Дім для Дома

Пудель як зброя

Чоловіка, який купив мене маленьким дурнятком у 1991-му, я завжди називав Господарем, інші — звали і звуть Борисом. Або Борисом Андрійовичем.

Коли він купив мене, мені був лише місяць, але я вже демонстрував неабиякі успіхи. Я розплющив очі — це сталося десь на десятий день мого існування. Я почув звуки — це сталося на одинадцятий. Першим, що я побачив, був не сосок моєї великої білої матері й не мої брати, а календар на стіні. Вітер із прочиненої хвіртки теліпав цей календар, і три фігури, схилені над одною-єдиною чашею, беззвучно

Так, я демонстрував неабиякі успіхи. Покупцю Борису тоді було тридцять два, й він теж був людиною неостанньою: встиг закінчити географічний, вступити до комсомолу (чи навпаки — здається, не вступивши до комсомолу, важко було закінчити університет?), одружитися, запліднити дружину донькою (чи в іншому порядку?), одружитися вдруге, облишити комсомол, розлучитися знову, позичити великі гроші в одного з безлічі комсомольських друзів, поїхати до Угорщини з великою клітчастою сумкою, повернутися й заснувати бізнес, і купити авто, а потім продати й купити інше, і купити мисливську рушницю, і купити мене...

Пудель ж бо французькою, здається, «caniche», а тому має ловити «canards»[1]

Борис Андрійович точно не знав французької, тож я так ніколи й не дізнаюся, чому він обрав мене. Думаю, продавці-родичі його просто вмовили. Розповідали, як чудово великі пуделі полюють на диких качок. Мовляв, цей Домінік із дефектним вухом — нащадок справжнього мисливського роду. Борис повірив? Незручно було відмовитися?

— Незручно живим у могилу лізти, — так він любив повторювати.

Ймовірно, це просто не був для Бориса аж надто важливий вибір. І те, як склалося все моє життя, — результат випадковості. Хоча іноді, лише іноді, я уявляю, як Господар побачив маленьке біле щеня — мене — й полюбив без вагомих причин. Зовсім не тому, що я вмію ловити качок. Тим більше, я і не вмію.

У мисливському товаристві, в яке Господар мене привів, з мене всі сміялися. Особливо смішним я був, коли вперше опинився в човні — я ледве його не перевернув, а надто — коли почув перший постріл. Господар сердився. Спочатку не на мене — на тих сміхунів і трохи на себе — за те, що все це затіяв. Уже тоді він, мабуть, приглядався до інших, нормальних собак. Та все одно, він був моїм господарем.

Інші лише сміялися. Особливо, після третьої пляшки. Та Господар не здався:

— Смійтесь-смійтесь, ще побачите мого Домініка.

Тоді я ще був Домініком. Це необхідність короткого, наче той постріл, назвиська для справжнього мисливського пса перетворила Домініка на Дома.

Господар казав: десь у Альпах є гора, яку звуть точно так — Домом. І верхівки її теж білі й нерівні, як моя гривка. Мій Господар був трохи романтиком. Інші мисливці — ні. Й вони насміхалися з мене ще дужче. Тільки один не сміявся, той Мисливець на ім’я Вадим. Він мовчав і курив, і так ніколи й не схибив. І всі трохи боялись його, і мабуть, хотіли бути на нього схожими. Я — дуже хотів.

Тільки незрозуміло, як із господнього пса я міг отак запросто стати горою? Та потім звик.

А Господар все вірив у моє майбутнє, намагався допомогти стати справжнім собакою. Він же добра, проста людина. Не дивіться на будинок, який він будує для себе — дах лишилося перекрити — триповерховий, схожий на той величний замок, що я потім часто бачитиму на малюнках господаревої доньки Марії.

Думаю, був він, як я, трохи наївний. І навіть направду мріяв після інституту вчити дітей — щоправда не географії, а історії. Господар вважав, у брехливій історії СРСР закладено (як закладають, мабуть, вибухівку?) багато істин: і самопожертва, і спротив злу, і безкорисливість, і любов до ближнього — це ж у справжній історії цього не було...

— А якщо в чомусь іншому переконати? — не відставали приятелі, поки Господар розливав щось ядуче по гранчаках.

— Це у чому ж?

— Ну от, наприклад, переконаєш ти цього пса, що він справжній мисливець. Але ж не зможе він... А ти вже його переконав, що він твій мисливський пес...

Господар відмахувався: народ — не пес. Народ усе може, усе виносить, усе приймає. Народ, як справжня любов. Треба лише правильно вчити.Цеглу возять з іншого боку міста — там розбирають старий і, мабуть, нікому не потрібний радянський завод. Добру справу роблять, я думаю. Й заодно будують високі будинки для себе.

І Господар таки вчив трохи. Вставляв моралізаторські байки з радянських підручників історії в свої географічні класи, просувався «по комсомольській лінії». Дружина Тамара ревнувала — до учениць старших класів, до комсомольських красунь — знала, як там «усі з усіма». Сама теж була й комсомолкою, і красунею. Потім Господаря прийняли до партії... Борис любить розповідати про ті часи.

А тепер? Тепер він торгує чимось у великому місті. Чим? Мабуть, будинками. Чи цеглою для будинків? Чи тракторами? Чи лісом? А може, пшеницею? Годі зрозуміти. Здається, Борис продає все.

Я не можу второпати розмов про «бізнес» — надто багато слів, а запахи однакові. Господар приходить додому й пахне гидким сигаретним димом, іноді — порохом, так, наче з полювання. Каже, полювати треба — як жити, жити — як полювати. Прямо філософ. А великі руки його завжди пахнуть, як гроші у гаманці.

Наш будинок стоїть за містечком Новерськом — там, де починається ліс. Стара хата з блакитними віконницями, в якій ми живемо, невелика, та поруч Господар уже майже добудував нову.

— Бо треба, псино, якось тут виживати. Жити — як полювати. Cічеш?

Ліс

Тоді десятиліття чупакабри ще не розпочалося, тоді ще був час вовків. А поки люди не назвали чупакабру чупакаброю, я її не впізнавав. У словах — вся людська влада. Й коли ми йшли на полювання, я скавучав, боячись вовка.

Коли заходиш до лісу, все змінюється. Світ обертається повільніше, запахи стають вагомішими. У лісі все має значення. Кожен слід, кожна межа.

Дитинство скінчилося, у мене тепер — робота. Нормальна собача робота.

А коли качка впаде з небес, я вмію принести її людині. Я вмію, бо я — пес. Я маю це вміти.

Тільки чомусь все не так просто.

Качки — обережні й хитрі птахи, до них так легко не підібратися. Вони відчувають мене, наче життя навчило їх заглядати в найближче майбутнє. А якщо качку потривожили, налякали — вона ще довго не повернеться на старе місце. Можливо, навіть ніколи?

Треба опанувати себе. Плисти дуже тихо. Й лише в потрібний момент сполохати пташку, аби вона полетіла — в останній раз, і — плюх!

Ми вперше пішли до лісу наприкінці травня. Взагалі-то весною на качок полювати не можна. Весною полюють лише на качурів. Качкам потрібно дати трохи часу, аби виростили нових каченят для нас.

Та Мисливець, той, що майже не насміхається з мене, каже:

— Правила можна порушувати, коли ніхто не стежить за їх виконанням.

— Ну що, Домініку, будемо вчитися? — чи то питає, чи то стверджує Господар й батьківським жестом тріпає мою білу гривку.

Вполював я того сезону лише трьох качок. Майже трьох. Третю, вірніше, третього — Вадим підстрелив погано. Чи,

Вода в озері під Новерськом завжди така каламутна, що крові у ній не побачиш, але її ж — чути. І чути в крові страх. Але в крові того птаха було щось ще. Щось, крім страху. І я відвернувся й поплив, голосно плескаючи, подалі від того місця.

Якщо чогось раніше не зустрічав, це важко впізнати — як ту чупакабру. Та я тепер згадую, і мені здається, що в крові птаха я тоді вперше почув лють.

Господар розізлився. Він теж з розмаху вдарив мене. Качур перестав сіпатись там, в очереті.

Тихо.

А наступного дня пішов дощ. Птахи піднімалися високо, так, що зникали над сірими хмарами. Я хотів бути качуром, але мій вирій — мій дім — був у домі Господаря.

— Обираючи пса для такої справи... — повідав великий дядько з запахом цигарок і хворого шлунку, — треба переконатися, що він підходящий. Ну ти що... Це ж навіть не той вид пуделя.

— Що ти верзеш? Він просто надто голосно б’є лапами по воді, передчасно сполохує... Малий ще, навчиться. А вчора, то...

— Та він тобі що, людина? Що ти йому поясниш, як інакше плисти чи що? Тренера йому винайматимеш з плавання? — чоловік засміявся. — Ну, а вчора! Що це взагалі? Кажу тобі, він не здатний!

— Ай! Йди до біса! — Господар сердився і глитав настоянку з різким запахом.

Але великий із хворим шлунком далі провадив, що з шерстю моєю щось геть не так, що бувають пуделі з кучерявою — як ось у мене, а бувають із «шнуровою». Я не міг уявити, як це, та, мабуть, схоже на шнурівки кросівок Господаря. В мене справді шерсть не така. Неправильна.

— Він придатний хіба що вівці пасти, — дядько виголосив це, наче вирок.

Та він, здається, і працював суддею.

Суддя та Господар ще сперечалися, й тільки третій усе мовчав і курив. Той, що завжди мовчав і курив, і ніколи не схибив.

Ось може людина зватись Вадимом й не мати жодної вади. І може пес зватись Господнім Псом, а бути таким невдахою, таким свідченням геть не господньої, а дуже людської природи — чи то здатності, чи то навіть любові до помилок.

Календар

На календарі, що висів при вході до старого будинку Господаря, був 1992-й рік і голі жінки. Це був уже другий календар після бердичівського із Трійцею, що запам’ятався мені. Я вже довіку звертатиму увагу на календарі.

Ляльки

Знаю, нечесно так ставитися до своїх обов’язків. Бо з яким же задоволенням я вгризаюся у кістки або — якщо пощастить — то й в соковите м’ясо. То що ж я хочу, аби хтось інший вбивав замість мене? Треба жити так, як їси. Господар має рацію, певно: жити — як полювати.

Виготовляєш опудала, встановлюєш кілька на видноті. Здалеку здаватиметься: це справжні качки застигли посеред води, як люди посеред площі. Насправді ж, це просто ляльки ганчіркові на мотузці. Чим більше ляльок, тим краще: вони дешеві, та й грошей не шкода. Річ же не в грошах, а в ідеї — у справедливості, якщо завгодно. Хоч я цієї справедливості й не розумію. Та Господар упевнено каже: хто хоче обманутися, заслуговує бути застреленим. І долоні його ще сильніше пахнуть порохом і гаманцем зі шкіри.

Втім, занадто багато ляльок — теж недобре. Опудал має бути стільки, скільки потрібно, аби справжня качка вирішила приєднатися до своїх — зімкнути ряди. Качки дурні, хочуть чомусь, аж до смерті, триматися купи, бути одне із одним.

Коли наставите ляльок на озері, сховайтеся та чекайте з рушницею напоготові. Якщо будете терплячими й незворушними, підстрелите кількох птахів.

Маша

Маша — дитина Господаря. Та, яку він ростив із донькою полковника ще тоді, коли вчив дітей неправдивій, але повчальній історії — замість безідейної географії. Та ростив недовго. Коли Маша була ще зовсім мала, з її матір’ю та Господарем трапилася сумна історія. Поїхавши до казкової країни Чехословаччини, Господар випадково зрадив дружині з красивою, але, вочевидь, не дуже моральною комсомолкою. Щоправда, поїздка виявилася й не зовсім марною — крім звістки про зраду й вагітність, яка пізніше виявиться вигадкою, Господар, як чесна людина, привіз із Чехословаччини подарунки та люстру з богемського кришталю — просто шикарну. У нас все більше бабусі з сірими кучериками, що стирчать з-під хусток. У Маші — товста темно-руда коса. Маша дивитиметься, як я принесу сьогодні в зубах скривавлену качку. Господар спитає доньку: тобі подобається на полюванні? Й Маша, як маленький тихий солдат, обов’язково відповість батькові: так. Але ж я бачу — їй не подобається...

Машина мати так і не пробачила зради, щось не давало їй забути образу — можливо, якраз та прекрасна люстра над головою, а може, дурний характер, що передався їй від батька-полковника. Втім, чотирнадцятирічна Маша навряд задумувалася про все це. Я й сам нічого цього не знав і щасливо не знав би й досі, якби не те останнє полювання...

Маша приїхала під кінець літа. Вглядалась у мертві голови кабанів й опудала впольованих качок у новому великому домі — не лякаючись, ніби все життя вона жила серед опудал. Відповідала на все: так, ні, не знаю — наче солдат. Дуже тихий, маленький солдат. Коли ж починала говорити, очі її світилися, й вона ніби була вже не тут, в Новерську, а в далеких місцях, з її минулого. Ця дівчинка, здається, любила все велике, величне навіть. Наше озеро було для неї занадто малим. І це попри те, що сама Марія була найменшою дівчинкою, яку я коли-небудь бачив. Хоча я, якщо чесно, бачив у Новерську не так багато дівчат — може, й жодної.

Господар підносить рушницю в небо, наче хоче його розстріляти... І тут я чомусь кричу. Тобто я, звісно, гавкаю. А на мене кричать. І хтось сміється позаду, а хтось каже:

— Не матюкайтеся, тут дитина.

І ще:

— Заберіть цього тупого пса.

Так все й вирішилося. Я все зіпсував. Розлякав качок на озері. Качки — не такі й дурні. Довго не повертаються на місце, де їх сполохали.

Тож тепер у лісах під Новерськом на кілька пташок більше, ніж могло би бути, й менше на одного-єдиного пса — мене. Думаю, замість мене Господар взяв собі нормального собаку.

Але Господар любив мене, як умів.

Ви, люди, може, не усвідомлюєте цього, та кров завжди пахне по-різному. Пахне страхом чи щастям, ненавистю чи бажанням. Кров усіх вас видає. Принаймні мені.

Дорога до Львова

Дорогу від Новерська до Львова вистилають тумани. Стеляться, прикриваючи й без того невидиму дорожню розмітку. Може, тумани й з’їли її, білу захисну лінію, — тумани, дощі й протектори великих машин.

Водії пливуть за світлом на поворотах. Тут нікому не хочеться бути першим, бо нічого не видно попереду. Крім маячків того, хто був на твоєму місці на мить раніше. Перед тобою червоні вогні, білі — назустріч. Є така загадка, не знаю вже, де почув: дві ріки, біла й червона, течуть поруч, як зустрінуться — буде горе.

Погано, що не видно розмітки. Машине волосся липне до скла. Я лягаю на її голі коліна, щоб їй — тепліше. Вона ж його донька. Господаря. Він ще поруч, хоч і везе нас геть. І в цю мить я не знаю, як житиму без нього. Птах був того не вартий...

Я знаю, як це важливо — говорити. Коли тобі бракує чогось, уже знаєш його вагу... Може, вони ще поговорять? Не тепер, але коли Господар повернеться. А я все собі повторюю: Господар повернеться. Бо що я ще можу? І дівчинка мовчить. А вона ж могла би вмовляти, погрожувати, благати. Говорити хоч як.

Коли вивантажують речі з машини й Господар знову сідає за кермо, я вибігаю на порожню нічну дорогу.

Коли від тебе ідуть, треба бігти слідом і голосно гавкати — або кричати — що вмієш. Чи краще було би бігти мовчки, не видаючи себе? Берегти сили. Рвонути аж до Новерська чи Києва, чи... та хоч до Сан-Франциско! — куди б не поїхав Господар. Бо хто я тепер? Чий?

Фари засвітилися, готові влитися в червону ріку. Мотор загарчав на мене, як хижий пес. І Маша схопила мене за ошийник. Вона все розуміє: бо теж хоче бігти за батьком.

Невеличка жінка з втомленим обличчям підіймає валізи:

— Пішли, доню.

Не пішли. Побігли — за червоними вогниками. Маша не одразу мене відпустила й бігла разом зі мною чи, певно, прикриваючись мною, моєю вірністю. Автомобіль загальмував. Так голосно, що люди в сусідніх будинках й птахи на деревах, певно, прокинулися — визирнули з-під ковдр і крил.

Я думав, Маша нарешті щось скаже. Я сподівався на неї. А вона голосно дихала та мовчала. Й тоді Господар з розмаху заїхав мені по носі — як тоді, за качура. Як завжди. Майже не боляче.

Господар сказав:

— Тут дім! — як команду дав.

Дивна команда «Тут дім!» — я назавжди запам’ятав.

І ми пішли до мого нового дому. А Господар стояв і дивився вслід, щоби ми й не подумали бігти за ним.

Та Господар любив мене. Всі це знають. Клянуся своїм собачим чуттям, я чув запах любові й смутку. І навіть увечері вулиця все ще пахнутиме отак — любов’ю та смутком — аж до наступного ранку. Людям здаватиметься, ось-ось піде дощ. Але більше ніхто ні від кого в те літо не піде.

Новий дім

Залізна брама. Сходи пахнуть спиртом, котами і молоком, а ще... Хай мені бультер’єр! Слідів так багато, аж нудить. А блювати перед дверима — кепський початок знайомства. місті всюди так. Сотні отруєних місць — під’їздів, будинків, сходів, доріжок в парку.5 і 1

Я ледве плетуся, й на сходах мені ввижається чоловік з чорними вусами. В руках у нього тростина, набалдашник — у формі голови пуделя. Чоловік спускається нам назустріч — кожним прольотом. Знову і знову. Що за..

— Доброго ранку, Ярославе Теодоровичу.

— Добридень, пані Тамаро, — каже чоловік на рівні третього поверху, я дивлюся — тростина зовсім звичайна, без голови. — Мій Лумп до вашого під’їзду забіг, зараза. Ви не бачили? Ой, а це?..

— Пес, так. Подарували ось.

Чоловік сміється. Каже, гарненький я. На набалдашнику знову з’являється моя голова. І я обіцяю собі ніколи більше не дихати в цьому під’їзді. Я ще не знаю: в цьому

Я боюся людини з тростиною, її Лумп — мабуть, чорний великий дог або безсовісний бультер’єр. Я ненавиджу ці породи. Але чоловіка знову немає — назустріч нам ллється темрява.

Тамара мучиться із замком, аж поки зсередини їй не допомагає, штовхнувши двері, ще одна жінка. Цікаво, а чоловіки тут є?

— Дом! Заходь! — командує Маша пошепки. Маленький тихий солдат.

І я заходжу. Тут дім. Тут дім. Дім?

Новий дім для Дома.

5 і 1

Їх шестеро. І тільки один із них чоловік. Аж шестеро на дві кімнати та кухню. П’ятеро жінок різного віку.

Найстарша жінка велика. У великому кріслі, перед телевізором. Телевізор — у серці квартири чи й замість серця. А жінка ніби спеціально росла й росла, цілеспрямовано, аж поки не заповнила це своє крісло — собою. Жінка пахне ірисками, міцним чаєм, пранням, пігулками від болю у горлі, мукою, нитками й ще чомусь трохи — нафтою. Нафтою? Як це можливо? Я ще не знаю.

Інші жінки називають найстаршу бабусею або просто — «ба». А я думаю: до чого ж велика. Занадто. Я теж занадто великий — високий у гривці, не за стандартом. Я думаю про жінку: Велика Ба. Вона подобається мені, попри нафту.

А це ось Машина мати, Тамара, та сама, що замовляла люстру з богемського кришталю. Люстра висить над кріслом. Молодша сестра Тамари — рада бути молодшою. Можна б, певно, ще трохи молодшою, хоч на кілька років. Цій жінці сумно і трохи нудно. Можливо, життя тікає крізь пальці? Минає, певно, за вчителюванням — он як тхне від неї чорнилом та крейдою. Вчительку звати Ольгою. Це та, що в одній сорочці відчинила нам двері. Ольга красива. Не знаю, як на обличчі, бо ми, собаки, майже не розрізняємо ваших рис — але фігурка хороша. Крім крейди й чорнила, Оля — це книги, помада, невпевненість, теж трохи степу, потягів і доріг. А ще ця жінка пахне своєю донькою, передусім вона відчувається матір’ю й, мабуть, почувається так. Мамою Олею — так я буду її називати.

Темно-руде волосся Тамари яскравіше за Машине, бо пахне іранською хною. Жінці, певно, не більше тридцяти п’яти, невже вона зафарбовує сивину? Тамара — старша донька Великої Ба. Й це добре, що старша. Тамарі хочеться бути старшою. Най-най-старшою.

Руки її пахнуть содою, як руки жінки, що любить чистенький посуд. І шоколадом — мабуть, вона любить солодощі. І алкоголем — так, алкоголем руки теж пахнуть.

Кров Тамари — пульсуючі потічки гіркоти та віри. Ця жінка ще вірить у щось. Може, в те, що можна все виправити — в цій квартирі, в місті, країні, в її, Тамариному, житті. Тільки ж світ неслухняний, не слухається Тамари. Але вірити — правильно. І Тамара подобається мені попри запах горілки.

Тамара, як я, як Велика Ба, не звідси. А звідки? Цей дивний букет її тіла й крові — сплетіння судин і провулків малих містечок, і проспектів великих міст, степу, німого болота, галасливих потягів, листя лавсонії, чоловіків, лаку для нігтів...

Голова вже розколюється — від цих людей і цієї дурної квартири. Я хочу назад, до Новерська, там більшість людей принаймні відчувалися так, як і мають відчуватися люди з цього таки Новерська. Дім пахнув, як його мешканці. Мешканці — так, як дім. А тут щось розламалося.

Ні, мої нові знайомі, може, люди і непогані. Та здається, прийшли сюди, хоч і давно за моєю міркою, але чи то нізвідки — чи то звідусюди. Я не знаю — ще нічого не знаю, лежачи у вітальні, вслухаючись, обережно вбираючи в себе простір, де Господар наказав мені почуватися вдома.

Б’юсь об заклад, кучері Мами Олі теж мали би бути рудими, такими, як у Тамари та Маші, — он скільки веснянок на носі. Та Ольга пофарбувалася в русий, як у доньки. Донька ж, певно, вдалася у свого батька, а Оля хоче бути на неї схожа. Як поломка у плині часу: мати хоче бути схожою на доньку. Волосся пахне жахливо — хімічний завод.

Сестри Тамара та Ольга назвали доньок однаково: Марія й Марія. Дивно, навіть щенят в одному посліді називають на одну літеру — та ж не однаково. Ось у мене брати: Дік, Ден, Дрезден і Дональд.

Старшу, доньку Тамари, Машу ви уже знаєте. Це через неї я тут. Молодшу ж, доньку Мами Олі, всі звуть Марусею. Треба ж якось розрізняти. Маша й Маруся. Вочевидь, їх примудрилися назвати однаково ще тоді, коли, здавалося, полковникові доньки розлетілися з цього дому назавжди, й постійно жити під одним дахом двом Маріям не доведеться. теж. Зокрема й очі, я б не сказав, що гарні. Та є в них щось незвичайне. Неправильне? Так, «неправильне» — правильне слово. Й ще, Маруся мені весь час усміхається. Просто так. Бо немає, здається, ніяких причин. Хіба я такий смішний? Я відвожу погляд.

Марусі десь років шість — геть нічого за людською міркою. В неї русяві кіски та дивні очі. Ні, з їх кольором все в порядку. Й ніякої виняткової краси в цій дитині немає

А жінки не зводять з мене очей, чешуть мені живіт — несподіване задоволення. Обговорюють, як підуть гуляти зі мною до парку — всі разом. Так, навіть Ба зійде зі свого крісла, як сходять із неба.

Я рахую їх: Велика Ба, її доньки — Тамара та Ольга, дві онуки-Марії. Раз, два, три, чотири, п’ять... П’ятеро жінок різного віку та один чоловік — віку дуже виразного. З білою, зовсім, як у мене, головою. В людей лише зрідка буває таке волосся — не сіро-сиве, як перші приморозки, а біле, наче глибокий сніг. Коли такий випадає, коли він ще цілий, без дірок, залишених людськими чоботами й нашими лапами, вже знаєш: йому залишилося недовго.

Єдиний чоловік у цьому галасливому домі — мовчить. Телевізор гомонить, жінки несміливо говорять, а він — мовчить. Мовчки пахне землею та хлібом, яблуками, серцевими ліками, і — несподівано для старого — машинним маслом, вітром і керосином.

За вікном сіріє. Спати вже ніхто не лягатиме.

Найкрасивіший

Пальці рухаються вздовж вуха. На жаль, саме того, з дефектом. Я нервую. Людина, навіть маленька, обов’язково помітить брунатно-жовту огидну пляму. Через неї моє вухо, мабуть, виглядає брудним, як в якого-небудь безхатченка. А люди ж оцінюють, люди завжди нас оцінюють. Ми їх, звісно, теж. Та тільки в людей більше влади. В людей завжди було більше влади — навіть тоді, коли ми, пси, ще були вовками. Бо ми все ще були вовками, а люди вже стали людьми.

І ми вечорами ходили колами довкола людського світла, довкола тепла, довкола запаху м’яса — як планети довкола зірки. І якогось щасливчика людина підпустила поближче. На крок, на два, ближче, ближче — навіть дозволила підібрати рештки вечері, кістки, сухожилля. Що це було? Співчуття до одвічного ворога, нехай голодного і худого? Бо навряд стародавній мисливець розраховував на дарвінівські механізми добору. Але той, хто йому довірився, вижив. Вижив і став моїм предком. А та людина — першим господарем.

Хоча це дівча, яке водить пальцями тепер вже моєю спиною, мабуть, і не людина ще — так, допитливе, грайливе щеня. Все усміхається — зуби малі й нерівні. Це не я смішний — Маруся смішна.

Пальчики торкаються носа — лоскотно. І я теж усміхаюся, як умію. Думаю, тепер ми двоє виглядаємо дурненькими.

— Марусю, ти обережно? Все-таки це собака.

Натрапивши на мої ікла, пальці тікають. Ні-ні, Марусю, вернися, я ж зовсім безпечний. Пес, а не вовк. І дівчинка ніби чує мене — пальчики повертаються. Вона знову торкається мого носа і оголошує:

— Холодний і мокрий. Значить, Домік почувається добре!

Що? Домік? Так мене ще ніхто не називав.

Ранкове сонце світить крізь візерунки білого тюлю. Знову заглядає в кімнату Марусина мама:

— Все добре?

Звісно, добре. Ніхто і ніколи ще так мене не голубив. Ця мала просто диво — й дивачка. Справді дивачка. Я бачив, як вона й стіни гладить — голубить так само ніжно, як і мене.

А Тамара зауважує голосно, мовляв, треба робити ремонт, світлі шпалери потемніли від часу, та, головне, — від Марусиних пальців.

— Не треба ремонту! — просить мала. — Я кожну дірочку на шпалерах знаю. Я їх люблю...

— Нічого, вивчиш нові, — відповідає Тамара. — Ти ж і нові шпалери нам зіпсуєш?

Я довго не розумію. Потім хочу спитати: невже зовсім нічого? Зовсім нічого Маруся не бачить? Але як я спитаю. Маруся, втім, усе одно відповідає мені. Дитина, видно, вміє читати думки — принаймні собачі:

— Ти, може, не розумієш, — зітхає. — Я зараз тебе не бачу, — Маруся зупиняється, ніби справді міркує, чи здатен я розуміти. Вочевидь, вирішує й додає: — Але ти не думай, я пам’ятаю, як виглядають собаки. Я бачила їх раніше. І ще, Доміку, я знаю, що ти найкрасивіший.

Ці слова водночас зворушливі та образливі. Ніхто й ніколи не називав мене найкрасивішим — окрім дівчинки, яка не бачить мене.

А сліпота, виявляється, не пахне нічим. Нічим особливим. Маруся пахне карамеллю, містом, шампунем з ромашкою, матір’ю та любов’ю.

Тільки я трохи розгублений. Сам я відчуваю свою німоту — неможливість відповісти людям їхньою мовою. Але ніколи не зустрічав я людини, в якої не було б чогось такого ж важливого. А мені, якщо чесно, здавалось до того, що люди мають усе. Крім, звісно, чуття собачого. Та я собі міркував, що його вони проміняли колись на слух і вміння балакати, на зір, досить гострий, аби цілити в звірів з рушниці. Я сприймав це як певну справедливість. Навіть контракт.

На що ж Маруся могла поміняти зір? І чи можна помінятись назад? Маруся обіцяє, що колись неодмінно мене побачить. Що ж, цікаво, чи й тоді вона назве мене найкрасивішим.

Туман

Мені наснилося, що розмітку на дорозі від Львова до Новерська, білу, як молоко, з’їв кіт на ім’я Туман. Він прийшов і сказав мені — я всю її з’їв, і дві річки зустрілися — біла й червона. Я завив уві сні, й Маша скочила в ліжку. Ввімкнули світло: не було кота, й розмітки не було, ми всі були вдома — тобто не вдома, а тут, в цій львівській квартирі на вулиці Лепкого.

Вранці в квартирі тихо. І тихо в обід, тільки гримотять тарілки. Маруся передає мені під столом півкотлети — я відмовляюся, це не котлета, суцільний хліб. Я тицяюся в коліна Маші, та Маша легенько мене відштовхує: «Доме, не можна». Маша вся в батька.

Лунає дзвінок. Я сіпаюся, наче від першого пострілу. Тамара підіймає слухавку, довго мовчить. Врешті каже:

— Так. Ясно. Жахливо. Мені шкода.

З її голосу геть неясно, що саме жахливо й чи їй насправді шкода — та я чую, як в ній виростає, підіймається ця її гіркота, вихлюпується крізь очі. Ні — певно, здалося. Тамара повертається до столу — очі сухі. Доїдає, кидає Мамі Олі, немов мимохідь: треба поговорити. Потім кличуть і Машу.

Ввечері, коли я знову труся об Машині ноги, вона штовхає мене вже з такою силою, що я вилітаю з-під столу. Боляче. Маша вся в батька.

— Маш, ти чого? Собака ж то тут при чому? — питає Тамара.

Маша пахне, як качур — той самий. І я розумію: це ніщо інше, як лють. Дівчина вибігає з-за столу, й чути, як гупають двері в спальні. Люди за столом переглядаються, і Велика Ба каже:

— Нічого. Ну що ж...

— Краще б не їздила, — говорить Тамара й встає, щоб іти за донькою, та сідає на місце. — Та ладно. Поговоримо потім.

Я вже не наважуюся випрошувати нічого зі столу. Тим більше, й на вечерю у цьому домі теж немає нічого м’ясного.

Я лежу і дивлюся крізь примружені очі на люстру, яку Господар привіз сюди з неіснуючої країни. Здається, вона називалася Чехословаччина. Так, точно. Світло мене заспокоює. Дивні, дивні тут люди. Але Господар скоро за мною приїде.