В селі не розходились люди, посідали коло школи, дожидали. Повільно гомоніли про міське життя, про сільське, про нові порядки. Позирали на небо, прислухались. Механік вийняв годинника, заклопотано заглянув у нього:
- Двадцять п’ять хвилин пройшло - час би вже...
- Так швидко?! - дивуються.
- Треба, щоб уже вертались,- певно, з тією сіллю забарились.
Жартували з дідом:
- Ні солі, ні мішка...
Аж ось один із школярів:
- Гуде...
Схопились з місця - всі на майдан, попіднімали голови вгору.
Дивляться, шукають у небі очима. Радісно:
- А он же й він!
- Де? Де? Ага! Бачу!
Підлітає аероплан, гуде радісно, весело, бадьоро... Виходять.
Обступили, оточили:
- Ну як? Ну що? Дуже страшно?
Петро й мати сміються, точаться, як п’яні:
- Як тепер чудно тут! Немовби й село не те...
Хтось згадав:
- А солі дідові, мабуть, не купили?
- О, я й забула - єсть.
Передають дідові клунок. Всі до того клунка:
- Гляньте! Справді! Де купували? Почім? Бачте, діду, це б пішки коли б ви доплентались до Києва?
Дід подививсь на аероплан, подививсь на клунок, подумав і до людей:
- А чи знаєте, що я вам скажу, люди добрі? Єй-право, мабуть, з цього діло буде!..