Буллет-парк

І

Уявіть собі невеличку залізничну станцію, що ось-ось потоне в вечірніх сутінках. По той бік платформи спокійно тече річка Віконсет, відбиваючи в своїх водах ще не дуже яскраву вечірню зірку. Похмура будівля станції, не пристосована до тутешньої зими, більше скидається на альтанку, павільйон чи літню дачу. Вздовж усієї платформи світяться ліхтарі, неначе скаржаться на своє безцільне існування. Обстановка, як правило, завжди відіграє неабияку роль. Ми стали тепер частіше літати літаками, і все ж не можна уявити нашої країни, її самобутності без залізниць. Ви прокидаєтесь о третій ночі в м'якому вагоні десь у невідомому місті, що про нього ви так нічого й не дізнаєтесь. Через шибку ви бачите на пероні якогось добродія з хлопчиком на плечах — вони, прощаючись, махають комусь руками. Але чого це не спить хлопчик о такій порі і чого плаче той чоловік? На бічній колії, яскраво освітлений, стоїть вагон-ресторан, а в ньому сидить один-однісінький офіціант, що звіряє рахунки. За вагоном — водонапірна башта, а за нею — освітлена ліхтарями безлюдна вулиця. Вас огортає радісне почуття батьківщини — єдиної, таємничої і безмежної. Такого почуття не звідаєте ні в літаку, ні на аеродромі, ні в поїзді, коли їдете ним у чужій країні.

Поїзд зупиняється, і на перон виходить пасажир. Його зустрічає агент по продажу нерухомого майна Гезард, бо хто ж як не він знає геть усе про кожний будиночок у містечку — і коли його збудовано, і в чому його цінність, і скільки він коштує. «Ласкаво просимо у Буллет-Парк! Гадаю, що вам тут сподобається і ви залишитеся назавжди». Хоч сам містер Гезард мешкає не тут. Як і інші маклери, він тільки ставить таблички з своїм прізвищем на деревах непроданих ділянок, а сам мешкає в сусідньому містечку. Той, що тільки-но прибув сюди, залишив дружину в Нью-Йорку, в готелі «Плаза» — хай собі дивиться телевізор. Він почуває себе так, як почувала б печерна людина, що вирушила в мандри, аби знайти якусь домівку. Зараз усе таке дороге, та хіба знайдеш те, що хочеш? Облуплені стіни, занедбані колишніми мешканцями меблі — від них тхне так, наче від ганчір'я й паперів небіжчика. Він, звичайно, шукає той будинок, що уже двічі снився йому. Коли добре поведеться на новому місці, то посадить садок, умеблює кімнати,— хай тільки забудуться всі прикрощі з переїздом. Як хотілося б усім, хто живе в Буллет-Парку, переконати себе і всіх інших у тому, що вони сюди не приїхали, а тут і народились, і виросли. Але це, звичайно, не так. Всі досі пам'ятають валки фургонів з меблями, позички в банках під великі проценти, сльози і відчай.

— Це наш торговий центр,— каже Гезард.— Ми його незабаром хочемо перебудувати. А он,— містер Гезард показує на освітлений пагорб праворуч,— Порохова гора; саме там будинок, що його підшукав для вас. Правлять за нього сім тисяч. П'ять спалень, три ванни...

На схилі Порохової гори світяться ліхтарі, з труб віється дим, а на вірьовці гойдається рожевий чохол. Якби якийсь телепень зміг із свого гольфового поля побачити цю рожеву ганчірку, він назвав би її символом Порохової гори, її почесною грамотою, прапором, що за нього змагається в своїх гостроносих англійських черевиках цілий легіон духовних банкротів, які тільки те й роблять, що закохуються в чужих дружин, переслідують євреїв і борються з власним алкоголізмом. А хай би ви всі пропали, шепоче він. Згиньте, яскраві лампи, при яких ніхто не читає, згинь, музико, якої ніхто не слухає, згиньте, піаніно, на яких ніхто не вміє грати! Згиньте, білі будиночки, які вже давно не належать нікому — бо їх, від підвалу до даху, не один раз уже заставлено. Згинули б достобіса всі оті хижаки, які годують морською рибою норок, щоб потім начепили їх собі на плечі їхні дружини! Хай згинуть порожні полиці для книг, на яких лежить лише телефонний довідник, переплетений червоним оксамитом. До біса їхнє лицемірство, чисту білизну, ганебну хтивість і кредитні картки! Прокляття на них за те, що не рахуються з величчю людського духу, що знищили всі кольори, запахи, всю багатогранність життя! Прокляття! Прокляття! Прокляття!

Але наш хлопчина, як і всі хлопці, не мав би, звичайно, рації. Ось, наприклад, Віквайри, що біля їхнього білого будинку (65 тисяч доларів) тільки-но проїхав Гезард зі своїм клієнтом. Якби хлопчині треба було взяти на приціл звичаї Порохової гори, то кращої мішені, як Віквайри, йому не знайти. Чарівні, дотепні, видатні, їхній календар прийому гостей визначений на цілий рік з Дня праці до Дня незалежності. Справжні громадські діячі, що міцно тримаються заведеного ритуалу, вони всі свої чари й принади віддають вечорам, коктейлям, обідам. Бо розуміють, що для розквіту суспільства коктейлі й звані обіди такі ж необхідні, як і передвиборні засідання кожної політичної партії, шкільні комітети, муніципальні служби. Ці жертви світських обрядів у громаді, що нараховує таку малу кількість вівтарів (у Буллет-Парку лише чотири церкви),— і жодного серед них жертовного,— створили свій урочистий вівтар, на який повністю приносять (і навіть не в переносному розумінні!) своє живе тіло, який скроплюють своєю кров'ю. Вони завжди падають зі сходів, постійно натикаються на гострі ріжки меблів і заїздять своїми машинами в канави. Коли ж з'являються на званому вечорі, то обоє прекрасно зодягнені, але її рука чомусь перев'язана, а він у темних окулярах і спирається на палицю з золотою ручкою. Це тому, що місіс Віквайр вивихнула руку восени, а її чоловік ще взимку зламав собі ногу; темні ж окуляри прикривають величезний синяк, що так і міниться червоними й пурпуровими відтінками, наче той зимовий місяць, що визирає з-за хмар, дратуючи закоханого юнака. Ці рани аж ніяк не применшують їхньої гордині, забинтована рука чи нога, пластир на обличчі — це для Віквайрів цілком звичні речі.

До своїх світських обов'язків вони ставляться дуже серйозно, виконують їх урочисто та щиро. Досить поглянути на них якогось понеділка рано-вранці після того, як вони три дні обідали або вечеряли в гостях, щоб оцінити всю серйозність виконання тих обов'язків. Вони ще сплять; аж ось задзвонив будильник; містер Віквайр, думаючи, що це телефон, хапає трубку: а раптом захворів або потрапив у біду хтось із дітей, що вчаться в сусідньому місті! Але, зрозумівши свою помилку, містер Віквайр спускає ноги на підлогу. Стогне. Лається. Встає. Він почуває себе так, немов усередині в нього зовсім порожньо, бо ще не забув того, як почуває себе людина, в якої всередині все нормально. Місіс Віквайр, прокинувшись, скімлить і заривається обличчям у подушку. Містер Віквайр, відчуваючи гнітючу порожнечу всередині, йде по коридору до ванної. Побачивши себе в дзеркалі, він аж скрикує від жаху й огиди: червоні від запалення очі, обличчя помережане зморшками, волосся немов погано пофарбоване. На якусь мить він немовби побачив себе очима іншого. Потім, змочивши водою щоки, поголився. Це так його стомило, що він повертається до спальні, шепоче собі, що поїде на роботу пізніше і, щоб не бачити ранкового світла, вкривається ковдрою з головою. Місіс Віквайр тихо плаче і, схлипуючи, встає з постелі: нічна сорочка її ззаду підскочила й оголила тіло. Вона йде до ванної. Проходячи повз дзеркало, заплющує очі. Повертається до своєї постелі й лягає, сховавши обличчя в подушку. Обоє лежать поруч і якийсь час голосно стогнуть. Потім він перелазить на її половину і двадцять хвилин з великою пристрастю вони віддаються звичайній справі, після чого в обох болять, аж тріскаються голови. Він уже спізнився на поїзд і на восьму одинадцять, і на восьму тридцять. «Каву»,— шепоче він і, вставши з постелі, спускається сходами на кухню. На порозі знову скрикує: на полиці біля умивальника, немов якісь боги в пантеоні, стоять порожні пляшки.

Вони викликають у нього бажання впасти навколішки і, піднявши руки, молитися: «Пляшки, о пляшки, порожні пляшки! Пробачте мені мої гріхи і пожалійте мене заради ваших творців — фірми „Джек Данієль і Сігрем!“» Незворушні в своїй порожнечі, вони мають вигляд монументальний і суворий. Написи «Віскі», «Джін», «Бурбон» підкреслюють жорстокість цих китайських демонів, і він певен, що, хоч як буде їх молити й просити, вони його не пожаліють. Він скидає їх у корзину для сміття, та й після цього відчуває себе у їхній владі. Ставить чайника, і тримаючись за стіну, наче сліпий, повертається до спальні, звідки чути стогін дружини.

— Я не хочу жити! — вигукує вона.— Не хочу жити!

— Що ти, люба?— хрипким голосом умовляє її чоловік.— Заспокойся!

Він бере з вішалки вичищений костюм, дістає сорочку, краватку й черевики і... лягає в постіль, укрившись ковдрою з головою. Уже й дев'ята, надворі зовсім розвиднилось. Он і шкільний автобус сигналить на розі, щоб виходив їхній сусід, синок Марсденів.

На кухні заторохтів чайник. Містер Віквайр утретє встає, йде до кухні й заварює каву. Приносить її в ліжко для себе й для дружини, що встала, так-сяк умилася і... повернулася в ліжко. Містер Віквайр одягає білизну і теж лягає. Наступної години вони то встають, то лягають, то виходять із спальні, то знову до неї повертаються, весь час боячись почати трудовий день: нарешті містер Віквайр одягнувся і з головним болем, сумом, нудотою, раз у раз відчуваючи статеве збудження, сходить на Голгофу, тобто — ранковий поїзд о десятій сорок вісім.

Отже, ніякого лицемірства в понеділок у Віквайрів не було, що б там не говорили.

Приїжджих людей немало дивує, що в цьому містечку так тихо; їм здається, що це заповідник, де не чути справжнього життя: ні крику чайок, ні гудків паровозів, ні вигуків болю чи кохання, ні стукоту молотків, рушничної стрілянини ба навіть, щоб якась дитина десь бренькала на піаніно — така тут тиша! Ось вони минули Гаустонів (7 спалень, 5 ванн — 65 000 доларів) і Уелчерів (3 спальні, 1 ¹/₂ ванни — 31 000 доларів). Пронизані світлом фар, під подувом вітру танцюють золотисте листя, рахунки, кружечки хрумкої картоплі, чеки, попіл. «А чи співають тут якихось пісень?» — дивується приїжджий. Співають, звичайно. Співають колискових, співають діти, співають на кухні, за роботою і до того, як лягти спати, співають духовних («Свою корону кладем тобі до ніг, о боже!»), так само співають мадригали, народні пісні і коротенькі місцеві. Так, наприклад, містер Елмсфорд (6 спалень, 3 ванни — 53 000 доларів), стерши порох зі своєї старої-престарої ліри (хоч і досі ще не навчився на ній грати), співає: «О, чому ж мені так не щастить, чого щастя я зовсім не маю?»

Не встиг містер Елмсфорд почати другий куплет, як всі кинулися до виходу. А він і далі співає: «Чому все, що б не з'їв, видається гидким...»

Офіціанти витрушують попільнички, бармен замикає відділ з пляшками, гасять світло, а він співа та співа: «Як я, братця, не старався, а з порожніми зостався».

— Бар зачиняємо,— кажуть йому.— Годі вже вам тут горло дерти!

Дехто, правда, співає й інших, радісніших пісень: «Буллет-Парк зроста, зроста, Буллет-Парк стає гарнішим, він дедалі розквіта і за кожним днем все більше...»

Що може сказати статистика? Нічого особливого. Кількість розлучень незначна; кількість самогубств невідома, автомобільних катастроф у середньому двадцять дві на рік, бо коли поглянути на карту місцевості, то можна подумати, що криву лінію шосе малювала тремтяча рука немовляти. Зими занадто суворі, щоб вирощувати цитрусові, і занадто лагідні, щоб там росли берези.

Під'їхавши до будинку з освітленими вікнами, Гезард загальмував.

— Ось садиба, що я вибрав для вас,— сказав він.— Мабуть, тільки господині вдома немає. Та це й добре, бо вона все одно продавати не вміє.

Містер Гезард натискує на кнопку електричного дзвінка, і в дверях з'являється місіс Хітскап. Певно, вона збиралася кудись піти, та не встигла. Це товста жінка з жовтавим волоссям, що почало вже сивіти, в купальному халаті.

— Будь ласка, дивіться,— запросила вона хрипким, але гучним голосом.— Гадаю, будинок вам сподобається і ви його купите. А то мені вже набридло: ходять тут, бруду наносять, а потім купують казна-що. Можу дати вам слово честі: кращого будинку вам не знайти, все в ньому наче нове. А скільки тут таких, що так і дивляться, аби купити поцінно щось — зіпсута проводка, каналізація, поіржавілі труби, дах у дірках... Мій будинок не такий. Покійний чоловік зробив з нього не будинок, а квіточку. Але що я в ньому робитиму одна-однісінька? Ви ж знаєте, у нас тут живуть наче за родового ладу: всім удовам, розведеним, одиноким показують на двері. Моя ціна — п'ятдесят сім. Дешевше не продам, бо самі заплатили двадцять тисяч, і щороку чоловік усе перефарбовував заново. В січні фарбував кухню — в суботу й неділю, а в будень — то і вночі. Він саме морочився з їдальнею, коли помер. Я була тоді нагорі. Кажу «помер», але ви не подумайте, що в ліжку. Я чула, як він шепотів про себе, фарбуючи: «Вже несила більш терпіти...» Я й зараз не відаю, що він мав на увазі. А потім вийшов у садок і застрелився. Ось коли я дізналась, чого варті наші сусіди! Хоч у всьому світі шукайте, а не знайдете таких добрих, таких уважних сусідів, як у Буллет-Парку. Тільки зачули про моє нещастя і відразу ж кинулися мене втішати. Прийшло чоловік десять, а може й дванадцять, і так мене втішили, добре випивши, що я ледь не забула про своє горе. Здавалося, нічого й не сталось... Ось тут вітальня. Вісімнадцять на тридцять два. У нас, бувало, приходило на коктейль осіб п'ятдесят, і всім є де поміститися. Дуже дешево, просто за півціни віддаю килим із справжньої вовни. Якщо вашій дружині сподобаються завіски, то теж домовимось. У вас є дочка? Ця зала дуже зручна для вінчання. А ось їдальня...

На прикрашеному канделябрами й штучними квітами столі стояло дванадцять столових приборів, тарілки до супу й фужери.

— У мене стіл завжди накритий,— казала місіс Хітскап.— Багато місяців я не кличу гостей, але мій чоловік не любив порожнього столу, і я, шануючи його пам'ять, накриваю його завжди... Ненакритий стіл чомусь викликав у нього сум. Раз чи двічі на тиждень я змінюю посуд... У Буллет-Парку чотири церкви. Гадаю, ви вже чули про наш клуб «Гірський струмок»? Там чудове поле для гольфу на вісімнадцять лунок, збудоване за проектом Піта Елісона, чотири спортивні майданчики і басейн для плавання. Ви ж не єврей? Тут, розумієте, відносно цього дуже суворо, Я не маю басейну, і, щиро кажучи, це недобре: коли навколо всі говорять про хлорування води — тобі нічого казати. Я цікавилась, скільки б це коштувало, і мені сказали, що за вісім тисяч можна побудувати в саду басейн. Обійдеться доларів двадцять п'ять у тиждень, та ще з сотню доларів, коли міняти воду. Сусіди, як я вже казала, чудові люди, хоч вам не завадить дещо про них знати. Ось через дорогу живе, наприклад, Гаррі Плутарх. Він може здатися диваком. Але його дружина втекла з Хові Джонсом. Якось уранці вона викликала вантажну машину, забрала всі меблі, залишивши йому тільки стілець, ліжко та папугу, Повернувшись з роботи, Гаррі побачив порожню квартиру. Так і живе з того часу, маючи одного стільця, ліжко й папагу. Може б, ви почитали вечірню газету? З неї теж можна дещо дізнатися...

Хеммер (так звали покупця) ходив за місіс Хітскап з кімнати до кімнати і відчував, що після всіх отих грюкань дверима, зливань води в туалетах у нього зникає інтерес до будинку. Та це ж саме той будинок, якого я шукаю, умовляв себе Хеммер. Він світлий, просторий, зручний — у ньому чудово можна жити. Щоправда, тут витає тінь містера Хітскапа, але чи ж є такі будинки, над якими б не витала тінь попереднього власника?

— Здається, це те, що нам треба,— сказав він.— Завтра я привезу дружину, нехай вирішує.

Після цього Гезард відвіз містера Хеммера на станцію. На залізничних зупинках мало хто звертає увагу на чистоту й порядок. Так і тут: в розбиті шибки дме вітер, циферблат годинника зігнутий, а стрілок зовсім катма. Давно колись архітектор, проектуючи станцію, хотів збудувати таку, яка б відповідала романтичному настроєві мандрівників. Але від того нічого не залишилось, і оббита, напівзруйнована будівля викликала в Хеммера враження післявоєнної руїни. Він розгорнув газету і прочитав: «У четвер, в ресторані „Харвей“ відбувся щорічний банкет клубу „Лізгоу“. Він почався „парадом коханих“ — дружин членів клубу. Після параду місіс Леонард А. Аткінсон танцювала „хулу“ під акомпанемент чоловіка на гавайській гітарі...»

«Клуб „Гірський струмок“ улаштував бал на честь сімнадцяти дівчат-дебютанток...»

«Учора ввечері помер від опіків містер Люїс Гарвіч, коли вибухнула каністра з пальним. Пожежа сталася в його садку на Редберн-секл, 23...»

Містер Хеммер сів на поїзд о сьомій чотирнадцять.

II

Неділя. Вранішня відправа. За два тижні великий піст. Нейлз шепоче молитву і чує, як за вівтарем сюрчить цвіркун, а по даху лопотить дощ. Церковний календар він пов'язує більше з погодою, аніж з одкровеннями чи заповітами святого письма. Так, на св. Павла обов'язково буває хуртовина, на св. Матвія — відлига. Ісус залишає береги Тіру й Сідону наприкінці лижного сезону. До Розп'яття про санчата забувають. На Великдень можна вже ловити форель у річці. День св. Якова і одкровення Іоанна припадають на перші теплі дні літа, коли в повітрі пахнуть троянди, а інколи в церкву з дзижчанням залітає одинока бджілка і потім так само вилітає з неї. Над Зелені святки найчастіше бувають гарячі й засушливі дні, а притчу про доброго самаритянина розповідають тоді, коли в садку лунають уже різкі металічні звуки заморозків. Апостол Павло проповідує про безсмертя духу під шурхіт пожовклого листя в садку. А там уже й святий Андрій, і різдвяний піст, і сніги.

Нейлз завжди був неуважний під час служби в церкві. Ще з дитинства, коли його погляд, бувало, блукав по високих спинках дубових лавок з передніх рядів. При певному освітленні і настрої на них можна було бачити цілі картини. Так, на третій справа було ясно видно вершників Чінгісхана. А ще далі, спереду, на півострові, що обмивався великим озером чи морем, виднівся високий маяк. По той бік проходу на одній лавці билися воїни, а на другій — паслася череда корів. Те, що Нейлз не міг зосередитись на молитві, мало його турбувало. Ніхто від нього не вимагав, щоб, заходячи до церкви, він залишав частину себе за дверима або забував усе, що знав до того. Звичайно він думав під час служби про що-небудь стороннє. Ось і цього зимового ранку подумав про себе, що місіс Тренчем молиться дуже щиро. Місіс Тренчем перейшла недавно з унітарної віри в єпіскопальну і була дуже горда, що так чудово знала всі тонкощі служби, і як справжня прозелітка несла з собою не мир, але меч. Як тільки доносився голос священика із ризниці, вона вставала з колін і голосно та виразно виголошувала «амінь» і «господи, помилуй», неначе намагалася випередити всіх інших. Вона дуже граціозно падала на коліна, «Вірую» і покаянну молитву вимовляла виразно, а в слова «агнець божий» вкладала всю свою душу. Коли ж, бувало, їй вчується суперниця в благочесті (а це хоч і рідко, а траплялося),— то вона відразу ж кілька разів хрестилася, щоб продемонструвати свою щирість у молінні. Перемогти її в цьому було просто неможливо.

На вівтарі, вкритому пурпуровим покривалом, стояли хризантеми і, як символи духу й плоті, горіли дві свічки. До церкви увійшов Чарльз Стюарт і сів на одну з передніх лай. Його зовнішність трохи збентежила Нейлза. Піджак висів на ньому, як на вішалці. Він, мабуть, дуже схуд; цікаво тільки, на скільки? Фунтів на сорок, а то й на п'ятдесят. Просторий піджак підкреслював, який він худий та знеможений. Чи не рак у нього? Але ж їхні дружини подруги, і коли б це так, то Нейлз уже давно почув би. Бо ж чутки про рак — вірні чи невірні — летять швидше за вітер. Нездоровий вигляд друга змусив Нейлза замислитись про таємничість недуги й смерті. Думаючи про смерть, він згадав, що з півроку тому батько Чарлі загинув десь у Південній Америці під час авіаційної катастрофи. Тут йому майнула думка: та Чарлі ж у батьковому костюмі! Як це все просто! Нейлз так і розквітнув: життєвий практицизм одержав, бачите, перемогу над смертю.

В цю мить до церкви зайшла незнайома пара.

Жменька жінок і чоловіків, що звичайно приходили до вранішньої відправи, була така незначна, що Нейлз прекрасно знав їх усіх. Новачки траплялися дуже рідко, і тому цілком зрозуміло, що Нейлза дуже зацікавила ця пара. Їм обом, і жінці й чоловікові, було, мабуть, років по сорок: його каштанове волося без жодної сивої волосини. Вони могли б бути рекламою здорового моногамного шлюбу. Жінка присіла перед розп'яттям, власне, це був лише реверанс, а не уклін. Чоловік хитнув головою перед хрестом. При згадці про діву Марію вона зігнула коліна ще раз, він же стояв, як і раніше. Колись вона, мабуть, була дуже вродлива, і відчувалось, що ніколи не втратить влади, яку їй подарувала природа, надавши її рисам такої принади. Обличчя чоловіка було випещене, пристойне і — за винятком веселих очей — досить звичайне. Обоє виразно й голосно вимовляли «амінь».

Нейлз подумав, що ця чудова й граціозна жінка — одна з тих, для кого шлюб осяяний вічним ореолом святості. На її обличчі не можна було знайти й натяку на будь-який жаль чи смуток. Вона прекрасна, гадав Нейлз, у всіх ролях: пристойна дружина, розумна мати, тактовна господиня, кохана подруга. Шлюб і створений саме для таких, як вона. Може, саме таким, як вона, шлюб зобов'язаний уже тим, що існує.

Що ж до її чоловіка, то хтось інший, менш добродушний, аніж Нейлз, побачив би в ньому людину, яка, коли б досягла відповідного становища, могла б гребонути доручені їй на збереження два мільйони доларів, аби вгамувати свій страшенний сексуальний потяг і заткнути пельки тим, хто знає про це її лиходійство. Цей же скептик сказав би про дружину, що вона злючка, яка з неробства цмулить собі потихеньку шеррі, а вночі мріє про чоловічий гарем. Але Нейлзу цього дощового ранку вони здавалися людьми, гідними наслідування. Все в них справжнє-справжнісіньке — і високе почуття гідності, і гаряча пристрасть, і світлий розум. І хоч їхній життєвий шлях не устелений квітами, вони на все, що б їм не випало,— успіх чи невдача,— дивляться, не забуваючи про здоровий глузд.

Відпустивши прихожан «з миром», священик залишив вівтар і прошепотів останню молитву з ризниці. Звуки цієї молитви здавалися Нейлзу дуже давніми і були схожі на ласкавий шепіт морської хвилі. Псаломщик погасив свічки духу й плоті, Нейлз проказав до кінця свою молитву і вслід за незнайомцями рушив до виходу.

— Ми — Хеммери,— відрекомендувався священикові чоловік.

Нейлзу відразу ж постали в уяві безконечні й зовсім не смішні, як на нього, жарти, що спричинять у місті їхні прізвища. Скільки сот, а може й тисяч, коктейлів вип'ють вони разом — Хеммер і Нейлз! Хоч Нейлз і не вважав себе забобонним, але міцно вірив у таємничу силу імен. Він вірив, наприклад, що коли подружжя Джон і Мері, то вони ніколи не зазнають розлучення: чи добре, чи зле їм буде, а вони навіки поєднані простотою своїх імен. Хоч би як ненавиділи одне одного, хоч би як зневажали, лаялись, ридали, доходили до божевілля, а розлучатись їм зась! Том, Дік чи Гаррі можуть з першої примхи їхати в Рено розлучатися, але Джона й Мері розлучить одна смерть. То що вже й казати про такі фатальні прізвища, як Хеммер і Нейлз!

— Прошу ласкаво до церкви Ісуса Христа!— виголосив священик.— Прошу ласкаво у Буллет-Парк. Отець Фрізбі писав мені про вас.

Навряд, щоб отець Фрізбі цікавився заможністю нових прихожан, але отець Рейсом з першого погляду зрозумів, що з них можна буде мати принаймні доларів п'ятсот у рік. Хоч, зрештою, бувало, що він і помилявся в подібних випадках. Бо, наприклад, сім'я Фолензбі має коней для верхової їзди і щоліта відвідує Європу, а коли зрідка й зайдуть до церкви, то кидають на тацю не більше долара. А від податків приховували не менше тисячі доларів, записавши їх у статтю благодійних видатків. Треба ж отак уміти.

— Містер і місіс Хеммер,— промовив він,— дозвольте познайомити з вами вашого сусіда містера Нейлза.

І засміявся.

У погляді, яким обмінялись Хеммер і Нейлз, таїлася цікавість і навіть якась ворожнеча. Новий прихожанин, певно, теж передбачав той небажаний, але обов'язковий зв'язок, який викликало поєднання таких двох імен. Нейлз ніколи не звертав уваги на геральдику, фамільні герби, ніколи не порпався в архівах, аби довести шляхетність походження свого роду. Все ж зараз у нього вирвалось:

— Моє прізвище колись було де Ноай.

— А я ніколи не цікавився, звідки пішло моє прізвище,— буркнув нелюб'язно Хеммер і, взявши дружину під руку, вийшов з церкви.

— Скажіть, будь ласка,— звернувся священик до Нейлза,— що думає ваш Тоні відносно конфірмації?

— Тоні грає в університетській баскетбольній команді,— навмисне голосно, щоб і Хеммери могли почути, відповів Нейлз. Він один з усього класу потрапив туди, і я просто не наважуюсь запропонувати йому облишити баскетбол.

— Гаразд,— сказав отець Рейсом.— Єпіскоп відвідає нас і навесні, та я боюсь, що тоді Тоні захопиться бейсболом.

— Може бути, може бути,— погодився Нейлз і поступився місцем місіс Тренчем, яка, схилившись над рукою священика, готова була, здавалося, поцілувати навіть його перстень, якби той був на пальцях.

Сівши в машину, Нейлз запустив «двірники», хоч дощу вже не було. Але ж усі тепер тільки й марили про такі речі та дотримувались цілої системи ознак, до якої входили й «двірники», і фари, й підфарники та стоп-сигнали. Вечірня газета містила на своїх шпальтах всі ці символи, пояснюючи значення кожного. На шибеницю того, хто мордує дітей (фари). Знизити податок на доходи (підфарники). Ліквідувати таємну поліцію (стоп-сигнал). Якщо хтось з прихожан хоче підкреслити, що він вірить у потойбічне життя і воскресіння мертвих, то такому епіскоп єпархії рекомендує вмикати «двірники». З обох боків вулиці, по якій їхав Нейлз, на садибах у півгектара або гектар стояли однакові білі будиночки. Його садиба, розміром у три гектари, містилась на західній околиці Буллет-Парка. Скраю напис: «Не смітити. Штраф 50 доларів. Винних позиватиму до суду». А під ним — старий автомобіль, три зламаних телевізори й бруднючий матрац. Таких людей, щоб уночі не спали, в Буллет-Парку дуже небагато, і найбільш загадкові й таємничі серед них ті, що викидають різний непотріб. Разів чотири, а то й п'ять на рік Нейлз знаходив на своїй садибі цілу колекцію зламаних холодильників, телевізорів, знівечених автомобілів, а найбільше — матраців. Брудні, порвані, із запахом людських тіл, вони з'являлися періодично, і ніяк не можна було їх скараскатись. Бо, як пояснив Нейлзу службовець муніципалітету, вивозити цей непотріб дорожче коштує, ніж він чогось вартий. Значно простіше й дешевше викинути його у Буллет-Парку, аніж викликати представників тресту по переробці утильсировини. Адже ніхто ще не зловив когось із порушників, щоб віддати його до суду. Хоч, правду кажучи, для Нейлза, якщо не говорити про емоційність, це й не складало особливої проблеми: слід було Неллі подзвонити в муніципалітет, і наступного ранку звідти приїжджала вантажна машина забрати цей непотріб. Але Нейлза найбільш лютило те, що якісь негідники сміють загиджувати його землю.

Нейлзів будинок (білий) мав вигляд прямокутника з колонами у стилі голландських колоніальних будівель. Внутрішнє планування таких будинків цілком стандартне, а тому, увійшовши в хол, з якого на другий поверх ведуть гвинтові сходи, можна здогадатися, не тільки як розміщені кімнати, а й як розставлено в них меблі, починаючи з двоспального мішка в кімнаті господаря, вікна якої виходять на північний схід, і кінчаючи баром у вітальні та пральною машиною в підвалі. Нейлза зустріла стара руда сучка-сетер Тессі, з якою він уже дванадцять років ходить на полювання. Вона почала глухнути, і коли дуже грюкали дверима, то їй вчувався рушничний постріл, вона вибігала на газон, щоб гнатися за підстреленою качкою чи зайцем. Писок, шерсть на хвості й передніх лапах були в Тессі зовсім сиві, і вона вже ледь-ледь могла підніматися сходами. Увечері, йдучи спати, Нейлз злегка її підштовхував. Деколи вона тихо скиглила від болю. Це були жалібні старечі звуки, яких у цьому будинку, відколи його купили, ні від кого, крім Тессі (поки що) не чули. Нейлз частенько розмовляв з нею, як з рівною. Вранці він бажав їй доброго ранку й питав, як вона спала. А коли стукав по барометру й дивився на небо, то питав, що вона думає про погоду. Снідаючи, він давав їй з'їсти сухарик, потім обговорював з нею передову в «Таймсі», а коли їхав на станцію, то, як добрий господар, бажав їй гарно провести день. Готуючи після роботи коктейлі, він частував її крекерами чи китайськими горіхами; часто й камін запалював не стільки задля себе, як для неї. Нейлз давно вирішив, що, коли Тессі прийде час помирати, він поведе її за троянди в садку й застрелить. З віком у Тессі з'явилося дві слабості: вона боялася висоти й грому. Почувши перший гуркіт грому, вона відразу ж бігла до Нейлза і не відходила від нього, аж поки не вщухав дощ. Восени Нейлз усе ще брав її з собою на полювання.

Неллі смажила на кухні бекон, і Нейлз обняв її й поцілував. Нейлз кохав свою Неллі. Може, в цьому коханні був увесь сенс його життя. Йому і в голову ніколи не приходило, що Неллі колись помре,— вона була для нього безсмертна. Але коли б, не дай боже, померла, то він, мабуть, запалив би на її могилі жертовний вогонь і кинувся б у нього. Нейлз був однолюб і непохитно вірив у святість шлюбу. Багатьом його знайомим це здавалося дивом, майже аномалією. Протягом життя Нейлзу траплялось чимало випадків покохати іншу жінку. Але завжди, коли за ним починала упадати якась удова чи дівчина, його орган кохання виявляв при цьому ганебну байдужість, немовби показуючи йому дорогу додому. Ні, для Нейлза не існувало на світі жінок, окрім Неллі. І коли б він був поет, то написав би цілу поему, оспівуючи її руки, ноги, все тіло. Йому й справді не раз спадало на думку оспівати у віршах своє земне й небесне кохання до Неллі. Пейзажі, які він спостерігав, коли поруч з ним була Неллі, запаморочували його зовсім. Яка вона чудова, несказанно чудова! Він і навколишню природу любив і відчував лише тому, що був зачарований своєю дружиною.

Вони снідали в своїй їдальні. Нейлз вийшов у хол і гукнув синові:

— Тоні, йди снідати!

— Але ж його нема вдома,— сказала Неллі.— Ти забув, коханий, що по дорозі до церкви ти завіз його до Пендлтонів.

— Ой, і з голови випало,— трохи засоромлено вимовив Нейлз.

Він ніяк не міг зрозуміти, що його син вільно виходить з дому, коли захоче, не дотримується вказівок батька, де йому бути та що робити. Хіба раз бувало так, що, відвізши сина на аеродром і посадивши його в літак, Нейлз все ж шукав його в садку, хоч прекрасно знав, що хлопця там немає. Бо йому здавалось, що кохання, яке він почував до своєї дружини і єдиного сина, немов прозорий янтарний розчин оточує їх, покриває, зберігає від усього лихого.

Нейлз і Неллі сіли за стіл снідати. Але чому це вони здаються не живими людьми, що існують у трьох просторових вимірах, а якимись журнальними карикатурами? Кожний з них мав свої думки, свої переживання, спогади, мрії, хвилини суму й радості. Нейлз зітхнув. Він думав про свою матір. Чотири місяці тому її розбив параліч, і вона й досі не приходила до свідомості. Її поклали в лікарню у західному передмісті. Щонеділі Нейлз їздив до неї і зараз із сумом пригадував той візит.

Ця лікарня, що її так полюбляли власники похоронних бюро, містилася в одному з великих особняків, які зараз уже не в моді, бо прислугу тепер дуже важко знайти. Зі стелі вестибюля звисала кришталева люстра, підлога була з мармурових плит, а меблі і воскові квіти на столиках, мабуть, привезені з якогось старовинного маєтку. Директор лікарні швед і, судячи з того, що брав за утримання по сто п'ятдесят доларів у тиждень, досить заможний. Але свої прибутки він витрачав не на одяг. Штани аж лисніли, а на плечах висіла руда простора бавовняна куртка. По-англійськи говорив без акценту, але з приємною співучістю скандінава.

— Вчора приїздив до нас лікар Пауерс, — співав швед.— Але нічого нового про стан здоров'я хворої не сказав. Тиск сто сімдесят два. Сердечний мускул трохи ослаб, але шуми хороші. Шість разів на день їй роблять уколи і, крім того, дають звичайні антикоагулянти.

Директор лікарні не мав медичної освіти, але, як ото новобранець залюбки вживає військові слова, він вельми любив похизуватися науковою термінологією.

— В середу був перукар, але я не дозволив фарбувати їй волосся, бо ви ж просили цього не робити.

— Так, моя мати ніколи не фарбувала волосся,— погодився Нейлз.

— Я знаю,— відгукнувся директор.— Але клієнти люблять, щоб їхні рідні мали хороший вигляд. Я їх називаю «мої ляльки»,— продовжував він ніжним голосом.— Бо вони таки ляльки і є: схожі на людей, але не зовсім справжні.

Нейлз вирішив, що директор у дитинстві грався ляльками. Бо чому б йому інакше прийшло в голову таке порівняння?

— Ми їх одягаємо,— продовжував швед.— Ми їх роздягаємо. Ми їх зачісуємо, говоримо з ними, хоч вони й не відповідають. Я завжди думаю про них, як про своїх ляльок.

— Можна мені її побачити?— спитав Нейлз.

— Звичайно.

Директор повів його мармуровими сходами нагору і відчинив двері до палати. Це була маленька кімнатка з одним вікном. Колись це була, певно, дитяча спальня.

— А минулого четверга вона раптом заговорила,— провадив директор.— Няня саме її годувала, як вона сказала: «Що це за нора...» Тільки не так виразно. От ми вже й прийшли.

Він зачинив двері, і Нейлз покликав:

— Мамо, мамо...

Він дивився на її сиве рідке волосся і на штучні зуби, що лежали в склянці на тумбочці. Груди її ледь-ледь піднімалися, ліва рука ковзнула по ковдрі. Нейлз благав лікаря, аби той не заважав їй (як він висловлювався) померти, але лікар відповів, що його обов'язок — рятувати людей від смерті. Інертне, змучене, до всього байдуже тіло, що лежало перед Нейлзом, все ще зберігало свою владу над ним. Вона ж була колись прекрасна жінка — ввічлива, добра, любила своїх дітей і чоловіка, а тепер так повільно, так важко помирала. Така несправедливість похитнула віру Нейлза в мудрість цього світу. Здавалось, в нагороду за своє прекрасне життя, його мати повинна б хоч померти легко й достойно. Апостольське послання про те, що смерть — це кара за гріхи, він розумів буквально: злим — хвороби, праведникам — здоров'я. Байдуже тіло, що лежало перед ним, заперечувало цю наївну думку. Мати повела рукою, і Нейлз помітив на її пальцях діаманти. Мабуть, няня наділа їй усі її персні.

— Мамо,— повторив Нейлз.— Мамо, чим я можу тобі допомогти? Хочеш, щоб прийшов сюди Тоні? Або Неллі?

Нейлз згадав батька. То був чудовий мисливець, прекрасний рибалка, майстер випити й душа товариства. Коли Нейлз учився ще на першому курсі, то приїхав додому разом зі своїм товаришем. Нейлз обожнював товариша і з гордістю познайомив його з батьком, який зустрічав їх на вокзалі. Той зневажливо глянув на друга і тільки похитав головою, немов дивуючись, який то поганий смак у сина. Нейлз гадав, що вони поїдуть додому обідати, але батько повіз їх у ресторан при готелі. На естраді грав духовий оркестр, поміж столиками танцювали пари. Коли батько став замовляти обід, Нейлз раптом зрозумів, що він зовсім п'яний. Він жартував з офіціанткою і, намагаючись її вщипнути, перекинув склянку з водою. Коли ж оркестр почав грати, він вийшов з-за столу, пройшов поміж парами до естради і, вихопивши в диригента паличку, почав нею розмахувати. Всім це здавалося дуже смішним, всім, крім Нейлза, який, коли б у нього був пістолет, так і стрельнув би в батькову спину.

Старий розмахував сивим волоссям, крутився, підскакував, вимагав від оркестру то фортіссімо, то піаніссімо,— одне слово, удавав пародію на диригента. Це був його найкращий номер у клубі. Оркестранти сміялись, диригент реготав, офіціантки, поставивши таці на стіл, дивилися, а Нейлз занурювався все глибше й глибше в безодню своєї ганьби. Звичайно, він міг би взяти з товаришем таксі і поїхати додому, але це тільки б погіршило його стосунки з батьком. Попросивши в товариша пробачення, він пішов у туалет і схилився над раковиною. Тільки так і міг висловити своє обурення. Коли повернувся, батько допивав свою третю чи четверту чарку віскі. Нарешті вони поїхали додому. Батько заснув у таксі. Нейлз допоміг йому зійти на ганок, радіючи, що хоч цим може виказати свою турботу. Він щиро хотів би любити старого, але ж як довести свою любов? Батько пішов до своєї кімнати, а мати зустріла Нейлза лагідною, сумною, всезнаючою й такою ласкавою посмішкою.

У батьковій кімнаті було два стільці. На одному сидів Нейлз, а на другому лежала подушка. Досить ступити до того стільця, взяти подушку, накрити матері обличчя, потримати якусь мить — і муки її скінчаться. Він підійшов до стільця, зняв подушку і знову сів, тримаючи її на колінах. А що, коли вона вчинить опір? Якщо, незважаючи на біль і майже повну втрату свідомості, інстинктивно намагатиметься жити? Раптом опритомній і зрозуміє, що її душить власний син? Ось про віщо думав Нейлз за сніданком.

Неллі не належала до тих жінок, що, не давши чоловікові й поріг переступити, кидаються на нього й пристрасно цілують. Ні, вона — диво. Невеличка, руда, сидить за столом в самих кружевах, пахнучи гвоздикою. Вона член багатьох комітетів, мораль її — зразкова, смак, з яким підбирає букети до обіднього столу, надзвичайний, одне слово, цілком могла б правити за прототип якогось скетча, що його ставили в нічних клубах. Неллі й мистецтвом цікавилась. Оті три картини, що висять у їдальні, — то все її робота. Вона купувала полотно, напнуте на підрамник, геть розмальоване хвилястими синіми лініями, наче геодезична карта. Проміжки між цими лініями пронумеровано, а в інструкції вказано, що цифра 1 — це жовтий колір, 2 — зелений і так далі. Отож вона й могла так легко перетворити полотно на осінній пейзаж у Вермонті або (як ото висить над сервантом) на портрет дочок майора Гіллеспі, копія Гейнсборо. Це було трохи вульгарно, вона й сама розуміла, але ж так хотілося малювати. А оце недавно, щоб Задовольнити свою цікавість, вона стада членом гуртка по вивченню сучасного театру. Їй доручили прорецензувати нову п'єсу, що її грали в Грінвіч-Вілледж. Неллі планувала піти в театр з подругою, але та захворіла, і довелося йти самій.

П'єсу грали в мансарді, і глядачів було небагато. Дихати нічим. Коли догравали першу дію, один з акторів скинув черевики, сорочку, штани, а потім, повернувшись спиною до глядачів, і труси. Неллі не вірила своїм очам. Коли б вона на знак протесту пішла з театру, як це неодмінно зробила б її мати, то вважалося б, що вона не розуміє сучасності. А вона ж намагалась бути такою сучасною жінкою і гадала, що потрібно приймати світ таким, як він є. Актор тим часом повернувся лицем до публіки і почав позіхати й потягатися. Так точнісінько могло б бути і в житті, але в душі Неллі вибухнула ціла буря суперечливих почувань, аж долоні спітніли. Сцену майже затемнили, і закінчили п'єсу вже одягнені актори, хоч у душі Неллі ніби щось надірвалось. Вона вийшла з театру на свіже, сповнене озоном після дощу, повітря. Йдучи до автобусної зупинки, перетинала Вашінгтон-сквер і бачила, як студенти кружляли навколо фонтана з транспарантами, що на них було написано всілякі лайки. Може, вона збожеволіла? Неллі подивилась на демонстрантів, поки вони не зникли за рогом. На останньому транспаранті прочитала слова «лайно». Її аж занудило.

Вона сіла в автобус і оглянулася навкруги, бо хотіла зустріти кого-небудь із свого оточення; з сумом придивлялася до всіх, щоб помітити звичайну жінку дружину, матір, одне слово, одну з тих, хто радо показує гостям своє житло, садок, чудові букети на столах, демонструє своє вміння в куховарстві. Спереду сиділи два хлопці і сміялись. Один з них поцілував другого у вухо. Чи не вдарити їх ручкою від парасольки? На наступній зупинці в автобус сіла саме така жінка, яку шукала Неллі. Вона сіла поруч. Неллі посміхнулась, та в свою чергу і втомлено заговорила: «Мені потрібний англійський ситець, добрий англійський ситець. Увесь Нью-Йорк обійшла, а ніде його немає. Усі мої меблі англійські, будинок теж в англійському стилі, отож смугастий репс не підходить до мого інтер'єра. А мені його скрізь пропонують, отой репс... Гадаю, що десь у Нью-Йорку продають і ситець, але я не знаю де. Всі меблі в мене Оббиті прекрасним ситцем, хоч він уже витерся... Уявляєте, волошки на голубому фоні. Та ось у мене й зразок». І, розкривши сумку, дістала шматочок тканини.

Слухаючи базікання сусідки про оте ганчір'я, Неллі не могла забути слів, що їх прочитала на транспарантах: вони врізались їй у пам'ять вогненними літерами. Не могла забути й актора, що виступав перед глядачами голий-голісінький. Здавалось, усе, в що вірила, чим жила до цього дня, втратила назавжди. Сусідка тим часом почала розписувати свої меблі, викликавши у Неллі не тільки нудьгу, але й роздратування. Яке жалюгідне життя, обмежене килимами й меблями, до того забита лахміттям свідомість, що для неї добро — в ситці, а зло — в репсі! Все це здавалося Неллі ще більш гидким, ніж оті педерасти, що прилюдно цілувалися, або студенти зі своїми гидкими лозунгами. Сексуальні зміни, що їх раптом вона помітила, порушили її спокій, збили з пантелику; одночасно була переконана, що вороття до зручних інтер'єрів та букетів на столах більше не буде. До вокзалу йшла пішки під дощем, і по дорозі їй, як на зло, часто зустрічалися газетні кіоски, в яких продавали фотографії голих чоловіків. Та ось вона сіла в потрібний поїзд і їде додому. Через якусь годину зачиняться двері за цим дощовим днем, який завдав їй стільки болю. Вона знову стане сама собою, Неллі Нейлз, дружиною Еліота Нейлза, чесною, розумною, цнотливою і так далі — місіс Еліот Нейлз. Але коли її душевний спокій залежить від зачинених дверей, то чого він тоді вартий, отой спокій? Що далі їхала вона поїздом, то дужче заспокоювалась. А коли вийшла на тому місці, де залишила свою машину, то й зовсім заспокоїлась. Ось і будинок на пагорбі. Вона відчиняє вхідні двері й чує, що куховарка маринує гриби.

— Чи добре ви провели день? — питає вона.

— Дякую, дуже добре,— відповіда Неллі. — Звичайно, неприємно, що лило цілий день, але зате всі резервуари наповняться водою, а це добре, еге ж?

Неллі з огидою відчувала, що говорить нещиро, але що поробиш? Сказати, що це був не день, а казна-що, розповісти про те, що бачила в театрі? Неллі пішла в свою чепурну кімнату, сіла в біленьку ванну, але ніщо не могло відвернути її від думки, що тепер можуть допомогти тільки зачинені двері, нещирість, сліпота, що тільки від цього залежить усе її світосприймання. Нейлзу вона не сказала про це ні слова.

Поснідавши, Нейлз піднявся в синову кімнату. Вчора ввечері, повернувшися з гостей, він побачив, що Тоні читає, і потім вони сиділи вдвох до півночі.

— Добре було в гостях? — спитав Тоні.

— Так собі.

— Чи не хочеш чого-небудь випити? — продовжував син.

— Звичайно, чого б і не випити? Ти хочеш пива?

— Можу. Ось я принесу.

— Сиди. Я принесу сам, — сказав Нейлз не суворо, але досить категорично.

Йому не подобалось, коли бачив у барі таких хлопчаків, як Тоні. Дехто з його знайомих і сусідів дозволяв дітям готувати коктейлі й подавати гостям, але Нейлзу здавалося, що це не гаразд. Бо, як він гадав, діти не можуть приготувати коктейль досить добре — це по-перше, а по-друге, тим самим втрачають свою невинність, а це ж їхня окраса. Нейлз приніс пиво й віскі та сів у крісло. Його цілком заполонили якісь думки, і він тільки похмуро дивився кудись поверх килима. І син, і батько мовчали.

Нейлз розказував сину про вечірку. Майже всіх, хто там був, Тоні знав. Слухаючи батька, він одночасно думав, чи встигне його мати заснути, поки вони скінчать розмову. Хоча б устигла, думав він, щоб не чути зі спальні батьків отих любощів і важкого дихання. Атмосфера чоловічої дружби подобалась їм обом, і все ж обидва відчували себе трохи недобре, немовби грали спеціально написану для них сцену «Батько й син».

Почуття, що його відчував зараз Нейлз до сина, звалось любов'ю. Якби він був більш експансивним, якби жив у іншій країні, то підійшов би до сина, обняв би його міцно й сказав, що любить його. Але натомість узяв сигарету, затягся й забухикав так, що обличчя почервоніло. Оце бухикання найбільше підкреслювало їхню різницю у віці. «І чому б йому не кинути курити,— думав Тоні.— Може, тоді й бухикання минулося б». Безконечне бухикання, через яке батько робився таким безпомічним, нагадувало, що в світі існують хвороби, старість і смерть. Але Тоні з гордістю подумав, що його батько не такий уже й старий — він значно молодший за батька Дона Уолтема, Генрі Пастора чи Герберта Метсона. І хоч жодним видом спорту він не захоплювався, але при нагоді міг вихопити м'яча з гурту хокеїстів, забити гол у грі в футбол або з'їхати на лижах з не дуже крутої гори. Йому сорок два роки. Для Тоні це таємничий, дивовижний і старезний вік. Думка про те, що хтось прожив так довго, хвилювала його, як археолога хвилює якась реліквія шумерської або скіфської культури. Але волосся в батька ще густе, без жодної сивої волосинки, обличчя звичайне, він не сутулий і не огрядний. «Мій батько особливий», — подумав Тоні і дуже з цього радів: цю особливість успадкує й він — сину такого батька не загрожує ні сивина, ні лисина, ні огрядність чи стареча метушливість.

Нейлз поклав платівку на програвач. Тоні знав, що це, без сумніву, «Хлопці й дівчата». Нейлз майже ніколи не відвідував театрів, не цікавився музикою, але якось (це було вже так давно, що ніхто й не пам'ятає) у нього виявилось два квитки на прем'єру «Хлопців і дівчат». Хтось із його приятелів чи захворів, чи то кудись поїхав і віддав квитки Нейлзу. Він теж хотів комусь віддати, бо терпіти не міг оперет, а про Лессера і Ранйона нічого й не чув. Але Неллі саме пошила собі нову сукню, яку треба було кудись одягти, і вони вирішили сходити в театр. Сівши в крісло, Нейлз понуро приготувався слухати увертюру, але перша ж фуга викликала захоплення, яке з кожною арією все зростало. Коли дійшло до фіналу, Нейлз скочив з місця, щосили аплодував і кричав: «Біс, біс!» Уже й світло ввімкнули, а він не переставав кричати й аплодувати, і вийшов з театру одним із останніх. Нейлз був певен, що того вечора йому довелося бачити незвичайну, виставу, і він навіть склав сентиментальну теорію про трагедію всього високого. Образ Френка Лессера переплітався в його свідомості з образом Орфея, і, коли дізнався з газет, що Лессер розлучився з дружиною, йому здалося, що це нещастя й викликало «Хлопців і дівчат». Його годі було умовляти піти на інші спектаклі Лессера, бо він був певен, що в них уже почався трагічний спад його таланту. Бо ж ніхто в світі не повторив свій шедевр. І навіть здавалось, що Лессеру, як колись будівничому церкви Василя Блаженного, слід би виколоти очі. Ота вистава «Хлопців і дівчат» була як чари довгого літнього дня, чари, що вже нагадують про те, що не минути зими і смерті.

Нейлз почав підспівувати програвачеві. Він купив ту платівку давно, відразу ж після прем'єри, ніколи її не міняв, і вона стерлася. А йому хоч би що. Та коли почув «Щастя, будь зі мною, як та леді», то відразу схопився на ноги і, плескаючи в долоні, проспівав пісню до кінця. В фіналі підняв, руки, немов дістаючи зірку з неба, а коли прозвучала остання нота, глибоко зітхнув.

Оце був спектакль, так спектакль. Жаль, що ти його не бачив. Ну, а тепер на добраніч.

Цього недільного ранку Нейлз засумував за сином. В кімнаті Тоні було холодно: хлопець вимикав на ніч батареї й спав, розчинивши обидва вікна. Через холод здавалось, що тут уже давно ніхто не живе. «Можна подумати, що його тут немає уже з рік!» — здивувався Нейлз. Він любовно оглянув порозкидані по кімнаті синові речі! старі бутси з задертими носаками, футболку, купу книг, де були Стівен Крейн, Сомерсет Моем, Семюель Батлер і Хемінгуей. Якось Нейлзу треба було знайти слово в словнику, він узяв його з полиці Тоні, розгорнув, і звідти посипалось на підлогу штук п'ятдесят фотографій голих жінок. Він почав детально їх розглядати, пригадуючи тих, яких колись знав. Надруковані на дешевому папері, ці фотографії були, мабуть, вирізані з журналів, подібних до тих, що можна знайти на столі в перукаря або в чистильника взуття. Те, що його коханий синок почав колекціонувати ці фотографії замість марок, наконечників стріл, мінералів чи рідкісних монет, не дуже стурбувало Нейлза. Він викинув у сміття всі оті фото, після чого знайшов-таки потрібне слово. Минуло з місяць, і Тоні якось запитав:

— Ти брав коли-небудь мого словника?

— Брав,— відповів Нейлз.— Всі оті кралі я викинув.

— A-а, — протяг Тоні.

І ніхто про це більше не згадував.

На столі біля вікна стояв магнітофон, якого він подарував синові в день народження. Ввімкнути його сам не міг, як і розірвати листа, адресованого Тоні: так обережно ставився він до подібних речей. Але коли б увімкнув, то почув би таке: «Брудний старий павіане,— говорив син на півоктави тихіше, ніж звичайно.— Брудний старий павіане, все своє життя я щоночі чую твої брудні слова із твоєї спальні. Ти, брудний, розбещений старий павіан-рогоносець». Але Нейлз магнітофона не увімкнув.

Натомість пішов до своєї кімнати, скинув костюм, у якому ходив до церкви, та вдягнув домашній. Якось він запропонував церковному старості дозволити прихожанам відвідувати вранішню відправу в спортивному або робочому одязі. Отець Рейсом його не підтримав. «Так може дійти, — сказав він,— що священик буде правити службу в тенісних шортах». Нейлз сходив у підвал заправити пальним і змастити механічну пилку. На південь від будинку, в невеликій балці повільно всихала дюжина в'язів — на них напав жук-короїд. В суботу й неділю Нейлз пиляв сушняк на дрова. У зрубаних в'язах не залишалося й натяку на їхню колишню сумну красу. Верхні гілки обламані, кора повідставала, і в цих зимових сутінках вони схожі були на обсмоктані кістки. Знищений гайок здавався полем бою після битви. Нейлз вибрав дерево і розмітив, як його пиляти. Він пишався, що так умів керувати цією пилкою з гострими, смертоносними зубцями. В балці не віяли холодні вітри, а від зрубаних дерев ішов якийсь аромат, що нагадував Нейлзу запах холодних римських церков. Почалась весна. Чути, як десь кричить чи то горлиця, чи сова. Повітря лагідне, але зовсім не викликає ідилічного настрою. В ньому відчувається, як перед кожною зміною, щось напружене. За два тижні — великий піст. Що ж це читали сьогодні в церкві? Чи не апостольське послання? І раптом Нейлз пригадав: «Іудеї п'ять разів стьобали мене по сорок разів. Тричі били палицями, раз камінням, тричі зазнав я аварій корабля, день і ніч перебував на морському дні. Часто був у мандрах, падав на річкових порогах, тікав від розбійників, від своїх, від язичників; небезпека чигала на мене в пустелі, в місті, на морі, поміж так званими братами. В роботі і виснаженні, в недосипанні, в голоді і спразі, часто в голоді й холоді, у голизні...»

Неллі вчулось завивання пилки.

III

Одного ранку Тоні відмовився встати з постелі.

— Я зовсім не хворий, — сказав він матері, коли та хотіла зміряти йому температуру.— Мені просто сумно. Дуже не хочеться вставати.

Батько й мати дозволили хлопцеві пропустити того дня навчання в школі.

Минуло п'ять днів, а він не вставав.

Три лікарі, яких Неллі запрошувала, здалися їй пізніше трьома нареченими з старовинної легенди, трьома казковими мандрівниками, що мали з трьох скринь вибрати одну. Певно, те, що в медицині не обійтися без ворожби, і змусило її пригадати цю казку. Один за одним приходили до її сина три лікарі, намагаючись вгадати, що саме зробило його хворим: золото? срібло? олово?

Перший з'явився терапевт. Лікар Маллін досить неохоче погодився приїхати, бо зараз взагалі не так легко викликати лікаря до хворого. Коли вже дуже допече, то жертву відвозять на санітарній машині в лікарню, де лікарі й практиканти виконують над нею останні вправи. Маллін переконував Неллі, щоб Тоні привезли до нього на прийом, і їй досить-таки важко було йому втлумачити, що Тоні не підводиться з ліжка. Тільки після цього Маллін обіцяв бути опівдні.

Він приїхав у немитому «фольксвагені» із зім'ятим крилом. Це був ще зовсім молодий лікар, набагато молодший за Неллі, сповнений радості й оптимізму. Здавалося, на нього зовсім не вплинуло те, з чим він як лікар щодня стикався — людські немочі, хвороби, смерть. Це навіть трохи шкодило його репутації, бо хворим, які вже ось-ось ляжуть у могилу, не дуже подобаються лікарі, які ніколи не відали, що таке горе. Лікар Маллін був не дурний і не хизувався своєю життєрадісністю перед хворими, але його оптимізм скидався чимось на вітер, що зненацька розчиняє двері і розносить папери по всій кімнаті. Провівши його до Тоні, Неллі зійшла у вітальню. Згори до неї долинув гучний бадьорий голос Малліна і тихі відповіді Тоні.

— Він цілком здоровий,— сказав лікар.— Я взяв у нього сечу і кров для лабораторного аналізу. Завтра, коли він устане, зробимо кардіограму, але я певен, що в нього все гаразд. Правду кажучи, я вже давно не зустрічав такого здорового пацієнта, як він. Звичайно, він ще молодий, але зараз рідко можна когось зустріти, щоб його організм так блискуче відповідав вікові. У нього лише тимчасова депресія. Але коли завтра він не встане сам, то я випишу йому пілюлі — вони його відразу піднімуть.

Лікар написав рецепт і, усміхаючись, подав його Неллі. У наших стосунках з тими, хто нас лікує, є щось швидкоплинне, інтимне й навіть ласкаве. Тож Неллі відчула, що якусь секунду вона закохана в лікаря. Йдучи додому, він попросив її подзвонити завтра годині об одинадцятій.

— Він знову відмовився встати,— сказала Неллі лікарю по телефону.— Він не встає уже шостий день.

О десятій я дала йому випити одну вашу таблетку з помаранчевим соком. Через кілька хвилин він устав і пішов під душ. Потім спустився на кухню. Він був одягнений, але я відразу помітила, що з ним щось не гаразд. Трохи похитувався, немов п'яний, сміявся, а зіниці стали завбільшки з макове зернятко. Я спитала, чи не хоче він поснідати, і Тоні попрохав приготувати йому яєчню з шести яєць, з'їв ще шість скибок підсмаженого хліба і запив квартою молока. «Ще ніколи я не був такий голодний»,— сказав він. Був дуже збуджений, сміявся, ходив сюди-туди по кухні, а раз навіть хитнувся, наче п'яний. Поснідавши, заявив: «Я почуваю, що став, як ніколи раніш, дуже сильний. Мені треба піти звідси, а то ще чого доброго розвалю будинок». Так і сказав «розвалю»! Потім вийшов із кухні й щодуху пустився по дорозі до Кортленда. Це колишня просіка для верхової їзди, завдовжки миль із шість. Коли ще був у секції легкої атлетики, то тренувався на цій доріжці. Наздогнати його я, звичайно, не могла, тому сіла в машину й поїхала навперейми, туди, де дорога підходить до Шістдесят четвертого шосе, і прождала його там з годину, поки не побачила на дорозі. Ліки, певно, вийшли разом із потом, бо він уже не скидався на п'яного, тільки нічого не пам'ятав. Він забув про сніданок, не знав, як опинився на Шістдесят четвертому шосе. Я відвезла його додому. Ще в машині він заснув, а коли приїхали сходив у душову й ліг спати.

— Що ж, доведеться відмовитись від пілюль,— сказав лікар Маллін.— Я чув про сторонню дію цих ліків, але вирішив піти на риск. Правду кажучи, я не знаю, що вам і порадити, місіс Нейлз. Може б, вам проконсультуватися у психіатра? Я спілкуюся з лікарем Бронсоном і можу дати вам його домашній телефон.

Умовляти психіатра відвідати хворого дома виявилось ще важче, аніж терапевта. Та коли Неллі детально йому все розказала, він пообіцяв приїхати О третій. Неллі стояла біля вікна й бачила, як під'їхала яскраво-голуба машина спортивного типу, з відкидним верхом; через продовгуватий капот вона мала якийсь хижий вигляд, що підкреслювало її велику вартість. Це трохи збило Неллі з пантелику: адже це лікар, який повинен виліковувати хворих від суму й меланхолії. Та коли він виліз із свого спортивного автомобіля, його зовнішність видалася набагато скромнішою, аніж можна було гадати. Він справляв враження людини з потойбічного світу, пригніченої й непевної в собі. Він зачинив машину і, хрускаючи суглобами пальців, набурмосено почав оглядати її. Потім піднявся східцями й подзвонив.

Він не мав, звичайно, при собі ні портфеля, ні будь-якої іншої ознаки своєї професії. Їй здалося, що в ньому багато дечого від утомленого й добродушного дантиста. Поки Неллі розказувала про синову хворобу, він, хрускаючи пальцями, ходив по кімнаті, немовби навколо бормашини. Його сутулий вигляд змушував думати, що він усе життя мав справу з лежачими хворими, а його тихий, сумний голос, здавалося, обіцяв видужання. Неллі відвела його до Тоні й зачинила двері, Через п'ятдесят хвилин від зайшов до неї у вітальню.

— Боюся, місіс Нейлз, що ваш син серйозно хворий. Але найгірше те, що він не йде назустріч лікарю. Може, вам краще покласти його в лікарню?

— В яку?

— Ну, хоча б у санаторій Стоунхендж, що в сусідньому містечку. Я туди часто направляю своїх хворих. Може, він матиме добру реакцію на електрошок.

— Ой, ні! — вигукнула Неллі і заплакала.

— Електрошок зовсім нешкідливий для здоров'я, місіс Нейлз. Після першого сеансу хворий не знає, що з ним діється. Це лікування не дає ніяких сторонніх явищ.

— Ні, ні,— повторила Неллі, — тільки не це.

— Розумієте, місіс Нейлз, він важко хворий. Щоб встановити, що це за хвороба, необхідне застосування активної психотерапії протягом кількох місяців. Вихідці з його покоління й середовища часто завдають нам такої мороки, що ми не знаємо, що з ними робити. Ви, мабуть, давали своєму сину все, що він хотів?

— У межах розумного,— відповіла Неллі.— Машини, наприклад, він не має.

— Я помітив у нього й магнітофон, і програвач, і повну шафу дорогого одягу.

— Ну, то й що?

— А те, що в середовищі, до якого ви належите, спостерігається тенденція заміняти духовні цінності матеріальними.

— Але ж Еліот майже щонеділі ходить до церкви,— заперечила Неллі.

І тільки вимовила ці слова, як їй самій вони здалися непереконливими й легковажними. Вона-бо знала, як мляво та байдуже молиться її чоловік, знала, що говіє він тільки за звичкою.

— Ми ніколи не кажемо неправди, — продовжувала вона. — Я певна, що Тоні ніколи не бреше.

Лікар слухав її із зневажливою усмішкою.

— Ми не читаємо чужих листів. Не обманюємо. Своєчасно платимо податки. Еліот кохає мене. Ми п'ємо тільки перед обідом. Я досить багато курю...

І це все? Але чого ще можна було вимагати від Еліота й Неллі Нейлз? Релігійного екстазу бородатих пророків, вогняних коней Апокаліпсиса, громів і блискавиць, священних заповітів, викарбуваних на камені?

— Ми чесні й щирі люди,— гнівно сказала вона.— І я не згодна, що ми в чомусь винні.

— Я й не хочу, щоб ви почували себе винною, місіс Нейлз. Ні в чесності, ні в щирості я великої біди не вбачаю, але факт залишається фактом — ваш син хворий, та ще й серйозно.

Задзвонив телефон. Неллі взяла трубку, і хтось попросив лікаря.

— Менш ніж за п'ятдесят тисяч цього будинку я не продам,— сказав лікар, — Якщо хочете дешевше, то я можу продати вам досить добрий сучасний будинок на Честнот-стріт. Я знаю, що його оцінили в тридцять тисяч, але то було вісім років тому. Моя остання ціна — п'ятдесят тисяч. Пробачте, будь ласка,— сказав лікар, звертаючись до Неллі.

— Будь ласка,— ввічливо відказала вона, хоч її вразила ця розмова по телефону. «Цікаво, — подумала,— яке заняття в нього основне, а яке другорядне? Чи він торгує будинками у вільний час, чи лікування божевільних — його друга професія, його хоббі?»

— Ви ще раз до нього приїдете? — спитала вона.

— Лише тоді, коли він сам мене покличе,— мовив лікар.— А так це буде безглузде гайнування ваших грошей і мого часу.

Коли лікар поїхав, Неллі зайшла до Тоні й спитала, як він себе почуває.

— Так, як і раніш, — сказав Тоні. — Мені дуже сумно. Іноді здається, що ми живемо в картковому будинку. Коли я був маленький, ти складала мені їх, а я дмухав, і вони розвалювались. Наш будинок чудовий, і я його люблю, але мені здається, що й він картковий.

Третій до нього приходив спеціаліст по зміцненню сна. Він приїхав з Нью-Йорка поїздом, а від станції — на таксі. Неллі він здався схожим на слюсаря-водопровідника. В одній руці мав невеликий чемоданчик для речей, а в другій — для інструментів. Коли Неллі запитала його, чи буде боляче Тоні, лікар запевнив, що він лише прикладе до нього кілька електродів, які запишуть температуру ділянок тіла. Неллі показала йому вітальню і хотіла вже провести до Тоні, як він сказав:

— Я, мабуть, трохи посплю. Мені ж доведеться не спати майже всю ніч.

— А більше вам нічого не треба?— спитала Неллі.

— Ні, дякую. Я просто подрімаю.

І лікар причинив двері.

Коли о п'ятій годині він зійшов униз, Неллі запропонувала йому коктейль.

— Дякую,— сказав він.— Я цього не вживаю. Я член товариства непитущих. Не п'ю вже півтора року. О, якби ви побачили мене раніш! Я важив двісті п'ятдесят фунтів, і, певно, більша частина цієї ваги припадала на джін. Спочатку я пристав до непитущих у Грінвіч-Вілледжі. Там мені не сподобалось. Бо вони всі придурки. Тоді перейшов у іншу групу, на Шістдесятих вулицях у Східній частині Нью-Йорка. Оце так група! Наче навмисно підібрані — все великі бізнесмени, адвокати, лікарі й нікогісінько з простолюду. Ми розважаємося тим, що розповідаємо, як кожний з нас почувається, коли перестає пити. А це, щоб ви знали, просто жах! Це все одно, що розказувати про подорож у пекло. Ми всі вже в ньому побували, і тепер кожний розповідає про свої враження. А компанія пречудова! Коли маємо розходитись, то всі разом молимося. Ченці й священики, мабуть, увесь час думають про бога. Прокинуться вранці — перша думка в них про бога, протягом дня все їм нагадує про бога, ну й, звичайно, йдучи спати, вони теж моляться. Точнісінько таке було зі мною, тільки я думав не про бога, а про пляшку. Думав про неї вже зранку, думав цілий день і, лягаючи, тільки про неї і марив. Пляшка була для мене все одно що бог, тобто така ж всюдисуща, як бог. Хмари нагадували мені пляшку, дощ виливався пляшкою, зірки теж блимали пляшкою. Поки не зробився п'яницею, то мені все, бувало, сняться дівчата, а потім тільки й бачив уві сні пляшки. От, кажуть, що сни викликає підсвідомість, наприклад, усе, що пов'язане з сексом, ну, а мені, снилися самі пляшки: то я тримав чарку в руці, а пляшку в другій, то наливав у чарку трохи віскі, зовсім трохи — випивав його, і мені було так добре, наче я починав нове життя. Мені снилися віскі, джін або горілка. Ром ніколи не снився. Бо рому я не любив. Все, бувало, сниться, що дивлюсь комікси по телевізору і дудлю віскі, й так мені легко, немовби спускаюся вниз по гладенькій палиці. А вранці мене знову лихоманить, і я знову починаю думати — де б його випити?

Вечеряючи, спеціаліст з повернення сну намагався пояснити, в чому полягає його професія, але так багато вживав медичних термінів, що ні Неллі, ні Еліот нічого не розуміли. О восьмій він ухопив свого чемодана й, сказавши: «А тепер працювати!»,— зайшов до Тоні та зачинив за собою двері. Вранці прийшов снідати з червоними очима: видно було, що не спав цілу ніч. Нейлз відвіз його на станцію, а в суботу той прислав їм такого листа: «Хворий заснув під впливом гіпнозу о 9 годині 12 хвилин. Температура тіла відповідно знизилась. Спав у позі Фенгона, тобто на животі, зігнувши праву ногу. О 10 годині йому снився сон, який продовжувався дві хвилини й супроводився підвищенням температури, а також розслабленням кардіоваскулярного напруження. О 10 годині 3 хвилини змінив положення на німбовидне, зігнувши ліву ногу в коліні. Наступний сон йому почав снитися о чверть на другу і продовжувався три хвилини. Він викликав збудження, од якого хворий прокинувся, але незабаром прийняв пренатальне положення й знову заснув. Температура тіла без змін. О третій годині десять хвилин повернувся до фенгонівської пози і почав хропти. Хропіння мало як назальний, так і оральний характер і продовжувалось вісім з половиною хвилин...»

Цей звіт займав аж п'ять сторінок машинопису, а в кінці був рахунок на п'ятсот доларів.

IV

Біль і страждання здавалися раніш Нейлзу якоюсь таємничою країною, що лежить поза межами Західної Європи. Ця держава, найшвидше феодальна, має гористий ландшафт, і по ній Нейлзу ніколи не доведеться мандрувати, бо вона не входить до маршрутів його агента по туризму. Час від часу до Нейлза діходили листівки з цієї далекої країни із зображенням пам'ятника Ескулапові на тлі снігових гір. На звороті був приблизно такий текст: «Една живе на одних ліках, їй залишилось мучитися, як запевняють лікарі, тижнів три, але вона була б рада одержати від вас листа». Нейлз посилав жартівливі листи, щоб розважити тих, що вмирають, у далеке місто, де з годинника на міській ратуші вискакували маленькі, горбаті люди, а замість статуй міські парки прикрашали якісь чудернацькі химери, що їх витворила хвора уява художника; палац перетворено на лікарню, а в канаві, що його оточує, під арками мостів течуть криваві ручаї. Нейлз і в гадці не мав тут проїздити, а тому легко уявити собі його жах та здивування, коли одного разу він прокинувся від страшного сну: йому приснилося, немовби він їде в поїзді, а за вікном вагона простягається грізне гірське пасмо з сніговими вершинами, що перетинає ту далеку країну.

На дванадцятий день хвороби Тоні Нейлз зрозумів, що таке горе. Він ніколи не вважав, що дарунки фортуни роздаються так само, як горіхи на дитячих іменинах, але в глибині душі йому здавалось, що кожному відмірено його частку радощів життя, важкої праці, грошей і кохання. Так само вважав, що ота страхітлива несправедливість, яку можна бачити скрізь,— просто загадка, яка до нього не має жодного відношення. Щасливий Нейлз! І раптом його син смертельно захворів. Це не просто ще один факт у житті Нейлза — тепер таким буде все його життя. Йому судилося вже не розлучатися з горем. Щойно прокинувся, як відразу подумав, чи не почує, що східцями спускається Тоні! Бо що б не робив — пив віскі, грав у карти, працював у конторі, думав про прибутки,— йому не виходив з голови син, що гинув, приклавши подушку до обличчя. Пізнавшись із горем, він познайомився ще й із заздрістю, що її відчуває той, кого обходить щастя. Чому, справді, з усіх хлопців Буллет-Парка саме на долю його сина випала така напасть — ота дивна й невиліковна хвороба? Ні, це не він ставив собі таке питання — його змушували ставити цілий день, з ранку до вечора всі, хто жив поруч. Веселий сміх на залізничній станції змушував Нейлза гнівно й гірко запитувати, чому діти його друзів ходять, бігають, куди хочуть, а його син прикутий до постелі. Снідаючи з друзями, котрі тільки й говорили про успіхи своїх синів, він відчував такий сум і жаль, що ледь не тікав від них. А коли бачив, як вулицею хтось біг, йому хотілося закричати: «Чекай, чекай! Мій Тоні теж бігав прудко, не втомлюючись, як і ти!» Ще зовсім недавно прихильник свого способу життя, він зараз готовий був на зраду і помсту, на диверсію й шпіонаж.

— Чи ти вже знаєш Хеммерів? — спитала його Неллі ввечері.

Він відповів, що познайомився в церкві.

— Вона сьогодні дзвонила нам,— продовжувала Неллі,— й запросила на обід.

— Трохи дивно,— сказав Нейлз.— Ми ж тільки привіталися, виходячи з церкви. Мабуть, вони зовсім самотні...

Та він думав не стільки про уявну самотність Хеммерів, як про свою власну. Образ Тоні, прикутого до ліжка, змусив його забути суворі закони світського етикету. Тоні хворий, Нейлз сумує, у житті, виявляється, більше страждань і горя, ніж він гадав, то чому б не виявити великодушності, пробачити місіс Хеммер її помилку й прийняти запрошення.

— Що ж,— сказав він,— у нас цей вечір вільний, мені здається, можна сходити.

І ось через кілька днів вони під'їхали до Порохової гори. Ніч була зоряна, Венера сяяла, мов електрична лампочка, і по дорозі від воріт до дверей Хеммерів Нейлз нахилився й поцілував дружину. Хеммер сам відчинив їм двері та познайомив зі своєю дружиною й гостями. Марієтта Хеммер здавалася трохи неуважною, а може, просто була п'яна. Нейлз не дуже вмів розбиралися в людях — він заздалегідь вважав, що всі чоловіки й жінки справедливі, чисті й щасливі, а тому часто доводилось розчаровуватись. Отож відразу зрозумів, що його оптимістичну оцінку Хеммерів у церкві доведеться переглянути. На обіді було ще три пари — Тейлори, Філіпси й Хезарди. Покоївки щось не було видно. Хеммер у буфетній готував коктейлі, а Марієтта, попросивши в гостей пробачення, пішла до кухні.

— Чи давно ви знайомі з Хеммерами? — спитав Еліот.

— А я й зовсім з ними незнайомий,— відповів містер Тейлор.— Я завідую філіалом Форда в Буллет-Парку, а він купував у мене машину та й запросив. Гадаю, в них буде дві машини, як у всіх тут на Пороховій горі.

— А я продав їм свого холодильника,— сказав містер Філіпс.

— А я будинок,— додав містер Хезард.

— Гарненький будинок, еге ж? — спитала місіс Хезард.— Тут жили Хізкапи, поки містер Хізкап не вмер.

— Це був прекрасний чоловік,— сказав містер Хезард.— Я ніяк не можу зрозуміти, чому він застрелився.

— Отже,— вигукнув Хеммер, який увійшов з буфетної,— для вас американські віскі, а для вас — шотландське з содовою...

— Скажіть, будь ласка, містере Хеммер, з якої ви фірми? — спитав Хезард.

— Я президент «Пол Хеммер і Компанія»,— відповів Хеммер.— Наша фірма робить геть усе.

Марієтта Хеммер засміялась. Такий музичний сміх, як подумав Еліот, можна почути лише в жіночому клубі, за бриджем, або в якому-небудь дорогому ресторані, що славиться своїми вишуканими стравами. Жодного тобі кокетства, лише ворожість до чоловіка й знущання з нього. Блондинка з довгим волоссям, у довгій сукні і з довгими сережками у вухах, Марієтта була, безумовно, вродлива, але її врода така, як у жінок на обкладинці старого журналу в приймальні зубного лікаря, вже трохи пошарпаного журналу. Вона пішла в буфетну й випила ще одну чарку віскі. Тейлор зовсім не приховував, що візит його мав чисто діловий характер, і за коктейлем торочив Хеммеру про велику знижку, яку він надасть, коли той купуватиме другу машину. Обід був, як на Буллет-Парк, не дуже багатий. Дивлячись на Марієтту, що з неприхованою зневагою копирсала виделкою, Еліот подумав, чи, бува, не сам Хеммер готував це частування.

— Ви, мабуть, недавно в Буллет-Парку і не склали ще про нього своєї думки, але ми всі гадаємо, що тут вам сподобається,— сказав він.— По-моєму, тут дуже добре.

— Ми тут усього два тижні,— відповів Хеммер.

— Якщо хочете знати мою думку,— сказала Марієтта,— то ось: це смердюче містечко, що нагадує постійний маскарад. Досить вам купувати костюми в Брукса, щоранку поспішати на поїзд, раз у тиждень ходити до церкви — і ніхто й не подужає спитати, хто ви.

— Прошу тебе, люба,— втрутився чоловік, — хоч сьогодні стримайся.

— Та що це з тобою! — вигукнула вона.— Чого ти так розізлився? Невже через оту сукню, що я собі купила? Правда ж, через неї? Чи ти б волів, щоб я купувала собі дешеві сукні у «Мейсі» чи «Александера»? А ще краще, мабуть, якби я шила собі все сама? Ну й що,— викинула чотириста доларів, зате маю убір до лиця. Треба ж мені в щось одягатися? У мене ж тих суконь не так багато. Ну, гаразд, гаразд, їх у мене таки багато, це я сказала дурницю, щоб дати тобі можливість виговоритись. Боже, якби ти побачив зараз своє обличчя! Ой, я не можу не сміятися!

— В «Орбаху» шиють не погано на замовлення,— промовила місіс Тейлор.

— Люба моя, перестань! — ще раз попросив Хеммер.

— Ти ганчірка, об яку ноги витирають, ось ти хто! — вела своєї Марієтта.— Справжнісінька ганчірка, підстилка, і нема чого все звалювати на мене. Ти ж нікчема, а ще мрієш закохати в себе струнку, вродливу, багату, пристрасну й розумну блондинку! Боже, я ж тебе наскрізь бачу! Тьху, яке паскудство! У цієї бездітної вдови довгі коси, довгі ноги, їй біля двадцяти восьми, і я ладна на що завгодно закластися, що вона актриса або співачка з нічного кабаре. Бо це ж мета твоїх бажань. Ну, й що ти, дурню, будеш з нею робити? Докладатимеш кишки! Бо що ж ще може робити ця ганчірка? Може, поведеш її до театру? Купуватимеш оздоби? Чи поїдете в подорож? Звичайно, поїдете. Бо це ж у твоєму стилі. Десять днів на «Рафаелло», тричі на день обжиратися — вранці, вдень і ввечері, та ще до цього й бар першого класу від сьомої години. Ти, звичайно, в своєму чудовому смокінгу. Тільки уявити, яка це пара! Просто голубочки! А може, поїдеш на «Франс», щоб показати свій гидкий французький прононс! Поїдете в Париж — аякже, ти ж не можеш не показати їй усі свої улюблені ресторани та кафе. А їй, бідній, тільки встигай за тобою на своїх шпильках. Як мені її жаль!.. Але зрозумій, дурню несусвітний, зрозумій одне: якби тобі й трапилась така блондинка, то не з твоїм розумом до неї підступитися. Ти, може, й проводив би її в місячні ночі, та цілував би біля дверей, а врешті-решт ніколи б мені не зрадив. Це якби трапилась така блондинка, але ж її в тебе ніколи не буде. Ти так і прокаландириш до кінця самітником. Так, ти самітник, а самітник — це колода, камінь, ганчірка, пляшка з-під джину...

— Гадаю, нам пора вже додому,— сказала на це місіс Тейлор.

— Звичайно,— погодились з нею Філіпси і рушили до дверей.

— На добраніч.

— На добраніч.

— На добраніч.

Лежачи в ліжку того вечора, Нейлз думав: Хеммер і Нейлз, молоток і цвяхи, макарони й котлети, сіль і перець, олія й оцет, Ромео і Джульєтта, гвинт і гайка, грім і блискавка, сало і яєчня, м'ясо й капуста, шинка і сир, ремінець до вуздечки й вуздечка, черевики й шкарпетки, вудка й поплавець, правда й брехня, дієз і бемоль, чоботи й остроги, ласти й маска, риба й картопля, біла краватка і фрак, наречений і наречена, собака й кішка, цукор і вершки, стіл і стілець, перо й чорнило, зірки й місяць, м'яч і ланцюг, сльози і сміх, мама й тато, війна і мир, рай і пекло, добро і зло, життя і смерть, смерть і податки... На цьому він заснув.

Снилося, що вони пішли до невеличкої сільської церкви, яку інколи відвідували влітку. Церква збудована в формі хреста, підлога вкрита старим зеленим килимом. Чути різкий неприємний запах ладану. Саме похорон, перед вівтарем стоїть труна, але він ніяк не пригадає, за чию душу треба молитися, і оглядається навкруги — кого ж із прихожан немає? Може, Чарлі Естабрука? Але він он з дружиною ліворуч Бейлі Барнса? Алекса Ніленда? Едді Клеппа? Джіма Рендолфа? Сема Феррара? Дейва Пура? Ріка Роудса? Джіма Стісса? Чи Роджера Кромвела? Так ні ж, усі є. І тоді Нейлз зрозумів, що це він потрапив на свій власний похорон.

V

Вже більше двох тижнів минуло, як захворів Тоні. Настали тихі прекрасні дні. Якось Нейлз прокинувся о шостій в чудовому настрої. Сонце ще не зійшло, але небо вже поблідло. Він поголився, вмився у ванні й знову ліг до Неллі. Обіймаючи її, зрозумів, що вона ще зовсім молода, набагато молодша, ніж він думав. Одне одного милуючи, одне одним обмиловані, вони немовби звільнилися від тягаря прожитих років, від своєї заземленості, немовби хтось суворий і строгий залишив їх на годинку, і тепер вони, користуючись, що його нема, можуть безтурботно гратися й веселитися. Нейлз виглянув у вікно і побачив справжній рай. Він знав, що це зовсім не так, знав, що під травою проходять каналізаційні труби і що ці труби незабаром треба буде чистити, знав, що на кардиналів, які перелітали зграями поміж ялинками, напали пухоїди, знав, що ні їхнє яскраве забарвлення, ні їхнє дзвінке щебетання не мали жодного відношення до земних радощів, кохання чи його банківського рахунку. Але він був так усім зачарований, що широко розпростер руки, немовби хотів обійняти всю природу — і газон, і дерева, й птахів.

— Ох, як прекрасно я себе почуваю! — вигукнув він,— Певно, поки спав, щось дуже гарне трапилося в світі. Я почуваю себе так, немов одержав раптом дуже дорогий подарунок. Мені здається, що тепер у нас знову буде все гаразд і ми будемо жити так само, як і раніш. Тоні ось-ось одужає і піде знову до школи. Я певен, я знаю, що тепер все буде гаразд!

Нейлз добряче поснідав і пішов до Тоні. Раніш ні він, ні дружина, ні син ніколи не хворіли, тому різкий запах у кімнаті хворого так і вдарив йому в ніс. Завіски були спущені. Тоні спав. Він був у трусах, і плечі його були голі. Шкіра мала нездоровий жовтуватий відтінок. Волосся розкуйовджене — він уже з місяць не стригся. Його руки з якимось відчаєм, як здалося Нейлзу, вчепилися в подушку.

— Тоні, вставай! — сказав Нейлз.— Вставай. Подивись лишень, який сьогодні чудовий ранок. Встань і подивися у вікно.

Він підняв завіски, й кімнату хворого залляло яскраве світло.

— Ти тільки поглянь, Тоні, як весело навколо! В такий день гріх лежати в постелі. Зрозумій, любий, у тебе все ще попереду. Все. Ти підеш у коледж, матимеш цікаву роботу, одружишся, матимеш дітей. У тебе все попереду, Тоні! Підійди ж до вікна!

Він узяв сина за руку, стяг з постелі, підвів до вікна і, обнявши за плечі, став поруч.

— Бачиш, Тоні, як гарно навколо. Невже тобі й досі не краще?

Тоні впав на коліна.

— Завтра, тату,— заридав він. — Може, завтра покращає.

Нейлз почував себе, як дитина, котра, зійшовши на пагорб, зачудовано дивиться вниз і у всьому — і в дахах будинків, і в деревах, і у вуличках — бачить якийсь дивний порядок, якийсь прихований сенс. Звичайно ж, не може бути, щоб у любові його до Неллі, як і в чудовому ранку, не було прихованої мети, глибокого задуму! Але ж що тоді означає хвороба його бідного сина, який висновок з неї зробити? Бо горе ж для інших, біль, нещастя — для інших, а не для нього, Нейлза. Тут сталася якась жахлива помилка.

Тоні тим часом гірко ридав, а потім, голосно хлипаючи, сказав.

— Поверни мені мої гори.

— Що ти сказав, синочку?

— Поверни мені гори.

— Які гори, синочку? — спитав Нейлз. — Ти, мабуть, маєш на увазі ті, що по них ми з тобою лазили? Оті Білі гори, хоч насправді вони не такі вже й білі. Пам'ятаєш, як ми піднімалися з Франконії до Кроуфорда? Правда ж, було чудово! Ти про це згадав?

— Я не знаю,— відказав Тоні й знову поліз у ліжко.

— Ну, мені треба йти, бо спізнюся на поїзд,— сказав Нейлз,— Прийду завтра.

Чекаючи поїзда на 7 годину 56 хвилин, Нейлз всім про синове здоров'я відповідав, що в нього мононуклеоз. Стояв на платформі поміж Гаррі Шінглхаусом і Хеммером. Нейлз і Хеммер читали «Нью-Йорк таймс», Шінглхаус — «Уолл-стріт джорнел». Після того обіду Нейлз і Хеммер віталися при зустрічі, але в довгі розмови не заходили. Вранці вони інколи їхали разом, а ввечері Нейлзу тільки раз трапилося повертатися з Хеммером, та й то той спав усю дорогу,— чи то був п'яний, чи недужий, чи й те і друге разом. Він сидів, схилившись над своїм чорним портфелем, всім своїм видом виказуючи відчай і приреченість. Чому це люди, які засинають у поїздах і літаках, викликають таке болюче почуття? Чому вони здаються такими загубленими, покинутими, чому в них такий вигляд, наче їх вдарили обухом по голові? Вони хроплять, совгають, вигукують якісь імена — їх можна прийняти за жертви якогось жахливого катаклізму, хоч насправді вони їдуть до себе додому, де будуть вечеряти й підстригати газони перед вікнами. Поїзд уже наближався до Буллет-Парка, а Хеммер все не прокидавсь. Нейлз потряс його за плече.

— Вставайте, приїхали,— сказав він.

— Дякую,— прошепотів Хеммер.

Оце й усієї.

А зараз, привітавшись один до одного кивком голови, вони уткнулися в свої газети. Мимо з швидкістю дев'яносто миль на годину пронісся чікагський експрес — він спізнювався на дві години. Нейлз ухопив свого капелюха, згорнув газету й заплющився. Йому здалося, що він потрапив у смерч. Коли промчав експрес, Нейлз розплющив очі й побачив, як той дуже швидко нісся далі, а за ним, наче хвіст у поросяти, закручувався пар. Нейлз розгорнув газету й тільки-но почав читати, як раптом помітив, що зник Гаррі Шінглхаус. Нейлз озирнувся й подивився навколо,— може, Гаррі десь тут? Але на платформі його не було. Повернувшись лицем до залізничного полотна, Нейлз побачив на шпалах добре вичищений коричневий черевик.

— Боже!— вигукнув він.— Цей... Я забув, як його звати... Потрапив під поїзд...

— Хм? — хмикнув Хеммер, опускаючи газету.

— Шінглхаус зник.

— А й справді. Туди к бісу! — сказав Хеммер.

— Шінглхаус!— закричав Нейлз.— Загинув. Мабуть, під поїзд потрапив!

— Що ж робити?

— Я викличу поліцію. Треба викликати поліцію.

Обіч стояла телефонна будка, і Нейлз заспішив до неї й подзвонив у поліцію.

— Черговий Ші,— відповіли йому звідти.

— Ви чуєте мене? Це говорить Еліот Нейлз. Щойно промчався чікагський експрес і задушив Шінглхауса.

— Нічого не розумію,— сказав черговий.

Довелося Нейлзу тричі повторити те саме. Потім прибув інший поїзд, і на платформі залишились тільки Хеммер із Нейлзом. За кілька хвилин вони почули сирену й побачили вогні поліцейської машини. На платформу вбігло два поліцейських.

— Він стояв ось тут,— сказав Нейлз.— Це його черевик.

— А де ж тіло?

— Не знаю,— відповів Нейлз.

— Ходіть обидва зі мною на вокзал, я запишу ваші свідчення.

— Але ж нам треба на роботу,— заперечив Хеммер.— До того ж іще збори сьогодні.

— І в мене теж,— вкинув Нейлз,— Чому б вам не звернутися до залізничної поліції?

Один поліцейський узяв черевик з колії, і всі вони пішли до машини. Раптом Хеммер заплакав.

— Годі, годі,— сказав Нейлз,— Заспокойтесь. Все буде гаразд. Це ваш друг?

— Ні, — хлипаючи, відповів Хеммер.— Я зовсім не знав сердегу.

— Годі, годі, — заспокоював Нейлз, обнімаючи його. До цього вони були ледь знайомі, а ця катастрофа відразу зблизила їх. Пасажири поїзда о восьмій годині одинадцять хвилин бачили, як до них у вагон сіла ця дивна пара — Хеммер усе ще плакав, а Нейлз обіймав його за плечі. Так вони разом, під враженням таємниці життя й смерті доїхали до самого Буллет-Парка.

У вечірній газеті було написано про цю пригоду. Загинув безробітний. Він працював колись у рекламному бюро й навіть балотувався у муніципальну раду за списком республіканської партії. Нейлз хотів був сходити до вдови, але так і не придумав, що їй казати.

Наступний день видався дощовий і похмурий. Нейлз так заспав, що пропустив експрес до Нью-Йорка. А місцевий поїзд робить аж двадцять дві зупинки між Буллет-Парком і Центральним вокзалом. Брудні вікна вагона й хмарне небо немов рядном накрили його душу. Він ніяк не міг забути черевика на шпалах і відчував, що з ним коїться щось дивне. Розгорнув «Таймс», але всі новини, за винятком хіба спортивних, здавалось, стосувалися якоїсь іншої планети. У даллаському парку один божевільний, озброєний карабіном, постріляв сімнадцять осіб, серед них архієпіскопа, який гуляв зі своїм собакою. Скрізь вибухають все нові війни. Профспілки музикантів, льотчиків, пожежників, акторів цирку й моряків погрожують страйком. Секретар Білого дому спростовував чутки, немовби між президентом, міністром іноземних справ та військовим міністром дійшло до бійки. Від посухи могли загинути пшениці. В Огайо бачили в небі якісь рухомі предмети. Перукар в Ліндені, штат Нью-Джерсі, застрелив дружину, чотирьох дітей, пуделя й себе. В Чікаго вже три дні висить смог — він паралізував транспорт і відбився на торгівлі. Нейлза охопив жах, і, щоб підбадьорити себе, він почав перераховувати свої гріхи...

Поїзд зупинявся в Тремонт-Пойнтсі, Грін-Айкрсі, Ласкалласі, Мідоуейлі й Клір-Хейвені. Чого це дорога здається така важка? Він же їздив по ній тисячу разів! Чому це віддаль від домівки до служби завдає йому такої муки? У нього з'явилася задуха, долоні змокріли, заболіло в грудях, а темні дощові краплі, здавалось, поціляли в саме серце. Коли поїзд доїхав до Лонгсбрука, Нейлз ухопив свого плаща й, з великим зусиллям пропхавшись поміж тими, що входили, вискочив на платформу. Поїзд поїхав далі, а Нейлз залишився один на приміській платформі о пів на дев'яту ранку.

Від дощу сховався в залі чекання. Йому щодня треба було переходити з однієї атмосфери в іншу, з одного ритму в інший, і мости між цими компонентами мали діяти безвідмовно. Ось ще один з важливих мостів, що сполучав домівку й службу, раптом зруйнувався. А він же так потребував мужності, якої бракувало. І де її взяти? Ні зусиллям волі, ні фізичними вправами її не викличеш. Не виграєш в лотерею, не замовиш поштою. Може, вона просто зійде на тебе як дар божий?

Через п'ятнадцять хвилин мав прибути наступний поїзд, і на платформі почали знову збиратися пасажири. Змусивши себе трохи підбадьоритись, Нейлз теж сів у нього. Та проїхав дві зупинки і знову вийшов. Отак, пересідаючи з поїзда на поїзд, нарешті, з великими труднощами прибув до міста.

Ввечері, наливши чарку віскі, зайшов до Тоні. Сів поруч, як сідав колись, читаючи синові «Острів скарбів».

— Як твоє здоров'я, синку?

— Як і перше.

— Ти вечеряв?

— Так.

— У недільній газеті хтось патякав, що ваше покоління вважає, ніби цивілізація зайшла в безвихідь. Невже й ти гадаєш?

— Ні.

— І хвороба твоя не має з цим нічого спільного?

— Звичайно. Я люблю життя. Просто мене огорнув сум.

— Звичайно, коли розглянешся, то причин для суму досить, особливо у нас, жителів передмістя. Усі нас лають, а чому? Хіба погано, коли хтось грає в гольф чи вирощує квіти? Жити в передмісті дешевше, а крім того, я б загинув, коли б не працював фізично. Чомусь вважають, що між респектабельністю й моральною чистотою повинен існувати якийсь зв'язок. Я цього не бачу. Хіба, наприклад, ти обов'язково чистий, щойно зодягнеш свіжу сорочку? Неподобства бувають з усіма, і коли вони трапляються з людиною, яка розводить квіти, то хіба це означає, що розводити квіти гидко? А ось і приклад: Чарлі Стрінгера минулого року віддали до суду за те, що він поштою розсилає порнографічні листівки. Він же якийсь там видавець і живе з отих брудних малюнків. На Хансен-серклі звів кам'яницю у стилі тюдор і живе там з гарненькою дружиною й трьома дітьми. У нього квітники, дерева, два пуделі. Всі навколо так і ревуть: «Дивіться лишень, яким пишним фасадом він прикриває свої брудні справи!» Але до чого це все? Хіба людині, яка торгує бридотою, і жити в бруді? Звичайно, він негідник, але хіба негідник не може поливати газон і грати в м'яча з своїми дітьми?

Ми дуже багато говоримо про свободу й незалежність. Якби ти захотів визначити наше національне завдання, то навряд чи обминув би ці й подібні слова. Президент тільки те й робить, що говорить про свободу й незалежність, армія і флот тільки те й роблять, що захищають свободу й незалежність, а щонеділі в церкві священик Рейсом дякує богові за нашу свободу й незалежність. Але й ти, і я знаємо, що чорні — ті, що живуть у своїх брудних сірникових коробках уздовж річки,— не мають ні свободи, ні незалежності, не можуть вибрати собі ні роботи, яку бажають, ні житла, де б хотіли мешкати. Чарлі Сімпсон — визначна людина, але й він, і Феліпс Марсден, і з півдюжини інших відомих багатіїв Буллет-Парка заробляють на тому, що торгують з Салазаром, Франко, «Юніон Міньєр» та подібними режимами. Вони дуже часто базікають про свободу й незалежність, а тим часом допомагають грошима, зброєю і експертами тим, хто нищить і свободу й незалежність скрізь, де б вони не були. Я ненавиджу брехню й лицемірство, і не дивно що коли бачиш серед нас цих брехунів, то хоч-не-хоч засумуєш. Та й я сам не маю ні свободи, ні незалежності. Мій одяг, моя їжа, моє особисте життя, ба навіть мої думки значною мірою регламентуються кимсь ізгори. Хоч деколи я радий, коли мені кажуть, як треба поводитись: адже не так легко все вирішувати самому.

А газети тільки збивають з пантелику. В них можна побачити солдата, що вмирає в болотах чи джунглях, а поруч, на тій же сторінці,— реклама смарагдового персня на сорок тисяч доларів або соболевої ротонди. Звичайно, було б наївно думати, що солдат вмер за смарагди й соболі, але коли тобі щодня показують цього солдата, а поруч — смарагд і соболь... Або гомосексуалізм. Тепер дуже багато про нього пишуть, і це мене турбує. Краще б його зовсім не було. Колись я часто користувався туалетом на Центральному вокзалі, і до мене завжди чіплявся цей набрід. Якось до мене підійшов один із цих негідників і взяв під руку. Свій одяг я купував у Брукса, капелюх у Локка, черевики — в Піла. Це для того, щоб навіть зовнішністю показати, що до мене чіплятися не варт. Тоді я хутенько пішов від нього. Навіть не вдарив. Не бачив його обличчя. Та в них взагалі обличчя ніколи не побачиш. Я і в Клуб хіміків тільки того й поступив, щоб можна було в центрі міста сходити в туалет, не боячись отих негідників. Бо справді — який же з мене хімік, та й рекламувати зубний еліксир — не таке вже велике задоволення, але коли подумаєш про необхідні речі, то доходиш висновку, що й ними комусь треба займатися. Всілякі там леза, мило, бекон з яєчнею, бензин, залізничні квитки, крем до взуття. Треба ж комусь усе це виготовляти. Правда ж, Тоні? Тоні!

А Тоні спав.

Нейлз допив віскі й закохано подивився на свого сина. Тоні народився в Римі, де Нейлз працював у лабораторії харчових продуктів ООН. Того вечора Нейлз перевіз Неллі через річку в міжнародну лікарню. Товстелезний лікар обстежив дружину і сказав йому прийти о пів на одинадцяту. Коли Нейлз повернувся, у нього взяли кров, щоб визначити групу. Навіщо — йому не сказали. Трохи згодом до нього прийшов приятель з пляшкою шотландського віскі й пачкою американських сигарет — тоді й те, й те було дефіцитне. Медсестри не тільки не забороняли їм пити, а ще й принесли склянки та шматочки льоду. Опівночі приятель Нейлза поїхав додому. О третій годині ночі до нього зайшов лікар. Обличчя зрошене потом й дуже неспокійне.

— Її життя в небезпеці? — спитав Нейлз.

— Так,— непривітно відповів лікар.— Її життя в небезпеці. Життя — складна річ. І чого ви, американці, так бажаєте безсмертя?

— Розкажіть, будь ласка, мені все, — попрохав Нейлз.

— Скажу вам лише одно: коли вона це переживе, то я б не радив вам мати ще дітей.

У паркові через дорогу ходили павичі. На світанку вони розспівалися, й це здалося Нейлзу якоюсь недоброю прикметою. О восьмій ранку до нього знову зайшов лікар.

— Підіть погуляйте,— сказав він.— Не думайте про це. Подихайте свіжим повітрям.

Нейлз пішов до собору св. Петра, помолився, а потім піднявся сходами на дах, де гігантські статуї святих і апостолів стояли спиною до нього. Йому Рим подобався. Але зараз він здавався зловісним — містом Вовчиці. Рим уб'є Неллі. Її доля якось дивно сплелася з кривавою історією цього міста. Рим уб'є, замучить Неллі.

Нейлз крокував вулицями міста, гадаючи, що біль вийде разом із потом. Десь на околиці він зустрів старого діда, той продавав черепи й фалічні символи. Дійшов до зоопарку і випив у кафе чарку «кампарі». Там біля входу висіла клітка, що в ній якісь хижі птахи розривали сире м'ясо. Вийшовши з кафе, Нейлз побачив гієну, а за нею клітку з вовками. Коли повернувся в лікарню, чергова сказала, що дружина народила сина вагою вісім фунтів і що небезпека минула. Він аж заверещав з радості й п'яно почав тупцяти по приймальні. Того ж вечора йому дозволили зайти до Неллі, і він побачив свого сина — це був чудовий, життєрадісний хлопчик. Минуло кілька років, й вони з дружиною були вирішили всиновити ще одну дитину, щоб Тоні мав сестру або брата, але потім відмовились, щоб любому синові не довелося ділити їхню любов з якоюсь найдою.

Нейлз і сам не міг сказати, чи добрий він батько. Колись вони страшенно полаялись. Тоні було тоді дев'ять років. І він раптом перестав займатися спортом, дружити з товаришами та день і ніч дивився телевізор. В той вечір, коли дійшло до лайки, лив дощ. Нейлз зайшов у дім через кухню. Неллі поралась біля плити. Він підійшов до неї ззаду й поцілував у потилицю. Але Неллі ігнорувала його залицяння.

— Не треба, любий,— сказала вона.— Мені чомусь здається, що, так поводячись, ми граємо якийсь скетч. Он на столі шкільний щоденник Тоні. Ти б його переглянув.

Нейлз налив собі віскі з содовою й почав перегортати щоденник. В ньому були тільки трійки та двійки. Нейлз через їдальню та темний коридор пройшов до вітальні, де Тоні дивився телевізор. У напівтемряві світився тільки голубий екран, і вся кімната скидалася на якусь печеру на дні океану. Шум дощу за вікном ще підсилював це враження.

— Вам не задавали на завтра уроків? — спитав Нейлз.

— Зовсім небагато.

— Ти, може, їх краще поробив би, а тоді вже телевізор дивився.

На екрані танцювали смішні персонажі з мультфільму.

— Я додивлюся до кінця,— сказав Тоні,— а тоді сяду за уроки.

— Ні, краще пороби зараз,— наполягав Нейлз.

— Але ж мама дозволила,— виправдовувався Тоні.

— Відколи це в тебе з'явилася звичка питати дозволу?— спитав Нейлз. Він сам розумів, що його саркастичне питання не допоможе порозумітися з сином, але впертість і втома після робочого дня змушували чинити саме так.— Ти ж ніколи ні в кого не питаєш дозволу. Приходиш із школи о пів на четверту, підсуваєш стільця до телевізора й дивишся аж до вечері. А після вечері знову підсідаєш до цього проклятого ящика — і так до дев'ятої. Але як же ти думаєш перейти в наступний клас, коли не робиш уроків?

— Я багато чого взнаю з телепередач, — соромливо сказав Тоні.— Про географію, про тварин, про зірки...

— А що ти взнаєш зараз? — спитав Нейлз.

Дві групи фігурок з мультфільму тягли мотузку кожна в свій бік. Підлетів великий птах, перекусив її, і всі фігурки попадали.

— Це інша річ, — сказав Тоні.— Це не виховна програма. А буває виховна.

— Та дай уже спокій хлопцеві, Еліот, дай йому спокій,— озвалась Неллі з кухні своїм ніжним дзвінким голосом.

Нейлз поплентавсь до кухні.

— Чи не здається тобі,— спитав він Неллі,— що з пів на четверту до дев'ятої — забагато, щоб стовбичити біля телевізора?

— Авжеж, — погодилась Неллі. — Та згодом він це переросте.

— Поки що я тільки бачу, що він тільки й живе ним, — сказав Нейлз.— Коли ми ходили з ним купувати різдвяні подарунки, то він тільки й думав про те, щоб швидше повернутися до телевізора. Поводив себе, як наркоман, або як я, коли настає час пити коктейль. Хоч я все ж намагаюся обмежити кількість коктейлів і сигарет.

— Він занадто ще малий, щоб знати міру,— заперечила Неллі.

— Він не хоче ні кататися на лижах, ні грати в футбол, ні робити уроки, навіть гуляти не виходить, щоб не пропустити телевізор.

— Я певна, що він це переросте,— вела своєї Неллі.

— Наркоманію не можна перерости. Тут треба або самому зробити над собою зусилля, або щоб хтось за тебе це зробив.

Нейлз перейшов темний коридор у підземне царство, за вікном якого шумів дощ. На екрані якийсь клоун шепелявим голосом переконував своїх друзів, щоб вони попросили матерів купити їм електричну іграшкову машину. Нейлз увімкнув світло й побачив, що для сина нічого в світі зараз не існує, окрім того клоуна на екрані.

— Так от,— сказав Нейлз, — ми тільки-но радилися з матір'ю, що час уже щось робити з телевізором.— Клоуна замінили лялькові слон і тигр, які танцювали вальс.— Гадаю, години на день цілком досить, а коли будеш дивитися — вибирай сам.

Це не перша батькова погроза, але раніш або мати втручалася, або батько сам про все забував. Подумавши, як йому буде нудно без телевізора, Тоні розплакався.

— Сльози тут ні до чого,— сказав Нейлз.

До слона й тигра приєдналися ще якісь звірі, і всі весело танцювали.

— Закругляйся, тату. Хай це тебе не турбує.

— Ти мій син,— сказав Нейлз.— І мене турбує твоє майбутнє. Торік я наймав репетитора, а коли й далі так учитимешся, то залишишся на другий рік. Чи ти вважаєш — мене не повинно турбувати, перейдеш ти в наступний клас чи ні? Як на тебе, то ти й зовсім не ходив би до школи... Дивився б телевізор з ранку до ночі.

— Ой, закругляйся, тату, і дай мені спокій, будь ласка.

Тоні вимкнув телевізор, вийшов у коридор і почав підніматися сходами.

— Ану вернись! — наказав Нейлз.— Вернись, поки я тебе не вернув!

— Та не кричи ти на нього,— сказала Неллі, виходячи з кухні. — Я смажу куріпок, радіючи, що ви обоє вдома, а ти все зіпсував.

— Від життя не затулишся куріпками, хоч би як вони смачно не пахли.

Нейлз підійшов до східців і крикнув:

— Ану вертайся! Негайно! Бо не матимеш телевізора цілий місяць.

Хлопець повільно зійшов східцями.

— Сідай, побалакаємо,— сказав Нейлз.— Ти будеш дивитися телевізор щодня одну годину. Тепер скажи, коли хочеш?

— Хіба я знаю? Мені подобається програма і о четвертій, і о шостій, і о сьомій...

— Тобто одної години мало?

— Не знаю.

— Налий мені віскі з содовою, Еліот,— попрохала Неллі.

Нейлз налив їй віскі й знову повернувся до свого.

— Ну, коли ти сам не можеш вирішити, то я це зроблю за тебе,— сказав він синові.— По-перше, я потурбуюсь, щоб, Перш ніж сісти за телевізор, ти поробив усі уроки...

— Але ж я приходжу додому о пів на четверту, а коли автобус спізнюється, то й пізніше,— запхикав Тоні.— І коли буду відразу сідати за уроки, то пропущу програму о четвертій...

— Ой, горе велике! — сказав Нейлз.— Справді, горе.

— Та дай ти йому спокій,— озвалась Неллі.— Дай йому спокій, будь ласка. Досить уже на сьогодні.

— Ми говоримо не лише про сьогодні, а й про всі наступні дні, рахуючи суботи, неділі й свята, або я викину цю прокляту іграшку на смітник.

— Таточку, не викидай!— заплакав Тоні.— Не викидай, будь ласка. Я вчитимуся краще! Я старатимусь!

— Ти вже обіцяєш не один місяць. Може, наміри в тебе й добрі, але наслідків жодних. Отже, телевізор я викидаю.

— Не викидай, Еліот! — закричала Неллі. — Будь ласка, не роби цього. Він же так любить телевізор.

— Саме тому я його й викину. Я теж люблю джін, сигарети, але зараз я курю тільки чотирнадцяту, а п'ю всього-на-всього четвертий коктейль. Коли б і я починав о пів на четверту та пив до дев'ятої, то це означало б, що я хворий і мене треба лікувати.

Нейлз висмикнув вилку телевізора з розетки і підхопив його на руки. Ящик виявився важким, до того ж тримати було незручно. Витягнувшись назад, наче вагітна жінка, Нейлз рушив з ним до кухні.

— Татку, татку! — кричав Тоні.— Не викидай, не викидай!— І впав на коліна, простяг до батька складені, наче в молитві, руки,— мабуть, такий жест він бачив по телевізору у якійсь мелодрамі.

— Еліот, Еліот! — заверещала Неллі.— Не викидай! Ти сам потім пожалкуєш, от згадаєш мої слова, пожалкуєш!

Тоні кинувся до матері, вона обняла його. Обоє плакали.

— Я це роблю не тому, що так мені заманулось,— кричав Нейлз.— Я й сам люблю подивитись футбол або бейсбол, коли вільний. А хіба не я платив гроші за цей триклятий ящик? А викидаю не тому, що хочу, а тому, що мушу.

— Не дивись, не дивись,— умовляла Неллі сина, тулячи його до грудей.

Двері з кухні надвір були замкнені, і Нейлзу довелося поставити ящик. Знадвору вдерся шум дощу. Нейлз знову підняв ящик, відчинив ударом носака двері та викинув, його у нічну темінь. Телевізор грюкнувся об цементну доріжку і вибухнув так, як ото буває під час автомобільної катастрофи. Неллі повела Тоні до своєї спальні, кинулась на постіль і розридалась. Плакав і Тоні. А Нейлз зачинив кухонні двері, щоб не чути було дощу, й випив ще джіну.

— Сьогодні п'ята,— сказав сам собі.

Це було вісім років тому.

VI

В передостанньому класі Тоні захопився футболом і став грати в шкільній команді запасним. Доброго учня з нього так і не вийшло — оцінки були не вище трійки, а з французької навіть двійка. Якось після занять, коли хотів уже йти на тренування, почув по шкільному гучномовцю, що його викликає директор. Хоч і не боявся, але був стурбований, чи не спізниться на тренування. У приймальній секретарка попросила сісти й зачекати.

— Але я спізнююсь,— сказав Тоні,— я вже спізнився на тренування.

— Директор зайнятий, — мовила секретарка.

— А чи не можна мені прийти іншим разом? Наприклад, завтра?

— Але ти й завтра поспішатимеш на тренування.

— То, може, піти з уроків?

— Ні.

Тоні оглянув приймальню. Полиці з підручниками, діаграми, географічні карти — все говорило про те, що це школа. Але воно було для нього якесь нереальне. Єдиною світлою плямою серед цього непотребу здавалась йому засклена шафа із спортивними трофеями. Та ось покликали до директора.

— Ти двічі вже одержав незадовільні оцінки з французької, Тоні,— почав директор, запросивши його сідати.— Здається, ти одержиш і третю двійку. Твої батьки хочуть, щоб ти вчився й далі, але для вступу в коледж потрібен залік з іноземної мови. У тебе чудові здібності, ні я, ні міс Хоу не можемо зрозуміти, чому ти раптом не встигаєш.

— Я просто не можу вимовляти французькі слова,— відповів Тоні.— Не можу. Як і мій батько. Вони якісь дивні.

Директор увімкнув мікрофон і сказав у трубку:

— Міс Хоу, ви можете поговорити з Тоні?

Голос міс Хоу пролунав голосно і ясно:

— Звичайно, можу.

— Зійди вниз до міс Хоу,— сказав директор.

— А чи не можна мені поговорити з нею завтра? А то в мене зараз футбол.

— Гадаю, що міс Хоу скаже тобі Дещо й про футбол. Вона чекає тебе.

Міс Хоу сиділа в яскраво освітленій кімнаті з білими стінами. Але ні яскраве освітлення, ні білі стіни не викликали захоплення в Тоні. На футбольному майданчику незабаром зовсім стемніє, а він уже пропустив і розминку, й обробку м'яча. Міс Хоу сиділа перед єдиним у цій кімнаті малюнком, що зображував замок Каркассона. Яскраві флюоресцентні лампи на стелі надавали класній кімнаті подобу печери, що своїм фантастичним освітленням дуже вирізнялася в сутінках осіннього вечора. Всю її було заставлено пластмасовими столами й стільцями, пофарбованими в яскравий колір. На підлозі вініліт.

— Сідайте, Тоні,— мовила вчителька.— Прошу сідати. Нам треба про дещо поговорити.

Невелика, струнка жінка з дрібними рисами обличчя, вона була б навіть вродлива, якби не бліда шкіра й не оті кілька волосин на підборідді. Вона пишалася своєю тонкою талією і завжди підперезувалась паском, ланцюжком або стрічкою. Каштанове волосся теж перев'язувала биндою по-дівочому. Рот здавався занадто маленьким для французьких голосних. Парфумів не вживала, й Тоні відчув ледь помітний запах, що кожна людина виділяє під кінець дня.

Міс Хоу жила, звичайно, сама, але ми не будемо втручатися в її особисте життя й описувати все, чим до стелі була забита її однокімнатна квартира. Як беззахисна й самітна жінка, вона не уникла всіляких жахів та неврозів, — тому на її дверях висіло аж чотири замки, а в сумочці завжди лежала пляшечка з нашатирним спиртом, коли б хто посмів її образити. Десь вона вичитала, що на сексуальній основі можуть виникати неврози, і як істота розумна, вважала, що їй, неодруженій, теж загрожує почуття неповноцінності й пригніченості. Все ж переконана була, що значну частину відповідальності за її душевний стан слід віднести на рахунок вечірніх газет. Бо й справді, хіба збільшення злочинів на сексуальній основі можна пояснити лише підсвідомим почуттям провини, що постійно гнітило міс Хоу? А коли так, вирішила вона, то в світі існує якась стихійна змова сексуальних психопатів. Бо ж щотижня, коли не щодня, можна прочитати, як гвалтують, калічать, а то й убивають жінок, схожих на неї. Тому вона боялася темряви, і їй частенько снилося, як якийсь хуліган гвалтує її в канаві. Отже, думала вона, цей страх можна деякою мірою пояснити і суб'єктивним станом.

— Тоні, коли ви народилися? — спитала.

— Двадцять сьомого травня.

— Я так і знала. Отже, в сузір'ї Близнюків.

— До чого це?

— Ви народилися під цим сузір'ям зодіаку. Воно визначило багато рис вашої вдачі, а може, й долі. Але всі, хто народився під сузір'ям Близнюків, гарні лінгвісти. Отже, й ви можете чудово вчитися. Чого ж тоді йдете проти вашої зірки?

Тоні дивився у вікно, на футбольне поле. Дерева ще були зовсім зелені, світла надворі чи не більше, ніж у оцій осяйній печері. Але мине хвилин десять, і крізь вікно нічого не побачиш. Тоні зовсім не розумівся в астрології, він вважав, що нею цікавляться лише дурні. Може, вона на зірках ворожила, думав він (і, мабуть, мав рацію), що житиме самітною, не матиме дітей, ніхто її не кохатиме. Міс Хоу зітхнула, і Тоні спіймав себе на тому, що пильно спостерігає, як з тихим шумом піднімаються й опускаються її невеличкі груди. В цьому було щось інтимне, ледь не сексуальне, неначе вони лежали обнявшись, і він рвучко відсунувся, що аж ніжки стільця рипнули. Цей звук вивів його із заціпеніння.

— Я й містер Нортрап радилися щодо вас, Тоні, й вирішили, оскільки ви не можете розумно планувати свій час, вам допомогти. Ми будемо наполягати, щоб ви зовсім облишили футбол.

На таку нечувану несправедливість він не чекав. Міс Хоу не розуміла того, що казала. Вона, бідна, ще менше петрала в футболі, ніж він у французькій мові. Він любив ганяти м'яча, падати на траву, втомлюватись, вже один вигляд м'яча — його форма, колір, запах — збуджував його. З величезною насолодою він ловив його між зігнутим ліктем і ребрами. Як полюбляв оті поїздки до інших шкіл, коли наставав футбольний сезон, або сидіти на лавці й дивитись, як грали інші! Футбол став для нього таким звичним, мов дихання, і невже ж можуть позбавити його цієї життєво важливої функції, невже гадають, що цю зяючу рану можна заповнити французькими дієсловами?

— Ви не розумієте, про що говорите, міс Хоу.

— Ой, розумію, Тоні. Я говорила не тільки з містером Нортрапом, але також з вашим тренером.

— З тренером?

— Так, так, з тренером. І він вважає, що було б краще і для вас, і для школи, а може, й для футбольної команди, аби ви більше часу витрачали на уроки.

— Так сказав тренер?

— Він певен, що ваш ентузіазм не відповідає вашим фаховим даним.

Тоні встав.

— Знаєте що, міс Хоу?

— Що, Тоні? — сказала вона.— Що, хлопче?

— А те, що я можу вас убити,— сказав він. — Я можу вас убити. Можу задушити.

Міс Хоу зіскочила так швидко, що аж її стілець грюкнув об замок Каркассон, і почала верещати. Містер Грем, вчитель латинської мови, і містер Кларк, вчитель математики, прибігли, почувши її крик. Міс Хоу стояла за своїм столом і вказувала рукою на Тоні.

— Він хотів мене вбити! — кричала зона.— Він погрожував мене вбити!

— Заспокойтесь, Мілдред,— сказав містер Грем.— Годі вам, заспокойтесь.

— Покличте поліцію! — репетувала вона.— Покличте негайно поліцію!

Містер Кларк підійшов до мікрофона і попросив секретарку директора викликати поліцію. Потім підняв стілець, який звалила міс Хоу, і вона сіла на нього, все ще тремтячи й хекаючи, хоч вид у неї був такий суворий, немовби ось-ось почне втихомирювати клас. Тоні здивовано дивився на свої руки. І раптом пролунав різкий сигнал поліцейської сирени, яка ніби долинала з екрана телевізора, і всі присутні, здавалося, були чи то актори в телевізійній драмі, чи то учасники реального конфлікту, що його знято телевізійною камерою. Хоч насправді трагізм становища зовсім не відповідав такій звичайній у шкільному житті пригоді, як розмова вчительки французької мови з лінивим учнем, котрий до того був схвильований, що вимовив кілька нерозумних слів погрози. В цій драмі Тоні міг грати брата міс Хоу, якого довго не було вдома і який нарешті привіз страшну новину, що їхня мати виявилась відомою шпигункою комуністів. Вчитель математики був безталанним чоловіком міс Хоу, і його пияцтво довело її до важкого психічного захворювання. І, нарешті, містер Кларк був, звичайно, представником Федерального бюро розслідувань. Поліцейська сирена змусила всіх закам'яніти, і здавалось, що вся ця сцена ось-ось зміниться рекламою пілюль проти болю або прального порошку.

Ввійшли поліцейські.

— Що трапилось? — спитали вони, думаючи, що їх викликали з приводу чергового хуліганства учнів. Щоправда, уроки вже давно скінчилися, і дивно, що о цій порі тут щось робилося. Міс Хоу підвела голову. Її обличчя, все в сльозах, було бридке.

— Він намагався вбити мене,— сказала вона,— Він ледь не вбив мене.

— Заспокойтесь,— устряв містер Кларк.— Будь ласка, заспокойтесь.

— Чи я вже не маю права просити захисту? — кричала вона.— Чи не будете всі ви захищати цього убивцю? А потім уночі мене знайдуть зарізаною? Невже ви не маєте підозри, що у нього в кишені лежить ніж? Чому ніхто не пошукає його? Чому навіть не спитаєте в нього?

— Ти маєш ножа, синку? — спитав один з поліцейських.

— Ні,— відповів Тоні.

— Ти намагався вбити цю леді?

— Ні, сер,— заперечив Тоні.

— Ти намагався вбити цю леді?

— Ні, сер. Я на неї розсердився і сказав, що готовий убити, але я до неї й не доторкнувся.

— Я вимагаю, щоб ви що-небудь зробили,— сказала міс Хоу.— Прошу захистити мене.

— Ви скаржитесь, ніби він зазіхав на ваше життя, чи не так?

— Так.

— Гаразд. Тоді я заберу його в поліцію, і там ми складемо на нього акт. Ходімо, синку.

Увесь коридор заповнили вчителі, секретарки, швейцари. Ніхто нічого не знав і один у одного запитували, що трапилось. Тоні й поліцейські вже були в кінці коридора і тільки збиралися повернути, як міс Хоу вигукнула:

— Лейтенанте! Лейтенанте!

Вона гукала таким зляканим голосом, що поліцейські зупинились.

— Чи не можна мені з вами поїхати?— спитала вона.— Підвезіть мене, будь ласка, додому.

— А де ви живете?

— Варвік-гарденс.

— Звичайно, можна.

— Я зараз же зберуся.

Міс Хоу одягла пальто, вимкнула світло і замкнула ключем двері класної кімнати. Потім швидко спустилася вниз, минула натовп і наздогнала поліцейських. Вона сіла в машину ззаду, а Тоні сидів спереду, посередині між поліцейськими.

— Дуже добре, що ви мене підвезете,— не вмовкала міс Хоу.— Дуже вам за це вдячна. Якби ви знали, як мене лякає темрява. Ще коли йду в кафе обідати, уже не виходить з голови: через чотири години стемніє. Ох, як би я хотіла, щоб ніколи, зовсім ніколи не темніло! Ви, певно, пам'ятаєте про те, як місяць тому з одної жінки позбиткувалися, а потім задушили її на Мейпл-стріт. Хто це зробив — і досі не відомо. Вона була того ж віку, що й я, навіть звали її так само. І гороскопи в нас однаковісінькі...

Один з поліцейських провів її аж до дверей будинку, в якому вона жила, після чого машина рушила до дільниці в центр. Там Тоні пояснив, що мати його зараз дома, а батько приїде з роботи поїздом о шостій тридцять дві.

— Ну, суддя буде тут о восьмій, якщо не пізніше,— сказав поліцейський,— а без нього ми все одно ніякого акта складати не будемо. Та ти, хлопче, наче не дуже небезпечний, і я віддам тебе батькові на поруки, щойно він повернеться додому. Та леді, здається, істеричка...

Тоні, звичайно, вперше в житті потрапив до поліції. Це був новий будинок, ще зовсім не обшарпаний, але все ж досить похмурий. Від флюоресцентних ламп лилося бездушне, всепроникаюче світло, а з динаміка линув чийсь на диво різкий і неприродний голос: «Розшукують убивцю — п'ять футів вісім дюймів,— скандував він. — Голубі очі. Нерівні зуби. На правій щоці шрам. На потилиці родимка. Вага сто шістдесят фунтів». Записавши прізвище й адресу Тоні, черговий дозволив йому сісти. Крім Тоні, в поліції був ще один чоловік у брудному, заношеному одязі, з білою шовковою хусткою на шиї, якою ніби хотів підкреслити свою людську гідність.

— Чи довго мені ще чекати? — спитав він лейтенанта, який сидів за столом.

— Поки прийде суддя.

— А що я зробив?

— Бродяжництво.

— Мене підвозив один водій, — мовив бродяга.— На Двадцять сьомій я попрохав його зупинитись, щоб сходити в туалет, і тільки-но зійшов, як він узяв та й поїхав. Ну, й не тварюка ж він після цього?

Лейтенант розкашлявся.

— Еге, та з таким кашлем вам не довго ряст топтати,— просторікував і далі бродяга.— Не довго проживете з таким кашлем! Ха-ха! Оці самі слова казав мені двадцять вісім років тому один лікар. І знаєте, де той лікар зараз? Шість футів під землею! З нього вже ромашки виросли. Того ж року помер. А знаєте секрет, як бути вічно молодим? Треба читати дитячі книжки. Читайте книжки, які пишуть для малих дітей, і будете завжди молодий. Бо хто читає романи, філософію, всілякі там дурниці — відразу ж старіє. Ви ловите рибу?

— Буває, — мовив знехотя лейтенант тоном, у якому чулася зневага. Бродяга викликав у нього огиду всім своїм виглядом, запахом, поведінкою й отим патяканням, що доводилося чути вже тисячу разів. Всі ці бродяги схожі один на одного, як дві краплини води, вони ще більш одноманітні, ніж оті добропристойні бізнесмени, які повертаються додому поїздом о шостій годині тридцять дві хвилини. Всі вони мають свої теорії, свою дієту, кожен побував десь, прожив цікаве життя, про яке може розповідати без кінця-краю. Нарешті всі мають звичай чіпляти на себе якусь яскраву річ на зразок отої білої хустки.

— Ну, я гадаю, що риби ви не їсте, — продовжував бродяга.— Бо в нас не річка, а справжній туалет. Все лайно з Нью-Йорка потрапляє сюди в час припливу та відпливу. Ви не їстимете риби з туалету, правда ж?

Потім бродяга повернувся до Тоні й спитав:

— А за віщо ти сюди потрапив, синку?

— Не відповідай, — наказав лейтенант.— Він не має права тебе допитувати.

— Та я його по-дружньому питаю,— буркнув бродяга.— Може, з нашої розмови виявиться, що в нас є спільні інтереси. Я, наприклад, знаю звичаї й історію індійців черокі. Мені довелося якось прожити з ними в оклахомській резервації цілих три місяці. Одягався в їхній одяг, їв їхні страви, дотримувався звичаїв. Може, й не повірите, а вони їдять собак. Звичайно, варять, а буває, що й засмажують. Вони...

— Заткни пельку! — гаркнув лейтенант.

За чверть на сьому з поліції подзвонили Нейлзу, і він пообіцяв відразу ж приїхати. А коли приїхав та побачив там сина, то йому дуже схотілося обняти його, проте стримався.

— Можете забрати його додому,— сказав лейтенант.— Думаю, все минеться. Він сам розкаже про те, що сталося. Скаржилась особа, здається, трохи істерична...

Їдучи додому, Тоні розповів усе. Вислухавши цю дивну історію, Нейлз розгубився. Він не знав, що йому робити — чи лаяти сина, чи щось йому радити, чи розповісти подібне з власного життя. Він розумів, як гірко синові, що його вивели з футбольної команди, і йому здавалося, що і він міг би так само реагувати, як син.

Дув слабенький вітер, і в світлі фар танцювало листя різних кольорів, а найбільше — жовте.

— Мені подобається,— сказав Нейлз,— дивитися на освітлене листя. Не знаю чого. Розумію, що воно мертве, ні до чого не придатне, але ж яке воно чудове, коли легенько падає додолу!

VII

А потім ось що трапилось однієї суботи.

За будинком, у видолинку, біля сухих в'язів, було невелике болото, — там щовесни вили собі гнізда червонопері дрозди. По закону природи їм треба було щоосени відлітати у вирій, але безліч годувальниць Буллет-Парка так їх розбестили, що вони залишались і на зиму. Колись їхню пісеньку — дві висхідні ноти, що закінчувались руладою, наче в цикад, можна було почути посеред літа, а тепер чули і восени, і навіть узимку, коли скрізь лежить сніг. Ця літня музика в останні дні року звучала немов оперна реприза, коли засуджена до страти героїня раптом чує з своєї одиночної камери (Orrido Carcere) веселу пісню кохання, ту саму, що вже звучала на початку другої дії. Вітер у той день доносив з футбольного поля в західній частині Буллет-Парка звуки барабана, що закликав до матчу між місцевими командами.

Тоні, після того, як його вивели з команди, не став, звичайно, витрачати час на вивчення неправильних дієслів. Замість цього він читав вірші і, може, відчував при цьому, що поділяє з поетами їхню таємничу й важку долю — бути спостерігачем життєвих драм. Раніше він поезією не цікавився, і це значною мірою турбувало Нейлза. Хоч в нього й вистачало такту йому не докоряти, але скільки не говорив сам собі, що поезія — одно з найвищих досягнень людського духу, все ж не міг позбутися переконання, що цим займаються лише невродливі жінки та хворобливо чутливі чоловіки.

Отож, почувши звук барабана в той день, Тоні пішов до спальні й ліг. Це стурбувало Нейлза, і той гукнув йому з першого поверху:

— Тоні, давай підемо або поїдемо куди-небудь!

— Дякую, тату, але мені не хочеться. Якщо не заперечуєш, я поїду в Нью-Йорк, подивлюся кіно або баскетбол.

— Гаразд,— погодився Нейлз.— Я підвезу тебе на вокзал.

О третій ночі Нейлз раптом прокинувся. Устав з ліжка й пішов до спальні Тоні. Він почував себе старим — немов замість снів про гірські вершини й вродливих жінок, що сняться чоловікам у розквіті сил, йому приснилося, ніби він всю ніч шукав вставну щелепу. Він почував себе похилим вісімдесятилітнім дідом — блідою тінню Еліота Нейлза. На ліжкові Тоні не було. «Боже мій,— вголос сказав Нейлз,— боже!» Його єдиний, улюблений син потрапив до лап злодіїв, розпусників, повій, убивць, наркоманів! Нейлзу не так страшні були муки, що випали на долю синові, як думка про його власну безпомічність перед цими муками, перед жахом, що руйнується його звичний світ, його королівство. Без сина Нейлз не міг жити і боявся, що тепер коли б не довелося вмерти.

Пішов коридором назад, причинив по дорозі двері спальні, щоб не розбудити дружини, зійшов на перший поверх і подзвонив у Нью-Йорк в Бюро нещасливих випадків. Йому не відповіли. Тоді подзвонив до Центрального поліцейського управління Нью-Йорка. Там нічого не знали про людину, яка була б схожа на Тоні. Він назвав їм номер свого телефону і попросив подзвонити, коли щось узнають. Потім випив півсклянки віскі й почав ходити сюди-туди по вітальні, шепочучи: «О боже, боже!» Нарешті випив снотворного й ліг.

О пів на восьму Нейлз прокинувся й знову пішов до Тоні. В кімнаті нікого не було. Тоді він розбудив Неллі і сказав, що їхній син не повернувся. Знову подзвонив у Бюро нещасливих випадків, і знову ніхто не відповів. В поліції теж досі нічого не знали. Наступний поїзд з Нью-Йорка прибував о восьмій годині десять хвилин, і Нейлз всією душею віддався надії: Тоні приїде саме цим поїздом! Йому здавалося, що коли він справді повірить, то син таки приїде. Він поїхав на станцію і, коли поїзд зупинився, побачив свого сина у натовпі чоловіків і жінок, що приїздять у місто ранковим поїздом з паперовими мішечками в руках. Нейлз так міцно обняв його, що аж кістки захрустіли, і спитав:

— О боже, чому ж ти не подзвонив, нічого нам не сказав?

— Було вже пізно, тату, і я не хотів вас будити.

— Що ж трапилось?

— Ну, розумієш, мені було трохи сумно через отой футбол, і я вирішив купити собі книжку віршів. У книгарні я зустрівся з однією симпатичною жінкою, місіс Хеббард, і ми порозмовляли, а потім я запросив її в ресторан, а вона мене до себе повечеряти, і я пішов...

— І в неї заночував?

— Так.

Нейлз розумів, що його син уже цілком дорослий і нічого тут не бачив дивного. Але що ж це за жінка, що тягне його мерщій до себе в ліжко?

— Це, мабуть, якась повія?

— Та ні, тату, вона вдова і дуже розумна. Закінчила коледж Сміта. Її чоловік загинув на війні.

Це обурило Нейлза: коли вона віддала в жертву свого чоловіка, то чого це він повинен віддати їй свого сина! Йому здавалося, що порядна жінка, втративши на фронті чоловіка, повинна якомога швидше вийти заміж удруге, щоб не підкреслювати своєї самітності й не нагадувати людям про жорстоку несправедливість війни.

— Ну, — сказав він,— матері про це казати не можна. Треба щось придумати. Ти пішов на баскетбол, гра затяглася, і ти заночував у Кречменів.

— Але ж я запросив її на ленч.

— Кого?

— Місіс Хеббард.

— О боже! — злякався Нейлз.— Навіщо ти це зробив?

— Ну, знаєш, вона дуже самітна, у неї, здається, нікого немає, а ти ж завжди мені казав, щоб запрошував своїх друзів до себе.

— Гаразд,— мовив Нейлз.— Тоді хай буде так. Ти пішов у книгарню, зустрів там жінку, у якої чоловік загинув на війні, тобі здалося, що вона самітна, і ти запросив її на ленч. Потім дивився баскетбол, затримався й переночував у Кречменів. Гаразд?

— Гаразд.

— Дивись же!

Неллі ласкаво обійняла сина. Він сказав, що запросив одну вдову на ленч, а Нейлз додав, що ночував Тоні у Кречменів.

— Як справи у Кречменів? — спитала Неллі.— Я дуже давно їх не бачила. У них, правда ж, чудова кімната для гостей? Вони давно кличуть нас, щоб ми пожили в них кілька днів, але я вважаю, що найкраще спати дома. Треба б їм якось подякувати. Може, послати квіти? Я б написала записку.

— Не турбуйся,— відповів Нейлз.— Я зроблю все це сам.

Поснідавши, Нейлз спитав Тоні, чи не міг би той допомогти йому попиляти дрова, але хлопець відповів, що йому треба готувати домашнє завдання. Від слів «домашнє завдання» віяло чимось зворушливим, домашнім, вони свідчили про невинність, юність, чистоту — про все, що Тоні втратив у брудному ліжкові солдатки-вдови. Нейлзу зробилося сумно. Він пішов рубати дрова, потім помився у ванні, переодягнувся й налив собі склянку віскі з содовою. Неллі смажила на кухні баранячу ногу, і звідти йшов зовсім-таки чудовий, домашній запах. Нейлз подивився на дружину, але на її обличчі не видно було й сліду якоїсь підозри або передчуття,— навпаки, воно було таке щире й відверте, що він поцілував її в щоку. Потім пішов у вітальню, сів біля вікна й став чекати.

Тоні під'їхав машиною аж до ганку, відчинив дверцята, й звідти випурхнула, сміючись, місіс Хеббард — у сірому пальті з оксамитовим коміром, без капелюшка, тримаючи в руках парасольку, якою описувала широкі дуги за кожним кроком. Своєю правою рукою вона подружньому взяла за лікоть Тоні, її ноги, здавалося, ледве встигали за ним і парасолькою. Вона була нижча від Тоні і весь час кокетливо дивилася йому в обличчя, що дуже гнівало Нейлза. Її пофарбоване волосся мало якийсь невизначено рудий колір. На думку Нейлза, їй було років тридцять. Тому що була в черевиках на дуже високих підборах, стегна її здавались надзвичайно опуклими. Обличчя кругле й червоне, що дуже здивувало Нейлза. (Що це — нетравлення шлунка? Алкоголь?) Він відчинив двері й привітно запросив її увійти.

— Як прекрасно, що ви жалієте бідну вдову! — відповіла вона на запросини.

— Раді вас бачити,— мовив Нейлз.

Тоні допоміг їй скинути пальто.

— Добридень, — привіталася Неллі.— Прошу заходити.

Вона стояла на дверях вітальні, дрова весело тріщали в каміні. Її обличчя сяяло привітністю й радістю,— адже вона вітає в себе самотню жінку.

— Як у вас чудово! — вигукнула місіс Хеббард, втупивши очі в килим.

Нейлз подумав, що вона погано бачить.

— Дозвольте почастувати вас вермутом,— сказав він. — У неділю ми звичайно п'ємо вермут.

— Чудово! — зраділа місіс Хеббард.

Нейлз поспішив до буфетної. Тоні спитав, чи йому не треба допомогти, і Нейлз подумав, що слід би викинути за двері оту його знайому. Але вголос не сказав нічого.

— Гадаю, ви не дуже втомилися в поїзді? — спитала Неллі.

— Зовсім не втомилась! — відповіла місіс Хеббард.— Я мала щастя їхати з дуже цікавим попутником, це був молодик, у якого тут маєток. Забула його ім'я. Якесь італійське. У нього дуже чорні очі. Гм...— обірвала вона, помітивши на столі роман,— та це ж О'Хара.

— Я його тільки переглядала,— сказала Неллі. — Мені здається, що хто знає людей, подібних до тих, яких він описує, той відразу помітить, як він неправильно змальовує життя. Багато наших сусідів живуть просто, але щасливо, без усіляких там ускладнень. Я віддаю перевагу Камю.— Неллі вимовляла Каму-у.— У нашому читацькому клубі провадиться значна робота, і зараз ми вивчаємо його твори.

— Які саме?

— Ой, я ніколи не пам'ятаю назв,— відповіла Неллі.— Ми вивчаємо всі його книги.

Треба віддати належне місіс Хеббард: вона не стала далі розпитувати. Тоні подав їй попільничку. Нейлз уважно спостерігав за сином, як той тримає себе з цією приблудою. А той тримався по-джентльменськи. Він ні разу не торкнувся жінки, але коли дивився на неї, то в очах миготіло щось мужнє й ласкаве, що свідчило про інтимність. Він здавався дуже задоволеним. Нейлз дивувався, як у неї вистачило нахабства приїхати до них після того, як вона спокусила їхнього сина. Невже вона така аморальна? Чи, може, думає, що й вони теж аморальні? Він спостерігав, як упевнено тримає себе його син, і почував себе так, наче втратив свій трон, наче був колись королем, носив корону, жив у круглій вежі, і раптом дізнався, що його прийомний син узурпував його трон. Відчуваючи себе єдиним царем-правителем на шлюбній постелі, Нейлз почувався єдиним правителем усіх палат свого будинку-палацу. І раптом хочуть позбавити його влади! «В царстві Ероса не може бути двох володарів», — подумав Нейлз. І йому закортіло повести Неллі нагору, в спальню й довести самому собі, що він не втратив ще могутності, а юний принц хай дістає золоті яблука чи виконує інші доручення, що їх дають синові володаря, поки він не досягне верховної влади.

— Як саме загинув ваш чоловік, місіс Хеббард? — спитала Неллі.

— Я й сама не знаю, — відповіла та.— Вони ж не дуже люблять розписувати подробиці. Повідомлять, що загинув при виконанні службових обов'язків, видадуть пенсію, і все. Ох, яка чудова! — раптом вигукнула вона, коли в кімнату вбігла Тессі.— Обожнюю сетерів. Татко розводив їх і показував на виставці.

— Де ж він їх розводив?

— На острові,— сказала місіс Хеббард.— На Лонг-Айленді. Ми мали там гарний будинок, поки татко не проциндрив гроші. Всі до останнього мідяка.

— А де він показував своїх собак?

— Найбільше на острові. А одну шотландську вівчарку — в Нью-Йорку. Але нью-йоркська виставка йому не подобалась.

— Прошу йти снідати,— запросила Неллі.

— А де у вас нужник?

— Що, що?..— не зрозуміла Неллі.

— Туалет,— виправила себе місіс Хеббард.

— О, пробачте! Прошу сюди...

Спочатку все йшло дуже добре. Нейлз розрізав м'ясо, і говорили про найзвичайнісінькі речі. Аж ось десь посеред сніданку місіс Хеббард похвалила кулінарне вміння Неллі.

— Як приємно їсти в неділю баранячу ногу. А в мене, розумієте, і квартира дуже тісна, і живу занадто бідно, щоб дозволити собі таке. То я пригостила вчора бідного Тоні всього лиш однією котлетою.

— Де ж це було? — спитала Неллі.

— Емма пригостила мене вечерею,— сказав Тоні.

— То ти не ночував у Кречменів?

— Ні, мамо.

Неллі все зрозуміла. Вона уявила собі всю сцену. Чи не накинутись їй тепер на цю заблуду, чи не вилаяти її за те, що та спокусила її невинного сина? Сука. Повія. Проститутка. Дегенератка. В цю мить один тільки Тоні посмів глянути на Неллі, і йому здалося, що мати ось-ось почне лаятись цими словами й вибіжить з-за столу. А що буде потім? Тоні, мабуть, мчатиме за нею сходами, гукаючи: «Мамо, мамо, мамо!» А батько викличе таксі й попросить водія одвезти геть цю брудну жінку. Але Неллі не вийшла з-за столу, Не доївши, вона запалила сигарету й сказала:

— Давайте грати в «Скриню моєї бабусі». Коли Тоні був малим і в нас щось було не гаразд, ми завжди грали.

— Давайте! — погодилась місіс Хеббард.

— Я спакувала скриню моєї бабyсі й поклала туди рояль, — почала Неллі.

— Я спакував скриню моєї бабусі й поклав туди рояль і попільницю,— продовжив гру Нейлз.

— Я спакувала скриню моєї бабусі,— підхопила місіс Хеббард, — і поклала туди рояль, попільницю й том Ділана Томаса.

— Я спакував скриню моєї бабусі й поклав туди рояль, попільницю, том Ділана Томаса і м'яч,— сказав Тоні.

— Я спакувала скриню моєї бабусі,— казала далі Неллі, — і поклала туди рояль, попільницю, том Ділана Томаса, м'яч і носову хусточку.

— Я спакував скриню моєї бабусі, — знову казав Нейлз,— і поклав туди рояль, попільницю, том Ділана Томаса, м'яч, носову хусточку й ракетку для бейсболу.

Так і домучили вони той ленч, після якого місіс Хеббард попросила відвезти її на станцію. Подякувавши Нейлзу і Неллі, вона одягла своє пальто з оксамитовим коміром, вийшла вже на ганок і раптом вернулася.

— Ого!— гукнула.— Я ледь не забула свою парасолю!

І після цього пішла.

Неллі заплакала. Нейлз обійняв її, примовляючи: «Люба, люба, люба». Вона пішла до своєї спальні, а коли Тоні повернувся, Нейлз сказав йому, що мати відпочиває.

— І прошу тебе, бога ради,— додав Нейлз,— не роби цього більше ніколи.

— Не буду, тату,— пообіцяв Тоні.

VIII

За два дні до того, як Тоні захворів, Нейлз і Неллі ходили на обід до Рідлеїв.

Рідлеї — це така пара, що шлюбові надавала помітних комерційних рис, неначе одруження, народження, доглядання й виховання дітей це все одно, що виробництво та збут продуктів на якійсь там фермі. Вони були не просто Джордж і Елен Рідлей, а фірма «Рідлей», де, здавалося, кожному можна купити акції. На дверях їхньої автомашини було написано «Рідлей». При вході в садибу був напис «Рідлей». На всіх сірникових коробках, на серветках, на буфетних столиках — скрізь стояло їхнє прізвище. Навіть своїх гарненьких дітей вони знайомили з гостями так, як ото демонструють на виставці нові марки автомашин. Різні прикрощі шлюбного життя — ревність, лайки, захоплення, охолодження й замирення неначе не перешкоджали роботі цього підприємства. Декому могло б здатися, що в них — цілий штат комівояжерів і філіали в різних містах. Все ж витрати на спиртні напої в бюджеті цієї фірми були дуже скромні — тому, повернувшись від Рідлеїв, Нейлз взявся готувати коктейлі для себе й Неллі.

Він начепив на ніс окуляри, які тепер, як на погляд Неллі, своїм миготінням свідчили про його зайву метушливість. Вона також помітила на його обличчі сліди губної помади. Певно, він обмінявся з кимось у буфетній невинним поцілунком, і це зовсім не турбувало Неллі, але червона смуга надавала йому смішного вигляду. Чи не дивно, подумала вона, свою функцію продовжувача роду він уже виконав, але його все ще не полишає любовна сверблячка (саме в цю мить Нейлз, як на те, почухався). А вона й далі думала, яка то неекономна природа, що залишає людині, якій уже за сорок, нікому не потрібну можливість заселити своїми нащадками ціле містечко. Коли вночі Нейлз перекотився на її половину ліжка, вона хоч і не вдарила його, але дала зрозуміти, що він для неї зовсім не бажаний.

Нейлз ніяк не розумів чоловіків, які бояться жінок. Мав він, наприклад, друга з дитячих років, Гаррі Пайла. І цей Пайл боявся їх усе своє життя. Зрозуміло, почалося все з матері — дебелої, з величезними грудьми, яка вигукувала накази, що суперечили один одному, і цілком підкорила своїй волі чоловіка, а єдиного сина била сукуватою палицею. Коли Пайлу було вісім чи дев'ять років, він закохався в дівчину, яку звали Джені Форбс. Розумна, чутлива дівчина, хоч було в ній щось грізне: широкі плечі, голос, трохи занизький для дівчини, а крім того, був у неї ще дядечко Уїлберт Форбс, котрий відкрив у Алясці гору, яку назвали його ім'ям. Те, що його кохану звали так, як ту гору, нагадувало йому, що й вона така ж дебела й недоступна, і це його захоплювало й лякало. В школі, а потім у коледжі Пайл закохувався у гордих, вередливих дівчат. Перша його дружина, вродлива й відчайдушна жінка, народивши йому три дочки, втекла від нього з офіціантом. Після цього його несміливість іще збільшилася. Одружуючись вдруге, він, гадаючи перебороти свій страх, вибрав собі тиху, скромну, соромливу жінку,— а вона виявилась п'яницею, і Пайл ще дужче став боятися жінок. Всі три дочки від першої дружини виросли в міцних, дужих та вередливих дівуль, — і коли він якось найстаршій зробив зауваження, то вона, не довго думаючи, схопила настільну лампу й пожбурила в батька, що той змушений був тікати. Пайл боявся своєї секретарки, боявся друкарки, боявся кожної жінки, яку зустрічав на вулиці. Десь на четвертому десятку життя він захворів і потрапив у лікарню. Відвідуючи його там, Нейлз здивувався, як його друг боїться сестер, санітарок і навіть отих бабусь, що приносять хворим сигарети й журнали. Скільки його Нейлз не питав, що йому принести, той лише хитав головою. А коли запропонував привести когось із друзів, Пайл тільки зітхнув, а потім прошепотів: «А що коли й бог — це жінка?» І тієї ж ночі помер.

Нейлз зовсім не боявся Неллі, але турбувати її не став. Образився, обурився й сердито пішов спати у вітальню.

Коли б ви зустрілися з Нейлзом у поїзді чи літаку, в автобусі чи на пароплаві та спитали в нього, яка його професія, він відповів би — хімік. Працює в «Сафрон кемікл корпорейшн». Він і справді вчився в коледжі на хімічному факультеті, але курсу не закінчив і, звичайно, дуже відстав. П'ять років працював на фірмі «Монсанто» в Делаварі, а потім три роки в лабораторії хімічних добрив у Римі. Коли повернувся в Сполучені Штати, то влаштувався до фірми «Сафрон», яка мала невелику експериментальну лабораторію в Уестфілді. А переважно виробляла паркетний лак «Моніт», політуру «Тюдор» і зубну пасту «Спенг». Нейлз був агентом фірми по продажу «Спенгу», і це його завжди турбувало, бо ніби якось принижувало. Ось чому він постійно сперечався сам із собою. Хіба, переконував себе Нейлз, виробництво матраців, депілаторіїв, вітражів чи туалетних стільчаків — набагато краще, ніж рекламування «Спенгу»? Звичайно, ні. По телевізору «Спенг» рекламували в такий спосіб, що один боксер відмовлявся від проведення матчу, бо в його суперника тхнуло з рота. Від цього рота часто розходяться закохані, друзі, ба навіть чоловік із жінкою. Поганий дух — така ж хворість, як ожиріння чи неврастенія, і те, що він виліковує людей від цієї хвороби, цілком звичайна річ. Якось Нейлз прочитав у газеті, що через цю ваду лорд Рассел втратив свою наречену. Через поганий дух священик може втратити контакт зі своїми прихожанами, і Нейлз сам переконався, коли говів у священика Ренсома.

Фірма «Сафрон» існувала на патріархальній основі, її президент, чемний дідусь на прізвище Маршмен, тримав у своїх руках більшу половину акцій. Минулого року його син Майкл скінчив коледж і почав працювати в фірмі. Це була енергійна, повна різних ідей і дуже неприємна людина. Він вирішив запросити психологів, які б визначили ефективність «Спенгу», і ті сказали, що в нього занадто приємний присмак. Чистота, запевняли вони, асоціюється з гірким присмаком, отже, коли «Спенг» буде трохи менш приємний, його більше купуватимуть. Лабораторії було запропоновано розробити нову формулу, і наступного дня після обіду в Рідлеїв Нейлз мусив їхати в Уестфілд випробовувати новий склад «Спенгу». День був для нього цілком втрачений. Він полоскав рот і спльовував без кінця й краю. До того ж у нього не було навичок дегустатора, і він визначав навмання. Біля четвертої виїхав додому. У роті так пекло, що зупинив машину біля якогось бару, аби чогось випити.

Зовні це був найзвичайнісінький бар. Але коли Нейлз увійшов досередини, то побачив, що він майже не освітлений і відвідувачі почувають себе, наче в якомусь храмі. Бармен одягнений у яскраво-жовту куртку. Четверо відвідувачів сиділи за стойкою й пили віскі. Один з них годував хрусткою картоплею якогось собаку. «Далі Саутверка я ніколи не їжджу,— казав другий.— Ні, далі Саутверка вже не їжджу». Здавалось, невидимий метроном регулював ритм їхньої розмови, інтимної, сповненої асоціацій, що виникали стихійно, наче в поезії.

Всі четверо прибули з різних місць і поїдуть кожен своєю дорогою, але їхні силуети в сутінках здавалися невід'ємним придатком бару, як і крани на пивних бочках.

— Куплю склянку віскі тому, хто визначить породу мого собачки, — казав той, що годував собаку картоплею. Ніхто не зголосився на його пропозицію, і він сам собі відповів:— Мій собака наполовину гончак, а наполовину — ірландський сетер.

Нейлз замовив собі мартіні.

— Якось я мав дівчину, — розказував один з чоловіків за стойкою,— яка тільки й говорила, що «хелло». Чи зустрічали ви коли-небудь щось подібне? — Тому, що ніхто йому не відповів, він правив своєї:— Весь час тільки й чути було від неї «хелло» та «хелло». Я їздив туди щочетверга після вечері. В той день її чоловік ходив грати в бейсбол. Зустрічала вона мене в купальному халаті й одразу починала тараторити своє «хелло», Я роздягаюся, а вона цілує мене та все лепече «хелло, хелло, хелло». І так весь час. А коли дійде до того, заради чого я приходив, то вона знову — «хелло, хелло», тільки все голосніше й голосніше. І нарешті вже не говорить, а кричить. А після всього запалить мені сигарету, наллє віскі та й знову за своє: цілує й примовляє «хелло». Я одягнусь, поцілую її на прощання, а вона тільки — «хелло».

— А моя дружина, бувало, як скаже, то я вам і повторити соромлюсь,— почав четвертий.— Цілий день така тиха, смирна, а в ліжкові таке варнякає, що й від п'яного не почуєш. Гірше од повії. От я думаю-гадаю: звідки це вона такого навчилась? Ясно, що не від мене. Вона була в мене дуже вродлива і дуже любила теє-то як його... Бо ж я як піду на роботу о сьомій ранку, то повертаюся лише о пів на сьому ввечері, і коли вона мене потім не хоче, то я вже здогадуюсь... Я страшенно ревнував. Звичайно, наймати детектива, слідкувати за кожним її кроком чи щось подібне не став, але дуже кортіло дізнатися... Приблизно через тиждень схотіла вона поїхати до сестри в Детройт. А сестра в неї зовсім аморальна. Я відвіз її на аеродром, поцілувалися ми з нею на прощання, приїжджаю додому і відразу ж до аптечки. Все на місці. Коли через кілька днів вона повернулася, я зустрів її на аеродромі, все було просто чудово, а взявшись чистити зуби, подивився в аптечку — а там дві цяцьки. Еге, то вона одну залишила вдома, щоб мене обдурити, а другу купила собі в Детройті, подумав я. Та й питаю: а навіщо ти оту цяцьку в Детройті купила? Вона одразу рюмсати... А іншого разу одягаюсь, аж раптом гудзик відірвався. Я до шухляди, де вона тримає голки й нитки, відкриваю, аж там — знову цяцька. Беру її, йду в спальню, показую дружині й питаю, скільки, до біса, в неї їх? Вона тільки ковдру натягла на голову, ні слова не сказала. Так я й пішов на роботу, не пришивши гудзика. Довелося через місяць-півтора розлучення з нею брати.

Нейлз випив іще склянку мартіні й поїхав додому. Розмова, яку він почув у барі, не так його потішила, як збентежила. А як же той чоловік, що грав у бейсбол? Чи знав, чи здогадувався він, що витворяє його дружина без нього? Сам Нейлз був однолюб і навіть уявити собі не міг, як ото зраджувати дружині. Він закохався в Неллі, як тільки познайомився з нею, і вважав, що коли їхній шлюб виявиться не досить міцним, то не лише серце болітиме, а й цілого життя не шкода буде. Він пригадав, як увечері минулої суботи Неллі заснула в нього на руках. І як на нього тоді вплинула, немов найміцніше вино, одна лише думка, що вони єдині і в горі, і в щасті, що їх ніщо в житті не розлучить. Вона тоді трохи важко дихала, він відчував, як спокій опановував його. Вона ж була його немовлям, його богинею, матір'ю сина. «Я не хропла?» — спитала вона, прокинувшись. «Ще й дуже,— відповів він,— наче механічна пилка».— «Як я солодко спала»,— сказала Неллі. «А мені так солодко було тебе тримати на руках,— сказав він,— так чудово...»

Приїхавши додому, він налив собі й Неллі віскі з содовою і пішов у ванну помитися.

Неллі була дуже приваблива жінка, а оскільки в середовищі, до якого вона належала, шлюбна вірність вважалася не обов'язковою, то до неї залицявся не один. Якось у суботу місіс Феллоуз познайомила її в клубі зі своїм знайомим, містером Беллардом, що прибув до них у гості. Він запросив її танцювати, й, тільки торкнувся рукою, її пронизало таке почуття пристрасті, якого вона ніколи ще не відчувала. Неллі бачила, що й партнер її схвильований не менш за неї. Їхні ноги механічно рухалися по підлозі. Якби він запросив її вийти й посидіти в його машині, вона б не відмовилась,— бо чого ж відмовлятися? Адже вона так зачарована новим знайомим! Обоє були дуже бліді. Він не попросив її вийти, просто подав руку, та раптом хтось закричав: «Пожежа! Пожежа!» В кімнату найшло повно диму, всі кинулися в коридор, заштовхавши коханців. Примчав Нейлз із вогнегасником і кинувся в залу, повну диму. Оркестр грав і далі, але танцюристи душилися в дверях. Кашляючи, зі сльозами на очах, буфетники виносили пляшки в коридор — по дві в кожній руці. За кілька хвилин приїхали пожежники. По червоному килиму протягли білий парусиновий шланг, але вогонь уже потушили, то й не заливали приміщення водою. Коли Нейлз, весь у сажі, вибрався з пожарища, Неллі так і кинулася до нього: «Любий, дорогий! Як я за тебе боялася!» Вони поїхали додому, і Неллі ніколи більше не бачила Белларда, навіть і не згадувала про нього.

А то ще: серед місцевих ловеласів славився один такий Пітер Спрет, якого всі звали просто Джеком. Дружина його була гірка п'яничка, і всі в Буллет-Парку без кінця сперечалися — чи то Джек скакав у гречку через алкоголізм дружини, чи, навпаки, вона зробилася п'яницею од його нескінченних зрад. Часто на вечорах Джек відводив Неллі вбік і гаряче нашіптував, як було б чудово, щоб їм залишитися тільки вдвох. Неллі це зовсім не ображало, вона навіть відчувала хвилювання від цих його слів. Якось у суботу він позичив у Нейлза садові ножиці. А опівдні в понеділок приніс їх назад. Неллі відчинила двері. Він зайшов у передпокій, поклав ножиці на стілець і, подивившись на Неллі повним кохання поглядом, сказав:

— Нарешті ми самі.

Як би Неллі повелася в цьому випадку, не відомо, бо Нейлз застудився й зостався того дня вдома.

— Хто там, моя люба? — спитав він із спальні.— Хто ж бо, кохана?

І з'явився на верхній сходинці у купальному халаті й піжамі.

— А, це ти, Джек! Чому ти не на роботі? — спитав він.

— Та вирішив трохи відпочити,— відповів Джек.

— Ну, то йди сюди, вип'ємо чогось.

Неллі принесла їм льоду, вони приготували віскі з содовою й випили. Після цього Спрет її вже не чіпав.

А було ще й так. Недалеко від них жив інший залицяльник — Боб Хармон. Він не один раз запрошував Неллі поснідати в ресторані, але вона все відмовлялась. А раз, коли Нейлз та його зубний еліксир дуже вже їй приїлися, вона прийняла його запрошення. Бо чого б і справді їй, тридцятивосьмирічній, трохи не розважитися в ресторані з чарівним чоловіком? Вони зустрілися в одному з барів у центрі Нью-Йорка, а звідти Боб повів її не в ресторан, а на якусь квартиру. Тут уже все, аж до ікри й шампанського, було готове, щоб її спокусити. Неллі їла бутерброд з ікрою, запивала шампанським і слухала Боба, який розписував їй, яке порожнє було його життя до знайомства з нею. Тільки він збирався перейти в рішучий наступ, як раптом, чи від якоїсь ікринки, чи від чогось іншого, що вона з'їла ще вранці, в неї сильно заболів живіт. Вона пішла в туалет і чверть години провела в жахливих муках, а вийшовши звідти, тремтячим голосом сказала, що поїде додому. Бачачи, як вона зблідла, він був цьому й радий. Отож, пожежа, простуда чоловіка та кілька зіпсутих ікринок забезпечили її шлюбну чесність, хоч Неллі вдавала, ніби ця чесність — дорогоцінна перлина, збережена завдяки її твердій вдачі, самодисципліні й розсудливості.

Після обіду Нейлз спитав Тоні:

— Ти виконав домашнє завдання?

— Виконав,— відповів Тоні.— Ми мали сьогодні два «вікна».

— Чи не хочеш пограти зі мною в гольф?

— З радістю.

Нейлз дістав з кладовки м'ячі й палиці, і вони поїхали на гольфове поле ліворуч від Шістдесят четвертого шосе. Воно було викладене ще в тридцяті роки, і тепер по всьому полі росла трава, між якою де-не-де виднівся бетон, вода в лунках висохла, крила «млина» обламалися і впали. Все ж чимало перешкод і лунок ще збереглося, і в літні вечори, не дивлячись на написи, що це приватна власність, на полі грали підлітки, а то й дорослі. Звичайно, ніяких ліхтарів на полі вже не було. Та цього теплого літнього вечора було ще досить видно. Із заходу дув теплий вітерець, а на тому боці річки хмарилось.

Ось як Нейлз сам собі описував те, що сталося тоді на гольфовому полі.

«Мені було соромно за те, що я полаявся з Неллі, і я пояснював це психологічними причинами та ще зубним еліксиром. Тоні почав грати, і мені з ним було дуже приємно. Я показав йому деякі прийоми, і він бив чудово. Я вже не грав років чотири, але тепер вирішив завжди грати з сином. Мені не дуже подобається його зовнішність: ніс у нього завеликий, колір обличчя нездоровий, але він мій син, і я його люблю. Ну, так от, було вітряно, і по той бік річки дуже хмарило. Те, що збиралося на дощ, я пам'ятаю дуже добре, бо ще з дитинства дуже люблю грім. Це вельми приємний звук, не те що гуркіт реактивного літака, а, крім того, зачувши грозу, я завжди пригадую себе молодим. Коли був юнаком, то ніколи не пропускав танців у клубі, і коли зараз почую музику, під яку ми тоді танцювали, „Дощик“, „Вільшанку“ абощо, то відразу уявляю себе сімнадцятилітнім. А ще дужче нагадує мені мою юність грім. Під його гуркіт я, хоч і не стаю знову молодим, але уявляю собі — що то значить бути молодим. Другу лунку ми забили однаково. А в третю треба поцілити так, щоб м'яч проскочив через стару автомобільну покришку. Це мені ніяк не вдавалось. Я дуже з нею морочився, як раптом чую: „А знаєш що, тату?“ — „Що, сину?“ І він вичавив: „Я хочу покинути школу“.

Це звалилось на мене, мов сніг на голову. Я розгубився, бо ніколи не міг би цього й подумати! Треба бути спокійним, терплячим і так далі, подумав я. Йому ж тільки сімнадцять. Отже, я уявив собі мудрого, досвідченого батька і намагався зіграти цю роль. Я запнувся терпінням, наче великим вовняним покривалом, але воно весь час сповзало з мене. Голосом, сповненим терпіння, я спитав його: „Чого ж це раптом?“ І він пояснив, що все одно нічому там не вчиться. Французька мова — одне горе, а англійська ще більше, бо він знає літературу краще за вчителя. Астрономія — казна-що, і викладає її старий дурень. Коли він вимикає світло, щоб показати фільм, то учні або сплять, або кидають один в одного, а одного разу його довели до плачу тим, що, коли він став щось пояснювати, всі раптом устали й вийшли з класу. Тоні, мовби оглянувшись і побачивши, як той плаче, повернувся до нього й сказав, що вони не хотіли його образити, а просто боялися спізнитись на наступний урок, того й пішли, а вчитель сказав, що його тут ніхто не розуміє, що він любить учнів, любить усіх до одного. То як можна поважати вчителя, який розпускає нюні? Ну, потім ми розіграли п'яту лунку — там треба провести кулю через ворота. Я провів її, але в нього було ще три удари. Ми говорили далі. Я сказав, що все ж атестат йому потрібний, бо що він робитиме без нього? А Тоні відповів, що мріє боровся за поліпшення життя у міських нетрях. Він чув, що існують школи для дуже бідних дітей, і він хотів би там працювати. Ну, й мав я мороки з отим вовняним покривалом, з моїм терпінням! Натягну його на одне плече, а воно сповзає на інше. Я заявив, що згодний, аби він там працював, та й мати не стане заперечувати, але атестат одержати все ж треба. Ця робота, як і будь-яка інша, вимагає певних навичок і знань. А коли він одержить атестат, то ми з матір'ю будемо щасливі послати його в спеціальний коледж, який готує викладачів для таких шкіл. Він на це відповів: на біса той диплом, коли він усе одно нічому не вчиться? Та це ж, казав він, обман, шахрайство, як і будь-який папірець, як і будь-який міжнародний договір. Ну, кажу я, хай буде й обман, а необхідно дотримуватись певних правил. Ось, наприклад, штани — може, й не найзручніший одяг, але правило таке, що всі носять. А то сідав би я в поїзд голозадий! А він мені: про мене, сідай голозадим. Ми саме скінчили партію в гольф, як підійшли якісь люди, вже й не знаю, підлітки чи дорослі, й попросили дозволу пограти. Ми сказали „будь ласка“ й пішли.

Грім гримів усе ближче, здавалось, ось-ось поллє дощ, зробилось темно, і вже не можна було роздивитись гравців. Це були, певно, старшокласники, а може, шпана, хулігани з нетрів — одне слово, не знаю хто. На них були джінси, стильні сорочки, волосся насмальцьоване. Голоси якісь неприродні, чи, може, вони кривлялися — не знаю. Поки один цілився по м'ячу, другий з усієї сили вдарив його, і той упав, охаючи, мов важко поранений. Справа не в тому, що мені неприємні такі типи, я просто їх не розумію, а коли нічого не знаєш про людей, з якими зустрівся,— тобі страшно, наче темної ночі. Ні, я не боюся темряви, але існує щось незбагненне, від чого поневолі лякаєшся. Я помітив, що, коли на мене нападає такий страх, мені досить уважно подивитися в незнайоме обличчя — і мені вже краще. Але ж тоді, як я казав, було зовсім темно. Вони собі грали, а ми з Тоні говорили про його атестат і про те, що потрібно дотримуватися в житті певних правил. Я казав, що ким би він не захотів стати, але вчитися необхідно, бо без відповідної підготовки далеко не в'їдеш. Навіть коли б захотів стати поетом, то й тоді слід спершу повчитися. А потім я сказав те, чого ніколи не говорив: „Я тебе люблю, Тоні“. А він: „Ти мене любиш чи думаєш, що любиш, тільки тому, що тобі приємно робити мені подарунки“. Тоді я сказав, що це не так, бо я того такий щедрий, що мій батько не був щедрий зі мною. „Ой щедрий, ой щедрий, ой щедрий!“— почав він мене перекривляти. Ого, він знає, який я щедрий. Цілий рік, кожнісінький день тільки й чує про мою щедрість. А потім раптом сказав: „Може, я ніколи не одружуся. І не буду першим із тих, що не одружуються. Може, я не цілком нормальний. Може, я хочу бути розпусником і спати з сотнями й сотнями жінок. Хіба мало способів жити, окрім того, щоб одружуватися й возитися з дітьми. Якщо так важливо мати дітей, то чому ви з матір'ю маєте тільки мене одного? Чому тільки одного?“ Я йому тоді розповів, що мати ледве не вмерла, коли його народила, а він: „Пробач, я ж не знав“. Потім вів своєї: невже я не можу зрозуміти простої речі, що в нього, може, зовсім немає бажання повертатися підвечір до гарненької жінки і грати в м'яча з цілою купою отаких синочків? Може, в нього є бажання зробитися злодієм, або ченцем, або п'яницею, або сміттярем, працювати на бензоколонці, керувати вуличним рухом або жити десь наодинці — схимником. Тоді я зовсім утратив терпіння, мов вовняне покривало впало додолу, і сказав, щоб він ішов під три чорти зі своїми примхами, що час йому готувати себе до якоїсь корисної діяльності. „До якої, цікаво? — спитав він.— Може, продавати зубний еліксир?“ Я замахнувся палицею, і якби він не прихилився, то розчерепив би йому голову. Вдома я розповів усе дружині, але вона, звичайно, відразу стала на захист сина, бо перед тим я полаявся з нею. Що мені було робити? Випив віскі, подивився телевізор, просидів перед ним аж до півночі, коли повернувся Тоні. Він не сказав мені жодного слова. Я теж мовчав. Він ліг, трохи згодом пішов спати і я.

З того дня він не вставав з ліжка».

IX

Тоні вже двадцять два дні лежав у ліжку. На двадцять третій місіс Нейлз одержала листа від Мері Ештон, яка колись у них працювала. Спочатку вона вкрала два діамантові персні — Неллі їх берегла як материну пам'ять і ніколи не носила. Вона й не лаяла Мері. Прислугу тепер знайти не так легко, думала, а Мері — жінка бідна, хай ці персні будуть їй нагородою. Але коли через місяць чи трохи пізніше зникли золоті запонки, Неллі, не згадуючи ні про персні, ні про запонки, звільнила її. Лист Мері надрукувала на машинці (чи не на вкраденій?) на чорному (теж краденому?) папері. Вона писала: «Шановна місіс Нейлз! Я чула, що ваш син захворів, і мені його дуже жаль. Він один з найкращих хлопців, з якими мені доводилося зустрічатися. В нашому селі живе знахар, котрий зве себе свамі Рутуола. Минулого року він вилікував мою сестру від ревматизму. Телефону він не має, а живе по Нагірній вулиці вище похоронного бюро Пейтона».

Це поєднання злодійства й магії трохи турбувало Неллі. Того дня у них були гості, і вона не мала часу показати листа чоловікові. Вечір гостям сподобався. Коли коктейлі єдине частування, то господині важко догодити гостям, і все ж Неллі заслуговувала на похвалу. Всі гості (а їх було шістнадцять чи сімнадцять осіб) для неї однаково дорогі, всім їм вона була рада. І страви, й коктейлі чудові, в розмовах нічого банального, ніхто не говорив дурниць або чогось нецікавого. Ніхто ні в кого не закохався, хіба що Чарлі Уентворт сів біля Марти Такерман на дивані і їх обох обпалило кохання. Подивившись одне одному в вічі, вони зрозуміли, що для них настав би рай, коли б могли жити разом. Кожний радів би всьому, що сказав би інший, їхні душі постійно відчували б приємне тепло, вони поїхали б аж до Японії. Скінчилось тим, що Марта встала з дивана і пішла до свого чоловіка, що сидів біля стойки. Затримка сталася при роз'їзді гостей. Цим завжди керував Тоні, а оскільки він був прикутий до ліжка, то його функції перебрав на себе Нейлз. Він з півгодини проморочився з машинами, показуючи, куди кому їхати. До восьмої години гості роз'їхалися. Неллі підсмажила собі й Нейлзу яєчню з ковбасою і показала йому листа від Мері Ештон.

— О боже! — вигукнув він.— Та це ж, здається, ота злодійка! Може, той знахар з їхньої зграї? Ні, обійдемося без чорної магії.

Муки, з якими Нейлз щодня їздив на роботу, досягли такої сили, що він змушений був піти до лікаря Малліна. Той виписав йому міцні заспокійливі ліки. Щоранку Нейлз приймав по таблетці, запиваючи кавою. Неллі сказав, що це вітамін. Від тих ліків у нього з'являлося почуття, ніби він, як той Зевс на малюнку, плаває в небі понад хмарами. Коли чекав на пероні поїзда на сьому сорок шість, то почував себе серед хмар. А підходив поїзд — струшував із себе хмару, заходив до вагона й сідав біля вікна. І ні похмурий ранок, ні нетрі, повз які проїздили,— ніщо не могло порушити його райдужних мрій. Біля Центрального вокзалу радісно й трохи неуважно посміхався до всього, чим зустрічало його місто, чи то злидні, чи хвороби, чи багатство або врода жінок, чи дощ і сніг.

Рано-вранці, як повернулися з гостей, Неллі прокинулась, почувши постріл.

Чи не повстали негри у своєму гетто, подумала вона, чи не йдуть брати приступом будинки білих на Каштановій алеї? Нейлза в постелі не було, і вона підійшла до вікна. Він стояв у підштаниках на клумбі й цілився з рушниці у величезну черепаху. Сонце ще не зійшло, але надворі вже розвиднілось, і чомусь здавалось, що між напіводягненим чоловіком та старовинною черепахою відбувається якась дивна доісторична битва. Нейлз підніс рушницю й вистрелив у черепаху. Черепаха хитнулася, завмерла, а потім повільно підвелася на лапах і пішла на нього. Неллі ніколи ще не бачила такого великого плазуна, але цієї ранкової години анахронізмом здавалася не черепаха, а людина. Бо й газон був черепашин, і небо — черепашине, увесь світ — її, а Нейлз у цьому світі був лише випадковим гостем. Він вистрелив удруге й — не поцілив. Вистрелив утретє, і черепашина голова схилилася набік. Тоді кинув рушницю на траву й підняв черепаху за зубчастий хвіст.

— Обережно, любий, може, вона ще жива,— крикнула Неллі у вікно.

— Ні,— сказав Нейлз.— Вона вбита. Куля перебила їй шию.

— Звідки вона сюди забрела?

— Гадаю, з болота. Їй, мабуть, років сто. Я йшов до туалету і раптом побачив, як вона повзла по газону. Спочатку подумав, що це мені сниться. Вона футів зо три завдовжки. Могла б покусати дитину або собаку. Вдень я її закопаю.

Повернувшись до спальні (у нього ще дзвеніло в правому вусі, а права рука трохи тремтіла), Нейлз вирішив прийняти останню пілюлю, але рука затремтіла, й пілюля впала на підлогу та закотилася під туалетний столик. Почекавши, поки Неллі вийшла з кімнати, він зігнув металеву вішалку і ліг на підлогу, намагаючись дістати пілюлю. Дно туалетного столика (чи, вірніше, комода) майже торкалося підлоги, та до того ще й темно було, так що пілюлі ніяк не знайти. Нейлз вимів дві однопенсові монети й гудзик. Потім прийняв зі столу лампи і вирішив відсунути комод від стіни. Але шухляди були цілком забиті одягом. Нарешті вдалося-таки відсунути, але пілюлі не було — вона, мабуть, закотилася в шпару. Нейлз почав колупати вішалкою, але дістав звідти лише бруд.

При одній гадці, що доведеться їхати на роботу без пілюлі, Нейлза охопив жах. З'явилася задишка, губи пошерхли. Йому завжди здавалося, що він не пам'ятає про перенесений біль, але зараз всі муки й приниження, які він пережив, пересідаючи з поїзда на поїзд у Грінейкрзі та Ласкаласі, в Клір-Хейвені та Турандоті, знову опали його, чи не дужче, ніж тоді. Вдруге він не в силі цього стерпіти. І мужністю тут нічого не досягнеш — якщо б і примусив себе поїхати на станцію, то сісти в поїзд о сьомій сорок шість не зможе. Холодні ванни, самодисципліна, молитва — все, що засвоїв він ще бойскаутом, тепер не допоможе. Він мусить їхати в місто заради Неллі й сина. Якщо не поїде, то їх обсядуть страшні вороги — холод, голод, страх, вони зазнають усіх злигоднів погорільців. Він став під холодний душ, але й це не відвернуло його думок про поїзд о сьомій сорок шість, як про якесь рухоме пекло. Він не знав, коли лікар починає приймати хворих, але був твердо переконаний: треба негайно дістати рецепт.

Лікар Маллін жив у новому районі, що чомусь називався Сади, хоча всі будинки з двоповерховими квартирами стояли на голому місці і ніде не було жодного деревця. Нейлз подзвонив, і якийсь чоловік у піжамі відчинив йому двері.

— Я, мабуть, потрапив не туди,— сказав Нейлз.

— Ви до лікаря?

— Так.

— Адреса у вас правильна, але лікар тут більше не працює,— сказав той.— Місцеве медичне товариство три тижні тому заборонило йому лікувати. І він працює тепер у міській лабораторії.

— Чому?

— Пілюлі... Він давав хворим заборонені законом пілюлі.

— Пробачте, — вибачився Нейлз. Що ж йому тепер робити? Поїхати в місто? А якщо не доїде? Чи сісти в автобус? Чи, може, краще взяти таксі? Раптом до нього обізвався якийсь незнайомець з машини, що стояла поруч:

— Чи не лікаря ви хотіли б бачити?

— Та лікаря ж, чорт забирай!

— А що він вам давав?

— Я й сам не знаю.

— Якого кольору?

— Сірого й жовтого. В капсулі, половина сіра, половина жовта.

— Знаю. Хочете, я вам дістану?

— Звичайно, хочу, дуже хочу.

— Зустрінемось на католицькому кладовищі, Лорелл-авеню. Біля статуї солдата, добре?

Нейлз прийшов на кладовище до незнайомця. Це було старомодне кладовище з багатьма пам'ятниками, але велична статуя солдата на цілу голову була вища за всі кам'яні ангели, і її легко було знайти. Гробокопи рили кирками й лопатами могилу, що здивувало Нейлза,— він думав, тепер могили риють машинами. Обминув багатьох ангелів, різних за кольором і за розміром — одні з людину, інші — менші, зовсім крихітні. Деякі розпростерли крила над могилою, інші обвивали хрести. Солдат був у формі вісімнадцятого року — каска, схожа на тарілку, обмотки, просторі штани. У правій руці, прикладом униз, тримав американську рушницю зразка 1912 року. Білий камінь, з якого було витесано статую, зовсім не потемнів, тільки трохи вивітрився, так що риси обличчя й відзнаки стерлися, і солдат скидався на привид. Підійшов і незнайомець, тримаючи в руці букет тюльпанів, які десь, мабуть, украв. Він поставив квіти у вазу перед солдатом-привидом і сказав:

— Двадцять п'ять доларів.

— Я платив десять за більший флакон,— хотів поторгуватися Нейлз.

— Знаєте що,— сказав незнайомець,— я ризикую десятьма роками ув'язнення плюс десять тисяч штрафу.

Нейлз дав йому гроші і одержав п'ять пілюль.

— В понеділок їх у вас уже не буде,— сказав чоловік.— О пів на восьму я ждатиму вас на вокзалі в туалеті.

Нейлз відразу поклав одну пілюлю в рот. А чим же запити? Побачив дощову воду в кам'яній урні, дістав долонею й запив. Їдучи машиною, він нетерпляче ждав, коли ліки почнуть діяти, і, доїхавши до зупинки, відчув себе знову на рожевій хмарі. Він став спокійний, врівноважений, трохи сумний і до того неуважний, що забув навіть вкинути на стоянці чверть долара в автомат. У нього пройшов біль, і, доїхавши в місто, подзвонив Неллі та сказав, що, може, варто покликати знахаря.

X

Після ленчу Неллі налила собі віскі. Треба б сходити до психіатра, подумала вона, але їй пригадався той лікар, що крутився навколо неіснуючого зуболікарського крісла. Вона його зненавиділа — не за те, що спекулює будинками, а за те, що позбавив її ілюзії, немовби при скруті можна звернутися до психіатра. Потім їй пригадалось, що в служниці-злодійки були вставні зуби. Пригадала й дезодорант, яким користувалася: він, як твердила реклама, має запах глиці, а насправді ця імітація запаху була схожа на пародію: наче на снігових вершинах смерділо туалетом.

Еліот просив її покликати того знахаря, і вона поїхала в нетрі старого міста, що тяглися уздовж річки. Раніш їй ніколи не доводилось туди їздити. В газетах читала, що там навіть удень грабують і вбивають жінок, а в барах часто-густо ріжуться ножами. Надворі, хоч ще й не звечоріло, почало темніти, линув дощ. Всі дощі для більшості людей звичайно схожі між собою, але для Неллі вони були різні: одні легко спадали тонкою сіткою з невинного неба її дитинства, інші були гіркі та бурхливі, ще інші — так допікали, що запам'ятовувались на все життя. Сьогодні дощ мав солоний присмак крові. Отже, Неллі сіла в машину й поїхала шукати в нетрях поховальне бюро Пейтона. Воно містилося в похилому дерев'яному будиночку, двері якого з шпилястим верхом ніби мали підкреслити святиню, куди вносили покійників (трупи хуліганів, забитих хуліганами) і звідки їх виносили на чорне кладовище, що містилося за звичайним. Ліворуч були ще одні двері, за якими, як гадала Неллі, мали бути сходи на другий поверх. І справді, прочинивши їх, вона побачила сходи.

Неллі так звикла до свого кубельця, до своїх затишних кімнат, що ця атмосфера спокою й добра, здавалось, проникла у всі клітинки її організму, аж до хромосом. Тут все таке було незвичне, все дивувало й лякало. Різкий запах, характерний для всіх подібних закладів, наче позбавляв її моральної стійкості. Вона оглянулась навколо, чи не побачить чогось звичного (хоч би вогнегасника!), але нічого подібного тут не було. Якби зненацька перед нею з'явився один із тих легендарних грабіжників, про яких вона читала у вечірніх газетах, вона була б зовсім беззахисна. Неллі розгубилась, злякалась до смерті. Інстинкт підказував їй тікати звідси якомога швидше, обов'язок переконував зійти сходами на другий поверх. Ці дві могутні сили наче були розділені широкою річкою без єдиного мосту, і Неллі відчула, як вони не схожі одна на одну. Їй здавалося, що вона прощається на вокзалі не з ким-небудь, а сама з собою, що стоїть на кладовищі й прощається з собою. Прощай, Неллі.

Вона з болючою гостротою відчувала, що тут їй нема чого робити. Бо й справді, хто вона така? Переписувачка населення? Представник товариства по боротьбі з безробіттям? Активістка з ліги, яка хоче попередити перенаселення, а тому безкоштовно постачає протизаплідні пілюлі? Одна з тих, що дають поради матерям-одиночкам? Жінка, яка роздає бідним виторг базару, влаштованого з добродійною метою? Ні й ні. Вона просто мати, син якої тяжко хворий, і яка (за порадою злодійки) шукає чарівника-знахаря. «Я ж добра жінка,— думала вона, йдучи сходами, хоч і відчувала, як це смішно.— Я ж ніколи не переїхала білки на шосе, а взимку завжди годую пташок зерном та насінням». На верхній площадці хтось написав пальцем на запиленому вікні: «Сід Грінберг курить і жує тютюн». На площадку виходило двоє дверей. На одних напис: «Храм Світла», звідти долинали музика і неголосний спів з радіоприймача. Вона постукала, але ніхто не відізвався. Тоді погукала: «Пане Рутуола, пане Рутуола...»

З-за других дверей почулося чиєсь хихотіння — чи то розпусне, чи п'яне — й жіночий голос перекривив Неллі: «Гаде, рятуй Олю! Гаде, рятуй Олю!..» Тоді засміявся й чоловік. Мабуть, вони лежали в ліжкові. «Ой, гаде...» — почала жінка, але через сміх не могла скінчити. Неллі постукала ще раз, і якийсь чоловік гукнув їй, щоб заходила. Вона переступила поріг і побачила, як не дуже чорний негр оббивав цератою стілець. В кімнаті пахло стружками. Священний запах. Може, звідси й святість Христа, який народився в родині теслі? В кутку стояв вівтар, на якому посеред квітів із воску горіла свічка. Квіти ті нагадували про смерть — про смерть і китайські ресторани.

— Прошу завітати до Храму Світла,— сказав негр.

Голос у нього був різкий, з акцентом. Але яким? Мабуть, ямайським, вирішила Неллі. Обличчя худюще, одне око вибите. Або війна, або камінь з пращі. Це непорушне око постійно було звернено догори, немов у якомусь релігійному екстазі. Зате друге, рухливе, жваве, блискотіло виразно.

— Я — місіс Еліот Нейлз,— сказала Неллі.— Мері Ештон порадила звернутися до вас; у мене хворіє син.

— То ви хочете, щоб я до вас зараз поїхав,— не сказав, а проспівав Рутуола.

— Так, якщо у вас є можливість і якщо гадаєте, що зможете йому допомогти.

— Спробую,— сказав він.— Ось тільки помию руки. Але своєї машини я не маю, а в дощ знайти таксі важко.

Їдучи додому, Неллі розповіла, що сталося з Тоні і все, як було до хвороби. Ні, в нього не ямайський акцент,— вирішила вона. Його мова — без певного кореня, але з якоюсь вишуканістю і навіть претензією на чарівність.

Перш ніж відвести його до Тоні, Неллі запропонувала йому віскі.

— Ні, ні, дякую,— відповів він. — Я маю в душі те, що зігріває краще за алкоголь.

— Чи вам не треба чого-небудь?

— Прошу про одне: щоб мені ніхто не заважав.

— Я про це потурбуюсь.

Неллі зійшла вниз і налила собі віскі.

— Я — свамі Рутуола,— відрекомендувався він, зайшовши до Тоні.— Я прийшов допомогти вам, принаймні гадаю, що це мені вдасться. Але спочатку скажу, чого в мене таке одне око. Коли мені було п'ятнадцять років, я не втерпів і вкрав велосипед. Це був яскраво-червоний велосипед фірми «Швін» на три швидкості. Я ніяк не міг перебороти бажання будь-що добути його. А вкравши, сховав у підвалі. Коли батько знайшов, то дуже мене побив, а потім примусив повернути велосипед тому, в кого я вкрав, і сам теж пішов зі мною. Батько хлопця не хотів скаржитися на мене в суд, але мої батько й мати наполягли, щоб мене судили. Вони боялися, що з мене виросте злодій, якщо мене не буде покарано. Це були добрі, м'якосерді люди, котрі, як я тепер зрозумів, боялися всього на світі. Мене засудили до шести місяців виправної колонії в Лівертауні. Серед ув'язнених, як то часто буває, були й гангстери, які створили державу в'язнів. Вони з усіма поводилися дуже жорстоко, і я, щоб уникнути знущань, удав із себе кривого. Бо я гадав, що коли буду кульгати, то вони, може, не будуть мене мучити. Але якось, ідучи до їдальні, я забув про це, і вони, зрозумівши, що я їх дурив, жорстоко мене побили. Я пролежав два тижні в лікарні і навіки втратив ліве око. Я міг би цього вам не казати, але ж люди, розмовляючи, не тільки слухають, але й слідкують за очима співбесідника, а оскільки я позбавлений наполовину цього засобу комунікації, то людям важко мати зі мною контакт. Коли ми будемо розмовляти, то я сяду так, щоб не бентежити вас своїм вибитим оком, але спершу я хотів би прибрати у вашій кімнаті. Ласку божу порядок викликає, так, здається, кажуть. Чи то навпаки?

— Здається, навпаки,— сказав Тоні.

У кімнаті скрізь, і на стільцях, і на дверних ручках, висів одяг Тоні. Рутуола все позбирав, знайшов у шафі мішок і заповнив його брудною білизною. Піджак повісив на вішалку, у черевики вставив розпірки, зачинив двері шафи та стер пилюгу з крісел.

— Ну, здається, трохи краще, правда ж? — сказав він, упоравшись. — Тепер я б хотів, якщо ви не заперечуєте, покурити трохи пахощами.

— Робіть усе, що хочете,— відповів Тоні.— А взагалі я не дуже люблю ці пахощі. Мені подобається, коли від дівчини приємно пахне духами, але в кімнаті ніяких запахів не терплю.

— Я вас розумію,— сказав Рутуола.— Але мій запах дуже слабкий і не нудотний. Це сандалове дерево. У нього дуже чистий запах.

Він витяг з кишені тонку паличку й запалив її.

— Ну, добре,— згодився Тоні.

— Я народився в Балтіморі,— почав Рутуола,— у бідній сім'ї, але я не хочу втомлювати вас оповіддю про злигодні моєї раси, — ви це й без мене добре знаєте. Я закінчив вісім класів, вільно читаю, хоч з арифметикою в мене гірше. Мій батько був теслею, і коли мене випустили з колонії, я йому допомагав. Потім, значно пізніше, поїхав до Нью-Йорка і працював на Центральному вокзалі. П'ять днів на тиждень, по вісім годин у день чистив туалети. Доводилось мити підлоги і все інше, але найбільше часу йшло нате, щоб постирати із стін написи. Стіни там білі, писати на них зручно, тож до суботи геть усі вони були списані. Були й такі, що ножем вирізували слова на дверях. Ненормальними їх не можна назвати — їх багато тисяч, і з їхніх вчинків я зрозумів, що таке самотність, їхнє незадоволення життям. Якось уночі, чи то під ранок, біля четвертої години, я витирав ганчіркою підлогу. Раптом до мене підходить якийсь незнайомець і благає: «Рятуйте мене, рятуйте, я, здається, вмираю». Одягнений цілком пристойно, але обличчя якесь сіре. Я хотів збігати за поліцейським, який саме о цій порі робить обхід, але він сказав: «Ходімо в залу чекання». Я взяв його під руку, і ми рушили дуже повільно, бо він увесь час стогнав. В залі чекання ні поліцейського, ні пасажирів не було, от ми й сіли на якісь сходи. Там було сумно, холодно, порожньо, тільки на одній стіні висіла яскраво освітлена реклама фотоапаратів. На ній було намальовано чоловіка, жінку й двох дітей на березі озера, а за ними, вдалині, гори, вкриті снігом. То був гарний, радісний малюнок, і я запропонував йому дивитися на гору — може, це допоможе забути горе. Потім кажу йому: «Давайте молитися», та він, виявилось, не знав жодної молитви. Тут я й кажу: «То давайте складемо молитву» і почав повторювати: «Мужність, мужність, мужність»,— а він за мною: «Мужність, мужність...» Потім інші слова, а він їх повторював, аж поки не заявив, що вже почуває себе краще й поїде на таксі до готелю трохи поспати. Він попрощався зі мною, і я його вже ніколи не бачив. А тижнів за три чи чотири я приїхав сюди й почав працювати у свого кузена, містера Перчема.

Дощ потроху вщухає. Нейлз іде з роботи додому. У вечірніх сутінках полюють на комах ластівки й дрозди. Вітер віє з північного сходу. Нейлз розрізняє шуми дерев під вітром: це гуде клен, а це береза, магнолія, дуб... Але яка з того користь синові та і йому? За обідом Неллі говорить Нейлзу, що в сина сидить знахар, але турбувати його не можна. Нейлз п'є та п'є, а по обіді Неллі каже, що хоче трохи відпочити. Але просить Нейлза дати обіцянку, що він не заважатиме знахарю. Він цілує її і бере в руки роман.

«У невеликому містечку Остерфогені в північній Данії,— читає він,— трапилася 1869 року така подія. Якось уранці головною вулицею прогулювався один молодик. Якщо судити з його елегантних, добре вичищених черевиків і з крою сюртука, то він, певно, приїхав з Копенгагена або Парижа. Був без капелюха, на лівій руці мав величезного персня з печаткою — гербом фон Хендрхейсів. Вночі випав сніг, і дахи будинків невеличкого міста були білі. Служниці віниками змітали сухий сніг з доріжок. Молодик (це був граф фон Хендрхейс) зупинився перед великим особняком і подивився на свій золотий кишеньковий годинник. Аж тут і годинник на церкві св. Михайла вибив одинадцяту. Коли в морозяному повітрі завмирали останні звуки, він зійшов сходами особняка і подзвонив. Дівчина в одязі служниці — у фартусі та в стрічках — відчинила йому двері, соромливо усміхнулась і низько вклонилася. Це була вродлива дівчина, але й широкі складки її сукні не могли приховати того, що вона вагітна. Гість пішов за нею уздовж темного коридора, до великої вітальні, де за самоваром сиділа стара леді. Граф ввічливо привітався французькою мовою і взяв з її рук чашку з чаєм.

— Я до вас лише на кілька хвилин,— сказав він.— Бо їду поштовою каретою до Копенгагена, а звідти вечірнім пакетботом до Остенде.

— Quel dommage! [1]— вигукнула стара леді.

Збоку біля неї стояли кросна, а під ними — позолочена скринька з різноколірною пряжею. Нахилившись до скриньки, вона дістала маленький пістолет і вистрелила в серце молодого графа...»

Нейлз кидає книгу на стіл і бере іншу, що зветься «Дощове літо». Читає перше речення «Літо було дощове, і в попільничках на столах обабіч басейну була завжди вода, в якій плавали недопалки». Він шпурляє книгу в куток. Хтось подзвонив. Нейлз відчиняє двері і бачить сусідку, місіс Харвей. «Чому в неї мокре обличчя?» — дивується він. Надворі яскраво світять зорі, дощу нема. Невже вона плаче? Чому? Це ж йому треба плакати...

— Заходьте, будь ласка,— запрошує Нейлз.— Ще раз прошу заходити.

— Здається, я до вас не приходила відтоді, як збирала гроші до каси взаємодопомоги,— каже місіс Харвей. Вона й справді плаче.— От я й прийшла просити...

«Червоний Хрест,— думає про себе Нейлз,— дистрофія м'язів, кардіосклероз?»

— То що ж? — питає він.

— Сім'я Харвеїв,— відповідає вона, то сміючись, то плачучи водночас.— Я прошу для татуся.

— Заходьте, будь ласка, й сідайте. Я принесу вам коктейль.

— Так от, — починає місіс Харвей. — Ви ж, мабуть, знаєте, що наш Чарлі вчиться на передостанньому курсі в Амхерсті. Він їздив у Бостон, де взяв участь у демонстрації. Його заарештували й протримали кілька днів у в'язниці, а потім оштрафували й випустили — умовно. А два тижні тому його позбавили відстрочки (як допризовника). Позавчора він одержав повістку. Одна жінка порадила мені звернутися до одного психіатра, який навчає призовників, як триматися на комісії, аби дістати звільнення. За це він бере п'ятсот доларів. Чарлі мав з'явитися в четвер, а в середу татусь пішов до банку і взяв звідти три тисячі, всі наші гроші. Він дав Чарлі п'ятсот готівкою, решту — чеком. Ніхто й слова не казав про його майбутнє. Після вечері Чарлі пішов до своєї кімнати, спакував речі й повернувся з чемоданом. Татусь підвіз його до станції. Вони там навіть не попрощались. Татусь признався пізніше, що боявся розридатись. Чарлі вже, мабуть, у Канаді або Швеції, жодної звістки від нього ми досі не мали. А наступного дня до татуся в контору прийшов якийсь чоловік, чиновник урядової установи, і звинуватив, що він узяв з банку три тисячі, аби син міг емігрувати. Ми гадали, що про наш вклад ніхто нічого не знає, а, виявляється, помилялись. Чиновник сказав, що хоче поговорити з ним удома, і татусь відразу поїхав, а чоловік, тобто службовець, теж приїхав із своєї канцелярії. Спочатку він звинуватив татуся, що той, мовляв, допомагав дезертирові, а потім витяг з кишені сигарету, поклав на стіл і оголосив, що татуся заарештовано за зберігання наркотиків. Ця сигарета, виявляється, була з маріхуаною, а татусь до цього часу й у вічі таких сигарет не бачив. Чиновник почав оповідати, що він переслідує дезертирів, бо півтора року був у німецькому таборі для військовополонених, де їв пацюків і мишей. І тепер хоче, сказав він, щоб нинішнє покоління теж узнало, як воно було. Тоді татусь подзвонив адвокатові, Гаррі Марченду, і вони втрьох поїхали в окружний суд, і татуся там заарештували та посадили до в'язниці за зберігання наркотиків. Йому встановили заклад у дві тисячі, а зараз саме кінець місяця, і в нас немає такої суми, от я й ходжу, щоб зібрати цю суму.

— Здається, я маю нагорі двісті доларів,— каже Нейлз,— якщо це вас улаштує, я принесу.

— Звичайно, влаштує.

У спальні темно, і Неллі питає, хто то прийшов.

— Це Грейс Харвей,— каже Нейлз,— я тобі все розповім пізніше.

Він дістає гроші з сейфа, і Неллі питає:

— Хіба Рутуола закінчив? Ти йому хочеш заплатити?

— Ні,— відповідає Нейлз.— Я розкажу про це тобі пізніше.

— Може, написати вам розписку? — питає Грейс.

— Навіщо? Не треба!

— Уже п'ять років, як я збираю внески у фонд взаємодопомоги,— каже вона.— І ніколи не думала, що доведеться просити грошей для татуся!

В кімнаті Тоні сильно пахне сандаловим деревом.

— Після того випадку на вокзалі, — розповідає далі Рутуола,— я повірив у силу молитви. Оскільки ж я не належу до жодної церкви, то ви можете спитати, кому я молюсь. На це питання я не можу відповісти. Я вірую в молитву, як у силу, а не як у розмову з богом, і коли моя молитва допомагає, а це трапляється досить часто, я, щиро кажучи, не знаю, кому за це дякувати. Мені вдалося вилікувати кількох хворих на ревматизм, хоч мої методи лікування діють не завжди. Але у вашому випадку, гадаю, вони подіють.

Ваша мати сказала, що ви були спортсменом і грали в футбол. Я б хотів, щоб ви Вважали мене своїм духовним болільником. Хоч вигуки схвалення й не забивають гола, але дуже часто допомагають. Я маю найрізноманітніші слова для того, щоб підбадьорити. Слова любові і співчуття, слова надії і слова-малюнки. Я уявляю собі якесь місце, куди б мені хотілося дістатись, і сам собі повторюю опис цього місця. Наприклад, кажу собі: «Я сиджу в будиночку на березі моря». Потім вибираю відповідну пору дня й погоду. Наприклад, уявляю, що сиджу в будиночку на березі моря о четвертій годині дня і надворі йде дощ. Потім кажу собі: я сиджу на стільці і на колінах у мене книжка. Потім уявляю, що в мене є кохана, яка вийшла ненадовго, але скоро повернеться. Сам собі уявляю і весь час повторюю про себе: «Я сиджу в будиночку на березі моря, надворі йде дощ, зараз четверта година, я сиджу на стільці і тримаю на колінах книгу. Моя кохана вийшла ненадовго і скоро повернеться». Таких картинок можна уявити скільки завгодно. Якщо у вас є якесь улюблене місто — як у мене Балтімора,— то вам слід лише вибрати пору дня, погоду, яка вам подобається, а також інші відповідні обставини і повторяти все це про себе. То що, згодні робити те, що я вам скажу?

— Так,— киває Тоні. — Я робитиму все, що скажете.

— Повторюйте за мною все, що я казатиму.

— Добре,— мовить Тоні.

— Я сиджу в будинку на березі моря.

— Я сиджу в будинку на березі моря.

— Зараз четверга година і йде дощ.

— Зараз четверта година і йде дощ.

— Я сиджу на стільці з книгою на колінах.

— Я сиджу на стільці з книгою на колінах.

— У мене є кохана, яка ненадовго вийшла і скоро повернеться.

— У мене є кохана, яка ненадовго вийшла і скоро повернеться.

— Я сиджу під яблунею в чистому одязі. Я дуже задоволений.

— Я сиджу під яблунею в чистому одязі. Я дуже задоволений.

— Чудово,— говорить Рутуола.— Тепер повторіть слово «люблю» сто разів. Рахувати не треба. Просто кажіть «люблю, люблю, люблю», поки не набридне. Спробуймо разом.

— Люблю, люблю, люблю, люблю, люблю...

— Чудово,— каже Рутуола.— Просто чудово. Ви говорили дуже щиро. Тепер спробуйте сісти.

— Це, звичайно, дурниця,— каже Тоні, — я знаю, що дурниця, але відчуваю себе краще. Давайте прокажемо ще одну молитву.

Коли до Нейлза долинули з кімнати Тоні співучі слова «Надія, надія, надія...», він саме наливав собі віскі. Чи це не жрець воду? Чи не зачарує він Тоні? Але коли Нейлз не вірить у магію, то чого він боїться? Через шибку він бачить газон під зорями. «Надія, надія, надія, Надія». Їхні голоси лунають розмірено, немов хтось б'є в барабан. Газон і спів нагорі — з різних світів. І це, на гадку Нейлза, не має ніякого сенсу.

— Тепер спробуйте сісти,— каже Рутуола.— Сядьте і спустіть ноги на підлогу.

Тоні встає. Він дуже схуд, м'язи його слабкі, ребра випинаються, сідниці запали.

Спробуйте ступнути кілька разів,— говорить Рутуола.— Небагато, два-три рази.

Тоні ступає. І раптом починає сміятися.

— Я почуваю себе знову самим собою,— каже він.— Я, звичайно, ще дуже слабий, але суму як не було. Отой жахливий сум зник.

— Ну, то чого б вам не одягнутися й не спуститись до батька й матері?

Тоні одягається, і вони йдуть сходами вниз.

— Я зовсім одужав, тату,— каже Тоні.— Я ще трохи слабкий, але суму вже немає. Мені зовсім не сумно, і наш будинок вже не здається картковим. Мені здається, що я воскрес із мертвих.

Неллі сходить униз в халаті. Вона плаче.

— Як же нам віддячити вам? — питає Нейлз,— Може, вип'єте чого-небудь?

— Ой ні, дякую,— каже Рутуола своїм високим, трохи співучим голосом.— Я маю в своїй душі те, що зігріває краще за алкоголь.

— Але ж ви дозволите вам заплатити?

— Ні, ні, дякую,— відмовляється Рутуола.— Проте ви можете зробити мені послугу й відвезти мене додому.

Отак усе й закінчилось. Через десять днів Тоні пішов до школи, і життя стало таке ж чудове, як і раніш. Щоправда, Нейлз і далі зустрічався зі своїм «благодійником» — то десь на ринку, то в туалеті, то в пральні-автоматі чи на якомусь із численних кладовищ.

XI

Про існування Нейлза (писав Хеммер) я вперше дізнався у приймальні зубного лікаря в Ашбернемі. Там я побачив у газеті фото і прочитав про призначення його завідуючим збуту зубних еліксирів фірми «Сафрон». У тій замітці згадувалось, що кілька років він жив у Римі, а також, що зараз він — член Добровільного пожежного товариства Буллет-Парка й клубу «Гірський струмок». Я не знав тоді і зараз не знаю, чому вибрав саме його. Може, вплинув дивний збіг наших прізвищ (Хеммер і Нейлз — «Молоток» і «Цвяхи»), а може, сподобалось його обличчя. Своє рішення я прийняв через кілька місяців, перебуваючи на пляжі.

Я був один, тому моя самотність викликала підозру. Адже всі з'являлися з дружинами й дітьми, а то навіть з батьками та гістьми. Це був чудовий пляж, і я добре його запам'ятав. Оголені тіла у нас підсвідомо асоціюються з уявленням про вічність та страшний суд, і, може, саме тому пляж здається нам ілюстрацією до Апокаліпсиса. Стоячи босими ногами біля води, напівголі, ми наче втратили будь-яке відчуття часу і чекаємо присуду. Та того дня не сталося нічого жахливого, тільки й суму було, що десь плакала дитина, яка злякалася хвилі.

Я позашлюбний син Франкліна Пірса Тейлора і його тодішньої секретарки Гретхен Шурц Оксенкрофт. Я вже багато років не бачив своєї матері, але й зараз вона стоїть переді мною: сиве волосся розвіває вітер, а сині очі блищать, наче дві криниці. Наймолодша й далеко не найвродливіша з чотирьох дочок каменяра, вона була родом з невеликого містечка в штаті Індіана. Батько й мати її дістали тільки середню освіту й обоє мали якусь фанатичну повагу до вищої школи: бо це, на їхню думку, цілком певний засіб вирватися з нудного злиденного існування Середнього Заходу. Однотомник творів Шекспіра лежав у них у вітальні на столі, як булава, як символ влади. Її батько, худий, русявий чоловік з вилицюватим обличчям, був родом із Йоркшира. У сорок років лікарі знайшли в нього туберкульоз. Працював він простим каменярем, згодом — майстром, а коли здешевів вапняк — став безробітним. В будинку, де виросла Гретхен, було дзеркало в позолоченій рамі, диван, набитий кінським волоссям і дещо з фарфорового та срібного посуду, який привезла мати з Філадельфії. Ніхто, звичайно, не вбачав у ньому залишків колишнього багатства чи хоча б якоїсь заможності. І все ж — Філадельфія, Філадельфія! Коли вимовляли це слово серед вапняків Індіани, то воно викликало уявлення про якесь незвичайне, сонячне місто. Гретхен ненавиділа своє ім'я і дуже часто видумувала собі інші: Грейс, Гледіс, Гвендолін, Гертруда, Габріела, Гізелла, Глорія. Якось, їдучи взимку з бібліотеки, вона з вікна трамвая побачила посеред вулиці свого батька. Він стояв, тримаючи в руках скриньку, й махав водієві, щоб зупинився. Але той проїхав, і Гретхен, повернувшись до сусідки, вигукнула:

— Бачили ви отого бродягу? Він підняв руку, щоб трамвай зупинився, та водій не звернув на нього уваги.

Це було сказано з інтонаціями героїні Голсуорсі, у світі якого вона перебувала весь цей день. То й не дивно, що не знайшлося місця для рідного батька. Для ролі слуги, або садівника він явно не підходив. Він міг би бути грумом, але ж у кар'єрі йому доводилось мати справу тільки з кіньми-ваговозами. Вона знала, що батько — чесний, мужній, охайний чоловік, а відреклася через його самітність, невлаштованість. Гретхен, чи, як вона тоді себе звала, Гвендолін, закінчила школу з відзнакою і вступила до Блумінгтонського університету, де одержувала стипендію. Через тиждень після того, як скінчила університет, вона розпрощалася зі своєю родиною, що залишилась у цій просякнутій вапняком місцевості, а сама поїхала шукати щастя в Нью-Йорк. Батьки прийшли на станцію проводжати її. Батько зовсім змарнів, мати весь час мерзла — її не гріло старе, полатане пальто. Коли махали їй рукою, один з пасажирів спитав: «Це ваші батьки?» Вона могла б і тепер з голсуорсівським пафосом сказати, що це — бідні родичі, до яких вона приїжджала, але замість цього вигукнула:

— О так, так, це мої мама й тато!

Мабуть, десь, у якомусь князівстві, що його нема на жодній карті світу, виростають і діти анархії й руйнування, до яких належить і Гретхен (тепер вона називає себе Глорією). На останньому курсі університету вона стала соціалісткою, і будь-які вияви несправедливості, нерівності чи іншого зла змушували її мучитись. З великими труднощами вдалося їй потрапити в Нью-Йорк, де незабаром стала працювати секретаркою у багатого соціаліста-мрійника Франкліна Пірса Тейлора. Згодом зробилася його коханкою, і якийсь час обоє були щасливі. А потім, як твердив мій батько, соціалізм у моїй матері був витіснений злодійством, або клептоманією. Вони багато мандрували, й щоразу, залишаючи готель, Гретхен-Глорія набивала свої валізи рушниками, наволочками, посудом. Вона запевняла, що все бере для бідних, але батько жодного разу не бачив, щоб вона їм хоч що небудь давала. «Комусь це дуже придасться», — звичайно казала вона, кладучи до валізи чужі речі. Якось увечері в готелі Хей-Адамс у Вашингтоні він застав, як вона, ставши на стілець, знімала кришталь з люстри. «Хтось покористається з цього краще»,— казала. В Толедо з готелю «Комодор Перрі» забрала ваги з ванної, але батько примусив віднести, де взяла. У Клівленді вкрала радіоприймач, у Сан-Франціско, з готелю «Палас»,— картину. Ця її звичка, як казав батько, призвела до того, що вони почали лаятись і, повернувшись до Нью-Йорка, розлучилися. Бідній Гретхен, за що б вона не бралася, ніколи не везло — чи мала справу з прасками, сковородами, автомобілями чи з протизаплідними препаратами. Незабаром після того, як розлучились, виявилось, що вона вагітна.

Тейлор і не думав з нею одружуватись. Він заплатив за перебування в пологовому будинку, а потім щомісяця видавав їй незначну суму на утримання сина. Вона найняла собі маленьку кімнатку в західній частині міста. Коли з ким-небудь знайомилась, то завжди називала себе міс Оксенкрофт,— любила дивувати співбесідника. Мабуть, їй видавалось оригінальним те, що я — незаконний син, а вона — незаконна дружина. Коли мені було три роки, до мене прийшла бабка з боку мого батька. Мої золотисті кучері дуже їй сподобались, і вона захотіла мене всиновити. Матуся моя ніколи не була рішуча в своїх вчинках і тому не знала, як їй бути, та через місяць погодилась. Вона вважала, що її привілей, а може, й покликання — їздити по світу й поширювати свій кругозір. Мені знайшли няню, і я став жити з бабусею в селі. Волосся моє почало темніти і до восьми років зробилося зовсім чорне. Бабуся не була ні жорстока, ні ексцентрична, хоч і казала не раз, що я не справдив її надій. У метриці я був записаний як Поль Оксенкрофт, але, мабуть, це їм не подобалось, і тому якось після обіду до нас прийшов адвокат, якого викликали для консультації. Довго не могли чогось придумати, аж раптом попід вікнами пройшов садівник з молотком, от мені й дали прізвище Хеммер. Гретхен одержала немалі гроші й поїхала в Європу. Тепер вона уже не могла видавати себе за Глорію. Всі чеки, акредитиви й інші документи стверджували, що вона Гретхен.

Батько мій, коли ще був молодий, щоліта жив у Мюнхені. Він не розставався з гантелями й штангою, і це зміцнило його м'язи, як жоден інший вид гімнастики. Навіть у похилому віці він зберіг свою форму і скидався на старого атлета з реклами, який агітував за гімнастику та вживання малясу замість цукру. В Мюнхені він (не знаю, чи з гонору, чи з задоволення) позував скульпторові Фледспару, який прикрасив своєю роботою фасад готелю «Принц-Регент». Для отих чоловічих каріатид, що на своїх плечах тримають карнизи багатьох оперних театрів, залізничних вокзалів, житлових будинків і палаців правосуддя. «Принца-Регента» розбомблено в сорокові роки, але я ще до війни встиг побачити цей найелегантніший готель Європи та впізнати в каріатиді, що підтримувала фасад, риси мого батька. Фледспар був тоді в моді, і я знову побачив батька, тепер уже на ввесь зріст, у Франкфурті-на-Майні, де він підтримував усі три поверхи готелю «Мерседес». Я бачив його в Ялті, Берліні, на Бродвеї. Потім став свідком його занепаду, коли монументальні фасади вийшли з моди. Я бачив, як його викинули на зарослий бур'яном пустир у Західному Берліні. Правда, все це значно пізніше. У юні ж роки вся образа від того, що в мене немає батька, що я мушу називати його дядьком, цілком компенсувалась усвідомленням того, що на цих плечах тримаються і «Принц-Регент», і «Мерседес», і Оперний театр у Мальцбурзі, теж, до речі, зруйнований бомбами. Я відчував, яку велику відповідальність він узяв на себе, і дуже його за це любив.

Одна дівчина, яку я кохав, переконувала мене, що вона прекрасно собі уявляє, яка була моя мати. «О, я уявляю твою матір,— казала вона, зітхаючи, — як вона зриває троянди в садку». Коли мати й виходила в садок, то вона ставала навколішки й полола бур'ян, вириваючи його обома руками: отак, як собака гребе лапами землю. Вона зовсім не була такою тендітною й граціозною, як уявляла собі моя дівчина. Може, того, що в мене не було батька, я ждав від матері більше, ніж вона могла мені дати, але я завжди був нею незадоволений і розчарований. Зараз вона живе в Кітцбюхелі, поки впаде сніг, а потім переїздить у який-небудь пансіонат в Есторілі. А почне танути сніг — знову повертається в Кітцбюхель. Ці переїзди робить не так з любові до сонця, як з чисто матеріальних міркувань. Вона й зараз пише мені принаймні двічі на місяць. Викидати її листи не читаючи, я не відважуюсь, бо раптом у якомусь з них буде важлива новина. Щоб ви могли судити по них, наведу той, що недавно одержав.

«Мені снилося сьогодні кіно,— пише вона.— Не сценарій, а справжнє кольорове кіно про японського художника Шардена. Потім ніби я потрапила у наш садок в Індіані, і там було все так, як тоді, коли звідти виїхала. Навіть квіти, що зрізала кілька років тому, лежали на ганку зовсім свіжі.

Геть усе так, як і тоді,— і це не тому, що я все пам'ятаю, ні, пам'ять моя стає все гірша й гірша. Потім наснилось, ніби я в поїзді. Дивлюсь у вікно на голубе небо й синю воду. Хоч сама не знаю, куди їду, але раптом бачу в сумочці запрошення провести уїк-енд у Роберта Фроста. Звичайно, він давно помер і похований, та коли б навіть був живий, то ми могли б розмовляти не більше п'яти хвилин.

У дечому моя пам'ять послабшала, але в іншому вона чудова, і навіть занадто. Я весь час чую музику. Тільки прокинусь — і вже чую. Найбільше мене дивує її різноманітність. Інколи я прокидаюсь під урочисті звуки квартету Розумовського[2]. Ти знаєш, як я його люблю. До сніданку лунає концерт Вівальді, трохи пізніше — Моцарта, а ще пізніше — якась фраза з Шопена. Я ненавиджу Шопена. То чому ж моя пам'ять мучить мене його музикою? Пам'ять моя дарує мені то щось приємне, то ніби хоче допекти, згадує тільки мерзоту. І коли вже зайшла мова про пам'ять, то я повинна згадати маленьку Джеймзі (це її шотландський тер'єр). Минулого тижня якось уночі раптом прокидаюсь годині о третій від дивного звуку. Ти знаєш, що Джеймзі спить біля мого ліжка. Виявилось, це вона уві сні рахувала. Я виразно чула, як вона рахувала від одного до дванадцяти. Потім почала вимовляти алфавіт. Ти, мабуть, скажеш, що я збожеволіла, але коли говорять дельфіни, то чому б не могла говорити Джеймзі? Щойно вона закінчила алфавіт, я її розбудила. Вона, здається, трохи соромилась, що я спіймала її на гарячому, але потім посміхнулась, і ми обидві знову заснули.

Я гадаю, тобі все це здається нісенітним, але ж я не захоплююсь ні гаданням на картах, ні астрологією, і не жду, як моя подруга Елізабет Хауленд, що „двірник“ на вітровому склі автомашини підкаже мені, які акції треба купувати. Елізабет запевняє, що минулого місяця „двірник“ порадив їй купити акції „Мерк Кеміклз“ і вона таким чином заробила кілька тисяч. Як і всі, хто грає, вона, звичайно, ні слова не каже про свої програші. Отже, я не слухаю порад „двірника“, але музика переслідує мене всюди,— я можу її чути навіть у моторах літаків. Тому, що звикла до тихого гудіння трансокеанських турбореактивних літаків, мені особливо подобається музика старих ДС-7 і „констелейшенів“, якими я літаю в Португалію і Женеву. Ці машини злітають у повітря під акомпанемент моторів, який у моїх вухах дзвенить якоюсь вселенською музикою, випадковою й безладною, наче сновидіння. Хоч це й не бравурна музика, але коли б хтось назвав її сумною, то помилився б. Музика „констелейшенів“ побудована на контрапункті і менш хаотична, ніж музика ДС-7. Я розрізняю в ній так само, як і в концертній залі, перехід від мажорного звучання до притишеного септакорду, потім до октави, з модуляцією в мінор і до завмиранню акорду. Всі ці звуки мають урочистий характер, але я знаю з власного досвіду, що така музика ніколи не досягає кульмінації й завершення. В церкві, яку я відвідувала ще дівчиною в Індіані, грав органіст, який не мав музичної освіти: у нього не вистачило чи то грошей, чи наполегливості. Він грав на органі віртуозно і досить швидко, але ніколи не витримував стилю п'єси, яку грав. Хоч би як енергійно й чітко починав грати фугу, а закінчував завжди безладно й вульгарно. Отак і „констелейшени“— в них та сама нерішучість, недостатність наполегливості. Перший, другий і третій голоси фуги чуєш виразно, але потім, як і в того органіста, якісь дивні, далекі від музики акорди. Музика ДС-7 одночасно й багатша, і більш обмежена. Так, коли я летіла якось уночі до Франкфурта, то виразно чула, як мотори виконали половину варіацій Гуно на теми Баха. Я чула також Генделеву „Музику на воді“, тему смерті з „Тоски“, вступ до „Месії“ тощо. А якось уночі в Інсбруці (може, через сильні морози), тільки-но сіла в ДС-7, як почула, що мотори відтворили чудовий синтез усіх звуків життя — тут були гудки пароплава й паровоза, бряжання залізних воріт, гуркіт барабана і грому, і людські кроки, і спів — усе, здавалося, сплелось у повітряну мотузку чи шнур. Але щойно стюардеса попросила нас звернути увагу на застереження „Не палити“ (Nicht rauchen) — шнур обірвався.

Звичайно, для тебе все це дурниці. Для мене ж не секрет, що ти волів би, щоб твоя мати була схожа на інших та посилала тобі печиво й пам'ятала, коли твій день народження. Але мені здається, що в нашому намаганні вивчити й зрозуміти одне одного ми занадто вже обережні й боязкі. Коли ми хочемо заглянути в душу людини (а більше нам нічого й не треба), то завжди здається, що це викликано чесністю відчаю. А насправді ми замінюємо життєву реальність штучною моделлю такої ж реальності, а ту, що існує насправді, вперто ігноруємо. Перед тим, як закінчити листа, я змушу тебе ще трохи понудьгувати й поділюся з тобою ще одним спостереженням.

Під час моїх мандрівок я помітила, що кожна постіль, яку я займала в готелі чи пансіоні, має свою, властиву тільки їй, атмосферу і ця атмосфера дуже впливає на мої сни. Це ж факт, що ми залишаємо відбиток себе — своїх бажань, свого настрою — на постелі, в якій спали. І в мене дуже багато доказів цього. Минулої зими, коли була в Неаполі, мені приснилось, що я перу цілу купу нейлонових речей, чого справді ніколи не робила, бо не виношу синтетики. Сон був дуже реальний: я бачила, як ті речі висять під душем, і відчувала запах мокрої білизни, хоч це не могло бути згадкою чогось пережитого.

Коли прокинулась, то відчула, що мене оточує не моя звична атмосфера, а зовсім інша — атмосфера соромливості й душевної чистоти. У кімнаті явно відчувалась чиясь присутність. Вранці я спитала реєстратора, хто займав переді мною ту кімнату. Він поглянув у реєстр і сказав, що там жила міс Харієт Лоуелл, американська туристка, яка перейшла в меншу кімнату. „Та он вона йде з їдальні“,— додав він. Я оглянулась і побачила міс Лоуелл, вона була в білій сукні, яку я прала уві сні. Це її соромливий, цнотливий і ясний дух сповнював мою кімнату. Ти можеш заперечити, що це просто збіг. Але слухай далі. Якось у Женеві я опинилася в постелі, від якої тхнуло такою гидкою еротикою, що сни мої були бридкі, як ніколи. Вранці я поцікавилась в адміністратора, хто жив там до мене, і він відповів: „Oui, oui; deux tapettes“[3]. Після цього в мене виробилась звичка — вгадувати, хто жив у готелі переді мною, і вранці перевіряти в адміністратора, чи це так. Та найзначніше трапилося навесні в Мюнхені. Я зупинилася, як і завжди, в „Брістолі“, і мені приснилася соболина шуба. Ти знаєш, що я ненавиджу будь-яке хутро, але цю шубу я бачила дуже виразно — золотисті шкурки, жовтий шовк, яким вона була підбита, а в одній із шовкових кишень — два квитки до опери. Вранці, коли покоївка принесла мені каву, я спитала, чи не було в жінки, що жила тут до мене, хутрової шуби. Дівчина сплеснула руками й, піднявши угору очі, сказала: „Так, так! Це була шуба з справжніх російських соболів, і така чудова, що раніш нічого подібного я не бачила!“ Жінка, виявляється, дуже її любила, любила наче коханого. Мішаючи каву й намагаючись не виказати свого хвилювання, я спитала: „А чи не ходила та жінка в оперу?“ „Звичайно, ходила,— відповіла покоївка,— вона приїхала сюди на Моцартівський фестиваль і щовечора протягом двох тижнів ходила в оперу“.

Я цьому не дуже здивувалась, бо завжди була переконана, що в житті багато таємничого. Але ти погодишся тепер, що ми залишаємо якусь частку себе і нашого духу в кімнаті, де спимо. Та що мені з цього? Варт мені комусь розказати про це — мене вважатимуть за божевільну. Після довгих роздумів я прийшла до висновку, що наші сни вбирають в себе буквально все — і одяг, і квитки до опери.»

XII

Я ріс у бабусі в Ашбернемі й ходив до місцевої школи. Років до десяти чи одинадцяти їв на кухні, а потім мені дозволили сідати з дорослими за великий стіл. Майже щодня у нас були гості. Я був у тому віці, коли розмови дорослих здаються надокучливими, і зовсім цього не приховував. Бабуся якось вичитала мені й сказала: «Тепер, коли ти вже досить великий, щоб сидіти за спільним столом, то, гадаю, можеш взяти участь у нашій розмові. Бо люди сходяться не тільки, щоб пообідати, а ще й для того, щоб обмінятися думками, враженнями, новинами.

Ми ж щодня взнаємо щось нове, чи не так? Щодня знайомимось із чимсь новим, цікавим. Мабуть, і тобі щастить узнати чи помітити щось таке, що було б цікаве і для мене, й для гостей. Отже, я хочу, щоб ти брав участь у розмові за столом». Я попросив перевести мене назад до кухні, але бабуся, здавалось, і не чула. Як я хвилювався, коли ввечері зайшов у вітальню! Розмова була саме в розпалі, коли бабуся посміхнулася до мене й подала знак.

За весь день я міг пригадати тільки те, що коли йшов зі школи, то бачив, як одна жінка крала в парку нагідки. Коли вона почула мої кроки, то сховала їх під полу, а коли одійшов, то рвала далі.

— Я бачив у парку одну жінку,— сказав я.— Вона крала нагідки.

— Це й усе, що ти бачив сьогодні? — спитала бабуся.

— Ні, ще бачив, як грали в баскетбол.

Дорослі повернулися до перерваної розмови, і я зрозумів, що моє повідомлення їх не зацікавило, і вирішив готуватися до виступів. Я взяв підручник стародавньої історії і щоночі вивчав по дві сторінки.

— З усіх грецьких держав від Чорного моря до західних берегів Середземного моря, — почав я наступного дня,— ні одна не могла позмагатися з Афінами, і це все зробив не хто інший, як Перікл...

Наступного вечора я розказував про Соломона, потім — про афінську конституцію. Під кінець тижня бабуся зласкавилась:

— Гадаю, краще буде, коли ти слухатимеш, що кажуть інші.

Бабуся була багата, товста й негарна, але оскільки ніколи не думала про гроші, то й старою мала свіжий вигляд. Адже велике щастя — не знати однієї з найбільших людських турбот. Ми з нею були добрі друзі, хоч я часто її дратував. Якось, коли мені було років дванадцять і я ще не поїхав учитися, вона чекала до себе на обід англійського герцога Пенрайта. Вона ж бо не тямилась від титулів, а мені її хвилювання чомусь зовсім не подобалось. Почувши, що пригощати лорда будуть устрицями, я пішов до ювелірної крамниці Вулветса і купив велику штучну перлину. Попросив бабусину покоївку Ольгу вкласти її в одну з устриць і подати лорду Пенрайту. За обідом було осіб з дванадцять, і всі весело щебетали, як раптом лорд Пенрайт вигукнув: «О боже!» і показав усім свою знахідку. Я вибрав у Вулветса найбільшу перлину, і при світлі свічок вона здавалася такою, що й ціни їй не скласти.

— Оце так пощастило,— зрадів лорд.

— Хм,— хмикнула бабуся. Її обличчя, таке ласкаве й радісне, спохмурніло.

— Я цю перлину вставлю в обручку й подарую дружині,— сказав лорд.

— Але ж це моя перлина,— заперечила бабуся.— Мій будинок, мої устриці, отже, й перлина моя.

— А я цього й не подумав, — зітхнув лорд і знехотя передав перлину бабусі.

Щойно вона взяла перлину в руки, то відразу здогадалася, що вона несправжня і, звернувшись до мене, наказала:

— Геть до своєї кімнати.

Хоч бабуся й не згадувала мені ні разу про цю перлину, але ставлення до мене дуже різко змінила. А в вересні відіслала мене до школи-інтернату.

XIII

Коли я був уже в останньому класі, бабуся померла, і мені нікуди було їхати на різдво. Я почував себе дуже самотнім, і мені було дуже важко, що я незаконнонароджений. Кожний у школі мав як не батька, то хоч матір. І я подумав, що добре було б, якби мій батько з нагоди різдвяних канікул почастував мене хоч кухлем пива. Більш нічого я від нього не хотів. Я знав, що він одружився й живе в Бостоні, от і полетів до нього. Я взнав з телефонного довідника, що він мешкає у Дедемі, й поїхав туди. Мені хотілося, щоб він почастував мене лише кухлем пива. Я подзвонив і, коли мені відчинила його дружина, був здивований, побачивши негарну сиву жінку з блідим лицем і великими зубами. Та не дивлячись на таку зовнішність, вона мала іншу чарівність, бо здавалася доброю й розумною. Хоч рот був трохи завеликий, а губи тонкі, посмішка просто чудова. Я сказав, що я Поль Хеммер і хотів би бачити містера Тейлора. Гадаю, вона відразу зрозуміла, хто я такий. Бо сказала, що він у місті.

— Він поїхав туди ще в середу, кудись попиячити. А коли їде пиячити, то повертається додому тільки через кілька днів. Ночує він у «Рітці».

У голосі місіс Тейлор не чулося жалю. Може, вона й рада, що він поїхав. Я їй подякував і кинувся в «Рітц». Мені сказали, що він і справді там живе, але на мій телефонний дзвінок ніхто не відповів. Я піднявся в ліфті й подзвонив. Ніхто не озвався, але двері були незамкнені, і я ввійшов.

Тут і справді пиячили: вся кімната була заставлена порожніми пляшками й брудними чарками (хіба без них можна обійтися?). У спальні, на одній із двох незастелених постелей, що аж вищали про тривалі любощі, спав мій батько. Він був зовсім голий, тільки на шиї ланцюжок із сімнадцяти корків од пляшок шампанського. Хтось почепив йому, коли він утратив свідомість. Йому було вже за п'ятдесят, але важка атлетика пішла на користь, і людині короткозорій він би міг здатися набагато молодшим. Але в отій гнучкості, що не пасувала до його віку, було щось непристойне. Звалившись на ліжко від могутньої дії алкоголю, він був схожий на Ікара або Ганімеда з вицвілої й загидженої мухами фрески в другорядному італійському ресторанчику. Гадаю, що коли б я закричав над самим його вухом, то він навряд чи прокинувся б. Йому й справді треба виспатися. І я не став його будити. Це ж був мій батько, автор, чи, вірніше, співавтор моїх серця, печінки, легень і мозку. То як же повестися з своїм творцем? Я міг його вбити, міг посміятися з нього і міг усе йому пробачити. Це було нелегко, але я йому пробачив. Тепер — у Кітцбюхель! Якщо батько не почастував мене пивом, то, може, мати наллє хоч склянку чаю.

Ми говоримо про мандрівки, навіть кругосвітні, як про найзвичайнісінькі речі. «Потім містер Ікс,— читаємо ми,— полетів з Бостона в Кітцбюхель». Але як це далеко від правди! Я купив квиток до Лондона. Літак спізнювався, то я ще встиг випити в барі п'ять чарок мартіні і перелетів Атлантичний океан зовсім п'яним. В Лондон ми прибули на світанку, і я побачив, що загубив свій багаж. Протинявся в аеропорту до третьої години дня і, коли знайшовся багаж, поїхав у таксі до готелю «Дорчестер». Але заснути ніяк не міг, тому пішов у кіно, а потім напився в пивній. Я мав квиток на ранковий літак до Франкфурта-на-Майні, але над Лондоном висів такий густий туман, що літаків не випускали. Через кожні півгодини оголошували по радіо, що туман ось-ось розвіється. Я з'їв сніданок, яким агентство безплатно пригощало пасажирів. А потім і ленч. О третій оголосили, що відлітатимемо завтра. Я повернувся в «Дорчестер», там вільних номерів уже не було, і спробував переночувати в чотирьох інших готелях, а оскільки ніде не було місць, то опинився в мебльованих кімнатах на Паркмен-сквері. Всю ніч не міг заснути, бо з сусідньої кімнати долинав такий шум, що його краще не описувати. Ранок був туманний, але я мав надію, що випогодиться, і поїхав у аеропорт. Там випив чашку поганющої кави й склянку рожевої води, якогось ерзацу лимонного соку. Цей «сік» так подіяв на мій шлунок, що мусив щодуху бігти в туалет. Хвилин через п'ятнадцять почув звідти, що відлітає мій літак. Натяг штани і побіг навпростець, але все ж ледве не спізнився на франкфуртський літак. Мої внутрішні органи не заспокоїлись, і я всю дорогу від Лондона до Франкфурта просидів у туалеті. Там висіли світлові написи трьома мовами, що наказували мені повернутися на місце, але чи ж міг я це зробити? У Франкфурті, де пересідав на літак до Інсбрука, було дуже холодно. В Інсбруці я сів на невеличкий місцевий літак і о четвертій годині дня прибув до Кітцбюхеля. Вірніше, не прибув, а з великими труднощами привіз те, що залишилось од мене, хоч більшу частину, як мені здавалося, розтрусив по дорозі над третиною нашої планети.

Мати жила в пансіоні «Бельв'ю». На фасаді дерев'яної будівлі висіли роги, і я подумав собі: чи в тирольців це не означає зради, чи цей готель саме на цьому й спеціалізувався. Коли сказав, що хотів би бачити матір, всі дуже здивувались. Вона ж бо була фройляйн. Покоївка зійшла на другий поверх і сказала, що до неї хтось приїхав. Мати аж вигукнула з радощів, коли побачила мене, я міцно її обійняв. Волосся в неї посивіло, але очі, як і раніше, були яскраво-голубі.

— Ти приїхав на різдво, Полю?— спитала вона.— Ти приїхав відсвяткувати різдво зі своєю матір'ю? Звичайно, в таку пору я живу в Есторілі, але цього року тут пізня зима, і я вирішила побути, поки випаде сніг.

Мені дали кімнату поруч з її, і ми разом піднялися нагору. Мати нагріла чай на спиртовці і налила мені чашку. Раптом двері в її кімнату розчинились — і влетіла якась кощава жінка.

— Ви взяли нашу цукерницю! — зарепетувала вона.— Ви її позичили вчора й так і не повернули.

— Але ж я повернула,— заперечила мати.— Я поставила її на вашу книжкову полицю.

Коли незнайома вийшла, мати обернулась до мене і сказала:

— То як там твоя ганебна батьківщина?

— Вона не ганебна, мамо,— заперечив я.— А крім того, вона й твоя.

— Це так, я мандрую з американським паспортом,— сказала вона.— Без нього нікуди не поїдеш. І все ж — це ганебна країна.. Коли ще з твоїм батьком я була в соціалістичній партії, то постійно говорила, що коли американський капіталізм буде й надалі вихваляти продажних, нечесних людей, то наша економіка деградує й вироблятиме лише наркотики; людський розум, емоційна глибина — все буде непотрібне.— Мати ткнула в мене пальцем і продовжувала: — Я переглядаю американські журнали в кафе. Більше половини місця в них відведено на рекламу тютюну, алкоголю, а найбільше отих дурнющих автомобілів. Ці реклами обіцяють, буквально запевняють, що той, хто їх купить, забуде вбогість, нашу духовну бідність і оту одноманітність, що так поширилася внаслідок нашого егоїзму. За всю історію цивілізації не було ще народу, який так цілеспрямовано намагався б сам себе отруїти. Минулого року я була в Каліфорнії...

— А я й не знав, що ти приїздила,— здивувавсь я.

— Так, приїздила. Я тобі не дзвонила, бо...

— Байдуже,— мовив я.

— Я знала, що тобі байдуже,— різко сказала вона.— Отже, я їздила до своїх друзів у Лос-Анжелес, і вони возили мене новими автострадами. Я побачила ще один приклад самовбивчої нісенітниці, муніципальної корупції й нищення природних багатств. Я ніколи туди не повернуся, бо коли б повернулась, то знаєш, що зробила б?

— Ні, не знаю.

— Я б поселилась у якомусь містечку, як Буллет-Парк. Купила б невеличкий, непоказний будинок. Грала б у бридж, брала б участь у благодійних справах, запрошувала б до себе гостей. Робила б усе, аби приховати мету свого приїзду.

— А саме?

— Я б вибрала собі якогось ще не старого чоловіка, агента рекламного бюро, одруженого, з двома чи трьома дітьми, одне слово, людину, яку можна було б назвати зразковою, котра живе без емоцій і для якої не існує духовних цінностей.

— Що б же ти з ним робила?

— Я б розіп'яла його на церковних вратах,— сказала вона збуджено.— Бо тільки розп'яття може збудити наше суспільство з непробудного сну!

— Як би ти його розіп'яла? — спитав я.

— Я й сама ще не знаю, — сказала вона. І раптом знову стала ласкавою бабусею.— Гадаю, що спочатку я б його опоїла наркотиком на вечірці з коктейлями. Мені б не хотілося, щоб він страждав.

Я пішов у свою кімнату й став розпаковуватись. Оштукатурена перегородка між моєю й материною кімнатою була дуже тонка, і я чув, що вона говорила. Спочатку думав, що до неї хтось прийшов після того, як я вийшов, але потім зрозумів, що вона розмовляє сама з собою. «Мій батько був звичайний каменяр, до того ж часто залишався без роботи,— чув я виразно.— Я десь вичитала, що будь-чия кар'єра визначена ще в дитинстві, бо залежить від умов життя, і зрозуміла, що коли так, то мені випаде бути офіціанткою в залізничному ресторані, чи щонайкраще, бібліотекаркою в якомусь містечку. Я не хотіла пасивно чекати, а намагалася змінити все так, щоб збільшити траєкторію своєї долі. Я жила тоді в невеличкому місті і найбільше боялась зостатися там назавжди...»

Я вийшов у коридор і відчинив двері в її кімнату. Скинувши черевики, вона лежала одягнена на ліжку і говорила до стелі.

— Що ти робиш, мамо?

— Аналізую сама себе,— бадьоро відповіла.— Я вирішила звернутись до психоаналізу, але місцевий лікар, до якого пішла, хотів здерти з мене по сто шилінгів за сеанс. Коли ж сказала, що це для мене задорого, то він порадив продати машину й менше витрачати на харчування. Уявляєш такого нахабу! Тоді я вирішила аналізувати себе сама. Тричі на тиждень лягаю й розмовляю отак по годині. Я дуже відверта, не приховую анінайменших дрібниць. Здасться, це лікування дає свої наслідки і не коштує мені й цента. Прошу не заважати мені, я мушу говорити ще сорок п'ять хвилин...

Я вийшов і зачинив двері, але до мене долинав її голос: «Коли я засинаю на спині, то сни мої прямолінійні, спокійні й пристойні. Мені часто сниться, коли сплю на спині, вілла у стилі Палладіо, тобто англійський будинок в тому ж стилі. Коли сплю на правому чи лівому боці, то сни круглі, неприємні й зрідка еротичні. Коли сплю на животі...»

Я зайшов до своєї кімнати й почав пакуватися, я — єдиний син чоловічої каріатиди, що тримає на собі три поверхи готелю «Мерседес», і збожеволілої старої. Матері я зоставив записку, що мені необхідно терміново їхати. Я не вважав свій приїзд і від'їзд недобрим вчинком, бо був упевнений: вона так щільно закутана в свою ексцентричність, що й не помітить моєї відсутності.

В обід я вже був у Лондоні. Це було двадцять третього грудня. Пообідавши, вийшов погуляти. Ішов сніг. Я поминув театр чи, може, кінотеатр, в якому виступав якийсь проповідник. Його імені я вже не пригадую. Зайшов, бо цікаво було, що він казатиме. Зала була напівпорожня.

Проповідник виявився миршавим чоловічком у непоказному сірому костюмі. Обличчя його, хоч і не бридке, вражало якоюсь дисгармонією. Червоний ніс, мов картопля. Тонкі губи. А волосся й вуха ніби приставлені до голови в останню хвилину. Зала яскраво освітлена, і я почав розглядатися. Переважно тут були люди, що живуть у мебльованих кімнатах,— самотні дідусі й бабусі, що з неробства, з малого розуму кинулися в побожність, але були й люди молоді, чоловіки та жінки, котрі шукали собі душевного спокою. Здавалося, їх вже не обтяжують відчуженість, підозра, самотність, страх і турботи. Життя начебто стало гармонійним, а всі — нормальними людьми. Мій сусід сидів у позі людини, заглибленої в молитву. Після проповіді нас запросили зійти на сцену покаятися в гріхах і одержати відпущення. І всі підходили до проповідника, який їх благословляв.

Обличчя їх так і сяяли, і не хотілося навіть думати — а чи ж довго триватиме оця їхня екзальтація? Майже на всіх чекали вдома порожні квартири, де треба доглядати хворих, родинні чвари, приниження, відчай. Я зійшов на естраду одним із останніх. Так, отче мій, я грішний. Я грішний у плотських гріхах. Я залишив свій новий велосипед мокнути під дощем. Я не люблю своїх батьків. Я милувався собою перед дзеркалом. Очисть мене й відпусти мені гріхи, отче милосердний.

І ось, стоячи перед ним з пониклою головою, я відчув себе цілком очищеним, відчув, що мені прощено всі гріхи. Життя стало простим, звичайним, даром божим. Моє життя не безцільне, воно має мету, хоч яку саме — я узнав трохи пізніше. Щасливий, що все так склалося, я повернувся до себе в готель.

XIV

Коли ще був на другому курсі Єйльського університету, то звернувся до нью-хейвенського суду за дозволом змінити ім'я й прізвище з Поля Хеммера на Роберта Леві. Я й сам не знаю чому. Хеммер, звичайно, нікудишнє прізвище. Леві здавалося мені простим і милозвучним, і оскільки я не належав до жодної церкви, то, мабуть, сподівався таким чином проникнути в єврейську общину. Мій адвокат красномовно розписував те, що я байстрюк і що своє прізвище одержав завдяки тому, що біля вікон моїх опікунів випадково пронесли такий скромний, елементарний інструмент, як молоток. Суддя Вайншток відмовив мені. Нью-хейвенська газета видрукувала всю цю історію, включаючи походження мого прізвища, і внаслідок цього мене перестали приймати у вищому товаристві, а з десяток друзів — то й вітатись не хотіли. Я завжди дивувався й дивуюсь, чому це байстрюків вважають завжди загрозою громадського порядку.

Не буду описувати школу й коледж. Коли мені було двадцять чотири, я жив у Клівленді і вклав свої п'ятдесят тисяч доларів з бабиної спадщини у видавництво, що його організував товариш, з яким я вчився в коледжі. Ми обидва нічого не тямили в цій справі, тому в нас нічого не виходило. В кінці року ми заставили своє видавництво більшому, яке через півроку, коли кінчився термін закладу, скористалося цим, і — пропали мої грошенята! Я впав у глибоку меланхолію; не думаю, щоб вона була пов'язана з цією втратою, бо в мене залишалось ще досить грошей. То був такий важкий розпач, гострий відчай, що, здавалося, може різати, як ножем. Разів зо два мені навіть ввижалась та огидна меланхолія — вона, немов той bete noir[4], була вся у густій вовні. Звичайно ж її не можна бачити, вона — наче струмінь повітря. Я вирішив переїхати в Нью-Йорк і перекладати поезії Еудженіо Монтале[5]. Найняв собі мебльовану кімнату. В цьому місті мене майже ніхто не знав, і тому весь час я провадив на самоті або з своєю меланхолією.

Вона переслідувала мене в поїздах і літаках. Бувало, встану вранці цілком здоровий, у голові повно всіляких планів, а вже під час гоління або за першою чашкою кави на мене нападає меланхолія. Особливо душила вона мене на світанку, коли прокидався від шуму транспорту. Найкращий, єдиний захист — уп'ястися головою в подушку й пригадувати ті образи, які колись символізували для мене втрачені красу і велич. Першим з цих образів була гора Кіліманджаро. Чудова вершина, покритий снігом конус, освітлений сонцем. Я бачив цю гору не менш тисячі разів, молився, щоб побачити її знову, і коли уявляв, то бачив біля її підніжжя вогнища первісних людей. Це видовище сягало, певно, бронзового або залізного віку. Трохи рідше вдавалося мені уявити укріплене середньовічне містечко, як Монт-Сен-Мішель або тібетський палац далайлами. І середньовічне місто, і снігова вершина символізували все прекрасне — кохання, відданість. І зовсім рідко та менш виразно я бачив річку з зеленими від трави берегами. Може, то були Єлісейські поля, але я не міг туди проникнути, та ще мені здавалось, що їхню ідилічну красу споганили залізниця чи автострада.

Аби позбутися меланхолії, я почав випивати. Це сталося приблизно через місяць після мого прибуття в Нью-Йорк — якось уранці, голячись, я випив трохи джину. Потім знову ліг, накрив голову подушкою і взявся уявляти гору, укріплене місто або зелень навколо річки, та натомість мені уявилася якась бліда жінка в сукні з білими й голубими смугами. Ту мить чи дві, що вона стояла перед моїми очима, я відчував до неї глибоку, щиру симпатію.

Того дня я проспав до одинадцятої чи й довше, а прокинувшись, пішов до кафе за рогом і замовив сніданок. Почалась обідня перерва, найшло багато відвідувачів, від галасу яких та запаху їжі мене почало нудити. Я випив кави й апельсинового соку й повернувся в готель, де випив нерозведеного джину. Мені, здається, полегшало, тоді я випив ще й утретє та пішов до французького ресторану чого-небудь попоїсти. Там-то вже догодили моєму перебірливому смаку. Я замовив порцію мартіні, яєчню й солодкий пиріг. Цього разу з'їв усе. Тоді знову повернувся в готель, роздягнувся й ліг у постіль, напнувши ковдру на голову. Бо мені гидке було світло, воно викликало меланхолію, тоді як темрява немовби зменшувала мої болі, а ніч означала забуття. Та ні заснути, ні задрімати не міг. Коли ж одягнувся й вийшов на вулицю, то вже звечоріло. Я знову потюпав до французького ресторану, після чого пішов у кіно. Фільм був про шпигунів і такий примітивний, що я зовсім утратив своє, і так слабе, уявлення про час і простір. Подивившись щось з половину фільму, я пішов додому та й знову ліг. Було десь біля десятої. Я ковтнув дві таблетки снотворного і проспав до другої години наступного дня. Одягнувшись, пішов до ресторану й замовив яєчню. Повернувся, ліг і проспав до десятої ранку. Мені хотілося одного — заснути і довго-довго-довго не прокидатися. Таблеток снотворного у мене вистачило б. Та я їх усі викинув і подзвонив одному з моїх друзів, щоб той дав мені адресу лікаря, який його лікує. Потім подзвонив цьому лікареві і попросив порадити мені психіатра. Він порадив людину на ймення Дохені.

Я відвідав Дохені післяобід. На столах його передньої було порозкидано багато журналів, але всі попільниці були чисті, подушки на диванах не зім'яті, так що я навіть подумав, чи не перший я його пацієнт за досить довгий час. Може, це безробітний психіатр, недосвідчений, і тому люди до нього не йдуть, і він провадить весь свій час у порожньому кабінеті, як то трапляється з деякими юристами, перукарями чи антикварами? Незабаром вийшов Дохені і забрав мене в свій кабінет, уставлений давніми раритетами. Невже це входить у освітню програму психіатра,— здивувався я. Хто тільки їх збирає, оті раритети? Самі лікарі? Чи їхні дружини? Чи хтось із спеціалістів? У Дохені були великі карі очі на довгастому обличчі. Я сів у крісло, й він, як ото зубний лікар, що спрямовує на вас яскраву лампу, спрямував на мене свої карі очі. Цілих п'ятдесят хвилин тішився я його поглядом, пильно дивлячись на нього, щоб довести, що я людина мужня й серйозна. Його обличчя двоїлося в моїх очах, наче я був паяний, і я з задоволенням слідкував, як виразно було видно то одне, то друге, поки інше відходило на другий план. Дохені брав по долару за хвилину.

Мені зовсім не покращало після лікування в Дохені, навпаки, навіть погіршало, і я почав серйозно думати, що, може, й справді мою душу травмували кам'яні каріатиди, які прикрашали готелі й театри нашої планети. А коли це так, то що мені робити? Оперний театр у Мальцбурзі і готель «Принц-Регент» зруйновано, але я не можу примусити батька не підтримувати більше готель «Мерседес» чи піти геть із Бродвею. Я пив і далі, і в мене почали трястися руки. Коли бував у барі, то ждав, поки бармен повернеться до мене спиною, і тільки тоді хутенько вихиляв свою чарку. Інколи увесь свій джин розливав на стойку, з чого весело сміялися інші відвідувачі. Якось я поїхав на уїк-енд до Пенсільванії з такими ж гіркими п'яницями, як і сам, і повернувся в місто біля одинадцятої вечора. Вокзал тоді саме перебудовували, і він являв собою купу руїн; я подумав, чи це не грізна проекція безладдя в моїй душі... Вийшов на вулицю й почав шукати бар. Всі бари навколо були занадто освітлені, як для людини, в якої трясуться руки, і я рушив у східну частину міста, шукаючи напівтемний, де моєї вади не можна було б помітити. Йдучи провулком, я звернув увагу на двоє освітлених вікон. Стіни кімнати були пофарбовані в жовтий колір. Вікна не завішані. Я бачив самі жовті стіни. Поставивши валізу на тротуар, я витріщився на них, як на якесь диво. Бо був переконаний, що, хто б не був власником цієї кімнати, він веде достойне, сповнене сенсу життя. Може, це такий неодружений молодик, як і я, але тверезий, мудрий, вольовий. Його вікна немов докоряли мені. Я хотів, щоб моє життя було не тільки пристойне, але й зразкове. Я хотів стати корисним членом суспільства, тверезим і гармонійним. Якщо я не можу змінити своїх звичок, то обстановку змінити можу: досить мені знайти таку кімнату з жовтими стінами, подумав я, і це, може, вилікує мене від меланхолії й пияцтва.

Наступного дня після обіду я спакував речі, взяв таксі й поїхав до готелю «Мілтон», сподіваючись знайти кімнату, в якій почну нове, пристойне життя. Мені дали номер на третьому поверсі, вікна якого виходили на вентиляційну шахту. Кімната була не прибрана. На бюро стояла порожня пляшка з-під віскі й дві чарки, а з двох постелей користувалися лише одною. Я поскаржився по телефону черговому, на що той сказав, що, крім цього номера, у них є ще один подвійний номер на одинадцятому поверсі. Я перебрався туди. Це був номер на двох осіб, його прикрашала велика колекція натюрмортів. Я замовив джину, вермуту, ціле відро льоду й надудлився. Та це зовсім не в'язалося з моїм наміром, і вранці я перебрався в готель «Медісон».

Моя кімната в «Медісоні» скидалася на кабінет Дохені. Там не було тільки кольорової фотографії трьох його дітей. Письмовий стіл, певно, перероблено з клавікордів. На кофейному столі, обтягнутому шкірою, було безліч слідів од сигарет. На всіх стінах висіли дзеркала, так що я постійно натикався на своє зображення. Бачив, як я курю, п'ю, одягаюсь, роздягаюсь, а коли прокидався вранці, то найперше бачив самого себе. Наступного дня я переїхав у «Вальдорф», де мені дали приємну, високу кімнату. З неї відкривалась широка панорама: я міг бачити баню св. Бартоломея, будинок корпорації «Сігрем», а також один із тих жовтих, на дві половини будинків, що спереду мають безліч балконів і вікон, а ззаду ніяких ознак життя, крім ринв. Наче їх не збудовано, а ножем відчикрижено. До того ж, як і скрізь у Нью-Йорку вище шістнадцятого поверху, звідси видно було безліч каріатид, наяд, баків для води й флорентійських арок. Мені уявилось, як легко можна було б позбутися меланхолії, стрибнувши з вікна. Я негайно виїхав із «Вальдорфа» й полетів літаком до Чікаго.

Там я поселився в кімнаті на сімнадцятому поверсі готелю «Палмер-Хаус». Меблі були наче з якоїсь певної епохи, але я ніяк не міг пригадати з якої; та раптом пригадав, що такі самі були і в готелі «Вальдорф». Я підняв жалюзі. Моє вікно виходило у двір, і куди б я не глянув — вгору чи вниз, направо чи наліво, скрізь були сотні й сотні вікон, схожі, як дві краплі води, на моє. Саме тому, що воно нічим не відрізнялося від інших, я, здавалось, позбувся всіх своїх індивідуальних рис. Аж голова запаморочилась. Цього разу я вже боявся не кинутися з вікна, а зовсім зникнути. Бо коли моя кімната не відрізняється від сотень і сотень інших, то і в мені, може, нема нічогісінько, чим би я відрізнявся від решти людей. Я спустив жалюзі і вийшов з кімнати. Внизу я випив три мартіні й пішов у кіно. В Чікаго я пробув лише два дні та поїхав до Сан-Франціско. Там я переночував дві ночі в готелі «Палас», ще дві — у «Св. Франциска», потім полетів до Лос-Анжелеса, де зняв номер у готелі «Балтімор». Він і трохи не скидався на ту кімнату, яку я собі вимріяв. Довелося перейти в «Шато Мармон». А звідти — в «Беверлі-хіллз», а через день я вже летів до Лондона північним маршрутом. В готелі «Коннот» не було вільних місць, тому я два дні провів у «Дорчестері». Потім полетів до Риму й зупинився в «Едемі». Моя меланхолія супроводжувала мене по всьому світі, і я продовжував пити. Якось, лежачи вранці в «Едемі», зарився головою в подушку й намагався, як завжди, викликати образ гори Кіліманджаро, Єлісейські поля чи якесь середньовічне місто. І раптом мені здалося, що тим містом, про яке я мріяв, могло бути Орвієто. Я взяв у консьєржа на прокат «фіат» і помчав на північ Італії.

Та десь під обід я дістався до Умбрії й зупинився в якомусь містечку, обнесеному фортечним муром, з'їв трохи макаронів з сиром, запиваючи вином. Тут сіяли багато пшениці, лісів було більше, ніж будь-де в Італії, хоч я, з властивою всім туристам тупістю, помічав лише схожість усіх куточків на світі. Я казав сам собі, що все, що я бачив, міг би побачити і в Нью-Гемпшірі чи в Гейдельберзі. То навіщо було їхати? Десь біля сьомої вечора я спустився в глибоку долину, де лежало Орвієто.

Я помилився лише в тому, що форма веж була тут інша, ніж я собі уявляв. Місто стояло на горі, і його житлові квартали були ніби варіацією рельєфу місцевості — от саме таке місто я й намагався уявити, коли хотів подолати свою меланхолію. Воно цілком відповідало моїй уяві! Я був схвильований. Ішлося про моє життя й про моє душевне здоров'я. Католицький собор, що підносився високо вгору над усіма іншими будівлями, викликав, як і слід було чекати, страх, захоплення і ледь не жах, наче якась частина моєї пам'яті належала єретику, що його ось-ось почне допитувати інквізиція. Я проїхав нижньою частиною міста, піднявся на скелю й зупинився в готелі «Національ», де мені дали великий європейський номер-люкс з масивною арматурою й кришталевою люстрою. Але це було зовсім не те, що мені потрібне. Я блукав вулицями міста і лиш перед сутінками неподалік від собору побачив освітлені вікна, а за ними жовті стіни.

Дивлячись на них знадвору, я, здавалося, був на порозі нового життя. Хоч цей будинок був у самому центрі міста, сюди меланхолія не сміла б підійти навіть близько. Парадні двері були відчинені, і я зійшов сходами на другий поверх, де містилися кімнати з жовтими стінами. Як я й уявляв, вони були щойно пофарбовані, ніяких меблів ще не стояло. Наче все готували для мого поселення. Якийсь чоловік прибивав полиці для книг. Я забалакав до нього й спитав, чиї це кімнати. Він відповів, що його. Я спитав, чи не може він їх продати або здати; він засміявся й сказав, що ні. Тоді я сказав, що хочу тут жити і можу заплатити за них скільки завгодно, а він тільки посміхався й казав ні, ні. Потім я почув, як кілька чоловіків тягли по коридору щось важке. Я чув їхні напружені голоси, хекання і як щось грюкнуло об стіну. Це було двоспальне ліжко, і вони потягли його в другу жовту кімнату. Власник квартири пояснив мені, що це його шлюбна постіль, що завтра він вінчається в соборі і житиме тут зі своєю дружиною. Я все ще був переконаний, що ці кімнати будуть мої, й спитав, чи не схотів би він жити в одній з нових квартир у нижній частині міста, я б заплатив йому різницю і зробив би йому багатий весільний подарунок. Звичайно, він був невблаганний. Адже сотні разів уявляв собі, як привезе свою наречену в ці жовті кімнати, і ніякі гроші не могли витіснити цього йому з голови. Я побажав йому всього найкращого і спустився сходами вниз. Отак я знайшов свої жовті кімнати і так їх втратив. Вранці виїхав з Орвієто до Рима, а звідти, наступного дня, до Нью-Йорка.

Я переночував у своїх мебльованих кімнатах, випивши за вечір кварту віскі. Вранці поїхав до Пенсільванії відвідати свого шкільного товариша Чарлі Мастерсона та його дружину. Серед гостей були й гіркі п'яниці, і ще до обіду ми випили весь джин. Я поїхав у сусіднє містечко Бленвіль, накупив там чимало випивок і рушив назад. Десь завернув не туди, куди треба, і опинився на вузенькій грунтовій дорозі, яка, здається, нікуди не вела. І тут, глянувши ліворуч, я втретє побачив над дорогою свої вимріяні жовті стіни.

Я вимкнув мотор і освітлення, виліз з машини, по невеликому дерев'яному місточку перейшов струмок. Перед терасою був газон, чи вірніше галявина, бо трава не підстрижена. Кам'яниця правильної чотирикутної форми являла собою стару пенсільванську ферму, і світло горіло тільки в одній кімнаті, саме в кімнаті з жовтими стінами. Їхній колір був точнісінько такий, як і там, в Орвієто. Обережно, наче злодій, я підкрався до тераси будинку. В жовтій кімнаті сиділа жінка й читала книгу. На ній була чорна сукня і черевики на високих підборах. Збоку стояла склянка з віскі. Її бліде обличчя досить вродливе. Як мені видалося, їй років двадцять чи трохи більше. Чорна сукня і високі підбори здавалися, як для села, недоречними, і я подумав, що вона, мабуть, щойно приїхала з міста або збирається їхати туди,— хоч, судячи з розміру склянки, це навряд чи так. Але мене цікавила не жінка, а кімната, квадратна, світла, з жовтими, як лимон, стінами. Я відчував, що коли б тут жив, то знову став би самим собою, діяльною, достойною людиною. Раптом вона, наче відчувши мій погляд, підвела голову. Я зразу одійшов від вікна. Бо був щасливий. Йдучи назад до машини, я прочитав на поштовій скриньці в кінці під'їзду — «Емісон». Коли, найшовши дорогу, приїхав до Мастерсонів, то спитав місіс Мастерсон, чи не знає вона когось на прізвище Емісон.

— Звичайно, знаю, — відповіла вона.— Дора Емісон. Вона зараз, мабуть, у Рено.

— В її будинку світилося,— сказав я.

— Дивуюсь, як це ви туди потрапили?

— Я заблудився.

— Тоді, мабуть, вона з Рено вже повернулася. Чи ви з нею знайомі? — спитала вона.

— Ні,— відповів я.— Але хотів би познайомитись.

— Ну, коли вона вже повернулась, то я можу запросити її завтра на коктейль.

Наступного дня Дора Емісон прийшла у своїй чорній сукні й черевиках на високих підборах. Вона вела себе стримано, але мені здалася чарівною, не через якісь фізичні чи духовні чари, а тому, що володіла кімнатами з жовтими стінами. Вона зосталась вечеряти, і я став розпитувати про її будинок. Спитав, чи не хотіла б продати його. На це Дора нічого певного не відповіла, видно, це її не цікавило. Тоді я попросив дозволу подивитися її будинок, і вона байдуже погодилась. Сказала, що відразу ж після вечері їхатиме додому, то я можу поїхати. Я так і зробив.

Щойно зайшов до жовтої кімнати, відразу відчув той самий душевний спокій, про який мріяв, коли вперше побачив жовті стіни в будинку біля пенсільванського вокзалу. Буває ж, що зайдеш під кінець дня до стайні, столярні чи сільської пошти, і раптом на душі стане так легко, як ніколи. У всіх цих місцях приємно пахне (я забув згадати ще пекарні). Майже всі конюхи, теслі, листоноші й пекарі мають такі світлі, позбавлені будь-яких турбот, обличчя, що здається, й горя немає в світі. Подібного почуття лагідності, побожності я ніколи ще не відчував навіть у церкві.

Господиня налила мені склянку віскі, і я знову спитав її, чи не продасть вона будинок.

Навіщо я маю його продавати? — спитала вона.— Я його люблю. Це ж мій єдиний будинок. Якщо ви хочете оселитися в цій місцевості, то купіть будинок Баркхема; я знаю, що його продають і він набагато кращий за мій.

— Я хочу саме цей будинок.

— Не знаю, чому це мій будинок так вам сподобався. Як на мене, то я б вибрала будинок Баркхема.

— Ну, добре — я куплю будинок Баркхема, і ми з вами поміняємося.

— Ні, я зовсім не хочу переїжджати,— сказала вона і поглянула на годинник.

— Чи можна мені тут переспати? — запитав я.

— Де?

— Тут, в оцій кімнаті.

— Але чого вам тут спати? Диван твердий, мов камінь.

— Просто закортіло, та й усе.

— Якщо вже так хочете, то спіть. Але без дурощів.

— Гаразд.

— То я принесу постіль.

Вона пішла нагору й принесла звідти простирала, ковдру та постелила мені на дивані.

— А тепер і я піду,— сказала вона, простуючи до сходів,— Гадаю, ви знаєте, де що міститься? Коли забажаєте ще випити, то лід у відрі. В аптечці є бритва мого покійного чоловіка. На добраніч.

Вона ввічливо посміхнулась. І пішла до себе.

Я не став пити віскі, мені й так було добре. Сівши в кріслі біля вікна, я раював від спокою, що його випромінювали жовті стіни. Я чув, як недалечко тече струмок, як десь пищить нічна пташина, як шелестить листя; я був закоханий у все це, наче в прекрасну жінку, закоханий у зорі, дерева, траву в саду. Я кохав усе й усіх. Я знову почав жити й зрозумів, як далеко відійшов від курсу, накресленого самою природою. Ось тут моє справжнє життя, прекрасне і сповнене сенсу. Я вийшов на терасу. Хоч небо було й хмарне, але де-не-де проглядали зірки. Вітер перемінився, і в повітрі пахло дощем. Я спустився до мосту, роздягнувся й кинувся у ставок. Вода була пружна і трохи відгонила болотом, з якого витікала, але, на відміну від наших стерильних сапфірових плавальних басейнів, від неї пахло коханням. Я втер лице сорочкою і, не одягаючись, пішов у будинок, відчуваючи себе так, наче вся земля існує лиш для мого задоволення. Я почистив зуби, вимкнув світло і ліг у постіль, а надворі почався дощ.

Вже з рік чи й більше звук дощу для мене асоціювався тільки з плащами, парасольками, галошами й мокрими сидіннями в машині, але зараз він здавався ніби продовженням мого щастя, щедрий дарунком. Він, здавалося, збільшував відчуття легкості й чистоти, що охопили мене, і я, намагаючись не заснути, прислухався до нього з увагою й зацікавленістю, наче до музики. Коли заснув, мені приснились і гірська вершина, і обнесене муром місто, і зелені береги річки. Прокинувся на світанку, а меланхолії й сліду не було! Я викупався в ставку, одягнувся. На кухні знайшов диню, заварив каву й засмажив трохи бекону. Запах кави й бекону здався запахом нового життя, і я поїв з великим апетитом. Господиня, закутавшись у купальний халат, зійшла трохи пізніше й подякувала, що я заварив каву. Коли підносила чашку до губів, рука її так тремтіла, що кава пролилась. Тоді вона сходила в буфетну, принесла пляшку віскі й долила його в каву. Вона не пробачилась, нічого не пояснювала, але рука перестала тремтіти. Я спитав, чи не дозволила б вона мені підстригти траву на газонах.

— Якщо маєте бажання, то будь ласка. У нас тут важко знайти кого-небудь. Молодь тікає в місто, а старі помирають. Косарка там, у сараї, бензин, здається, теж там.

Я знайшов косарку й бензин і взявся до роботи. Газон був чималий, і я попогрів чуба аж до півдня, а може, й довше. Вона сиділа на терасі, читала і щось пила — чи то холодну воду, чи джин. Я приєднався, весь час думаючи, як би мені стати для неї не просто корисною, а необхідною людиною. Можна було б позалицятися, але коли б вона стала моєю коханкою, то довелося б ділити з нею жовту кімнату, а цього мені зовсім не хотілось.

— Якщо хочете закусити на дорогу,— сказала вона,— візьміть собі шинку й сиру у холодильнику. До мене хтось приїде о четвертій, але ви ж, певно, схочете вернутися раніше...

Я перелякався. Вернутися! Знову повернутися до каламутних зелених вод Лети, до свого проклятого боягузтва, до ліжка, в якому я ховався з головою під ковдру, боячись найменшого шереху, до джину, без якого я вже не в силі був з'їсти й порції яєчні? Цікаво, хто цей «хтось», він чи вона? Якщо це жінка, то я міг би й залишитись, видаючи себе за її помічника, котрий харчується на кухні й спить у жовтій кімнаті.

— Чи вам більше нічого не треба? — спитав я — Може, нарубати дров?

— Мені привозять дрова з Бленвіля.

— Тоді, може, наколоти трісок на розпал?

— Ні, не треба.

— Сінешні двері на кухні зіпсувались,— сказав я.— Я міг би їх відремонтувати.

Вона вдала, що не чує, пішла в будинок і трохи згодом повернулась з двома бутербродами.

— Гірчиці не хочете? — спитала.

— Ні, дякую.

Я взяв бутерброд, наче проскуру під час говіння, бо це ж була остання їжа, яку я мав спожити з апетитом, поки повернуся знову в цю жовту кімнату, а коли ж це буде? Мене охопив відчай.

— До вас приїде чоловік чи жінка?— спитав я.

— Гадаю, що це вас не обходить, — відповіла вона.

— Пробачте.

— Дякую, що підстригли газон,— сказала вона.— Це велика послуга для мене, але зрозумійте, що я не можу дозволити незнайомцю спати на моєму дивані без того, щоб не потерпіла моя репутація, яку, до речі, вже й так дехто намагався очорнити.

— Я зараз же їду,— сказав я.

Засуджений до вигнання й дуже боячись своєї схильності до саморуйнування, я повернувся в Нью-Йорк. І тільки зачинив двері своєї кімнати, як знову почалося: джин, Кіліманджаро, яєчня, Орвієто і Єлісейські поля. Наступного ранку я довго не вставав. Коли голився, випив трохи джину і вийшов, щоб випити де-небудь кави. І тільки-но ступнув кілька кроків, як просто перед себе побачив Дору Емісон. Вона була зодягнена в чорне (я ніколи не бачив її в чомусь іншому) і сказала, що приїхала в місто на кілька днів дещо купити й сходити в театр. Я запропонував їй разом поснідати, але вона сказала, що в неї нема часу. Коли ми розлучились, я сів у машину й поїхав у Бленвіль.

Двері були замкнені, але я вийняв шибку на кухні та вліз досередини. У жовтій кімнаті мені відразу, як я й гадав, полегшало: я відчув себе щасливим, урівноваженим і сильним. Я взяв із собою книжку Монтале й читав її після обіду та робив виписки. Час знову минав легко, і я вже не думав про стрілки годинника, як про своїх ворогів. О шостій скупався, випив склянку віскі й приготував собі вечерю. Господиня мала всього вдосталь, і я записав усе, що брав, аби пізніше їй повернути. Пообідавши, продовжував читати, хоч і міг світлом у кімнаті привернути чиюсь увагу. О дев'ятій роздягнувся і, вкутавшись у ковдру, ліг на дивані. Через кілька хвилин побачив фари машини, що під'їздила до будинку.

Я встав, пішов на кухню й причинив за собою двері. Якщо це вона, то вискочу через задні двері. Якщо ж це хтось з її Друзів чи сусідів, то вони незабаром собі поїдуть. Почувся чийсь стукіт у парадні двері. Потім якийсь чоловік відчинив їх, бо я забув замкнути їх, і лагідним голосом спитав: «Дорі, Дорі, ти спиш? Прокинься, люба, це твій Тоні, твій коханий». Потім почалапав сходами, весь час повторюючи: «Дорі, Дорі, Дорі», а коли зайшов до спальні та побачив, що там нікого немає, то вигукнув: «Чорти б тебе забрали!» — зійшов і, грюкнувши дверима, поїхав геть. А я, голий, стояв на кухні, тремтів і прислухався до шуму машини, що віддалялась.

Я знову ліг, а приблизно через півгодини до будинку під'їхала ще одна машина. Мені довелося ще раз ховатися на кухні. Людина, що назвала себе Мітч, повторила все, що робив попередник. Він теж зійшов сходами, голосно гукаючи Дорі, а потім, вилаявшись, поїхав геть. Все це так вплинуло на мене, що вранці я прибрав кімнату й кухню, витрусив попільничку й повернувся до Нью-Йорка.

Дора говорила, що пробуде в місті два-три дні. Коли кажуть «два-три», то це означає добрих чотири. Два з них уже минуло, отже, в мене ще лишилося два. Того дня, коли вона мала повернутись, я купив ящик найдорожчого віскі і після обіду поїхав у Бленвіль. Уже смеркало, коли я звернув на грунтову дорогу. У будинку світилось. Я подивився спочатку у вікно й побачив, що вона сиділа з книгою в руках і читала, як і тоді, першого разу. Я постукав, вона відчинила й подивилась на мене здивовано й гнівно.

— Ну? — спитала.— Що вам тут ще треба?

— Я привіз вам подарунок,— сказав я.— Хочу подякувати вам за те, що ви ласкаво дозволили мені переночувати у вашому будинку.

— За це подарунків не дають,— сказала вона.— Хоч, правду кажучи, я не від того, щоб скуштувати доброго вина. Заходьте, будь ласка.

Я заніс ящик у коридор, відкрив його й дістав пляшку.

— Може, зараз і покуштуємо? — спитав я.

— Ні, мені треба йти,— сказала вона.— Хіба що один ковток. Ви дуже щедрі. Заходьте, я принесу льоду.

Вона, як я здогадувався, належала до тих професійних п'яниць, рухи яких такі ж розмірені й точні, як у дантиста, який звично бере інструмент, аби вирвати зуб. Дорі розставила на столі біля, крісла склянки, відро з льодом, глечик з водою, а також коробку сигарет, попільничку й запальничку. Допевнившись, що все можна дістати в разі потреби, сіла. Я налив склянки.

— Будьмо,— сказала вона.

— За ваше здоров'я,— підтримав я.

— Ви щойно приїхали з Нью-Йорка? — спитала вона.

— Так.

— І яка зараз дорога?

— На заставі туман. Густий туман.

— Прокляття, — сказала вона.— Мені треба їхати в гості до Хейвенсвуду, і мені дуже не подобається, коли на заставі туман. Так не хочеться їхати, але треба, бо Хелмзлі влаштовують вечірку для дівчини, з якою я разом вчилася.

— А де ж ви вчилися?

— Вам це справді цікаво?

— Звичайно.

— Ну, два роки у Брерлі, один — у коледжі Фінча. Потім ще два роки відвідувала школу в Долині фонтанів, а рік у Клівленді. Два роки ходила до женевської міжнародної школи, рік — до школи Паріолі в Римі. Коли ми повернулися до Сполучених Штатів, я рік відвідувала коледж Патні, а останні три роки провчилась у Мастерса й одержала атестат.

— Ваші батьки, мабуть, багато мандрували?

— Так. Тато був дипломат. А де ви працюєте?

— Перекладаю Монтале.

— Ви перекладач-професіонал?

— Ні.

— Отже, працюєте заради задоволення?

— Та ні, треба ж щось робити.

— Ви маєте, певно, великі гроші.

— Дещо маю.

— І я теж, дякувати богу,— сказала вона.— Мені б дуже не хотілося їх позбутися.

— Розкажіть мені про ваш шлюб,— попросив я. Це питання може здатися нетактовним, але я не зустрічав ще чоловіка або жінку, які після свого розлучення не хотіли б поговорити про свій невдалий шлюб.

— Ну, це була просто нісенітниця,— сказала Дорі,— і тяглась вона цілих вісім років. Він пив, а мене звинувачував, що заводжу шашні з іншими чоловіками, писав анонімні листи моїм знайомим, називаючи мене ледве не повією. Нічого більше не могла я зробити, як відкупитись, віддала йому мішок грошей, а сама поїхала в Рено. Минулого місяця звідти й повернулась. Я вип'ю ще трохи,— сказала вона,— але спершу піду до вбиральні.

Ми вже майже випили першу пляшку. Коли вона повернулася з туалету, то зовсім не хиталась, навпаки, її хода зробилася тверда й граціозна. Я встав і обійняв її, але вона відіпхнула мене й несердито сказала:

— Не треба, прошу, не треба. Я себе кепсько почуваю. Ваше віскі трохи допомогло, але все одно мені не гаразд. Розкажіть краще про себе.

— Я байстрюк,— сказав я.

— Справді? Я ніколи не зустрічала ще байстрюка. Як себе почуває така людина?

— Переважно препогано. Тобто я хотів би мати все-таки батька й матір.

— Але й батьки бувають жахливі. Хоч мені здається, краще мати жахливих батьків, аніж ніяких. Мої дуже жахливі.

Сигарета її впала на коліна, але вона встигла її підхопити.

— Ваші батьки живі?

— Так, живуть у Вашінгтоні. Старі-престарі.

Вона тяжко зітхнула й підвелась.

— Ну, мені треба в Хейвенсвуд, — сказала. — Треба їхати.

Вона ледве трималася на ногах. Наливши ще віскі, випила його без льоду й води.

— Може б, вам не їхати? — спитав я.— Подзвоніть вашим друзям і скажіть, що на заставі туман або що застудилися...

— Ви не розумієте,— охриплим голосом сказала вона.— Це такий вечір...

— Гадаю, вам краще не їхати.

— А це ще чому? — войовничо запитала вона.

— Просто мені так здається.

— Ви думаєте, я п'яна?

— Ні.

— Негідна ви людина! Що ви тут робите? Я вас не знаю. Я вас сюди не запрошувала, і ви нічого не знаєте про мене. Нічогісінько, хіба що те, де я вчилася. Ви ж навіть не знаєте, яке моє дівоче прізвище. Правда ж, не знаєте?

— Не знаю.

— Нічого не знаєте про мене, а маєте нахабство приходити сюди й казати, ніби я п'яна. Правда, я трохи випила, і випила навмисне. Бо не можу в тверезому стані проїжджати повз оту кляту заставу. І ця дорога, і всі інші — тільки для дурнів та п'яниць. Якщо ви не дерев'яне одоробло, то обов'язково мусите напиватися. Жодна твереза людина не може спокійно їздити цими дорогами. От у мене є в Каліфорнії один друг, то він, їдучи по автостраді, викурює сигарету марихуани, а коли дороги надто забиті, то навіть вживає героїн. Взагалі треба продавати марихуану й віскі на заправочних станціях. Може б, тоді менше було нещасних випадків.

— Ну, то давайте вип'ємо ще по склянці,— запропонував я.

— Ідіть ви к бісу,— відповіла вона.

— Гаразд, піду.

Я вийшов із жовтої кімнати на терасу й спостерігав за нею крізь шибку. Її аж хитало. Поклала щось у сумку, запнулася хусткою, вимкнула світло й замкнула двері на ключ. Я йшов за нею на деякій відстані. Уже дійшовши до машини, вона впустила ключі на траву. Увімкнула фари, і я дивився, як довго шукала їх. Нарешті знайшла, сіла в машину, помчала до воріт і правою фарою зачепила поштову скриньку. Я чув, як вона кляла все на світі, потім долинув дзенькіт розбитого скла. Чому це звук розбитого скла такий зловісний, чому він нагадує трубний голос Страшного суду? Я навіть зрадів, бо думав, що тепер вона не поїде вже в Хейвенсвуд. Та де там! Вона від'їхала трохи назад від поштової скриньки й помчала геть. Я переночував у мотелі в Бленвілі, а вранці подзвонив у поліцію на заставу. Мені сказали, що вона мучилась не більше п'ятнадцяти хвилин.

XV

Мій адвокат закінчив справу з купівлею будинку. За тридцять п'ять тисяч доларів, я придбав його разом із садибою на вісім акрів. Мати місіс Емісон, приїхавши з Вашінгтона, забрала її речі, і через три тижні я перебрався у власний будинок, аби почати нове життя. Я рано прокидався, купався в ставку, добряче снідав і сідав за робочий стіл у жовтій кімнаті. До першої години або й довше працював, а потім з'їдав миску супу. Купив собі дещо з інструментів і після обіду корчував дерева в садку та рубав дрова для каміна. О п'ятій знову купався й випивав першу з трьох склянок віскі — більше трьох на день тепер не пив. Після вечері до пів на одинадцяту вивчав німецьку мову й, щасливий, хоч і стомлений, ішов спати. Коли мені що-небудь і снилося, то сни були невинні й чисті. Я вже не мав потреби викликати в уяві гору, долину чи місто-фортецю.

Я дістав собі кота на ім'я Шварц, не тому, що любив котів, а щоб у старому будинку було менше мишей. Мені дав його бленвільський аптекар, і я нічого не знав про його минуле. Це був, як мені здавалось, уже немолодий кіт і трохи дивак, коли можна так сказати про тварину. Двічі на день я давав йому котячих консервів. Були й такі, яких він не любив, і, коли давав йому їх, він ішов у жовту кімнату й паскудив посередині. І робив це доти, поки я не годував його тими консервами, що їх він любив. У нас з ним склалися ділові стосунки без будь-якої сентиментальності. Я не звик брати котів собі на коліна. Але деколи брав його й гладив по спині, показуючи, що я добрий господар. Коли настали ранкові заморозки, в нашому будинку побільшало мишей, і Шварц щодня мав свіжу здобич. Я гордився Шварцом. І раптом кіт зник. Увечері я випустив його надвір, а вранці він не повернувся. Я мало що знаю про котів, але все ж чув, що вони звикають до місця, де живуть, і тому вирішив, що його спіймав собака або лис. Але через тиждень (тієї ночі саме випав невеликий сніг) Шварц повернувся. Я нагодував його улюбленими консервами і погладив по спині. Від нього пахло французькими духами. Він або сидів у когось на колінах, хто мав звичку вживати різкі, з сильним запахом духи, або його хтось побризкав ними. Найближчим моїм сусідом був польський фермер з дружиною, від якої, як я колись переконався, сильно тхнуло стайнею. В дальшому будинку взагалі взимку ніхто не жив, і я не знав когось у Бленвілі, хто б користувався французькими духами. Шварц пожив зі мною тиждень чи, може, днів із десять та знову зник. Коли через тиждень він повернувся, то від нього так пахло, як на першому поверсі універмагу Бергдорфа Гудкана напередодні різдва. Я вткнувся носом у його хутро і мені відразу стало сумно — мені захотілося в місто. Після обіду я сів у машину і їздив по всьому Бленвілю, гадаючи, що побачу будинок моєї чарівниці. Я був певний, що вона напахчує кота своїми духами, аби причарувати мене. Але всі власники будинків, побіля яких я проїжджав, були або фермери, або мої знайомі. Я зупинився біля аптеки.

— Пригадуєте Шварца, якого ви мені дали, щоб виловити мишей? — спитав я аптекаря.— Так ось він поживе в мене з тиждень і кудись тікає, а коли приходить, то від нього тхне, як від будинку розпусти в неділю.

— Тут ніде немає будинку розпусти,— відповів аптекар.

— Я про це знаю,— сказав я.— Але як ви гадаєте, хто його напахчує?

— А хто його зна.

— Це правда,— погодився я.— Але ж ви торгуєте французькими духами. Якби мені знати, хто у вас їх купує...

— Не пригадую, щоб я продав хоч один флакон від минулого різдва, коли син містера Евері купив пляшечку для своєї коханої.

— Дякую,— сказав я.

Того ж дня післяобід Шварц сів біля дверей і почав нявчати. Я одягнув пальто і вийшов разом з ним. Він перебіг садок і кинувся в ліс. Я так хвилювався, наче закоханий, що йде на побачення. Запах лісу, зірки в небі, особливо Венера — все це, здавалося, було з мого роману. Я уявив, що моя чарівниця має чорне, аж синє волосся, біле, як мармур, обличчя, а на скроні б'ється тоненька синя жилка. Їй тридцять років (мені хай буде двадцять три). Час від часу Шварц нявчав, так що йти за ним було не важко. Я бадьоро пройшов лісок, потім луг і гайок, що належали Мершмену. Тут кілька років уже ніхто й пальцем ні до чого не торкався, і по моїх штанях, по обличчю час від часу хльоскали молоді пагони. Раптом я загубив Шварца. Кликав його без кінця: «Шварц, Шварц, сюди, Шварц». Цікаво, якби хто-небудь почув тоді мій голос у лісі, чи вловив би у ньому любовний заклик? Я бродив по лісу, гукаючи Шварца, аж поки пружний пагін так ударив по очах, що аж засліпив мене. Тоді я здався й, стривожений, самітний, потяг додому.

Шварц повернувся в кінці тижня, я схопив його й, обнюхавши, переконався, що та жінка намагається чарувати мене й далі. Тепер Шварц жив у мене десять днів. Вночі, коли він зник, випав сніг, і вранці я побачив його сліди. Я минув ліс Мершмена й наткнувся на узліссі на старий дерев'яний будиночок. Це була чисто утилітарна, дуже неприваблива будівля, наче її сяк-так збивав якийсь тесля-любитель по суботах, неділях та ще в довгі літні вечори. Я дуже й дуже сумнівався, щоб моя чорнокоса красуня могла жити в ньому. Але сліди Шварца вели до задніх дверей. Я постукав, і мені відчинив старенький дідусь.

Він був низького зросту, принаймні нижчий за мене, його рідке сиве волосся гладко зачесане й натерте помадою, В правому вусі виднівся білий гудзик, від якого йшов шнур. Я б дав йому років сімдесят. Явний контраст між його природженою франтуватістю й безжальним часом робив його досить жвавим.

Хоч він і старий, але на руці сяє діамантовий перстень, черевики добре начищені, а волосся натерте помадою. Він скидався на чепуруна-директора якогось провінціального кінотеатру.

— Доброго ранку, — привітався я.— Я шукаю свого кота.

— Ах, то це ви господар мого любого Генрі? А я дивуюсь, куди це він зникає? Генрі, Генрі, твій другий господар завітав до нас у гості!

Шварц спав у кріслі, він і не поворухнувся. Кімната являла собою щось середнє між кухнею й хімічною лабораторією. Крім звичайного кухонного посуду, в ній була ще довга лавка, заставлена пробірками й ретортами. В повітрі пахло духами.

— Не знаю, який у котів нюх, але Генрі дуже любить духи. Правда ж, Генрі? Дозвольте відрекомендуватися: Гілберт Хансен, колишній завідуючий лабораторією фірми «Борегард і Компанія».

— Хеммер,— сказав я.— Поль Хеммер.

— Добридень. Прошу сідати.

— Дякую,— сказав я. Ви тут виробляєте духи?

— Я експериментую з духами,— відповів він.— Я вже не беру участі у виробництві, але, коли мені вдасться винайти щось цікаве, я, звичайно, продам патент. Тільки не «Борегарду й Компанії». Після того, як я пропрацював у них сорок два роки, вони звільнили мене і навіть не попередили заздалегідь. Але це, здається, вже стало модою у сучасних промисловців. А я живу собі на колишні патенти. Це ж я винайшов «Етуаль де Неж», «Шу-шу», «Мюге де Нюї» і «Несанс де Жур».

— Он як,— здивувався я.— Але чого ж ви забралися в таку глушину, чи це потрібно для ваших експериментів?

— Ну, не така це вже й глушина. Я тут маю свій город, де вирощую чебрець, лаванду, півники, троянди, м'яту, гаултерію, целеру й петрушку. Лимони й апельсини я купую в Бленвілі, а Чарлі Хаббер, який живе тут за рогом, ловить для мене бобрів і ондатр. Боброва струмина така ж сильна, як і цібет, а коштують мені вони дуже дешево. Камедь, метил-саліцилат і дигідрат бензолу я купую в аптеці. Бо не дуже полюбляю духи з квітів, їх збуджуюча сила занадто слаба. Основні складові частини «Шу-шу» — кедрова кора, а «Несанс де Жур» — петрушка й целера.

— Чи вивчали ви хімію?

— Ні. Я набув досвіду, працюючи помічником аптекаря. Для нас, мені здається, більше значення має алхімія ніж хімія. Звичайно, алхімія — це перетворення неблагородних металів у благородні, але коли за допомогою екстракту бобрової струмини, кедрової кори, целери й камеді ми викликаємо безсмертну млість у мужчини, то хіба це не наближення до алхімії?

— Звичайно.

— Концепцію людини, як мікрокосму, що містить у собі всі складові частини всесвіту, виробили ще вавілонці. Елементи незмінні. Перегонка й перетворення звільняють їхню внутрішню силу. Ця властивість має значення, здається, не лише в парфюмерії, але й у розвитку людської вдачі.

З сусідньої кімнати почулася жіноча хода, хтось молодо й легко ступав на високих підборах. На кухню зайшла Марієтта.

— Це моя онука,— сказав дідусь,— Марієтта Драм.

— Поль Хеммер,— відрекомендувався я.

— Привіт,— сказала вона і запалила сигарету,— Це восьма,— кинула дідові.

— А скільки вчора? — спитав він.

— Шістнадцять, — сказала вона.— А позавчора — всього дванадцять.

На правому плечі в неї висіла біла нитка. Волосся її було темно-русяве. Красунею її ніхто б не назвав. Чи сум, чи самотність, чи ще щось псувало її вроду. Я не буду переконувати, що в чому б вона не була, хоча б навіть і в норковій шубі, а біла нитка завжди має висіти на її плечі. Це був ніби каталізатор, що прискорював мою реакцію і здавався мені чарівним амулетом. Але коли Марієтта скинула нитку з плеча на підлогу, магічна дія не припинилась.

— Куди це ти зібралася? — спитав її містер Хенсен.

— Хочу з'їздити в Нью-Йорк.

— Чого в Нью-Йорк? Тобі нема чого туди їхати.

— Я знайду причину,— сказала вона.— Піду в Етнографічний музей, наприклад.

— Але ж ти хотіла йти купувати продукти!

— Встигну. Я ж повернуся перш, ніж гастрономи зачиняться.

І пішла.

— Ну, Шварце, до побачення,— сказав я.— Якщо схочеш — приходь. Мишей у мене вдосталь. Радий був познайомитися з вами,— вже до містера Хенсона. Приходьте й ви з онукою на склянку коктейлю. Я живу в будинку місіс Емісон.

Я побіг через покритий снігом ліс додому, переодягнувся й помчав у Нью-Йорк. Я закохався в Марієтту, про це свідчили всі симптоми: і життя прекрасне, і ноги тремтять. А те, що вдихав збуджуючі запахи «Етуаль де Неж», «Шу-шу», «Мюге де Нюї», «Несанс де Жур», було тут, звичайно, ні до чого. Зі мною часто буває, що я раптом закохуюсь у чоловіків, жінок, дітей і навіть собак.

Так, наприклад, коли я ще працював у видавництві, то одного разу мав зустрітися з власником нью-йоркської друкарні. Я подзвонив йому з готелю, і він запросив мене зайти до нього в номер. Вітаючись з ним, я помітив, що посеред кімнати стоїть його дружина. Вона не була красуня, але мала в собі щось таке іскристе, вражаюче. Я говорив всього лише, поки її чоловік одягав пальто й капелюх, але за цей час устиг закохатися. Я запропонував їй піти з нами поснідати, але вона сказала, що мусить їхати в крамницю Блумінгсдейл подивитись, чи нема там нових меблів. Ми з її чоловіком пішли снідати. Ділова розмова дуже швидко мені набридла, і я ніяк не міг зосередитись на контрактах, бо тільки й думав про біляву дружину свого співрозмовника, її струнку фігурку, і сяйво, що лилося від неї, коли стояла вона посеред кімнати в готелі. Я поснідав якомога швидше, сказав, що поспішаю у важливій справі, і відразу ж помчав до Блумінгсдейла. Там я ще застав її.

— Хелло! — вигукнув я.

— Хелло! — відповіла вона.— Я так і знала, що ви приїдете...

Потім узяла мене під руку, і ми пішли до ресторану, де вона пила чай, а я — віскі. Здається, ми злилися в одну істоту, від неї линули струмені тепла й світла, яких мені так не вистачало. Я вже не пригадую, про що ми з нею говорили, але пам'ятаю, що були дуже щасливі, та й не лише ми, а й офіціанти, і бармени. Вона з чоловіком жила в Конектікуті і запросила мене на уїк-енд. Я провів її до готелю, поцілував у холі й цілу годину ходив вулицями — був такий збуджений, що аж у вухах дзвеніло. В п'ятницю поїхав у Конектікут, і вона зустріла мене на станції. В машині ми всю дорогу цілувались. Я сказав їй, що люблю її. Вона одповіла, що любить мене. Того вечора, після вечері, коли чоловік її пішов нагору, ми серйозно почали говорити, як бути з дітьми: їх вони мали троє. Вона призналась мені, що її чоловік уже сім років лікується у психоаналітика, отже, будь-яка рішуча зміна в його житті може закінчитися катастрофою. Мабуть, на нього вплинуло те, що ми з нею були такі радісні, веселі, бо в суботу він уже почав гніватися. В неділю зовсім насупився й не приховував ворожнечі до мене. Він сказав, що найбільше ненавидить людей, які й самі невлаштовані, і руйнують чужі сім'ї. Він п'ять разів ужив слово «паразит». Я сказав, що вранці виїду в Клівленд, і вона заявила, що відвезе мене в аеропорт. Він заявив, що цього не буде. Тоді вони полаялись, і вона розридалась. Коли я від'їжджав наступного ранку, обоє спали, і я міг попрощатися хіба що з котом.

Мабуть, з місяць я не міг її забути. А тим часом мені треба було летіти в Лондон. Поруч зі мною сидів чоловік з приємним обличчям, і ми розбалакались. Нічого важливого один одному не сказали, але він так мені сподобався, що ми пробалакали всю дорогу, поки перелітали Атлантичний океан. З аеропорту теж поїхали в одному таксі. Я дістав номер у готелі «Конноут», він зупинився у військово-морському клубі. Коли прощалися, він запропонував мені зустрітися вранці і десь поснідати. Після сніданку ми сходили пішки весь Лондон — від Вестмінстера й до Набережної, а коли після перерви на обід відчинилися бари, зайшли в один з них випити. Він сказав, що знає чудовий ресторан біля Гросвенор-сквер, і ми пообідали там. Розпрощалися десь опівночі. Обмінялися своїми візитними карточками й пообіцяли дзвонити один одному, коли повернемось до Нью-Йорка. Але ні він мені, ні я йому не дзвонили й більше ніколи не зустрічались.

Що стосується собак, то обмежусь лиш одним прикладом. Якось навесні я поїхав на уїк-енд до Пауерсів у Конектікут. Поснідавши в суботу, ми вирішили сходити на невисоку гору, власне й не гору, а пагорб. У Пауерсів була Френсі, сучка з породи коллі. Вона теж пішла з нами. На вершині горба був досить крутий виступ, на який Френсі важко було видряпатись. Я взяв її на руки й підніс. Вона весь час ішла поруч мене, і на крутому спуску я знову взяв її на руки. Коли пили коктейль, вона сиділа біля моїх ніг, і я куйовдив їй шию. Мені це було приємно не менш, ніж їй. Коли пішов до себе переодягтися, то вслід за мною до кімнати зайшла й Френсі, лягла на підлозі і терпляче ждала, поки я спустився вниз. Опівночі я пішов спати й тільки хотів зачинити двері спальні, як у коридорі з'явилася Френсі й шмигнула до мене. Спала вона на моєму ліжку. В неділю я й Френсі не розлучалися цілий день. Вона ходила за мною, а я говорив до неї, годував печивом і ніжно гладив по шиї. Настав час їхати додому, і поки я прощався з господарями, Френсі шмигнула в мою машину. Всю дорогу я потім думав про стару Френсі, наче розлучився зі своєю коханою.

До Нью-Йорка я їхав півтори години, ще двадцять хвилин довелося шукати місце, де б поставити машину. Я знав, що розшукати Марієтту в музеї-лабіринті майже неможливо. З легким серцем зайшов я у двері, що вели до підвального приміщення. Вже багато років ходив я сюди раз чи двічі на рік, і хоч тут теж сталися зміни, але їх було набагато менше, ніж у світі. За п'ятнадцять років аляскінська пірога переїхала, мабуть, ярдів на двадцять п'ять з галереї тотемних зображень до вестибюля. Ескімоски під скляними ковпаками працювали з такою ж покорою, як і тоді, коли я приходив сюди ще дитиною, тримаючись за руку Гретхен Оксенкрофт. Я вирішив почати огляд зверху і поступово спускатися вниз. Отже, піднявся в ліфті й потрапив до зали, в якій були виставлені дорогоцінності та скляні схеми будови молекул. Погане освітлення було для мене великою перешкодою: якби зали добре освітлювались, то я ще з порога кожної міг би помітити, чи є в ній Марієтта. А так доводилось придивлятись до кожного обличчя. Плейстоценову кімнату з її гігантською збіркою доісторичних кісток і запахом вогкого одягу я оглянув з порога — вона, як і кімната зі зміями-мідянками, була добре освітлена. Минувши синього кита й трубкозуба, я опинився в напівтемній галереї, де стояли ледь-ледь освітлені скляні шафи зі збільшеними під мікроскопами одноклітинними організмами. Звідти спустився в ще більші сутінки Африканської галереї, а далі — в залу північно-американських аборигенів. Все залишилось, як і перше: ландшафти, пори року, кожен листок, кожна сніжинка були на своїх місцях. Фламінго махали крилами точнісінько так, як і тоді, коли я їх побачив дитиною; лосі, що билися в час тічки, так і не розчепили своїх рогів; набиті тирсою вовки підкрадалися по голубому снігу до скляної стінки, що відділяла їх від хаотичного, мінливого світу; дерева, не втративши жодного листка, зберегли свій розкішний осінній вигляд. В кінці коридора, ставши на задні лапи, наче справжній господар, красувався ведмідь з Аляски. Ось тут я її й знайшов.

— Хелло,— гукнув я.

— Хелло,— відповіла вона.

Оце й усе. Потім вона взяла мене під руку й сказала:

— Я маю пропозицію. Чому б вам не почастувати мене сніданком у «Плазі»?

Через парк ми пішли до «Плази».

— Здається, мені не вистачить грошей, а тут близько немає банку, щоб розміняти чек.

Я порахував гроші в гаманці. Сімнадцять доларів.

— Але мені цілком вистачить і сімнадцяти доларів поснідати, — сказала вона.— Ви ж можете раз у житті обійтися без сніданку, чи не так?

Ми так і зробили. Вона замовила собі все, що тільки хотіла, ще й випивку. Поснідавши, ми вийшли з ресторану, і Марієтта попрощалася зі мною.

— Мушу їхати у Бленвіль купити дідові все, що потрібно,— сказала вона.— І знову у в'язницю, і знову під арешт...

Я з'їв бутерброд з котлетою, запив його апельсиновим соком на перехресті і теж поїхав додому в Бленвіль.

Наступного дня годині о четвертій я завітав до них. Двері відчинила Марієтта. Вона була в сірій сукні, а на плечі, як і раніше, біліла нитка.

— Ви вчора їли що-небудь? — спитала вона.

— Котлету.

— Жаль, що ви на мене витратили стільки грошей.

— Дурниці. Грошей у мене досить. Чи не хочете відвідати мене?

— А де ви живете?

— Я купив будинок Дори Емісон.

— Гаразд, я тільки одягну пальто. Бо тут наче арештантка.

Я запалив у каміні, приготував коктейлі, й ми сиділи з нею у жовтій кімнаті. Вона все розповідала про себе, їй двадцять три роки, ще не одружена. До двадцяти років жила у Франції, а потім, коли батько й мати загинули під час автомобільної катастрофи, зосталася з дідом-опікуном. Училася в Бенінгтоні. Коли її дід оселився під Бленвілем, найняла в Нью-Йорку кімнату і працювала в Мейсі приймальницею. У місті їй зробилося сумно, і вона поїхала в Бленвіль, гадаючи знайти там роботу. Але в Бленвелі, крім мотелю, нічого нема, а вона ні проституткою, ні покоївкою бути не захотіла.

І раптом посеред оповіді вдарив грім. О цій порі, в кінці зими, грому звичайно не буває, і я подумав, що це літак перевищив звуковий бар'єр. Але коли загриміло вдруге, довго, розгонисто, то сумніву вже не було, що це грім.

— Прокляття! — зойкнула вона.

— Що з вами?

— Я боюся грози. Я знаю, що це безглуздо, але мені від цього не легше. Коли працювала у Мейсі й жила сама, то під час грози ховалася в комірку. Я дуже мучилась і пішла до психіатра. Він сказав, що я надто егоцентрична. Нібито вважаю, що грім гримить саме для того, щоб мене знищити. Може, лікар і мав рацію, але я й після того тремчу, коли почую грім.

Марієтта й насправді тремтіла. Я обійняв її, і перш ніж минув грім, ми стали коханцями.

— Як це приємно,— сказала вона.— Дуже добре. Просто чудово.

— Мені теж не було ніколи так добре,— сказав я.— Давай одружимось.

Через півтора місяці ми повінчались в бленвільській церкві. Марієтта була в сірому костюмі, і на вилозі її жакета висіла біла нитка. (Звідки тільки беруться ці нитки? І пізніш, коли ми мандрували по Європі, я час від часу помічав їх у неї). Після весілля полетіли в Кюрасао і два тижні прожили на узбережжі затоки св. Марти. Це було чудово, і коли повернулися в Бленвіль, я гадав, що досяг усього, чого я хотів. Коли закінчив перекладати Монтале та поїхав з ним у Нью-Йорк, то дізнався, що його вже хтось переклав, але все ж це не вивело мене з рівноваги. Та, здавалося, ніщо вже й не виведе. Я сам не знаю, коли закінчився наш медовий місяць... Може, якось уночі, в Бленвілі. Одинадцята година. Мацаю постіль і не знаходжу Марієтти. На кухні горить світло. На газоні лежить яскравий чотирикутник вікна. Чи вона не захворіла? Я, не одягаючись, іду на кухню. Там посеред кімнати стоїть Марієтта, на ній теж, крім вінчальної каблучки, нічого нема. Зламаною виделкою вона дістає з консервної банки лосося і їсть. Коли я обійняв її, вона мене відштовхнула і сердито закричала: «Чи не бачиш, що я їм!» Від лосося пахло свіжим, бадьорим запахом моря — так і хотілося кинутися й поплавати! Я знову торкнувся її, і вона розкричалась: «Залиш мене! Залиш мене одну! І поїсти не даси, усе чіпляєшся!» З тієї ночі вона все частіше бувала в поганому настрої, і я спав сам. Поганий настрій налітав на неї моментально, і так само швидко, наче вітер, минав. Мені інколи навіть здавалось, що він і справді наринав під впливом вітрів. Весна з її зефірами і взагалі гарна погода викликала, здавалось, барометричний неспокій у її організмі й провокувала найгірші напади незадоволення. Буревії, грози, хуртовини, навпаки, робили її лагідною. Отож восени, коли бурі з дівочими назвами сікли по Бермудах і рухались через Хаттерс на північний схід, Марієтта була ніжна, покірна та ласкава. Коли через сніговії припинявся залізничний рух, вона ставала ангелом, а якось, оскільки хуртовина була надто сильна, навіть сказала, що кохає мене. Кохання для неї було, певно, місцем, де можна сховатися від світових катаклізмів. Ніколи не забуду, яка вона ніжна була, коли відмінили золотий стандарт, а коли застрелили короля Парфії під час молитви в церкві — її пристрасть була безмежна. Коли ж нас єднали тільки стеля та деякі меблі, я був тоді для неї бридким страховиськом; але щойно загримить грім, або ніж убивці збавить комусь віку, або десь, у якійсь країні, станеться переворот, чи землетрус зітре з лиця землі якесь місто — Марієтта відразу ж стає моєю радістю, моїм коханим дитятком.

Психіатр, такий як Шітц, міг би сказати, що цього й треба було сподіватися. Але це неправда. Моє горе в тому, що я розглядав кохання як якийсь п'янкий настій ностальгії, вияв таємничих сил пам'яті, що не піддаються кібернетичному аналізові. Ми не закохуємось, казав я сам собі, а тільки повертаємось до кохання, отож і я закохався в спогад, у білу нитку й грозу. Так, моє кохання являло собою обривок білої нитки — і все!

Отже, коли я спав один, а це траплялося тепер дуже часто, то мене обсідали мрії юнака, солдата чи арештанта. Щоб не думати про свої фізичні потреби й позбутися безсоння, я призвичаївся щоночі вимріювати собі все нових і нових дівчат. Я чудово розумію, яка прірва відділяє реальність міцних, аж до поту, недільних обіймів під час грози від отих хирлявих мрій, але, засудженому на самотнє ув'язнення, мені не залишалося чогось іншого, крім спогадів і уявлень. Спочатку я уявив, що сплю з дівчиною, яку знав ще в Ашбернемі. Я пригадував до найдрібніших деталей її темно-русяве волосся і, здавалось, відчував, як її голе тіло торкається мого. Щоночі я пригадував тих дівчат, про яких колись мріяв. Щоночі іони з'являлися мені по одній. Спочатку я викликав їх зусиллям волі, а потім вони приходили вже самі. Як і всі одинаки, я закохувався, звичайно, безнадійно, у всіх дівчат, що їхні портрети були на обкладинках журналів або рекламах поясів до панчіх. Я не став збирати ці портрети і носити їх у бумажнику, але досить було мені закохатися в одну з них, як уночі вона вже приходила до мене. Отже, оточений жінками, про яких я щось пам'ятав, і жінками, портрети яких десь бачив, я раптом відкрив ще й третю групу розрадниць, породжених десь у закутках моєї свідомості — це були жінки, яких я ніколи не бачив. Якось уночі я прокинувся і знайшов біля себе китайку з малесенькими грудьми й пишними стегнами. Згодом її змінила жвава негритянка, а ще пізніше прийшла дуже приваблива, але товста жінка з рудим волоссям. А я ж ніколи не закохувався в товстух. Та всі вони приходили потішити мене, через них я не міг спати, а коли засинав, то прокидався, не маючи й найменшої надії на щось приємне в житті.

Я заздрив таким, як Нейлз, що, дивлячись на свою Неллі, мабуть, міг пригадати всі випадки, коли і де він нею володів. На берегах Атлантичного і Тихого океанів, Тірренського й Середземного морів, на яхтах і моторних човнах, на річкових пароплавах і океанських лайнерах; в готелях, мотелях, палацах, наметах; на ліжках, диванах, на підлозі, на зелених горбах, на соснових колючках, на теплих від сонця гірських уступах; в будь-яку годину дня і ночі; в Англії, Франції, Німеччині, Італії й Іспанії. Я ж, дивлячись на Марієтту, міг пригадати лише ті численні місця, де вона проганяла мене.

Через рік чи два жовті стіни потріскались і полиняли. Марієтта викликала маляра з Бленвіля, який приніс з собою зразки кольорів. Я ніколи їй не розказував, яке значення мали для мене жовті стіни, і хоч вона вибрала непоганий колір, але він був рожевий, а не жовтий. Я міг би протестувати, та моє захоплення жовтим кольором починало здаватися самому мені нерозумним. Звичайно, в мене досить волі, щоб змиритися з іншими кольорами — отож не став заважати малярам. Тижнів через два-три після того, як вони закінчили роботу, я прокинувся в дуже сумному настрої. Вставши з ліжка, відчув колишні, вже мені відомі, симптоми: губи попухли, задуха, руки тремтять. Я одягнувся й випив дві склянки джину натщесерце. Майже весь день пив. Мені потрібно було змінити оточення, і в п'ятницю ми полетіли в Рим.

Нудьга переслідувала мене всю дорогу, хоч і не дуже надокучала: чи то їй було ліньки, чи то, наче вбивця, вона знала, що нікуди спішити. В суботу я прокинувся бадьорий, сповнений життєвих сил. І в неділю теж був веселий, але в понеділок уже ледве виліз з постелі і, важко переставляючи ноги, поплентав у душ. Ми поїхали поїздом у Фонді, а звідти через гірський перевал у Сперлонгу, де погостювали в друзів. Два дні були для мене просто чудові, а на третій чорне страховисько знову вчепилося в мене, і ми через Формію поїхали в Неаполь. Тут знову випало чотири непоганих дні. Чи то чорне страховисько згубило мій слід, чи то, як і раніше, не поспішало, бо, як досвідчений убивця, було певне, що жертва не втече. П'ятий день у Неаполі був жахливий, і ми вечірнім поїздом поїхали в Рим. Тут я знову мав три гарних дні, а вранці четвертого відчув, що моє життя в небезпеці. Я вийшов погуляти, ледве переставляючи то одну, то другу ногу. На одній з широких, кривих вулиць, назви якої я вже не пам'ятаю, побачив, що мені назустріч рухається колона поліцейських на мотоциклах; вони їхали так повільно, що час від часу мусили впиратися ногами в брук, щоб не впасти. За ними йшло кілька сот демонстрантів — чоловіків і жінок, які несли транспаранти з словами: Расе, speranza, amore[6]. Я здогадався, що ця демонстрація присвячена пам'яті Маццаконі, комуніста, делегата парламенту, якого було вбито у ванні. Я нічого про нього не знав, крім того, що прочитав в «Уніта». Я не був знайомий з його світоглядом, ніколи не читав його статей, і все ж розплакався. Сльози змочили все моє обличчя, куртку, це була справжнісінька злива. Я приєднався до процесії, і щойно закрокував разом з іншими, відчув, що мого суму як не було. Розпорядники з пов'язками на руках наказали не розмовляти, і поки ми йшли вулицями Рима, чулося одне човгання й схоже на зітхання шаркання шкіряних підметок, і тому, що нас було так багато, над колоною увесь час линув дивний, досить гучний і цілком органічний звук — якби хто стояв спиною до демонстрації, то йому здалося б, що чує морський прибій.

Ми пройшли площу Венеції й дійшли до Колізею. Незважаючи на човгання, всі ми — чоловіки, жінки й діти — йшли гордо і вперто. Моє горе, що випадково співпало з горем цих людей, нагадало мені, що тільки воно й об'єднує мене з демонстрантами. Протягом трьох міських кварталів я відчував, що дуже їх люблю. В Колізеї відслужили панахиду по небіжчику, і, хоч вона вразила мене набагато менше, ніж процесія, я повернувся в готель цілком здоровий.

Незабаром ми полетіли назад, у Нью-Йорк. Коли наступного літа я сидів на пляжі (це було вже після того, як побачив ту фотографію в приймальні дантиста), то вирішив,— і це рішення було таке ж міцне, як і нитка паперового змія,— що думка моєї старої божевільної матері розіп'ясти людину — цілком доречна, а тому вирішив оселитися в Буллет-Парку і вбити Нейлза. Трохи пізніше замість нього я вибрав своєю жертвою Тоні.

XVI

Нейлз запросив Хеммера піти разом ловити рибу. Ось як це сталося. Нейлз був членом Добровільного пожежного товариства і водив стару червону машину «ля Франс». Пізно вночі, бемкаючи в дзвінок і щосили натискаючи на сирену, він летить, як диявол, по горах і долинах Буллет-Парку — ось апогей його життя, такого різноманітного й змістовного: зубний еліксир, механічна пилка, футбол і пожежна машина! В ці зоряні ночі, коли в усьому Буллет-Парку світилося тільки в туалетах, місто, здавалося, підіймалось аж до неба. Це була його найліпша година.

Члени пожежного товариства зібралися, як і завжди, в перший четвер місяця. Після зборів мав бути бенкет. Нейлз прийшов, коли з гаража вже викотили червону пожежну машину. Гараж чисто вимели, полили з брандспойта, внесли туди буфет і бар — два столи, застелені замість скатерті простирадлами. Два кандидати в члени товариства миють склянки, а в кутку на газовій плиті Чарлі Медокс, самозваний кухар товариства, смажить баранячу ногу. Він агент по продажу старих автомашин. Важив майже триста фунтів і любив усе, що так чи інакше в'язалося з їжею,— купувати продукти, куховарити, їсти. Йому, мабуть, навіть снилися туші м'яса й відра устриць. Його дружина, як і слід чекати, була худорлява жінка, що з їжі не визнавала нічого, крім чорної патоки й манної каші. Здавалось, ця посада кухаря Добровільного пожежного товариства Чарлі дуже до душі — у ній він знаходив те відчуття справжньої реальності, що йому, певно, не доводилося зазнати ні в стосунках з дружиною, ні в своїй роботі агента по продажу старих машин. Свої страви він перемішував, мастив, солив, приперчував, пробував і подавав до столу з щонайбільшою увагою, але, як і більшість кухарів-дилетантів, не вмів розрахувати часу і подавав за півгодини раніше, ніж зберуться гості. Нейлз зійшов на другий поверх, у залу.

Товариство на цей час нараховувало тридцять членів. Зараз зібралося двадцять. Члени товариства своїми руками перетворили горище в комфортабельний клуб, і в цьому була вся принада. Працюючи по суботах і неділях, вони вистелили підлогу венілітом, оббили дошками й пофарбували стіни, повісили лампи денного світла. Вони мали всі підстави гордитися своєю роботою. Товариство складалось, звичайно, виключно з чоловіків; якщо не вважати спортивної роздягальні в клубі «Гірський струмок», воно було останньою фортецею чоловічої незалежності у всьому місті. Але на цю незалежність вже зазіхали: дехто з членів Жіночого допоміжного пожежного товариства намагався проникнути на щомісячні збори, начебто для того, щоб допомогти куховарити. Вони дивились на Чарлі Медокса, як на узурпатора, і вважали, що його витрати на продукти перевищують будь-яку норму. Жінкам, звичайно, дали відсіч, але розуміння того, що їхньому чоловічому товариству загрожує зовнішній ворог, надавало особливого вігвамного затишку горищу. Ця вігвамна атмосфера підкреслювалася урочистим ритуалом.

Голова постукав молотком по столу, закликаючи всіх до порядку; потім секретар розгорнув шовковий американський прапор з густою золотою бахромою й зачитав постанови, ухвалені на попередніх зборах, а скарбник оголосив, що в скарбниці залишилось вісімдесят три долари чотирнадцять центів. Вся процедура зборів проходила в атмосфері надзвичайної урочистості, що зовсім не відповідало ні тим незначним питанням, ні мізерним сумам, які треба було обговорювати. Кількох членів суворо покритикували за те, що вони під час чергування пили пиво. Ніхто у виступах не дозволяв собі й краплі гумору. Потім секретар звернувся до зборів:

— Збори мають розглянути заяву добродія, що хоче вступити до нашого товариства. Містер Хеммер, вийдіть, будь ласка, поки ми обговорюватимемо вашу кандидатуру.

Нейлз оглянувся і в задніх рядах побачив Хеммера.

— Містер Хеммер,— продовжував секретар, — живе на Пороховій горі і, судячи з усього, був би підходящою для нас кандидатурою, проте, коли ми спитали, який у нього досвід у пожежній справі, він відповів, що був членом пожежного товариства в містечку Ашбернем. Неподалік від Клівленда. Ми звернулися туди з проханням вислати його характеристику. Наш лист повернувся. У Ашбернемі ніякого пожежного товариства нема. І ніколи не було. Я зовсім не хочу звинуватити його в брехні, але водночас ми не можемо допустити, щоб наші ряди поповнювали сумнівні особи.

— Звідки відомо, що в Ашбернемі нема пожежного товариства?— спитав Нейлз.

— Наш лист повернувся.

— Це могло трапитись з недогляду пошти. А чого б нам його не прийняти? У нас не вистачає людей для чергування, а якщо виявиться, що в нього й справді бракує досвіду, то можна буде довірити йому миття пожежної машини.

— Отже, яку ви вносите пропозицію?

— Я пропоную прийняти Поля Хеммера в члени пожежного товариства.

— Я підтримую.

— Всі, хто згодний, скажіть «так».

— Так.

— У кого є інші пропозиції?

— Уже двадцять хвилин, як усе готове,— раптом почувся знизу голос Чарлі Медокса.— Якщо й далі будете огинатись, то все вихолоне.

Вирішили зробити перерву. З простої доброзичливості Еліот підійшов до Хеммера, який стояв біля бару, й спитав його, чи любить він ловити рибу?

— Тут є невеличка річечка у Венаблі, куди я їжджу по суботах,— сказав він.— Якщо хочете спробувати щастя, то я заїду за вами годині о восьмій. В цю пору року ловиться на живця.

В суботу вранці, посадивши Тессі на заднє сидіння, Еліот заїхав по Хеммера, і вони рушили на північ Шістдесят першим шосе. Ця автострада змінила ландшафт східних штатів так, наче землетрус вирішив зробити цей ландшафт схожим на той, що в горах штату Монтана. На Шістдесят першому шосе щороку гине щонайменше п'ятдесят чоловік. Вранці кожної суботи рух досягає справді фантастичних меж. Масивні й високі, наче готичні замки, вантажні машини тріумфально гуркочуть униз і повільно, немов пішоходи, злізають нагору. Постійна необхідність об'їжджати ці чудовиська перетворила просту подорож у військовий похід. Нейлз пригадав дороги своєї юності. Всі вони повторювали природний рельєф місцевості. В долинах було прохолодно, на підвищеннях припікало сонце. Про віддалі можна було судити навіть носом. Ось запахло евкаліптом, а ось кленом, травою; запах гною свідчив, що ви під'їжджаєте до скотарні, а, піднімаючись у гори, ви відчували аромат сосни. Скрізь були якісь віхи — то зруйнована ферма, то кам'яна вежа, то синє озеро. У вікнах будинків, мимо яких ви проїжджали, можна було побачити кота, горщик з геранню, лице дитини чи старого. Все це було дуже інтимне, по-людському прекрасне, особливо, коли зрівняти з цією дорогою пустелю, по якій ви з ризиком для життя обганяєте оті варварські споруди на колесах.

Біля Венабля Нейлз і Хеммер звернули з Шістдесят першого шосе, купили в селі наживку й пішли пішки лісом. Треба було пройти біля двох миль, і Тессі теж кульгала, не відстаючи від господаря, хоч для неї, вже не молодої, це було й важко. Сходячи в долину, вони почули дзюрчання річечки, що дуже скидалося на сміх. Легковажний дівочий сміх, дурний сміх наяд, що не стихав і на хвилину, лунав по всьому весняному лісі. Нейлз і Хеммер ішли вздовж річки, аж поки не дісталися глибокого затону.

— Я піду ще трохи вище,— сказав Нейлз.— А приблизно опівдні зустрінемось тут. Я хочу встигнути додому на ленч.

І пішов далі з Тессі.

Нейлз спіймав дві форелі, Хеммер — жодної. Обидва мали з собою по фляжці бурбону, отож сіли на березі річки й, слухаючи сміх річкових наяд, випили. Обидва були майже однакової ваги, однакового зросту й віку, обидва носили той самий розмір взуття. Темне волосся Нейлза весь час лізло йому в очі, і він весь час зачісував його гребінцем або одкидав пальцями назад. Хеммер мав руде, коротко підстрижене волосся. Обличчя Нейлза було широке, відкрите, Хеммера — худе й вузьке; він часто торкався до нього пальцями, перебираючи, наче чогось шукав, як шукають у темній комірці на полиці ключ. Сміявся він різко, уривчасто: ха, ха. Інколи нервово смикав головою, стискуючи зуби й випростуючи плечі — тоді здавалося, він мовчки приймає якесь рішення. Наприклад: треба кинути курити (стискаються зуби). Життя чудове (випростуються плечі). Мене часто не розуміють (голова закидається назад). Нейлз був набагато спокійніший.

Дружба (правдивого опису якої Нейлз ще ніколи не зустрічав) мала для нього майже таке значення, як і кохання, хоч ці два почуття й дуже між собою не схожі. Кохання з його сексуальністю, ревнощами, сумом і екзальтацією легше розпізнати, аніж дружбу, яка начебто позбавлена будь-яких ознак. Протягом усього життя Нейлз мав багато друзів. Більшість із них були його партнерами по іграх та розвагах — лижвах, риболовлі, картах чи випивці. Серед своїх друзів (а до них він зараховував тепер і Хеммера) Нейлз почував себе спокійно. У відчутті спокою не було й сліду ревнощів, сексуальності чи суму. Йому, щоправда, доводилось і в дитячі роки, й пізніше, вже дорослим, зустрічати людей, які і в дружбі виявляли ревнощі чи бажання бути володарем, але сам він міг щиро сказати, що з ним цього ніколи не траплялось. У клубах, до яких належав, інколи спостерігалось дитяче змагання за популярність, а може, й кохання, але Нейлз у цих змаганнях участі не брав. Справа була зовсім не в байдужості. Кататися з другом на лижвах у горах було для Нейлза справжнім блаженством. Він щиро радів, коли зустрічав колишнього друга, але не відчував суму, прощаючись із ним. Друзі йому зрідка навіть снилися, але він ніколи не думав про них. Коли йому траплялося розлучатися з друзями, він ніколи їм не писав, навіть ледве пам'ятав їх, але коли випадало зустрічався з ними, то щастя його було безмежне. Це була любов, позбавлена характерних ознак. Отож і тепер Нейлз був щасливий, попиваючи в лісі бурбон із Хеммером.

Хеммер не вбачав нічого неприродного в тому, що мав намір убити товариша по риболовлі. Дивлячись на свою жертву, він думав, що добре було б із звинувального акта викинути всі оті сльозливі мотиви, якими обплутують провину підсудного. Навіщо йому зневажати Нейлза тільки за те, що той з такою любов'ю витягує з кишені свою золоту запальничку? Бо наше суспільство — відверто капіталістичне, і хіба тільки дитина може дивуватися з того, що талісманом цього суспільства є золото. А хіба жінка, що мріє про норкову шубу (думав далі Хеммер), не має більше здорового глузду, ніж та, що мріє про царство небесне? Людське існування —, страшне й загадкове, і людину оточує хаос. Було б несправедливо, думав він, вважати релігійні погляди Нейлза прикиданням. Хоч вони, ті погляди, й неясні та сентиментальні, але ж церква Ісуса — єдина в Буллет-Парку. Так, Хеммер вибрав свою жертву за її достоїнства, а не за вади.

— То ваш син керував роз'їздом машин у Браунів? — спитав він.

— Так, — посміхнувшись, відповів Нейлз.— Цим він займається на всіх вечорах у наших знайомих. Він, між іншим, недавно дуже тяжко хворів.

— На що?

— На мононуклеоз.

— А хто ваш лікар?

— Ну, поки не посадили, то був Маллін, а тепер — старий Фейгарт. Але ні той, ні другий не вилікували Тоні. Це була дивна історія. Він хворів уже з місяць, як нам сказали про одного знахаря. Він зве себе свамі Рутуола і живе біля поховального бюро на Рівер-стріт. Якось він приїхав до нас увечері, і не знаю вже як, але вилікував Тоні.

— Це, мабуть, якийсь святий?

— Правду сказати, я не знаю. Я нічого про нього не знаю. Я навіть не знаю, як він лікував Тоні. Мені не можна було тоді заходити в кімнату. Але він поставив Тоні на ноги. Тоні зараз чудово себе почуває. Він грає в баскетбол і керує машинами, коли вони роз'їжджаються після вечірки з коктейлями. Треба буде йому нагадати, що в п'ятницю вечір у Левелленів. То, може, поїдемо вже додому?

Вони, кат і його жертва, пішли назад лісом, а за ними бігла стара Тессі. Нейлз поклав своє причандалля для риболовлі в багажник, а потім відчинив дверцята Тессі.

— Стрибай, Тессі,— наказав він.— Стрибай, дівчинко!

Тессі заскиглила, потім спробувала стрибнути на сидіння, але впала додолу.

— Бідне старе дівчатко,— сказав Нейлз і, незграбно підхопивши Тессі на руки так, що її лапи стирчали в усі боки, поклав її на заднє сидіння.

— Чому ви їй нічого не робите? — спитав Хеммер.

— Я зробив усе, чи майже все, що міг, — сказав Нейлз.— Кажуть, є якась сироватка на новокаїновій основі. Вона може продовжити вік собаці, але один укол коштує п'ятнадцять доларів, а їх треба робити щотижня.

— Я не це мав на увазі,— сказав Хеммер.

— А що ж?

— Чому ви її не підстрелите?

Гидка безсердечність його нового друга, жорстока пропозиція вбити улюблене довірливе звірятко викликала в Нейлза таку гостру лють, що він, здавалось, міг би навіть убити Хеммера.

Та вже промовчав, і вони поїхали назад у Буллет-Парк.

XVII

Чи ви ніколи нікого не вбивали? Чи переживали урочисте відчуття своєї правоти як убивці? Це люди з підвищеним почуттям обов'язку, громадяни якоїсь зловісної, прикордонної держави. Вони знають дюжину державних гімнів, їхні паспорти переповнені виїзними візами, але на любов і лояльність до своєї батьківщини вони здатні тільки після того, як порушать закон. Чи гуляли ви коли-небудь літнього ранку, знаючи, що саме сьогодні когось уб'єте? Ні з чим не можна порівняти чарівність цього ранку. Зірвіть листок і спробуйте знайти в ньому якусь ваду — не знайдете! Тінь від кожної травинки — і та прекрасна. Хеммер підстригає газон. Як чудово він грає свою роль! Містер Хеммер підстригає газон. Містер Хеммер повинен бути чудовою людиною!

Марієтта поїхала на уїк-енд до Бленвіля. Хеммер був зайнятий газоном до півдня, після чого випив склянку віскі й поїхав у торговий центр, де у відділі самоохорони купив банку сльозоточивого газу й важкий поліцейський кийок. Все було готове, все, крім бензину. Він струснув каністру, з якої вранці заправляв косарку, переконався, що вона порожня, налив і сів на терасі. О третій годині по вулиці проїхав листоноша своєю машиною, зупиняючись перед кожною поштовою скринькою. Хеммеру нічого не надійшло по пошті, але з усіх сусідніх будинків хтось та виходив — куховарка, теща чи сам господар, що через хворобу не поїхав на роботу. В їхніх збуджених рухах було щось таємне, дуже інтимне і навіть трохи еротичне, наче вони не поштову скриньку відчиняють, а розстібають гудзика на штанях. Їхні руки нишпорять по скриньці, наче тільки оті рахунки, любовні листи, чеки та запрошення єднають їх з бурхливим навколишнім світом. Тоді повертаються додому. На небі ні хмаринки. Десь на гілках дерев співають пташки, і Хеммеру вчувається в їхньому співі то список запрошень, то назви юридичних корпорацій: Тік-нор, Ке-бот, Ю-інг, Тріл-лі, Сво-ун... Він зайшов до буфету й посміхнувся, побачивши пляшки. Заходив тричі і тільки за четвертим разом налив собі склянку джину й, не розводячи, випив. Сам себе переконував, що пив не для хоробрості чи заохочення, а щоб побороти хвилювання від думки про незаконний вчинок. Він випив забагато. Хеммер не належав до тих, хто, випивши зайве, без кінця повторює щось одне і те ж. Але в його голові, запамороченій алкоголем, народжувались дуже небезпечні думки. Що ближче підходило до ночі, то дужче хотілось поділитися з кимсь своїми планами.

Він згадав про святу людину, отого Рутуолу, що жив біля поховального бюро. І ні трохи не вагаючись, поїхав нетрями просто до нього. Щосили загрюкав у двері Храму Світла.

— Зайдіть,— відгукнувся Рутуола.

Він сидів у кріслі, прикривши правою рукою скалічене око.

— Це ви свята людина? — спитав Хеммер.

— Та що ви — я ніколи на це не претендував. Прошу вибачити мені. Я сьогодні дуже втомлений.

— Але ж ви виліковуєте хворих?

— Буває. Інколи моя молитва допомагає людям, але сьогодні я так втомився, що й сам собі не можу допомогти. Уже разів сто казав собі, що сиджу в будинку на березі моря, що зараз четверта година і йде дощ, але все одно ніяк не можу забути, що насправді вже пів на шосту, що я сиджу в своєму старому кріслі і що піді мною поховальне бюро.

— Ви пригадуєте Тоні Нейлза?

— Так.

— Я вб'ю його,— сказав Хеммер.— І спалю на вівтарі церкви Ісуса Христа.

— Геть звідси! — закричав Рутуола.— Геть з Храму Світла!

Вечір у Левелленів мав початися о пів на восьму. Томмі Левеллен стояв на терасі, чекаючи гостей. Якось він провів день і ніч у Берліні з трьома проститутками з Курфюрстердамма. Ото був вечір! У Буллет-Парку зовсім не те, думав він, спостерігаючи, як під освітленим паперовими ліхтариками навісом офіціанти застеляють столи на п'ятдесят осіб. «Об'єднана корпорація будівельників і містер та місіс Томас Левеллен щиро просять вас завітати...» Левеллени своєму запрошенню надали такої форми, наче це не вечір, а ділова зустріч бізнесменів. Якщо цей номер їм пройде, то вони уникнуть податку і таким чином зекономлять тисячу доларів. У вечорах, що їх влаштовувала дружина, Левеллена цікавив тільки фінансовий бік справи. Йому було на них так нудно, ніби через їхню елегантність просвічували рахунки, прострочені векселі й навіть цвяхи, якими були прибиті мостини підлоги. Хіба є що-небудь погане в тому, що шикарно одягнені чоловіки й жінки збираються на дружню бесіду і їдять шинку та курятину? Нічого, нічого і ще раз нічого поганого, крім того, що холодна ввічливість цієї процедури була йому неприємна. Ніхто тут не напивався, не бився, не залицявся до чужої дружини, на цьому вечорі нічого не святкували, не відзначали якоїсь дати, не починали якоїсь справи. Ось і сьогоднішнє зібрання, якщо й таїть в собі якусь небезпеку, то це — спокуса перейти межі пристойності. Ох, ота вже пристойність, думав Левеллен, вона доведе, що людина вийде до гостей у одному ковпаку! Тільки відверта цинічна непристойність може вилікувати це зібрання від ілюзій вічності і нагадати про смерть. Офіціанти розставляли вази з квітами. Квіти здавалися зовсім свіжими, але Левеллен знав, що Сьогодні післяобід вони прикрашали десь весілля, а завтра, переночувавши в холодильнику, будуть в'янути на якомусь добродійному обіді в Грінвічі штату Конектікут.

Левеллен майже зовсім не сподівався на зміни в житті, але певність того, що цей вечір не принесе нікому ані найменшої зміни, робило його заздалегідь нічого не вартим. Все це несправжнє, ілюзорне, приклеєний до вечірнього неба малюнок, вирізаний з журналу. А саме небо, думав Левеллен, прозаїчне, мізерне — нудна синя смужка з нагромадженням грозових хмар, що схожі на вежі старомодних готелів східного Нью-Йорка,— в них доживають свій вік перелякані вдовиці-угорки, які залишають свій брудний посуд у коридорі. О, яке все нудне! Загримів грім. Ритм грому, подумав Левеллен, схожий на ритм великого оргазму. Це йому подобалось.

Він бачив, як на північному заході проти ясного неба підіймалися з гетто за річкою чорні хмари диму. Якби там навіть і стріляли, то він би не почув: вітер дув з півдня.

Тоні Нейлз, який мав керувати роз'їздом гостей, перейшов до нього через газон, тримаючи в руках ліхтар.

— Здоров, Тоні,— сказав Левеллен.— Чи не хочеш випити?

— Якщо пива, то можна,— відповів Тоні.

— Пива нема,— сказав Левеллен.— А не хочеш джину з соком?

Коли Тоні підходив до одного з двох барів під навісом, приїхала перша машина і зупинилась перед газоном. Це були Віквайри. Вони, як завжди, чарівні, бездоганно вдягнені, але містер Віквайр мав чорні окуляри і темний пластир над оком.

— Що за чудо — коктейлі під тентом! — вигукнула місіс Віквайр. Її висадили з машини в інвалідній колясці.

Нейлз, зайшовши у ванну, побачив там Неллі. Вона саме роздяглася, і він обійняв її.

— То давай зробимо це зараз, поки я не прийняла ванни.

Скінчивши, Нейлз приготувався одягатися. Неллі поклала його речі на постіль, і, стоячи над ними голий, Нейлз відчув величезне небажання одягатися. Навчившись з гіркого досвіду поїздок у місто прислухатися до таємних сил, які керують його вчинками, він подумав: а що, коли це небажання одягатися набуде маніакального характеру? Чи не скінчить він своє життя, гуляючи по спальні голим-голісіньким, а бідна Неллі змушена буде приховувати їхнє горе від людей? Він не закохався в себе голого, а зненавидів свій одяг. Розкладений на постелі, він, здавалось, претендував на порядність і одноманітність, що було чуже вдачі Нейлза. То чого ж він хоче — вийти до гостей, прикрившись фіговим листком чи тигровою шкурою, чи зовсім без нічого?

Нейлз згадав свою матір. Він відвідав її у вівторок. «Ти краще себе почуваєш, мамо, чи не так? — спитав.— Може, хай до тебе прийде Тоні? Чи можу я тобі чим-небудь допомогти?» Вже з місяць, як вона йому не каже й слова. Потім раптом з якихось закутків свідомості, ще глибших за пам'ять, залунала пісня:

Одягнувшись, Нейлз почав шукати свій бумажник. Він, мабуть, у кишені піджака. Але там не було. Порожня кишеня, здавалось, віщувала лихо, немовби Нейлз питав про щось дуже серйозне, що мало відношення до мук і смерті, а йому не відповіли чи сказали, що на такі питання немає відповіді.

— Я прийшов додому,— вимовив він голосно,— випив віскі з содовою, потім пішов нагору, роздягнувся й прийняв душ. Отже, бумажник повинен бути десь у спальні. — І він почав уважно оглядати всі речі — туалетний стіл, комод тощо. Але бумажника ніде не було. В коридорі зарипіли підбори Неллі.

— Я загубив бумажник! — гукнув він.

— О, господи! — зойкнула вона.

Неллі чудово знала, що йому той бумажник зовсім сьогодні не потрібний, але знала й те, що без бумажника він не піде в гості. Коли губилася якась річ, то вони обоє дуже гостро це переживали, немов усе їхнє життя залежало від цілої системи талісманів.

— Я прийшов додому, — почав знову Нейлз,— випив, пішов нагору, роздягнувся, прийняв душ, отже, він повинен десь бути.

Цілої півгодини або й довше вони піднімались і сходили вниз, заходили у вітальню, виходили з неї, висували шухляди, якими ніколи не користувались і в яких лежали різні різдвяні прикраси, шукали під кріслами, перекидали газети й журнали, вибивали подушки, мацали під матрацами. Якби хто побачив їх тоді, то подумав би, що вони згубили святу чашу, розп'яття, рятівний якір. Невже й справді Нейлз не міг поїхати в гості без свого бумажника? Не міг.

— Я прийшов додому, — повторяв він,— випив віскі, пішов нагору, роздягнувся й прийняв душ...

— А він ось! — вигукнула Неллі.

Це був чистий ангельський голос, що визволив їх від смерті.

— Він лежав у буфеті, на полиці, під протоколом останніх зборів. Ти, мабуть, сам його туди поклав, коли наливав собі віскі.

— Дякую, кохана, дякую,— сказав Нейлз своїй рятівниці.

Вони пішли з гості. Десь загримів грім. Цей звук знову нагадав Нейлзу, як добре й безжурно було йому замолоду.

— Знаєш, люба, я був дуже щасливий того літа, коли лазив по горах у Тіролі. Я зійшов на пік Кайзера й на Пенгельстейн. У Тіролі під час грози дзвонять по всіх церквах. Це дуже хвилює. Не знаю, чого я тобі про це зараз розказую. Мабуть, того, що й зараз гроза.

Еліот і Неллі прибули за чверть на восьму. Через десять хвилин під'їхав своєю машиною Хеммер і поставив її біля в'їзду. Він був геть п'яний.

— Їдьте, будь ласка, ближче,— гукнув йому Тоні,— Місця ж скільки завгодно.

— Я незабаром поїду,— сказав Хеммер, — то хочу поставити так, щоб потім легко було виїхати.

— Це буде легко,— сказав Тоні.— Тут стоятиме не більше тридцяти машин.

— То сідайте до мене, я підвезу вас нагору,— запропонував Хеммер.

Щойно Тоні сів у машину, він приснув йому в очі мейсом. Тоні голосно, хрипко застогнав і впав наперед, ударившись головою об щиток. Хеммер щосили, як справжній убивця, вдарив його палицею, а потім поїхав до церкви, що була зовсім недалеко. Церковні двері, як завжди, відчинені.

Хеммеру пощастило: всього хвилин десять тому місіс Темплтон поставила на вівтар букет троянд. Він потягнув Тоні в бічний вівтар, а потім пішов до машини по бензин. Замкнув двері у вівтар — це був єдиний хід до церкви, не рахуючи ризниці. Він намацав вимикач, увімкнув світло і хотів облити Тоні бензином, але передумав і вирішив викурити спочатку сигарету. Він утомився й важко дихав. Йому було радісно бачити, як боже ягня на вівтарі ловко зачепило ратичкою дерев'яне розп'яття. Раптом до нього долинув шум з вестибюля. Серце трохи не вискочило від хвилювання. Але відразу ж і заспокоївся — це дощ заторохтів по даху.

Коли Рутуола, вийшовши з таксі, підійшов до парадних дверей Левелленів, його зупинив дворецький:

— Якщо ви до когось із гостей, то вам доведеться пройти чорним ходом.

— Мені необхідно бачити містера Нейлза,— сказав Рутуола.

— Сюди вам не можна.

— Містере Нейлз, містере Нейлз! — загукав Рутуола.— Ідіть сюди, швидше, будь ласка!

Нейлз стояв біля бару. Почувши, що його кличуть, він вийшов.

— Їдьте до церкви Ісуса Христа,— сказав Рутуола.— Нічого в мене не питайте. Негайно їдьте до церкви Ісуса Христа.

З голосу Рутуоли Нейлз зрозумів, що Тоні загрожує небезпека, але він не кинувся щосили до машини і взагалі не поспішав. Його губи напухли. А нерви були спокійні, як ніколи. Спереду їхали машини із станції — тільки-но прибув вечірній поїзд, але Нейлз не ризикнув їх обганяти.

Приїхавши до церкви, він побачив там машину Хеммера. Це його не здивувало, наче він цього й ждав. Щосили почав стукати в замкнені двері.

— Хто це? — спитав Хеммер.

— Нейлз.

— Ви сюди не ввійдете. Я замкнув двері.

— Що ви робите, що ви збираєтесь робити?

— Я збираюся вбити Тоні.

Нейлз повернувся до машини. В його вухах гуло, але Цей голосний і болючий гул, здавалося, тільки збільшував його рішучість. Він не відчував ні страху, ні розгубленості. Помчав у Каштанову алею, взяв з підвалу механічну пилку й повернувся до церкви.

— Хеммер?

— Тут.

— З Тоні все гаразд?

— Поки що так, але я його вб'ю. Ось тільки докурю сигарету.

Нейлз натиснув ногою на педаль пилки й натягнув шнур. Циліндри загуркотіли, і, коли мотор завівся, пилка зі скреготом врізалась у дубові двері. Вони були оббиті кругом, але посередині тонкі, й пилка швидко їх розпиляла. Він пропиляв діагональну щілину, а потім легко вибив двері плечем. Хеммер сидів на передній лаві і плакав. Біля нього стояла каністра з бензином. Нейлз підняв сина з вівтаря й виніс його під дощ. Здавалось, вода ринула з ревом до вузької смужки світла біля відчинених дверей. Дощ лив такий, що збивав листя з дерев, і в повітрі запахло сирістю. Він повернув Тоні свідомість.

— Тату, татку,— шепотів він.— Хто ця людина в светрі? Що він хотів зі мною зробити?

— Ти поранений? Дуже поранений? Може, поїдемо в лікарню?

— Не треба, все гаразд. У мене тільки болить голова і щемлять очі, але я хочу додому.

В газетах про це писали так: «Механічна пилка запобігла вбивству. Еліот Нейлз, що живе на Каштановій алеї Буллет-Парку, штат Нью-Йорк, з допомогою механічної пилки розпиляв замкнені двері церкви Ісуса Христа і врятував життя своєму синові Антоні. Поль Хеммер, також з Буллет-Парку, признався, що вчинив замах на життя,— його помістили в державну лікарню для душевнохворих злочинців. Він зізнався, що викрав молодого хлопця і повіз його в церкву, аби спалити на вівтарі. Він запевняв, що хотів тим самим розбудити людство од сплячки».

У понеділок Тоні пішов до школи, а Нейлз, ковтнувши таблетку,— на роботу, і життя стало знову чудове, чудове, чудове, як і раніш.