Час тирана. Прозріння 2084 року (2014)

60

Після епохального відкриття 2074 року Розенфельдом, Шиміцу і Копровським елементарної частки часу, яку назвали ТАЙМОНОМ, та неспростовних доказів не лінійного, а викривленого, спіралеподібного і навіть зворотного руху цих часток історична наука, що спиралася на догму так званої «стріли часу» — тобто вічного руху від минулого через сучасне до майбутнього — пережила глибоку кризу: стало зрозуміло, що, подібно до Часу, історія окремих цивілізацій, культур чи націй носить різнонапрямковий, різношвидкісний характер. Так само, як на безмежному еволюційному полі окремі особини живуть у власному часі, народжуючись, пожираючи одна одну, розмножуючись і гинучи, залишаючи світову арену чи захоплюючи нові простори — і час динозаврів відрізняється від часу метеликів, а час праведників і людинозвірів не є тотожним, так само й історія різних народів і суспільств не веде їх до світлого майбутнього, а нерідко навпаки — до здичавіння, деградації, агонії, загибелі.

Недаремно відомий мислитель XX — початку XXI століття Іммануїл Валерстайн писав: «Ми повинні тікати, як від чуми, від ідеї про те, що історія на нашому боці, що ми невблаганно прийдемо до розумного і справедливого суспільства в тій чи іншій подобизні. Історія не стає ні на чий бік. Через сто років наші нащадки можуть пожаліти про все, що ми зробили».

Завдяки нерівномірному, викривленому руху ТАЙМОНІВ час уподібнюється плину ріки зі стрімниною та з безліччю відгалужень, заток, боліт, стоячих озер і паралельних, висихаючих річищ; історія стає схожою на незрозумілого мутанта, химерну і примхливу істоту, поведінка якої не піддається розшифруванню навіть такими видатними істориками, як А. Тойнбі чи Н. Девіс. Ця істота, часом мовчазна і похмуро занурена під землю, у темні лабіринти таємного гризунства, часом іронічна і безсоромно галаслива, любить скандальні сюжети, роблячи з канібалів — імператорів, улюблених народом, з дрібних злочинців — демократично обраних президентів, з боягузів — славетних героїв, зі стукачів — взірці моральності й порядності. Та проходить час (чи він іде вперед, чи кривулясто петляє в просторі або поготів зупиняється) — і постаті тиранів падають у багно, колишні моральні авторитети виявляються ошуканцями, а забуті жертви підносяться з небуття на найвищі п’єдестали історії. В цьому полягає вища правда історії, часто неприпустимо запізнена. Всі повороти, стрибки, криваві гримаси Історії виявляються абсолютно непередбачуваними для більшості людей, за виключенням хіба що пророків.

Хіба в 1913 році хтось нормальний міг уявити, що через п’ять років загинуть цілі світи — імперії, країни, мільйони людей, що масові вбивства і тортури стануть звичайною справою? Що через двадцять років, у 1933-му, дві найбільші тиранії — червона і коричнева — здобувши абсолютну владу, готуватимуться до взаємного знищення? Що червона тиранія виморить голодом мільйони українців, а коричнева почне винищення мільйонів євреїв? Що в 1943 році на землі, в повітрі й на морях відбуватимуться грандіозні битви із застосуванням не бачених для людей 1913 року видів зброї?

Так само люди 2013 року, навіть найбільш освічені з них, що добре знали історію — але історію минулого, а не прийдешнього — не могли уявити, на що перетвориться карта світу через сімдесят років. Вони не могли уявити, що на території Європи виникне двадцять один емірат — в Іспанії, Франції, Нідерландах, Німеччині, в Скандинавії та на Балканах — як результат гнилої політкоректності, фальшивої толерантності західних лібералів, які, не враховуючи інтересів власних народів, перетворили Європу на прохідний двір, на смітник й гримучу суміш різних племен і етносів. Російська імперія впала, як стара напівзруйнована скотобійня, під вагою агресії Путіна проти України, його бундючних проектів відновлення колишньої величі, від всепоїдаючої корупції, алкоголізму, нерозв’язання національних питань і збайдужіння громадян. Сполучені Штати Америки припинили автономне існування, намагаючись відродитися у формі Конфедерації країн Північної Америки, але це не повернуло їм колишньої могутності, а падіння долара показало американцям справжні, дуже вузькі межі їхньої сили. Китай, поділений повстаннями і громадянською війною між червоною комуністичною Північчю та синім капіталістичним Півднем, залишався загадковою силою, дбаючи лише — до кращих часів — про власні внутрішні інтереси.

Шейх Омар аль-Бакр, висунувши ідею повзучої ісламської айландизації (від Island — острів) світу (тобто розповсюдження ісламських островів на всіх континентах), до певного часу не вдавався до прямої збройної агресії, хоча мав у своєму володінні «сунітську» (Пакистан) і «шиїтську» (Іран) ядерні бомби. Але амбіції шейха стримувала смертельна ворожнеча між сунітами та шиїтами. Вся мережа глобалізації, зведена наприкінці XX — на початку XXI століть, луснула під час Третьої та Четвертої світових воєн, вибухів і Великої Темряви так, наче це була іржава залізна клітка для хижих птахів, але птахи виросли, зміцніли й, змахнувши крилами, розірвали цю клітку й розлетілися навсібіч.

Те, що в такій світовій каламуті вціліла Україна, хоч і пережила війни, окупації й перевороти — було одним із незбагненних див історії.

Після ядерних вибухів і Великої Темряви людство вже не повернулося до стану споживацького, гедоністичного накопичення непотрібних зайвих предметів — символів багатства, престижності, жадібності, захланності, примх, нестримних фантазій. І не тому, що отямилося, прозріло, прислухалося до пересторог «Римського клубу», його доповіді «Межі зростання», а просто тому, що став відчуватися БРАК багатьох речей, мінералів, металів, сполук і сировинних субстанцій. Те, що сухою офіціозною мовою називається «брак ресурсів». Звичайно, фантазія і винахідливість вчених багато в чому компенсували цей дефіцит і воєнна промисловість працювала на повних обертах, випускаючи нові аерокосмічні й океанські бойові платформи, «ящірки», «черепахи», збройно-роботизовані комплекси, дрони, сателіти, ракетні системи і тому подібний мотлох, який застаріє за кілька років. Україна-Русь завдяки запасам своєї магічної «дев’ятки» — дев’яти рідкісних елементів, вкрай необхідних у виробництві зброї та електроніки подвійного призначення — на тлі загального здефіцитнення ресурсів опинилася серед потенційно багатих країн.

Особливу роль відігравав гафній, аналог цирконію, 72-й елемент таблиці Менделєєва, запаси якого виводили Україну-Русь на трете місце в світі — після Австралії та Північної Америки. Завдяки гафнію на підприємствах концерну «Чорнобиль-30» були створені найпотужніші й найбільш ємні акумулятори, вироблено кілька одиниць тактичної ядерної зброї, випродукувано гафнієві композитні матеріали для ракетних двигунів і процесорів. «Гафнієвий проект» належав до надтаємної інформації, якою володіли тільки члени КОПОР-РАМ і вузьке коло спеціалістів; за розголошення таємниці носіїв цих знань мала спіткати смертна кара — вони самі добровільно підписали таку угоду.

Ось чому Гайдук довго вагався, даючи згоду на виїзд Малахова до Коста-Рики. За таємною інструкцією, носій надсекретної інформації не мав права залишати країну упродовж 5-10 років після відходу від справ. Але Гайдук пішов проти власних правил і після болісних роздумів підписав заяву Малахова. В декреті Координатора стояли слова: «Як виняток, дозволити…»

Як виняток.

Кожна людина і країна проживала свою долю «як виняток», усупереч усім правилам, бо історія не діяла за правилами, а надавала перевагу виняткам.

61

Після навчань «Весняна рапсодія» на полігоні «Десна-444» саме під час вечірньої рибалки на катері «Гетьман Махун» змовники нарешті оформили свої плани, створивши Фронт народного опору — ФНО: на його чолі став генерал армії, міністр оборони Палій, начальником штабу призначили полковника Стригуна. Серед дев’яти членів Фронту — вісім генералів і одна жінка — Леді Палій, якій доручено було створення загальнонаціональної жіночої організації «Матері проти насильства».

Стригун та його люди підготували Палієві проект короткої відозви нового режиму:

Відозва була прийнята одноголосно, хоча в кількох членів хунти викликала неясне відчуття невдоволення бездоказовістю формулювань, слабкістю звинувачень і недостатньою щедрістю обіцянок тим, хто все одно не відігравав ніякої ролі в майбутньому перевороті.

Але кращої програми не було. Довелося вдовольнитись тим, що мали.

62

Душа полковника Стригуна Сергія Михайловича ховала в собі два прямо протилежні полюси: був переконаний у власній геніальності й високому призначенні свого потужного інтелекту — й жив у постійному пригніченні від несправедливості долі, яка всіляко принижувала Стригуна, підставляла підніжки на всіх етапах його життя, вперто не помічаючи видатних здібностей героя.

Стригун займав просторий кабінет у будинку Міністерства оборони на вулиці Гончара, вікна якого виходили в парк, де на місці колишнього пам’ятника Чекалову тепер бронзовою з прозеленню глибою здіймався монумент невідомого письменника. Підходячи до вікна і дивлячись на монумент, який добре проглядався крізь безлисті, ще не пробуджені весною дерева, Стригун думав, що це пам’ятник йому, геніальній, нікому не відомій людині з долею, що не склалася з самого початку, від моменту зачаття.

Справа в тому, що мати Стригуна, самотня хористка оперети, пристрасно бажала народити сина — естрадного співака, відомого на весь світ шоумена, з демонічною зовнішністю Кіркора Філіпова; але з численними чоловіками, які приходили й через кілька ночей кидали пані Стригун, нічого не виходило — зачаття не відбувалося. Та й чоловіки були не ті, що їх вимагала майбутня дитина — всі дрібні, малоцікаві, якісь декоратори, військовослужбовці не вище капітана, сантехніки, бухгалтери, поліціанти, колишні спортсмени, а тепер алкаші, що вештались навколо Черепанової гори, не думаючи про те, що тут була колись києво-єрусалимська Голгофа.

І тоді, впавши у розпач, майбутня матінка, зібравши всі свої заощадження, звернулася до біоінженерної фірми «Genesis» із проханням запліднити її сім’ям когось із видатних гламурних шоуменів типу Джекса Майклона. Необхідна процедура була проведена в 2045 році, й пані Стригун із нетерпінням чекала народження нового генія, бажано з чорним кольором шкіри. Так пластично намріяла собі чорнопузана з кучерявою голівкою, що аж розплакалась, побачивши зовсім біле дитя зі світлими очима і зляканим виразом обличчя, схожого на квашене яблуко. Ще кілька років сподівалася, що в Сергійкові прокинуться співацькі гени, мелодії хітів зазвучать у його душі, та дарма! Фірма «Genesis» жорстоко обманула бідну матір, а грошей на нову дитину в неї не було.

Але в міру зростання хлопця, батьком котрого матінка оголосила відомого співака Михайла Шиздецького, якого на той час не було в живих, у Стригуні прокинувся інший неочікуваний талант: математично-програмно-кібернетичний. Мабуть, роззяви з «Genesis» переплутали пробірки при заплідненні. Вже в третьому класі обсяг його оперативної пам’яті й математичних знань перевищував рівень студента математичної академії Цюриха, а згодом заробітки зростали швидше, ніж у молодого співака. На жаль, у вісімнадцятилітньому віці Стригун вскочив у халепу: був звинувачений у хакерському пограбуванні американського банку «Continental» на п’ять мільйонів глобо. Американські слідчі не полінувалися приїхати до Києва і розшукати юнака з сумним обличчям, на якому вже пролягли перші скорботні зморшки; кількість і глибина зморщок зросла за три роки сидіння в тюрмі для особливо обдарованих злочинців, де Стригун був регулярно ґвалтований співкамерниками та битий куховарами за невдоволену міну при споживанні того гівна, що називалося їжею. Стригун зненавидів як Америку — з її обожнюванням грошей і законів — так і Україну, за її зневажання будь-яких законів.

Саме тоді Стригуна помітив молодий опер Державної варти Іванишин Мирон Пилипович, який завербував здібного хакера і посприяв його звільненню з в’язниці. Спочатку Стригун практикувався в розробці програм перманентного стеження за неблагонадійними елементами суспільства, а оскільки до неблагонадійних належала переважна кількість громадян (про це знав Мережко, але не здогадувався Гетьман Махун), то й роботи Стригуну вистачало. Його історичним досягненням була розробка і впровадження в практику системи «Піраміда» — тотального прослуховування всіх телефонів і гаджетів країни, всіх розмов у публічних місцях та офісах — й виловлювання потрібної інформації завдяки спеціальним кодам. За систему «Піраміда» Стригуну присвоїли звання капітана контррозвідки й нагородили повним зібранням творів М.В. Гоголя у 10-ти томах. Ці відзнаки Стригун сприйняв, як глибоке приниження, справедливо вважаючи себе найздібнішим співробітником Дервари. Його бос і покровитель Іванишин ходив уже в полковниках і за розробку системи «Піраміда», в якій нічого не розумів, одержав золоту медаль Свободи.

Саме тоді померла матінка Стригуна, що кинуло його в глибоку депресію і запій, після якого збільшилася кількість скорботних зморщок на обличчі й почалося виразне тремтіння рук.

Іванишин знову врятував Стригуна, запропонувавши йому звання майора і посаду начальника відділу «Е» (електронна розвідка і спеціальні операції) в структурі ВІРУ — Військової розвідки України, де Іванишин, ставши генерал-хорунжим, посів посаду заступника Гайдука. І знову Стригун відчув несправедливість долі, бо вперше зустрівся з людиною, яка, по-перше, розуміла все, що робив Стригун, а по-друге — не довіряла йому. Цією людиною виявився Гайдук, якого Стригун боявся і ненавидів. Точніше — ненавидів і боявся. Під час підготовки операції 2077 року «Ахіллесова п’ята» Стригун зустрівся з похмурим поглядом Гайдука, який, здавалося, пропікав його, від чого ще більше тремтіли руки. І хоча Гайдук зовнішньо був люб’язний, не гримав і не матюкався нещадно, як Іванишин, Стригун знав, що більш небезпечної людини, ніж Гайдук, досі не зустрічав. Тому, не кажучи нічого Іванишину, поділився з Мережком своїми підозрами щодо справжньої антидержавної мети операції «Ахіллесова п’ята». Момент арешту Гайдука став найщасливішою подією в житті майора-хакера.

Після Великої Темряви Стригуна, який опинився на самому дні київського життя — серед «слизовиків», котрі привчили його до галуїну, — знайшов і наблизив до себе Ігор Палій — майбутній міністр оборони. Він доручив полковнику Стригуну створити Управління охорони — своєрідний особливий відділ при міністрі й спеціальний інтелектуальний центр, що міг би виконувати будь-які накази міністра. Так виник ІНКОМ — Інститут нових комунікацій, основу якого становили хакери колишнього відділу «Е», керованого Стригуном. На чолі ІНКОМу Стригун поставив майора Шпака.

Саме цей недоладно довготелесий молодий чоловік у зелених окулярах, в яких мав вигляд сліпого старця, стояв перед Стригуном. Годину тому Стригуна розпинав слідчий військової прокуратури, який, не маючи жодних фактів, намагався розколупати стару історію загибелі гелікоптера з Войчишиним та генералом Громом на покладі. Хоча Стригун і розумів свою інтелектуальну вищість над цим юридичним паперожером, проте мусив після допиту ковтнути добру порцію горілки «Срібна офіцерська», від чого заспокоєння теплою хмарою накрило його душу.

Майор Шпак стояв перед ним внутрішньо виструнчений, хоча тіло його було скривлене в лівий бік, наче начальника ІНКОМу схопив радикуліт.

— Ти що мене підставляєш, йолопе? — розтягував із насолодою слова Стригун. — Ми ж домовлялись, що «сині» виграють навчання. Я так і доповів міністру.

— Хіба ж ми думали, що вони пустять «ящірок» через ліс? — виправдовувався Шпак.

— Через ліс-переліз, — перекривив його Стригун. — А голови вам, мудакам, навіщо? Щоб каски зсередини гріти? Чому охорону штабу не виставили?

— Штаб був ідеально схований. Він був накритий електромагнітним вакуумом…

Стригун, помітивши тремтіння рук, забрав їх зі столу.

— Вакуум у ваших головах. Міністр дуже невдоволений.

Раптом якась важлива думка майнула в голові Стригуна:

— Скільки «ящірок» було у вашому розпорядженні?

— Три.

— Ви що, не вмієте з ними працювати?

Шпак ще більше перехилився в лівий бік.

— Вміємо. В нас є чудові оператори. Але…

— Тоді бери ці «ящірки» і готуй операторів. Тільки надійних. Тренуйтесь удень і вночі. Це наказ міністра, — сказав Стригун.

— Слухаюсь, — спробував вирівняти орієнтацію тіла Шпак.

— Крім того, той документ, що ви готували…

— Пойняв, — Шпак відчув страх смерті — чи то за невиконання наказу змовників, чи за державну зраду, про яку недвозначно свідчила програма дій.

— Документ поганий, особливо в частині пропонованих змін. Конструктиву мало.

— Пойняв.

— Іди.

Залишившись на самоті, Стригун знову поклав руки на стіл і уважно придивився: руки не тремтіли. Тоді дістав із шухляди металеву пласку, еліпсовидно зігнуту фляжку й ковтнув теплувату гірку рідину. Відчув радість — не від горілки, а від ідеї. Повільно сховавши папери до сейфу, перевіривши всі шафи й поставивши кабінет на сигналізацію, Стригун вийшов на вулицю. Ходив у цивільному темно-сірому костюмі й чорній неопреновій куртці з каптуром. Над Києвом западали ранні сутінки, хоча захід ще вабив весняним світлом. Перейшовши вулицю, Стригун ступив до парку, щоб перетнути його навскіс й піти далі, до площі Перемоги, де жив у 30-поверховому будинку. Біля пам’ятника невідомому письменнику вже юрмилися бомжі й наркомани, серед яких Стригун знав кількох «слизовиків», з якими переховувався під час Темряви в тунелях київського метрополітену.

— Не буде закурити? — звернувся до нього незнайомий у зеленому армійському бушлаті й чорній в’язаній шапочці, глибоко насунутій на голову. Поки Стригун витягав пачку цигарок «Президент», незнайомий тихо сказав:

— Можу запропонувати косячок від Вінсента.

Стригун відчув тремтіння рук і одразу якимось внутрішнім нюхом пізнав незнайомого, хоча той і змінився невпізнанно.

— Через тридцять хвилин в барі «Євбаз», — вимовив нервово (боявся, що військова прокуратура встановила за ним стеження) й, почекавши, поки Полковник із сицилійською засмагою забере три цигарки (знак, що за ним ніхто не стежить), швидкою ходою пішов за звичним маршрутом — туди, де колись були руїни цирку, а тепер — розважальний комплекс «Арена-Либідь» із барами, порношопами, кабінками щастя, кінотеатрами, ігровими залами та відділеннями банків, де можна було одержати короткостроковий кредит.

Бар «Євбаз», в якому збиралися переважно геї і симпатики III Райху, був стилізований під київську кнайпу часів німецької окупації міста 1941–1943 років: на стінах — німецькі накази від вересня 1941-го: «Всім жидам Києва і околиць зібратися на розі Великої Дорогожицької і Дегтярівської вулиць», оголошення про розстріли саботажників, диверсантів і комуністичних агітаторів, плакати з карикатурами Сталіна, якого по голові б’є сталевий німецький кулак, на руці — червона опаска зі свастикою, і закликами до Першотравня — Дня трудящих Європи, що об’єдналися в боротьбі з большевізмом. Ця наочна агітація висіла на стінах, обклеєних темно-тюремними довоєнними совєтськими шпалерами. На маленькій сцені грав невеличкий оркестр — акордеон, скрипка, гітара, ударні — троє молодих хлопців і дівчина-скрипалька, вбрані в мішаний одяг воєнних часів — німецькі френчі, радянські галіфе. Грали і співали німецькі пісні, з-посеред яких Стригуну особливо подобалася пісня на мелодію «Авіаційного маршу», виконана оркестрантами:

Від цих сталевих слів і переможного ритму мелодії Стригун відчув упевненість у собі, в своїй ході до звитяги. Уявив, як Гайдук здається на милість змовників. Кельнери, вбрані в чорні мундири СС, розносили шнапс, пиво «Лагер», «Пілс», «Доппель-Бок», «Хелл», смердючу капусту й свинячі сосиски, бруквений мармелад і солдатські крекери. Для екзотики можна було скуштувати «золотий хліб» окупації з каштанів, просяних висівок і картопляних лушпайок, купити німецькі цигарки «Juno» та «Rheni» в яскраво-червоних, як німецький прапор, упаковках, дістати смердючі мадярські цигарки «Hunnia» та «Levant»; за особливу плату дозволялося придбати талон на п’ятнадцятихвилинне відвідання солдатського борделя вермахту недалеко, на Дмитрівській. Офіцерський коштував дуже дорого.

Час від часу до бару «Євбаз» вривалися патрулі фельджандармерії з металевими бляхами на грудях і забирали тих, хто не розрахувався з кельнерами.

Стригуна тут знали і одразу виділили столик на два місця у кутку кімнати, над яким висіла зжовкла листівка німецькою і російською мовами:

Стригун зітхнув. Він напам'ять знав ці заповіді, такі само огидні й брехливі, як і в кнайпі навпроти «Партизанська землянка» зі сталінською пропагандою. Обидві ці кнайпи давно і безуспішно намагалася закрити київська мерія. Але тут працював агент Стригуна, який забезпечував безпеку полковника, і тому він почувався в цій кнайпі затишно.

Стригун замовив пляшку сливового шнапсу «Шладерер», дві гальби «Пілса», дві порції сосисок із капустою й німецький нечерствіючий хліб «Пумпернікель». Тут якраз підоспів Полковник, який був таким «полковником», як Стригун «маршалом»: служив дрібним катюгою Крейди, носив прізвище Дзагоєв, але називав себе генералом Черняєвим, командиром ескадрону смерті, що вбивав Гетьмана Махуна, але тепер змінився невпізнанно: обличчя — наче налляте рожевим холодцем, який трусився при кожному русі голови, а очі були сховані за набряками, хоча й не втратили жорстокого виразу людини, предки якої служили в Дикій дивізії та в полку НКВС особливого призначення.

Дзагоєв-Черняєв скривився від капустяно-гнилого запаху кнайпи й смороду спітнілих чоловічих тіл, незвичного після благісного повітря Сицилії, але, вихиливши склянку такого ж бридкого каламутного шнапсу, змирився з німецьким нацизмом і розповів Стригуну останні новини: друге послання Багрова вони отримали через Марокко, з шейхом Омаром уклали угоду про співпрацю, створили міжнародний гуманітарний фонд допомоги Україні-Руси, готуються до виконання вироку Папі Клименту, яким невдоволена частина кардиналів. Але залишається ще багато нерозв’язаних питань.

Тут Дзагоєв-Черняєв вперся поглядом у полковника Стригуна. Принесли сосиски, розварені й порепані, наче хтось їх розривав жадібними пальцями, щоб понюхати, як пахнуть.

— Ви їжте, їжте, — заохотив Стригун гостя, подумавши, що цей бандит зовсім розбестився на сицилійських сіфудових харчах. — Ви не думайте, це не ерзац якийсь, а справжні свинячі. А яка доля першої флешки? Ми чули, що вона потрапила до італійської контррозвідки.

— І спалила їм усі комп’ютери, — тенорово засміявся Дзагоєв-Черняєв. — Вони її так і не розшифрували.

— Моя робота, — гордовито сказав Стригун. — Це — найкращий бойовий вірус у світі. Не під силу жодним макаронникам. До речі — а де дівся Джордж Безпалий? Зник як під воду.

— Можливо, він туди й подівся, — знову засміявся гість. — Під Маростікою знайдено згоріле авто і обвуглений труп. На жаль, руде волосся почорніло.

Його сміх урвався так різко, наче хтось раптово вимкнув електродриль.

— Хенде хох! — ревнув якийсь поліцай у чорній формі з сірим коміром, з білою пов’язкою на лівій руці й наставив на сицилійського гостя «парабелум». — Аусвайс!

— Пилипе, мать твою, ще раз підійдеш — яйця повідриваю! — визвірився Стригун. Він не знав, що в іграшковий макет «парабелума» була вставлена фотокамера.

Пилип злякано відскочив і пішов чіплятися до інших відвідувачів.

— Не звертайте уваги, це місцевий псих.

Гість сердито допив шнапс.

— Йому не аусвайс, а обойму розрядити в живіт. Ну і бардак у вас. Я думав — диктатура, а тут… Чи я зможу зустрітися з Багровим? Маю послання від Крюгера.

Оркестр заграв шлягер бару «Євбаз» «Лілі Марлен». Дівчина-скрипалька в сірій німецькій пілотці досить приємним, трохи хрипкуватим голосом почала співати:

про дівчину під ліхтарем, яку звуть Лілі Марлен, котра прощається з коханим, що йде на війну.

Зал дивився на русяву українську дівчину, слухав її магічний спів, знаючи, що за цією простенькою піснею лежать мільйони солдатів, зотлілих майже півтора століття тому, згадуючи тих, хто загинув зовсім недавно, — і підхопив приспів:

сподіваючись, що солдата піднімуть із забуття, зі сну, з могили, з-під землі вуста коханої дівчини, яка чекає свого хлопця, стоячи під ліхтарем.

Стригун прозрів: тільки заради цієї пісні ходить сюди, до цієї смердючої кнайпи, бо мріє про свою кохану, яка чекала б на нього — але якої ніколи в нього не було і не буде.

— Дівчата у нас гарні, — зітхнув Дзагоєв-Черняєв. — Не те що ті тарані засушені там. Хоч би швидше повернутись, сил ніяких немає.

— Я організую вам зустріч із Багровим, — пообіцяв Стригун і покликав кельнера, щоб розрахуватися.

63

Джордж Безпалий прилетів із Франкфурта до Риму в п’ятницю, 14 квітня, з паспортом громадянина Конфедерації країн Північної Америки, виданим на ім’я Джошуа Райта, працівника секретаріату Американської католицької асоціації «За возз’єднання християнських церков». Мета перебування — релігійний туризм, зустрічі у Ватикані. Пасажир Райт був зареєстрований на трансатлантичний лет Нью-Йорк-Франкфурт із пересадкою на рейс до Риму. Візажисти контррозвідки добре попрацювали над зовнішнім образом молодого американського католика: поголений череп, на якому й сліду не залишилося від рудих кучерів, очі потемніли, а довгі чорні брови, що одразу кидалися у вічі, стали особливою прикметою. Темна шкіперська борода без вусів робила пана Райта схожим на проповідника часів Нового Амстердама. Ніякої зброї та флешок молодий християнин при собі не мав — тільки святу Біблію у чорній м’якій палітурці, записник із зображенням собору Святого Петра та вигострені олівці, з яких отруєні нейропаралітичною речовиною стріли вилітали на відстань до десяти метрів. Увесь одяг та білизна новоприбулого були придбані в Нью-Джерсі в торговельному центрі «Мейсис».

Джордж здивувався, бо не відчув жодного хвилювання, проходячи контроль в аеропорту Ф’юмічіно. Йому здалося, що постарів за ці місяці на сто років, що все тонке, чутливе плетиво — парості надій, очікувань, закоханості, мінливі тіні страхів — все молоде і неокреслене — висохло в його душі, яку сповнювало тепер важке і примітивне, наче могильна брила, бажання помсти.

У залі прибуття його очікував агент української розвідки Антоніо, який разом із Рьонгвальдом викрадав Джорджа з Маростіки, — але цього Безпалий не пам’ятав. Вислухавши запитання Антоніо «Ви з Вісконсина, сер?» й відповівши паролем «Ні, з Нью-Джерсі», Джордж мовчки сів у автомобіль Антоніо й, не відчуваючи жодного інтересу до навколишніх доволі нудних картин великої метрополії, зосередився на власних думках. Його мати була вивезена з Маростіки, але Джорджу, який погодився працювати на Гайдука, дозволили зустрітися з матір’ю лише один раз в якомусь старому дерев’яному будинку в Ірпені: мати, ридаючи, кинулась в обійми Джорджа, якого вже не сподівалася побачити в живих, вони, плачучи, згадували Мар’яну, мати проклинала і в усьому винила Гайдука, але Джордж їй нічого не пояснив — як він опинився в Києві й на кого працює; зустріч тривала одну годину, після чого Джорджу сказали, що наступна зустріч — після виконання завдання. Деталей операції «Піцерія» йому не розкрили, хоча пообіцяли, що він матиме можливість помститися за смерть Мар’яни.

Вони зупинилися в мотелі «Касабланка» о 5:25 РМ. Антоніо одразу завалився спати, а Джордж вирішив повечеряти.

Власник мотелю не міг запропонувати Джорджу нічого, крім наперчених картопляних чипсів, і люб’язно пояснив йому, як знайти недорогий ресторан у кварталі нових будинків неподалік. По дорозі Джордж натрапив на магазин квітів «Орхідея» і немовби автоматично, ще не вірячи тому, що грубо порушує обіцянку, дану ним командуванню, і службові інструкції з проведення операції, зайшов у паркий акваріум, сповнений квітами, вдихнув запаморочливий солодкуватий запах тропічних рослин і, вибравши найдорожчий букет орхідей, написав адресу Джованни Россі: ще в Києві увійшов в її електронну пошту, дізнався про неї майже все — що вона розлучилася зі своїм генералом, якого покарали й перевели до транспортної поліції, що Джованна живе тепер у центрі Риму з донькою і працює у Ватикані в поштовому центрі для туристів, де продає сувеніри — золоті монети із зображенням Папи Климента XV, срібні розп’яття Христа, мініатюрні герби Ватикану у вигляді брелоків для ключів, колекцію портретів найвидатніших римських понтифіків та інший дріб’язок.

Джордж написав записку: «Дорога Джованна, я живий. Зараз у Римі, буду до понеділка. Дуже хочу тебе побачити. Подзвони мені за цим телефоном (він подав 12-цифровий номер свого супутникового телефону). Не бійся, цей телефон не прослуховується. Все поясню при зустрічі. Цілую, Джордж».

Він сховав записку до маленького конверта із зображенням орхідеї, сплатив власнику подвійну суму за негайну доставку букета й, переконавшись, що хлопець-розсильний сів у моторолер і від’їхав, пішов шукати ресторан. Тепер у його душі з-під могильної плити — жадоби помсти — почало проростати ніжне передчуття гріха й поволі зростаюча тривога — бо знову в цьому клятому Римі втрапляв у нову халепу, яка, був переконаний, погано скінчиться. Але поклик Джованни був сильніший за всі раціональні застереження. Це був архетипний поклик юнацького кохання до старіючої жінки — тобто поклик смерті.

Вночі подзвонила Джованна. Схвильованим голосом, не приховуючи своєї радості й страху, не вірячи тому, що історія з ненаситним українським юнаком має продовження, але бажаючи будь-що зустрітися з Джорджем, вона сказала, що хоче його побачити у неділю. Для цього замовила кімнату в найкращому і найближчому до Ватикану готелі «Rezidenza Paolo VI», розташованому впритул до площі Святого Петра. У неділю о 12:00 AM Папа проголосить, як завжди, проповідь і зробить дуже важливу заяву. Готель розташований по лівому боці собору, одразу за колонадою, на вулиці Папи Павла VI. Джованна чекатиме Джорджа на п’ятому поверсі, у відкритому ресторані, де замовила столик на двох, щоб поланчувати, а потім… З ресторану добре видно вікно Сикстинського палацу, з якого Папа завжди виголошує свої недільні проповіді. Адже Джордж ще не бачив цих римських див? Не бачив. Просила тільки вийти раніше, бо збереться понад триста тисяч людей, будуть перевірки. Він назвав їй своє нове ім’я: Джошуа Райт. Вона навіть не здивувалась, сказала тільки: чекаю. I wait for you.

Він зрозумів, що готовий на будь-яке порушення будь-яких ідіотських правил — аби тільки зустрітися з Джованною, побачити її усмішку, знову відчути тепло її тонкого тіла. І знову…

Всю ніч його мучили кошмари: тікав від когось жорстокого і невблаганного, ховаючись у порожньому, наче вимерлому від чуми місті, і, втрачаючи надію на спасіння, відчував, що зловісна тінь наближається до його сховку, і тоді — як останній порятунок від смерті — приходило пробудження в незнайомій, просмердженій тютюном кімнаті у невідомому мотелі — найкращому місці для самотніх самовбивць.

У неділю об 11:00 AM Антоніо підвіз Джорджа до моста Святого Ангела. Далі рух автомобілів був перекритий. Джордж сказав Антоніо, що йде на площу Святого Петра — послухати проповідь Папи і ту важливу заяву, що він збирався зробити, про що Джорджу сказали ще в Києві, в ході підготовки операції «Піцерія». Домовилися, що Антоніо чекатиме Джорджа на паркінгу неподалік від площі, на віа Джаніколо.

Джордж перейшов на правий берег Тибра, дивуючись гнилому кольору води, яка не відповідала сонячній тональності ранку і святковому настрою натовпу, який повільно посувався до кордонів Ватикану. Вийшовши до похмурої сіро-коричневої круглої споруди мавзолею-тюрми, Джордж разом із натовпом звернув ліворуч і подався на віа Кончільяціоне, головну артерію, що вела до палацу святого Петра. Натовп збільшився й ущільнився, зупиняючись перед чек-пойнтами, де поліція й карабінери перевіряли перехожих. Джордж зрозумів, що сьогодні вжито безпрецедентних заходів безпеки: вздовж вулиці стояли бронетранспортери й автомобілі поліції, на дахах будинків було видно силуети снайперів, посилені патрулі, озброєні автоматами, пильно вдивлялися в обличчя тих, хто з'їхався сюди з усього світу, щоб почути благу вість із вуст Климента XV.

На останньому КПП, уже перед виходом на площу, центр якої чітко прокреслював перпендикуляр Єгипетського обеліска, Джорджа затримали. Він розумів, що підпадає під критерії вищого ступеня підозри поліції: самотній, молодий, із бородою, що робила його схожим на джихадиста. І хоча вдягнений Джордж був якнайамериканіше — у темно-синій блейзер із золотими ґудзиками й гербом своєї католицької організації, в синю сорочку з білим коміром і темно-червоний галстук Стенфордського університету, білі брюки та коричневі мокасини, — все одно пильні стражі порядку стали вимагати документи. «Ось він, провал», — подумав байдуже Джордж, якого суворо попереджали в Києві — уникати масових збіговиськ людей і перевірок поліції. Він віддав агентам безпеки свій паспорт. Вони довго вивчали паспорт у спеціальному пристрої, потім звірялися з комп’ютером — заходячи, ясна річ, у базу даних Американського агентства національної безпеки. Це забрало хвилин п’ятнадцять, після чого паспорт був люб’язно повернутий Джорджу. Він побачив, що спізнився — годинник показував 12:05 РМ.

Джордж почув захоплені вигуки натовпу, який вітав появу Папи Климента у верхньому, другому з правого боку вікні палацу. Збочивши ліворуч від колонади, він потрапив на вузьку забруковану вулицю Павла VI. Перед входом до готелю стояв автомобіль карабінерів й агенти безпеки уважно вивчали кожного, хто входив усередину. В рецепції Джорджу довелося вдруге показати паспорт, і дівчина-рецепціоністка, розплившись у радісній усмішці, повідомила, що сера Райта очікують на п’ятому поверсі, й вказала тонким пальчиком на відкриті двері ліфта. Піднявшись на п’ятий поверх, Джордж потрапив до ресторану — розкішної відкритої тераси, щедро прикрашеної квітами, сповненої обідаючих людей, які уважно слухали молитву понтифіка; запахи риби і смаженого м’яса, блиск срібного начиння й бокалів із вином і передчуття зустрічі з Джованною породили в його душі почуття блаженства, і всі його страхи вмить зникли.

Ввічливий кельнер у темно-червоному фартуху, почувши прізвище Райт, провів Джорджа до столика, що стояв біля балюстради, з якої добре було видно вікно й постать Папи у білому, всадовив Джорджа й запропонував випити бокал мінеральної води «Пеллегріні».

Джованни за столом не було.

— Don’t worry, sir, — заспокоїв його кельнер. — Сеньйора щойно вийшла, вона повернеться. Може, принести аперитив?

— Ні, дякую. Я дочекаюся сеньйори.

— Приємного відпочинку, — побажав кельнер. Але коротке почуття блаженства вже не повернулося, натомість Джордж відчув незрозумілу тривогу.

Не слухаючи проповіді Папи (на столі лежали навушники з апаратом, який давав змогу слухати Климента п’ятьма мовами), Джордж споглядав навкруги: більшість людей, що скупчились у ресторані, не їли, а, набожно схиливши голови, уважно слухали Папу. Джордж і собі похилив голову, щоб не виглядати невігласом-безвірником, вертиголовок), бо, як-не-як, представляв католицьку організацію. Погляд його блукав по столу і раптом наштовхнувся на невеличкий прямокутник твердого паперу, що лежав біля келиха Джованни. Візитна картка: Giovanna Rossi. Poste Vaticane. І побачив дрібні, у поспіху написані слова:

«Коханий! Я побачила людину, дуже схожу на Вінсента. Він у формі карабінера, піднявся на дах. Я йду туди. Почекай мене. Дж.».

Джордж підвівся й смиренно, наче продовжуючи молитву, подався до дверей службового виходу. Боявся, що калатання його серця почують відвідувачі ресторану. Потрапив у порожній коридор, з якого сходи спускались униз. Пройшовши два метри далі, побачив інші сходи, що вели вгору, до дверей. Це був вихід на дах.

Дістав із внутрішньої кишені блейзера олівець, затиснув його в правому кулаці. Двері на дах не були замкнені й легко відчинилися. Джордж, обережно озираючись, вийшов на плаский дах, на якому стояли квадратні дерев’яні вазони для квітів, а з того краю, що виходив на площу святого Петра, був установлений державний, білий із жовтим, прапор Ватикану. Сонце на мить засліпило Джорджа — він примружив очі, відчувши безкінечність неба, легкий подмух гарячого повітря й ледь чутний гомін спресованого натовпу тисяч людей унизу, що заповнили площу й прилеглі вулиці. І почув легкий хлопок, немов у руках малюка луснула повітряна кулька.

Джордж зробив крок уперед і на щось наштовхнувся: це були ноги мертвого карабінера, який лежав навзнак, обличчя його з невеличким кульовим отвором на чолі було незнайоме, а у відкритих скляних очах відбивалися сонячні блищики. Снайпер, зрозумів Джордж. І одразу побачив у лівій дальній кутовій частині даху постать Джованни в чорному декольтованому платті, яка борсалась в обіймах кремезняка у формі карабінера.

— Джордж! — крикнула вона, хоча й не пізнала свого рудого кучерявого коханця в голомозому бородатому чоловікові.

— Джованна, це я! — озвався він, кинувшись до жінки, й ледве не впав, зачепившись за пускову трубу від ракети. Вдалині пролунав глухий вибух, але Джордж не міг глянути — де саме, бо його погляд був прикутий до Джованни і Вінсента.

— Відпусти її, Вінсенте, — Джордж підняв правицю з олівцем, але Вінсент спритно ховався за жінкою-заручницею.

— Не підходь. Бо вб’ю цю курву.

— Він убив Папу! — Джованна, висячи в повітрі, била щодуху ногами Вінсента й намагалася вкусити його за руку. — Стріляй.

Джордж стрибнув уперед — і в цю ж мить Вінсент зіштовхнув Джованну з даху. Нещасна жінка з диким криком полетіла вниз.

Джордж вистрілив у Вінсента, але той несподівано впав на дах, і смертоносна стріла не зачепила його. Різко, по-десантному перекотившись по даху, Вінсент опинився на тому краю, що виходив у провулок. І зник.

Розгубившись на якусь мить, Джордж кинувся до карниза й зрозумів: Вінсент швидко спускався в провулок по альпіністській мотузці, заздалегідь закріпленій на даху.

Джордж, обдираючи долоні в кров, стрімко спускався за Вінсентом. Він так і не зрозумів, чи загинув Климент XV, і його це не хвилювало, але знав, що вбивця Мар’яни і Джованни зовсім поряд і намагається втекти.

Джорджа, який зістрибнув на хідник, здивувала тиша на вулиці, по якій важко, загубивши кашкет, біг Вінсент в уніформі карабінера. «Операція „Піцерія“ почалася», — подумав Джордж і знову вистрілив. Йому здалося, що цього разу стріла влучила в ногу Вінсента.

64

Найдосконаліший продукт фантазії військових і технологічного прориву сотень інженерів і робітників: ПУРК — переносний універсальний ракетний комплекс восьмого покоління, виробництва ізраїльського оборонного концерну RAFAEL класу «NAKAM» (помста, відплата), призначений для знищення командних пунктів, центрів управління противника і вибіркового вбивства терористів. Високоточна багатофункціональна ракета з блискучим, прозорим у головній частині автоматичного наведення корпусом зі склопластики та композитних матеріалів, завдовжки 70 см, калібру 75 мм, вагою 5 кг, радіусом дії від 100 до 1500 м, швидкістю лету 570 м/сек., завдяки мініатюрним твердопаливним двигунам із поміхостійкою системою точного наведення на конкретну людину — її склад ДНК, серцебиття, запах — чи на конкретний сигнал маячка; може бути керована лазерним променем. Діє за принципом FF — Fire and Forget (вистрілив і забув). Потужний заряд вибухівки і 3 тисячі готових елементів ураження гарантують загибель об’єкта атаки незалежно від ступеня його індивідуального захисту.

Дуже проста в експлуатації: Вінсент-Іванишин приніс її в пусковій трубі, яку сховав до чохла снайперської гвинтівки SR-125 — такими були озброєні всі карабінери, що охороняли площу і палац Святого Петра. Агенти безпеки, які чергували перед готелем «Rezidenza Paolo VI», не звернули на нього жодної уваги: належали до іншого відомства і виконували інші завдання.

Карабінер, що вже стояв на колінах на даху й витягував із чохла свою гвинтівку, привітно підняв руку й усміхнувся, побачивши колегу, який прибув на підкріплення, — і отримав кулю в чоло. Вінсент спокійно розчохлив ракету, очікуючи, коли Папа з’явиться у вікні палацу. Одна річ трохи непокоїла Вінсента — якась літня жінка, що піднімалася разом із ним у переповненому ліфті на п’ятий поверх: її зляканий погляд, тонкі риси її обличчя здалися знайомими, але Вінсент не міг пригадати, де її бачив.

Як тільки Папа з’явився у вікні, Вінсент зняв запобіжник — зеленим засвітився індикатор готовності ракети до пуску, що свідчило про те, що мозок ракети ухопив сигнал маячка; навів трубу на вікно й натиснув спусковий гачок. Почув легкий поштовх у праве плече, але набагато слабший, ніж віддача при стрільбі з автомата ІЖ-107, і, задоволений такою легкістю вбивства Папи Римського, прошепотів: «Господи, благослови», дивлячись на білястий слід, що залишала за собою ракета.

І в що мить хтось штовхнув його в спину і він кинув трубу на вазон із квітами, подумавши, — як добре, що працював у рукавичках, щоб легше було спускатися по альпіністській мотузці з будинку; він не залишить відбитків пальців на трубі.

— Ти що наробив! Вбивця! — кричала жінка, яку помітив у ліфті, вчепившись Вінсентові нігтями в шию — довелося схопити її в обійми й притиснути так, щоб не пручалась.

Між тим ракета «NAKAM» RMS-70NG, розкривши стабілізатори, вийшла на крейсерську швидкість й наближалася до палацу Сикста. Радарні установки швейцарської гвардії Ватикану не засікли її. Папа саме промовляв слова молитви, яку повторювали сотні тисяч людей, що скупчились на площі:

— Отче, спаси і помилуй нас, Твоїх дітей грішних. Пам’ятаймо, що Господь ніколи не забуває прощати, це ми забуваємо просити в нього прощення… Радуйся, Маріє благодатна, Господь із тобою. Благословенна ти між жінками і благословенний плід лона твого, Ісус. Свята Маріє, Мати Божа, молись за нас, грішних, нині та в годину смерті нашої. Амінь.

Натовп повторив уголос слова: «Ave Maria, dominus toecum…»

Ракета нестримно і невблаганно рухалась на сигнал мініатюрного чіпа-маячка, встановленого агентом кардинала Саймса в зображенні папської емблеми — якраз у центрі темно-червоного килима, закріпленого на підвіконні, який звисав з вікна під час недільної меси.

Як геніально спланував цю операцію шейх Омар аль-Бакр! Ізраїльською ракетою, виготовленою ворогами Аллаха і християн, руками американського кардинала-зрадника і українського вбивці, що представляє нікчемний народ, розбещений салом і горілкою на найкращих землях, які невідь-чому дав їм Аллах, — знищити ініціатора нового хрестового походу проти правовірних, Римського Папу, нехай зітре його ім’я Аллах з пам’яті людської.

Яку насолоду несе цей вибух не тільки «Глобальному джихаду», але й мільйонам правовірних у Єгипті, Індонезії, Пакистані та інших країнах: почувши цю новину, вони вибіжать на вулиці з радісними вигуками, з кулаками, піднятими у проклятті проти хрестоносців, у шаленому танці щастя вони славитимуть знищення Папи. Скільки сподівань покладається на цю маленьку, сповнену смертоносної сили розумну ракету, нехай благословить її Аллах. Бо смерть Климента XV — то смерть ідеї Возз’єднання християн, то кінець існування цієї фальшивої релігії, цього мертвонародженого відгалуження від злобної віри юдейської.

65

Але в страшну справу смертовбивства невинної людини, в злочин століття втрутився Бог, чи його представники на землі, чи химерна Історія: смертоносний снаряд, що летів у напрямку вікна, в чорному прямокутнику якого стояв Папа в білому, здійнявши до неба руки, раптом припинив отримувати сигнал маячка, який повинен був бути закладений у килим, в те місце емблеми, де перехрещуються ключі від неба і землі, й розгублено почав здійматися в небо над куполом собору Святого Петра: комп’ютер ракети «NAKAM» лихоманково почав перебирати можливі варіанти дій, готуючись до остаточного рішення: самознищення ракети. Але в ту мить, коли ракета розгублено ширяла в небі над площею Святого Петра, захищаючись від тисяч сторонніх сигналів, радіохвиль та електромагнітних імпульсів, породжених гаджетами натовпу, теле- та радіорепортерами, в її чутливій головній частині раптом знову пролунав потрібний, очікуваний, відновлений сигнал радіомаячка — слабенький, ледве розпізнаваний, але саме той, що його жадібно прагнув почути безжальний мозок ракети: зробивши останній віраж над площею, ракета, визначивши остаточний курс руху, полетіла на північ, у той закуток території Ватикану, що розмістився під охоронним муром і називався промзоною. Там побіля вулиці Пеллегріно містилися технічні служби Ватикану — гаражі, електростанція, друкарня, склади; тут притулився невеличкий двоповерховий будинок Ватиканської пральні та хімчистки. За день до недільної меси державний секретар Ватикану кардинал Монті наказав камердинеру Папи килим, що зазвичай звисав з вікна апостольського палацу, передати на хімчистку, оскільки був забруднений під час останньої піскової бурі, що прийшла з Сахари. У неділю вивісили новий килимок — точну копію старого.

Ракета, як гончий пес, що взяв слід, стрімко наблизилася до будинку хімчистки, відчуваючи зростаючу силу і чистоту сигналу, його поклик, і, пробивши шибку у вікні першого поверху, підлетіла до згорнутого килима з радіомаячком і вибухнула.

На щастя, в неділю у пральні та хімчистці ніхто не працював. Вибух почули у розташованих неподалік казармах жандармерії, звідки повибігали заспані швейцарські гвардійці, вільні від ранкової служби. Сигнал тривоги спрацював негайно в пожежному депо Ватикану і вже через три хвилини два екіпажі прибули на місце вибуху.

Папа Климент, почувши вибух, який пролунав глухо, десь позаду Сикстинського палацу, внутрішньо здригнувся, подумавши: «Ось воно, почалося. Наступний постріл влучить у мене», — але проповіді не перервав, лише ворухнув пальцями в бік кардинала Монті. Той негайно вибіг із кімнати.

Натовп на площі Святого Петра нічого не зрозумів, не почув і не помітив, бо був поглинутий повідомленням Климента про Акт Возз’єднання церков, що має відбутися в Києві 25 червня. Всі погляди, як магнітні стрілки, були спрямовані на північ, до постаті Папи. Ніхто не побачив бійки на даху готелю, бо натовп стояв спиною до південної колонади, нікого, крім агентів безпеки, не обходило падіння невідомої жінки в чорному платті на дах автомобіля карабінерів перед входом до готелю (тонка сталь даху увігнулася всередину, прийнявши удар тіла); ніхто спочатку не звернув уваги на втечу Вінсента від Джорджа: скочивши до біло-синьої машини карабінерів, що чекала його в провулку, попід стіною Аврелія, Вінсент устиг втекти від Джорджа. Тільки пізніше слідчі Ватикану та римської прокуратури по секундах, спираючись на показання свідків і зйомки камер спостереження, відтворили хід подій, хоча так і не зрозуміли, яка сила відвела ракету «NAKAM» (тип ракети було встановлено по трубі наведення, знайденій на даху) від Папи Римського і що привело смертоносний снаряд усередину хімчистки.

«Промисел Божий, — вирішили слідчі, — або технічна вада системи наведення». Вони зосередили свої зусилля на пошуках невідомого замаховця у формі карабінера та американця Джошуа Райта, який, не наздогнавши зловмисника, що намагався вбити Папу, сам утік з місця події, сівши у темно-синій мінівен, що чекав його на вулиці Джаніколо. В усі загони поліції, прикордонної служби та карабінерів, в аеропорти та на залізничні вокзали були передані фотографії та орієнтировки на двох невідомих, які знали таємницю замаху на Папу Римського.

66

Нарешті Гайдук наважився здійснити візит до Сталінграда, куди запрошував його генерал-єпископ Аввакум Варламов. 20 квітня вилетів до Луганська, звідки мав таємно на один день податися до РСВО — Російсько-Сталінградського військового округу, де його очікував Варламов. Офіційним приводом приїзду до Луганська було відкриття довгоочікуваної надземки — спіралі естакад, побудованих над містом, з елегантними, обтічної форми зелено-блакитними поїздами виробництва місцевого заводу транспортного машинобудування.

В аеропорту Гайдука зустрічали військовий губернатор генерал Тумаркін, маленька постать якого, здається, складалася з самих шарнірів, що перебували в постійному русі, і мер міста Красюк — колишній випускник бійцівської школи Єфім’єва, з шиєю, діаметр якої перевищував діаметр голови.

З Гайдуком приїхали Чміль, Зігель, Нерубай, якому довелось на певний час залишити Калину Луцик на господарстві у Києві, восьмеро охоронців і двоє мовчазних, нікому не відомих панів — спеціальних агентів Національного бюро розслідувань. Гайдука та його супутників очікував військовий автобус «Богдан-213» жовтого кольору пустелі. Глибоко розчарувавши господарів, Гайдук відмовився сісти у великий лімузин, конфіскований на час його перебування у туристичної фірми «Луганська зоря». Гайдук давно, ще з часів Гетьмана Махуна, не був у Луганську й тому з великим інтересом придивлявся до цього напівзруйнованого Ордою, розореного Великою Темрявою, кримінальними бандами та місцевим начальством нещасного міста — до бараків і хібарок, оточених висхлими деревами з жовтим осіннім листям, хоча весна тільки починалася, до пофарбованої у зелений колір трави на узбіччі шосе, до намальованих в одній майстерні однаковим шрифтом плакатів «Луганськ вітає Героя України генерала Гайдука», «Ласкаво просимо, генерале Гайдук!», «Слава героям-генералам!», до наспіх зведених брудно-рожевого кольору пластикових парканів, що мали прикрити смітники й розвалюхи цього трудового міста, до тридцятиповерхових елітних будинків, щільно оточених високими стінами, за якими ховалася свіжа зелень дерев і гольфових майданчиків. Не оминув своїм поглядом і щойно пофарбовану залізобетонну споруду: «Вас вітає Ленінський район!»

Не витримав, спитав генерала Тумаркіна, шарніри якого продовжували рухатися навіть в автобусі:

— А Сталінського району у вас немає? Чи імені Гітлера? Ви знаєте, що Гітлер побував у вашому славному місті під час битви за Сталінград? А вулиця генерала Мохамада-бека у вас є? Він тут також був. А Ленін ніколи не бував.

Тумаркін і Красюк промовчали. Потім Тумаркін, угамувавши рух своїх шарнірів, повідомив:

— Ми розв’язуємо це питання. Але люди звикли. Вони взагалі не знають, хто такий Ленін.

Мер додав:

— Вони думають, що це скіфський цар, могилу якого знайшли недалеко. Курган Ленова.

При в’їзді до кварталу Першого тресту столових (саме так, а не «їдалень» значилося на фанерному порепаному щиті, прибитому до барака) дорогу кортежу перегородив натовп людей, яких намагалася зіштовхнути з проїжджої частини поліція, що вже обробила палицями кількох демонстрантів, по засмаглих обличчях котрих юшила кров.

Гайдук вискочив з автобуса й різко хляпнув ззаду офіцера поліції по плечу своїм карпатським топірцем. Той схопився за електрошокер, але, побачивши губернатора і мера, зупинився, змірявши Гайдука поглядом, повним погорди й ненависті.

— Припиніть бійку! — гукнув Координатор. — Я — генерал Гайдук. Приїхав до вас у гості. Що сталося?

Натовп загомонів, заворушився. Жінки заверещали, чоловіки заматюкалися. В руках людей з’явилися гаджети, щоб не пропустити таку нагоду і зробити знімки.

— Говоріть хтось один.

Чоловік у брудній синій майці, в якого кров ще не засохла на голеній голові, а майка почорніла на грудях, підняв руки, щоб припинити гамір.

— Ми вимагаємо…

— Представтеся, будь ласка, — перервав його Гайдук. — Я назвав своє ім’я. Тепер ваша черга.

— Мене звуть Василь Лутугін. Майстер «Трансмашу».

Чолов’яга років сорока, жилавий, з твердим поглядом людини, яка не боїться жодних катувань і не прогинається перед начальством.

— Вибачте, пане генерале, що довелося діяти таким способом, — сказав Лутугін, — але інакше не було жодної можливості.

— Лутугін, як вам не соромно?! — шия в мера Красюка почервоніла, наче він стояв у «мості», а на ньому лежав суперник. — Чому ви до мене не звернулися? Хіба не соромно так зустрічати дорого гостя?

— Не соромно, — огризнувся Лутугін. — Ви, пане генерале, дійсно дорогий гість. Вони стільки грошей роздерибанили на показуху! Зарплату місяцями не платять. На вас гроші є, а на нас нема. І води в місті нема. Завозять цистернами, видають по талонах. У мене троє дітей, хлопці, — на його обличчі майнуло щось схоже на лагідну усмішку, — їх треба щовечора купати. А нам пити не вистачає. В Лугані вода чорна, токсична.

— У сусіда собака покупалася в цій воді, потім народила щенят із трьома головами, — крикнула жінка, волосся якої було пофарбовано в зелений і червоний кольори.

— А фото у вас є? — спитав Гайдук, пригадавши безсмертний досвід Невінчаного в постановці абсурдних питань.

— Що?

— Фото тих щенят?

— Ні, — почала злякано відступати жінка.

— Ми зараз перевіримо. Ось цей чоловік, — Гайдук показав на одного зі своїх охоронців, — зараз поїде з вами і перевірить.

Але жінка його не чула: розштовхуючи натовп, вона злякано відходила до барака, де, мабуть, мешкала.

Гайдуку жаль стало цю змарнілу розфарбовану жебрачку, яка наче сама скупалася в токсичних водах Лугані.

— Продовжую, — вперто мовив Лутугін. — Вся вода йде в елітні острови. Ми так називаємо висотки для багатіїв. Острів Пролетарський, острів Щорса, Ворошилова, Єфім’єва, острів Тумаркіна — вашого улюбленого генерала, який хабарі бере з усіх заводів, з торговельних центрів, з поліції та ринків — і не грішми, а золотом з нашого луганського родовища.

— Зараз перевіримо, — Гайдук відчув спеку, що гарячою важкою рідиною розпливалася по місту.

— Перевіряйте.

— Пане Тумаркін, зараз із цими панами, — він покликав мовчазних агентів НБР, — ви поїдете до себе додому, а потім до службового кабінету і все покажете. Якщо це неправда — пан Лутугін буде покараний за наклеп.

Всі шарніри в тілі генерала Тумаркіна раптом наче заклинило: він зблід і знерухомів, тільки очі чорно-оливкового кольору бігали панічно:

— Ігорю Петровичу… пане генерале армії… та я… ми ж з вами… як можна…

— Сідайте в машину поліції та їдьте. І ви з ними, — наказав Гайдук Лутугіну і голосно звернувся до натовпу: — Приготуйте всі ваші скарги й передайте полковнику Чмілю. Післязавтра ми їх обговоримо. Полковник Чміль прийме скарги в готелі «Україна». А тепер вибачте, треба їхати.

В автобусі працював кондиціонер, і Гайдук, попросивши води в Чміля, почувся краще. На завод «Лугор» (Луганська орбіта) їхали мовчки. Гайдук відпустив змертвілого мера в центрі міста. «Зараз він почне ховати накрадене, — подумав. — І наробить у паніці купу помилок».

Агенти НБР та НАВБ уже кілька тижнів працювали в місті, наче шахтарі в копанках, добуваючи чорну магму фактів, які звуться доказами. Того самого дня, що й в Луганську, по всій Україні-Руси почалася кампанія зачистки генералів-корупціонерів: було виписано десятки ордерів на обшуки і арешти. Дивним чином з числа заарештованих четверо генералів належали до очолюваного Палієм Фронту народного опору.

Пізно вночі до апартаментів Гайдука в готелі «Україна» (народ називав його «німецьким», бо побудували наприкінці 1940-х років полонені німці в стилі сталінсько-гітлерівської соціалістичної готики) хтось тихенько постукав. Гайдук не спав, готуючись до завтрашньої зустрічі з генералом Варламовим. У дверях стояли охоронець і Чміль. Непоодаль від них Гайдук помітив спецагентів НБР.

— Заходьте.

На Гайдукові була чорна T-shirt із зображенням білої ящірки та картаті, наче шотландський кілт, шорти.

— Віскі? Вино? Кава? Чай? — спитав нічних відвідувачів. Ті заперечливо похитали головами. У кімнаті Чміля вже готувалася хлопчача вечеря, на якій вони відірвуться по повній.

— Доповідайте, — сказав Гайдук.

— У генерала Тумаркіна вилучено п’ятнадцять кілограмів золота, — повідомив старший агент НБР, який навіть у таку спеку не дозволив собі за весь важкий день послабити вузол чорної краватки. — Мер Красюк прийшов о четвертій годині з повинною і здав тайник із трьома кілограмами золота і великими сумами укрів та іноземної валюти.

Гайдук уявив, як мешканці цього пограбованого міста їздитимуть розкішними поїздами по естакадах, попід якими — бараки, притони для наркоманів, «кабінки щастя», побілені мазанки таких трудяг, як Лутугін (він працював у збиральному цеху отих красенів-поїздів і вважався місцевою владою неблагонадійним), закриті елітні сетльменти-острови, всі ці квартали та лінії для плебсу — цей житловий секонд-хенд без води, без зелені, з залишками обгиджених дитячих майданчиків і дірявими контейнерами до сміття з написами-графіті «Вітаємо генерала fuck him Гайдука-п…здюка».

Відчув свою особисту провину в тому, що сталося з Луганськом. І своє безсилля.

Особливо обурив Гайдука м’ясний магазин в одноповерховому будинку з червоної цегли, зведеному в 1897 році: вхід до магазину, перед яким юрмилися бідні жінки, щоб купити дешеві кістки й тельбухи, прикрашали обліплені мухами ікони — копії «Трійці» Рубльова та образу «Пречистої Божої Матері Луганської», спалені більшовиками в 1919 році, — і портрет червоного маршала Ворошилова з німбом святого.

Відпустивши спецагентів, попросив залишитися Чміля.

— Пане сотенний, — вимовив уголос, як у старі часи Спасо-Дніпровського братства, подумавши, що цей сивий, схожий на юнака чоловік — один із найрідніших йому, найвідданіших. — У мене до вас величезне прохання.

Чміль тоскно подумав, що горілка прогріється на столі й смажена ковбаса з цибулею вистигне. Хотілося дуже їсти.

— Треба рятувати це місто. Тут славні люди, але занадто терплячі. На жаль. Давно треба було революцію тут робити.

— А ви мечеть їхню бачили, Ігорю Петровичу? Найбільша в Україні. Кажуть, що тут понад тридцять відсотків прийняли іслам.

— Дивно, що не всі сімдесят, — сказав Гайдук. — Це місто — форпост джихаду. Тому я прошу вас очолити військову адміністрацію міста.

— Що?! — Чміль зрозумів, що все його дотеперішнє життя руйнується, а разом із ним — і сьогоднішня вечеря. — Та я… ніякого досвіду… не зможу.

— Тільки домовимось так, — жорстко промовив Гайдук. — Припиніть ці скиглі. — Ви — не Ворошилов, я — не Сталін. Зараз я підписую декрет про присвоєння вам звання бригадного генерала. Ви — зможете. Ось що ми зробимо. Залишайтесь у Луганську. Я поїду… туди, — показав рукою на схід. — Народу і пресі скажемо, що був на таємному об’єкті біля Краснодона. (Неподалік від Краснодона містився науково-дослідний інститут нових виробів, у просторіччі — «виродок», який розробляв безгільзові технології виробництва патронів, що заощаджувало великі кількості цінних кольорових металів, а також працював над smart-кулями, що здійснювали ураження цілей залежно від закладених у них програм пошуку).

— Але за завтрашній день підготуйте збори народних представників Луганська — пропорційно від усіх підприємств, кварталів, ліній, вулиць і островів. Післязавтра зберемося в Палаці спорту і вислухаємо з вами всі претензії. Всі вилучені скарби публічно передамо обраному людьми комітету з тим, щоб негайно пустити їх на очистку Сіверського Дінця та Лугані, на реконструкцію водогону та початок масового будівництва житла. Надамо людям кредити. Мером порекомендуйте обрати Василя Лутугіна.

— Слухаюсь, — звично виструнчився Чміль.

— Пане сотенний… тобто пане бригадний генерале, — всміхнувся Гайдук. — Тепер ви не виконуєте накази, а самі віддаєте. І відповідаєте за них. Мені буде без вас важко… Але…

Тільки ніяких шибениць і публічних страт на майдані. Всі комуністичні символи знищити згідно із законом про заборону пропаганди комунізму і нацизму.

— Слухаюсь, — знову повторив Чміль і засміявся.

— Тепер ідіть, бо вечеря перегорить. Тільки не забувайте: Київ далеко, але я — близько.

Коли Чміль вийшов, Гайдук подзвонив до Віри Іванівни і спитав, як Святик. Віра Іванівна, мабуть, уже спала, бо спочатку щось мимрила, позіхаючи, а потім повідомила, що Святик відмовився натягти нові червоні штанці на шлейках, а вимагав старі, які ще мама Оля купила йому, але вони вже малі, бо Святик виріс.

«Ось і кінець казочці про „Небесний Єрусалим“, — подумав Гайдук. — Спочатку треба побудувати земний Луганськ. Єрусалим упав з небес на гріховну землю і розбився вдрузки. Людям потрібна вода і каналізація, а не фантастичні міста в небі».

Розумів, що зазнав ще однієї поразки.

67

Летіли низько над неозорим євразійським степом, який прокидався до життя, зеленіючи озиминою, вдягнувшись у білий цвіт дерев у оазах станцій зарядки автомобілів на трасі Лондон-Шанхай. Від сонця, що здіймалося попереду, виблискували дахи, вітрові скла автомобілів та брезентові покриття важких вантажних траків, серед яких траплялося багато синіх із жовтими написами FRIEDMAN.

Разом із Гайдуком летіли Антон Зігель, завданням якого була оцінка стану озброєнь РОА (Русской освободительной армии) генерала Варламова, та Оксан Нерубай — щоб допоміг краще зрозуміти особливості політичної філософії нового об’єднувача російських земель. Дивлячись на безмежний, рівний, як поверхня океану, простір, що вів від Запоріжжя до Уральських гір, Гайдук думав про липень 1942 року, коли танкові колони 16-ї та 24-ї дивізій німецького вермахту, здіймаючи чорну куряву, безкарно краяли степ — і ніхто їх не зміг зупинити до самої Волги; думав про похід Чорної Орди 2077 року в зворотному напрямку — від Волги до Києва, і ніщо, крім ядерних вибухів на сході, не зупинило операцію «Тамерлан»: потужні штурмові колони бронетанкових війск у взаємодії з авіацією були здатні прорвати або обійти оборону противника й були переможені тільки завдяки нездоланним космічним відстаням… Який метод бойових дій — крім психологічної обробки населення — запропонує «Глобальний джихад»? Звідки буде завдано головний удар? Чи можна сподіватися на допомогу західних союзників, які вже самі напівокуповані джихадистами? Згадав про Францію, яка в 1940 році, застрашена стратегічним генієм Гітлера та винайденим ним новим методом ведення тотальної війни з попереднім розтлінням, самознищенням держав і народів, добровільно і ганебно програла війну Німеччині. Те саме відбувалося тепер.

Історія повторюється. Але, можливо, західна цивілізація і ми з нею просто надломилися, виснажилися після перенапруження величезних битв і здалися на милість переможців, як здається старий, хворий, зневірений, деморалізований солдат-інвалід, хоч і знає, що в таборі для полонених на нього чекає швидка смерть.

Можливо, ми, українці, програємо тому, що ніхто не хоче помирати за абстрактну ідею, зненавиджену державу, злодіїв у владі, за поліцію, яка нещадно лупцює мирних протестантів. Але ж і я створював цю державу і цю поліцію, призначав генералів тумаркіних, і я карав тих, кого вважав винними — робив так, як казав мені Учитель.

— Чи можна створити десантну «черепаху» для «ящірок»? — спитав він Зігеля.

Той, уважно дивлячись в ілюмінатор, не повертаючи голови, сказав:

— Звичайно, можна.

— Треба негайно розпочати переобладнання «черепах». Не тільки для десантування, але і створити ремонтну базу, командно-штабні «черепахи».

Нарешті Зігель відвернув свій погляд від степу і здивовано сказав:

— Тобто створити ударне мобільне угруповання «ящірок»? Щось на зразок танкової армії?

— Саме так. По поверненні до Києва приходьте з розрахунками. Треба робити це негайно. В нас обмаль часу.

Попереду степ перекреслювала зелена півдуга берегів ріки, що ніжно сяяла сріблястим серпом своїх чистих вод. Дон. З обох боків білими розсипами лежали станиці.

— Пролітаємо Калач, — повідомив командир літака.

Їх чекали в Гумраку — передмісті Сталінграда, де містився штаб армії генерала Варламова. Поряд із порепаною бетонкою, на яку сів літак Гайдука Ан-270М, лежала сіра, випалена сонцем, тверда, потріскана земля, крізь яку лише де-не-де пробивалася колька трава. На дальній стоянці побачили шість космічних винищувачів-бомбардувальників російського виробництва СУ(м)-307, аналогів американського F-160, і великого сірого «літаючого слона» — заправника Ту-454. При дозаправці літаки СУ(м)-307 здатні були завдавати трансконтинентальні удари противнику. Окремо стояли батареї крилатих ракет «Тор-19» та «Витязь-IV».

Зігель відзначив, де розташовані потужні параболічні антени радарів, і пошукав очима літак дальньої електронної розвідки типу «Авакс».

Між тим джип «УАЗ-Варяг» повів їх літак до башти контрольно-диспетчерського центру аеропорту Сталінград, неподалік від якої виднівся скляний павільйон для зустрічі почесних гостей.

Біля входу на червоній доріжці, спеціально розстеленій для зустрічі генерала Гайдука, стояв генерал Аввакум Варламов. Був великий і несамовитий, немов сама Росія: під два метри зростом, худий пророк із блідим натхненним обличчям людини, що прислухається лише до свого внутрішнього голосу, який, був переконаний, ішов від самого Господа, й ніякі бісівські радіоелектронні поміхи не могли заглушити цей голос; чорні очі виблискували грізно під густими, трохи підфарбованими бровами, а довге волосся і борода куйовдилися на степовому вітрі.

Варламов був одягнений у чорну рясу ченця, оздобою якої був срібний хрест і орден «Перемоги» на георгіївській стрічці. На голові — чорна оксамитна скуфія із золотим знаком архангела Михаїла, який прохромлює списом змію. Поряд із генералом стояли командири корпусів РОА в камуфляжах та кілька цивільних у білих панамках із написом «Россия». Метрах у двадцяти була вишикувала почесна варта.

Коли Гайдук, а за ним і члени делегації ступили на випалену сталінградську землю, назустріч їм величаво рушив Аввакум Варламов.

«Новий Басманов», — подумав Гайдук, побачивши вживу Варламова, який привітно розвів руки для обійм.

— Дорогой побратим, как я рад вас видеть. Пусть Господь благословит вас.

Варламов трикратно перехрестив Гайдука і трикратно розцілував. Від нього йшов запах ладану. Оркестр заграв гімн України-Руси, затим — без паузи — «Боже, царя храни». На флагштоках були підняті синьо-жовтий український прапор і чорно-жовто-білий російсько-царський стяг.

Гайдук разом із Варламовим обійшов вишикувану роту почесної варти. Особливе враження справили козаки «Дикої дивізії» — в чорних кудлатих папахах, насунутих на самі брови, і чорних мундирах із червоними портупеями, ременями, газирями, кобурами, піхвами шабель і червоними ж чоботами; щоправда, степова пилюга вже припорошила чоботи і мундири, притишивши яскраву кольорову гаму цих пекельних уніформ. На грудях у козаків виблискували срібні хрести.

Взвод «Воїнів Христа» складався з ченців, одягнених у камуфляжні ряси, на головах — сталеві шоломи з білими хрестами.

Зігель уважно вивчав зброю вояків почесної варти. Нічого цікавого: озброєні автоматами ІЖ-107 М та застарілими польськими напівавтоматичними гранатометами RGP-60. Помітив, що багато вояків носять ранцеві вогнемети невідомої конструкції. Позаду почесної варти видніли БМП «Урал-2000», танки «Витязь-ХІ» виробництва 2070 року нижньотагільського вагонного заводу і БТРи «Опричник IX», створені на базі броньових платформ «Дракар-VIII».

Карбуючи крок, рота рушила з піснею повз подіум, на якому стояли Гайдук і Варламов. Гайдук вслухався в слова незнайомої пісні:

— Это наш гимн РОА, — сказав йому виструнчений Варламов.

Негайно після маршу почесної варти гостей повезли до штабу РОА — бетонної споруди, схожої на суміш оборонного редуту і модерністської п’ятикупольної церкви із золотими хрестами, радарними антенами і ракетно-зенітними комплексами С-400 на даху.

В затишній прохолодній залі був накритий для учасників переговорів — по п’ять з кожного боку — обід, під час якого, для економії часу, мав розпочатися обмін думками. На одній із торцевих стін урочисто-журливо світився лампадами і золотом іконостас, вносячи тепло у вихолоджене кондиціонерами повітря; на протилежній стіні увагу Гайдука привернув великий фотопортрет похмурої худої людини у військовій формі Червоної армії 1930-х років, у круглих окулярах в чорній роговій оправі.

«Генерал Власов», — нарешті здогадався Гайдук.

Лакеї в козацьких строях розлили горілку.

— Помолимся, братья, — глибоким басом суворо сказав Варламов. — Отче наш, что на небесах, пусть святится имя Твое. Пусть придет царствие Твое и пусть будет воля Твоя как на небе, так и на земле. Хлеб наш насущный дай нам днесь и вложи в наши руки меч победный, чтобы покарать врагов Твоих. Дай нам мужество не убояться губителей Твоих и дай нам силу возродить из пепла народ Твой православный. Прости нам грехи наши, как и мы прощаем должникам нашим, и освободи нас от лукавого.

Тричі перехрестившись, генерал Варламов підняв гранчасту купецьку чарку, збережену, либонь, із часів заснування Царицина, й вимовив:

— Я поднимаю этот бокал за братский народ великой Украины-Руси, за его вождя генерала Гайдука! За стратегический союз Великой Киевской Руси, Великой России, Великой Белоруссии! Ура! Ура! Ура!

Всі стоячи вихилили чарки, й оркестр заграв мелодію Глінки «Славься, славься, русский царь!».

Негайно налили по другій, і тепер Гайдук піднявся з чаркою в руці. На ньому був легкий оливкового кольору літній парадний генеральський мундир без будь-яких прикрас.

— Піднімаю цей келих за православний російський народ, за християнську єдність, за нашого побратима генерала Варламова, за наші зусилля в боротьбі проти спільного ворога, за нашу перемогу. Слава!

Мелодія козацького маршу «Засвіт встали козаченьки» пролунала в залі. Випивши, не зволікаючи, третій тост за жінок, яких не виявилося серед членів делегацій і обслуги, взялися до роботи. Лакеї подали щі й кулєбяку. Першим, на правах господаря, взяв слово генерал-єпископ:

— Дорогой гость генерал Гайдук, дорогие братья. Радостью полнятся наши солдатские сердца, видя вас на священной земле Сталинграда. Это место — центр русской земли, русской славы, где решались и еще будут решаться исторические судьбы русского народа. Здесь, на Мамаевом кургане, кровавому Тамерлану привиделась Богородица с мечом, дающая ему вещий знак — уйти с нашей земли. Здесь приняли смерть миллионы русских людей, защищая Родину от немецких псов и от шакалов Черной Орды.

Отсюда мы начнем великий освободительный поход, чтобы рассветная заря свободы встала над нашей поруганной Родиной. Мы найдем силы и решимость, чтобы расправиться с нашими врагами.

Варламов зробив паузу і грізним поглядом зиркнув на присутніх — так, наче за столом переговорів сиділи самі вороги. Витримавши певний час, він продовжив:

— Россия потерпела историческое поражение благодаря кремлевским предателям, правящим страной в начале этого века. Это они организовали геноцид русского народа, это они наводнили нашу страну мигрантами — мусульманами из Центральной Азии и Кавказа, это они превратили православную церковь в послушную служанку властей, в средоточие роскоши и растления, заменив служение Христу и народу — убогим, порабощенным и сирым братьям и сестрам нашим — пресмыканием перед самопровозглашенными цезарями, перед инородцами-олигархами, презирающими наше славное прошлое и желающими уничтожить наше будущее. Как говорил мой тезка протопоп Аввакум: «Выпросил у Бога светлую Россию сатана». Это преступник Путин начал братоубийственную войну против Украины.

Я заявляю ответственно вам, наши братья, вам, высокодостойный брат Гайдук, что только благодаря бездарной политике этих пигмеев Великая Киевская Русь, великая и красивая наша сестра Украина выбрала свой особый, отдельный от России путь. И мы относимся к этому с пониманием. Более того.

Генерал Варламов знову мовчки оглянув присутніх, і на його натхненному обличчі з’явився вираз скорботи.

— Более того. Мы искренне завидуєм вам. Сегодня Украина-Русь для нас — недостижимый пока идеал. Вы смогли создать великое славянское государство, достойное своего великого прошлого. Вы смогли одолеть пигмеев, посягнувших на вашу независимость. Вы смогли отстоять христианство, приумножить величие Киева — духовной столицы Руси.

«Якщо він і Басманов, то якийсь новий. Модернізований. Басманов-М, — подумав зі здивуванням Гайдук. — Але наскільки він щирий?»

— И сегодня мы заявляєм: у нас общий враг — исламский и сионистский глобализм. Это общая угроза для наших народов: либерализм гомосексуалистов, глобализация, подрывающая основы нашего народного бытия, дехристианизация и секуляризация наших обществ.

Мы видим в вас, господа, единомышленников и союзников.

Поэтому мы с такой радостью приветствуем вас сегодня и льстим себя надеждой на прочный союз с вами на правах ваших младших братьев. Мы лишь начали наш путь к возрождению. И этот путь ведет через души людей. Мы основали новую реформаторскую Народную Православную Церковь, которой чужды роскошь, разврат и дух угодничества перед властью. Эта церковь основана народом и существует для народа. Ее принцип — от сердца к сердцу, от человека к человеку, от дома к дому, от села к селу. Помоги ближнему своему, не оставь его в беде. Эта церковь завоевывает сердца все большего числа русских, помогает искоренить безнравственность и всяческие извращения, насаждаемые так называемыми либерал-демократами и космополитическими педерастами. Мы возродили Вооруженные силы России.

Мы все, сидящие здесь, — Варламов виразним жестом руки окреслив своїх підлеглих, — родились в отрогах Уральских гор, в спецзоне, где хранились запасы ядерного оружия России. Как вам известно, Ваше превосходительство, в результате распада нашей Родины и трагических событий ноября 2076 года в Москве, Америка и Китай под предлогом сохранения мира и стабильности провели совместную незаконную десантную операцию по захвату русского ядерного оружия — нашего народного богатства. Это преступление еще ждет своего отмщения. Мы, в то время военнослужащие зоны № 5, в которую входила система подземных тоннелей в одном из секторов Уральских гор, успели спасти некоторое количество боезарядов и средств их доставки.

Это — оружие последнего боя, оружие возмездия, наша последняя надежда на победу. Часть конвенционального оружия нам досталась от старой российской армии. Часть мы докупили. Мы создали в 2079 году ВКОР — Военный комитет освобождения России, а в 2080 году — Русскую освободительную армию. Мы начали возроджение сызнова и отвергли все претензии Николая Третьего, так называемого патриарха Савелия и всей их камарильи на власть в России.

Він зупинився і зробив кілька дрібних ковтків, приклавши срібну ложку до рота. Його рух повторили всі учасники переговорів. Гайдук також ковтнув вистиглі щі, запах яких нагадав йому Суздаль. Відклавши ложку, Варламов витер рукавом ряси рота й перехрестився.

— Мы с боями пришли сюда и организовали этот округ. Мы еще не назвали это образование государством, но отрабатываем его основные параметры. Мыслим себе, что оно будет строиться по казачье-войсковому принципу, для трудового народа и его именем, разделенное на военные округа, во главе которых стоят войсковые начальники. Тут мы учимся у вас.

«На чолі стоятимуть свої Тумаркіни й Симоненкови, — подумав Гайдук. — Матриця, що склалася після Великої Темряви, репродукує однакові структури. Можливо, тільки таким є шлях спасіння нації й держави? Щось подібне до того, коли після глобального катаклізму на Землі загинули динозаври і з’явилися невеличкі мобільні екосистеми гризунів і хижаків? Який незримий, але могутній закон рухає нами?»

Побачив, що всі дивляться на стіну з портретом генерала Власова.

— Андрей Андреевич Власов — наш герой, наш святой, символ нашей веры и надежды, — мовив Варламов. — Отказавшись служить большевистским дьяволам, он нанес смертельный удар Сталину и его клике инородцев, палачей русского народа, спас честь русского генерала. Вот почему для нас священна эта аббревиатура ААВ, вот почему в наших школах дети изучают житие генерала Власова и его пражскую программу возрождения России, близкую нам.

На друге подали млини та чорну і червону ікру в спеціальних кришталевих чашах, і знову випили за дружбу, тимчасово припинивши розмови, бо всі, хто сидів за столом, — і гості, й господарі — почувалися голодними і з радістю уплітали смачну їжу. Лише Аввакум Варламов нічого не їв, а відчужено занурився в роздуми, барабанячи довгими пальцями по столу.

Гайдук побачив темні кола під очима Варламова, і йому здалося, що це — не тінь, а коротке м’яке чорне волосся, яке виросло під нижніми повіками генерала-єпископа. «Де і в якому стані зберігає він свою ядерну зброю? — подумав Гайдук. — Чому наша розвідка нічого про це не доповідала? Хто з тих, хто сидить за столом навпроти, працює на нас?» Вирішив посилити супутникове спостереження за Сталінградом та навкружною зоною.

— Теперь к делу, — рішуче стукнув Варламов долонею по столу. — Я передаю вам, господин генерал, наши разведданные об оперативно-тактической обстановке, сложившейся в нашем регионе.

Він передав Гайдуку папку з паперами, схемами, фотографіями й картами.

— К сожалению, ничего утешительного. За последний год джихадисты — смертельные враги христианских народов — лишь укрепили свои позиции. Кавказ полностью в их руках. Татария и Башкирия с ними. Они захватили Краснодарский край и — уверен, что вы это знаете — вышли в Тамань, на берега Черного и Азовского морей, подбираются к Ростову и Новочеркасску. Мы — последний русский бастион на Волге, и если погибнем мы — погибнет Россия. Поэтому я предлагаю вам некий оборонительный пакт или, если хотите, Священный Союз.

Гайдук сидів з непроникним обличчям, не зводячи очей з генерала-єпископа. Думав про це дивовижне поєднання харизматичного ченця-проповідника і брутального російського генерала-матюгальника, якого обожнюють його солдати. Було щось у Варламові щире, що викликало симпатію Гайдука; але він давно вже не дозволяв своїм почуттям відігравати хоч якусь роль при прийнятті рішень. Тим більше, коли тобі пропонують «братську дружбу» і «союз».

Наче відчувши холодну недовіру Гайдука, Варламов сказав:

— Только не подумайте при слове «союз» о попытке восстановления чего-то наподобие Советского Союза. Я считаю, что гибель русского народа началась именно со времен СССР. Нет, наш союз должен быть основан на следующих началах.

Первое. Мы признаем Киевскую Русь, а ныне — Украину-Русь великим самостоятельным государством, к которому мечтаем присоединится хотя бы на конфедеративных условиях.

Второе. Мы решительно осуждаем агрессию Москвы против Украины, войны, имевшие место в XX и XXI столетиях. Считаем это преступлением выродков против собственной матери, которое привело к распаду самой России.

Третье. Убеждены, что «Глобальный джихад» представляет огромную опасность для наших христианских народов — русского и украинского, и призываем объединить усилия в борьбе с исламской агрессией.

Скажу более: Россия, сегодня разделенная на шесть отдельних частей, имеет шанс возродиться и воссоединиться вновь. Но Россия без христианства, Россия исламизированная, Россия с вырванным у нее православным сердцем не воспрянет никогда, погибнет.

Предлагаю подписать соответствующее соглашение, предусмотреть обмен разведывательной и иной военно-политической информацией, укрепить военное сотрудничество, подготовиться к совместным военным действиям против Омара. Как важную превентивную меру предлагаю заполнить вакуум силы в степи между Луганском и Сталинградом, ввести туда наши войска и взять эту зону под наш контроль. Наш проект соглашения готов. Он очень короток, и я предлагаю его на ваше рассмотрение.

Він передав Гайдуку проект угоди між РОЛ та Збройними силами України. На бланку, де був надрукований проект, нагорі, під гербом РОЛ, виднівся девіз: «Россия — наша. Прошлое России — наше. Будущее России — тоже наше!»

Гайдук швидко прочитав текст — це було повторення сказаного генералом Варламовим. Він передав аркуш паперу членам української делегації. Вони кивнули на знак згоди і повернули проект Гайдукові.

Він підняв аркуш і сказав одне слово:

— Згода. Согласен. — Потім додав: — Тільки треба переписати на іншому папері й відредагувати. Від нас призначаю пана Нерубая. І пропоную додати пункт про негайний обмін військово-дипломатичними місіями.

Тривожні очі Варламова, підведені знизу чорними тінями, зблиснули радістю.

— От нас назначаю полковника Емельяненко-Бурлая. Он хохол и знает вашу мову.

Людина у формі «Дикої дивізії» поважно нахилила папаху й пройшлася пальцем по вусах. «Треба з ним попрацювати», — подумав Гайдук.

Під ними лежав Сталінград. Тридцять кілометрів сірої, випаленої, схожої на попіл землі вздовж правого, високого берега Волги: напівзруйновані будинки, порожні вулиці, похилена, немов Пізанська башта, статуя жінки з мечем, встановлена на висоті 102.

Летіли над містом на гелікоптері Ка-576, електродвигуни якого працювали безшумно. Увагу Гайдука привернула гігантська скульптурна композиція «Танцюючі діти», відома з усіх документальних фільмів про Сталінград. Залізобетонні діти — хто без голови, хто без рук і ніг — кружляли в несамовитому хороводі навколо крокодила з роззявленою зубастою пащею. Сірі фрагменти дитячих тіл лежали біля постаменту.

— Тут погибло шестьсот тысяч мирных жителей, — пояснював Варламов. — Это была первая бомбардировка города в августе сорок второго. И если кто-то плачет над жертвами Дрездена, я отсылаю их сюда, на эту площадь. И предлагаю послушать крики женщин и детей с тонущего парохода, расстрелянного прямой наводкой немецкими танками.

— Десь тут загинув мій прапрадід, сержант Микола Гайдук.

— Мой тоже, — зітхнув Варламов. — Только мой воевал на стороне немцев. Ефрейтор Иоган Кирхмаер. Он был из обрусевших немцев, жил в Таллинне, ненавидел большевиков, стал фольксдойчем и добровольцем пошел в вермахт… В этом городе жить нельзя. Здесь покоится прах двух миллионов людей. По ночам их призраки бродят по улицам, ищут линию боев и своих товарищей. Говорят, что здесь видели Иисуса Христа, будто бы он возвестил здесь Второе Пришествие.

Гайдук побачив площу, заставлену пам’ятниками, як кладовище; посередині площі — червоняста споруда, схожа на московський мавзолей.

— Это и есть мавзолей, — підтвердив Варламов. — Сталинисты перенесли сюда мавзолей в 2049 году вместе с прахом Ленина, Сталина и их банды, свезли со всей России памятники этой большевистской мрази. Теперь этот город — призрак, воспоминание о прошлом, город-кладбище.

Їхній гелікоптер з увімкнутими антиракетними полями й потужними електромагнітними поміхами завис над минулим Росії, виблискуючи на сонці, наче прозоре яйце з трьома ембріонами всередині: пілот, Гайдук, Варламов. Варламов поклав руку на плече пілота, і той зі зрозумінням кивнув головою. Гелікоптер, заклавши крутий віраж, полетів до Волги, води якої відрізнялися від Дону жовтуватим кольором.

— А теперь я покажу еще один Сталинград. Еще один город-герой, к сожалению, мало известный.

Вони наблизились до лівого — низького — берега Волги, піднявшись на північ до греблі Волзької АЕС і побачили сучасне місто з прямокутними одноповерховими будівлями великих промислових підприємств, хмарочосами в діловій частині й зеленими кварталами житлових будинків.

— Краснослободск, — пояснив Варламов. — Это здесь патриоты-подпольщики организовали серию взрывов на заводе, выпускавшем горючее для черепах Черной Орды.

Гелікоптер зробив правий віраж і повільно полетів на південь, де Волга і Ахтуба утворювали зелену плодоносну заплаву.

Від Волги тимчасово відходила петля річки Волжка-Куропатка, яка невдовзі знову поверталася до материнського річища. На острові, що лежав поміж водами двох рік, Гайдук помітив військовий аеродром із сірими стріловидними силуетами гіперзвукових безпілотних літальних апаратів найновішого типу, здатних доставляти ядерну зброю у будь-яку точку земної кулі.

«Цей монах не витрачав часу дарма, — з повагою подумав Гайдук. — Що це за апарати? Хто і де їх виробляє?»

Але промовчав, нічого не спитав. Варламов теж зробив вигляд, що, крім баштанів, теплиць та овочесховищ, не вартих уваги, на цьому острові нічого цікавого немає. Зате оживився, як тільки вони підлетіли до якогось зруйнованого, згорілого від пожеж і вибухів селища, посередині якого на високому кургані стояла біла церква із золотими, наче в ангела, крилами.

— Это наш Сталинград-2. Поселок «Вторая пятилетка». Здесь летом 2077 года стояли насмерть воины Первого корпуса РОА имени генерала Власова, когда войска Черной Орды рвались к Сталинграду. Они двигались со стороны Жанибека и Орды и хотели здесь форсировать Волгу и сходу захватить Сталинград. Я командовал корпусом и отдал приказ «Ни шагу назад. За нами — Россия». Месяц мы держали оборону. Корпус погиб.

Він перехрестився і зітхнув.

— Лучшие люди, мои близкие друзья. Я потерял две ноги и легкое. Меня без сознания перевезли ночью на лодке в Сталинград. Но мы задержали на месяц приход Мохамад-бека в Украину, сорвали его планы захватить Европу.

Варламов дихав важко, наче риба, викинута на берег.

— Недавно мы насыпали здесь курган, поставили церковь архангела Михаила. Здесь покоится полмиллиона воинов — и наших, и ихних…

Він знову перехрестився.

— Вибачте, генерале, я цього не знав. Глибоко співчуваю, — перехрестився Гайдук.

Варламов з відчаєм махнув рукою.

— И никто об этом не знает. И никакой король Англии Георг не прислал мне меч за победу над врагом… Но теперь, генерал, я хочу показать вам нечто такое, чего действительно никто не знает. Мы теперь союзники, и вам надо обязательно увидеть это.

Їхній гелікоптер полетів на схід, де радувала око життєносна зелень ланів молодої пшениці. І раптом серед зеленого поля Гайдук побачив чорний, наче винищений вогнем, геометрично правильний, видовжений прямокутник, що мертво і загадково лежав посеред буяння вистигаючих хлібів. Щось штучне і неприродне було в цій картині.

— Що це? — вигукнув Гайдук.

— Новое оружие Омара. Две недели назад на это поле набросилась саранча. Туча длиной в тридцать, высотой в десять километров. Миллиарды тварей.

— Десять кілометрів? — не повірив Гайдук.

— Да. За два дня все было уничтожено. Хлеба, деревья, животные, люди. Нам был дан знак: вот что будет с вами, если не сдадитесь. Мы получили сигнал, который через час уничтожил все наши компьютеры. На изображении — саранча. Все поедающая, все флеш-карты и коммуникации. Едва остановили.

— І як ви з цими тварюками боролись?

— Пытались огнем. Вот почему я вооружил войска огнеметами. Но результаты были незначительны. Бойцы с огнеметами погибли.

— А далі?

— А дальше? Через два дня саранча исчезла. Как будто получила приказ об отступлении. Ничего неизвестно. Что, где? Ни одной особи мы не нашли… Берегитесь, генерал. Я слышал, что нынче в Украине ожидается отменный урожай.

Гайдукові здалося, що він бачить кошмарний сон, від якого несила прокинутись. Але і дивитися далі у паралітичній дрімоті не можна, якщо хочеш жити.

69

Третю річницю шлюбу Валентин та Луїза Троянки вирішили відсвяткувати в компанії їхнього найближчого друга Оксана Нерубая, який урізноманітнював репертуар їхніх веселих збіговиськ, приводячи щоразу нових дівчат. Одного разу це була циркова акробатка, яка, напившись, стрибала по меблях, і, вчепившись у старовинну люстру, розхитувалась на ній, наче мавпа на трапеції, а в іншому виявилася абсолютно тупою істотою, нездатною на елементарну світську розмову, навіть під впливом добрячої порції горілки з лимонним соком. На другу річницю Нерубай прийшов разом із дівчиною-екстрасенсом — чорнявою товстухою з готичним малюнком обличчя й неймовірного розміру грудьми, що ледь не вивалювалися з декольтованого чорного плаття, дратуючи Луїзу, яка ревниво спостерігала, як чоловіки, хміліючи, тільки й дивляться на білі пагорби, уявляючи себе альпіністами, що повзають по цих крутосхилах. Дівчина-екстрасенс мовчки дрібними ковтками пила червоне наче кров австралійське Мерло, облизуючи вологим язичком чорні нафарбовані губи, і вивчала подружжя Троянків. На Нерубая майже не звертала уваги, бо спізнала його в ліжку, пророкуючи йому щасливе сексуальне безсімейне майбутнє і розуміючи, що довго не витримає його державницько-філософської маячні й захоплення Другою світовою війною, далекою, забутою і нецікавою сучасним «готам».

Поглянувши на Луїзу, дівчина-екстрасенс ліниво сказала, що та грає в футбол і що наприкінці сезону їй зламають ногу. Троянку прорекла велике відкриття і звання академіка тарганячих наук, що було нескладно спрогнозувати, подивившись на його квартиру, перетворену на філію Зоологічного музею — з опудалами й колекцією тропічних метеликів.

Троянко з Луїзою жили на Подолі, у тій його старовинній частині, що примикала до Контрактової площі й де збереглися ще розкішні будинки стилю «модерн» початку XX століття — для лікарів, адвокатів, чиновників, перетворені згодом на пролетарські гуртожитки-клопівники. Після реконструкції цим будинкам було повернуто їхній первісний паризький вигляд, тільки прийшли інші мешканці — кияни восьмого покоління, першого після Великої Темряви.

Луїза — двадцятирічна міцна дівчина з чулими губами й короткою стрижкою «йоржиком» грала правим півзахисником у молодіжній збірній України-Руси з футболу. Щоб утілити в життя принцип гендерної рівності, ГФФ — Глобальна федерація футболу — запровадила з 2070 року нове правило, згідно з яким було заборонено поділ команд на чоловічі і жіночі, й створила змішані команди: сім гравців — чоловіків і четверо — жінок, що додало футболу видовищності й драматизму, або, як іронізували старі консерватори-злослови, збагатило футбол сексизмом-фемінізмом. Тренери відпустили Луїзу на три дні зі зборів на базі у Ворзелі: за два тижні у Дортмунді мала відбутися гра зі збірною Німеччини.

А поки Луїзине серце раділо, бо любила домашню роботу — прибирання, готування їжі, прання й прасування, любила свою квартиру на третьому поверсі з балконом, звідки відкривався вид на Контрактову площу і Києво-Могилянську академію, любила свого божевільного Дарвіна-Троянка, любила незбагненну шкіряну планету — дзвінкий м’яч, і жити тепер не могла без засліпленого прожекторами поля й дикого ревища людей на трибунах. Її холоднокровних дальніх підступних передач у карну зону, в розріз ворожого захисту, боялися суперники, а м’які, як у кішки, підкати зривали небезпечні атаки форвардів противника. Отримувала чималу стипендію в Академії українського футболу і час від часу фінансувала експедиції чоловіка в далекі країни.

Близько 7:00 РМ Троянко повернувся з роботи, приносячи з собою специфічний музейний формалінно-нафталіновий запах, а також великий паперовий пакет продуктів із супермаркету «Сковорода» — пляшки з вином, банки з пивом, зелень для салату, довгі французькі багети й фінське масло. Розцілував дружину так, наче давно її не бачив: Луїза була вродлива не завдяки витонченим рисам обличчя, а здоровою красою експортованого тіла, природним кольором чистої молодої шкіри й сяючих білизною зубів, коли всміхалася. Тому Троянко провів руками по всіх улюблених частинах її тіла, але вона, сміючись, відштовхнула його й наказала розставити начиння й прибори на столі, встановленому перед розчиненими балконними дверима.

У Києві стояла тепла літня погода. Легке подільське надвечір’я трохи притамувало спеку; до темряви було ще далеко; коли ж запала ніч, світла вирішили все одно не вмикати, бо люстра після вправ акробатки висіла перехняблена, як пошкоджена космічна станція, й не працювала. Тому Троянко поставив на столі косівский свічник із трьома різноколірними, трохи вже обгорілими свічками.

Нарешті перед їхнім під'їздом зупинився білий «Порше-Аеро-6200» і в гостинно розчинених дверях помешкання Троянків з’явився Оксан Нерубай у білому кителі індійських брахманів, за ним — якесь непомітне дівчисько-підліток із косичками, яке викликало скороспілу думку Троянка про перехід Нерубая до розряду педофілів. На Нерубаєвій спині висів об’ємний армійський рюкзак. Скинувши з пліч вантаж, Нерубай розчоломкався з господарями, представив Калину Луцик і подарував настільний будильник, який злітав у повітря перед тим, як подати різкий сигнал — аби розлючений ранковою побудкою господар не заблокував його. У повітрі годинник нагадував дрона — круглий, блискучий, із невсипущим оком циферблату. Повисівши в повітрі, будильник знову сідав на визначене йому місце.

Потім Нерубай висипав просто на диван вміст рюкзака: головним багатством виявився величезний кавун, привезений зі Сталінграда, поряд з яким навіть скляна літрова банка чорної ікри здавалася цілком банальним подарунком.

Господарі були в захваті, й Троянко, довго не чекаючи, одразу ж підірвав пляшку шампанського «брют», і вони жахнули по келиху льодяної шипучки, яка привела їх у стан ейфорії, схожої на раптову зупинку часу — коли зникає минуле й не маячить попереду невідоме небезпечне майбутнє, коли всі почуваються щасливими. З бічної кишені зелено-рудого наплічника Нерубай витягнув прозорий пакет із великою сіро-смугастою нерухомою ящіркою всередині.

— Це до твого музею, — сказав він.

Троянко знову налив шампанське з нової пляшки.

Нерубай урочисто підняв келих.

— Ми з Калиною бажаємо вам, діти, прожити ще сімдесят років разом, у згоді, не старіючи й не заважаючи один одному. Тобі, Луїзо — тисячу голів у чемпіонаті Європи, тобі, Валю, тисячу нових крокодилів для музею. Салют!

Вони сіли за стіл, і весела розмова, наче дитяча гра з магнітними кульками й різноколірними металевими паличками, то розсипалася врозтіч, то складалася в окремі, не пов’язані між собою фігури, то склеювалась в один сюжет. Поміж балачок про перспективи збірної з футболу й нові правила автоматичної фіксації порушень за допомогою спеціальної апаратури стеження за грою й моментальної оцінки комп’ютером ситуації на полі, про скандал в Зоологічному музеї з розкраданням кісток мамонта сатаністами, будівництво на Подолі першої в Україні арени для проведення легальних гладіаторських боїв та інших необов’язкових і дрібних тем раптом зусиллями Калини Луцик хаотична розмова перетворилась на спільну суперечку. Заговорили про новий наймодніший напрямок у кіномистецтві — так званий стиль ВТ (Бі-Ті) — Back to the Truth (назад до правди). Група голлівудських продюсерів почала, користуючись новітніми технічними засобами, переробляти, доробляти та доповнювати класичні фільми про кохання сценами, немислимими при цензурі попередніх 150 років — відвертого сексу, нічим не стримуваної крутої порнографії з погляду моралістів, а з погляду новаторів-продюсерів — абсолютно правдивими картинками реального кохання. Першим таким фільмом у категорії ВТ стояв «Ромео і Джульетта»: заборонені в офіційних кінотеатрах, такі фільми демонструвалися у спеціальних кіноклубах, на окремих платних сайтах, продавалися дорого на дисках і флешках і здобули шалену популярність. Багатьом цікаво було подивитися на кінозірок минулого — Вів’єн Лі, Кларка Гейбла, Лючію Возе і Массімо Джіротті, Софі Лорен і Марчелло Мастроянні, Інгрид Бергман і Хамфрі Богарта, Моніку Белуччі й Джорджа Клуні — і так далі, і так далі — в усіх натуралістичних деталях їхніх стосунків на екрані, тобто подивитися те, що роблять мільйони чоловіків і жінок у реальному житті.

Калина Луцик полум’яно відстоювала принцип повної творчої свободи, право на такий — повний — погляд, на найвідвертіші сцени сексуального життя померлих уже зірок, а їй суперечила Луїза Троянко, кажучи, що це гидко — дивитися на вибризки сперми на екрані, що мусить зберігатися таємниця інтимного життя, що, врешті, не треба показувати урологію і гінекологію у форматі 5D і не треба ворушити прах померлих великих акторів.

Нерубай як офіційний представник військового режиму лицемірів, цензорів і гнобителів мистецтва сперечався з Калиною, але дуже мляво, а Троянко сказав, що якщо на екранах показують жахливі в своєму натуралізмі сцени злягання тварин та інсектів, то чому б не показати, як роблять це насправді Пітер Броснан з Джуліаною Мур — це тільки збагатить правду мистецтва і посилить гормональний стрес у молодих кіноманів.

Згадавши про тварин, згадали про поїздку Троянка до Аргентини, й він одразу збадьорився, бо кіномистецтво його не цікавило, лише зоологія — й він, розвісивши тонку сітку електронного екрана в затіненому кутку — на книжкових стелажах — підключив флешку до екрана, й гості, зачаровані буянням кольорів і красою аргентинських пейзажів, почали їсти шашлик із молодого баранця, запиваючи аргентинським казковим червоним вином Мендоза-Шираз-Каберне-Совіньон, від чого градус їхнього настрою зріс так, що їм здалося, що всі вони — четверо люблячих один одного людей — житимуть вічно, у повній згоді й небесній радості.

Троянко нудно розповідав про тварин і рослин, побачених ним у провінції Міссіонес, пересипаючи розповідь латинськими термінами, але навіть ця наукова лекція сприймалася, як казка; нарешті на екрані з’явилися руїни монастиря Сан-Ігнасіо й зображення ящірок, відловлених Троянком. І раптом серед тропічного буяння зелені їхні погляди зупинилися на чорній випаленій смузі зелені.

— Ну, це нецікаво, — сказав Троянко, розуміючи, що його лекція добряче знудила гостей і збираючись вимкнути екран, щоб повернутися до червоного вина і кавуна.

— А що це? — спитала Калина.

— Це — сарана. Я відкрив новий вид. Schistocera Americana, — з гордістю сказав зоолог.

— Стривай, стривай, — прокинувся Нерубай від солодкої дрімоти, викликаної блуканням його лівої руки по стегнах Калини. — Покажи ще.

Уважно вдивившись у картини, повторені Троянком, спитав:

— А чому така рівна межа між зоною сарани і життя?

— Не знаю, — зізнався чесно Троянко. — Може, сарана так запрограмована? Треба вивчати. Я привіз одного паразита, він у музеї. Просто руки ще не дійшли. А тут ще скандал із цими кістками.

Нерубай, не кажучи ні слова, витягнув з рюкзака великий урядовий гаджет, розклав складану рамку — наче відкрив крила сателітарних сонячних батарей. На екрані засвітився великий герб України-Руси з короною. Набрав довгий цифровий код, приклав пучки пальців правої руки до рамки й підніс її впритул до ока, щоб пройти папілярний і сітківковий контроль. Усі здивовано дивилися на його незрозумілі дії. Здивувалися ще більше, коли побачили вживу на екрані генерала Гайдука в його службовому кабінеті. Він заклопотано сидів під портретом Тараса Шевченка, вдивляючись у монітор комп’ютера.

— А, Оксан, — сказав генерал. — Привіт. Ти вже спробував сталінградського кавуна? Що треба?

— Ігорю Петровичу, ми знайшли сарану. Ту, про яку ви розповідали. В центрі Києва.

— Ти скільки випив?

— Мій друг — видатний зоолог, спеціаліст з різної пакості… комах, змій. Він привіз сарану з Аргентини. Дуже схоже, що це — сестра сталінградської тварюки.

— А він може створити експертну комісію? — спитав Гайдук. — Тільки негайно. Завтра.

Троянко кивнув головою.

— Може.

— Тоді скажи, що я призначаю засідання на другу половину дня завтра.

Гайдук звірився зі своїм графіком.

— На 4 РМ. У мене в кабінеті. І ти також приходь.

— Слухаюсь, — Нерубай ледве себе стримав, щоб не встати по-військовому й не прикласти руку до голови.

Зображення на екрані зникло. Наче його й не було ніколи.

У кімнаті запанувала тиша, яку порушила Луїза: почала великим ножем розрізати сталінградський кавун. Стояв тріск, наче перекриття в будинку репалося. Солодкий рожевий сік полився на Луїзині руки й фартушок із картою Аргентини, намальованою на ньому. Вона облизувала пальці, смішно відкопилюючи губи, але ніхто не сміявся, наче аура безтурботності, що панувала в кімнаті, зникла так само раптово, як і зображення на гаджеті Нерубая.

Відчуваючи насолоду від щойно продемонстрованої своєї адміністративної ваги, Нерубай уже летів нестримно на хвилі дитячої поквапливості, яка нічого спільного не мала зі справжньою державницькою мудрістю.

— Валю! — гукнув він у трансі натхнення. — Можеш показати мені цю тварюку? Я завтра зрання пораджуся з людьми із національного розвідувального агентства, розкажу їм. Перед засіданням комісії.

— Звичайно, можу, — зрадів Троянко, згадавши пророцтво чорної дівчини-екстрасенса й відчуваючи, що історія з сараною — його єдиний найімовірніший шанс привернути увагу держави до потреб Музею зоології.

— Тоді поїхали!

— Хлопці! І ми з вами, — молитовно склала руки Луїза. — Можна?

— Я теж хочу! — по-дитячому надула губки Калина.

Крива веселощів знову поповзла вгору — пропорційно до нових порцій випитого вина.

— По конях! — нетерпляче скомандував Нерубай, і вони, не прибираючи за собою, бо вирішили повернутися на Поділ, щоб догуляти, сіли в «Порше» й поїхали вгору Андріївським узвозом і, звернувши біля Оперного театру з Володимирської ліворуч, проїхали кілька десятків метрів униз і зупинилися перед кам’яними сходами, що вели до Музею зоології. Була десята година вечора, й над Києвом стояла темрява.

70

Темрява панувала у вестибюлі музею. Світилося лише віконце вахтера, старого безногого ветерана українсько-московської війни. Дід добре знав Троянка, його, як він казав, «наукові захерони», але й поважав, бачачи, як той працює, і тому, знявши охорону з музею, дав Троянкові зв’язку ключів.

Обережно, щоб не спіткнутись у темряві, компанія піднялася сходами на третій поверх, пройшла повз бронзове погруддя засновника музею М. Щербака, й, запаливши світло у першій залі, яка починалася з художньо виконаної панорами Дніпра й неозорих ланів, подалася далі — до окремого входу, що вів у лабораторні приміщення.

Троянко з силою натиснув на ключа (треба б замок прооливити), й двері з рипом відчинилися. Гості увійшли в темряву, сповнену тих запахів, що їх щодня приносив додому Троянко. Він увімкнув ощадливе світло в коридорі.

Пам’ятав, що металеву коробочку з сараною поклав у лабораторії ентомології, кімната № 7, до спеціального настільного пластиково-сталевого боксу з рукавицями з товстої синьої гуми, що стирчали назовні боксу — в них вкладалися руки дослідника для проведення різних операцій усередині. Там лежав інструментарій для роботи з небезпечними комахами, стояли газові горілки.

Троянко давно не був у цьому приміщенні, бо працював з аргентинськими експонатами в таксодермічний лабораторії, кімнаті № 12, а лаборантка Зіна, яка відповідала за ентомологічне приміщення, була в черговій декретній відпустці: вона йшла на рекорд Музею зоології з перманентного народження дітей і привела у цей світ уже четверту дитинку, а тому майже ніколи не виходила на роботу.

Троянко довго шукав ключа з висячим номерком «7», потім обережно прочинив двері. Його вразив неприємний, зовсім новий і незнайомий запах та тривожний шурхіт, що лунав ізсередини. Його друзі посміювалися в коридорі, а Луїза легко стрибала, наче на тренуваннях, дістаючи рукою до портрета якогось Шмальгаузена.

Намацавши лівою рукою вимикач світла, Троянко доторкнувся до кнопки. І остовпів, побачивши, що коїться в кімнаті № 7. Усередині боксу роїлася, гомоніла грізно, билася в прозорий пластик важка хмара сарани брудного, сіро-жовтого з чорним, кольору, розбухла, мов тісто у діжці. Бокс тремтів, наче під час землетрусу. Розгублено ступивши до лабораторії, Троянко зупинився в метрі від боксу, не знаючи, що робити, не розуміючи — як, під впливом чого одна мертва особина розмножилася в боксі, за рахунок чого харчується? Ці теоретичні роздуми перервав зляканий жіночий голос:

— Ой, що це?

Це Луїза, стрибаючи, весело забігла до лабораторії й зупинилася поряд із Троянком, завмерши від побаченого. Вона навіть фартушка не скинула, не залишила вдома. Нерубай і Калина ще стояли в коридорі, бо надумали цілуватися під портретом Шмальгаузена.

І тут сталося непоправне, те, чого Троянко до кінця своїх днів не забув, не вибачив собі.

Почувши голос Луїзи, хмара сарани почала рухатись розлючено, перетворившись раптом на єдину спресовану несамовитою силою масу, яка важкими ударами — наче молотом — розтрощила прозорий пластик боксу й накинулася на Луїзу. Та закричала жахливо, відбиваючись від сарани. Троянко кинувся на допомогу дружині, але тверді, завбільшки п’ять сантиметрів, наче зроблені з металу тварюки, не звертаючи на нього жодної уваги, терзали нещасну Луїзу, вгризалися в її молоде тіло, вкривши його щільною рухливою пеленою, наче голодна бджолина сім’я, що обсіла рамку з медом. Сарана шматувала Луїзу, не реагуючи на піну з вогнегасника, яку пустив на них Троянко. Перелякані Нерубай та Калина закрили двері до кімнати № 7, з якої лунали страшні Луїзині зойки. Нерубай набрав на урядовому гаджеті номер директора Агентства з надзвичайних ситуацій і не попросив, а наказав (голос його тремтів і зривався на фальцет) від імені Гайдука прислати негайно в музей бійців із вогнеметами й пожежників, щоб гасили пожежу.

Троянко намагався витягнути з лабораторії Луїзу, але передсмертний її крик обірвався. Хмара сарани жадібно доїдала, обгризала її, а ті тварюки, що не встигли добратися до розтерзаного жіночого тіла та плям Луїзиної крові, зі зловісним голодним жебонінням літали хаотично по кімнаті, б’ючись у вікна, обнюхуючи лабораторні шафи й холодильник, а деякі з них почали злобно кружляти навколо Троянка. Й тоді він, шокований жахливою смертю Луїзи, охоплений тваринним усепроникним страхом загибелі, але також зберігши якусь краплину здорового глузду й наукової відповідальності, вибіг із лабораторії у коридор, перевіривши — чи не подалася за ним хмара сарани. Начебто ні.

Знесилено сів на підлогу й заридав, утрачаючи свідомість на очах розгублених друзів, устигнувши лишень вигукнути сповнені відчаю слова:

— Луїзо! Я винний! Я!

Через кілька хвилин у коридорі з’явилися бійці спецназу в спеціальних противогневих костюмах і шоломах автономного життєзабезпечення, з вогнеметними стволами в руках і ранцями за плечима. Медики, поклавши тіло Троянка на спеціальні ноші-візок, почали надавати зоологу першу допомогу, а пожежники заблокували коридори дослідницького корпусу й вікна приміщення № 7, які виходили у двір старовинного академічного будинку. Усього приїхало десять пожежних екіпажів, а директор Агентства доповів особисто Гайдуку про ситуацію, що склалася в центрі Києва. Двері до лабораторії, звідки долинав незвичний гомін, що нагадував металеве стрекотіння машин для шиття, щільно зачинили сталевими щитами; те саме зробили з вікнами, вогнестійкі міцні шибки яких уже почали тріскатися під ударами сарани. Металеві листи — декоративну прикрасу будинку-банку — знайшли в сусідньому дворі, де зводилася новобудова.

Калина Луцик стояла біля Троянка, чекаючи, коли він прийде до тями, і ще не розуміючи сповна, що сталося, ще думаючи, що це — страшний п’яний сон і, можливо, вони ще прокинуться в квартирі Троянка і сміятимуться, згадуючи колективну галюцинацію, що примарилася їм.

Нерубай робив безглузді спроби керувати операцією, але на нього визвірився полковник у чорній формі, зі слідами опіків на обличчі, обклав його багатоповерховим матом і наказав відійти подалі й не заважати.

Задихаючись, поспіхом, розуміючи, що трапилося щось страшне, бійці тягали сталеві листи й висвердлювали в стіні невеличкі отвори, куди негайно вставляли стволи вогнеметів. Надворі, піднявшись на спеціальних драбинах-майданчиках на висоту третього поверху, пожежники забивали штирі в цегляну товсту стіну й вішали на них металеві листи, в яких попередньо проробили дірки для брандспойтів. Полковник нервував, поглядаючи на годинника, матюкаючись, і, раптом згадавши про перекриття, вислав команди вогнеметників на другий і четвертий поверхи будинку й наказав заблокувати вентиляційні, водогінні та каналізаційні труби й перекрити газ.

Через годину все було готово. Троянка, який розплющив очі після того, як лікар кілька разів ляснув його долонею по обличчю, повезли до Олександрівської лікарні, й Калина поїхала з ним, навіть не попрощавшись із Нерубаєм. Полковник, перевіривши готовність, дав наказ починати.

Пекельне полум’я вогнеметів увірвалося до лабораторії № 7, спалюючи сарану, бокс, у якому вона розмножувалась, лабораторні меблі й обладнання. На жаль, вогонь не оминув тіла (властиво скелета) нещасної Луїзи Троянко. Луснули шибки у вікнах, куди спробувала втекти хмара сарани — але там її також зустрів нещадний вогонь.

Кілька приміщень Музею зоології перетворилися на високотемпературні печі; впали перекриття між третім і другим поверхами, й один із пожежників загинув від удару важкої палаючої балки.

Оскільки вікна тієї частини музею, де палав вогонь, виходили не на вулицю Богдана Хмельницького, а у двір, мало хто з киян помітив скупчення пожежних машин, заграву у вікнах і дим, що валив назовні, несучи сморід спаленої сарани до пам’ятників Грушевському і Шевченку.

Вранці в короткому випуску ТВ-новин було оголошено, що внаслідок короткого замкнення застарілих електромереж в одному з підсобних приміщень академічного Музею зоології виникла пожежа, яка була швидко ліквідована внаслідок злагоджених дій служби порятунку. Ніхто при цьому не постраждав.

Більше ніхто в ЗМІ до теми пожежі не повертався й не пояснив, чому музей зоології та прилеглі приміщення були закриті упродовж трьох місяців, чому в обгорілих стінах колишніх лабораторій вдень і вночі працюють слідчі в білих спецкостюмах, продовжуючи пошуки спалених залишків сарани — чи не сховалася, бува, в попелі жива тварюка, і чому на видатного зоолога В. Троянка була заведена кримінальна справа. Сам Троянко, вийшовши з лікарні, змінився невпізнанно — посивів, ходив неголений, у брудному одязі й годинами стояв на колінах перед настінною шафою для одягу в своїй квартирі — нюхаючи плаття, які ще зберігали живий запах Луїзи. Однак як справжній дослідник, навіть у такому жалюгідному стані він спромігся висунути дві наукові гіпотези:

— сарана розмножилася в боксі, тому що харчувалася газом із підведених горілок;

— сарана накинулася на Луїзу тому, що почула інтенсивний запах сталінградського кавуна, соком якого облилася його дружина.

Весь цей час від Троянка не відходила Калина Луцик, яка прибирала квартиру, готувала йому їжу, але ніколи не заходила до їхньої з Луїзою спальні, йдучи на ніч до гуртожитку Києво-Могилянської академії, так і не пояснивши Нерубаю своєї дивної поведінки. А втім, Оксан махнув на це рукою: в кожного своя сарана в голові.

71

Свою штаб-квартиру шейх Омар облаштував у курортному містечку Загульба на березі Каспійського моря. Шейху подобалось це місце — піщаний пляж, сухе повітря Апшерона, лагідна каспійська солона хвиля, палац колишніх президентів Азербайджану, обладнаний всіма засобами зв’язку і добре захищений зенітно-ракетними комплексами CD-900, а також близькість Баку та міжнародного аеропорту імені Гейдара Алієва, що мав зв’язок з усім світом.

Біля берега погойдувався на хвилях бойовий ракетний катер «Медіна», готовий у будь-яку хвилину взяти на борт шейха в разі небезпеки й, користуючись досконалою системою «стелс», стати невидимкою і доставити вождя «Глобального джихаду» в будь-яку точку на узбережжі Каспійського моря: вся територія належала халіфату.

Сам Омар аль-Бакр розмістився неподалік від берега моря у шатрі з темно-коричневої верблюжої вовни, накритому надміцною сталево-гафнієвою сіткою, яка пружно відкидала снаряди й ракети середнього калібру. Принаймні так обіцяли американські та ізраїльські розробники захисної системи.

Помолившись о 5:30 AM, Омар задумливо сидів на піску, слухаючи тихі сплески ще сонної води й придивляючись до явлення сонця — спочатку в його ледь помітних рожево-сірих одежах; незабаром цей палаючий гігантський термоядерний реактор захопив великі простори неба і моря, змінив колір на пурпурово-вогняний, теплою хвилею огорнув шейха, зіщуленого на прохолодному березі. Охорона зітхнула з полегшенням, спостерігаючи за Омаром — як він, відігрівшись, незворушно сидів, заплющивши очі, занурившись у свої думи.

Він думав про Аллаха, Його незмірну доброту, яка інколи навіть викликає подив. Адже теплі промені, що їх посилає на Землю Аллах, гріють усіх — і мусульман, і невірних, і мучеників, і зрадників, і воїнів джихаду, і юдеїв та християн. Так само Аллах щедро роздає вологу всім народам, часом дискримінуючи правовірних, що живуть у пустелях, і насичуючи животворною водою землі невірних. Ось і в цьому році Аллах зволожив поля України-Руси так, що ці кафіри зберуть подвійний врожай і стануть однією з найбагатших націй на Землі, в той час коли мусульмани халіфату Сахара гинуть від голоду. Невже Аллах цього не розуміє? — подумав Омар, але одразу ж відігнав від себе цю єретичну думку, розуміючи, що в Аллаха існує свій план, непідвладний розумінню людських істот. Можливо, безводдя і безхліб’я в багатьох мусульманських країнах лише гартує горду силу цих народів, надихає їх на боротьбу з невірними. Ось чому ми, воїни Аллаха, здатні виконати Його волю і, незважаючи на Його незрозумілу щедрість до ворогів ісламу, завдати їм смертельного удару.

Він згадав повідомлення свого агента в Києві, одержане вчора. В ньому йшлося про поїздку генерала Гайдука до Сталінграда й угоду про дружбу і взаємодію між ним та напівбожевільним дервішем, російським попом-генералом Варламовим — одним із лютих ворогів ісламу, якого давно треба було знищити.

У повідомленні йшлося також про іншу — набагато цікавішу річ: про виявлення у центрі Києва, нехай покарає його Аллах, гніздов’я бойової сарани, яка невідь-звідки взялася в цьому християнському центрі, хоча наказу на її застосування там шейх поки що не давав.

Не обійшлося без волі Аллаха, подумав із вдячністю Омар, хоча й пошкодував, що така таємна і досконала зброя була завчасно виявлена ворогом якраз напередодні її широкомасштабного застосування на території халіфату Рутенія.

Він згадав надтаємний об’єкт у Пакистані — так званий Центр біогенетичних досліджень при Міністерстві сільського і водного господарства. Немарними виявилися велетенські кошти, вкладені в Центр, де зібрані були кращі спеціалісти — генетики і конструктори мініатюрних дронів з Америки, Європи, Китаю, які під наглядом пакистанців створили новий вид зброї — керовану комп’ютерами біо-металеву сарану, здатну розмножуватись. Успішні польові випробування цієї зброї були проведені в Сомалі, Парагваї та Росії й показали її високу ефективність і практичну непереможність. У повідомленні агента Абаль йшлося про шок і розгубленість у Києві й гарячкові пошуки методів нейтралізації сарани, чому було присвячене спеціальне засідання РНБ України-Руси.

І ще одну новину принесло повідомлення Абаля з Києва. Дуже неприємну, про яку не годиться думати в хвилини ранкової розмови з Аллахом. Але проігнорувати яку неможливо.

Сонце піднімалося все вище, припікаючи шейха Омара аль-Бакра, але він сидів на килимку нездвигно, дивуючи охорону, бо в цей час вождь джихаду зазвичай заслухував доповіді директора Управління розвідки Расифа Алі й начальника генерального штабу, генерала армії Мохамад-бека, після чого розпочинав дискусії з улюбленим радником з релігійних питань Нурдином Асамбаєм.

Охоронці, серед яких переважали дагестанські борці-ваххабіти, не знали, що шейх у цю хвилину розмовляє з Аллахом, дякує йому за щастя кохання і щастя помсти — ці два найсильніші почуття в житті людини. Аллах нічого йому не відповів на ці думки, що линули з потаємних куточків Омарової душі. Але раптом шейх почув ніжну, призабуту ним мелодію, яку надовго заглушили вибухи ракет, автоматні черги й зойки поранених, умираючих друзів Омара. Мелодія з’явилася здалеку, була спочатку тиха, наче подув каспійського вітерця, що пройшовся по схилах квітучих о цій порі року гір: це був травень, місяць солов'їв, і мелодія кохання, як і коротке цвітіння трав, була ніжно-щемлива, але Омар знав, що йому прислав її в подарунок Аллах, бо ніхто інший, крім Нього, не знав цієї таємниці: це була мелодія Шуберта «Нічна серенада», і Омар колись грав її на фортепіано і співав — хоча як міг правовірний мусульманин, шейх і хаджі співати пісню якогось німецького християнина, як міг захоплюватися цими солодкими звуками, як міг вимовляти німецькі слова палкого німецького кохання:

Але тільки ця солодка мелодія, тільки ці цнотливі слова спадали йому на пам’ять, коли згадував свою любу, свою Вогненну Квітку, яку кохав понад усе — над усіх своїх дружин, усіх жінок свого гарему, усіх зустрінутих колись дівчат.

Згадав порожні, напівзруйновані під час Третьої та Четвертої глобальних воєн печери укріпрайону Тора-Бора, де залишки його бригади імені мученика Бен-Ладена переховувалися від дронів і гелікоптерів хрестоносців, що прийшли з війною в ході Четвертого Глобального хрестового походу в ці священні гори Афганістану.

Бригада Омара була знекровлена в нерівних боях із невірними; залишалося всього кілька бійців, закінчувалися боєприпаси й медикаменти. У кількох метрах від Омара вибухнув дрон-кілер, запрограмований на запах шейха — запах немитого, заюшеного солоним потом тіла. І хоча на Омарі була американська каска й бронежилет, невеличкий і отруйний осколок, завбільшки з кіготь гірського сапсана, вп’явся в праве око шейха, яке почало витікати; отрута надходила просто в мозок Омара, затьмарюючи свідомість і породжуючи кошмарні видіння. І тоді Вогненна Квітка, його ніжна горда Наргиз кинулася висмоктувати отруту з ока, вилизувати рану, вона витягла осколок і очистила очну яму. Цілющий доторк її вуст, схожий на ніжний поцілунок, урятував життя шейху. Відлежуючись у темряві печери (батарейки розрядилися, а свічок у них не було), залишений наодинці з Наргиз (останні моджахеди пішли від них на пошуки інших загонів), Омар спізнав інші дотики і поцілунки дівчини, яка пішла воювати з хрестоносцями, аби відомстити їм за смерть свого чоловіка — професора історії ісламу Дамаського університету, вбитого бойовиками християнської організації «Воїни світла».

Так пролежали вони вдвох у печері два місяці, бо знайшли стару комору із запасами харчів і води — ще з часів Першого хрестового походу на початку століття — і це був найщасливіший час у житті Омара, хоча його оточувала суцільна темрява; тільки наближення Наргиз — кислуватий запах її тічки — приносило йому світло, завдяки якому він бачив її обличчя; йому здавалося, що й до правого ока повернувся зір, хоча око було втрачено назавжди. Навіть у темряві Наргиз соромилася оголюватись перед ним; він пізнавав її тіло руками, які замінили йому очі. Саме тоді, у непроглядній печерній темряві, в його серці звучала серенада Шуберта, гімн ночі й кохання; Омарові здавалося, що ця музика написана тільки для нього й Наргиз; він не міг повірити, що ці роботизовані потвори в чорних гермошоломах, які знищували правовірних на афганській землі, можуть також слухати Шуберта і любити цю музику.

Коли вони вийшли з печери в гори, на землі панувала Велика Темрява, яку він не помітив, бо велика темрява печер ще довго панувала в його очах. Шейх прокинувся від спогадів про Вогненну Квітку, зі здивуванням зрозумівши, що сонце піднялося досить високо і що він все ще сидить на березі моря, нічого не роблячи, викликаючи здивування і неспокій його штабу.

Торкнувся кінчиками пальців правого ока, переконавшись, що прозора плівка на місці, а око нічого не бачить, бо здатне було уздріти лише Наргиз.

Махнув рукою, підкликавши помічника, й наказав тому привести доктора Дюкло — головного радника з питань застосування бойової сарани. Морис Дюкло, слоноподібний сорокалітній парижанин у білому зім’ятому костюмі, прийшов, задихаючись, і став на коліна перед Омаром. Дюкло ненавидів усі ці мусульманські намази, сидіння на килимах, безалкогольний режим, богословські розмови, безкінечні посилання на Коран і Сури та інші незрозумілі й ворожі йому речі, але любив свою сарану, за створення якої йому платили величезні гроші — й тому мирився з незручностями режиму, якому служив. У свою чергу, доктору Дюкло дозволялося споживати свинину й пити червоне вино. Щоб не викликати відрази в шейха запахом випитої ранком порції алкоголю, Дюкло став на коліна пооддаль від Омара.

— Чи готовий план операції «Небесний гнів»?

— Так, — відповів Дюкло, в якого голова тріщала з бодуна.

— Коли найкраще починати операцію?

— Наприкінці червня.

— Ви склали карту полів України-Руси для проведення операції?

— Так, — збрехав Дюкло.

— Треба приректи їх на голод, знищити весь урожай, — наказав шейх.

— Ми зараз накопичуємо потрібну біомасу в спеціальних контейнерах. До середини червня все буде готове.

— Ідіть, — гидливо кивнув Омар, до якого долинув кислий запах перетравленого в шлунку вина, і наказав покликати Нурдина Асанбая.

Той, мерзлякувато кутаючись у теплий темно-синій халат, покірливо сів навпроти шейха, радіючи, що сонце зігріє йому спину.

Омар уважно придивився до богослова.

— Чи добре себе почуваєте?

— Дякую Аллахові.

— Маю одну ідею і хочу обговорити з вами.

— Слухаю уважно.

— Що ви сказали б, якби ми зібрали у липні в Бухарі Ісламську асамблею молодих сунітів і шиїтів — як важливий крок до об’єднання.

Асанбай задумався на мить, хоча знав, що Омар не терпить заперечень: все, що суперечило його думці, викликало в нього шалену лють. Тому Асанбай відповів обережно:

— Ідея дуже добра. Але чи не замало часу для її реалізації? Мені здається, що Асамблею треба дуже добре підготувати: визначити головну тему так, щоб не викликати одразу конфронтації і непотрібних чвар.

— А яку тему запропонували б ви?

Не вагаючись, Асанбай сказав:

— Совість. Аллах дав людині совість, як стража над нею. А над совістю поставив ще одного стража: страх Божий. Від того, чи є ці стражі у людини, чи немає, витікають усі її вчинки. Ця тема однаково близька шиїтам і сунітам. Так вчив Саїд Кутб.

Шейх роздумливо мовив:

— Що ж, думаю, що це правильний напрямок думок. Можна сформулювати так: ісламський ідеал та роль совісті… Тільки є ще одне питання.

Асанбай подивився на шейха запитально.

— Що робити з тими, хто втратив совість і став зрадником? Зрадником ісламу, глобального джихаду і всесвітнього халіфату? — сказав повільно Омар, дивлячись у вічі Асанбаю.

Не відводячи погляду, Асанбай знизав плечима.

— Совість є або її нема. Її не заміниш комп’ютером. Це дар Аллаха. А зрадників треба судити за законом шаріату.

— Це справедливі й мудрі слова, — підвівся шейх. Обличчя його було темне і зморене, ліве око сльозилося. Мелодія Шуберта вже не звучала в його душі. Він покликав начальника охорони Доку Амраєва і дав необхідні накази.

Асанбай залишився сидіти на піску, відчуваючи, що сонце його більше не гріє, а пісок став холодним, наче сніг.

Прийшов телеоператор, установив навпроти Асанбая штатив із камерою. Асанбая оточили охоронці в камуфляжних костюмах піщаних барв пустелі, хоча тут, на березі Каспію, потрібні були інші камуфляжі — кольорів весняного цвітіння й синього неба.

Нарешті з’явився кат у червоній арафатці — тільки очі виблискували з-поза вузької щілини, залишеної на обличчі. В руках у ката була крива шабля — точнісінько така, як зображена на чорному прапорі джихаду.

Схлипуючи, Омар вимовляв страшні, — аж сам не вірив у них, — слова:

— Ти був моїм братом, Асанбай, і все добре, що ти зробив, залишиться зі мною і джихадом, нехай благословить його Аллах. Але ти зрадив нас, продався кафірам, став агентом Раулем, вступив на службу до української розвідки, на службу до ворога ісламу Гайдука. Ти втратив совість, і тому ти заслужив на смерть і прокляття. Ти зрадив Аллаха.

Асанбай підніс голову й витримав погляд Омара, повний гніву і скорботи.

— Моя совість залишиться зі мною, — сказав тихо Асанбай. — Тільки Аллах у нас різний. Мій Аллах — добрий, він любить мир і злагоду, він не вбиває невинних людей. Твій — жорстокий і непримиренний. Вбиваючи мене, ти вбиваєш і себе. Але я прощаю тебе. Хотів би зустрітися з тобою, Омаре, в раю, але боюсь — не вийде. Тебе туди не пустить справжній Аллах, слава Йому.

Він нахилив голову й більше не вимовив ні слова.

Омар дав знак кату, і той вправним різким помахом шаблі відрубав Асанбаю голову. Потім, учепившись у волосся, підніс голову над собою. Цівка крові заюшила арафатку, але ніхто цього не помітив, бо червоне на червоному неможливо розрізнити.

Оператор закінчив зйомку.

— Відправте запис у Київ, Національне агентство внутрішньої безпеки, Фатхуліну. Копію залиште в архіві, — наказав шейх Омар аль-Бакр; в його очах стояла сардонічна усмішка мертвої голови Асанбая. День після страти він не міг працювати, а провів у молитвах. Він питав Аллаха — де ховається совість людини (якщо, звичайно, вона є)? В мертвій голові, в якій скуйовджене, схоже на паклю волосся, синюшна шкіра, вирячені очі й вишкірений рот із жовтими зубами — чи в мертвому тілі, від якого відтяли голову?

Того самого вечора шейх вирішив перевести штаб-квартиру із Загульби в інше місце, поближче до України-Руси. Подумав, що це може бути Тамань — місто, розташоване навпроти Керчі.

72

19 травня 2084 року в Києві в палаці «Україна» відкрився черговий Світовий конгрес українців. Шморгун причепурив місто до цієї події — всюди гостей вітали величезні екрани 3D, розміщені на фасадах будинків: тут транслювалися радісні картини мирного життя громадян України-Руси, яскраво-пекучими кольорами світилися квіти на віночках гарних дівчат, які співали забуті й від того ностальгійно-прекрасні народні пісні, транслювався гопаковий марафон у Черкасах, що тривав уже п’яту добу, й не сходили з екранів змагання в Полтаві з швидкісного поїдання галушок на рекорд до книги Гіннеса.

Але не це робило Київ святковим, а пора року: винятково лагідне повітря переходу весни у розповнь літа — унікальне поєднання температури і вологості повітря, цвітіння каштанів, атмосферного тиску, гри свіжих тіней на асфальті — все, що зафіксоване було метеорологами навесні 1914, 1934, 1984 та 2014 і 2064 років, — породжувало неусвідомлюване, але відчутне почуття щастя в душах киян — незрозуміле й нічим не пояснюване відчуття лету, пташиного ширяння над Дніпром, над його повеневим повноводдям й зеленими островами посеред річкового простору. Ці відчуття захопили також делегатів Конгресу зі 186 країн світу, що зібралися під гаслом «Україна там, де є українці!». Учасники були зачаровані гостинністю киян і щедрістю організаторів: фінансовими спонсорами Конгресу стали канадо-українець Йосип Тесля, власник корпорації з виробництва електронного обладнання, та Валер’ян Шморгун. За їхній рахунок делегатам було забезпечене авіасполучення у першому класі й проживання у шестизіркових готелях Києва, безкоштовне відвідання будь-яких місцевостей у межах України-Руси, розваги в кращих ресторанах і клубах столиці, увагу ЗМІ й одержання коштовних пам’ятних подарунків. Тільки диктаторська країна могла так щедро вітати своїх блудних синів і дочок.

Гайдук прийшов на друге засідання Конгресу о 3:00 РМ: вирішив не світитися під час урочистого відкриття, співання гімну та пісень «Боже, великий, єдиний» і «Реве та стогне Дніпр широкий», проголошення привітань та обрання керівних органів, покладання квітів та інших ритуальних дій. Охорона провела його у перший ряд під час промови якоїсь літньої людини. Головуючий — президент Глобального об’єднання українців (ГОУ), бразильський правник із провінції Куритиба Рамон Шинкар, помітивши Гайдука, жестом запросив генерала до президії, але той відмовився. У притемненій залі мало хто помітив його появу.

Гайдук відмовився бути на відкритті Конгресу не тільки тому, що й справді не любив рекламного галасу під час таких заходів, але головно тому, що в спеціальному звукоізольованому приміщенні Національного агентства внутрішньої безпеки провів уранці таємну нараду, на якій обговорювали останні тривожні новини: вбивство агента Рауля, перенесення Омаром штаб-квартири на кордони України-Руси, підготовка до застосування бойової сарани і питання внутрішнього зрадництва у верхніх київських ешелонах влади.

Тому, незважаючи на благоліпну композицію весни, погоди, київських каштанів та ейфоричний, безжурний настрій мешканців і гостей столиці, Гайдук перебував у болісних роздумах; так лікар карантинної служби зі страхом очікує прориву епідемії чуми на вулиці свого безтурботного міста, яке ще не відає, що очікує його невдовзі, коли зачумлені щури виповзуть з підвалів на поверхню.

— Слово надається представниці Канади, провінція Альберта, пані Саката, — втомлено сказав Шинкар, який уже третю ніч поспіль не спав: дві ночі провів у організаційних суперечках із членами підготовчого комітету конгресу, третю — в пиятиці й любощах із коханкою, молодою бразильською секретаркою президента, яка приїхала разом із ним з Ріо-де-Жанейро до Києва.

На сцену піднялася струнка чорнява дівчина в елегантній шовковій вище колін спідниці темно-зеленого кольору, підійшла до пюпітра з мікрофоном, торкнулася мікрофона рукою, наче перевіряючи — чи є звук. Потім голосно, немовби боялась, що її не почують, гукнула:

— Я представляю канадський фронт УРА — Української революційної армії. Замість сидіти тут у комфорті й слухати базікання старих пердунів, для яких Україна — це вишиванки, галушки й шаровари, — ми повинні боротися на місцях за перемогу Світової федерації українських вільних республік.

У залі почувся свист, вигуки обурення, рідкі оплески.

— Доповідаю вам, що три дні тому парламент Альберти під тиском революційного українського студентства проголосував за проголошення Канадсько-української республіки — КУР — зі столицею в місті Едмонтон. Це наш подарунок Конгресу.

Зал більш схвально відреагував на цю новину. Гайдук згадав Олю: це гарне дівча зі стрункими ногами і революційними гаслами нагадало йому померлу дружину, від чого стало боляче й захотілося вийти із зали, побути на самоті.

— Ми стоїмо напередодні створення ПУР — Португальської української республіки, ІТУР — Італійської української республіки, на черзі НУР — Німецька українська республіка та АМУР — Американська українська республіка. Я закликаю уряд України і Конгрес підтримати цей процес грішми, зброєю, людьми!

Голосні оплески супроводжували ці її слова. Гайдук збагнув, яку свиню підкладає державі це нахабне довгоноге дівчисько: завтра на території України-Руси з’являться ЧУРи — Чеченсько-українські республіки, МУРи — Мадярсько-українські республіки та РУРи — Румунсько-українські республіки.

Згадав лист віце-президента Конфедерації, керівника уряду Канади Браяна МакМагона, в якому той погрожував Гайдуку санкціями, якщо Україна-Русь не припинить агресію і не ліквідує КУР.

Рамон Шинкар, хоч і бабій та пияк, також відчув небезпеку і спробував перервати промову УРА-дівчини.

— Пані Саката, пані Саката, — постукав він олівцем по мікрофону, що стояв перед ним. Залізний скрегіт покотився по залі. — Я вас прошу… Це не засідання Третього Інтернаціоналу і ви не Троцький. Закінчуйте свій виступ.

Але зал, який відверто нудьгував від солодкаво-патріотичних виступів діаспорійних старців, почав тупотіти ногами й вимагати продовження промови. Дівчина, відчувши підтримку, різко відкинула волосся з очей (цей жест здався Гайдукові знайомим) і гнівно звернулася до головуючого:

— Ви помовчали б, дон Шинкар! Ви думаєте, ми не знаємо, що ви продалися військовому режиму Гайдука і вірно служите йому? — (Вона була права: Рамон Шинкар існував завдяки спеціальній таємній пенсії уряду України-Руси, яка перевищувала всі його мізерні заробітки дрібного адвоката в місті Куритиба). — Цей режим байдужий до долі світового українства! Ви подивіться, що виробляють джихадисти в Європі, у нас в Канаді. Скільки свідомих українців загинуло від рук знавіснілих ісламістів! А військова хунта України-Руси боязливо мовчить. Мабуть, знову готуються здати Україну загарбникам, як це зробив гетьманський режим перед навалою Чорної Орди! Не мовчіть, українці! Підтримуйте український революційний рух у світі! Ми волелюбна нація! Геть тирана Гайдука!

Урочиста зала, сповнена ущерть делегатами і гостями, затремтіла від овацій. «Геть тирана!», «Слава вільній Україні!», «Ганьба диктаторам!», «Свободу політичним в’язням!» — лунали звідусіль вигуки, напружуючи охорону Гайдука. Начальник охорони, що стояв за кулісами, почав викликати підмогу — спеціальний загін гвардійців, підпорядкований особисто Гайдуку. Нерубай, присутній у залі, розлючений виступом якоїсь японської шльондри, яка болюче нагадала йому Калину Луцик, котра пішла від нього до нещасного Троянка, потелефонував до прес-служби Конгресу і наказав вирізати виступ дівчини з вечірнього телевізійного звіту. Кореспонденти зарубіжних агентств збуджено передавали новину з Конгресу, який до того здавався їм зборами пацієнтів геронтологічної клініки.

У загальному гармидері делегати Конгресу не помітили, як повільно, накульгуючи на ліву ногу, людина в камуфляжному мундирі з чотирма зірочками на погонах опинилася посередині сцени і владно підняла руку.

Галас припинився, і в залі запала тиша.

— Це я — тиран Гайдук. Координатор України-Руси, голова військового режиму. Доброго дня вам, дорогі гості. Вітаю всіх вас у Києві.

Його голос звучав глухо, без жодних пасіонарних модуляцій, але кожне його слово лягало в мертву тишу важко, наче цегла, покладена в міцний мур.

— Дівчина, яка щойно виступала, — моя донька Кристина.

— Ви — мій батько, але я не ваша донька! — дзвінко вигукнула із зали Кристина Саката під загальний сміх.

— Сьогодні в неї день народження, — вперто, не звертаючи уваги на сміх і оплески, сказав Гайдук. — Привітаймо її.

І перечекавши хвилю оплесків, продовжив:

— Їй усього двадцять три роки, і для цього віку вона демонструє непогані здібності: українсько-махновську волелюбність і стратегічно-глобальне американське мислення. Бо дійсно — надзвичайно актуальним є гасло Конгресу. Там, де є українці — там Україна. Колись там, де були українці, панувало приниження, злидні, страх перед сильним. Згадаймо історію української іміграції до Канади, Сполучених Штатів, до Італії та Португалії.

Але сьогодні за вами стоїть ваша Вітчизна Україна-Русь — горда і сильна держава. Ми не розмінюємось на дрібні погрози тим, хто готує нам знищення. Ми збільшили на десять відсотків у цьому році витрати на військо (оплески), постачаємо Українській народній армії нові види і системи зброї (оплески посилилися). Ми будуємо Україну — славну продовжувачку Київської Руси — в Україні, бо ми є тут, на нашій з віку-правіку землі (оплески), де жили і померли наші діди і прадіди. Ми нічого не маємо проти України в провінції Альберта, де в парламенті офіційною мовою є українська, в Португалії чи Італії, але не там наша земля, а тут!

Ми не будемо забирати в Канади, Португалії чи Італії навіть малого клаптика їхньої землі, не хочемо знищувати держави, з якими живемо в дружбі. Ми не збираємось створювати всесвітній український халіфат. Це не наш шлях (він відчув, як зала переходить на його бік, як зростає сила оплесків). Українці ніколи не були агресорами… Так, ми програвали битви і війни, нас окупували й знищували. Але Україна не захоплювала чужих земель і не робитиме цього сьогодні. Хочеш бути вільним — не поневолюй інших. Українська держава не дасть ні копійки на зброю, на романтичні авантюри УРА-патріотів, не дасть добровольців на загарбання чужих земель — тим більше земель, що належать нашим стратегічним союзникам і партнерам. Але ми в багато разів збільшимо фінансову та іншу допомогу українським громадам, вам, наші брати і сестри! Ми сьогодні заможні й можемо собі це дозволити.

Перечекавши овацію, яка супроводжувала ці слова, Гайдук сказав:

— Можна — і треба — скільки завгодно критикувати режим, існуючий в Україні-Руси… Я сам його критикую, бо він мені не подобається… Можна називати нас тиранами, але не можна оминути того факту, що ми врятували Україну від розпаду, від загибелі, від нової окупації. І, сподіваюся, що ще врятуємо.

Спалахнула нова хвиля овацій, хтось у залі вигукнув «Слава Гайдуку!».

«Це клакери Нерубая», — подумав невдоволено генерал.

— І доки небезпека висітиме над нами, ми залишимось тими, ким є: військовими, українцями, державниками, відповідальними перед народом та історією. Єднаймося, українці, навколо держави, яка забезпечує нашу незалежність. Наше гасло — «Земля. Народ. Незалежність. Держава». Ми відбулися і ми будемо.

Слава Україні!

Зал стоячи аплодував йому, бо більшість делегатів, хоч і відданих західній демократії, потайки вірили в тверду руку одного генерала більше, ніж у жадібність багатьох партій, ладних роздерти країну на клапті.

— Знайдіть доньку і приведіть, — наказав Гайдук начальнику охорони, вийшовши за куліси.

«Я стаю досвідченим демагогом, тобто другом народу», — з відразою вирішив генерал, заходячи до порожньої кімнати для членів президії, де можна було випити каву й відпочити в шкіряних кріслах. Від кави відмовився, в крісло не сів, хоч і почував слабкість у ногах після недовгого стояння на сцені. Всі, хто був у кімнаті, залишили її.

Нарешті до кімнати увійшла дівчина в темно-зеленій шовковій сукні, яка пасувала їй, підкреслюючи її молодість і вроду; на її тонкій шиї висів золотий ланцюжок, до якого підвішений був прозорий бурштин кольору яєчного жовтка, усередині якого вмістилася маленька коричнева комаха. Гайдук згадав: цей бурштин він подарував своїй нареченій Дарі.

— Ось ти яка, Кристино, — мовив Гайдук, нервово стискаючи в руці топірець, на який спирався.

— Що, не чекали? — Кристина нерухомо стояла в метрі від дверей.

— Ти де зупинилася, в якому готелі?

— В тітки Катерини…

— Катерини?

— Катерини. Вашої рідної сестри. Забули таку?

— Я не знав, що вона живе в Києві. Розшукував у Кам’янці-Подільському, але не знайшов. Загубив її після Великої Темряви.

— Ви загубили нас усіх ще до Великої Темряви, — жорстко сказала Кристина. — Бо ви самі — Велика Темрява.

— Ти даремно мене демонізуєш, — він відчув, що втрачає голос. — Були помилки, але це були взаємні помилки. Твоєї мами і мої. Вона заборонила мені зустрічатися з тобою. Але все одно — я винний. Якщо зможеш — пробач.

— Що від цього зміниться тепер? — вона різким рухом відкинула волосся, й Гайдук згадав: так робила Лара, його дружина, коли ходила вдома з розпущеним волоссям і сварилася з ним.

— Як мама?

— Все добре. Має балетну студію, непогано заробляє.

— А ти? Заміж ще не вийшла?

— Пане генерале, це порожня розмова, — голос Кристини змінився, наче вона мала ось-ось заплакати. — В мене є батько, і я його люблю. Його зовуть Йошісада Саката. І якщо я колись вийду заміж, на вінчання мене виведе він, а не ви. Вибачте, в мене зустріч.

— Можна тебе поцілувати? — він подумав, що треба було б стати на коліна перед нею, але цей жест видався йому фальшивим і театральним. Крім того, дуже боліла спина. А ще, у Мережі могло з’явитися фото: глава держави на колінах перед норовистим дівчиськом.

— Я не цілуюся з тиранами. — Вона подумала, що якщо таке фото з’явиться в Мережі, її революційні друзі проклянуть її. Відчула, що зараз розплачеться перед цією похмурою, старою і чужою їй найріднішою людиною, про зустріч з якою мріяла роками, у фотографії якої, що зберігалися в маминому архіві, часто потайки вдивлялася, бажаючи почути його голос, зрозуміти — хто він і чому кинув її, свою єдину доньку?

Не сказавши більше ні слова, Кристина рвучко вийшла з кімнати й наосліп побігла довгим коридором, шукаючи туалет, де, стоячи перед дзеркалом, розридалася гірко, проклинаючи себе за те, що приїхала в чужий і ворожий Київ із революційного Едмонтона, потрапила у збіговисько людей, які, окрім пустопорожньої балаканини, не вміють нічого робити — ні вести антиурядову пропаганду, ні таємно перевозити зброю, ні організувати революцію, піднімаючи студентів університету на повстання.

Гайдук стояв нерухомо, почуваючи себе безмежно самотнім, кинутим усіма, залишеним у чужому, ворожому оточені людей, яких не цікавлять ні його страждання, ні його ілюзії, а потрібна лише його влада. Без влади він мертвий. Але і влада принесла йому смерть. Відчув себе знерухомленою комахою, запакованою на тисячу років у товщу бурштину. Зрозумів, що це гірке прозріння веде його до загибелі.

І тому зробив відчайдушну спробу врятуватися і згадав про Святика.

73

Він запам’ятав це засідання Академії мистецтва і науки влади саме тому, що зі слухачами зустрівся легендарний Генерал, який назавжди увійшов до історії людства — як переможець у кривавій глобальній війні, як керівник коаліції, яка здолала тиранічний режим смертохристів, що ніс демократичним країнам загладу, крематорії та рабство.

Генерал був присадкуватий, якщо не сказати товстий, його обм’якле обличчя нагадувало морду бульдога, очі якого світилися не стільки жорстокістю, скільки розумом. Мундир на ньому був зім’ятий, наче ніхто його не прасував з часів Великої війни.

Слухачі сиділи на галявині за столами, на яких нічого, крім конспектів, води й черствого хліба, не було, а Генерал стояв перед картою обох півкуль, розміченою стрілами, позначками діючих армій і схемами боїв на землі й в океанах.

— Я був найвідданішим прибічником демократії, — сказав Генерал, запалюючи сигару, гіркий дим якої перебивав аромати свіжих струменів льодовикового повітря й запахи гірських трав. — Спочатку я приєднався до Партії Робітників, щиро вірячи, що їх треба захищати від гніву Власників. Я служив партії вірою і правдою, але одного разу, коли готувався загальний страйк, який загрожував моїй країні розрухою, голодом і великими нещастями, я зрозумів, що вожді цієї партії самі перетворюються на жорстоких тиранів, що вони ладні взяти на озброєння серп і молот і знищити кожного, хто з ними не згодний. Їхня влада — в силу їхнього неуцтва, примітивізму та жорстокості, притаманної люмпенській черні, — набагато брутальніша за владу Власників. І тоді я приєднався до Партії Власників, хоч і бачив вочевидь усе лицемірство і всю рафіновану всеосяжність подвійних стандартів цих людей. Але вибору в мене не було: якщо Партія Робітників відкидала будь-які правила гри заради досягнення темних цілей своїх вождів, то Власники воліли грати за правилами, які до певного часу забезпечували їм перевагу.

Учитель уважно слухав Генерала, й обличчя його залишалося сіро-незворушним, і неможливо було зрозуміти, чи схвалює Вчитель такі вчинки Генерала: адже Вчитель вийшов із самих низів, діставшися вершин влади.

— Демократія, ригористичне дотримання правил гри, вільні вибори, дотримання законів монархії, право народу на легальну зміну влади, свобода слова і святе право власності, вільна боротьба думок у суспільстві, парламентська система — всі ці фундаментальні стовпи демократії стали моєю вірою, сильнішою за віру в Бога.

Він знову запалив сигару, що згасла була в прохолодному гірському повітрі.

— Я попереджав про наближення війни, про можливість окупації моєї країни — і народ мене почув. Я став на чолі уряду і почав гарячково готуватися до війни. До речі, це я перевів наш військово-морський флот із вугілля на нафту, чим у десятки разів посилив його енергетичну потужність. Мої конструктори створили найкращий у світі винищувач, винайшли радар і пеніцилін. Під час скаженої атаки ворога, коли на столах наших громадян було те, що стоїть на ваших столах, мене підтримав народ, а я дав йому надію на перемогу.

Він підніс вгору руку з двома пальцями у вигляді літери V.

— Ми билися на просторах Євразії і на морях Океанії, відбиваючи атаку оскаженілого ворога. Ми були спочатку одні, на самоті з легіонами смертохристів, але народ не здригнувся, і монархія витримала удари з неба і з океану. Серед нас не було зрадників, бо ми залишалися єдиною вільною і демократичною країною в Європі, й ми боролися за свободу проти тиранії.

Я був зі своїм народом і армією під час бомбардувань столиці, в пісках Африки та джунглях Азії, на полях битв у Європі. Заради перемоги я пішов на союз з одним із найбільших тиранів світу, справжнім дияволом, який знищував свій народ, — але в мене не було вибору. Щоразу після зустрічей з тим тираном я змивав зі своїх рук кров, але не міг змити з душі почуття гріха.

Так, я зробив багато помилок… Коли ворог мав захопити флот наших розгромлених союзників, я дав наказ знищити їхні кораблі разом із моряками. Загинуло тридцять тисяч невинних людей. Їхня кров на мені, й ніхто не зніме з моєї душі цього злочину. Але я врятував свою країну в найкритичніший час, коли її існування було під загрозою. І народ мене простив, а згодом — Бог.

Навіть у каламуті боїв, коли було втрачено територію майже усієї монархії, в час тривоги, непевності та нестатків я забезпечив існування демократії: працював парламент, діяли партії і свобода слова обмежувалася лише вимогами військової цензури.

Генерал зробив ковток коньяку зі склянки, завбачливо поставленої Вчителем на столику поряд із картою світу. Обличчя Генерала стало схоже на личко малюка, який скуштував випадково цибулю — навіть очі засльозилися.

— Я зійшов на вершину влади, — повідав він сумно, наче сповіщав про поразку. — Ми перемогли, і народ боготворив мене. Сотні тисяч підданих монарха вітали мене всюди, де я з’являвся. В історії людства нікого так не вітали, нікого так не любили і не поважали. Я летів на крилах перемоги, я думав про те, як вивести країну з повоєнних руїн, як врятувати монархію і піднести її могутність. Я знав, як відвести нову загрозу тиранії, що зростала зі Сходу. Я був безсумнівним лідером… і раптом..

Генерал знову ковтнув коньяк, щоб зняти гіркоту спогадів. Слухачі завмерли, як глядачі фільму, герой якого завис над прірвою, ледве тримаючись однією рукою за канат.

— І раптом під час перших повоєнних демократичних виборів мене провалили ті, хто ще вчора молився на мене. Обрали якогось мізерного персонажа з Партії Робітників, якогось нікому не відомого недоумка, який одразу розорив країну, наче все ще тривала війна.

І тоді я прокляв демократію, якій служив стільки років. Хтось радив мені вчинити військовий переворот, щоб повернути владу, але я надто любив і поважав монархію, щоб зганьбити її зрадою і заколотом.

Він зітхнув.

— Ось що таке демократія. Ви можете потискати тисячі рук, цілувати в попки сопливих малюків, обіцяти виборцям золоті гори, плазувати перед ними під час виборчої кампанії, можете мати величезні заслуги перед країною, бути найчеснішою людиною в світі, бойовим генералом, великим стратегом і рятівником Вітчизни, але завжди поряд із вами може з’явитися хтось верткий, слизький, безсоромний і безсовісний, хто встеле собі шлях до влади грішми й брехливими обіцянками, і ви програєте. А з вами і вся країна. Пам’ятайте це.

У небі загуркотів старовинний, побудований сто тридцять років тому десантний гелікоптер «Westerland-Manchester Н-56», на темно-сірому фюзеляжі якого був намальований розпізнавальний знак — темно-синє, біле і всередині червоне коло. Через кілька хвилин після посадки бойової машини неподалік від галявини — повітряний струмінь від гвинтів здув зі столів усі записи — старі солдати в пласких касках внесли свого Генерала під звуки волинки на поклад машини, й гелікоптер зник серед гір, залишивши по собі гасовий сморід. Так смерділи давно забуті людством невеличкі настільні прилади для готування їжі — примуси, керогази, дуже популярні під час тієї війни, яку виграв Генерал, щирий демократ, який усе життя ненавидів тиранів і все життя заздрив їм.