Джозеф Антон

Пролог. Перший чорний птах

Потім, коли навколо нього вибухнув світ, а фатальні чорні дрозди обліпили каркаси драбин на шкільному майданчику, він аж розсердився на себе, що забув ім’я репортерки Бі-бі-сі, яка сповістила про завершення його колишнього життя й початок, уже невдовзі, нового похмурого існування. Вона зателефонувала на домашній номер, навіть не сказавши, звідки взяла його. «Як то себе почувати, — запитала вона, — коли знаєш, що аятола Хомейні виніс тобі смертний вирок?» Вівторок у Лондоні видався сонячний, однак запитання вмить погасило світло. Відповідав, уже не тямлячи себе: «Та зле почуваюся». У самого ж промайнуло: я мертвий. Подумав про відміряну йому кількість днів і дуже боявся, щоб їхнє число не було однозначним. Поклав телефонну слухавку і швидко побіг сходами з кабінету донизу на перший поверх свого вузького іслінґтонського[2] будинку, що тулився до таких самих будинків. Похапцем заходився зачиняти і замикати на засуви дерев’яні віконниці у вітальні. Відтак кинувся замикати ще й вхідні двері.

Був день святого Валентина, проте з дружиною — американською романісткою Маріан Віґґінґс — він уже не ладнав. Шість днів тому вона призналася, що нещаслива у шлюбі, бо їй «нестерпно тяжко» з ним, хоча той шлюб тривав яких шість місяців, до того ж і він усвідомлював помилковість свого одруження. Тепер вона не зводила з нього очей, а він метався по кімнатах, засмикуючи штори, перевіряючи віконні шпінгалети, а його збуджене звісткою тіло тіпалося, немов крізь нього пропускали електричний струм, тож довелося пояснювати, в чому річ. Вона відреагувала спокійно, почавши розмірковувати над їхніми подальшими діями. Навіть ужила слово ми. Досить сміливо з її боку.

До будинку під’їхав автомобіль, відряджений телекомпанією Сі-бі-ес. Він мав саме їхати до студії «Амерікен нетворкс» у Боувотер-хаусі, що в Найтсбриджі, для участи у ранковій телепередачі, яку по супутниковому зв’язку транслювали у прямому ефірі.

— Мушу йти, — сказав він, — це ж бо прямий ефір. Не можу просто взяти та й не з’явитися.

Дещо пізніше того самого дня в православній церкві на Москоу-роуд у Бейсвотері мала відбутися панахида по його другові Брюсу Четвіну. Не минуло ще й двох років, як він святкував своє сорокаріччя у Гомер-енді, себто в будинку Брюса, що в графстві Оксфордшир. Брюс помер від СНІДу, а тепер смерть стукала і в його двері.

— А панахида? — запитала дружина. Він не знав, що відповісти. Відімкнув вхідні двері, вийшов на вулицю, сів у авто і поїхав, а оскільки від’їзду не надавав якогось особливого значення, то й гадки не мав, що повернеться до будинку — свого дому впродовж п’яти років — аж за три роки, коли той будинок уже не належатиме йому.

Діти в містечку Додеґа-бей, що в Каліфорнії, співають у класі сумну безглузду пісеньку. Причісувалась вона лиш раз на рік, ля-ля-ля, тра-ля-ля. А надворі дме холодний вітер. Єдиний чорний дрізд злітає з неба донизу і сідає на каркаси драбин для лазіння на дитячому майданчику. Ця дитяча пісня — дуже коротенька з приспівом. Вона має початок, але не має кінця. Весь час іде по колу. І з кожним помахом руки сльози гіркі капали, ля-ля-ля, тра-ля-ля, йой-йой-йой, ох, ох, ох. На драбині сидять чотири чорні дрозди, а до них підлітає п’ятий. А в школі співають діти. На драбинах уже можна угледіти сотні чорних дроздів, а ще тисячі, як та кара єгипетська, сповнюють небо. Почалася пісня, котрій нема кінця-краю.

Коли злетів донизу перший дрізд і всівся на драбині, то здавався якимсь незвичайним, особливим, окремішнім. Однак нема тут потреби виводити загальну теорію і говорити про ширше бачення речей з огляду на їхній теперішній стан. Опісля, вже на початку кари, люди легше впізнаватимуть провісника смерти у першому чорному птахові. Та коли він сідав на горішній щабель драбини, то здавався лишень однією пташкою.

У наступні роки він маритиме цим видовищем, розуміючи, що його розповідь — це щось таке як пролог: розповідь про мить, коли прилетіла перша пташка. Розповідь про нього; вона незвичайна, особлива, окре-мішня. Ніхто не схильний робити з цього якихось висновків. Мине десяток років з лишком, коли оповідь розростеться і затулить небо, наче той архангел Джебраїл, піднімаючись на небосхилі, немов пара літаків, що врізаються у височезні будівлі, ніби кара вбивчих птахів у великому фільмі Альфреда Гічкока.

Того дня він став головною новиною на Сі-бі-ес. Люди з відділу інформації на різних моніторах уже вимовляли слово, яке невдовзі, як камінь, повісять йому на шию. Вживали вони те слово, наче синонім до «смертної кари», тож йому хотілося сперечатися з ними й педантично доводити неправомірність такого вживання. Проте відтоді для більшости людей у світі воно стане саме символом смертної кари. Для нього також.

«Сповіщаю гордий мусульманський народ усього світу про засудження на смерть автора книжки «Сатанинські вірші», а також усіх причетних до видання тієї книжки, хто знав про її зміст і виступив проти ісламу, Пророка й Корану. Закликаю всіх мусульман ужити необхідних заходів і стратити названих осіб, хоч би де ви їх виявили». Хтось дав йому роздруківку цього тексту, коли супроводжував на інтерв’ю до студії. Знову ж таки, його колишньому внутрішньому «я» захотілося щосили заперечувати і протестувати, цього разу вже проти слова «засудження». Це ж не вирок, винесений судом, право-чинність якого він визнає, або ж судом, що має над ним юрисдикцію. Це — едикт жорстокої людини, яка помирає. Проте він добре усвідомлював недоречність своїх колишніх звичок. Тепер він уже мав інше внутрішнє «я». Він став людиною в центрі урагану, вже не тим Салманом, якого знали його друзі, а тим Рушді, котрий написав книжку «Сатанинські вірші», назву якої спотворили, відкинувши означений артикль. «Сатанинські вірші» з означеним артиклем — це назва роману. «Сатанинські вірші» без артикля — це вірші, які є сатанинськими, а він — їхній сатанинський автор «сатана Рушді», таке собі нашвидкуруч намальоване рогате страхіття чи повішений чоловік з виваленим червоним язиком на плакатах демонстрантів у далекому місті. Повісьте сатану Рушді. Як легко стерти минуле людини й створити його нову версію, неспростовну версію, з якою боротися, як здавалося, просто неможливо.

Король Чарльз І не визнав леґітимности винесеного йому вироку. Та це не завадило Оліверу Кромвелю все ж таки відтяти йому голову.

А він — не король. Він лишень письменник.

Тому поглянув на журналістів, що блимали на нього очима, і подумав: мабуть, саме так люди дивилися на тих, кого підсаджували до шибениці, провадили до електричного стільця чи ґільйотини. Один зарубіжний кореспондент наче аж прилип до нього зі своєю прихильністю.

Тож він запитав у доброзичливця, як слід сприймати Хомейні. Наскільки він серйозна людина? Це його риторичне красномовство, а чи справді щось небезпечне?

— Не надто переймайтеся всім цим, — сказав журналіст.

— Він щоп’ятниці карає на горло президента США.

Коли ж під час ефіру пролунало запитання про його реакцію на загрозу, то відповів: «Шкода, що не написав чогось іще гострішого».

Він пишався своєю відповіддю — і тоді, і завжди. То була правда. Як на нього, його книжка не містила чогось критичного щодо ісламу, проте, за його ж висловом у той день на американському телебаченні, релігія, чиї лідери так себе поводять, вочевидь, таки заслуговувала на критику.

Після інтерв’ю йому сказали, що телефонувала дружина. Тому зателефонував додому.

— Не приходь сюди, — застерігала вона. — Під будинком на тебе чекає сотні дві журналістів.

— Їду тоді до аґенції, — сказав він. — Пакуй валізи й чекай мене там.

Його літературна аґенція «Вайлі, Ейткен і Стоун» містилася в будинку з білим тиньком на Ферншоу-роуд у Челсі. Під її стінами — жодного журналіста; мабуть, світова преса не чекала від нього приїзду до свого аґента у цей тривожний для нього час, та коли він увійшов досередини, то в будинку, здавалося, дзеленчали геть усі 22 телефони — всім хотілося щось про нього знати. Його британський аґент Ґіллон Ейткен поглянув на нього з немалим подивом. Він саме розмовляв з британсько-індійським членом парламенту від Східного Лестерширу Кейтом Вазом. Затулив рукою слухавку й пошепки запитав:

— Поговориш із цим чоловіком?

Під час телефонної розмови Ваз назвав колотнечу навколо фетви «страхітливим, абсолютно страхітливим явищем» й пообіцяв свою «цілковиту підтримку». Кілька тижнів потому він опинився серед чільних промовців на демонстрації проти «Сатанинських віршів», на яку зібралося понад три тисячі мусульман, і назвав подію «одним із найбільших днів в історії ісламу та Великої Британії».

І тут виявилося, що він неспроможний думати про щось віддалене і не має поняття, яким тепер має стати його життя або ж які плани йому слід будувати. Міг зосередитися хіба що на невідкладному, а невідкладним була панахида по Брюсу Четвіну. «Дорогенький, — сказав Ґіллон, — вважаєш за потрібне все ж таки поїхати?» Якусь хвилю він розмірковував. Але ж Брюс був його близьким другом. «Та до сраки все це, — сказав він, — таки поїду».

Примчала Маріан з помітним збентеженням у погляді після натовпу фотографів під будинком на Сент-Пітерс-стрит, 41. Наступного дня той погляд з’явиться на перших сторінках усіх британських газет. Одна з газет навіть означить той погляд аршинними літерами: ОБЛИЧЧЯ СТРАХУ. Вона була малослівною. Він також. Сіли у чорний «сааб», і він повів авто через парк до Бейсвотер. Ґіллон Ейткен зі стурбованим виразом обличчя і довгим кволим тілом, що зібгалося на задньому сидінні, також поїхав з ними.

Його мати й наймолодша сестра жили в Карачі. Що тепер буде з ними? Його середульша сестра, яка давно покинула отчий дім, мешкала в Берклі, що в Каліфорнії. Чи не загрожує і їй небезпека? Старша сестра Самін, його «ірландська близнючка», мешкала із сім’єю у Вемблі, в одній із північно-лондонських околиць, неподалік великого стадіону. Як захистити їх? Як захистити сина Зафара, якому виповнилося лишень дев’ять років і вісім місяців і який жив зі своєю мамою Кларисою в будинку на Берма-роуд, 60, одразу за Ґрін-Лейнс, біля Клісольд-парку. В ту мить Зафарове десятиріччя видавалося далеким-далеким. «Тату, — запитав Зафар, — а чому ти не напишеш для мене книжки, ну, яку можна було б і мені читати?»

Тоді він згадав про рядок із «St. Judy’s comet» — пісні Пола Саймона, написаної у формі колискової для свого малого сина. «Якщо мені сина не заколисати, буду поганим я татком». «Гаразд, сину, — відповів він. — Давай закінчу книжку, над якою тепер працюю, а тоді напишу для тебе. Домовилися?» «Домовилися». Він уже закінчив і опублікував ту книжку, і тепер, скоріш за все, не матиме часу для написання наступної. Ніколи не порушуй даної дитині обіцянки, подумав він, а тоді його винахідливий розум додав ідіотське продовження, а хіба смерть автора не може стати вагомим виправданням?

З голови не виходили думки про всілякі вбивства.

П’ять років тому вони з Брюсом Четвіном подорожували по австралійському «червоному центрі» і в Еліс-Спринґсі помітили ґрафіті «БІЛА ЛЮДИНО, ЗДАВАЙСЯ, ТВОЄ МІСТО ОТОЧЕНЕ», тож він з натугою підійнявся на гору Аєрс-Рок, у той час як Брюс, що вихвалявся недавнім сходженням до базового табору на Евересті, рвонув уперед і вибіг на гору, ніби на якийсь пагорб; потім слухали, як місцеві мешканці розповідають байки про випадок з «дитям і дінґо[3]», перегодя поселилися у задрипаному мотелі «Інленд», де не давніше як торік сталася трагічна подія: тридцятишестирічному дальнобійнику на ймення Дуґлас Креб відмовили у випивці через те, що був уже п’яний, і дальнобійник затіяв сварку з барменом, а після того, як його таки виштовхали надвір, він заліз у кабіну, розігнав свою фуру — і на повній швидкості врізався у бар, убивши п’ятьох людей.

Креб давав свідчення в аліс-спринґському суді, тож вони пішли послухати. Водій був скромно вдягнений, з опущеними очима, говорив рівним низьким голосом. Наполягав, що не міг скоїти того вбивства, і коли його запитали, чому він настільки впевнений у цьому, то відповів, що сидить за кермом фур уже багато років і «доглядає за ними, наче вони його власні» (тут запанувала тиша, в якій учувалося невимовлене слово «діти»), тому наполовину розтрощена фура ніяк не могла стати наслідком його власного вчинку. Після почутого присяжні стали помітно жорсткішими, й усі зрозуміли, що його визнають винним. «Авжеж, — пробурмотів Брюс, — він каже цілковиту правду».

Той убивця цінив фуру більше за людське життя. П’ять років потому на його шляху також могли з’яви-тися люди, які б захотіли стратити письменника за його богохульні слова, і віра або ж особливе розуміння віри перетворилися б на автомобіль, котрий вони любили б більше за людське життя. До того ж, це його не перше богохульство, нагадав він собі. Їхнє з Брюсом сходження на Аєрс-Рок тепер також підпало б під заборону. Скеля, повернена власнику-аборигенові з її прадавньою назвою Улуру, перетворилася на священну гору, тож для скелелазів тепер зась на неї підійматися.

Повертаючись 1984 року з тієї австралійської поїздки, вже в літаку він почав розуміти, якими стануть «Сатанинські вірші».

Служба Божа в єпархіальному православному соборі святої Софії, побудованому й багато оздобленому 110 років тому в такий спосіб, аби нагадувати величний собор стародавньої Візантії, йшла дуже звучною і таємничою грецькою мовою. А ритуал був по-візантійському пишним. Ла-ла-ла Брюс Четвін, співали речитативом священики, ла-ла-ла Четвін ла-ла. Вони підводилися, вони сідали, вони вклякали, вони вставали, а тоді знову сідали. Повітря сповнилося смородом кадильного диму. Пригадав, як батько ще дитиною взяв його у Бомбеї на молебень на свято Ід уль-Фітр. Там на ідґа, себто на полі для моління, геть усе було арабським, усі багацько разів нахилялися чолами до землі, а тоді вставали з долонями попереду себе, наче з розгорнутими книжками, а ще багато бубоніли незнайомих слів мовою, якою він не розмовляв. «Роби так, як я», — сказав йому тато. Вони не були релігійною родиною і дуже рідко відвідували такі церемонії. Він ніколи не вчив молитов і не знав їхнього значення. Ця випадкова молитва з імітацією та мимовільною рутиною стала усією його релігійною наукою. Тому незрозуміла відправа у церкві на Москов-роуд викликала знайомі почуття. Вони з Маріан сиділи біля Мартіна Еміса[4] та його дружини Антонії Філліпс. «Щось аж переживаю за тебе», — сказав Мартін, обіймаючи його.

«Я і сам переживаю за себе», — відповів він. Ла Четвін ла Брюс ла. Романіст Пол Торо сидів на лаві позаду нього. «Боюся, Салмане, аби наступного тижня ми не прийшли вже тебе поминати», — сказав він.

Коли вони з Маріан тільки прибули на панахиду, то біля церкви стояло лишень кілька фотографів. Зазвичай письменники не принаджують натовпу папараці. Мірою того як тривала служба, всередину до церкви почали заходити журналісти. Одна незрозуміла релігія виконувала обов’язки господині дому для новини, витвореної незрозуміло-насильницьким нападом іншої релігії. Однією з найгірших сторін того, що сталося, — написав він пізніше, — було те, що незрозуміле стало зрозумілим, а неймовірне — ймовірним.

Закінчилася служба, й до нього почали протискуватися журналісти. Ґіллон, Маріан і Мартін намагалися не пропускати їх. Один настирливий сірий чолов’яга (сірий костюм, сіре волосся, сіре обличчя, сірий голос) таки протиснувся крізь натовп, тицьнув йому під ніс магнітофон і почав ставити дурні запитання.

— Даруйте, — відповів він. — Але я прийшов на панахиду по своєму другові. Не личить тут брати інтерв’ю.

— Ви не зрозуміли, — сказав сірий чолов’яга дещо спантеличено, — я з «Дейлі телеграф». Вони прислали мене сюди спеціально.

— Ґіллоне, мені потрібна твоя допомога, — сказав він.

Ґіллон нахилився зі своєї вражаючої висоти до репортера і промовив настійливо та ще й з неповторно величним акцентом:

— Пішов до сраки.

— Вам не слід так зі мною розмовляти, — сказав чоловік із «Дейлі телеграф». — Я навчався у приватній школі.

На тому комедія і закінчилася. Коли ж вийшов на Москов-роуд, то побачив, що вулиця аж кишить журналістами, які, немов ті трутні, що шукають матки, намагалися допхатися до нього, а фотографи вилазили один одному на спини, споруджуючи хиткі гірки, котрі потім разили очі спалахами. Стояв і кліпав очима, не знаючи куди податися і що робити.

Здавалося, шляхи для втечі відрізані. До авто, припаркованого за сотню ярдів нижче, не пробитися, бо всюди чатували люди з фотоапаратами і мікрофонами — люди, що навчалися у школах різного типу, а також ті, кого прислали спеціально. На порятунок прийшов друг з Бі-бі-сі Алан Єнтоб, телевізійний режисер, з яким він познайомився вісім років тому, коли Алан працював над «Ареною» — документальним фільмом про молодого письменника, який щойно опублікував добре прийнятий критикою роман «Опівнічні діти». Алан мав брата-близ-нюка, проте люди часто казали: «Салман схожий на тебе, ніби він твій брат-близнюк». Обидва не погоджувалися з такою думкою, та вона далі собі побутувала. Тому сьогодні для Алана, мабуть, геть не годилося, щоб його прийняли за несправжнього брата-близнюка.

Аланове авто з Бі-бі-сі під’їхало під саму церкву. «Сідай», — сказав він, і вони поїхали геть від галасливих журналістів. Кружляли навколо Нотинґ-Гіллу, поки не розійшовся натовп біля церкви, а тоді повернулися до місця, де стояв припаркований «сааб».

Коли вони з Маріан сіли у своє авто і раптом опинилися наодинці, то запанувала гнітюча для обох тиша. Радіо не вмикали, знаючи, що в новинах повно бруду. «Куди поїдемо?», — запитав він, хоча обоє добре знали куди. Маріан нещодавно найняла невелику напівпідвальну квартиру в південно-західному кутку іслінґтонського Лонсдейл-сквер, поблизу будинку на Сент-Пітерс-стрит, під приводом, що їй потрібна власна робітня, проте насправді через дедалі більше напруження в їхніх стосунках. Мало хто знав про існування тієї квартири. Там матимуть вони досить простору і часу для того, щоб оцінити ситуацію й ухвалити потрібні рішення. Їхали до Іслінґтона мовчки. Здавалося, нема про що говорити.

Маріан була хорошою письменницею і чудовою жінкою, проте поступово він почав дізнаватися про речі, які йому геть не подобалися.

Коли вона переїхала до його будинку, то залишила на автовідповідачі редактора журналу «Ґранта» Білла Бюфорда повідомлення про те, що номер її телефону змінився. «Він може здатися тобі дещо знайомим, — казала вона, а тоді після тривожної, на думку Білла, паузи: — Все ж таки я його заарканила». Запропонував він їй вийти за нього заміж у дуже емоційному стані після батькової смерти в листопаді 1987 року, і стосунки між ними майже одразу почали псуватися. Його найближчі друзі Білл Бюфорд, Ґіллон Ейткен і його американський колега Ендрю Вайлі, а також гайанська актриса й письменниця Полін Мелвіл, а ще його сестра Самін, яка завжди була йому ближчою за всіх інших, по черзі зізнавалися у своїй неприязні до неї, як це зазвичай роблять друзі, коли стосунки в людей псуються, тому він вважав, що цього не варто брати близько до серця. Та й він також кілька разів спіймав її на брехні, і це його сильно вразило. За кого вона мене має? Вона часто набирала невдоволеного вигляду і дивилася кудись у далечінь понад його плечима, розмовляла з ним так, гейби зверталася до якогось привиду. Його завжди приваблював її інтелект і здоровий глузд, який нікуди не дівався, а також фізична врода -водоспад золотисто-каштанового волосся та широка повногуба американська усмішка. Проте вона була якоюсь загадковою, й іноді йому здавалося, що він одружився з незнайомкою. Жінкою в масці.

Тієї післяобідньої пори їхні особисті стосунки відійшли на задній план. Того дня по вулицях Тегерана крокували юрби, несучи плакати із його обличчям, зображеним із виряченими очима, схожими на обличчя трупів у «Птахах» Гічкока — з почорнілими, кривавими, подзьобаними птахами очними яблуками. Сьогодні вони переймалися іншим: невеселими валентинками, бородатими чоловіками, закутаними жінками і злісним старим, що помирав у своїй затемненій кімнаті і з останніх сил намагався зажити собі ще більше темної слави. Після приходу до влади імам умертвив не одного з тих, хто допоміг йому здобути ту владу, а також усіх тих, хто йому не подобався. Феміністів, уніоністів, соціалістів, комуністів, гомосексуалістів, повій, а також своїх колишніх помічників і заступників. У «Сатанинських віршах» зображено саме такого імама — імама, що перетворився на чудовисько, а його гігантський рот проковтнув власну революцію. Справжній імам ще й утягнув свою країну у безглузду війну із сусідами; загинуло ціле покоління молодих людей, і лишень тоді старий мусив схаменутися. Він заявляв, що укласти мир з Іраком — це все одно, що проковтнути ложку отрути, проте він усе ж таки її проковтнув. Відтак мертві повстали проти імама, і його революція стала непопулярною. Виникла потреба у згуртуванні вірних, і тут йому нагодилася книжка і її автор. Книжка — творіння диявола, тож її автор — диявол, і він уже має ворога, якого так потребував. А ось той автор у напівпідвальній квартирі в Іслінґтоні тулиться до все ще своєї, проте майже чужої, дружини. Це і був диявол, так необхідний імамові, що помирав.

Тепер же після закінчення уроків у школі він мав побачитися із Зафаром. Зателефонував Полін Мелвіл і попрохав її приїхати до Маріан, поки він навідуватиме сина. На початку 1980-х вона була його сусідкою по Гайбері-Гіллі — ясноока сердечна актриса змішаного походження, що жваво жестикулювала, завжди готова щось розповісти про Гайану, де один з її мелвільских пращурів зустрів письменника Івліна Во, познайомив його з тамтешнім оточенням і, мабуть, став, як вона думала, прообразом містера Тодда, старого божевільного простака, який силоміць притягнув Тоні Ласта в джунґлі і змушував у «Жмені праху» безкінечно читати вголос Діккенса; про порятунок свого чоловіка Анґуса з Іноземного леґіону, коли вона стала на воротях форту й голосила, допоки його звідти не випустили; про роль мами Адріана Едмондсона в телевізійному серіалі «Молоді». Вона мала славу непоганої комедійної артистки й витворила собі чоловічий образ, який «став настільки навіженим і жахливим, що мені довелося припинити його грати», казала вона. Написала кілька оповідань про Гайану. Вони виявилися навіть дуже непоганими, і коли вийшла друком її перша книжка «Перевертень», то їх геть усі хвалили. Цій непохитній, проникливій і відданій товаришам жінці він довіряв беззастережно. Прийшла одразу без зайвих слів, незважаючи на свій день народження та на своє несприйняття Маріан. Йому відлягло від серця, коли покидав Маріан у напівпідвальній квартирі на Лонсдейл-сквер, а сам їхав на Берма-роуд. Чудовий сонячний день, дивовижна зимова осяйність якого неначе докоряла геть не чудовим новинам, добігав кінця. В Лондоні у лютому діти зі школи повертаються вже затемна. Коли дістався до будинку Клариси й Зафара, то там уже чекала на нього поліція.

— А ось і ви, — сказав поліцейський. — А ми ламаємо собі голову, куди ж це ви подалися.

— Тату, а що сталося? — на обличчі сина з’явився вираз, який ніколи не повинен з’являтися на обличчі дев’ятирічного хлопчика.

— Я йому кажу, — пояснювала жваво Клариса, — що тепер тебе охоронятимуть, аж поки все не минеться, і все буде добре. — І обійняла його, чого не робила вже впродовж п’яти років, відколи розпався їхній шлюб. Вона була першою жінкою, яку він покохав. Зустрілися вони 26 грудня 1969 року, за п’ять днів до завершення шістдесятих, коли йому виповнилося двадцять два роки, а їй — двадцять один. Клариса Мері Луард. Мала стрункі ноги і зелені очі, того дня була одягнена в хіпівську дублянку, а її червонувато-брунатні дрібні-кучерики стягувала вузька пов’язка, тож перед її блиском не встояло жодне юнацьке серце. Вона мала друзів зі світу поп-музики, які називали її Щаслива (хоча те ім’я такою ж мірою щасливо щезло разом з неймовірним десятиліттям, що й породило її ім’я), і маму-пиячку, а ще тата, який був пілотом літака наведення, повернувся з війни контуженим і зістрибнув з будинку, коли їй виповнилося п’ятнадцять років. Вона ще мала англійського гончака на ймення Крихта, і він пісяв на її ліжко.

Багато чого в ній було такого, що ховалося за її зовнішньою яскравістю; вона не хотіла, щоб люди бачили її похмурою, і коли меланхолія все ж таки змагала, то йшла до своєї кімнати й зачиняла двері. Можливо, відчувала всередині батьків смуток і боялася, що він також захоче її здолати і зіштовхнути з даху будинку, як це він учинив з батьком, тому зачиняла двері щільно, допоки все миналося. Вона отримала ім’я трагічної героїні Семюела Річардсона, бо якийсь час навчалась у Гарлоу. Клариса з Гарлоу — дивне відлуння іншої Клариси Гарлоу, ще одного самогубства в її оточенні, цього разу з літературного твору; ще одне відлуння, якого треба було боятися й прикривати його своєю осяйною усмішкою. Її мати Лавінія Луард також мала незвичне прізвисько Лаві-Лу-Лазничка і топила у склянці джину сімейну трагедію, розчиняючи її там, аби мати змогу грати зі своїми залицяльниками роль веселої вдови. Спочатку був одружений колишній гвардійський полковник на ймення полковник Кен Світінґ, який приїжджав з острова Мен, але не покинув своєї дружини, так і не наважився цього зробити. Перегодя, коли еміґру-вала у містечко Міхас, що в Андалузії, у неї з’явилася ціла вервечка європейських нікчем, охочих пожити за її рахунок і якнайбільше потратити її грошенят. Лавінія надзвичайно опиралася наміру своєї доньки спочатку жити, а тоді одружитися з дивним довговолосим індійським письменником, про чиє сімейне походження вона знала дуже мало і який не скидався на багатія. Вона підтримувала дружні стосунки з родиною Левортів з Вестергема у графстві Кент, і їй дуже хотілося, щоб син Левортів Річард, бухгалтер за професією, цей блідий, кістлявий хлопець з білявим волоссям Енді Воргола, побрався з її чудовою донькою. Клариса вже приходила на побачення до Річарда, аж тут почала таємно зустрічатися з довговолосим індійським письменником, і лишень через два роки вибрала одного з-поміж них, коли січневого вечора 1972 року письменник улаштував входини до своєї щойно найнятої квартири на Кембридж-ґарденс біля Ландброук— Ґров, а вона зважилася приїхати до нього; відтоді вони не розлучалися. Вибирають завжди жінки, а чоловікам залишається тільки дякувати долі, якщо їм пощастило стати обраними.

Усі роки їхніх жадань, кохання, шлюбу, батьківства, подружньої невірности (здебільше його), розлучення й дружби ввібрали в себе її обійми того вечора. Надзвичайна подія затопила їхній біль і змила його, а під болем лишилося щось давнє й глибоке — те, що не розтріскалося. Також вони були батьками цього чудового хлопчика, а як батьки вони завжди жили в єдності й злагоді. Зафар народився у червні 1979 року саме тоді, коли він завершував «Опівнічних дітей». «Схрести ноги, -казав він їй, — я пишу так швидко, як тільки можу». Якось пополудні була хибна тривога, і він подумав: «Дитя народиться опівночі», але цього не сталося, і дитя народилося в неділю 17 червня о 14:15. Він використав цей факт у присвяті роману. Зафару Рушді, який усупереч усім очікуванням народився пополудні. Тепер, коли йому виповнилося дев’ять з половиною років, він схвильовано питав: А що сталося, тату?

— Нам потрібно знати, — казав офіцер поліції, — про ваші найближчі плани.

Якусь мить він думає, перш ніж відповісти:

— Мабуть, поїду додому, — нарешті відповідає він, а застиглі пози людей в уніформах підтверджують його підозри.

— Ні, сер, я вам би цього не радив.

І тоді він розповідає їм геть усе про напівпідвальне приміщення на Лонсдейл-сквер, де на нього чекає Маріан.

— Про ту квартиру багато хто знає як про місце, куди ви вчащаєте?

— Ні, офіцере, майже ніхто.

— Гаразд. Коли повернетеся додому, то сьогодні без нагальної потреба не виходьте з помешкання. Всюди відбуваються мітинги, про їхні наслідки ми вам повідомимо завтра вранці. Доти вам слід залишатися в помешканні.

Він пригорнув сина й тієї миті вирішив розповісти йому якнайбільше, надавши подіям, що відбувалися, позитивного забарвлення; Зафарові можна допомогти впоратися з розумінням події, якщо поставити його всередину такої події, себто запропонувати свою батьківську версію, якій він повірить і охоче дотримуватиметься, тим часом як на шкільному майданчику чи по телевізору йому допікатимуть усілякими небилицями. У школі — страхіття, казала Клариса, ледь устигають відганяти фотографів і телевізійників, що хочуть зняти сина чоловіка, якому погрожують смертю, а хлопці в його класі всі як один стали за нього заступатися. Без зайвих слів зімкнули свої ряди навколо нього, і день для Зафара минув цілком нормально — або ж майже нормально. Більшість батьків висловлюють свою підтримку, а от одного чи двох, що вимагали забрати Зафара зі школи, бо його присутність може наразити на небезпеку інших дітей, добряче вилаяв директор, і вони, осоромлені, відступили. Дуже підбадьорливо було дізнатися про відвагу, згуртованість і дієву принципову позицію, про найкращі людські якості, що повставали проти насильства й фанатизму — темного боку людської раси — в час, коли, здавалося, майже неможливо протистояти навалі темряви. Що було неможливим напередодні, ставало можливим. У Гемпстеді, в школі Голл, опір таки чинили.

— Тату, ми завтра побачимося?

Він захитав головою.

— Але я тобі зателефоную, — сказав він. — Я телефонуватиму тобі щодня о сьомій. Якщо тебе не буде вдома, — і він обернувся до Клариси, — будь ласка, залиш для мене повідомлення на автовідповідачі і скажи, коли мені зателефонувати.

Щойно розпочався 1989 рік. Такі поняття як комп’ютер, ноутбук, стільниковий телефон, мобільний телефон, Інтернет, Wi-Fi, SMS, електронна пошта були або невідомими, або ж надзвичайно новітніми. Тоді у нього не було комп’ютера чи мобільного телефону. Проте він мав будинок, навіть якщо і не міг в ньому заночувати, а в будинку був автовідповідач, тож він міг зателефонувати і зробити запит щодо необхідної інформації (вживання старого слова в новому значенні) й одержати, ні, видобути необхідну інформацію.

— Сьома година, — повторив він. — Щовечора, гаразд?

Зафар тяжко закивав головою:

— Гаразд, тату.

Самотньо вертався додому, а по радіо передавали кепські новини. Два дні тому перед Американським культурним центром в Ісламабаді в Пакистані відбувся «бунт проти Рушді». (Незрозуміло тільки, яким боком тут Сполучені Штати до «Сатанинських віршів».) Поліція застосувала до нападників вогнепальну зброю — п’ятеро вбитих, шістдесят поранено. Демонстранти несли транспаранти «Рушді, ти мертвий». Тепер, після іранського едикту, небезпека лишень збільшувалася. Аятола Хомейні не просто могутній клерикал. Він також глава держави і замовив убивство громадянина іншої держави, над яким не мав жодної юрисдикції; він тримав на службі найманих убивць, яких раніше використовував у боротьбі проти «ворогів» іранської революції, серед них ворогів, що проживали поза межами Ірану. Йому довелося вивчити нове слово. Його він почув по радіо: екстериторіальність. Також відоме як спонсорований державою тероризм. Вольтер якось висловив думку, що письменникові варто поселятися на прикордонні, аби за необхідності, коли розсердить впливових людей в одній країні, він мав змогу гайнути через кордон і опинитися в безпеці. Сам Вольтер виїхав з Франції до Англії після того, як образив аристократа Шевальє де Роа, й жив у вигнанні впродовж семи років. Однак проживання в іншій країні, ніж країна, в якій живуть чиїсь переслідувачі, більше не вважалося безпечним. Тепер відбувалися екстериторіальні акції. Іншими словами, вони прийдуть за тобою.

Ніч на Лонсдейл-сквер була холодною, темною і прозорою. На площі бовваніло двоє поліцейських. Коли він вийшов з авто, вони вдали, що не бачать його. Поліцейські здійснювали патрулювання, спостерігаючи за вулицею біля квартири на сто ярдів в обидва боки, а їхні кроки він чув навіть тоді, коли опинився у помешканні. В тій тиші, пронизаній кроками, він усвідомив, що геть не розуміє свого життя, чи того, що з ним може статися, а тоді вже вдруге за день подумав, що ніякого життя може й не бути, тож не доведеться його розуміти. Полін пішла додому, а Маріан лягла спати рано. Треба той день забути. Треба той день пам’ятати. Він умостився в ліжку біля дружини, вона повернулася до нього, вони обійнялися й лежали нерухомо, ніби та нещаслива одружена пара, якою вони і стали. Відтак, думаючи кожне про своє, довго не могли заснути.

Кроки. Зима. Чорне крило б’є об щабель драбини для лазіння. Сповіщаю гордий мусульманський народ світу, ля-ля-ля, тра-ля-ля, ой— ой— ой, йой-йой-йой, ох, ох, ох. Страчуйте їх, хоч би де ви їх виявили. Ля-ля-ля, тра-ля-ля, ой-ой-ой, йой-йой-йой, ох, ох, ох.