Чотири пори життя

Вечір життя. Життя коротке, щоб казати «Ні»…

— ЗДРАСТУЙ. Це я, — без тіні сентименту сказав у трубці чоловічий голос, який завжди змушував мене шукати валеріану.

Зазвичай опісля чергової телефонної розмови, запивши десяток-другий гірких крапель водою, цілком спустошена й розбита, я довго дивилася на телефон, який, здавалося, ще вібрує від недавньої словесної напруги.

З цим чоловіком ми ніколи не сперечалися. І навіть не кокетували. Але завжди наші розмови нагадували кориду. Чоловік у ній виконував дві ролі одночасно: тореадора (з двома червоними полотнищами) і бика. Щоразу мені важко було збагнути, хто з них нападає, а хто захищається, і яка роль у цьому відводилася мені.

Я жаліла тореадора, який змушував лютувати бика, і ненавиділа бика, що навіть через слухавку робив уже й мене тореадором.

Якби я мала більше сили волі, чи, може, впертості, я б також могла здолати в собі опір вічної миротвориці і відпустити на чотири сторони лютість власного бика — невтоленність жаги до цього чоловіка. Але, тільки зачувши у собі хіть до нападу, витягала звідкись біле, капітуляційне, полотнище. І метаморфози з перевтіленням бика у миротворицю продовжувалися.

Втихомирювалася від самого тембру його голосу, доволі часто не вникаючи у зміст казаного. Все одно всі слова довелося б просіювати, як на ситі, потім робити «фіфті-фіфті» і ще раз пропускати крізь решето.

Іноді мені здавалося, що наші словесні бої, врешті-решт, зробили нас сіамськими близнюками, в яких переливалася і пульсувала кров нападника й захисника одночасно, й годі було збагнути, у кому чиєї крові переважало.

Однак я так втомилася на цих виснажливих коридах, що іноді сама себе відчувала полотнищем, яким намагався затулитися чоловік-тореадор від себе ж, чоловіка-бика. Він збуджувався і заспокоювався мною, не надто переймаючись думкою про те, що в цей час почувала я.

Можливо, це хобі всіх чоловіків — у ролі своєрідного прапора тримати жінку, тим самим доводячи собі й оточуючим чоловічу спроможність і прикрашаючи таким знаменом своє існування.

А може, як і кожна жінка, я перебільшувала свою роль у його житті, думаючи, що важу для нього надто багато.

Усе було просто. Ми йшли одне на одного з любов'ю, близькою до люті, і лютували з не меншим азартом, аніж азарт пристрасті. Так, саме так: ми йшли одне на одного, а не одне до одного.

Наша корида тривала близько року. Телефон став чи не головною ареною невидимого бойовища…

— Де ти? — запитала без особливого ентузіазму, будучи готовою почути у відповідь усе, що завгодно, крім правди.

— Десять годин їзди до тебе, — відповів голос у трубці.

Велика спакована валіза ошкірилася з підлоги кольоровою розкритою пащею, як пащею невивергнутого вулкана.

Я зітхнула, очевидно, так голосно, що голос на другому кінці стривожився:

— Ти не сама?

Хм… «Ти — не один», — із дня у день, як папуга, повторює чергову дурницю популярний канал і, мабуть, не помиляється.

— Я не сама. Зі мною на завтра квиток до Варни, — зітхнула я вдруге. — О дев'ятнадцятій двадцять сім поїзд номер вісімнадцять у даль загуркоче…

— …І ми підем, де трави похилі, — сміючись, перебив голос із телефону. — Кажу тобі: десять годин їзди до тебе. Якщо їхати дуже швидко, то вийде дев'ять. Зараз… — я зрозуміла, що він дивиться на годинник, — майже ціла доба до твого поїзда. Вдосвіта я застану тебе ще сонною. Півдоби — наші. Так що розкладай валізу і чекай мене на світанку. У мене дві години будуть вільними.

— Ти сказав півдоби…

— Півдоби — наші, а дві години — вільні.

— Ти зателефонуєш? — перемовчавши, запитала з безнадією в голосі, що могла би зворушити навіть камінь.

— Я подзвоню у двері. Двічі по два дзвінки.

Я мовчала.

— Де ти? — тепер запитав він.

— В десяти годинах від тебе.

— Чекай. Ще сонце не зійде…

— …Як роса очі виїсть, — послала навздогін коротким гудкам чергове зітхання.

…ЯКЩО ЦЕЙ чоловік колись позбавить мене життя, я подякую йому навіть із того світу, що нарешті звільнив від себе, думала я, навіщось і справді викидаючи з валізи щойно складені речі. Літні сукні, сарафани, купальники, косметика, парфуми, прикраси… Розкидане по кімнаті різнокольорове дрантя, яке я добирала з особливою прискіпливістю і ретельністю, тепер викликало хіба що глухе роздратування. Для кого воно призначалося, якщо лише один необов'язковий дзвінок одного баламутного чоловіка змусив тепер ці красиві, дбайливо спаковані витребеньки літати по спустілій квартирі? Посеред шовкового й запашного гармидеру, з квитком у одній руці і туристичною путівкою в іншій — майже ненависно дивилася на червоний телефон, що випинав свої округлі боки з книжкової полиці, неначе сміявся сам із себе, а швидше, з моєї змілілої враз рішучості почати нове життя.

За кілька останніх місяців мої нерви напружилися до краю. Коли б і справді чимось можна було зафіксувати стан нервів, мої би видалися зітлілими і спорохнілими, як довго злежалі у землі речі.

Колись у дитинстві, в селі у бабусі, я стала свідком моторошної сцени. Сільські чоловіки разом із гробарем Гаврилом, копаючи могилу для когось із односельців, не розрахували місця і, натрапивши лопатами на добре збережену труну сімдесятирічної давності, відкрили її. З цікавості. Знаючи, що могилу ніхто давно не доглядає. Від майже мініатюрної жінки з колись дуже дрібними рисами обличчя у домовині лишився просто попіл, форма якого відповідала формам тіла й одежі. Коли Гаврило торкнувся рукою головного убору покійниці, те, що називалося колись хусткою, розсипалося й осіло густим попелом на дні труни.

Мої теперішні нерви нагадали б могильний попіл, якби хто спробував їх торкнути рукою…

Від завтрашнього дня я справді хотіла почати інше життя. У чому полягала його іншість, не сказала би й на сповіді, але що воно повинно докорінно змінити стан постійно триваючої кориди і якось переінакшити мої дні, знала напевне. Мабуть, я сподівалася у попіл вдихнути життя. Востаннє.

Чоловік, який змушував носити валеріану замість обручки, довший час був допінгом, однак тепер він дедалі частіше ставав депресивними пігулками в моїх самотніх, одноманітних днях.

Після ненаситної пристрасті, смак якої з ним я відчувала особливо гостро, він надовго уникав мене, як чуми, щоб за якийсь час, і обов'язково зненацька, знову поглинути своєю палкістю. Іноді мені здавалося, що він бавиться зі мною, як бавиться старий розпещений кіт зі сліпим мишеням, ніби бажаючи довести мене до сказу. Але коли з його скупого горла виривався голосний і болісний стогін жаги, не думаючи, прощала всі його провини переді мною — і почувала себе справжньою царицею на бенкеті життя.

Він був чоловік-невидимка, чоловік-невловимка. Ніколи не знала, який черговий сюрприз він готує для мене. Щоразу налітав, мов коршун на здобич, затуманюючи голову якимись скупими, але від того ще солодшими словами, які робили мене сліпою і глухою до всього, що відбувалося поза нами. Я вчилася прощати його великі дурниці і ще більші прикрощі. Та це було ненадовго.

Він чи то любив мене, чи грався зі мною, як великий німий, — мовчки. Без клятьби. Без обіцянки, але що найобразливіше — без розпитувань. Його не-розпитування ображало неймовірно. Я не почувала себе живою істотою, коли він не цікавився нічим, що могло мати бодай якусь дотичність до мене. Жив своїми відчуттями і розчинявся в мені лише тоді, коли ми залишалися наодинці.

Коли ж зникав із очей, тоді, мабуть, і я зникала з його серця. Була впевнена, що він згадує про мене, лише коли я потрапляла йому на очі. А на очі потрапити можна було тоді, коли він згадував кількість годин їзди до мене. Відстань між нами вимірювалася годинами до зустрічі, а не кілометрами.

Колись я сказала йому напівжартома-напівсерйозно: «Ось уже майже рік у мене триває час обіймати, а твій годинник показує час ухилятися моїх обіймів».

Відповідь була достойна:

— Ти би краще на ніч читала не Біблію, а книги про смачну і здорову їжу. А ухилятися слід сплати податків, а не обіймів.

Йому було добре. Він дихав здоров'ям, безпечністю і безтурботністю. Він жив, наче жартував, і хотів перетворити на жарт і моє життя також.

— Ха… — казав, не слухаючи моїх зітхань, — до завтра можна не дожити. Можна не прокинутися. Потрапити під колеса авта. Упасти в каналізаційний люк. Стати жертвою маніяка. Та, Господи праведний, є тисячі способів зникнути з цього світу миттєво, і є лише один спосіб відчувати радість життя.

Через те, якщо можеш, живи весело, радісно сьогодні, розумієш, сьо-го-о-о-о-дні. Пам'ятай: ти створена для сміху і обіймів. А все решта — дурниці. І хай болить голова в дятла, що в магазині черствий хліб, а у твого начальника — черстве серце…

ДОТЕПЕР Я ДУМАЛА, що черстве серце в нього, та коли він кружляв мене над собою і приспівував щось веселе чи сороміцьке, я справді хотіла жити весело.

А в телефонному режимі, як він любив висловлюватися, у нас тривала корида. Я підозрювала, що причиною цієї безглуздої кориди є ревнощі, а ще більше — постійна розлука. Мабуть, тому він і віджартовувався:

— Корида? Це для різноманітності. Інакше дні стануть прісними. І ми вкриємося мохом.

Іншим разом він нашіптував, перебираючи губами моє волосся:

— Ти ж знаєш: я — хакер жіночої психології. Я спочатку шукаю помилки у програмі, потім обдумую шляхи проникнення в неї, а далі — перепрограмовую жінку на свій лад.

Тоді ці слова нічого, окрім кривої посмішки, в мене не викликали.

Хм… Воно й не дивно: хіба може жінка думати, коли вона почуває себе гарячою глиною в руках скульптора?

А слід було, голубко, почувати себе комп'ютером, чия програма виявилася такою простою і зрозумілою, що стала доступна аматорові-хакеру.

Але чи встежиш, коли скульптори перероджуються у хакерів?

Та й чи тобі почуватися комп'ютером, коли ти споконвіку привчена до рахівниці й олівця?

…НЕ ЗНАЮ чому, але я майже безнадійно дивилася на завтрашній квиток до Варни. Усе в мені підказувало, що йому вже можна влаштовувати поминки.

У вікнах сутінки змінилися темрявою.

Із сусіднього балкона запахло нічною матіолою.

Серпнева спека зробилася прохолодою.

А я сиділа у квартирі, як у клітці, і не чула в собі ні радості, ні печалі.

Я хотіла неможливого — спокою і Його. Знала, що так не могло бути. Але, разом з тим, найдужче хотіла змінити бодай якусь дрібницю у своєму житті. Надії на зміни чомусь пов'язувалися із рожевим квитком на Варну. Ілюзія того, що зміна місця внесе зміни в суть життя, тримала мене, як на прив'язі.

Завтра вдосвіта, коли зійде сонце, ще з порога, скажу йому правду: що я хочу змін. Що не можу більше його так чекати. Навіть космонавти мають зв'язок із землею. А він же не в космосі і не на дні океану. Що його жарти дратують і не відволікають від проблем. Що не хочу любові, а хочу певності, пев-но-сті, ста-біль-ності, як сказав би наш президент. Ось що я скажу йому завтра, щойно він переступить поріг квартири…

Боже праведний, за що ти позбавив мене ясного розуму? Чим я так завинила перед тобою, що ти робиш із мене на старості посміховисько?

Мені сорок п'ять років.

Я маю роботу.

Квартиру.

Мої діти живуть у столиці.

У мене гарна репутація.

Але я не винна, що вдова. Що розбита життям. І що не можу бути вдовою до смерті.

Може, була б нею, коли б не отой фатальний розмін квартири після чоловікової смерті, що обернувся для мене землетрусом.

Тепер я розумію, чому Він виявився таким великодушним і доплатив мені навіть більше, ніж насправді коштувала квартира. Корида — ось справжня величина доплати за «чешку» поліпшеного планування.

Він хоче мене переінакшити. Він хоче привчити до себе такого, яким є насправді. Але це все одно, що в перелицьованій сукні намагатися бути примою.

Подеколи я його розумію. Але ще більше люблю. А коли чую, що люблю, тоді не розумію нічого.

Коли йому буде бодай сорок, він подивиться на життя по-іншому. Втім, чоловіки його складу живуть, як на мінному полі, — чим більше небезпеки, тим більше пригод і авантюр.

Та мені страшно мого віку.

Соромно цієї шаленої пристрасті, яку ми розпалюємо одне в одному.

Я так не навчена.

Я боюся стати смішною.

Мені треба думати про майбутніх онуків і клімакс, а я, як дівчинка, плачу в подушку, коли він каже «…за півгодини!», а з'являється за місяць.

Не можу йому дорікати, але й не можу чекати, поки черга дійде до мене. У нього, напевно, гарем дівулиць. Молодих, тонкошиїх і товстошкірих.

А в мене він один, і його рука на моїй долоні перекреслює всю мою дотеперішню статечність. Я повинна ховатися з ним і ховати його від світу. Мене б засміяв останній алкоголік, коли б я призналася, що люблю чоловіка на п'ять років старшого від свого сина. Кара Божа упала на мене за якісь гріхи і зробила наймичкою свого ж серця.

І я, нещасна, хочу врятуватися від цього сорому у Варні?!

Чи, може, я хочу втопитися біля берегів Варни і звільнити себе від сорому?!

ТАК. ТРЕБА ЩОСЬ робити. Спекти якісь крендлики. Зварити червоний борщ. Прибрати з підлоги одяг. Стерти пилюку. Щоб зустріти його вранці по-людськи.

Ніколи не зустрічала його по-людськи. Ні, правильніше б сказати, по-домашньому, а не по-людськи. Бо він падав на мене яструбом, але я ніколи не знала, коли точно яструб звалиться на мою голову.

Вичищений до мого від'їзду холодильник із надрізаним кавуном, банкою рибних консервів, трьома яйцями, пакетиком кетчупу і двома брикетами «Галіна Бланка» не викликав жодного ентузіазму. Я слухала, як б'ється моє серце. Треба зробити кардіограму. У здорової людини серце так битися не може.

Хм… Але я буду мертвою, коли не чутиму, як б'ється серце. Хай б'ється, як йому хочеться.

До ранку довго. Можна робити, що завгодно.

Полежати у ванні… Ось так… Жменька морської солі із запахом бузку на цей раз чомусь викликає мало не алергію. Не заспокоює і контрастний душ. Крізь відчинені у коридор двері ванни добре бачу себе у великому настінному дзеркалі.

Ясна річ, схуднути настільки, щоб виглядати котроюсь із його дівулиць, я не зможу та, мабуть, і не варто. Але підправити колір обличчя — це ж можна? Можна. Серце чи печінка, чи що там іще постійно нагадує про себе, не заважають же дбати про колір шкіри? Не заважають.

Де моє улюблене дитяче молочко? Ось воно. У синьому тюбику. Воно приємно заспокоює шкіру. А пахне як… Лише нікому нюхати.

Та-а-ак. У цій масці з білої глини з медом я схожа на індуску, а може, на Хіврю з бабусиного села. Але все одно… тілові легко і якось лоскітно. Можна лежати в темряві і думати про своє життя-буття, чекаючи до ранку тих — завжди варварських, двічі по два, — дзвінків у двері.

Сміх та й годі. Хотіла би підправити свої вади, так нічого підправляти. Усе вже підправлено природою і віком. Не втрутишся. Залишається хіба що шукати відповідну оправу. А яка вже оправа… Хіба мереживна нічна сорочка, мерехтіння свічки і келих вина.

Кажуть, я стала дивною. Онде на роботі шепталися, що записалася, мовляв, до покаїнців-сектантів. Та перед ким ще більше каятися, ніж перед холодною нічною подушкою, чи он перед тим глухим настінним дзеркалом, яке як не збреше, то покаже правду точніше, ніж годинник час у Гринвічі?

Ясна річ, дивна.

Бо мовчу.

Не плачу ні перед ким.

Не скаржуся.

Лише терплю, зціпивши зуби, як від болю.

Чому, як від болю? Таки ж від нього, проклятого…

Цікаво, хотіла б я знати, а якими були б ви, коли б вас упродовж року повільно розпилювали на пилорамі?!

Говірливі утішальниці, ким відразу по смерті чоловіка були мої старі приятельки, давно дратують. У них свого трауру при живих чоловіках не менше. Вони не здогадуються, що я скрутилася, як равлик у своїй хатці, і нікого туди пускати не хочу. Не буду ж я запрошувати приятельок на каву, щоб спішно відпроваджувати їх по домівках, коли тобі скажуть «…мені півгодини їзди до тебе». Та й про що нам тепер говорити?

Я стала глухою до чужих проблем. Кажуть, любов облагороджує. Можливо. Я раніше не знала, що це таке. Але те, що маю я, — то не любов. Безумство.

І завтра я вирішила його зректися… от, дурепа, нібито безумство піддається волі.

Потихеньку, що й не помітила коли, моє життя за останній рік перетворилося на суцільне чекання: з моря — погоди, з неба — дощу, з телефону — чоловічого голосу і дзвінка у двері.

Двічі по два.

І обов'язково — по-варварськи.

ЧИ МОГЛА Я колись подумати, що таке може трапитися саме зі мною… Та, зрештою, справа навіть не в тому, що так є, а в тому, що я не чую сорому. Я, — добропорядна матрона, яка щотижня пече завиванці й передає дітям у Київ, квасить капусту і крохмалить білизну, щонеділі ходить на цвинтар, страждає від безсоння — і яка не страждає від сорому?!

Ця кара таки від осуду. Сказано, не суди…

В далекій молодості, коли я знала, що є лише обов'язок, і не знала, що є ще й пристрасть, найдужче хотілося запитати свою сусідку Оксану — біловолосу щебетуху, як їй вдається жити з двома чоловіками одночасно — зі своїм і з коханцем?

Якось у дворі, коли наші діти бавилися пісочком, Оксана попросила доглянути її хлопчика: їй треба було відлучитися на годину. Ми дивилися одна на одну — і кожна знала, що про неї думає інша.

Оксана довго мовчала, а далі сказала:

— Не засуджуй мене… Якщо я цього не буду мати, я кинуся з моста у воду. Я не можу без цього… Може, колись зрозумієш.

Тоді я зашарілася. Весь наш будинок гудів, що Оксана безбожно волочиться з інженером із маслозаводу, а її чоловік Саша після роботи допомагає Оксані прати.

Правда, Оксанина доля склалася дуже печально. Казали, що в пориві ревнощів її покалічив коханець, але Оксанин чоловік багато років розповідає вигадану історію про дорожню аварію — і щоразу розповідь обростає все новими деталями.

І вже багато років Саша виносить інвалідний візок з Оксаною у той же двір, де вона бавить у пісочку їхнього із Сашею внука.

Не знаю чому, але я й справді вголос ніколи не засуджувала Оксану, навіть якийсь час нерідко приходила до неї, коли бачила похилену на підвіконня голову в короні раптово посивілого волосся.

Ми ніколи жодним словом не обмовилися про ту страшну історію, та коли наша сім'я переїжджала на іншу квартиру, Оксана, не дивлячись мені в очі, сказала:

— Ніколи не роби так, як я. Краще скоч із мосту у воду, але не роби цього при живому чоловікові.

Тоді я недобре подумала: а нащо ти робила, коли знала, що то зле?

Дотепер я не мала потреби скакати з мосту у воду. Хоча Оксанине застереження засіло так глибоко, що, коли б не смерть мого чоловіка Василя, я, не вагаючись, могла би сказати «на все життя». Тепер я вже не думаю, що саме страх перед можливістю відплати сковував мене впродовж багатьох років — і через те я ніколи не шукала собі пригод із чужими чоловіками.

А можливо, моє дотеперішнє життя було втечею саме від Оксаниного застереження?

Хтозна.

Ніколи не замислювалася над цим.

Сердечні пристрасті якось оминали наше з Василем тривання. Він був (Царство йому Небесне) у міру палкий, у міру стриманий.

Анатомія наших сімейних почуттів — давно і назавжди зрозумілою.

Розмови про щось більш інтимне, ніж діти, ніколи нас не займали.

Нічні фантазії не навідували мене навіть у час відпустки, яку ми з чоловіком проводили нарізно.

Ми завжди знали, чого можна чекати від іншого.

Мені навіть подобалася така розмірена правильність, яка не впливала на серцебиття і різку зміну настрою.

Наші приятелі, зазнаючи повної, як на мене тодішню, і безглуздої амплітуди почуттів, нерідко жартували, що з нас можна писати енциклопедію сімейного життя.

Мені було зручно, а може, навіть добре у нашому прогнозованому добробуті: я не знала шторму крові у жилах.

Лише єдиний раз, коли голова нашого профкому, підписуючи подані мною документи, надто гаряче притиснув мене, боляче перехиливши на стіл, — переді мною за мить секунди блиснула Оксана в інвалідному візочку… Відштовхнутий голова незграбно впав у своє крісло і чомусь голосно, і, як мені здалося, хижо засміявся.

Відтоді я люто не злюбила його, якого, на диво, шанував увесь колектив, а жінки таємно зітхали, перебиваючи оплесками його правдолюбні промови на профспілкових зборах…

ТА-А-А-АК… Я зморилася від свого думання, і хочу спати, спа-ти-и-и. Боже, як добре, що мої кістки і голова почули втому. Я спатиму до ранку, а може, лише до схід сонця. Але нарешті — без брому чи тазепаму.

Мій сон нагадуватиме сон полохливої лані на молоденькому моріжку під старезним буком.

До мене поспішає олень.

Його шкіра пахне гарячою плоттю, у мене пересихають губи… як добре, що в мене злипаються повіки… один, два, три, чотири… мій лікар рекомендує рахувати доти, доки можеш… сорок чотири… шістдесят сім…

Це я знаю й без лікаря… сто тринадцять…

Найважче перебути до ранку.

Поки почую тих два по два варварські дзвінки, ще тричі кине в жар

і чотири рази я змерзну,

двічі поміняю нічну сорочку — яскраво-червону на темно-синю.

Закипить і вистигне кава.

У когось на балконі сім разів прокукурікає півень.

Автореверс зледачіє перемотувати плівку із вкрадливим, і від того більш дратівливим, золотим саксофоном.

Хлорована вода з-під душу викличе нудоту.

Перелякає перший різкий дзвін трамваю.

ВДОСВІТА ДЗЕРКАЛО таки підтверджує, що обличчя жінки — це фотографія її минулої ночі. Я ще могла би прикласти до мішків під очима натерту картоплю чи заварку з чаю. Але потім можна не встигнути їх змити. Два по два очікувані дзвінки у двері, ладні звести з ума, бо ніколи не знаєш точно, коли вони тебе дістануть: коли ти витискатимеш з тюбика зубну пасту, розпилюватимеш очищувач повітря, протиратимеш змокрілі пахви, чи коли щогодини мінятимеш білий бюстгальтер на чорний і навпаки.

…Коли в передпокої він бере мене за плечі, я щоразу кажу: «Пам'ятай, що я пам'ятаю про тебе». Він сміється, плеще мене по щоці, тоді голосно цмокає у скроню і мовчки зникає за дверима…

А тепер я дивлюся на годинник, стрілки якого несамовито гасають по циферблату, ніби вони заповзялися саме сьогодні оббігти навколо екватора, — і чую, як у мені мертвіє кожна клітина: годинник показує полудень.

Отже, вчора перейшло у сьогодні, може, уже хилиться до завтра, а я й не помітила.

Коли він каже «поки сонце зійде», це слід розуміти з точністю до навпаки. Але навіть я, така загартована постійним сонцем, що сходить, і ніяк не зійде, не можу подолати свого повільного змертвіння.

Якби знову заснути…

чи тихо знепритомніти від втрати крові, яка витікає з порізаних жил…

чи жбурнути на сходи за вхідні двері надокучливу кішку…

Та кішки у мене немає.

Мої жили цілі-цілісінькі.

На жодну антидепресивну чи седативну пігулку організм не реагує.

І я привидом сную між спальнею і кухнею, раз по раз визираючи у вікно.

Розшторені вікна не заважають сонцю нишпорити по квартирі — і лють, страшна лють на оцю, колишню його, квартиру, на сонце, що припікає, на день, що безсоромно панує довкіл мене, — лють на весь світ охоплює мене з несамовитою силою.

Чоловікам легше. Вони можуть напитися, вдаритися у блуд, набити комусь пику. Та, Господи — Боже мій! Чоловіча лють має дві тисячі виходів. А що залишається для мене?

Валідол?

Мокра подушка?

Побиті тарілки?

Ну, побила одну. Півпорційну із золотистим обідком. А тепер шукаю перекис водню, щоб залити порізаний палець. Водню, звичайно, нема. І спирту нема.

Добре було б випити вина. Вина немає також. Взагалі в цій квартирі нема нічого, окрім запаху колишнього господаря (господаря квартири чи теперішнього мого господаря?). А те, що є, допомогти не може.

Треба було би щось зїсти. Солена «Галіна Бланка» просить якогось сухарика. Немає навіть сухарів. Після переїзду я ще не встигла розпакувати, як слід, речі.

Ні, не так. Я не хотіла встигнути. Мені поспішати нікуди. Лише у спальні й на кухні стерильна чистота і порядок. Але ніде нема навіть шматочка хліба. Я планувала сьогодні вранці (чи це вже вчора?) вийти в місто за продуктами на дорогу. Мої плани зруйнував один телефонний дзвінок.

А я чекаю дзвінка у двері.

Немає ніякого.

Є квиток на Варну. Його тепер можна взяти під скло і повісити замість образка над ліжком.

О цій порі софійський поїзд, мабуть, стоїть на румунському кордоні, підвішений над колією, і йому міняють колеса. Варна видніеться у тумані.

А за туманом нічого не видно… хіба що сіль від сліз.

…Увесь день я металася до телефонної трубки: чи не заклинило, не заблокувало, не відключили? Монотонні гудки лише розпалювали лють — і я кидала трубку, як найпідступнішого ворога, вкладаючи у цей кидок усю свою ненависть. Цікаво, коли на світових змаганнях спортсмен кидає ядро, він вкладає у свій кидок свою лють чи любов?

Зиркнувши на циферблат великого настінного годинника, я навіки мовчки попрощалася з Варною. Варна ніде не дінеться. Хіба море змиє сантиметр-другий суші. А гроші, викинуті на вітер, уже не порятують моїх статків, але й не зроблять жебрачкою. І так жебракую біля підніжжя його примх. Хоча, краще була б роздала ті гроші прошакам під церквою. Може, випросили б для мене, нещасної, розуму.

…ЦЕ НЕ ДЕНЬ. Уже глупа ніч, задушлива, із терпким запахом розм'якшеної гуми і смаженої картоплі від сусідського балкона.

У мене немає навіть сирої картоплі. Нічний омлет із трьох яєць змусив згадати про токсикоз під час першої вагітності.

Мене зараз могли б заспокоїти голоси моїх дітей. Але ж вони знають, що я в дорозі на Варну.

Що їм скажу? Що їхня мама остаточно зійшла з ума і не поїхала у відпустку? Що тепер згадує їхнього тата, лише йдучи на цвинтар?

Ні, неправда. Василя я згадую щодня. Тобто щоразу, коли думаю про цього, іншого.

Навіть коли Василь лежав з інсультом і я уже знала, що його чекає, здається, була твердішою. Тоді я знала: виходу нема. Годинами сиділа біля нього в палаті, дивилася на схудле лице і чула в собі чомусь не відчай і не розпач — лише велику втому і жаль, що так швидко скінчилося наше відносно спокійне життя. А може, не було розпачу через те, що дорослішали діти, і я повинна була їм дати раду? І це було найголовніше.

Чи просто озивалася давня відсутність трепету між нами, а ворушилася лише багатолітня — тепла, але не палка, — звичка до чоловіка?

А може, я тоді жила, вже загальмована заспокійливими ліками? Не знаю.

Але коли тепер плачу за Василем, то, по правді, більше плачу за своїм спокоєм з ним і за тією ясністю в усьому, яку ми мали впродовж багатьох років.

Хто його знає, за яким принципом Бог парує чоловіка і жінку? Чому одні зазнають шаленств, не відчуваючи щастя, а інші втішаються одноманітним і воно їм дає радості більше? А може, не більше. Звідки я знаю, що дає радість: знання, що буде з тобою сьогодні, завтра, за тиждень, чи несамовитість від того, що твоє сьогоднішнє і завтрашнє — невідоме, непередбачуване?

Хіба я колись повірила б, що ось ця розпатлана відьма у дзеркалі із запаленими очима і тремтячими руками, наскрізь просякнута кавою і валеріаною, з червоним, скривленим від плачу лицем, — це я, ще донедавна завжди причесана, спокійна, витримана, з вічною іронічною посмішкою у кутиках губ?! І що причина — у чоловікові, який уже не втішає, а лиш клює, як ворон.

Але ж ти не відмовляєш йому клювати себе?

Ти ж чекаєш, бачиш, як чекаєш його клювання?

Плачеш,

стогнеш,

б'єшся головою у стіну,

б'єш тарілки,

викидаєш через нічний балкон флакони з-під парфумів, дарованих вороном, —

і чекаєш.

Хіба ти могла запідозрити в собі таку себе?!

Колись же ти мала і двадцять, і тридцять років. У тобі і тоді текла кров, а не вода. Але чомусь вона не кипіла. То навіщо це посміховисько тепер?

…ГОСПОДИ, НЕВЖЕ у світі так безлюдно, що жодна жива душа цієї миті не може помилитися телефонним номером, щоб я почула бодай чийсь голос?! Іншим разом тричі на день запитують як не про морг, то про пекарню, але ніхто і ніколи про тебе саму. Чи тобі не самотньо, чи ти жива, чи є вже сьома година?

Година є. Четверта ночі, ба, швидше, ранку.

Це вже коли?

Завтра?

Тобто позавтра?

То він телефонував позавчора, чи коли?!

Не може бути, щоб я втратила відлік часу. Він телефонував увечері, сказав, десять годин їзди.

Опісля я лягла спати.

Потім був день.

Вночі я засмажила омлет (треба його викинути також через балкон) і знов прийшла у спальню.

Якщо довго і тупо дивитися крізь темряву у стелю, волосся може стати дибки. Страшно від тиші і самотності. Начебто місто евакуювали, вивезли за одну ніч, як колись чеченців, у невідомому напрямку, випадково лишивши напризволяще тебе одну…

Ні, нікого нізвідки не евакуйовували. Це я б'юся в гарячці. Бо осьдечки скачуть по сірих стінах коні, літають орли із крилами птеродактів, — і я вже не сама. І собаки гавкають, і півні піють. І я добуваю другу ніч терзань.

Задля чого?!

Лежала б зараз десь на Золотих Пісках, як у раю, думала би про щось приємне, а може, не думала б ні про що — і було б добре.

Ага… добре, де нас нема. А я не хочу, щоб було добре. Хочу, щоб він нарешті дзвінком у двері розпоров могильну тишу.

Може, у світі війна, може, мор чи повінь, може, оголосили мобілізацію — і він через те не йде. А я нічого не знаю.

Навіть «брехунця» у квартирі нема. Телевізор двоїв зображення. Відвезла в ремонт.

Ні, швидше, двоївся мій розум, а я думала — телевізор. Японці розумні, у їхніх телевізорах зображення може двоїтися лише від сліз. То навіщо я позбавила себе радості бачити і слухати дурниці з телевізора? Але і там сліз і болю не менше, ніж води в Тихому океані. Краще вже у цьому бетонному мішку. Ніхто не побачить — ніхто не осудить. Хіба лиш позаздрять.

Господи, де тепер усі ви, що так любите втручатися в чужий спокій?

Чому не гамселите у двері жебраки, дільничні інспектори, податківці, пожежні охоронці, паспортисти, злодії, рекетири?

Хіба ви не знаєте, що я сьогодні трясуся у вагоні міжнародного класу, а в моїй квартирі гуляє вітер? Що валізи з моїм багатством іще не розпаковані з часу переїзду в цю осоружну квартиру, осьдечки чекають як не на злодія, то на добру душу? Що ви обминаєте мене, як чумну? Вам же не десять годин їзди до мене…

Десь отут між книжками затерлася Василева стара карта автомобільних шляхів України. І як я забула віддати її Богданчикові? Машину переписала на сина, а карту не могла знайти. Тепер знадобилася.

Ось яка велика Україна — і звідусюди можна їхати десять годин. Хоч зі Львова, хоч із Харкова. Навіть із Житомира. Які у нас закручені дороги… як сторінки англійських авантюрних романів. Якщо потрапити в Чуднів, а далі кинутися на Любар, то і трьох діб, не те що десяти годин, не вистачить.

А хіба можеш проминути, не спинившись ось на оцьому роздоріжжі, яке шкіриться, неначе паща самого Везувію, — чи то на Вінницю, чи то на Хмільник? Якщо не зависнеш до того на чиїйсь шиї, то обов'язково зависнеш тут чи зів'янеш на свіжому хмелеві і забудеш навіть про рідну матір, не те що про жінку сльозливих очей. Гай-гай, очі не бачать — серце камінне.

Ця, сотні раз бачена, карта для мене, як для барана нові ворота. Лише скаче у руках проста шкільна дерев'яна лінійка, вимірюючи кручені дороги, якими, можливо, тепер женеться до мене мій кат. Але як не крути — а все одно в десять годин вкладешся.

А якщо і не в десять, то у дві доби, які я тут умираю, заперта чотирма стінами, — точно…

За цей час доберешся навіть із Трансільванії і з Італії;

встигнеш домовитися з молдовськими чи й з польськими митниками,

вручити хабара,

випити по сто грам і помахати ручкою —

і все одно встигнеш.

Але й із райцентру по той бік ріки можна їхати двадцять хвилин, можна — десять годин, а можна і дві доби. Усе залежить, з ким і як поспішаєш.

Хто тебе знає, звідки ти їдеш насправді? Може, телефонував із сусіднього дому, дивлячись у мої вікна крізь штори через пристрій для нічного бачення? Усе може бути.

Ондечки на паралельній вулиці п'ять років тому була історія, а розказують потепер у тролейбусах замість анекдотів. Чоловік начебто поїхав на два дні у відрядження, а сам шусьнув у постіль до сусідки поверхом вище. Згодом навіть додому телефонував з відрядження, про дітей і здоров'я розпитував. А по двох добах любощів чоловікова пасія серед ночі попросила його винести відро із сміттям. Виніс. Після того, за звичкою, подзвонив чоловік у двері своєї — поверхом нижче — квартири і став на порозі перед дружиною в домашніх капцях і спортивному костюмі…

То, може, й ти гартуєш тепер свої сили десь поверхом вище чи нижче?

За дві доби — з того світу вертаються, автономну лінію зв'язку прокладають, а тут… хлопчисько, в якого ще мокро під носом, хоче бути твердішим від грецького горіха. Теж мені повсталий раб знайшовся, та й проти чого, власне, повставати пещеному-перепещеному юному Спартакові?

Нової Валерії забаглося, бо стара надокучила?

А якщо я повстану??!

…Милосердний Боже, чому ти відмовився від мене? Чим я тебе так прогнівила, що ти зняв свій перст із мого чола і передав мене в руки молодого диявола, який їде — і ніяк не доїде за дві доби в мою темницю?

Чому ти, Господи, не заступишся за мене? Ондечки за гірку убійницю заступається сам ватиканський понтифік. Бо вона, та нещасна Карла Такер, певно, просто так собі двох своїх чоловіків на той світ не посилала. Щось, певно, було… було щось важливіше, ніж суд присяжних і суд совісті. Вона християнкою стала у в'язниці. Сам Папа Римський просив Буша за її життя. А він, Буш, бачте, принциповий. Не поступився принципами, як свого часу Ніна Андрєєва з Ленінграда. Америка збунтувалася проти Буша-молодшого… і посадила бідну Карлу на електричний, стілець у Техасі. П'ятдесят років нікого не садовила на той стілець — а бідній Карлі погамувала норов і втихомирила злість. А може, якусь чудну любов утихомирила смертю? Хто може знати…

А де я візьму електричний стілець для тебе? Хто його змайструє? З якої породи?

Ти ж убиваєш останню живу клітину в мені — і не маєш ніякого сорому. Любов убиваєш, мій розум. І мордуєш, як найжорстокіший кат. Ті садомазохісти — Божі телята порівняно з тобою. Вони хоч задоволення мають. А від тебе такого я маю лише хворе серце і надірвані нерви. Взяти б якийсь шпагат — і зшити нерви докупи, неначе краї смертельної рани. Я вже божеволію від безсилля. Мене навіть у «дурку» нікому буде відвезти. А хто збунтується проти тебе, щоб захистити мене? Хто вимагатиме помилування? Тут ні одного Буша не достачишся.

Коли б це я зараз була замість тебе, то вже на колінах приповзла би, а встигла. А так… дивлюся, як приречена до страти, на стару, зашморгану карту, перемножуючи відстань на швидкість, — і ніяк не вкладаюся у час. Не виходить їхати так довго, як їдеш ти до мене, що вже й не знаю, який сьогодні день, чи вечір, чи вже ніч… і яка ніч? Друга, третя? Перша в житті?

А перші рази поспіша-а-а-ав. Поспішав мій голуб сизокрилий. І літаками, і потягами. І навіть підводою поспішав з отої карпатської глухомані, де носила його нечиста сила.

А тепер випробо-о-о-вує… Мучить. Намотує мої жили і нерви, як мотуззя, і тішиться, мабуть, бо знає, що плачу. Ось отако плачу, стара, розкудлана Мавра, запухла, як після похорону, дурепа. Ридаю і волаю у людне місто, та ніхто мене не чує.

Він, певно, сам працює катом, убивцею, отим, хто садовить на електричний стілець і натискує потім на кнопку від струму, не боячись помсти. Але тепер начебто вже нема катів. І тепер ніхто не гине від справедливого вироку. Люди вмирають, самі собі виносячи вироки за злочини сердечні, а не кримінальні. Просто розривається людське серце від болю, а не від помсти. Ані помста, ні справедливість уже давно нікого не наздоганяють. Навіть кримінальних злочинців. Що вже казати про злочинців проти людського серця.

Ні, я хочу швидше вмерти, ніж дочекатися тих варварських дзвінків у двері. Умерти, ніж вити вовчицею в невинний світанок… я хочу вмерти вже! Отут. Без свічки. І хай мене знайдуть через два тижні сусіди-нишпорки, зачувши тління мого дурного тіла, яке зараз не сприймає нічого, крім довколишньої мертвої тиші. Онде у сусідньому будинку помер самотній дідок — а знайшли через три місяці зісохлу мумію.

Ха… Захотіла мумії. З тебе мумії не вийде. Он яка пишна пампушка. Як на дріжджах, упереміш із сльозами.

МАТИ БОЖА… Чого я ридаю, як древня істеричка Аделаїда з моєї роботи? Кажуть, в окупацію вона була першою дамою, кого вимагали офіцери на десерт. Дотепер ще фарбує жмутик волосся в яскраво-червоний колір і носить тільки ажурні панталони. Незмінна швабра в її руках — як карабін для оборони, коли б хто надумав сказати криве слово про неї. Себе захистила б і шваброю. А решту жінок захищала і ганьбила істерикою.

— Ти! Сороміцьке, невчене сім'я! — кричала на котрусь із панночок, що причепурювалися у вбиральні, задираючи спідниці і підтягуючи колготи. — Коли б я у твоєму віці дозволила собі ходити в заштопаних панчохах, я давно б годувала цвинтарних хробаків. Ти можеш три дні не їсти, але панчохи маєш носити не як гармошку. І панталони, пантало-о-о-ни ажурні! — спочатку кричала, а далі плакала Аделаїда навздогін дамі. — Коли б я була такою лахудрою, такою мантелепою, як оце ви, теперішні молоді, та ще такою нечистою, то мене сюди навіть прибиральницею не взяли б… О, Боже, за що ти караєш таку молоду? — розтирала спершу сльози на обличчі, а далі — розводи болота по підлозі.

По тому — сміялася. А за кілька хвилин заходила у чийсь кабінет, начебто щойно і не було сліз, приязно дивилася на тебе, і трималася своєї швабри, як, мабуть, колись люстерка.

Аделаїдиній істериці давно не дивували в нашій поліклініці. Вік, знаєте. Порода. Досвід. Старечі злидні після бурхливих розкошів. Прикрашені спогади.

Але мені подивують, коли б я зараз у нічній сорочці стала посеред балкона і завила з горя на все місто. Хтось може почути мене вже, сьогодні? Чи треба крикнути «Рятуйте!»?!

Смішна. Ще ніхто, ніколи й нікого не порятував від тієї хвороби, від такої біди і нещастя — від серця. Треба викликати «Швидку»… я вже не розумію, що б'ється в мені — серце, чи, може, дитя, чи годинник, чи злість б'ється, як серце?

Де він? І чи є в нього серце? Чи його вирвали з останнім молочним зубом? А може, у нього дотепер ще молочні зуби, і він не розуміє, що таке жіноче нетерпіння — чекати чоловіка, за яким втрачаєш розум і який пообіцяв прийти швидше, ніж сонце зійде?!

А якщо з ним що трапилося? Казав же, можна не прокинутися.

Потрапити під колеса авто.

Упасти в каналізаційний люк.

Стати жертвою маніяка.

Та, Господи праведний… справді, є тисячі способів зникнути з цього світу миттєво, і є лише один спосіб відчувати радість життя: бути разом із тим, кого любиш і хочеш.

НІХТО НЕ ЗНАЄ, чому одна людина робить те, чого ніколи не може зробити інша. Хіба хтось колись зможе пояснити мою поведінку впродовж останнього року? Без травми, без аварії, при повній адекватності мислення — і такі метаморфози. Чужі love story з книжок і кінофільмів — це я розумію.

Але щоб отак незаплановано — зі мною? Та й, зрештою, чому саме зі мною? Я його не шукала. Усе життя боронила себе від двозначних ситуацій — а тут раптово зірвалася, як зривається закодований алкоголік під час чергового запою. Хто мене під'юдив, хто зманив? І чому, чому, чому саме тепер, мало не у передпенсійному віці???

Хм… який ще там передпенсійний вік. Тобою, голубко, ще орати можна. Твоя ровесниця, колишня напарниця по кабінету, вже другий рік у грецькому борделі сімї на хліб заробляє. Сказано, кожен товар має свого купця.

Вже й не знаю, чи мені зараз зле, чи добре. Усе — як у невагомості. Та й сама я — ніби за крок до смерті. Так вже було колись, після перших пологів, коли я сходила кров'ю, — і дуже хотіла спати.

Богданчик народився якраз 8 березня і під обід усе пологове відділення гуло, як вулик. Санітарка мигцем зазирнула в палату — і хряснула дверима, не почувши мого беззвучного голосу. А мені стало легко і добре, лиш понад усе хотілося спати, спати… до ранку, до смерті, до вічності.

Я таки проспала б до смерті, коли б не молодюський практикант із медінституту, який надто добре засвоював науку і таки прийшов перевірити стан породіллі після пологів.

Коли він відгорнув ковдру на мені, зомліваючи, встигнув крикнути через відчинені двері:

— Рятуйте!!!

…Навіщо вони мене врятували? Для теперішнього глуму? Для несусвітнього болю? Тоді, стікаючи кров'ю, мене нічого не боліло, я себе почувала немовлям. А тепер почуваюся байстрючкою, залишеною в дощову ніч на призьбі чужої хати.

А може, несе його нечиста сила зараз таки до мене? Ондечки павук снується, дістає майже до дивана. Готуйся, жінко, зустрічати дорогого гостя. Ой дорогого…

Ще нічого ж не трапилося, а ти запанікувала. Життя рухається у потрібному йому напрямкові. Ось як там унизу на вулиці шумить життя.

Будується.

Удосконалюється.

Господи, у мене не життя — суцільна будова.

Будова супроводжує мене повсюди, скільки себе пам'ятаю.

Ремонт.

Заміна асфальту.

Фарбування фасаду.

І все на очах.

Мої вікна завжди виходять на будову. З північної і зі східної сторони.

З кухні і з вітальні.

Завжди недовершений, якийсь розбалансований пейзаж.

Нарешті цей пейзаж розбалансував усю мене. О, так. Це все через дратуючу картину перманентно змінюваної у вікні будови. Але завжди є видимість руху. Насправді — немає нічого. Є вирва нервів. Так, ніби хто взяв мої нерви в пучок, висмикнув їх, як цибулю із грядки, і викинув. Я залишилася без нервів. Так, я залишилася тепер без нервів.

Ні, я просто втомлена безсонням, а не нервами. Треба було поїхати в ту Варну. Хм… треба було поїхати. Легко сказати. Беручи квиток, я знала напевне, що викидаю гроші на вітер. Один його дзвінок мав силу змінити напрямок мого руху на всі 180 градусів. Зробити життя тихим болотом. Або квітучим садом. Він міг усе. А я й не пручалася. Але навіщо йому намотувати залишки моїх нервів, як мотуззя, на руку? Навіщо живцем тягнути мої жили? Чи я його не голубила, не пестила, не дула на нього, як на гарячу воду?

Боже милостивий, та він, певно, встилається мене! Він встидається мого віку, моєї в'янучої шкіри і мовчазних докорів. Він хоче приїхати лише під покровом ночі. Щоб ніхто не бачив, не здогадався, криво услід не посміхнувся. Він обтяжений мною і не знає, як мене позбутися.

О, так, тепер я знаю точно: йому соромно бути зі мною. Якщо це не так, то чому він заплющує очі, коли ми кохаємося? Я хочу, щоб він вдивлявся в мене, як у зоряне небо, а він шаленіє із заплющеними очима.

Я хочу, щоб він бачив усю безмежність моєї любові до нього, мою щасливу сльозу, щоб бачив усе-усе. І я хочу дивитися на нього. Бо він — ангел. Безсоромний молодий ангел з випуклими ключицями і дрібним горохом веснянок на спині. І він несе душу у піднебесся, тримаючи солодку долоню на моєму пташиному серці. Я ще ні на кого не дивилася розплющеними очима. То хіба цього можна соромитися чи уникати?!

ІНОДІ МЕНІ здається, що він — шкірка молочного щеняти… Коли сусідку моєї бабуні — вчительку Орисю — розбив параліч і вона лежала нерухома вже півроку, хтось порадив її чоловікові вбити молочне щеня і тулити молоду шкірку до вражених місць. Бідний чоловік обійшов усі сільські двори, але так і не наважився застрелити ні одне собача, поки багаторічний удівець, лісник Дмитро, не приніс звідкись вісім свіжих шкірок. Через кожних два тижні Дмитро ішов до Орисиного двору з великим рюкзаком і село перераховувало у собачих будках щенят. Але усі сільські щенята мирно полизували хто молоко, хто воду, а обгорнута собачими шкірками Орися за два місяці стала на ноги, ще через два — з паличкою в руці пошкандибала на роботу… Я пам'ятаю солодкуватий запах, що стояв у хаті сусідки увесь той час, поки я носила Орисі вранішнє молоко. Мене спочатку трохи нудило від запаху собачої шкіри, а далі я звиклася з ним так, що мені вже не вистачало його, коли сусідка стала на ноги.

Приносячи згодом молоко, я непомітно принюхувалася в Орисиній хаті, але запах молодої шкіри господарі вивітрили безслідно.

Тепло молочного щеняти тоді поставило безпомічну Орисю на ноги, а тепер мене молоде двоноге щеня таки угробить. Бо коли цей песиголовець, цей непередбачуваний нічийний щенюк огортає мене жаром, я чую неминаючу спрагу, якої без нього не можу погамувати, і шукаю, шукаю запаху його шкіри, як запаху собачатини в Орисиній хаті…

Мабуть, після чоловікової смерті я жадала більшої любові сина, аніж він міг мені дати, але син був від мене далеко — через те так мордуюся любов'ю до молодого, безжалісного песюка, який п'є кров з мене, як хлебтав би свіже молоко зі свого коритця.

Нікому в житті я так і не встигла віддати всю свою любов. Вона зібралася у мені, як магма, — і точить зсередини вогнем так, що й не здивуюся, якщо мене колись розіб'є інфаркт.

Вулканам легше. Їхня магма прориває земну кору — і заливає землю своєю ожилою враз кров'ю, звільняючись від надмірного тиску. Серце — не земна кора. Воно може лише розірватися, але так і не звільнитися від магми.

Я живу з невивільненою магмою багато-багато років. Спершу я думала, що маю грудну жабу і що то вона тисне так немилосердно. Потім зрозуміла: то щось інше — безіменне і важке — змушує мене прокидатися посеред ночі чи у передранні і, тихо склавшись калачиком, дивитися у стелю, гамуючи тиск ізсередини прискіпливим роздивлянням стелі. Донедавна я так і не спромоглася розпізнати природу того тиску, аж поки не вигулькнув на моїй дорозі мій кат, якого я завжди чекаю з нетерпінням і острахом, — так, наче дивлюся вниз із висотного риштування.

Мене ніхто ніколи не питав, а я все одно завжди казала «ні» будь-яким порухам магми із глибини свого серця. Але життя коротке. Його фінішна пряма завжди маячить перед нами, навіть коли тобі здається, що ти лише народжуєшся на світ Божий. І може бути так, що ніхто не те що вдруге, а навіть уперше не попросить тебе про ласку, і навіть не забагне скупого твого тепла. Так що й казати «ні» не доведеться.

То, може, саме через те, що життя коротке, ніколи не слід собі казати «ні»??!

Лежу ж бо тепер, як загнана в кут крілиця, і кліпаю у стерильну, холодну стелю, намагаючись заглушити чи то гнів, чи безсилля, і жодна душа у світі не здогадається вкрити мої захололі ноги пледом, не те що долонею…

Колись, вдивляючись у незмінно стерильні стелі колишніх наших з Василем двох чи трьох квартир, які наїм випало поміняти спочатку після народження сина, а згодом — дочки, я із незмінним смутком згадувала стелю у хаті Василевих батьків весільної ночі.

НАША НІЧ із Василем таки була весільною і першою… Добрі три сотні гостей іще п'яно гули на подвір'ї у саморобному брезентовому наметі, коли Василь, відвівши мене вбік, незвично боляче стиснув лікоть — і в мені якось ураз усе похололо всередині. «Ходімо…» — дещо хриплим, наче надтріснутим, голосом сказав він, і я слухняно пішла услід.

У кімнаті, заздалегідь відведеній нам свекрухою, на ліжкові, застеленому вишитим простирадлом моєї мами, у заляпаних болотом черевиках спав котрийсь із багатьох невідомих нам весільних гостей. На підлозі у блювотинні валялася моя нічна сорочка з незірваною магазинною етикеткою. Мій одяг на завтрашній завершальний весільний день був розкиданий по стільцях, а новий мереживний бюстгальтер спадав чомусь аж із люстри.

На мить мені здалося, що я стою гола посеред блювотиння і чужого хропіння — і такою бачить мене зараз увесь світ.

Я заплакала.

Василь чомусь мовчки сердито подивився на мене і пішов шукати маму…

Тоді я вперше відчула глуху неприязнь до своєї свекрухи.

Хоча, якщо подумати, в чому її було тоді звинувачувати? У селах ніхто ніколи не замикає кімнатних дверей, навіть весільних.

Нашвидкуруч нам заново постелили в сусідній кімнаті, захаращеній ящиками з горілкою, підносами з печивом і тортами та скинутими на підлогу фіранками і шторами. Я все ще стояла посеред терпкого ванільного запаху і різнокольорових кучерів домашніх тортів — і над усе хотіла опинитися на безлюдді чи в темному лісі, де не було б гучного вистукування бубна, п'яних голосів, прискореного биття серця. Хотіла, щоб і ця тягуча ніч, і напівхмільний-напівдратівливий стан швидше закінчилися — і почався ранок.

До ранку було далеко.

Кухарка Василина ще кілька разів без стуку заходила за солодким,

згодом тітка Мирослава навіщось прийшла складати подарунки.

Василів дядько Андрій — весільний постачальник горілки — подовгу дзеленчав пляшками, чи то сортуючи їх, чи випробовуючи наше терпіння.

Так і не дочекавшись, поки втихомиряться домашні і допомагальники, втомлені і знервовані, ми з Василем непомітно заснули на одному ліжкові, але під двома покривалами…

Із тої ночі у мене і виробилася багаторічна звичка не пускати Василя під своє покривало. А якщо і пускати — то ненадовго…

Коли над ранок я розплющила очі, Василь ще спав, повернутий обличчям до мене, із складеними обома долонями під правою щокою. Його продовгувате сонне обличчя виглядало зовсім дитинячим, а маленька кругла родимка над лівою бровою нагадувала акурат смородинову ягідку. Із вдячності за ніч, незіпсуту боязню перед незамкненими дверима і непроханими свідками, я хотіла доторкнутися рукою до тої ягідки, але Василь спав так міцно і так красиво, ледь ворушачи у сні губами, що, затамувавши дихання, спочатку я довго дивилася на нього, ще трохи чужого, але вже рідного, а потім перевела погляд на стелю.

Господи милостивий… який гарний ранок ти дав мені після не зовсім звичної весільної ночі! На якусь мить мені здалося, що нас двох перенесли в рай і лишили там серед суцільної радості: на розмальованій яскравими, густими фарбами стелі буяли всі пори року —

квітнув сад і осипалися яблука,

здіймалося білою сніговою курявою поле і шуміла розкішна стигла трава;

у центрі стелі — круг сонця і скибки молоденького місяця — майже над самісінькими сонними нашими головами співали райські птиці;

а на стінах — у голубих плесах озер — плавали білі лебеді і погойдувалися пави;

з-за дерев визирали олені —

і все те було таким веселим і радісним, що хотілося доторкнутися до них усіх, як до живих, і плакати від незрозумілого жалю і щему.

Справа, у верхньому кутку стіни, на хмарі співав соловей чи якась інша пташина, і з горла у неї вилітали чудернацькі квіти;

на лівій стіні періщив дощ,

а під ним — ґелґотіли гуси поміж розсипаних зірниць нічного неба.

Не ворушачись, я переводила погляд із саду на батоги зливи,

тоді ковзала по співучих пташках і плаваючих лебедях —

і чомусь шукала очима того, хто вигадав це дійство на стінах святошної сільської кімнати, призначеної для більш прикладних речей, аніж малярство. І незчулася, що мій учорашній наречений, а сьогодні — чоловік, мовчки спостерігає за мною уже не сонним поглядом.

— Це тато розмалював колись кімнату на день народження нашої мами, — просто повідомив Василь, наче ми вже вічність прокидалися з ним у одному ліжкові. — Мама спершу дуже розсердилася, бо їй здавалося, що такими малюнками тато ганьбиться перед сусідами. Навіть довший час тримала кімнату замкненою на ключ, аж поки до нас не попросилися на ніч туристи з Києва. Вони так розхвалили татові малюнки, що згодом мама іноді крадькома від нас подовгу розглядала їх, особливо вранці… А колись одного разу мама увесь день не виходила з цієї кімнати, — продовжував Василь, міцно притулившись до мене, що аж задзвеніла у вухах кров, — і ми з братом страшенно злякалися. Тато тоді нам сказав, що мамі між його малюнками легше, ніж на Великдень між людьми в церкві. Ми з братом так і дотепер не знаємо, що було тоді з мамою. Але відтоді вона сама розпорядилася не чіпати розмальовані стіни без її дозволу… отак і літають оці пташки по стелі. Деколи хтось із сільських навіть проситься побути тут на самоті. Тато каже, що ця кімната служить їм замість Кашпіровського. Не знаю… я звик до такої чудасії, але не люблю, коли тут бувають чужі. — Зітхнув Василь і уперше просунув свою праву руку мені під голову…

ХІБА МОГЛА Я тоді знати, що чудернацькі картини у свекровій хаті зберігатимуться так довго, що переживуть і його самого, і його сина, і що у першу ніч після похорону Василя крізь густий туман валеріани і сліз я вивчатиму кожен штрих на побляклих від часу малюнках і плакатиму за часом, коли, лежачи горілиць, безтурботно, бездумно і здивовано можна було роздивлятися плід якихось нездійсненних фантазій Василевого тата і шукати в собі — і не знаходити відголос таких же чудних фантазій?!

І ось тепер, у вогні розпуки й образи, у важкому передранні я втисячне вдивляюся у стерильну стелю своєї квартири — і розумію, як немилосердно страшно наздогнали мене приховані фантазії, які в колишньому житті жодного разу так і не прозирнули з-під споду моєї свідомості, навіть не подали голосу, і ніколи й не натякнули бути обережною.

Тепер мені здається, що малюнки зі стін весільної ночі здобули якусь матеріальну силу, щоб іще більше пригнітити, а може, визволити моє задубіле — ніби неживе — єство. Після стількох років вони не втратили ні свіжості, ні загадки, хіба що лиш тепер мені здається, що з живописних листочків і хмар і тоді капала не роса, а чиясь запекла кров, лиш я цього іще не розуміла…

Я вже давно не приїжджала до своєї зістарілої і згорьованої свекрухи. І лиш тепер я розумію, чому: мені було б страшно дивитися на незаймані стіни святошної кімнати, яка зробилася просто музеєм пам'яті і з якої віє могильною прохолодою…

Тоді, по смерті Василя, коли я також дві доби не виходила з тієї обмальованої кімнати і в яку мама заборонила заносити синове тіло, Василів троюрідний брат Юрко в тій самій — тепер уже порожній — кімнаті поклав свою важку чоловічу долоню на моє плече:

— Не побивайся, невістко… Василя не вернеш, а тобі треба жити, бо маєш діти… а ми поможемо.

Гострий біль пронизав моє змертвіле тіло і шугнув кудись між сніги і пасма дощу на стінах і стелі. В мені озвалося непередаване бажання: я відчула потребу чоловічої руки на собі.

Так, я хотіла ласки саме тепер і тут.

Це бажання видалося таким нестерпним, що лише неймовірна воля і зціплені до скреготу зуби допомогли мені уникнути істерики чи якоїсь неадекватної поведінки в найбільш важкий для мене час…

І я тоді зрозуміла страшну річ: за багато-багато років спільного з Василем життя для мене так і не відбулося нічого особливого у колись весільних стінах. Я довго чекала на щось незвичне і таке чудне, як олені поміж травами, довго прислухалася до шелесту снігів на стінах, коли ми не раз ночували у цій кімнаті; але сніги собі текли повз нас, не займаючи; і поволі, без особливого жалю, я звиклася із довготриваючим станом очікування, а потім — просто глухого розчарування нашим прісним існуванням. Цей малозрозумілий осад збунтувався в мені саме тієї хвилі, коли Юрко ще тримав свою руку на моєму плечі.

…Як же це може бути саме тепер, коли я повинна би сама вмирати з туги і горя?! — питала себе, вгортаючись уночі у темній кімнаті, по стінах якої літали птахи і плакали дощі…

А на ранок я зібрала дітей і речі — і поїхала, ні з ким не попрощавшись. Ніхто не був винен, але я чомусь тоді покарала всю Василеву родину, так ніколи нікому і не пояснивши своєї жорстокості.

І ось нарешті кара наздогнала і мене, невинну, як тепер усе частіше здається мені.

Бо тоді, після похорону, я зрозуміла, що хочу жити. Але жити не так, ніби п'єш дистильовану воду, а якось смачніше.

Я не знала, що то є смак життя, але знала напевне, що він якийсь особливий, не такий, як дотепер. З цією думкою я лягала і вставала, але й пальцем не ворушачи, щоб справді щось змінити. Головне — діти. Діти були моїм прапором і стержнем, що тримав і не давав упасти, але й не давав сміливості подумати про щось таке, про що я вперше подумала у розмальованій свекрушиній хаті…

Зараз добігає кінця не просто моя самотня друга ніч, перепалена чеканням молодого пройдисвіта. Мені здається, що все моє життя також добігає кінця разом з цими безумними ночами. Рік, відведений мені шмаркачем із вулиці, калатав у дзвони, які вперше вдарили, але не розбили мене після весільної ночі. А коли розбили, шмаркач познущався наді мною, як над останньою шльондрою. Певна річ, що шльондрою, бо хіба порядна жінка побивалася б так страшно, як побиваюся я тепер у чотирьох стінах?!

Рік я трепетала живим листочком на дереві життя. А ці два дні і дві ночі облили листок не окропом — кислотою — і мені стало смертельно боляче.

Колись у дитинстві я питала бабусю, чи не болить конюшину, коли бабця запарює її окропом, готуючи наїдок поросяті?

Свята наївність.

Тут по живому білують душу — і ніхто не питає, чи болить.

Та де там болить, і що там болить, коли я — Мертве море? Ме-е-р-т-в-е-е-е… Його дно вкрите товстелезним шаром скам'янілої білої солі, яка тримає людське тіло, не даючи йому втопитися. Проте навіть на Мертвому морі знаходяться вдатні, що мали шанс стати потопельниками. А все через що? Через те, що з незвички людина не може правильно вибрати центр рівноваги навіть на воді, яка сама її тримає. Одиниці, а все ж захлинаються соленою водою, усе ж встигаючи гукнути про допомогу. Вернути до життя такого горе-плавця не важко. А все ж… дивно якось — топитися там, де втопитися неможливо. І де людині відкривається тайна біблійної загадки — загадки пішого ходу Христа по морю. А виявляється, жодної загадки не існує — Христос тоді ішов Мертвим морем, як полем.

Кожен із нас може повторити це диво, ожививши незникому легенду. Лишень слід потрапити на несхвильовані хвилі Мертвого моря.

Мене ще, може, також міг би оживити дзвінок у двері сучасного варвара, у якого є набір кольчуг, та немає серця.

Хм… Але як я могла цілими роками користуватися кремами з продуктів Мертвого моря? Це все одно, що користуватися кремом з мерця, з осілого попелу зітлілої домовини чи з гнилого дерева. Як воно може бути живильним, Мертве море, коли у ньому немає живої душі чи бактерії? Нема то нема. Але в ньому є відгомін двохтисячолітнього дива: людина, що йде водою, як землею, а над нею здіймається ореол.

Першої ж миті, коли цей молодий пройдисвіт появився у моєму житті, я відчула, як наді мною також здіймається ореол. І я миттєво згадала розмальовану сільську кімнату — і в мені ударив дзвін, тонкий і протяжний. Тепер я розумію, що дзвін і тоді звучав поминально.

Та чи хотіла я чути подзвін? За ким подзвін? — мовчки дивувалася собі, бо молоде чудо ішло під вікнами мого будинку — і мені хотілося скакати униз до нього, хотілося тиснути його до грудей — і засинати, і не відпускати ні на хвильку.

А тепер я дивлюся у темні обриси вуличних стовпів — і чую, що запустила б атомну бомбу, коли б цей брехун, це бидло, ця невихована худоба показалася з-поза рогу…

Ні-і-і… Якщо я вдамся у спогади і далі, то це до добра не приведе. Можна подзвонити у двері до сусідки і попросити хліба, але ж він може таки прийти саме тоді. Та й куди дзвонити посеред ночі? Краще дивитися у дзеркало, як у вікно, і чекати дзвінка у двері, як леза у серце.

КОЛИСЬ Я ДУМАЛА, що дивитися у дзеркало вночі страшно, а ось дивлюся — і нічого. З якоїсь пори дзеркала переслідували мене, як люди. Вони впадали у очі скрізь: малі й розкішні, круглі й овальні, кишенькові чи настінні, дзеркала майже силоміць змушували зазирати у них, ніби припрошуючи щось чи когось видивлятися. Мені потрібно було надивитися на себе у дзеркало тоді, коли не було на кого дивитися живого.

І я знайшла спосіб погамувати нав'язливе — аж до головного болю — бажання бачити себе у дзеркалі. Як тільки приїжджала до дітей, на ранок, після всіх розпитувань і нічного сидіння на кухні за чашкою кави, я вибиралася на весь день до міста.

Я обходила найвідоміші салони з одягом, приміряючи на себе щонайдорожчі речі. Мені личило фіолетове й теракотове. Навіть у демократичні для моди часи речами саме такого кольору могли похвалитися не всі салони. Отож я ставала перебірливим клієнтом. Продавці збивалися з ніг, несучи мені гори суконь і костюмів найвідоміших ліній, припасовуючи до них якісь казкові комірці і паски, брошки і рюші. Вони крутилися разом зі мною перед дзеркалами на повен зріст, прихвалюючи і справді чудові, але не потрібні мені, речі. Як правило, в такі хвилини я була небагатослівною і примхливою.

То мені занизькою видавалася талія чи вульгарним оголений бюст. То викликав іронічну посмішку некласичний, а чи навпаки — класичний — крій спідниці. Я мовчки роззирала себе у видовжених дзеркалах і здивовано стенала плечима від німого запитання: навіщо це мені, коли я не збираюся купувати жодної речі, та, зрештою, хіба вдома я не могла б так само успішно дивитися на себе у дзеркало?

Врешті-решт, відчувши втому від багаторазових перемірянь і компліментів, я купувала колготи чи якийсь небанальний і доступний по ціні шарфик і покидала салон із почуттям погамованої втіхи.

Я ніколи не розказувала дочці про свої чудернацькі витівки, аж поки вона сама не зауважила: «Мамо, у тебе, як у Мадлен Олбрайт, якась манія на шарфи й аксесуари…».

Тоді я засміялася: «Ні, у мене манія на дзеркала».

На що дочка тільки стиснула плечима: «Скажеш таке, як маленька…».

Я не знаю, що то було — споглядання себе у дзеркалах? Бажання бачити себе красивою, намагання втекти від важких думок чи самотності, внести переміни, чи все одночасно? А чи не краще переміряти весь гардероб удома, отак ось над ранок, коли не сплять лиш півні і такі дурепи, як ти сама? Ти ж ніколи не викидаєш і не продаєш старих речей, хіба виносиш їх іноді зайшлим циганчукам, що влітку зранку до ночі окуповують міські вулиці. Тебе колись навчила сусідка-кравчиня: не викидати речі, які були тобі до вподоби, адже за десять-п'ятнадцять років мода вертається. І ти зараз справді утопишся під горами стародавнього дрантя, не потрібного уже ні тобі, ні кому іншому, як і не потрібна і ти сама нікому, окрім, може, лише дітей. Міряй старі нафталінові сукні — і розумій, чому ти і не могла бути потрібною тому, хто має якихось -надцять коротких років і пахне одеколонами Карт'є, а ти відшукай на споді дівочої скрині «Быть может» чи «Может быть» і насолоджуйся спогадами про ті часи, коли і ти була в моді, лиш не переноси затхлий шлейф у сьогодні, коли мода інша.

Тю, та ти ніколи і не була в моді, окрім останнього року. Певно, усі сезони мод і покази прет-а-порте поблідли би на тлі твого сходження до сьогоднішнього безслав'я. Та що таке безслав'я, коли ти одурена і забута молодим хлопом? Хай би він був навіть старезний, як столітній дуб, це не має значення, а має значення те, що ти забута, забута і ошукана!

Е-е-е, ні, не скажи… Коли б він був трухлявим, це він би дивився у ніч, як у пекло, і проклинав би з обиди твої навіжені кістки, а так — плати гіркотою ночі за її колишній мед.

Але що ти хочеш? Ти хочеш справедливості чи помсти? Ну, то й відомсти!

Колись, у роки навчання в медінституті, після однієї гучної вечірки, моя колежанка самотужки зробила операцію — відрізала чоловічу гарматку — своєму кавалерові, який не хотів на ній, вагітній від нього, одружуватися.

Страшно згадувати криваву картину, коли дівчата, що жили в одній гуртожитській кімнаті, відчинили двері досередини.

Лікарка, я сама відтоді бриджу кров'ю, хоча лиш тепер розумію свою давню подругу.

Якщо ти також така мстива, то й собі придумай помсту. А ні — терпи. Ще нікого любов не розірвала на шматки. Люди терплять — і ти з ними.

Зрештою, кому-кому, а тобі у твоєму віці мало би бути сором навіть думати, не те, що відчувати якусь, та ще таку ненормальну, любов. Це баламутство повинно топитися в пам'яті про юні роки, і, боронь Боже, не виринати на поверхню пізніше. Інакше засміють. Тебе так вчили? Так. Ось і не виходь за правила. Ти не опудало, щоб давати себе на сміх добровільно…

…ВІДКРИЙМО ТАЙНУ своїх страждань — наказує чи просить Біблія. А кому і навіщо відкривати? Відкрита тайна — уже не тайна, а об'єкт для смакування і ще глибші страждання. І що, власне, відкривати? Старечий сором? Чому старечий? Коли б ти була старою, тебе можна було б класти валетом з цією твариною — і нічого б не було, і кров би в тобі не кипіла, і розум застигав би цементом. А так твоє тріпотіння — перша ознака твоєї не-старості. Але від цього не легше.

Кожна людина має свої таємниці, свій інтим, і вона їх оберігає не те що від чужих — іноді від своїх же очей, подеколи боячись признатися самій собі у тому, про що не мовиться вголос, чи про що іноді думаєш так, наче зазираєш у вогненну пашу вулкана.

О, так. Кожен якнайдовше рятується, пручається чи обороняється від зазирання у глиб самого себе так довго, як тільки може. Але вулкани серця, так само, як і вулкани природні, ніколи не питають дозволу і не попереджають нас про свій бунт. Мало кому вдається встояти перед натиском внутрішньої стихії, щоб таємне не зробити явним, щоб не пустити стрімголов набуте роками і досвідом. Не такі ламалися під натиском серця.

А хто я? Жінка, яка піддалася спокусі і спробувала зазирнути у прірву. Хіба я свідомо хотіла цього? Хіба я коли думала про таке? Причина всього мого гріха ховається у моїй пам'яті. Вона, проклята, видобула тих павичів і плаваючих лебедів з-під уламків минулого — і спровадила на заборонену дорогу, в руки диявола.

А я тоді і не подумала пручатися. У мені все було чорне і несмачне. І в якусь мить я забагла кольорів і незнаного смаку.

Ба, як тебе, зморену чеканням, потягнуло на філософію. Я її в інституті на «три» знала. А, бач, тепер надолужую: не те що вивчаю — практикую — житейську філософію на своїй шкірі. Але вже пізно. Дуже пізно пізнавати себе тоді, коли зсередини тонкі дзвіночки подзвонюють холодом…

Неправда. Нічого ніколи не пізно. Тим паче, пізнавати себе. Ти що, хочеш умерти, навіть сама для себе залишившись таємницею? Чи ти сподіваєшся, що тебе хтось буде читати в іншому житті? Бачиш, у цьому ніхто не розбігається. На тому світі ще ніхто не був, через те він такий нам принадний. А ти захотіла у той світ. Шукай, безумна, сірчану кислоту. Ти колись приносила її з роботи. Лиш добре шукай між отим лахміттям, що назбирала за десятки років і не хочеш викинути. Ти непотріб не зважишся кинути через вікно, а замахуєшся на своє життя. Перехрестися і забудь дурну думку. Ти ж лікарка. І добре знаєш, який страшний і неестетичний вигляд мають ті, хто накладає на себе руки. Тобі цього треба?

…Ні. Ці дві ночі і третій день таки зробили мене безумною. А, власне, що трапилося? Ну, сказав, що прийде вранці. Чи вперше казав і не приходив? Чи раз ти міняла свої плани через нього? Яка різниця, чи ти мала їхати у Белелую, чи у Варну? Головне, що він не прийшов. Нічого особливого не трапилося. А прийде — будеш його любити, як завжди, ні, ще дужче — так, як перед смертю… ніби ти знаєш, як люблять перед смертю? А потім, коли він знову піде, будеш плакати. І що в цьому нового?

Ти його любиш. А це не закоханість, яка є просто вигадкою, бо не зважає ні на умовності, ні на реальність. Ти його любиш, розуміючи всю абсурдність і ненормальність своєї любові до нього, приймаючи такого, яким він є; жорстокого, безвідповідального, ніжного, п'яного, брехливого. А як тільки минув перший туман самообману — ти побачила його наготу не лише фізичну, але і внутрішню. І прийняла з усіма його вадами.

Кажуть, коли відбувається вторгнення щоденних людських вад в ауру закоханості — тоді руйнується все наносне, зникає дим вигадки, і ти чуєш легалізацію Любові, яка приймає і виправдовує усе.

Ось і виправдовуй цього жеребця, цього огира. Люби на здоров'я, але не мучся, що не прийшов, що, може, ці три доби лежить в обіймах іншої.

А ти хотіла, щоб він лежав у твоїх зморщених обіймах?! Ти вже стара для нього, ти йому потрібна для колекції чи досвіду. Ти повинна була звикнути. Він тебе рік вчить звикати до себе такого.

А тобі в голові снуються дурні думки накласти на себе руки. То хто після цього скаже, що ти розумна? Коли б ти була розумною і поводила себе відповідно до свого статусу і віку, ти давно вийшла би в місто, посиділа в якомусь придорожньому кафе чи полежала на пляжі, чи купила б якоїсь смакоти і святкувала б сама з собою безсоромне, егоїстичне свято свободи. Хіба ти ще не заслужила свободи? І хіба це не є свобода — можливість бути в безпеці, не боятися за життя дітей, не мати на руках каліки, самій не бути калікою? Безсовісне вимотування своїх же нервів лише обмежує свободу духу. Що тобі боронить спинити першого стрічного на вулиці і запросити до себе на каву? І хай застав би вас двох цей безпечний жеребець, і хай би йому помутився з ревнощів розум.

Та, власне, чи так тобі вже й потрібний отой чоловічий запах у квартирі? Ну, прийде — і дякувати Богу. Не прийде тепер — прийде іншим разом.

Жінко добра, коли ти останній раз дивилася у свій паспорт?

Чи він тебе годує, чи одягає?

Чи він тебе питає, що і коли тебе болить?

У чому ти його звинувачуєш?!

Він майже твій син! Чи ти така вимоглива до свого сина? Чи ти уявляєш свого сина в таких обіймах? Пий оцю валеріану хоч відрами, а хоч краплями, — він усе одно буде думати, що твоя валеріана має смак шампанського, чи взагалі й не думатиме, що у твоєму житті є іще щось, крім нього. Тобі не спадало на думку, що ти виглядаєш дурепою в його очах? Так, не спадало, бо дотепер ти не замислювалася, не мала часу на думання, бо ще не сиділа три доби замкненою, як у СІЗО, у власних стінах. Ти не думала, як усе це виглядає на людях.

Хм… А що мені люди? Моє дотеперішнє життя якраз і було для людей. Лише для людей — і в останню чергу для себе. І що з цього?

Люди бувають добрими до нас лише тоді, коли нам зле, бо тоді ми не є об'єктом заздрості. А в основному вони або байдужі, або злі.

Твоє життя — це твоє життя, і хай нікого воно не обходить. Ти ніколи не догодиш нікому. Хіба про тебе хтось думає? Ти три доби не вийшла зі стін квартири. Що, хтось згадав про тебе? Хіба всі знали, що ти збираєшся в Болгарію? І в цілому місті нікому ні разу не знадобилося бодай твоє слово? Навіть цигани не прийшли просити. А ти хочеш виглядати перед людьми, як невинна дівка перед нареченим. Уже виглядала. І що? Хіба тих, на чию думку ти зважаєш, хтось уповноважував бути суддями твого життя? Ти щось у когось украла? Твій син звів чиюсь доньку? Чи ти їм винна гроші? Копайся сама в собі — і не мороч голову тим, що сказали би люди. Люди все одно щось та сказали би, навіть коли б ти була чесніша за Папу Римського. Залиш у спокої людей. У них і без тебе вистачає клопоту.

Коли ти хотіла спокою, треба було шукати собі такого коханця, як був у Ольги з маніпуляційного кабінету. Вона не мала з ним біди: завжди наперед знала, як усе буде. Знала, що він акуратно складе шкарпетки на підлогу під стільцем, потім скине сорочку, майку, розгладить рукою штани на кріслі, незмінно подивиться на годинник — і лиш тоді повільно піде до ліжка… По всьому — прийме душ, помиє чарки і розкладе посуд, попередить дружину, що йде з роботи, і о 19.45 — він завжди буде вдома.

Може, через те він у Ольги колишній?..

О, так. І справді. У кожного свій інтим. Це лише здається, що усе в усіх однаково. А коли вникнути — різновидностей людських стосунків не менше, ніж видів фауни чи флори. І кожен сходить з розуму на свій манер, казали колись у Василевому селі.

Господи… як мені недобре… напитися б чогось такого, щоб прокинутися на тому світі… чи збожеволіти. Але так, щоби й не помітити. І щоб не бачити, як глузливо кривитимуть губи добропорядні матрони, згадуючи твоє ім'я.

…Я, НАПЕВНО, проспала весь залишок дня, бо коли розплющила очі, за вікнами знов сутеніло, а може, знову розвиднювалося.

Важка від таблеток голова не трималася на в'язах.

Ізвідкись пахло смаленим.

Бив недалекий церковний дзвін.

Чи то був дзвін у мозку?

Я так зчекалася його, що ладна була себе четвертувати, аби лише не чути сповільненого биття серця… я хотіла умертвити свою плоть або прицвяшкувати розум, щоб він не подавав ніяких сигналів, бо жоден сигнал не віщував нічого доброго.

Я знову думала якимось останнім затуманеним краєм свідомості: що я від нього хочу? Чи він обіцяв мені піти під вінець? Чи знеславив?

О, ні… Він повернув у забуту розмальовану кімнату з її непізнаною таємницею — і залишив під високовольтними розрядами неминаючого грому. Він вивів мене на грань нібито самої себе — і я боюся ступити крок, щоб не вбитися без нього…

Я вже не чую в собі ні жалю, ні злості. Я за ці дні і ночі вмерла. Але останнє, що я мушу зробити, — комусь сказати, щоб мене поховали без заповіту і без нього. Усе своє завжди носила з собою, то тепер і заберу з собою, щоб ні одна собака не здогадалася про мій гріх…

Діти мене не засудять.

А собаки не сміють носити мої кістки брудними завулками і пустирищами.

До ранку ще є час, і я подумаю, кому довірити свою останню волю…

А може, не треба нічого робити, лише відкрити газові крани на кухні і скрізь зачинити вікна, ковтнувши перед тим оцих ось тридцять таблеток фенобарбіталу…

P.S.

…Коли серед ночі (а це таки була ніч) два по два — варварські — дзвінки вистрілили з передпокою, я шукала в комірчині сокиру, щоб прибити карниз у спальні, зірваний різким рухом минулої ночі.

Я хотіла дотриматися до ранку при ясному розумові. І через те повинна була щось робити фізично.

Перед тим я ще змусила себе перебракувати у шафі всі речі: літнє — до літнього, зимове — до зимового. Я посортувала старі фотографії і перетерла від пилюки сервізи, розпакувала ящик із господарськими інструментами, вимила підлогу в передпокої і на кухні, викинула з балкона забуту Ним сорочку і пляшечку туалетної води, зробила зачіску і знову склала валізу, так наче вранці повинна була сідати в поїзд на Варну. Хоча ні. Я навіщось склала на дивані лише пару білизни, зубну щітку, пасту і мило, ложку, кружку, рушник, носову хустинку, зошит, ручку і передсмертне фото Василя.

Нітрохи не злякавшись нічного дзвінка, я хвильку стояла, удвоє зігнута над щойно розібраним ящиком із інструментом, із затиснутою у правій руці сокирою. Як тільки дзвінок повторився знову, не випускаючи сокири із рук, я відімкнула двері.

— Ти чекала мене, зозулько? — весело запитав молодий жеребець із порога, затискуючи під пахвою пошарпаний віник із зів'ялих і переламаних гвоздик.

Дихаючи перегаром і обдаючи дорогими жіночими парфумами, із розпростертими руками, він ішов на мене, відтісняючи на кухню, далі — на балкон, усе більше затискуючи між незаскленими рамами і мотлохом, скинутим на підлозі.

— Бачиш, ще сонце не зійшло, а я вже тут. Але я мало не зламав собі голову, поки домовився з тими митниками… ти ж знаєш, які вони паскудні, коли хочуть здерти бакшиш. А потім там ще була якась облава, дорогу перекрили… хтось із тюрми утік… Та хрен із ними. Я вже тут…

Він торохтів без упину, а я слухала, не рушаючи з місця, але й не чуючи слів.

Уперше на передранковому літньому балконі я побачила, який він некрасивий — чоловік, якого я чекала три доби.

Я не зводила очей з його худої видовженої постаті, зарослого нічною щетиною обличчя, з водянистих маленьких очей, з жирних слідів помади на блідо-голубій сорочці у вузьку смужку і свіжого червоного засосу між правим вухом і шиєю… Крізь прозору нагрудну кишеню просвічував надірваний квиток-перепустка в нічний клуб «Біла ворона», що знаходився у трьохстах метрах від мого будинку.

…Я НЕ ПАМ'ЯТАЮ в деталях, що було далі.

Лиш пам'ятаю, що тоді я його убила.

Правою рукою з сокирою.

Вранці хтось привів міліцію, забачивши струмінь крові, що сочився на вулицю з котрогось балкона.

Щось було потім іще…

Але я нічого не пам'ятаю.

Навіть не пам'ятаю, як я опинилася у цій заґратованій кімнаті на два ліжка.

Не знаю, чому майже щодня до мене в гості і завжди у білому халаті приходить моя однокурсниця Люда, що практикувалася на кафедрі психіатрії?

Чому разом з нею щоразу приходить цілий стрій людей у білому?

Чому вони обертають мене довкруг себе і мордують зранку до ночі, припасовуючи до рук і голови якісь чудернацькі дроти і пояси?

Але найбільше дратують їхні дурні, недоречні посмішки під час розмови зі мною. Тоді мені здається, що губи у моїх відвідувачів-катів — гумові і ось-ось розірвуться. Чому їм завжди смішно?

А я ось можу безперервно — увесь день — плакати. Правда, я також не знаю, чому я плачу. Але сльози — це не сміх. Сльози не можуть викликати осуду, як викликає його недоречний сміх.

Та я мовчу, бо вони справді якісь дивні, ці люди в білих халатах, які приходять разом із моєю подругою Людою.

Невідомо мені і те, чому колишній чоловіковий приятель, прокурор Микола, на якомусь чи то весіллі, чи то вечірці, де за довгими столами сиділо дуже багато знайомих людей без жодної пляшки, просив, ба, навіть наполягав підтвердити, що після смерті Василя я дуже хворіла, але ретельно приховувала свою хворобу, начебто навіть лікарняні листи не брала, користуючись своїм службовим становищем.

Щось було… було щось таке, чого я не можу зрозуміти дотепер.

Та я й не намагаюся.

Бо навіщо? Я ж пам'ятаю усе, до нитки.

Пам'ятаю доти, доки ми з Ним не вийшли на балкон, і доки я не почула, як мені заважає сокира у правій руці…

Але нічого дивного, що я не пам'ятаю решти. Це у мене спадкове. Моя бабця свого часу геть чисто втратила пам'ять задовго до смерті. Вона вже не впізнавала ні своїх дітей, ні внуків, ані правнуків. Вона плутала пори року і говорила з мертвими, як із живими.

Зате вона розказувала мені в дрібницях усе, що з нею було від п'ятирічного віку і аж доти, доки їй не повідомили, що завтра привезуть цинкову домовину її найменшого внука, якого два місяці перед тим усім селом відпровадили в армію і якого вона у п'ятому класі побила за зірвані груші в сусідському саду…

Так що мене не мучить втрата пам'яті. Я не страждаю від цього.

Мене тепер мучить лише одне: за що я Його убила, коли Він нарешті прийшов?!

7 січня — 7 липня 2000 року,

Київ