Буба

ХЕПІ-ЕНД ІЗ "ТРАБАНТОМ”

— Як дивно, — думала Буба, з недовірою дивлячись на веселі обличчя батьків. — Начебто все так, як і вчора. Та сама кухня, той самий джем на столі, схожий ранок, безсніжний, проте морозяний. Але скільки змінилося! Мати радісно сміється. Від цього її обличчя ще більше почервоніло, але її це зовсім не турбує. Тато назавжди повернувся до рідних пенатів, а крім того відверто фліртує з матір’ю. Поводиться, наче хлопчак, і голосно планує, куди вони подадуться на вихідні. Дідусь уже виборов свою пайку тютюну. Розхвалює сир, що приготувала Бартошова, хоча таке трапляється з ним раз на кілька років. Ну, і Бартошова, яка вдає набурмосену, але її очі сяють, як дві незабудки. У Бубі теж щось розквітає й співає. Такий собі зимовий жайворонок щастя. Їй хочеться зупинити цю картину, записати її на твердий диск пам’яті й переглядати завжди, коли їй буде сумно.

— Моя гримерка, Емілька, приготує для тебе спеціальну рідку пудру, — батько торкнувся пальцем маминої щоки. — Вона стверджує, що з таким макіяжем ти зможеш піти навіть на зустріч із президентом.

— Із президентом?! — Буба заніміла. — У мене ж сьогодні контрольна з англійської! — жайворонок, що виспівував у ній, замовк.

— А що спільного в президента з англійською? — батько, як завжди, не бачив зв’язку.

— У мене англійська в Клінтона, — пояснила вона, здивована тим, що цей політичний факт залишився поза увагою рідних.

— Може, він забув, що викладає в тебе англійську, і контрольної не буде? — замріяно сказав дідусь. Його мучили докори сумління через учорашню гру в карти.

— Давно ми не розмовляли про твій ліцей, Бубо, — батько надолужував втрачене й виявляв надмірне зацікавлення, проте як завжди, з піврічним запізненням.

— Ми саме розмовляли про її навчання, — не дав себе ошукати дідусь, який заходився виколупувати родзинки з булки.

— Йдеться про те, що Буба взагалі неохоче про це говорить, — батько намагався захищатися, тому підкріпив сказане беззаперечним аргументом. — Коли ми з мамою були такі, як ти…

— То вчилися на самі п’ятірки, — утрутився дідусь. — А я ні, — гордо додав він. — Мене виганяли із чотирьох гімназій. І з кожної за інше порушення!

— Добре, що ви, батьку, не стали вчителем, — підтримала чоловіка мати. — Бо вас виганяли б звідти до самої пенсії.

— А за що ти вилітав? — Буба зацікавилася дідусевим «славним» минулим і дивилася на нього так, ніби він був оксфордським стипендіатом.

— Першого разу через латину.

— У тебе були проблеми з мовою?

— Якраз навпаки! — обурився дідусь. — Слова я знав, як ніхто інший. Ну, хіба що Міхал Войгелко… От він…

— Батьку! — перебила мати. — Тобі більше згадати немає про що?

— Ні, певне, що є. Пригадую, як моя світлої пам’яті матуся віддала мене до чоловічого монастиря…

— Не думаю, що цю історію можна розповідати в Бубиній присутності, — мати нервово завовтузилася на стільці, шукаючи допомоги в чоловіка.

— Я теж не думаю, — поспішив він їй на допомогу.

— Зате ваші коники, які ви останнім часом викидали, були відповідними для Бубиних очей і вух? Повчальний фільм із циклу «Любіть одне одного», еге ж? — дідусь задоволено спостерігав, як рум’янець матері поступово стає яскраво-червоним.

— То я вже піду, — пробурмотіла Буба, — повторю часи з англійської… Спасибі за сніданок… Давно він мені так не смакував, — серйозно мовила вона, обмінюючись усмішкою з Бартошовою.

— Мабуть, я боягузка, — думала Буба, збираючи рюкзак. — Я так боюся, що все добре й приємне раптом обірветься, як стара стрічка з фільмом про кохання. І мене охоплює страх, що я не побачу хепі-енду. Моменту, на який чекає кожен. Іноді ціле життя, а інколи протягом кількох днів, що здаються цілим життям.

— Тримай другий сніданок, — виросла на порозі Бартошова й сунула Бубі до рук шелесткого пакунка з канапками.

Як добре, подумала дівчина, бо другий сніданок, приготований Бартошовою, віддавна був улюбленим почастунком Адася.

Телефон дзеленчав так довго, що Буба засумнівалася, чи вдома є хтось, крім неї. Неохоче рушила до апарата, відриваючись від довжелезної формули, мудрованої, як молекули прального порошку. На її подив, усі сновигали недалеко від телефону, але поводилися так, наче він узагалі не дзвонив.

— Мене немає, — тоненьким голосом попередила мати. — Мене просто немає. І невідомо, коли повернуся.

Буба відчувала, що мати доручила їй важливу місію. Батько зайняв стратегічну позицію у вітальні. Удавав, що читає газету, але насправді не спускав очей з апарата. Коли донька підняла трубку, перестав прикидатися, буцім читає.

Буба знехотя кинула коротке «алло», весь час відчуваючи, що ціла родина зосередилася на виразі її обличчя.

— Мені дуже шкода, але мами немає. Ні, немає, і невідомо, коли повернеться.

— Моя кров, — дідусь із гордістю поглянув на батька. — Бреше, як по нотах. У мене самого не вийшло б краще.

— Гаразд, передам, — погодилася Буба, шукаючи очима маму. — Ні. Не забуду, — запевнила вона. Щойно поклала слухавку, як мати підкликала доньку до себе.

— Це хтось зі знайомих, Бубо? — запитала байдужим тоном.

— Так, — Буба відкинула чубчика, який уперто ліз їй в очі. — Це ксьондз Корек. Питався, коли повернешся й просив, щоб ти передзвонила.

— Ксьондз Корек? — мати застигла. — І ти сказала йому, що мене немає? Ти збрехала ксьондзові? — не могла повірити вона.

— Я не збрехала, — спростувала Буба, — а лише виконала твоє доручення.

— Але ж, дитино! — мати приготувалася до фронтальної атаки, яку зупинив спокійний голос дідуся.

— Це не Буба, а ти, Маріє, збрехала ксьондзові. Бубо, — рішуче додав він, — ходи до мене, я наказую тобі грати. Негоже, щоб ти не отримала жодної винагороди за те, що згрішила, виконуючи завдання. Ми йдемо перекинутися в карти.

Дідусь сердито глянув на доньку й зятя.

— А ви, любі мої, розробіть подальший графік брехень, але без моєї онуки, — додав він із притиском.

І, о диво, батьки знічено мовчали. Ніхто з них не заперечив, коли Буба і дідусь з гідністю залишили вітальню. Перш ніж зникнути за дідусевими дверима, Буба обернулася й промовила до присутніх:

— Якщо до мене хтось дзвонитиме, скажіть, що я вийшла. І що ви не знаєте, коли я повернуся.

Олька сиділа на краєчку крісла й метляла ногами. Вона вже з’їла всі чіпси, спокусливо виставлені в скляній мисці, й роздивлялася за іншою нагодою поплямкати.

Буба послужливо підсунула їй торбинку з горіхами в шоколаді.

— Ти відмовилася від ролі аноректички? — спитала вона, дивуючись сестриному апетитові.

— Це не я, — похмуро відказала Олька, — це режисер відмовився. Від телесеріалу. А через те, що він мене ошукував, я не встигла погладшати перед наступним кастингом. Шкода, — зітхнула вона. — Можна було відхопити цілком пристойну роль.

— У чому? — увічливе зацікавлення Буби здавалося Ольці природним. Вона була впевнена, що її доволі посередня сестра мріє про схожу кар’єру.

— У фільмі. Повнометражному, — Олька глянула на Бубу й дійшла висновку, що та все ж занадто дурненька, щоб оцінити важливість такого факту.

— Не будь така таємнича. Який це фільм? — Буба непомітно глянула на годинника й великодушно виділила для Ольчиних пояснень аж п’ять хвилин.

— Ти повинна була вже чути про нього. Йдеться про «Летаргію», драматичний образ наркоманії серед польської молоді із середнього класу.

— Здається, у Польщі ще немає середнього класу? — заперечила Буба.

— Але буде, — уперто заявила Олька, поїдаючи останнього горіха.

— Ти підходиш на роль наркоманки. Ти така нещасна…

— Там будуть справжні наркомани. Я мала грати гладку сестру однієї дівчини, але я не досить гладка.

— І що тепер буде? — П’ять хвилин, призначені для спілкування з Олькою, невблаганно минали.

— Тепер я відкриваю власне агентство.

— Що я чую? — дідусь тихенько підкрався до крісла. — Моя онука, замість виховувати сина, відкриває якесь казна-що! Оце матуся зрадіє!

Олька, як і личить справжній актрисі, блискуче вдавала, що дідуся немає ані біля крісла, ані взагалі в кімнаті. Вона продовжувала говорити виключно з Бубою.

— Я хочу зайнятися розкруткою молодих акторів. Пропонуватиму їм роботу в різних режисерів, а останніх переконуватиму, щоб запрошували на зйомки моїх підопічних…

— Ідея непогана, але цьому треба якось учитися? — Буба з недовірою похитала головою.

— Треба мати кебету й зв’язки, — Олька зверхньо посміхнулася, — а це в мене є. Я знаю практично всіх режисерів.

— Дійсно! — кисло докинув дідусь. — Вони теж запам’ятали тебе, бо ти вічно випрохуєш у них «маленькі рольки», — останні слова він вимовив особливо в’їдливо.

Олька аж затрусилася.

— Я перепрошую! — злісно засичала вона. — І нагадую, що я прийшла сюди не радитися.

— А де Францішек? — невинно поцікавився дідусь. — Ніхто тут сьогодні не репетує й не скиглить…

— Францішек у дитсадочку. Ми дійшли висновку, що так буде краще, — Олька втратила свою нещодавню самовпевненість. Було видно, що вона сумнівається в правильності прийнятого рішення.

— Звичайно, краще! Особливо для Францішека! — дідусь радісно потер руки. — Хлопець, нарешті, зрозуміє, що люди час від часу користуються словами! Може, він теж заговорить людською мовою? — продовжував він, спідлоба поглядаючи на старшу онуку.

— Мені вже треба йти, — Буба незграбно цмокнула Ольку в щоку. — У нас збори, присвячені дітям вулиці, а я ведуча.

— Дітям вулиці? Таких у Польщі немає! — відрубала Олька, пам’ятаючи про «середній клас».

— На жаль, є. Ти навіть не підозрюєш, скільки дітлахів живе на вулиці, маючи матір, батька й купу братів та сестер, — пояснила Буба, натягаючи мартенси.

Вона знала, що перш ніж відкрити нову пачку печива, Ольці доведеться подумати про Францішека та його батька й матір. Дідусь теж це знав, тому вже без жодних коментарів, з «Газетою Виборчою» під пахвою, подався туди, де ніхто не міг перешкодити йому спокійно читати про спад котирувань на біржі.

Уже стемніло, коли Буба поверталася поблизькими вуличками, з незмінним рюкзаком на спині. Вона не боялася вечорів, людей, собак, що гарчали, брязкоту пляшок у кущах. Та коли б поруч з її енергійними маленькими кроками у вечірній тиші лунали впевнені Адасеві, світ здавався б їй кращим. У неї не було багато причин, щоб радіти, бо за три квартали звідси Адасеві черевики супроводжували туфельки з італійської шкіри, які нині Йолька досить відверто демонструвала під час Бубиної доповіді, про дітей вулиці.

— Ну, що ж, — зітхнула Буба, стусаючи ногою камінець. — Йолька має щастя в коханні, а я — на англійській. Сам Клінтон при всій групі сказав, що з моєю вимовою я зайду далі, ніж будь-яка довгонога модель. Цікаво, чому він у цю мить глянув на Йольку? А може, то мені лише здалося? Ну, і ще ця п’ятірка з біології… Взагалі-то замість цього я воліла б пострибати на тарзанці, як Адась та Йолька, але якщо не можна мати те, що хочеш… Зрештою, дідусь стверджує, що в наш час штучно піднімати собі рівень адреналіну — це справжній ідіотизм, а хвалитися цим — прояв дешевого снобізму. Мабуть, він правий. Ця пачка «Мальборо», яка випала в Йольки з її іспанської торбини, теж, мабуть, невипадково. Йольці подобається бути такою дорослою. Вона мені сказала, що на моєму місці не розлучалася б із сигаретою, доки стрілка на вагах не зупинилася б там, де треба. А хіба відомо, де ця стрілка повинна зупинитися? Зрештою, було б нечесно, якби Адась полюбив мене через вузеньку талію. Якби він закохався через концерти для скрипки з оркестром і за швидку їзду велосипедом, — замріялася вона, сповільнюючи кроки. — Або за вдалий віст бубновим валетом, який кладе малий шолом. За те, що справді моє, і чого не можна тупо виміряти сантиметром.

Вона наближалася додому. Побачила лампу у вітальні, світло якої лягало на невидимих шибках балконних дверей. Засумувала за тінями, які вимальовувалися на тлі опущених жалюзі, і радісно наддала ходу. Проте гарний настрій покинув її тієї ж миті, коли вона, знявши мартенси, увійшла до кімнати.

Мати з батьком, із суворими обличчями, сиділи навпроти дідуся, який нервово посмикував кінчики вусів. Було зрозуміло, що він десь прошпетився, бо не шукав підтримки навіть у Буби.

— Ну, тату, ми слухаємо, — поквапила мати, не зводячи з дідуся обвинувального погляду.

— Я заповнив лише два купони. Окрім щасливого номера й мультиспортлото, — невпевнено пояснював дідусь.

— Скільки купонів спортлото? — допитувався батько.

— П’ять, — знічено промурмотів дідусь. — Ну, може, сім, — виправився він під суворим поглядом.

— І якою ж була остаточна сума? — щоб виграти в конкурсі на головного бухгалтера, матері бракувало хіба що піджака й калькулятора.

— Тридцять п’ять злотих і вісімдесят грошів. Або шістдесят п’ять… Приблизно стільки.

— А не приблизно сто шістдесят п’ять? — батько зневажливо глянув на аркушик паперу. — Пані Куницька написала нам, скільки ви щомісяця витрачаєте на азартні ігри! Це половина моєї зарплатні! Ніхто вам не шкодує, але…

— Як це ніхто? — дідусь пожвавився. — А ви? Я вже два роки виправдовуюся перед вами, як п’ятирічний малюк, що наробив у штанці, чому зі мною таке відбувається. А зі мною нічого не стається. Я ціле життя важко працював… Атож, працював, — повторив він, побачивши німе обурення доньки й зятя, — а тепер мушу пояснювати власним дітям, на що витрачаю гроші? Я ж для вас стараюся, про родину думаю… ризикую, стою в черзі, ночами не сплю, розробляю систему…

— Годі, — перебив батько. — Час твердо сказати, що цього місяця більше не буде жодних азартних ігор. Якби ви купили Марисі який-небудь подарунок, то я б це зрозумів. А так ви її обкрадаєте та ще й годуєте ілюзіями.

— Казала я тобі, Павле, який тато невдячний, — мати перестала бути головним бухгалтером і перетворилася на пацієнтку психоаналітика, яка обговорює свої дитячі травми. — Він ніколи мене не любив, а на старість, на власну старість, — підкреслила вона, — ще й руйнує мене!

Дідусь важко підвівся й більше не озвався жодним словом. Поплентався, ледь згорбившись, до своєї кімнати. За ним подалося Бубине серце. Решта онуки із застиглим поглядом залишилася в кімнаті.

— Я повернулася, — ворухнулися Бубині вуста. — Може, зробити вам чогось попити?

Батьки посміхнулися, неначе на весільному фото.

— Так, сонечко, — прошепотіли вони. — Ми саме мріяли про каву, а ти готуєш її найкраще.

І Буба, позбавлена свого серця, подріботіла на кухню.

Дідусь був як не свій від самого ранку. Не допомогла обіцянка Буби, що по обіді, щойно вона повернеться з ліцею, зіграє з ним у бриджа за честь вулиці Звіринецької. Не допомогла жертовна пропозиція Бартошової, яка, промовисто дивлячись на дідуся, пригадала, що вже давно не було вареників. Дідусь, блідий та пригнічений, сидів над яєшнею, якої він навіть не торкнувся. Буба двічі прощалася з ним, перш ніж піти до ліцею. Поверталася до кухні вже від дверей під приводом того, що забула другий сніданок. І все дарма. Дідусь продовжував мовчати, демонструючи рідним обличчя втомленої життям людини.

Мати вочевидь не зважала на його «примхи», що виявлялося в цілковитій відсутності зацікавлення дідусевими стражданнями.

Батько теж не надавав значення химерній тестевій поведінці.

— Я розумію, тату, — промовив він, підсуваючи собі тарілку з дідусевою яєшнею, — у мене теж трапляються проблеми зі шлунком. Буде краще, коли я візьму на себе цей холестериновий тягар з вашої тарілки.

— Не об’їдай тата, Павелку, — мати кокетувала із чоловіком, немов знала його відучора. — Яєшня не така вже й корисна.

— А ти вже казала татові про наші плани, кохана? — батько ніжно глянув на дружину.

— Ні-і-і… Але якщо ми вже про це почали… — мати зібрала всю свою мужність. — Ми дійшли висновку, що вашу пенсію, тату, ми отримуватимемо самі.

— Або переведемо її на наш рахунок, — додав батько. Це значно полегшить будь-які фінансові операції. Марися пообіцяла, що буде вашим особистим скарбником.

Мати скромно усміхнулася й засоромлено потупилася.

— Але я це роблю лише задля вашого добра, — попередила вона. — Ми виплачуватимемо вам невеликі суми, яких має вистачати на різноманітні потреби.

Вимовляючи слово «різні», вона багатозначно глянула на свого чоловіка.

— От-от, — той одночасно скінчив думку і яєшню.

— Сподіваюся, що Буба теж вам колись забезпечить спокійну старість, — дідусь уперше того ранку заговорив. — І що вона не шкодуватиме вам копійок на аспірин та памперси. Бо, власне кажучи, це ж єдині потреби, коли людині за сімдесят, еге ж?

Пан Генрик підвівся з-за столу і з гідністю зняв серветку. Жбурнув її на тарілку зі слідами яєшні й спокійно вийшов геть. Бартошова провела його поглядом і, недовго думаючи, схопила дідусів чай і рушила за стареньким. Мати з батьком залишилися наодинці зі своєю ідеєю та варенням. А також із вільним часом, який, здавалось, був даний на те, щоб подумати, чому це так раптово, без жодної причини, вони безповоротно втратили гарний настрій та апетит.

Буба повернулася пригнічена й мовчазна. Торбину з кедами жбурнула до шухляди, а спортивний костюм недбало кинула на бильця «Людовика». Так, немов костюм завинив.

— Погано? — лаконічно запитала Бартошова, прибираючи шорти й білу футболку.

— Погано, — погодилася Буба. — Я отримала одиницю із забороною виправлення.

— Як це, із забороною виправлення? — дідусь стояв у передпокої, збентежено зазираючи онуці в очі.

Колись дідусь був футбольним фанатом, але відколи польська збірна не демонструвала жодних успіхів, він обмежився тим, що вболівав за Бубу.

— У Шварценеґера не можна виправлятися, — дівчина силкувалася посміхнутися, але в неї не вийшло. — Сказав мені, що я можу навіть на голові стати, оцінку він не змінить.

— А за що ця одиниця?

— За стійку на голові.

— Ти не стала?

— Стала, але криво. Крім того, я боюся ставати! Усі бояться й мають довідки від лікаря. Тільки Каська, Каміла і я вправляємося на фізкультурі. Разом ми отримали трійку.

— А решта? — допитувався дідусь.

— А решта плескала в долоні. Крім Йольки. Вона просто з мене реготалася, і це було найгірше.

— Я поговорю із цим, як там його…

— Шварценеґером? Облиш, дідусю! Це однаково, що говорити з горою м’язів.

— Я правильно почула? — у дверях кабінету стояла мати в легенькому халатику. — Ви заговорили, щоб обмовляти з Бубою вчителів? І вам не соромно?

— А чого це мені має бути соромно? — спалахнула Буба. — Якщо я не купа м’язів? — Вона критично глянула на матір і докинула: — Бачу, ти теж не отримала би доброї оцінки. Ти занадто товста!

— Про що це вона? — перелякалася мати.

— Про твою фігуру, Марисю. І я такої самої думки, — увічливо відповів дідусь.

— А яке це має відношення до гімнастики? — пирхнула мати.

— Шварценеґер віддає перевагу худим. Вони не вправляються, бо сидять на дієті й непритомніють. На фізкультурі працюють здорові й отримують за це одиниці, — плаксивим тоном пояснила Буба.

— А що на це ваш класний керівник? Сподіваюсь, він у вас є? — мати глянула на доньку з певним зрозумінням.

— Авжеж, — сумно відповіла Буба. — Якийсь є. Мабуть, запропонує тобі на батьківських зборах, щоб я вправлялася додатково.

— Обід, — Бартошова вирішила, що вони вже одне одному все висловили, і внесла полумисок з варениками, присмаченими підсмаженою цибулькою.

— …тому що найважливіше, Бубо, це мотивація, — пояснював онуці дідусь, — наприклад, задля таких вареників я й сам став би на голову…

— Щось давно Маньчаків не було, — пригадала собі мати за другою тарілкою смакоти з рум’яними шкварками. Вона робила все, щоб не бути в стилі Шварценеґера. — Я навіть подумала, чи не зателефонувати до них.

— Подзвони, звісно, — зрадів дідусь, — але після обіду.

Сигнал домофона примусив дідусеву ложку завмерти над полумиском. Проте він швидко й жадібно наповнив власну тарілку.

— Накаркала! — кинув він тоном ворожбита.

На превеликий подив присутніх у дверях вітальні стала Маньчакова. У звичайному светрі й нормальній куртці. Зі скуйовдженою зачіскою, але вкладеною життям, а не перукарем. І зі сльозами на очах.

— А ми якраз про вас говорили, — лагідненько озвався дідусь. — І от на маєш, яка телепатія. Про Маньчаків помовка, а Маньчаки — у дім.

Певне, дідусь невчасно вимовив ці слова.

Маньчакова глянула на всіх непритомним поглядом і заридала.

— Що трапилося, люба пані Віолетто? — дідусь схопився з місця, точніше ледве відірвався від своєї тарілки, і міцно обійняв Маньчакову.

Гостя не вгавала. І не хотіла відповісти, де її чоловік. Лише через деякий час вона трохи заспокоїлася й повідомила глибоким контральто.

— Покинув.

— Пан Маньчак? — перепитав дідусь.

Вона притакнула.

— Це ж треба, — дідусь спантеличився. — От бачите, як воно буває в житті… А ще декілька днів тому він так добре виглядав…

— Ви що, здуріли? — Маньчакова негайно урвала ридання й зневажливо подивилася на дідуся. — Він… покинув мене! — ледве промовила вона й вибухнула новим плачем.

— А, це зовсім інша справа, — дідусь був незворушний. — Ну, що ж, люба пані. Це не вперше чоловік покидає кохану жінку задля ще більш коханої.

— Звідки ви знаєте? — очі пані Віолетти знову сповнилися сльозами. — А я… дурна… втішала себе, що це лише помста… що він повернеться і… і…

— Та де там. Не думаю, — дідусь сів, і наче нічого не сталося, доїв обід.

— Не повернеться? — Маньчакова присіла на стільці й вдивлялася в дідуся, наче в пророка. — Звідки вам відомо, що не повернеться?

— А якщо чесно, — дідусь говорив трохи невиразно, бо мав у роті вареника, — то що ви йому зробили?

Маньчакова опустила очі й почала м’яти носовичка.

— Ну ж бо, сміливіше! — дідусів голос залунав грізно.

— Я не дозволила йому продати нашого «Трабанта», — ледве вимовила вона побілілими губами, і носовичок помандрував до її розмазаного макіяжу.

— Ото ж бо! — дідусь глянув на Маньчакову, як прокурор. — А вам відомо, як він почувається в цьому своєму одороблові? Скільки гідності втрачає щодня в цій бляшанці, зробленій у країні, якої вже навіть на картах світу немає? Її навіть завести нормально не можна!

— Він вам теж скаржився на цей карбюратор? — здивувалася пані Віолетта.

— У цьому не було потреби, — дідусь скористався моментом загальної неуважності й забрав собі вареника з материної тарілки. — Усі це знали. Весь мікрорайон! Тільки ви вважали, що пан Маньчак не заслуговує на щось краще!

— Але ж це неправда! — здавалося, Маньчакова ніколи не перестане рюмсати. — Я ж збирала гроші на нову машину! Це… повинно було стати несподіванкою й тому…

— А тепер самі маєте сюрприз. Мабуть, пан Вальдек уже підшукав собі якусь гарненьку жіночку з «Толедо»…

— З Толедо? Ми ніколи не були в Толедо.

— Я мав на увазі машину.

— А-а-а, — зі зрозумінням кивнула пані Маньчакова. — Машина з Толедо…

— Нічогісінько ви не тямите. Дивно, як ви могли двічі виграти в нас у бриджа…

— Як це двічі? — обурилася Маньчакова, але ненадовго.

— Зрештою, це неважливо, — співчутливо додав дідусь, — яка різниця, два чи три? Яке це має значення, якщо ми більше ніколи… разом…

Нову зливу сліз Маньчакової зупинив дзвоник. До кімнати вбіг її чоловік із сяючими очима й у розхристаному пальті.

— Я знав, що застану тебе тут, кохана, — солодко проказав Маньчак до остовпілої дружини. — Ти в мене найрозумніша на світі! — Сів біля столу й прикипів очима до порожнього полумиска з-під вареників. За мить продовжив.

— Найрозумніша… Отож, стою я на перехресті й чекаю. Блимає світлофор, і той навпроти, у «Сеаті», раптом рушає. Якраз на наш «Трабант»… І що відбувається? «Сеат Толедо» розбитий! Увесь передок на друзки! А наш «Трабант», дорогенькі мої, цілісінький! І я цілісінький! — він обвів присутніх поглядом звитяжця й ніжно обійняв Маньчакову. — Якби не моя дружина, справжній автомобільний експерт…

— Я краще за неї знаюся на «Сеатах», — спростував його слова дідусь, який ніколи не проґавив можливості, аби похвалитися.

Пані Віолетта сиділа, приголомшена новинами. І лише тоді Маньчак зосередився на ній.

— Кохана, — ледве прошепотів він, — що трапилося, що ти… ну така не дуже вбрана?

Відповіддю йому стали радісні сльози. Бо Маньчаковій уперше в житті було однаковісінько, вбрана вона, чи ні.

— Певне, для щастя одяг не такий і важливий, — подумала Буба. — Турецький святий з відомої примовки, виходить, був справжнім щасливчиком, — зітхнула вона.