб я був в оточенні», – весело подумав він.

– Кевіне, – заговорив Сенфорд. Він був найстаршим із партнерів (Браянові Карлтону було сорок вісім, а Ґартові Сесслеру – п’ятдесят), і в ньому вік проявлявся найяскравіше. Він відзначався зовнішньою м’якістю людини, якій ніколи не доводилося навіть косити власний газон чи самотужки виносити сміття. Майже лисий, щоки обвислі, а подвійне підборіддя тремтіло, коли він говорив. – Ви пам’ятаєте, як ми всі поставилися до цієї справи, коли ви оголосили про своє бажання за неї взятися.

– Так. – Він перевів погляд з одного партнера на іншого. Вони були подібні до суворих суддів пуританського суду з дуже рельєфними зморшками та рисами обличчя, і кожен більше скидався на статую, ніж на живу людину.

– Ми всі вважаємо, що ви проявили себе в тому суді як справжній віртуоз – педантичний і в’їдливий. Можливо, занадто в’їдливий.

– Прошу?

– Ви мало не силоміць підкорили ту маленьку дівчинку своїй волі.

– Я просто не міг цього не зробити, – відповів Кевін і, відкинувшись назад, усміхнувся Браянові Карлтону.

Високий худий чоловік із темними вусами теж відкинувся назад, притиснувши кінчики довгих пальців один до одного так, ніби він мав наглядати за цією дискусією, а не брати в ній участь. Тим часом Ґарт Сесслер, якому, як завжди, не терпілося закінчити пусту балаканину, постукав пальцями по своєму кріслу збоку.

Чомусь Кевін ще жодного разу не усвідомлював, як сильно ця трійця йому не подобається. Ніде правди діти, усі вони були розумні, але особистості в них було не більше, ніж в ЕОМ для обробки даних. Реакції в них були такі самі автоматичні та беземоційні.

– Ви, без сумніву, знаєте, що про це гуде все містечко. Ми всі більшу частину вихідних розмовляли телефоном із клієнтами, друзями… – Він двічі змахнув рукою перед обличчям, наче відганяючи мух. – Річ у тому, що реакції загалом відповідають нашим очікуванням. Наші клієнти, від яких повністю залежить наш заробіток, загалом незадоволені нашою позицією щодо історії з Лоїс Вілсон.

– Нашою позицією? Невже ці люди ніколи не чули про презумпцію невинуватості? Я її захищав, і її виправдали.

– Її не виправдали, – сказав Браян Карлтон, саркастично піднявши кутик рота. – Обвинувачення просто розвело руками й відступило після того, як ви загнали десятирічну дівчинку в глухий кут і змусили визнати, що вона брехала.

– Це нічого не змінює, – відповів Кевін.

– Ви помиляєтеся, – сказав Браян. – Але мене не дивує, що ви не бачите різниці.

– Як це слід розуміти?

– Повернімося до суті справи, – втрутився Ґарт Сесслер. – Як ми намагалися пояснити вам, коли ви ще не ув’язалися в цю справу так сильно, ми завжди тримались осторонь від таких суперечливих справ. Ми – консервативна фірма. Ми не шукаємо скандальної слави чи публічності. Вони відлякують заможних клієнтів нашої громади. Отже, – продовжив він, остаточно закріпивши за собою головну роль у дискусії, – ми з Сенфордом і Браяном переглянули ваш послужний список у нашій фірмі. Ми вважаємо вас сумлінною, відповідальною людиною з перспективним майбутнім.

– Перспективним? – Кевін машинально повернувся до Браяна. Він зайшов у цей кабінет із думкою, що його майбутнє почалося. Воно перестало бути звичайною перспективою.

– У кримінальному праві, – сухо додав Браян.

– Яким ми не цікавимося, – закінчив Сенфорд.

На мить вони здалися Кевінові схожими на «Трьох помагачів»[4].

– Розумію. Отже, ви зараз не запропонуєте мені статус повноправного партнера в «Бойл, Карлтон і Сесслер»?

– Розумієте, ми не надаємо статусу повноправного партнера просто так, одразу, – сказав Ґарт. – Його цінність полягає не лише у фінансовому зиску, а й у значенні, а це значення випливає з внеску працівника в громаду та саму фірму. Чому…

– Однак ми не бачимо жодної причини, з якої ви не зможете досить швидко стати повноправним партнером у якійсь фірмі, що спеціалізується на кримінальному праві, – сказав Сенфорд Бойл. Він зблиснув начищеною усмішкою й посунувся вперед, склавши руки на столі. – Не можна сказати, що ми незадоволені всім, що ви зробили тут. Хочу сказати це ще раз.

– Отже, ви не звільняєте мене, а радше даєте знати, що мені було би краще деінде, – різко відповів Кевін. Кивнув і розслабився в кріслі, а тоді знизав плечима й усміхнувся. – Утім, я все одно думав, чи не подати мені у відставку.

– Прошу? – перепитав Браян, нахилившись уперед.

– Мені вже надійшла інша пропозиція, панове.

– Та невже? – Сенфорд Бойл швидко глянув на своїх партнерів. Браянове обличчя залишалося кам’яним. Ґарт підняв брови. Кевін знав, що вони йому не вірять, так, наче він нізащо не міг подумати про перехід до іншої фірми. Їхня зарозумілість почала діяти йому на нерви. – Від іншої фірми в цій місцевості?

– Ні. Я… поки що не маю права казати більше, – відповів він, збрехавши майже експромтом. – Але запевняю вас: першими про деталі дізнаєтеся саме ви. Безперечно, якщо не брати до уваги Міріам.

– Безперечно, – промовив Сенфорд, але Кевін знав, що ці троє часто ухвалюють особисті рішення, не порадившись із дружинами. Він зневажав і цю їхню особливість: їхні стосунки з дружинами та дітьми були надто безособовими. Він здригався від думки про те, що, можливо, коли-небудь вони вчотирьох сидітимуть у цьому кабінеті та пропонуватимуть партнерський статус такому блискучому молодому адвокату, як він сам, який цілком здатний зробити набагато приємнішу та захопливішу кар’єру деінде і якого все ж можна з легкістю спокусити стабільністю та респектабельністю («Боже збав», – раптом подумалося йому) фірми «Бойл, Карлтон, Сесслер і Тейлор».

– Хай там як, мені варто повернутися до свого столу й закінчити роботу з документами в справі Вілсон. Дякую за недолуге вираження впевненості в мені, – додав він і залишив їх витріщатися йому вслід.

Коли він зачинив за собою двері, до нього прийшло відчуття солодкої свободи, наче у вільному падінні з літака. За кілька хвилин він дав відсіч своїй так званій долі й розслабився, як беззаперечний господар власного майбутнього.

Майра не могла зрозуміти, звідки на його обличчі взялася широка усмішка.

– У вас усе гаразд, містере Тейлор?

– У мене все добре, Майро. Я почуваюся так добре, як не почувався вже… якщо бути точним, три роки.

– О, я…

– До зустрічі, – швидко сказав він і повернувся до свого кабінету.

Він тривалий час просидів за столом у задумі. Тоді повільно сягнув рукою в кишеню й витягнув візитівку, яку йому дав Пол Сколфілд. Поклав перед собою на стіл і перевів на неї погляд. Щоправда, він уже дивився не на неї – він дивився далі, у власну уяву: йому уявлялося, як він у міському суді захищає людину, звинувачену в убивстві. В обвинувачення сильна версія, побудована на непрямих доказах, але йому протистоїть він, Кевін Тейлор із фірми «Джон Мільтон і партнери». Присяжні ловлять кожне його слово. Репортери ходять за ним коридорами суду, випрошуючи в нього відомостей, прогнозів, заяв.

Мері Екерт перервала його мріяння, постукавши у двері й занісши пошту. Вона всміхнулася йому, але з виразу її очей він зрозумів, що про нього вже пішла поголоска.

– Мері, чи не міг я, бува, забути про якусь зустріч сьогодні?

– Ні. Завтра вранці ви маєте зустрітися з містером Сеттоном із приводу його сина, і ви попросили мене знайти вам звіт поліції.

– О. Так. Це той шістнадцятирічний хлопчисько, який без дозволу покатався на сусідській машині?

– Ага.

– Неймовірна справа.

Вона схилила голову набік, спантеличена його сарказмом. Щойно вона пішла, він набрав номер фірми «Джон Мільтон і партнери» та попросив дозволу поговорити з Полом Сколфілдом.

П’ятнадцять хвилин по тому він їхав до Мангеттену, навіть не зателефонувавши Міріам, аби розповісти їй про те, що сталося.