Блакитний Замок

РОЗДІЛ XLV

У прохолодних сутінках вересневої ночі Валансі та Барні обернулися між приозерних сосен, щоб кинути прощальний погляд на Блакитний Замок. Міставіс тонув у тонко-невловимому бузковому світлі вечірньої зорі. Ніп і Так ліниво каркали між старих сосен. Щасливчик і Банджо м’явчали і нявчали кожен у своєму кошику в новому темно-зеленому автомобілі Барні. Коти вирушали до тітоньки Джорджіани. Вона мала ними опікуватися, доки Барні й Валансі не повернуться. Тітка Веллінгтон, сестра у других Сара та тітка Альберта теж благали привілею пильнувати котів, але дісталася ця честь тітоньці Джорджіані.

Валансі була в сльозах.

— Не плач, Промінчику. Наступного літа ми сюди повернемось. А тепер поїдемо у нашу справжню весільну подорож.

Валансі посміхнулася крізь сльози. Вона була така щаслива, що це щастя її аж лякало. Але, хоч як б там краса її не чекала — «Слава, що була Елладою, велич, що була Римом»,[71] принади одвічного Нілу, блиск Рів’єри, мечеті, палаци і мінарети, вона чудово знала, що жодна річ, жодне місце, жоден дім у світі не мають чарівності її Блакитного Замку.