Чудесна мандрівка Нільса Гольгерсона з дикими гусьми

Про пригоди Нільса, злого й неслухняного бешкетника, що зоби-джав пташок і знущався з тварин, розповідає ця книга відомої шведської письменниці Сельми Лагер-леф. За свою неслухняність доскочив хлопець лиха — перетворився на карлика. На щастя, пожаліли його гуси, що верталися з вирію, взяли з собою. З ними він подорожує по всій Швеції і, навчений бідою, силкується зробити якомога більше добра і людям, і звірам.

Скорочений переклад із шведської ОЛЬГИ СЕНЮК

Малюнки ОЛЕНИ овчинникової і ГАЛИНИ САВЧЕНКО

Перекладено з видання: Nils Holgerssons under-bara resa genom Sverige av Selma Lagerlof, В. I, II. Stockholm, Svenska Bokforlaget, 1946.

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

ХЛОПЧИК І ГНОМ 1

Був собі колись в одному шведському селі хлопчик на ім’я Нільс — худенький, цибатий, з біленьким, як прядиво, чубом. Тата й мами він не слухався, вчитися не хотів, любив

- тільки їсти та спати, та ще й був страшенний збитошник — усім рід нього перепадало.

Якось у неділю Нільсові батьки збиралися до церкви Хлопчик зрадів: він залишиться вдома сам один і робитиме, що йому заманеться.

«Тепер мені ніхто не завадить узяти татову рушницю й стрельнути», — міркував він.

Та батько ніби прочитав синові думки, бо, вже виходячи з хати, зупинився на порозі й сказав:

— Якщо ти не хочеш іти з нами, то берись за уроки. Чуєш?

— Чую, тату, — мовив Нільс, а сам подумав, що сидітиме над книжкою, лиш доки тато з мамою вийдуть з хати.

Мати вернулася, дістала з полиці книжку, розгорнула її на потрібній сторінці й покляла на стіл біля вікна. Потім при-сунула до столу велике батькове крісло, на яке досі ніколи не дозволяла Нільсові сідати.

Нільс стежив за матір’ю і думав, що дарма вона так клопочеться: все одно він прочитає не більше як одну-дві сторінки. Але батько знову ніби зазирнув йому в душу. Він підступив до сина й суворо наказав:

— Гляди мені, читай уважно! Доки ми повернемось, щоб ти вивчив усі уроки. Я сам тебе перевірю.

— Тут чотирнадцять з половиною сторінок, — докинула мати. — Берися відразу, щоб устиг прочитати, поки ми прийдемо.

Нарешті батько й мати пішли. Нільс став на поріг, подивився батькам услід і подумав:

«їм то що, посадили мене за книжку й раді-радісінькі».

Проте батько з матір’ю були зовсім не раді, а навпаки, засмучені. Хоч жили вони бідно і тільки й мали землі, що маленький садочок біля хати, однак не цим журилися. їх гризла думка: що то вийде з їхнього сина.

У батька боліло серце, що Нільс байдужий до науки та лінивий і годиться хіба що гусей пасти. Мати непокоїлася тим, що хлопець вовкуватий і злостивий, жорстокий з тваринами і непривітний до людей.

— Хоч би він нарозумився, — зітхнула вона, — а то не

йдись на що, встряне в якусь халепу й доведе нас до біди.

Тим часом Нільс міркував, братися йому за книжку чи ні. Думав-думав і зрештою поклав собі цього разу послухатись. Він умостився в кріслі й почав стиха швиденько читати. Минула хвилина, друга, одноманітне бурмотіння нагнало на нього сон, і він почав куняти.

А надворі стояла чудова година. Хоч була ще тільки половина березня, однак Нільсове село лежало на самому півдні Швеції, і там уже буяла весна.

Щоправда, дерева ще стояли голі, але вже набро-стилися, в рівчаках дзюр-чала вода, обабіч вулиці зацвів підбіл, кущі вздовж кам’яних огорож зробилися брунатні, блискучі. Буковий ліс за селом ніби набрякав і дедалі ставав густіший. А вгорі простяглася чиста блакить.

Крізь відчинені двері чути було щебетання ластівок. На подвір’ї походжали кури й гуси, в хліву ревли корови: вони теж зачули весну.

Хлопчик раз у раз клював носом, проте намагався прогнати від себе сон.

«Ні, я не спатиму, — думав він, — бо так і до обіду не докінчу читати».

Та зрештою він незчувся, як задрімав.

Нільс не знав, довго він спав чи ні, аж раптом його збудив якийсь шурхіт.

На підвіконні, якраз проти хлопця, стояло невеличке люстерко, і в ньому відбивалась майже вся кімната. Підвів хлопчик голову, зиркнув у люстерко і мало не скрикнув з подиву.

Скриня! Важке віко материної скрині відчинене!

Ту велику дубову скриню, оковану залізом, мама нікому не дозволяла відчиняти. В ній вона тримала речі, що дістала у спадок ще від бабусі: старосвітські сукні з грубого домашнього сукна, вишиті різнобарвним бісером сорочки, білі, як сніг, накрохмалені очіпки, важкі пряжки та ланцюжки. Тепер такого одягу вже не носили, і мати не раз хотіла його продати, та в останню мить їй ставало жалко бабусиних речей.

Ідучи з дому, мати ніколи не лишала скррню відчинену, а надто як Нільс був у хаті сам. І сьогодні теж замкнула, хлопчик бачив.

То хто ж її відчинив?

Нільсові стало лячно. Може, поки він спав, до хати заліз злодій? Може, він ховається десь у кутку? Хлопчик боявся поворухнутись і не зводив очей з люстерка. Він сподівався побачити в ньому злодія.

Раптом Нільс помітив на краєчку скрині якусь тінь. Ось вона заворушилась...

Невже то йому ввижається? Хлопчик придивився пильніше і зачудовано роззявив рота.

На скрині сидів — хто б ви думали? Гном! Справжнісінький гном у чорному каптанці з білим мереживним коміром і манжетами, в штанях і крислатому капелюсі. Панчохи в нього були підв’язані під коліньми пишними бантами, а на черевиках поблискували срібні пряжки. Обличчя гном мав старе, зморшкувате.

Нільс багато чував про гномів, проте ніяк не сподівався, що вони такі маленькі. Адже цей, на скрині, був завбільшки з палець.

Гном витяг вишиваного очіпка і так захоплено його роздивлявся, що й не помітив, як хлопчик прокинувся.

Нільс був страшенно вражений, однак страх його минувся. Бо хіба можна боятися такого маленького чоловічка!

Поки той, забувши про все на світі, милувався чудовим старовинним візерунком, хлопчик розмірковував, яку б його встругнути капость. Може, вштовхнути гнома до скрині і закляпнути віко?

Однак Нільс не наважився

торкнути гнома рукою, тому він озирнувся по кімнаті, шукаючи, чим би його штовхнути. Він глянув на канапу, потім перевів Погляд на плиту, на мисник, на відро з водою біля дверей, на заставлену всякою всячиною шаховку. Далі зир-нув на татову рушницю, що висіла на стіні. Нарешті погляд його спинився на сачкові ловити метеликів, що висів на цвяшку біля самого вікна. Ось це йому й треба!

Нільс обережно підвівся і схопив із цвяха сачок. Хляп! — і гном опинився в пастці!

Хлопчик сам не сподівався, що йому так пощастить. Гном полетів у сачок сторч головою і безпорадно борсався на самому дні.

Нільс не знав, що йому робити з полоненим. Він тільки розмахував сачком, аби гном не видряпався і не втік.

— Слухай-но, Нільсе, — озвався нарешті гном, — відпусти мене на волю. Я вже багато років допомагаю вашій родині, тож зглянься надо мною. Я тобі дам золотого завбільшки з татів годинник.

Нільс подумав, що одна монета — надто малий викуп. Проте він уже й сам радий був спекатись гнома. Тому хлопчик перестав вимахувати сачком.

Гном, спритно чіпляючись за сітку, видряпався вже майже на самий верх, коли Нільсові раптом спало на думку, що можна було б зажадати від полоненого ще одного: хай зробить так, аби уроки вивчились самі собою.

І він знову труснув сачком.

Та враз хлопець дістав такого ляпаса, що випустив із рук сачка і брязнув на підлогу...

Коли Нільс отямився, то побачив, що він у хаті сам один. Від гнома й сліду не залишилось, скриня була зачинена, а сачок висів на цвяшку, там де й завжди.

Якби обличчя не горіло від ляпаса, ніби хто його ошпарив, хлопчик подумав би, що це йому тільки приснилося.

«Звичайно, тато й мама скажуть, що я все вигадав, — міркував він. — Не повірять, що я через гнома не вивчив уроків. Краще відразу взятися за книгу».

Однак, ступивши кілька кроків, Нільс зупинився. Сталось щось дивне. Не могла ж кімната вирости! Але чого ж тоді йому так довго треба йти до столу? А що зробилося з кріслом? На вигляд воно ніби таке саме, як було, та чомусь хлопчикові довелося спинатись на поперечки, щоб сісти на нього. І стіл теж виріс — до нього не дотягтися з крісла, хіба що стати на бильце.

— Що за напасть! — вигукнув Нільс. — Чи не зачарував гном і крісло, і стіл, і геть усю кімнату?

Книжка теж лежала на столі і на вигляд була ніби така сама, проте й з нею щось сталося, бо Нільс не міг прочитати й слова, доки не виліз на саму сторінку.

Він ледве здолав кілька рядків, а тоді випадково підвів голову, позирнув на люстерко і здивовано скрикнув:

— О, а це хто?

Бо в дзеркалі він помітив маленького гнома, одягненого в шкіряні штанці та картату сорочку.

— А вбраний він точнісінько так, як я, — по хвилі мовив Нільс і посварився на гнома кулаком.

Чоловічок у дзеркалі теж посварився кулаком.

Нільс смикнув себе за чуба, і гном у дзеркалі смикнув себе за чуба.

Нільс крутнувся на п’ятах, і хлопчик у дзеркалі зробив те саме. Нільс зазирнув за люстерко, чи, бува, не сховався хтось за ним. Та все дарма: там не було нікого.

І тоді Нільса охопив розпач. Він збагнув, що гном зачару-

вав його, і той малесенький хлопчик у дзеркалі — це він сам, Нільс Гольгерсон.

«А може, це тільки сон? — подумав він. — Може, треба трошки почекати, і все мине?»

Хлопчик став перед люстерком і на хвильку зажмурився. Потім розплющив очі, та дарма: він ані на палець не побільшав. Усе залишилось таке саме — білявий чуб, ластовиння на носі, латки на штанцях, поцеровані шкарпетки — геть усе, тільки набагато меншого розміру.

«Треба шукати гнома,— вирішив Нільс. — Може, він просто пожартував? Знайду його й помирюся!»

Нільс зіскочив на підлогу й заходився шукати. Він зазирнув за крісло, під шафу, під канапу, заповз навіть у мишачу нірку — тепер йому це було не важко зробити, — проте гнома ніде не знайшов.

Хлопчик плакав, обіцяв, що більше нікому не скаже поганого слова, ніколи не скривдить жодної тварини. Аби тільки знову стати людиною, він буде добрий і слухняний. Та хоч що він казав, нічого не допомагало.

Раптом Нільс згадав, як мама розповідала, ніби гноми полюбляють жити в стайні, й надумав пошукати ще біля корів. На щастя, двері стояли відчинені, а то хлопцеві тепер годі було б дотягнутися до клямки.

Нільс вибіг у сіни. Де ж його дерев’яні капці? Адже, як водиться в шведських селах, він залишив їх у сінях, а в кімнаті сидів у самих тільки шкарпетках. І що робитиме він з

тими великими важкими шкарбунами, коли він такий маленький? Та враз Нільс помітив біля порога пару маленьких кап-чиків. Тоді він засмутився ще дужче.

«Виходить, гном не забув зачарувати і моє взуття, — подумав він. — Отож не скоро я позбудуся лиха».

На старій дубовій дошці, що лежала перед сінешніми дверима, вистрибував горобець. Побачивши хлопчика, він загукав:

— Цвірінь! Цвірінь! Гляньте лишень на Нільса, гусячого пастуха! Гляньте на крихітку Нільса Гольгерсона!

Тоді гуси та кури й собі повернули до хлопчика голови і зняли галас.

— Ку-курі-ку! — заспівав півень. — Так йому й треба! Він скуб мене за гребінь! Ку-курі-ку!

— Так йому й треба! Так йому й треба! — підхопили кури.

А гуси підійшли ближче і, витягаючи голови, питали:

— Хто це зробив? Хто це зробив?

Але найдивовижніше було те, що Нільс розумів їхню мову. Він так розгубився, щло не міг і кроку ступити, тільки стояв на порозі, слухав і думав:

«Це, певно, через те, що я став гномом. Саме тому я й розумію їх».

Однак хлопчик не міг довго терпіти, щоб кури тішилися з його нещастя. Він шпурнув у них камінцем і крикнув:

— Ану цитьте, а то я вам дам!

Проте Нільс забув, що тепер він став маленький і кури вже не бояться його. І справді, вони відразу накинулись на нього, почали дзьобати й закричали ще дужче:

— Рак йому й треба! Так йому й треба!

Нільс спробував утекти від курей, але вони бігли за ним

слідом і правили своєї.

Кури, певне, не дали б малому спокою, якби на подвір’ї не з’явилася кішка. Побачивши її, вони одразу стихли і, ніби нічого й не сталося, почали далі порпатися в землі.

- Нільс кинувся до кішки.

— Люба кицю, — мовив він, — ти знаєш на нашому под-вір’ї всі закутки й нірки. Будь така ласкава і скажи мені, де я можу знайти гнома?

Кішка відповіла не зразу. Вона сіла, згорнула хвоста гарним кільцем навколо передніх лап і поглянула на .хлопчика.

Це була велика чорна кішка з білою латочкою на грудях і гладенькою шерстю, що аж вилискувала на сонці. На вигляд кішка здавалась дуже лагідною, навіть кігті втягнула в м’якенькі лапи і примружила сірі очі з вузенькою щілинкою посередині.

— Звісно, я знаю, де живе гном, — по хвилі мовила вона солодким голоском. — Але ще не відомо, чи я захочу тобі сказати.

— Люба кицю, ти ж повинна мені допомогти! Хіба ти не бачиш, що гном зачарував мене?

Кішка ледь розплющила очі. В них блимнув зелений лихий вогник, однак відповіла вона так само лагідно:

— За що ж мені помагати тобі, га? Може, за те, що ти смикав мене за хвоста?

Нільс розсердився. Він забув, який він тепер малий і безсилий.

— Я ще й зараз можу смикнути тебе, як будеш така розумна! — крикнув він і кинувся до кішки.

І враз кішка змінилася. Шерсть у неї наїжачилась, спина вигнулась, із пухнатих лапок висунулися гострі кігті, а широко розплющені очі запалали червоним вогнем. Нільсові навіть здалося, що перед ним якийсь небачений звір. Однак він не втік, а ступив ще крок уперед. Раптом кішка стрибнула на нього, звалила на землю, наступила передніми лапами на груди й роззявила пащу.

Хлопчик відчув, як кіщині пазури впиваються йому в тіло, а гострі зуби кусають шию.

— Рятуйте! Рятуйте! — щосили заверещав він тоненьким голоском.

Однак ніхто не прийшов на допомогу, і Нільс подумав, що тут йому й смерть.

Та враз кішка сховала пазури і випустила Нільса з лап.

— Поки що досить, — мовила вона. — Я пускаю тебе задля твоєї матері — вона добра жінка і завжди годує мене молоком. Я лише хотіла показати тобі, хто з нас дужчий.

Сказавши це, кішка повернулась і пішла собі, тихенько муркочучи, знову лагідна й спокійна.

Нільсові було так соромно, що він чимдуж гайнув до стайні, ні на кого не озираючись.

У стайні було всього три корови, та, побачивши хлопця, вони так заревіли, що можна було подумати, ніби там їх цілих тридцять.

— Му! Му! Добре, що є на світі справедливість! — мукала одна.

— Му! Му! Еге ж! Таки є! — вторували інші дві.

Хлопчик хотів спитати їх про гнома, та де там: корови зчинили таке риковище, ніби до стайні забіг чужий собака, — били ногами, дзвеніли ланцюгами і замахувалися рогами.

— Ану підійди лишень, — казала одна, — я так тебе хви-цну, що довіку пам’ятатимеш!

— Ходи ближче, — погрожувала друга. — Скуштуєш моїх рогів. Я тобі нагадаю, як ти пустив мені у вухо осу!

— Ну, чого стоїш? Я хочу віддячити тобі за те, що ти лупцював мене дерев’яними капцями! — гримала третя.

Нільс хотів сказати коровам, що він шкодує за свої вчинки і надалі буде чемний, хай тільки вони скажуть йому, де знайти гнома. Але корови і слухати його не хотіли. Хлопчик злякався, що котрась таки скине ланцюга і справді буцне його рогом, тому швиденько вийшов із стайні.

Тепер він переконався, що ніхто в дворі не хоче йому допомогти шукати гнома. Та гном, певне, й не зняв би чари, якби Нільс і знайшов його.

Хлопчик видряпався на кам’яну огорожу, зарослу ожиною й терном, яка оточувала їхню садибу, сів і почав думати, що йому тепер робити. Батько й мати прийдуть додому і будуть страшенно вражені. То буде диво на всю околицю. І старі, й малі з’їдуться поглянути на нього. А може, ще батьки виставлятимуть його на ярмарку?

Ні, про таке навіть страшно подумати! Краще хай би його взагалі більше ніхто не побачив.

О, який же він нещасний! У цілому світі немає хлопця нещаснішого за нього. Адже він уже не людина, а якась химера.

Нільс окинув оком рідну оселю. Маленька побілена хатка, ніби прибита до землі стрімким величезним дахом, маленька стайня і городу стільки, що на ньому ледве можна обернути конем. Але тепер усе це стало для нього аж надто велике. Адже віднині за домівку йому могла правити хіба що нірка в коморі. Нільс сидів зажурений: йому здавалося, що більше він ніколи не стане великий.

А погода була чудова. Навколо дзюрчала вода, розпукувались бруньки, цвірінькали горобці. В блакитному небі чорніли табуни перелітних птахів, що поверталися з вирію. їх було багато, але хлопчик упізнав тільки диких гусей, що летіли ключами.

Гуси летіли ключ за ключем високо-високо, але все одно хлопчик чув, як вони кричали:

— Ми летимо в Лапландію! Ми летимо в Лапландію!

Помітивши домашніх гусей, що статечно походжали подвір’ям, вони спускалися нижче й гукали:

— Летіть з нами! Летіть з нами! Ми спішимо в Лапландію!

Домашні гуси витягали голови й пильно дослухалися. З кожним новим ключем вони дедалі більше хвилювалися, лопотіли крильми, пробували злетіти. Однак стара гуска бігала навколо них і лементувала:

— Геть подуріли! Геть подуріли! Летіти на голод і холод! — і, задерши голову, відповідала диким гусям: — Нам і тут добре! Нам і тут добре!

Клич диких гусей найбільше схвилював молодого гусака Мортена. Коли надлетів новий табун, він закричав:

— Пождіть! Я лечу з вами! Я лечу з вами!

Гусак розправив крила, підлетів, однак з незвички знову впав на землю.

Дикі гуси, певно, почули його, бо повільно завернули на-зад поглянути, чи він справді летить.

— Чекайте! Чекайте! — гусак знову спробував знятися.

Нільс сидів на огорожі і все це бачив і чув.

Таж Мортен найбільший їхній гусак! Тато й мама дуже жалкуватимуть, якщо він полетить.

І, зовсім забувши про те, що він малий та безсилий, хлоп-чик стрибнув з огорожі, кинувся межи гуси і схопив Моотен за шию.

— Стривай, не лети! Не лети, чуєш?

Але саме цієї миті Мортен збагнув, як йому треба відри-ватись від землі. Він не звернув на хлопця уваги, а разом ним знявся в повітря.

Гусак злетів так раптово, що в Нільса запаморочилася го-лова. Поки він зрозумів, що все одно не втримає гусака, вони були вже високо в небі, і якби Нільс відпустив тепер гусаков шию, то напевне впав би додолу й розбився.

Єдине, що він міг зробити, це видертися Мортенові верхи на спину. Але втриматись на гладенькому пір’ї теж було не легко. Хлопчикові довелось міцно вхопитися обома руками за пір’їни, щоб не полетіти вниз.

РОЗДІЛ ДРУГИЙ

ВЕРХИ НА ГУСАКОВІ 1

Нільс довго не міг отямитись. У вухах йому свистів вітер, біля нього лопотіли крильми й гелготали тринадцятеро гусей. Хлопчик не знав, низько вони летять чи високо і в якому напрямку.

Врешті він трохи заспокоївся, але ще довго не зважувався глянуґи вниз. Він був певний, що як тільки гляне, то відразу ж упаде на землю.

Кінець кінцем Нільс таки змусив себе подивитися вниз. І йому здалося, що під ним розстелена величезна плахта, геть уся то в більших, то в менших чотирикутниках.

— Пробі, куди я попав? Що то за така величезна плахта? Я такої ще ніколи не бачив! — сказав він сам до себе, не сподіваючись, що йому хтось відповість.

Однак дикі гуси, що летіли поряд нього, загелготали;

— Поля та пасовиська! Поля та пасовиська!

І тоді Нільс і сам збагнув, що то земля здавалась йому згори величезною картатою плахтою: він зрозумів, чому вона така строката. Ясно-зелені чотирикутники хлопчик упізнав найшвидше — то була озимина, що під снігом зберегла свій ясно-зелений колір. Жовто-сірі клітини — то ще не зорана з минулого літа стерня, брунатні — лани, засіяні конюшиною, а чорні -— голі пасовиська або зоране поле. А оті темно-руді чотирикутники з жовтими краями? Ну, звісно, це букові ліси. Адже старі буки, що ростуть посеред лісу, взимку голі, а молоді, по краях, зберігають сухе жовте листя до самої весни. Темні чотирикутники з сірими плямами посередині — то великі садиби з почорнілими солом’яними стріхами та бруковани-ми подвір’ями. А зелені клітини з темними краями — сади з галявками. Галявки посередині вже вкрилися травою, а дерева й кущі по краях ще стояли голі.

Хлопчик мимоволі засміявся — надто кумедною здавалася згори земля.

Але дикі гуси з докором сказали йому:

— Родюча, добра земля! Родюча, добра земля!

Нільс відразу споважнів.

«Як я можу сміятися, коли мене спіткало таке лихо!» — подумав він.

Якийсь час хлопчик зоставався похмурий, але потім знову засміявся. Адже йому ще ніколи не доводилося бувати так високо. І як же гарно летіти!

Коли хлопчик трохи звик і вмостився зручніше, то помітив, що в небі дуже багато перелітних птахів. Вони линули табунами і перегукувалися.

— О, ви теж сьогодні перелітали море? — питали одні.

— Як бачите, — чулося у відповідь.

— Ну, як вам подобається цьогорічна весна?

— Немає жодного листочка, і вода в озерах холодна... Нільс помітив також, що гуси летіли не прямо, а кружляли над рівниною, ніби раділи, що знову повернулися до рідного краю, ніби хотіли привітати кожну садибу.

Коли гусям доводилось пролітати над подвір’ям, де походжали кури, вони питали:

— Як зветься садиба? Як зветься садиба?

Тоді півень витягав голову й відповідав:

— «Закамарок»! Як і торік, як і торік!

Здебільшого садиби називалися ім’ям господаря, але півні давали їм свої, влучніші назви.

З бідняцьких подвір’їв півні відповідали:

— Садиба зветься «Менше їж! Менше їж!»

А з найбідніших кричали:

— Це садиба «Ні зернини»!

Багаті хутори вони пишно величали «Морем зерна», «Яєчною горою» тощо.

А в панських дворах півні не завдавали собі клопоту вигадувати назву. Вони пихато горлали:

— Самим треба знати! Самим треба знати!

Найбільше дикі гуси раділи, коли бачили домашніх гусей.

Тоді вони сповільнювали лет і гукали:

— Ми летимо в Лапландію! Летіть з нами! Летіть з нами! А домашні гуси відповідали їм:

— Надворі ще зима! Ви надто поспішилися! Верніться! Верніться!

Дикі гуси спускалися нижче і кликали знову:

— Летіть з нами! Ми навчимо вас літати й плавати!

На такі образливі слова домашні гуси не озивалися.

Тоді дикі гуси спускались так низько, що мало не торка- лись землі, і враз шугали в небо, наче чогось злякавшись.

— Ой-ой-ой! — кричали вони. —Та це ж не гуси! Це мокрі курки! Це мокрі курки!

Домашнім гусям уривався терпець, і вони кричали:

— А щоб вас постріляли! Всіх до одної! Всіх до одної! Нільс сміявся, слухаючи це. Але потім згадував про своє

лихо і знову ставав сумний. Та ненадовго: надто гарно було летіти в небі на гусакові. Адже хлопчикові ще ніколи не доводилось подорожувати в такий спосіб!

Гусак Мортен дуже пишався з того, що летить над рівниною разом з дикими гусьми й кепкує з домашніх. Однак він був не, звичний до таких подорожей і після полудня відчув утому. Мортен намагався дихати глибше, швидше махати крильми, проте все одно почав відставати.

Дикі гуси, які летіли останні в ключі, помітили, що домашній не встигає за іншими, і стали гукати передній гусці:

— Ако з Кебнекайсе! Ако з Кебнекайсе! Білий відстає! Білий відстає!

— Скажіть йому, що швидко летіти легше, аніж повільно!

Почувши це, Мортен спробував летіти швидше, але це так стомило його, що він опустився до самих верхівок дерев, які росли на межах полів та пасовиськ.

— Ако! Ако з Кебнекайсе! — знову гукнули останні в ключі гуси, бачачи, як білому доводиться важко.

— Чого вам іще? — нетерпляче спитала Ака.

— Білий спустився до самої землі! Білий спустився до самої землі!

— Скажіть йому, що високо летіти легше, аніж низько!— відказала проводарка, нітрохи не стишивши, лету.

Мортен хотів піднятися вгору, але так засапався,-що ледве дихав.

— Ако! Ако! — гукали задні гуси.

— Дасте ви мені спокій чи ні! — ще нетерплячіше мовила передня гуска.

— Білий падає! Білий падає!

— Хто не поспіває з табуном, хай собі вертається, так і скажіть йому! — крикнула Ака. Вона й гадки не мала летіти повільніше.

Мортенові було дуже прикро, що якраз тепер йому забракло сили і він не може показати диким гусям, що й домашні чогось варті. А найгірше те, що він пристав до табуна саме

цієї Аки з Кебнекайсе. Бо хоч він був і домашній гусак, але чував про Аку, проводарку диких гусей, якій уже було десь років сто. Вона тішилась такою шаною, що в її табуні збиралися найдостойніші гуси. А вже ніхто не ставився до домашніх гусей так зневажливо, як Ака та її табун. Тому Мортено-ві й хотілося показати, що він не гірший за них.

Гусак насилу тягся ззаду і міркував собі, чи йому летіти далі, чи, може, повернутися.

І тоді Нільс, що сидів у нього на спині, мовив:

— Любий Мортене, ти ж сам добре знаєш, що ніколи досі не літав і не подужаєш добратися з дикими гусьми аж до Лапландії. Чи не краще вернутись додому, поки ти не знесилився вкрай?

Мортен і так ледве терпів хлопця, а почувши таке, зовсім скипів.

— Писни мені ще хоч слово, — засичав він, — і я скину тебе в перше ж глинище!

Злість додала гусакові сили, і він так рвонувся вгору, що майже догнав табун.

Звісно, надовго в нього запалу не вистачило б, але, на щастя, вже вечоріло, сонце сідало за обрій, а з заходом сонця спустилися на землю й дикі гуси.

Так Нільс із Мортеном опинилися на березі Вомбського озера.

«Певно, ми тут заночуємо», — подумав хлопчик і зіскочив додолу.

Він стояв на вузькому піщаному березі. Зима тут відступала повільно. Озеро було вкрите потемнілим льодом, зораним численними розколинами. Тільки коло берега чорніла широка смуга води. Від озера віяло пронизливим холодом.

До берега, де спинились гуси, підступав сосновий бір. Він, здавалось, притягав до себе зиму, бо під деревами лежав ще твердий, як крига, сніг.

Нільс мав таке почуття, ніби попав у дику глушину, де панує вічна зима, і йому стало так страшно, що він мало не заплакав.

Хлопчикові хотілося їсти. Адже він цілісінький день не мав ні крихти в роті. Та де йому взяти їжі? Хіба ранньої весни у лісі знайдеш хоч ягоду? І хто дасть йому притулок? Хто постеле ліжко, зігріє, захистить від диких звірів?

Тим часом почало смеркати, в лісі щось зашелестіло, затріщало.

Нільса охопив жах, і він мимоволі оглянувся на свого приятеля. Адже він нікого тут не мав, крім гусака.

І тоді хлопчик побачив, що Мортенові ще гірше, ніж йому. Гусак і досі лежав на тому місці, де сів, і, здавалося, конав.

Він схилив голову до землі, заплющив очі, в грудях йому хрипіло.

— Любий Мортене! — мовив хлопчик. — Спробуй ковтнути води! До озера всього два кроки.

Але гусак і не поворухнувся.

Досі Нільс жорстоко поводився з тваринами, гусакові теж від нього перепадало, однак тепер Мортен був його єдина опора, і хлопчик боявся її втратити. Він заходився тягти й штовхати гусака до озера. Птах був важкий, великий, але кінець кінцем Нільсові таки пощастило упхнути його у воду.

Якусь мить Мортен лежав нерухомо, а тоді враз розплющив очі, підвів голову і повільно поплив між зарості.

Дикі гуси спустилися трохи віддалік і відразу ж зайшли у воду, не звернувши уваги на хлопчика й гусака. Вони покупалися, почистилися й почали скубти водорості та мокрець.

Невдовзі підплив Мортен з окунцем у дзьобі. Він вийшов на берег і поклав рибинку перед Нільсом.

— Це за те, що ти допоміг мені добратися до води, — сказав він.

То було перше ласкаве слово, яке Нільс почув за цілий день. Він так зрадів, що хотів обняти гусака, але не насмілився. Щоправда, він ще ніколи не їв сирої риби, але треба звикати — іншої вечері не дістанеш.

Нільс помацав у кишені: ножик, як завжди, був там, прив’язаний шнурочком до гудзика, тільки він теж став зовсім маленький. Випадково в кишені виявилось кілька сірників.

Якусь мить хлопчик міркував, чи не запалити йому вогнища, але потім полишив цю думку, боячись налякати диких гусей. Він витяг ножика, почистив ним рибинку, і невдовзі від неї залишилися тільки кісточки.

Поки Нільс їв, гусак мовчки стояв біля нього, а коли той проковтнув останній шматочок, озвався тихим голосом:

— Ну й до табуна ж ми пристали. Вони нас, домашніх гусей, за ніщо вважають.

— Я теж помітив це, — мовив Нільс.

— Отож я й хочу долетіти з ними до Лапландії. Хай побачать, що домашні гуси не гірші за диких.

— Атож, нехай побачать, — погодився хлопчик; він не повірив, що Мортен може залетіти так далеко, але не хотів бентежити його.

— Однак я боюся пускатися в таку далеку подорож сам,— вів далі гусак, — тому хочу спитати тебе, чи не полетиш і ти зі мною?

Нільс, звісно, мав на думці якнайшвидше повернутись додому, тому першу мить не знав, що й відповісти.

— Я не думав, що ти захочеш узяти мене. Та й додому треба повертатися, — сказав він.

Проте гусак забув про всі кривди, які зазнав колись од хлопця. Він пам’ятав тільки, що Нільс допіру врятував йому життя.

— Я тебе не залишу, не бійся. Восени ми повернемось назад до твоєї домівки.

Нільс подумав, що й справді добре було б якийсь час не з’являтися батькам на очі. Він уже хотів сказати, що згоден летіти з Мортеном, коли почув позад себе шурхіт. То дикі гуси вилізли з озера і струшували з пір’я воду. Потім вони стали в один ряд і з проводаркою на чолі попрямували до Нільса та Мортена.

— Дивись, не признавайся, що ти людина, — шепнув Мортен хлопчикові і, низько кланяючись, вийшов назустріч диким гусям.

Тепер Мортен міг добре на них роздивитися. Дикі гуси ви-

явилися набагато менші за нього і хоч би тобі одна біла — геть усі сірі з брунатними цятками. А їхні очі просто злякали гусака — вони світилися жовтим блиском, ніби в них горіло полум’я. Та найбільше Мортена вразили їхні ноги — великі, з пораненими пальцями. Ходили дикі гуси не статечно, як звик Мортен, а немов стрибали, не розбираючи, куди ступають.

Найкумедніший вигляд мала сама проводарка. Одразу було видно, що вона дуже стара. Голову вона мала більшу за інших, ноги грубіші та ще дужче понівечені, шию тоненьку, крила кістляві, а пір’я жорстке і зблякле, ніби припорошене. Зате очі в неї горіли, як дві жаринки.

Вона привіталася з гусаком і сказала:

— Ми хочемо знати, що ви за одні.

— Про себе мені нема чого багато розповідати, — мовив Гусак. — Я народився минулої весни в Сканарі, а восени мене продали Гольгерові Нільсонові в село Вестравеменгог. У нього я й жив донині.

— Так, так, видно, що ти не значного роду, — сказала проводарка. — Як же ти набрався сміливості летіти з дикими гусьми?

— Бо хотів показати вам, що й домашні гуси не такі вже нікчеми, — відповів Мортен.

— Еге ж, ти й показав, — мовила стара гуска. — Бачили ми, як ти літаєш. Але, може, ти вмієш щось інше? Може, гарно плаваєш?

— Ні, і плаваю я погано, — признався гусак. — За все своє життя я плавав тільки в канаві.

Мортен гадав, що проводарка прожене його з табуна, тому не дуже добирав слів.

— Тоді ти, мабуть, майстер стрибати?

— Стрибати? Хіба статечний домашній гусак дозволить собі таке! — сказав Мортен і похопився, що бовкнув зайве. Адже він щойно сам бачив, як кумедно стрибають дикі гуси.

Тепер він уже був певен, що проводарка прожене його.

Однак вона сказала:

— Мені подобається, що ти так сміливо відповідаєш. Бо

хто сміливий, з того буде добрий товариш. А навчитися, чого не вмієш, ніколи не пізно. Отже, якщо хочеш, можеш залишитися з нами.

-— Дуже хочу! — зрадів гусак.

— Я Ака з Кебнекайсе, і гуси в моєму табуні всі значного роду, — вела далі стара гуска. — Ми не якісь там зайдисвіти і не приймаємо до себе кого попало. А хто це з тобою? Такого я ще ніколи не бачила, — спитала вона, показуючи на хлопчика.

— Я Нільс Гольгерсон,—мовив хлопчик.—Досі був людиною, але сьогодні вранці...

Більше він нічого не встиг сказати. Ака та її табун миттю відступили назад, витягли шиї і грізно засичали на нього.

— Я так і подумала, як тільки побачила тебе на березі, — мовила Ака. — Зараз же геть звідси! Ми не стерпимо серед нас людини.

— Не може бути, — втрутився Мортен, — щоб ви, дикі гуси, боялися такої крихітки. Вранці він, звичайно, піде собі додому, але невже ви виженете його вночі, коли в лісі шастають хижі звірі?

Стара гуска знову підійшла ближче.

— Мене вчили боятися кожного, хто зветься людиною, дарма, великий він чи малий, — мовила вона. — Та коли ти, гусаче, поручишся, що він не вчинить нам ніякої кривди, то нехай ночує. Проте я не впевнена, чи вподобає він таке спання, та й ти теж, бо ми спочиватимемо на плавучій крижині. А завтра вранці хай іде собі геть.

З цими словами стара гуска знялася вгору, а за нею і весь табун.

Нільс засмутився, що з подорожі в Лапландію нічого не вийде, до того ж йому було страшно ночувати на озері.

— Погані наші справи, Мортене, — сказав він. — Ми ж замерзнемо на крижині.

Але гусак не занепадав духом.

— Не бійся, — підбадьорив він хлопця. — Ти тільки назбирай якнайбільше сухої трави.

Коли Нільс назбирав оберемок трави, Мортен схопив його За комір і переніс на крижину, де вже відпочивали дикі гуси, заховавши голови під крила.

— Тепер постели траву, щоб мені не “Примерзли ноги до криги, — попросив гусак.

Нільс так і зробив, а коли постіль була готова, Мортен засунув хлопчика собі під крило.

— Там тобі буде затишно й тепло, — сказав він.

Нільс сховався в пір’я і зразу ж заснув.

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ НІЧНИЙ ЗЛОДІЙ

1

Та, як кажуть, крижина — ненадійний притулок. Вона плавала собі цілу ніч по озері, аж поки пристала до берега.

А саме на той час із лісу на лови вийшов лис Сміре і побачив біля самого берега табун гусей. Він ще звечора помітив їх, але не сподівався, що йому пощастить до них дістатися. Тепер він одразу скочив на крижину.

Коли Сміре вже підкрадався до гусей, він зненацька посковзнувся і шкрябнув пазурами по льоду. Гуси прокинулись і знялися вгору. Але Сміре був дуже прудкий лис. Він метнувся за ними, спіймав одну гуску і завернув до берега.

Білий гусак теж злетів у небо, і Нільс, звісно, випав додо-

лу з-під крила. Якийсь час він сидів сонний на крижині і не міг збагнути, чому знялася така метушня, аж ось побачив кумедного коротконогого собаку, що з гускою в- зубах тікав на берег.

Тоді Нільс кинувся доганяти злодія. Мортен помітив його згори і загукав:

— Бережися, Крихітко, бережися!

Та хлопчик тільки рукою махнув: щоб він боявся такого малого собаки!

Гуска, що її Сміре волік у зубах, чула, як по льоду стукотіли дерев’яні капці, і не йняла собі віри.

«Невже оте маля хоче відняти мене в лиса? — дивувалась вона. — Він же тільки впаде в ополонку та й годі!»

Сміре тим часом стрибнув з крижини на пісок і почав видряпуватися на стрімкий берег. Хлопчик крикнув йому:

— Віддай гуску, злодію! Віддай гуску!

Лис. не знав, хто це кричить, проте не обертався, а помчав ще дужче.

Тепер він був уже в лісі, але хлопчик не відставав ні на крок. Він не думав про небезпеку, а все гукав злодієві:

— Що ти за собака, коли не соромишся красти гуску! Віддай її мерщій, бо я тобі покажу! Чуєш!

Як тільки лис почув, що його вважають за собаку, йому стало так смішно, що він мало не випустив гуски з пащі. Адже Сміре був запеклий грабіжник, йому мало було пацюків і мишей, він закрадався до садиб і цупив там курку, а там гуску. Його боялась уся околиця. І раптом хтось вважає його за собаку! Нечуване нахабство!

А Нільс тим часом ще піддав ходу і нарешті схопив Сміре за хвоста.

— А тепер віддаси гуску чи ні? — закричав він.

Та де йому було втримати розбійника! Лис потягнув його за собою, аж сухе листя полетіло на всі боки.

Скоро Сміре зрозумів, що йому нема чого боятися такої малечі. Він зупинився, поклав гуску на землю і придушив її передніми лапами, щоб вона не втекла. Розбійник хотів пе-

рекусити гусці горло, але спершу надумав подражнити хлопця.

— Ось дивися, як я їстиму твою гуску! — глузливо мовив він.

Тепер з гострого писка хлопчик упізнав, що це лис, а не собака, але був такий сердитий на нього, що зовсім забув про небезпеку. Він ще міцніше вчепився за хвіст, обперся об дерево і саме тоді, як Сміре хотів перекусити гусці горло, шарпонув розбійника з усієї сили. З несподіванки лис поточився і на мить випустив свою здобич. Гусці тільки цього було й треба. Вона одразу ж знялася вгору. Проте одне крило в неї було поранене, і вона ледве ним ворушила, до того ж у темному, лісі гуска нічого не бачила, тому нічим не могла допомогти хлопчикові.

«Полечу мерщій до озера, може, Ака якось його порятує», — подумала вона і подалась до свого табуна.

А Сміре кинувся на Нільса.

— Прогавив одну, то спіймаю другого, — засичав він.

— А от і не.спіймаєш! — весело сказав хлопчик: він радів, що врятував гуску.

Нільс тримався за хвіст і, коли Сміре пробував дістати його, стрибав то в один, то в другий бік.

І ось у лісі почався незвичайний танок. Сміре крутився, як дзига, але й його хвіст крутився разом з ним. А Нільс тримався міцно за хвоста, і лис ніяк не міг його досягти.

Спочатку хлопчикові навіть весело було од такого змагання. Однак згодом руки в нього заклякли, і він став боятися, що лис врешті таки спіймає його.

Нільс озирнувся і помітив неподалік маленьке деревце, що росло серед старих сосон. Він пустив хвоста і в одну мить видряпався на деревце.

А Сміре так захопився ловами, що нічого не помічав і витанцьовував далі, ганяючись за своїм хвостом.

— Та годі тобі кружляти! Відпочинь трошки! — гукнув йому хлопчик.

Побачивши, що його обдурено, лис розлютився ще дужче.

Він не подався геть, а ліг під дерево і поклав собі будь-що дочекатися, поки хлопчик злізе.

Нільсові було не дуже зручно сидіти на хисткій гіллячці. Низеньке деревце не діставало до віття старих дерев, тому він не міг перебратися з нього на краще місце. А на землі на нього чатував лис. До того ж хлопчик страшенно змерз і ледве тримався закоцюблими руками за віття. Та й спати дуже хотілося, але він не наважувався заснути, щоб часом не впасти додолу.

А як лячно сидіти вночі самому серед лісу! Досі він не уявляв собі добре, що таке ніч. А тепер йому здалося, що вона ніби наповнила все навкруги якимись примарами. Хлопчик не міг дочекатися ранку.

Та ось нарешті почало світати. Нільс зрадів, бо відразу ліс ожив, хоч холод дошкуляв ще дужче, ніж уночі.

Сонце сходило не яскраве, а тьмяно-червоне. Нільсові показалося, що воно сердите. Чого б то сонцеві гніватись? Мабуть, того, що, поки його не було, ніч зробила землю такою холодною та похмурою.

Сонячне проміння ринуло нестримним потоком глянути, що та ніч наробила на землі, і все навкруги почервоніло, ніби мало нечисте сумління. Хмари на небі, гладенькі стовбури дерев, віття, іній на сухій траві — все заяскріло і стало червоне.

А сонце знову й знову лило на землю золоті промені, і вони невдовзі повиганяли всі нічні жахи.

Прокинулись і лісові мешканці. Чорний дятел з червоною шиєю застукотів по дереву. З дупла вибігла білка, сіла на гіллячку й заходилась лущити горішок. Над лісом пролетів шпак з корінцем у дзьобі. Десь на верхівці дерева засвистів снігур.

І тоді Нільс зрозумів, що сонце сказало їм усім:

— Вставайте! Виходьте з своїх гнізд! Я тут, і вам тепер нічого боятися!

З озера долинув крик диких гусей, що лаштувалися в дорогу, а за мить Нільс побачив, як вони, всі чотирнадцять, зня-

лися над лісом. Хлопчик спробував гукнути їх, та гуси летіли так високо! Де їм було почути малого! Напевне, вони думали, що лис давно з’їв Нільса, і не завдали собі клопоту хоч трошки пошукати його...

Нільс ладен був уже заплакати з відчаю, та яскраве веселе сонце сказало йому з неба:

— Не бійся нічого, хлопчику, поки я з тобою!

2

Якийсь час Нільс сидів і міркував, що ж йому робити. Аж ось зненацька з-між дерев виринула дика гуска. Вона летіла дуже повільно, кружляючи серед гілля. Як тільки лис побачив її, то забув про хлопчика і кинувся за нею. Та гуска не злякалася Сміре, а, навпаки, спустилася ще нижче. Лис високо підстрибнув, однак не досяг її. Гуска полетіла до озера.

За кілька хвилин з’явилася інша гуска. Вона летіла в тому самому напрямку і ще нижче та повільніше, ніж перша. І знову Сміре підстрибнув так високо вгору, що аж торкнувся вухами до її лап, але вона вивернулася і тихо, мов тінь, поплив-, ла до озера.

За мить прилетіла третя гуска. І ще нижче, ще повільніше, ще незграбніше закружляла між деревами. Сміре цього разу тільки на волосину не доскочив до неї.

Не встигла вона зникнути, як з’явилася четверта. Тепер. Сміре боявся схибити, а тому вирішив підпустити її якнайближче. Гуска летіла так само, як і попередні, а коли опинилась у лиса над головою, він не втримався і скочив за нею. Лис уже досягнув гуску лапою, але вона метнулась убік і вивернулася.

Не встиг Сміре відсапатись, як прилетіло відразу аж три гуски. Лис стрибав-стрибав, та не вловив жодної.

Потім прилетіло п’ятеро гусей. Але вони не спускалися дуже низько, і лис утримався від спокуси.

Минув довший час, і нарешті з’явилася знову одна гус-.

ка — тринадцята. Від старості пір’я в неї було сіре, мов крижина навесні, без єдиної темної цятки. Здавалось, у цієї гуски було поранене крило, бо летіла вона навскіс, майже черкаючи землю. Сміре гнався за нею аж до самого озера, проте, звісно, не спіймав.

А тим часом чотирнадцятий гусак, білий як сніг, з широчезними крильми, що мерехтіли в темному лісі, мов сяйво, підлетів до Нільса і забрав його з собою.

І коли Сміре згадав про свого полоненого й зиркнув на дерево, де сидів Нільс, його вже там не було.

Однак лисові ніколи було думати про хлопчика, бо від озера знову надлетіла гуска і, як і перше, почала кружляти між деревами. Попри всі свої невдачі Сміре зрадів, що вона повернулась, і кинувся знову її ловити. Однак він так поспішав, що схибив.

Після цієї гуски показалась ще одна, потім третя, четверта, п’ята, і так аж до тринадцятої старої і чотирнадцятого білого гусака.

Усі вони летіли повільно й низько, кружляли над самою головою Сміре, ніби запрошували його до ловів. І справді, лис ганявся за ними, стрибав на кілька метрів, але знову так і не спіймав жодної. ¹

Такого важкого дня Сміре ще ніколи не випадало. Великі, тлусті гуси безперестанку літали над ним, виринали й щезали, спускалися так низько, що не раз лисові щастило доторкнутись до них, але спіймати та з’їсти він не зміг жодної.

Зима ще тільки відступила, і Сміре добре пам’ятав ті часи, коли він тинявся лісом, не можучи нічого вловити, бо перелітні птахи подалися в теплі краї, пацюки поховалися в нори під снігом, а курей господарі позамикали в курниках. Але навіть зимовий голод не дався йому так взнаки, як гонитва цього дня.

Сміре був уже немолодий лис. Багато разів полювали на нього собаки і кулі свистіли повз вуха. Якось мисливці застукали його в норі, і собаки ледь-ледь не витягли за хвоста. Але навіть тоді Сміре не почувався так зле, як сьогодні: надто образливо було йому терпіти збиткування диких гусей.

Вранці, як почалися ці лови, Сміре був такий гарний, що гуси, побачивши його, мимохіть замилувалися. Хутро в лиса було яскраво-червоне, груди білі, ніс чорний, а хвіст пухнастий, як у павича. Та коли настав вечір, шерсть на лисові висіла мокрими кудлами, очі зблякли, язик безсило висолопився. У голові в нього все переплуталось. Він уже нічого не бачив і нічого не розумів, кидався на сонячних зайчиків, думаючи, що то гуси, на маленьких метеликів, що завчасу вилізли із своїх лялечок, на гусячі тіні.

І аж коли Сміре, ледве дихаючи, впав на купу сухого листя, гуси припинили свою гру.

— Тепер ти знатимеш, як зачіпати Аку з Кебнекайсе, — закричали вони над самим вухом у Сміре і залишили його.

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ НОВІ ДРУЗІ ТА ВОРОГИ 1

У день, поки дикі гуси дражнили Сміре, Нільс спав собі в порожньому білячому дуплі. А коли надвечір прокинувся, то знову зажурився.

Отепер його вже відішлють додому, і доведеться показатись на очі татові та мамі.

Хлопчик підійшов до берега, де хлюпалися гуси, а що жодна й словом не нагадала йому про повернення додому, він потішив себе: «Певно, гуси вважають, що Мортен натомився за день і не зможе сьогодні вирушити в дорогу».

Наступного ранку дикі гуси прокинулись до схід сонця. Нільс чекав, що його зараз проженуть. Але, хоч як дивно, гуси нічого не сказали, і він та гусак знялися разом з ними. Хлопчик не знав, чому вони мовчать, проте, подумавши, вирі-

шив, що дикі гуси не хочуть відсилати Мортена в таку дорогу, поки він не поснідає як слід. Та хай там що, а добре вже, коли на якусь часинку віддалялася зустріч з батьками.

Дикі гуси тим часом пролітали над селянською садибою. В таку ранню годину люди ще спали, і гуси спустилися до самих дахів. Вони побачили на подвір’ї прив’язаного собаку

і взяли його на глум:

— Та й гарний же в тебе ланцюг! Та й гарний же в тебе ланцюг!.

— Волоцюги нещасні, гав, гав! Волоцюги нещасні! — лютував пес.

Нільс весело засміявся.

— Скільки можна було б почути цікавого, якби я перелетів з гусьми через усю Швецію аж до Лапландії! — сказав він сам до себе.— А тепер, коли гном так жорстоко позбиткувався з мене, ця подорож була б мені за справжній порятунок.

Гуси сіли на широкий луг і заходилися скубти травичку. Вони паслися кілька годин, а Нільс тим часом подався до лісу, зайшов у ліщинові хащі й почав нишпорити між кущами, чи, бува, не залежався там з осені якийсь горішок.

Він лазив у заростях і все міркував, як би то було добре полетіти з дикими гусьми аж до Лапландії. А що часом довелося б голодувати й мерзнути, то нічого — зате його ніхто не силуватиме вчитися. Та що вже тепер мріяти про це, коли треба повертатися додому...

Цю мить до хлопчика підійшла стара Ака й спитала, чи знайшов він собі поживу.

— Ні, не знайшов, — відповів Нільс.

— Я тобі допоможу, — сказала Ака й почала розгрібати сухе листя. Щоправда, горішків вона теж не знайшла, зате вигорнула кілька ягід шипшини. Ягоди видались хлопчикові надзвичайно смачні.

Напаслися гуси вдосталь і полетіли до озера розважатися. Вони викликали білого гусака на змагання: хто далі скочить, хто швидше пропливе й пролетить...

Хоч як старався Мортен, але не міг зрівнятися із швидко-

крилими дикими гусьми. Нільс сидів у Мортена на спині, підбадьорював його й від душі веселився.

Натомившись, гуси посідали на крижину відпочивати.

По обіді все йшло так само, як і зранку: спершу гуси паслися, потім купались і гралися в озері, а скоро зайшло сонце, влаштувалися на спочинок.

«Таке життя мені дуже до вподоби, — думав Нільс, залазячи Мортенові під крило. — Та завтра гуси, напевне, проженуть мене геть».

А як би добре було полетіти з дикими гусьми! Він міг би цілими днями бити байдики, бо тоді б тільки й мав турботи, що діставати їжу, а скільки йому треба тієї їжі?

Минав день за днем. Дикі гуси й далі жили на озері і не поспішали відсилати Нільса додому. Вони щодня паслися на лузі, а хлопчик тим часом шукав собі в лісі поживи.

Якось Ака знову підійшла до нього й спитала, чи він знайшов щось їстівне.

— Нічогісінько не знайшов, — відповів Нільс.

Тоді Ака, як і минулого разу, почала шукати сама й вигребла кущик сухого кмину з насінням.

Коли хлопчик підживився, Ака сказала:

— Я дивуюся, що ти так сміливо вештаєшся сам по лісі. Чи ти хоч знаєш, скільки на тебе чигає ворогів?

— Ні, не знаю, — признався хлопчик.

— Якщо заходиш у ліс, стережися лиса й куниці, — мовила стара гуска. — А на березі озера пам’ятай про видру. Якщо ж сідатимеш на кам’яну огорожу, не забувай про ласку: вона може залізти в найменшу шпарку. А якщо схочеш лягти на купу сухого листя, то спершу подивись, чи не зимує під ним гадюка. Коли ти опинишся в полі, стережись орлів і шулік, що ширяють у небі. Галки ж та ворони є скрізь,, і їм теж не слід дуже довіряти. А як стемніє, треба бути насторожі, бо великі •сови літають зовсім нечутно. Тільки загавишся — зразу попадеш їм до пазурів.

— Коли так, то я не зумію вберегтися! — вигукнув хлопчик. Правда, він був такий засмучений своєю долею, що не

боявся смерті, але й стати хижакові за обід не мав великої охоти. — Що ж мені робити, аби не попастися їм?

— Сам ти, звичайно, не вбережешся, — повчала хлопчика Ака. — Тому тобі слід заприятелювати з маленькими звірятками, лісовими та польовими — з білками, зайцями, снігурами й синицями, з дятлами й жайворонками. Якщо вони матимуть тебе за друга, то попередять про небезпеку, покажуть, де сховатися, а як треба, то й захистять гуртом.

Нільс того ж таки дня послухав поради старої гуски і спробував заприязнитися з білкою Сірле. Він попросив у неї горіхів, але та йому відповіла:

— Нічого я тобі не дам, та й інші лісові мешканці теж не дадуть. Думаєш, ми не знаємо, хто ти такий? Ти гусячий пастух Нільс, той, що видирав ластів’ячі гнізда, бив шпачині яєчка, шпурляв у провалля маленьких галченят, ловив у пастку дроздів і замикав до клітки білок! Давай собі раду сам і' будь вдячний, що ми гуртом не прогнали тебе звідси геть!

Раніше Нільс нізащо не стерпів би такої зухвалої відповіді. Але тепер покірно змовчав: він, бачте, боявся, щоб про всі його колишні витівки не почули гуси. Адже хлопчикові так кортіло помандрувати з ними, що він став на диво чемний. Щоправда, таке маля й не зробило б великої шкоди, але все-таки, якби захотіло, то повидирало б пташині гнізда, побило б яєчка. Та Нільс був дуже ввічливий, він ні разу не смикнув гуску за крило, навіть жодної не зачепив, а вранці, коли вітався з Акою, шанобливо скидав з голови шапочку.

2

Аж ось одного дня, коли Нільс із дикими гусьми відпочивав на озері, сталася подія, що схвилювала всю лісову звірину. Хлопчаки з сусіднього хутора спіймали білку Сірле, а в неї в дуплі залишились маленькі білченята.

Вони принесли білку додому, і всі хуторяни зійшлися помилуватись пухнастим звірятком з розумними, жвавими очицями. Хлопці відразу спорядили стару білячу клітку — зеле-

ну хатку з дверцятами та віконцями й хитромудрими щабли-ками всередині, щоб білка могла по них стрибати, поклали туди кілька горішків і поставили кухлик з молоком.

Люди гадали, що білці приємно буде' жити в такій хатці. Та вони помилились. Сірле не захотіла їсти, ні разу не стрибнула на щаблик. Вона забилась у куток і жалібно тужила:

— О горе мені, помруть мої дітки з голоду! Помруть мої, дітки з голоду!

— Вона просто боїться нас, — сказав хтось із гурту, що, зібрався біля клітки. — До завтра вона звикне й заспокоїться.

Дикі гуси того ж таки вечора довідалися, що білку Сірле спіткало лихо, дізнався про це й Нільс. І він надумав допомогти їй. Адже це була найкраща нагода здобути собі друзів серед лісових звірят.

Коли добре стемніло, хлопчик вирушив у дорогу, йти було недалеко, бо хутір стояв біля самого лісу.

Нільс не боявся заблукати в темряві, бо, відколи став маленький, бачив уночі так само добре, як і вдень.

Він добрався до хутора і почав оглядати хату за хатою. Аж ось на одній стіні майже під самою стріхою хлопчик угледів клітку. Він обережно підійшов ближче. Сірле не спала, Нільс чув, як вона плакала і приказувала:

— Бідні мої дітки! Бідні мої дітки!

— Годі тобі побиватись, — тихо озвався Нільс, — зараз я тебе випущу!

Білка замовкла й здивовано глянула вниз. Невже Нільс прийшов її визволити? Нільс, що завжди збиткувався над звіриною? Оце то диво!

А хлопчик тим часом міркував, що його робити. До клітки, звичайно, йому годі було дотягнутися. Чи, може... О, надумав! На подвір’ї лежала купа хмизу. Нільс підбіг до неї, вибрав довгу лозину, приставив її до дверцят і, ніби матрос по линві, зіп’явся лозиною вгору.

Проте виявилось, що дверцята клітки зачинено на засув та ще й міцно прикручено дротом. Нільс заходився розплуту,-вати дріт. Білка термосила дверцята зсередини і нетерпляче стрибала з кутка в куток.

Хлопчикові довелось добряче натомитися. Він аж упрів з натуги, бо триматись на хисткій лозині було дуже важко, та й дріт, як на Нільса, виявився занадто грубий.

Та врешті хлопчикові вдалося відчинити дверцята. Він хотів уже злізти додолу, та лишенько! Подивився Нільс униз — аж під хатою стоїть величезна кішка і хижо блимає на нього зеленими очиськами. З переляку хлопчик мало не впав. Що робити? Адже кішка напевне чекає на нього!

І несподівано надійшла допомога.

Білка Сірле не кинулась прожогом із клітки, коли Нільс відчинив дверцята. Наче не вірячи своєму щастю, вона ще якусь мить стояла на порозі. І враз вона теж помітила, що хлопчикові загрожує небезпека. Білка швидко схопила його, посадила собі на спину, одним стрибком перескочила огорожу і майнула до лісу.

Сірле принесла Нільса аж до свого дупла і в подяку насипала йому повні кишені горіхів.

А наступного ранку, коли хлопчик вийшов погуляти, він почув таку пісню:

— Ви чули? Ви чули? — співали снігурі. — Крихітка Нільс, отой гусячий пастух, що його всі боялися, визволив з неволі білку Сірле!

— Та що ви кажете? Не може бути! — озивались синиці.

— Еге ж! Він зважився піти до людей! Тепер Сірле пригощає його горіхами, зайченята з ним граються, а олені катають малого сміливця!..

Невдовзі про Нільсів учинок гомонів уже весь ліс.

Хлопчик був певний, що Ака та інші дикі гуси чули про його пригоду, і дуже хотів знати, чи дозволять вони йому тепер летіти разом з ними у Лапландію. Але гуси й словом про це не згадували.

У неділю, рівно через тиждень після того, як Нільса зачарував гном, хлопчик видерся на вербу і заграв на очеретяній сопілці. Снігурі, синиці, шпаки та інші птахи рясно обсіли

дерево і хором щебетали пісню під Нільсову гру. Та з хлопчика того дня був поганий музика. Він так фальшував, що малі друзі раз у раз знімали вереск і схвильовано махали крильцями.

— Хіба так! Хіба так! — кричали вони.

Хлопчик сміявся і починав знову, так само фальшиво.

— Ти сьогодні граєш гірше, ніж завжди! — докоряли птахи. — Де літають твої думки, що ти такий неуважний?

— Десь-інде, — відказував Нільс.

Це була правда. Хлопчик грав на сопілку, а сам думав про одне: чи не проженуть його дикі гуси.

Раптом Нільс стрибнув з дерева і відкинув сопілку. Він побачив, що до нього прямує Ака, а за нею весь табун. Гуси ступали так повільно і врочисто, що Нільс здогадався: зараз він знатиме, яка доля чекає на нього.

Нарешті гуси зупинились, і Ака промовила:

— Ти, хлопчику, певно, дивуєшся, що я й досі не подякувала тобі за те, що ти врятував од лиса нашу товаришку. Та в мене така вдача, що я радше дякую ділом, аніж словом. І от сьогодні, здається, я маю нагоду зробити тобі неабияку по-слугу> Поки ми жили на цьому озері, я посилала гінців до гнома, що тебе зачарував. Спочатку він не хотів нас і слухати. Але я посилала гінців знову й знову, і вони розповідали гномові, як ти добре поводишся. Врешті гном згодився зняти з тебе чари. Він звелів передати, що як тільки ти ступиш на поріг рідного дому, то знову станеш такий самий великий, як і був.

Та що це? Замість радіти, Нільс одвернувся і почав плакати.

Адже він стільки мріяв про чудову подорож, про незвичайні пригоди, про радість лету у високості, коли під тобою простягається вся земля. І тепер йому доведеться попрощатися зі

своєю мрією. Нікуди він більше не полетить! Хлопчика охопив розпач.

— Отакої! Що з тобою? — здивувалась Ака. — Ти чекав од мене більшої винагороди?

— Я хочу з вами до Лапландії, — тихо мовив Нільс.

— Он воно що! Послухай мене, хлопчику, — мовила стара проводарка. — Той гном дуже гордовитий. Він може розгніватись, що ти не скористався з його обіцянки, і вдруге лого буде важко вмовити.

— Все одно я хочу з вами до Лапландії, — наполягав хлопчик.

— Ну що ж, коли так, то залишайся з нами, — сказала Ака. — Та спочатку добре зваж, чи не краще все-таки тобі вернутися додому. Бо може статися, що ти ще пожалкуєш.

— Ні, не пожалкую, — запевнив Нільс. — Мені ніколи не було так добре, як з вами.

— Ну, нехай буде по-твоєму,— згодилась Ака.

— Дякую, — сказав Нільс і аж підскочив з радощів..

РОЗДІЛ П’ЯТИЙ

ЧАРІВНА СОПІЛКА

1

На південному сході округи Сконе, неподалік від моря, стоїть старовинний замок Глімінге. Цю могутню кам’яницю видно на багато миль навкруги. Хоч замок має тільки чотири поверхи, але він такий великий, що звичайна сільська хата здається супроти нього просто іграшковою.

Грубезні стіни замка стиснули помешкання. Сходи там вузькі, коридори тісні та й кімнат небагато. Вікна зроблено тільки на горішніх поверхах, а на нижніх прорізано лише вузенькі стрільниці.

В давні неспокійні часи люди шукали захистку від ворогів у міцних стінах, так само як у люту зиму вони ховаються від морозу в тепле хутро.

Та коли настали мирні дні, люди не схотіли жити в старих понурих і холодних фортецях. Давно вже вони покинули й замок Глімінге, перебравшись у світлі та просторі будинки.

На той час, коли Нільс Гольгерсон подорожував з дикими гусьми, Глімінгський замок стояв уже порожній. Проте це не значить, що там ніхто не мешкав. На даху кожного літа мостили собі гніздо лелеки, у вікнах гніздились сови, в коридорах висіли кажани, а в розваленій грубі на кухні жила стара здичавіла кішка.

Якось, коли табун Аки з Кебнекайсе пасся рано-вранці недалеко замка, до нього долинув голосний поклик:

— Кру-у, кру-у! Журавель Курлик б’є чолом Аці та її табунові і просить передати, що завтра на горі Кула відбудеться великий танок журавлів!

Ака витягнула шию й відразу відповіла:

— Вітаю вас і дякую! Вітаю вас і дякую!

Журавлі полетіли далі, але дикі гуси ще довго чули, як вони кричали над кожним полем і кожним гайком:

— Кру-у! Кру-у! Журавель Курлик просить вас завітати на гору Кула...

Дикі гуси раді були розважитися.

— Тобі пощастило, — сказали вони Мортенові. — Ти побачиш великий танок журавлів.

— А хіба це якийсь особливий танок? — спитав гусак.

— О, таке тобі навіть і не снилося, — відповіли дикі гуси.

— Треба поміркувати, де діти завтра Нільса, щоб з ним не сталося якогось лиха, поки ми будемо на горі Кула, — мовила Ака.

— його не можна кинути самого, — сказав Мортен. — Якщо журавлі не дозволять йому прийти на свято, то я залишуся з хлопчиком.

— На святі звірів і птахів, відколи світ стоїть, ще не було жодної людини, — мовила Ака. — І я не зважусь узяти його

з собою. Та про це ми ще поговоримо вдень, а тепер нам треба кінчати сніданок.

І гуси заходились пастися далі.

Поки вони снідали, Нільс сидів на березі потічка й грав на сопілці. Йому страшенно кортіло побачити журавлиний танок, але він не мав одваги хоч словом натякнути про це Мортенові чи комусь іншому.

Хлопчикові було дуже прикро, що Ака й досі йому недовіряє. Невже вона не розуміє, що коли Нільс не захотів повертатись додому, а залишився з гусьми, то вже певне їх не зрадить!

«Я так прямо й скажу Аці», — поклав собі Нільс.

Він підійшов до проводарки, але не встиг і рота розтулити, бо саме цю мить до гусей завітав гість. Це був лелека Ерменріг із замка Глімінге.

Лелеки не дуже доладні птахи. Шия й тулуб у них такі, як у домашніх гусей, зате крила широченні. А ноги — довжелезні, як дві жердини, помальовані в червоне. До маленької голови припасовано грубезний дзьоб, що тягне її донизу. Тому лелеки завжди ходять з похиленою головою, немов чимось зажурені або невдоволені.

Ака здивувалась, що лелека завітав до них, бо звичайно лелеки не люблять знатися з іншими птахами. Вона швидко пішла йому назустріч, уклонилась у відповідь на його поклін і сказала:

— Рада вас бачити, пане Ерменрігу. Сподіваюсь, у вас удома все гаразд?

Та недарма кажуть, що бузьок розтуляє дзьоба тільки для того, щоб поскаржитись.

Якусь мить він тільки клацав дзьобом, а тоді почав нарікати хрипким голосом:

— Де там гаразд! Гніздо моє геть поруйнували зимові бу- рі, їсти стає нічого, бо люди дедалі більше пхаються в мої володіння. Висушують болота, поорали луги. Доведеться шукати собі іншого місця. А тут ще раптом нове лихо. Жорстокий ворог хоче знищити нашу домівку. Він уже давно точить зуби на замок, бо там люди зберігають зерно. А сьогодні вночі він таки заволодіє нашим пристановищем. Ох, горе нам! Хіба ви не чули про сірих пацюків?

— А чому ви думаєте, що пацюки саме сьогодні увірвуться до замка? — спитала Ака.

— Бо завтра свято на горі Кула, всі звірі й птахи готуються до нього і нікому буде боронити замок.

— Ну, ви дарма так злякалися, пане Ерменрігу, — заспокоїла Ака свого гостя. — Я знаю одну стару гуску, що залюбки допоможе вам.

Лелека підвів голову і вражено глянув на Аку. І справді йому було чого дивуватись. Проводарка диких гусей хоче боронити замок від напасників? Але ж вона не має ані гострих кігтів, ані міцного дзьоба, щоб змагатися з пацюками. До того ж гуска денна птаха, як тільки смеркне, вона нічого не бачить і її долає сон, а пацюки, відомо, розбишакують уночі.

Та Ака ніби не помітила, що бузьок здивований. Вона підійшла до Нільса й сказала:

— Ти полетиш зі мною. Будемо вдвох рятувати замок.

Почувши це, хлопчик злякався. Він боявся пацюків, навіть

як був ще великий, а тепер і поготів. До того ж йому було прикро, що Ака не хоче взяти його з собою на гору Кула. Він уже хотів сказати проводарці, щоб шукала собі іншого помічника, але не встиг.

Лелека, що стояв, як звичайно, на одній нозі, притиснувши до грудей дзьоба, коли побачив, хто його рятуватиме від пацюків, заворушився і глузливо засміявся. Потім прудко витяг шию, схопив Нільса за комір і підкинув високо вгору. Спіймавши хлопчика, він знову підкинув його і знову спіймав,

і так сім разів, дарма що той лементував, а дикі гуси кричали:

— Що ви робите, пане Ерменрігу! Це ж людина, а не жаба!

Нарешті бузьок відпустив Нільса й мовив:

— А тепер я полечу додому, матінко Ако. Мої сусіди дуже стривожені, і вони страшенно зрадіють, коли я їм скажу, що дика гуска Ака з хлопчиком-крихіткою беруться -порятувати їх від пацюків.

Він ще раз зареготав і, мов стріла, пущена з тугої тятиви, шугнув у небо.

Ака бачила, що бузьок глузує з неї, але не розгнівалась. Вона почекала, поки Нільс знайшов свої капці, що поспадали, коли бузьок підкидав його вгору, потім посадила хлопчика собі на спину й вирушила слідом за Ерменрігом.

Тепер Нільс був згоден летіти. Він так розсердився на бузька, що в нього аж очі загорілись.

«От червононогий нахаба, — лаявся він подумки, — гадає, що як я малий, то вже й нічого не вартий! Ну, стривай же, побачиш, на що я здатний!»

2

На даху в замку Глімінге лелека мав чудове гніздо. За дно йому було старе колесо від воза, а на ньому намощено в кілька шарів пруття та дерну, що його він наносив із замкових клумб. Усередині гніздо вистелено мохом та пір’ям. Подекуди прутики й трава пустили коріння, отож бузьок, сидячи в гнізді, міг милуватися не тільки чудовим краєвидом, а й власним квітником.

Тепер у гнізді не було де й повернутись. Скраєчку сиділи дві поважні тітоньки сови, на дні вмостилася стара кішка, а ззовні гніздо обліпили кажани.

Коли Ака з хлопчиком прилетіли до гнізда, на них ніхто не звернув уваги і не привітався. Всі понуро мовчали.

Раптом одна сова кивнула головою вниз і вигукнула:

— Ідуть! Ідуть!

Всі повернули голови в той бік, куди показувала сова. Нільс глянув і собі. Внизу довгою стрічкою тягнулася бруко-вана дорога.

І враз хлопчик помітив, що дорога рухається. Вона то роз- тягувалася, то звужувалася, наче була жива.

— Таж це пацюки! Сірі пацюки! — злякано крикнув Нільс.

Мешканці замка захвилювалися. Сови почали розповідати про нечувану жорстокість сірих пацюків. Кішка жалібно няв-

чала, що пацюки, напевне, з’їдять її першу, аби помститися всьому котячому родові.

Тільки бузьок, хоч яке нещастя чекало його, не втримався, щоб не подражнити кішку і водночас не поглузувати з Аки.

— Чого ти журишся, Мишоловице? — сказав він. — Хіба ти не бачиш, що матінка Ака з Крихіткою прибули боронити замок? І вони оборонять, будь певна. Мені пора спати. Я собі спокійно лягаю, а як завтра прокинусь, тут не буде й сліду сірих пацюків.

Хлопчикові страшенно кортіло копнути бузька ззаду ногою, але Ака помітила це і вчасно втримала його. Сама вона не образилась на бузька, а навпаки, здавалося, навіть була задоволена.

— Еге ж, таки захистимо, — весело сказала вона. — Було б дуже зле, якби я, така стара, та не вміла зарадити цьому лихові. Мені доводилось виплутуватися ще й не з такої халепи. От тільки якби котрась із сов допомогла мені, бо скоро вже вечір, а я в темряві нічого не бачу. А сови ж уночі не сплять.

Обидві сови зразу ж зголосилися в помічниці. Ака вибрала одну і звеліла їй летіти до їхнього родича пугача Теломея, що мешкав у сусідньому селі на церковній дзвіниці. Потім нахилилась сові до вуха і щось тихенько зашепотіла.

— Авжеж! Як мені самій таке не спало на думку! — радісно крикнула сова і відразу вирушила в дорогу.

З

Довго бігали пацюки навколо замка і шукали бодай хоч щілини, крізь яку можна було б залізти всередину. Нарешті десь серед ночі вони помітили, що одна продухвина до льоху відчинена. Продухвина була височенько над землею, та пацюки поставали один одному на спину, і незабаром найвідважні-ший досягнув отвору.

Якусь мить він сидів, причаївшись біля продухвини, і чекав нападу. Затамувавши подих, він прислухався до найменшого шурхоту, але скрізь було тихо. Тоді пацюк зважився і стрибнув у холодний темний підвал.

Один за одним стрибали до підвалу пацюки. Вони були дуже сторожкі і аж тоді, коли їх набилось повно-повнісінько., .що ніде було й ногою ступити, рушили далі.

Хоч пацюки ніколи не були в замку, але дорогу знаходили легко. Вибігаючи вгору вузькими сходами, вони пильно дослухалися, чи не затаївся десь ворог.

Вони відразу почули, запах зерна, що купами лежало на підлозі в кімнатах. Однак час справляти бучну учту ще не настав. Треба було переконатися, чи не чигає на них ворог.

Пацюки дуже старанно обстежили кожну кімнату, кожен закуток, зазирнули до груби в старій замковій кухні, мало не попадали в колодязь у склепі, не минули жодної щілини, але не знайшли нікого.

Коли вони обстежили один поверх, то так само пильно заходилися оглядати другий.

І хоч їх, стомлених, вабив, смачний дух зерна, вони ретельно оглянули колишню простору челядню з величезни-ми пілястрами, кам’яним довгим столом, високою грубою,

глибокими віконними нішами та отвором у підлозі, що крізь нього в давнину виливали на голови ворогів кип’ячу смолу.

Сірі пацюки й тут нікого не знайшли. Тоді вони подалися на третій поверх до великої вітальні, що тепер стояла холодна й гола, як і всі кімнати. І нарешті полізли на останній поверх...

Скрізь обнишпорили вони, не залишили жодної шпарки, але на дах, де містилось бузькове гніздо, не навідались. А туди саме прилетіла сова, збудила Аку і сказала їй, що принесла від пугача Теломея те, по що стара гуска її посилала.

А пацюки, обійшовши весь замок і не знайшовши нікого, заспокоїлись. Тепер можна було й поласувати зерном.

Проте ледве встигли вони розкусити одну-дві зернини, як

з подвір’я долинув солодкий згук маленької сопілки. Пацюки підвели голови, сторожко прислухаючись, метнулись убік, ніби лаштувалися тікати, та потім вернулись назад до купи зерна.

Знову заграла сопілка, дзвінко, зазивно. І сталося диво. Один пацюк, другий, третій, цілий гурт покинули ласу їжу і прожогом помчали на згук сопілки. Однак біля зерна ще було багато пацюків.

«Скільки довелося подолати труднощів, аби здобути замок, і тепер залишати його!» — думали вони.

Та сопілка знову покликала їх, і довелося скоритись. В шаленому поспіху мчали вони сходами, протискалися крізь вузькі щілини, напирали одне на одного, щоб якнайшвидше вибратися надвір.

А серед подвір’я стояв маленький хлопчик і грав на сопілку. Довкола зібралося вже чимало пацюків, зачаровано слухаючи його, а з замка бігли все нові й нові. Як тільки Нільс хоч на мить переставав грати, щоб перевести дух, пацюки вищиряли зуби, ладні кинутися на нього, та хлопчик знову прикладав до вуст сопілку, і вони скорялися йому.

Коли Нільс викликав із замка всіх пацюків, він повернувся і, награваючй, повільно рушив на дорогу. Пацюки подалися за ним — голос сопілки зазивно лунав їм у вухах, і вони не могли опиратися йому.

Хлопчик повів пацюків до Вомбського озера. Йому доводилось обходити рівчаки, пробиратися крізь хащі, перелазити через канави, та хоч куди він ступав, пацюки йшли слідом, бо Нільс грав на чарівній сопілці, голос якої мав силу над мишами та пацюками.

Нільс вів пацюків цілу ніч і дістався до озера аж удосвіта. Біля берега на нього чекала Ака. Хлопчик стрибнув гусці на спину, і вона повільно попливла на середину. Пацюки збентежено забігали берегом, але голос сопілки кликав їх за собою, і вони почали кидатись у воду.

Невдовзі від них не залишилося й сліду.

РОЗДІЛ ШОСТИЙ

СВЯТО НА ГОРІ КУЛА

1

Уранці всі гуси кинулись вітати Нільса з перемогою над пацюками. Вони одне поперед одного намагалися показати хлопчикові свою прихильність. Ака теж була до нього дуже ласкава. Вона ніжно погладила його крилом і звеліла гусям дати хлопчикові спокій — хай відпочине після важкої ночі.

Незабаром завітав бузьок Ерменріг — прилетів вибачитись перед Нільсом за те, що так погано повівся з ним учора. Тепер він без угаву хвалив хлопчика. Проте Ака його перебила.

— Пане Ерменрігу, — спитала вона, — як ви гадаєте, можна нам узяти Нільса з собою на свято? За нього я ручуся, як за себе саму, хоч, ніде правди діти, донедавна не дуже йому довіряла.

— Аякже, неодмінно треба взяти хлопчика! — гаряче підтримав Аку бузьок. — Це просто щастя, що ми хоч якось зможемо віддячити йому за послугу. А що мені й досі прикро за свій поганий учинок, то я сам понесу його на гору Кула. Звичайно, не в дзьобі, — додав він, сміючись.

Нільс зрадів, що Ака згодилася взяти його з собою на свято, а надто потішило хлопчика, що сам поважний бузьок Ер-менріг понесе його туди. Бо ж це значило, що відтепер лелека буде йому за приятеля, а може, колись і в біді допоможе.

Дикі гуси швидко причепурилися й вирушили на гору Кула — на велике весняне свято звірів і птахів. Нільс сів на спину лелеці і гайда слідом за гусьми. Оце то був політ! Бузьок Ерменріг виявився великий майстер літати. Ака та її табун рівномірно махали крильми і линули собі вперед, а лелека то здіймався на страшенну височінь і ширяв у блакиті, розправивши крила, то несподівано блискавкою метався вбік і каменем спадав донизу, то виписував над табуном гусей кола.

Нільс нетямився з радощів. Щоправда, він трошки боявся, зате аж тепер відчув по-справжньому, що значить літати.

2

У цілому Сконе немає такого мальовничого місця, як Кула. Велична гора вихопилася з рівнини і, скільки лиш змогла, висунулася в море. Біля підніжжя гори нема навіть вузенької смужки землі чи бодай піску, що захищала б її від грізних хвиль. Тут протягом віків порядкує море, обточує скелясті кручі й надає їм форми, якої само хоче.

Море та його помічник вітер пощербили гору прямовисними розколинами, поробили затишні затоки, над якими нависає грізне каміння й віддзеркалюється в зеленій, аж темній воді. В скелях стирчать вишліхтувані, чорні, мов зуби дракона, прискалки, і гладенькі колони здіймаються просто з зоди. Стрімкі голі урвища чергуються з пологими зеленими схилами, а подекуди видно вузькі отвори, що ведуть до величезних похмурих печер. Тут над водою гордовито височить кам’яна

брама, а там у море випнулись гострі гранітні зуби, об які ненастанно розбиваються водяні кряжі...

І скрізь, де тільки можна, в усіх заглибинах, на кожному прискалку, згори й з боків приліпилися кущі й трава. Ростуть на горі Кула й дерева, але ненастанні вітри зігнули їх, пригнітили до кам’яного громаддя. Щоб утриматися над урвищами, стовбури дубів похилилися і заледве не плазують по землі, а присадкуваті буки сховалися в ущелини і там розкинули своє верховіття.

Мальовничі закутки гори, безкрає синє море та чисте повітря принаджують сюди влітку цілі валки людей. Але важко сказати, чим гора Кула вабить птахів і звірят. Однак вони збираються сюди щовесни на велике свято.

Вночі напередодні свята на гору Кула вирушають усі чотириногі — олені, зайці, лисиці, вовки та інші дикі звірі. Вони йдуть затемна, щоб їх не помітили люди. А перед сходом сонця всі збираються майже на самій вершині на зарослому травою майдані, оточеному з усіх боків стрімкими скелями.

Під час свята між звірами панує мир і злагода. Зайченя, наприклад, може спокійно стрибати поміж лисицями, не боячись, що котрась одкусить йому вухо, а оленя — примоститися під носом у вовка. Проте кожен рід, як велить старовинний звичай, розташовувався окремо від іншого.

Звірі порозсідалися і почали виглядати птахів. Як завжди

* на свято, того дня була гарна погода. Це тому, що свято скликали журавлі, а вони вміють угадувати погоду і не затівали б великого грища, якби клалося на дощ. Та хоч небо було ясне й повітря чисте, птахи не летіли. Дивно! Сонце підбилося височенько, і вони мали б уже прибути.

Раптом звірі помітили на небокраї невеличку хмарку. Вона сунула до гори і ставала дедалі більша. Коли ж хмарка опинилась над майданом, з неї полився спів, щебет і свист, ніби вся вона складалась із голосів. Врешті хмарка сіла на один пагорок і відразу обернулася на сірих жайворонків, червонястих снігурів, чорних шпаків та зеленкуватих синичок.

Відразу по тому над рівниною знову з’явилася хмарка. Во-

■Ш

' 'V

ш

на зупинялась над кожним двором, над кожною хижкою і кожним замком, над копальнею і містом, над хутором і вокзалом, над кожним заводом і рибальським висілком. І скрізь від землі до хмарки немовби здіймався стовп сірої пилюки. Від того хмарка росла та росла, і коли нарешті досягла гори Кула, то це вже була величезна хмара, що закрила все небо. Хмара зупинилась над майданом, і з неї полилися на землю; дощем горобці.

Та ось край неба втретє встала хмара — ще більша за перші. Крізь її сіро-синю товщу не пробивався жодний промінь сонця. Понура, страхітлива, вона насувалася, немов буря, і з неї лунало моторошне крякання і пронизливий вереск.

Звірі на майдані аж полегшено зітхнули, коли та хмара враз сипнула на землю градом ворон, круків, галок та граків, що оглушливо лопотіли крильми.

Більше на небі не було хмар. Зате з’явилися рисочки та ламані лінії — то лісові мешканці готури й тетеруки летіли на грище довгими рядами на кілька метрів одне від одного, а далі — трикутники, довгі гачки, півкола — то прямували до гори Кула болотяні птахи.

Ака з табуном прилетіла на гору найпізніше за всіх. .1

Дикі гуси сіли на призначене їм місце, і Нільс почав зацікавлено озирати навколишні пагорби.

На одному рясно маячіли роги оленів, на другому видно було сірі чуби яструбів, третій яскрів од червоних хутр лисиць, четвертий чорно-білими плямами вкривали морські птахи, п’ятий чорнів од ворон, що без угаву крякали. Один пагорб зайняли жайворонки. Вони ніяк не могли всидіти на місці і раз по раз шугали в небо, щоб у пісні вилити свою радість.

Як завжди, свято на горі Кула почалося танком галок.

Галки ставали табун проти табуна, потім зліталися докупи, розліталися і знову починали все наново. Галки дуже пи-шалися своїм танком, але іншим він здавався безглуздим і одноманітним, як кружляння сніжинок у хурделицю. Всі нетерпляче чекали іншого, веселішого танка.

І чекали недарма, бо як тільки галки скінчили, на майдан

чику з’явилися зайці. Вони вибігли гамузом, без ніякого ладу, так швидко, що лиш довгі вуха метлялися в повітрі. І почалося справжнє грище!

Зайці то перекидалися на бігу, то високо підскакували і ляскали себе передніми лапками по боках, то котилися, мов коліщата, то ставали на одну лапку і кружляли, мов дзиги, то стрибали на передніх лапах. У їхньому танку було стільки запалу, стільки веселощів, що тваринам, які дивилися на них, аж подих перехопило. Лиш тепер вони по-справжньому відчули, що настала весна. Зима минула, близько літо! Невдовзі їхнє життя обернеться на нескінченне свято!

Коли зайці втихомирилися, настала черга виступати великим лісовим птахам. Сотні готурів у темно-брунатному вбранні, з яскраво-червоними бровами шугнули до високого дуба, що ріс посеред майдану. Готур, що всівся на самий вершок, настовбурчив пір’я, опустив крила, так що стало видно білий спід, витягнув шию і почав низьким горловим голосом:

«Тур-р! Тур-р! Тур-р-р!» Потім замружив очі і заспівав майже пошепки: «Кльоч! Кльоч! Кльоч! Гляньте, як гарно навкруг! Кльоч! Кльоч!»

І замовк у німому захваті.

Пісню підхопили три готури, що сиділи нижче на гілці, потім з десяток тих, що примостилися ще нижче, і так од гілки до гілки, аж поки заспівали всі птахи на дереві.

У їхньому співі бриніла така радість, такий захват, що він сп’янив усіх тварин.

«Справді прийшла весна, — думали вони, — скінчився холод. Сонце пригріло землю своїм вогняним промінням, і вона ожила».

Коли тетеруки побачили, що пісня готурів має такий успіх, вони не стали чекати своєї черги. А тому, що не знайшлось дерева, яке б умістило їх усіх, вони кинулись просто на майдан; з високого ялівцю видно було тільки їхні гарні широкі хвости та товсті дзьоби. І над горою полилась їхня пісня: «О-о-р-р! О-о-р-р!»

Саме тоді, коли тетеруки змагалися з готурами, сталося

щось нечуване. Лис Сміре скористався з того, що всі звірі дивилися на майдан, і почав тихо скрадатися до диких гусей. Він ішов так обережно, що непомітно наблизився аж до пагорба, де сиділи гуси. Але раптом сорока зауважила його. А що вона не вірила, аби лис простував до гусей з добрими намірами, то гукнула:

— Стережіться, дикі гуси! Стережіться!

Лис схопив сороку за горло, щоб вона замовкла, проте гуси все-таки вчули попередження і знялися вгору.

І коли гуси злетіли, всі побачили посеред порожнього пагорба лиса Сміре з мертвою сорокою в зубах.

Звірі в одну мить оточили розбійника і за давнім звичаєм вчинили йому на місці суд. І присудили лисові таку кару, аби він довіку каявся, що не зумів побороти в собі хіть помстити-ся Аці та її табунові. Вирок був такий: за те, що Сміре порушив мир у велике свято звірів і птахів, його виганяли з батьківщини.

Інші лиси може б і хотіли пом’якшити кару, але не насмілювались нічого сказати: боялися, що їх теж виженуть із свята і більше ніколи не дозволять брати в ньому участь. Тому всі одноголосно схвалили вирок.

Сміре заборонили залишатися в Сконе, його розлучали з дружиною і родичами, відбирали домівку, місця ловів, потаємні криївки і посилали шукати долі на чужину. А щоб усі. лиси в Сконе знали, що Сміре вигнанець, найстарший лис од-кусив йому кінчик вуха.

Як тільки він це зробив, молоді лиси завили і кинулись виганяти Сміре з гори Кула. Сміре тікав щосили, а переслідувачі ще довго гналися за ним.

Тим часом тетеруки й готури співали собі далі. Вони так захопилися своїми піснями, що нічого не бачили й не чули. Пригода з лисом їм не заважала.

Як тільки лісові птахи скінчили, на майдан виступили уславлені борці — олені. Боролися вони по кілька пар заразом: наскакували з ревом один на одного, лунко стиналися лобами, аж роги перепліталися, і намагались відштовхнути

супротивника. З-під ратиць у них летіли грудки землі, з ніздрів вихоплювалась пара, по грудях стікала піна.

Навколо майдану панувала тиша. Звірі й птахи, затамувавши подих, дивилися на герць, і в них народжувались нові почуття. Геть усі почувалися відважними й дужими, весна запалила в них вогонь боротьби, і вони готові були на бій. Ніхто з них не плекав ворожнечі, але де не глянь птахи настовбурчували пір’я, звірі точили кігті. Якби олені боролися ще й далі, то на пагорбах зчинилася б люта бійка, бо кожному хотілося показати, що він позбувся зимової млявості.

Та олені скінчили якраз вчасно. І тоді від пагорба до пагорба полинув шепіт: «Тепер виступлять журавлі! Тепер виступлять журавлі!»

І ось вийшли сірі, немов одягнені в присмерк птахи з довгими крильми й червоними чубчиками. Великі, довгоногі, з гнучкими шиями і гарними голівками, журавлі пливли, ніби таємниче марево. Розплатавши крила, вони кружляли з такою шаленою швидкістю, що здавалося, немов це сірі тіні граються в якусь невловиму для ока гру. Певно, журавлі навчилися її в туманів, що ширяють над пустельними болотами. Танок навівав якісь чари, і той, хто вперше був на горі Кула, тепер розумів, чому все свято зветься великим танком журавлів. У ньому була якась дика сваволя, що будила в глядачів невимовну тугу. Тепер уже ніхто не думав про боротьбу, всі, крилаті і безкрилі, відчували бажання піднятися в небо, вище хмар, і поглянути, що за ними діється. Хотіли залишити неповоротке тіло, що тягне їх до землі, і полинути в світи...

Оцю тугу за неосяжним, тугу за невимовною красою звірі й птахи відчували завжди, як дивились на танок журавлів...

РОЗДІЛ сьомии

ПЕРЕСЛІДУВАННЯ

1

Поки гуси жили на Вомбському озері, стояла добра година. Однак того дня, коли вони зібралися летіти далі на північ, почався дощ. Нільс сидів на спині в гусака мокрий до нитки і тремтів од холоду. ,

Вранці, як гуси вирушили в дорогу, було ще тепло й погідно. Гуси поспішали і не гаяли часу, щоб подражнити птахів, яких вони бачили на землі. Вони лише перегукувались:

— Де ти? Я тут! Де ти? Я тут!

Нільсові така подорож здавалась одноманітною, і, як почали збиратися хмари, він навіть зрадів. Бо ж летіти серед хмар — це не те, що бачити їх з землі.

Коли задріботіли перші краплі весняного дощу, маленькі пташки так раділи, що навколо все дзвеніло від їхнього співу.

— Пішов дощ! Він принесе весну! А весна — то квіти й зелене листя. Квіти й листя дадуть комах і личинок! Багато смачної їжі! — співали вони.

І дикі гуси зраділи дощеві, що будив рослини від сплячки, ламав кригу на озерах_; Вони теж не втримались і весело загукали.

— Вставайте й засівайтесь! — кричали гуси полям. Годі спати, настала весна!

А коли бачили, як люди ховаються від дощу під хати, то здивовано питали:

— Чого ви так спішите сховатися? Хіба не бачите, що па-дають паляниці та вареники? Паляниці та вареники?

Так славили птахи перший весняний дощ, коли він тільки почався. Та ось усе небо затягнулося сірою запоною і сонце сховалось так, що годі було його шукати. Земля парувала, ліси та гори вкрилися туманом, дощ безперестанку лопотів гусям по крилах, промочив до живого тіла і їм. врешті. урвався

терпець. Веселі вигуки вщухли і летячи над лісом, гуси сердито закричали:

— Ти ще не напився, ненажеро? Ти ще не напився дощу?

Хлопчикові було холодно. Дикі гуси зупинились на ніч під

сосною посеред неозорого болота, і Нільс заліз гусакові під крило. Він не міг заснути, бо дуже змерз і зголоднів. Аж тепер він уперше збагнув, як добре бути з людьми, і палко захотів повернутися до них.

«А що коли піти до людей цієї ночі, — подумав Нільс. — Тільки посидіти в теплі й попоїсти. А до схід сонця я б повернувся назад на болото».

І хлопчик потихеньку виліз з-під крила. Ні Мортен, ні інші гуси не прокинулись, і він нишком подався через

болото.

Коли гуси сідали, Нільс помітив, що недалеко від болота є людська оселя. Тепер він попростував напряму поки не

вибрався на пряму, обсаджену деревами дорогу і за дея кий час прийшов до великого села,

Нільс ходив селом і роздивлявся на будинки. Всі вони були гарні, великі, з різьбленими дахами, із кольоровими шибками в ганках. Стіни були пофарбовані синім або зеленим. Скрізь хлопчик чув, як у теплих кімнатах розмовляють і смі-

ються люди, але на нього знову напав страх. Він боявся зустрітися з ними.

Нільс саме стояв біля якогось ганку, коли відчинилися двері і Крізь завісу пробилося світло. На ганок вийшла гарна молодиця, поглянула на небо й сказала:

—Іде дощ, значить, скоро потепліє. Нільс дивився на жінку, як зачарований, але ненаважився показатись їй на очі. Горло йому здушили сльози, і він гірко заплакав. Хлопчик тужив не тільки за теплом і за їжею: йому хотілося бути серед людей. Він тепер ладен був навіть учити нудні уроки.

Та як же йому стати знову людиною? Адже він не скористався обіцянкою гнома.

Хлопчик видряпався на східці, сів, не звертаючи уваги на дощ, і задумався. Він сидів годину, другу, третю, але так нічого й не придумав. Він уже хотів іти, аж саме цю мить прилетіла велика сова й сіла на тин. Відразу із даху до неї озвалася інша сова:

— Ківіт! Ківіт! Ти вже вернулась, Болотяна кумо? Як тобі жилося на чужині?

— Дякую, Лісова кумо, помаленьку давала собі раду. А що тут нового сталось за зиму?

— В нас нічого. А от у Сконе гном обернув одного хлопчика на крихітку завбільшки з палець. Тепер той хлопчик летить з гусаком до Лапландії.

— О, який-іжах! І «він ніколи вже не стане людиною, Лісова кумо? Та?

- Це таємниця, Болотяна кумо, але тобі я її відкрию. Гном сказав, що коли хлопчик оберігатиме гусака і повернеться з ним назад додому, і коли...

— Що, що? Ну, кажи ж! — квапила Болотяна сова.

— Летімо краще на дзвіницю, там і докажу. Я боюсь, щоб тут нас хто не підслухав.

І сови полетіли.

Нільс схопився з місця і аж підскочив з радощів. Значить, йому треба оберігати Мортена, тоді він знову стане людиною... І хлопчик, радісно наспівуючи, побіг чимдуж до болота.

2

Дикі гуси не сподівалися зустріти лиса Сміре після того, як він покинув гору Кула. Проте вийшло так, що вони знову зустрілися.

Якось надвечір лис блукав голодний і лютий пустельними заростями поблизу річки Ронебю і побачив у небі ключ диких гусей. Він одразу помітив білого гусака і вже знав, що йому робити далі.

Сміре метнувся слідом. Він був голодний, а до того ж хотів помститися табунові за всі свої прикрості. Лис побачив, що гуси спочатку летіли на схід до річки, а тоді звернули на південь. Значить, вони шукають місця ночувати. Отепер він, Сміре, вже поласує гусятиною.

Врешті Сміре знайшов те місце, де гуси сіли. Але як до нього добратися?

Річка Ронебю, хоч невелика, тече глибокою ущелиною; прямовисні скелі, що спадають у воду, геть заросли козолистом, черемхою, глодом, вільшиною, горобиною та лозами. Тепер, ранньою весною, дерева й кущі стояли ще голі, проте гусям пощастило: під стрімкою кручею вони знайшли вузьку смужку піску, і там умістився весь табун. З одного боку вирувала вщерть повна від розталого снігу річка, з другого височіла скеля, а навислі кущі давали гусям захисток. Ні, про краще місце їм годі було й мріяти!

Сміре стояв на вершині скелі й похмуро зиркав на гусей.

«Доведеться лягати без вечері, — думав він. — Бо хіба ж я спущуся прямовисною кручею чи перепливу шалену річку! А над берегом не проберешся — там нема ані клаптика землі. Це надто хитрі гуси, таких не вловиш!»

Однак Сміре, як і кожний лис, не любив кидати розпочате діло. Він ліг на краєчку скелі і поїдав гусей очима. Отак лежачи, лис знову згадав прикрості, що їх завдали йому гуси. Через них він залишив Сконе і блукає чужиною. Ох, як він ненавидів їх! Коли вже не він, то хай би тих гусей передушив хоч хто-не-будь інший!

Сміре аж казився з люті, коли це раптом на сосні щось зашелестіло. Він підвів голову і побачив, що по дереву стрибає білка, а за нею женеться тхір. Сміре почав стежити за ловами. Білка плигала з дерева на дерево так легенько, ніби на крилах, але тхір від неї не відставав. Він хоч і не вмів так легко стрибати, зате прудко вилазив і злазив по стовбурах, немов просто біг лісовою стежечкою.

«Якби я хоч наполовину вмів так лазити, — подумав лис, — то тим волоцюгам унизу не довелося б спати спокійно».

Як тільки лови скінчилися і тхір спіймав білку, Сміре підійшов до нього, але за два кроки зупинився — він, мовляв, не зазіхає на його здобич. Лис приязно привітався до тхора і поздоровив його з вдалими ловами. Але тхір лиш на вроду був дуже гарний, а ввічливістю не відзначався: він навіть не подякував лисові.

— Дивно тільки, — мовив Сміре, — що такий мисливець, як ти, вдовольняється білками, коли поблизу є краща дичина.

Лис замовк, чекаючи, що скаже тхір, однак той тільки нахабно вищирив зуби. Тоді Сміре повів далі:

— Чи ти, може, не помітив диких гусей під кручею? Чи побоявся, що не зумієш добратись до них по скелі?

Цього разу лисові не довелось чекати на відповідь. Тхір вигнув спину, настовбурчив шерсть і підскочив до Сміре.

— Ти бачив диких гусей? — засичав він — Де? Кажи мерщій, а то вмить перегризу тобі горло!

— Ну, не дуже приндься. Не забувай, що я вдвічі більший за тебе; тож будь чемний. Я сам якраз і хотів показати тобі диких гусей.

За мить тхір уже спускався кручею. А лис стежив, як той, звиваючись, мов. гадюка, перелазить з гілки на гілку, і думав:

«Ну, я нацькував на гусей найжорстокішого з усіх мисливців. Отепер уже відплачу їм за все».

Проте саме тоді, коли Сміре сподівався почути передсмертний крик гусей, тхір гепнувся з гілки у воду так, що аж бризки полетіли навсібіч, а табун залопотів крильми і знявся вгору.

Сміре хотів був одразу кинутись за гусьми, але йому було страшенно цікаво довідатись, як же їм пощастило врятуватися. Тому він почекав, доки тхір видерся на кручу. Невдаха був мокрий як хлющ і раз по раз зупинявся, щоб витерти передніми лапами голову.

— Я так і знав, що ти, роззяво, втелющишся в річку! — сказав зневажливо лис.

— Ніякий я не роззява, нічого на мене клепати, — огризнувся тхір. — Я був уже на останній гілці і прикидав, як би забити одним махом більше гусей, коли якийсь хлопчина, малюсінький, мов палець, так луснув мене камінцем по голові, що я дав сторчака у воду. А поки вибрався...

Тим часом Ака подалася на південь шукати нового притулку. Ще не зовсім смеркло, та й місяць стояв уповні. До того ж проводарка добре знала ту місцевість, бо не раз, летючи у вирій і з вирію, її табун спочивав на річці Ронебю.

Ака вела гусей уздовж річки, що гадюкою виблискувала проти місяця поміж чорних берегів. Ось і знайомий водоспад. Прозора, як кришталь, вода ринула в глибоку ущелину, розбиваючись на дні бризками й піною. Нижче водоспаду стриміли кілька великих каменів, між яких скажено вирувала вода. Там гуси й сіли ночувати.

Щоправда, спати на мокрому слизькому камінні було

страшно й небезпечно, але гуси тішились хоч тим, що туди вже не добереться ніякий хижак.

За деякий час на берег вискочив Сміре. Він побачив гусей серед бурхливого виру і збагнув, що й цього разу не спіймає жодної. Він страшенно розлютився, проте не пішов геть, а ліг і став дивитися на гусей.

Невдовзі на берег із води вилізла видра з рибиною в зубах. Сміре підійшов до неї, але знову за два кроки зупинився, показуючи, що не має наміру віднімати здобич.

— Навіщо ти ловиш рибу, коли на камінні повно диких гусей? — сказав Сміре.

Він був такий розпалений, що не думав про ввічливість.

Видра навіть не озирнулася.

— Добре робиш, що не дивишся. Куди тобі подолати бистрину, — вів далі лис.

Ці слова допекли видрі до живого. Вона зиркнула на гусей і притьмом кинулася стрімким берегом до води.

Цього разу їй довелось скрутно. Хоч у неї на лапах плавці, а хвіст широкий, немов весло, та й хутро не промокає, все одно її затягало у вир, волокло на дно. Однак видра щоразу випливала нагору і дедалі ближче підбиралася до каміння.

Сміре напружено стежив за видрою. Ось вона вже біля каміння, ось видряпується...

— Ну, хапай! — нетерпляче шепотів він, переступаючи з лапи на лапу. Він уже не думав про свою вечерю — хай тільки видра за нього помститься.

Та раптом видра верескнула й гепнулась у воду. Течія понесла її, мов сліпе кошеня. А гуси залопотіли крильми й полетіли шукати іншого притулку. .

Невдовзі видра вилізла на берег і мовчки заходилась вилизувати передню лапу.

— Тобі тільки жаб ловити в болоті, а не полювати на диких гусей, — глузливо мовив лис.

— Хіба я винна, Сміре, — виправдувалась видра. — Я вже була на камені і саме хотіла схопити гуску, як десь раптом узявся маленький хлопчина і шпигнув мене чимсь гострим у лапу, та так боляче, що я посковзнулась і шубовснула У воду...

Далі видра могла й не розповідати, бо Сміре її не слухав. Він. чимдуж кинувся доганяти гусей.

Отож Аці довелося втретє шукати нічлігу. На щастя, місяць ще не зайшов і хоч трохи, та було видно. Гуси знову полетіли на південь, майже до самого моря. Там Ака помітила високу стрімку скелю. Табун сів на самісінький її вершок.

Гуси, звичайно, відразу поснули, тільки Нільс не хотів спати й не залазив гусакові під крило. Відтоді, як хлопчик дізнався від сов, що йому треба берегти Мортена, він довго , пильнував уночі — боявся, щоб з гусаком не скоїлось якесь лихо.

Нільс сидів і дивився на море.

Воно лежало перед ним безкрає, порожнє й самітне, однак не мовчазне.

Море вело одвічну суперечку з землею.

5 Сельма Лагерлеф

65

Сірі хвилі одна за одною котилися на суходіл, підточували берег, розмивали грунт..

Земля підступала до моря вільшиновими гаями та заростями лози, відгороджувалась кам’яними скблями.

Море прагнуло захопити землю, земля хотіла відтіснити море.

Море люто билося об скелі, довбало камінь, рило береги затоками.

Тоді земля вдалася до хитрощів. Вона висилала назустріч морю безліч острівців — шхер. Угледівши перший острівець, хвилі гнівно накидалися на нього, здирали всю зелень, поки він ставав голий і сірий, як і море. Сплюндрувавши один острівець, хвилі котилися на другий, на третій, четвертий — усіх чекала така сама доля. Хвилі безжально зривали з них усю одежу і грабували, немов розбійники.

Та ось дедалі шхери скупчувалися щільніше, і коли море підходило до самої землі, воно вже не мало колишньої сили, стомлювалось і стихало. Воно вже не чіпало зелені у розколинах та ущелинах і само ділилося на вузенькі протоки та фіорди, де вода була гладенька, мов дзеркало...

Нільс сидів на скелі, а поряд спокійно спали гуси. Раптом хлопчик здригнувся — щось голосно завило під самою скелею. Нільс зазирнув униз і проти місяця побачив лиса Сміре. Лис таки знайшов їх, але, пересвідчившись, що тепер уже нічого не вдіє, аж завив із злості.

Ака миттю прокинулась, решта гусей тривожно загелготали. Проводарка хоч не бачила вночі, але впізнала Сміре з голосу.

— Це ти, Сміре, вештаєшся тут такої пізньої доби? — спитала вона.

— Авжеж, я. Можу найнятися до вас за сторожа. Тоді ніякий тхір ані видра вас не потурбує, — мовив лис.

— А, то це ти наслав на нас тхора та видру?

— Що ж, не стану зрікатися доброго вчинку, — глузливо відповів Сміре. — Колись ви влаштували мені гусячу гру, а тепер я вам оддячив своєю, лисячою. І не заспокоюся,

доки видавлю вас усіх дощенту, хоч би мені довелося гнатись за вами аж до самісінької Лапландії.

— Невже ти, Сміре, гадаєш, що це справедливо — мати такі гострі зуби й кігті і нападати на нас, беззахисних гусей? — спитала Ака.

Лис подумав, що проводарка злякалася його, й сказав:

— Якщо ти. Ако, кинеш мені вниз отого клятущого хлопчиська, що так часто ставав мені на заваді, я обіцяю помиритися з тобою і дати твоєму табунові спокій. Тоді я більше нікого з вас не чіпатиму.

— Ні, хлопчика ти не дістанеш, — мовила Ака. — Кожен з нас залюбки б віддав за нього своє життя.

— Ну, якщо ви його всі так любите, то він буде перший, кого я з’їм, — погрозив Сміре.

Ака більше не озивалась. Лис ще трохи постояв під скелею, а тоді подався геть.

РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ

БРОНЗОВИЙ І ДЕРЕВ’ЯНИЙ

На землю наліг присмерк, і в небі заяснів місяць. Настала година, але перед тим цілий день бушувала буря з дощем отож люди гадали, що вона й досі не вщухла, тому мало хто потикався надвір.

Табун Аки з Кебнекайсе й досі не знайшов собі безпечного притулку. Гуси боялись ночувати на суші, бо лис Сміре не да вав їм спокою, тому вони шукали місця серед шхерів.

Нільс згори дивився на море, що розстелилося перед ним і в мороці воно здавалося йому страхітливим і примарним. Небо було не блакитне, воно здіймалося над хлопчиком, немов прозора баня з зеленого скла. Море, скільки око сягало, було.

пооране пінявими білими хребтами хвиль, а серед них видніло величезне чорне каміння.

Що то за каміння? Хто його тут накидав?

Нільс згадав розповідь про велетня, що жив колись у здоровенній хаті на високому скелястому березі моря. Коли велетень постарів, йому стало важко ловити лососів. Тому він вилазив на дах своєї хати і звідти шпурляв у море цілі скелі. Лососі так лякалися, що тікали з моря до річки, де вже на мілкій воді старому не важко було їх спіймати.

«Певно, це й є ті камені, що їх накидав велетень», — міркував Нільс.

Але чому ж тоді серед каменів блищать вогники, немов очі голодних вовків? Що то за чудовиська лізуть з води? Одні тонкі й гостроносі, як акули, інші схожі на китів, ще інші товсті, круглі, мов краби...

«Певно, то морські страховиська зібралися тут, аби напасти на землю. А жителі землі, звичайно, бояться їх. Он-бо стоїть велетень серед майдану й у відчаї підняв до неба руки».

Хлопчик страшенно злякався, коли побачив, що табун спускається до чорних каменів, аби там отаборитися на ніч.

— Ні, не сідайте тут, летімо далі! — закричав він.

Однак гуси не послухали його.

А коли вони спустилися зовсім низько, Нільс із подиву аж рота роззявив: виявилося, що чорні камені — то звичайні собі будинки, очі голодних вовків — ліхтарі на вулицях та освітлені вікна, велетень — просто висока церква з двома банями, а морські чудовиська, що лізли з води, — кораблі. Нільс засміявся сам до себе. Тепер він знав, що попав у портове місто Карлскруну.

Гуси сіли на плаский дах церкви і почали моститися на спочинок. Тут вони принаймні могли не боятися Сміре. Хлопчик поклав собі зразу ж залізти Мортенові під крило і виспатись як слід. А порт і кораблі він огляне вранці, як розвидниться...

Проте він ніяк не міг заснути: з думки йому не йшли кораблі. Хотілося побачити їх зараз же. Врешті хлопчик не ви-

тримав: виліз з-під крила і по громозводові та ринві спустився на землю.

Невдовзі він уже стояв на величезному майдані перед ратушею. Довкола майдану височіли багатоповерхові будинки, і хлопчикові стало лячно серед цього кам’яного громаддя. На щастя, майдан був порожній, якщо не рахувати бронзової статуї на високому підмурку. Нільс довго дивився на подобу: йому хотілося знати, хто цей велетенський чоловік у трикутному капелюсі, довгому сурдуті, панталонах і важких черевиках. Обличчя в чоловіка було дуже суворе: великий гачкуватий ніс, губи сердито зціплені... Навіть здавалося, що він часом залюбки орудує палицею, яку тримає в руці.

Поряд з таким велетнем Нільс почувався страшенно маленьким і кволим, тому, щоб підбадьорити себе, він крикнув:

— Гей, ти, бронзове опудало! Хто ти такий і що тут робиш? Чого витріщився на мене? Я тебе не боюся!

Бо й справді хлопчикові здалося, що статуя дивиться на нього.

— Ну, чого мовчиш? — гукнув він далі. — Не хочеш гово

рити, то й не треба.

Нільс повернувся, обійшов весь майдан і рушив у бік гавані.

Та раптом він почув, що хтось іде за ним, стукаючи палицею.

Хлопчик кинувся тікати, прислухаючись до кроків. Вони були повільні, важкі, аж земля двигтіла від них та бряжчали шибки в будинках. І тоді Нільс збагнув: це йде Бронзовий, бо хто ж іще міг так ступати!

Хлопчикові мурашки побігли по спині. Він звернув у першу ж вуличку і помчав щодуху.

«Може, Бронзовому надокучило стояти, і він просто захотів пройтися містом», — заспокоював Нільс сам себе.

Але враз почув, що Бронзовий теж завернув у ту саму вуличку. І тоді хлопчика охопив справжній жах. Адже сховатися йому було ніде. В місті двері у всіх будинках замкнено.

Нільс розпачливо оглянувся й помітив стару дерев’яну церкву, що стояла віддалік од вулиці. Він прожогом кинувся до неї.

«Аж ось де я сховаюся», — втішно подумав хлопчик.

Він уже був перед церквою, коли раптом побачив, що там стоїть якийсь чоловік і манить його до себе.

«Певно, хоче допомогти мені», — зрадів Нільс і підбіг до чоловіка.

Та диво — чоловік був дерев’яний. Грубо витесаний, з короткими дерев’яними ногами, широким червоним дерев’яним обличчям, чорною дерев’яною бородою і чорним дерев’яним волоссям. Одягнений він був у брунатний дерев’яний плащ, підперезаний дерев’яним поясом, та в сірі дерев’яні штани, а взутий у чорні дерев’яні черевики. На голові він мав дерев’яного капелюха. На грудях висіла дерев’яна табличка, на якій червоними літерами написано:

Покірно вас прошу,

Покірно вас благаю,

В скарбничку вкиньте гріш Чи два — хто скільки має.

Он що! Виходить, цей чоловік — просто скарбничка на милостиню! Нільсові так сподобався Дерев’яний, що він задивився на нього й забув про іншого, від якого тікав.

Та ось хлопчик знову почув важкі кроки. Бронзовий завернув з вулиці прямо до церкви. Знайшов-таки його! Куди ж тепер дітися?

І враз хлопчик побачив, що Дерев’яний нахилився й підставив йому широку долоню. Нільсові не було коли дивувати

ся. Він миттю стрибнув на долоню, дерев’яний чоловік випростався і сховав його собі під капелюх.

Ледве встиг він це зробити, ледве опустив руку, як Бронзовий, важко стукнувши палицею, зупинився перед ним і спитав металевим голосом:

— Хто ти такий?

Дерев’яний квапливо підніс руку догори, аж щось зарипіло в ньому, приклав її до капелюха й сказав:

— Я Розенбум, ваша величність. Колишній старший боцман на військовому кораблі «Дрюстегетен», після служби — церковний сторож, а після смерті — вирізаний з дерева, служу за скарбничку на милостиню.

Нільс здригнувся, коли почув «ваша величність». Аж тепер він здогадався, що це подоба короля Карла XI, який заснував порт Карлскруну. А він назвав його опудалом!

— Ти добре відрапортував, Розенбуме, молодець, — похвалив Бронзовий. — А тепер скажи мені одне: не бачив ти, часом, хлопчика, що вештається вночі по місту? Сам такий завбільшки як палець, а дуже язикатий. Уяви собі, він навіть

не знає, хто я! Ну, я вже неодмінно його знайду і навчу ввічливості!

— Так, ваша величність, бачив, — сказав Дерев’яний.

Нільс затремтів од страху. В щілину капелюха він бачив, що Бронзовий страшенно сердитий.

- Тільки що бачив, — вів

далі Дерев’яний. — Він побіг сховатися до корабельні.

Нільсові відлягло від серця.

— Побіг до корабельні? перепитав Бронзовий. — Тоді нічого тобі тут стовбичити. Хо дімо мерщій зі мною! Помо-

жеш мені шукати хлопчика. Четверо очей краще, аніж двоє.

— Дозвольте мені, ваша милість, залишитись на місці, — жалібно попросив Дерев’яний. — Бо, хоч фарба ще на мені тримається, всередині я зовсім трухлявий, і коли почну рухатись, то геть розсиплюся.

Бронзовий розгнівався ще дужче.

— Що це таке, бунт? — грізно крикнув він, підніс свою палицю і вперіщив Дерев’яного по спині. — Ось бачиш, не розсипаєшся. Ходімо!

І вони урочисто рушили вулицею — Бронзовий попереду, Дерев’яний за ним.

Невдовзі вони підійшли до воріт, що вели на корабельню. Ворота виявилися замкнені, але Бронзовий легко відчинив їх, і перед очима в Нільса відкрилась широка гавань, повна старих та нових кораблів. Зблизька вони здавались хлопчикові ще більше схожими на чудовиська, аніж згори.

— Як ти гадаєш, де б він міг сховатися? — спитав Бронзовий Дерев’яного.

•— Певно, на старій корабельні, — відповів Дерев’яний.

Вони подалися на стару корабельню — велетенське кладовище зужитих суден. Старі вітрильники з поламаними щоглами, пробитими боками, без корми, лежали тут, немов викинуті на берег дивовижні рибини. Дивлячись на них, Бронзовий зовсім забув, чого прийшов сюди, й зупинився.

— Розенбуме, ти пізнаєш той корабель? — вигукнув він.

Дерев’яний обернувся, і Нільс у щілину побачив велике

старе судно, оковане іржавим залізом.

— Пізнаєш ти цей славетний корабель? Глянь, яка в нього витончена лінія корми, як гордовито височить ніс. Навіть тепер видно, що це королівський фрегат.

Бронзовий замовк, мрійливо поглядаючи на старе судно.

— Багато чого побачив він на своїм віку, цей старий корабель, — мовив нарешті він. — А тепер стоїть тут усіма забутий, немов стара коробка.

Бронзовий зітхнув, і на очах йому виступили сльози. Потім він випростався і стукнув палицею.

— Скинь капелюха, Розенбуме! Ми повинні віддати останню честь свідкові нашої колишньої слави! — Він повільно й урочисто зняв з голови свого трикутного капелюха. — Честь і хвала бойовим кораблям! Слава!

— Слава! — повторив за ним Дерев’яний і теж скинув свого дерев’яного капелюха.

— Слава! — закричав і Нільс. Він стояв на голові в Дерев’яного і махав своєю шапчиною.

Цю мить Бронзовий помітив хлопчика.

— Розенбуме! — крикнув він. — Що то в тебе на голові?

Він замахнувся палицею, і на голову Дерев’яному впав

страшний удар. Голова тріснула, з неї посипалась трухлява. Ноги в Дерев’яного зломилися, і він звалився на землю...

Коли все затихло, Нільс обережно виглянув з-під трухлявиння. Добре, що Бронзовий не влучив у нього, а то був би хлопчикові кінець. Скрізь панувала тиша. Бронзового не було, а від Дерев’яного залишились тільки порохняві тріски.

Надворі почало світати, і хлопчик заквапився назад, щоб часом гуси не полетіли без нього. Він швидко знайшов ту церкву, де спочивав табун, і знову по ринві та по громозводові виліз на дах. Гуси якраз уже прокидалися. Хлопчик сів Мортенові на спину, і табун закружляв над містом.

РОЗДІЛ ДЕ В'Я ТИЙ МОРСЬКА ПОДОРОЖ 1

Далі Ака надумала летіти над морем, щоб,лис Сміре не погнався за табуном. Щоправда, вона не знала тієї дороги, але тудою летіли інші птахи, отож Ака сподівалась, що вони покажуть їй, як дістатися до острова Еланда, де було пристановище перелітних птахів. І справді, Нільс побачив багато табунів, що летіли в одному напрямку — на острів, відпочити після довгої морської подорожі. Тут були і сірі гуси, і качки, і чайки, і норці, і багато іншого птаства.

Всі вони були стомлені, не співали й не перегукувались, а мовчки долали шлях до Еланда.

Нільс не бачив навколо себе нічого, крім сірих хмар та великих пташиних табунів. Раптом він почув кілька пострілів.

-— Мисливці! Мисливці в човнах! Піднімайтесь вище!

Хлопчик глянув униз і побачив людей у човнах, що стріляли з рушниць. Помітив він також, що кілька птахів упало у воду.

Ака і весь її табун метнулись вище, і кулі їх не дістали, але хлопчикові ще довго вчувався жалібний крик смертельно поранених птахів.

Далі гуси летіли спокійно, тільки час од часу перегукувались:

— Скоро вже прилетимо? Скоро прилетимо?

— Ви певні, що не заблукали? Ви певні, що не заблукали?

А передні відповідали їм:

— Ми летимо просто на Еланд. Острів перед нами!

Норці випереджали диких качок, і ті гукали їм:

— Не спішіть так, а то все там поїсте!

— Стане й вам! Стане й вам! -— відповідали норці.

Острів ще не виринув з-за виднокола, як повіяв вітер і приніс із собою білий, густий, немов дим, туман. Як тільки птахи побачили перші клапті туману, вони ще дужче заквапились до острова. Але туман швидко насувався і невдовзі огорнув усе навкруги.

Коли туман став такий густий, що на крок нічого не було видно, птахи ніби збожеволіли й почали дражнити одні одних.

— Пильнуйтесь, — кричали вони сусідам, — ви кружляєте на одному місці!

Більшість табунів чудово знала, в якому напрямку острів, але намагалася збити з пантелику інших.

— Дивіться на диких качок! — гукали чайки. — Вони повернули назад до Північного моря!

— Сірі гуси, бережіться, ви не туди летите! — кричали , норці.

Ті, що знали дорогу, не боялись заблукати, зате диким гусям довелося скрутно. Жартуни помітили, що вони летять навмання, і захотіли позбиткуватися з них.

— Куди вам треба, любі сусіди?— співчутливо спитав лебідь, підлетівши до Аки.

— На Еланд, — відповіла проводарка, — але ми ще ніколи не були там.

Ака гадала, що лебедеві можна довіряти.

— Тоді я вам покажу дорогу, — сказав він і полетів з табуном.

Лебідь вів гусей, аж поки не стало чути голосів інших птахів. Тоді несподівано метнувся вгору і зник у тумані.

Якийсь час гуси летіли наосліп, а коли вони все ж таки віднайшли птахів, норець знову гукнув їм:

— Дивіться, ви кружляєте на одному місці!

Жартунам таки вдалося збити Аку з пантелику, і гуси ще

довго блукали в тумані, поки врешті досягли острова Еланд.

2

Табун опустився на піщаний берег, устелений водоростями. Як на Нільса, то він ніколи не вибрав би такого поганого місця для спочинку, зате для птахів острів був справжнім раєм. Гуси й качки зразу ж подалися на луг пастися, берегові птахи трималися ближче до води, норці ловили в морі рибу, але найбільше птахів було на мілині серед водоростей, де вони шукали собі різних личинок.

Неподалік від берега відпочивали лебеді. Вони навіть не виходили з моря, а плавали собі на воді, ледь погойдуючись на хвилях. Часом котрийсь занурював голову і діставав собі їжу з морського дна. Коли йому попадало щось дуже смачне, він скрикував, ніби сурмив у сурму.

Як тільки Нільс дізнався, що поблизу є лебеді, він пішов поглянути на них, бо ніколи не бачив диких лебедів зблизька. Крім хлопчика, знайшлося ще багато цікавих. Дикі гуси, качки, норці теж заквапилися на мілину, оточили лебедів півколом і -стали на них роздивлятися. А гордовиті птахи надимали пір’я, розпускали вітрилами крила і високо витягали шиї.

Та скоро одному чорненькому норцеві надокучило дивитися, як пишаються лебеді.

Гульк — і він сховався під водою, а відразу по тому най-

ближчий лебідь зойкнув і поплив од берега так прудко, що вода запінилась за ним. Аж ген віддалік лебідь зупинився і знову прибрав гордовиту поставу. Тоді раптом скрикнув інший лебідь, за ним ще один.