Блакитна лінія

Розділ чотирнадцятий МИСЛИВЕЦЬ НА «ХАУСГРІЛЛЕ»

Штурмбанфюрер Йон Патціг був хворий на рак горла. Він чудово усвідомлював, що дні його лічені. Почувався живим мерцем. Одного не розумів, бо й не намагався втямити: що ще за життя перетворився на мерзенного вовкулаку в первісному розумінні цього слова.

Завжди штурмбанфюрера втішало і навіть підвищувало його життєвий тонус, коли людина вмирала наглою смертю. Не від хвороб і не від старості…

Особливо приємно було, коли вмирав хтось молодий, коли чиясь смерть наставала на його старечих очах. У цю хвилину його охоплювало — він своїм холодним розумом фіксував це — якесь патологічне збудження. Надто коли гинула молода жінка, що за його «практики» траплялося неоднораз. Жінка продовжує життя. Патціг намагається його нищити. Сумлінне виконання службових обов’язків забезпечувало йому «підвищення тонусу».

Йон Патціг — мисливець на «хаусгрілле» — на відміну од своїх колег не відчував ляку перед начальством і не страшився невдач: все одно скоро вмирати, отже, всілякі кар’єрні міркування втратили для нього свій практичний сенс.

Професійний досвід штурмбанфюрер «Червоної капели» накопичив величезний. Поліційний розшук він уподобав ще в кайзерівські часи другого рейху, внаслідок чого ніколи не нюхав фронтового гару. Потім — зразкове служіння Веймарській республіці. Отут і виникла в нього єдина біографічна «пляма»: тривалий час не відрізняв «борців за новий порядок» від звичайних карних злочинців. Звідки ж було йому знати, що доведеться служити отим «борцям»? Проте швидко «вписався» в коричневий антураж «третього рейху». «Пляму» йому — політичному невігласу — милостиво вибачили.

Уся «політика» Патціга складалася з одного гасла: «Орднунг іст орднунг!». Будь-якому уряду насамперед потрібен «орднунг». А, на глибоке переконання кримінального радника, штурмбанфюрера Патціга, зразковий порядок можна забезпечити лише нещадним поліційним терором. Страх робить людину напрочуд слухняною, отже, напрочуд вірнопідданою… Як же тут не вибачити «пляму»?

Про свою невиліковну хворобу Йон Патціг дізнався випадково.

З якогось часу він зовсім утратив апетит, почав інтенсивно худнути, відчувати незвичну втому, подеколи до запаморочення. Однак не звернув на це уваги, оскільки вважав ці симптоми фізіологічними виявами тих змін, що відбуваються в його старіючому тілі. У кожного настає той час, коли, всупереч наказам мозку, живі клітини починають «страйкувати». Закон природи — нічого не вдієш.

Одного разу його викликав для розмови віч-на-віч шеф імперської кримінальної поліції пан групенфюрер Артур Ньобе.

— Чи проходила по ваших справах ворожка, складачка гороскопів Лотта Крауз? — запитав шеф.

— Так, скарги на неї були. Але нічого протизаконного або злочинного в її діях не виявлено.

— Це мені відомо. Йдеться про інше.

— Слухаю вас, пане групенфюрер!

— Ми хочемо мати від неї пророкування про майбуття однієї людини, ім’я якої лишиться невідомим для всіх, у тому числі й для вас.

— А для неї?

— Для неї ми змушені відкрити секрет.

— Яку форму має набрати пророкування? — ще запитав Патціг.

— Це мусить бути гороскоп!

Невдовзі Йон Патціг опинився в Східній Пруссії, в ставці рейхсфюрера Гіммлера «Хохвальд», що була розташована неподалік від «похідної» резиденції Гітлера «Вольфшанце».

Для чого Йона Патціга покликали сюди?

Виявилося, лише для того, щоб одержати від особистого астролога рейхсфюрера пана Вульфа пакет, який слід було вручити відомій берлінській пророчиці фрау Лотті Крауз.

Спочатку Йон Патціг на зворотному шляху до Берліна, за професійною звичкою обмацуючи пакет, вирішив було, що в ньому гроші. Але потім його охопив сумнів. По гроші не варто було їхати так далеко. Платня знайшлася б і на місці. Та, ведучи справу з рейхсфюрером, ворожка б і без платні… Що ж у пакеті?

І Патціг наважився.

Він розумно розсудив, що астральна жінка, яка блукає серед небесних зірок і примар потойбічного світу, нічого не відає про тонкощі техніки таємної перлюстрації. Патціг був певен: «ясновида» нізащо не помітить його вмілих вправ. Фрау Крауз все одно відкриватиме пакет і цим остаточно знищить найменші сліди. Нема чого боятися: у розв’язуванні реальних таємниць магічна сила «ясновиди» завжди виявляється абсолютно не міцною. Якщо її наперед не поінформовано…

Та зміст приголомшив Патціга: це був проект «пророкування», складений власноручно астрологом пана рейхсміністра. Йшлося про людину, дух якої започатковує свій родовід від духа саксонського короля Генріха-Птахолова…

Так Йон Патціг дізнався про одну з найповажніших таємниць «третього рейху», заволодів секретом найвищої ваги: рейхсфюрер, власник приватної птахоферми в Баварії, Генріх-Курощуп насправді є Генріхом-Птахоловом… Другим! Бо в нього, сучасного баварського курощупа, переселився аж із Саксонії дух середньовічного птахолова.

Патціга охопив жах. Не інакше — голови йому не зносити. Ця таємниця не для таких голівок, як ото в нього.

Що робити? Як врятуватися? Мовчати!.. Не прохопитися й звуком! Мовчати послідовно і тупо!.. Тільки в цьому є хоч якась благенька надія…

В кінці наказано: спалити пакет у його присутності. Чому ж про це йому не було мовлено ані слівця? Ось тут і криється якась підступна пастка…

«Пророцький антураж»— людський череп і поряд скальп, на стіні зоряна карта з потемнілою позолотою і грубезні стародавні астрологічні фоліанти, висушена до розміру апельсина чиясь голова з довжелезним закрутом в косу волосся і зжовтілий кістяк в іржавих кайданах — весь цей антропологічно-астрологічний реманент не справив на кримінального радника ніякого враження.

Горіла єдина настільна лампа під темно-зеленим абажуром. Зеленкуватий «потойбічний» присмерк панував в апартаментах.

Якби він тут перебував у якійсь іншій справі, то порадив би цій фрау, що вирядилася в широчезний хітон з понашиваними на ньому посрібленими знаками зодіаку, придбати до свого ворожбитського мотлоху ще чорний прапор із вискаленим черепом та кістками навхрест. І ще здоровезного чорного кота. Справді, чому відсутній кіт? Котяра ж неодмінно входить у професійний реманент будь-якого ворожбита…

Але Патціг не дозволив собі ніяких кпин. Він уже нічого не міг тут собі дозволити. Від слова цієї новітньої відьми віднині залежала його власна доля. Від одного-однісінького слова: «Небезпечний». Як усе це просто.

Він мовчки стовбичив у зеленкуватому мороці й незворушно чекав наступних подій.

Після читання «ясновида» недбало кинула пакет на захаращений чудернацькими «кунстштюками» стіл.

Патціг не ворухнувся.

Ворожка втупилася в нього проникливим поглядом. Мовила:

— Зачекайте у приймальні.

Патціг і оком не змигнув. Він попрямував на вихід.

— Одну мить! — зупинив його голос ворожки. — Тут ще наказано, що пакет необхідно спалити.

— То й паліть, — спроквола буркнув Патціг.

— Але ж тут підкреслено, щоб у вашій присутності…

— Чого ж не повідомили мені одразу? — обурився Патціг, повертаючись до столу. — Наказано — виконуйте!

— Хіба ви про це не знали?

— Розпорядження, які мені дають, я виконую точно! Прошу наслідувати мій приклад. Паліть!

Того ж дня, з іншим пакетом, в який — боронь боже! — Патціг уже й помислити не смів зазирнути, він спецлітаком повернувся до «Хохвальда», де особисто вручив послання до власних рук «астрального» пройдисвіта, спритного пана Вульфа.

Несподівано його, «кур’єра в потойбічний світ», муміфікованого підступною хворобою — худорба всім упадала в очі,— зажадав оглянути особистий лейб-медик Генріха-Птахолова Другого доктор Керстен.

Патцігові здалося, що пан доктор цілком задоволений станом його здоров’я. Тому його буквально ошелешив безапеляційний діагноз: рак горлянки. Він, Патціг, віднині — живий мрець.

— Як мені лікуватися? — спромігся видушити із себе.

Пан Керстен бадьоро відповів:

— Ліків од цієї хвороби не існує!

— Чи можете щось порадити?

— Єдине: вживайте каву і коньяк. Для підтримки загального тонусу. З погіршенням самопочуття — збільшуйте дозу.

— Скільки?

— Що — «скільки»? — зблиснув скельцями пенсне лікар.

— Які мусять бути початкові дози? — уточнив Патціг.

— Дозування — справа суто індивідуальна, — сухо відповів Керстен. — Самі відчуєте, коли вам досить…

Лотту Крауз тихенько арештували і в єдино надійний спосіб хутенько спорядили на той світ, до її улюблених примар.

Патціга не чіпали. Він збагнув: хоч як це парадоксально, смертельна хвороба врятувала йому життя.

До того ж, на відміну од втаємниченої в державний секрет ворожки, він — «нічого не знав».

Хоч це й дивно, але знання про власну невиліковну хворобу активізувало приреченого кримінального радника, загострило його професійну думку, надало службового натхнення й снаги. З’явилася жадібна пристрасть — штовхати людей в холодні обійми смерті. Ніби постала перед ним «життєва» мета — якомога більше вбити. І кого? Людей, котрі могли б ще довго-довго жити…

А кожний затриманий ворог «третього рейху»— це майже завжди черговий смертний вирок.

І тоді — страта, на якій Патціг неодмінно присутній за своїми службовими обов’язками.

Патціг з дивовижною енергією, як на його напівздохле тіло, заходився виловлювати «хаусгрілле» і пов’язаних з ними людей, що наперед підлягали страті, — від кулі, у зашморзі, під ножем гільйотини. Кожному — своє! Він невтомно розшукував тих, для кого навіть запроторений до концтабору могло вважатися порятунком. Усюди, де пеленгатори засікали «музичні шкатулки», він відряджав на полювання смерть — у Брюссель і Амстердам, у Париж і Ліон, у Гамбург і Марсель, у Берлін і Мюнхен.

Зрозуміло, його влаштовували тільки смертні вироки. Інакше виникали неподобства. Наприклад, коли Еріці фон Брокдорф, графині Брокдорф[9], на суді виголосили строк покарання (подумати тільки — лише строк!), вона зухвало вигукнула на всю залу суду:

— Ха, цей ваш строк я відбуду одною своєю половинкою!

Неподобство!

Присутні реготали. Ідіоти одразу не второпали, який зміст вона вклала у свої «веселі» слова. Строк їй вділили чималий, а вона — лише половинкою… Тобто швидко, не втомиться… Що це, як не вирок фашизму? Як не вирок владі нацистів? Вона передрікала швидку загибель «третього рейху»…

Він із задоволенням пригадав:

«Смерть виключає такі безчинні й зловмисні вихватки. Смерть — це поважно. А то маєш — «половинкою»… Хвала фюрерові, він виправив «судову помилку» і скасував вирок. Хайль Гітлер! Голівка чарівної, молодої, здорової Еріки фон унд цу Брокдорф покотилася від ножа гільйотини».

Скільки ж їх уже було всіх, отих осоружних «цвіркунів»?

«Джерело П’єр…» «Джерело Коллет…» «Джерело Хозе…» «Джерело Альта…» «Джерело Хоро…» «Джерело Нінета…» «Джерело Арієць…»

Скільки ж їх було? Точні відомості — в архівах.

Коли фюрер уперше дізнався про таємні передавачі, що водночас із початком походу на більшовиків «зацвірінькали» по всіх усюдах окупованої Європи, він спочатку не приділив їм потрібної уваги. На нараді в альпійському «Адлерсхорсті» — «Орлиному гніздовищі» фюрер самовпевнено сказав:

— Сталіну вже ніщо не допоможе! Росія невдовзі припинить своє існування. Скоро нікому буде слухати зашифровані радіограми. їх заглушать звуки фанфар, які проголосять світові нашу перемогу. Так, тільки так! Обіцяю цього ж року поставити Росію на коліна.

Гіммлер теж повівся як викінчений професійний невіглас. Він видав сміховинний, із точки зору кримінального радника, наказ:

— Протягом місяця з «піаністами» мусите покінчити! Інакше…

Патціг ніби покірно похилив голову, щоб сховати глузливі очі.

— Інакше ви і вся команда потрапите до концентраційного табору. Так наказав фюрер. Передайте його слова своїм підлеглим.

Протягом місяця… Смішно!

Хіба строки розшуку «цвіркунів» залежать від невсипущих зусиль зондеркоманди? їх виявляють поступово: крок за кроком. Лише тоді, коли починають награвати «музичні шкатулки». Якщо замовкають, шукати марно. Між кожним кроком пролягає тривала перерва в часі.

Найбільшим успіхом було викриття величезної, широко розгалуженої підпільної групи, яку очолювали Харро Шульце-Бойзен та Арвід Харнак. Особливе обурення викликало те, що всі вони виявилися німцями, подекуди — з дуже родовитих і багатих сімей.

Члени організації проникли всюди — в «Оберкомандо дер вермахт» і люфтвафе, в міністерства пропаганди та закордонних справ, в організацію Тодта і навіть до «Функ-абверу», що пеленгує підпільних «цвіркунів»… Ось чому їх так довго шукали й не могли знайти! Буквально вислизали з рук…

Лише відомство Гіммлера виявилося «чистим».

Кейтель, Герінг, фон Ріббентроп, Геббельс і Канаріс спливали жалюгідним потом від жаху, коли фюрер залютував. Тільки Генріх-Птахолов Другий почував себе тріумфатором.

Суд був щедрий на смертні вироки! Перші голови полетіли на минуле різдво. Зараз квітень, а страти тривають досі…

Здавалось, усі закутки Берліна прочистили.

Нараз заграла нова «музична шкатулка».

«Джерело Пенелопа…»

Тривалий час зондерфюрер, мов павук, мережив ефір пеленгаторами і вже готувався накинути свою ловецьку сіть, коли безглуздий випадок зіпсував усю справу. Втрутився агент Мюллера пан Гейліген — уже впокоєний, хвала господу! — тут же нагодився штандартенфюрер Хейніш зі своєю есесівською ватагою. І що маємо? Двох мерців. Усі нитки обірвано.

Чи надовго? Йон Патціг не мав сумніву, що невдовзі хтось «зацвірінькає». Так і сталося! Правда, передавач працює безсистемно, зрідка, подає дуже короткі шифровки. Ключа до них нема. До того ж «цвіркун» подав голос із району, густо помережаного лініями комунікацій, і вмовк.

Треба чекати.

І слухати ефір.

Щоб із кожним виходом вужчало оточене пеленгаторами коло.

Отак потихеньку й непомітно затягнеться зашморг ще на чиїйсь шийці.