Буллет-парк

Ангел на мосту

Ви, напевне, бачили мою матінку на ковзанці в Рокфеллер-центрі, де вона весело кружляє на льоду, незважаючи на свої сімдесят вісім. Вона ще на диво моторна, як на свій вік. З червоною биндою в сивому волоссі, в коротенькій оксамитовій спідничці, теж яскраво червоній, в окулярах і штанцях кольору тіла вона хвацько танцює з тренером ковзанки. А я ніяк не можу змиритися! Зимою намагаюся бути щонайдалі од Рокфеллер-центру, і ніхто не затягне мене до ресторації, що дивиться вікнами на ту ковзанку. Якось, коли я проходив поруч, один ухопив мене за руку і, тичучи пальцем у мою матінку, зареготав: «А погляньте-но, лишень, на ту божевільну стару!» Мені стало чомусь її дуже шкода. Хоч і варт було радіти та дякувати богу, що матінка так-сяк розважається й не вимагає од тебе жодних турбот. І все ж як мені хотілося, щоб вона вигадала собі якусь іншу, не таку сумнівну розвагу! Тому, коли бачу статечну матрону, що граційно згинається над вазою з хризантемами або розливає чай у вітальні, мені одразу постає перед очима матінка. Вирядившись, як гардеробниця в нічному клубі, вона кружляє по кризі в обіймах платного партнера — і це ж у самому центрі велетенського міста, третього в світі!

Фігурному катанню матінка вивчилась іще в Сент-Ботольфсі, маленькому містечку Нової Англії, звідки ми родом. Отож, мабуть, ця її пристрасть — всього-на-всього ознака прихильності до минулого. Адже з кожним роком вона все дужче сумує за далеким світом своєї юності. Здоров'я у неї просто залізне, проте будь-які новації вона тепер ледве терпить. Якось я влаштував для неї відвідини родичів у Толедо. Привіз її на ньюаркський аеродром. Зал для чекання під велетенським склепінням, світні реклами, оглушлива музика, що гамувала сльози і зойки прощання,— все це справило на мою матінку вельми гнітюче враження, а сам аеропорт, до того не схожий на залізничну станцію в Сент-Ботольфсі, видався їй непоказним і позбавленим будь-якої цікавості.

Політ відкладався, і нам довелося просидіти ще цілу годину. Я глянув на матінку: вона раптом осунулась і постаріла. За півгодини їй забракло повітря. Приклавши до грудей руку з розчепіреними пальцями, вона час від часу поривчасто хапала повітря, ніби їй було дуже боляче. Обличчя в неї почервоніло та взялося плямами. Я зробив вигляд, що нічого не бачу. Але ось оголосили посадку, і матінка загукала: «Вези мене додому! Коли помирати, то не в повітрі». Я продав квитка і повіз матінку додому, в її мешкання, а про напад нікому не сказав. Проте примхливий, чи, вірніше, неврастенічний, страх перед катастрофою, що пойняв мою матінку, з'ясував мені дуже багато: я побачив, як з кожним прожитим роком збільшується кількість небезпек, що чигають на неї, скільки їх з'явилось, отих підводних рифів, отих хижих звірів, що тільки й чекали на неї в засідці! Які несподівані шляхи, що їй доводиться обирати тепер, коли світ розгортається дедалі ширше й стає все складніший та незрозуміліший для неї!

Мені тоді часто доводилося літати. Справи вимагали моєї присутності то в Римі, то в Нью-Йорку, то в Сан-Франціско, то в Лос-Анжелесі, і я чи не щомісяця перелітав з одного міста в інше. Літати подобалось. Я любив милуватися феєричним світінням неба у високості. Любив мчати з заходу на схід та стежити з вікна, як ніч крокує континентом. Уявляю собі, як після вечері миють посуд господині Нью-Йорка, коли мій годинник показує четверту за каліфорнійським часом, а наша стюардеса ось уже вдруге пропонує бажаючим джин, коктейль або віскі. В кінці польоту стає душно. Всі стомились. Золота нитка в оббивці крісла раптом починає муляти, і вам здається, що про вас забули, отож ви ридаєте наче дитя: вам все осоружне, все чуже. Звичайно, з деким із пасажирів ви познайомилися, серед них є й приємні співрозмовники, і набридливі балакуни. Одначе які нікчемні й непотрібні справи, що примушують нас ширяти над землею! Он та стара мчить через Північний полюс до Парижа, аби презентувати своїй сестрі миску телячого холодцю. А її сусід, комівояжер, рекламує синтетичні устілки.

Одного разу, коли я летів на захід (ми вже зоставили позаду Скелясті гори, та до Лос-Анжелеса, ще була ціла година, і ми зависли в такій високості, що втратили вже навіть уяву про матінку землю), я раптом побачив унизу слабеньке мерехтіння, разок вогнів, схожих на прибережні ліхтарі. Хоч у тих широтах жодного берега тут не могло й бути, і я розумів, що ніколи й не дізнаюся, що значила ота примара вогнів — чи то межу пустелі, чи звивистий шлях у горах? Але з такої високості і на такій скаженій швидкості те світло, здавалося, свідчило про мою приналежність до світу мертвого, підкреслювало мій вік, мою неспроможність розуміти те, що відбувається в мене перед очима. Я ніби сам себе застукав зненацька десь посеред струмка, далекі обрії якого, може, стануть доступні лише моїм синам,— і чомусь було навіть приємно від того.

Отож я любив літати, і тривога, що пойняла мою матінку, була тоді дивною для мене. Це ж бо моєму старшому братові, її первістку й улюбленцю, дістанеться її настирність, її столове срібло і впертість, а також — до деякої міри — її ексцентрична вдача. Одного вечора мій брат — а ми вже майже рік з ним не бачились — зателефонував мені й напросився вечеряти. Я охоче зголосився. О пів на восьму він знову подзвонив: він жде внизу (а ми мешкаємо на одинадцятому поверсі) і просить мене спуститися. Я думав, він хоче повідомити мені щось особливе, та щойно ми зустрілися у вестибюлі, брат попрямував до ліфта. Коли за ним клацнули дверцята, я помітив ті ж самі напади жаху, що і в матінки на аеродромі. Лоб йому зросив холодний піт, він важко дихав, ніби після довгого бігу.

— Тобі погано? — запитав я.

— Боюся ліфта, — похмуро признався він.

— Чого це раптом?

— Аби часом будинок не впав.

Я засміявся, і це, мабуть, було жорстоко з мого боку. Та вже надто смішною здалася мені картина, що раптом постала перед очима: хмарочоси Нью-Йорка, мов кеглі, з грюкотом валяться один на один! Справа в тім, що взаємна заздрість давно псувала наші стосунки, бо я чомусь вважав, що брат і заробляє більше, і живе краще. І як не боляче мені було його бачити в такому стані — пригніченого, нещасного, приємне почуття зверхності залоскотало мені серце. Здавалось, у таємничому змаганні, що виявляло сутність наших відносин, я раптом видерся на цілу голову наперед. Він — старший, любимчик, та, бачачи, як він задихається в ліфті, я думав про нього лиш одне: «Це ж мій нещасний братик, змучений геть турботами й тривогами». Перш ніж зайти до кімнати, він зупинився перевести дух. Цей жах, як виявилося, переслідував його вже більше року. Він ходив до психіатра. Та жодної користі це не дало. Щойно він полишив ліфт, як усе наче рукою зняло: хоч я помітив, що він намагається триматися подалі од вікна. Коли підвівся йти, я з цікавості провів його до сходової клітки. Ліфт зупинився на нашому поверсі, а він обернувся до мене й сказав:

— Мабуть, доведеться спускатися пішки...

Ми порахували з ним всі одинадцять поверхів. Брат не відривав руки од перил. Попрощавшись у вестибюлі, я злетів нагору ліфтом і розповів дружині про «коник» братика.

— Йому здається, що може впасти будинок.

Дружина, як і я, була здивована й пригнічена, хоч обом нам оте боягузтво здавалося смішним.

Проте через місяць братові довелося розлучитися з фірмою, де він служив, бо вона переїхала в нове приміщення, на п'ятдесят другий поверх. Як він пояснив свою відставку, мені невідомо. Він був без роботи цілих півроку, поки не вдалося підшукати собі місце в конторі, що містилася на третьому поверсі. Одного зимового вечора я помітив його на перехресті Медісон-авеню й П'ятдесят дев'ятої вулиці. Розумний, вихований, пристойно вдягнений, він чекав з натовпом, поки спалахне зелене світло. А я подумав: «Скільки їх тут, отих диваків, схожих на нього! Скільком доводиться отак продиратися крізь нетрі дурних забобонів! Скільком навіть вулиця, що її треба перетнути, здається стрімкою річкою, а водій, що сидить за кермом таксі,— ангелом смерті!»

На землі брат почував себе цілком добре. Якось ми всією родиною поїхали до нього в Нью-Джерсі. Він був здоровий, навіть веселий, і я його ні про що не розпитував. По обіді в неділю ми поверталися до Нью-Йорка. Не доїжджаючи мосту Джорджа Вашінгтона, я раптом побачив навислу над містом чорну грозову хмару. Коли виїхав на міст, дужий подув вітру кинув машину вбік, і я ледве утримав кермо. Мені здалося, що міст хитнувся під нами. А насередині я раптом відчув, що він повільно осідає. Я не міг сумніватися в міцності мосту і водночас вірив, що за якусь мить він переломиться навпіл, скинувши в темну воду оцю недільну низку машин. Думка про катастрофу викликала в мені паніку. Ноги похололи, і я, певно, не зміг би загальмувати при потребі. Я почав задихатися, хапати ротом повітря. І, як ото буває при підвищенні тиску, у мене потемніло в очах.

Страх має великі очі, і тоді, коли він сягає апогею, десь у нас глибоко в душі, чи в тілі, не знаю напевно, раптом виникає таємниче джерело, що з нього ми п'ємо снагу для опору. Так само й зараз, коли ми подолали середину мосту, страх мій почав гамуватися. Дружина й діти милувалися грозою і, очевидячки, нічого й не помітили. А я навіть не знав, чого більше злякався,— чи того, що міст западеться, чи щоб вони не помітили, як мені лячно.

Я став пригадувати всі події минулої доби: може, якийсь випадок, розмова чи сутичка дали поштовх моєму страхові, навіяли смутну гадку, ніби подув вітру здатен перекинути або зруйнувати міст? Ба ні, ми чудово погуляли, і моя напружена пам'ять не могла відшукати чогось такого, що дало б привід для цієї хворобливої тривоги.

На тому ж тижні мені довелося їхати в Олбані. Був ясний тихий день. Та згадка про недавній страх була ще надто свіжою, і я поїхав манівцями, аби тільки не потрапити на міст. Проте в районі Трої таки трапився невеличкий місток, і я перескочив його без хвилювання. Мені довелося плутати миль п'ятнадцять, щоб уникнути наступної перепони!

Повертався тим же побитом, а наступного ранку зголосився до лікаря і сказав йому, що боюся мостів. Той засміявся:

— Цебто ви! Візьміть себе краще в руки.

— Мабуть, це у нас щось спадкове, — пояснив я,— моя мати, приміром, не може терпіти літаків, а брат — ліфтів.

— Вашій матінці понад сімдесят,— одмовив лікар.— Це одна з небагатьох цікавих жінок, що їх мені доводилось зустрічати. Не спихайте свої гріхи на неї. Будьте мужчиною, от і все.

Отож нічого порадити він не міг, і я попрохав дати мені адресу лікарів, що займаються психоаналізом. Він сказав, що це буде лише гайнуванням часу, хоч усе ж дав мені адресу, але й той заявив, що мій страх — всього-на-всього вияв непевної тривоги, для встановлення якої доведеться пройти весь курс психоаналізу. Для цього в мене не було ні часу, ні грошей, а головне — віри в цю шарлатанську науку. І я сказав, що вже якось сам подолаю свій страх.

Біда з бідою ходить, але моя здавалася просто примхою, та як було умовити своє дурне тіло, серце, печінку? В дитинстві всіляке траплялося — й гіркі незгоди, й напади безмежного щастя. Та невже отой мій страх перед мостами лише відгомін далекого дитинства? Я не міг змиритися з думкою, ніби якісь потаємні сили правлять моєю долею, і вирішив прислухатись до напучування лікаря та взяти себе в руки.

Та через кілька днів мені довелося їхати в Айдлуайлд, на аеродром. Я не взяв таксі й не сів на автобус, а поїхав у власній машині. На мосту Тріборо вже мало не віддав богові душу. Примчавши в аеропорт, замовив каву, але руки до того тремтіли, що розхлюпав її по стойці. Поряд хтось хихикнув і заявив, що я, напевно, провів ту нічку. Не казати ж йому, що я ліг зовсім рано, після цілком тверезого, спокійного дня, але боюся мостів!

Того ж дня ввечері я полетів до Лос-Анжелеса. Коли приземлились, мій годинник показував першу годину ночі, хоч за місцевим часом була ще тільки десята. Я почував себе стомленим, узяв таксі й поїхав до готелю, де зупинявся раніш. Проте заснути не міг. За вікном, осяяна прожектором, повільно крутилася статуя дівчини — реклама нічного клубу в Лас-Вегасі. О другій ночі прожектор вимикався, та невгомонна статуя продовжувала рипіти. Я ні разу не бачив, щоб вона зупинялася, а тієї ночі, лежачи без сну, все думав: коли ж її змащують та миють? Я навіть відчув до неї співчуття — адже вона, як і я, не знала спокою.

Я почав думати, чи є у неї рідня? Можливо, мати її виступає на естраді, а батько давно махнув на все рукою і сумно водить автобус до Уест-Пайко. Навпроти моїх вікон був ресторан, і я побачив, як з нього вивели п'яну жінку в ротонді з соболя й посадовили в машину. Вона двічі спіткнулась і трохи не впала. І вся ця картина чомусь навівала тривогу — яскраве світло, що лилося крізь розчахнуті двері, пізня, передранкова пора й ця п'яна жінка із своїм стурбованим супутником... Звідкись вимчали дві машини й скреготливо стали під моїм вікном. Із кожної вискочило по троє і взялися дубасити одне одного. Мені здавалось, що я чую хрускіт кісток. Щойно з'явилося зелене світло, вони знову скочили на сидіння й майнули геть. Як і оте загадкове сяйво, бачене мною в літаку, ця бійка, мабуть, свідчила про народження якогось нового світу, де панували чвари і жорстокість. Я раптом пригадав, що мушу їхати в четвер до Сан-Франціско й що доведеться долати міст з боку Берклі, де мене чекають до сніданку. «Візьму таксі туди й назад,— вирішив я,— а машину залишу в готельному гаражі». Знову і знову всовіщав себе: час викинути з голови цю дурницю, ніби міст може запастися піді мною. Чи, може, я жертва статевої ненормальності? Жив без пуття, легковажив, насолоджувався життям, то, може, в цьому причина?

О третій ранку, стоячи біля вікна, що виходило на Західний бульвар, я зрозумів: отой мій страх перед мостами — усього-на-всього форма, в якій виливається мій прихований страх перед дійсністю. Дивно! Я без жодної підозри проїжджав пригороди Толедо й Клівленда, обминав велетенські щити з рекламою «польських сосисок», автомобільні кладовища й павільйони, де продають бутерброди з котлетою, навіть оті одноманітні блоки сучасної архітектури. Я удавав, ніби недільна прогулянка вздовж Голлівудського бульвару дає мені справжню насолоду. Я спокійно милувався барвами призахідного неба на бульварі Дохені та рядами розпатланих експатріанток — пальм, що нагадували велетенські мітли. Я не заперечував краси Дулута й Іст-Сенеки — адже, проскакуючи ці містечка, не роздивляєшся довкола! Я мирився з ритвинами, що трапляються на шляху між Сан-Франціско й Пало-Альто,— адже повинні десь жити бездомні трударі. Так само я терпеливо зносив Сан-Педро й побережжя. І чомусь єдиним, що бунтувало в мені проти невпорядкованості світу, був отой страх перед височиною мостів! А все від того, що я ненавиджу і наші сучасні автостради, і павільйони з котлетами. Заморські пальми й одноманітність мешкання мільйонів пригнічують мене до краю. Тріскуна музика в наших експресах терзає душу. Я терпіти не можу раптових змін у ландшафті. Невлаштованість моїх друзів і їх пияцтво лякають мене, і я впадаю у відчай од численних афер, що затіваються повсюдно. І чомусь так сталося, що всю зненависть до оточення я відчув саме тоді, коли перебував у найвищій точці над мостом, і в мене з'явилася туга по іншому світі — ясному та простому, що вигравав усіма барвами веселки.

Хоч я не в силі змінити вигляд Західного бульвару. А поки він не зміниться, не зможу вести машину через міст над затокою Сан-Франціско. Як же мені бути? Повернутися в Сент-Ботольфс, зодягнути старосвітський піджак та пограти у кріббедж із пожежниками? В моєму рідному місті тільки один міст та й річка, що грудкою можна перекинути.

Я прийшов додому в суботу. Застав дочку, яка приїхала на уїк-енд зі школи. В неділю ранком вона просила мене одвезти її в Джерсі. Їй хотілося бути на відправі, що починалася о дев'ятій. Ми вирушили о сьомій. Всю дорогу говорили й сміялися, що навіть не помітили, як опинилися перед мостом Джорджа Вашінгтона. Я вже проїхав по ньому кілька ярдів, цілком забувши про свою хворобу. Коли раптом усе знов почалось: ноги затерпли, не стало чим дихати, потемніло в очах. Я намагався не подати виду і якимось чудом проскочив міст. Та почував себе зовсім знесиленим. Дочка, здається, нічого й не помітила. Я довіз її до школи, чоломкнув у щічку й поїхав.

Повертатися на міст і думати було годі, отож я вирішив зробити гак на північ, доїхати до Найчку, а там перескочити Гудзон через місток Таппан Зі. Він, як мені здавалося, був не такий стрімкий і ліпше тримався землі, аніж інші, відомі мені мости. Я поїхав уздовж західного берега Гудзону, бульваром, і мені захотілося подихати повітрям. Поодчиняв усі дверцята в машині. Кисень поліпшив мій стан. Проте ненадовго. Потроху знову почав губити почуття реальності. Дорога й машина здавалися привидами. Я пригадав, що десь поблизу мешкають мої знайомі. «Може, заїхати та перехилити склянку для хоробрості?» Та була ще тільки десята, і не хотілося набридати людям такої ранньої пори. «Може, полегшає, коли здибаю кого та перекинусь словом?» Я зупинився біля бензоколонки, взяв кілька літрів пального, проте механік був надто сонний і мовчазний...

Я вже наближався до мосту й мізкував, як же мені бути, коли не вдасться переїхати. Зрештою, можна подзвонити дружині: хай пришле кого-небудь, але я не хотів виказувати перед нею свою слабкість, адже тим самим похитнув би підвалини родинного благополуччя; можна подзвонити в гараж: хай вишлють водія... або просто кинути машину й діждатися, коли відчиняться бари й кафе. Та, на лихо, в мене не зосталося й цента, все віддав за пальне. Отож робити нічого, і я хоробро рушив на міст.

Всі ознаки страху одразу ж виказали себе; в легенях не зосталося духу, ніби хтось вибив його могутнім кулаком. Машина метлялась, я вже не міг удержати ні її, ні себе. Все ж якось вдалося вирівняти та поставити. Страшенна нудьга пойняла мене. Коли б я страждав од кохання чи якоїсь хвороби, хай би навіть напився, як чіп, то й тоді не був би таким нещасним. Я пригадав обличчя брата в ліфті — жовте, зрошене холодним потом. Пригадав матір, її червону спідничку та манірно виставлену ніжку, коли вона вихилялася в обіймах тренера, і мені здалося, що всі ми, оця трійця,— дивні персонажі з якоїсь плаксивої трагедії, що всі знегоди зігнули нас та зробили відщепенцями. Атож, життя моє не вдалося, і ніщо з того, що колись цінував, більш не повернеться — ні юна хоробрість, ні радість буття, ні інтуїтивна здатність обертатися в цьому світі. Все кануло в безвість, і доведеться кінчати десь у міській лікарні, в палаті для божевільних, де я буду репетувати, що валяться мости скрізь і всюди, у всьому світі.

Раптом до машини підійшла дівчина, одкрила дверцята і всілася на сидінні поруч мене.

— Навіть не гадала, що хтось зупинить машину на мосту! — сказала вона.

В руках у неї був фібровий чемоданчик і — не вгадаєте!— маленька арфа, загорнута в вилинялу церату.

Її пряме солом'яне волосся було гарно зачесане й спадало на смагляві плечі. Лице кругле — ніжне, веселе.

— Добираєтесь на попутних?

— Так.

— А це безпечно для такої красуні?

— Цілком.

— Вам багато доводиться мандрувати?

— Весь час. Я ходжу від одного кафе до іншого зі своєю арфою...

— Що ж ви їм граєте?

— Співаю пісень. Переважно народних...

Вона співала мені всю дорогу, і міст раптом виявився міцним та гарним, води Гудзону — тихими й лагідними. Повернулось усе — і юнача хоробрість, і здоров'я, і цілковита впевненість у собі! На тому березі вона подякувала й вийшла з машини. Я запропонував одвезти її, куди треба, та вона тільки війнула зачіскою й одійшла. Я рушив далі, в чудовий і прекрасний світ, що відродився з попелу. Коли дістався додому, то ледве стримався, щоб не подзвонити братові та не сказати, а може, під ліфтом теж стоїть ангел! Я так і зробив би, коли б не арфа, яка б і в нього викликала підозру, що в мене таки не все гаразд...

Відтоді я твердо вірю, що ласкава доля завжди подасть мені допомогу в біді, хоч, щоб не спокушати її, все-таки обминаю міст Джорджа Вашінгтона. Зате такі, як Тріборо й Таппан Зі, проскакую за одним духом. Брат мій, як і перше, боїться ліфтів, а матінка, дарма що в неї не гнуться коліна, все витанцьовує на льоду.

Бригадир і вдова гольф-клубу

Я не з тих авторів, які починають кожен свій ранок з захоплених вигуків: О Гоголь! О Чехові О Діккенс і Теккерей! Як би ви вчинили з бомбосховиськом, прикрашеним четвіркою гіпсових качок, виямкою для купання горобців і трьома бородатими гномами в червоних ковпаках?

Я не волів би починати так кожен день і все ж іноді замислююсь: як би на моєму місці справді вчинили великі попередники?

Адже те бомбосховисько стало також протилежністю пейзажу, як і букові дерева та каштани, що буяють на пагорбі. Бомбосховище належить Пастернам, що займають сусідню ділянку, і тільки-но я підводжу очі від рукопису, воно муляє мені очі. Його обриси виступають у ріденькій траві і здаються чимось непристойним, ніби ти угледів таке, що не мусить з'являтися на очі. Можливо, місіс Пастерн поставила оті оздоби, щоб якось пом'якшити подібне враження. Це цілком відповідає її натурі.

Бліда і схожа на привид, вона завжди сидить на терасі або десь в іншому куточку своїх володінь. Та де б не була, ніколи не втрачає почуття гідності. Пропонуєте їй чашку чаю, і вона неодмінно зауважить: «У вас точнісінько такі чашки, як у мене, що я їх подарувала Армії спасіння[8]!» Показуватимете свій басейн, вона ляскатиме себе по стегнах та белькотітиме: «То ось де ви розводите своїх велетенських комарів!» Запросите сідати в крісло, то почуєте: «Яка у вас чудова імітація меблів часів королеви Анни! Я б навіть не відрізнила їх од справжніх, що перейшли до мене од бабуні Делансі». І головне, що все це ви сприймаєте не так з досадою, як з дивним співчуттям. Ще років двадцять тому її неодмінно прозвали б «удовою гольф-клубу». Бо ж усі її звички примушували вас думати, що в неї якесь велике горе: вона ходила у всьому чорному, і, здибавши її на пригородному вокзалі, ви, мабуть, вважали б, що чоловік давно помер, хоч містер Пастерн і не думав розставатися з життям. Крокуючи туди й сюди в роздягальні гольф-клубу «Зелені схили», він вигукував: «Бомби — на Кубу! Бомби — на Берлін! Атомні бомби! Хай знають, що я командую парадом!» То був бригадний генерал гольф-клубу, і час від часу він оголошував війну — то Росії, то Чехословаччині, то Югославії, то Китаю.

Все почалося одного тихого осіннього вечора. Проте хто в наш час стане описувати чари осіннього дня? Або ж слід уявити собі, що побачив його вперше, або ж переконати себе, що такий день більше не повториться. Сонце сяяло наче в знемозі, листя горіло багрянцем, а дим, що слався по землі, здавався шовковою наміткою. Безкрає синє небо сягало обрію, десь спалювали листя, і пряні пахощі ніби віщували весну, а не зиму. Місіс Пастерн вийшла помилуватися жовтневим сонцем. Сьогодні потрібно зібрати гроші на боротьбу з жовтяницею. Ось їй дали шістнадцять адрес, стосик брошур та книжечку з розписками. Дім Пастернів височів на пагорбі, отож, сідаючи в машину, вона зневажливо глянула вниз на будинки сусідів, що юрмилися в долині. Філантропія для місіс Пастерн була складною справою. Кожен окремий дах, на якому спиняла погляд, уособлював якесь пожертвування. Місіс Тен Ейк збирає гроші на розумово хворих, місіс Тренчард — на сліпих, місіс Горовіц — на недуги горла, місіс Серкліф — на поліомієліт, місіс Крейвен — на рак, а місіс Гілксон — на нирки. Місіс Хьюліт очолила групу розповсюдження протизаплідних заходів, місіс Рейєрсон — артриту, а ген-ген бовванів шифер Етель Літтлтон, який уособлює подагру.

Місіс Пастерн виконувала свою місію з гідністю й покорою. Це була її доля, її життя. Так само чинила колись її матінка, а ще раніш — бабуся, котрі збирали кошти на боротьбу з чорною віспою й на допомогу неодруженим матерям.

Місіс Пастерн попередила сусідок телефоном, отож їй не доведеться принизливо чекати під дверима, як рознощикам енциклопедій. Подекуди вона навіть лишалась погомоніти з сусідкою та випити чарочку хересу. Внески цього року були більші, ніж у минулому, і, бачачи кругленькі суми в чеках, місіс Пастерн приємно здригалась, хоч розуміла, що жодна з них не перепаде їй. Серкліфів вона досягла лише вночі. Випила з ними віскі з содовою й засиділась.

Коли повернувся чоловік, вона зустріла його радісним лементом:

— Сто шістдесят доларів на жовтяницю! — І додала:— Я об'їхала всіх, крім Блевінсів і Фленнаганів. Може, ти зробиш це, поки я зготовлю вечерю?

— Але я ж з Фленнаганами не знайомий.

— То й що? З ними ніхто не знайомий. Проте минулого року вони пожертвували десять доларів.

Чарлі аж падав від утоми, а дивлячись, як дружина вкладає котлети до духовки, він думав про сумну монотонність родинного щастя. Отож радий був сісти в машину та мчати до Блевінсів чи Фленнаганів — може, там хоч запропонують випити. Та Блевінсів не застав: служниця простягла йому чек і зачинила двері. Повертаючи до Фленнаганів, Чарлі силкувався пригадати, чи бачив їх коли-небудь. Прізвисько підбадьорювало: з ким, а з ірландцями можна ладнати! Через засклені двері Чарлі розгледів повну вогняно-руду господиню. Вона поралась біля квітів.

— На жовтяницю! — бадьоро вигукнув він.

Жінка турботливо глянула в дзеркало і заспішила до дверей.

— Заходьте, будь ласка,— проспівала вона дівочим голоском. Дівочого, правда, там було мало. Волосся пофарбоване, пора цвітіння давно пройшла — за всіма ознаками років тридцять з гаком. Проте зберегла, як дехто з жінок, манери й кривляння восьмирічної дівчинки.— Щойно дзвонила ваша дружина,— повідомила вона, по-дитячому краючи кожне слово.— Хоч у нас, мабуть, зараз немає наявних грошей... Та, якщо підождете хвилинку, я випишу чек... Ось тільки розшукаю чекову книжку! Що ж ви не заходите?

Видно, камін зумисне запалили до його з'яви. На столі бокали й пляшки. Чарлі всім своїм єством потягнувся до тепла. «А де ж це Фленнаган? — подумав він.— Може, затримався десь у місті? А може, й дома, перевдягається нагорі?» Місіс Фленнаган одійшла в протилежний бік, де був письмовий стіл, і стала шукати чекову книжку.

— Мені так не хочеться вас затримувати,— щебетала вона.— Може, вип'єте чогось тим часом?..

— А яким поїздом вертається містер Фленнаган?

— Він не повернеться.— Голос її впав.— Він уже шість тижнів, як поїхав.

— М-г,— посміливішав Чарлі.— Тоді я трохи вип'ю, якщо й ви зі мною...

— Чогось легенького...

— Сядьте,— наказав бригадний генерал.— Спершу вип'ємо, а потім пошукаєте. Коли шукаєш, головне — не хвилюватися.

Так вони випили по шість чарок. Місіс Фленнаган одверто про все розповіла: її чоловік гасає по світу, торгуючи пластиком для зубів. А вона сидить дома — не витримує в літаку. А коли в Токіо їй подали сирову рибу на сніданок, взяла й поїхала. Раніш вони мешкали в Нью-Йорку, де в неї було багато подруг, та містер Фленнаган вирішив, що на випадок війни тут буде спокійніше. Хоч, на її погляд, краще вже небезпека, аніж гибіти од самотності. Дітей їм бог не дав, отож так ні з ким досі не заприязнились.

— А я вас давно помітила,— просокотіла вона, плескаючи його по коліну.— Я бачила, як ви прогулювали собак у неділю... А іншого разу проїздили повз мої вікна в машині.

Образ нещасної жінки, що сумує біля вікна, зачепив його серце. А ще більше — її дебелі форми. Хоч він і знав, що це всього-на-всього аж надто жирні клуби, без будь-якої творчої наснаги! І все ж, відчуваючи, як мало місця одведено під сонцем, бригадний генерал ладен був умерти за цю м'яку і принадну огрядність. Натяки місіс Фленнаган про муки самотності ставали дедалі одвертіші, і після шостої чарки він запропонував піти до спальні та пошукати чекову книжку разом.

— Оце вперше в житті! — заявила вона, поки він приводив себе в порядок. Голос її тремтів і навіть здавався милозвучним. Він не піддавав сумніву її зізнання, але ж йому вже так багато разів доводилося це чути.

«О це вперше в житті», — кажуть вони, зодягаючи свої плаття.

«О це вперше в житті»,— кажуть, ждучи ліфта в коридорі готелю.

«О це вперше в житті»,— кажуть, натягаючи панчохи.

В каютах океанських пароплавів, у залізничних купе, в готелях з видом на передгір'я,— всюди однако кажуть: «Оце вперше в житті».

— Де ти був? — сумно поспитала місіс Пастерн.— Уже дванадцята.

— Фленнагани вгощали мене.

— Вона ж говорила, що він у Німеччині.

— Ні, несподівано повернувся.

Повечерявши в кухні, він сів до телевізора.

— Бомбу на них! Невеличку атомну бомбу! Хай знають, хто командує парадом! — репетував на тривожні повідомлення про події у світі, потім ліг у постіль і довго не міг заснути. Думав про дітей, сина й дочку, що були далеко, в коледжі. Він їх любив, і то було єдине значення слова «любити», яке знав. Затим покидав м'яча у дев'яту уявну виямку, геть усе врахувавши — й нерівність поля, і розміри ключки, й силу кидка, і навіть погоду. Проте життєві справи відволікали, й повільно танула принадна зелень гольфового поля. Всі його гроші вкладено в різні підприємства: будівництво готелів у Нассау, керамічний завод в Огайо, нові хімічні засоби до миття вікон... І скрізь невдачі! Він навіть вислизнув з ліжка й запалив. У сяйві зірок за вікном стояли голі дерева. Цього літа він намагався врятувати становище грою на перегонах і, споглядаючи голе віття, подумав, що й його талони десь валяються, як опале листя, де-небудь по канавах Бельмонта й Саратоги. Клен та ясен, був і в'яз — на талон три в четвертому заїзді — виграш сто; шостий талон у третьому заїзді — п'ятдесят... Мабуть, діти, повертаючись із школи, футболять оті його виграші ногами. Отож, знову лігши, він взявся смакувати принади місіс Фленнаган, розпалюючи себе до наступної зустрічі. Адже життя так рідко тепер дарує радощі...

Кожна нова перемога благотворно впливала на Чарлі. Він ніби перероджувався, ставав щедрим, добродушним, спокійним, приятелем котів, собак і випадкових перехожих, сповненим співчуття до чужих невдач. Хоча й знав, що дома його постійно жде живий докір, незворушна місіс Пастерн, але ж уже чверть віку слугував їй і, коли б тільки здумав ніжно погладити, вона б охнула й сказала: «Не чіпай мене. Я вдарилась, коли поралася в садку». А щойно лягали в постіль, навмисне випинала до нього свої гостряки — адже ніколи не вгавала відточувати свою гідність і почуття!

— Уяви собі,— скаже вона.— Мері Квестед, виявляється, шахрує картами,— і замовкне, так і не пояснивши, в чому річ. Всі її зауваги, можливо, являли собою побіжний докір саме йому. Проте її незадоволення нітрохи його не турбувало.

Наступного разу вони зустрілися з місіс Фленнаган у ресторації, а потім довго бавилися вкупі. У вестибюлі готелю місіс Фленнаган зупинилася перед лотком з парфумами й, назвавши Чарлі «гамадрильчиком», заявила, що обожнює духи.

Чарлі покоробило оте дівчаче кривляння, проте він усе ж таки купив їй пляшечку. Іншого разу вона зажадала пеньюар; він купив і його. А третьої зустрічі — шовкову парасольку. Чекаючи на неї вчетверте, він подумав, як би вона не зажадала ювелірних оздоб — адже фінанси його танули, як лід. Вона пообіцяла бути о першій, і він сидів, насолоджуючись своїм становищем коханця. Та місіс Фленнаган, як завжди, запізнювалась, і Чарлі тим часом мусив насолоджуватися джином. Десь біля другої він зауважив, що обслуга посміюється та киває в його бік. Невже вона не прийде? Що це за фокуси? Як вона сміє? Якась там домогосподарка, що нидіє вдома од нудоти! О другій він замовив собі сніданок. Отак завжди... всілякі тобі повії, що навіть не вміють поважати...

Самотність людини, яку обманули й кинули в ресторації посеред міста, між першою й другою ополудні, нагадує нічию землю з поваленими деревами та з безліччю окопів, що в них ми ховаємось од своєї зневіри. Лукаві погляди обслуги, веселий сміх і гамір за сусідніми столиками боляче краяли бригадирові кожен нерв. Піднятий люттю над усім оточуючим, він, здавалося, висів над натовпом, і хвилі самотності бились об нього. Та раптом побачив свою пику в дзеркалі навпроти: він ніби геть роздався, сиве волосся поприлипало до черепа, як залишки весняного ландшафту, а пузо нагадувало Санта Клауса з ялинки в клубі пожежників, котрому для солідності підв'язували подушку. Чарлі підвівся, пхнув столик і кинувся до телефону.

— Мосьє не подобається сніданок? — звернувся офіціант.

У слухавці озвався манірний голосок місіс Фленнаган.

— Ми не можемо так більше,— торохтіла вона.— Я довго думала — так не годиться. Не тому, що ви мені не подобаєтесь, ні, все те, що треба, проте сумління велить мені припинити...

— Я забіжу до вас пізнім вечором, і ми все обміркуємо.

— Н-не знаю...

— Отож чекайте мене з поїзда.

— Г-гаразд, але вам доведеться зробити мені послугу...

— Яку?

— Я скажу потім... Та ставте машину позад будинку й заходьте чорним ходом. Я не хочу, щоб сусідки плескали язиками. Хіба забули, що в мене це вперше в житті!

Авжеж, подумав Чарлі, вона має рацію. Честь над усе. До того ж її самолюбство таке наївне. Прямо-таки дівчатко з фабричного містечка: сидить на околиці поблизу річки, накинувши скатертину замість мантії, й розмахує, ніби жезлом, будяком. Як любо спостерігати!

Вона впустила його через чорний хід, хоча у вітальні все було, як і вперше.

Камін пахтів теплом, налила йому віскі з содовою, і, як завжди, здавалося, що він полишив за дверима якийсь тягар. Та цього разу ще дужче кривлялась — то припаде до нього, то відсахнеться, то полоскоче, то одскочить до дзеркала.

— Спершу виконай моє прохання...

— Яке?

— А ти вгадай!

— Грошей дати не можу. Я не багатий.

— О, на біса мені гроші!

— То що ж іще?

— Так собі, дурничка, яка завжди з тобою...

— Якщо годинник, то він нічого не вартий, а запонки — з міді.

— І не годинник, і не запонки!

— А що?

— Ні, спершу пообіцяй...

Чарлі визволився з її обіймів, бо почав відчувати слабість.

— Я не можу обіцяти, поки не знатиму, в чім річ.

— Зовсім дурничка.

— Та кажи вже!

Він зграбастав її, бо лиш так почував себе мужчиною. Серйозним, мудрим, незворушним Чарлі Пастерном!

— А ти обіцяй, що подаруєш!

— Не можу.

— Тоді йди собі. Й ніколи більше не повертайся. Чуєш? Ніколи!

Її дитяча погроза не лякала його, хоч Чарлі все-таки насторожився. Вертатися додому... до місіс Пастерн з її ураженою гідністю?

— Ну, то кажи!

— А ти обіцяєш?

— Еге ж.

— Я хочу... мати ключика од вашого бомбосховища.

Наче грім раптом торохнув. Сум і нудьга огорнули бригадира. Примарний образ дівчинки з передмістя розбився на скалки, що боляче шпигали йому серце. То ось про що вона думала весь час! Ще того вечора, коли розтопила камін та «розшукувала» чекову книжку! На якусь мить потяг до неї зник, та тільки на мить, бо місіс Фленнаган знову опинилась в його обіймах і, пестячи пальчиком, примовляла:

— Повзи-повзи, мишко, до Чарлі у хижку!

Гострий напад бажання знову пойняв його, ніби хтось раптом рубонув кулаком під коліна. Хоч десь у глибині свідомості бриніла думка, про безглузду й дурну невідчепність оцієї звички тіла. Та як змусити свій організм, як пристосувати його до інших обставин? Як привчити до політики, географії, світових катастроф і катаклізмів?

Пазуха місіс Фленнаган була така зваблива й запашна! Чарлі дістав ключика — шматочок заліза два дюйми завдовжки — і вкинув їй у виріз, ніби талісман, що має оберегти його в час загибелі світу.

Будівництво бомбосховища закінчили минулої весни, Пастерни хотіли зберегти все в таємниці, але ж бульдозери й вантажників не сховаєш. Споруда коштувала тридцять дві тисячі. Там були дві вбиральні, запаси кисню й бібліотека, підібрана професором Колумбійського університету; книги мусили викликати бадьорість, усмішку і спокій.

Їжі запасли на цілих три місяці, а також кілька ящиків з міцними напоями. Місіс Пастерн купила гіпсових качок, басейн для горобців та бородатих гномів, аби надати горбикові, що муляв око, благопристойності й приємності — хоч би вже для самої себе. Вона розуміла, що цей горб, не дивлячись навіть на всі оздоби, випирав на фоні гарненького й ошатного садка, наче зловісний символ погибелі принаймні половини населення земної кулі, і зовсім не пасував до біленьких хмарок у блакитному небі.

Отож завіски на вікнах, що виходили в сад, тепер завжди були запнуті. Навіть того вечора, коли Пастернів навідав епіскоп. Він з'явився зовсім несподівано. Подзвонив отець-секретар і повідомив, що його преосвященство хотів би скористатися з нагоди та висловити подяку за величезну щоденну допомогу церкві. Чи може місіс Пастерн прийняти його? Прибравши і сяк-так опорядившись, вона ледве встигла приготувати чогось до чаю.

— Добридень, ваша милість, — вітала вона епіскопа,— Заходьте, будь ласка! Чи не вип'єте чаю! А може, чогось іншого...

— Якщо є мартіні.

Він мав приємний і дзвінкий голос, гарну статуру, волосся, наче вороняче крило, смагляву шкіру, чітко окреслений рот, а очі, як здалося місіс Пастерн,— такі змучені й блискучі, ніби в наркомана. Вона трохи розгубилася, що епіскоп зажадав коктейлю. Адже цим відав Чарлі. Скалочки льоду сипались у неї з рук, вона линула мало не півлітра джину в міксер, а потім долила ще й вермуту.

Єпіскоп пригубив і заявив:

— Містер Далгейт так багато розповідав мені про вас.

— Допомагаю, чим можу.

— У вас, здається, двоє діток?

— Так, Саллі в коледжі Сміта, а Чарлі в Колгейті. Дома без них так порожньо! Вони конфірмувались у вашого попередника Томлінсона.

— Он як.

Місіс Пастерн почувала себе ніяково. Їй хотілося, щоб візит цей був дружнім і щирим і щоб вона почувала себе реальною істотою у своїй власній вітальні. Натомість була розгублена, як іноді під час філантропічних зборів, коли починало ввижатися, що в їх пустопорожніх суперечках вона цілком розчиняється, розвіюється, падає на підлогу й починає збирати скалки свого я, а потім намагається склеїти їх своєю доброчинністю: «Я ж хороша мати» або «Я жінка-мучениця».

— Ви з містером Ладгейтом давні друзі? — запитала вона.

— Ні! — вигукнув епіскоп.

— Їх милість тут проїздом,— пояснив отець-секретар.

— Можна мені оглянути ваш сад?..

З бокалом у руці епіскоп подибав за нею на терасу. Місіс Пастерн була ревним садівником, хоч зараз її сад не являв чогось особливого: дерева одцвіли й зосталися тільки хризантеми.

— Бачили б ви його весною,— мовила вона.— Першою цвіте магнолія. За нею — вишня, потім — сливи. Не встигнуть одцвісти, як пломеніють азалії і рододендрони. Я навіть вивела бронзові тюльпани. А ось це — білий бузок.

— О, у вас бомбосховище!

— Так... Але там не цікаво. Краще погляньте на конвалії або на троянди, що так прикрашають мій сад. Облямівка у мене з полуниць, вони так пахнуть, що паморочиться в голові...

— Й давно у вас бомбосховище?

— З весни. Я обсадила його квітучою айвою. А он там у мене город — салата, кріп, петрушка тощо...

— Мені хотілося б глянути на бомбосховище.

Її наче кольнуло ножем. Так бувало в дитинстві — похмурий день, приходять подруги, їй здавалось, що вони її люблять. А їм лиш хотілося поласувати солодощами та погуляти в ляльки! Такий егоїзм завжди краяв серце чутливій місіс Пастерн. Вона сумно поминула басейн для горобців та розмальованих качок. Гноми хмуро дивилися на неї й на гостя з-під своїх ковпаків. Місіс Пастерн видобула ключика, що бовтався на шиї, й одперла двері бомбосховища.

— Чудово! — вигукнув епіскоп. — Просто чудово! О, та тут навіть бібліотека!

— Так, — мовила вона.— Книги ці мусять викликати бадьорість, усмішку й навіювати спокій.

— Негативною рисою церковної архітектури, — почав епіскоп,— я вважаю відсутність підвалів. Для спасіння віруючих майже немає можливості. Хоч у християнських церквах це враховано. Та не смію вас більше турбувати...

Він закрокував до будинку, поставив бокал на бильце тераси і благословив місіс Пастерн.

Провівши очима його машину, вона важко опустилася на сходинку. Він приїздив не дякувати їй, зовсім ні. Невже йому теж потрібне місце в бомбосховиську? Яке кощунство! Хіба ж можливо використовувати свою святість задля такої мети? Тягар сучасності — такої, здавалося, прозорої й легкої завдяки пластикам — усією вагою давив на три підвалини суспільства — на Бога, Сім'ю та Державу. Давив нерівномірно, і місіс Пастерн почула навіть хрускіт підвалин. Вона ж бо так вірила в святість отців церкви, то чому ж від щирого серця не запропонувала йому куточок у своєму бомбосховиську? Та ні! Якщо він вірить у воскресіння й вічність життя, йому це, мабуть, не потрібне...

Пролунав телефонний дзвінок, і місіс Пастерн бадьоро відгукнулась: «Хелло!» Дзвонила прибиральниця, що двічі на тиждень порала їхні кімнати.

— Місіс Пастерн? Це Беатрис. Я хочу повідомити вам щось... Хоч я не плетуха. Ви ж знаєте... Я не Адель, котра тільки й знає, що розводить брехні — ходить від дверей до дверей та судачить, хто з жінкою як живе, у кого в кошику для сміття по шість порожніх пляшок з-під віскі, до кого ніхто не ходить на коктейлі... Я не Адель, місіс Пастерн, ви ж мене знаєте... Я прибирала у місіс Фленнаган, і вона показала мені ключика та заявила, що він од вашого бомбосховища... й що нібито ваш чоловік їй подарував. Не знаю, так це чи ні, але, гадаю, ви мусите знати.

— Дякую, Беатрис.

Він знову зганьбив її, спершу зневажив її чистоту, а потім розтоптав і почуття; і все ж їй ніколи і в голову не заходило, що він може зрадити їх спільну мрію — як уберегти себе на випадок загибелі світу. Вона вилила залишки коктейлю в бокал. Смак його був для неї гидкий, та несподіване лихо так боляче пекло, що тільки джин, здавалося, міг його вгамувати. За вікном раптом потемніло, вітер перемінився, линув дощ. Як же тепер бути? Повернутись до матері? Але ж там немає бомбосховища! Молитися? Але ж поведінка епіскопа кинула тінь на все святе...

Враз їй пригадалася ніч, коли вони змовились віддати тітоньку Іду й дядечка Ральфа на поталу атомному вогню, погодились принести в жертву: вона — трьохлітню небогу, а він — п'ятилітнього небожа, і, наче двоє вбивць, відмовили в милосерді навіть його старенькій матері.

Чарлі застав дружину п'яною як ніч.

— Я не бажаю сидіти в тій ямі з місіс Фленнаган! — випалила вона.

— Не розумію...

— Я показувала епіскопу бомбосховище, а він...

— Який ще епіскоп? До чого тут він?

— Помовч. Дай мені спершу все сказати. У місіс Фленнаган ключ од нашого бомбосховища, ти їй подарував...

Він вискочив на дощ і метнувся до гаража. Спершу прибив собі палець дверима, а потім довго сіпав стартер, сумно роздивляючись на мотлох, що накопичився за довгі роки їхнього безшабашного життя. Садові лави, стільці, електробури й траворізки, — все це колись коштувало цілого маєтку. Нарешті завів мотор і рвучко виїхав на дорогу, проскочив перехрестя на червоне світло й навіть не помітив, що важив життям. До біса! Все до біса! Не збавляючи швидкості, погнав машину вгору, стискаючи кермо з такою люттю, ніби то була шия місіс Фленнаган. Вона не пожаліла його дітей, порушила спокій його дітей, улюблених дітей!

Він спинився біля парадного під'їзду, Всі вікна світились, ніздрі Чарлі лоскотав дим, проте як не роздивлявся у засклені двері, нічого помітити не міг. Тихо, лише дощ тарабанить по дахові. Чарлі рвонув двері — замкнено. Він узявся гатити кулаками. Довгий час ніхто не виходив, і, коли місіс Фленнаган нарешті з'явилася в передпокої, Чарлі подумав, що вона спала. Адже на ній був той самий пеньюар, що він подарував. Спершу поправила волосся перед дзеркалом і відчинила. Чарлі влетів до передпокою й одразу ж наскочив на неї:

— Навіщо ти це зробила? Що за глупство?

— Я не розумію...

— Нащо ти сказала моїй дружині про ключ?

— Я не казала.

— А звідки ж вона знає?

— Не знаю.

Вона стенула плечима й опустила очі. Як у всіх упертих брехунів, у неї була глибока повага до правди, що виявлялась у жестах, які свідчили, що вона бреше. Чарлі зрозумів, що все намарне. Навіть коли б він вичавив з себе всю силу, то й то нічого не досягнув би. А якби навіть і вибив у неї зізнання, то що це дасть?

— Я хочу пити,— простогнав він. — Налий мені чогось.

— Може, ви спершу підете прохолонете... а потім приходьте, поговоримо.

— Я стомився,— вже благав він.— Стомився! Я сьогодні ще навіть не присів.

Він зайшов до вітальні й налив собі віскі. Потім глянув на свої руки — вони була аж чорні від поїздів, сходових поручнів, дверних клямок та паперів; глянув на своє зображення в дзеркалі — злипле під дощем волосся, брудні патьоки... Він кинувся до ванни. Місіс Фленнаган злякано зойкнула. Чарлі турнув двері і став віч-на-віч з якимось голим типом.

Запала тиша, мертва й пульсуюча, як перед громом. Першою озвалася місіс Фленнаган.

— Звідки мені знати, хто він?.. Я ніяк не могла вигнати його... Думайте про мене, що хочете, але це мій дім, і я не зобов'язана вам звітувати... До того ж я не кликала вас сюди.

— У, клята! — просичав він.— Геть від мене, а то я задушу тебе!

І знову вибіг на дощ та поїхав додому. Звуки і пахощі, що витали навколо, свідчили, що вона порається на кухні. «Оці її звуки й пахощі,— подумав він,— чи не вони були першими вісниками життя й чи не вони стануть провісниками його кінця?»

На столі лежала вечірня газета. Чарлі схопив її й загукав:

— Бомбу на них! Хай знають, хто командує парадом!— Та, знеможено впавши у крісло, прошепотів: — Господи, коли все це скінчиться?

Місіс Пастерн, мов привид, з'явилася в дверях.

— Авжеж,— тихо мовила вона,— Я давно не чула цих твоїх вигуків. І знала, що відбувається лихе — ще коли побачила, що ти продав свої запонки. В чім справа? — подумала я.— А коли підписав контракт на бомбосховище, не маючи й цента за душею, почала дещо розуміти. Ти ждеш не діждешся кінця світу. Еге ж? Я давно це збагнула, хоч у мене не вистачило духу признатися навіть собі — це так жорстоко!

Місіс Пастерн пропливла мимо й, ставлячи ногу на сходинку, холодно крикнула:

— Котлети на сковорідці, а картопля — в духовці. Можеш підігріти собі цвітну капусту. Я йду подзвонити дітям.

І подибала на другий поверх.

Кінець цієї історії я взнав із листа матері, який догнав мене в Кітцбюхелі, куди я їжджу кататись на лижвах.

«За ці півтора місяця, — писала вона,— сталося стільки змін, що не відаю, з чого й почати. По-перше. З Пастернами покінчено назавжди. Він дістав два роки за велику розтрату. Саллі кинула коледж і працює в крамниці Мейсі, а хлопець і досі шукає роботи. Він живе з матір'ю десь у Бронксі. Кажуть, вони одержують допомогу на бідність. Виявилось, що Чарлі давно розтринькав спадок своєї тітки, і всі ці роки вони жили в борг! Банк описав їхнє майно, і вони влаштувалися в мотелі. Потім, узявши машину на прокат, переїздили з місця на місце, ніде не платячи. Першими похопились службовці мотелів та баз прокату. Будинок Пастернів викупили Уїллоби, милі й приємні люди. А Фленнагани розлучилися! Ти пригадуєш її? Вона частенько гуляла під шовковою парасолькою у своєму садку. Кажуть, її бачили в Центральному парку в благенькому платтячку, хоч було вітряно й холодно. Якось вона забігла сюди. Дивна історія! Це було одразу після ленчу... Я стояла біля вікна й милувалася густим снігом. Небо похмуре і грізне, а сніг, такий білий та легкий, миттю запнув землю прозорою ковдрою. Раптом дивлюся — йде місіс Фленнаган! Певно, приїхала поїздом о другій тридцять три. Навіть не могла, бідна, взяти таксі! Зодягнена легко, туфлі на шпильках і без галош — уявляєш? Мандрує вулицею й прямо через пастернівський, я хочу сказати колишній їхній газон,— до бомбосховища. Стала й дивиться на нього! Воно дуже скидається на могилу, і місіс Фленнаган здавалася плакальницею: така самотня, всіма забута, а сніг падає й падає — на голову, плечі, груди... І мені стало так сумно! Адже вона з Пастернами ледве була знайома... Тут мені зателефонувала місіс Уїллобі й сказала, що в них перед бомбосховищем стоїть якась жінка, може, я знаю, хто вона, і я пояснила, що то місіс Фленнаган, котра колись мешкала на пагорбі. „Що ж робити?“ — запитала місіс Уїллобі. І я порадила сказати їй, нехай іде собі геть. Вона послала покоївку, й за кілька хвилин місіс Фленнаган поплентала на станцію...»

Плавець

Недільного літнього дня тільки й почуєш: «Учора я перебрав». Так шепчуться прихожани, виходячи з церкви; те саме повторює священик, знімаючи з себе ризу. Ви можете почути це на гольфовому полі, на кортах і в заповіднику, де керівник гуртка по вивченню природи жорстоко карається з похмілля.

— Учора я перебрав,— заявив Дональд Уестерхазі, сидячи на краю власного басейну.

— Всі ми вчора перебрали, — погодилась Люсинда Мерріл.

— Це, мабуть, од кларету,— сказала Елен Уестерхазі.

Басейн наповнювався артезіанським колодязем, і вода в ньому, багата на залізо, була блідо-зеленою. А день який! Аж ген на заході плавають гігантські білі хмари; вони нагадують місто, що його бачить мандрівник з носа корабля, і так і хочеться дати йому назву: Ліссабон або Хеккенсек...

Парило. Недді Мерріл опустив руку в воду, в правиці тримав склянку з джином. Він зберіг статуру юнака, хоч був уже немолодий, та ще сьогодні вранці, ніби школяр, з'їхав по поручнях і, глибоко вдихаючи пахощі кави, плеснув по бронзовій сідниці Афродіту. Недді можна було порівняти з цим літнім днем, у всякому разі, з його підвечір'ям. І хоч при ньому не було ні тенісної ракетки, ні сумки з чортової шкіри, від нього так і віяло спортом, молодістю й теплом, ласкавою природою. Він щойно вийшов з води та дихав шумно й глибоко, немовби хотів увібрати в легені всі чари хвилини — всю сонячну щедрість і всю насолоду власного самовдоволення. У Буллет-Парку, миль за вісім на південний захід, красувався його дім, де чотири красуні дочки, напевно, щойно повставали з-за столу й пішли гуляти в теніс. Недді раптом стукнуло в голову, що, взявши просто на захід, можна було б дістатися додому плавом.

Дивно, чому він так зрадів — адже провадив аж надто вільне життя і нібито й не нуждався в постійній надії в'язня на втечу. Його уява відродила цілу низку басейнів, що ніби звивиста річка краяли округу. Він зробить відкриття, внесок до сучасної науки! Цю річку він назве Люсинда, на честь дружини. Недді не був дивак або блазень, проте він поклав собі завжди бути оригінальним, і в душі його витав образ людини, овіяної легендою. Який сьогодні день! Отож він мусить відзначити його своєю несподіваною мандрівкою!

Знявши з плеча светр, Нед пірнув у воду — він зневажав тих, хто довго не наважується,— й поплив кролем по два, а то й три гребки на видих, рахуючи про себе: «раз — два», «раз — два». Таким стилем важко долати відстані, але в басейнах свої звичаї, до того ж кроль був модним у світському товаристві. Ласка води і її пружність давали йому більш ніж насолоду, повертали в природний стан. Нед охоче зняв би й труси, але ж у таку даль голим не помандруєш. Перепливши басейн, він виліз на край — сходинок теж не визнавав — і Чимдуж побіг газоном: Люсинда погукала, куди він, і Нед відповів, що «попливе» додому.

Він добре бачив перед собою шлях, хоч карту його накреслив по пам'яті, вірніше в уяві. Спершу треба перетнути володіння Грехемів, Хаммерів, Лієрів, Хаулендів та Кросскапів. Потім перебіг Дітмар-стріт, ділянку Банкерів, затим — шмат суходолу, і — знову басейни: Леві, Уелчера, громадський — у Ланкастері, Хеллорана, Сакса, Бісвенгера, Шерлі, Еббота, Гілмартіна й Клайвда. День був чудовий, і Неду здавалось особливою ласкою долі, що живе в світі, так щедро напоєному водою. Він почував себе паломником, першовідкривачем, улюбленцем долі. Він знав, що на всьому шляху зустрічатиме друзів, адже обидва береги «Люсинди» заселені дружніми племенами.

Нед подолав живопліт, що відділяв землі Уестерхазі й Грехема, пройшов попід квітучими яблунями, повз накриття з помпою й фільтром та опинився біля басейну.

— Та це ж Недді! — вигукнула місіс Грехем.— Яка приємність! А я ще зранку добивалась до вас телефоном. Хочете випити?

Нед розумів, що йому, як затятому мандрівникові, доведеться всіляко уникати традицій і звичаїв тубільців. Йому не хотілося ображати Грехемів, але ж потрібно «пливти» все далі й далі! Перепливши басейн, він посидів на сонці з хазяями. Та ось до них під'їхали цілих дві машини, ущерть напхані знайомими. Під радісні вигуки й обійми йому вдалося непомітно вислизнути. Він обійшов дачу Грехемів, переплигнув загорожу з колючого дроту й, поминувши пустир, опинився біля басейну Хаммерів. Місіс Хаммер поралася біля клумби з трояндами і, підвівши голову, помітила плавця, проте не впізнала. Лієри зі своєї вітальні чули плескіт у басейні. Хаулендів і Кросскапів не було вдома. Нед перетнув Дітмар-стріт і побіг до Банкерів, у яких навіть на такій віддалі було чути гамір банкету.

Басейн Банкерів був на узвишші, й Неду довелося підніматися східцями до тераси, де зібралося товариство — душ двадцять п'ять — тридцять. Ніхто не купався, окрім Расті Тауерса, що лежав на гумовому матраці. О любі, затишні береги «Люсинди»! Біля вас збираються чоловіки й жінки, що не знають біди, і служники в білих куртках обносять їх джином з крижинками. Над головою, коло за колом, ніби дитина на гойдалці, кружляв учбовий літак. Неда пойняла така любов до всього, така глибока ніжність до всіх, що хотілося гладити й торкатися руками.

Десь далеко загуркотів грім.

Ініда Банкер гучно вітала Неда.

— Гляньте-но, хто до нас прибув! Яка приємність! Я мало не вмерла з відчаю, коли Люсинда сказала, що ви не прийдете...

Вона пробралася до нього крізь натовп і одвела до стойки; шлях їм заступали сім або вісім жінок, що їх треба було цілувати, і стільки ж чоловіків, яким він потиснув руки. Буфетник, знайомий йому за сотнями подібних збіговиськ, простягнув з усмішкою склянку коктейлю. Нед постояв трохи біля нього, щоб не встрявати в розмову з іншими та не затриматись. Помітивши, як його оточують, плигнув у воду й поплив. Потім обійшов манівцями Томлінсонів, колючий гравій боляче краяв підошви, та мандрівник мусить усе спізнати.

Гості купчилися біля басейну, вологий звук їхнього гамору вже затихав, а голос диктора з бейсбольного матчу дедалі дужчав. Недільний день переступив половину. Нед пропхався між машинами, в яких приїхали гості Банкерів, і вийшов на Елуайвзлейн. Йому трохи ніяково було в самих трусах, проте рух завмер, і він спокійнісінько дістався до Леві, на плоті яких висіла табличка: «Приватне володіння. Постороннім не заходити», а поряд скринька з великим отвором для «Нью-Йоркс таймс». Всі вікна їхнього великого будинку повідкривані навстіж, та жодної тобі ознаки життя — навіть собака не загавкав. Нед обійшов будинок і спустився до басейну, де виявив сліди нещодавнього перебування родини Леві: у дальному кінці, вірніше в альтанці, уквітчаній японськими ліхтариками, зосталися на столі тарілки й безліч порожніх пляшок. Допливши туди, він налив собі з пляшки якоїсь бурди. Це вже сьогодні, мабуть, п'ята, хоч він не проплив ще й половини «Люсинди»...

Наближалась гроза. Місто з купчастих хмар піднялося ще вище, небо почорніло. Знову вдарив грім. Червоний літак досі кружляв у високості, й здавалося, ось-ось пролунає заливчастий сміх пілота, який насолоджується чудовим днем. Та грім не вщухав, і літак поспішив сідати. Десь пролунав гудок паровоза, і Нед похопився: «Котра година?» П'ята, а може, й шоста. Він уявив собі людей на платформі, що ждуть прибуття місцевого поїзда: офіціанта в смокінгу під дощовиком, карлика з квітами, загорнутими в газету, і жінку з патьоками сліз на обличчі. Зовсім споночіло, настала хвилина, коли нестямна пісня птахів у бурхливому морі — небі — одверто віщувала грозу. Десь зовсім близько, з вершечка могутнього дуба, линула вода ніби хтось раптом одкрутив кран. І тоді всі дерева зашуміли водограєм... Чому він так любить грозу? Чому завжди хвилюється, коли в двері вдирається шум вітру і дощу? Чому серце його щиро відгукується на перший поклик бурі, ніби вона несе йому радість і щастя?..

Нед переждав у альтанці. Після грози стало холодно, і його морозило. Вітер здув із клена жовте й червоне листя та порозкидав навкруги. Ще ж тільки середина літа, й те дерево, мабуть, просто хворе, та чому так стислося серце од самої думки про осінь? Нед розпрямив плечі, допив склянку й попрямував до басейну Уелчерів. Шлях йому перетнула доріжка для їзди верхи, і він здивувався, чому вона геть заросла травою. Невже Лінді продала своїх коней, чи, може, доручили їх комусь на час відпустки? Здається, хтось говорив йому про Лінді та їхніх коней, але він не пригадує, що саме...

В басейні Уелчерів не було води. Це засмутило Неда; він почував себе, як той дослідник, що сподівався натрапити на могутню ріку, а віднайшов лише мертве її русло. Кожен їде кудись на літо, але навіщо ж спускати воду? Що Уелчери виїхали, сумніву не було: все спорядження накрито брезентом, купальня на замку, віконниці в будинку зачинено. Обійшовши навкруги, Нед побачив табличку: «Продається». Коли ж це він востаннє здибався з Уелчером? Вірніше, коли вони з Люсиндою відмовились од їхнього запрошення на обід? Здається, тиждень тому... Невже йому зраджує пам'ять? Чи то він так вишколив її, навчивши одкидати все неприємне?

Десь неподалік грали в теніс. Це підбадьорило, розвіяло гнітюче передчуття і надало сил продовжувати мандрівку, не дивлячись на холод і похмуре небо. Адже це його день — день, коли Нед Мерріл перепливає округу! І він вирушив у найтяжчу путь.

Якщо ви того вечора каталися в машині, то, напевно, побачили його на обочині шосе № 424, як він стояв голий, чекаючи, щоб перебігти. «Хто це? — подумали ви.— Жертва бандитського нападу чи автокатастрофи? А може, якийсь навіжений?» Самотній і нещасний, стояв він, зносячи кпини, що сипались з усіх машин, стояв босий серед ганчір'я, битого скла й бляшанок з-під консервів. Вирушаючи, знав про цей перехід. І все ж реальність приголомшила його — стільки машин у похмурому надвечір'ї...

Хтось запустив у нього пляшкою з-під пива — всі кепкували й збиткувалися, а він мовчав. Можна, звичайно, повернутися до Уестерхазі, де його Люсинда. Він же не давав нікому якихось клятв чи обіцянок і навіть сам собі нічого не загадував. То чому ж він, прихильник здорового глузду й ненависник тупої впертості, чому не поверне назад? Навіщо йому йти далі, навіть важачи життям? Адже все це лише жарт, витівка, і не може бути, щоб п'яний бред так заволодів ним і підкорив...

Старий, що вів машину з швидкістю п'ятнадцять миль на годину, дозволив Неду перебігти до зеленої смуги, яка ділила шосе навпіл. Тепер його опали ті, що рухались на північ. Та хвилин за десять вдалося проскочити. Він рушив до висілка Ланкастер, де розміщався Спортивний центр із кортами для гандбола й громадським басейном.

Вода тут, як і в Б анкерів, відлунювала, хоч голоси звучали дужче й пронизливіше. Скрізь був порядок і жорстокі вимоги. На воротях висіло оголошення: «Всі, хто користується басейном, зобов'язані: перш ніж заходити в воду прийняти душ; вимити ноги у ножній ванні та мати при собі опізнавальний жетон». Нед зайшов у душ, сполоснув ноги у мутному розчині; ядучий сморід хлору шибонув йому в ніс, коли вийшов на край басейну, що нагадував раковину. Двоє рятівників, кожен із своєї вежі, через рівні проміжки часу свистіли в поліцейські сюрчки та через гучномовці ображали купальників. Нед із сумом пригадав розкішний басейн Банкерів; заходячи в мутну воду, він почував себе загубленим серед цієї маси безликих купальників і навіть боявся втратити свою особистість, своє багатство та інші переваги. Але пригадав, що він дослідник, мандрівник, який просто-напросто потрапив у багно на повороті «Люсинди». Скривившись, він пірнув у хлористу масу й поплив, тримаючи високо голову, щоб не наскочити на інших. Проте це нітрохи не зарадило — на нього бризкали, його штовхали й били ногами. А в кінці басейну хтось грубо окликнув:

— Ану ти, без жетона, виходь!

То був один із рятівників. Нед виліз і пішов крізь густу пелену хлору, переліз огорожу, поминув корти для гандбола й, перебігши дорогу, опинився в парку Хеллоранів. Лісова смуга була захаращена буреломом, і він колов собі ноги, перечіплювався через гілляки, аж поки не досяг живоплоту й газону, що оточували басейн.

Хеллорани були його друзі. Старі й дуже багаті, вони вважались реформаторами й упивалися славою співчуваючих до комуністів. Хоч насправді були до них байдужі, та коли хтось — а таких багато! — звинувачував їх у антидержавній діяльності, вони аж мліли од задоволення. Букова огорожа геть пожовтіла — мабуть, поїдає грибок, як отого клена в садку Леві, подумав Нед. Щоб попередити Хеллоранів, він двічі вигукнув: «Хелло!» Адже вони зовсім не визнавали купальних костюмів. Одверта безсоромність була одним із виявів їхнього прагнення до реформ, що не знало жодних компромісів: переступаючи лаз у живоплоті, Нед — з чемності — зняв труси.

Місіс Хеллоран, сива, огрядна жінка, спокійнісінько читала «Таймс». Містер Хеллоран виловлював листя з басейну. Вона нітрохи не здивувалась появі Неда і ніби навіть зраділа. Їх басейн живився од природного ручая. Тут не було ні помпи, ні фільтра, а вода така ж золотава, як і в ручаї.

— Я долаю округу плавом,— пояснив Нед.

— Невже? — вигукнула місіс Хеллоран. — Хіба це можливо?

— Так, я доплив сюди од Уестерхазі. Милі чотири подолав.

Він поклав труси на борт і трохи поплавав. А виходячи з води, почув знову її голос:

— Ми так засмутилися, Нед, коли почули про ваше нещастя...

— Яке нещастя? Я не відаю, про що ви кажете.

— Ми чули, що вам довелося продати будинок, і ваші дівчатка...

— Я нічого не продавав, а що стосується дівчаток, то вони дома.

— Авжеж,— зітхнула місіс Хеллоран.— Я розумію...

В повітрі розлилася дивна меланхолія, і Нед поспішив розпрощатися:

— Дякую за водичку. Я вже, мабуть, попливу.

— Щасливої дороги.

За живоплотом він натягнув труси і раптом помітив, що вони стали йому завеликі,— невже він схуд за півдня? Бідолаха втомився й хапав дрижаки, оті голі Хеллорани гнітюче вплинули на нього. Чи ж міг він уранці, бадьоро ковзаючи вниз поручнями, або пізніше, гріючись у ласкавих променях сонця біля басейну Уестерхазі, хоча б уявити собі, що таке плавання виявиться йому не під силу? Руки судомило, ноги здавалися гумовими й боліли в суглобах. А найбільше дошкуляв холод, що пронизував до кісток, і здавалось, йому вже ніколи не зігрітись. Кругом опадало листя, звідкись війнуло димком. Та хто ж улітку запалює камін?

Страшенно хотілося випити. Один лише ковток зігрів би його, наснажив та повернув запал, що охопив коли виникло оте зухвале бажання переплисти округу. Плавці через Ламанш підбадьорюються бренді. От йому б випити чогось для підтримки трусів... Перетнувши газон перед будинком Хеллоранів, він дійшов стежкою вниз, до будиночка, що його вони звели для єдиної доньки Хелен та її чоловіка Еріка Сакса. У них свій басейн, трохи, правда, менший, і обоє були там.

— О Недді! — вигукнула Хелен.— Ви поснідали у мами?

— Н-не зовсім,— вичавив Нед.— Так, тільки трохи посидів... Пробачте, що вдираюсь до вас, та я геть задубів і подумав, що, може б, ви дали мені чогось ковтнути...

— З охотою,— скривилась Хелен,— та ось уже три роки, як Еріку зробили операцію, і ми не держимо спиртного.

Дивно! Невже він і справді все забув? Чи це тільки вміння приховувати змусило його забути, що будинок давно продано, діти бідують, а близький приятель страждає смертельною недугою?

Нед несміливо глянув у обличчя Еріка і ковзнув поглядом униз, де червоніли три рубці — один короткий, а два інші — на цілий фут. На тому ж місці, де мав бути пуп, рожевіла гладенька шкіра.

— Зайдіть до Бісвенгерів,— порадила Хелен,— вони з охотою вас пригостять. У них зараз відбувається щось грандіозне. Чуєте?

Через дорогу, газони й сади, луки й гаї до них долинав сріблястий шум голосів над водою.

— Гаразд, — мовив він.— Піду мокнути далі.

Адже не міг уже звільнитися від обов'язку, від обраного способу пересування. Отож знову плигнув у воду й, пирхаючи та ледве тримаючись на поверхні, подолав басейн.

— Ми з Люсиндою ждемо вас,— крикнув вилазячи.

Він ішов лугом на відгомін голосів, що котилися хвилями од Бісвенгерів. Звичайно, вони зрадіють, вони пригостять його склянкою віскі, більше того — вважатимуть, що їм просто пощастило. Чотири рази на рік вони надсилали йому з Люсиндою запрошення на обід, і щоразу Мерріли запрошення відхиляли, а вони все слали та слали свої візитки, не бажаючи рахуватися з антидемократичними канонами оточення. Бісвенгери не належали до Недових кіл, вони не потрапили навіть до списку, за яким його дружина розсилала різдвяні поздоровлення. Під час коктейлів обговорювали ціни, на званих обідах говорили про курс акцій, а після випивки дозволяли собі солоні анекдоти про жінок. Нед прямував до них із почуттям байдужості, зневаги й ніяковості водночас,— адже для подібних відвідин вже трохи запізно!

У Бісвенгерів було людно. Грейс мала звичку тягнути до себе кого завгодно: і окуліста, й ветеринара, й агента по маєтностях, й зубного лікаря. В басейні жоден не плавав, і вода в сутінках відливала оливом. Нед кинувся до стойки. Грейс рушив йому назустріч, але не так радісно, як войовничо.

— Ну от, — вигукнула вона,— тепер, здається, всі, навіть непрохані гості з'явилися.

Він навіть не поморщився. І все ж чемно спитав:

— Чи не можна мені чогось випити?

— Будьте, як дома,— одвернулась вона, а він підійшов до стойки і попрохав віскі. Буфетник налив і теж одвернувся. У світі Неда суспільне становище вимірюється ставленням кельнерів і буфетників, тому лакейська грубість мала означати, що він і справді скотився на самий низ. Хоч, може, буфетник у них новий і зовсім не знає, хто такий Нед.

За спиною почувся голос Грейс.

— Розумієш, вони розорились — за один день,— пояснювала вона комусь.— Живуть тепер на жалування... Одного разу він навіть вперся сюди та клянчив у мене п'ять тисяч!..

Нед шугнув у воду, переплив басейн і захитався далі.

Черговий басейн на його шляху — передостанній — належав колишній коханці Шерлі Адамс. Ось де він спочине після образ у Бісвенгерів! Кохання — сексуальний неспокій — стане для нього бальзамом, болетамувальним засобом, що наддасть сил і поверне рівновагу. Він водив з нею шашні — коли ж це? Тиждень, або місяць, чи, може, й рік тому? Він перший усе припинив, отож його зверху. Проходячи в ворота, він почував себе господарем своїх володінь, адже коханець — особливо потаємний — користується власністю коханки, свідомий своїх прав, що про них законний володар може тільки мріяти. Вона сиділа у сяйві електричного світла скраю зеленкувато-блакитної води, і волосся вигравало міддю. Її обриси не збудили глибоких почуттів. Адже зв'язок цей не був серйозним, хоч вона й пролила море сліз, коли він поклав усьому край.

Вона одразу знітилася. Ще, чого доброго, знову заплаче!

— Ти чого прийшов?

— Перепливаю округу.

— Боже! Коли ти вже станеш дорослим?

— А хіба що?

— А те, що будеш канючити грошей, то я не дам більше жодного цента.

— І все ж чаркою віскі пригостиш?

— Могла б, але не бажаю.

— Тоді бувай, я собі поплив.

Він пірнув у воду й доплив до протилежного борту, та коли зробив спробу вилізти, не зміг — закрокував по воді до сходинок і знеможено виліз нагору. Озирнувшись, побачив біля неї якогось юнака.

Од газону пахло осінніми квітами. Запах бив у ніс, наче газ із одкритого крана. Він підвів голову. У небі з'явилися зірки — та чому там Андромеда й Кассіопея? Куди поділися літні сузір'я? І він заплакав.

Можливо, це були перші сльози за все його свідоме життя, але таким задубілим, стомленим і розгубленим він ще ніколи себе не почував. До того ж не міг зрозуміти, чому з ним так нечемно повелися буфетник і коханка, що так недавно стояла перед ним на колінах та поливала ноги слізьми. Він надто довго плив, надто довго перебував у воді, у нього вже навіть дерло в носі та в горлі. Скляночку віскі — ось що йому треба. І хоч варт було лише перетнути дорогу, щоб опинитися вдома, він чомусь зумисне звернув убік та поплентав до басейну Гілмартінів. Проте не плигав, а зійшов сходинками до води й поплив жабки, як ото в дитинстві. Ледве доплентав до Клайдів та перейшов їхній басейн убрід, тримаючись за борт і часто спочиваючи. Виборсався з води й поволік ноги з сходинки на сходинку, боячись, що забракне сил дотягти додому. Хоч і звершив свій задум, таки переплив округу, втома зборола його, і Нед не відчував задоволення. Нарешті, хапаючись за стовпи, дістався під'їзду власного будинку.

Скрізь тихо. Може, Люсинда зосталась на вечерю в Уестерхазі? А дівчатка приєдналися або ж поїхали десь самі? Але ж вони домовились провести неділю по-сімейному!

Нед хотів одчинити гараж, щоб подивитися, які машини стоять, а які у від'їзді. Та брама була на замку, і після дотику до штаби у нього на руках зосталась іржа. Стічний жолоб, що його одірвала буря, звисав козирком над дверима. «Вранці поправлю»,— подумав Нед. Двері будинку теж чомусь закрито, можливо, служниці випадково зачинили...

Та раптом пригадав, що в них давно вже немає слуг. Він загукав і став молотити в двері, потім натиснув плечем, зазирнув у вікно... І побачив, що будинок порожній.

Метаморфози

Клементина

Вона народилася в Наскості, і все її дитинство спливло під враженням двох див — самоповернення діамантів та навали вовків. Їй було десять років, коли грабіжники вдерлися до церкви Сан-Джованні, зламали раку Пречистої діви, викравши звідти діаманти — дарунок Мадонні од якоїсь княгині, що несподівано позбулася тяжкої недуги печінки. Другого дня дядечко Серафіно, повертаючись з поля, побачив біля входу в печеру, де колись етруски ховали своїх мерців, осяйного юнака. Той поманив його, але дядечко нажахався і втік. Серафіно звалила жорстока лихоманка, він покликав пастора та висповідався, а пастор побіг до печери й підібрав належні Мадонні діаманти саме там, де стояв ангел. Того ж таки року на нижній дорозі кузина Марія бачила чорта з рогами й гострим хвостом, у червоному трико, — точнісінько такого, як ото малюють на картинках. Їй сповнилось чотирнадцять, коли випав небувало глибокий сніг. А одного вечора, повертаючись з водою од колонки, вона побачила біля вежі, де вони мешкали тоді, цілу зграю вовків. Шість або сім їх здиралося слизькими сходами Віа Кавур. Вона облишила глек та втекла до вежі, язик у неї задерев'янів од страху, але крізь шпару бачила, як вони нишпорили, схожі на похмурих і зголоднілих собак, ребра випиналися з-під вовни, а з рота капала кров. Хоч було лячно, ніяк не могла одвести очей і дивилася, мов зачарована, ніби то душі мертвих сновигали в пітьмі або гінці таємних сил, що, як відомо,— Клементина знала це напевне,— снують біля самого серця життя. І, якби не сліди на снігу, вона б і досі вірила, що то їй привиділось. В сімнадцять вона вже була donna di servizio[10] в одного незнатного барона, який мешкав у віллі на пагорку, і того ж літа Антоніо в гущавині назвав її трояндою, а в неї запаморочилося в голові. Вона висповідалась і отримала відпущення гріха. Та коли вшосте прийшла до пастора з тією ж покутою, той заявив, що їй час одружитись, і Антоніо став її fidanzato[11], хоч, щойно заводив розмову з матір'ю, та рвала на собі волосся й несамовито верещала. Восени барон запропонував Клементині поїхати з ним до Рима, і вона з охотою зголосилася: адже все життя мріяла на власні очі побачити папу та пройтись вулицями міста, осяяного електрикою!

В Римі довелося спати на соломі та вмиватися з корита; зате вулиці були справді казкові. Хоч гуляти було ніколи, стільки загадували роботи. Барон пообіцяв платити дванадцять тисяч лір щомісяця, та от минув перший місяць, минув другий, а він хоч би тобі що. Куховарка пояснила, що в нього вже така звичка — вивезти дівчину з села й нічого не платити. Якось увечері, одчиняючи йому, Клементина попрохала свою платню, а він відповів, що дає їй житло, що завдяки йому вона побачила Рим і вимагати од нього ще чогось — просто невдячно. Дівчині ні в чому було вийти — ні пальта, ні черевиків, та й годувалася вона недоїдками з панського столу. Отож зрозуміла, що доведеться шукати собі іншої роботи, адже ні за що було навіть повернутися до Наскости.

За тиждень двоюрідна сестра куховарки знайшла їй місце. Роботи було ще більше, ніж у барона, та коли закінчився місяць — і тут не заплатили. Вона відмовилась кінчати плаття синьйорі, поки остання з нею не розрахується. Синьйора лаялась, але все ж таки заплатила. Тоді двоюрідна сестра куховарки сказала, що знає одну американську родину, де потрібна донна. Клементина запхнула весь брудний посуд у духовку, метнулась до церкви помолитися й побігла за вказаною адресою; бідолашній здавалося, що кожна дівчина, яка йде в тому напрямі, хоче перехопити в неї місце. В родині було двоє хлопчиків. Хазяї, хоч і дуже освічені, ніби трохи несповна розуму. Вони запропонували їй двадцять тисяч і, показуючи простору кімнату, де вона житиме, вибачались, що не можуть дати кращої. На ранок Клементина перебралася до них.

Вона багато чула про американців, про їхню непоміркованість і марнотратство, і тепер пересвідчилась, що це так. Її господарі були аж занадто щедрі й ставились до неї, наче до гості; щойно їм потрібна була її послуга, вони питали, чи знайдеться в неї вільна година, і кожного четверга та неділі вмовляли її погуляли. Синьйор працював у якомусь посольстві. Він був високий і худий, стригся обов'язково під машинку, наче якийсь німець чи арештант, або як людина, що перенесла трепанацію. Хоч волосся було чорне й цупке, якби він його відростив, то обов'язково задивлялися б дівчата. А він щотижня ходив до перукарні та дозволяв себе спотворювати. Зате в іншому виявляв аж надмірну скромність — на пляжі, приміром, зодягав не плавки, а купальний костюм. Проте вулицями святого міста ходив з непокритою головою. Синьйора була дуже гарна, ніби виточена з мармуру, і вборів мала силу-силенну. Клементині велося в них добре, вона не нудьгувала й молилась у церкві Сен-Марчелло, щоб так тривало завжди. Вони не гасили за собою світло, ніби це не коштувало силу грошей, спалювали в каміні гори дров, щоб не хапати ввечері дрижаків, а за обідом пили джин і вермут. Навіть пахли не так, як усі. Ледве-ледве, й Клементині гадалося, що то од північної рідкої крові, а ще, може, й від того, що вони стільки мокли у ванні. Вона навіть дивувалась, як вони не захворіють та не стануть ідіотами. Їли вони італійську їжу й пили італійські вина, і вона сподівалася, що коли вживатимуть оливкову олію та напихатимуться вволю макаронами, то од них тхнутиме так само, як від її співвітчизників. Отож, прислуговуючи за столом, вона весь час тягнула носом, проте обоє ледве пахли, а іноді й зовсім не можна було чогось уловити. Вони маніжили своїх дітей, і ті частенько капризували, за що потрібно було давати різки, проте ці іноземці не б'ють дітей, навіть не гримають на них і зовсім не вміють виховувати повагу до себе, і якось, коли малий до того рюмсав, що інша мати неодмінно одлупцювала б його, синьйора вхопила халамидника й повела до крамниці, де купила йому цяцькову яхту. А коли збиралися в гості й синьйора одягалась, то не кликали Клементину, а сам синьйор застібав їй корсет і намисто, ніби якийсь cafone[12]. Іншого разу, коли не стало води і Клементина пішла до фонтана, господар вийшов допомогти; вона сказала: не можна, я не смію такого допустити, а він: я не можу всидіти біля каміна та споглядати, як молода жінка тягає воду. Він узяв глек, пішов до колонки й на очах у швейцара та інших слуг набрав води. А Клементина сховалася в кухні й дивилась у вікно, її так це дратувало, що мусила випити склянку вина! Сусіди казатимуть, що вона ледащо, а її хазяї — невиховані й неотесані. До того ж вони не вірили в появу мерців. Одного разу, йдучи потемки крізь залу, вона побачила в дверях привид. Їй навіть здалося, що то хазяїн. Обернулась, а він у протилежному кінці зали. Вона звереснула й випустила з рук тацю з вечерею, а коли він запитав, чого вона злякалась, і Клементина пояснила, що бачила привид, він тільки здвигнув плечима. Іншого разу вона побачила дух недавно померлого епіскопа біля чорного ходу й знову звереснула, а хазяїн, дізнавшись, у чім річ, виявив цілковиту байдужість.

Зате діти розуміли її, і вечорами, коли вони лежали в ліжечках, вона оповідала їм легенди Наскости. Найбільше подобалась малятам історія молодого селянина і його красуні дружини Ассунти. Через рік після шлюбу в них народився гарний синочок з чорними кучерями й золотавою шкірою, але одразу ж почав нидіти та все плакав; вони подумали, що то якісь чари, й повезли його до лікаря в Кончільяно; їхали всю дорогу на віслюкові, і лікар сказав, що хлопчик вмирає з голоду. «Та як же це, — спитали вони,— коли блузка в Ассунти завжди мокра від молока?» А лікар їм: «Постережіть уночі!» Отож вони приїхали, добре повечеряли, Ассунта лягла і миттю заснула, а чоловік її стеріг, і раптом посеред ночі, при місяці побачив велетенську змію, яка обвила жінчину грудь і взялася смоктати молоко, та не смів навіть поворухнутись, бо гадина випустила б зуби і вбила дружину; лиш коли вона насмокталася й поповзла геть, чоловік зняв лемент, і збіглися люди та відшукали попід стіною восьмеро товстезних гадюченят, що аж лопались од молока; вони були до того отруйні, що навіть дихання їхнє вбивало, й селяни потовкли їх дубцями — і все це чистісінька правда, бо сама Клементина десятки разів проходила повз двері, де те відбувалося. А ще діти любили слухати про даму з Кончільяно, що закохалася в гарненького американця. Одної ночі вона помітила на спині коханого маленьку пляму, що скидалась на листок, і пригадала, що в її сина, котрого відібрали в неї багато літ тому, була така сама родимка, і зрозуміла, що то він. Дама кинулася до церкви одмолювати гріх, але товстенний і сердитий священик сказав, що таке не прощається. І раптом усі почули деренчання кісток. Кинулись за притвор, а там справді купа! Ну, звичайно ж, вона розповідала дітям і про чудесне віднайдення діамантів Мадонни, і про те, як сама бачила, коли вовки здиралися на Віа Кавур, і як її сестра бачила чорта в червоному трико.

В липні вона поїхала з родиною в гори, в серпні — до Венеції, а коли повернулися, американці сповістили, що їдуть на батьківщину, та почали збиратися в дорогу. На той час у Клементини було вже п'ять пар взуття, вісім платтів і гроші в банку, хоч думка, що доведеться шукати собі місця в римської синьйорити, яка плюватиме їй межи очі, коли заманеться, так пригнічувала її, що, прасуючи сукню синьйори, вона розплакалась. І призналася господині, як важко служити у римлянок, а та одповіла: «Коли хочете, їдьте з нами». Вони можуть дістати їй на півроку тимчасову візу, і це буде розвага для неї, а для них поміч; Клементина поїхала до Наскости, і мати плакала та вмовляла не їхати так далеко, і все село теж її відмовляло, хоч, мабуть, од заздрощів, адже більшості з них досі не щастило заїхати навіть у Кончільяно. І Клементині рідний світ, в якому вона жила, де вперше пізнала щастя, здався чомусь старим і немічним, і її потягло в Новий Світ — хай він і заселений дикунами.

Настав час їхати, вони сіли в машину й вирушили до Неаполя, зупиняючись лише, коли синьйора правила кави з коньяком. Їхали з усіма вигодами, мовби ті мільйонери, а в Неаполі зупинилися в готелі di-lusso[13], де Клементині надали окрему кімнату. Та коли вранці сіли на пароплав, вона раптом відчула страшенну тугу — хіба ж можна жити ще де-небудь, крім батьківщини? Вона заспокоїла себе, що це лише коротка мандрівка і за півроку знову буде дома, бо ж господь бог, напевно, зумисне зробив світ таким великим і розмаїтим, аби люди милувалися ним! Тримаючи в руці паспорт із штемпелем, вона схвильовано зійшла на палубу. То був американський пароплав, і вона відчула холод, ніби взимку, в обід подали морозиво, і всі інші страви теж були холодні, а ті, що теплі, все одно несмачні, і Клементина знову подумала, що люди ці, попри всю їхню щедрість та добро, зовсім неотесані, мужчини їхні застібають жінкам корсети, і, маючи таку силу грошей, вони чомусь їдять сирове м'ясо та п'ють каву, що відгонить ліками. Некрасиві й незграбні істоти з блідими очима! Та найбільшу відразу в неї викликали старі жінки. В Італії всі вони ходили б у чорному й ступали б повільно, з гідністю, відповідно з віком. А тут — найбільше галасували, зодягались у яскраві сукні та начіплювали на себе стільки брязкалець (звичайно, фальшивих), як на мадонні в Наскості. До того ж розмальовували пики й фарбували волосся. Начебто можна когось обдурити! Все одно з-під фарби випинались худі й зморщені щоки, а шиї звисали, мов у черепах, і хай вони пахнуть свіжістю луків, насправді давно вже зів'яли та всохли, як та солома або квіти на могилі. Справжнісінькі дикуни, де старі не знають ні мудрості, ні почуття міри, не користуються повагою дітей і онуків, та не шанують своїх предків!

Хоч країна, де вони живуть, мусить бути гарною, адже вона бачила вежі Нью-Йорка в газетах і журналах, срібні й золоті стріли на фоні блакитного неба, до того ж міста ніколи не торкалась війна. Одначе, коли заходили в протоку, лив дощ, вона шукала очима ті вежі і не знайшла, а коли поспитала, де вони, їй пояснили, що за пеленою дощу. Клементина гірко засмутилася, бо все, що дощ не ховав у цьому Новому Світі, здавалося їй бридким, і, виходить, усе, що писали про його переваги,— просто брехня. Місто скидалося на Неаполь часів війни. Навіщо ж було їхати сюди? Доглядач таможні виявився грубіяном. Взявши таксі, поїхали на станцію, а звідти поїздом до Вашінгтона, столиці Нового Світу. Там знову сіли в таксі, і вона бачила, що всі будинки схожі на римські. Вони з'являлися у надвечір'ї мов привиди. Здавалось, Форум постає з попелу. Потім опинилися в селі. Тут усі жили в новеньких будиночках з шикарними ваннами. Вранці синьйора показала Клементині безліч всіляких машин та як з ними поводитись.

Спершу Клементина зневажала пральну машину — багато жере мила й води, а пере не так чисто, як руками; вона засумувала по Наскості, де так весело було прати під фонтаном, щебечучи з дівчатами. А білизна виходила як нова. Та з часом вона звикла,— дивись, машина, і все пам'ятає, не лінується, сама бере воду, сама викручує й сама виливає! А машина, що миє посуд! Хоч у святковій сукні до неї підходь — навіть рукавичок не заплямуєш! Коли синьйора йшла з дому, а хлопчики були в школі, вона хутенько вмикала пральну машину й наповнювала її, потім закладала посуд у іншу й запускала, відтак клала на електричну сковорідку saltimlocca alla romana[14] та всідалася перед телевізором, наслухуючи, як машини слухняно виконують роботу, і радіючи з своєї могутності. На кухні був ще морозильник, що робив лід, і масло було тверде, мов камінь. А з іншого баранина і яловичина виходили наче з бойні. Яких тільки машин у них не було. І для збивання яєчок, і для вичавлювання помаранчового соку, навіть машина, що засмоктувала пил. Клементина навчилась запускати їх усі; о, а ще срібна машина, яка смажила сухарі: закладеш у неї дві скибки, не встигнеш оглянутись і — готово, та які рум'яні, хоч би тобі де підгоріло. І все це машини!

Вранці синьйор ішов на службу, а синьйора, котра в Римі жила, мов княгиня, була тут чимось на зразок секретарки, і Клементина подумала, а чи не бідні вони, що їй доводиться так працювати. Вона весь день розмовляла по телефону, щось підраховувала та писала листи. Вічно кудись поспішала, а ввечері валилася з ніг, як звичайнісінька секретарка. Обоє вони — синьйор і синьйора — до того стомлювались, що в домі не було того тихого раю, як у Римі. Якось Клементина попрохала синьйору розповісти, чия вона секретарка, і та відповіла, що зовсім не секретарка, а цілими днями збирає гроші на бідних, хворих і причинних. Все це здалося Клементині дуже дивним. Клімат і той тут надто вологий та шкідливий, зате дерева були напрочуд яскраві — золоті, жовті й червоні, а осипалися наче розмальовані стелі палаців Рима та Венеції.

Молоко привозив їм paisano[15] родом з Південної Італії. Звали його Джо, і од своїх шістдесяти та постійного тягання пляшок він весь згорбився та зсутулився. Проте Клементина залюбки ходила з ним до кіно, і той нашіптував по-італійськи, що відбувається на екрані, обіймав та пропонував женитися. Клементина, звичайно, тільки сміялась.

А як дивно відзначають вони свята! Є такий день, коли їдять лише індика й не згадують жодних святих[16]. Ну, а різдво? Такої неповаги до Пречистої Діви та її немовляти вона й уявити собі не могла! Перш за все купували ялинку, ставили десь у кутку й прикрашали брязкальцями, ніби вона свята. Mamma mia[17]! Звичайнісіньке дерево! Вона пішла сповідатися, а пастор виявився надто суворим і дав їй прочухана за те, що не відвідує церкви щонеділі. Під час обідні ходили з тацею на милостину аж тричі. От повернусь до Рима, подумала вона, й обов'язково напишу про все до газети, адже тут жодної тобі святої кісточки, яку б можна поцілувати, й моляться святому дереву, не згадуючи про муки Пречистої, та тричі деруть шкуру за одну відправу. Потім ішов сніг, але не так, як отоді, в Наскості, вовків не було, синьйор із синьйорою каталися на лижвах, діти бавилися в сніжки, а вдома тепло і затишно.

Вона щонеділі ходила з молочарем до кіно, він продовжував обіймати її та все женихався. Одного разу повів до чистенького, щойно пофарбованого будиночка, одчинив двері ключем і показав гарненьку квартиру з п'яти кімнат, стіни заклеєно шпалерами, підлога аж блищить, у ванні — все найновіше. Джо заявив, що коли вона згодна вийти за нього, то все це — її. Він купить машину, що миє посуд, машину для збивання яєчок й електросковороду, як у синьйори. Коли ж вона запитала, де візьме грошей, Джо похвалився, що наскладав цілих сімнадцять тисяч, і вийняв з кишені чекову книжку, там так і стояло: сімнадцять тисяч двісті тридцять два долари сімнадцять центів. І все ж вона сказала: «Ні». А вночі, лежачи в ліжкові, гірко засумувала,— не так за ним, як за машинами.

Краще було не їхати в цей Новий Світі Бо як же тепер вернутися до старого? Ось вона приїде додому в Наскосту й почне розказувати, що її сватали — не красень, звичайно, а чесний і роботящий чоловік — пропонував цілих сімнадцять тисяч і мешкання з п'яти кімнат... Хіба ж повірять? Або ще подумають, що вона з глузду зсунулась... І справді, як можна після всього спати на соломі в холодній хижі?.. Вертатись доведеться — у квітні кінчається чинність візи. Хоча синьйор говорив, що можна продовжити, коли вона хоче, і Клементина попрохала це зробити. Одного вечора синьйор із синьйорою сиділи в кухні і тихо розмовляли між собою. Вона здогадалась, що про неї. Коли синьйора пішла, а він зостався на кухні, Клементина зайшла побажати йому доброї ночі.

— Мені дуже шкода, — почав він,— але мені не вдалося продовжити візи...

— Ну, що ж... то я поїду, коли нікому тут не потрібна.

— Та ні ж бо, Клементино. Такий порядок. Чинність візи закінчується дванадцятого. Я загодя куплю вам квиток.

— Дякую,— мовила вона.— На добраніч.

Отож таки доведеться вертатися додому. Вона сяде на пароплав, зійде в Неаполі, купить квиток на поїзд від Мерджелліни, в Римі пересяде на автобус... Од гадки, як вона поцілує маму та подарує їй фото Дана Ендрюса у срібній рамці, зумисне куплене в універсальній крамниці, очі Клементини наповнились слізьми. Потім вона сидітиме на п'яцца, і довкола зберуться люди, як ото коли хтось потрапить під машину, і всі говоритимуть рідною мовою та питимуть вино, і вона розкаже їм про Новий Світ, де сковорідки смажать самі і де навіть пудра для вбиральні пахне трояндою. Клементині так ясно все це привиділось, ніби вона бачила на власні очі. Навіть раптом похопилась: адже їй здалося, що на багатьох обличчях майнула зневіра. І справді, хто їй повірить? Хто слухатиме ці теревені? От якби побачила чорта, як кузина Марія! А вона їм плеще про якийсь там рай... Отож випала з свого світу й не знайшла собі іншого і тепер зосталася ні в сих ні в тих.

Вона розв'язала стосик листів од дядечка Себастьяно. Всі вони здавались їй гірко сумними. Осінь захопила цього року зненацька, писав дядечко, і в багатьох померз виноград та маслини, а тут ще клята bomba atomica[18]. Через неї не було туристів. Клементина уявила собі початок зими в Наскості: паморозь вкрила виноград і польові квіти, селяни сумно повертають додому на віслюках з корінням та галуззям, бо в тих місцях важко з паливом, за в'язкою оливкових прутиків доводилось їздити десять кілометрів. Вона пригадала пронизливий холод, і осликів на фоні жовтавого неба, і гуркіт камінців, що зривалися з кручі. У грудні Себастьяно писав, що знову з'явилися вовки. Погані часи прийшли в Наскосту, вовки роздерли шість овечок із отари padrone[19], не було навіть яєчок, і сніг закидав п'яцца на рівні з фонтаном, й вони знову голодують та мерзнуть, як того року,— Клементина, мабуть, пам'ятає.

Кімната, де вона сиділа, була тепла, навколо розливалося м'яке рожеве світло. Вона мала таку саму срібну попільничку, як у синьйори, і навіть окрему ванну. Наллєш води до самого підборіддя — й лежи собі хоч цілу ніч! То невже ж богородиці потрібно, щоб вона гибіла десь у пустелі та помирала з голоду? Невже грішно брати од життя все, що воно дає? Перед її зором миготіли обличчя рідних і знайомих. Які вони всі чорні! Чи, може, за час перебування в цій країні вона засвоїла їх звичаї та забобони? А земляки, здавалося, докоряли їй, дивились на неї з гідністю та відчаєм. Проте ніхто не мав права змушувати її повертатися в країну диких гір, де цмулять кисле вино! В Новому Світі люди збагнули таємницю солодості, то невже навіть святі проти того, щоб вона насолоджувалась вічною юністю, коли вона заповідана їй самим богом? Клементина пам'ятала, як хутко в'янули в Наскості найперші красуні, немовби квіти без догляду, одразу починали горбитись, втрачали зуби, а який дух віяв од материної одежі після бабрання в гноєві та од вічної кіптяви. А в цій країні можна до скону зберегти зуби й колір волосся, завжди ходити на високих підборах, носити персні й каблучки, і мужчини не переставали б бігати за нею, адже в Новому Світі живуть удесятеро довше й не відчувають тягаря старості. Ні, вона таки вийде за Джо. Зостанеться тут і проживе своїх десять життів, і шкіра в неї зостанеться білою, й зуби...

Коли наступного дня синьйор повідомив про дату відплиття, вона заявила:

— Я не поїду додому.

— Чому?

— Бо виходжу за Джо.

— Та він же старий.

— Йому шістдесят три.

— А вам?

— Двадцять чотири.

— І ви кохаєте його?

— Що ви, синьйор? Як мені любити його пузо, наче напханий яблуками мішок, чи його зморшкувату шию, що на ній можна ворожити, як на долоні...

— Я дуже поважаю Джо, Клементино. Він чесний і порядний, отож ви мусите гарно до нього ставитись.

— О, за це не бійтесь! Я доглядатиму його, стелитиму постіль, подаватиму обід і вечерю. Але щоб торкатися мене — зась!

Синьйор замислився, похилив голову і сказав:

— Я не дозволю вам обманювати його.

— Та що ви, синьйор?

— Я не дозволю... якщо ви не станете йому вірною дружиною. Ви мусите кохати його.

— Але ж, синьйор. В нас, у Наскості, ніхто й не подумає женихатися, коли його земля не впирається у вашу.

— Тут не Наскоста.

— Проте всюди так. Коли б люди сходилися по любові, на світі зчинилося б казна-що, це була б божевільня, а не світ. Хіба синьйора вийшла за вас не через гроші і блага, що ви їй дали?

Він так і не одповів, але обличчя аж почервоніло від обурення.

— Ах, синьйор, ви говорите, як хлопчисько, що задивився на зірки, як хлопчисько біля фонтана, у якого в голові сама лише la poesia[20]. Я просто намагаюся вам пояснити, що ладна вийти за Джо, аби зостатися тут, у цій країні!

— Ні, я не хлопчисько, — підвівся хозяїн.— Я не хлопчисько. А хто ж тоді ви? Адже коли я вперше здибався з вами, у вас не було навіть черевиків.

— Синьйоре, ви мене не так зрозуміли. Можливо, я й покохаю його, але я хочу вам пояснити, що змушена вийти без цього.

— А я не дозволю!

— Я ж полишаю ваш дім.

— Все одно я в одвіті за вас.

— Ні. Тепер за мене в одвіті Джо.

— Тоді геть з мого дому!

Вона пішла до себе в кімнату і довго плакала, плакала з досади на цього дорослого дурня. І потихеньку складала речі.

А вранці приготувала сніданок, проте не виходила з кухні, поки не пішов хазяїн, і тоді прибігла синьйора та одразу в плач, прибігли діти і теж гірко плакали. Підвечір приїхав Джо, посадовив її в машину й одвіз до Пелуччі. То була селянська родина, де вона зоставатиметься до вінчання. Марія Пелуччі сказала, що в Новому Світі всі йдуть до шлюбу, наче королівни. І таки так. Цілих три тижні вони бігали по крамницях та купували весільне плаття з атласним шлейфом, що волочився по землі. Та водночас це було вигідно, бо той хвіст одчіплювався, і тоді воно перетворювалось на вечірню сукню. А ще потрібно було накупити платтів для дружок Марії та її сестри; для першої купили жовте, а для другої — бузкове, вони теж легко перетворювались на вечірні сукні. Потім купували туфлі, дорожні речі та ще бозна-що, і все це своє. І коли настав день вінчання, вона валилася з ніг і пішла до церкви, немов уві сні, й нічого не пам'ятала.

Зібралось багато paisani, пили вино і грали музики, а потім вони з Джо сіли в поїзд та поїхали до Нью-Йорка, де будинки такі високі, що Клементина відчула себе маленькою кузкою й захотіла додому. В Нью-Йорку ночували в готелі, а наступного ранку взяли вагон-люкс, що в ньому їздять синьйори, й поїхали в Атлантік-Сіті; у кожного було своє місце, й до них підходили з тацею та пропонували їжу й напої. Вона зняла норкову ротонду, що її купив для неї Джо, і всі милувалися хутром і думали, що вона справжня синьйора! Джо покликав офіціанта й замовив віскі з содовою, а той удав, що не чує, й продовжував обслуговувати інших, і Клементина страшно обурилась, що з нею так поводяться,— невже, коли не знаєш їхньої мови, то ти якась свиня?.. Той грубіян до них так і не підійшов, ніби їхні гроші були гірші, ніж у інших. Поїзд шугнув у темний довгий тунель, а потім вискочив на незугарну місцину, де скрізь височіли труби, що плювалися вогнем. Потім їхали повз гаї, ріки та пристані для човнів. Клементина дивилась на країну, що протікала повз вікна бистрою рікою, і намагалася порівняти її з казковою Італією, та бачила лиш одне: чужа країна, чужа земля, геть усе — чуже. У передмістях тулилася біднота й так само висіла білизна на мотузках, і Клементина подумала, що біднякам всюди однаково, ота білизна всюди свідчить про біду. І бараки їхні всюди ті самі — перекошені, полягли один на одного, невеличкі, доглянуті з любов'ю садочки й квітники. А поїзд тим часом краяв простір і час. Коли він рушив, день тільки-но починався, а зараз уже зачинялися школи, з них вибігали діти з книжками в руках, одні йшли пішки, інші котили веломашинами, треті гралися на плацу. Дехто махав їм ручками, і Клементина відповідала. Ось вона помахала дітям у високій траві, потім двом хлопчикам на мосту, старому, що ждав на переїзді. І всі й собі махали. Вона привітала трьох дівчаток, жінку з коляскою, хлопчика в жовтій курточці з валізою в руці. Потім повітря стало прозоре, щезли кудись дерева, і вона зрозуміла, що наблизились до океану. На обочинах стояли рекламні щити з зображенням готелів та докладним описом переваг, і Клементина з радістю вітала появу, готелю, де вони мали зупинитися, бо переконалася, що він таки di lusso. Нарешті поїзд зупинився; вони приїхали. Їй чомусь стало лячно, та Джо сказав: andiamo[21], і той, що зневажив їх у вагоні, вхопив валізи та намагався взяти її ротонду. «Дякую, я сама»,— похопилась Клементина і вирвала свою власність у нього з рук. Саме під'їхав автобус з написом їхнього готелю. Вона ще ні разу не бачила такого велетня! Туди напхалося чимало люду. В автобусі вони не розмовляли, бо Клементині не хотілося, щоб оточуючі знали, що вона по-їхньому не розмовляє.

Готель виявився аж надто di lusso. Вони піднялися ліфтом, потім ішли довгим коридором по м'якому килиму до свого номера, розкішної кімнати, підлогу якої теж устеляв килим. У номері був окремий туалет. Щойно носильник одійшов, Джо вихопив з кишені флягу, сьорбнув віскі і запропонував Клементині сісти до нього на коліна. Вона сказала: «Потім», бо чула, що вдень цим не займаються, до того ж хотілося глянути на ресторан та обійти холи готелю. Вона боялась, щоб солоне повітря не зіпсувало її норку, а Джо хильнув удруге і знову заспівав своєї. Вона розсердилась, і вони подибали вниз, не кажучи й слова, бо в таких панських місцях краще не говорити на bella lingua[22], оглянули чудові зали і ресторан та вийшли на вулицю. Повітря пахло сіллю, як і в Венеції, і так само в ньому розносились пахощі смаженини. Клементині здалося, що вона на святі Сан-Джузеппе в Римі. По один бік простягався зелений океан, що його вона перетнула, аби побачити Новий Світ, по другий — незчисленні кіоски й атракціони. Вони зупинилися біля циганського шатра, на якому розчепірилась велетенська долоня: тут ворожили. Клементина запитала, чи розмовляють вони по-італійськи. «Si, si, si, non сé dublio!»[23],— відповіли, і тоді Джо простягнув їй долар, а циганка потягла до шатра. Вона взяла її руку й почала торохтіти, не по-італійськи, а казна-як, і Клементина так нічого й не второпала, окрім «моря» та «подорожі», але чи то була минула «подорож», чи наступна, так і не розібрала. Вона розсердилась на циганку, що та збрехала, ніби розмовляє по-італійськи, і почала вимагати свої гроші. Тоді циганка заявила, що коли вона візьме їх назад, то на них буде прокляття. Клементина знала, як вони вміють клясти, й не стала домагатися, а пішла до Джо. Вони продовжували гуляти понад морем, уздовж кіосків і крамничок, куди, мов ті чорти з пекла, кумедно закликали їх, аби заграбастати долари. Потім настав tramonto[24], і по всьому узбережжю спалахнули яскраві вогні. Клементина побачила світло в готелі, де у них була своя кімната, а хвилі гули й ревіли, нагадуючи гуркіт у горах.

Вона повелася, як і належить дружині, і задоволений Джо подарував їй уранці срібну масничку та червоні шорти з золотою оторочкою. Мати прокляла б, якби побачила, і навіть у Римі Клементина плюнула б будь-кому межи очі, коли б натрапила на таке паскудство, але ж тут Новий Світ, і ввечері вона зодягла їх та свою норкову ротонду й пішла гуляти з Джо. В суботу вони повернулися, в понеділок купували меблі, у вівторок розставляли їх, а в п'ятницю Клементина зодягла оті шорти й помчала з Марією Пелуччі до продуктової крамниці, де було безліч банок з яскравими наліпками, і всі вважали її справжньою американкою та дивувались, що вона не розуміє їхньої мови.

Зате все інше робила не гірше за них. Навіть навчилася пити віскі, не кашляючи та не плюючись. Вранці вона запускала всі свої машини, вмикала телевізор і уважно запам'ятовувала модні пісеньки; післяобід приходила Марія, і вони разом дивилися телевізор, а ввечері те ж саме робили з Джо. Вона спробувала описати матері все, що купила — таких речей немає і в Папи! — проте подумала, що мати не повірить, і послала їй кілька листівок з видами Америки. Хіба ж можна описати, яке в неї тепер шикарне життя? Влітку вечорами Джо возив її до Балтімори на перегони. Як там гарно! Скрізь коні, вогні, гірлянди квітів, червоні куртки. Того літа вони їздили на перегони майже щоп'ятниці. Одного разу, сидячи в своїх червоних шортах та попиваючи віскі, вона побачила синьйора — уперше після їхньої сварки.

Вона запитала, як справи, як його родина? І він признався: «Ми більше не живемо вкупі. Розлучились». А глянувши йому в обличчя, зрозуміла, який це для нього удар. Клементина взяла гору, адже коли ще вона попереджала, що він наче хлопчик, котрий задивився на зірки. Але не раділа з цього, навпаки, мовби поділяла з ним його поразку. Синьйор попрощався й пішов: почався заїзд. А Клементина більше не бачила ні коней, ні людей. Натомість з'явився сніг у Наскості та зграя вовків, що дерлася вгору по Віа Кавур. Ось вони виходять на п'яцца — вісники темних сил, які — Клементина тепер знала — огортають саме нутро життя. І згадуючи дотик отої страшної зими, білизну снігу й злодійську ходу вовків, вона дивувалась, навіщо бог дає людям такий вибір, навіщо зробив цей світ таким широким і розмаїтим?

Побачення

Востаннє я бачився з батьком на нью-йоркському Центральному вокзалі. Я повертався з Адірондакських гір від бабусі до матері, яка наймала котедж на Кейпському півострові, написав батькові, що буду проїздом у Нью-Йорку, й просив його, якщо можна, поснідати зі мною. Його секретар відповів, що батько зустріне мене біля довідкового бюро опівдні, і справді, рівно о дванадцятій я побачив, як він продирався до мене крізь натовп. Він був чужий мені, бо мати розвелася з ним три роки тому, і весь цей час я його не бачив, але щойно помітив у натовпі, то відчув, що це мій батько — моя плоть і кров, моє майбутнє і моя доля. Я знав: коли виросту, то буду на нього схожий, робитиму все, беручи з нього приклад. Він був струнким, вродливим чоловіком, і я радів, що він прийшов. Батько поплескав мене по плечу й потиснув руку.

— Здоров, Чарлі,— сказав він,— здоров, сину. Мені хотілось би повезти тебе до свого клубу, але ти поспішаєш на поїзд, отож давай посидимо десь тут.

Він обійняв мене, і я щосили (так моя мати нюхає троянду) вдихнув запах, що йшов від нього. Це була різка суміш віскі, лосьону, крему для взуття, вовняної тканини й запаху чоловіка в розквіті сил. Мені дуже хотілося, щоб нас хтось побачив. І сфотографував нас. Ото була б пам'ять про нашу зустріч!

Ми вийшли з вокзалу й звернули в бічну вулицю до ресторану. Там нікого ще не було. Бармен лаяв хлопця-розсильного, а біля дверей у кухню стояв дуже старий офіціант у червоній куртці. Ми сіли, й батько голосно загукав:

— Kellner! Garçon! cameriere![25] Сюди!

Його галас у порожньому ресторані здався мені дуже недоречним.

— Чи можуть нас тут обслужити? Швидше, швидше! — закричав він знову і поляскав у долоні. Цього не міг не зауважити офіціант і повільно підійшов до нас.

— Це ви кликали мене оплесками? — спитав він.

— Тихіше, тихіше, sommelier[26],— сказав йому батько.— Якщо це не буде вам так важко і не принизить вашого гонору, то ми попросили б вас принести пару коктейлів.

— Мені не подобається, коли мене кличуть оплесками,— відповів офіціант.

— Ах, я й забув, мені треба було взяти з собою свисток! — сказав батько.— Я маю вдома один, що саме підходить для вух старих офіціантів. А тепер візьміть свій блокнотик та олівчик і запишіть: два коктейлі. Повторіть за мною: два коктейлі.

— Гадаю, вам краще піти кудись у інше місце,— спокійно мовив офіціант.

— Ого, та це ж найкраще, що я будь-коли чув. Ходімо, Чарлі, хай їм сто чортів!

Я пішов за батьком до іншого ресторану. Тепер він поводився тихіше. Нам принесли віскі, він почав розпитувати мене про бейсбол. Потім постукав ножем об вінця своєї порожньої чарки й знову загукав:

— Carçon! Kellner! Cameriere! Де він у чорта? Гайда сюди! Нам ще дві чарки!

— Скільки вашому хлопцю?— спитав офіціант.

— А тобі що?

— Пробачте, сер,— сказав офіціант,— але хлопцеві я більше віскі не принесу.

— Отакої? — закричав батько.— Та в Нью-Йорку ж не тільки цей ресторан! Он через дорогу ще один. Ходімо туди, Чарлі!

Він заплатив, і я пішов за ним до іншого ресторану. Тут офіціанти були одягнені в рожеві куртки, схожі на мисливські, а на стінах висіла різноманітна кінська збруя. Ми сіли, й батько знову розкричався:

— Гей, собачнику! Принеси нам чогось міцного!

— Пару коктейлів? — перепитав, посміхаючись, офіціант.

— Ти чудово знаєш, чого я хочу, чорти б тебе взяли,— розлютився батько.

Четвертий ресторан, куди ми зайшли був італійський.

— Buon girno,— сказав батько.— Per favore, possiamo avere due cocktail americani[27].

— Я не розумію по-італійськи,— сказав офіціант.

— Не придурюйся,— напав батько.

Офіціант пішов від нас і щось прошепотів метрдотелю.

— Пробачте, сер, цей стіл зайнятий,— сказав метрдотель, підійшовши до нас.

— Гаразд,— кинув батько.— Дайте нам інший.

— Всі столи зайняті,— відповів метрдотель.

— Ага, он що! Ви не маєте бажання нас обслужувати. Правда? То й чорт з вами! Vada all inferno[28]. Ходімо, Чарлі.

— Мені вже час на поїзд,— сказав я.

— Жаль, синку, дуже жаль.— Він обійняв мене й притиснув до себе.— Я проведу тебе на вокзал.

— Не турбуйся, батьку,— сказав я.

— Я куплю тобі газету,— запропонував батько.— Куплю газету, і ти почитаєш у поїзді.

Він підійшов до газетного кіоска й сказав:

— Шановний сер, чи не бажаєте продати мені одну з ваших проклятих богом, нікчемних, десятицентових вечірніх газет?

Кіоскер відвернувся від нього й став пильно роздивлятися обкладинку якогось журналу.

— Чи, може, моє бажання для вас таке обтяжливе, шановний сер? — продовжував батько.— Невже вам тяжко продати мені один примірник вашої брудної газети?

— Мені треба поспішати,— сказав я.— Вже пізно.

— Одну хвильку, сину,— сказав він.— Одну хвильку, і він у мене вибухне.

— До побачення, тату,— сказав я й, зійшовши сходами, сів у поїзд.

Отак я зустрівся з рідним батечком.

Будиночки на березі моря

Щороку ми наймаємо на березі моря будинок і їдемо туди, як почнеться літо — з собакою й кішкою, з дітьми й куховаркою — і ще завидна дістаємося до місця. Поїздка до моря викликає, звичайно, метушню, і так продовжується вже кілька років. Ми відчуваємо себе тоді мандрівниками, і наші почуття, як і в усіх мандрівників, дуже напружені. Я ніколи не оглядаю будинку, що ми наймаємо, чи буде це невеличкий дерев'яний палац з вежею, чи величезний стаффордширський котедж, повитий трояндами, чи особняк у стилі нашого Півдня, який ледве мріє на фоні вечірнього моря й кличе кудись у невідоме. Ви берете в сусідів ключі, що дуже поржавіли від вологого морського повітря. Відмикаєте «палац» і входите в темну чи світлу передню, готові почати свою місячну відпустку, що обіцяє бути спокійною і безтурботною. Але вас так само або й дужче турбує ще одне почуття: ви ж увірвалися в чиєсь життя! Всі справи я, як правило, веду через своїх агентів, а тому ніколи не знаю людей, у яких наймаю будинок на літо. І все ж мене дивує властивість тих людей залишати в будинку сліди своєї присутності — фізичної й духовної. Звичайно, ми не залишаємо слідів у повітрі чи в морській воді, але здається, що вони добре фіксуються в стертих плінтусах, у різних запахах і картинах. Опорядження кімнат у будинках, що здаються, таке ж непостійне, як і погода на березі моря. Деколи в довгому коридорі на вас раптом подме чиєюсь добрістю, чистотою, звичайністю,— і вам відразу стане все зрозуміло: тут жив хтось дуже щасливий, і ви арендуєте його щастя, так само, як і його пляж чи човен. Деколи опорядження кімнат здається дивним і лишається таким, аж поки ви не виїдете звідти в серпні. Хто ота леді на портреті, що висить на стіні другого поверху? Чий це акваланг, чиї томи Вірджінії Вульф? Хто сховав том «Фанні Хілл» у серванті з посудом? Хто грав на цитрі, хто спав у колисці, і хто була ота жінка, що пофарбувала червоною емаллю кігті лап, на яких стоїть ванна? Що саме почувала вона в ту хвилину?

Ось ми й приїхали. Діти з собакою біжать на пляж, а ми з дружиною вносимо речі, й нам здається, що ми блукаємо в темряві життів незнайомих нам людей. Чиї це шкіряні бриджі? Хто забризкав чорнилом (а може, й кров'ю) килим? Хто розбив вікно у кладовці? Хто та людина, що залишила в спальні шафу з книжками: «Щастя шлюбу», «Ілюстрований довідник щасливого статевого життя в шлюбі», «Право на сексуальне блаженство» та «Довідник статевого щастя для одружених»? Але за вікнами чути шум моря; від його прибою аж колишеться берег, на якому стоїть будинок, і ритмічні звуки проникають через штукатурку й дерев'яні стіни. Нарешті всі ми йдемо на узбережжя — для того сюди й приїхали!

А будинок на скелі, що ми його найняли (у ньому вже світяться наші лампи), добряче засів у нашій свідомості зі своєю самобутністю. Інколи йдеш через ліс до річки з вудкою в руках, наступиш на дику м'яту ногою, і запах, що його тоді відчуєш, здається найважливішим за цілий день. Або тиняєшся по Палатинському горбі в Римі, тобі остобісіли всі ці руїни та й саме життя, і ось раптом з палацу Септімія Севера вилітає сова, і тоді й прожитий день, і все місто з його шумом і грюкотом набирають якогось сенсу. Або лежиш улітку, й червоний відблиск твоєї сигарети вихоплює з темряви плече, груди й стегно, — оту вісь, навколо якої крутяться всі твої помисли. Такі образи жевріють, наче вуглинки найкращих наших почувань, і, потрапивши на море, нам відразу ж починає здаватися, що ми можемо роздути їх у справжню пожежу. Коли стемніє, ми змішуємо коктейль, відсилаємо дітей спати й починаємо любощі в чужій просторій кімнаті, яка дуже тхне милом — здається, вжито всіх засобів, щоб вигнати власників з їхнього будинку і заволодіти їхнім місцем. Але посеред ночі двері тераси шумно розчиняються, хоч вітру, здається, й немає, і моя дружина говорить у півсні: «Боже, і чого вони повернулися? Чого повернулись? Що вони тут забули?»

Найкраще мені запам'ятався будинок, що його ми наймали у Броудмері. Ми приїхали туди, як завжди, ще завидна. Це був великий білий будинок, він стояв над обривом, вікнами на південь, і зразу ж біля нього хвилювалось море. Я взяв ключі в сусідки, що приїхала сюди з Півдня і жила в будиночку поруч, відімкнув двері до передпокою з різьбленими сходами. Здавалось, Грінвуди, власники будинку, виїхали звідси тільки сьогодні, лише за якусь хвилину до нашого приїзду. У вазах були квіти, у попільницях валялися недокурки, на столі брудний посуд. Ми занесли чемодани і відіслали дітей на берег. Я стояв у вітальні, чекаючи дружину. В будинку ніби й досі чулися шум і лайка, що супроводили поспішний від'їзд подружжя Грінвудів. Я відчував, як вони неохоче від'їхали і як їм жаль було здавати в оренду свій будинок. В кімнаті ніша з вікном, що виходила на море, але в сутінках все здавалося тьмяним і якимсь пригніченим. Я увімкнув світло, лампочка ледь блимала, і я подумав, що містер Грінвуд був, мабуть, дуже скупий. Та його присутність я відчував аж надто сильно. На книжковій полиці стояв невеликий приз яхт-клубу, що його він одержав, мабуть, років із десять тому. Книжки переважно з серії, що її видає «Літературна гільдія». Я взяв з полиці біографію королеви Вікторії, але книга була нерозрізана,— її, мабуть, ніхто не читав. За книгою стояла порожня пляшка з-під віскі. Меблі були гарні й ще зовсім нові, та я в цій кімнаті почував себе не гаразд. В кутку стояло піаніно, і я взяв кілька акордів, щоб узнати, чи воно справне (виявилось несправне), а потім підняв деку, щоб оглянути механізм. Всередині було кілька нотних аркушів і ще дві порожні пляшки з-під віскі. Чому він не прибрав цих пляшок, як ми робимо всі? Може, пив потайки? Чи не тому й кімната така занедбана? Він, мабуть, умів відкорковувати пляшку зовсім нечутно, більш того, навчився так наливати склянку, щоб у пляшці не булькало.

Зайшла моя дружина з порожнім чемоданом, і я його відніс на верхній поверх. Тут було чисто й затишно. Все стояло на своєму місці, і ця охайність, на відміну од вітальні, створювала атмосферу серйозності й чесності. Я подумав, що попередній господар багато часу проводив саме тут.

Починало темніти, і ми разом з дружиною й дітьми пішли до моря. Довга біла лінія прибою, наче безконечна дорога, тяглася вздовж узбережжя так далеко, як тільки можна було бачити. Ми стояли з дружиною, міцно обнявшися,— бо хіба ж всі ми не приїжджаємо до моря як закохані: і чарівна жінка в купальнику для вагітних зі своїм вродливим чоловіком, і вже немолоде подружжя, що хоче вилікувати тут свою подагру, і стиляги з дівчатами, для яких море і його безмежна далечінь ніби обіцяють, що для них ось-ось настане пора ідеального й легковажного кохання. Коли зовсім стемніло і вже треба було лягати, я розповів своєму меншому синові казку. Він спав у тихій кімнаті, що виходила вікнами на схід, де на морській косі стояв маяк, і його світло падало просто у вікно. Потім я помітив щось у кутку на плінтусі, мені здалося, що це нитка чи павутина. Я нахилився й побачив, що то хтось написав маленькими літерами: «Мій тато — пацюк, бридкий пацюк». Я поцілував сина, сказав йому на добраніч, і пішов спати.

В неділю була чудова погода. Прокинувшись, я почував себе прекрасно, але, гуляючи перед сніданком, відкрив ще одне сховище пляшок з-під віскі — за шовковицею. І знову відчув огиду, ледве не відчай. Я вже не міг позбутися думки: а хто ж справді був отой містер Грінвуд? Мені здавалось, що в нього було якесь велике горе. Навіть ладен був сходити в село й розпитати, але мені здалося, що це буде негарно.

Того ж дня, трохи пізніше, я знайшов у шухляді буфета його фотографію. Скло рамки було розбите. Він у формі майора військово-повітряних сил, обличчя довге й романтичне. Він мені сподобався, як сподобався перед цим отой приз яхт-клубу. Але ні спортивний трофей, ні фото не могли пробачити таку занедбаність будинку. Все мені тут не подобалось, і це, мабуть, псувало мені настрій. Коли я спробував повчити старшого сина ловити рибу під час прибою і в нього весь час заплутувалась вудка, а в катушку набралося повно піску, ми з ним посварилися. Поснідавши, поїхали до причалу човнів, де мав бути й парусник, якого ми найняли разом з будинком. Але коли я спитав про човен господаря причалу, той засміявся. Човна не спускали на воду ось уже п'ять років, і він геть розсохся. Це було для мене чималим розчаруванням, але я все ж не гнівався і не подумав про містера Грінвуда, що він нечесна людина, хоч справді він був таким. Я вже співчував йому, бо вважав, що якісь важкі обставини змусили його вчинити так. Того вечора я взявся читати одну з його книг і помітив, що подушки на дивані чомусь тверді. Просунувши руку, витягнув з-під них три журнали, у яких ішлося про повітряні ванни. Вони були ілюстровані багатьма фотографіями чоловіків і жінок, на яких не було нічого, крім взуття. Я вкинув їх усі в камін і хотів підпалити, але папір був цупкий і погано горів. «А чому це мене так дратує? — думав я.— Чого мені так багато думається про цього самотнього п'яницю?» В коридорі на другому поверсі тхнуло так, наче там жила кішка, яку не привчили до місця, або ж була зіпсута каналізація. Мені цей запах чомусь здавався концентратом найбільшої сварки. Тієї ночі я спав погано.

У понеділок задощило. Діти цілий ранок пекли щось із тіста. Я гуляв понад морем. Після обіду ми оглянули місцевий музей, в якому було опудало павича, німецька каска, снаряди, колекція метеликів і кілька старовинних фотографій. Об дах музею весь час тарабанив дощ. Вночі мені приснився дивовижний сон. Мені приснилось, наче я пливу пароплавом «Христофор Колумб» у Неаполь вкупі з якимось дідусем. Він ще не заходив до каюти, де ми обидва мали спочивати, але його речі вже лежать купою на нижній полиці: засмальцьований капелюх, стара обтріпана парасоля, книжка в м'якій обкладинці, пляшечка з проносними пілюлями. Мені схотілося випити. Я не п'яниця, але уві сні відчуваю фізичні й моральні муки алкоголіка. Я пішов у бар. Він був зачинений. Але бармен ще не пішов, він щось підраховував, а пляшки на полицях були завішані марлею. Я попросив його відчинити бар, та він сказав, що цілих десять годин прибирав каюти і хоче спати. Я запитав, чи не міг би він продати мені одну пляшку, але італієць-бармен відмовив. Тоді я схитрував і сказав, що ця пляшка потрібна не мені, а моїй малій донечці. Його відношення до мене відразу ж змінилося.

— Якщо це для вашої донечки, то я радий буду вам допомогти, але ж треба знайти гарненьку пляшку.

Він довгенько шукав і нарешті виніс мені лікер у пляшечці в формі лебедя. Я сказав, що моя дочка любить не лікер, а джин, і він виніс його мені, зате здер цілих десять тисяч лір. Коли я прокинувся, то мені Здалося, що мені наснився один із снів містера Грінвуда.

В середу до нас прийшов перший гість. Це була місіс Уайтсайд, та сама жінка з Півдня, в якої ми взяли ключ від будинку. Вона подзвонила нам о п'ятій вечора і принесла корзину полуниць. З нею прийшла її донька Мері-Лі, дівчинка років дванадцяти. Місіс Уайтсайд мала надзвичайно коректний вигляд, зате Мері-Лі занадто вже захоплювалась косметикою: її брови були вищипані, вії нафарбовані, все лице в фарбі. Мабуть, їй просто нічого було робити. Мені хотілося розпитати місіс Уайтсайд про подружжя Грінвуд, і я радо запросив її до себе.

— Як вам подобаються ці чудові сходи? — спитала вона, заходячи в коридор.— Вони збудували їх, щоб відсвяткувати весілля своєї дочки. Їхній Долорес було тоді лише чотири роки, але вони мріяли, як вона, стоячи на сходах у білій сукні, буде кидати квіти гостям, що збиратимуться на весілля.

Я запросив місіс Уайтсайд до вітальні й почастував чаркою хересу.

— Ми дуже раді, що ви приїхали сюди, містере Огден,— сказала вона,— Це ж чудово, що по пляжу знову бігають діти. Але я хочу вам зізнатися, що нам дуже не вистачає Грінвудів. Це приємні люди, і вони ніколи не здавали в оренду свій будинок. Вперше проводять літо не тут. Як він любив Бродмер! Це була його радість і гордість. Я не можу собі уявити, як він може жити без нього!

«Якщо Грінвуди були такі приємні,— подумав я,— то хто ж отой таємничий п'яничка?»

— А чим займається містер Грінвуд? — спитав я і, щоб пом'якшити занадто прямолінійне питання, підійшов до столу й налив їй ще одну чарку.

— Синтетичними тканинами, — сказала вона. — Хоч мені здається, що зараз він підшукує собі щось цікавіше.

Це був, здається, натяк, отже, ми підходили вже до суті справи.

— Ви маєте на увазі, що він підшукує собі іншу роботу? — поспитав я.

— Цього я не знаю, — відповіла вона.

Місіс Уайтсайд була з тих немолодих уже жінок, які здаються спокійними, як вода під мостом, а насправді з ними краще не мати справи; швидше всього вона була одною з найзубастіших кумась у місті, і її жала дуже відчутні. Хочу сказати, що в її мелодійному голосі мені вчувалися злостиві нотки. Всього вона випила п'ять склянок хересу.

Вона зібралася вже йти. Зітхнула, а вставши, промовила:

— Ну, я дуже рада, що познайомилась із вами. Як приємно, коли діти бігають по пляжу. А Грінвуди, хоч були й чудові люди, але мали свої вади. Мені дуже їх не вистачає, та я б не сказала, що не вистачає і їхніх сварок. А вони сварилися минулого літа кожнісінького дня. О, чого тільки від них не можна було почути! Оті їхні слова вам видалися б навіть непристойними.

Вона показала поглядом на Мері-Лі, аби ми зрозуміли, що вона не може більше сказати.

— Я люблю попрацювати в садку після того, як спаде спека, — продовжувала вона.— Але щойно вони починали сваритися, я не виходила з будинку, а то навіть змушена була зачиняти вікна й двері. Мені, мабуть, не треба було б вам про це розказувати, але ж правди не сховаєш!

Вона встала й попрямувала до виходу.

— Як я вже казала, вони будували ці сходи на весілля своєї дочки, але бідолашна Долорес розписалася з механіком гаража в мерії на восьмому місяці вагітності. Як чудово, що ви сюди приїхали. Ходімо ж, Мері-Лі!

Здавалось, я одержав те, чого хотів: вона підтвердила, що в цьому будинку було не все гаразд. Але чому так схвилювало бажання цього сердеги бачити свою дочку щасливо одруженою? Мені здавалось, я бачу, як він і його дружина стоять у вестибюлі й любуються новими сходами. На підлозі грається їхня Долорес, а вони стоять, обнявшись, посміхаються, дивляться у вікно, і їм ввижається радість, багатство й безмежне щастя. Але куди все це поділося?

Вранці наступного дня роздощилось. Куховарка раптом заявила, що в неї у Нью-Йорку вмирає сестра й вона мусить їхати додому. Я був певний, що вона бреше, але відвіз її на аеродром і з байдужим виглядом повернувся додому. Мені вже не подобалось це місце. Я знайшов десь пластмасові шахи і спробував навчити сина грати, та навчання скінчилося новою сваркою. Менші діти лежали в ліжках, читаючи комікси. Все це мене дратувало, і я вирішив, що для сім'ї буде краще, коли я на день чи два повернусь до Нью-Йорка. Жінці сказав про якісь невідкладні справи, і вона відвезла мене наступного ранку в аеропорт. Як приємно відчути себе в повітрі й покинути надокучливий Бродмер! У Нью-Йорку мучила спека, як завжди посеред літа. Я попрацював у своєму службовому кабінеті, потім зайшов у бар неподалік від Центрального вокзалу. Через кілька хвилин туди зайшов і Грінвуд. Від його романтичного вигляду мало що залишилось, але я впізнав його за фотографією, яку знайшов у комоді. Він замовив мартіні й склянку води, та випив усю воду, наче тільки заради цього сюди й прийшов.

З першого ж погляду бачиш, що він один з тих трударів, які наче привиди тиняються по Манхеттену, мріючи про кращі заробітки в Мадріді, Дубліні чи Клівленді. Волосся гладенько зачесане, щоки так і пашіли, немовби після бейсбола або азартної гри на іподромі. Але з того, як тремтіли руки, легко можна було здогадатися, що його щоки червоні від алкоголю. Він поговорив трохи з барменом. А потім бармен пішов до каси, залишивши містера Грінвуда одного. Давно вже відійшли всі поїзди-експреси, а цих привидів ставало в барі все більше й більше. Один бог знає, звідки вони приходять і куди діваються, всі ці добре одягнені й наче всім задоволені бездомні люди, які хоч і дуже схожі один на одного, проте ніколи не розмовляють між собою. Всі вони мають дома пляшку, сховану за томом, вибраним літературною гільдією, а в піаніно — ще одну. Я навіть подумав, чи не познайомитися мені з містером Грінвудом, але вирішив цього не робити: я ж бо відняв у нього його улюблений будинок! Важко вгадати все, що з ним сталося, але я приблизно уявляв собі його життя. Батько помер або залишив родину, коли Грінвуд був ще дитиною. Про відсутність батька легко здогадатися по тих слідах, які карбує життя на обличчі сироти. Його виховували мати й тітка, потім він закінчив якийсь вищий комерційний заклад. Під час війни служив інтендантом. А коли вона скінчилась, залишився без нічого. Втратив буквально все — дочку, будинок, кохання дружини, інтерес до роботи. Але ні одна з тих втрат не могла пояснити стан розгубленості й болю, в якому він опинився. Головної причини не розумів ні він, ні я. Може, саме тому привокзальні бари і здаються нам такими таємничими?

— Ох, розумнику,— озвався він раптом до бармена.— Чи не можеш, любий, вибрати хвилинку, щоб обслужити клієнта?

Це була перша неприємна нотка, за якою, я був певний, підуть інші, все гірші й гірші. Він зробиться гидким. Всі ці привиди однакові — худі чи гладкі, сумні чи веселі, молоді чи старі. Кінчають вони тим, що йдуть додому, лають швейцара за неввічливість, кривдять жінку за неекономність, вичитують своїм дітям, хоч ті й не звертають на це уваги, за погану поведінку, а потім, не роздягаючись, лягають спати у вітальні. Але зараз мене хвилювало не це — я уявляв собі містера Грінвуда, як він стоїть у новозбудованім холі й радіє з того, що колись тут, на сходах, стоятиме його дочка у вінчальній фаті й кидатиме гостям квіти. Дивно! Ми з ним не розмовляли, я його не знав, не знав і його турбот, але відчував їх так, що мені було боляче в самотності. І я провів ніч з однією секретаркою, яка працювала в нашій конторі.

Вранці сів у літак і повернувся до моря. Там ще й зараз ішов дощ, а на кухні дружина чистила каструлі. У мене від випивки боліла голова, я почував себе винним, брудним, нечистим. Я подумав, що мені буде краще, коли скупаюсь у морі, і спитав у дружини, де мої труси.

— Та десь тут же,— відповіла вона сердито.— Весь час валялися під ногами. Ти залишив їх на килимі в спальні, а я повісила у ванній.

— Там їх немає, — сказав я.

— Ну, десь же вони є,— повторила дружина.— Подивися на столі, за яким обідаємо.

— Агов! — гукнув я.— Не розумію, чому ти говориш про мої труси так, наче вони шастають по всьому будинку, п'ють віскі, смердять і розповідають непристойні анекдоти при жінках. Я ж питаю в тебе всього-на-всього про невинні труси! А крім того, я не знаю, де мої носовики.

— Втрися паперовими,— порадила вона.

— Не хочу! — вигукнув я. Мабуть, дуже підвищив голос, бо почув, що місіс Уайтсайд покликала в хату Мері-Лі, грюкнувши вікном.

— О, господи, як ти мені набрид сьогодні,— сказала дружина.

— А ти мені бридка вже шість років,— відповів я, узяв таксі, поїхав у аеропорт і вечірнім літаком повернувся в Нью-Йорк. Ми одружилися дванадцять років тому, а до того жили два роки нерозписані. Але від того дня я вже ніколи її не бачив.

Я пишу все це в іншому будинку на березі моря. У мене інша дружина. Я сиджу в кріслі, ні про що не думаючи, не відчуваючи натхнення. Від оббивки крісла тхне пліснявою. Переді мною попільниця, вкрадена в римському готелі «Ельсінор». На стінках склянки, з якої я п'ю віскі, помітні сліди киселю. Одну з ніжок столу, за яким пишу, зроблено з іншого дерева. Лампа ледь блимає. Моя дружина Магда фарбує собі волосся. Вона завжди фарбує його в рудий колір. Надворі туман. Ми живемо біля протоки, в якій повно бакенів, і кожної неділі, як і скрізь, де живуть набожні люди, тут без кінця дзвонять. Магда просить принести їй окуляри, і я, не поспішаючи, йду на веранду. Світло з вікон нашого будинку пробивається крізь туман, і мені здається, ніби промені з такого щільного матеріалу, що об них можна спіткнутися. Берег покручений, мені видно світло в інших будинках, де люди створюють собі ілюзію щастя чи горя, а потім передають її комусь в оренду. Невже всі люди й справді такі близькі один до одного? Невже всім нам судилося передавати іншим своє горе? І чи обов'язково ми повинні відчувати страждання інших людей?

— Окуляри, окуляри! — гукає Магда.— Скільки разів треба мені повторювати, щоб ти приніс?

Я приношу їй окуляри, а коли вона кінчає фарбувати волосся, ми йдемо спати. Посеред ночі розчиняються навстіж двері тераси. Але моєї першої, моєї коханої дружини нема біля мене. Нікому спитати сонним голосом: «Чого вони повернулись? Що вони тут забули?»

Океан

Я змушений звернутися до щоденника, бо як же ще висловити свій страх, страх, що над життям моїм нависла небезпека. Заявити в поліцію, як ви переконаєтесь, я не можу, розповісти друзям — теж. Шкода, що її зазнало моє почуття власної гідності, мої розумові здібності, моє людинолюбство, безперечна, але завжди, коли починаю роздумувати над тим, хто винен, то відчуваю якусь роздвоєність. Хто зна — може, я винен сам? Наведу приклад. Учора ввечері о пів на сьому ми сіли з Корою обідати. Відтоді, як наша єдина дочка пішла від Нас, ми звичайно їмо на кухні, за столом, прикрашеним круглим акваріумом, де плаває золота рибка. Обід із шинки, салати й картоплі. Я поклав салати в рот, але відразу й виплюнув. «От,— мовила дружина,— я так і знала. Ти залишив бензин для своєї запальнички в коморі, і я замість оцту вилила його в салат».

Ну, то хто винен? Я дуже акуратний, завжди кладу свої речі на місце, і коли б вона захотіла мене отруїти, то, певно, придумала б щось розумніше. Але дозвольте мені розповісти все по порядку. В обід налетіла гроза. Небо почорніло. Полив дощ. Кора накинула на себе плащ і зелену купальну шапочку та вийшла поливати квіти. Я спостерігав за нею в вікно. Вона, здавалось, не помічала, як періщить дощ, і уважно поливала траву, звертаючи увагу на місця, що вигоріли від сонця. Мене, турбувала думка про те, як сприймуть дивацтво моєї дружини сусіди. Найближча з них обов'язково подзвонить по телефону іншій, що живе на розі вулиці, аби сказати, що Кора Фрай поливає газон під дощем. Я пішов до неї, але за два кроки зупинився й відчув, що в мене не вистачає такту почати розмову в належному тоні. Що я їй скажу?

— Ходімо до хати, люба,— сказав я,— бо в тебе може вцілити блискавка.

— Не вцілить! — відповіла вона голосом ще мелодійнішим, ніж звичайно. Останнім часом вона взяла звичку все частіше розмовляти на верхньому регістрі.

— А чи не краще б почекати, поки вщухне дощ? — спитав я.

— Він ось-ось перейде, — ласкаво відповіла вона.— Гроза завжди відходить швидко.

Я поплентав під парасолею в будинок і налив собі віскі. Дружина мала рацію. Дощ перестав за хвилину-дві, а вона й далі поливала траву. І все ж якесь непевне почуття, що небезпека ось-ось звалиться на мене, не полишало мене.

О світе ясний і бентежний, коли ж почалися ці мої злигодні? Я пишу в Буллет-Парку. Зараз десята година ранку. Вівторок. Вам, звичайно, цікаво, що я роблю в будень? Всі чоловіки, за винятком трьох пасторів, двох важкохворих та одного старого дивака на Тернер-стріт, всі на роботі. А тут — тиша й спокій, наче тут ніхто й не чув про пристрасті (ніхто, крім мене й трьох пасторів). Хто ж я? Чим займаюсь? І чому не поїхав ранковим поїздом у місто, на роботу? Мені сорок шість років, я міцний і здоровий, зі смаком одягаюсь і краще за будь-кого знаю все про виробництво «Дінафлексу». Об'єм моєї талії — тридцять дюймів, волосся чорне, як вугілля, і, коли я розповідаю, що був колись заступником президента «Дінафлексу» та керував усіма торговими операціями, мені не вірять, бо вигляд у мене надто молодий.

Містер Естабрук, президент «Дінафлексу» і до деякої міри мій покровитель, був пристрасним садівником. Якось увечері, коли він милувався своїми квітами, його вжалив джміль, і він помер по дорозі в лікарню. Я міг би зайняти його місце, але мене більше цікавив виробничо-торговий відділ. Отож члени правління, з ними і я, проголосували за злиття «Мілтоніуму Лімітед», аби новостворену фірму очолив президент «Мілтоніуму» Ерік Пенамбра. Голосував, а в самого на душі ніби кішки шкребли, хоч і вдавав веселого. Я навіть проробив усю підготовчу роботу для злиття фірм. Добився в акціонерів, які чинили опір злиттю, щоб вони на нього погодились, і одного за одним умовив усіх. Всі знали, що я пов'язав своє життя з «Дінафлексом» ще коли закінчив коледж, що ніде більше не працював, а тому всі відчували до мене довіру.

Через кілька днів після злиття Пенамбра викликав мене до себе в кабінет.

— Так от,— сказав він,— вважайте, що все щасливо закінчилося.

— Звичайно,— відповів я, бо думав, що тим самим він висловив своє захоплення моєю роботою. Мені ж бо довелось чимало попоїздити, а крім того, двічі злітати в Європу. Ніхто не зумів би з таким успіхом умовити акціонерів.

— Отже, все закінчено,— повторив він.— Скільки вам потрібно часу, щоб ушитися звідси?

— Я не розумію.

— Чи довго, чорти б вас забрали, ви думаєте стовбичити тут? — розлютився Пенамбра.— Чи не розумієте, що ви вже старий? За скільки можете ушитися?

— Приблизно за годину,— відповів я.

— Гаразд,— сказав він.— Даю вам термін до кінця тижня, А зараз пришліть до мене секретарку, я її теж звільню. Хоч вам усе байдуже! У вас така пенсія плюс акції, що можна байдики бити.— Пенамбра вийшов із-за свого письмового столу, підійшов до мене й обійняв. — Не хвилюйтесь,— сказав він.— Кожен з нас, рано чи пізно, мусить зіткнутися з проблемою віку. Гадаю, коли настане моя черга, я буду так само спокійний, як і ви.

— Дай боже, — сказав я і вийшов з кабінету.

Я пішов до вбиральні, зачинився й заплакав. Я оплакував підступність Пенамбри, майбутнє «Дінафлексу», долю своєї секретарки, одинокої жінки, яка у вільний від роботи час писала оповідання; гірко оплакував свою наївність, простодушність і цілковиту непідготовленість до вивертів долі. Через півгодини я втер сльози та вмив обличчя. Потім зібрав усе своє особисте майно, сів на поїзд і повідомив Корі новину. Я, звичайно, дуже гнівався, а вона злякалась та сіла за свій туалетний столик, що протягом усього нашого одруження служив їй стіною плачу.

— Плакати зовсім нема чого,— сказав я.— Грошей у нас вистачить. Ми можемо поїхати в Японію. Чи в Індію. Оглянути всі старовинні англійські церкви.

Вона не вгавала. Тоді я подзвонив нашій дочці Флорі в Нью-Йорк.

— Мені дуже тебе жалко, татку,— сказала Флора, коли я розказав їй усе.— Дуже. Уявляю, як тобі важко. Я хочу побачитися з тобою, але не зараз. Згадай свою обіцянку — ти ж говорив, що даси мені спокій!

На сцені з'являється теща, яку звати Мінні. Мінні — блондинка років за сімдесят з гучним голосом, після повторних косметичних операцій у неї за вухами чотири рубці. Вона любить без кінця відмінювати слово «модний». Про самогубство свого чоловіка, що сталося 1942 року, висловлюється так: «Тоді було модно плигати з вікон». Коли єдиного її сина вигнали з школи за непристойну поведінку і він поїхав до Парижа, Мінні сказала: «Я знаю, це ганебно, але кажуть, це зараз дуже модно». Про свій жахливий одяг вона каже: «Страх, який незручний, зате модний». Мінні лінива й злюча, і її єдина донька Кора ненавидить її. Вдача Кори прямо протилежна материній. Це жінка серйозна, твереза, з добрим серцем. Здається, Кора з якогось дивного почуття самозбереження, а найбільше задля того, щоб підтримати свій оптимізм, змушена була створити міфічний образ своєї матері, зовсім не схожий на Мінну,— якусь мудру, добросерду, що весь час сидить за кроснами. Та кому не відома лукава переконливість вигадки?

Наступного дня після звільнення я безцільно ходив по кімнатах. На свій величезний подив, відкрив, що тепер, коли для мене зачинилися двері «Дінафлексу», мені просто нікуди себе діти! Можна поснідати в клубі, але забути там усі неприємності навряд чи вдасться. Я давно мріяв щось серйозно почитати, і тепер, здається, випала нагода. Я взяв томик Чосера й пішов з ним у садок. Але, прочитавши з півсторінки, переконався, що це не для бізнесмена. Потім обсапував салат, хоч це не сподобалося садівникові. Ленч із Корою був чомусь напружений. Після ленчу вона лягла подрімати. Те ж саме робила й служниця: схилившись на кухонний стіл, вона міцно спала. Дивна тиша, що залягла в будинку, пригнічувала мене. Хоч у мене був чималий вибір розваг. Я подзвонив до Нью-Йорка й замовив квитки в театр. Хоч Кора й не дуже його полюбляє, але погодилась піти зі мною. Після вистави ми вирішили повечеряти в ресторані «Сент-Ріджес». Оркестр виконував останній номер програми — гриміли труби, майоріли прапорці, барабанщик, наче божевільний, вибивав дріб, а в самому центрі танцплощадки Мінні вихитувала стегнами, тупала ногами і жестикулювала великими пальцями обох рук. З нею був якийсь непоказний тип, мабуть, постійний її партнер, що весь час оглядався через плече, наче боявся когось. Цього разу Мінні була зодягнена краще, ніж звичайно, обличчя її теж ще більше осунулось, і багато хто з публіки одверто з неї сміявся. Як я вже казав, Кора створила в своїй уяві інший образ матері — жінки, сповненої почуття власної гідності, а тому це було їй особливо неприємно. Ми повернулися й пішли звідти. Всю дорогу додому Кора мовчала.

Колись, багато років тому, Мінні, мабуть, була гарненька. Адже від неї моя Кора успадкувала свої великі очі й рівний ніс. Разів два-три на рік Мінні відвідувала нас. Коли б вона повідомляла про свої візити заздалегідь, то, без сумніву, ми кудись тікали б. Та, щоб дозолити дочці, Мінні завжди з'являється несподівано. Наступного дня після театру я пробував читати в садку Генрі Джеймса. Біля п'ятої години вечора мені почулося, ніби біля нашого будинку зупинилась машина. Потім пішов дощ, і я зайшов. У вітальні спиною до вікна стояла Мінні. Було вже темно, але світла не вмикали.

— Боже, це ви, Мінні! — вигукнув я.— Як добре, що ви приїхали! Дозвольте вам налити...

Кажучи це, я увімкнув світло й побачив біля вікна Кору.

Вона блимнула на мене із злістю.

— Ох, пробач, люба!— вигукнув я.— Я просто не впізнав тебе в темряві.

Кора обернулась і мовчки вийшла з кімнати. Я чув стукіт її підборів по сходах, а потім грюкнули двері до спальні.

Вранці, коли я знову побачив Кору,— а до ранку я її так і не бачив, — то зрозумів з її страдницького вигляду, що вона вважає, ніби я навмисне, аби їй допекти, прийняв її за Мінні.

Моя помилка, мабуть, вразила її так само, як і мене заява Пенамбри, що я постарів. З тих пір мова її почала звучати на октаву вище, і вона стала розмовляти зі мною, коли взагалі розмовляла, втомленим, мелодійним голосом, а погляд її зробився сумний та докірливий. Може, я б цього і не помітив, якби ходив на роботу і приходив втомлений додому. Але тепер, коли так раптово й брутально порвався мій зв'язок з «Дінафлексом», рівновага життя була порушена. Я й далі продовжував читати серйозні книги, але більше часу витрачав на спостереження за Корою та її сумом. Мене дивував безлад, що панував дома. Через день до нас приходила на кілька годин прибиральниця. Мене гнівало те, що вона підмітає бруд під килим, а потім дрімає на кухні. Я не казав їй ні слова, але відносини в нас зіпсувалися. Те ж саме і з садівником. Коли я сідав з книгою в руках десь на газоні, він стриг траву просто під моїм стільцем і потім тинявся по газону цілий день. Що стосується Кори, то я зрозумів, яке беззмістовне її життя, як вона позбавлена спілкування з людьми. Її тепер ніхто не запрошував на ленч, вона ні з ким не грала в карти. Цілий день тільки поправляє квіти у вазах, сидить у перукарні, базікає з прислугою або відпочиває. Від найменшої дрібниці я шаленів, і чим більше розумів, що нема жодної причини, тим дужче кипів. У мене вибухала лють, щойно я чув легку Корину ходу. А особливо гнівило мене, як вона говорила: «Треба спробувати розставити квіти в вазах». Або: «Спробую купити собі капелюшок», «Спробую зайти в перукарню», «Спробую купити собі нову сумочку». А після ленчу обов'язково: «А тепер спробую полежати на сонці». Навіщо пробувати? Сонце і так заливало своїм промінням терасу, до її послуг чимало зручних меблів, і щойно вона лягала в шезлонг, як миттю засинала. Прокинувшись, казала: «Треба спробувати не спектися», а йдучи в будинок: «А тепер спробую прийняти ванну».

Якось увечері я сів у машину, поїхав на станцію і встиг на поїзд, яким повертався колись з роботи. Поставивши машину за довгою низкою автомобілів, у яких сиділи переважно жінки, я дуже розхвилювався. Всі вони виїхали по своїх чоловіків, що повертатимуться з роботи; але мені здавалось, що всі ми — і вони, і я — чекаємо на щось більше, істотніше. Декорації поставлено, мізансцену визначено; обидва наші таксисти, Піт і Харрі, стояли біля своїх машин, а під ногами плутався постійний волоцюга — ердель, що належав Брукстонам; містер Уїнтерс, черговий по станції, розмовляв із поштмейстершею Луїзою Балколм, що жила по той бік станції. Все це були статисти, так би мовити, другорядні персонажі, кумасі й носильники. Я слідкував за стрілкою ручного годинника. Прийшов поїзд, і через хвилину почалось виверження: вся людська маса повалила з дверей вокзалу на площу. О, як їх багато і як всі вони поспішають! Як схожі вони на матросів, що повертаються з далекого плавання! Я навіть засміявся з радості. Всі вони, високі й низькі, багаті й бідні, розумні й дурні, мої друзі й мої недруги — вийшли з вокзалу, йшли так бадьоро, очі так і сяяли, і я зрозумів, що мушу стати складовою частиною цього натовпу. Треба знову почати працювати! І одразу відчув у собі бадьорість, а коли прийшов додому, то мені здалося, що мій настрій перейшов і до Кори. Вперше за довгий час я почув, як вона говорить своїм звичайним голосом, теплим і звучним, але коли спробував щось відповісти, вона знову перейшла на «музичний» тембр. «Я говорила з золотою рибкою»,— сказала вона. Чудова посмішка, якої я давно не бачив, була звернена до акваріума. А чи не зреклася вона цього світу з його вогнями й шумами заради цього скляного ковпака, подумав я. Я бачив, як вона дивиться туди з неприхованим сумом.

Вранці поїхав до Нью-Йорка і подзвонив знайомому, що завжди розхвалював мою діяльність у «Дінафлексі». Він запросив мене до себе о дванадцятій, і я зрозумів, що, мабуть, хоче вкупі поснідати.

— Я хочу працювати,— сказав я, заходячи до його кабінету,— і розраховую на вашу допомогу.

— Це не так просто,— сказав він,— не так просто, як вам здається. По-перше, ви не можете розраховувати на співчуття. Всі знають про виняткову великодушність, яку виявив до вас Пенамбра. Багато хто хотів би бути на вашім місці. Багато хто має підстави вам заздрити. А люди не дуже охоче допомагають тим, хто в кращому становищі, ніж вони. Крім того, Пенамбра, мабуть, особисто зацікавлений, щоб ви не працювали. Не знаю чому, але це так, і кожен, хто став би за вас турбуватися, викликав би проти себе гнів «Мільтоніуму». А коли говорити щиро, то ви й справді вже старий. Нашому президентові тільки двадцять сім. А президентові грізної фірми-конкурента — трохи більше тридцяти. Чому б вам не відпочивати? Чому б не поїздити по світу?

Замість відповіді я спитав, чи не знайде він мені більш-менш пристойну роботу в своїй фірмі, якщо я куплю акцій на п'ятдесят тисяч доларів? Мій друг радісно посміхнувся. Здавалось, все вирішувалось надто просто.

— Я з задоволенням візьму ваші п'ятдесят тисяч,— сказав він,— але щодо роботи, то не знаю...

Зайшла секретарка й нагадала, що він спізнюється на ленч, де обговорюватимуться справи фірми.

Я зайшов до ресторану в провулку чогось випити та попоїсти та потрапив у один з тих закладів, куди ходять одинаки читати вечірні газети та їсти рибні страви і де, не дивлячись на кольорові абажури й приглушені звуки, панує атмосфера змови й заколоту. Схожий на бандита з Корсо ді Рома метрдотель ходив, стукаючи підборами своїх італійських черевиків і згорбившись, наче в плечах йому тиснув фрак. Він сказав щось образливе буфетнику, бо той притишеним голосом шепнув офіціанту: «Я його вб'ю! Я колись його вб'ю!» Офіціант так само тихо відповів: «Ми разом колись його вб'ємо!» До них підійшла дівчина з гардероба, і всі троє почали тихо про щось змовлятися. Вона, виявляється, бажала негайно вбити директора ресторану. Метрдотель підійшов до них, і змовники розбіглися. Я випив свій коктейль, замовив салат, і раптом через перегородку, що відділяла мене від сусіднього столика, долинув пристрасний монолог. Я мимоволі прислухався.

— Їду я в Міннеаполіс,— розказував хтось.— Мені треба було туди у справах. Тільки заходжу в свій номер — і будь ласка, дзвонять. Їй, бачте, треба було мені сказати, що нема гарячої води. Питаю, чому не викликала слюсаря, а вона — в плач. Ну, гаразд. Пригадую, що в Міннеаполісі є чудова ювелірна крамниця, йду туди та купую їй сережки. Сапфіри. Вісімсот доларів. Дарую їй, і ми йдемо в гості до Барнстеблів. Повертаємося додому, а однієї сережки нема! Де згубила — не пам'ятає, їй зовсім байдуже. Не хоче навіть подзвонити Барнстеблам, чи не знайшов їх хто-небудь на килимі. Тоді я кажу, що це все одно, що кидати гроші в огонь. Вона — в плач, сапфір, мовляв, холодний камінь, як і я. Ніби в моєму подарунку не було ні краплі кохання. Бо я, мовляв, купив ті сережки, нічого до неї не почуваючи. Я не вклав у них ні почуття, ні думки. А ти хотіла б, кажу, Щоб я сам їх робив? Може, мені повчитися де-небудь, як їх робити? Щоб кожен удар молотка був як поцілунок? Може, їй цього треба, чорти б її взяли! І після цього довелося знову самому спати у вітальні...

Я жував і слухав. Та все ждав, коли заговорить його співрозмовник, коли скаже хоч слово співчуття чи згоди, але так і не діждався. Мені здалося, що той чоловік розмовляє сам із собою, навіть заглянув за перегородку, але автор монолога був у кутку, і його не було видно.

— А в неї ж свої гроші, — вів далі той самий голос.— Я плачу податок за її капітал, а вона викидає гроші на ганчір'я. Суконь, черевиків у неї — без ліку, троє хутряних пальт, чотири парики! Чо-ти-ри! А коли я купую собі костюм, то відразу ж називає мене марнотратником. А треба ж хоч інколи купувати дещо собі. Не можу ж я ходити на роботу в лахмітті, наче якийсь бродяга! Минулого року я купив собі парасолю, щоб не мокнути під дощем. Марнотратник. Позаминулого року — літній костюм. Марнотратник. Я не можу купити собі навіть патефонну платівку, бо знаю, що мене замучать. З моєю платнею — ви тільки подумайте, з такою платнею, як у мене! — ми не можемо купувати бекон на сніданок. Тільки в неділю! Бо бекон, бачте, неекономний. А глянули б ви на рахунки за телефон! У неї є подруга, з якою вона жила у гуртожитку, ще коли вчилася в коледжі. Зараз вона живе в Римі. Мені вона не подобається. Одружена з одним дуже гарним хлопцем, моїм приятелем. Ну, так вона його зовсім замучила. Навіть став несповна розуму. А зараз оселилася в Римі, і Вера постійно їй туди дзвонить. Минулого місяця мені довелося заплатити вісімсот доларів за оті її розмови з Римом. Я їй кажу: «Вера, якщо ти вже так хочеш побазікати з подругою, то сядь у літак та злітай до неї! Це буде значно дешевше». А вона: «Я ненавиджу Рим. Там гамірно й брудно».

Звичайно, я розумію, Вері нелегко, але що я можу зробити? Мені інколи здається, що вона ладна мене вбити: гахне молотком по голові, коли я спатиму, і все. Не тому, що це я, а тому, що я її чоловік. Мені чомусь здається, що сучасні жінки — найнещасливіші створіння в світі. Вони, бачте, опинилися у відкритому морі, посеред океану. Одного разу я застукав Беру в буфетній з Пітом Барнстеблом. Це було в той вечір, коли я повернувся з Міннеаполіса, тобто коли вона загубила сережку. Я й питаю її: «Що ж це означає,— кажу,— як розуміти оте твоє загравання з Літом Барнстеблом?» А вона мені й відповідає (бачите, яка емансипована!): «Невже,— каже,— ти думаєш, що жінці досить уваги одного чоловіка?» Тоді я їй: «Може, й мені отак чинити?» Тобто якщо їй можна обніматися з Літом Барнстеблом, то хіба мені не можна покатати в своїй машині Мілдред Ренні? Вона на це зауважила, що я безсоромно тлумачу її слова. В тебе, каже, така гидка уява, що й говорити з тобою годі. А потім я помітив, що в неї пропала сережка, і після цього у нас відбулась ота розмова про холодні сапфіри й так далі...

Його голос перейшов у шепіт, а в той же час жінки, що сиділи за іншою перегородкою, почали лаяти відсутню подругу. Мені дуже захотілось глянути, яке в нього обличчя, і я гукнув, щоб мене розрахували, але коли виходив з-за столу, цього типа вже не було, і я, мабуть, ніколи вже не знатиму, який у нього вигляд.

Приїхавши додому, я поставив машину в гараж і зайшов у будинок через кухню. Кора сиділа за столом, схилившись над тарілкою з котлетами. В одній руці вона тримала баночку з отрутою проти комах. Я не певен, що це було саме так (я короткозорий), але мені здалося, що вона посипає котлети отрутою. Коли зайшов, вона здригнулася, але, поки надів окуляри, встигла поставити банку на стіл. Я вже набрався раз сорому через свою короткозорість і тепер боявся повторити помилку; і все ж отрута стояла на столі, поруч з їжею. То була сильна нервова отрута.

— Що ти робиш? — спитав я.

— А як тобі здається? — відповіла вона у верхньому регістрі.

— Я б сказав, що ти посипаєш котлети порошком.

— Я знаю, що ти невисокої думки про мій інтелект,— сказала Кора,— але прошу не вважати мене за цілковиту ідіотку.

— Але що ж ти робила з оцією отрутою? — спитав я.

— Обсипала троянди.

Мене було розбито цілком, розбито й налякано. Я розумів, що м'ясо, якщо його добряче посипати цим порошком, може спричинити смерть, а отже, поївши тих котлет, я міг умерти. Але, хоч прожив з Корою двадцять років, так і не знав, хотіла вона мене отруїти чи ні. Я налив собі мартіні й зайшов до вітальні. Це чудова кімната, з її високих вікон видно газон, дерева, небо. Суворий порядок, що панував там, здавалось, зобов'язував мене дотримуватись заведених правил: коли б не захотів обідати вдома, то кинув би виклик загальному порядку. Коли б пішов обідати в клуб, то піддався б своїй підозрі і вбив би надію, а мені будь-що хотілося зберегти свій оптимізм. Голубі стіни вітальні здавались мені кільцем у ланцюзі життя, який розірвався б, коли я дозволив собі поїхати в клуб і з'їсти там біфштекс, стоячи за прилавком.

Вночі у мене заболів живіт, і я цілу годину провів у туалеті. Кора начебто спала, коли я встав, а коли повернувся, то помітив, що вона лежить з розплющеними очима. Це мене стурбувало, і вранці я приготував собі сніданок сам. Ленч порала куховарка, і я не боявся, що вона мене отруїть. Потім я пішов у садок читати свого Генрі Джеймса, але чим ближче до обіду, тим дужче хвилювався. Пішов до буфету приготувати собі коктейль.

— Яка спека! — поскаржився я, сідаючи до столу.

— Особливо, коли сидіти в буфеті,— сказала Кора.

Я ледве одмучив свою котлету. А вона тільки поглядала на мене й зрідка посміхалася, чи то щиро, чи лукаво.

Після обіду я вийшов у садок. Мені до зарізу потрібна була допомога, і тут я згадав про дочку. Треба вам сказати, що Флора закінчила школу Вілла Мімоза у Флоренції, а потім вступила до коледжу Сміта. Але з першого ж курсу залишила навчання й поселилась у мебльованих кімнатах у Нью-Йорку з якимось психопатом. Щомісяця я посилаю їй гроші і, хоч колись пообіцяв не турбувати її, зараз, коли моє становище таке скрутне, вважав, що можу й порушити свою обіцянку. Мені здавалося, що коли б мені вдалося з нею поговорити, то переконав би її повернутися додому. Я подзвонив і сказав, що мені необхідно з нею побачитись. Флора була в доброму настрої й запросила мене на чай.

Наступного дня я поїхав у місто, пообідав там, кілька годин провів у клубі, граючи в карти та п'ючи віскі. Флора розказала мені, як до неї їхати, і я вирушив підземкою в район, де вже не був багато років. Як дивно! Я часто мріяв про те, що їхатиму в гості до своєї єдиної доньки та її коханого, і ось тепер справді їду до них. В моїх мріях мені завжди уявлялось, що наша зустріч відбудеться десь у клубі. Він з прекрасної сім'ї, Флора щаслива, її обличчя так і сяє. Він серйозний, але вже занадто; розумний, вродливий і чарівний, як людина, що її майбутнє забезпечене.

Коли я вийшов з підземки, лив дощ. Я йшов через нетрі і нарешті побачив старий будинок. Йому вже, мабуть, років вісімдесят. Дві колони з полірованого мармуру підтримували арку в романському стилі. Цей будинок навіть мав ім'я — «Рай». А на ньому було зображено ангела з вогняним мечем і чоловіка й жінку, що, зігнувшись, тримали спереду свої руки. Мазаччо? Ми бачили його у Флоренції, коли приїхали туди на побачення з донькою. Я зайшов у «Рай», почуваючи себе ангелом помсти, але, поминувши романську арку, опинився в коридорі, такому вузенькому, наче прохід у підводному човні; я люблю яскраве освітлення, але тут воно таке тьмяне, таке вбоге, що я засмутився. Мені часто сняться сходові клітки, і та, якою я зараз піднімався, здавалось, була з моїх снів. Я чув кругом себе розмови іспанською мовою, шум води в туалетах, музику й гавкіт собак.

Дуже розлючений, а може, ще й від того, що випив віскі, я три-чотири поверхи пробіг за одним духом і раптом відчув, що задихаюсь; довелось зупинитися й гидко позіхати, хапаючи ротом повітря. У Флори на дверях висіла візитка. Я постукав. «Привіт, тату», — сказала вона бадьоро, і я поцілував її в лоб. Він був приємний, свіжий, і мені пригадалися часи, коли я був щасливий. Двері вели просто до кухні, за якою була їхня кімната.

— Знайомся, тату, з Пітером, — сказала Флора.

— Привіт,— озвався Пітер.

— Добридень.

— Глянь, тату, що ми зробили! — вигукнула Флора.— Правда ж гарно? Ми тільки-но закінчили. Це Пітер таке видумав.

А зробили вони ось що. Купили в магазині медичних наочних приладів скелет і всі його кістки обклеїли метеликами.

— Чудово,— мовив я.— Чудово.

Хоч намагався не виказати, як це було мені гидко. Мене обурювало, що двоє дорослих людей бавляться замість того, щоб займатися чимось корисним. Я сів на парусиновий стілець і посміхнувся Флорі.

— То як же ти живеш, моя люба?

— Добре, тату,— сказала вона, — Дуже добре.

Я втримався, щоб нічого не сказати про її одяг та зачіску. Одягнена вона була у все чорне, волосся звисало з обох боків рівними пасмами. Мені було незрозуміле призначення цього костюма, чи, може, форми? Він зовсім їй не личив і не міг подобатись будь-кому. Чи це була демонстративна відмова від власної гідності, чи траур? Ще дивніший був костюм її приятеля. Черевики схожі на жіночі, куртка надто коротка, і він більше був схожий на лондонського вуличного хлопця минулого сторіччя, аніж на суб'єкта з Корсо. За винятком волосся, звичайно: його борода, вуса й довгі чорні патли нагадували апостола з якоїсь поганенької містерії. Хоча обличчя мав дуже мужнє, з тонкими рисами, і можна було здогадатися, що він рішуче не погодиться на будь-які обов'язки.

— Питимеш, каву, тату? — спитала Флора.

— Ні, дякую,— відповів я.— А випити у вас нема?

— Ні, немає.

— Може, Пітер буде такий ласкавий та сходить по пляшку?

— Гаразд, — понуро сказав Пітер, і я став себе переконувати, що його тон був не навмисно брутальний. Я дав йому десятидоларовик й попросив купити пляшку бурбону.

— Навряд, щоб у них був бурбон,— сказав він.

— Ну, тоді шотландського віскі.

— Тут усі п'ють переважно кисле вино,— сказав Пітер.

Тоді я лагідно подивився на нього й подумав, що його слід убити. Я з задоволенням заплатив би, щоб йому всадили ніж у спину або скинули з даху. Моя посмішка була широка, зрозуміла і по-справжньому вбивча. Парубок відразу ж накинув на себе зелене пальто,— таке театральне, як і все на ньому,— і вийшов.

— Тобі він не подобається? — спитала Флора.

— Я зневажаю його,— відповів я.

— Ох, тату, ти просто його не знаєш! — сказала вона.

— Люба моя, якби я його знав краще, то негайно скрутив би йому в'язи.

— Він дуже добрий, чутливий, благородний.

— Це одразу видно...

— Добрішої людини я не зустрічала,— вела своєї Флора.

— Радий це чути,— відмовив я.— Але я прийшов сюди не задля того, щоб базікати про Пітера.

— Але ж я живу з ним, тату!

— І все ж я прийшов, щоб дізнатися, що ти думаєш робити далі. Не можна ж усе життя ліпити метеликів до скелета! Я просто хочу знати, що ти думаєш робити далі.

— Не знаю, тату.— Вона подивилася мені в вічі.— Ніхто в моєму віці цього не знає.

— Залиш своїх ровесників, прошу тебе! Я знаю з півсотні дівчат твого віку, які чудово знають, чого вони хочуть. Всі вони мріють стати істориками, редакторами, лікарями, матерями. Всі хочуть робити щось корисне.

Пітер повернувся з пляшкою бурбону і навіть не згадав про здачу. Чи це елементарна непорядність, подумав я, чи неуважність? Флора принесла склянку й трохи води, і я запропонував їм випити зі мною.

— Ми не п'ємо,— сказав Пітер.

— Що ж, радий чути про це,— сказав я.— Поки вас не було, я говорив тут із Флорою про її плани на майбутнє. Тобто дізнався, що в неї взагалі ніяких планів немає, а тому хочу забрати її до Буллет-Парку.

— Я залишуся з Пітером,— озвалася Флора.

— А якщо Пітеру випаде нагода кудись поїхати? — спитав я.— Наприклад, за кордон, на півроку чи рік. Що тоді?

— Тату, ти не зробиш цього, не зробиш!

— Ще й як зроблю,— Зроблю все можливе, щоб ти отямилась. Хочеш поїхати за кордон, Пітере?

— Не знаю,— відповів він. Його обличчя не те щоб проясніло, але на ньому з'явився якийсь натяк на думку.— Мені хотілось би відвідати Східний Берлін.

— Що?

— Хотів би поїхати у Східний Берлін, щоб дати кому-небудь, якомусь письменнику чи музиканту, свій американський паспорт, аби він міг утекти до вільного світу.

— А чи не хотіли б ви,— спитав я, — написати слово «мир» на своїй сідниці й плигнути з дванадцятого поверху?

Це була помилка, біда, катастрофа, і я налив собі ще віскі, сказавши:

— Прошу пробачити, це я від утоми. Все ж я не відмовляюся від своєї пропозиції. Якщо ви схочете відвідати Європу, Пітере, я дам вам гроші.

— Я й сам не знаю,— сказав Пітер. — Я там уже був. Здається, я вже все бачив.

— Ну, то подумайте. А що стосується тебе, Флоро, то я забираю тебе додому. На тиждень-два. Це все, що я хочу. Бо через десять років ти будеш сама мені дорікати, що я не витяг тебе з цього багна. Через десять років ти скажеш: «І чому ти, тату, дозволив мені занапастити свої найкращі роки?» Ти будеш лаяти мене, що не наполіг на своєму.

— Я не поїду додому.

— Ти не можеш далі лишитися тут.

— Я піду працювати.

— Куди? Ти не вмієш друкувати на машинці, не знаєш стенографії, не маєш жодного уявлення про роботу.

— Я влаштуюсь де-небудь реєстраторкою.

— Боже! — вигукнув я.— О боже! Так це для цього ти була членом яхт-клубу, для цього вчилася їздити на лижвах, для цього жила рік у Флоренції, щоліта відпочивала на березі моря? Щоб стати реєстраторкою, клерком із жалюгідною оплатою і раз чи двічі на рік ходити з такими ж реєстраторками до китайського ресторану та цмулити там солодкі коктейлі?

Я відкинувся на спинку крісла і налив собі ще віскі. Бо відчув гострий біль у серці. То був пронизливий біль, і я подумав, що можу вмерти — ні, не зараз, не тут, у цьому парусиновому кріслі, а через кілька днів у Буллет-Парку або десь на зручному лікарняному ліжку. Ця думка про смерть мене не лякала, навпаки, в ній було щось заспокійливе. Я помру, думав, а разом зі мною не стане всього, що так дратує мою доньку, вона візьметься за розум і поведе розумний спосіб життя. Те, що я раптом зійду зі сцени, викличе в неї горе й каяття. Моя смерть зробить її дорослою, вона повернеться до коледжу Сміта, стане членом молодіжного клубу, редагуватиме студентську газету, потоваришує з дівчатами, одружиться з розумним чоловіком в окулярах, про якого я стільки мріяв, і народить йому троє-четверо здорових дітей. Звичайно, вона покається і, провівши ніч у важких думах, зрозуміє, як то безглуздо жити в нетрях з якимось невдахою.

— Тату, їдь додому,— сказала Флора. Вона вже плакала.— Їдь додому і дай нам спокій.

Я повечеряв у місті й повернувся додому годині о десятій. Нагорі Кора наповнювала ванну для себе, і я прийняв душ у нижній, що біля кухні. Коли піднявся, Кора сиділа за туалетним столом і розчісувалась. Я забув сказати, що Кора вродлива і що я її люблю. В неї біляве волосся, чорні брови, соковиті губи, а очі такі великі й виразні, так чудово сидять у своїх ямках, що інколи мені здається, ніби вона може вийняти їх і покласти в книжку чи забути на столі. Білки очей голубі, а самі очі — бездонно-сині. Вона невисока, струнка, без кінця курить. Курить усе життя, але сигарету тримає з такою чарівною незграбністю, мовби ця звичка щойно у неї з'явилася. Руки, ноги, груди — все в неї чудове й пропорційне. Я кохаю її, хоч і знаю, що кохання — річ нерозумна. Я не мав анінайменшого наміру в неї закохуватися, коли вперше побачив її на весіллі, де вона була дружкою. Весілля відбувалося в садку. За клумбою рододендронів був оркестр з п'яти музикантів у фраках. З намету на горбі чулися голоси чоловіків, які охолоджували вино у відрах. Вона йшла серед подруг у тому дивному одязі, який звичайно одягають на весілля. Голубий, з бахромою, а світле волосся підібране під капелюшок з широкими крисами. Вона ступала по газону своїми черевиками на високих підборах, зніяковіло й соромливо втупивши очі в букет синіх квітів. Ставши на своє місце, підвела голову й соромливо посміхнулася. Тоді я вперше побачив, які величезні й дивні в неї очі, вперше відчув, що вона може вийняти їх і покласти собі в кишеню. А коли вінчання скінчилося, я щодуху кинувся до неї й познайомився. Бо не міг заспокоїтись. Через рік ми побралися.

Кілька днів тому я гадав, що вона пішла від мене до золотої рибки в акваріум. Мав підозру, що вона хоче мене вбити. Як же можна обіймати жінку, на яку впала підозра в убивстві? Чи, може, я хотів обійняти свій відчай? І те, що я побачив у бездонних очах цієї жінки на отому весіллі, було зовсім не красою, а жорстокістю? В моїй уяві вона була то золотою рибкою, то вбивцею, а тепер, коли обійняв її, перетворилася в лебідку, що злітала до раю!

О третій годині ранку я прокинувся з гнітючим почуттям суму: чому це я повинен мати справу з меланхолією, божевіллям і відчаєм? Я хотів би знатися тільки з перемогою, з новоявленим коханням, з усім, що є в світі порядного, світлого, радісного. І бажання по-справжньому кохати охопило всю мою істоту. Здавалось, я випромінював кохання на всі боки — я кохав і Кору, і Флору, і Пенамбру, всіх моїх друзів і знайомих. Потім я побачив зелену луку й струмок, що сяяв на сонці. На крутому березі його стояли котеджі під солом'яними стріхами й прямокутна дзвіниця. Я здогадався, що це Англія. Зійшовши в село, я почав шукати котедж, у якому мене ждали Кора і Флора. Але тут, здається, сталася якась помилка. Ніхто про них навіть не чув. Я спитав на пошті, але й там відповіли те ж. Тоді я подумав, що вони, певно, живуть у будинку поміщика. Який же я дурень, що не подумав про це раніш! Я вийшов з села, піднявся ще одним схилом і опинився перед будинком в георгіанському стилі. Дворецький впустив мене. Там бенкетували: двадцять п'ять, а може, й тридцять чоловіків і жінок сиділи за столом і пили херес. Я взяв чарку й почав розглядати натовп, шукаючи Кору і Флору. Але їх там не було. Тоді я подякував господареві й зійшов униз, ліг на траву й солодко заснув.

Цнотлива Кларисса

Посадка на вечірній порон до Вайнярд Хейвена. Незабаром залунає свисток, і вівці одділяться від кіз — так називав у думці Бакстер аборигенів острова і туристів, що знічев'я шастали вулицями Фалмута. Його машина стояла серед інших, що чекали порона на острів. Метушня й гомін цього невеличкого порту, здавалось, свідчили, що весна скінчилася і що береги Уест-Чопа по той бік протоки були вже літніми берегами. Бакстер, правда, не дуже думав про зміст того, що таїлося в цій вечірній годині, як і про майбутню подорож. Він просто скучав, бо вже набридло ждати. Почувши, що його хтось погукав, радісно підхопився.

Це була стара місіс Райян. Вона сиділа у своїй старій, вкритій пилюгою машині. Бакстер підійшов до неї.

— Я так і знала,— сказала вона,— я знала, що зустріну когось із Холлі-Коува. Я це передчувала. А ми вже в дорозі з дев'ятої ранку. Біля Уорчестера в нас трапилося щось із гальмами. А я сиджу й гадаю: цікаво, чи місіс Талбот прибрала будинок до нашого приїзду? Минулого року вона хотіла здерти сімдесят п'ять доларів, і я сказала, що більше не буду платити так дорого, отож зовсім не здивуюсь, коли виявиться, що вона повикидала всі мої листи. Так неприємно, розумієте, приїжджати в неприбраний будинок, та хай уже так, ми й самі впораємось. Атож, Клариссо?

Місіс Райян повернулася до молодої жінки, яка сиділа на передньому сидінні.

— Ох, та чого ж це я,— похопилась вона.— Бакстере, ви, здається, не знайомі з Клариссою? Це дружина Боба, Кларисса Райян.

Поки їх знайомили, Бакстер устиг подумати, що такій дівчині не личить сидіти в старому закіптюженому автомобілі — вона варта кращої долі. Ще зовсім юна — десь біля двадцяти п'яти, як здалося Бакстерові. З рудим волоссям, повногруда, з тонкою талією й повільними лінивими рухами, вона здавалася іншої породи, ніж стара Райян і її ширококості й прямодушні дочки. Він проказав про себе віршик:

Але Кларисса не була нечупарою. Її зачіска чудова, оголені до плечей руки білі. Фалмут і метушня, як видно з усього, наганяли на неї сум, а теревені місіс Райян не подобались. Вона закурила.

Ледве в монолозі місіс Райян з'явилася пауза, Бакстер звернувся до невістки.

— Коли приїжджає Боб, місіс Райян?

— Він зовсім не приїде,— відповіла Кларисса.— Він поїхав до Франції. Він...

— Виконує урядове завдання,— перебила місіс Райян-старша, ніби боячись, що невістка не впорається з таким простим повідомленням.— Він повернеться тільки восени. Я теж їду до Європи! Кларисса залишиться сама. Але я певна,— додала вона з притиском,— певна, що Кларисса полюбить наш острів. Бо його ж усі люблять. Я певна, що в неї тут буде багато роботи, певна...

Свисток, який повідомляв про прибуття порона, перебив місіс Райян. Бакстер попрощався й пішов до машини. Автомобілі один за одним в'їхали на порон і попливли через протоку, що відділяла курорт від материка. Бакстер попивав пиво в салоні, спостерігаючи за Клариссою й старою місіс Райян, що сиділи поруч на палубі. Бакстер бачив Клариссу вперше і вирішив, що Боб, певно, одружився з нею цієї зими. Але ніяк не міг зрозуміти — як це така красуня могла потрапити до Райянів? Всі в цій сім'ї пристрасно цікавилися геологією й орнітологією. «Ми всі збожеволіли на каміннях і птахах»,— казали вони, знайомлячись з ким-небудь. Будинок їхній був милі за дві від решти і, як полюбляла казати місіс Райян, «нашвидко збитий зі старого сарая в 1922 році». Вони каталися на яхті, ходили пішки, купалися в час прибою і влаштовували вилазки на острів Каттіхунк і в бухту Торполін. Бо дотримувались культу «здорового тіла», як гадав Бакстер, навіть аж занадто. І дивлячись, як вітер підхопив руде пасмо волосся Кларисси, подумав, що, мабуть, даремно вони залишають її в котеджі саму. Вона сиділа, схрестивши свої стрункі ноги, і, коли порон почав заходити в бухту, звелася й пішла до виходу, назустріч легкому солоному вітерцю, а Бакстер, який їхав на острів без будь-якого задоволення, раптом відчув, що літо й справді настало.

Бакстер добре знав, що коли він почне розпитувати про Клариссу Райян, то треба робити це дуже обережно. Товариство Холлі-Коув вважало його своїм. Він мав приємні манери, приємну зовнішність. Хоч те, що двічі розлучався, вів безтурботне життя, викликало настороженість. Йому вдалося дізнатися, що Кларисса й Боб одружилися в листопаді й що вона родом з Чікаго.

Він гадав зустріти Клариссу на тенісних кортах і пляжах. Її там не було. Кілька разів підходив до пляжу, найближчого до будинку Райянів. Теж дарма. Незабаром одержав від місіс Райян запрошення на чашку чаю. Отож з радістю сів у машину й поїхав. За будинком стояло багато машин друзів і сусідів. Їхні голоси долинали з відчиненого вікна в садок, де вже цвіли троянди місіс Райян.

— Просимо, просимо на наш корабель! — вигукнула місіс Райян, побачивши його на сходах.— Це мій прощальний вечір. Я їду до Норвегії.

Вона завела його в кімнату, повну гостей. Кларисса сиділа за чайним прибором. Вона розливала чай. «Гарячого?.. Не дуже?.. З лимоном?.. З вершками?..» Здавалося, це було все, що вона знала. І все ж її руде волосся й білі руки панували над усім. Бакстер з'їв бутерброд, але не відходив від столу.

— Ви й раніше були на нашому острові, Клариссо? — спитав він.

— Так.

— Ви не ходите на пляж у Холлі-Коув?

— Ні, він дуже далеко.

— Коли місіс Райян поїде,— сказав Бакстер,— я охоче відвозитиму вас туди.

— Дякую, але...

Кларисса опустила додолу свої зелені очі. Вона трохи збентежилась, і Бакстер радісно подумав, що з нею легко знайти спільну мову.

— Дякую,— повторила вона,— але в мене своя машина, до того ж...

— Цікаво, про що ви говорите? — спитала місіс Райян, опинившись між ними, і, щоб якось замаскувати своє втручання, широко посміхнулася.— Гадаю, не про геологію і не про птахів,— продовжувала вона,— і, звичайно, не про літературу й не про музику, бо Клариссу не цікавить ні те, ні друге. Еге ж, Клариссо? Ходімте, Бакстере,— і місіс Райян повела його в інший кінець кімнати і почала розповідати про те, як розводити овець. Під кінець її монолога хтось із гостей пішов. Стілець, на якому сиділа Кларисса, був порожній. Прощаючись з місіс Райян, Бакстер висловив здогадку, що вона не зараз їде в Європу.

— Таки зараз! — відповіла вона.— Я їду на материк о шостій годині, а завтра вдень відпливаю з Бостона.

Наступного дня вранці о пів на одинадцяту Бакстер під'їхав до будинку Райянів. Двері відчинила місіс Талбот, жінка, що помагала Райянам у господарстві. Вона сказала, що молода місіс Райян дома, і впустила Бакстера. Кларисса зійшла до нього у вітальню. Вона була ще вродливішою, хоч ніби трохи здивована тим, що він приїхав. Його запрошення поїхати на пляж прийняла, проте не дуже охоче.

— Чого ж, поїдемо,— сказала вона.

Коли зійшла вниз удруге, то мала поверх костюма купальний халат, а на голові ширококрисий капелюх. В машині Бакстер розпитував її, як вона планує провести літо. Кларисса відповідала стримано й ухильно. Здавалось, вона думала про щось своє і тому неохоче розмовляла. Залишивши машину, вони покрокували дюнами до пляжу. Там вона лягла на пісок і заплющила очі. Дехто із знайомих зупинявся біля них трохи побалакати, але Бакстер помітив, що ніхто довго не затримувався. Мовчазність Кларисси утруднювала розмову. Хоч Бакстера це, зрештою, не дуже бентежило.

Він кинувся у воду. Кларисса залишилась на піску, загорнувшись у халат. Коли вийшов з води, ліг біля неї, розглядаючи сусідів, що були тут з дітьми. Дні сонячні, і жінки вже встигли засмагнути. Всі вони, на відміну від Кларисси, мали дітей, але ні роки шлюбного життя, ні материнство не позбавили їх вроди, рухливості й життєрадісності. Поки він ними милувався, Кларисса встала й скинула купальний халат.

У Бакстера перехопило дихання. Принада її краси полягала в тому, що шкіра аж сяяла, на відміну від інших жінок, які почували себе в купальних костюмах цілком вільно, Клариссу бентежило й принижувало відчуття своєї голизни. Вона йшла до моря так, наче на ній нічого не було. Торкнувшись води, раптом зупинилась, бо — знову ж на відміну від інших купальниць, які весело гралися у воді біля молу, наче зграйка морських левів,— Кларисса боялася холоду. Потім, мить повагавшись, з двох бід — наготи й холоду — вона вибрала меншу, зайшла в воду й пропливла кілька футів. Вийшовши на пісок, поспішно загорнулася в халат і знову лягла. І раптом — вперше за весь ранок, і взагалі вперше при Бакстері заговорила з натхненням і навіть з почуттям.

— А знаєте, ці скелі трохи виросли з тих пір, як я тут була востаннє.

— Хіба скелі ростуть? — спитав Баксхер.

— Звичайно,— відповіла Кларисса.— Невже ви не знаєте? Скелі ростуть. Мама в розарії має камінь, що за кілька останніх років виріс на цілий фут.

— А я й не знав, що каміння може рости,— сказав Бакстер.

— Ще й як,— Кларисса позіхнула й заплющила очі. Можна було подумати, що вона спить. Коли, нарешті, розплющила, то спитала Бакстера, котра година.

— Дванадцята,— відповів він.

— Мені час додому,— сказала.— Жду гостей.

На це Бакстеру нічого було відповісти. Він повіз її додому. В машині мовчала, як і раніше, і, коли він спитав, чи можна йому ще коли-небудь заїхати по неї, відповіла, що не можна. Було жарко і сонячно, в усіх будинках відчинені двері. Попрощавшись з Бакстером, Кларисса зачинила дверцята просто перед його носом.

Наступного дня Бакстер забрав газети й листи Кларисси і повіз їй. Місіс Талбот сказала, що місіс Райян не вільна. Двічі протягом тижня він був на вечірках, де розраховував її зустріти. В суботу він пішов на танці і тільки під кінець вечора — вже танцювали «Королеву озера» — помітив Клариссу. Вона сиділа біля стіни.

Було дивно, що не танцює. Вона ж вродливіша за всіх інших жінок, але краса її немов відганяла чоловіків. При першій же нагоді Бакстер непомітно вийшов з кругу і підійшов до неї. Вона сиділа на дерев'яній скрині.

— Тут і посидіти нема на чому,— відразу ж поскаржилась.

— А ви хіба не любите танцювати? — спитав Бакстер.

— Чого ж,— відповіла.— Я обожнюю танці і могла б протанцювати всю ніч, але хіба це танці? — і вона кивнула в бік скрипки й рояля.— Мене привезли сюди Хорнтони. А на які танці, не сказали. Я не люблю всі ці стрибки й присідання.

— Ваші гості вже поїхали? — спитав Бакстер.

— Які гості?

— Ви ж казали у вівторок, що ждете гостей.

— Хіба у вівторок? — спитала Кларисса.— Вони приїдуть завтра.

— Можна відвезти вас додому?

— Але ж я приїхала сюди з Хорнтонами,— сказала вона.

— Дозвольте мені вас відвезти!

— Гаразд.

Він підігнав машину до дверей будинку, де були танці, і ввімкнув радіо. Вона сіла й щосили зачинила дверцята. Він поїхав путівцями, зупинився біля будинку Райянів і вимкнув фари.

— Дуже вам дякую, — сказала вона.— Я почувала себе так погано, і ви буквально врятували мені життя. Чогось я тут, мабуть, не розумію. У мене завжди партнерів хоч греблю гати, а тут цілу годину просиділа на тій скрині і хоч би хто-небудь словом до мене обізвався. Ви просто врятували мені життя.

— Ви чудова, Клариссо,— мовив Бакстер.

— Ох,— зітхнула вона.— Це лише моя зовнішня оболонка.— Ніхто не знає, яка я насправді.

«Он воно що!» — подумав Бакстер. Вся справа в тому, щоб зрозуміти, за кого вона себе видає, й надати своїм лестощам відповідного напрямку. І тоді вся її делікатність розтане, мов дим. Ким же вона себе уявляє? Великою актрисою, гімнасткою, що перепливає Ла-Манш, чи спадкоємицею міліардера? В темряві теплої літньої ночі від неї лилися могутні, запаморочливі струмені, створюючи ілюзію доступності й змушуючи Бакстера думати, що її цнотливість висить на соломинці.

— Мені здається, я знаю вашу суть, — сказав він.

— Ні, не знаєте. Ніхто не знає.

З готелю «Бостон» линула музика, сповнена любові. За календарем літо ще тільки почалося, але тиша, величність темних силуетів дерев були наче в розпалі літа. Бакстер обійняв Клариссу й поцілував її.

Вона різко відіпхнула його й почала відчиняти дверцята.

— Ну от, ви все зіпсували,— сказала, вийшовши з машини.— Все зіпсували. Тепер я знаю, про що ви думали. Ви тільки й мали це на увазі.— Вона затиснула дверцята й гукнула йому крізь шибку: — Можете сюди більше не приїжджати, Бакстере! Завтра ранковим літаком до мене прилітають мої нью-йоркські подруги, і мені ніколи буде бачитися з вами до кінця літа. На добраніч!

Бакстер прекрасно розумів, що сам винен у всьому: поспішив. А спішити не можна, він це знав. Отож ліг засмучений і злий, спав погано й прокинувся в кепському настрої. Дощ, що його нагнало північно-східним вітром з моря, ще дужче посилив його сум. Він лежав у постелі, прислухаючись до прибою й шуму дощу. Буря змінить острів. На пляжах нікого не буде. Все намокне, шухляди в комодах і столах не можна буде ні висунути, ні засунути. Аж раптом йому сяйнула одна думка. Бакстер зіскочив з постелі, кинувся до телефону й подзвонив у нью-йоркський аеропорт. Літак з Нью-Йорка не зміг сісти й повернувся назад, повідомили йому; інших літаків того дня не ждали. Отже, буря виявилася доречною.

Опівдні він поїхав у місто, купив недільну газету й коробку цукерок. Вони були для Кларисси, але він не поспішав із своїм подарунком.

Вона, певно, напхала холодильник продуктами, у ванні повісила чисті рушники й до найменших деталей продумала розвагу з подругами. А тепер, коли гості не прибули, її жде лише дощ і сум.

Звичайно, є багато засобів компенсувати це, але, згадавши суботні танці, він подумав, що без чоловіка й свекрухи вона цілком безпомічна і що навряд чи комусь із сусідів прийде в голову запросити її до себе на коктейль. Швидше всього їй доведеться провести день наодинці, слухаючи радіо й дощ, а тому підвечір вона буде рада, коли б хто-небудь приїхав, навіть і він, Бакстер. Поки що ж — Бакстер це знав напевно — найрозумніше пождати й дозволити силам самітності й суму працювати на нього. Найкраще з'явитися до неї перед вечірніми сутінками. І Бакстер ждав. А потім поїхав до будинку Райянів зі своїми цукерками. У вікнах світилося. Кларисса сама відчинила двері.

— Я хотів відзначити приїзд ваших друзів на острів,— сказав Бакстер,— я...

— Вони не приїхали, — призналась Кларисса. — Аеродром їх не прийняв, і вони повернулися до Нью-Йорка. А я так цікаво планувала провести з ними час! І ось маєш...

— Я вам співчуваю, Клариссо,— сказав Бакстер.— А в мене для вас подарунок.

— Ой,— вона взяла коробку з його рук.— Яка гарна коробка! Який чудовий подарунок! Який...

Щось простодушне, тепле майнуло в її голосі, але зразу ж, мабуть під дією сили волі, зникло.

— Ну, навіщо це? — спитала вона.

— Чи можна мені зайти?

— Я й сама не знаю. Не можна ж вам сидіти в мене просто так.

— Ми могли б пограти в карти.

— Я не вмію.

— А я навчу.

— Ні,— сказала вона.— Ні, Бакстере. Ви зовсім не розумієте мене. Я сьогодні, наприклад, весь день сиділа й писала Бобу листа. Написала, як ви вчора мене поцілували. Ні, я не можу вас впустити.

І вона з шумом зачинила двері.

З того, як освітилось її обличчя, коли він простяг їй коробку цукерок, Бакстер зрозумів, що вона любить подарунки. Золотий браслетик, не дуже дорогий, або букет квітів зробили б свою справу. Він прекрасно це розумів, але був дуже скупий. Отож вирішив ждати.

Буря пролютувала ще два дні. У вівторок підвечір вигодинилось, а в середу вже просохли тенісні корти, і Бакстер допізна грав у теніс. Потім, помившись у ванні, перевдягнувся й зайшов до знайомих на коктейль. Одна з сусідок, що мала чоловіка й чотирьох дітей, сіла поруч з ним і повела мову про кохання й шлюб.

Його співрозмовниця була одною з тих вродливих матерів, якими він тоді милувався на пляжі. Вона мала каштанове волосся, тонкі засмаглі руки, чудові білі зуби. Все ж, слухаючи з перебільшеною увагою, як вона розвиває свої погляди на кохання, він не міг прогнати від себе чарівного образу Кларисси і, раптово скінчивши розмову, вийшов та поїхав до Райянів.

Здалеку здавалось, що будинок порожній. Скрізь було тихо — і в садку, і в будинку. Він постукав, потім подзвонив. Кларисса з'явилася у вікні другого поверху й привітала його звідти.

— А, це ви, Бакстере, добрий вечір.

— Я прийшов попрощатися з вами, Клариссо,— мовив Бакстер.

— Он як. Почекайте хвилину, я зараз зійду.

— Я від'їжджаю, Клариссо,— сказав Бакстер, коли вона відчинила двері.— Я приїхав попрощатися.

— Куди ж ви їдете?

— І сам не знаю.

Ці слова він вимовив з сумом.

— Ну що ж, — погодилась вона нерішуче.— Зайдіть на хвилинку. Ми ж, мабуть, уже ніколи не зустрінемось, чи не так? Пробачте, що в мене не прибрано. В понеділок захворів містер Талбот, і місіс Талбот змушена була відвезти його в лікарню. Так що я без помічниці.

Він пройшов за нею до вітальні й сів. Бакстер чув, як десь ллється вода з крана, як стукає маятник настінного годинника. Вечірнє небо відбивалося у засклених дверцятах шафи з геологічними реліквіями Райянів. Будиночок стояв недалеко від моря, і звідти долинав гул прибою. Все це Бакстер відзначив, нічого не оцінюючи. Він дав Клариссі можливість вибалакатися, потім помовчав ще з хвилину й мовив:

— Ваше волосся освітило сонце.

— Що?

— Ваше волосся освітило сонце. Воно чудового кольору.

— Колись воно було ще краще,— сказала вона.— Таке волосся, як моє, звичайно темніє. Але я не хочу його фарбувати. Вважаю, що жінці фарбувати волосся ні до чого.

— Ви така розумна.

— Ви серйозно?

— Що серйозно?

— Серйозно вважаєте, що я розумна?

— Аякже! — вигукнув він.— Ви розумна. Вродлива. Ніколи не забуду того вечора, як уперше побачив вас. Я не хотів тоді їхати на острів, мав намір провести літо десь на Заході.

— Невже я така розумна? — сумно промовила Кларисса.— Ні, я, мабуть, дурна. Мама Райян каже, що дурна, і Боб теж, і навіть місіс Талбот вважає мене за дурну, і...

Кларисса заплакала. Потім подивилася в дзеркало й почала витирати сльози. Бакстер підійшов і обійняв її.

— Не треба,— сказала вона,— і в голосі чулося більше суму, ніж гніву.— Ніхто мене не сприймає серйозно, всі хочуть тільки обіймати мене.

Вона знову сіла. Бакстер — поруч з нею.

— Але ви зовсім не дурна, Клариссо,— сказав він.— У вас світлий розум, я багато про це думав. Я думав про те, що ви, мабуть, маєте надзвичайно своєрідні погляди на життя.

— Як це ви здогадалися? — спитала вона.— Я й справді на все маю свою точку зору. Тільки не насмілююсь висловити, а Боб і мама Райян не дають мені і рота розкрити. Вони завжди мене перебивають, наче соромляться. Але я маю свої власні погляди. Як ви гадаєте: повинна жінка працювати чи ні? Я багато про це думала. І прийшла до висновку, що жінка, якщо вона одружена, не повинна працювати. Якщо в неї купа грошей, тоді, звичайно, інша справа. Але й тоді, здається мені, турботи про чоловіка мають забирати весь її час. Чи вам здається; що жінка мусить працювати?

— А як ви думаєте? — спитав він.— Мені дуже кортить узнати вашу думку.

— Я думаю,— почала вона боязко, — що кожен повинен полоти свою грядку. Я не вважаю, щоб робота чи там церковна діяльність що-небудь змінювала б. Або навіть особлива дієта. Я щось не дуже вірю в це. У нас є один знайомий, так він щоразу, сідаючи за стіл, з'їдає фунт м'яса. Навіть ваги має на столі і зважує його. Коли я заходжу до крамниці, то прицінююсь і купую, що дешевше. Якщо шинка дешевша, купую шинку. Якщо молода баранина — молоду баранину. Вам не здається, що це розумно?

— Мені це здається так.

— Або візьмемо прогресивне виховання,— продовжувала вона.— Знаєте, я не високої думки про це. Коли Говарди запрошують нас на обід, їхні діти весь час їздять на своїх триколісних велосипедах навколо столу, а на мою гадку, дітям треба казати, що добре, а що ні.

Сонце, яке освітлювало її обличчя, вже зайшло, але й потемки Бакстер зауважив, що обличчя Кларисси, коли вона говорила про свої погляди на життя, почервоніло, а чоловічки розширились. Він усе зрозумів: і те, що Клариссі треба було лише, щоб її брали за когось, ким вона не була, і те, що вона пропала. «Ви дуже розумна, — час від часу говорив він,— так, дуже розумна».

І досяг свого аж надто просто.

Щасливий випадок

Може, й не слід спокушати долю, але все ж мушу стати на захист отих аристократичних невдах, що, мов комахи, рояться в наших містах і повсякденно долають труднощі. Бо хіба ж можна без них обійтися, без цих людей, яким ніколи не щастить і які мужньо несуть свій хрест до скону? Я маю на увазі всю оту дрібноту, що тулиться по кварталах Істсайда, отих елегантних, привабливих і побитих часом чоловіків, які займаються маклерством, а також їхніх жінок, що зодягаються в речі з чужого плеча, але гнуть кирпу перед швейцарами й касирами, бряжчать золотими прикрасами й розповсюджують навкруг себе тонкий аромат, що вичавлюють до останньої краплі з французьких флаконів. Взяти хоча б Альфреду й Боба Бієрів. Вони мешкають у квартирі, що належала колись батькові Боба. Всі кутки заставлені призами яхт-клубу, іспанськими меблями та іншими рештками пишного минулого. А поглянули б ви на обличчя швейцара чи ліфтера, коли кажете, до кого йдете, на них ніби написано, що вже три місяці не сплачено за те мешкання і од тих «панів» ще ні разу й цента не перепало. Альфреда, звичайно, вчилася в коледжі. Її батько, як і Бобів, розтринькав мільйони. Всі її спогади политі золотом. «А пригадуєте, які ставки були в бридж минулого року? А як важко заводився наш „даймер“ у негоду! А які гульбища ми влаштовували з сестрами Дюпон?..»

Альфреда мала холодну біляву красу мешканок Нової Англії, які ніби носять на виду своє споконвічне право на якісь переваги перед іншими. Коли підупали, влаштувалась на роботу, спершу до крамниці кришталю, а потім у ювелірню Єнсена, яку покинула через те, що не дозволяли палити. Отож довелось кочувати од універмагу Бонвіта до Бендела, крамниці іграшок Шварца, ялинкових прикрас Сакса й навіки застрягнути у відділі жіночих рукавичок. Тим часом народила двох дітей, яких доглядала старенька шотландка, що за кращих часів була їхньою економкою і, як і хазяї, не змогла пристосуватись до обставин.

Таких «багатіїв» завжди повно на вокзалах або на вилазках з коктейлями. Я маю на увазі недільні вокзали й вузлові станції типу Хамєніс, Флемінгтон, куди вони збираються після уїк-ендів або під кінець сезону; весною — це Лейк Джордж, Ейкен, Грінвілл, пароплавчик до Нантакета й дачні місця на зразок Стонінгтона та Бар Харбара. Декого заносить навіть до Лондона, Рима, на нічний пароплав у Антверпені тощо. «Хелло! Хелло!» — гукають вони вас із натовпу. Ви обертаєтесь та бачите його в білому плащі, м'якому капелюсі, з паличкою в руці, а її — в норці напрокат або в перекупленому манто. Коктейлі, де ми збираємось, не такі вже й погані, якщо порівняти з тими вокзалами. Народу приходить небагато, і віскі непогане. А ти собі п'єш, розмовляєш, і все ж почуваєш якусь дивну тугу, ніби знайомство, дружба, школа, де вчився, місто, в якому ріс, — тобто все, що мусило б згуртовувати людей, чомусь раптом тане, як оті крижинки в коктейлі. Здається, що гості зібрались на дебаркадері або на пероні вузлової станції та ждуть відплиття пароплава чи відходу поїзда.

Можливо, Бієри товчуться на цих коктейлях і вокзалах тому, що завжди когось розшукують. Звичайно, не нас з вами, а яку-небудь англійську маркізу. Хоча іноді радіють і нам, адже в бурю доводиться шукати десь пристановиська. Заходячи до кімнати, вони перш за все розглядаються. Та що тут дивного — всі ми поводимо себе так серед незнайомих. Інша справа на вокзалі. Де б не з'являлись ці двоє, вони завжди когось шукали, перебирали очима весь натовп, зазирали під капелюхи й капелюшки, навіть за газети, що ними прикривались мужчини. І все це — аби зустріти аристократичних знайомих!

В тридцяті — сорокові роки, під час війни, до неї і після неї, фінансове становище Бієрів луснуло, бо довелось посилати дітей до дорогих ліцеїв та коледжів. Мусили, як то кажуть, викручуватись! Навіть стати на шлях авантюр — позичати гроші під фальшивий вексель, обвести навкруг пальця кількох знайомих тощо. Як наслідок подібних вчинків, а також у зв'язку з фінансовою кризою похитнулось і їхнє становище в суспільстві. Хоч вони продовжували корчити з себе панів, покладаючись на свою невідпорність і віру в щастя,— адже в Філадельфії жила тітонька Маргарет, в Бостоні — тітонька Дора. До того ж обоє були такі симпатичні. Коли з'являлись десь, їх неодмінно вітали. Хай навіть і розорились, але ж були колись огого, і всі з приємністю про це згадували. Отож прощали їм і набридливість, і оте їхнє шастання по вокзалах та дебаркадерах: бо ж, мабуть, шукали там звичного, єдино зрозумілого для них світу.

Та ось померла тітонька Маргарет. Сталося це весною. Мій бос їхав з дружиною до Англії, і я з коробкою сигар та історичним романом у руках прийшов проводжати їх на пароплав. Скрізь було повно, всі каюти першого класу майоріли од квітів і дружніх посмішок. Я віддав подарунки босові та його дружині й, шукаючи вихід, опинився біля каюти, де лунав аристократичний сміх Альфреди. Не протовпитись, шампанське ллється рікою, і, щоб утамувати моє здивування, Альфреда одвела мене вбік та пояснила: «Тітонька Маргарет полишила цей світ... І ми знову на коні!» Я випив з ними, а йдучи додому, подумав: «Чи ж надовго їм вистачить спадку тітоньки Маргарет? Боргів не порахуєш, а звички такі широкі, що й сотень тисяч не вистачить».

Я хотів би закінчити нічною зустріччю з Альфредою на розі Сорок Шостої вулиці: йшов сніг, я саме виходив з театру та помітив її з лотком олівців у руках. Вона одвела мене до підвалу, де помирав Боб. Та хіба така кінцівка задовольнила б читача?

Я вже казав, що Бієри постійно товпляться на коктейлях і вокзалах. Але треба згадати ще й пляжі. Влітку там голці ніде впасти — особливо в Лонг-Айленді й на островах штату Мен. Сидиш, і раптом закипає хвиля, а з неї виходить сама Консуело Рузвельт, містер або місіс Вандербілт з усім виводком... Та що це? Он біля самісіньких їхніх ніг виринають Бієри.

Яка приємна зустріч! Ні, таки справді приємна!

Отож їх остання поява — хоча б у нашому оповіданні — відбулася на тлі моря й літа. Ми в невеликому містечку, де-небудь, скажімо, в штаті Мен, хочемо покататись всією родиною на вітрильнику, пристати до острова й влаштувати вилазку. В готелі нам пояснюють, як потрапити до стоянки човнів, ми загортаємо бутерброди та йдемо у вказаному напрямі. Ледве знаходимо човняра, даємо йому заклад і між іншим помічаємо, що він уже зранку п'яний. Старий підводить нас до причалу, а коли відпливає, ми переконуємось, що човен, якого він всучив, цілком непридатний до руху.

Вода цебенить крізь дно, кермо пожмакане, гвинти геть заіржавіли, блоки потрощені, а коли, вичерпавши воду, хочемо напнути вітрило, з'ясовується, що воно або порване, або погнило. Під лемент дітей сяк-так розвертаємось за вітром та пристаємо до острова, де снідаємо. Назад добираємось із справжніми муками. Вітер подужчав. Не встигли відплисти, як тріснув лівий штаг, і довелось змотати вітрило. Та вже почався відплив, і нас підхопило й понесло в море. Подув вітру доконав і правий штаг. Тепер беремо дошки й гребемо з усіх сил. Та де там! Хто ж тепер визволить нас? Хто порятує? Звичайно ж, Бієри, Боб і Альфреда!

На горизонті сяє вогнями їхній катер: круг капітанського містка яскраві лави, в кают-компанії лампи під абажурами й троянди у вазах; за штурвалом — матрос. Боб кидає нам з борту кодолу. Це не просто зустріч, а несподіваний порятунок. Матрос сідає у вітрильник, а ми — не минуло ще й десяти хвилин — сидимо на містку й попиваємо мартіні. Вони відвезуть нас до себе, наші друзі. Адже у них тепер власний будинок — і власний катер! Ми здивовані, а Боб спокійнісінько пояснює:

— Ми взяли майже всі гроші тітоньки Маргарет, весь капітал тітоньки Дори, додали те, що заповів дядечко Ральф, купили акції, і, розумієте, за якихось два роки сума потроїлась! Я викупив усе, що спродав батько, все, що хотів. Ось наша шхуна. Будинок ми купили зовсім новий. Бачите світло?

Пітьма й океан більше нас не лякають. Ми розлягаємось у кріслах та насолоджуємось гостиною в Бієрів, адже вони справді чарівні, до того ж і мудрі — бо хіба ж не розумно було знати, що літо повернеться?..