Олександр Мимрук Цукровик

Двори винограду

«— все що вони залишили нам...»

— все що вони залишили нам

це семантика

незрозумілі комбінації знаків

що потопають між рекламних слоганів

ховаються між виборчими агітками

та магазинними вивісками

часом

я плутаюся у їхніх кислотних кольорах

плутаюся між причинами та наслідками

забуваю імена

але кров не обдуриш

вона завжди нагадає про забуте

винесе на поверхню річища

важкий щебінь обов'язку

вказавши на потрібний орієнтир

наприклад

культ космосу

навіщо нам весь цей культ космосу?

які функції він виконує

нав'язуючи нам свої символи?

всі ці космонавти на стінах бібліотек

і аграрних інститутів

всі ці ракети

на пісках дитячих майданчиків

на мозаїках шкіл і санаторіїв

кожен перший назве ім'я першої людини

і це буде не адам

кожен другий намалює крейдою

залізний супутник

і це буде зовсім не місяць

спочатку тебе віддають на гурток

ракетного моделювання

а вже потім до дитячого садка

і на фасаді його зображена

гостропромениста гаряча зірка —

найближча зірка у цьому темному

наднебессі

мені здається

нас до чогось готували

до чогось великого та героїчного

зарубки на спіралях змученої днк

ниють

наче травмовані кістки

в передчутті поганої погоди

ти розумієш про що я?

— звичайно розумію

я теж це відчуваю

навіть не так

не відчуваю

а знаю

вірю

бо тільки віра дає абсолютне знання

не даремно вона фіксується у книгах

та епітафіях

як найважливіша частина пам'яті

я думаю

що нас готували до висадки на сонце

над цією країною стільки сонця

що ми є чи не найкращим матеріалом

уяви тільки

перші люди сонячної комуни

першої по-справжньому сонячної комуни

легені дихають сонцем

і роздмуханими протуберанцями нової доби

наче самим життям

що розклалося на фотони та атоми

це наша доля і призначення

бути першими з тих

хто осідлає світло

і принесе його землянам у найчистішому вигляді

із найперших і найвеличніших рук

рук космосу

прометей би нами пишався

дітьми своїми

— так

це звучить дуже зворушливо

навіть пронизливо

та на жаль

мушу тебе розчарувати

нас обігнали корейці

північні корейці

я чув про це у новинах

хоча наша пропаганда і бреше

що насправді ніхто ніколи не ступав на сонце

і ступити не може

не дивно що вони стали першими

адже навіть вождь їхній сонцеликий

а наш вже давно згнив

і чи був він у нас взагалі?

— хай навіть так

хай навіть ми не будемо першими у світі

але ж ми можемо стати першими у європі

чи хоча би першими на районі

можемо хоча би сфотографуватися

на тлі палаючого корейського прапора

встромленого у сонячний ґрунт

— на сонці є ґрунт? —

— це не має значення —

головне

щоби нашим предкам не було за нас соромно

і якщо завтра після роботи

після дванадцятигодинного робочого дня

я ще матиму сили та натхнення

то обов'язково

по дорозі до дому

заскочу на сонце

привітаюся з палаючими корейцями

які вже давно не корейці

а згустки тепла та енергії

залишу холодний земний привіт

наче згадку про далеку

зелено-блакитну батьківщину

і коли вони відвернуться

я викраду їхнє кляте сонце

таке рідне і важливе для мене

таке буденне для них

«є міста дуже старі...»

є міста дуже старі

такі старі що мають у своїх тілах

церкви

костьоли

синагоги

деякі навіть мають ратуші

і кам'яні будинки

такими містами приємно гуляти

влітку

коли дерева плодоносять кольором

і округла стиглість дня розбивається

об вулиці пам'яті

у моєму місті все по іншому

там немає храмів і бруку

але є такі ж дерева

що спадають плодами на бетон

він стає червоним

рожевим

помаранчевим

його рани запікаються дуже швидко

зі швидкістю світла

тут немає божої домівки

і тому наш бог ширяє навколо нас

осідлавши вітри та пташині зграї

вселившись у пшеничні поля

та елеватори

доторкнувшись до кожного саду і парку

у глибині яких вчорашні діти

вивчали любов

йому ніколи не стане холодно

адже тіла наші не знають холоду

розжарені серця мешканців цього міста

підігрівають літо

віддаляючи полюси на безпечні відстані

та останнім часом

все більше тривожних новин

ринками і школами ходять чутки

про велике будівництво

і саме тому

до автовокзалу

під старі акації

навезли червоної цегли

схоже

що нашому богу лаштують пастку

затишну тюрму

під верхами золотої пластмаси

«слухайте всі...»

слухайте всі

дивіться всі

у нашому дворі велике свято

два будинки навпроти

білий та червоний

побралися

усі родичі

та сусіди з кожного поверху

заплітаються в танцях

та піснях

швидше

мерщій всі до столу

до великої лави

під старими вишнями

асфальт застогнав

від написів та привітань

наче живий

насправді

тут усе живе

особливо асфальт

тому гуляймо

гуляймо не зупиняючись

співаючи

на весь двір і квартал

нехай кожен чує

що ми вітаємо нове життя

«я навіть не помітив...»

я навіть не помітив

як виноград пробив асфальт

піднявся по стічній трубі

до другого поверху

і крізь кватирку

просунувши зелену лозу

вріс у моє обличчя

мабуть я довго сидів тут

мабуть багато часу пройшло

крісло-гойдалка

така ж зелена як і листя

що виростає з моїх очей

люди

погляньте

це нарешті сталося

я поріднився з кварталом

назавжди

«наше місто зростало колами...»

наше місто зростало колами

навколо дерева життя

позначаючи вік

кільцевими дорогами

замість підсумків

ніхто не пам'ятає початку

ніхто не бачить кінця

навіть якщо придивитися

в оптичний приціл

з найвищих балконів

про що можна думати

консервуючи себе в коробках

як розпізнати степи

яких не існує

ми залишимось тут назавжди

і в затишному галасі скелі

відчуємо фактуру стін

фактуру своєї шкіри

«вогні згасають помірно...»

вогні згасають помірно

світло ночі

не досягає дна

його поверхня ховає

шляхи трамваїв

рівчаки брудних джерел

епітафії невідомих тіл

ми надто високо

щоб дотягнутися до них

78 відсотків води

набивають синці

на легенях тротуарів

чомусь

глибина не розділяє

лише нагадує

про заховані в ній скарби

стимулюючи дурні сни

і хворі фантазії

«людський син...»

людський син пізнавав

що мав

грався гайками

іржавими гвинтами

коли приходив час

швидко біг на відкрите

щоб піймати рідкий дощ

який часом долітав до нього

а часом ні

батько казав

я знаю ким він виросте

він виросте патріотом

своєї промзони

пам'ятаєш заводську трубу

таку неохопну

наче доісторичний дуб

таку мертву і знекровлену

без диму

незліченну кількість літ

він обіймає її щодня

своїми маленькими руками

щось шепоче

немов хоче заспокоїти

напевно

він просить її дихати

просто продовжуй дихати

каже він

за тебе цього ніхто не зробить

я стоятиму поруч

доки присутні метал і цегла

я буду боротися

доки ти дихаєш

«цукровик...»

цукровик

звучить гордо

престижно

принаймні зрозуміло

цукровик

це наша спільна гордість

і печаль

скільки себе пам'ятаю

цукровик

завжди валив гастролерів

яких заносило на наш

витоптаний сонцем газон

понурі червоні обличчя

зовнішніх ворогів

бліді

кров з землею

потягані міланівські футболки

чому вони тут з'являлися

де знаходились

ці забуті богом села

назви яких були тотожними

назвам їхніх команд

мілан

динамо

ювентус

ньюкастл юнайтед

часом

навіть ювентус юнайтед

бо головне в нашій справі

це кольори

їхні автобуси влітали

стрімко і впевнено

тягнучи за собою

темну ріллю слідів

пробивали фотошпалери

з зображенням степу

з'являючись нізвідки

і ненависть наша

була до них безмежною

наче небо на цих шпалерах

що так щільно обліплюють

коробку міста

команди при заводах

помирають

разом з заводами

безлика множина дітей

зовсім не зміниться

лише посивіє

від жаху

від новини про мамину

смерть

тому

можеш не перейматися

вони будуть стояти

твердо

наче пам'ятники

невідомим солдатам

щоби лінія вапна

ніколи не стерлась

щоби ти завжди бачив

свою межу

«посидь поруч зі мною...»

посидь поруч зі мною

на високих дахах

відчуй останній вітер

що вдариться в обличчя

так самотньо зустрічати

перший і останній ранок

серед тисяч людей

чорної ікри

вулиці не будуть чекати

вони обернуться на скло

гаряче та монолітне

мости впадуть

а хмари будуть низькими

в гирлах річок

і місто здригнеться

наче череп

в який встромили

тисячі будинків голок

і хвиля тікатиме

від центру сили

даруючи вічність нову

тож сідай поруч мене

наче в останнє

зустрінемо разом

жінку

зодягнену в сонце

«кілометри мідних труб...»

кілометри мідних труб

через які пройшло все живе

і не живе

стискають горлянки кварталів

вони вростають

в кожного з нас

наче коріння

в прадавню землю

велетенські вени

заповнені теплом

смертоносною чорнотою

розбовтують космічні надра

так приємно відчувати на собі

вагу їхньої могутності

адже кожна дитина знає

що могутність означає любов

«між будинків високих...»

між будинків високих

на 18 000 поверхів

губляться фігури малого

незначущого

провалюються між пальців

якими планета намагалася

їх втримати

метастази маленьких сердець

відбиваються ритмами

нового дня

піснями нової боротьби

так хочеться видертися

на найвищий поверх

над димом і дротами

над птахами та ангелами

над богами

і згоріти

поцілувавши сонце

«— це крик сови...»

— це крик сови

це точно сова

я знаю про що кажу

так пронизливо може кричати

лише мудра істота

наприклад дельфін

або та ж сова

але

які дельфіни в наших степах?

які можуть бути морські істоти

в наших лісосмугах

між наших пшеничних полів

ні

це точно сова

маленька сіра сова з великими

жовтими наче повний місяць

очима

можливо вона волає про порятунок

чи ще гірше

сповіщає про його неможливість

голова хилиться під незвичним кутом

на бік

коли вона намагається розгледіти нас

крізь темну завісу ночі

запам'ятати наші обличчя

пекучим відтиском на поверхні мозку

я не погоджуюсь

— але які сови?

кажу я

які тут можуть бути сови

в цих пустельних краях

між цього строкатого різнотрав'я

заплідненого всіма вітрами світу

ні

сови живуть десь на півночі

де суворіший клімат і хвойні дерева

де є бетонні автостради

стратегічного значення

на які в разі чого

можуть сідати транспортні літаки

сови дуже люблять імітувати їх

їхній розмах крил

та незламну впевненість

у вдалому приземленні

тому це не сова

сови живуть в інших краях

принаймні я собі це так і уявляв

простіше повірити самому собі

ніж якомусь підручник

з зоології

можливо

якщо я колись вирвуся з цього міста

я стану далекобійником

десь далеко

на півночі

і мудрі сови

плутаючи фари з сигнальними вогнями

розбиватимуться об моє лобове скло

«спека в неділю...»

спека в неділю

коли гілля дерев нахиляється

до поверхні вулиці

затуляючи від смерті

спраглих котів

спека опівдні

і всі предмети навколо

стають подвійно-важчими

особливо тіла

вже нічого не хочеться

ти просто прикутий до ліжка

розглядаєш

мінливі сонячні плями

і вгадуєш в них

забуті обличчя

спека в неділю

це час вселенської втоми

яка стікає гарячими струмками

на біле простирадло долівки

в такі дні

міська влада

вмикає тривожні сирени

і все місто тікає

до бомбосховищ і погребів

лише б не бачити

цього пекучого неба

не зустрічатися з ним

віч-на-віч

без посередників

в годину найвищого

сонцестояння

тільки діти

найсміливіші зі всіх живих

залишаються на відкритому

домальовують

цифри та лінії

приймають

перший удар

«сант'еліє...»

сант'еліє

я бачив твої будинки

вони стоять на півночі

старого району

розповідають казки

без вигадки та брехні

кожному хто проходить повз

жителі твого будинку

сант'еліє

скаржаться на говіркі стіни

ці біблійні історії

їх ніхто не витримує

і коли монологи

про залізних птахів

перетворюють на птахів людей

слухачі

у намаганні відлетіти

випадають крізь просторі вікна

крізь вікна найвищих будинків

«коли ти проходиш повз наші дерева...»

коли ти проходиш повз наші дерева

налиті зеленими зміями ранку

кожен поверх обростає зрячими очима

і лише діти

що стоять вздовж вітрин

опускають мокрі погляди до асфальту

та твоє золотаве світло

все ж проникає і в них

крізь темні маківки маленьких голів

ніби крізь серцевину соняшника

що приречений клонитися яскравому ра

я довго думав

чому саме так

яким чином кожен шаленський день

починається на цьому дивному ритуалі

адже всі квадрати бруку

яких торкалася твоя хода

обростають диким часником та полином

адже кожен птах

який осмілився торкнутися тебе

своїм крилом

стає білосніжно щасливим

можливо

якби вона не прийшла

новий день не прийшов би їй в слід

можливо

час би спинився

і соняшники ніколи би не пішли

до школи

але час продовжує йти

богородиця продовжує йти

запитання залишаються без відповідей

«молодий роботяга заводу...»

молодий роботяга заводу

свавільний та зухвалий молодик

з іскрами в очах

наче спіймані сонячні зайчики

крокує о шостій

доки місто ще спить

на першу ранкову зміну

розкидає запиленим черевиком

брудний замурзаний сніг

проходить центральний універмаг

та дитячий садок

прямує вздовж бетонного паркану

що ховає терикони вапна

і в душі його прокидається музика

це початок робочого тижня

попереду

десятки годин щасливої праці

тони цукрового буряку

тисячі натхненних слів

таких знайомих йому

але і таких жаданих

сьогодні ввечері

на тарасівці

стоятиме винний сморід

«і коли на квартали спадає ніч...»

і коли на квартали спадає ніч

і сонце заснуло а місяць ще не прокинувся

у вікнах нашого двору запалюються свічки

на згадку про тих хто пішов

їхні квартири холодні

і кімнати темні наче склепи у січні

суха виноградна лоза

заповзає в темні балкони

шукаючи глухий зашморг

я так багато хотів їм розповісти

і спитати хотів не менше

ба навіть більше

про темні закутки наших кварталів

про зарубки на лавках нашого двору

про фабричну стіну

на якій записані всі імена мертвих

і не народжених

навіть моє

дітлахи оббивають об неї м'яча

кожного божого дня

написи бліднуть

ми не встигли поговорити про головне

тому мені сумно сьогодні

в цей задимлений вечір пам'яті

що ж

запалю і я свою білу свічку

і на високій фабричній стіні

закреслю чергове ім'я

«чужинець...»

чужинець

що вирвав солодке серце

нашого міста

вже давно зник

він залишив по собі

лише купи металобрухту

і пустельний бетон

колір якого

ми ніколи не забудемо

сірий

це барва нашого неба

ми бачили

як вигнивала

венозна система доріг

системи залізниць

та теплотрас

як колії звужувались

зсихаючись

під важкою корою іржі

маскуючись

під трупи дерев

щоб обдурити

мстиву природу

вузли

дитячих садків

та будинків культури

наривали поглядами

старих дітей

вибухали хмарами пилу

що осідав на

фанерних стільцях

і ми дихали цим пилом

перетворюючи

травми інфраструктури

на травми нашого тіла

(і навпаки)

і дихання це ми називали

найкращими роками життя

бо життя

це лише послідовність

із якою накладаються

травми

«і вгризатися потрібно в кожну хвилину...»

і вгризатися потрібно в кожну хвилину

коли живеш і коли готуєшся жити

так само вгризатися

як вгризався твій батько

а до нього твій дід

в жилах твоїх предків струмує цукор

і весь випитий алкоголь

перетворюється на нього ж

всі хто працювали на цьому заводі

були частиною

його електро-парового механізму

були під'єднані до систем

перегону та очищення крові

і коли кров

остаточно замістилася цукром

прийшло відчуття справжньої єдності

причетності до чогось більшого

навіть більшого ніж сам завод

адже завод це лише серце-мозок

а не суцільне тіло

натомість

місто було цим тілом

його дитячі садки та школи

спальні райони та залізничні шляхи

в кожній шпарині простору

відчувався запах вапна

яким вибілювали наше солодке золото

тому треба вгризатися

бачити щось більше ніж ти сам

відкривати очі та тисячі пащек

ковтаючи дике повітря

і хоча серце вже не б'ється

як колись

і кров без вапна червона

наче компот

вгризайся в цей світ

вгризайся в цей простір

вгризайся хоча б у щось

«двори лункі...»

двори лункі

ніби криниці зневоднені

дозрівають

під розжареним сонцем

неба

хтось клацнув вимикачем

вранці

він же клацне ним

увечері

наш захмарний вахтер

завжди на сторожі

солодкої рутини днів

однією рукою

запалює світло

іншою

виганяє з ліжок

і холодних кімнат

на гаряче

повниться

шумом і голосами

простір між наших будинків

і перетворюється асфальт

на архів наших кроків

і посмертних масок

втиснутих у м'яку смолу

небесний вахтер

занотовує і фотографує

небесний вахтер

має ключ

від усіх кімнат та гайок

тому

не ховайся

це не має жодного сенсу

краще вшануй його

урочисто

вечірнім ритуалом

повторення

вимкни світло

у власній кімнаті

як він вимикає

сонце

«важко побачити світло...»

важко побачити світло

в оточенні вічних тіней

коли проміння фотонів

не торкається рук

коли неможливо відчути

кванти

які вибивають з нас

поламані деталі

божого коду

я знаю його схованки

за метрами сталі

та свинцю

я можу провести туди

будь-кого

хто бажає зігрітися

його тлінням

обдаровані сміливістю

обіймуть ядро

та тільки обраним

усміхнеться вічність

варто стати великим

щоби відчути подих

світла

варто себе розчинити

щоби випити світ

«примарні дороги...»

примарні дороги

губляться в геометрії

в квадратах кварталів

нескінченній шахівниці

сотні років тому

на центральних площах

можна було звидіти небо

крізь павутину дерев

в зачатках весни

зараз

я бачу лише дроти

які пронизують товщу хмар

своїм електричним холодом

женучи слова

й цифри в просторі

часи не змінюються

змінюється лише геометрія

та функція її опису

«стіни будинків...»

стіни будинків

тонко тремтять

наче мікрофонні мембрани

звуки подорожують крізь них

збиваючись у густі потоки

коридорів

і кожен мешканець

південного крила

вивчає на пам'ять пісні

північного

гімни

нашої єдності та братерства

вірші колективної любові

бо ніхто окрім нас

не полюбить цю темну цеглу

по-справжньому

бо лише ми знаємо

скільки кілограмів фарби

на цих кволих

віконних рамах

мудрість

накопичена поколіннями

як пил у кутках під'їзду

що квітне весною

чуєш

вони взяли гітари до рук

і затягнули нової пісні

нехай же і вона

стане для нас своєю

рідною

«місто стигне на пательні днини...»

місто стигне на пательні днини

неначе стомлений окунь

розкриває свою глибоку пащеку

накриваючи вулицю первісним

мороком

це не смола

це лише тіні

що опускаються заломами плям

на об'єми верхів та низів

ніби кволі медузи

в передчутті втраченої форми

і водорості трав метушаться

зеленим волоссям

у проміжках бетонних плит

сьогодні так багато води

день водянистих назв

мені би потонути в цій глибині

та ніколи не повертатися

на поверхню

«сонце зійде...»

сонце зійде

але не зігріє

не завадить тобі

округлістю власного

пекла

і знову стане цікаво

спостерігати

як нутро лівого

випльовує гаряче

м'ясо

в нетрі правого

«ніхто не зрозумів...»

ніхто не зрозумів

звідки взялася вода

чи то сорокаденний дощ

нескінченний

чи річка з назвою птаха

розлилась

народивши нових річок

вуличних пташенят

похилі дахи

наче ковзанки мокрі

нажаханий люд

хилить міцні антени

відчуває близькість

великої

розбурханої рідини

течія

забирає найслабших

відносить тіла та машини

стовпи та сміттєві баки

далеко

до самого центру міста

і води

стають червоними

та терпкими

від розтовченого

переспілого

винограду

«я розкажу тобі...»

я розкажу тобі

як мені вдається

все бачити

зорові нерви зірок

спускаються

крізь шахти вентиляцій

прямо до на наших ліжок

вплітаються у сни

кольоровими видіннями

вирізками із газет

у колаж

саме цієї миті

таблетки

каналізаційних люків

липнуть до асфальту вулиць

рятуючи згустки плоті

від вивихів і травм

я бачу це

і багато іншого

знаю те

чого ти знати не можеш

брак масштабу

не найбільша біда

головне

бути обережним

коли маєш справу

з катакомбами

дивитися під ноги

промовляти захисні молитви

«крок за кроком...»

крок за кроком

так м'яко ступаючи битим бруком

поверх якого лягає асфальт

я наближаюся до останнього

кордону міста

туди

де дорожня розмітка

прикидається старою змією

скидає зачовгану білу шкіру

розкриває для мене приховану

множину

і коли закінчується шкіра

починається дике поле

в такі хвилини

я відчуваю вдячність до цегли

яка утримувала цю дикість

на відстані

кожна тепла стіна мого міста

це кирзовий чобіт

він наступає на горло степу

тримаючи його за межами горизонту

природа не має права голосу

коли йдеться про виживання

як тільки ти відвернешся

від цих високих трав

вони миттєво обернуться на ножі

та списи

встромляться в дугу твоєї спини

щоби наточити живильного

червоного соку

чорна земля живиться червоним

чорні візерунки місцевих народів

живляться червоними нитками

я маю повернутися назад

доки не пізно

хижаки виходять

полювати

в ніч

«тканина вулиці...»

тканина вулиці

така груба та щільна

напнута соком

наче вітрило саду

в спекотну пору

я не відчуваю

твою шкіру

під нею

я глухий

до конвульсій

які заплутались

у лабіринтах нот

та октав

хоча раніше

я любив цю музику

тепер же

ми глухі до себе

а тим більше

до них

і очі заплющені

наче зшиті ниткою

прядила часу

це місто

у дзеркалі небес

розлога книжка

оздоблена

шрифтами брайля

прочитана

пальцями дощів

чи варто

заздрити тобі

коли навколо

стелиться літо

а я в нім

бовтаюся планктоном

на поталу

важким китам

все має скінчитися

саме собою

скінчитися собою

та без тебе

в годину легкості

й первісної темноти

ти згадаєш

своє ім'я

земля

що стогне від втоми

«мій потяг прибуває...»

мій потяг прибуває

на станцію грушка

наче хробак в грушці

жовтій та цукровій

що виплекана

в бабусиному садку

замість ґрунту тут

бите скло

що рано чи пізно

перетвориться на пісок

замість потягів тут

іржаві вагони

вугілля з яких

навіть вкрасти соромно

але це не стосується

бабусиної груші

що завжди давала

сонячні плоди

збирала навколо себе

смугастих бджіл

та дітей

липких від терпкого

соку

«знову із пальців...»

знову із пальців

витікають дороги

і големи

і богородиці

неймовірно пронизливі

в поглядах

я би теж так дивився

якби спина моя

зливалася зі стіною

очі були пустими

а одяг кованим чавуном

сплавом заліза

нещадного вуглецю

та я вільний

і свобода моя

блукає провулками

лабіринтами

між темних кубів

«зимові люди...»

зимові люди

висипаються сіллю на лід

для моєї ж безпеки

як кислота

знищують п'яну воду

оголюючи сутність міста

сірість

маскується під бліде

завмирає в засідці

готова до нападу

та я не готовий

я

як і тисячі інших

здивуюся приходу весни

вона освітить моє життя

окличним цвітінням

закарбованим в кашель

«звуки черепів...»

звуки черепів

червоних та чорних

троянд

пронизують

наче кулі

наскрізь

всю товщу дня

весь холод

ранньої відлиги

і я втікаю за ними

кудись далеко

на самий початок

«дуже просто...»

дуже просто

пролітати над всіма

бути вільним від м'яса

спостерігаючи

метушливу тканину

арматури

шкода

що я не в небі

втома металу

дарує тривожні стани

спілкується зі мною

загадковими вібраціями

конструкцій

незліченні об'єми

штучної тверді

завмирають в напруженні

як тотожність страху

о

незбагненне

загадкове нічого

розкажи мені

що чекає на нас

завтра

Загрузка...