Цукровик - читать бесплатно онлайн полную версию книги автора Олександр Мимрук (Німе кіно) #2

Німе кіно

«жінка...»

жінка

стоїть на березі річки

назва цієї річки походить від назви

кольору небесної глибини

чи кольору глибини морської

чи може кольору синіх коралів

і деяких типів очей

що їх носять деякі люди

не всі підряд

[інтертитри]

ТУТ БУДЕ МІСТО!

промовляє жінка

промовляє настільки впевнено

наскільки взагалі можливо

переконує річку

переконує степ

і будинки починають виринати із землі

ростуть догори

цегляними строкатими квітами

така незвична геометрія

для цих місцин

тутешня трава ніколи не бачила тіні

охоплена жахом

вона розступається перед цехами

стелиться перед бараками

розтікається між корпусів

наче живі перелякані черви

[інтертитри]

І ЗАВОД СТАНЕ ЗАЛІЗНИМ СЕРЦЕМ!

і серце робітника

себто мешканця цього нового міста

перетворюється на маленький завод

і тисячі маленьких робітників

калатаючи своїми маленькими серцями

з вірою у щось велике

біжать на першу ранкову зміну

лише б не спізнитись

так починається нове життя

обличчя міщан сповнені радістю праці

їхні білозубі усмішки неймовірно яскраві

особливо на тлі потемнілої

обвітреної шкіри

[інтертитри]

СЛАВА ТРУДУ!

білі сорочки

усмішки

бруд

«третій день весни...»

третій день весни

поспішна евакуація

ешелони з награбованим

народним добром

снують десь на захід

вони вивозять те чим ми були

залишаючи лише пустоту

так легко загубитися в ній

наче сліпому в присмерку

[інтертитри]

І ЖАХ ОХОПИВ УСІХ!

плаче дід

плаче баба

захлинається сльозами

директор заводу

кропить випалену вогнем землю

сум і скорбота читаються

на їхніх обличчях

гримаси останніх земних днів

вони ще не знали

що чекає окупантів на кордоні

[інтертитри]

УРА! ЗА БАТЬКІВЩИНУ!

загони голодних партизанів

наче каміння з неба

падали на голови грабіжникам

спускалися з гір

невеличкими загонами по 15 чоловік

для кращої мобільності

[інтертитри]

ПАНІКА!

кров окупантів

змішалася з пізнім снігом

а хмари з душами їхніми

і хоча ми завжди думали

що у ворогів душі не буває

доводиться визнавати власну

дурну неправоту

кожен мертвий стане зіркою на небі

зіркою на кітелі

зарубкою на прикладі пе-пе-ша

[інтертитри]

НАГРАБОВАНЕ — ПОВЕНЕТЬСЯ НАРОДУ!

щасливе обличчя бабусі

щасливе обличчя діда

щасливе обличчя робітника

«він обкладає нутро печі...»

він обкладає нутро печі

вогнетривкою цеглою

обов'язковий захист

наче шкіра людська

для людини

напевно сам творець

колись викладав його власну

оболонку

цеглинами-атомів

щоби збільшити шанси

на виживання

тепер він

збільшує шанси

для свого творіння

приміряє

робу творця

[інтертитри]

ЕНТУЗІЯЗМ!

сотні натхненних рук

сотні натхненних голів

дим заплутується між хмар

та електричних стовпів

наче кучері хмелю

з таким натхненням

вони звернуть гори

і річки пустяться проти

природної течії

[інтертитри]

ЗОБОВ'ЯЗУЮСЯ ВИКОНАТИ

П'ЯТИРІЧКУ ЗА ТРИ РОКИ!

симфонія завзятої люті

хилить крони дерев

це не постріли кулеметів

це тисячі молотів

наче у віршах класика

розбивають гори

кам'янистого вапна

[інтертитри]

НА ФРОНТАХ ПРАЦІ

Є МІСЦЕ ДЛЯ КОЖНОГО!

планета

наче гігантська динамо-машина

обертається швидше

і швидше

«через річку всього один...»

через річку всього один

справжній міст

інший був дерев'яним

немає нічого фальшивішого

ніж дерево

і дошки з нього

що так швидко темніють

сіючи пересторогу

перехожі непевно ступають

важкими черевиками

долають страхом страх

переправляються

на протилежний бік міста

де місто на себе не схоже

все хати

та хати

[інтертитри]

СВЯТО НЕДІЛІ

білі каптури

провідують друзів та родичів

гуляють парком

метушаться наче мурахи

ринками

околицями

перевіряють на витривалість

старий

несправжній місток

рибалки

тривожно вдивляються у глибину

так само як і глядачі

вдивляються у колір м'яча

чи то на стадіоні за парком

чи то на синьо-зеленому екрані

бо ж риба холодна також не спить

некліпаючим оком

бачить діяння наші

і кожен порух невтомного рибалки

[інтертитри]

ОБЕРЕЖНО!

людина з кіноапаратом

провалюється у воду

«земля...»

земля

чорна наче сажа у ніздрях кочегара

м'яка

мов м'ясо забитої худоби

приреченої на загибель

зима була важкою

а це значить що жоден кінь

і жоден віл не дотягнув до різдва

лише низький туман

ходить рівчаками меж

[інтертитри]

ЧИМ ТЕПЕР ОБРОБЛЯТИ?

нарікають жителі околиць

і нарікання їхні наче стогін

тієї замученої живини

не людини

огортає всі перехрестя й хрести

пускається дорогами

на всі сторони світу

до найвіддаленіших куточків вітчизни

і так тихо навколо

що здається наче звуку ніколи

не існувало

жодного тобі відлуння

аж раптом

[інтертитри]

МЕХАНІЗАТОРИ-ЦУКРОВИКИ

ЙДУТЬ НА ДОПОМОГУ ЗЕМЛЕРОБАМ!

перші трактори виринають на обрії

загортають важкими

залізними колесами

обважнілий ґрунт

так мабуть річкові пароплави

загортають зеленувату воду

курсуючи водяними магістралями

від вокзалу і до вокзалу

[інтертитри]

БИТВУ ЗА ВРОЖАЙ БУРЯКА

БУДЕ ВИГРАНО!

найжвавіший трактор спиняється

посеред ріллі

така спека зупинить будь кого

висушить будь-який радіатор

але механізаторів

так просто не спинити

висохлий радіатор наповнюється

природнім способом

не документованим у жодному

підручнику чи інструкції

[інтертитри]

І ПРОДОВЖУЄТЬСЯ РУХ!

і продовжується життя

«почесна варта на великі свята...»

почесна варта на великі свята

це традиція

непорушність монументів

це впевненість у наступному дні

тому учні першої школи

завжди на своїх місцях

завжди в урочистому строї

завжди готові

такі як вони

вміють поставити намет

у темному лісі

можуть зорієнтуватися по моху

що обліплює певну сторону

дерева

їм немає рівних серед тих

хто здатен розпалити

ватру

[інтертитри]

ПОСТ ЗДАВ!

ПОСТ ПРИЙНЯВ!

і обличчя по обидва боки

постаменту

змінюються на інші

не менш світлі

не менш пильні

міщани проходять повз

і кидають вдячний погляд

на погруддя мучениці

кожен з тих хто живе

на цій чорній та родючій землі

знає її історію достеменно

[інтертитри]

ВІЧНА ПАМ'ЯТЬ

ЮНІЙ ПІДПІЛЬНИЦІ!

юна підпільниця

саме так її називають місцеві

переповідаючи деталі

непростої біографії

із уст в уста

і хоча деталі ці

дуже часто збігаються з деталями

життєписів інших підпільниць

з інших районів та селищ

у підсумку залишається лише вона

гранітна голова

під наглядом дитини

[інтертитри]

ВИРОСТАЄ НОВА ЗМІНА

білі банти в косах дівчинки

закривають тривожне небо

«кінотеатр мир...»

кінотеатр мир

немає нічого кращого

за кінотеатр мир

у п'ятницю

ввечері

в місті не так багато розваг

а тим більше культурних

навіть бібліотека

і краєзнавчий музей

знаходяться в одному приміщенні

із кінотеатром мир

пари закоханих

пари подружні

втомлені роботяги

та веселі працівники держустанов

струмки люду стікаються

до високих сходів

під квадратові колони

[інтертитри]

ВСІ ДО БУДИНКУ КУЛЬТУРИ!

хтось забув закрити

запасний вхід

і зграя хлопчаків проривається

на задні ряди

ніхто їх тут не дістане

в найтемнішому закутку зали

між переполоханих

коханців-невдах

найсміливіший проривається

ще далі

він прослизає

до кімнати кіномеханіка

де вусатий дядько

наче герой італійського фільму

порпається у ящику з плівками

хлопець заглядає

у маленьке технічне віконце

і цілий світ відкривається

його очам

[інтертитри]

КОЛИ Я ВИРОСТУ

ТО СТАНУ КІНОРЕЖИСЕРОМ

розпочинається вечірній сеанс

цілунки на екрані

цілунки в залі

«справи пішли не так...»

справи пішли не так

це зрозуміли всі

справи пішли не так з того часу

коли зміна видала

жовтий цукор

дехто вирішив накласти на себе руки

кинувшись до жомової ями

чи підставивши голову під бум

відчайдухи бувають поспішними

коли потрібно триматися

[інтертитри]

КОЛИ ТВОЇ НОГИ ПОВИСЛИ

У ПОВІТРІ

і кагати вже насипані

закривавлені найкращими із людей

наче високі могили

в нових степах

посічених глибиною очищувальних

канав

так починається нове тисячоліття

ми протягнули в ньому

всього лише рік

і такий банальний кінець

він тримає її за руку

спостерігаючи вибух

[інтертитри]

ДЕ МІЙ РОЗУМ?

ДЕСЬ У ВОДІ

ВІН ПЛАВАЄ, ПОДИВИСЬ!

завалюються цехи

завалюються печі

завалюється труба

Євангеліє від Саньки

Вано Крюґер

а.

В 1610 році Люїс де Ґонґора завершує сонет, присвячений столиці Королівства, рядками: Efto es Madrid, mejor dijera infierno.

Із цих рядків В'ячеслав Всеволодович Іванов розпочинає таку близьку і знайому нам — настільки знайому, що її мало хто рефлексує — традицію фактичного ототожнення пекла і міста; вершинами цієї традиції є, наприклад, поезії Вільяма Блейка, Шарля Бодлера, Алєксан-дра Блока, et al. Проте Мимрук рішуче виривається із цієї — зі славетними іменами! — традиції. Місто в нього не пекло, не точка входу, з якої немає виходу, а, навпаки, точка виходу.

кожен перший назве ім'я першої людини

і це буде не адам

кожен другий намалює крейдою

залізний супутник

і це буде зовсім не місяць

Місто у нього — не вирок природі чи традиційному суспільству — а, навпаки, точка осяяння, благої вісті.

людський син пізнавав

що мав

грався гайками

іржавими гвинтами

коли приходив час

швидко біг на відкрите

щоби піймати рідкий дощ

який часом долітав до нього

а часом ні

батько казав

я знаю ким він виросте

він виросте патріотом

своєї промзони

Міська культура, міська поезія — дуже рідкісні знахідки в наших урбаністичних краєвидах. Якщо вже вибудовувати поетичну генеалогію, то розпочинати у випадку Мимрука слід із Аттили Могильного — ґранично важливого для нього поета.

В тихому світі зимовому,

золотаве, струнке, горде,

місто,

що величі своєї свідоме,

химерними барвами сяє.

Великим будеш ти, о народе,

що столицю свою несеш,

як дитя беззахисне на руках.

Це рядки із Київських контурів Аттили Могильного, котрі у цій книзі, що її читач зараз тримає в руках, Саня Ми-мрук водночас продовжує і підсумовує:

адже кожна дитина знає

що могутність означає любов

Вось такий діялоґ поетів — не наслідування, а діялоґ! —а це вже ознака справжньої поезії.

в.

Міста в Україні можна дуже умовно розділити на дві великі категорії, межа між якими ґеоґрафічно збігатиметься із межею між Російською та Австро-Угорськими імперіями.

є міста дуже старі

такі старі що мають у своїх тілах

церкви

костьоли

синагоги

Місто/-а/ Мимрука до таких не належить. Як і в переважній більшості не належать до таких в Україні міста, що належали Російській імперії; хай навіть вони і зберегли в своїх тілах церкви, костьоли, синагоги, проте не вони вже визначають лиця цих міст — або, принаймні, не вони мали б їх визначати, а великий і величний інду-стріяльний спадок; наслідки Грандіозного радянського, послідовно просвітницького проєкту перетворення людини і світу: повертання сибірських рік, упокорення енергії атому, кольонізації Марса, etc.

мені здається

нас до чогось готували

до чогось великого та героїчного

/.../

я думаю

що нас готували до висадки на сонце

Місто/-а/ ж, до прикладу, Леся Белея саме таке /-і/— йдеться про так і не прочитану критикою його книгу Дзеркальний куб — і мова йде зовсім не лише про проґрамний для книжки цикл Ужгоро(а) дість /там це лише найнаочніше/, а про всю книжку загалом — це місто бруківки, маленьке Австро-Угорське містечко, котре найпізніше увійшло в Радянську імперію і зазнало найменшого в порівнянні з іншими містами України її впливу.

золотими банями до сонця

шкіриться київ

— пише Лесь Белей, і стає зрозуміло, що /о/ він побачив в Києві, котрий він, до речі, вперто пише з маленької літери, те, до чого його око було призвичаєне — і, що, слід визнати, справді визначає його обличчя всупереч радянському проєктові; і /Ь/ йому все одно некомфортно.

Як виглядає, Лесь Белей просто ідеально підібрав назву для своєї книжки — Дзеркальний куб — йдеться про сконденсований в куб досвід культури як опозиції природі; як про це написав у враженні на четвертій сторінці обкладинки Богдан Задура: «спроба упакувати у вірш увесь людський досвід». Проте — що б там не писав Лесь Белей — цей куб дзеркальний не ззовні, а всередині: в нього легко потрапити, проте з нього неможливо вийти — і деальна пастка для світла, про котру мріяли альхеміки.

Так само і Дебора Фоґель у Фігурах днів зачудована грою світла на вітражах Міста — посеред неонових реклам та віддзеркалень бляхи; не дарма ж її друга книжка називається Манекени — хибні люди, подоби[1]. Зачарованість Дебори цією грою, цією прекрасною, але хибою, призвела до того, що Місто у неї теж виявилось калейдоскопом-пасткою для світла — вийти вона не змогла, закінчивши своє життя в ґетто.

Підсумовуючи: місто/-а/ Дебори Фоґель і Леся Белея — це все ще точка входу, саме тому вони належить традиції Блейка-Бодлера-Блока, що їй опонує Мимрук.

у.

Місто як точка виходу зовсім не означає безпечності льокації, як в принципі не може бути безпечною будь-яка точка виходу: космодром, аеродром, вокзал, etc.

і коли на квартали спадає ніч

і сонце заснуло а місяць ще не прокинувся

у вікнах нашого двору запалюються свічки

на згадку про тих хто пішов

В Аттили Могильного ще зовсім не так — його міський оптимізм все ще не передбачає /потреби/ виходу.

В центрі Всесвіту —

планета людей,

цей залізний і жорстокий світ,

світ красивий,

гідний того,

щоб в ньому жити.

Численні ж його історико-міфолоґічні марення про слов'янські, варязькі, гунські полчища чи ще якісь екзо-тизми лише маскують непотрібність виходу із площини міста — йому в ньому цілком комфортно — і куди б він не рушив, він все рівно залишається в одному і тому самому відомому місті — а вийти можна ж лише у невідоме. Могильний занадто любив місто, занадто любив в поезії відоме — так, як не можна любити — як і Дебора Фоґель занадто любила гру світла. І, зрештою, місто йому жорстоко помстилося, як і їй, за цю занадто пристрастну, занадто віддану любов до цієї площинності, а значить за зневагу до вертикальності. Мимрук же значно відданіший вертикальності, тож, сподіваюся, місто буде до нього милостивим, так як милостивим був до нього я, зберігши в його віршах таке миле його серцю і таке сентиментальне г замість ґ в словах, що в латинських відповідниках містять д чи дЬ.

це точно сова

маленька сіра сова з великими

жовтими наче повний місяць

очима

можливо вона волає про порятунок

чи ще гірше

сповіщає про його неможливість

/.../

можливо

якщо я колись вирвуся з цього міста

я стану далекобійником

десь далеко

на півночі

і мудрі сови

плутаючи фари з сигнальними вогнями

розбиватимуться об моє лобове скло

В Києві, як і в містечку Мимрука, теж водяться сови. Часом, гуляючи вночі Куренівкою, я зупиняюся їх послухати.. Мало кому вдавалося почути разом із їхніми криками благу звістку... і побачити виноградну лозу, що все ж пробивається крізь асфальт...

насправді

тут усе живе

особливо асфальт

/.../

нехай кожен чує

що ми вітаємо нове життя

б.

Прекрасний, новий світ! Його вітав Дзиґа Вертов, зараз його вітає Саня Мимрук!

хлопець заглядає

у маленьке технічне віконце

і цілий світ відкривається

його очам

І цей дитячий погляд на Всесвіт зовсім не є таким вже безневинним як здається — не дарма ж однією із най-жорстокіших і найпослідовніших у своїй жорстокості армій були саме червоні кхмери — мобілізовані підлітки — зграї дітей взагалі поклоняються Володареві мух... Знову надам слово Люїсу де Ґонґорі: «весь світ впадає в дитинство, як будь-хто, хто старіє».

і коли вони відвернуться

я викраду їхнє кляте сонце

таке рідне і важливе для мене

таке буденне для них

В цих рядках вчувається справжня древня епіка — епіка часів дитинства людства.

так хочеться видертися

на найвищий поверх

над димом і дротами

над птахами та ангелами

над богами

і згоріти

поцілувавши сонце

Епіка завжди виправдана. Якщо не бути героєм, то краще не бути взагалі. Проте і доля героя проклята. Зрештою, ще мудрий Силен, відповідаючи на запитання хитрого царя Мідаса, в чому полягає людське щастя, відповів: «Проклятий, одноденний рід, діти випадку й нужди, навіщо змушуєш ти мене сказати тобі те, що тобі краще було б не чути? Найкраще для тебе зовсім недосяжне: не народжуватися, не бути взагалі, бути нічим. А другим достойним для тебе — померти одразу після народження».

Якось ми з Миколою Воробйовим гуляємо Подолом, і він мені каже: «Я вже викликав астероїд, і він всіх нас помирить». «Хіба людство не заслуговує на помилування?», — перепитую я. «Це і буде його помилування», — відказує мені Микола Воробйов.

тож сідай поруч мене

наче в останнє

зустрінемо разом

жінку

зодягнену в сонце

...проте нерозгаданим все ще залишається найголовніше запитання цієї книжки:

про що можна думати

консервуючи себе в коробках

як розпізнати степи

яких не існує

ми залишимось тут назавжди

і в затишному галасі скелі