Чудесна мандрівка Нільса Гольгерсона з дикими гусьми

Проте норець не міг залишатися довго під водою. Він виринув — маленький, чорний, злостивий. Лебеді кинулись на нього, та як побачили, що він такий мізерний, то повернулись назад, ніби вважали за сором для себе битися з таким нікчемою. А норець знову пірнув і став щипати їх за ноги. Лебедям було боляче. Гірше того: вони не могли хизуватися своєю гордовитою поставою. Отож вони залопотіли крильми і знялися в небо.

Трохи далі над водою гралися валюші. Це були птахи, схожі на журавлів, тільки не сірі, а брунатні й набагато мен+ ші. Цибаті, довгошиї, вони ходили легкою плавною ступою. Валюші поставали на березі в один ряд і бавилися з хвилями. Коли хвиля набігала, весь ряд швидко відскакував назад, а як хвиля відступала, кидався за нею. І так без кінця...

Меви та морські ластівки літали рибалити в море.

— Яку це ви ловите рибу? — спитали їх дикі гуси.

— Бобирців, — відповіла мева, — може, хочете скуштувати? — І вона підлетіла до гусей з повним дзьобом рибинок.

— Тьху, щоб ми їли таку погань! — образились гуси.

Наступного ранку туман над островом висів знову, і дикі

гуси не зважились летіти далі. Вони подалися пастись на луг, а Нільс тим часом ходив берегом і збирав мушлі. Адже завтра табун може стати на ніч у такому місці, де не буде нічого їстівного, отож Нільс надумав зробити собі торбину і набрати про запас хоч мушлів. Він знайшов зарості торішньої лепехи й заходився плести торбинку. Морочився він з нею довгенько, зате й торбинка вийшла на славу.

Після полудня до Нільса раптом підбіг весь табун.

— Ти не бачив Мортена? — спитали гуси.

— Ні, не бачив, — відповів хлопчик.

— Він ще недавно був з нами, — сказала Ака, — а тепер десь дівся, не знаємо, де його й шукати.

Нільс страшенно злякався.

— А чи, бува, не бачив хто поблизу лисиці або змії? — Стривожено спитав він.

— Ні, начебто не бачили, — відповіли гуси. Певно, Мортен заблукав у тумані.

Так чи так, а для Нільса це було страшне лихо, тож він одразу кинувся на пошуки. В густому тумані хлопчика ніхто не помічав, зате й йому погано було видно. Нільс натикався на пташині зграї, але білого гусака не знаходив.

Хлопчик марно шукав товариша до самісінького вечора, а коли почало смеркати, з важким серцем повернувся назад. Він стомлено плентався, нарікаючи на себе, що не зумів уберегти* Мортена.

Та раптом у тумані щось забіліло. Хлопчик кинувся туди і радісно скрикнув: це був гусак! Живий і здоровий!

Виявилося, Мортен справді заблукав у тумані. Хлопчик обняв його за шию і попросив більше не відлучатися від табуна. Мортен пообіцяв: він сам злякався, коли збився з дороги.

Однак другого дня, як Нільс збирав на березі мушлі, до нього знову прибігли дикі гуси й спитали, чи не бачив він Мортена.

Значить, гусак не дотримав свого слова і вдруге заблукав у тумані?

І знову Нільс вирушив на пошуки. Цілий день ходив він лугом, шукав на березі, та все марно. Довелося повертатись ні з чим. Тепер хлопчик уже був певний, що гусак загинув.

Несподівано Нільс почув шурхіт: позад нього скотився камінець. Він обернувся й побачив Мортена, що з повним дзьобом водоростей насилу видирався на купу каміння. Гусак не помітив хлопчика, і той тихенько поліз за ним, щоб дізнатися, чого це гусак так таємниче зникає.

На купі каміння він побачив сіру гуску. Вона радо зустріла Мортена. Хлопчик був зовсім близько і чув їхню розмову. Він дізнався, що в гуски пошкоджене крило і табун залишив її саму. Вона вже помирала з голоду, коли це вчора Мортен почув її крик і поспішив на поміч. Гусак носив хворій їжу,

сподіваючись, що крило в неї заживе, перше ніж табун Аки покине острів.

Та ось Мортен попрощався з гускою і пообіцяв, що вранці прийде знову.

Коли гусак зник, Нільс виліз на каміння. Гуска злякалася, але він заспокоїв її.

— Не бійся, я Нільс, Мортенів товариш. Я хочу тобі допомогти.

Як тільки хлопчик назвав себе, гуска схилила голову й мовила:

— Я дуже рада, що ти прийшов, бо Мортен сказав, що ти найрозумніший і найдобріший з усіх.

Нільсові стало ніяково від такої похвали, і він почав обмацувати пошкоджене крило. Кістки були цілі, лише суглоб звихнений.

— Ну, тримайся! — сказав хлопчик і щосили смикнув за крило.

Як для першого разу, він зробив це дуже швидко і вправно, але гусці, очевидно, було страшенно боляче, бо вона зойкнула і зомліла.

Нільс перелякався. Хотів допомогти гусці, а, виходить, убив її! Він мерщій скочив з каміння і кинувся тікати.

Аж третього ранку туман розвіявся, і Ака оголосила, що табун полетить далі. Всі гуси були готові, тільки Мортен не бажав летіти. Він просив їх залишитися на острові ще трохи. Нільс знав, у чому річ, — гусак не хотів покидати хвору гуску. Проте Ака не послухалась Мортена, і табун знявся вгору.

Нільс стрибнув на спину гусакові, і той неохоче рушив за всіма.

Хлопчик був радий, що гуси залишають острів, його мучило сумління, але він не хотів признаватися Мортенові, що вбив гуску. Краще хай гусак про це нічого не знає. Та Нільса дивувало, що Мортен залишив немічну гуску з спокійним сердцем.

Але раптом Мортен звернув убік. Думка про хвору гуску не давала йому спокою. Нехай він не полетить у Лапландію, та не кине на голодну смерть хвору.

Кілька помахів крил, і Мортен був уже біля купи каміння. Але гуски там не було.

— Пушинко! Пушинко! Де ти? — кликав гусак.

«Певно, її з’їла лисиця», — подумав Нільс.

Аж ось від води почувся голос:

— Я тут купаюсь! — І на берег вийшла сіра гуска.

Крила в неї були зовсім здорові. Вона розповіла Морте-

иові, як Нільс учора її вилікував.

А за мить вони вже всі троє, раді й веселі, доганяли табун Аки.

Дикі гуси летіли з острова через Кальмарську протоку. Хоч вітер односив їх убік, проте вони зрештою наблизилися до берега. Та коли вони досягли шхерів, вітер засвистів з такою силою, що вода під ними почорніла. Ака на мить нерухомо повисла в повітрі, потім швидко майнула вниз. Та не встигли гуси сісти, як на них налетів шторм, що шалено гнав із берега хмари куряви й солону піну. Тепер він підхопив гусей і погнав знов у море.

Це була страхітлива буря. Дикі гуси раз по раз пробували

6 Сельма Лагерлеф

повернути назад, та дарма, їх несло у відкрите море. Вони вже пролетіли повз Еланд, з якого вранці вирушили в дорогу, і тепер перед ними розляглася бурхлива водяна пустеля. Всі їхні змагання були марні.

Коли Ака переконалася, що повернути до берега їм несила, вона звеліла табунові сісти на воду, щоб вітер не поніс їх ще далі. Море бурхало і з кожною хвилиною ревіло дужче. Зелені піняві хвилі котились одна вище одної. Здавалося, що вони змагаються, котра більше запіниться і підніметься вище. Але гуси не боялись бурхливих хвиль, навпаки, навіть були задоволені. Щоб дарма не томитись, вони не плавали, а просто гойдалися на хвилях, немов діти на гойдалці. А бідолашні пташки з суші, яких буря несла над гусьми, заздрісно казали:

— Добре тим, хто вміє плавати!

Деякий час гуси почувалися справді добре, треба було тільки пильнувати, щоб хвилі їх не розкидали. Однак на воді на них чигала інша загроза. Одноманітне гойдання наганяло на гусей дрімоту: їм мимоволі кортіло засунути голову під крило й заснути. А це було страшенно небезпечно, тому Ака весь час кричала:

— Гуси, не спіть! Хто засне, той відіб’ється від табуна! Хто відіб’ється від табуна, той пропаде!

Проте, хоч як гуси боролися з дрімотою, то та, то інша поступово засинала. Навіть сама Ака насилу змагалася зі сном. Та раптом вона помітила, як із хвилі виринула кругла чорна голова.

— Тюлені! Тюлені! — закричала Ака і, лопочучи крильми, знялася вгору.

І саме вчасно, бо коли злетіла остання гуска, тюлені підпливли так близько, що пробували схопити її за ноги.

Отож гуси знову віддалися на волю вітрові, і він погнав їх далі над пустельним морем, не даючи ні на мить перепочинку.

За якийсь час гуси знову сіли на воду. Та, погойдавшись трохи, почали дрімати, і тоді до них підкралися тюлені.

Якби досвідчена Ака не була така пильна, то, певне, хижаки половили б усіх гусей.

Цілий день лютувала буря. Вона застукала безліч пташок, що летіли над морем. Одні збилися з дороги й загинули з голоду, інші так виснажилися, що попадали у воду й потонули, ще інші розбилися об скелі, багатьох поїли тюлені.

Ака вже почала потерпати за свій табун. Гуси були вкрай стомлені, а їм не траплялося бодай каменюки, де б можна сісти відпочити. Настав вечір. Ака вже не дозволяла сідати на воду, бо море раптом покрилося крижинами, що напливали одна на одну: вона боялась, щоб гусей не порозчавлювало. Двічі гуси сідали на крижини, та одного разу їх змело шаленим вітром, а другого — тюлені вилізли до них на лід.

Почало смеркати, а гуси все ще металися в повітрі.

«Що ж станеться з табуном, коли доведеться летіти цілу ніч?» — журилась Ака.

Небо було оповите хмарами, наступала темрява. Моторошно лунав крик бідолашних птахів, а внизу, на морі, з гуркотом розбивались одна об одну крижини та завивали свою мисливську пісню тюлені.

Нільс понуро дивився на воду. Враз йому здалося, що ревіння вітру стало ще голосніше. Він підвів голову і побачив обриси скель, що стриміли з моря. Гусей несло просто на кручі. Ще мить, і вони розіб’ються. Тільки він устиг це подумати, як раптом помітив у скелях великий отвір. Печера! Гуси залетіли всередину, і за мить усі вже були в захистку.

Печера виявилася висока й простора, і гуси раділи, що так несподівано знайшли собі чудовий нічліг. Та враз у кутку печери заблисли зелені цятки.

— То чиїсь очі, — сказала Ака. — Тут є звірі.

І гуси кинулись до виходу.

Але Нільс, що, відколи став малий, дуже добре бачив у темряві, їх заспокоїв:

— Не бійтеся, це вівці.

Тепер і гуси роздивилися, що то справді вівці: десь із десяток старих і кілька ягнят. Проводарем отари був, очевидно,

великий баран із закрученими рогами, тож гуси підійшли до нього.

— Доброго здоров’я, — привітались вони.

Однак баран лежав тихо й не озивався.

Гуси подумали, що вівці гніваються на непроханих гостей, тому Ака сказала:

— Ви, певне, не раді нам, але ми залетіли сюди не своєю волею. Нас заніс вітер. Він гнав нас цілісінький день. Зробіть нам ласку і дозвольте тут переночувати.

Минула ціла хвилина, а вівці мовчали, тільки декотрі тяжко зітхнули. Ака знала, що вівці боягузливі й дивакуваті, але ці були неввічливі вже над усяку міру. Врешті стара вівця із зморщеним сумним обличчям скорботно озвалася:

-— Ніхто не відмовить вам у притулку, однак це печера горя, і ми не сміємо пропонувати вам гостину.

— Та ви не турбуйтесь, — мовила Ака. — Якби ви знали, що ми сьогодні витерпіли! Ми раді, що знайшли безпечне місце відпочити.

Тоді стара вівця підвелася й сказала:

— Я гадаю, що вам краще віддатися на волю бурі, аніж залишитись. Але спершу пригостіться хоч тим, що в нас є.

І вона показала гусям заглибину, повну води, біля якої лежала купа полови й висівок.

— Цього року випала тяжка зима, — пояснила вівця, — і люди, яким ми належимо, приносили нам сіна та вівсяної соломи, щоб ми не загинули з голоду. Оце все, що ми маємо.

Гуси відразу взялися до їжі. Висівки їм смакували, і вони повеселішали. Щоправда, гуси бачили, що їхні господарі чогось бояться, але, знаючи, як легко налякати вівцю, не брали їхніх слів близько до серця. Попоївши, вони, як звичайно, відразу почали лаштуватись спати.

Тоді підвівся баран. В нього були довгі, грубі роги, високий лоб, розумні очі і шляхетна постава, що свідчила про гордість і відвагу.

^;— Коли ви вже твердо надумали ночувати в нас, то я ще

раз мушу попередити, що тут дуже небезпечно. Ми не сміємо приймати гостей.

Аж тепер Ака повірила, що вівці мають поважну причину боятися.

— Якщо ви бажаєте, ми зараз же полетимо собі, — мовила вона. — Але, може, ви все-таки скажете нам, чого так боїтесь? Ми навіть не знаємо, куди попали.

— Це маленький острівець поблизу Готланда, — відповів баран. — На ньому живуть тільки морські птахи та вівці.

— То ви, певне, дикі вівці? -— спитала Ака.

— Так, нас можна назвати дикими, — відповів баран. — Ми живемо самі. Правда, між нами й людьми існує давня угода. Коли взимку випадає багато снігу, вони приносять нам їжу. За це люди забирають собі зайвих овець, бо острівець маленький і на велику отару не вистачає паші. А взагалі ми цілий рік самі про себе дбаємо і живемо не в хлівах, а от у таких печерах.

-— Як, ви і взимку залишаєтесь тут? — здивувалась Ака.

— Авжеж. Ми цілий рік пасемося серед скель.

— О, то вам тоді, певне, краще живеться, ніж свійським вівцям, — сказала Ака. — А що ж за лихо сталося тепер?

— Цієї зими були такі морози, що море замерзло і кригою сюди добралися три лисиці, — сказав баран. — Крім них, на острові немає ніяких хижаків.

— І лисиці зважуються нападати на більших за себе?

— Та вдень не зважуються, бо тоді я можу захистити і себе, і свою отару, — сказав баран, хитнувши рогами. — Але вночі, коли ми спимо, вони залазять до печери. Ми намагаємось не спати, проте колись же треба відпочити. От вони й підкрадаються в темряві. Вони вже забрали всіх овець з інших печер, а там теж були отари не менші за нашу.

— Не дуже приємно зізнаватися, що ми такі немічні, — сказала стара вівця, — та що вдієш, коли так воно є.

— І ви думаєте, що цієї ночі лисиці теж прийдуть? — спитала Ака.

— Неодмінно. Вчора вони украли в нас ягня. І тепер не

відступляться, поки не переносять нас геть усіх. Таке було й з іншими отарами.

Ака завагалася. їй було страшно знову вилітати в бурю, але й не хотілось залишатися в печері, куди мали прийти лисиці. Вона трохи помовчала, а тоді обернулася до Нільса.

— Чи не допоможеш ти нам ще раз?—спитала вона.

— Авжеж допоможу, аби тільки зумів, — сказав хлопчик.

— Ти добре бачиш у темряві, отож я попрошу тебе: посидь, поки прийдуть лисиці, і збуди нас, щоб ми встигли втекти.

Нільса хилило на сон, але він знав, що гуси стомлені більше за нього, тому обіцяв дочекатися хижаків.

Він подався до війстя печери, сховався за каменем і став чатувати.

Невдовзі з’явилися лисиці. Хижаки видиралися по стрімкій скелі, дряпаючи кігтями, і Нільс відразу вчув, що вони йдуть. Він хотів збудити гусей, але раптом згадав, що вівці залишаться на поталу лисицям, і надумав зробити інакше.

Хлопчик прудко побіг до отари, збудив барана, скочив йому на спину і поторсав за роги:

— Уставай, старий, уставай! Зараз ми поквитаємося з лисицями.

Баран із Нільсом на спині став біля війстя. Він намагався ступати якнайтихіше, однак лисиці почули шарудіння. Вони зупинились перед печерою і стали радитись.

— Там наче щось заворушилося, — сказала одна. — Може, вони не сплять?

— Та заходь, — сказала друга. — Навіть якщо не сплять, то нічого тобі не вдіють.

Лисиці підійшли до самого війстя й знову зупинилися.

— Кого ми візьмемо сьогодні? — пошепки спитала та, що стояла посередині.

— Барана, — озвалася крайня. — Тоді з іншими матимемо менше мороки.

Нільс добре бачив лисиць. Саме тієї миті, як вони намірилися вже вскочити в печеру, він нахилився баранові до вуха й тихенько сказав:

— Бий просто перед себе!

Баран буцнув щосили, і одна лисиця скотилася з кручі в море.

— Тепер бий праворуч! — мовив хлопчик і повернув баранові голову.

І друга лисиця сторчака полетіла у воду.

Втретє баранові не довелось бити. Лисиця не чекала, поки її скинуть із кручі, а чимдуж дременула з печери. Однак, поспішаючи, вона посковзнулась на слизькому камінні і сама впала в море.

— А тепер спокійно лягаймо спати, — сказав баран. — Залізай мені у вовну й відпочивай. Ти заробив спочинок.

Серед ночі Нільс прокинувся і вийшов з печери. Погода зовсім змінилася. Буря вщухла, на небі світив місяць, а море лежало гладеньке, наче ставок. Хлопчик захотів вилізти на самий вершок кручі, щоб краще роздивитися на острівець. Він ступив кілька кроків і несподівано наткнувся на маленький почорнілий гріш. Нільс нахилився, щоб підняти його, та коли побачив, який’ він старий, тільки підгилив ногою.

Як тільки хлопчик випростався, то аж рота роззявив з подиву. За два кроки від нього, де ще хвилину тому мерехтіло й переливалося в нічному сяйві море, височів довгий зубчастий мур із вежами. А просто перед Нільсом були широкі ворота.

«Треба подивитися, що там є за тим муром», — подумав хлопчик, трохи отямившись.

У глибині воріт сиділа пишно вбрана варта і грала в бабки. Вартові так захопилися грою, що й не помітили, як хлопчик прошмигнув повз них.

Одразу за ворітьми лежав просторий брукований майдан, оточений з усіх боків високими будинками, а від майдану розходилися довгі вузькі вулиці. На майдані було повно людей: чоловіки всі в розкішних шовкових плащах, облямованих хутром, жінки в гостроверхих очіпках та довгих сукнях з вузькими рукавами. Нільс просто не вірив своїм очам: люди були якісь незвичайні, наче з казки.

Та ще більше вразило хлопчика саме місто. Він бігав з вулиці на вулицю і не міг надивитися на нього. Будинки були помальовані і прикрашені різнобарвним склом та мармуровими плитками. На вулицях було людно: біля дверей сиділи старі жінки й пряли, ремісники правили своє діло — одні дубили шкіри, інші крутили токарні верстати, ще інші ткали парчу з шовку та золотих ниток.

Місто було укріплене. Кожна вулиця впиралася у високий зубчастий мур, по якому походжали озброєні воїни в блискучих шоломах.

Спочатку хлопчик бігав по місту, щоб більше побачити. Але незабаром він притомився і пішов ступою. Невдовзі Нільс опинився в торговельній частині міста. Перед крамницями, в яких купці розіклали прегарний шовк, золоту парчу, лискучий оксамит, хустки і тонкі, немов павутина, мережива, юрмилися люди.

Поки Нільс біг, на нього ніхто не звертав уваги—певне, думали, що то біжить якась звірина. Однак коли він пішов помалі-ше, його відразу помітив якийсь крамар і покликав до себе.

Хлопчик спочатку злякався й хотів тікати, але крамар розіклав перед ним сувій оксамиту і, запопадливо усміхаючись, став запрошувати його купити крам. Нільс зупинйвся й похитав головою — мовляв, нічого йому не треба.

Тепер його побачили й інші крамарі. Вони кидали багатих покупців і наввипередки закликали хлопчика до себе. Нільс бачив, як у них тремтіли руки від поспіху, коли вони розкладали перед ним свій крам.

Хлопчик рушив був далі, але один крамар перескочив через прилавок, схопив його за плече і розіслав перед ним золоту парчу.

Нільсові стало (смішно. Невже крамар не бачить, що йому ні за що купити такого багатства? Хлопчик показав крамареві порожні долоні, щоб той дав йому спокій.

Тоді крамар підняв один палець, а другим тицьнув на парчу.

«Чи він, бува, не збожеволів? — здивувався Нільс. — Продає таке добро за один гріш?»

Крамар витяг з кишені маленьку стерту монетку, показав її хлопчикові і докинув до парчі ще дві срібні чаші.

Тоді Нільс почав нишпорити в своїх кишенях. Він знав, що, крім ножика та сірників, у нього там нічого немає, але все-таки шукав.

А інші крамарі, як побачили, що хлопчик шукає грошей, то знову метнулися до своїх крамниць і повиносили звідти стільки дорогого краму, скільки могли захопити. Вони поскладали той крам перед Нільсом і показували, що все це коштує лиш один гріш.

Однак хлопчик вивернув усі кишені і, звісно, нічого не знайшов. Крамарі так засмутилися, що їм аж сльози виступили на очах. Нільсові стало шкода цих людей, проте він не знав, чим можна зарадити їхньому горю. І раптом згадав, що на березі бачив гріш. Він чимдуж помчав через майдан до воріт, вийшов за мур і став шукати. Він хутко знайшов гріш і вже хотів бігти назад до міста, коли гульк — перед ним знову лежало море. Зник мур, вежі, сторожа, зникли будинки, зникло все, лише море мерехтіло й мінилося у місячному сяйві.

Хлопчик гірко заплакав — так йому жаль було зниклого міста — і повернув назад до печери.

Вранці Нільс розповів гусям, що ві-н бачив цієї ночі, але ті не повірили йому.

— Ну чого ж ви не вірите, — сердився хлопчик. — Я можу описати вам, які там люди, які будинки, вулиці...

Однак гуси тільки весело гелготали і не слухали Нільса.

— Крихітка правду каже, — втрутилася Ака. — Ви ще молоді і нічого не знаєте, а колись, у давнину, шлях до Лапландії лежав через цей острів. На острові тоді стояло місто.

Моя бабуся чула від своєї бабусі про те чудове місто. А я тепер розповім вам. Ось послухайте.

І стара Ака розповіла гусям таке:

— Давно, дуже давно, може, тисячу років тому, а може й дві тисячі, цей острівець не був такий пустельний і дикий, як тепер. На ньому стояло багате й прегарне місто Вінета.

В цілому світі не було таких майстерних ткачів, як тут, ніхто не вмів робити такі чудові прикраси з золота, такі ножі, кинджали, як ремісники Вінети. Щодня до міста прибували кораблі, повні золота, і знову вирушали в далеку дорогу з різним крамом.

Але жоден чужий корабель не приставав до берегів острова. Ніхто навіть не знав, де вона є, та Вінета. Мешканці її нікому не показували дороги до свого міста.

І що більше багатіли остров’яни, то дужче тремтіли над своїми скарбами. На ніч вони виставляли на вулиці озброєну варту, люті собаки стерегли їхні комори й крамниці.

Та найбільше боялися мешканці Вінети чужинців. Тому вони безжально топили кораблі, що випадково запливали до острова, вбивали людей, яких буря викидала на їхній берег. Навіть птахів вони боялися і стріляли їх, щоб вони не могли розповісти, де лежить місто Вінета. Чимало диких гусей загинуло тут дорогою до Лапландії.

І за деякий час море навколо острова стало пустельне.

Кораблі обминали острів на багато миль, ущухли пташині голоси, навіть риба попливла до інших берегів.

— Хто ж тут господар? — розлютився тоді морський пар. — Коли вони не хочуть, щоб хтось бачив їхнє місто, то його справді ніхто не побачить!

І на місто рушило море.

Остров’ян охопив жах. Щоб захиститись від моря, вони почали будувати мур. Що вище здіймалась кам’яна стіна, то вище сягала й вода. Швидко працювали мешканці Вінети, однак море їх випередило. Воно ринуло через край муру й затопило всі будинки, вулиці, майдан... І невдовзі на тому місці, де була Вінета, шуміли хвилі.

Але люди в місті не загинули. Вони щоденно сидять за своїми верстатами, крамниці тріщать від краму, та ніхто його не купує, бо тепер остров’яни ні з ким не торгують.

І тільки раз на сто років рівно на одну годину місто випливає на поверхню моря. І коли б за той час якийсь чужинець нагодився у Вінету й купив щось бодай на гріш, місто залишилося б на березі. Та якщо мине година і ніхто нічого не купить, місто знову опускається в море ще на сто років.

Я чула цю історію від своєї бабусі, а ви розповісте її своїм онукам, — докінчила Ака.

РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ

ВОРОНИ

1

Лис Сміре заклявся гнатися за гусьми до самої Лапландії. Хоч куди б подалися гуси, він мчав за ними слідом. Коли Ака повела свій табун над морем, він із сили вибивався, щоб не загубити його слід. Лис не мав часу ані їсти, ні спати, бо поставив на карту честь мисливця.

Врешті Сміре таки переконався, що не зможе спіймати Нільса самотужки, і звернувся до своїх друзів — розбійницької зграї ворон.

У дикій місцевості на південному сході Смоланду, де не було жодної людської оселі, простяглася велика піщана рівнина, поросла самим тільки ялівцем. Та й що б могло там рости? Адже ялівець, хоч має кривий, низенький стовбур, поплутане кострубате гілля й поскручуване листя, вважає себе

\ •

за справжнє дерево. Він розростається в неозорі гаї і безжально вбиває інші рослини, які пробують утиснутися між нього.

Посеред рівнини височіло пасмо пагорбів, де ялівець ще не став повновладним господарем, а росли високі гарні буки. От на тих пагорбах і селилися ворони.

Тут була їхня літня оселя. Взимку і восени ворони перелітали ближче на південь. Але навесні і влітку, коли треба було мостити гнізда й виводити пташенят, вони поверталися на пагорби і звідси робили напади на ближні хутори — вигрібали посіяне зерно, крали яйця і маленьких курчат.

Не подумайте, що всі ворони живуть грабунком. Є між ними-багато й таких, що годуються червами, личинками та комахами і нікого не кривдять. Але друзі Сміре, що жили на пагорбах, були справжні розбійники. Вони нападали на маленьких зайченят, руйнували пташині гнізда й забирали яєчка, крали в людей курчат та інший дріб. Цієї розбишацької зграї та її отамана Фрумле-Друмле всі в околиці боялися більше, ніж яструбів і шулік.

Серед зграї був тільки один ворон, що мав добре серце. Звали його Батакі. Він був і більший за інших, і дужчий, і спритніший, і дуже розумний, але у ватазі вважали його за дурника й завжди глумилися з нього за те, що він не грабував і не вбивав.

Коли Сміре прибіг до пагорбів, вся зграя була вдома. Ворони, крячучи, кружляли чорною хмарою над великим глечиком, що лежав у піщаній ямці.

Глечик був щільно зяткнений дерев’яною затичкою, і ворони ніяк не могли її витягти. Сам отаман Фрумле-Друмле заліз у ямку і щосили довбав затичку дзьобом, але дарма.

— Здоров, друже, — привітався Сміре. — Чим це ти так захопився?

— Здоров, здоров, куме,—понуро відповів Фрумле-Друмле; —Та ось знайшли ми глечика і ніяк не можемо витягти затичку. А дуже кортить побачити, що там усередині.

— Може, допомогти тобі? — спитав лис.

— Як хочеш допомогти, ми не відмовимось, — сказав ворон, але про всяк випадок відлетів далі від Сміре.

Лис скочив у яму. Він гриз затичку зубами, розхитував її, тягнув, однак нічого не зміг удіяти.

— Може, ти хоч скажеш нам, що всередині? — спитав Фрумле-Друмле.

Сміре звалив глечика набік і заходився його качати. В глечику щось забряжчало.

— Ого-го! Та там срібні монети! — вигукнув він.

Фрумле-Друмле жадібно блимнув очима. Адже відомо,

що ворони, як і сороки, страшенно люблять всілякі блискітки. А тут тобі срібні монети!

— Ти справді так гадаєш? — спитав він.

— Звичайно. Послухай, як вони дзвенять! — і лис знову покотив глечика.

— Срі-і-бло! Срі-і-бло! — закрякали ворони. — Урр-ра, срі-і-бло!

— Чого ви розкричалися, дурні! Адже монети ще треба вийняти! — сказав Сміре і почухав лапою за надкушеним вухом, удаючи, що задумався. А сам зрадів: це ж чудова нагода доправити того негідника Нільса з островів на суходіл! Отоді б уже Сміре за все поквитався з ним! І він скрадливо сказав: — Я, здається, зумію стати вам у пригоді. Знаєте, хто може витягти затичку з глечика?

— Хто? Хто? — закричали ворони. — Кажи мерщій!

— Один хлопчина. Він летить з Акою в Лапландію. Отой би дістав вам монети.

— Де ж він? Де ж він? — допитувались ворони.

— Я вам скажу, але за це ви повинні віддати потім хлопчика мені. Я хочу з ним поквитатися за деякі справи.

— Віддамо! Віддамо! Нам не жалко! — закричав Фрумле-Друмле. — Тільки нехай спочатку витягне затичку!

Тоді Сміре розповів, що Ака з табуном ночує десь на островах, і Фрумле-Друмле, Батакі та ще кілька ворон вирушили шукати хлопчика.

Нільс прокинувся на світанку, коли гуси ще спали. Він виліз з-під Мортенового крила і пішов шукати собі їжі.

Острівець, де цього разу ночували гуси, теж був пустельний, та, на щастя, хлопчик знайшов кущик заячої ка'пусти, що тільки-но виткнулася з землі, і став смоктати її кислуваті листочки. Він посмоктав один листочок, взявся до другого, потім до третього й та захопився, що нічого не помічав навкруги. Зненацька його щось дзьобнуло в шию, і чиїсь кігті вчепились йому в одежу. Він обернувся й побачив, що за комір його тримає ворона. Нільс спробував випручатися, але ту ж мить підлетіла ще одна ворона, схопила його за ногу й звалила на землю.

Якби хлопчик відразу покликав на допомогу Мортена, то, певне, йому пощастило б видобутися на волю, але він гадав, що з двома воронами впорається сам, тому почав руками й нотами відбиватися від напасників. Але ворони не відпустили його і вмить підняли вгору, та ще так рвучко, що Нільс ударився головою об дерево й знепритомнів.

Коли він прийшов до пам’яті, то побачив, що летить високо над землею. Нільс здивувався: чому він не на спині в гусака? І чому він гойдається на всі боки? Чому біля нього так багато незнайомих птахів?

І враз згадав, що його вкрали ворони. Може, вони просто пожартували? І Нільс закричав:

— Однесіть мене назад до табуна Аки з Кебнекайсе! Чуєте? Зараз же однесіть!

Але ворони не зважали на його крик, тільки Фрумле-Друмле злісно мовив:

— Цить, а то очі виклюю!

Нільс не мав сумніву, що він так і зробить, тому перестав кричати і лиш мовчки дивився на ворон. І що більше їх розглядав, то менше вони йому подобалися.

Ворони були неохайні й брудні, наче ніколи не милися, до лап у них поприставали грудки землі, на дзьобах позасихала їжа.

«Ну, я попав у лапи справжнім розбійникам, — подумав хлопчик. — Треба хоч дорогу назад запамятати».

Невдовзі ворони сіли відпочивати. Коли Нільс побачив, що вони знову лаштуються в дорогу і хочуть нести його й далі одна за комір, а друга за шкарпетку, то сказав:

— Я не звик так подорожувати. Дайте мені сісти верхи. Невже ви такі нікчемні, що не здужаєте понести мене на спині?

— А нам байдуже, звик ти чи ні, — сказав Фрумле-Друмле.

— Мені здається, що краще донести хлопця не стомленим, — озвався Батакі. — А то він не зможе витягти затичку. Я спробую взяти його на спину.

— Бери, коли хочеш, —- буркнув отаман.

Для Нільса це вже було неабияке полегшення.

«Тільки не треба занепадати духом, — втішав він себе. — Якось я вже та виплутаюся з цієї біди».

Батакі посадив хлопчика собі на спину, й ворони полетіли далі.

Тим часом настав погожий сонячний ранок. Знизу з землі до хлопчика долинали пташині пісні.

У темному бору на верхівці високої сосни сидів дрізд і співав, аж розлягався:

— Яка ти гарна! Яка ти гарна! Найкраща за всіх!

Закінчивши пісню, він одразу починав її наново.

Почувши дроздову пісню, Нільс склав долоні човником

і крикнув униз:

— Ми вже таке чули! Ми вже таке чули!

— Хто це? Хто це глузує з мене? — стрепенувся дрізд і глянув угору.

— Той, кого вкрали ворони! — гукнув Нільс. — Передай диким гусям...

Але тієї миті Фрумле-Друмле боляче дзьобнув хлопчика в голову і крякнув:

— Беррежи свої очі, кур-р-рдуплю!

Нільс замовк.

Вони летіли далі. Позаду лишалися ліси та озера. На невеличкій галявці на голій березовій вітці хлопчик побачив голуба й голубку. Голуб, надувшись і настовбурчивши пір’я, воркував, а голубка слухала і аж мліла з задоволення.

— Яка ти красуня, яка красуня, яка красуня! А яке пір’ячко, яке пір’ячко, яке пір’ячко.

— Не вір йому! Не вір йому! — крикнув хлопчик.

— Хто це? Хто це таке набріхує на мене? — обурився голуб.

— Воронячий полонений! Перекажіть про мене Аці з Кебнекайсе! — гукнув Нільс.

І знову отаман дзьобнув його по лобі й пообіцяв виклювати очі.

Але хлопчик поклав собі не здаватися. Він будь-що хотів сповістити диким гусям, куди понесли його ворони.

В якомусь хуторі на дереві сидів шпак і радісно співав:

— У нас чотири яєчка! Чотири маленьких яєчка! У нас буде четверо гарненьких пташенят!

— їх покрадуть ворони, так само, як і мене! — крикнув Нільс, пролітаючи над хутором.

— Хто це? Хто це так страшно лякає мене? Кого вкрали ворони? — спитав шпак і швиденько сховався в шпаківню.

— Мене, Нільса Гольгерсона! Так і передаси Аці з Кебнекайсе!

Цього разу ворони нічого не зробили йому. Вони побачили здаля пагорби серед заростей ялівцю, і отаман швидко полетів наперед сказати своїй зграї, що хлопчика знайдено.

Коли Нільс залишився з самим Батакі, той повернув до нього голову й мовив:

— Ти цілу дорогу розважав мене, і я дуже вподобав тебе, а тому хочу дати добру пораду. Коли ми прилетимо, тобі звелять зробити одне діло, з яким ти легко можеш упоратись. Але краще не роби його.

Невдовзі Нільс розгледів чорну хмару ворон, що, крякаючи, кружляли на одному місці. Батакі залетів просто в ту хмару і опустив хлопчика в піщану яму перед великим глечиком.

Нільс сів на пісок і оглянувся довкола. Над ним літали; чорні, як сажа, ворони й кричали:

— Мер-рщій! Мер-рщій бер-р-рися відтикати!

«Чого вони принесли мене сюди? І що треба відтикати?» — дивувався Хлопчик.

Аж ось до нього підлетів Фрумле-Друмле й сказав:

— Бачиш оцей глечик? Він повен срібла. Ти мусиш витягти з нього затичку.

Але Нільс не зрушив з місця: він удавав, що дуже стомлений. Тоді отаман схопив його за руку й потяг до глечика.

— Мерщій відтикай! — звелів він.

— Дайте мені спершу відпочити, — попросив Нільс. — Сьогодні я не подужаю, бо надто стомлений. Зачекайте до завтра.

— Відтикай зараз же! Чуєш? — розізлився Фрумле-Друмле і шарпонув хлопчика.

Тоді Нільс підвівся й оглянув глечика.

— Як я, такий малий, зможу відіткнути глечика, більшого за себе?

— Відтикай, бо очі виклюю!

Нільс обмацав затичку з усіх боків і опустив руки,

— Може, я й зумію витягти її, — сказав нарешті він, — тільки дайте мені спочити до завтра.

— Витягай негайно! — заверещав Фрумле-Друмле і боляче дзьобнув хлопчика в ногу.

Нільс не стерпів і щосили турнув Фрумле-Друмле в груди. З несподіванки той дав сторчака. Решта ворон, що досі, нетерпляче крячучи, кружляли над глечиком, кинулись на допомогу отаманові. Вони всім гуртом почали люто дзьобати Нільса в голову, в шию, в руки... Батакі теж літав над хлопчиком, але не бив його, а як міг захищав крильми. Та це мало допомагало.

Тепер хлопчик побачив, що вскочив у біду. Адже він не міг утекти від цілої ватаги ворон, а сховатися було ніде. І раптом він згадав про глечика. Смикнув Нільс затичку й відразу витяг її. Та лишенько — у глечика теж годі залізти, бо він був майже по самі вінця набитий срібляками. Тоді хлопчик почав пригорщами викидати гроші на пісок.

Побачили ворони блискучі монети і відразу забули про все на світі — кинулись до них.

Хлопчик шпурляв срібляки, а ворони ловили їх дзьобами, і кожна, якій щастило спіймати монету, чимдуж летіла на пагорб до свого гнізда, щоб там сховати здобич.

Нарешті Нільс викидав усі гроші і виглянув із глечика.

У піщаній ямі залишилась тільки одна ворона. Це був Бата

— Сідай-но мерщій мені на спину. Я віднесу тебе в безпечне місце, поки немає лиса Сміре та інших ворон. Доправлю тебе недалеко — до найближчого хутора, щоб нас не помітив Фрумле-Друмле. А звідти ти вже якось доберешся до своїх друзів.

«Он воно що! Виходить, це все робота лиса Сміре», — думав хлопчик, залізаючи воронові на спину.

Біля хутора ворон посадив хлопчика на землю. А невдов-зі Нільса знайшов Мортен, якого Ака послала на пошуки.

— Я не думав, що ви так швидко мене Знайдете, — ска-зав Нільс.

— А ми б і не знайшли, якби нам не допоміг дрізд, не вказали дорогу голуб і шпак.

— О, виходить, я недарма кричав їм, щоб вони переказа-ли Аці. А знаєш, хто намовив ворон мене вкрасти?

— Хто? — спитав гусак.

— Лис Сміре. Однак я й цього разу від нього втік.

РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ

у полоні

Гуси летіли над Естергетською рівниною. Тут уже буяла весна. На зелених луках цвіли сині, білі та жовті квіти, на полях працювали люди.

— Що то за раки повзуть унизу? — спитав Нільс у гусей.

— Воли з плугами! Воли з плугами! — відповіли гуси.

Воли так повільно плентались по ріллі, що згори здавалося, ніби вони стоять на місці.

— Так ви не дійдете в кінець і до наступної весни! — кричали їм дикі гуси.

Воли задирали голови й мукали:

— Краще повільно, та щось робити, аніж волочитися світами, як ви!

Подекуди орали коні — набагато швидше за волів

Гуси питали їх:

— І не соромно вам робити волячу роботу?

А коні іржали у відповідь: -

— Що ви на цьому розумієтесь, знайдибіди!

Селянин гнав на ярмарок маленьких поросят. Ті дріботіли дорогою, збившись докупи, ніби шукали одне в одного захистку, і жалібно кувікали:

— Нас так рано забрали від матері! Що з нами буде в чужих людей?

Гусям стало жалко поросят, і вони, замість дражнити, почали їх утішати:

— Вам буде краще, ніж ви думаєте! Вам буде краще, ніж ви думаєте!

Гуси завжди були в доброму гуморі, коли гарної години летіли над полями й лугами.

Нільс сидів на гусакові й теж веселився. Він наспівував собі пісеньку й вимахував ногами, ніби їхав на коні.

Вони якраз пролітали над гаєм, коли хлопчик раптом крикнув:

— Мортене! Мортене, зачекай! Я загубив капця!

Гусак глянув униз, побачив, що капець упав на стежку, й гукнув Аці:

— Ако з Кебнекайсе, Нільс загубив капця!

— Ми не можемо на вас чекати. Швиденько знайдіть капця й доганяйте табун!

І Мортен шугнув униз, аж Нільсові у вухах засвистіло.

Капець вони знайшли відразу, бо він лежав на самісінькій стежці. Та тільки-но Нільс зіскочив з гусака, як з лісу вийшло двоє дітей. Нільс миттю сховався під великий листок, однак діти вгледіли гусака й кинулись його ловити. Все сталося так несподівано, що Мортен не встиг знятися в повітря, і . хлопчик — він був старший за дівчинку — прудко підскочив до нього й спіймав.

Коли Нільс побачив, що гусак у полоні,, він одразу вискочив із своєї схованки й побіг за дітьми.

А Мортен з усієї сили кричав:

— Нільсе, допоможи! Нільсе, допоможи!

І знову Нільсові довелося пожалкувати, що він такий маленький. Відняти в дітей гусака йому було не до снаги.

Діти з Мортеном ішли прудко, але хлопчик біг за ними назирці, поки опинився у видолинку, де стояла вода, йому довелося обминати калюжу, і коли він вибрався на стежку, дітей уже було не видно. Нільс рушив далі навмання.

Невдовзі він дійшов до перехрестя й завагався: куди тепер податися? І враз помітив біля одної стежки на кущику трави білу пушинку. Хлопчик зрозумів, що то Мортен її кинув, аби він знав, куди йти.

Стежка завела Нільса знову до лісу, і щоразу, коли він збивався з дороги, то знаходив на траві білу пушинку. Так, за Мортеновими дороговказами, Нільс дійшов аж до лісникової ГОСПОДИ:

Хлопчик чимдуж кинувся до хати: звідти лунав відчайдушний крик гусака. На щастя, двері були відчинені. Нільс укляк біля порога. Те, що він побачив, перелякало його на смерть.

Посеред хати сиділа жінка й однією рукою тримала Мортена, а другою намагалася підтяти йому крила. Вона не мала наміру його різати, тільки хотіла пустити між своїх гусей, а крила підтинала, щоб гусак не втік.

Однак для Мортена це було гірше за смерть: адже з підтятими крильми він не міг би полетіти в Лапландію.

Мортен пручався, просився, але жінка його не розуміла. Вона приладналася, і ось перша, друга пір’їна впали додолу...

Мортен застогнав, і Нільс, не вагаючись більше, кинувся до нього.

Як тільки жінка побачила хлопчика, вона зойкнула і сплеснула руками, забувши й про гусака, й про ножиці. А Морте-нові лише цього й треба було. Він миттю схопив Нільса за комір і вибіг з хати.

На порозі гусак розправив крила й знявся вгору. Вже в повітрі він спритно закинув хлопчика собі на спину й радісно загелготав.

А жінка, роззявивши рота, дивилась услід гусакові та дивовижному маленькому хлопчикові.

РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ

КАР І СІРИЙ

1

Надвечір табун Аки з Кебнекайсе отаборився на березі лісового озера. Гуси відразу кинулись у воду купатися та шукати поживи, а Нільс вирушив у ліс добути щось на вечерю.

Хлопчик ішов між березами та соснами й неспокійно оглядався, бо в лісі він не почувався безпечно. «Краще вже вода або луг, — думав він, — там хоч усе довкола видно».

Нарешті він знайшов шишку й заходився видлубувати з неї зернятка, коли це враз почув позад себе шурхіт. Обернувся Нільс, дивиться — аж із кущів просто на нього повзе довга, товстенна змія. Хлопчик відразу помітив коло голови дві білі смуги і догадався, що це вуж, тому не зрушив з місця. Та на-

ступної миті змія так його вдарила, що Нільс упав. Схопився він і — чимдуж тікати, а вуж за ним. Місце було кам’янисте, заросле кущами, і хлопчик насилу продирався крізь колюче гілля. А вуж наздоганяє! Раптом Нільс побачив перед собою величезну кам’яну брилу із стрімкими стінами.

«Сюди вже вуж не виповзе», — подумав він.

Видерся хлопчик на самий верх, оглянувся — а вуж і собі пнеться на брилу.

На верхівці лежав чималий круглий камінь. Навіть дивно було, звідкіля він там узявся. Коли вуж зіп’явся до верхівки, хлопчик підскочив до каменя і зіпхнув його вниз. Камінь збив вужа й придавив йому голову до землі.

«Щасливо я відбувся», — подумав хлопчик і полегшено зітхнув, бо ж за всю подорож йому не доводилось ще набратися такого страху, як сьогодні.

Та не встиг Нільс гаразд заспокоїтись, як побачив, що на землю поряд з убитим вужем сів ворон. Хлопчик обережно відступив назад і сховався в заглибину. Він згадав недавню свою пригоду з воронами й поклав собі не показуватись, коли не буде на те крайньої потреби.

А ворон тим часом дибав навколо вбитої змії. Нарешті він зупинився, перевернув її дзьобом, а тоді замахав крильми й закричав хрипким голосом:

— Цей мертвий вуж напевне старий Незачепа! Бо ж хіба є в цьому лісі ще одна така довга змія! Це напевне Незачепа!.

Ворон уже хотів дзьобнути вужа, та враз передумав.

— Не будь дурний, Батакі, — сказав він сам до себе. — Перш ніж їсти змію, треба привести сюди Кара. Бо ж він не повірить, що Незачепа мертвий, поки не побачить його на власні очі.

Нільс досі сидів тихо, та як почув, що ворон зве себе Бата кі, відразу виліз із своєї схованки. Адже саме Батакі врятував хлопчика від зграї своїх родичів і виніс його в безпечне місце.

— Вітаю тебе, Батакі! — мовив Нільс. — Як ти тут опинився?

Ворон подивився на хлопчика, вклонився йому тричі й відповів:

— Я залетів сюди випадково. Добре, що ми зустрілися. Ти часом не знаєш, хто вбив цього вужа?

— Це я скотив на нього каменюку, — мовив Нільс і розповів воронові, як усе сталося.

— Ну, для такого маляти, як ти, це справжній подвиг, — сказав Батакі. — Тут неподалік живе один мій друг — він страшенно зрадіє, що вужа вбито.

— А чого йому радіти? Хіба вуж заподіяв йому шкоду?

— Та це довга історія, проте, коли хочеш слухати, я тобі розповім.

^—Залюбки послухаю! — мовив Нільс.

І Батакі розповів ось що:

Давно, десь років із десять тому, лісник, що стереже тутешній ліс, надумав був застрелити свого мисливського собаку Кара, бо через нього ніяка звірина в лісі не мала спокою. Він ганявся за вівцями й курми, виловлював зайченят, готурів та куріпок, і зрештою господар став боятися, що собака розжене геть усю дичину.

Тож він прив’язав Кара мотузкою за шию і повів у ліс, щоб там його застрелити. Кар, невеликий чорний пес із рудою латкою на грудях та рудими лапами, був такий тямущий, що розумів людську мову. Тому він одразу довідався, куди веде його лісник, але не дав про те й знаку. Він високо тримав голову і навіть хвоста не підібгав. Адже їх могли побачити звірі та птахи, з якими Кар весь час ворогував!

«О, як би вони тішилися, коли б знали, куди мене ведуть!» — подумав пес і замахав хвостом та радісно загавкав, щоб нікому й на думку не спало, яка на нього чекає доля.

Та враз Кар згадав свою вчорашню пригоду й сумно похилив голову. Ні, він таки заробив, щоб його застрелили.

А сталося ось що. Вчора надвечір Кар зустрів у лісі лосиху з маленьким лосеням. Задля забавки він відбив лосеня від матері, загнав на болото й почав там його цькувати. Лосиха знала, що болото, яке недавно тільки розмерзлося, не витримає

її, тому стояла коло берега й тривожно стежила за своїм дитинчам. Коли ж вона побачила, що собака жене його все далі й далі, то не витримала і полізла й собі на грузьке, щоб відігнати напасника і вивести лосеня на тверду землю.

Лосі звичні ходити по болотах і вміють добре вибирати, де їм ступити. Здавалося, що лосиха щасливо дістанеться берега. Та зненацька купина під нею провалилася, і лосиха вгрузла у трясовину. Хоч скільки вона борсалась, та все марно — ноги її не знаходили опори, і вона дедалі глибше занурювалась у багнюку.

Кар стояв на березі і злякано дивився на лосиху. А коли зрозумів, що самій їй годі вибратися з болота, чимдуж кинувся тікати. Він уявив собі, що було б, якби лісник довідався про його вчинок, і в нього аж усередині похололо.

Цілу ніч після того Кар не знаходив собі місця — його мучили докори сумління. І ось тепер він захотів перед смертю дізнатися, що ж усе-таки сталося з лосихою та лосеням. Може, вони ще й досі живі? Кар з усієї сили шарпонув мотузку, вирвався і, не встиг лісник прицілитись, зник з очей. Лісник, не довго думаючи, кинувся навздогін за ним.

Коли він добіг до болота, то неподалік берега побачив Кара. Собака сидів на купині і жалібно вив.

Лісник здивувався. Він поклав рушницю на землю, а сам плазом поліз на болото — подивитися, що там сталося. Лосиху він застав уже мертвою, зате лосеня було живе, але таке виснажене, що не могло й поворухнутися. Лісник обережно виніс його з болота. Кар, побачивши, що лосеня врятовано, наче збожеволів. Він стрибав навколо лісника, лизав йому руки і радісно вищав.

Лісник відніс лосеня додому, а тоді скликав людей і разом з ними витяг мертву лосиху. І аж після того згадав, що так і •не застрелив Кара. Але лісник був добросердий чоловік, і його розчулила Карова поведінка. Адже він не знав, що то собака загнав лосів у болото, а навпаки, гадав, що тільки завдяки Карові пощастило врятувати якщо вже не лосиху, то бодай лосеня. І він подарував собаці життя.

Відтоді Кар ніби переродився. Він більше не розбишакував у лісі, а невідступно ходив за своїм господарем. І не тому, іцо боявся смерті, — йому соромно було гнівити лісника.

Коли лісник вирушав у ліс, Кар біг уперед доглядав стежку, а вдома лежав на порозі і пильно стежив за всіма, хто входив і виходив з хати/

А вже лосеняті Кар став просто за няньку.

Спочатку він не звертав на нього уваги, бо лосеня було дуже негарне й незграбне. Довгі ноги, схожі на хідлі, велика голова, сіра тьмяна шерсть, зморщена шкіра. Лісник назвав малого лося Сірим, і Кар теж вважав, що на якесь краще ім’я він і не заслуговує. ,

Лосеня завжди було сумне, мляве, і тільки як заходив Кар, трохи оживало. Тому собака став навідуватись до нього дедалі частіше, прилизував йому шерсть, забавляв його і невдовзі так полюбив, що цілими днями не розлучався з ним.

Карова дружба ніби відродила лосеня: воно повеселіло і почало гарно рости. За кілька тижнів воно вже не вміщалося в хлівці, куди лісник примістив його, як приніс з болота. Тоді він зробив для Сірого загороду. Та за кілька місяців ноги в лосеняти так виросли, що воно, якби захотіло, легко могло б переступити її. Тоді лісник обгородив стійло Сірого міцним високим плотом.

Там Сірий прожив кілька років. Він зміцнів, виріс і став великим дужим лосем. Кар і далі навідувався до нього: вони з Сірим залишилися найкращими друзями. Лось був млявий, неповороткий, але Кар завжди вмів розважити його й розве-^ селити.

Одного разу Кар — адже він розумів людську мову — довідався, що Сірого мають продати в зоологічний парк. Ця звістка дуже засмутила собаку, проте сам Сірий сприйняв її цілком байдуже.

- — І ти так просто даси себе продати? — спитав Кар.

— А що допоможе, коли я опиратимусь? Звісно, мені краще було б залишитися тут. Але як не можна, то нічого не вдієш, — відповів Сірий.

Кар пильно глянув на свого друга.

«Видно, що він виріс у неволі», — подумав собака, але нічого не сказав.

Тієї-таки ночі, десь перед світом, він знову навідався до Сірого. Кар знав, що на цей час лось уже виспався і лаштується снідати.

— Звичайно, це дуже добре, що ти, Сірий, такий слухняний і коришся своїй долі, — хитро почав Кар, удаючи, ніби це його радує. — Тебе замкнуть у велику загороду, і житимеш собі там у добрі. Але все ж таки шкода, що ти так ні разу й не побачиш лісу. Знаєш, що завжди кажуть твої родичі? «Ліс і лось нерозлучні». А ти так і не побував у лісі.

Сірий кинув їсти конюшину й підвів голову.

— Я б хотів побачити ліс, але ж пліт...

— Це правда, з такими короткими ногами його годі перескочити, — мовив Кар. /

Лось зиркнув на собаку, що хоч який був малий на зріст, а кілька разів на день перескакував огорожу, потім підійшов до плоту, стрибнув і, сам не усвідомлюючи свого вчинку, опинився на волі.

І вони з Каром рушили до лісу.

Ясний місяць заливав усе навколо сріблястим сяйвом, але під деревами було темно. Лось ішов, обережно ступаючи на сухі гілки в траві.

— Може, нам вернутися? — спитав собака. — Ти ще ніколи не ходив у такому густому лісі і можеш зламати собі ногу.

Сірий промовчав, але пішов швидше і впевненіше.

Кар повів лося туди, де могутні сосни росли так густо, що навіть вітер не повівав між ними.

— Тут твої родичі ховаються від бурі та холоду, — сказав пес. — І живуть тут цілу зиму. Та тобі в зоопарку буде краще. Ти стоятимеш у стайні, як корова.

Лось мовчав і тільки вдихав у себе терпкий запах живиці.

— Ти ще щось покажеш мені? — по хвилі спитав він. — Чи я вже бачив весь ліс?

Тоді Кар повів його до болота і показав на купини, зарослі мохом.

— Через це болото твої родичі тікають, коли їм загрожує небезпека, — мовив він. — Я не уявляю собі, як вони, такі великі й важкі, ходять по ньому і не грузнуть. Ти, звісно, не зміг би вибратися з такої багнюки, але тобі й не треба, адже за тобою ніколи не гнатимуться мисливці.

Сірий нічого не відповів, проте одним стрибком опинився в болоті. Грузька трясовина хиталась під ним, і це його тішило. Він бігав по болоті скільки хотів, ні разу не провалившись.

— Тепер ми вже все побачили? — знову спитав Сірий у собаки.

— Ще ні, — відповів Кар і повів його на край лісу, де росли листяні дерева — дуб, вільха і липа.

— Тут твої родичі споживають листя і кору, — сказав він. —г Але тобі в чужих краях дадуть кращу їжу.

Сірий здивовано розглядав густі крони дерев, а тоді витягнув шию, скубнув дубовий листок і погриз вільхової кори.

— Ця їжа гірка, але смачна, — мовив він, — краща за конюшину.

— Ну, то радій, що хоч раз у житті скуштував її, — сказав Кар і повів його до маленького озерця в лісі.

У воді тихо віддзеркалювались оповиті легеньким туманом береги, і все озеро блищало в місячному сяйві, '

— Що то таке. Каре? — вражено спитав лось.

— То вода, озеро, -— пояснив собака. — Твої родичі перепливають його. Ти, звісно, не зумів би переплисти, та добре було б, якби хоч скупався. — І, сказавши це, Кар сам кинувся у воду й поплив від берега.

Сірий довго стояв нерішуче на березі, та врешті й собі ступив у озеро. Йому аж подих перехопило, так приємно залоскотала свіжа вода. Він захотів зануритися увесь і зайшов глибше, а тоді помітив, що вода підтримує його, і поплив.

Невдовзі Сірий уже весело плавав навколо Кара — так, наче вмів плавати все життя.

Коли вони вийшли на берег, собака спитав:

— А чи не вернутися нам уже додому?

— Е, почекай, до ранку далеко. Погуляймо ще трохи в лісі, — відповів Сірий.

Вони подалися назад у сосняк і за деякий час вийшли на галявину, залляту місячним світлом. Трава та квіти блищали росою. А серед галявини паслися старий лось і кілька лосих з лосенятами.

Побачивши їх, Сірий зупинився. На лосих і лосенят він майже не звернув уваги, зате не зводив очей із старого лося. Той мав розложисті, широкі, як лопата, роги із визубнями на краях, високий горб і густу гриву, що спадала на груди.

— Хто це? — зачудовано спитав Сірий.

— його звуть Король, — відповів Кар. — Це найстарший лось у твоєму плем’ї — ватажок. Такі широкі роги і таку гриву згодом матимеш і ти, а якби залишився в лісі, то теж став би ватажком.

— Якщо він старший серед лосів, то я підійду і зблизька погляну на нього, — мовив Сірий. — Я ніколи не думав, іцс лось може бути такий величний.

Сірий рушив до лосів, але майже відразу повернувся до Кара, що чекав на нього край галявини.

— Тебе, мабуть, зустріли не дуже приязно?

— Я сказав їм, що вперше бачу родичів, і попросив дозволу попастися з ними, але старий лось прогнав мене.

— Ти добре зробив, що вернувся, — сказав собака. —Молодий лось, у якого ще не зміцніли роги, повинен уникати сутички із старим лосем. Щоправда, тепер у лісі тебе матимуть за боягуза, але не зважай на це, адже тобі все одно тут не жити.

Як тільки Кар сказав це, Сірий повернувся і знову подався на галявину. Старий лось вийшов йому назустріч, і вони стали на герць.

Лосі напирали один на одного, билися рогами, і поступово старий вожак відштовхнув свого супротивника аж на край галявини — Сірий боровся вперше в житті, і йому бракувало спритності. Та коли він побачив, що далі відступати нікуди, то міцніше вперся в землю ногами, дужче вдарив рогами і почав насідати на старого ватажка. Сірий боровся мовчки, а ватажок сопів з натуги. Минула якась хвилина, і вже ватажка приперто до краю галявини. Раптом щось луснуло — то в старого лося зламався один зубець на рогах. Тоді він вирвався від Сірого і кинувся до лісу.

Кар сидів на тому самому місці, коли Сірий повернувся до нього.

— Тепер ти бачив у лісі все, — сказав він. — Може, вернемося додому?

— Так, уже пора, — відповів лось.

Повертались вони мовчки.

Кар сумно зітхав — не такого він чекав від цієї мандрівки, а Сірий гордо ступав, високо тримаючи голову, і радісно згадував про свої пригоди. Він ішов упевнено, бадьоро, проте коло загороди зупинився. Він глянув на невеличке стійло, де прожив усе своє життя, на землю, втоптану його ногами, на зів’ялу конюшину, на маленьке корито, з якого його поїли, на темний закуток, де він спав.

— Ліс і лось нерозлучні, — сказав нарешті він, закинув голову так високо, що торкнувся рогами спини, повернувся і зник між деревами.

2

У лісі, де жили Кар і Сірий, в кінці літа з’являлися непоказні сіренькі метелики — монашки-шовкопрядки. Вони були такі маленькі й нечисленні, що їх ніхто й не помічав.

Метелики кілька ночей клали на дерева тисячі яєчок, а самі гинули. Весною з яєчок вилуплювались личинки і відразу починали їсти смерекові та соснові шпильки. Хоч личинки були страшенні ненажери, великої шкоди лісові завдати вони не могли, бо їх самих нещадно винищували птахи. Поки вони виростали і оберталися знову в метеликів, їх як залишалася сотня, то й добре. Мабуть, жодних комах не було в лісі так мало, як монашок-шовкопрядок.

Так вони жили б у бору й досі, не впадаючи нікому в око і не чинячи великих збитків, якби несподівано в них не з’явився оборонець. А все почалося з того дня, як Сірий утік із своєї загороди.

Він цілісінький ранок бігав лісом, шукаючи собі пристановища, і раптом побачив у хащі змію, що, скрутившись у клубок, спала на купі каміння. Сірий чув від Кара, що в лісі живуть вужі, і вже хотів поминути змію, коли вона враз підвела голову, висунула роздвоєне жало і грізно засичала. Сірий подумав, що то якась дуже небезпечна змія, і, перелякавшись, мимоволі підняв ногу, вдарив змію ратицею і вбив її. А насправді то був таки вуж, і він не вчинив би лосеві ніякого лиха, проте Сірий досі в лісі не жив і погано знав його мешканців.

Як тільки Сірий утік, з-під каміння виліз ще один вуж —• це був Незачепа, -— припав до вбитої змії і затужив:

— Невже ти справді мертва, моя старенька? Ми з тобою стільки років прожили щасливо разом! Ой горенько мені, горе!

І вуж скрутився в клубок, ніби його поранено. Навіть жаби, що мали вужа за найбільшого ворога, співчували його лихові.

— Який же то має бути жорстокий лось, що вбив створіння, котре навіть захиститися не може! — сичав Незачепа. — Він заслуговує кари. Клянуся йому помститися! Я не заспокоюся, аж поки лось лежатиме мертвий, як моя старенька!

І вуж знову скрутився клубком і став думати, як покарати лося. Він думав два дні та дві ночі — адже важко немічному вужеві, що навіть жала не має, мірятися з лосем!

І аж другої ночі, коли Незачепа лежав, так нічого й не надумавши, біля купи каміння, він раптом помітив монашок-шовкопрядок, що клали на смереках свої яєчка. Вуж довго стежив за метеликами і враз радісно засичав: тепер він знав, як покарати лося.

Уранці Незачепа вирушив у гості до своєї родички змії мідянки. Спершу пожалівся, що лось убив його дружину, а потім, ніби між іншим, сказав:

— На смереках та соснах навколо моєї хати живуть нічні метелики — монашки-шовкопрядки.

— Знаю, ну то й що? — спитала мідянка.

— їх дуже мало в лісі, і вони нікому не чинять лиха, бо їдять тільки смерекові та соснові шпильки. Однак я боюся, що птахи скоро їх зовсім винищать.

— Ага, ти хочеш полювати на них сам, — здогадалася мідянка.

— Так, і я дуже прошу, налякай сов та інших птахів, щоб вони не дзьобали монашок.

Мідянка пообіцяла вволити його волю, і вуж радісний вернувся додому.

З

Якось удосвіта, років три по тому, Кар лежав собі в сінях у свого господаря і спав, коли це зненацька почув, що хтось його гукає.

— Це ти, Сірий? — спитав собака, бо він звик, що лось навідувався до нього майже щоночі. Ніхто не відповів. Але за мить його знову хтось покликав. Кар упізнав лосів голос і побіг на поклик, та ніяк не міг догнати Сірого. Лось біг, не вибираючи стежки, і собака насилу тримався сліду.

— Каре! Каре! — кликав лось, і голос його звучав якось дивно.

— Я йду, йду! Але де ти? — озивався собака.

— Каре, Каре! Ти бачиш, як вони падають і падають?

І тоді Кар помітив, що із сосон і смерек, ніби рясний Дощ, сипалися шпильки.

— Еге ж, бачу, — відповів пес, не стишуючи бігу: він хотів наздогнати лося.

Але Сірий мчав, як навіжений.

— Каре, Каре! — гукав він, аж ревів. — Ти відчуваєш, як пахне в лісі?

Собака спинився і принюхався. Раніше він не помічав цього, але тепер відчув, що пахне хвоєю дужче, ніж завжди.

— Еге ж, міцно пахне, — відповів Кар і побіг далі за лосем.

Однак Сірий не спинявся.

— Каре, Каре! — за мить знову гукнув він. — Чуєш, як вони гризуть?

Лось вимовив ці слова так сумно, що вони могли б хоч кого зворушити. Собака ще раз спинився і почав слухати. І справді, він почув тихий, але виразний луск, ніби цокали годинники.

— Так, я чую, — відповів пес і далі не побіг. Він зрозумів, що лось хотів тільки показати йому, що робиться в лісі.

Кар підвів голову і став удивлятися в крони дерев. Нараз йому здалося, наче шпильки на гілках рухаються. Приглянувшись пильніше, він помітив силу-силенну сіреньких личинок, що повзли по смерековому гіллю і об’їдали шпильки. Вони невтомно пиляли їх щелепами, і здавалося, ніби то цокають годинники. А з дерева ненастанно сипалась перегризена чатина.

сосни, і як пообіцяє не вертатися сюди, доки я житиму, тоді я, вуж Незачепа, понищу монашок-шовкопрядок і врятую ліс.

— Що ти вигадав! — крикнув Кар, і спересердя в нього аж шерсть настовбурчилась на спині. — Чим перед тобою завинив Сірий?

— Він убив вужиху, мою вірну дружину, тож я йому віддячу...

Та не встиг вуж докінчити, як Кар кинувся на нього. Однак нора, куди той заздалегідь заповз, була надто вузька, і собака не міг дістати вужа.

— Ну, лежи собі хоч і до нового снігу, — мовив Кар. — Люди й самі впораються з монашками.

Того ж таки дня Кар повів лісника вглиб лісу, і той побачив об’їдені монашками сосни й смереки.

Люди почали війну з ненажерливою гусінню. Вони вирубали широкі смуги й поклали жердини, намащені клеєм, щоб гусінь приліплювалася до них, перелазячи з одного місця на інше.

Самі дерева теж мастили клеєм, нижнє гілля повідрубували, щоб гусінь не могла переповзати з дерева на дерево.

Це трохи допомогло, але однаково-монашок була така си-ла-силенна, що вони розповзалися далі й далі і загрожували вже всьому лісові.

За кілька днів по тому Кар і Сірий ішли лісом. Раптом вони почули дрозда, що сидів на верхівці смереки. Побачивши лося, дрізд закричав:

-— Он іде Сірий, що занапастив ліс!

Вони пішли далі, і з усіх боків птахи й усяка звірина гукали:

— Он іде Сірий, що занапастив ліс! Он іде Сірий, що за-' напастив ліс!

Вражений лось зупинився.

— За що вони такі люті на мене, Каре? — спитав він. — Чи не за те, що я намовив тебе покликати на допомогу

людей? А люди вирубали чагарі, де вони мостили собі гнізда...

— Ні, Сірий, — мовив Кар і розповів лосеві про вужа Не-заачепу та про його вимогу.

— Що ж я йому зробив? — здивувався Сірий.

— Ти вбив його вужиху першого дня, як вийшов на волю, вуж жадає помсти.

І враз Сірий згадав, що справді першого свого дня на волі мимохіть з переляку вбив змію.

Він сумно похилив голову.

— Так, Каре, виходить, я таки вчинив злочин — убив без-захисну тварину, і справді ліс загинув через мене. Передай вужеві, що я сьогодні ж уночі піду у вигнання.

— Що ти верзеш! — вигукнув Кар. — Ти не знаєш, яка небезпечна для лосів далека північ!

— Хай і так, але невже ти вважаєш, що я зважився б затінитися тут після того, як накликав на ліс таке лихо? Адже ти сам учив мене, що лось і ліс нерозлучні.

І з цими словами Сірий повернувся і зник у гу-щавині.

Кар ще кілька днів ходив лісом, сподіваючись зустріти десь лося, та все дарма. І тоді він збагнув, що його друг дотримав свого слова.

Коли Сірий подався світ за очі, всі лісові птахи почали дзьобати гусінь монашок, і її стало швидко меншати. А десь за два роки майже зовсім не залишилося. Тільки голі обгризені дерева ще нагадували про те, що загрожувало недавно лісові.

Кар дуже сумував за Сірим і тільки й шукав нагоди загризти вужа, щоб лось зміг повернутися назад до лісу. Але вуж був обачний і пильно стерігся собаки.

Перелітні птахи часто приносили Карові вісті од лося. Сірий передавав, що живий і здоровий і що йдеться йому непогано. Але потай птахи розповідали й про те, що за лосем ганяються вовки та мисливці і що йому насилу щастить утікати від них.

— От і вся розповідь про лося та собаку, — закінчив ворон. — А тепер ходімо мерщій до Кара й скажемо йому, що вуж убитий. — Батакі повернув голову й прислухався: — Ти чуєш собачий гавкіт? Це, певне, Кар прибіг до озера, щоб розпитати гусей про свого друга. Ох і зрадіє він, як почує новину!

Батакі взяв Нільса на спину й полетів до озера. На березі вони справді застали Кара, що розмовляв із дикими гусьми.

— Давай спершу послухаємо, що скажуть гуси, — мовив ворон, — а потім сповістимо про вужеву смерть.

І вони стали слухати, що розповідала Ака Карові про лося.

— Це було минулої весни, як ми верталися з-за моря. Одного ранку мій табун пролітав над великим лісом. Між деревами ще лежав глибокий сніг, річки не скресли, і тільки понад берегами вже чорніла земля. Ми побачили згори трьох мисливців на лижвах, що з собаками поспішали лісом. Вони йшли упевнено, очевидячки знали, чого шукають.

Згори нам видно було весь ліс. На кого ж ті мисливці полюють? Ми закружляли над лісом, вдивляючись у зарості, і враз побачили трьох лосів. Ми здогадалися, що це до них прямують мисливці. Тоді щодуху полетіли вниз. Це був Сірий і дві лосихи. Коли ми сіли, Сірий схопився на ноги, але, побачивши гусей, зневажливо відвернувся й ліг знову.

— Ні, не лягайте спати, — мовила я йому. — Тікайте мерщій, бо на вас ідуть мисливці.

— Дякую за осторогу, — відповів Сірий. — Проте тікати ми не будемо. Адже весною не можна полювати на лосів, це ми добре знаємо. Певне, мисливці полюють на лисиць.

, На снігу була сила лисячих слідів, та ми бачили, що мисливці на них і не дивляться. Отож я сказала:

— Повірте нам, лосі, мисливці знають, де ви лежите, і йдуть саме сюди. А що тепер у лісі заборонено стріляти, то вони взяли з собою не рушниці, а ножі.

Сірий лежав собі далі, однак лосихи стривожилися.

— Може, гуси кажуть правду,— занепокоєно озвалися вони.

— Лежіть спокійно, — звелів їм Сірий. — Сюди мисливці не прийдуть. За це я ручуся.

Ми знову знялися вгору, та не полетіли далі, а закружляли над лісом, бо хотіли знати, чим усе те скінчиться. За хвилю Сірий вийшов з гущавини. Край лісу він зупинився, принюхався і рушив просто на мисливців.

Лось спинився посеред великого болота — щоб його відразу помітили. Коли на узлісся вийшли мисливці, він побіг у протилежний бік від того місця, де лежали лосихи. Мисливці спустили собак, і самі на лижвах погналися за лосем. Сірий майнув так, що лиш сніг знявся за ним хмарою. І скоро переслідувачі залишились далеко позаду. Проте невдовзі він зупинився, і тільки як мисливці надбігли ближче, знову почав тікати.

Ми. збагнули його намір: Сірий хотів одвести мисливців якнайдалі від лосих. І ми захоплювалися його хоробрістю: він сам наражався на небезпеку, щоб тільки захистити свою родину. І водночас дивувалися: невже мисливці гадають, що зможуть без рушниць уполювати такого бігуна, як лось?

Та минала година за годиною, і Сірий уже біг не так швидко. Він обережно ставив ноги у сніг і залишав криваві сліди. То ось на що розраховували мисливці! Лось був важкий, і сніг під ним провалювався, а крижана шкаралупа ранила йому ноги. Він уже геть поздирав шкіру на ногах, і кожний крок був для нього мукою.

Врешті Сірого зовсім виснажила ця біганина. Він спинився і підпустив до себе собак та мисливців, щоб стати з ними на останній герць.

— Постривайте хвилину, гуси, — гукнув він нам, — і подивіться, як я загину! А зустрінете колись собаку на ім’я Кар, то перекажіть йому, що Сірий усе життя прожив чесно і помер у чесній борні.

Почувши ці слова, Кар жалібно завив і не стаз слухати далі гусчиної розповіді. Він повернувся і пішов у ліс.

— Тепер йому вже не треба казати про смерть вужа, — мовив Батакі. — Все одно Сірого не повернеш.

Ворон знявся й полетів собі геть.

А Нільс із табуном диких гусей почав лаштуватися на спочинок.

РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ'

У ВЕДМЕЖОМУ БАРЛОЗІ 1

Диким гусям знову випала важка подорож. Вони прямували на північ, та бурхливий вітер щоразу відносив їх убік, хоч вони й летіли дуже високо.

Нільс сидів на гусакові й дивився вниз. Під ним лежала долина, геть пописана смугами, що простяглися з півночі на південь. Хлопчик ніяк не міг збагнути, що це таке. Річки? Надто їх багато. Стежки? Але ж тут взагалі не видно ані міст, ані сіл..

— Що то за смуги? — спитав він у гусей.

— Дороги й залізниці, дороги й залізниці, — відповіли гуси.

Нільс здивувався. Отже, за цією долиною має бути дуже

людно, що туди веде стільки доріг? А він вважав, що там самі тільки ліси й озера!

Аж ось хлопчик почув унизу якийсь глухий гуркіт. Він нагнувся до шиї гусакові, щоб краще було видно, і побачив посеред лісистих пагорбів велику дірку, що прямовисно вела вглиб землі. Біля неї височіли купи сірого каміння, а поблизу стояла будівля, де чмихала парова машина. Від дірки до одної купи люди возили вагонетками каміння.

— Навіщо з землі витягають стільки каміння? — зачудовано гукнув униз Нільс.

— От дурний, не може відрізнити залізної руди від каміння! — зацвірінькали горобці: вони все знали, бо були тут як дома.

Тоді хлопчик зрозумів, що це рудня.

Далі він побачив високу восьмигранну споруду, з якої в небо бухкали дим.і полум’я. Біля неї лежали купи руди і вугілля. Спочатку хлопчик подумав, що споруда горить, та коли побачив, що люди спокійно ходять біля неї і не звертають уваги на пожежу, не втримався і крикнув:

— Чому ніхто не зважає на те, що дім охопило полум’я?

— Послухайте дурного! — засміялась сорока. — Він не знає, як плавлять із руди залізо!

Гуси летіли далі, і Нільс ще не одну годину чув унизу гуркіт, бачив купи сірої руди, отвори в землі і залізний дріт, нап’ятий понад землею, по якому рухались вагонетки.

— Що ж це за край, де замість хліба росте залізо? — спитав він.

— Цей край зветься Рудняною округою, — відповіли гуси. — Давніше, коли люди ще не добували заліза, тут жили тільки ведмеді та сови.

* Вітер гнав диких гусей цілий день, а надвечір зненацька так рвонув, що порозкидав їх на всі боки. Нільс із несподіванки не втримався на Мортенові, вітер підкинув його, крутнув,

і він став повільно, мов листок, падати додолу.

«Я такий легенький, що не заб’юся, -— заспокоював себе

хлопчик, — а Мортен відразу ж знайде мене, тож нічого боятися».

Як тільки Нільс упав на землю, він миттю стягнув з голови шапочку і замахав нею, щоб Мортен швидше його угледів.

— Я тут! Я тут! — гукав він.

Проте Мортена ніде не було видно, та й не тільки його, а жодної гуски із табуна Аки. Вони всі зникли без сліду. Це було трохи дивно, але Нільс не хвилювався, адже такі друзі, як Ака й Мортен, не лишать його в біді. Просто вітер розкидав їх, а як тільки вони зберуться докупи, то відразу його знайдуть. ,

Та ^цо це таке? Куди він упав?

Досі хлопчик дивився тільки вгору, виглядаючи гусей, а тепер озирнувся навколо й побачив, що опинився в глибокій ямі чи печері. Яма була велика, з прямовисними стінами, а вгорі замість стелі видніло небо. Навкруги лежало велике каміння, а поміж ним ріс мох, брусниці і низенькі берізки. В одному місці чорнів отвір, що, певно, вів усередину гори.

Нільс недарма летів цілий день над руднями — він зразу збагнув, що внав у шахту, з якої колись добували руду.

«Треба якось вибратися звідси, — подумав хлопчик, — бо тут гуси ніколи мене не знайдуть.

Він підійшов до стіни, та несподівано хтось схопив його ззаду, і чийсь грубий голос загримів йому над самим вухом:

— Хто ти такий?

Нільс обернувся і першу мить не повірив своїм очам: перед ним височіла кам’яна брила, заросла довгим рудим мохом. Але, придивившись пильніше, він побачив, що брила має грубі ноги, голову, очі й великого рота.

Це був ведмідь!

Хлопчик з переляку не міг і слова вимовити, та звір і не чекав на його відповідь. Він звалив хлопчика на землю, перевернув лапою і обнюхав. Здавалось, звір мав намір з’їсти його, та потім передумав.

— Муре, Бруме, дітки мої, а ходіть-но сюди, погляньте, що я вам знайшла.

З кутка перевальцем вибігло двоє кудлатих ведмежат.

— А що ти знайшла, мамо? Покажи нам, покажи!

Ведмедиця підсунула лапою Нільса до ведмежат. Одне

схопило хлопчика в зуби і чкурнуло в куток. Воно не робило Нільсові боляче, бо спершу хотіло трохи погратися ним, а вже потім з’їсти. Друге кинулось однімати іграшку, але спіткнулося й упало першому просто на голову. Тоді обоє, забурчавши, почали борюкатися і кусати одне одного.

Поки ведмежата вовтузились, Нільс підбіг до стіни і став квапливо видряпуватися нагору. Та ведмежата, зауваживши це, спритно полізли за ним, спіймали і кинули на мох, наче м’ячика.

«Тепер я знаю, як почуває себе миша в зубах у кішки», — подумав Нільс.

Він кілька разів пробував вирватися від ведмежат, тікав углиб шахти, ховався за каміння, вилазив на берізки, та ведмежата миттю знаходили його. Вони бавились тим, що відпускали хлопчика, а як тільки той тікав, знову ловили.

Врешті Нільс так стомився, що впав долілиць на землю і більше не підвівся.

— Тікай, тікай! — кричали йому ведмежата. — А то ми з’їмо тебе!

— Ну, то їжте, — мовив хлопчик, — а тікати й більше не можу.

Тоді ведмежата побігли скаржитись матері:

— Мамо, мамо, він більше не хоче гратися!

— То поділіть його між собою і з’їжте, — порадила їм „ ведмедиха.

Як тільки Нільс почув це, він так злякався, що почав знову тікати й ховатися.

Настав вечір, і ведмедиця поклала дітей спати. Ведмежата так уподобали гратися Нільсом, що вирішили залишити його ще й на ранок. Вони примостили хлопчика біля себе й накрили лапами, щоб він навіть поворухнутись не зміг, не збудивши їх.

Ведмежата відразу поснули, і Нільс вирішив трохи почекати, а тоді все-таки спробувати втекти з барлога. Проте він так натомився за день, що й не зоглядівся, як теж заснув.

Прокинувся він од того, що із стін шахти посипалось каміння й пісок. Хтось важкий і неповороткий злазив у яму.

Хлопчик добре бачив у темряві, а тому відразу вгледів, що це ведмідь — величезний, з грубезними лапами, з довгими білими іклами і маленькими злими очицями. Побачивши його, Нільс похолов од страху.

— Тут людським духом тхне! — грізно заревів ведмідь, підходячи до ведмедиці.

— Ет, вигадаєш таке, -— спокійно мовила та. — Ми хоч і поклали собі не чинити людям лиха, проте якби хтось із них поткнувся в барліг до моїх дітей, то від нього не залишилося 6 навіть духу.

Ведмідь ліг поряд з ведмедицею, але не заспокоївся. Він ще довго бурчав і нюхтав повітря.

— Та годі тобі принюхуватись,— мовила ведмедиця,— ще

9 Сельма Лагерлеф | 29

дітей збудиш. Краще скажи, що ти робив $ лісі цілий тиждень.

— Шукав новий барліг. Доведеться нам покинути цю шахту, хоч ми й прожили в ній стільки років. '

— Та мабуть, що доведеться, — зітхнула, ведмедиха. — Люди хочуть забрати собі весь ліс. Навіть якщо ми не чіпатимемо ані їх, ані їхньої худоби, а їстимемо самі тільки ягоди, все одно вони не дадуть нам спокою.

Ведмідь знову підвівся й понюхав повітря.

₄ — Дивно, як тільки ти згадала про людей, мені знову вдарив у ніс їхній дух. Треба оглянути барліг.

На лихо, саме цієї миті одне ведмежа поклало Нільсові лапу на лице. Хлопчик не втримався й чхнув.

Тепер ведмедиці вже ніяк було дурити ведмедя. Він заревів, підбіг до дітей, розкидав їх лапами і побачив хлопчика, перше ніж той устиг навіть підвестися. Він би його відразу проковтнув, якби не ведмедиха.

— Не чіпай його, це дитяча іграшка. Хіба люди бувають такі малі? Діти гралися нею цілий день і так уподобали, що не з’їли, а залишили на ранок.

Та ведмідь її не слухав.

— Не втручайся не в своє діло! — заревів він. — Хіба ти не чуєш, що він тхне людиною? Я зараз же з’їм його, а то він ще накоїть нам лиха!

Ведмідь уже роззявив пащеку, але Нільс враз згадав, що в кишені в нього є сірники. Він миттю дістав одного сірника, тернув об штанину і тицьнув ведмедеві просто в зуби.

Запах сірки попав ведмедеві до носа. Він чхнув, і сірник погас. Нільс зразу ж приготував другого, проте ведмідь, на диво, начебто передумав його їсти.

— Ти можеш засвітити багато таких блакитних вогників? — зацікавлено спитав він.

— Скільки завгодно. Коли захочу, то спалю весь ліс, — відповів Нільс, сподіваючись налякати цим ведмедя.

— А чи зміг би ти підпалити будинок і садибу?

— За іграшки!

— Гаразд, — сказав ведмідь. — Коли так, то ти мусиш

зробити мені послугу. Тепер я радий, що не з’їв тебе.

Він обережно взяв хлопчика в зуби і поліз із шахти нагору. Хоч на вигляд ведмідь був важкий і неповороткий, але з барлога він вибрався дуже легко і чимдуж побіг лісом.

Біля водоспаду ведмідь спинився і поставив Нільса на землю.

— Глянь-но на ту грюкавку! — сказав він.

Хлопчик подивився в тому напрямку, куди показував ведмідь, і неподалік від водоспаду побачив великий завод. З високих димарів валував чорний дим, з печей бухкало полум’я, всі вікна були яскраво освітлені. Скрізь у будинках працювали машини. Вони так гули, бряжчали, гуркотіли, що аж у

вухах дзвеніло. Навколо заводу лежали купи вугілля, руди, шлаку, дощок, цегли тощо. Земля круг заводу почорніла, небо здіймалось над вогненними печами темно-синьою банею, поряд шумів і пінився водоспад, а самі будівлі здавалися велетнями, ще видихають дим, іскри та полум’я. Хлопчик не годен був відірвати очей від цього видовища.

— Невже ти зміг би

підпалити й такі велетенські будівлі? — спитав ведмідь.

— Мені все одно, велика будівля чи мала, — відповів хлопчик. Він був у ведмедя в лапах і гадав, що врятується тільки тоді, як змусить бурмила поважати себе.

— Тоді я ось що скажу тобі, — вів далі ведмідь. — Мої діди й прадіди жили в цих місцях ще тоді, коли тут і ноги людської не було. Від них я дістав у спадок лови й пасовиська, всі печери й сховки і ціле своє життя жив тут мирно та спокійно: Спочатку люди мало турбували мене. Вони приходили, вибирали з землі трохи руди, плавили її і йшли собі геть. Та відтоді, як тут збудовано цю трикляту грюкавку, що не вщухає ні вдень ні вночі, я не маю спокою. Я вже думав перебратися далі в ліс, але тепер зроблю інакше. Я покладу край цьому гармидерові.

— Невже ти зможеш це зробити? — здивувався Нільс. — Яким чином?

— Ну, я сподіваюся, що ти мені допоможеш — підпалиш усі ці будівлі, — сказав ведмідь. — Тоді тут настане спокій, і мені не доведеться залишати батьківщину.

Нільсові від страху аж мурашки полізли по спині. То ось для чого ведмідь приніс його сюди!

Він озирнувся довкола. Товсті цегляні стіни навряд чи згорять. Та біля одного будинку лежала купа трісок, далі йшли стоси дощок, а за ними — гори вугілля. Коли це все загориться, вогонь перекинеться на дахи, стіни поколються від жару, машини зіпсуються...

-— То як, спалиш ти все це чи ні?

Нільс тяжко зітхнув і потер чоло. Він знав, що не зважиться знищити завод, хоч цим і врятував би собі життя. Однак він зволікав з відповіддю, гарячково міркуючи, який би знайти інший рятунок для себе. Та нічого придумати не міг.

— Ну, кажи ж бо! — нетерпляче мовив ведмідь.

— Ні, я не зроблю цього! — відповів нарешті хлопчик.

Ведмідь мовчки стиснув Нільса лапами.

— Хоч би що ти мені зробив, я не підпалю заводу. Адже він дає людям велику користь!

— І ти думаєш, що я залишу тебе живого? — спитав ведмідь.

— Ні, не думаю, — сміливо відповів Нільс.

Ведмідь ще дужче стиснув лапи. Хлопчикові сльози виступили на очах, але він і вуст не розтулив.

— Зараз тобі буде кінець, — сказав ведмідь і повільно підняв одну лапу: він таки сподівався, що Нільс передумає.

Нараз поблизу щось клацнуло, і хлопчик побачив, як за кілька кроків від них у кущах блиснула цівка рушниці. Через ту суперечку вони з ведмедем не помітили, як до них підкрався мисливець.

— Ведмедю, ведмедю! — закричав Нільс. — Хіба ти не чув, як клацнула рушниця? Тікай, бо застрелять!

Ведмідь притьмом метнувся в ліс, але встиг схопити хлопчика. Услід йому засвистіли кулі, та жодна не влучила. Нільс висів у ведмедя в зубах і думав, що ніколи ще не вчинив такої дурниці, як оце тепер. Адже якби він змовчав, ведмедя б застрелили, а він би був уже на волі. Однак хлопчик так звик допомагати звірам, що йому й на думку не спало рятуватися.

Тим часом ведмідь забіг у густі хащі, де мисливцеві годі було його знайти, спинився і поклав Нільса на землю.

— Дякую тобі, малий, — мовив він. — Якби не ти, куля напевне б мене влучила. Ти врятував моє життя, і я відпускаю тебе на волю.

Сказавши це, він побіг далі: ведмідь навіть тут не почував себе безпечно.

2

Дикі гуси цілий вечір літали над тим місцем, де загубився Нільс. Вони кликали його, шукали, та все марно. Тим часом зайшло сонце, настала ніч, і врешті гуси, стомлені й зажурені, сіли на спочинок. Вони гадали, що хлопчик, падаючи, вбився і тепер лежить десь мертвий у лісовій гущавині.

Проте наступного ранку, як сонце зійшло з-за гори, гуси прокинулись і побачили, що Нільс спить собі між ними на звичному місці — у Мортена під крилом. Коли хлопчик устав, вони привітали його радісним криком. Нільс засміявся і розповів їм про свою пригоду з ведмедями.

— Ну, а як я повернувся до вас, ви й самі знаєте, — докінчив він.

— Ми нічого не знаємо, ми й досі гадали, що ти вбився на смерть! — сказали гуси.

— Як то не знаєте? — здивувався Нільс. — Мене сюди приніс орел. Коли ведмідь пустив мене, я виліз на сосну й заснув. А на світанку прокинувся від лопотіння крил; то був орел. Він схопив мене в пазури й поніс. Я гадав, що мені кінець, проте орел прилетів сюди й посадив мене серед вас.

— І нічого не сказав тобі? — спитав Мортен.

— Я не встиг отямитись, як він полетів. Я думав, то Ака послала його по мене.

— Ну, нічого, добре, що ти живий, — сказала Ака. — А хто саме тобі допоміг, то вже байдуже. Певне, що якийсь твій друг. Бо тепер ти маєш багато друзів і серед птахів, і серед лісових звірів.

РОЗДІЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ

ПОВІНЬ

1

Вітер лютував кілька днів. Усе небо затягло хмарами, безперестанку порощив дощ. І люди, й тварини знали, що такі зливи випадають часто, коли настає весна, однак від того їм було аніскілечки не легше.

Злива розтопила весь сніг, що лежав ще в лісах, змила з озер кригу; всі ставки, болота, видолинки наповнились водою, яка шукала собі виходу до потоків, щоб разом з ними плинути до моря. Річки ж, пінячись і клекочучи, в свою чергу поспішали до великого озера Мелар поряд з морем, а озеро не могло так швидко відіслати воду крізь вузьку протоку до моря і почало виходити з берегів.

Озеро піднімалось повільно, неохоче, ніби жалкуючи, що

йому доведеться нищити такі гарні береги. Однак люди й тварини почали готуватися до повені.

Люди затикали й мастили дьогтем човни, щоб були напохваті, поправляли пристань, де причалював пором, рибалки витягали сіті та верші, щоб їх не забрала вода, залізничники день і ніч пильнували колію, що йшла берегом озера, селяни поспішали вивезти з острівців сіно та сухе листя.

Та не тільки люди, а й звірі та птахи журилися, що почалася повінь. Дикі качки боялися за гнізда в прибережних кущах, водяні пацюки, кроти — за свої нори, навіть гордовиті лебеді й ті хвилювалися, що буде з їхніми гніздами та яєчками.

А озеро піднімалось дедалі вище. Вода вже залила поля, засіяні озиминою, ліси, що росли обабіч, і підбиралася до вищих місць.

Коли почалася повінь, лис Сміре блукав поблизу озера. Він весь час думав про диких гусей і про хлопчика. Тепер лис остаточно загубив їхній слід і не знав, як їх знайти.

Одного разу, вештаючись лісом, Сміре побачив на березі дикого голуба Агара — найкращого розвідника в лісі.

— Яке щастя, що я зустрів тебе, Агаре! — радісно вигукнув лис. — Ти часом не знаєш, де тепер Ака з Кебнекайсе із своїм табуном?

— Може й знаю, — відповів голуб, — але тобі напевне не скажу.

— А мені й не цікаво, — мовив хитрий лис. — Я тільки маю до Аки одне доручення. Ти, мабуть, знаєш, що Мелар вийшов з берегів і руйнує все навколо. Отож лебеді, що живуть на озері, дуже бояться за свої гнізда, а їхній король Даклар чував про хлопчика, який летить разом з табуном і завжди знаходить добру раду для всіх тварин. Тому король послав мене з проханням, щоб Ака та хлопчик прилетіли допомогти лебедям.

— Я залюбки передам Аці Дакларове прохання, — сказав голуб, — тільки мене дивує, як той хлопчик зможе їм допомогти?

— Я теж не знаю, але кажуть, що він усе може.

— І ще мені дивно, що Даклар послав з дорученням до гусей лиса, — додав Агар.

— Правда твоя, ми вороги, — відповів Сміре .солодким голосом. — Та нічого не вдієш — в біді треба допомагати одне одному. А втім, краще не кажи, що це я передав тобі прохання лебедів. Бо Ака ще й не повірить.

2

Як тільки Ака дізналася, що лебеді просять її допомоги, вона відразу звернула на озеро, хоч їй туди було й не з руки.. Надвечір табун дістався до озера, і гуси на власні очі побачили, якого лиха накоїла там повінь. Вода позмивала лебедині гнізда, одні зовсім розвалила, інші поперевертала, скрізь валялися потовчені яєчка.

Усі лебеді скупчилися в одному місці, де берег був трохи вищий і захищав їх од вітру. Хоч якої шкоди завдала їм повідь, гордовиті птахи не скаржилися на свою долю.

— Нічого, — казали вони сусідам, — тут доволі хмизу й трави, зів’ємо собі нові гнізда.

Вони ні в кого не просили допомоги і навіть гадки не мали, що Сміре послав до них диких гусей.

На озері було десь із сотню лебедів. Вони розташувались, як велів звичай, — молоді й недосвідчені з боків, далі старші й поважніші, а на самій середині сидів їхній король Даклар, найстарший і наймудріший серед лебедів.

Ака з табуном опустилася неподалік від них. Вона була дуже здивована несподіваним проханням лебедів, потішена їхньою довірою і щиро хотіла допомогти їм.

Коли табун був уже близько від лебедів, Ака зупинилася й ще раз поглянула, чи гуси пливуть рівною низкою і на однаковій відстані одна від одної.

— Дивіться мені: пливіть рівненько й поважно, — звеліла вона, — не витріщайте очей на лебедів, ніби зроду не бачили

нічого гарнішого, і не зважайте на те, що вони вам казатимуть.

Ака не вперше зустрічалася з лебедями, і щоразу її приймали з пошаною, як птаху, що побачила світа. Однак їй завжди неприємно було пропливати між ними, бо супроти лебедів Ака здавалася собі ще сірішою й меншою. До того ж часом котрийсь із них дозволяв собі вголос зауважити, що дикі гуси, мовляв, не дуже вдалися на вроду. В такому випадку найкраще було прикинутися, що нічого не чуєш, і пливти собі далі.

Та цього разу все начебто складалося на добре. Лебеді розступились, і дикі гуси пропливли поміж' ними, немов річечкою, що тече між великими білими квітами. Лебеді навіть не сказали жодного ущипливого слова.

Ака аж здивувалась.

«Певно, король Даклар суворо наказав їм мовчати», — подумала вона.

Та враз лебеді помітили білого гусака, що плив останній. Спочатку вони тільки здивовано перешіптувалися, потім почали злісно сичати.

— Це що таке? — закричав один лебідь. — Дикі гуси захотіли мати біле пір’я?

— Мабуть, вони думають, що стануть лебедями! — загукали й інші.

Зчинився неймовірний галас. Ака ніяк не могла пояснити, що це домашній гусак, бо її ніхто не слухав.

— Ось пливе сам гусячий король!—глузували одні лебеді.

— Яке нахабство! — кричали інші.

Морген, пам’ятаючи наказ Аки, що треба не зважати на

слова лебедів, мовчки плив за гусьми. Та лебеді ставали дедалі лютіші.

— Що це за жаба в нього на спині? — спитав один. — Гуси гадають, що ми не впізнаємо жаби, коли вона одягнена, як людина!

Тоді й ті лебеді, які досі ще додержували ладу, підпливли ближче, щоб побачити білого гусака.

— Посоромився б з’являтися до нас у білому одязі! — закричали вони.

— Його треба зробити таким самим сірим, як і решта!

Тим часом Ака допливла до короля Даклара й хотіла спитати, чим може допомогти йому. Але той саме помітив, що лебеді чогось зняли бучу. *

—• Що там таке? — спитав він найближчого. — Хіба я не звелів вам бути ввічливими з чужинцями?

— Серед гусей є один білий, — відповів лебідь.

— Білий гусак? — перепитав король. — Не може бути! То вам привиділось.

Біля Мортена стовпилося стільки лебедів, що Ака з іншими гусьми ніяк не могли пробитися до нього. Тоді й сам король поплив до Мортена. Лебеді розступилися, і коли він побачив білого гусака, то так само розлютився, як і його підданці.

— Я провчу тебе, негіднику, як з’являтися до лебедів у такому одязі! — засичав він.

— Тікай, Мортене, тікай! — гукала Ака. — Бо вони вискубуть тобі пір’я!

— Рятуйся, рятуйся! — кричав і собі Нільс. Та легко сказати рятуйся, коли лебеді так насідали на гусака, що він не міг розправити крила. Розлючені птахи тяглися до нього дзьобами з усіх боків.

Мортен боронився, як міг. Він щипав лебедів, бив їх крильми, решта гусей теж устряла в бійку, проте все одно було б їм непереливки, якби несподівано не надійшла допомога.

Чорногрудка, що сиділа поблизу на дереві, побачила, як скрутно доводиться гусям, і тричі свиснула. На той посвист з усіх боків почало злітатися дрібне лісове птаство: синички й снігурі, дрозди й жайворонки, білогрудки й чечітки.

Вони кинулися на лебедів, закривали їм крильцями очі й кричали:

— Ганьба! Ганьба лебедям!

Напад тривав лиш кілька хвилин, але як пташки полетіли

і лебеді трохи отямились, дикі гуси були вже аж на тому боці затоки.

З

Лебеді мали принаймні одну хорошу рису: побачивши, що гуси втекли, вони вважали за негідне для себе за ними гнатися. Отож табун міг спокійно переночувати в осоці.

А Нільсові голод не давав спати.

«Треба якось добитися до села, може, я там дістану чогось попоїсти», — міркував він.

По воді плавало багато різного мотлоху, і хлопчикові не важко було знайти собі пором. Не довго думаючи, він скочив на уламок дошки, що застряла в осоці, спіймав у воді паличку й почав гребти до берега.

Не встиг він причалити, як збоку щось хлюпнуло. Нільс завмер і став приглядатися. Спершу він побачив лебідку в гнізді, а потім Сміре, що підкрадався до неї.

— Лебідко, тікай! Мерщій тікай! — крикнув хлопчик і плеснув паличкою по воді.

Лебідка відразу злетіла вгору, проте лис однаково встиг би її спіймати, якби захотів. Та Сміре, як тільки вгледів Нільса, кинув лебідку й побіг просто до нього. Хлопчик хутко стрибнув з дощечки й помчав берегом. Сховатися було ніде: на лузі не росло жодного деревця. Залишилось тільки бігти далі. Та хоч як Нільс швидко мчав, йому годі було змагатися з лисом.

Аж ось хлопчик помітив світло: неподалік стояв хутір. Він звернув туди, хоч і не сподівався добігти до хат швидше за лиса

А Сміре вже близько, ось-ось схопить його... Нільс крутнувся вбік.

Це трохи затримало лиса. А коли він знову став наздоганяти, Нільс побачив двох чоловіків, що верталися додому з роботи.

Чоловіки були сонні, стомлені і ледве пленталися. Вони не помічали ні лиса, ні хлопчика, хоч той і наскочив просто на них. Нільс і гадки не мав просити в чоловіків допомоги: він поклав собі просто йти поряд з ними.

«Сміре, напевне, побоїться підступити до людей», — міркував хлопчик.

Та невдовзі побачив, що помилився, — лис сподівався, що його вважатимуть за собаку, і підкрався *до подорожніх.

— Що це за пес учепився за нами? — сказав раптом один чоловік. — Ще вкусить!

Другий.чоловік теж зупинився й глянув на Сміре.

— Ану геть звідси! — крикнув він і так ударив лиса ногою, що той аж перекинувся.

Сміре трохи відстав, але наміру свого не кинув, а біг і далі назирці.

Скоро чоловіки дійшли до хутора й звернули на подвір’я. Нільс спершу хотів шмигнути з ними до хати, але враз побачив великого собаку, що вискочив з буди привітати господаря. Тоді хлопчик передумав і залишився надворі.

— Слухай, песику, — сказав він стиха, як тільки чоловіки зачинили за собою двері. — Чи не допоміг би ти мені спіймати лиса?

Собака погано бачив.у темряві, а до того ж був злий, як кожний пес, що його тримають на прив’язі.

— Спіймати лиса? — люто загавкав він. — Хто там глузує з мене? Ану підійди сюди, я тобі покажу такого лиса, що довіку пам’ятатимеш!

— А я тебе не боюся! — мовив Нільс і підійшов до самої буди.

Коли собака побачив його, то так здивувався, що відразу замовк.

— Я Нільс Гольгерсон, що подорожує з дикими гусьми,— сказав хлопчик. — Хіба ти не чув про мене?

— Чув. Щось про тебе цвірінькали горобці, — мовив собака. — Казали, що ти хоч і маленький, а робиш великі діла.

— Досі мені щастило, — сказав хлопчик. — Та ось тепер я пропав, якщо ти не допоможеш. За мною женеться лис Смі-

ре. шн сховався за хатою і тільки чекає, щоо я відійшов від твоєї буди.

— Справді, я чую його дух, — мовив пес. — Зараз ми його проженемо.

І собака рвонувся на ланцюгу, люто гавкаючи.

— Ну, тепер той Сміре цієї ночі і близько сюди не поткнеться, — сказав нарешті він.

— На жаль, це такий лис, що не злякається твого гавкоту, — мовив Нільс. — Він скоро знову буде тут. Та це й добре, бо я хочу, щоб ти його неодмінно спіймав.

— А, то ти глузуєш з мене! — загарчав собака.

— Та ні ж бо, — сказав хлопчик. — Ось зайдімо до буди, я навчу тебе, як це зробити.

Нільс і собака сховалися в буді й довго тишку-валися.

Та ось Сміре визирнув з-за хати. Скрізь було тихо. Тоді лис сів так, щоб прив’язаний пес не зміг досягти його, і став міркувати, як виманити хлопця з буди.

Собака виглянув надвір і крикнув:

— Тікай звідси, бо як вийду, то полатаю тобі боки!

— Щоб тобі не було нудно, я ладен сидіти тут цілісіньку ніч, — солодко відповів лис.

— Іди геть, — грізно загарчав собака, — коли не хочеш, щоб це були твої останні лови!

Та лис тільки зуби вищирив.

— Я знаю, доки сягає твій ланцюг! — глузливо сказав він.

— Ну, тоді нарікай на себе, — мовив пес і одним стрибком опинився біля Сміре.

йому неважко було наздогнати лиса, бо Нільс зняв із нього нашийника.

. Лис не довго боронився. За мить собака вже звалив його на землю, придавивши лапами, потім схопив зубами за горло й поволік до буди, де Нільс тримав напоготові нашийника.

— Лежи тихо, бо перекушу горлянку! — гримнув собака на лиса, коли той пробував вирватись.

Нільс надів на Сміре нашийника, стягнув його, щоб лис не випручався, і застебнув пряжку.

— Ось так, Сміре. Гадаю, що з тебе вийде непоганий сторож, — сказав Нільс.

І, подякувавши собаці за допомогу, він пішов собі до гусей.

ї

РОЗДІЛ П’ЯТНАДЦЯТИЙ

ЩАСЛИВЕЦЬ І НЕВДАХА 1

н абридло воронові Батакі жити з розбійницькою ватагою Фрумле-Друмле. Терпів він, терпів, а тоді залишив своїх родичів і оселився сам у Рудняній окрузі.

Батакі любив усілякі таємниці, над якими можна було б помізкувати, отож він і вподобав цю місцевість. Бо в Рудняній окрузі на кожному кроці траплялися різні дива. То він заглядав у стару шахту — величезну дірку, що вела в глиб землі, і йс$му кортіло залізти в темні глибокі нори, то його вражали високі купи шлаку та зруйновані будівлі, то дивувало, що в одних озерах вода червона, а в інших ясно-жовта.

Але найбільше вабила ворона «сірчана кухня» — старий зруйнований будинок, де колись варили сірку. Це була посіріла

від часу споруда, без вікон, з самими тільки невеличкими бійницями, що були завжди щільно зачинені дерев’яними віконницями. Батакі ще ні разу не пощастило зазирнути до «сірчаної кухні», і від того вона здавалася йому ще таємничішою. Ворон стрибав по даху і шукав бодай якої щілини або сідав на край високого димаря й пильно вдивлявся в темний отвір.

Та одного разу Батакі мало не наклав життям за свою цікавість.

Того дня знялася буря і відхилила віконниці на одній бійниці. Батакі, що тільки чекав на таку нагоду, миттю залетів до «сірчаної кухні». Проте не встиг він озирнутися, як вітер зачинив віконниці, й Батакі лишився в полоні. Він довго чекав, що вітер знову відхилить їх, та все марно. А в «сірчаній кухні» не було жодної шпарки, отож ворон сидів, ніби в кам’яному мішку.

Батакі став кликати на підмогу. Він кричав цілісінький день. А треба сказати, що жоден птах у світі не може так довго кричати,як ворон.

Десь надвечір звістка про те, що Батакі вскочив у біду, облетіла всю округу. Сіра кішка перша вчула про нещастя. Вона розповіла новину курям, а ті — горобцям та голубам. Горобці та голуби негайно передали її галкам, дроздам та сорокам, а від них уже про воронове лихо дізналися й інші пташки. Всі вони відразу полетіли до «сірчаної кухні», всі жаліли ворона, давали йому поради, але жодна не могла чимось допомогти.

Нарешті Батакі крикнув їм різким голосом:

— Гей, ви, хто там є надворі! Мовчіть і слухайте, що я вам казатиму. Якщо ви справді хочете стати мені в пригоді, то дізнайтесь, де тепер стара Ака з Кебнекайсе із своїм табуном. Вона має бути десь недалеко. Розкажіть Аці про мою лиху .пригоду і попросіть її прислати сюди того хлопчика, що подорожує з нею. Він єдиний може врятувати мене.

Пташки розлетілися навсібіч шукати гусей. Знайшов табун голуб Агар, бо ж він був найкращий розвідник. Гуси вже сіли на ніч на берег маленького озерця, коли Агар побачив їх

і передав Аді воронове прохання. Проводарка вислухала його й сказала:

— Сама я з Нільсом у темряві летіти не можу, проте якщо ти понесеш його, то хлопчик залюбки допоможе Батакі.

І голуб Агар з Нільсом полетіли до «сірчаної кухні».

2

У цей час у місті Упсалі було собі двоє студентів. Одного звали Щасливець, бо йому завжди таланило, а другого — Невдаха, бо йому ні в чому не велося.

Щасливець мешкав у маленькій кімнатці на горищі і, хоч був бідний, ніколи не втрачав доброго гумору.

Того дня, як ворон Батакі попав у «сірчану кухню», Щасливець мав іти здавати свого останнього екзамена.

Вранці він устав і подумав, як усе добре складається. Друзі та вчителі його люблять, скоро він скінчить університет, дістане добру посаду. Навіть дивно, що йому так щастить.

Студент поснідав, відчинив вікно і сів до столу ще раз дещо повторити.

«Власне, мені можна було б уже й не заглядати в книжку, — міркував він,—адже я все знаю. Та нехай помучуся востаннє, щоб сумління було чисте».

Нараз у двері постукали, і до кімнати зайшов Невдаха з товстим згортком паперів під пахвою. Це був мовчазний, несміливий юнак, який уникав людей і почував себе добре тільки серед книг. Він таки був справжній невдаха — хоч багато знав і мав хист до науки, а й досі не склав екзаменів, бо дуже бентежився перед професорами і не вірив у самого себе.

- «Він залишиться вічним студентом», —казали про Невдаху друз.і.

І ось тепер Невдаха, ніяковіючи, зайшов до Щасливця і простяг йому свій згорток.

— Я маю до тебе велике прохання, -— несміливо мовив він. — Це моя праця, над якою я просидів п’ять років. Я хочу,

щоб ти прочитав її і сказав свою думку, бо сам я не годен її оцінити.

— Гаразд, прочитаю, — поблажливо сказав Щасливець, а сам подумав: «Ось як мене всі шанують. Навіть цей відлюдний дивак хоче, щоб його працю оцінив саме я, не хто інший».

— Тільки, будь ласка, не загуби її, — вів далі Невдаха. — Я витратив на неї стільки часу і сили, що не зміг би написати наново, якби вона пропала.

— Поки рукопис у мене, з ним нічого не станеться, — запевнив Щасливець.

Невдаха пішов, а Щасливець глянув у вікно на вежу, де були дзигарі, і, побачивши, що в нього є ще вільна година, присунув до себе рукопис і розгорнув його.

— І що б той Невдаха міг написати? — дивувався він. .

На першій сторінці було виведено великими літерами:

«Історія міста Упсали», а далі, йшов цілий стос дрібно списаних аркушів.

— Історія Упсали? — здивувався Щасливець. — Хіба про це місто можна стільки написати?

Він прочитав одну сторінку, другу, третю і так захопився, що забув про все на світі.

Щасливець щодня ходив повз міський собор, ратушу і не знав їхньої історії. А тепер ці будівлі ніби ожили перед ним. Ожили стародавні мешканці Упсали — будівники, ремісники, монахи, королі... Щасливець перегортав сторінку по сторінці і немов сам брав участь у подіях, що їх описав Невдаха. Старовинні звичаї, щорічні ярмарки... Як усе яскраво змальовано!

Він дочитав рукопис до кінця і вигукнув:

— Це ж чудова річ! Як тільки її надрукують, Невдаха стане знаменитий! О, як добре, що я перший скажу йому це!

Щасливець склав аркуші на купку і ще довго сидів біля столу, перебираючи в думках те, що вичитав у рукописі. І тільки як на башті почали бити дзигарі, він отямився й згадав, що має йти на екзамен.

— Ох лихо! Ще спізнюся! — занепокоївся він і кинувся до комірчини одягатися.

Поспішаючи, Щасливець забув зачинити за собою двері, а коли похопився й вернувся зі сходів, то мало не заплакав з горя. Надворі було вітряно, тож протяг підхопив зі столу аркуші, війнув ними, і студент побачив лиш, як вони літають аж ген-ген над сусідніми дахами.

Щасливець кинувся ловити аркуші, але в кімнаті їх залишилося не більше десятка. Він вихилився з вікна поглянути, куди вони падають, і раптом помітив чорного ворона, що дивився на нього і ніби посміхався.

— Отакий я роззява! — мовив студент. — Навіть ворон і той сміється з мене!

І він сумний пішов на екзамен. З думки йому не сходив рукопис.

«Невдаха говорив, що просидів над своєю працею п’ять років і наново вже не зміг би її написати. Що ж я тепер скажу йому?»

Щасливець сидів перед професором, а думав про своє і відповідав не до ладу. Професорові врешті урвався терпець. Він поставив студентові двійку і прогнав з екзамену.

Вийшов студент на вулицю і ще дужче зажурився. Він не здав екзамену, чужу багаторічну працю пустив на вітер. Що ж тепер робити? Як сказати Невдасі правду? Та й чи ж він повірить йому?

І раптом Щасливець зустрів того, про кого думав. Він не хотів казати Невдасі, що сталося, бо все ще сподівався познаходити аркуші рукопису, а тому мовчки поминув його. Проте Невдаха цілий ранок не міг знайти собі місця, нетерпляче очікуючи, що скаже про його працю Щасливець. І коли той ані словом не згадав про неї, Невдаха зовсім занепав духом. Він схопив Щасливця за рукав і схвильовано спитав:

— ‘Скажи, будь ласка, чи ти проглянув уже мою працю?

— Ні, ще не проглянув, — збрехав Щасливець.—Я сьогодні ходив на екзамен і провалився.

Але Невдаха подумав, що Щасливець просто не хоче

його засмучувати. Він зблід, і серце в нього болісно стис-лося.

— Слухай, що я тобі скажу, — тремтячим голосом мовив Невдаха. — Коли моя праця нічого не варта, тб спали рукопис, я не хочу більше його бачити.

І він повернувся й швидко подався геть.

Щасливець хутко заніс книги до своєї кімнати і'відразу .ж вирушив на пошуки рукопису. Він обходив майдани, вулиці, парки, заглядав на подвір’я, навіть вийшов за місто, та все дарма — не знайшов жодного аркуша.

Стомлений і зажурений зайшов він увечері до їдальні, де харчувалися студенти.

* — Ти знаєш, що Невдаха захворів? — спитав один із друзів. — Лежить блідий як смерть, аж глянути страшно.

Щасливець, почувши таке, негайно побіг до Невдахи і справді застав його ледь живого.

— Я прийшов поговорити з тобою про рукопис, — сказав він. — Такої цікавої праці мені ще ніколи не доводилось читати.

Невдаха кволо підвівся на ліктях і запитливо глянув на Щасливця.

— Чого ж тоді ти сьогодні уникав мене? — спитав він.

— Я був у поганому гуморі, адже мене прогнали з екзамену, — сказав Щасливець. — Та й не гадав, що моя думка так багато важить для тебе. Бо твій рукопис не потребує нічиєї хвальби.

Хворий пильно дивився на Щасливця і дедалі більше переконувався, що той хоче щось від нього приховати.

— Ти кажеш, аби потішити мене, тому що я хворий, — врешті мовив він.

.— Та ні ж бо. Твоя праця справді дуже цінна.

— То ти не спалив рукопису?

— Звичайно, ні! — сказав Щасливець.

— Тоді віддай його. Інакше я тобі не повірю, — мовив хворий і стомлено відкинувся на подушку.

І Щасливцеві довелося признатись, як він забув причинити двері і вітер розвіяв майже весь рукопис. Він картав себе за те, що завдав Невдасі такого горя.

Коли він скінчив, хворий гірко усміхнувся:

— Ти дуже ласкавий до мене, але не треба розповідати казок. Я знаю, що ти виконав моє прохання і спалив рукопис,

бо він нічого не вартий. А тепер побачив мене хворого і боїшся, що я не витримаю гіркої правди.

Хоч як Щасливець переконував Невдаху, той його навіть не слухав.

Того вечора Щасливець довго не міг заснути — все міркував, як зарадити лихові. Тільки геть по півночі його нарешті здолав сон.

З

Тим часом Нільс прилетів на голубі до «сірчаної кухні», відчинив віконниці й випустив Батакі. Зраділий ворон хотів якось віддячити своєму рятівникові. Він завів розмову про те, що чув про один випадок, коли зачарований хлопчик знову став звичайний на зріст, і може розповісти Нільсові, що для цього треба зробити. Батакі думав, що Нільс дуже зрадіє, але той спокійно відповів, що й сам знає, як може зняти з себе чари: мусить пильнувати, щоб гусак Мортен щасливо долетів до Лапландії, і повернутися з ним додому.

— І ти гадаєш, що зможеш уберегти гусака від усіх небезпек? Мені відомий інший спосіб, як стати людиною, і то набагато простіший.

— Який? — зацікавився Нільс.

— Треба знайти когось, хто б захотів помінятися з тобою місцем, — урочисто мовив ворон.

—* Ет, скажеш таке. Хто ж захоче опинитися на моєму місці?

-— Я знаю одного юнака, що залюбки з тобою поміняється. Сідай мені на спину, понесу тебе до нього, — сам переко- > наєшся.

За мить Нільс із вороном летіли вже в Упсалу.

В Упсалі Батакі сів з хлопчиком на високий дах, щоб він глянув униз і побачив старовинні будівлі університету, бібліотеки стрункі вежі соборів і палаців.

— Оце і є Упсала, місто науки, — сказав Батакі. — Тут вчаться тисячі студентів. І якби я був не ворон, а людина, я б теж тут оселився. День у день сидів би в кімнаті, повній книг, і без кінця читав, поки прочитав би геть усі. Хіба ти не хотів би теж так жити?

— Не знаю, — сказав Нільс. — Подорожувати з дикими гусьми також дуже цікаво.

— Як, невже ти не бажав би стати лікарем, що рятує людям життя, або вчителем, що виховує дітей? Не хотів би все знати, щоб навчити інших добра й справедливості?

— О, звичайно, хотів би! І мої тато й мама були б страшенно раді.

— Тоді треба помінятися місцем з одним студентом, що вскочив у велику біду. Ти зараз підеш до нього, а тільки-но він зголоситься мінятись, вимовиш закляття, — ворон нахилився до хлопчика і прошепотів йому на вухо кілька слів, — і в одну мить станеш людиною.

Нільс, щоб не забути, проказав ті слова подумки.

— Оце і є його кімната, — вів далі ворон. — Тепер іди, і хай тобі щастить. — І Батакі підштовхнув хлопчика до вікна Щасливця.

Коли Нільс переліз через підвіконня і ступив на стіл, студент саме прокинувся. Він побачив на столі запалену свічку, яку звечора забув погасити, підвівся і вже хотів дмухнути на неї, та раптом помітив, що біля свічки щось ворушиться.

* Кімнатка в студента була мала, він міг з ліжка досягти до столу рукою. Тому він добре розгледів маленького чоловічка, що, нахилившись над грудкою масла, мастив собі скоринку хліба.

Щасливець стільки пережив за останній час, що його вже

ніщо не дивувало. Він не погасив свічки, а знову ліг на подушку і став тихенько стежити за хлопчиком.

Нільс тим часом умостився на книжку і ласував тим, що залишилось від студентової вечері. Адже хлопчик даївно не їв людської їжі! Ніщо зроду так не смакувало йому, як та суха скоринка, намащена маслом, і шматочок сиру!

Щасливець не хотів лякати Нільса, і аж як побачив, що хлопчик наївся, спитав його:

— Гей, хто ти такий?

Нільс стрепенувся й кинувся до вікна, та коли помітив, що студент не має наміру його ловити, зупинився.

— Я Нільс Гольгерсон із Вестравеменгога, — відповів він, — така сама людина, як і ти, але мене чарами обернено на гнома, і відтоді я подорожую з дикими гусьми.

— От дивина! Зроду не думав, що таке може бути насправді! — вражено мовив студент і почав розпитувати хлопчика про все, що з ним сталося, відколи він покинув свою домівку.

Батакі сидів надворі й дослухався до розмови. Аж ось він почув, як Щасливець тяжко зітхнув. Ворон постукав дзьобом у шибку, нагадуючи хлопчикові, щоб він не прогавив нагоди помінятися долею з студентом.

Чого ти зітхаєш? — спитав хлопчик. — Тобі ж бо нічого журитися, не те, що мені. Адже це велике щастя — бути студентом.

— Досі я теж так думав, — відповів студент. — Але вчора мене спіткало велике лихо. Отож краще б я тепер полетів з дикими гусьми, аніж залишався в Упсалі.

Батакі знову постукав у шибку. Нільс захвилювався: невже він справді стане зараз людиною?

— Я розповів тобі все, — мовив хлопчик, — то розкажи ж і ти мені про свою біду.

І студент розповів Нільсові, як йому повелося з рукописом Невдахи.

— його загублено назавжди, — докінчив він. — І тепер я довіку картатиму себе за те, що завдав такого горя товари-

шеві. О, як би я хотів стати таким маленьким, як ти, і полетіти світ за очі з дикими гусьми!

Батакі ще дужче постукав у шибку. Тепер Нільсові треба було сказати закляття, і він став би людиною.

Проте хлопчик мовчав і задумливо дивився перед собою. Потім підвівся з книги і сказав студентові:

, — Почекай-но мене, я зараз вернуся.

Непевним кроком він перейшов стіл і крізь вікно виліз на дах до ворона.

— Чого ти зволікаєш! — накинувся на нього Батакі. — Ти ж пропустив нагоду стати людиною!

— Не хочу я мінятися з ним долею, — сказав хлопчик. — Через той рукопис мене б чекали тільки прикрості.

— За папери ти не турбуйся, — мовив Батакі. — Я їх тобі хутко визбираю.

— Я вірю, що ти хотів би допомогти мені, але ти не зможеш їх усіх познаходити.

Нічого не сказавши, ворон знявся й полетів. За деякий час він повернувся з кількома аркушами в дзьобі. Так Батакі літав туди й назад цілу годину, мов ластівка, що ліпить собі гніздо, і щоразу приносив Нільсові по декілька сторінок рукопису.

— Ну ось, здається, всі, — сказав нарешті ворон і стомлено сів на підвіконня.

— Дуже тобі дякую, — мовив Нільс. — Тепер я піду й побалакаю з студентом.

Проте за хвильку хлопчик повернувся такий самий маленький, як і був.

Батакі глянув у вікно й побачив, що Щасливець танцює

з радощів біля столу і складає одну до одної сторінки.

— Такого дурня, як ти, я ще зроду не бачив! — обурився .Батакі. — Навіщо ти віддав студентові аркуші? Тепер він не захоче з тобою помінятися.

— Пробач мені, любий Батакі, — сказав Нільс, — але я не можу користати з чужого лиха, навіть якщо мені ніколи вже не доведеться знову стати людиною. Та й Мортена не годиться кидати самого в дорозі. Адже він у всьому мені допомагав. Ти вже не гнівайся на мене.

— Ну, коли так, то нам більше нічого робити в Упсалі, — трохи ображено сказав Батакі. — Сідай мені на спину, і я понесу тебе назад до гусей.

РОЗДІЛ ШІСТНАДЦЯТИЙ ОРЕЛ ПОРГО 1

Уже сходило сонце, як Нільс з вороном вирушили назад на південь шукати диких гусей. Упсала залишилась позаду. Хлопчик дивився вниз і бачив на морі багато важких барж, гарних червоних кораблів, рибальських човнів. Усі вони спішили в одному напрямку. На землі в тому самому напрямку бігли поїзди, вилися дороги. Десь спереду, певне, було місце, що до нього того ранку всі намагались прибути якнайшвидше.

Невдовзі Нільс побачив, куди поспішають кораблі й поїзди. Спочатку на одному острові стало видно великий замок, потім із зелених садків показалися гарні будиночки, оточені парканами, далі пішли високі будівлі, чорні від диму фабрики, шпилясті церкви. Над будівлями висів туман. Та ось туман спустився до землі, і тепер із нього виступали тільки дахи та вежі. Вони здавалися ще вищими, бо всі стояли немов на вершинах гір. Туман мерехтів проти сонця, а будівлі бовваніли в ньому сірими плямами.