Чорна дошка

32-й

Лесь Терновий другу добу поспіль безвилазно сидів у редакції своєї газети – чекав допоки збереться потрібна кількість людей для спецвиїзду в села, у яких селяни не схотіли «круто підвищити темпи хлібозаготівель». Цю фразу Терновий щойно написав на аркуші й тішився написаним, приміряючи її як заголовок до чергової статті, що народжувалась цієї миті в голові. Сам він не вагався й хвильки, коли в середу довідався про можливість показати свій фах на репортажній ниві, як то кажуть – на передовій класової війни. Його прізвище стояло під номером один на неофіційному бланку, із яким зранку носилась секретарка редакції – комсомолка Соня.

– Рівняймось на товариша Тернового, – кинула вона, крутнувшись на підборі, та хвацько записала своє прізвище, зігнувшись над столом.

Дивлячись на метку секретарку, Лесь розмірковував. «А я такий – куди звуть, туди йду. Часи буремні, якщо сидіти без діла, можна зотліти чи взагалі опаскудитись».

Він завжди підбадьорює себе та налаштовує на потрібний лад: виходячи на роботу, мугикає: «Смєла ми в бой пайдьом» або ж «Смєла, таваріщі, в ногу».

Виспівує незмінно, як колись, у дитинстві, за маминим наказом, відчитував завченого на зубок отченаша.

Робота в Тернового відповідальна! На людей, таких, як він, на цей авангард сучасної думки, нового слова, мусить рівнятися трудовий елемент – робітник і селянин. Особливо селянин – забитий, темний і далекий від ідей світової революції хлібороб. Його, Тернового, думками й висновками він, той трудар, має жити. Ті думки й висновки переймати, вивчати й цитуючи напам’ять вплітатись вірою в нові ідеї – ідеї чистого, дружного й безтурботного життя. «Наша мета – комунізм!» Ціль кожного окремого індивідуума – комунізм, а не своя паляниця, не свій стіжок чи підсвинок! Вузько мислите, товариші! Нам потрібно мислити ширше, товариші! Дайош солідарність, а не власний хлівець! Дайош братську допомогу робітникові, який будує індустріальний рай. Зречись куркульського підступу і своєю ратною працею на благо всіх загинь, якщо треба!

І оці думки, й подібні до них денно й нощно роєм крутяться у його голові. І уві сні, і навіть коли він задивляється на гарних дівчат, як оце на секретарку Соню, гуде й гуде одне те саме: «Дайош!»

«Дайош, товаришу Соню, три аркуші за годину!» – це коли треба передрукувати написану Лесем статтю, а Соня, замість друкувати, бігає по редакції й агітує всіх записуватись у агітбригади.

Обласна багатотиражка за допомогою кореспондентів день у день тлумачила громадянам країни Рад усю важливість суворості нових законів, усю непохитність курсу нової влади, усю партійну правильність і єдиноправдивість. Країні потрібен хліб – і вони, велелюдна армія робітничих кореспондентів, роблять усе можливе, а іноді й неможливе, аби навернути на шлях істинний українське селянство, змусити ділитися зі своїм братом, який мешкає в місті й робить усе, аби Україна стала індустріальним центром, аби технічний прогрес, народившись та сп’явшись на ноги саме в містах, повернувся до сіл у вигляді автоматизованих засобів праці, аби…

Терновий подеколи переписував слово в слово цілі шпальти з центральних газет, як того вимагав головний редактор. Іноді замінював деякі назви на місцеві, додаючи прізвище того чи іншого обласного ворога народу, якого оце розсекретили доблесні чекісти. Окрім того, без упину строчив агітаційні памфлети. Набив руку – йому й думати не треба було: слова із нього сипались самі. Щоправда, час від часу Терновий ловив себе на думці, що йому нудно од такої рутини. «Засидівся, – скаржився собі. – Давно вже навколишнього світу не бачив. Усе в редакції та в редакції». Ліниво гортав підшивку рідної газети «Більшовицька правда», орган обкому КП(б)У, видання, у якому, власне, й здобував та виковував фах упродовж трьох останніх років. На надірваних та обшарпаних чималих газетних аркушах виднілися жирні заголовки. «Кожен кілограм на облік», – попереджав колгоспників сількор на коротке псевдо-Гнат. У статті йшлося про те, що копійка карбованця береже. Висміювались деякі нехлюї, які під час збирання врожаю нехтують тими зернинами, що впали на землю. Мовляв, топчуть народне багатство ногами й не здогадуються, що це зерно могло б згодитись для експорту. Терновий іронічно пхинькає, бо ж стиль статті занадто пафосний та театрально скрипучий. Текст рясно пересипаний прислів’ями та приказками у псевдонародному дусі, але вони не стосуються обраної сількором теми.

Гнівно перегорнув одразу кілька аркушів, і погляд прикипів до його ж статті, за яку він ще тоді (зиркнув на дату виходу газети – двадцять сьоме липня тисяча дев’ятсот тридцять першого року) отримав подяку від начальства і не лише редакційного, а й обласного. Сам секретар обкому партії так довго і так міцно тис Терновому руку, аж у нього терпла долоня. Гнів праведний, навала слів, які використовував молодий майстер пера, били в саме серце й відлунювали десь у шлунку: «Розтрощуючи куркульське шкідництво, рвацькі настрої, опортуністичну практику, негайно зібрати все потрібне насіння вівса, ячменю, гороху». І що найголовніше – після цієї статті таки збирали все потрібне, отже, трощили і куркульське шкідництво, і рвацькі настрої, і опортуністичну практику ті, хто на це спеціально вчився в різного штибу школах під керівництвом Головного політичного управління, а потім усе вивчене мав можливість застосувати на товстошкірому українському селянстві. Терновий досить критично ставився до своєї писанини. Тепер от, перечитавши, скривився й відклав підшивку. Згадав, як написану від руки статтю перечитував та правив і як тоді вона йому здавалась ідеальною з усіх поглядів. А коли той самий текст викарбувався друкарським шрифтом і став чітким, як тавро на рабові, Терновий не міг позбутись відчуття сорому. Цей сором палив його зсередини і навіть час від часу примушував замислюватись, а чи не кинути цю професію к бісу й податись на завод, до верстата, а ще краще назад, до прадавнього плуга, до заскнілого у своїх традиціях та віруваннях села, на круги своя?

Лесь якийсь час вагається, гортати далі підшивку чи закинути її під стіл та думати про майбутнє, а не минуле. Але зазирає на останню шпальту. Звідти стрибають йому в очі одна за одною, як голодні блощиці зі шпарин, жирні літери. Вони шикуються в опуклі слова, а ті, своєю чергою, перетворюються на банальні фрази. «Найважливіше завдання є завершити просапну та по-бойовому розгорнути збиральну кампанію. Усі сили на боротьбу з втратами врожаю!»

– Це ж треба таке утяти, – підшивка глухо гепається об підлогу, і Терновий ногою заштовхує її подалі під стіл.

Береться за іншу, датовану вже цим роком. Свіжу. Має надію, що слова в цих газетах не будуть такими кострубатими й заяложеними, бо ж він росте як фахівець, вдосконалюється і його письмо, підхід. Збагачується, врешті-решт, лексика. «Чи ні?» – ловить себе на поспішній думці й читає вголос. Може собі це дозволити, бо ж його ніхто не чує. У приміщенні редакції ні душі, окрім нього. Поки він гортав газети, робочий день скінчився і всі повтікали хто куди. У кутку куняв німий юнак – сторож Юрко.

– Озброївшись останніми постановами ЦК і РНК[1], завдати рішучого удару куркульні й по-більшовицькому провести збиральну та хлібозаготівельну кампанії, – карбує кожне слово.

«Ну, це вже краще, – подумки заспокоює себе кореспондент, але не позбувається критичного настрою остаточно. – І яка користь з цих закликів? Хто їх читає, ці газети, як селяни заклопотані збиранням врожаю. А може, політінформатори читають прямо на полях?» – припускає, і від цього припущення йому стає тепло: його праця – не даремна.

Дзеленчить телефон, і Терновий обриває цікаву розмову із собою. Не підводячись із-за столу, тягнеться рукою до телефонного апарата й, заплющивши очі, слухає, що там кажуть. А там звітують із друкарні, що черговий випуск зійшов з друкарського верстата.

– Добре, – відповідає пластмасовій рурці, кидає здалеку слухавку, потрапляючи нею прямо на телефонний апарат. Розгорнувши товстий потертий журнал, ставить свій підпис – симпатичну карлюку, точний час, який вивіряє за наручним годинником, та знову береться за перегляд періодики. Ось газета, що вийшла якихсь два місяці тому. Тут його стаття, яку теж неабияк хвалили партійці.

«Шостого та сьомого серпня – масові червоні хлібні валки. План на серпень – чотири тисячі тонн – реальний до виконання». У жовтні стиль писанини став лаконічнішим. «Примусити куркуля здати державі хліб за твердим завданням», «Рішуча відсіч опортуністам, що намагаються припинити хлібозаготівлю», «Ніякої амністії найзапеклішим контрреволюціонерам, саботажникам відсталих сіл і районів». І усе це написав він. Неабияка плідність! За жовтневі заголовки і статті йому вже не соромно, бо в них відчувається рука справжнього майстра – мінімум романтичних відступів та недолугих порівнянь, максимум цифр, посилань на закони та постанови. Його друковане слово відлунювало дзвінкою, каральною міддю. Увіп’явшись поглядом у написане, читач мав би відчути прискорений потік крові в жилах, індустріальний ритм роботи серця, яке гупає, наче той верстат: «Бу-бух, бу-бух, бу-бух». Як воно, це змінене серце, виштовхує в мозок бажання віддати державі весь хліб та зрівняти із землею все, що опирається постановам-планам найкращої у світі партії – партії робітників та селян.

Посперечавшись із собою, взявся редагувати свою нову статтю. Закреслював спочатку по слову із написаного, тоді хрест-навхрест цілі абзаци і врешті дійшов до того, що зібгав аркуш і хотів був кинути в куток. Але спохопився, розрівняв його та, подерши на акуратні квадратики, поклав ті квадратики в нагрудну кишеню. Один папірець залишив на столі, насипав на середину мотузочком дрібно потятої махорки з невеликої пачки та взявся прискіпливо скручувати цигарку. Підпалив, затягнувся. Тьмяний вогник з агресивним шкварчанням злизував написані Лесем слова, а той насолоджувався процесом. «Хи-хи, – сміявся, – як же воно весело тліє. Особливо якщо дрібно пошаткувати». Ось він втягує в легені їдкий дим, а тим часом тліє півлітери зі слова «кара». А саме слово гадючкою оповило самокрутку. «Кара для куркулів входить у мене димом, – думає і випускає кільцем той дим, – а виходить діркою од бублика», – пхне пальця в димовий бублик, який від такої наруги розпливається туманом над головою.

Так змарнував довгий вечір: курив самокрутки, сьорбав напівпрозорий чай із трав, виходив надвір хіба до нужника. Двічі думав іти до гуртожитку, але тут-таки відкидав цю ідею і знову сідав писати. А воно як на зло не писалося, а лиш думалось. І усе не про те, про що звик, не про те, про що потрібно, а зовсім про інше, і навіть контрреволюційне й у деяких аспектах – підступно-вороже.

«Може, серед хлопців і думки інші лізли б у голову? – подивився на двері, вирішуючи: йти до гуртожитку чи ні. – Чого ото вештатись туди-сюди, – притулився до холодної стіни неопалюваного приміщення. Закутався у вилиняле бобрикове півпальто, яке накинув на плечі, бо ставало дедалі холодніше, та поглядав на Юрка з-під насунутого на очі шкіряного картуза. – У гуртожитку те саме, що й тут».

Шлях до гуртожитку робітничої молоді, який розташовувався на протилежному від редакції боці міста, потрібно було долати, чавкаючи по глиняній в’язкій багнюці та скачучи через наповнені жовтуватою від тієї самої глини водою, чималі баюри та вибоїни. Лесь хоч і мав кирзові чоботи, а не шнуровані черевики, та нікому не розповідав про діри на підошвах справного та нового на вигляд взуття. Надворі ляпавицею розверзлась пізня осінь, від сльоти в редакції, у старому перехнябленому приміщенні колишніх губернських казарм, миттєво ставало холодно й волого, мов у склепі. Колись, ще за царя Панька, тут стояла пічка, але її замурували, можливо відчувши, що люди, які прийшли на зміну казарменій солдатні і працюватимуть на мирній, але відповідальній ниві, мають такі гарячі серця, що їм уже не потрібні старорежимні грубки.

У приміщенні редакції були розставлені череп’яні полумиски та іржаві відра. Вдень ту тару весь час рухали з одного кутка в інший, переставляли, совали, почергово ходили виливати каламутну рідину із розведеним дощовою водою тиньком. Від дверей редакції світлим потічком мандрувала та вапняна вода далі, на дорогу, де змішувалась із більшими потоками, які несли за собою всі нечистоти міста до широкої повноводної річки. Іноді в емоційному пориві, читаючи товаришам щойно написане, котрийсь із робочих кореспондентів зачіплявсь ногою за відро, мало не падаючи. Відро, із якого вихлюпувалась вода, котилось приміщенням з набатним гуркотом. Він супроводжувався тихою лайкою того, хто необачно перекинув посудину. Попри те, що на підлозі стояли три оцинкованих цебра й з десяток полумисків, вода з подертого даху крапала повз нехитрі пастки, стікала цівками по глинобитній підлозі, де-не-де устеленій зогнилими дошками.

Ще якихсь десять років у цьому приміщенні була дерев’яна підлога, а ще до революції, кажуть, і паркетна, з ялини. І саме в тому залі, де тепер засідали головні газетярі області, ніби розташовувався кабінет якогось генерала. Бо нащо тут стелити паркет чи дерев’яну підлогу? Працівники редакції, маневруючи один повз одного, зберігаючи рівновагу на хистких містках-дерев’яхах, метушливо переносили папери з одного столу на інший, аби написане від руки не потекло синіми слізьми й не змилось остаточно, так і не ставши друкованими рядками. Найважливіші документи із загрозливим грифом «Цілком таємно» та додатком «Не підлягає оголошенню» головний редактор одразу ховав до кованого сейфа. Таких паперів було по три за один робочий день, і доправляли їх спеціальні посильні – суворі й мовчазні, під охороною одного або й двох озброєних міліціонерів, також суворих і мовчазних. Сейф – німецького виробництва залізне одоробало, що зараз розташовувався в головноредакторському кутку, – був експропрійований у колишнього ювеліра Лейби Фарбаха на початку тридцятого року.

Лейба – підстаркуватий жидок, що жив через дорогу від редакції пролетарської газети «Більшовицька правда», – всією душею сприйняв революцію та всі подальші перетворення вкупі з сонцесяйним непом. Тим більш, із його роду-племені стільки посіялось люду в партію, що гай-гай. Але Лейба жив по-старозавітному – політики уникав, відмежовувався, хоча зовні й підтримував, завжди був «за» і ніколи «проти» чи навіть «утримався». А ще старий лис був доволі артистичним. Ото, як ідуть лавами військові, чи міліція, чи славетні чекісти, виходив на вулицю, ставав спиною до своєї крамнички, ніби захищаючи її, та здіймав руки до неба. Голосно декламував прозові посвяти червоноармійцям, а особливо чекістам, що стоять на сторожі революційної законності. Лейбу позаминулого року заслали кудись у Сибір за класову нетямущість. А саме: Лейба ніц не тямив у плані добровільної фінансової підтримки пролетарів. Усі матцінності, а було їх у Лейби до біса, усе, що зберігав німецький сейф, разом з облігаціями та паперами, які засвідчували численними печатками й автографами не останніх у місті людей право Лейби на півбудинку, де й розташовувалась крамничка, було випатрано та кинуто в горнило будівництва однієї з радянських соціалістичних. А може, й не в саме горнило, може, усі ті цінності осіли десь у місцевого парткерівника – хтозна. Хоч би там як, діаманти та золото горнило розтопило й пожерло, папірці спалило, а сейф виплюнуло, і він вилетів прямісінько через вузьку дорогу до редакції газети. Тут він дуже вдало прилаштувався й почав збирати в себе різну таємну інформацію. Іноді ця інформація була на вагу золота, а чи й життя. За розголошення державних таємниць можна було невдовзі зустрітись із Лейбою, але вже не тут, а там, де він нині жив, – у Сибіру. Якщо, звичайно, ще жив.

Олесь ловив себе на думці, що мав би зараз не думати про якогось ворожого елемента, який співав дифірамби новій владі, плекаючи насправді ворожу ідею нажитись на бідноті, а складати заклик до несвідомих селян-незаможників, які, попри всі закони логіки, не хотіли об’єднуватись у колективні господарства, аби разом, дружно працювати на благо молодої батьківщини. А якщо і йшли до колгоспів, то лиш аби поцупити звідтіля усе, що погано лежить. «Селянству нарешті дали землю, якої вони чекали з часів татаро-монгольського нашестя, – то й що, що земля загальна, але ж вона ваша! Ваша, бісові діти! Беріть, засівайте та збирайте. Так ні! Дайте, кажуть, нам, аби своє було. Оце «моє», «своя сорочка ближча», оце хуторянство загублять велику ідею. Вчепились у ті десятини, кістьми лягають, а тримають. Та хіба ж ти, очмана така, втримаєш своїми руками всю землю, яка в Україні є? Вона ж народу належить, а не одному тобі. Брат зрікається брата, за сокиру береться через перенесену на півметра межу, то що вже казати про пропозицію скинутись докупи та й хазяйнувати. Ні! Достукатись до їхньої безпросвітної свідомості практично неможливо», – думав собі ударник радянської преси.

Так-так, і в пресі були свої ударники. Серед них Терновий чи не в перших лавах. Ударники преси в усіх куточках соціалістичної України їхали в складі буксирних бригад на село. У складі стотисячників їхала міліція, чекісти, комсомольці, комуністи, робітники та газетярі.

– Не маємо, товариші, морального права відсиджуватись у своїх редакціях, на пригрітих місцях! – виголошувалось на зборах творчих колективів.

– Робкори першими покажуть готовність нещадно таврувати словом відступників, – махав картузом на одному із зібрань сам Терновий. – Будь-кого, хто чи з власної волі, чи під впливом ворожих навіювань одійшов від священних ідеалів пролетарської революції, – придушимо влучним словом!

Письмацький народ піднімав Тернового на «ура!», а він, окрилений підтримкою, вів далі, горланячи, щоб його добре чули аж ген-ген під стіною оті, що шепочуться між собою й ніби мають щось проти таких вдалих ініціатив.

– А робити це вкрай необхідно поряд з тими, хто нехтує ідеалами. Уперед, товариші, в лігво контрреволюції. Випалимо її до останку своїми влучними епітетами й смертельними у своїй правді словами… Але й цього, товариші, замало, – гукав, увійшовши в раж, і зала гула, мов мартен, аж дзвеніли шибки.

Навіяло поночі Терновому той його виступ. Він хоч і волів не згадувати минуле та мимохіть розмірковував над цією темою. «Не можна ховатись за словом, нехай навіть хльостким, як батіг! Не можна сидіти за столом у теплій затишній редакції! Виходь на бій, товаріщ! Давай! Покажи свою пролетарську готовність звести на нєт буржуйське плем’я! Бий куркуля не лише словом, а й ділом!» – уже не кричав, а шепотів хтось у голові в Тернового, розчиняючи в круговерті закличних фраз кволі й ледь вловні згадки про нещасного Лейбу Фарбаха.

Цього разу, перед спецвиїздом у село, свою грізну промову Олесь Терновий пообіцяв головреду написати за кілька годин, щонайбільше за добу. А ще взявся згодом виголосити її з високої чи й не дуже трибуни, коли весь кореспондентський почт у складі червоної валки прибуде до відщепенців у село. Уявляв, як осудливо дивитиметься ворогам хлібозаготівлі в очі й намагатиметься власним прикладом та запалом розтопити задубілі селянські серця.

«Цікаво, куди буде рознарядка? На схід чи на захід області?» – думав, хоча йому було байдуже, у яке село їхати. Чи ж вони, ці села, не однакові – хоч на сході, хоч на півночі області?

Промова, як на те, не клеїлась навіть у голові, що вже казати про записування її на папір. Усе крутились якісь дурнуваті фрази, густо всіяні русизмами, такими, як «дайош», «товаріщ», «плємя» та «хльосткий». «Папір зараз потрібно берегти, адже не пани, щоб народну власність розбазарювати. За розбазарювання можна й під статтю потрапити, – автоматично думалось. – Тю», – спиняв себе, бо черепок наповнювався бозна-чим.

Сперечався із собою, аж поки не заснув сидячи. Прокинувся від жвавих чоловічих голосів. До редакції повернувся головний і з ним працівник «Сільського вісника». Терновий закректав на своєму місці, з осудом дивлячись на колег, що голосно обговорювали якусь незначну подію у житті одного з найближчих до міста районів. Чи то там кого з дому вигнали, чи, навпаки, загнали додому. «Най би вже забирались к бісовій матері. Ходять туди-сюди, – багатозначно зиркнув на годинник. – Поспати б трохи. А ці ґелґотуни не дають».

Колеги, ніби відчувши бажання Тернового, шпарко зазбирались, посунули до виходу, продовжуючи сперечатись та встромляючи на ходу руки в рукави накинутих на плечі пальт.

– Не мали права! – кричав той, що з «Вісника», а головний озивався:

– Мали!

І двері гучно ляснули, ніби даючи запотиличника тим двом сперечальникам.

Поринувши в бездум’я, Терновий слухав, як за вікном хлюпоче дощ, як він відлунюється, але вже в іншій тональності, скрапуючи із дірчастої стелі в полив’яний та залізний посуд. Перший матеріал відгукувався глухим звуком, таким, як ото буває, коли стукнеш відволоженою палицею по набубнявілій колоді, а другий – веселим дзенькотом, ніби якийсь хлопчисько котить вулицею залізний óбід. Усе це різнобарв’я звуків накладалось на фоновий шум зливи на вулиці, і якби Терновий тямив у музиці, то тут лиш записуй ті ноти й чекай успіху від пролетарського слухача. Рапсодія готова.

Від довгого сидіння без руху терпли ноги й голова час від часу здригалась на в’язах, бо ж пекельно хилило на сон. Вночі, коли редакція порожніла від балакучих братів по перу, можна було забутись важким сном, улігшись на зсунуті докупи два письмових столи. Ці столи колись, ще до початку колективізації, належали одному розкуркуленому елементу й були привезені тодішнім сількором Петром Бевзом із села Воронниця, де мешкав загалом заможний люд. Зі слів Петра, вони навіть наймитів з інших сіл брали для роботи. Наскільки зараз пригадує Терновий, звали розкуркуленого чоловіка, від якого були привезені столи, Кирилом. Олесь напружує пам’ять, аж йому паморочиться. Промовляє хрипко:

– Так-так, саме Кирило, – й скручує самокрутку.

Зважує на долоні спустошений наполовину пакуночок з жовтого цупкого паперу, на якому написано стандартними літерами «Махорка курітєльная», та розминає ноги, згинаючи та розгинаючи їх у колінах.

Той Кирило, по суті хлібороб, що нажив статків на таких самих землеробах, удався до панських звичок. Він прикупив під час непу в якихось розжалуваних дворян оці столи з різьбленими ніжками й міцними стільницями та надумав садовити за них своїх доньок-погодків, аби вони вчили грамоту, яку їм викладав спеціально найнятий у місті вчитель.

– Куркулі! – буркнув Олесь, генеруючи ненависть до одноосібників, які не бажали об’єднуватись у комуни.

Згадав ще й цю історію про столи. Не міг обійти увагою й любовні листи, знайдені в одній із шухляд, що їх, напевно, й писали дівчата. Усією редакцією читали їх виразно вголос та сміялись, мало животи не надірвали. Терновий не сміявся, бо вірші в листах були нічогенькі: ліричні й по-дівочому наївні, від паперу пахтіло ромашковим духом і ще чимсь невловним, але манливим до лоскоту під ребрами. Одного такого листа він зберіг, заклавши за внутрішній обідок кашкета. Ще тоді подумав: згодиться, як треба буде перед якоюсь жінкою похизуватись знанням та вмінням римувати романтичні слова. «І де ж ті дівчата зараз?» – підступно подумалось Терновому. Він не погнав це питання од себе, а уявив виплеканих батькових донь без барвистих стрічок, що обов’язково були у їхніх чистих косенятах до розкуркулення. Чітко побачив двох дівчат, які змінили панські капелюшки на безликі хустини, перевдягли мереживні суконьки, вбравшись у селянське дрантя, та пішли працювати в поле чи до корів, а чи до свиней… якщо, звичайно, ті корови й ті свині ще лишились у їхньому дочиста розкуркуленому селі.

До щему в грудях захотілось Терновому перечитати дівочі рими, неперевершені у своїй недовершеності. Переборов сон, потягся до картуза, навпомацки спробував видобути складений увосьмеро аркуш, але не зміг. Зіп’явся на лікоть, зняв із гвіздка картуза, вийняв листа, та спочатку не наважувався його розгорнути. Нюхав. Затягнув повітря носом глибоко, аж замружився, посміхнувся та нарешті розклав аркуш. Довгенько вдивлявся в нього, ніц не розбираючи почерку, бо ж у кімнаті було темно. Влігся горичерева й нацупив собі на обличчя того листа, як марлеву пов’язку. Аркуш легенько підскакував від його подиху й, на мить заспокоївшись від дрижаків, пестив загрубле, вивітрене вітрами, виморожене морозами та висушене сонцем обличчя Тернового. Кожен дотик рожевого духмяного покривальця лагідно заколисував. Непередаваний квітковий запах, що вивільнявся з целюлози, діяв на чоловіка, як ефір на хворого. Поволі позбавляв гніву, уводив у потойбічні світи, обіцяючи затишок та спокій. Обережно, аби не скинути із себе пересічений зморшками згинів папірець, Терновий мостився на столах, устелених власним півпальтом. Пововтузився, шукаючи зручніше місце. Обережно випростав правицю та підіпхав під голову кілька зав’язаних міцним вузлом тек з паперами, які лежали сумирно на краю столу. І лише тоді вкляк. Теки під головою Олеся були розмашисто підписані гарним каліграфічним почерком: «П’ятирічка», «Колгосп», «Зоря». Під стіл впала з усього стосу ще одна із написом «Чорна дошка» та й лежала там, потихеньку бубнявіючи від мокви на підлозі.

Уночі охороняти цю величезну кімнату лишався сторож Юрко, якому було щонайбільше п’ятнадцять років і який після опівночі чіпляв на плече гвинтівку та поважно носив її. Час від часу приймав бойову позу й, скидаючи зброю, націлював її на мишу, що пробігала від нори до нори.

Юрко Калитко прибився до редакції наприкінці літа. В обдертій засмальцьованій одежині, брудний, виголоднілий та завошивлений, аж ті воші дибки ставили його відросле світле волосся. Хлопчина в руках мав бляшанку, яку пхав межи очі всім, хто входив зранку до «Більшовицької правди» й виходив звідтіля в передобідню пору. Стогнучи й водячи балухатими очима, просив милостиню. Стояв на одному місці мало не тиждень, а тоді впав прямо під дверима, знепритомнівши від виснаження. Хтось жалісливий затяг юнака до приміщення й поклав на одну із лав. Відлежавшись, малий схопився на ноги і вже хотів тікати, як його втримали, напоїли чаєм. Секретарка запропонувала шматок пайкового хліба. Юрко вхопився в нього пазуристими пальцями, аж вони втопились у вологому м’якуші, з розгону відкусив мало не половину скибки. Знімаючи язиком з губ прилиплі крихти, ковтнув, не жуючи й огледівши всіх присутніх, тих дорослих чоловіків та жінок, які, замість займатись своїми письмацькими справами, оточили щільною стіною й дивились з неприхованим співчуттям. А тоді мов риба відкрив порожнього від їжі рота, здивовано поморщив лоба, переломивши дашком тонкі, мов у дівчинки, брови й схопився обома руками за живіт. А по цьому стогнучи покотився підлогою. Робітники редакції лиш встигали відскакувати від Юрка, який в’юном звивався між столами.

– Та підніміть же ж його, товариші! – Соня вивела зі ступору інших й побігла до відра, аби набрати води.

До редакції привели лікарку – короткозору дебелу жінку із невеликою валізкою, де зберігались лікарські дрібнички: гумова трубочка для прослуховувань внутрішніх органів, довга пласка паличка для зазирання в ротову порожнину, пінцет довгий та блискучий уже бозна для чого, марля, скручена в сувій, закупорена сургучем скляночка із йодом та сірники. Юрко дивився збентежено на вміст тієї валізи й думав про себе: «А сірники навіщо?», і ця думка трохи стишила його біль. Хліб, який він проковтнув, як удав теля, розмок у зсохлому шлунку й більше не колов хлопчину зсередини. Хіба що нудило й хотілось виблювати той хліб, але Юрко відважно тримав рота на замку й боявся лиш одного, аби лікарка не примусила його сказати «А» та не надумала пхати до рота той плаский патичок. Бо тоді точно вся їжа опинилася б на цій не надто чистій підлозі, а можливо, й на чистих черевиках та черевичках працівників редакції відомої у всій області газети. Оглянувши малого та мацнувши його по круглому й напнутому животу, медичка сповістила, що цього пацієнта конче необхідно госпіталізувати. Отож Юрка – а тоді ще ніхто не знав, що його звати саме так, бо ж хлопчина мовчав і лиш мукав час від часу, – забрали до лікарні.

Працівники газети тішились, що змогли врятувати від глупої смерті хлопчину, нагодувавши й надавши йому першу медичну допомогу, і фантазували, як той невідомий юнак, підлікувавшись, піде вчитись на якого літуна, чи капітана, чи вчителя, а може, й лікаря. І тут майже здоровий, і навіть трохи відгодований Юрко знову придибав до редакції та став на своє звичне місце, простягаючи перехожим свою незмінну бляшанку. Ту саму, що й до цього, адже бляшанка весь час лежала під сходами, які вели до редакції, – її туди запхав сам Юрко, перед тим як його спровадили до лікарні.

На парткомі, що спішно відбувся, одноголосно підтримали рішення взяти шефство над явним сиротою й розквартирувати його тимчасово в приміщенні редакції. Допоки заслуховували доповідача та голосували, виглядали крізь вікна надвір, де тупцював Юрко, приведений до людської подоби, вдягнений у чуже, вкрите свіжими латками, випране лахміття, яке, певно, лагодили й прали в лікарні. Оформили малого як нічного сторожа й за правилами видали йому під розписку зброю. Ім’я та прізвище хлопчини дізнались не з його вуст, а із писаного. Вирвавши олівець із рук Тернового, юнак нашкрябав доволі гарним почерком на шматку подертої на самокрутки газети: «Юрій Калитко – незаможний селянин, біднота, пролетаріат». Після писанини малий показав рукою на свій рот і жестом пояснив, що він не говорить.

З цього допису всі посміялись, поплескали парубка по плечу як свого, рівного, прийнятого до колективу.

– Тут або селянин, або пролетаріат, – пояснив Терновий, заглядаючи хлопчині в очі. – Ти ким би волів бути в майбутньому? – і не дочекавшись, поки Юрко щось напише, випалив: – Пролетарієм?

Хлопець ствердно закивав і навіть чи не вперше посміхнувся.

– Як хочеш, то будеш, – із силою скуйовдив буйного чуба на Юрковій голові Олесь. – Трохи оклигаєш – підеш на завод, там із тебе зроблять справжнього пролетарія.

– За індустріалізацією майбутнє! – виголосив хтось з-за свого столу і додав: – Непоганий заголовок, – та взявся строчити на папері, часто вмочуючи у квадратну скляну чорнильницю заквецяне тим чорнилом самописне перо.

Потому всі взялись за роботу. Редакцією лунали дивні, як на Юркове вухо, звуки – скрипіли численні пера й стукала, як маленька молотарка, друкарська машинка. Клавіші в ній підскакували й, здавалось, відштовхували від себе липучі пальці секретарки, яка, посміхаючись Юркові час від часу, відводила очі від списаного й уже надрукованого аркушів й підморгувала новому членові колективу.

Хлопець за весь час, що жив та харчувався тут, не зронив жодного слова, тому його вважали німим, хоча лікар, який приходив до редакції ще раз оглянути Юрка, вважав, що фізіологічних проблем у нього немає.

– Він чує, а отже, може й говорити, – констатував медик.

На цю констатацію Юрко ствердно кивнув, що означало, він усе чує, і тут-таки крутнув заперечно головою, що мало б означати – ні, не говорить.

Олесь виборсався зі сну, розчахнув повіки й не відразу второпав, чому перед ним якась білувата пелена із розпливчатими літерами. «Ага, лист», – згадав і хотів був зняти його. Спробував поворушити рукою, але не відчував ні лівої, ні правої, а замість них якісь ватяні сувої, що лежали вздовж тіла. Кілька разів грюкнув руками об стіл, і це спрацювало – кінцівки почали оживати й поколювати дрібними остюками. Занімілими пальцями чоловік склав романтичного листа увосьмеро, вивіряючи, аби згинався він по тих самих згинах, що й раніше, та запхав його назад до потаємного місця в кашкеті. Подивився на Юрка, який сидів тихенько в кутку та наминав зачерствілий пайок (не свій, а той, яким із ним, жадібним до їжі, поділився хтось із працівників редакції, йдучи додому), і зітхнув.

– Скільки їх, тих сиріт, наплодилось за останні роки, – прошепотів і відразу ляснув себе по щоці, аби не верзти вголос різних дурниць, народжених його думами, подеколи забороненими.

Повернувся на бік і плямкнув.

Визбиравши хлібні крихти із поли сорочки, Калитко вкинув їх до рота та почав чесно відбувати свою варту – вимірював редакцію широкими кроками від стінки до стінки вздовж і впоперек. І це посеред ночі. Від Юркових (спеціально важких) кроків Терновий, що встиг за коротку мить поринути в липкий сон, схопився зі столів, мало не впавши додолу. Труснув головою, форкнув, мов кінь, потягнувся. Дістав рукою до Юрка, який саме марширував повз лігвище Тернового, та дав йому щигля, але по-доброму, по-братерськи, не боляче й не образливо. Потому вклався на інший бік, потай ласкаво лаючи дурнуватого прищавого прийду, який продовжував крокувати від стіни до стіни, виконуючи, як йому здавалось, свій обов’язок із захисту окремого об’єкта неозорої своєї молодої Вітчизни.

Олесь глибоко зітхнув, усміхнувся в неголену зо два тижні бороду. Знав-бо, у Юрковій гвинтівці немає й ніколи не було бойових набоїв. Та що там – навіть холостих не було. Той Юрко, напевно, і не знав, як заряджати рушницю. Носився із нею, як із писаною торбою, як із іграшкою-забавкою, як із брязкальцем. Та показував, що не бавиться – на бойовому посту робився суворий і непідступний.

«Най собі грається. Чим би дитя не тішилось, аби не плакало», – підсумував Терновий, і охопив його сум, що він уже виріс із того віку, коли можна просто гратись. Навіть зброєю.

– Не виріс ще, аби пуляти, – промовив, позіхаючи, і подумав: «Та й навіщо комусь нападати на редакцію газети «Більшовицька правда»? Що брати? Хіба що пайки… на них охочі знайдуться… та ж вони не залежуються, у робочих кореспондентів мозок кипить, їм пожива потрібна, все їстівне змітають умить».

– Нічого, скоро від’їмося! – вже голосно стверджує Лесь, дивлячись пронизливо в шпарину на стіні.

По шпарині вгору лізе мокриця, і Терновому якийсь час є чим себе зайняти, окрім як обмірковувати різні філософські питання. Він слідкує за прудкою прозорою комахою, напружує зір, бо в тьмяному світлі, яке заповзає в приміщення знадвору, від вуличного ліхтаря, важко роздивитись навіть власні руки, що вже казати про непомітну сіру істоту, яка любить, на відміну від Олеся, сирість. Аж ураз чоловік відчуває, як нестерпно тхне в приміщенні вогкою, прілою ганчіркою. Він з прикрістю дивиться на свого кашкета, згадуючи ромашковий дух листа. Але тепер не наважується вкриватись ним, бо ж малий Юрко вештається кімнатою і, ймовірно, підніме його, Тернового, на кпини, побачивши, як той нап’яв на лице рожевий папірець.

Неприємний запах куди й вивітрився, лишень Лесь згадав про літо. Він понад усе любить серпень. Благословенний час збору врожаю, буйного плодоносіння, засмаглих сильних тіл, оголених рук, запнених жіночих спідниць, з-під яких видніються стрункі м’язисті ноги. Ох, як же він любить річку, широкий та поступливий Південний Буг, у який можна скакати сторч головою з кам’яних приступців крутого правого берега. Подумав про це й ніби занурився та заплю`скався в прозорій воді. Набираєш, бувало, повний рот тієї води й випускаєш цівкою, а якщо й ковтаєш – вона смачна, наче із джерела. Широко махаєш, мов крилами, натрудженими руками, відгрібаєш від себе той Буг, воюєш із ним, перемагаєш, діставшись іншого берега. Відхекуєшся й, кинувшись знову в повільну течію, гребеш у зворотному напрямку. «А на, тобі, на», – б’єш без гніву річку то однією рукою, то іншою й колошматиш її що є духу ногами, з-під яких вириваються веселі бризки. Як добре поплавати після важкого трудового дня! Але обов’язкова умова – день цей має складатися зі справжньої праці, важкої й немеханізованої, такої, яка робить із сухоребрих та тонконогих хлопчиків м’язистих і тим шляхетних чоловіків. І щоб нікому нічого не треба було доводити, виголошувати довгих промов, агітувати за вступ до колгоспу чи зречення Бога. Мовчки робити свою важку роботу. А тоді гай-гай, перепливати річку хоч сто разів, на скільки вистачить сил та запалу. А після купання, коли сонце вже майже сяде за обрій, – лягти під запашну яблуню в дідовому саду, потягнутись рукою до найнижчої гіляки, яка мало не на землі лежить під вагою плодів, зірвати наливну папіровку, блискучу, достиглу, аж білу, медову, витерти її об лляну сорочку, яку мати вишивала ночами, аби на сина дівки задивлялись, вп’ястись зубами в піддатливу шкірку, вичавити зубами сік та проковтнути і його, і те яблучне тіло, й від щастя заплющити очі, підставляючи обличчя під промені вже не пекучого, лагідного та ніжного, мов долоня молодої жінки, умираючого сонця.

«Немає тих садків, немає навіть хліба вдосталь», – каже нав’язливо якесь друге Лесеве «Я». І немає від того уїдливого штопора рятунку. Він до болю в скронях свердлить мозок. Те друге, потаємне «Я», обганяючи всі правильні, виважені думки, вистрибує першим і торочить щось таке, чого він, Терновий, і чути не хоче, не те, що тримати в собі й тим більш аналізувати. «Є лінія! – доводить він своєму двійникові і мимохіть розмахує руками й беззвучно ворушить губами. – І по ній треба йти. Зійдеш з лінії, і тебе немає, – хрясь долонею в повітрі. І та долоня падає на груди. – Уже багато хто гнув свою лінію, і що? Де вони? Що вони?»

І так він спав – вовтузячись на столах і махаючи руками. Його неспокійний сон охороняв Юрко.

Щопонеділка на ранкових політінформаціях один із інструкторів обласного комітету більшовицької партії – жилавий, невеличкий на зріст та з рябим обличчям чоловік – розповідає працівникам газети, носіям нової думки, про тих заклятих ворогів, що стають на заваді хлібопостачанню, про тих, хто встромляє гальмівні патики (що страшніші, ніж бомби й фугаси) в численні колеса, коліщата, шестерінки й болти індустріалізації та механізації. Чоловіка кличуть Хома Веремєєв, і віщає він ламаною українською, яка йому ніяк не дається. Поміж собою його називають Хома-на-якому-чорти-горох-молотили через побиту віспою мармизу.

– Відітілі, таваріші, – завжди починав Хома, стукаючи тонкою указкою по розвішеній по всенькій стіні мапі СРСР. – Ворагі віздє! – він обдивлявся всіх присутніх, ніби скануючи, скільки засіло тих ворогів тут, у цілковито пролетарській газетці. – І наша, как і ваша задача – абєззброіть і етім унічтожіть любі поползновєнія.

Він дивився на головного редактора й питав ні сіло ні впало:

– В малоруском єсть слово «поползновєнія»?

Головному було легше погодитись, що таки є, аніж шукати українських відповідників до цього «поползновєнія», тому він ствердно кивав і зиркав на Тернового, чи він, бува, не розколеться й не почне посміхатись собі в бороду.

– Кажний дєнь, кажну дабу, – політінформатор прикладав указку до мапи, – на етам прастранствє, – зиркнувши на головного, що стиха щось шепоче Хомі, одразу поправляється: – простарє, – замовкає надовго, похнюпившись, щось обмірковує й виголошує врешті-решт: – Я буду на рускам, ви же всьо і так панімаєтє.

Й далі вів зручною мовою, дозволяючи в моменти найвищого ораторського піднесення вставляти матюки, чим виводив із напівсонного стану слухачів, особливо жіночої статі.

Лесь завжди вслуховувався у завчені промови Веремєєва й згадував його попередника, якого засудили за контрреволюційну діяльність та шпигунство на користь Англії, бо ж до всіх цих перипетій він викладав англійську мову у жіночій гімназії. Той, тепер уже розстріляний попередник, набагато краще орієнтувався і в географії та політиці. З ним можна було подискутувати, і він завжди правильно показував на мапі той чи інший регіон СРСР. Веремєєву ж дістались ця карта й ця указка в спадок, і він ніяк не міг второпати, що з усім цим робити. Кажучи про українське селянство, Хома-на-якому-чорти-горох-молотили схилявся до думки (яку не барився оголошувати), що селянство – це тупе, неосвічене, темне й безпросвітне бидло. І тут інструкторові у його доповідях не було рівних. «Чому ж він їх так ненавидить? – питав себе Терновий і спохоплювався: – Тобто нас, бо ж…»

Із гарячих філіппік Веремєєва виходило, що і його, Олеся, батьки – супостати, вороги, бо ж і вони селяни з дідів-прадідів, а отже, напевно, націоналісти, одноосібники, куркулі, яким важко, практично неможливо пояснити суть позитивних наслідків диктатури пролетаріату, перехідного періоду та воєнного комунізму.

Два роки тому Терновий мало не силою записав своїх старих до колгоспних лав. Застосував заборонений прийом – виклав перед батьком та матір’ю усе, що знав з отих документів під грифом «Цілком таємно». І про нещадну боротьбу, і про заслання, і про статті кримінального кодексу, які спішно прописувались спеціально під селян, що не хотіли об’єднуватись під дахом колективних господарств. До безтями, висотуючи із себе всі жили, доводив, кидаючись із боку в бік, перед татусем та мамою, які стежили за ним очима й слухали уважно, що, аби врятуватись, треба йти, куди кажуть, й робити, що просять. «Такі часи!» – спихав усе на важкі часи й відводив погляд із здивованих батьківських облич на їхні натруджені руки.

Мефодій Гнатович Терновий, батько – широкоплечий, монументальний чоловік, з міцними руками й ногами, із густими вусами, які ніби й не з окремих волосин складались, та такою ж лискучою гривою, коротко підрізаною під миску, – лиш подивився осудливо на сина, пропалюючи його наскрізь потемнілими від гніву очима. Витримавши довгу й важку, наче пудова гиря, паузу, старий виголосив, ніби вистрелив Олесеві в серце, аж, здалось, задеренчали шибки:

– То це й ти, сину мій, моє сім’я, проти свого народу йдеш?

Він випростався на всенький свій велетенський зріст та посунув на сина, стискаючи кулаки. Сунув, мов та гармата, й крок за кроком витягав із петельок штанів шкіряного ременя. Це трохи звеселило Олеся: «Бач, надумав прочуханки мені дати. Та виріс я вже для таких екзекуцій». Терновий-молодший позадкував до дверей, поштовхом їх відчинив, переступаючи через поріг, і ще щось доводив своєму батькові й зазирав йому за спину, силуючись побачити мамцю. Ксенія Карпівна подріботіла охкаючи й прикладаючи руки до обличчя за цими двома та все сподівалась, що, хапнувши свіжого повітря, її чоловік напоумиться та відійде від гніву, дослухається до слушних слів сина, який, бач, хоче лиш одного – врятувати їх від загибелі. Надворі, зберігаючи сталу дистанцію, мовчки, мов заціпило йому, старий Терновий відвів погляд від єдиного вцілілого сина (у двадцять першому від голоду померли менші п’ятирічні Олесеві брати-близнюки), показав на хвіртку й ляснув у повітрі ременем. Не дав добра, аби мати заголосила, хитнув легенько головою, і жінка, як дресована, затулила рота кінчиком біленької хустини та й залишилась мов укопана стояти посеред подвір’я. Олесь вклонився батькові й матері до землі, сказав увічливо: «Бувайте здорові» – і пішов до тинка, а вже звідти не голосно, аби ніхто не почув, мовив: «Треба, батьку, треба, хоч-не-хоч, а треба». Мефодій безвольно опустив ременя й заціпав до курчаток, що бігали попід хатою. Мати кинула обнадійливий погляд на сина й перехрестила його.

Згодом, подумавши та порадившись між собою, надивившись, що з людьми роблять, які не йдуть до колгоспу, – пішли. А до цього, ще в хаті, ще не вивівши худобу із хліва, мати тихенько плакала й молилась, посилаючи свою молитву кудись крізь вікно чи то до неба, чи то до засадженого городу. Батько, водячи жовнами, мовчки дивився в порожній куток, де мав би бути образ Спасителя та Матері Божої. Ті образи` у великому розпачі після наглої смерті братів, старший, чотирнадцятирічний – зневірений водномить Олесь, виніс за городи та спалив дотла.

Дим від тих образів довго не розвіювався, бо й вітер кудись зник. Батько сина тоді не карав і не лаяв, лиш дивився на купку попелу й зітхав, а його нижня щелепа ходила ходором.

– Горіть, богомази, горіть! – стрибав над попелищем юний Лесь, а потім тиждень його лихоманило – думали, тиф.

Але Бог милував, Лесь видужав, лише відтоді став колючий, мов той терен, – і не підходь до нього, усе про революцію торочить та про нову людину.

Нових образів не купували – син погрожував: купите, мене тут не буде. А за якихось п’ять років ніхто тих образів уже й не продавав. Церкву заборонили й оголосили опіумом. Забрали дзвін – країні потрібен був метал. Приїхали великі начальники, командували куди і як кидати, як на воза вантажити, яких коней впрягати, аби подужали. Люди дивились, перешіптувались, чекали, що тих начальників грім поб’є – не побив. Зняли хреста та встановили замість нього на бані кумачевий прапор. Він тріпотів на вітрі, мов той в’юн, що потрапив у сильце. Церкву червоноармійці із блакитної перефарбували на червону. З часом вона стала бура, змило дощем та снігом усю яскравість. За нової влади церква перетворилася на клуб. Люд, звичайно, опирався, гомонів по домівках, але так, щоб війною йти на владу, – того не було. Ще якби отаман який, як за минулих часів, як у громадянську чи й після. Таких козарлюг тут ганяло, аж гай шумів. А так, без проводу, без армії померти ні за цапову душу ніхто не бажав.

Повели старі Тернові до колгоспного двору корову та коника. Щільною завісою відділяв той дим від ікон колишнє життя родини Тернових від прийдешнього. Ось до чого дохазяйнувались: ведуть вирощену та виплекану худобу, годувальників, у чужі руки віддавати. Тягнуть на мотузках, як до різника, а худоба відчуває хазяйський страх та впирається, не хоче йти з обжитої місцини. Старий Терновий, а за ним дружина бредуть дорогою до правління колгоспу, мов на страту, – повільно, монотонно, безмовно, ніби людину проводжають у незворотну путь. Записались до колгоспу – усе як треба. Матір зарахували ланковою на поле, а батька призначили конюхом.

– Хоч із конем не розлучусь, – сказав старий. – Якщо вже живого сина втратив.

За два роки до оголошення першої п’ятирічки Лесь подався із села в місто. Захотів учитись далі. То вчись, хто не дає. Вчився ж до цього. Закінчив чотирирічну трудову школу в Калинівці. Лишень закінчив, як стала вона семиліткою. Можна було б ще довчатись. Та Олесь мріяв досягти висот, прославити в новім часі своє ім’я, аби батько по-іншому подивився на нього, аби не думав, що його син лиш до землекопання та гречкосіяння годен. Хотілось, аби нащадок славного роду козацького підкорив, окрім землі, ще небо й воду.

– Не святі горшки ліплять! – підбадьорював себе юний Лесь, йдучи босими ногами дорогою до міста.

Ніс взуття на плечах і вже бачив, як наяву, себе поважним трактористом – підкорювачем залізного коня, бачив, як до нього наввипередки біжать найкращі сільські дівки, а першою поміж них із вродливим обличчям та розумними очима – Параска Бідова, яку любив. І бачив, як одна поперед одної тягнуться, аби витерти своїми чистими рукавами його замащений мастилом ніс. А він їх цілує й цим ощасливлює. Не цілує лиш Параску, бо й не знає, як підступитись до неї, така вона гарна та одчайдушна. Колись-бо це чортеня йому вже дало відкоша, і це не марево, а дійсність. Їм було років по шістнадцять, і Олесь хотів був на вечорниці лапнути Параску, як завжди хлопці лапали дівок, ніби ненароком, але насправді вивірено, точно по налитих грудях – мац, і вже знаєш, у кого там що. А воно, це бісове створіння, упередило Олесів рух та й само мацнуло його проміж ноги. Усі засміялись, а він од сорому й не знав куди дітись, лиш докумкав прикрити долонями причинне місце, яке підступно зреагувало на дотик. Нічого іншого йому тоді не лишалось, як податись із вечорниць геть, аби не стати ще більшим посміховиськом.

– Ех, Парасю, Парасю! – задумливо промовив, а тоді й закричав на все горло, бо сам ішов дорогою. А по тому крику й заспівав це ім’я на різний лад – і як народну пісню, і як марширову.

А одспівавшись та випустивши пару, розмірковував над майбуттям далі.

Чи й став би він, до прикладу, не трактористом, а агрономом. Та не копав би, не боронив би та не скородив би дурно ті безмежні поля, а ходив би поважно ними й мацав зерно, зривав би його, роздивлявся б його з усіх боків у променях сонця, нюхав, м’яв у руках та робив би якісь наукові висновки, записуючи їх до спеціального блокнота, які зазвичай бувають у кваліфікованих агрономів. «Та що я все думаю за професії, до землі прив’язані? – обурився своїм приземленим думкам. – Бери, Олесю, вище!» – кинув заклик у простір й дивився зачаровано в небо, прикладаючи дашком долоню, аби сонце не так било в очі. Мріючи, що те недосяжне й незвідане небо, йому, простому селянському синові, тепер, за нової влади, під силу підкорити.

– Лиш тут навряд чи є льотна школа, – мовив сам до себе, спинившись посеред дороги й чухаючи потилицю. – То хіба в столиці.

«До всього потихеньку, крок за кроком іти треба», – оптимістичні думки підштовхнули хлопця, він пришвидшив крок і навіть взувся, аби його хода була впевненішою.

Допоки дійшов до міста, все обдумав та розпланував – спочатку треба влаштуватись на завод, перекуватись із хлібороба на пролетарія, викорінити з себе хліборобське, викорчувати саму сутність хуторянську й наповнитись пролетарським, робітничим, новим, сильним, переможним.

Трохи менш ніж рік спину гнув у трамвайному депо, вивчився на слюсаря. Тоді його перекинули на щойно зведений цегельно-черепичний завод, де потрібні були робітники. Відпрацьовував зміну, а замість відпочинку та почав писати. Взяв до рук олівець з надією скласти батькам листа, але писалось щось зовсім інше. Спочатку це були якісь недолугі цидулки, котрі – хоч би Лесь їм що робив – не хотіли виростати в щось більше, ніж два-три скупих речення. Заходився читати різне. Одну-дві книжки втяв старих авторів, уже померлих давно. Аж тут у книгозбірні йому порадили «Капітал». Отут і почав Лесь робити власні висновки, тут і відкрився йому секрет текстотворення. Писав, наче ножем масло різав, меткі статті до заводської стінгазети. Про буржуїв та старорежимників, про переваги колективного господарства над одноосібним, про індустріальне майбутнє та батрацьке минуле. Заводським товаришам подобалось, як, власне, й керівникам.

А вже як вступив до комсомолу, по цій партійній лінії його рекомендували в газету «Більшовицька правда» стажером робкора. Обіцяли, як попрацює кілька років, підучиться, нахапається того вміння, то й отримає комсомольську путівку для навчання журналістики на Всеукраїнських курсах аж у самій столиці.

За перших два роки пролетарського життя Терновий став таким міщуком, аж-аж. Придбав собі бобрикове півпальто, обріс бородою – зробився солідний. Місто, де він опролетарився, за великим рахунком не можна було назвати індустріальним – усе крамнички, крамнички, усе невеличкі пивоварні та цукроварні, усе якісь скотобійні та аптеки, усе торгаші юдейського роду-племені. Куди оком не кинеш – гендлярі, кооператори, комірники. Ото лиш і пролетарів що на залізниці, у трамвайному депо та на цегельному заводі. Душ, може, зо дві сотні на все місто, й усіх їх Терновий знає – усі вони об’єднані в робітничу профспілку, зв’язані комсомольськими зобов’язаннями, ходять на збори й політінформації. Більшість із них – вихідці з ближніх сіл, а чи й з дальніх, молодь, яка вирішила відхреститись від свого селянського минулого й дивилась гордо в індустріальне майбуття. Мріяли вони, отримавши професію та загартувавшись ідейно, гайнути туди, де з довжелезних та широченних рур стовпами сунув у небо чорний, сивий та фіолетовий дим, де тріскотіли тисячозубо верстати, де люди, мов мурахи, копошились біля гігантських конвеєрів. Туди, де відважних шахтарів спускали під землю на спеціальних ліфтах, де гуділо й ревло, де ламались старі халабуди й будувалось нове височезне, що впиралось у самісіньке небо. Усе це робітнича молодь бачила в хроніках, які раз на тиждень ходили дивитись до клубу пролетарської молоді.

У тих кінозведеннях часто показували не лише великі будівництва та нові заводи, а й нелегку працю хлібороба. Олесь, як і усі, хто споглядав контрастні відблиски на шматку білого саморобного екрана, після схвальних вигуків, хорових нашіптувань, голосних підбурювань «Давай! Давай!» молотобійців і сталеварів: міцних м’язистих чоловіків та жінок – ураз стихав, коли до нього визирали знайомі, трохи сумні, хоча й усміхнені очі людей, схожих на його батьків та й на нього самого. Ті люди, хлібороби, колгоспники, трударі од паші, великими замашними рухами загрібали сіно, в’язали снопи, кидали лопатами зерно з величезної купи до автомобільного кузова. Вони витирали перемішаний із пилюкою піт з облич, білозубо шкірились, швидко ходили. Взявши в репані долоні зерно, показували операторам як воно, те зерно, вродило, як заврожаїло. Підписані ці кадри були просто: «Село на сторожі революції…»

Одразу по тих життєствердних кадрах йшли інші. Кожен знав цю закономірність – спочатку здобутки, за ними – ворожі прояви. Більшість робітників автоматично втягували голови в шиї, напружувались та, здавалось, припиняли дихати і впинались іскристими очима в екран. Боялись-бо побачити там своїх рідних чи бодай знайомих. Інші закурювали, посміхались один до одного якось неприродно, вдавали, що їм усе це не цікаво або, навпаки, що вони вже до того засуджують усіх, кого зараз покажуть. Після титрів: «Винищити кулака як клас» – на екрані в постановочних кадрах починав бігати якийсь пузатий дідок. Він кружляв навколо добротної садиби й усе ляскав себе як не по стегнах, то по голові. Аби пояснити сюжет, картинку було підписано: «Кулак шукає, куди сховати зерно». Усі сміялись. Сміялись відверто, видихаючи разом зі сміхом побоювання, що це кіно може бути документальною хронікою. Ні, цей товстопузий дідок однозначно був актором і добре виконував роль куркуля. На нього вдягнули всю куркульську атрибутику – справний, без жодної латки жупан, лискучі чоботи, чомусь широкі шаровари, хоча ніхто вже в селі у шароварах не ходив, у руці він тримав смушкову шапку і то надягав її на голову, то знімав, даючи зрозуміти глядачам, що він трохи пришелепуватий. Ураз по тому, як «куркуль» оббіг будинок, з обійстя випурхнула огрядна молодиця і її одразу підписали білими літерами: «Кулачиха-Куркулиха», а за нею повистрибували, як горобці, троє дітей – «Куркулята». Уся ця братія взялась витягати із хати зерно в чималих лантухах, роззиратись хижо довкола й тягнути кудись за хату. Інші кадри показували, як ті бісові душі насипають зерно в труни й закопують у ями. Інтригу зненацька спиняло чорне тло з мерехтливими літерами: «А в цей час». У той час, як куркулі ховали зерно, замурзаний, як і годиться каенесу, у залатаному лахмітті хлопчисько, років, може, десяти, сидів у засаді в кущах неподалік. Малий шепотів і гнівно кривився. Чорне тло – напис: «Не бувати по-вашому. Буде лиш по-нашому». Хлопчина витягає із кишені револьвера, чи не вдвічі більшого за його руку, й суворо, широкими кроками, якось бокаса, йде на куркулів. Останній кадр: вся родина куркулів стоїть спинами до стіни будинку. Без гарних кожухів, сап’янових черевичків, смушкових шапок та віночків, у самих спідніх сорочках. Вони, ці колишні пани, благають товариша комісара: «Запишіть нас у КНС». А той не зважає. Нагороджує хлопчика дуже почесним і дуже великим орденом. Фільм уривався, а глядацька зала, видихнувши хором, аплодувала.

– Ех, що з тої провінції? – питали один в одного хлопці, лежачи на скрипучих ліжках у робітничому гуртожитку. Вони закладали мрійливо руки за голови й дивились журно крізь відчинене вікно в густо всипане зірками небо, мріючи про Харків, де минулого року звели майже сімдесятиметрову споруду, і про це писали в усіх газетах як про небачену звитягу будівельників, інженерів та науковців. – Подумати лишень – сімдесят метрів заввишки, – й свистіли протяжно.

Гомоніли про місто Сталіно, колишню Юзівку, – батьківщину шахт, металургів та коксохімічних підприємств – от де дим валить, от де небо здригається, от де життя! Згадували Запоріжжя – козацьку вотчину, де тепер, ось зараз, коли вони лежать на своїх ліжках, повним ходом будується величезна, небачена донині гідроелектростанція.

Знадвору донісся дівочий голосок, який виводив пісню «Через море широке».

– А Одеса! Хлопці, а Одеса? – раптом згадував хтось перлину на березі Чорного моря й оповідав, які там здоровезні кораблі, який там порт, яке галасливе місто. – От, де розвернутись можна!

За весь час, що жив у місті, до рідного села Тернового аніскільки не тягло. Лиш іноді, коли серце ні сіло ні впало починало тріпатись й перед очима стояла заплакана мати, приїздив чи й приходив пішки на малу батьківщину. Але до батьків не йшов, ховався у буйних кущах глоду та здалеку тишком дивився на хату, що примостилась на горбочку в самому початку села. Якщо щастило, міг побачити батька та матір, які з дня їхньої розлуки занадто швидко постаріли, згорбились. Не було видно на їхніх обличчях посмішок, не було вишитих сорочок та квітчастих хустин, справних чобіт. Навіть тин покосився й позбавився пасльону, що обвивав колись той тин та прикрашав його. І солом’яний дах над хатою виглядав похнюпленим, почорнілим та набубнявілим. Йшов Терновий від рідних, несвідомо потираючи груди, ніби там, у грудях, хтось забув розжарену каменюку. Дорогою міркував і знову сварився зі своїм другим «Я».

«Що я міг зробити? Аж нічого! Проти такої машини не попреш. Сказано – колгосп, значить, колгосп».

Кілька разів через знайомих, які їхали в село у справах чи проїздом, намагався передати батькам свою пайку, що її давали на роботі, – хліб, цукор, чай. Не брали… Знайомі привозили все назад, а Лесь віддавав харч Юркові – не міг-бо їсти те, від чого відмовились його старі. Й на думку йому не спадало, що завертали вони подарунки не через гнів, а щоби вся та пожива синові дісталась. Лесь був упевнений в одному: його старі сердяться на сина й не пробачать ніколи, бо від землі відцурався. Від землі своєї. «То все минеться, – заспокоював себе. – Головне, що вони в Україні, що з хати не вигнали, що не в Сибіру далекому й безмежному».

Згадка про батьків, яких не бачив навіть здалеку вже близько року, відтоді, як з центру почали доводити суворі плани хлібоздач у їхній області, боляче штрикнула в серце. Проковтнув її, як черствий окраєць, й відмахнув, мов колосок, який набридає лоскотом, коли лежиш у серпні на вкритому жовтою зрілою пшеницею полі.

Коли Олесь засинав, усе йому снилась ця блідо-вохрова, налита сонцем та підживлена землею, гладінь, це пшеничне море, що гойдалось під легким вітром. А він у тих нав’язливих снах брів ланом, розгрібаючи врізнобіч колосся мало не з його зріст. Він наче плив у приємній невагомості. Відчував крізь завісу дрімотного мороку, як руку різало жорстке збіжжя, коли він міцно утримував дозріле зерно. І як воно, те зерно, вогнем пекло долоню, аж хотілось розтиснути п’ятірню та відкинути ті дрібненькі насінини. Але страх, що пшеничка висиплеться на землю і там пропаде, примушував ще сильніше стискати кулак. Аж так сильно, що з кулака, як із рваної рани, починала стікати його в’язка селянська кров.

Від самісінького ранку навколо Тернового, який притулився у своєму кутку, під чорною шкільною дошкою, на якій зазвичай крейдою писали основні теми на тиждень, метушились занадто активні колеги, бігали від столу головного редактора Костя Юсовицького до секретарки-друкарки Соні, яку насправді звали Соломія. Соломія Левківська. Принаймні саме так її нарекли батьки, а їм, своєю чергою, порадив, зазирнувши у святці, піп. Коли Соломії виповнилося сімнадцять, попів мало не всіх відіслали куди треба було згідно з пролетарськими законами або перекували на лекторів, прийнявши розкаяння та виписавши їм партійного квитка. Церкви закрили, створивши в них клуби й книгозбиральні для малограмотних сільських мешканців. Лесь був посвячений у метаморфози, що стались із Соньчиним йменням. Тільки-но дівка прийшла до них працювати півроку тому, намагався закрутити із нею любов. А яка то любов, якщо люди одне одному не кажуть правди? Соломія ділилась із товаришем найсокровеннішим довгими літніми вечорами, коли вони стояли під пахучим кущем жасмину. Можливо, саме цей п’янкий запах і виводив її на одкровення, а можливо, у ній зароджувалось справжнє кохання, яке в самому Терновому нізащо не хотіло розбурхуватись. Він бажав лиш цілувати ці червоні вуста й торкатись цих пуп’янкових грудей. А думав завжди про Параску – позначену ластовинням бестію.

Соня віддалася на всі сто новим ідеям – підстригла волосся, й воно темною шапочкою обрамлювало її нафарбоване обличчя, принадилась до куріння. Друкувала, не випускаючи папіросу. Їй це личило, хто б що не казав. Соня час від часу носила чоловіче вбрання і всіляко намагалася показати свою рівність із мужчинами. Та до вільностей у коханні ця нова жінка ще не доросла. Хоч як Олесь не обробляв норовливу Соню, але старорежимна Соломія у ній таки брала верх. Якщо ж не зважати на стійку позицію дівчини щодо власної цноти, фахівцем вона була перевіреним, друкувала без помилок і зайвих питань… і давала цілувати себе в губи й обнімати донесхочу. У доволі юному віці вже була членом партії й неабиякою активісткою. Це, власне, її ініціатива – зібратись у рейд по селах, що не виконують план.

– Ударники преси, вилазьмо зі своїх нір! – голосно та заповзято гукала Соня, махаючи черговим номером однієї з харківських газет. – Наші товариші зі столиці створюють вагон-редакції. Хіба ми гірші?

Дівчина стояла на столі цього дня, як на диво, не в штанях, а в спідниці. Її міцні ноги привертали до себе увагу всієї чоловічої частини редакції. Мойра Крум – ще одна жінка, яка працювала пліч-о-пліч з Терновим, писала фейлетони й мала безліч коханців, не втрималась та зробила кілька хтивих, по-фейлетонівськи влучних зауваг щодо вовняних панчіх ораторки. Це не завадило Соні агітувати за термінове створення бригади активістів-робкорів. Усі негайно мали стати послідовниками столичних колег та виїздити в села, що опираються колективізації, аби на місті лінчувати пером «обмежених у своїх політичних поглядах селян».

Було Лесю на той час двадцять п’ять, хоча виглядав він старшим років на десять. Додавав йому віку суворий погляд з-під густих брів, міцна статура й високий зріст. А ще, хлопець терпіти не міг голитись. За тією щетиною ховав пухкі, надто дитячі губи. У його бороді вже пробивались де-не-де сиві волосини, хоча густа чуприна вилискувала чорним, мов воронове крило. Жінки таких, як Олесь, любили, їх вабила чоловіча сила, йому не випадало довго ходити півнем навколо дівки – самі чіплялись йому на шию. Може, тому, що багато хлопів полягло під час війни та за роки громадянського опору, багатьох посадили до холодних вагонів та відвезли по крицевій дорозі в північному напрямку, багатьох пустили в розхід за небажання підкорюватись новому ладу.

Товариш Терен зростав у атмосфері вічної внутрішньої боротьби між традиційним старим та ефемерним новим. Це нове, незвідане, вабило, відкривало нові можливості, як-от без зайвих слів та зобов’язань спокушати вивільнених з гендерного рабства міських жінок. Лесь відзначав для себе, що заклики про звільнення жіноцтва з-під непосильного й застарілого тиску шлюбних обов’язків залюбки приймали лиш міщанки, сільські дівки сміялись з нововведень, стиха, аби ніхто не бачив, хрестились та мріяли, як віддадуть свою непорочність законним перед Богом та батьками чоловікам, з якими їх обвінчає, най і таємно, піп, най і в цивільному одязі і навіть без ікони.

Останній рік Лесь своїми статтями, нарисами та замітками вів невпинну боротьбу з куркулями й співчуваючими підкуркульниками, ганьбив міцним епітетом, важкою метафорою та безкомпромісною гіперболою відщепенців, злісних непокорців, ворогів. Строчив, як на конвеєрі, про них передовиці. Атож, передовик преси. У нього навіть вимпел відповідний є! Та ніхто не знав, що робив те молодик скоріш машинально, за давно завченим шаблоном – іменники, прикметники, дієслова, прісні у своїй однотипності. Глибоко всередину, у свої справжні метафори й порівняння не заглядав і своє надокучливе друге «Я» зупиняв на півслові. Його власна класова боротьба мала здебільшого словесний характер, бо особисто він, Олесь Терновий, нікого не судив, жодної людини не вбив і на жодну не написав доносу – хотів лиш кращого для українців, для своїх співвітчизників. Був упевнений, якщо не на сто відсотків, то бодай на п’ятдесят, що ідею рівності та загального щастя неможливо втілити без невеликих помилок, відхилень, перегинів, а отже, і жертв… людських жертв.

Починаючи з тридцятого року гуртожитські сусіди у дружніх бесідах кілька разів запрошували його до складу загонів з розкуркулення. Вечорами один товариш із числа робітничої молоді, колишній гицель, а тепер обпалювальник цегли, Онуфрій Нетудихата, який став великою людиною під час колективізації, розповідав, як вони в складі буксирних бригад витрушували «зажерливих» з їхніх домівок, аби безперешкодно «експропрійовувати».

– Хіба хто рахує? – шепотів Нетудихата й підморгуючи додавав уже зовсім тихо: – Поклав собі в кишеню, що є краще, і работай далі.

Нетудихаті було весело на душі, і бачив він у своїй нелегкій додатковій роботі великий поступ уперед, готувався до наступного звитяжного рейду і навіть спати перед тим не міг, усе мостився на скрипучому лігвищі й не давав заснути іншим. «І ніби добре діло: забирати у глитаїв лишки й передавати їх незаможним», – думав собі Олесь, але сам не наважувався, закачавши рукави, аж так запопадливо будувати щасливе майбуття свого народу. Хіба що, якби партія попросила, тоді… Але партії він був потрібен як писака. Бо ж таких, як колишній ловець скажених собак, повно навіть серед розкуркулених, їсти захочеш – підеш не лише на таку роботу, а в буксирах пайок подвійний. «А таких, як я, в області – одиниці. Щоби самоук, а міг так впевнено ламати через коліно буржуазну гідру із газетних шпальт», – хвалився сам собі.

Працівникам «Більшовицької правди» зазвичай не потрібно було кудись іти чи їхати, аби дізнатись новини. Про хлібозаготівлю та хлібоздачу, про створення чергового колгоспу чи небажання несвідомого селянства його створювати в редакцію сповіщали телефонограмою. Телефон дзвонив у редакції безупинно. Головний брав слухавку, кричав на все горло, аби всі замовкли, бо він ніц не чує. Тоді з хвилину вслухався уважно, втиснувши однією рукою чорну надщерблену рурку в щоку, а іншою рукою затуляючи вухо. Коли ж у редакції западала така тиша, що чути було бубоніння зі слухавки, відпускав лівицю, крутив нею довгий телефонний дріт, ходив взад-вперед, мов загнаний звір, щоправда не далеко, бо був припнутий тим самим крученим дротом. Слухаючи, час від часу черкав двійко слів на краєчку списаного вже папірця. Робив це червоним олівцем, який незмінно тримав за вухом. Це була ціла процедура – олівець не писав, допоки його не послинять. Кость облизував пересохлим язиком кривавий грифель й, спльовуючи на підлогу рожеву слину, казав: «Угу-угу» чи «От, бісові діти», або стукав кулаком по столу, аж на ньому підстрибувала пересохла чорнильниця, склянка з недопитим охололим чаєм та стоси списаних паперів. Коли розмова закінчувалась, кореспонденти приковували погляди до редактора. Дивились на нього, як ото дивляться спраглі в пустелі на міражі з безкраїми озерами. Постійних робкорів у редакції було десятеро, серед них сам Терновий, головний редактор – сорокарічний ветеран громадянської та комуніст зі стажем одноногий Кость Юсовицький, фейлетоністка Мойра Крум, яка народилась у дворянській родині й змалечку вчилась – спочатку в школі, тоді в гімназії, а пізніше в інституті. Окрім них – Петро Бевз, чи не єдиний хто відчайдушно мотався по селах у пошуках сенсації. Він їх знаходив, ті сенсації, й строчив під вигаданим псевдо – Пришибайло. Так його називали в дитячому будинку за любов до бійок. Дитяче прізвисько затрималось із ним до тридцяти, і тепер Пришибайлом його величали за різкі й розгромні статті про ворогів народу. Оскільки ворогів була сила-силенна, то й писав Бевз-Пришибайло без упину.

Головний, отримавши телефонограму, кликав до себе одного з «бійців», довго напівпошепки розтлумачував завдання, наказував сходити до котрогось із начальників ДПУ[2], якщо мова йшла про ворогів народу чи про організацію цих ворогів, або до відділку міліції, якщо йшлося про звичайне вбивство чи грабунок. Або й просив почекати людину, яка сама прийде і все докладно розповість. Подеколи цією людиною виявлявся працівник обкому, райкому чи співробітник каральних органів.

У редакції газети «Більшовицька правда» на додачу до зарплатні давали продовольчу картку. Харчувались у робітничій їдальні – не жирували, але борщ і каша були. Окрім цього, посильний щоранку привозив два буханці хліба, груду цукру та загорнутий у газету чай. Чай випивався ще до обіду, а потому заварювали траву, яку одна зі стажисток, симпатична й сором’язлива дівчина, спеціально збирала й сушила влітку за містом, аби було що пити.

– Коли косу одріжеш? – питав сміючись Лесь у тої чи іншої стажистки. Питав просто так, аби щось запитати, аби вивести її зі ступору, аби вона почувалась вільно та впевнено. Стажистка (та чи інша) відвертала погляд, нітилась і не знала куди стати, а вже другого дня приходила на роботу без туго заплетеної коси й із заплаканими почервонілими очима. Лесь дивувався про себе, Мойра та Соня раділи, поплескували дівчину по плечу.

«За теперішніх скрутних умов, коли куркульська братія приховує від нас народне добро у своїх глибоких підвалах, гноїть пшеницю, запорпуючи її в землю, потрібно бути озброєним – і не лише словом, а й ділом», – казала та стажистка на своє виправдання й перша куштувала доволі смачний напій, який вприкуску із цукром після деяких полемічних роздумів кореспондентського колективу йшов на ура і був не лише поживним, але й лікувальним. У зборі було чимало заспокійливих трав, і люди ставали більш упевненими в завтрашньому дні, у щасливому майбутньому й перемозі світової революції.

Терновий щоранку наказував собі не заглиблюватись у причиново-наслідковий зв’язок подій, якими було сповнене його життя. Лише коли засинав та бачив у снах рідне село, завжди в голову лізли контрреволюційні думки – про несправедливість, перегини на місцях та занадто жорстокі методи розкуркулення селянства.

«Ну, які ж вони куркулі? – засинав, а підступна думка вже була не підвладна наказам – переходила за межу реальності. Терновий замислювався про такого собі мешканця хутора Зарічного – Семена Фроляка. Про нього було дуже художньо написано в одній з поважних газет. Заголовок одразу бив по класовому нутру: «Куркулі бавляться». Йшлося зокрема про те, що цей Семен підступно не бажав віддавати в колгосп «Революційний крок» вівцю Марфу, бо, бачте, у нього вісім душ дітей і всі вісім люблять гратись із вівцею. Кореспондент описав усе так, ніби чоловік не бажав розлучатись із худобиною саме заради «виграшок розманіжених куркульських виродків». Але насправді, і Лесь це усвідомлював, усе було трагічніше – вівця Марфа була і годувальницею, і розрадницею, і теплою ковдрою в холодні зимові ночі, і отим сподіванням на бодай якесь майбуття. Це можна зрозуміти, якщо вміти читати поміж рядків, а Терновий вмів так читати, бо сам так писав, опускаючи головне й замінюючи його, те головне, на сталі черстві гасла. У старого Фроляка на утриманні, окрім дітей, були ще батьки його покійної дружини. І на всю цю ораву одна сухоребра вівця. В останньому абзаці гнівної статті було дописано, що Семен кілька разів, за свідченнями односельців, брав активну участь у бунтах проти радянської влади в буремні двадцяті роки і щораз висловлював жаль, що не переміг хтось інший. А ще до того мав страшну мрію: хоч і був незаможником, понад усе хотів стати куркулем. Навіть за тих умов, що віднедавна куркулів взялись винищувати як клас. Фроляк називався в статті ворогом, відступником, поганою вівцею, що відбилась од стада, ба навіть шпигуном і диверсантом, який ллє воду на чужий, дрібнобуржуазний млин.

«Ось у чому вся сіль, – киселем тяглась ця думка крізь сон Тернового. – Мстяться значить».

Цей чоловік, абсолютно незнайомий Олесю Терновому, Семен Фроляк, так боронив свою вівцю, що скоїв важкий злочин. Він зазіхнув на створіння Боже. Семен у відчаї відрубав руку чоловікові з комнезаму, який працював у буксирній бригаді – вилучав у Семена майно як штраф за зірвану хлібоздачу. До Семена і йому подібних спеціально було доведено такий план по зерну, що чоловік, маючи на собі вісім малих ротів та ще два старі, просто не зміг би впоратись із навантаженням. Терновий бачив уві сні цю картину, він її бачив як фільм, що привозили минулого місяця й показували в нещодавно зведеному міському кінотеатрі. Ось стоїть чорно-білий, а точніше сірий хазяїн обійстя, у нього за спиною вся чимала родина. Чоловік намагається розповісти що до чого чужинцям, що приїхали все в нього забрати – а того всього, як кіт наплакав, – дві ряднини, відро та порожній лантух. Один із експропріаторів зачитує постанову, троє інших штовхають у груди малих і старих, аби пробратись до хати. Семен Фроляк стоїть на ґанку й, тримаючись за голову, безгучно виє. Коли з хліва виводять кудлату вівцю Марфу, а з хати у той самий момент виносять чоловіків інструмент у дерев’яному ящику – пилку, молоток та сокиру, він автоматично хапається за ручку першого-ліпшого знаряддя, яке лежить поверх іншого та навідмаш хряскає того, із ящиком, по руці. Інструмент, як і відрубана долоня, падає під ноги. Кров струмениною б’є в обличчя членам буксирної бригади і найбільше заливає самого Фроляка, який у безпам’ятстві не кричить, а лиш спантеличено дивиться на оте лихо, яке щойно наробив.

На якусь хвилю Лесеві невимовно стає шкода невинних дітей, що підуть по світу, та старих, які дуже швидко помруть у злиднях без годувальника. Цей нещасний та дурний Семен Фроляк стоїть у Леся перед очима, як примара. Адже у газеті, де про нього докладно писалось, розмістили, окрім тексту, ще дві фотографії. На одній із них – вбраний у спідню сорочку й такі ж сукняні штани зарослий бородою звичайний чоловік із переляканими й ніби відстороненими ясними очима. Вздовж його висохлого на билину тіла мотузяччям висять довгі руки, він ховає кудлату голову в підняті костисті плечі й стоїть на трохи зігнутих у колінах кривих ногах. Він босий та безпомічний. Біля нього з двох боків – озброєні суворі юнаки в будьонівках та шинелях, переперезаних ременями. Друга світлина вражає: Семен з розплющеними, усе такими ж ясними очима, лежить там, де на попередньому фото стояв. Його сорочка заплямована темним. Біля нього з двох боків так само стоїть варта, якої й не видно, а лиш їхні блискучі чоботи. Ця світлина на відміну від попередньої підписана: «Ще один упир знешкоджений».

Олесь уві сні все не міг збагнути, чому цей ворог, злодій та людиноненависник, так запав у душу та ятрить зсередини? Чому йому, Терновому, настільки хочеться дізнатись про долю тих Фроляків, що лишились без батька? Чому прямо зараз хочеться їхати, бігти, нестися, летіти на той хутір Зарічний, хапати на руки тих дітей, пестити їх, заспокоювати, оберігати. Але пересилював ті думки та сантименти, навіяні, певно, тими дурними дівочими листами про кохання, красу природи та цінність життя.

«А Фроляк схожий на твого батька», – каже оте друге, підступне «Я».

«Ось чому», – констатує Лесь і прокидається, аби більше не лягати й не бачити цих снів.

Зранку Соня стояла на столі, куди її півхвилини тому закинув дебелий Петро, й, махаючи складеною газетою, виголошувала, мов на мітингу:

– Товариші! Ми не можемо залишатися осторонь, коли в країні не вистачає людей для вилучення лишків.

– Я б хоч зараз вилучила в тебе ці панчохи, бо вони надто огидні для таких чудових ніг, – глузувала Мойра, мало не впритул розглядаючи брунатні, зашиті в найвиднішому місті чорними нитками, панчохи.

Мойрі завжди дозволялось жартувати за будь-яких обставин, бо вона заявляла, що таким чином відточує свою майстерність. Її дотепам не надавали значення, навіть коли вони стосувались партії та влади, але… лише при своїх. Навіть якщо неподалік проходив нічний вартовий Юрко, Мойра не дозволяла собі випускати на волю двозначний жарт чи кпин.

– Товариші! – не вгавала Соня й продовжувала так само гаряче, хоча репліка майстра фейлетонів мала б збити її героїчний запал. – До списку вже записався товариш Терновий, і ми всі маємо бути в загоні передовиків преси. Завтра повним складом їдемо до Веселівки, бо ми не мусимо пасти задніх.

Леся ніби окропом ошпарили, він зірвався зі стільця та підійшов до Костя.

– До якої Веселівки? – запитав так, щоб не чули інші.

– Та ж до твоєї, – відказав головний та гукнув голосно Соні: – Пиши й мене, чого нам відставати, чи ж ми не люди, – і він постукав олівцем, який вийняв з-за вуха, по дерев’яній культі. – Влаштуємо суботник, – засміявся.

Їхали до Веселівки дружною компанією. У відкритому кузові вантажівки було холодно, тому тісненько тулились одне до одного. Мойра на півдорозі зірвалась від свого місця біля Соні та всілась на коліна Петрові, обнявши його по-дружньому за шию. Сиділи вони між Юсовицьким та череватим й набундюченим товаришем із обласного комітету партії. Навпроти – Лесь з Сонею. Відчував, як за кожним поштовхом вантажівки до нього припадає гарячим тілом Соня, як її рука, оминаючи бобрикове півпальто, нишпорить за спиною в пошуках доступу до його шкіри. «О, докопалась», – задоволено думає Лесь, але не дає взнаки, що йому це подобається. Їде собі, та й годі. Соня звабливо постукує пальчиками по його хребту. Спина робкора вкривається гусячою шкірою.

– Замерз? – задерикувато шепоче Соня й знову тендітно торкається його спини одним пальчиком.

Ці ніжні помацки страшенно дисонують із тим запалом, який дівчина видає на загал. Вона, перекрикуючи гуркіт двигуна, хапаючи дрижаки та витираючи вільною рукою сльози, що йдуть із очей через сильні пориви вітру, співає голосно та бадьоро закличну пісню «Уперед, хто не хоче конати!».

Соня закликає товаришів підхоплювати приспів, диригує правицею, час від часу помахом голови запрошує приєднуватись до хорового співу й Леся. Але він не бажає перемикати свою увагу на такі дурниці. Не хоче віддавати на поталу фантасмагоричній какофонії, складеній із людських криків, гуркоту автівки та свисту вітру, цієї радості від камерних відчуттів, які приносить живий та теплий дотик. Відмежувавшись від будь-яких звуків, заплющивши очі та поринувши в тілесну насолоду, думав про батьків, яких побачить невдовзі. І яке ж це буде побачення?! Він виступатиме, соромитиме селян за нерозуміння, а батько дивитиметься на нього з осудом… краще вже вдарив би, ніж отак, як він уміє, дивитись.

Думки Леся перервав кволий удар у бік. Соня, різко вийнявши ліву руку з-під його одежин, штурхнула ліктем під ребро, при цьому не припиняючи співу. Самим поглядом вказала, куди треба дивитись, на її обличчі в цей час грала широка усмішка, і здавалось, що ця юнка перебуває оце зараз щонайменше в раю. Терновий швидко перевів погляд туди, куди зиркнула його супутниця. Вдалині, під рідким гайком, у якому де-не-де дерева ще стояли під брунатними шапками листя, щодуху бігли троє – жінка й двоє дітей. Попереду вони гнали корову. На відстані метрів двадцяти їх переслідував міліціонер з гвинтівкою напоготові. У руках жінки теліпались клунки, а діти вдвох тягли невеликий напівпорожній мішок. Ці троє хаотично шукали притулку в просіці, кидаючись то в один, то в інший бік. Та просіка була мов решето. Жінка й діти гнали руду корову в дерева й самі забігли в негустий лісок, але все одно не змогли заховатись від свого переслідувача. Міліціонер дуже швидко нагнав їх, налигав корову на мотузок, із яким біг за трійцею, та, наставивши на заарештованих рушницю, що є духу розмахував нею. Жінка впала на коліна, діти силувались її підняти. А вона як заведена здіймала руки чи то до неба, чи то до міліціонера. Страж закону був невблаганний: стовбичив над нею, як ангел смерті, широко розставивши ноги. Від тих людей не було чути ані звуку. Простір, вітер та гучний спів на машині глушили всі інші звуки й слова. Вантажівка їхала неквапом, хилитаючись розбитим бездоріжжям, а Лесь усе не міг відвести погляду від тих нещасних, йому хотілось довідатись, що ж із ними сталось далі.

– Тікають куркулі, мов ті пацюки, – весело прошепотіла Соня на саме вухо Лесю, і від її теплого подиху війнуло холодом та безвихіддю.

– Хіба? – голосно запитав у відповідь.

Соня спантеличено подивилась на Леся. Люди, які щойно співали, різко обірвали спів та прикипіли до нього цікавими поглядами. У цей час вантажівку спочатку добряче струсонуло, а тоді вона спинилась у черговій баюрі.

– Вилазьте, товариші преса! – гукнув з кабіни водій і сплюнув крізь відчинене віконце на болотисту дорогу. – Будемо штовхати. Наспівались уже.

– Він так говорить, ніби ми в баюру вскочили через спів, – застрекотала Соня.

Поки штовхали машину, як могли відкопували загрузлі в багнюці колеса, підставляли патики, що їх знаходили обабіч дороги, до них підійшов міліціонер із затриманими біля просіки. Він пошепки переговорив з водієм, той безмовно кивнув на знак згоди і поглядом вказав на кузов.

Далі їхали дуже повільно, бо до борту машини була припнута сухоребра корова. Просувались без пісень, без посмішок, ба навіть без поглядів. Обговорювали якісь дрібниці, як-от погоду чи моду на жіночі короткі зачіски, опустивши очі додолу. Лесеві усе хотілось бодай глипнути на жінку з дітьми, які сиділи на долівці, під самою кабіною. Але він так і не наважився глянути їм в обличчя, хоча знав достеменно, що арештовані прискіпливо роздивляються його і всіх інших. Він це відчував. Боявся стрітись з трійцею поглядами, бо впевнений був, що це люди з його рідного села. Лесь міг споглядати лиш вкутані в онучі брудні ноги затриманих та обшарпані подоли двох спідниць – материної та доччиної й обірвані штанці хлопчика. На литці малого родимою плямою викарбувався хрест. «Та це ж…» – товариш Терен знав прізвище цих трьох.

На підлозі кузова, біля затриманих, стояло два вузли з картатих, латаних хусток. З одного вузла виглядала вишита червоним сорочка та ручка від ножа. «Оце скарб, оце куркулі», – думав собі Лесь і вже хотів був відкрити рота, аби щось сказати, але голова не піднімалась, хоч ти трісни. Ніби хтось невидимий натиснув із силою на потилицю й не давав сил підняти обличчя до дійсності й подивитись тій дійсності в очі. Тихо заспівав, як молитву прочитав:

Міліціонер гикнув, по-молодечому посміхнувся, ляснув себе по коліну долонею та бадьоро доспівав добре поставленим голосом:

По короткій паузі усміхнений міліціонер махнув рукою і половина тих, хто був у кузові, підхопили знану українську народну пісню, яку зазвичай співали і вони, і їхні діди-прадіди під час збирання врожаю. Навіть затриманий хлопчина співав, він виводив так само молитовно, як і Терновий, він заглядався на цього незнайомого дядечка у справному півпальті й чекав від нього розуміння, ба навіть не розуміння чи допомоги, а співчуття, одного-єдиного погляду.

До села лишалось їхати менш ніж п’ять хвилин, і весь цей час над порожніми полями й заболоченими дорогами, над ще вкритими зігнилим листям у передчутті сильних холодів деревами линув спів і, відбиваючись луною від важкого повітря, летів кудись у височінь, ніби просячи в Бога поради та розради. Чулась у тому розрідженому на свіжому повітрі співі не так радість, як молитва.

Оті протяжні «і-і-і-і», «а-а-а-а» та «о-о-о-о» зітханням лились над дорогою, то випереджаючи автомобіль, а то наздоганяючи його.

При в’їзді в село Лесь, ставши над затриманими містком, тричі стукнув долонею по кабіні водія. Гаркнув: «Спини!» й, буркнувши собі під ніс: «До сільради пройду пішки», зіскочив на глевку від постійних дрібних дощів землю. Послизнувся, але втримався на місці, зробив кілька кроків й грюкнув кулаком по борту кузова, що мало б слугувати за команду водієві рушати. Злізаючи з вантажівки, мигцем ковзнув поглядом по жінці з дітьми. «Так і є – Гнатюкова жінка. Гнатюка Михайла жінка. А де ж сам Михайло? А діти повиростали як. Як же їх звати? Миколка, ага-ага, Миколка хлопчик. Дівчинку вже й не згадаю як», – повертало Леся до його сільської минувшини.

Михайло Гнатюк – сільський інтелігент. Учитель, колишній політв’язень, ще з часів дореволюційних. Його було ще до дев’ятсот п’ятого заслано без права оселятись у містах. До Веселівки він пришкандибав напівмертвий. Десь його носило світами. А Лукера того каторжанина підібрала та й на собі оженила. Але ні, не так було, він її покохав, і вона навзаєм, і вже тоді обвінчались. Ото й просвіти в селі було, що від цього Михайла. Він і читати усіх вчив, і писати. До нього неписьменний люд ходив, як листи від дітей чи ще від кого отримував, – аби почитав, а мо’, й відповідь написав. Михайло не просто був інтелігент, та й годі – землю навчився обробляти. І робив це з науковим підходом. Усе щось вираховував та вимірював. Та й родило в них найбільше. І ось діточками природа нагородила, хоча люди на селі пащекували, мовляв, повідсихало в того доходяги в тих тюремних казематах усе чоловіче добро.

Ураз промайнув перед Терновим образ спокійного й врівноваженого, не схожого на селянина чоловіка, – Михайла Гнатюка. «І де ж він тепер, той постраждалий від царського режиму?»

Вантажівка віддалялась сільською дорогою, повільно заїжджаючи на гірку. Перелякана корова навспотикача ледь поспівала за машиною. Соня помахала Лесю рукою, ніби він був її офіційним чоловіком, якого вона щойно пообіцяла чекати з війни. Терновий навідмаш сапнув долонею повітря та відвернувся.

– Товариш має підготувати палку промову. А ви із нами, до сільради? – звернулась Соня до міліціонера.

Той уже відспівав своє й запитально дивився на Тернового, який чалапав до самотньої хати на горбочку.

– Так, – з радістю вступив у розмову з такою чудовою юнкою. Тоді суворо зиркнув на корову й додав: – Треба цих ворожих синів здати на суд. Ач, тікати надумали, сучі діти! – він здійнявся на ноги, клацнув підборами, мало не впав від того, що машина пішла бокаса, й відрекомендувався. – Рядовий Охрім Буженко – начальник веселівської міліції, – та й сів.

Кость Юсовицький, підвівши підборіддя та потягнувши кутики рота донизу на зціплених губах, протягнув довге «у», а тоді враз пояснив, що воно оте «у» означає.

– Рядовий, а начальник.

– Хто був ніким, той стане всім, – думала, що поставила крапку Мойра, але міліціонер додав і цим сам поставив крапку:

– Став. Не стане, а вже став, – і якось спантеличено подивився на затриманих, що, обнявшись, тишком сиділи на брудній підлозі.

Мойра, прослідкувавши за поглядом рядового Буженка, й собі з осудом вилупилась на жінку у вилинялому одязі, з покірним виразом обличчя та червоними чи то від сліз, чи то від холоду очима. Фейлетоністці хотілось розтлумачити дітям, що їхня мати вчинила злочин. Негайно бажалось повідати, як їм буде добре в колективних сиротинцях, куди вони неодмінно потраплять і де їх виховають краще, ніж це могла б зробити ця неосвічена селянка. Діти дивились на товаришку Крум вовченятами. Їм було від сили років по десять, і вони були дуже схожі одне на одного. У цих хлопчика та дівчинки були такі самі, як у матері, безкровні обличчя та відсторонені погляди і… страх. Цей страх передався Соні, й вона здригнулась та відчула неабиякий холод. Кинула погляд на речі затриманої та ласкаво поцікавилась у того, хто її затримував:

– А що в мішку?

Міліціонер пхнув ногою напівпорожній невеличкий мішечок, за який усе ще чіплялись посірілими пальцями дітлахи, та з огидою випалив:

– Тут зерно, а там, – кивнув маленькою головою в бік матері, – пожитки їхні. Куди тікала, дура? – різко запитав.

Соні від цих слів стало моторошно. «Ну, навіщо, – думала, – її обзивати. Зараз не ті часи, не царські, коли людей ображали словом». Вона роззирнулась, шукаючи підтримки в колег, але інші товариші вже спілкувались між собою, обговорювали плани на день, сперечались, тихо бубоніли собі під ніс і ніхто не звертав уваги ні на конвоїра, ні на заарештованих порушників, ні на реакцію Соні.

– Дітей рятувала, – тихо, наче з-під глибокого сну, мовила жіночка, і по її щоках потекли важкі, ніби з силікатного клею зроблені, сльози. Вона не втирала їх, не було в неї сил, аби підняти до обличчя знеможені руки. А сльози не встигали докотитись до підборіддя, аби крапати жінці в пелену, вони вбиралися виснаженою шкірою, висихали, вивітрювались.

Міліціонер зареготав, його регіт підхопили члени агітаційної бригади разом із Сонею. Соня сміялась, аби заглушити свій біль, вона сміялась, аби не чути власного питання: «Навіщо я подивилась їй в обличчя, навіщо я запам’ятала її сльози, навіщо я побачила, що ці діти так схожі між собою?»

– Приїхали! Сільрада! – крикнув Петро Бевз.

Жінки та чоловіки почали через борти кузова зіскакувати на землю. Міліціонера найбільше цікавила корова, яку він відв’язав та повів на задній двір сільради. У кузові, як занімілий пам’ятник, лишились сидіти непорушно лиш Мати та її Діти.

Вони могли знову пуститись навтьоки, адже їхній охоронець пішов. Але не було в них сил. Жінка примружено дивилась на одну з хат, праворуч від сільради, а діти ще більше тулились до матері, так, що, здавалось, хотіли залізти їй всередину, заховатись у материнській утробі від бід цього світу. У їхніх поглядах світилась старість, їхніми душами заволодів страх, вони хотіли додому, але не знали, де тепер їхній дім.

Двоє чоловіків, які щойно вийшли на ґанок сільради, пропустили всередину веселих та говірких газетярів, трохи потеревенили про агітбригаду та її функції, тоді закурили по самокрутці. Спльовуючи крихти пахучого самосаду, який вони ще три дні тому вилучили в одного з куркулів, розгомонілись про проблеми насущні, невідкладні й політичні.

– І нащо їх на станцію волокти? – запитав той, якому було років за п’ятдесят, в того, який ледь доходив до двадцяти та мав сині, мов волошки, очі. – Пустити тут у расход та й ділов.

– Кузьмо Лукичу, ми ж не махновці якісь, у нас все мусить по закону бути. Присудить їм суд Сибір, значить, поїдуть туди, відбувати покарання, а присудить у расход, – молодший задумався, затягнувся та різко мовив: – ні, не присудить. Усе ж таки жінка, діти. Батько, то таке діло. Хіба вони за нього в одвіті?

З сільради хтось гукнув вольовим голосом:

– Октябрине, Кузьмо Лукичу, беріть хлопців та їдьте. У Дружківці підхопите ще трьох ворожих синів. Зайдіть по рознарядки.

Октябрин загасив недопалок об підошву та гайнув за рознарядкою. Кузьма Лукич, випускаючи масивними хмарами дим із перекошеного шрамом рота, почав ходити навколо вантажівки, бити хромовим чоботом по колесах та плескати долонею по залізній кабіні. У Кузьми Лукича на мізинному пальці жовтів довгий огидний ніготь. Чоловік подлубав тим нігтем між зубами й спинився біля відкритого заднього бортика. Довго дивився на жінку, а тоді мовив приглушено:

– Дарма ти, Лукеро, тікала. Віддала б усе, то й дітей зберегла б. А так…

– Відійди, Кузьмо! Відійди, заради Бога, не рви з мене душу, – прогарчала Лукера. – Немає нам серед вас життя.

– Октябрине, ну, чого так довго? – хрипло заволав Кузьма та широкими кроками рвонув до входу в сільраду. На порозі мало не лобами зіткнувся з Октябрином. Юнак ніс папери. За ним вибіг водій, який на ходу гриз червиве поморщене яблуко.

Перед від’їздом Кузьма схопився руками за мішок з пшеницею, який вже ніхто не тримав, хотів був узяти й вузли, але Лукера подивилась на нього так, що не зміг пересилити себе, лиш витяг довгий сталевий ніж і насварив жінку пальцем. Вона монотонно пояснила, ховаючи обличчя в натруджених, укритих синіми жилами руках:

– Не кровопивці ми і не душогуби. Це таке знаряддя, аби хліб різати, а не людей патрати. Не судіть по собі.

– Контрреволюцію розводиш, суко? – просичав Кузьма Лукич і кинув на Лукеру грудкою землі, яку, різко зігнувшись, підхопив.

Жінка не боронилась. Грудка, відбившись об плече Лукери, розсипалась чорною землицею їй у пелену. Лукера зняла хустину з голови, вклала ту землю на краєчок та зав’язала вузликом.

Поки всі всідались, поки командували на від’їзд, поки розвертались з несамовитим гарчанням двигуна, поки матюкались та лаялись, бо машина не бажала відразу їхати, Лукера плакала, випускала з себе усі сльози, робилась жорсткішою. Під кінець плачу, вже коли в тілі не лишилось жодної сльозини, жодної надії на відродження, подумала зі звірячою ненавистю про те, що втратила свій шанс і не зарізала бодай одного з цих дармоїдів, що оце її, трудівницю, та її голодних дітей судитимуть. І за що? За те, що хотіла й вміла працювати, що ростила хліб, вела хазяйство, піднімала на ноги малих. Але відразу після цієї думки кинула оком на власного сина і закрутила головою ліворуч-праворуч.

– Ні, вони також чиїсь сини, – мовила вголос і не впізнала власного тембру, таким він був глухим та безрадісним.

Вони мчали до сусіднього села Дружківка, аби забрати звідтіля ще партію куркулів. А потім усе це плем’я, що як клас уже вироджувалось (принаймні так твердили керманичі), доправити до залізничного полустанку десь між Уладівкою та Калинівкою, щоби потім представники класу, що відмирає, подались у тісних теплушках кудись ген-ген світ за очі, до далекого та безкрайого Сибіру, про який у цих чорноземних краях знали лиш зі страшних старовинних казок та не менш страшних сучасних бувальщин.

Лесь Терновий стояв на порозі батьківської хати, упершись лобом у дерев’яні хиткі двері. Усе не наважувався натиснути на клямку та переступити поріг. У голові не снувало жодної думки, чоловік закляк на одному місті, ніби приріс до ґанку, – не міг ступити й кроку ні вперед, ні назад.

У дворі не було собаки, того, що зазвичай не давав «блудному сину» підійти ближче до подвір’я, бо починав гавкати: без агресії, так, що батьки завжди могли б зрозуміти, на кого здійняв бучу пес. Біля собачої будки сиротливо валялась погнута мисочка, у яку вже давно не клали собачого їдла.

Хлів, де ще три роки тому стояла худоба, німував напіврозвалений та облуплений, подвір’я позаростало бур’янами, а город, який було видно з порогу і який відділявся від подвір’я хистким парканчиком, був схожий на цвинтар – голий та витоптаний, де-не-де перекопаний глибокими ямами, над якими височіли невеличкі горбочки випорпаного із тих ям масного чорнозему.

Двері відчинились самі, Лесь мало не впав до сіней. Навпроти нього стояв батько. Безслівно розкрив свої обійми і прийняв сина, який закляк у неня на плечі. Старий простягнув руку до відра, яке стояло на ослоні в кутку, зачерпнув квартою прозорої холодної водиці та повів молодшого Тернового до хати, обнімаючи його за плечі. Матері в оселі не було. Лесь напився, втер рукавом рота та зопалу бухнувся батькові в ноги, стоячи на колінах попросив пробачення. Старий Мефодій захитав головою, підвів сина, всадовив його за стіл на покуті й мовив без жодних емоцій:

– Мати на роботі, а я, бач, ось лиш йду. На минулому тижні схоронив свого коника. Відмучився в колгоспі. Отакісінький став, – батько показав вказівний палець.

Лесь опустив важку голову на складені руки й так застиг. Слухав батькову розповідь.

Мефодій Гнатович віддав колгоспу все, що просили… що наказав син. Усе! Пішов працювати. І він, і мати, і навіть худоба дуже швидко стали украй немічними. За час, проведений у колективній стайні, охляв, випрацювався молоденький коник, бо ж як проклятий орав землю.

– Найбільше надірвався на тих буксирах, – оповідав батько. – Най би їх грім побив.

Гнівався старий, що батрачив, гнув спину невідомо на кого й для якої такої вищої мети, якщо все валиться, ламається й дохне. Вірніше, вже тепер відомо! На упиря! Згадував, як ходив під паном і як той пан щедро винагороджував за роботу й дивився, аби люди були ситі, бо що ж то за робітник, якщо він голодний. А ці, теперішні совбарини та радвельможі, що роблять, га? Лесь слухав, і хотілось йому або враз оглухнути, або батькові зашити рота. Це ж якщо хто почує? Це ж тюрма! Каторга за такі слова. Батькові посилання в минувшину як не крути, ніяким боком не підтверджували тих гарячих промов, що їм, колгоспникам, щодня доносили до вух різного штибу пропагандисти, яким у селі ніби медом було помащено.

– Ці пролетарії, най би їм повиздихати, мені, старому Мефодію, розповідали, як я до приходу їхнього погано жив. Дають сто грамів їжі на трудодень. Уже й не знаємо, як гроші виглядають, – не дають нам грошей. Трудодні придумали, – старий перевів подих. – І як мені тепер стало добре й привільно жити, розплескуються щоднини. – Наблизився до сина. – А насправді, сину, що не день, то важче жити – страшно жити. Працюємо з матір’ю від рання до смеркання, а поїсти до пуття і нема. А ці горлопани все кричать: «Пятілєтка» та «Дайош», усе вимагають якогось плану, най би їм чорти того плану давали. І все, все, що б не вхопили, тягнуть на зернопункт. А звідтіля не забирають нікуди – нема чим. Транспорту не вистачає, бач, у них. Рук загребущих вистачає, а машин – нє. Все гниє. Ні собі – ні людям. – Мефодій подивився впритул на сина. Пропалив його поглядом, повів далі: – План їм подавай, і то шоб в три роки впоратись… зробити те, що на п’ять запланували. То нащо ж на п’ять планували? Дýрні, дýрні вони і є. І ще – паскуди з паскуд. Людей, що не виконали план, штрафують. І як штрафують – одбирають під опис усе: хату – давай сюди, чоловік з дітьми побіг у хлів – і хлів їм потрібен. Відбирають! Сорочини з дітей знімають та надвір у чому є виганяють. Що це робиться, сину? Га? Ви хоч там у місті про це знаєте? Пишуть ваші газети про те?

Лесь сидів і слухав, а його оте підступне «Я» усе більше розправляло крила, аж тисло зсередини. «От, якби можна було зараз утекти, знов податись до міста, у редакцію. Сидіти там, писати. Я ж добре пишу. Нащо мені це село? Нащо мені ці розповіді?»

А батько вів далі. Нарешті є кому поскаржитись, вилити душу, почути розраду. Син! Син приїхав! Стане за них, немічних, горою. Це ж селянський син! Він зрозуміє!

«Я вже не селянський син», – відмахується товариш Терен подумки. І тут-таки кладе його на лопатки Лесь Мефодійович, селянин, а не товариш, селянин, уроджений в селі Веселівка в тисяча дев’ятсот сьомому дореволюційному році.

Батько не спиняючись оповідає – хоче встигнути за короткий час все розказати. Напосідається на сина. Та хіба ж усе втиснеш у хвилини. Тут роками розповідати, та й то не все опишеш до ладу.

Коли почались скажені перегони хлібоздач, коли доводили неможливі плани по зерну, м’ясу, молоку, люди, чесні люди, не злодії, не крадії, не душогуби, пішли красти. Вночі вилазили, як ті вужі, на поля та визбирували із колгоспних ланів усе, що так чи так гнило в землі, чого кволі колгоспники не в силах були зібрати й обробити, що випало й от-от мало б пропасти. Та й те видирали із рота, висмикували і ліпили як доважок до того супостатського плану, ще й судом погрожували.

– Суд! – задумливо казав батько. – Либонь, буде суд, лиш пізніше. І судитимуть не нас. Ні, не нас. Їх судитимуть!

«І мене», – стрельнуло думкою, аж Лесь підхопився й заходив по хаті.

– А де Гнатюк. Михайло Миколайович де? – згадав вранішню зустріч з Гнатюками і зазирнув батькові в очі.

– Та де ж? Там, де й усі отакі непримиренні та гарячі. На каторгу рік ось буде, як забрали. Гатять людом ту Сибір, а вона все просить і просить ще. А мо’, вже по ньому й слід охолов, закопали десь, та й… – махнув приречено рукою, мовляв, не питай сину.

– Та як же так? Та він же комуніст, він же… – і урвав фразу.

А батько скаржився на теперішні закони, які ніщо інше як беззаконня та розбій.

– Улітку, як зерно ото було дозріло, вже не лиш погрожували, сатани, а й хапали за колосок, за десяток зернин, за побачену прив’язаною до пояса торбинку, що теліпалась зі жменею жита, – перейшов на шепіт. І шепіт цей був гарячим, хворобливим, стриноженим. – У полях тьма людей постріляних, мічених маленькою дірочкою в лобі. Усі як один – з тим тавром. І рівнесенько, стерво, клало, між брови. Акуратно. Працював спеціаліст, стрілок, мисливець… на людину мисливець, живодер. І знають же люди – хто.

– Хто? – спитав Лесь, і йому волосся стало сторч, от, відчував, як ворушиться, бо ж знав, що зараз почує чиєсь знайоме ім’я.

– Та хто – свої… Кузьма Лукич, либонь, – відповів батько й зітхнув, а затим і перехрестився. – На власні очі бачив, як Філоненка-молодшого… пам’ятаєш хлопчиська з лівого кута? Такого шмаркливого й бистроокого? – Лесь кивнув, мовляв, пам’ятаю, ще як зачув прізвище, але Мефодій ніби спеціально нагнітав: – Тягли його на ряднині аж від поля. Та й то, як тягли? Як брудну цурпалку якусь. А тоді вивалили під сільрадою як різаного кабана – нате, дивіться, якого ми вам ворога встрелили. А в лобі ото відмітина, а в задубілих руках – зерно. В обох долонях затиснуте, – старий показав, як то воно було затиснуте, те зерно. А далі вів крізь зціплені зуби: – Лукич ті долоні розтиснув, ставши коліном на здерев’янілу руку, та зерно вигріб… для плану. Страх прийшов у Веселівку. Люди он гомонять про антихриста, йдуть молитись аж до Києва – просити заступництва.

Мефодій перехрестився, дивлячись у порожнє покуття. Лесь відчув у батьковій напруженій спині не висловлене питання, адресоване синові.

– Як вам так необхідно, то можна образи` поставити назад, – недоладно бовкнув. – Зараз із цим уже не так строго. Якщо… то…

Батько перевів бесіду на інше.

– Он, перекопали буксирники весь город, поштрикали щупами. Думали, що ми з бабою пшеницю ховаємо там. Яка пшениця, сину? Де вона? – старий схопив сина за пальто. – Забрали торбинку квасолі, стільки ж гороху. Мати боронила сушню, яка на горищі зберігалась, – старий Терновий показав пальцем на стелю. – А вони жінку стару та прикладом… та у груди. Але шо їм? Мати твоя полежала-полежала та й пішла в колгосп по трудодні, бо ж їсти щось треба, – Мефодій набусурманився, почорнів аж весь. – А ти що сюди прийшов, сину? Це ж нащо? Ти, сину, тікай звідсіля, хоронись у місті. Нема чого.

Старий татусь мов навіжений почав виганяти сина з хати, штовхав його у спину, вів під руку до воріт, наказував тікати, просив не сперечатись із «теперішніми» й не потикатись до Веселівки, бо ж сюди вже ступив голод немилостивий.

– Заморять нас тут, їй-бо, правду кажу, – шепотів й роззирався навкруги, чи не чує хто. – Дем’ян з провулка… – Мефодій кинув рукою кудись убік, – хотів ото до брата податись в Одесу. Зібрав торби та й з усією родиною й вирушив. Кажуть, бачили їх, обідраних та голодних, – ходять навколо двірця в місті, руки простягають. Чи обікрав хто, чи червона валка дорогою обдерла – невідомо. А люди ж були роботящі, нікому й слова лихого не казали. Йди, сину, йди. Я матері од тебе передам словечко.

Так і не зміг пояснити батькові, для чого приїхав. Старий думав, син прийшов побачитись… може, востаннє. А він прийшов агітувати. Терен швидко пішов вигоном, тоді шляхом, тоді не озираючись побіг що є духу.

«Агітувати-агітувати-агітувати», – слово билось у скронях і відлунювалось на рівні сонячного сплетіння.

Він біг довго, біг на межі можливостей. Ніби од того бігу залежало чиєсь життя. Ніби, якщо він добіжить вчасно, – все ще можна буде врятувати, а як ні, то… Лесь метався, хотів був заховатись у просіці, впасти на землю, запорпатись у багно, аби ніхто його не знайшов, ніхто більше не запитав: «Навіщо ти тут?» Важкі думки витісняли одна іншу. То Лесь мав намір дезертирувати з агітбригади й нісся в бік міста, тоді кидався рятувати батьків і повертав, на півдорозі спинявся, широко розставляючи руки та крутячись, ніби питав у природи, що йому робити. А в голові проносилось страшне: «Най би мій батько вмер, най би матір моя померла, аби не бачили вони, нащо я приїхав». Молодик хапався обома руками за шкіряного кашкета, стягав його та кошлатив непокірне волосся.

Не пам’ятає, як ноги занесли його на сільський цвинтар. Бродив, як сновида, між могилами, між свіжими насипами. От, його однокласника Харитона Зубрія могила. Он, муляра сільського Панаса Петровича, ач і дружини його тут-таки, овва і їхньої дочки, Марусі, що була трохи несповна розуму. Довго сидів, замислившись над свіжими хрестами.

Як сонце вже тікало за обрій, знесилений, поплентався слизькою від мокви дорогою до сільради. Йшов невпевненою ходою, ноги роз’їжджались на глиняному місиві. Діставшись сільради, зрозумів, що не чує, що йому кажуть якісь невідомі люди у гімнастерках, що йому торочать Кость Юсовицький, Соня й Мойра, про що балакає Петро, надмірно ворушачи губами й втираючи ті губи рукавом. Блимав на них порожніми очима, морщив лоба, сп’яніло кивав. Соня принюхувалась до Леся й висловлювала припущення, що він десь хильнув зайвого й тепер от, п’яньма-п’янючий. Але він, Олесь Терновий, цього не чув, бо суцільна тиша накрила його. «Як добре, – думав чоловік, – як добре бути глухим. Аби ще й німим… до цього ж. А ще й сліпим… аби…»

– Його треба вкласти спати. Нумо, товариші, – наказовим тоном мовила Мойра. – Що ви до чоловіка причепились. Товариші, дайте йому спокій. Він, видко, не відпочивав кілька діб, от і виснажився.

Мойра відвела знеможеного колегу до окремої кімнати, де стіни були завішані портретами різномастих вождів – від гриватого й задумливого Карла Маркса до вусатого й усміхненого самими очима Сталіна. Були тут зображення Леніна – і самого, й з ходоками. Окрім картин, кімната була вставлена кумачами. На підлозі стояли мішки, мішечки, згортки, вузли з пшеницею, горохом, вівсом та іншими вилученими лишками. Жінка постелила на вузьку лаву ряднину, підклала під голову Лесю мішечок з квасолею та наказала спати. Оскільки Терновий не чув, що вона йому каже, Мойра закрила його очі власноруч, ще й притримала долонею повіки, аби вони не відкрились. «Наче мертвому», – встиг подумати Лесь перед тим, як впасти, мов у глибокий чорний колодязь, у сон.