Джозеф Антон

І. Фаустівська угода навпаки

Йому, малому хлопцеві, тато перед сном завжди розповідав силу-силенну казок; розповідав, переробляв і наново вигадував оповідки Шахерезади з «Тисячі й однієї ночі» як засіб супроти смерти, щоб утвердити слово й перемогти огидних тиранів; розповідав байки про тварин «Панчатантра»; а також дивовижні історії, що лилися як водоспад з «Катасарітсаґора» — з Океану оповідних потоків, велетенського озера оповідок, що утворилося в Кашмірі, де народилися його пращури; а ще леґенди про могутніх героїв, зібрані у «Гамзанаме» та в «Пригодах Гатим Тая» (про нього також ішов фільм із рясними вкрапленнями чудових подробиць до оригінальних подій, які з великим почуттям розповідалися татом перед сном). Занурення в атмосферу казок неминуче привело до засвоєння двох незабутніх уроків: перший полягав у тому, що всі ті оповідки — неправдиві (насправді не існувало джинів у пляшках, летючих килимів або чарівних ламп), проте, незважаючи на свою неправдивість, вони давали йому відчуття й розуміння таких істин, яких не змогла б йому дати жодна правда; другий урок полягав у тому, що всі казки належать йому, як і його татові Анісу, а також усім іншим; усі їхні з татом казки — яскраві й похмурі, священні й богохульні — можна змінювати й переробляти, розбирати на частинки й збирати докупи, як заманеться і коли заманеться, з них можна сміятися і ними можна втішатися, в них можна жити і ними можна жити, їх можна оживляти своєю любов’ю й оживлятися ними самому. Людина ставала оповідачем, єдиною істотою на землі, яка розповідала собі казки, аби зрозуміти, ким вона є. А розповідь ставала її правом первородства, якого ніхто у неї вже не відбере.

Його мати Неґін також розповідала казки. Неґін Рушді, в дівоцтві Зогра Батт, коли одружилася з Анісом, то змінила не тільки дівоче прізвище, але й ім’я, переродившись заради свого чоловіка, відмовившись від Зогри, про яку він навіть слухати не хотів, бо колись вона палко кохала іншого чоловіка. Була вона Зогрою чи Неґін у найглибших закутках своєї душі, її син так і не довідався, бо йому вона ніколи не розповідала про чоловіка, якого залишила в минулому, натомість вибовкували йому не свої, але чужі таємниці. Була пліткаркою найвищого ґатунку, тож він, її найстарша дитина і єдиний син, сидячи на її ліжку, спершись на її ноги так, як їй подобалося, не раз упивався захопливими й іноді похітливими місцевими плітками, що жили в її голові, немов велетенський гіллястий ліс переплетених шепотом родових дерев із забороненими соковитими плодами гріховних пліток. Він відчував, що її таємниці належать і йому, бо варто розповісти котрусь із них — і вона належить не тільки оповідачеві, але й слухачеві. Щоб таємниця не стала загальним надбанням, існує лишень один спосіб: нікому її не розповідай. Це правило у майбутньому його житті таки стане у пригоді. А згодом, коли він почав писати, його мати сказала: «Я більше не розповідатиму тобі цих побрехеньок, бо ти вставляєш їх у книжки, а тоді я маю із цим клопіт».

Це правда, і їй варто було б таки перестати розповідати йому ті історії, проте плітки були її пристрастю, і вона не могла зупинитися так само, як не зміг зупинитися й покинути пиятику його тато.

Віндзор-вілла, Ворден-роуд, Бомбей-26. Будинок стояв на пагорбі, звідки було видно море й місто, що розкинулося між пагорбом і морем; авжеж, його батько був заможним, однак прожив життя, тринькаючи свої статки, й помер без шеляга за душею, неспроможний виплатити борги, з невеличкою схованкою рупій у горішній лівій шухляді письмового стола, що виявилися всією готівкою, яку він залишив після себе на цьому світі. Аніс Ахмед Рушді («Бакалавр гуманітарних наук, Кембриджський універси-тет, правник» гордо сповіщав напис на мідній табличці, пригвинченій до стіни біля парадного входу на Віндзор-віллі) успадкував багатство від батька, текстильного магната, єдиним сином якого він був, розтратив те багатство і помер, що можна було б навіть вважати історією щасливого життя. Проте його діти знали дещо більше про свого тата: вранці він бадьорився, допоки не починав голитися, а коли лезо «Філішейв» уже зробило свою справу, він ставав дуже дратівливим, і вони намагалися не потрапляти йому на очі; коли у вихідні він брав їх на пляж, то був жвавим і багато сміявся по дорозі туди, але сердитим дорогою додому; коли він грав у ґольф з їхньою мамою у Віллінґтон-клубі, вона намагалася не вигравати, але обережно програти, хоча й грала краще за нього; коли ж він напивався, то бридко кривлявся до них, перетворюючи риси свого обличчя на химерні й жахливі маски, що страшенно їх лякало і чого не бачив жодний сторонній, тож ніхто не розумів, що вони мали на увазі, коли казали, що їхній тато «корчить пики». Проте в дитинстві вони мали оповідки й сон, а якщо чули дратівливий голос у сусідній кімнаті, якщо чули там плач матері, то не могли нічим зарадити. Вони натягували ковдри на голови і бачили сни.

Аніс привіз свого тринадцятирічного сина до Англії в січні 1961 року, тож упродовж тижня чи двох, поки він розпочав навчання в Раґбі-скул[5], вони жили в одному номері у готелі «Камберленд» неподалік Марбл-арч у Лондоні. За дня ходили по крамницях і купували необхідні для школи речі: твідові піджаки, сірі фланелеві штани, сорочки «Ван Г’юсен» зі змінними напівтвердими комірцями, які потребували запонок, що впивалися в шию й утруднювали дихання. Вони пили шоколадні молочні коктейлі у Лайенс-Корнер-Хаусі на Ковентрі-стрит, а також ходили до кінотеатру «Оденон» на фільм «Справжнє пекло в школі святого Триніана», і йому хотілося, аби у його закритій школі також були дівчата.

Ввечері тато купив курку-гриль у крамниці готової їжі «Кардома» на Едвард-роуд і загадав йому пронести її в готельний номер під новим двобортним блакитним шерстяним макінтошем. Уночі Аніс напився й трохи за північ стусанами розбуркав нажаханого сина й лаяв його на чому світ стоїть, а хлопцеві аж не вірилося, що тато знає такі слова. Потім вони поїхали до Раґбі, купили крісло з червоною оббивкою і попрощалися. Всередині пансіону Аніс зробив знімок сина у біло-блакитній смугастій шапці та в макінтоші, що просяк смаженим курчам, і якщо хтось помітить смуток в очах хлопця, то може подумати, що він сумує через неминучу розлуку з домом. Насправді ж хлопець не може дочекатися татового від’їзду, бо хоче якнайшвидше забути ночі брудних слів і невідомо чим викликаної сліпої люті в налитих кров’ю очах. Він хотів залишити смуток у минулому й розпочати своє майбутнє, тож невдовзі невідворотно прагнутиме жити якнайдалі від тата і відгородиться від нього морями й океанами. Коли він закінчив Кембриджський університет і повідомив татові про свій намір стати письменником, нестримний стогін розчарування вирвався з Анісових грудей: «Що я тепер скажу своїм друзям?»

Проте дев’ятнадцять років потому на синові сорокові уродини Аніс Рушді надіслав листа, написаного власноруч, що стало найціннішим посланням, яке письменник коли-небудь одержував чи одержить. Це сталося за п’ять місяців до Анісової смерти у його сімдесят сім років від множинної мієломи, що швидко прогресувала, себто раку кісткового мозку. З Анісового листа видно, як уважно він прочитав і глибоко зрозумів синові книжки, з яким нетерпінням він чекає на наступні його твори, а також якою глибокою є його батьківська любов, котрої він не висловлював упродовж половини свого життя. Прожив він достатньо довго, щоб потішитися успіхом «Опівнічних дітей» та «Сорому»; коли ж побачила світ книжка, виходу якої автор найбільше завдячував татові, то його на цьому світі вже не було. Можливо, і на краще, бо він також не побачив викликаного нею шаленства; проте щодо однієї з небагатьох речей його син був цілком певний: у битві за «Сатанинські вірші» він отримав би від тата беззастережну й цілковиту підтримку. Без татових думок і прикладу, який, по суті, надихав його, він би не написав того роману. Ось якого синочка виховали татуньо з мамунею? Ні, геть не так. Та все ж таки, мабуть, виховали і дозволили стати особистістю та письменником, яких він носив десь глибоко в собі.

Першим подарунком, отриманим від тата, подарунком, схожим на записку в капсулі часу, подарунком, якого він не розумів, аж поки став дорослим, було його прізвище. «Рушді» — це Анісова вигадка; справжнє прізвище його тата навіть важко вимовити: Ходжа Мухаммед Дін Халікі Делаві, гарне прізвище старого Делі, що личило джентльменові старої школи, який витріщався з єдиної вцілілої фотографії того успішного промисловика й за сумісництвом есеїста, що жив у ветхому особняку у славному старому мугалла, себто околиці Баллімаран, яка складалася з кількох звивистих вуличок збоку Чандні-Соук — колишнього дому великого поета Мірзи Ґгаліба, який писав мовами фарсі й урду. Мухаммед Дін Халікі помер молодим, залишивши синові статки, які він потім розтринькає, й прізвище, надто вже важке для того, щоб носити його у сучасному світі. Аніс перейменувався на «Рушді» через своє захоплення Ібн Рушдом, по-західно-му Аверроесом, іспансько-арабським філософом дванадцятого сторіччя, який жив у Кордові й піднявся до звання каді, себто судді, Севільї, перекладача й видатного тлумача творів Арістотеля. Його син носив те прізвище впродовж двох десятиліть, коли збагнув, що його тато, справжній знавець ісламу, хоч і без жодних релігійних переконань, вибрав це прізвище з огляду на свою повагу до Ібн Рушда через те, що свого часу він був на передовій лінії раціоналістичної полеміки з ісламським буквалізмом; тож спливло ще двадцять років, допоки битва за «Сатанинські вірші» стала у двадцятому столітті своєрідним відлунням конфлікту вісімсотрічної давнини.

«Принаймні, — казав він собі, коли над його головою знялася буря, — вступаю я у цю битву, маючи правильне ім’я». З могили батько дав йому прапор, під яким він був готовий боротися, — прапор Ібн Рушда, що виступав за розум, доказ, аналіз і поступ, за свободу філософії й навчання без кайданів теології, заради людського мислення й проти сліпої віри, покірности, всеприйнятности та застою. Ніхто не хоче йти на війну, але якщо на тебе йдуть війною, то, може, ця війна і є війною за найважливіші речі на світі, і тебе, якщо ти боротимешся, називатимуть «Рушді», і ти стоятимеш там, куди поставив тебе тій батько як наступника великого знавця Арістотеля — Аверроеса, Абул Валіда Мухаммеда ібн Амада ібн Рушда.

Вони з батьком мали однакові голоси. І коли вдома йому доводилося відповідати на телефонний дзвінок, то Анісові друзі починали говорити з ним так, ніби він був батьком, тож він мусив їх зупиняти, щоб не набалакали чогось сороміцького. Зовні вони також були дуже схожі, і на гладших відрізках вибоїстої дороги, якою вони крокували як батько і син, приміром, коли теплого вечора вони сиділи на веранді з розлитим у повітрі ароматом бугенвілії й палко сперечалися про світ, то обидва знали, що незважаючи на свої розходження в думках з багатьох питань, вони мають однаковий склад розуму. Обоє схилялися до невіри.

Аніс був безбожником — цей вислів усе ще приголомшує у Сполучених Штатах, хоча цілком прийнятний у Європі, проте геть незрозумілий у решті світу, де важко сформувати навіть саму думку про невірування. Саме таким він і був — безбожником, який дуже багато знав і думав про Бога. Народження ісламу заворожувало як постання однієї з найбільших світових релігій, що виникла вже в добу писемної історії, чий пророк — це не леґендарна постать, змальована і звеличена «євангелістами» через сто і більше років після його життя і смерти, а також не страва, зварена по-новому для легкого глобального споживання блискучим вербувальником у свою віру святим Павлом, але людина із задокументованим життям, із добре відомими соціальними й економічними обставинами, людина, яка жила в часи докорінних соціальних змін, — сирота, що виріс і став успішним купцем з містичними схильностями, якому одного дня на горі Гіра неподалік Мекки явився архангел Джебраїл, що стояв на небосхилі, заповнюючи небо й наказуючи йому «читати» і в такий спосіб поступово створити книгу, відому як Читання: аль-Коран.

Від батька до сина передалася віра у те, що постання ісламу було надзвичайно захопливим, бо стало подією історичною, а отже зазнало, очевидно, впливу тогочасних подій, обставин і думок; оцінити цю подію з історичного погляду, спробувати зрозуміти, як велика ідея формувалася тогочасними силами, — це єдиний вартий уваги підхід до вивчення предмету; а також віра в те, що Мухаммеда можна визнати як реального містика, так само як можна визнати справжність голосів, які вчувалися Жанні д’Арк, чи справжність «реального» досвіду стурбованої душі в одкровеннях святого Іоанна Богослова, проте без необхідности приймати, що якби того дня хтось інший стояв поряд з Пророком ісламу на горі Гіра, то він би також побачив архангела. Одкровення слід розуміти як щось внутрішнє, суб’єктивне, не як об’єктивну реальність, а от тексти одкровень, як і будь-які інші тексти, вимагають прискіпливого вивчення за допомогою всіх інструментів — критичних, літературних, історичних, психологічних, лінґвістичних і соціологічних. Словом, до тексту слід ставитися як до людського артефакту, себто так, як і до решти таких артефактів, що обтяжені людською схильністю до помилок і недосконалости. Американський критик Ренделл Джарелл дав чудове визначення роману: «довгий письмовий твір, у якому щось не так». Аніс Рушді думав, що він знає, що не так у Корані, адже в деяких місцях текст геть заплутаний.

Відповідно до традиції, коли Мухаммед повернувся з гори й почав читати, а сам він, мабуть, був неписьменний, то його найближчі сподвижники записували сказане ним на всьому, що потрапляло їм до рук (пергамент, камінь, шкіра, листя й іноді, як кажуть, навіть кістки). Ці уривки зберігалися в скрині у домі Пророка аж до його смерти, коли сподвижники зібралися, щоб визначити правильний порядок одкровень; така черговість дала нам теперішній канонічний текст Корану. Для «досконалости» тексту необхідно, аби читач вірив, що: (а) архангел, сповіщаючи Слово Боже, зробив це без хиб — що може бути прийнятним, оскільки архангели, як вважається, непомильні; (б) що Пророк, або, як він себе називає, Посланець, з досконалою точністю пам’ятає архангелові слова; (в) що поспішні записи сподвижників упродовж двадцятитрирічного одкровення також безпомилкові; і нарешті (г) що коли сподвижники зібралися для остаточного укладення тексту, то їхня колективна пам’ять щодо правильної черговости також була досконалою.

Аніс Рушді не був схильний оспорювати пункти (а), (б) і (в). А от пункт (г) він ніяк не міг перетравити, бо, як і всі, хто читав Коран, він одразу помічав, що кілька сур, або ж розділів, хибують на порушення послідовности, складаються з уривків, часто не зв’язаних тематично, коли тема враз міняється й раптом з’являється в одній із наступних сур, в якій ідеться про щось цілком інше. Аніс довго плекав бажання привести до ладу всі ці порушення послідовности й одержати текст, який став би зрозуміліший і читався б легше. Варто наголосити, що він не тримав свого задуму у таємниці; він відкрито говорив про це з друзями за вечерею. Така поважна справа не могла передбачати якихось ризиків для вченого ревізіоніста, жодного натяку на небезпеку. Видно, час був інший, тому схожі думки висловлювалися без страху зазнати репресій; або ж товариство було надійне; або ж, може, Аніс був наївним дурнем. Обговорення велося в атмосфері відкрито сти, в якій Аніс виховував також і своїх дітей. Дозволялося все. Жодних табу. Святе Писання не тільки можна досліджувати, але навіть і виправляти.

Свого задуму він так і не втілив. Після смерти жодних текстів серед паперів у столі не знайдено. Останні його роки позначалися алкоголем і бізнесовими провалами, тож він мав обмаль часу чи охоти для складної роботи над глибинним дослідженням Корану. А може, це була така собі нездійсненна мрія або ж порожня, підігріта віскі балаканина. Проте вона залишила свій відбиток на його синові. Це стало другим великим Анісовим подарунком своїм дітям: очевидно безстрашний скептицизм у поєднанні з майже цілковитою свободою від релігії. Правда, деяка частка формальности таки залишалася. В домі Рушді не їли «м’яса свині», також на обідній стіл не подавали заборонених «морських чи земних мешканців, що живляться падлом»; не було там і карі з креветками, як їх готують у штаті Ґоа. Інколи вони ходили до мечеті для ритуального похитування в молитвах. Раз чи двічі на рік постилися під час Рамазану, а не Рамадану, бо саме так називають цей місяць індійські мусульмани, що розмовляють не арабською, а мовою урду. До них навіть кілька разів приходив з мечеті маулві, якого Неґін попрохала познайомити з основами віри своїх ненавчених доньок і сина. Та ненавчені діти повстали проти маулві, маленького двійника Хо Ші Міна; вони так немилосердно дражнили його, що він гірко поскаржився батькам на їхню неповагу до святих обов’язків, а Неґін з Анісом лишень посміялися й забрали дітей від нього. Маулві зірвався на ноги й, виходячи з кімнати, пробубонів прокляття на голову невірних і зник назавжди, тож опісля не робилося жодних спроб релігійного навчання. Неуки виростали ще більшими неуками, проте на Віндзор-віллі все це вважалося цілком нормальним.

Коли він відвернувся від батька у своїй біло-блакитній смугастій шапочці Барлі-Хаусу та ще й у шерстяному макінтоші й поринув в англійське життя, то першим про себе дав знати гріх чужоземности. До тієї миті він ніколи не думав про себе як про когось Іншого. Після школи Раґбі він ніколи не забуде одержаного там уроку: завжди будуть люди, що не любитимуть тебе, яким ти здаватимешся чужорідним, наче ті маленькі зелені чоловічки чи непотріб з відкритого космосу, і марними будуть намагання змінити їхні погляди. Відчуження: ще один урок, який він також там одержав, однак за складніших обставин і дещо пізніше.

Він швидко зрозумів, що в англійському закритому навчальному закладі на початку 1960-х можна припуститися трьох великих помилок, але якщо ти припустився тільки двох із трьох, тебе ще можуть простити. Не варто бути іноземцем, бути розумним і погано грати в спортивні ігри. В Раґбі розумні хлопці-іноземці почувалися добре, якщо вправно грали в крикет або ж скидалися на пакистанця Зію Махмуда, настільки вмілого картяра, щоб потім стати одним з найвидатніших у світі гравців у бридж. Хлопці без хисту до спорту мусили поводитися обережно, не вистрибувати зі своїм розумом і видаватися якомога менш чужоземними, себто не припускатися найбільшої помилки з усіх трьох.

Він же мав три хиби. Був іноземцем, розумним і неспортивним. Унаслідок чого всі його роки у школі видалися нещасливими, хоча навчався він добре й закінчив Раґбі з твердим відчуттям того, що одержав чудову освіту, з приємними спогадами про великих вчителів, які ми несемо із собою, якщо пощастить, до кінця нашого життя. Він пам’ятав про П.Дж. Льюїса з прізвиськом «Свиня», який настільки надихнув його на вивчення французької мови, що впродовж одного семестру з найгіршого учня він вибився у найкращі, а ще були викладачі історії Дж.Б. Гоуп-Сімпсон, також відомий під прізвиськом Гоуп Стимулус, і Дж.В. Гіл, він же Ґат[6], завдяки вмілому викладанню яких він зумів узяти участь в олімпіаді й здобути невелику стипендію, а тоді вивчати історію в батьковій альма-матер Кінґс-коледжі, що в Кембриджі, де він зустрів Е.М. Форстера й дізнався, що таке секс, хоча й не одночасно. (Менш цінним, очевидно, було те, що «Гоуп Стимулус» познайомив його з Толкєновим «Володарем кілець», і він увійшов у його свідомість як хвороба чи інфекція, якої він так і не зміг здолати.) Його вже літнього викладача англійської мови Джеффрі Гелівела показували по британському телебаченні наступного дня після фетви, він скрушно хитав головою і казав солодкавим, химерно тихим голоском: «Хто б міг подумати, що такий хороший, тихий хлопець зможе потрапити в таку халепу?»

Ніхто не змушував його йти вчитися до школи закритого типу в Англії. Неґін не хотіла віддавати єдиного сина на навчання за океани й континенти. Аніс заохочував його до здачі загального вступного екзамену, проте після того як він його блискуче здав й одержав місце в Раґбі, остаточне рішення щодо того, їхати йому туди вчитися чи залишитися вдома, було за ним. У подальшому житті він дивуватиметься своєму вибору, зробленому в тринадцятирічному віці, зробленому хлопцем, що звик до рідного міста і був щасливим зі своїми друзями, хлопцем, якому добре велося у школі (за винятком окремих невеликих труднощів з мовою маратхі), якого батьки плекали як зіницю свого ока. Чому цей хлопець надумав покинути рідний дім і податися через півсвіту до чогось незвіданого, податися настільки далеко від усіх тих, що любили його, настільки далеко від усього того, що він знав? Може, тут найбільше завинила література (оскільки, поза сумнівом, він був книгоїдом)? У такому разі винуватцями могли стати його улюблені Джівс і Берті або ж навіть граф Емсфорд і його тлуста свиня Імператриця[7]. А чи, може, сумнівні принади світу Аґати Крісті, які спонукали його до подорожі, навіть якщо міс Марпл жила у найбільш криміногенному селищі Англії — у фатальному Сент-Мері-Мід? Були ще «Ластівки й амазонки» Артура Ренсома, в яких ішлося про дітей, що пустують на човнах в Озерному краї[8], і значно жахливіші літературні витівки «Сліпої Сови» — Біллі Бантера, цього гладкого підлітка в чудернацькій школі Ґрейфраєрс, вигаданій Френком Річардсом, де серед однокласників Бантера був щонайменше один індієць Гурі Джамсет Рам Синґг, «смуглявий набоб Бганіпуру», що говорив химерною, величною, синтаксично викривленою англійською мовою («викривленість, — як міг би сказати смуглявий набоб, — сягала жахливих розмірів»). Чи було це, іншими словами, рішення, породжене дитячим прагненням подивитися на ту уявну Англію, яка існувала тільки в книжках? А чи було воно, зрештою, ознакою того, що під зовнішністю «чемного, тихого хлопця» ховалася дивна натура — хлопчак із надзвичайно відчайдушним серцем, хлопчак, що мав досить кмітливости, аби вистрибнути в темряву тільки тому, що це крок у невідоме, бо він на інтуїтивному рівні відчував свою дорослу спроможність у майбутньому виживати, навіть процвітати, хоч би куди привели його мандрівки, хлопчак, який мав відвагу досить легко, навіть трохи безжалісно піти за своєю «далекою» мрією, порвавши з дещо вже нудним, поза сумнівом, «рідним домом», залишивши без надмірного жалю свою засмучену матір і сестер? Частка правди є в обох поясненнях. У будь-якому разі, він зробив стрибок, і роздвоєні стежки часу розгалузилися біля його ніг. Він узяв напрямок на захід і перестав бути тим, ким він був би, якби залишився вдома.

На дошці з рожевого граніту, вставленій у Докторську стіну, названу так на честь леґендарного директора школи доктора Арнольда, звідки відкривався вид на знамениті ігрові поля Клоузу, містився напис, що свідчив про святкування акту революційного бунтарства. «Цим ушановуємо діяння Вільяма Вебба Елліса, — проголошував напис, — який, цілковито нехтуючи правилами футболу, першим узяв м’яч у руки й побіг з ним, започаткувавши визначальну рису гри в реґбі». Проте історія з Веббом Еллісом була радше апокрифічною, позаяк бунтарству в школі не потурали. Тут навчалися сини біржових маклерів і юристів, а в навчальних програмах не значилося «цілковитого нехтування правил». У кишенях не дозволялося тримати одразу обидві руки. Також заборонялася «біганина по коридорах». Однак прислуговування, себто прислуговувати старшим хлопцям, а також побиття дозволялися. Тілесні покарання призначалися завідувачем пансіону при школі або ж навіть головою пансіону, що був учнем. Під час його першого семестру навчання посаду голови пансіону займав такий собі Р.А.К. Вільямсон, який повісив палицю для побиття для загального огляду над дверима свого кабінету. На ній були зарубки, кожна з яких відповідала одному побиттю за розпорядженням Вільямсона.

Його ніколи не били. Він був «чемним, тихим хлопцем». Добросовісно вивчив правила й ретельно їх виконував. Освоїв шкільний сленг, діц означало час для молитов перед сном у гуртожитку (від латинського Левтв, говорити), топос означало туалет (від грецького слова, що означає місце), а грубим словом ойкс позначали всіх, хто не був учнем школи Раґбі, мешканців міста, що славилося виробництвом цементу. Хоча трьох помилок йому ніхто так і не простив, він робив усе можливе, аби якось пристосуватися. В шостому класі його нагородили Королівською медаллю за історичний твір про наполеонівського міністра закордонних справ, клишоногого, цинічного, аморального розпусника Талейрана, якого він гаряче захищав. Став секретарем шкільного дискусійного товариства й красномовно виступав на підтримку прислуговування, яке скасували незадовго до закінчення ним школи. Він походив із консервативної індійської родини, тому не мав жодних радикальних поглядів. Проте швидко збагнув, що таке расизм. Кілька разів, коли він повертався до своєї невеличкої кімнатки, виявлялося, що написаний ним твір хтось подер на клаптики, і вони валялися на сидінні його червоного крісла. Якось на стіні хтось написав: ЧОРНОЗАДІ ГРЕБІТЬ ДОДОМУ. Він заскреготав зубами, проковтнув образу й далі виконував свою роботу. Нічого такого він ніколи не розповідав батькам про школу, аж поки не закінчив її (коли ж розповів, то вони жахнулися, що йому довелося стільки пережити). Мама страждала через розлуку, батько платив за його навчання грубі гроші, тож неправильно буде ще й скаржитися, розмірковував він. У листах додому він уперше почав писати невеличкі художні твори про ідеалістичні шкільні дні сонця й крикету. По суті, він дуже погано грав у крикет, а взимку у Раґбі стояв собачий холод, вдвічі нестерпніший для хлопця з тропіків, який ніколи не спав під важкими ковдрами, тому він ніяк не міг заснути відчуваючи на собі їхню вагу. А коли скидав із себе ковдри, то хапав дрижаків. Довелося звикати до важких ковдр, що він і зробив. Уночі, коли в гуртожитку гасили світло, металеві ліжка починали розгойдуватися, позаяк хлопці давали вихід знемозі своєї юнацької плоті, і тоді гримання ліжок об труби парового опалення на стінах заповнювали великі темні кімнати нічною музикою невимовного бажання. У цій справі, як і решті інших, він намагався не відставати від своїх товаришів. Знову ж таки: за натурою він не був бунтівником. У ті молоді роки він волів слухати «Роллінґ стоунз», а не «Бітлз», а коли один із його доброзичливих товаришів по пансіону, серйозний червонощокий хлопець на ймення Річард Шірер, змусив його прослухати платівку «The Freewheelin ’ Bob Dylan», він став великим шанувальником Ділана; проте глибоко в душі залишався конформістом.

І все ж таки, як тільки прийшов до Раґбі, то збунтувався. В школі наполягали, щоб усі хлопці записалися до ОКК, себто до Об’єднаного кадетського корпусу, а тоді в середу пополудні натягали на себе військове хакі й у грязюці бавилися у воєнні ігри. Він не з тих хлопців, яким подобалися такі забави, далебі, він вважав це якоюсь мукою, тому вже у перший тиждень навчання в школі пішов до завідувача пансіону доктора Джорджа Дейзлі, схожого на добродушного божевільного вченого з осяйною, безрадісною усмішкою, і намагався пояснити, чому він не хоче вступати до ОКК. Доктор Дейзлі насупився, потім блиснув усмішкою і дещо холодно зауважив, що учні не мають права ухилятися від такої справи. Хлопець з Бомбея, зненацька охоплений незвичною впертістю, виструнчився. «Сер, — сказав він, — покоління моїх батьків ще воювало за незалежність проти Британської імперії, тому я не можу дозволити собі вступити до її збройних сил». Цей неочікуваний вибух антиколоніальних почуттів загнав доктора Дейзлі в глухий кут, тому він безвольно відступив і сказав: «Гаразд, тоді залишайся у своїй кімнаті й учися». Коли юнак, що відмовився від військової служби з моральних міркувань, виходив з кабінету, Дейзлі показав йому на стіну. «Це майор Вільям Годсон, — сказав він. — Годсонського кавалерійського полку. Він також жив у Бредлі-Хаусі». Вільям Годсон був британським офіцером гвардійської кавалерії, який після придушення індійського повстання 1857 року (в Раґбі його називали індійським заколотом) захопив останнього імператора моголів поета Багадура-шаха Зафара й стратив трьох його синів — роздягнув догола й розстріляв, а тоді, знявши з них коштовності, кинув їхні тіла в грязюку біля воріт Делі, які потім стали відомі як Кгуні Дарваза, себто криваві ворота. Те, що той Годсон колись жив у Бредлі-Хаусі, додало юному індійському заколотникові ще більшої наснаги, бо він відмовився вступити до війська, в якому служив убивця могольських принців. А тоді доктор Дейзлі додав невпевнено і, мабуть, помилково, що вважає Годсона одним із прототипів образу Флешмена, шкільного задираки в романі Томаса Г’юза про Раґбі «Шкільні дні Тома Брауна». На лужку біля шкільної бібліотеки стояв пам’ятник Г’юзу, а тут у Барлі-Хаусі з пошанівком згадували свого колишнього учня — праобраз найвідомішого задираки в англійській літературі. І нічого негідного в цьому не вбачали.

Уроки, одержані учнями в школі, не завжди є тими уроками, які школа хоче дати.

Упродовж наступних чотирьох років щосереди пополудні він читав фантастичні романи в жовтих палітурках, які брав у міській бібліотеці, їв сандвічі з яєчним салатом і чипси, запивав усе це кока-колою й слухав музику по транзисторному приймачу. Невдовзі почав розбиратися в золотій добі наукової фантастики, заглибившись у такі шедеври як «Я — робот» Айзека Азімова, де сформульовано три закони робототехніки, «Три стигмати Пальмера Незвичайного» Філіпа К. Діка, «Паломництво» Зенни Гендерсон, нестямні фантазії Лайона Спреґ де Кампа, а понад усе у нав’язливе оповідання Артура С. Кларка «Дев’ять мільярдів імен Бога» про те, що світ помалу йде до свого кінця, який настане з досягненням його потаємної мети — перерахуванням імен Бога, яке здійснить гурт буддійських ченців за допомогою суперкомп’ютера. (Так само як і батько, він зачаровувався Богом, хоча релігія не приваблювала його.) Можливо, ці чотири з половиною роки занурення у фантастику, присмачену закускою зі шкільного буфету, стали не найбільшою революцією в історії людства, проте щоразу, коли він бачив своїх зморених, брудних, побитих однокласників, що похитуючись поверталися після воєнних забав, то подумки казав: іноді навіть дуже варто постояти за себе.

Тепер щодо Бога: останні сліди віри в його голові стерла сильна огида до архітектури шкільної капели в Раґбі. Багато років потому, коли він випадково проїжджав містом, то був вражений надзвичайною красою будівлі Герберта Батерфільда в неоґотичному стилі. А от у шкільні роки він вважав її потворною, вирішивши у часи читання наукової фантастики, що вона найбільше скидається на цегляну ракету, що от-от злетить у небо; одного дня, коли він втупився у неї поглядом крізь вікно класної кімнати у новій великій школі на уроці латини, в нього виникло запитання: «Який же це Бог може жити у настільки огидній споруді?» За мить він уже мав відповідь: очевидно, жоден Бог, який поважає себе, не житиме там, отже, Бога нема, навіть Бога з поганим архітектурним смаком. По закінченні уроку латини він вважав себе вже затятим атеїстом і на перерві рішуче покрокував до шкільного буфету й купив собі сандвіч із шинкою. Того дня м’ясо свині вперше торкнулася його вуст, а неспроможність Всевишнього завдати йому смертельного громового удару лишень підтвердила його давні підозри: там нема ніякого громовержця.

Протягом цілого семестру він репетирував з рештою учнів школи у тій капелі хор «Алілуя», готуючись до виступу з професійними солістами в повній постановці «Месії». Він брав участь в обов’язкових заутреніх і вечірніх (він відвідував Кафедральну школу в Бомбеї, тож тепер йому бракувало відваги встати й відмовитися від невмілого бурмотіння християнських молитов), оскільки не міг заперечити свого уподобання славословів, музика яких наповнювала його серце піднесенням. Проте не всіх славословів; наприклад, йому не подобалося співати поглянь на дивний хрест/ на ньому слави Цар помер; але самотній хлопець зворушувався до глибини душі, коли його просили заспівати Ніч темна, а я далеко від дому/веди мене, Господи, далі. Дуже любив співати славослов «О прийдіте, всі ви вірні» латиною, що якимсь чином виривав релігійне жало з цього: venite, venite in Bethlehem[9]. Любив «Залишайся зі мною» тому, що цей гімн співав стотисячний натовп на стадіоні «Вемблі» перед фінальним матчем на кубок Англії, а славослов, який він про себе називав «географічним гімном» «День, Господи, Тобою даний вже хилиться до заходу» викликав у нього велику світлу тугу за домом: нам сонце велить відпочити, і будить/ всіх тих вже під західним [тут він вставляв слово східним] небом. Мова невіри відчутно бідніша за мову віри. Зате принаймні музика невіри потрохи почала зрівнюватися з музикою віри, тож коли він ішов по своєму юнацькому житті, а золота епоха рок-музики забивала його вуха улюбленими звуками з I-can’t-get-no, hardrain’s-a-gonna-fall, try-to-see-it-my-way, а також da doo ron ron[10], то навіть гімни дещо втрачали свою силу і вже аж настільки не могли його зворушити. Проте в капелі залишилось багато чого, що могло сколихнути душу начитаного невіруючого: меморіальні дошки на честь Метью Арнольда і його нетямущого війська, що ночами вчиняло наскоки, та Руперта Брука, вбитого укусом комара, коли він боровся саме з таким військом, полігши на одному із закутків чужинського поля, що навіки стало Англією[11]; а понад усе камінь на честь Льюїса Керолла із силуетами Танніела[12], що кружляли навколо чорно-білих мармурових країв у... ну, у чомусь такому як... кадриль. «І не хочу, і не можу, і не танцюватиму, — співав він про себе. — І не хочу, і не можу, і не танцюватиму». Це був його особистий славослов самому собі.

Перед закінченням Раґбі він скоїв нечувану річ. Усім випускникам школи дозволялося влаштовувати «навчальні розпродажі», на яких вони продавали свої старі столи, лампи й таке інше вживане причандалля молодшим хлопцям за невеликі гроші. Він почепив оголошення про проведення аукціону на дверях своєї кімнатки, вказавши скромні стартові ціни, й чекав покупців. Більшість навчальних речей, виставлених на продаж, значною мірою вже зносилися; проте він мав червоне крісло, цілком нове, коли його купував тато. Крісло, на якому сидів лишень один учень, до того ж у чудовому стані, було всіма бажаною рідкістю на навчальних розпродажах, тож привабило серйозних покупців. Під кінець залишилося два найенергійніші хлопці: один з молодших учнів, який прислуговував йому, такий собі П.А.Ф. Рід-Герберт, відомий як Рудь Герберт, невисокий очкастий черв’ячок, який дещо героїзував його, а також трохи старший хлопець на ймення Джон Таллон, чий будинок стояв на Бішопс-авеню, себто в ряду мільйонерів північного Лондона, тож, зрозуміло, міг дозволити собі заплатити більше.

Коли ціна перестала підніматися, то найвищою запропонованою ціною виявилася ціна Рід-Герберта — близько п’яти фунтів стерлінгів, і тут йому в голову прийшла ця жахлива думка. Він потайки попрохав Джона Таллона запропонувати значно вищу ціну, щось близько восьми фунтів, і пообіцяв, що не вимагатиме цієї плати, якщо така ціна залишиться остаточною. Тоді на діцах він урочисто заявив Рудю Герберту, що знає майже напевно, що його заможний суперник Таллон готовий заплатити навіть дванадцять фунтів стерлінгів. Він побачив, як перемінилося обличчя Рудя Герберта, помітив його розгубленість і закинув вудочку. «Якщо даси мені, скажімо, десять фунтів уже зараз, то я припиняю торги і оголошую крісло проданим». Рудь Герберт занервував. «Це вже немалі гроші, Рушді», — сказав він. « А ти подумай, — відповів Рушді великодушно, — поки молитимешся».

Коли діци закінчилися, Рудь Герберт таки проковтнув приманку. Рушді, як той Макіавеллі, усміхнувся підбадьорливо. «Чудовий вибір, Рід-Герберт». Він холоднокровно змусив хлопця заплатити вдвічі більше, хоча його пропозиція і так було найвищою. Червоне крісло мало нового власника. Ось якою виявилася сила молитви.

Це сталося навесні 1965 року. Дев’ять з половиною років потому під час виборчої кампанії у жовтні 1974 року він увімкнув телевізор і побачив тільки кінець промови кандидата від крайнього правого, расистського, фашистського, нестямно антиіміґрантського Британського націо-нального фронту. На екрані висвітилося прізвища кандидата. Ентоні Рід-Герберт. «Рудь Герберт! — вигукнув він перелякано. — О Боже, я створив нациста!» Все одразу стало на свої місця. Рудь Герберт, пошившись у дурні і витративши надто багато грошей через віроломство безбожного чорномазого, проніс гірку лють крізь нице своє дитинство у ще ниціше доросле життя, а тоді став політиком-расистом, аби помститися всім чорномазим, незважаючи на те, мають вони на продаж чи ні червоні крісла за завищеними цінами. (Але чи це той самий Рід-Герберт? Їх могло бути двоє? Ні, подумав він, це таки він, той П.А.Ф, і ніхто інший.) У 1974 році Рудь Герберт на виборах одержав 6 відсотків голосів у Східному Лестерширі, себто від загальної кількості 2 967 голосів у всьому виборчому окрузі. У серпні 1977 року він знову балотувався на додаткових виборах у виборчому окрузі Бірмінгем-Лейдівуд і зайняв третє місце, випередивши кандидата від Ліберальної партії. На превелике щастя, він востаннє піднімався на такий високий рівень.

Mea culpa, думав продавець червоного крісла. Меа махіма culpa[13]. У правдивій історії його шкільних днів завжди багато самотности й трохи смутку. Також залишиться на ньому ця пляма; цей незадокументований, неспокутуваний злочин.

На другий день свого перебування в Кембриджі він пішов на зібрання першокурсників у Кінґз-коледж-хол і вперше споглядав великий брунеллескійський[14] купол -голову Ноеля Аннана. Лорд Аннан був ректором Кінґз-коледжу, звучною людиною-собором, купол якого піднімався перед ним у всій своїй холодноокій, повногубій славі. «Ви потрапили сюди, — казав Аннан першокурсникам, що зібралися, — з трьох причин: інтелект! Інтелект! Інтелект!» Один, два, три пальці простромили повітря, мірою того як він лічив причини. Перегодя у своїй промові він висловився ще влучніше. «Найважливішу частину своєї освіти ви здобуватимете не в лекційних залах, бібліотеках чи на семінарських заняттях, — наголосив він.

— Ви її одержите, коли сидітимете пізніми вечорами одне в одного в кімнатах і удобрюватимете одне одного».

Він поїхав з дому в розпал війни, безглуздого індійсько-пакистанського конфлікту у вересні 1965 року. Вічне яблуко розбрату, Кашмір, призвів до п’ятитижневої війни, в якій загинуло майже сім тисяч солдатів, відтак Індія одержала сімсот квадратних миль пакистанської території, а Пакистан захопив двісті квадратних миль — індійської, от і все. (В «Опівнічних дітях» під час тієї війни від бомб загине майже вся родина Саліма.) Кілька днів йому довелося жити в Лондоні у далеких родичів у кімнаті без вікон. Ніяк не міг додзвонитися до батьків, а телеграми йшли з дому три тижні. Він нічого не знав про близьких. Усе, що міг зробити, це сісти на потяг до Кембриджа й сподіватися на краще. Він прибув до гуртожитку Кінґз-коледжу геть ослабленим, роздратованим своїми побоюваннями, що університетські роки значною мірою стануть повторенням нещасливих років у Раґбі. Він прохав тата не посилати його до Кембриджа, хоча вже забезпечив собі там місце. Йому не хотілося повертатися до Англії й витратити ще кілька років свого життя, як він казав, серед холодних, недоброзичливих риб. Хіба не ліпше було йому залишитися вдома й піти вчитися до коледжу з теплокровними створіннями? Однак Аніс умовив його їхати. Відтак казав змінити спеціалізацію. Історія — непотрібний предмет і невартий аж трьох років навчання. Він повинен домогтися переведення на економічний факультет. Пролунала навіть погроза: якщо цього він не зробить, то Аніс не платитиме за навчання.

Першого дня в Квінґз-коледжі, зморений трьома страхами, пов’язаними з недоброзичливою англійською молоддю, економікою і війною, він відчув, що негоден встати з ліжка. Тіло налилося оливом, так ніби земне тяжіння хотіло втримати його в ліжку. Його тягло донизу, тож він не відповів на стук у двері своєї дещо по-скандинавському сучасної кімнати. (Це був рік «Ґумової душі» «Бітлз», і він не раз мугикав собі під ніс їхній «Норвезький ліс».) Однак під вечір особливо настирливе гримання в двері таки змусило його підвестися з ліжка. Біля дверей стояв з широкою староітонською[15] усмішкою та з хвилястою світлою чуприною Руперта Брука — високий, невтомно дружелюбний «Ян Пілкінґтон-Мікса, знаєш, я наполовину поляк», доброзичливий ангел, що відчинив йому ворота у майбутнє і виніс його на хвилі гучної добродушности у нове життя.

Ян Пілкінґтон-Мікса мав точнісінько такий самий вигляд, як усі вихованці Раґбі, але окрім того він ще мав найдобрішу душу і, здавалося, був посланий йому як знак того, що цього разу все буде інакше. Так і сталося; Кембридж значною мірою загоїв рани, завдані Раґбі, й показав йому, що є інші, привабливіші Англії, в яких він почуватиметься як удома.

На тому перші труднощі закінчилися. А щодо економіки, то його врятував другий доброзичливий ангел, завідувач навчальної частини доктор Джон Бродбент, викладач англійської літератури, надзвичайно хороша людина, що легко міг стати (хоча не став) прототипом надзвичайно класного і неймовірно поблажливого доктора Говарда Кірка з роману Малькольма Бредбері «Історична людина». Коли він понуро сказав, що хоче змінити спеціалізацію, бо його батько наполягає на цьому, доктор Бродбент запитав: «А ти сам цього хочеш?» Йому, певна річ, не хотілося вивчати економіки; він навіть мав стипендію з історії, тож хотів займатися історією. «Покладися на мене, — сказав доктор Бродбент і написав Анісові Рушді ввічливого але досить переконливого листа, кажучи, що, на думку керівництва коледжу, Анісів син Салман не готовий вивчати економіку, і якщо він наполягатиме на своєму, то йому ліпше забрати сина з університету й звільнити місце для когось іншого. Аніс Рушді більше ніколи не згадував про економіку.

Третя проблема також невдовзі владналася. Війна на субконтиненті закінчилася, й усі, кого він любив, були живі-здорові. Почалося його університетське життя. Він займався звичайними справами: набув друзів, утратив цноту, навчився грати в таємничу сірникову гру, якою бавилися герої «Минулого літа в Марієнбаді», зіграв сумовиту партію в крокет з Е. М. Форстером[16] у день, коли помер Івлін Во, потроху зрозумів значення слова «В’єтнам», став менш консервативним і був обраний до «Футлайтс[17]», став невеличкою лампочкою в сліпучій трупі ілюмінатів — Кліва Джеймса, Роба Бакмена, Джермейн Ґрір — і дивився на Джермейн, як вона вже вкотре у крихітному клубі на Петі-Кюрі під штабом китайський хунвейбінів, де продавалася червона книжка Мао, виконувала свій коронний номер «Стриптиз черниці», знімаючи облачення черниці, під яким її тіло щільно облягав водолазний костюм. Він також покурював, бачив, як один з його друзів помер від поганої «кислоти» ЛСД у кімнаті напроти холу, став свідком смерти другого через ушкодження мозку наркотиками, а третій познайомив його з Капітаном Біфгартом[18] й учасниками «Велвет андерґрауд» і помер невдовзі після закінчення коледжу; задивлявся на міні-спідниці й прозорі блузки; якийсь час писав для студентської газети «Версіті», аж поки там не вирішили, що вже не мають потреби в його послугах; грав у п’єсах Брехта, Йонеско та Бена Джонсона; прорвався з майбутнім мистецтвознавцем газети «Таймз» на травневий бал у Триніті-коледжі і слухав, як Франсуа Арді[19] співала гімн молодому болю без кохання «Tous les garçons et les filles».

Пізніше він часто згадував про щасливі роки в Кембриджі й поклав собі забути години похмурої самотности, від якої вити хотілося, коли він одиноко сидів у кімнаті й плакав, навіть тоді, коли капела Кінґс-коледжу аж палахкотіла своєю красою одразу за його вікном (це було на останньому курсі, коли він жив на першому поверсі головного корпусу коледжу у кімнаті з ідеальним видом — якщо тільки такий собі можна уявити — на капелу, лужок, річку і човни). З канікул на останній курс навчання він повернувся у геть занепалому дусі. Це було наприкінці літа 1967 року — Літа Кохання, коли всі, що їхали до Сан-Франциско, мали обов’язково прикрасити волосся квітами. А він, на превеликий жаль, не мав кого любити в Лондоні. Якось випадково опинився в самому серці того, «де, — як тоді казали, — все і ставалося», в найманій кімнаті над крутим бутиком «Бабця їде» в кінці Кінґз-роуд, ближче до Краю Світу. Там купувала сукні дружина Джона Ленона, Синтія. Ходили чутки, що й Мік Джаґґер одягався там.

Також йому доводилося тут одержувати освіту. Навчився не казати «чудове» чи «гарне». У «Бабусі» для висловлення схвалення існувало слово «кльове», а коли тобі хотілося щось направду похвалити, то мав сказати «прикольне». Він навчився багато кивати головою з розумним виглядом. Серед модної публіки йому допомагало його індійське походження. «Індія, еге ж, чувак, — казали люди, — далеко». «Так, — казав він, киваючи головою». «Магаріші[20], еге ж, чувак, — казали люди, — непогано». «Раві Шанкар[21]», — відповідав він». Люди зазвичай більше не знали індійців, про кого б можна поговорити, тому всі продовжували блаженно кивати головами. «Так, так, — казав кожен, — аякже».

Він одержав ще вагоміший урок від дівчини з бутика -цього неземного створіння, що сиділо у модно затемне-ному із запахом пачулі приміщенні, наповненому музикою ситари, в якому перегодя він побачив легке пурпурове сіяння, а тоді зумів розібрати кілька застиглих форм. Можливо, це був одяг, можливо навіть на продаж. Він не хотів питати. «Бабуся» відлякувала. Проте одного дня він набрався сміливости й пішов униз, щоб познайомитися. Здрастуйте, я живу над вами, мене звати Салман. Дівчина з бутика підійшла так близько до нього, що на її обличчі можна було розгледіти зневагу. Тоді еротично, дуже повільно, вона стенула плечима. «Базар закінчено, фацет», — сказала вона.

По Кінґз-роуд прогулювалися найгарніші у світі дівчата, до смішного роздягнуті, в супроводі чванькуватих чоловіків, які також до смішного були надмірно одягнуті, у сурдутах з високим комірцем і у витіюватих сорочках, у вельветових пом’ятих штанах-кльош і в туфлях із штучної зміїної шкіри. Скидалося на те, що він був єдиним, хто не знав, що таке бути щасливим.

Він повернувся до Кембриджа з відчуттям, що йому вже повних двадцять, а справжнє життя його оминає. (Інші також переживали пригнічення останнього курсу. Навіть завжди життєрадісний Ян Пілкінґтон-Мікса впав у глибоку зневіру; хоча щасливо заявляв, що збирається стати кінорежисером і має намір поїхати на південь Франції, як тільки закінчить Кембридж, «тому, — сказав він безтурботно, — що кінорежисери потрібні саме там».) Як і в Раґбі, заспокоєння він знаходив у навчанні. Інтелект людини мусить вибирати /між удосконалення життя і праці, казав Єйтс, а позаяк досконале життя проходило повз нього, то він налягав на роботу.

Це був рік, коли він дізнався про сатанинські вірші. Кожен, хто збирався здавати іспит на ступінь бакалавра з відзнакою, мав вибрати три «спеціальні теми» з широкого кола питань і зосередитися саме на них. Він вибрав історію Індії періоду боротьби за незалежність проти британців у час від повстання 1857 року аж до проголошення Незалежности в серпні 1947 року; а також надзвичайне перше століття історії Сполучених Штатів 1776-1877 років, від Декларації про незалежність до кінця періоду після Громадянської війни, відомого як Реконструкція; і ще третю тему, вперше запропоновану того року під назвою «Мухаммед, постання ісламу й раннього халіфату». У 1967 році мало студентів-істориків цікавилися Пророком ісламу, по суті, настільки мало, що призначений викладач курсу скасував свої лекції і відмовився керувати кількома студентами, які вибрали цю тему. Стало зрозумілим, що предмет не читатиметься й треба вибрати іншу тему. Решта студентів таки відмовилися писати роботу про Мухаммеда й пішли до інших викладачів. А він відчував, як давня впертість здіймається всередині його єства. Якщо цю тему вже запропонували, то її не можна скасувати, допоки хоча б один студент хотітиме її досліджувати; таким було правило. Йому таки хотілося вивчати це питання. Він син свого батька, безбожника, проте зачарованого богами й пророками. Він — також має стосунок, хоча б частково, до мусульманської культури, що пустила глибоке коріння у Південній Азії, і є спадкоємцем образотворчих, літературних і архітектурних надбань моголів та їхніх попередників. Був сповнений рішучости досліджувати саме це коло питань. Залишалося тільки знайти історика, який погодиться керувати його роботою.

З трьох великих істориків, які співпрацювали у той час з Кінґз-коледжом, Крістофер Морріс був найбільш публікований, найавторитетніший, знавець політичних думок епохи Тюдорів, історії релігії та історії Просвітництва, тоді ж бо як Джон Солтмарш ввжався одним із найбільших диваків університету з його сивим волоссям, старомодними бакенбардами, із теплою білизною, що виглядала з-під манжетів штанин понад взутими на босу ногу сандалями, а також неперевершеним фахівцем з історії коледжу і капели, або ж, кажучи ширше, знавцем історії краю; його частенько бачили, як він з рюкзаком за плечима тупцював сільськими стежками навколо Кембриджа. Обидва — і Морріс, і Солтмарш — вчилися у Джона Клепгема, засновника економічної історії, й обидва сходилися на думці, що третій член історичної трійки у Кінґз-коледжі Артур Гібберт, медієвіст, є найвидатнішим з них, геній, який згідно з університетською леґендою на своїх випускних екзаменах відповідав на запитання, які він знав найменше, щоб устигнути відповісти у відведений час. Тому було вирішено звернутися до Гібберта — найдостойнішої людини в цій справі; і він погодився стати керівником без жодних зволікань. «Я не фахівець у цій області, — сказав він скромно, -проте дещо знаю, і якщо ви згодні працювати під моїм керівництвом, то я охоче вам допоможу».

Таку пропозицію з вдячністю прийняв упертий студент, який стояв у кабінеті професора й сьорбав зі склянки херес. Ось така дивна ситуація. Спеціальну тему про Мухаммеда, постання ісламу й раннього халіфату раніше в коледжі не пропонували; й 1967-1968 навчального року її вибрав лишень один затятий студент; а в наступні роки через брак інтересу цієї теми взагалі не пропонували. Для єдиного студента вивчення цього питання стало втіленням мрій його батька. Життя Пророка й народження нової релігії досліджувалися як історичні події, аналітично, розсудливо, належним чином. Тему наче спеціально придумали для нього.

На початку їхньої роботи Артур Гібберт дав йому пораду, про яку він ніколи не забував. «Ніколи нічого не пиши на тему історії, — казав Гібберт, — допоки не почуєш, як говорять її люди». Над сказаним він думав упродовж років, і зрештою, порада перетворилося на цінну керівну засаду в галузі художньої літератури. Якщо ти не чуєш, як говорять люди, то не знаєш достеменно і не можеш — тобі не варто — щось про них розповідати. Словом, те, як говорять люди, короткими чи довгими фразами, а чи плавними періодами, характеризує їх з багатьох боків: свідчить про їхнє місце народження, належність до соціального класу, розповідає про їхню вдачу, спокійну чи сердиту, співчутливу чи холоднокровну, лайливу чи розважливу, ввічливу чи грубу. Вистачило б навіть цієї науки від Артура Гібберта. Проте він дізнався значно більше. Перед ним відкрився світ. І в тому світі народжувалася одна з найбільших світових релігій.

Були собі кочівники, які почали вести осілий спосіб життя. Будувалися нові міста. Мекку заснували лише кілька поколінь тому. Ясріб, пізніше перейменований у Медину, був групою таборів біля оази, обнесеної нетривкою стіною. Вони незатишно почувалися в новому міському оточенні, й зміни багатьом не подобалися.

Кочове суспільство було консервативним, переобтяженими правилами, цінували гуртовий добробут значно вище, ніж індивідуальну свободу, проте кожен у ньому знаходив собі місце. В кочовому світі панував матріархат. Під захистом великих родин навіть сироти могли одержати притулок і відчуття ідентичности й належности. Тепер усе змінювалося. В місті панував патріархат, сім’ї зменшувалися. Кількість позбавлених громадянських прав збільшувалася, і саме вони ставали дедалі неспокійнішими. Проте Мекка процвітала, і її правлячу старійшину все це задовольняло. Тепер перехід майнового спадку здійснювався по чоловічій лінії. Це також влаштовувало правлячі родини.

Біля воріт міста стояло три храми з трьома богинями: ал-Лат, Манат і ал-Уззи. Крилатими богинями, таким собі благородними птахами. Або ж ангелами. Щоразу, коли торговельні каравани, за чий рахунок збагачувалося місто, виходили в далекі країни чи поверталися додому, то обов’язково зупинялися біля одного із храмів і давали пожертви. Або, послуговуючись сучасною лексикою: платили податок. Найбагатші родини Мекки тримали під контролем ці храми, і їхні статки значною мірою мали «жертовне» походження. Крилаті богині перебували в центрі економіки нового міста, урбаністичної цивілізації, що саме зароджувалася.

У середмісті в будівлі, відомій як Куб, або ж Кааба, стояли ідоли сотень богів. Одна із статуй, аж ніяк не найпопу-лярніша, була божеством, що називалося ал-Лаг і означало бог, так само ал-Лат означало богиня. Незвичайність ал-Лага полягала в тому, що він не мав якоїсь конкретної сфери відповідальносте, себто не був богом дощу чи богом багатства, богом війни чи богом кохання, а вважався таким собі розпливчастим богом, тобто богом усього. Могло так статися, що ця неконкретність і спричинилася до його відносної непопулярности. Адже люди, даючи богам пожертви, зазвичай робили це з певною метою, за здоров’я дитини, за процвітання підприємства, від посухи, від сварок, за любовні стосунки. Люди надавали перевагу богам-фахів-цям у своїй сфері діяльности перед богами загальними і всебічними. Проте згодом ал-Лаг стане богом, славнішим за будь-яке поганське божество.

Людиною, яка видобуде ал-Лага з майже забуття і стане його Пророком, перетворивши його на рівню або ж принаймні у рівноцінного старозавітному Богу Сущому і новозаповітному Богу-Трійці, буде Мухаммед ібн Абдулаг з роду Бану-Хашим (який у дитинстві потрапив у скрутне становище), сирота, що жив у дядьковому домі. В підлітковому віці він почав подорожувати зі своїм дядьком Абу Талібом у торговельних справах до Сирії. Під час тих подорожей він майже напевно зустрічався з першими християнами, вірними несторіанської секти, і чув їхні історії, в яких старозаповітні й новозаповітні історії пристосовувалися до місцевих умов. Відповідно до несторі-анців, Ісус Христос, наприклад, народився в оазі під пальмовим деревом. Пізніше в Корані архангел Джебраїл відкрив Мухаммеду суру, відому як «Майрам», себто Марія, в якій Ісус народжується в оазі під пальмовим деревом.

Мухаммед ібн Абдулаг мав славу вправного купця і чесної людини, а у віці двадцяти п’яти років одержав пропозицію одружитися на старшій заможній жінці на ймення Хадіджа, тож наступних п’ятнадцять років він успішно торгував і насолоджувався сімейним щастям. Однак він виявився однозначно людиною, якій час віл часу хотілося самотини, тож упродовж багатьох років цілі тижні поспіль жив відлюдником у печері на горі Гіра. Коли йому виповнилося сорок років, ангел Джебраїл порушив його усамітнення і наказав «читати». Цілком природно, він подумав, що збожеволів, і втік від видіння. Й повернувся послухати, що ангел хоче йому сказати, тільки тоді, коли дружина й близькі товариші переконали його, що, можливо, все ж таки варто вернутися на гору; що, мабуть, варто впевнитися, чи Бог насправді хоче йому щось сповістити.

Відтак легко захоплюватися багато чим, що сталося потім, коли купець перетворився на Божого Посланця; легко співчувати його переслідуванням і подальшій втечі до Медини, легко поважати його швидке перетворення в оазисній громаді Ясриба на поважного законодавця, вмілого правителя і вправного військового діяча. Також легко побачити, як світ, якому сповіщено Коран, та події з життя Посланця безпосередньо впливали на зміст одкровення. Коли чоловіки-мусульмани гинули в битві, то ангел швиденько заохочував їхніх братів одружуватися з їхніми вдовами, щоб осиротілі жінки не були втрачені для віри, вийшовши заміж за іновірців. Коли про Пророкову кохану Айшу пішла чутка, що вона поводиться неналежним чином, заблукавши в пустелі з таким собі Сафваном ібн Марваном, то ангел Господній умить злетів донизу і сповістив, що, на думку Божу, доброчесна пані не зраджувала мужа. Якщо ж говорити загальніше, то очевидно, що дух Корану, система цінностей, яку він утверджував, за своєю суттю співзвучна зі зникаючими законами кочових арабів, матріархального, дбайливішого суспільства, що не залишало сиріт мерзнути на холоді; таких сиріт, наприклад, як сам Мухаммед, чий успіх у купецькій справі, на його думку, дозволяв йому стати одним із міських правителів, однак його не допустили до управління містом тільки через те, що не мав впливової родини.

І тут бачимо дивовижний парадокс: переважно консервативна теологія, що симпатизувала культурі, яка зникає, стає революційною ідеєю, а відособлена урбанізацією невдоволена біднота, вуличний натовп стає її найпал-кішим прихильником. Мабуть, тому так і боялася ісламу, цієї нової ідеї, еліта Мекки, так злісно переслідувала мусульман; саме тому засновникові ісламу могла — тільки допустимо таку можливість — запропонувати настільки привабливу угоду.

Історичні дані з цього питання неповні, проте головні збірники хадисів, переказів про життя Пророка, складених ібн Ісхаком, аль-Вакіді, ібн Саадом, аль-Бухарі й ат-Табарі, розповідають про випадок, який опісля став відомим як випадок із «сатанинськими віршами». Одного дня Пророк повернувся з гори і читав суру (номер 53), що називається «ан-Наджм», себто «Зоря». Вона містила також і такі слова: «Чи ви бачили коли-небудь ал-Лат, і ал-Уззу, і Манат — ту третю, іншу? Вони — благородні птахи, а їхнє заступництво нам дуже бажане». Перегодя — кілька днів потому? Чи тижнів, або років? — він знову пішов на гору й повернувся звідти, збентежений, а тоді заявив, що попереднього разу його обманули; в подобі архангела йому явився Сатана, тому вірші, які він одержав, — не божественні, але сатанинські, і їх треба негайно вилучити з Корану. Тепер ангел приніс нові вірші від Бога, і саме ними слід замінити сатанинські вірші у великій книзі: «Чи ви бачили коли-небудь ал-Лат, і ал-Уззу, і Манат — ту третю, іншу? Вони є тільки іменами, якими ви їх самі назвали, — ви і ваші батьки. Невже у вас — чоловіки, а у Нього — жінки? Тоді це поділ несправедливий!». У такий спосіб Читання очистилося від сатанинської роботи. Проте запитання залишилося: чому Мухаммед спочатку прийняв перше, «хибне» одкровення за правдиве? І що сталося в Мецці у період між двома одкровеннями, сатанинським і ангельським?

Ось що відомо з цього приводу: Мухаммед хотів, аби його прийняли мешканці Мекки. «Він прагнув, — пише ібн Ісхак, — знайти підхід до них і перетягти їх на свій бік». Новина про визнання ним трьох крилатих богинь швидко поширювалася серед людей. «Вони дуже тішилися з того, як він висловився про їхніх богів, — пише ібн Ісхак, — кажучи «Мухаммед дуже приязно висловився про наших богів»». Аль-Бухарі повідомляє: «Пророк... упав ниць, сказавши «ан-Наджм», а за ним упали ниць мусульмани, погани, джини і всі люди, скільки їх було на Землі».

Але чому ж Пророк опісля зрікся своїх слів? Західні історики (шотландський учений-ісламіст В. Монтґомері Вотт, французький марксист Максім Родінсон) запропонували політичне прочитання епізоду. Храми трьох крилатих богинь служили джерелом доходів для правлячої еліти міста — еліти, куди не прийняли Мухаммеда, і, на його погляд, несправедливо. Тому, можливо, йому запропонували «угоду»: якщо Мухаммед чи архангел

Джебраїл, чи Аллах змиряться з тим, що послідовники ісламу зможуть поклонятися птахам-богиням, щоправда, далеко не як рівні Аллаху, але як другорядним, менш важливим істотам, наприклад ангелам, а на той час в ісламі вже існували ангели, то чим зашкодить додавання до них ще цих трьох, які, так уже склалося, були дуже популярними і прибутковими фігурами в Мецці? — тоді припиняться переслідування мусульман, а сам Мухаммед одержить місце серед правителів міста. Не виключено, що Пророк на короткий час міг піддатися спокусі.

І що ж стається далі? Чи міські старійшини зраджують своєму слову, вважаючи, що Мухаммед, заграючи з багатобожжям, скомпрометував себе в очах своїх послідовників? Чи послідовники відмовляються прийняти одкровення про богинь? А чи сам Мухаммед пошкодував, що поступився своїми принципами, піддавшись солодкоголосому заклику до угодовства? Важко відповісти напевно. Лишень уява може заповнити прогалини в історичних записах. Однак у Корані йдеться про випробовування усіх пророків спокусою. «І не посилали ми до тебе ніякого посланця чи пророка без того, щоби, коли він віддасться мріям, сатана чого-небудь не кинув у його мрії», — говориться в 22-й сурі. І якщо випадок із сатанинськими віршами був спокусою для Мухаммеда, необхідно сказати, що він протистояв їй з гідністю. Він і зізнався в спокусі, і зрікся її. Ат-Табарі так його цитує: «Я вчинив зло проти Бога і вклав у Його уста слова, яких він не казав». Ісламський монотеїзм пройшовши суворе випробовування, постав непохитним і сильним, незважаючи на переслідування, вигнання і війни, а невдовзі Пророк здобув перемогу над своїми ворогами, і нова віра ширилася світом, як той всеосяжний вогонь.

«Невже у вас — чоловіки, а в Нього — жінки? Тоді це поділ несправедливий!».

Суть «правдивих» віршів, ангельських чи божественних, цілком очевидна: саме жіночність крилатих богинь -«благородних птахів» — спричинилася до їхньої другоряд-ности та самозванства, а також підтвердила неможливість визнати їх дітьми Божими, такими як ангели. Інколи народження великої ідеї говорить про її майбутнє; те, як новизна входить у світ, провіщає, як вона поводитиметься, коли подорослішає. В процесі народження саме цієї ідеї жіночність позбавила її будь-якої шляхетности.

Гарна історія, подумав він, коли дізнався про все це. Вже тоді він мріяв стати письменником і заховав цю історію в закамарки своєї свідомости, залишивши на майбутнє. Двадцять років потому він точно знатиме, наскільки гарна ця історія.

«JE SUIS MARXISTE, TENDANCE GROUCHO[22]» проголошували ґрафіті тієї весни в Парижі. За кілька тижнів після паризьких événements[23] у травні 1968 року і за кілька ночей до дня вручення дипломів бакалавра якийсь анонімний дотепник, можливо марксист з фракції Ґраучо[24], надумав наново оздобити його буржуазну, елітну університетську кімнату, виливши, за його відсутності, відро м’ясної підливи з цибулею на стіни й меблі, а також на програвач і одяг. З огляду на давню традицією чесности й справедливости, якою так пишаються всі кембриджські коледжі, Кінґз-коледж одразу поклав усю вину за вчинення безладу на нього, нехтуючи всіма доказами його невинуватости, й повідомив, що у разі несплати завданої шкоди він не одержить диплом. Це вперше, проте, на жаль, не востаннє його несправедливо звинуватили в розкиданні лайна.

Він заплатив і з бунтарським настроєм пішов на церемонію вручення дипломів у брунатних туфлях. Його швидко виштовхали з парадних лав належно взуті в чорні туфлі однокашники, наказавши перезутися. Люди в коричневому взутті з якихось загадкових причин вважалися одягненими неналежним чином, і, знову ж таки, проти такого судження не попреш. Знову ж таки, він здався, побіг перезуватися і повернувся на церемонію вже в останню хвилину, а тоді, коли нарешті надійшла його черга, він мусив узяти університетського служителя за мізинець і повільно йти за ним аж до місця, де на величному троні сидів віце-канцлер[25]. Він укляк біля ніг старого й підніс молитовно складені руки догори, а тоді латиною благав надати йому ступінь, яким снив і заради якого важко трудився впродовж трьох років за відчутної фінансової підтримки своїх батьків. Йому порадили тримати руки високо над головою, аби старий віце-канцлер часом не гепнувся зі свого величезного крісла і не впав зверху на нього, коли нагнеться потискувати йому руки.

Пригадуючи всі ті епізоди, він завжди жахався своєї пасивно сти, хоча навряд чи міг учинити якось інакше. Він міг відмовитися платити за шкоду, завдану стінам його кімнати, міг відмовитися перезуватися в чорні туфлі, міг також відмовитися вклякати і благати про присвоєння йому ступеня бакалавра гуманітарних наук. Проте він волів все ж таки поступитися й отримати диплом. Спогади про ті поступки робили його ще впертішим, ще менш схильним іти на компроміси і миритися з несправедливістю, хоч би якими вагомими були для цього причини. Несправедливість завжди викликала в ньому спогад про ту підливу. Несправедливість була брунатною, грудкуватою, застиглою рідиною, вона їдко, аж до сліз, смерділа цибулею. Нечесність скидалася на відчуття, ніби хтось стрімголов біжить до своєї кімнати та в останню мить перезувається зі своїх незаконних брунатних туфель у чорні. Це було так, ніби тебе змушують стати навколішки і мертвою мовою благати про те, що належиться тобі по праву.

Багато років потому він розповів про цю історію на церемонії вручення дипломів у Бард-коледжі. «Своє привітальне слово я склав на основі притч про Невідомого підливного бомбомета, Заборонене взуття й про Хиткого віце-канцлера на троні, і саме з ним я сьогодні до вас звертаюся, — казав він випускникам коледжу 1996 року одного сонячного дня в Анандейл-на-Гудзоні, штат Нью-Йорк. — По-перше, якщо на вашому життєвому шляху одного чудового дня звинуватять вас у тому, що можна назвати Злісним поводженням з підливою, а так станеться, таки станеться, і якщо ви будете невинні в такому поводженні з підливою, то в жодному разі не беріть на себе відповідальність за чиюсь провину. По-друге: ті, хто відкидатиме вас через ваші неналежного кольору туфлі, не варті вашої уваги. І по-третє: не ставайте на коліна перед жодною людиною. Відстоюйте свої права». Студенти-випускники 1996 року побігли вистрибом за своїми дипломами, дехто босий, дехто з квітами у волоссі, схвально вигукуючи, б’ючи кулаком об кулак, імітуючи ходу моделей на подіумі, цілком розкуті. «Оце так дух», — думав він. Це було геть не схоже на кембриджські формальності, от і чудово.

Його батьки не приїхали на вручення дипломів. Тато сказав, що не має грошей на авіаквитки. То була неправда.

Серед його сучасників були прозаїки Мартін Еміс, Ієн Мак’юен, що розпочали свою кар’єру одразу, так би мовити, вилупившись з яйця, і ширяли собі в небі, як ті благородні птахи. Його власні юнацькі сподівання не справджувалися. Якийсь час він жив у мансарді на Акфольд-роуд неподалік Вондзворт-Бридж-роуд у будинку, де також жила його сестра Самін і ще троє його друзів по Кембриджу. Витягував драбину, запирав лаз й залишався наодинці у трикутному дерев’яному світі, вдаючи, що пише. Він не мав поняття, що робить. Доволі довго йому не вдавалося написати жодної книжки. Те раннє сум’яття, яке він потім зрозумів як збентеження у своїй душі, збентеження від роздумів над тим, ким і чим він став після переїзду з Бомбея, погано на нього впливало.

Часто не стримував своїх емоцій, устрявав у гарячі суперечки через дрібниці. У ньому жив згусток напруження, і він докладав немалих зусиль, аби приховати свою тривогу. За що б він узявся, нічого в нього не виходило. Щоб утекти від марно сти сидіння в мансарді, він прилаштувався до труп «експериментального» театру «Сайдвок» і «Затч», що ставили вистави на сцені театру «Овал-Хаус» у Кенінґтоні[26]. Він одягав довгу чорну сукню, біляву перуку і, не зголюючи вусів, грав агонію закоханої тітки у виставі кембриджського однокашника Дасті Г’юза. Також брав участь у британській постановці антивоєнного шоу «В’єт Рок», попередньо створеного в Нью-Йорку групою «Ла МаМа». Ті вистави не стали чимось надто знаменитим, до того ж у нього закінчувалися гроші. Впродовж року після закінчення Кембриджа він одержував невелику допомогу. «Що я скажу своїм друзям?» — вигукнув Аніс Рушді, коли він заявив про свої літературні прагнення, тож тепер, стоячи в черзі на одержання допомоги для безробітних, він починав розуміти батька. Будинок на Акфольд-роуд бачив немало молодечого лиха. Самін мала нещасливий роман з одним із його товаришів по коледжу Стівеном Брендоном, а тоді поїхала додому. Поселилася молода дівчина на ймення Фйона Арден, і якось одного вечора він побачив її напівпритомною внизу на сходах, бо вона проковтнула цілу пляшечку снодійних піґулок. Схопила його за зап’ястя і не хотіла відпускати, тож він поїхав з нею на «швидкій» до лікарні, де їй промили шлунок і врятували життя. Після того він вибрався з горища й переїжджав з кімнати в кімнату у Челсі й Ерлз-Корту. Сорок років потому він знову почув про Фйону. Вона була баронесою в палаті лордів і великою знаменитістю у світі бізнесу. Юність часто була злиденною, а боротьба за виживання шматувала молодих людей на клапті, проте іноді після боротьби наступали кращі часи.

Невдовзі після того, як він вибрався з Акфольд-роуд, якийсь тамтешній шибеник підпалив той будинок.

Дасті Г’юз одержав роботу укладача текстів у рекламній агенції «Дж. Волтер Томсон» на Берлі-сквер. Йому запропонували несподівано пристойну зарплату, і він, рекламуючи шампунь, охоче створював ролики з чарівними білявками. «Чому б тобі не спробувати, — казав йому Дасті. — Це ж бо зовсім не складно». Він узявся за тестове завдання рекламного агентства «Дж. Волтер Томсон», виконав його мам-таки, в офісі — написав рекламний текст до шоколадок «Афтер-ейт» і віршик, що мав спонукати до використання пасків безпеки в автомобілях під мелодію Чака Бері «Нема куди податися», також спробував, як і було передбачено тестовим завданням, не більше ніж стома словами розповісти прибульцеві з Марса про хліб і грінки; і провалився. На думку могутнього «Дж. Волтера Томсона», він не мав задатків укладача рекламних текстів. Зрештою, йому все ж таки вдалося знайти роботу в меншій, не настільки відомій агенції з назвою «Шарп МакМейнес» на Олбемарл-стрит, і відтоді почалася його трудова біографія. Першого дня йому сказали написати рекламу для журналу з вирізними купонами, за допомогою яких продавали сиґари, запаковані у різдвяні червоні хлопавки. Йому нічогісінько не приходило до голови. Нарешті добрий «креативний директор» Олівер Нокс, який згодом став відомим романістом, нахилився над його плечем і пробубонів: «П’ять хрустких ідей від «Плеєрс», аби зробити Ваше Різдво справді щасливим». Ага, подумав він, ніяковіючи, ось як треба.

В агенції «Шарп» він сидів в одному офісі з темноволосою красунею Фей Ковентрі, що зустрічалася з Томом Машлером, директором «Джонатон Кейп[27]». Щопонеділка вона розповідала про свої вихідні з дуже потішними друзями «Арнольдом» (Вескером[28]), «Гарольдом» (Пінтером) і «Джоном» (Фаулзом). Якими ж захопливими були ті розповіді, як вони вміли повеселитися! Заздрість, відчуття образи, палке бажання й відчай товпилися в молодому серці укладача рекламних текстів. Ось він, цей світ літератури, так близько і так жахливо далеко. Коли Фей одружилася з Машлером і пішла з агенції, аби перегодя стати поважним ресторанним критиком, він майже зітхнув з полегкістю, що той літературний світ, до якого вона його так провокуюче прилучала, знову віддалився.

Університет він закінчив у червні 1968 року. «Опівнічні діти» побачили світ у квітні 1981 року. Йому знадобилося майже тринадцять років, аби лиш почати. Впродовж того часу він написав гори всілякого непотребу. Роман «Книга піра», що міг би стати непоганим твором, якби то знаття, як його написати. В романі розповідалося про схожу на Пакистан країну, в якій три чоловіки — воєначальник, політик і капіталіст використали святу людину, піра[29] чи пера, і змусили його очолити державний переворот, після чого, як вони гадали, він мав стати номінальним главою, а реальна влада переходила безпосередньо до них. Однак пір виявився здібнішим і безжаліснішим, ніж його сподвижники, які потім усвідомили, що розбудили чудовисько й уже не годні його приборкати. Сталося це за багато років до того, як аятола Хомейні проковтнув революцію, після якої він також мав стати номінальним главою. Якби він написав цей роман у формі звичайного політичного трилера, то ще було б; проте розповідь велася від кількох дійових осіб «потоком свідомо сти» й геть збивала читача з пантелику. Роман нікому не сподобався. Про публікацію він навіть не заїкався. Твір виявився мертвонародженим.

А там настали ще похмуріші дні. Бі-бі-сі оголосила конкурс з метою віднайти нового телевізійного драматурга, і він написав п’єсу з двома розп’ятими злочинцями, які розмовляють один з одним у стилі Бекетових бродяг Діді й Ґоґо ще до того, як Христос підніметься на Голгофу. П’єса мала назву (аякже) «Перехресні перешкоди». Була геть безглуздою. Вона не виграла конкурсу. Перегодя з’явився новий довжелезний роман «Антагоніст», настільки недо-лугий і в стилі аля-Пінчон, що він нікому його навіть не показував. Тільки реклама допомагала йому триматися на плаву. Назвати себе прозаїком він не наважувався. Він був копірайтером, укладачем рекламних текстів, і, як усі копі-райт ери, мріяв стати «справжнім» письменником. І добре усвідомлював свою наразі несправжність.

Дивувало, що настільки відверто безбожна людина не перестає писати про Бога. Віра покинула його, проте тема залишилася і тривожила уяву. Структура й метафори релігії (індуїстської, християнської та й ісламської) сформували його нерелігійний розум, а питання цих релігій щодо буття — «Звідки ми прийшли? А позаяк ми вже тут, то як нам жити?» — були також і його питаннями, навіть якщо він доходив висновків, які не потребували божественного арбітра для їхнього підтвердження, а тим більше земного класу священнослужителів для офіційного схвалення й тлумачення. Його першим романом, який побачив світ, став «Ґрімус», опублікований Лізою Колдер у видавництві «Віктор Ґолланц» ще до того, як вона перейшла в «Джонатан Кейп». В основі роману лежала містична епічна поема «Мантік аль-Тайр», або «Зустріч птахів» ісламського суфія дванадцятого століття Фаріда ад-Дін Аттара, народженого в Нішапурі, що в теперішньому Ірані, чотири роки по смерті славетного Омара Хайяма. В поемі — «Шляху паломника» Джона Баньяна[30] на ісламський лад — одуд веде за собою тридцять птахів у мандрівку понад сімома долинами мук і одкровень до гори Каф, дому їхнього бога Сімурґа. Коли ж вони досягають вершини, то не знаходять там бога й одержують пояснення: назва Сімурґ, якщо розбити її на склади сі і мурґ, означає «тридцять птахів». Пройшовши крізь муки пошуку, вони стають тим богом, якого шукали.

«Ґрімус» — це анаграма слова «Сімурґ». В його науково-фантастичному переказі Аттарової оповіді «американський індіанець» з незграбним ім’ям Летючий Орел шукає загадковий Телячий острів. Після виходу роману в пресі з’явилися зневажливі дописи, деякі були геть зневажливими, і така реакція буквально приголомшила його. Долаючи відчай, він швидко написав короткий сатиричний роман, у якому кар’єра прем’єр-міністра Індії місіс Індіри Ґанді була перенесена у світ бомбейської кіноін-дустрії. (Сатира Філіпа Рота на Річарда М. Ніксона «Наша банда» слугувала віддаленим зразком.) Вульґарність книжки — в одному з епізодів знана кінозірка, схожа на Індіру, збільшує пеніс своєму мертвому батькові — спричинилася до того, що він її настільки ж швидко забракував, як і написав. Це вже справді — далі нікуди.

Шоста долина, над якою летіли тридцять птахів з Аттарової поеми, виявилася місцем сум’яття, де вони збагнули, що нічого не знають і не розуміють, тож поринули у безнадію й смуток. Сьома долина була долиною смерти. Молодий рекламний копірайтер і романіст-невдаха почувався в середині 1970-х, як той тридцять перший зажурений птах.

Рекламна справа сама по собі, незважаючи на свою славу глухого кута для творчої людини, стала для нього корисною. Тепер він працював у поважнішій агенції «Оґілві енд мазер», засновник якої Девід Оґілві втішався авторством відомого вислову «Покупець не телепень; це -твоя дружина». Траплялося кілька заковик, коли одна з американських авіакомпаній відмовилася зображати чорношкірих стюардес на своїй рекламі, хоча насправді такі жінки були в штаті компанії. «А що скаже з цього приводу профспілка?» — запитав він, і представник авіакомпанії відповів: «Ви ж бо не розкажете їм про це?» Також одного разу він відмовився працювати над рекламою відвареної яловичої солонини компанії «Кампбелл», бо вона була вироблена в Південній Африці, й Африканський Національний Конгрес закликав до бойкоту таких продуктів. Його могли звільнити з роботи, проте замовник реклами не наполягав на цьому, і його не звільнили. У 1970-х з реклами не виганяли індивідуалістів і диваків. Виганяли передусім людей направду настирливих, працьовитих мурашок, які щосили намагалися зачепитися за роботу.

Якщо ж ти показуєш, що робота для тебе не найголовніше, коли ти вічно запізнюєшся й довго обідаєш з випивкою, то тебе підвищують на службі й платять більше грошей, а небожителі лишень посміхаються з твоєї творчої ексцен-тричности, допоки тобі щось удається створити.

Упродовж тривалого часу він працював з людьми, що поважали й підтримували його, з талановитими людьми, для котрих, як і для нього, реклама відігравала роль щабля до чогось ліпшого або ж була місцем заробітку легких грошей. Він брав участь у створенні рекламного ролика для «Скотч меджик тейп» за участи Джона Кліза, який демонстрував достоїнства клейкої стрічки, що ставала непомітною після прилипання («Ось погляньте сюди, тут її не видно; не так ту звичайну стрічку, яку видно, ось погляньте тепер сюди»), і ще одного ролика для торгової марки «Клерол» з рекламою фарби «Ніжне піклування» для сивого волосся, який поставив Ніколас Роуґ, відомий режисер «Вистави» і «Тепер не дивись». Майже впродовж шести місяців, протягом британського триденного робочого тижня 1974 року, спричиненого страйком шахтарів, із щоденним відключенням електроенергії і великим хаосом на Вордор-стрит, себто у світі студій звукозапису, монтажу відеограм і дублювання, він зробив за тиждень три рекламні ролики для газети «Дейлі міррор», і всі вони, незважаючи на всілякі перепони, вчасно вийшли в ефір. Створення фільмів більше не вселяло в нього жаху. Реклама познайомила його також з Америкою, коли він вирушив у подорож по Сполучених Штатах, щоб написати туристичну рекламу для «Ю-Ес травел сервіс» під лозунгом «Велика американська пригода» з фотоілюстраціями леґендарного Елліота Ервітта. З довгим волоссям, вусатий, він приземлився в аеропорту Сан-Франциско, де на великому рекламному щиті було написано: «КІЛЬКА ЗАЙВИХ ХВИЛИН НА МИТНИЦІ — ЦЕ НЕВЕЛИКА ЦІНА ЗА ПОРЯТУНОК ВАШИХ ДІТЕЙ ВІД НАРКОТИЧНОГО ДУРМАНУ». Американський джентльмен з неймовірно червоною шиєю дивився на щит зі схваленням. Відтак цілком забувши про своє схвалення напису на щиті і без найменшого усвідомлення якоїсь внутрішньої суперечности у своїй поведінці, він повернувся до довговолосого, вусатого гостя, який, треба визнати, мав підозрілий вигляд, так ніби збирався поїхати простісінько до Гайт-Ешбері, світової столиці «альтернативної культури» сексу, наркотиків і рок-н-ролу, і сказав: «Жаль мені тебе, юначе, бо навіть якщо ти нічого не маєш, вони все одно щось та знайдуть». Однак ніяких наркотиків йому не підкинули, і молодому укладачеві рекламних текстів дозволили ввійти до чарівного королівства. Коли ж він нарешті добився до Нью-Йорка, то вже першого вечора довелося натягти на себе найдивніший з усіх одностроїв — костюм з краваткою — для того, щоб друзі могли його взяти до бару на самій вершині Всесвітнього торгового центру. Звідти він уперше побачив незабутню панораму міста; ті велетенські будівлі, які, здавалося, казали: «Ми тут назавжди».

Він дуже боляче переживав непевність свого становища. Життя з Кларисою видалося щасливим і дещо втихомирило бурю всередині нього, тож інший на його місці міг би вдовольнятися нормальним станом справ на роботі. Проте незлагоди його внутрішнього життя, його багаторазові невдачі в намаганні стати пристойним, публікованим письменником не давали йому спокою. Він вирішив відмести думки всіх інших щодо його писанини й самому поглянути на неї критично. Починав усвідомлювати, що те неправильне в його творах — це щось неправильне й помилкове в ньому самому. Якщо він не став письменником, який, як він вважав, живе в ньому, то це тільки тому, що він не знає, хто він такий є. Й повільно зі свого ганебного «далі нікуди» місця в літературі він почав діставатися до своєї людської суті.

Він — емігрант. Він — один із тих, хто опинився у місці, далекому від того, звідки починалося його життя. Еміґрація обірвала все звичаєве коріння його внутрішнього «я». Вкорінене внутрішнє «я» буяє на рідному ґрунті, серед добре знаних йому людей, наслідуючи звичаї і традиції, з якими воно і його громада тісно зжилися, розмовляючи власною мовою серед інших внутрішніх «я», що чинять так само. З оцих чотирьох коренів — місця, громади, культури й мови — він утратив три. Для нього вже не існувало його коханого Бомбея; вже немолоді батьки продали дім його дитинства без жодних пояснень з якихось незбагненних міркувань і перебралися до Пакистану в Карачі. Їм не подобалося жити в Карачі; а чого б їм там мало подобатися? Карачі порівняно з Бомбеєм — це все одно що Дулут порівняно з Нью-Йорком. Причини їхнього переїзду також звучали фальшиво. Вони виїхали буцімто через те, що почувалися в Індії чужими як мусульмани. Їм хотілося, як вони казали, знайти хороших чоловіків-мусульман для своїх доньок. Усе видавалося дуже заплутаним. Після щасливого нерелігійного життя вони раптом ударилися у релігійну доцільність. Він ні на йоту не вірив їм. Був переконаний, що все це через якісь бізнесові проблеми, податки чи ще якісь інші негаразди в реальному світі, що змусили їх продати будинок, до якого вони так прив’язалася, й покинути місто, яке вони так любили. Тут щось не так. Тут крилася якась таємниця, про яку йому не розповідали. Інколи він казав їм про це навпростець; вони відмовчувалися. Він так і не розгадав цієї загадки. І батько, і мама померли, так і не визнавши існування загадкового пояснення. В Карачі вони не стали благочестивішими, ніж у Бомбеї, тому мусульманське пояснення здавалося недоладним і неправдоподібним.

Нерозуміння причин зміни його життя викликало тривогу. Воно часто здавалося йому безглуздим і абсурдним. Він був бомбейським хлопцем, який облаштувався в Лондоні серед англійців, однак іноді відчував прокляття подвійної неприкаяности. Принаймні корінь мови залишився, проте він починав усвідомлювати, як сильно йому бракує інших коренів і яке збентеження його охоплює, коли він думає про те, ким він став. У вік міграції мільйони переселених «я» зіткнулися з величезними негараздами, проблемами безпритульности, голоду, безробіття, хвороб, переслідування, відчуження, страху. Йому поталанило більше, проте одна велика проблема залишалася — це проблема автентично сти. Переселене «я» невідворотно стає різнорідним замість однорідного, належачи більше ніж до одного місця, а також стає множинним, а не одиничним, відгукуючись на більше ніж один спосіб буття, на більше ніж щось усереднене. Чи можливо бути — стати хорошим у житті — не безкорінним, а багатоко-рінним? Не страждати від утрати коріння, а одержувати користь від їхнього надлишку? Різні корені повинні мати однакову або ж майже однакову силу, і він дуже переймався послабленням свого зв’язку з Індією. Йому хотілося якось відновити своє індійське самоусвідомлення, яке він утратив чи от-от мав утратити. Його «я» — це його походженням і його мандрівка світом.

Аби усвідомити значення цієї мандрівки, він мав повернутися до відправної точки і в уяві ще раз її повторити.

Саме посеред таких медитацій він згадав про «Саліма Сінаї». Цей осілий в Лондоні прото-Салім був другорядним героєм його закинутого рукопису «Антагоніста» і спеціально створювався як альтер его; «Салім» — на честь свого бомбейського однокласника Саліма Мерчента (його ім’я співзвучне із «Салманом»), а «Сінаї» — на честь мусульманського ерудита одинадцятого століття Ібн Сіна («Авіценна»), так само як «Рушді» було утворене від Ібн Рушд. Салім з «Антагоніста» — неяскрава фігура і заслуговував на забуття, якби лишень пройшовся своєю Ледброук-Ґроув, проте він мав одну характерну рису, яка раптом видалася надзвичайно цінною: він народився опівночі з 14 на 15 серпня 1947 року, в момент «опівнічної свободи», незалежности Індії від Британського правління. Можливо, цей Салім, бомбейський Салім, опівнічний, Салім потребував власної книжки.

Сам він народився за вісім тижнів до розпаду імперії. Завжди пам’ятав батьків жарт: «Народився Салман, а за вісім тижнів утекли британці». Тож Салімів подвиг видавався ще вражаючішим. Британці втечуть уже наступної миті після його народження.

Він народився в пологовому будинку доктора Шіродкара, славетного гінеколога В. Н. Шіродкара, іменем якого навіть названа цервікально-серкляжна операція. Тепер же на сторінках свого роману він оживить лікаря під іншим іменем. Район Вестфілд-істейт, звідки відкривався вид на Ворден-роуд (тепер перейменовано на Бгулабгай-Дезай-роуд[31]), з віллами, купленими в англійців, що виїжджали, і названими на честь королівських палаців у Британії — Ґламз-вілла, Сандрингем-вілла, Балморал-вілла, а також його власний дім Віндзор-вілла матимуть назву Месволд-істейт, а от «Віндзор» стане «Букінгемом». Соборна школа, заснована «під егідою Англійсько-шотландського освітнього товариства», збереже свою назву, також малі й великі події з часів дитинства — втрата кінчика пальця після раптово зачинених дверей, смерть однокласника на уроці в школі, виконання Тоні Брентом пісні «Хмари невдовзі розійдуться», джаз недільними ранками, себто «джем-сесії» в Колабі, справа Нанаваті, cause célèbre, коли високопоставлений морський офіцер убив коханця своєї дружини й завдав вогнепальної рани дружині, проте не смертельної, також знайдуть своє місце в художньому творі. Ворота пам’яті відчинено, спогади нахлинули. Він має написати книжку.

На мить здалося, що це має бути книжка про дитинство, проте підтекст з датою народження головного героя швидко узяв гору. Якщо цей уявний Салім Сінаї й новонароджена держава є близнюками, то в книжці має розповідатися про них обох. На сторінки увірвалася історія, неосяжна й особистісна, творча й згубна, і він розумів: саме такого виміру потребує його книжка. Він був істориком за освітою, а суть історії значною мірою полягає в тому, аби зрозуміти, як живе і спілкується особистість, як великі сили, інколи стримувані, формують країни і соціальні класи, тому спроможність змінити напрям таких сил також повинна знайти своє відображення в його творі. Він розхвилювався. Він знайшов лінію перетину між особистим і загальнонародним, тож будуватиме книжку на тому перехресті. Політичне й особисте більше не відокремлюватимуться. Це вже не час Джейн Остін, яка в часи наполеонівських війн писала цілі томи творів, жодного разу не згадавши про них, для якої головна роль британських вояків полягала в тому, щоб носити гарні однострої і мати привабливий вигляд на прийомах. Також не писатиме він книжки холодною форстерською мовою. В Індії не холодно. Там — гаряче. Індія — гаряча, перенаселена, брутальна, гучна; потрібні відповідні слова, і йому необхідно знайти ті слова.

Він цілковито усвідомлював, що започатковує гігантський проект за принципом «усе або нічого», і ризик невдачі видавався значно більший, ніж шанс на успіх. Спіймав себе на думці, що саме так і має бути. Якщо він збирається зробити останню спробу досягти свою мрію, то йому б не хотілося, щоб це вилилося в обережну, консервативну, посередню книжечку. Він напише найцікавішу з мистецького погляду річ, яку тільки зможе придумати, і вона стане його романом, що називатиметься «Сінаї», ні, жахлива назва, люди ще можуть подумати, буцімто книжка про близькосхідний конфлікт або про Десять заповідей Божих, «Опівнічна дитина», але ж там буде більше ніж одна дитина, хіба не так, скільки дітей може народитися в опівнічну годину, сотні, може, тисяча, або ж, так, чому б не тисяча й одна, тож «Діти півночі»? Ні, якась заскніла назва, звучить так, ніби зібрання педо-філів на шабаші відьом, а може... «Опівнічні діти»? Так!

Аванс за «Ґрімус» становив розкішну суму в 750 фунтів стерлінгів, також продалися два права на переклади — у Францію й Ізраїль, загалом вийшло близько 825 фунтів стерлінгів, тож він набрав повні груди повітря й сказав Кларисі, що звільняється зі своєї хорошої роботи в «Оґілві», вони їдуть до Індії і житимуть там, допоки не закінчаться гроші, подорожуючи найдешевшими видами транспорту, поринаючи у безкінечну індійську реальність, аби він досхочу напився з рогу достатку, а тоді повернувся і сів за письмовий стіл. «Гаразд», — відповіла вона одразу.

Він любив її за цей нерозважливо сміливий характер, той самий, що відвернув її від схваленого матір’ю містера Леворті з Вестергема, що в Кенті, і линув у його обійми. Так, вони йдуть ва-банк. Досі вона завжди підтримувала його, підтримуватиме й тепер. Вирушили у свою індійську одіссею, під час якої ночували в нічліжках, здійснювали двадцятигодинні переїзди автобусом, коли курчата блювали їм на ноги, сперечалися у селищі Хаджураг з тамтешніми селянами, котрі вважали славетний храмовий комплекс із тантричними різьбленнями непристойним і цікавим тільки для туристів, заново відкрили Бомбей і Делі, зупинялися у давніх родинних друзів і щонайменше в одного негостинного дядька з новою і навіть ще негостин-нішою дружиною-австралійкою, що перейшла в мусульманство, яка ніяк не могла дочекатися, коли ж вони нарешті поїдуть, і багато років потому написала йому листа, прохаючи грошей. Він уперше дізнався про притулок для вдів у Бенаресі, а в Амритсарі побував на Джалльянвала-Барг -місцині, де генерал Дайер 1919 року вчинив сумнозвісну амритсарську «бійню»; а тоді, повний Індією по вінця, повернувся додому писати свою книжку.

П’ять років потому вони з Кларисою одружилися, народився їхній син Зафар, а задуманий ним роман було завершено, і він знайшов свого видавця. Одна жінка з Індії під час обговорення книжки встала й сказала: «Дякую вам, пане Рушді, за те, що розповіли історію мого життя», — і він відчув, як клубок підступив йому до горла. Ще одна індійська жінка під час іншого обговорення сказала: «Пане Рушді, я прочитала ваш роман «Опівнічні діти». Це дуже довгий роман, та все ж таки я його прочитала. Хотілось би запитати таке: що ви, по суті, хотіли ним сказати?» Журналіст з індійського штату Ґоа заявив: «Вам пощастило першим закінчити свій роман», — а тоді показав йому надрукований розділ свого власного роману про хлопця, народженого тієї ж ночі. У книжковому огляді «Нью-Йорк таймс» писали про роман, який звучить так, «начебто континент віднаходить свій голос», а ще лунало багато літературних голосів з Південної Азії, запитуючи міріадами своїх мов про повернення гучного голосу до субконтиненту: «Та невже?» І сталося ще багато чого такого, про що він навіть мріяти не міг — премії, популярність і загальне визнання. Індія взяла його книжку дуже близько до серця, заявивши, що це її письменник, а саме в такий спосіб він сподівався повернути собі країну, і це стало найбільшою нагородою, більшою за всі інші, присуджені поважними журі. Коли було вже геть непереливки й він опинився на самому дні, то намацав чарівні двері, крізь які зумів підійнятися нагору на чисте повітря. Знову ж таки, після фетви Хомейні він ще раз опиниться на самому дні й ще раз знайде в собі силу йти далі й стати ще більше самим собою.

Після подорожі Індією він повернувся до написання рекламних текстів, проте не на повний робочий тиждень, умовивши спочатку «Оґілві», а потім ще одну агенцію «Аер Баркер Геґеманн» наймати його на роботу лишень два чи три дні на тиждень, залишивши чотири чи п’ять днів для написання книжки, що стала «Опівнічними дітьми». Після її виходу він вирішив, що настав час покинути рекламу раз і назавжди, незважаючи на її поплатний бік. Він мав маленького сина, тож із грошима доведеться сутужно, але цей крок йому просто необхідно зробити. Він запитав Кларисину думку. «Нам може світити безгрошів’я», — сказав він їй. «Нічого, — відповіла вона без вагань, — тобі таки треба це зробити». Неочікуваний комерційний успіх книжки став винагородою за їхню спільну волю зробити крок у невідоме, замість того, щоб чіплятися за фінансову стабільність.

Коли він повідомив про своє бажання звільнитися з роботи, його начальник подумав, буцімто він хоче більше грошей. «Ні, — заперечив він, — просто збираюся стати професійним письменником». «Ага, — сказав його начальник, — ви хочете значно більше грошей». «Та ні, — відповів він. — Я нічого не домагаюся. Я просто повідомляю вас за тридцять днів, що звільняюся. На тридцять перший я не вийду на роботу». «Ну, — засумнівався бос, — не думаю, що ми зможемо вам аж стільки заплатити». Тридцять днів потому влітку 1981 року він став професійним письменником, і його охопило п’янке й збудливе відчуття свободи, коли востаннє вийшов з рекламної агенції. Він скинув із себе рекламу як непотрібну шкіру, хоча тишком-нишком і далі пишався своїми найвідомішими гаслами: «Неслухняні, але ніжні» (створений на замовлення «Свіжих тортів»), а також своєю рекламною кампанією із «бульбашкових» слів на замовлення виробника пористого шоколаду «Аеро» (ПРИЄМНО-БУЛЬБАШКОВИЙ, ДИВО-БУЛБАШКОВИЙ, ПРЕКРАСНО-БУЛЬБАШКО-ВИЙ вигукували рекламні щити, тоді ж бо як на боках автобусів можна було прочитати ТРАНСПОРТО-БУЛЬ-БАШКОВИЙ, а на торговій рекламі вирізнявся напис ВИГІДНО-БУЛЬБАШКОВИЙ, і нарешті напівпрозорі зображення на вітринах крамниць проголошували НАЯВ-НОБУЛЬБАШКОВИЙ ТУТ). Перегодя того ж року, коли «Опівнічних дітей» відзначили Букерівською премією, першу телеграму — в ті часи побутував і такий вид зв’язку — він одержав від його колись збентеженого начальника. «Вітаю, — говорилося в ній, — один з нас таки отримав її».

У вечір присудження Букерівської премії вони йшли з Кларисою у напрямку Стейшнерз-Холу[32] й натрапили на розпашілу лівансько-австралійську засновницю феміністського видавництва «Віраґо». «Салмане, — вигукнула Кармен, — знаєш, премію, мабуть, вручать тобі!» Він одразу подумав, що Кармен його зурочила і що не бачити йому Букерівської премії. Список після першого відбору мав дуже солідний вигляд. Доріс Лессінґ, Мюрель Спарк, Ієн Мак’юен. він не мав шансів. На премію претендував також Д.М. Томас з романом «Білий готель», який багато хто з критиків називав шедевром. (Ще не прозвучали звинувачення в численних запозиченнях з «Бабиного Яру» Анатолія Кузнєцова, що потім трохи заплямувало репутацію книжки, принаймні в очах деяких людей.) Ні, сказав він Кларисі, навіть не сподівайся.

Багато років потому один із членів конкурсного журі, відома ведуча мистецьких передач на телебаченні Джоан Бейквелл, розповіла йому про свої побоювання, що Малькольм Бредбері, голова конкурсного журі, буде чинити тиск на інших членів журі, аби вони голосували за «Білий готель». Тому вона і два інші члени журі — критик Ґермінона Лі й професор Сем Гайнс з Принстонського університету — зустрілися приватно напередодні заключного голосування й пообіцяли одне одному, що стоятимуть на своєму і проголосують за «Опівнічних дітей». Зрештою, Бредбері і п’ятий член конкурсного журі Брайєн Олдісс проголосували за «Білий готель», а «Опівнічні діти» здобули перемогу з мінімальною перевагою: три голоси проти двох.

Д.М.Томас не прийшов на церемонію вручення премії, а його редакторка Вікторія Пітрі-Гей дуже нервувала, що їй доведеться одержувати премію від його імени, і хильнула зайвого. Після оголошення переможців він знову надибав на неї. Тепер, уже добряче підхмелена, вона зізналася, що зітхнула з полегшенням, коли зрозуміла, що їй не доведеться виходити й читати Томасове вдячне слово з нагоди вручення йому премії. Вона вийняла зі своєї сумочки конверт з його промовою і якось розгублено помахала ним у повітрі. «Тепер не знаю, що із цим робити», — сказала вона. «Дайте мені, — пожартував він пустотливо. — Може, стане у пригоді». Вона ж була настільки п’яною, що так і зробила, як він сказав. Упродовж півгодини він носив Томасову промову в себе у кишені. Проте у нього прокинулася совість, він розшукав підпилу редакторку й повернув їй конверт. «Нехай промова все ж таки залишатиметься у вас», — сказав він.

Відтак показав своїй редакторці Ліз Колдер гарний презентаційний примірник «Опівнічних дітей», розгорнувши його на екслібрисі з написом ЛАУРЕАТ. А вона була настільки щасливою й схвильованою, що хлюпнула на той екслібрис — для «освячення» — з келиха шампанське. Слова трохи розпливлися, а він, охоплений жахом, вигукнув: «Бачиш, що ти наробила!» Кілька днів потому люди з «Букера» прислали йому новенький і чистенький екслібрис, але йому був уже миліший той, освячений, зі слідом перемоги. Він його так і не поміняв.

Починалися хороші роки.

Він мав сім хороших років, більше, ніж зазвичай випадає письменникам, тому завжди згадував про ті щасливі роки з великою вдячністю впродовж тяжких часів, що потім настали. За два роки після «Опівнічних дітей» він опублікував «Сором», другу частину диптиху, зобразивши світ, з якого походив; цей твір спеціально задумувався як пряма протилежність першій частині, і йшлося в ньому здебільшого про Пакистан, а не про Індію, вийшов він коротшим, зі швидшим сюжетом, написаний не від першої, а від третьої особи, з низкою героїв, що по черзі виходили на перший план, а не з єдиним оповідачем-антигероєм. Ця книжка писалася без любови; Пакистан його дратував, викликав якесь особистісне несприйняття. Був країною, де купка нечесних людей правила безсилою більшістю, де продажні цивільні політики й безсовісні генерали об’єднувалися один з одним, витісняли один одного і страчували один одного, віддалено нагадуючи Рим часів цезарів, коли божевільні тирани лягали в ліжко зі своїми сестрами, надавали своїм коням сенаторські достоїнства й грали на музичних інструментах, коли місто горіло. Проте пересічні римляни, як і пересічні пакистанці, мало переймалися кривавим, психопатичним безладом всередині палацу. Палац залишався палацом. А правлячий клас продовжував правити.

Пакистан став великою помилкою його батьків, промахом, який позбавив його дому. Він з легкістю міг сприймати також сам Пакистан як історичний промах, як країну недостатньо продуману, яка вбила собі в голову, буцімто релігія може об’єднати народи (панджабців, сін-дхі, бенгальців, белуджів, пуштунів), що географічно й історично вже давно були роз’єднані, народжену як та потворна птаха, «розділена тисячею миль на два крила, в якої замість тулуба клин чужої і ворожої землі (злішого ворога не знайти!), і нема перемички між крилами, хіба що тільки Аллах їх з’єднає», і те східне крило потому відпало[33]. Як лунає помах одного крила? І відповіддю на цей варіант відомого коану в дзен-буддизмі, поза сумнівом, було: як Пакистан. Тому в «Соромі», його пакистанському романі (названо дещо спрощено; Пакистану вистачало місця також в «Опівнічних дітях», й Індії приділено достатньо уваги в «Соромі») гумор стає чорнішим, політикани ще кривавішими й комічнішими, так ніби, він собі казав, біди в палацах Дванадцяти Цезарів чи у шекспірів-ській трагедії спричинилися блазнями, людьми недостой-ними високої трагедії, так ніби «Короля Ліра» мали грати циркові клоуни, стаючи водночас трагічними й фарсовими, такою собі цирковою катастрофою. Книжка просувалася з раніше небаченою швидкістю; після п’ятирічного періоду написання «Опівнічних дітей» він завершив «Сором» упродовж півтора року. Роман усюди — чи майже всюди — одержував позитивні відгуки. У самому Пакистані, що не дивно, потрапив під заборону пакистанського диктатора Зія-уль-Хака, з якого і ліпився образ одного з героїв роману Рази Гайдера. Проте багато примірників книжки проникли до Пакистану, зокрема, як йому казали пакистанські друзі, через дипломатичні представництва різних країн, працівники яких самі її жадібно читали, а тоді передавали іншим.

Кількома роками потому він дізнався, що «Сором» навіть удостоїли якоїсь премії в Ірані. Роман опублікували мовою фарсі без його відома, і це санкціоноване державою піратське видання навіть визнали найкращим твором року, перекладеним на фарсі. Проте він так і не отримав ані грошової винагороди, ані якогось офіційного повідомлення про присудження йому цієї премії; проте, гідно з чутками, які надійшли з Ірану, п’ять років опісля, коли вийшли «Сатанинські вірші», декілька іранських книготорговців англомовною літературою подумали, що для продажу цієї нової книжки в країні не чинитиметься жодних перепон, оскільки попередній твір її автора вже одержав схвалення релігійних кіл; тож примірники цього нового роману вільно ввозилися до країни й поступили в продаж у вересні 1988 року, себто в рік першого виходу книжки, й продавалися впродовж шести місяців, не наражаючись на якийсь опір, аж до фетви у лютому 1989 року. Він так і не зміг пересвідчитися у правдивості цих чуток, однак сподівався, що саме так і було: весь цей галас навколо його книжки йшов згори донизу, а не знизу догори.

У середині вісімдесятих про фетву й близько не йшлося. Успіх його книжок мав благотворний вплив на його характер. Десь у глибині душі він відчував якесь розслаблення, став щасливішим, добрішим, охочішим до бесіди. Хоч як це дивно, старші прозаїки застерігали його у ті запаморочливі дні про настання похмуріших часів. Якось Анґус Вільсон незадовго до свого сімдесятиріччя запросив його на ленч до клубу «Атенеум[34]»; і слухаючи, як автор «Англосаксонських поз» і «Літніх людей в зоопарку» тужливо пригадує дні, коли він «був модним письменником», раптом збагнув, що йому м’яко натякають на перемінність природи вітрів; учора — запальний хлопчисько, а завтра — меланхолійний, усіма забутий старий дядько.

Коли поїхав до Америки у справах з виданням «Опівнічних дітей», його фотографувала знана Джілл Кременц; він познайомився з її чоловіком Куртом Воннеґутом, і вони запросили його на вихідні до свого будинку в Саґапонаку, що на острові Лонґ-Айленд. «А ти серйозно думаєш зайнятися письменницькою діяльністю?» — несподівано запитав Воннеґут, посьорбуючи пиво на осонні, і коли він ствердно відповів, то автор «Бойні номер п’ять» зауважив: «Тоді слід тобі знати, що настане день, коли ти не матимеш про що писати, а писати все одно доведеться».

Дорогою до Саґапонака він прочитав купу оглядів, надісланих його американським видавцем Кнопфом. Серед них він знайшов дивовижно прихильну статтю Аніти Десаї[35] у «Вашингтон пост». Якщо вона такої хорошої думки про книжку, то йому варто тішитися; можливо, він і справді створив щось вартісне. Також помістила прихильний відгук «Чикаго тріб’юн», підписаний Нельсоном Олґреном. «Людина із золотою рукою», «Прогулянка з дикого боку»... невже це той Нельсон Олґрен? Коханець Сімони де Бовуар, друг Гемінґвея? Здавалося, золоте літературне минуле простягло руку для його миропомазання. Нельсон Олґрен, думав він зачудовано. А я гадав, що він уже помер. Прибув він до Саґапонака дещо раніше, ніж очікувалося. Воннеґути саме вийшли з будинку і поспішали на гостину до свого друга й сусіда. Нельсона Олґрена. Дивовижний збіг. «Ну, — сказав Курт, — якщо він написав про твою книжку, то я впевнений: він буде радий тебе бачити. Тільки зателефоную, що ти прийдеш з нами». Він пішов до будинку. За якусь хвилю повернувся схвильований і спохмурнілий. «Нельсон Олґрен помер», — сказав він.

Олґрен приготувався до прийому гостей і зазнав фатального серцевого нападу. Перший прибулий гість побачив господаря мертвим на килимі у вітальні. Рецензія на «Опівнічних дітей» стала останньою написаною ним річчю.

Нельсон Олґрен. А я гадав, що він уже помер. Раптове, непередбачуване падіння на килим чатує на нас усіх.

Успіх, який мали «Опівнічні діти» серед американських літературних критиків, був несподіваним для Кнопфа[36]. Він же прилетів до Нью-Йорка власним коштом, аби лиш подивитися на вихід у світ його книжки, тож не передбачалося якихось інтерв’ю, та й не було їх навіть після появи всіх цих чудових рецензій. Наклад виявився невеликим, надрукували невеличкий додатковий наклад, а також невеликий наклад у м’якій палітурці, от і все. Проте йому пощастило при вході до офісів на Східній 50-й вулиці потиснути руку леґендарному Альфреду А. Кнопфу, літньому, дуже поштивому джентльменові в дорогому пальті й темному береті. Він також зустрівся зі своїм довготелесим, надзвичайно сумлінним видавцем

Робертом Ґоттлібом, який теж був особою досить леґендарною. Його запросили до офісу Боба Ґоттліба, прикрашеного святковою декорацією та листівками з нагоди п’ятдесятиріччя, й після короткої розмови Ґоттліб сказав: «Тепер, коли я знаю, що ви мені подобаєтеся, я скажу вам те, чого не хотів казати». Це прозвучало приголомшливо. «Ну? — сказав він, добираючи слова. — Вам не сподобалася моя книжка? Ну, яку ви видали.» Боб похитав головою. «Ні, не через вашу книжку, — сказав він. -Нещодавно я прочитав дуже хорошу книжку дуже великого письменника й подумав, що після неї мені вже ніхто не сподобається з мусульманським підґрунтям». Ці слова вразили його ще більше. «І що це за книжка? — запитав він Ґоттліба. — Хто цей великий письменник?» «Книжка, — сказав Ґоттліб, — називається «Поза вірою», а написав її В.С. Найпол[37]». «Тоді я б також дуже хотів прочитати цю книжку», — сказав він головному редакторові «Кнопфа».

Очевидно, Боб Ґоттліб не усвідомлював, що його слова можуть завдати болю співбесіднику, проте варто визнати, що він продовжував надзвичайно гостинно ставитися до автора, котрий, як він думав, йому не сподобається, і запросив його перекусити до свого міського будинку у Тертл-Бей, що у фешенебельній околиці на Манхеттені, де також мешкали Курт Воннеґут, Стівен Сондгайм[38] і Кетрін Гепберн. (Уже більш як сімдесятилітня кінозірка якось після снігопаду прийшла до Ґоттліба з лопатою й запропонувала видавцеві скинути сніг з даху його будинку.) Ґоттліб також був членом правління «Ньо-Йорк сіті баллей» Джорджа Баланчина й запросив на виставу молодого прозаїка, який одного разу бачив, як найбільша любов Баланчина Сюзен Фаррелл[39] танцювала в Лондоні в балетній трупі Моріса Бежара після сварки з великим російським хореографом. «Проте за однієї умови, — сказав Боб. — Тобі треба забути про Бежара й погодитися, що Бланчин — бог».

Його приймали також в літературних колах. Коли 1987 року Ґоттліб пішов з «Кнопфа» і замінив Вільяма Шона на посаді редактора «Нью-Йоркера», двері авґустійшого журналу нарешті відчинилися й для автора «Опівнічних дітей». За часів містера Шона ті двері залишалися для нього міцно зачиненими, тому Салман не дуже сумував, коли закінчилося п’ятдесятитрирічне правління великого редактора. Боб Ґоттліб публікував його як художні, так і документальні твори й виявився чудовим, ретельним і пристрасним редактором довгого есею «Із Канзасу» (1992) про фільм «Чарівник країни «Оз», названий, за наполегливою порадою Ґоттліба, однією із найсолодших од дружбі.

Після оголошення фетви йому довелося побачити Ґоттліба тільки один раз. Ліз Колдер і Кармен Калліл запросили його на спільне святкування дня народження в клубі «Граучо», що в Сого[40], а він саме мав змогу трохи розвіятися. Коли він привітався з Бобом, той сказав з великим натиском: «А я завжди захищаю тебе, Салмане. Я завжди кажу всім, якби ти знав, що твоя книжка вбиватиме людей, ти б її не писав». Він повільно порахував до десяти. Не випадає бити цього літнього дядька. Ліпше вибачитися й піти геть. Він схилив голову в безглуздому уклоні, а тоді круто повернувся й вийшов. Відтоді вони не говорили. Він багато чим завдячував Бобу Ґоттлібу, але ті слова не йшли йому з голови; до того ж він знав, що Ґоттліб не збагнув, як вплинули його слова про Найпулову книжку під час їхньої першої зустрічі, так само як не розумів він, що було не так у сказаному ним під час їхньої останньої зустрічі. Боб думав, що вони залишаються друзями.

У 1984 році він розлучився. Вони були разом упродовж дванадцяти років й непомітно почали жити кожен своїм окремим життям. Клариса хотіла сільського життя; одного літа вони навіть дивилися будинки, що на захід від Лондона, проте, зрештою, він усвідомив, що переїзд до сільської місцевости просто зведе його з розуму. Він -міський хлопець. І він сказав їй про це, і вона мовчки погодилася, проте в їхніх стосунках переїзд залишався болючим питанням. Вони покохали одне одного замолоду, й тепер, коли стали старшими, їхні інтереси часто не збігалися. Деякі сторони його лондонського життя її цікавили дуже мало. Наприклад, антирасистська діяльність. Упродовж тривалого часу він брав участь у роботі групи, що займалася расовими питаннями у Кемденській комісії з питань стосунків у громаді, або ж ККСГ, тож його добровільна участь у нагляді за роботою працівників важила для нього досить багато. Завдяки своїй волонтерській діяльності він упізнав місто, про яке дуже мало знав, а сам іммігрантський Лондон злиднів і упередженого ставлення він опісля назве містом видимим, але небаченим. Ось тут недалечко й існувало іммігрантське місто — в Саутоллі й Вемблі[41], у Брикстоні й Кемдені[42], проте в ті часи на нього ніхто не звертав уваги, хіба що під час коротких вибухів расових заворушень. Таке собі навмисне заплющування очей, небажання прийняти місто й світ такими, якими вони були насправді. Багато вільного часу він присвячував міжрасовим стосункам; одержаним у ККСГ досвідом послуговувався у полемічній передачі «Нова імперія в Британії» на Четвертому каналі громадського телебачення, намагаючись розповісти про зростання чисельности нового підкласу чорних і коричневих британців, а Кларису це мало цікавило, що впадало у вічі.

Проте найбільший клопіт він мав інтимного характеру. З часу народження Зафара їм хотілося, особливо Кларисі, більше дітей, а діти не з’являлися. Натомість Клариса мала кілька викиднів. Один викидень стався до Зафарового зачаття й народження, а ще два потому. З’ясувалося, що проблема генетична. Він успадкував (можливо, від свого батька) порушення, відоме як проста хромосомна транслокація.

Хромосома — це набір генетичної інформації; усі клітини людини мають по двадцять дві пари таких наборів, а на додаток ще й двадцять третю, що визначає стать. У рідкісних випадках частинка генетичної інформації відривається від однієї хромосоми й приєднується до іншої. Тоді утворюються дві дефектні хромосоми — одна з надто малою генетичною інформацією, інша — з надлишковою. Під час зачаття дитини половина вибраних навмання батькових хромосом об’єднуються з материною половиною й утворюють нові пари. Якщо батько має просту хромосомну траснлокацію й були вибрані обидві його дефектні хромосоми, то дитина народиться нормальною, проте успадкує його аномалію. Якщо не вибрана жодна із дефектних хромосом, то вагітність також проходитиме нормально й дитина не успадкує цієї мутації. Проте якщо вибрана лишень одна із двох проблемних хромосом, то утробний плід не розвинеться й вагітність перерветься викиднем.

Намагання народити дитину перетворилося на таку собі біологічну рулетку. Їм не щастило, тож стреси після викиднів, ці втрачені сподівання дуже вимучували їх. Фізична близькість завершилася. Ніхто з них не зносив навіть думки про ще одну спробу, після якої настане чергова невдача. А Клариса, мабуть, просто по-людському не могла не звинувачувати його в неможливості здійснити свою мрію про велику сім’ю з багатьма галасливими дітьми, які б стали сенсом її життя. Він не міг не звинувачувати себе.

Будь-які тривалі стосунки без статевої близькости є приречені. Впродовж тринадцятьох із чотирнадцяти років їхнього спільного життя він був їй безумовно відданий, однак на чотирнадцятий рік зв’язки вірности розірвалися або ж почали різко слабшати, тож траплялися короткі миттєвості подружньої зради під час літера-турних подорожей до Канади і Швеції й дещо довший роман у Лондоні з давньою ще кембриджською подружкою, що грала на скрипці. (Клариса зрадила його тільки одного разу, але то сталося давно, 1973 року, коли він ще писав свій «Ґрімус», і хоча впродовж якогось часу їй навіть хотілося покинути його й піти жити до свого коханця, невдовзі вона розірвала з тим чоловіком стосунки, й обоє вони забули про той епізод — або ж майже забули. Проте він добре пам’ятав ім’я свого суперника. Ще б пак, він мав ім’я Ейлмер Ґріббл.)

Тоді він чомусь по-ідіотському вважав, що дуже вміло приховує свої любовні пригоди й дружина нічого не знає і ні про що не здогадується. Тепер, оглядаючись назад, він лишень дивувався зі свої дурости. Звісно, вона про все знала.

Він сам полетів до Австралії для участи в Аделаїдському фестивалі, а тоді з Брюсом Четвіном подався до австралійської пустелі. Зайшли до книгарні в містечку Еліс-Спринґс, де він побачив примірник «Шляху» Робін Девідсон у м’якій палітурці, книжки, в якій вона розповідає про свій перехід через пустелю Ґібсона у товаристві з верблюдом, якого вона сама спіймала й приручила. Його редакторка з видавництва «Джонатан Кейп» Ліз Колдер дуже хвалила цю книжку та її безстрашну авторку, а він візьми й бовкни: «Навіщо йти через пустелею, коли можна полетіти на аеробусі?» Проте тепер, побачивши описані у книжці місця, він її купив і з великим задоволенням прочитав. «Коли будемо в Сиднеї, тобі обов’язково треба з нею познайомитися, — сказав Брюс. — Давай зателефонуємо їй. Я маю її номер телефону». «Аякже, телефонуй», — відповів він. В уславленому молескінів-ському записнику Брюса були номери телефонів усіх землян, які хоч чимось заявили про себе. Якби хтось його попрохав дати персональний номер телефону королеви Англії, то він би і його знайшов за мить.

Робін, білява, голубоока, трохи шарпана, дещо не в його смаку жінка, запросила його на обід до свого крихітного будиночка в Аннандейлі, і між ними за столом немов проскочила блискавка. Коли вона пішла за смаженим курчам, то виявилося, що воно холодне. Вона настільки хвилювалася, що забула ввімкнути духовку. Трирічний роман розпочався наступного ранку й став полярною протилежністю до його довгих, спокійних, переважно щасливих відносин з Кларисою. Їх сильно вабило одне до одного, проте в усьому іншому вони були несумісними. Вони репетували одне на одного мало не щодень.

Вона водила його до австралійських необжитих місць, а він, дитя асфальту, з побожністю спостерігав за її вмінням виживати в дикій природі. Вони спали під зірками просто неба, і їх не вбили скорпіони, не з’їли кенгуру і не розтоптала Пращурка Старої Велетки. Вона мала незвичайний дар. Потім вони перегнали її верблюдів з однієї «станції», чи ранчо, на північному заході, поблизу затоки Шарк (де він плавав з дельфінами й бачив будинок, споруджений із самих мушель), до їхнього нового місця перебування на фермі, що південніше Перта. Він також дізнався про верблюдів дві важливі речі. Перша полягала в тому, що верблюди щасливі у кровозмішенні; верблюденя в їхньому гурті з’явилося внаслідок простого зв’язку між верблюдом-самцем і його матір’ю. (Кровозмішне верблюденя назвали його іменем або ж, точніше, австралійським варіантом його імени — Сельман-Верблюд.) А друга полягала в тому, що коли вивести верблюда з рівноваги, то його лайно із сумирних сухих кізяків кулястої форми перетворюється на рідинний спрей, що летить на немалу відстань. Тож у жодному разі не можна тинятися позаду розгніваного дромадера. Це й були ті два важливі уроки.

Вона переїхала до Англії, проте вони не змогли жити разом, і впродовж останнього року спільного проживання розходилися, може, з десяток разів. За два місяці після їхнього остаточного розриву він прокинувся посеред ночі вдома, себто у своєму новому будинку на Сент-Пітерс-стрит, і почув, що хтось зайшов до його спальні. Голяка зірвався на ноги. Вона мала свій ключ, тож зайшла до будинку — він не поміняв замків — і почала наполягати: «Нам треба поговорити». Коли ж він відмовився й спробував вийти з кімнати, вона схопила його руками і якоїсь миті з усієї злости вдарила його каблуком по ступні. Після того один з пальців ноги відняло. «Якби я був жінкою, а ти чоловіком, — запитав він її, — як би ти це назвала?» До неї щось таки дійшло, і вона пішла геть. Коли ж опублікувала свій перший і останній роман «Предки», то в ньому фігурував надзвичайно неприємний американець, який став коханцем-садистом головної героїні роману. Під час інтерв’ю, яке вона дала «Ґардіан», її запитали: «Чи не був прототипом головного героя Салман Рушді?» Вона відповіла: «Не такою мірою, як у першій редакції».

Усередині нього зароджувався роман, який, однак, не давався йому до рук. Він мав уже готові уривки й дійових осіб, а ще вперту віру в те, що, незважаючи на величезну розбіжність між цими уривками, вони ввійдуть до однієї книжки. Точна форма й суть книжки залишалися досить невизначеними. Має вийти велика книжка — ось і все, що він знав, така, що стрімко увійде у простір і час. Книжка про подорожі. Це точно. Після закінчення «Сорому» перша частина його задуму втілилася в життя. Там він добре знав, як обійтися зі світом, з якого походив. Тепер йому хотілося пов’язати той світ із цілком іншим світом — світом, у якому він зумів вибитися в люди. Йому бачилися не Індія, і не Пакистан, і не політика, і не чарівний реалізм[43], його справжньою темою мала стати тема, що хвилюватиме його все життя і полягатиме в тому, яким чином досягається єдність світу — не тільки як Схід переходить у Захід, а Захід у Схід, але як минуле формує теперішнє, а теперішнє змінює наше розуміння минулого, і як уявний світ, себто мрії, мистецтво, вигадка й, аякже, віра просочуються крізь рубежі, що відділяють їх від щоденного, «реального» місця, в якому, як помилково здається людям, вони живуть.

Ось що сталося з дедалі меншою планетою: людське суспільство й культури більше не мешкають у відокремлених одна від одної маленьких комірках. Тепер усі ці маленькі комірки відчинені для інших відчинених маленьких комірок, і людина може втратити роботу в одній країні через махінації валютного спекулянта в якійсь іншій далекій країні і навіть не знати його імени й ніколи не побачити його обличчя, і, як нам кажуть теоретики нової науки про хаос, метелик може махнути крильцями у Бразилії й спричинити ураган у Техасі. Спочатку «Опівнічні діти» починалися реченням: «Більшість того, що впливає на наше життя, відбувається за нашої відсутности», і хоча потім він переніс те речення в інше місце роману, вважаючи, що для першого речення воно видається надто толстов-ським, адже якщо «Опівнічні діти» чимось не були, то вони точно не були «Анною Кареніною», проте ця думка їла його поїдом. Йому дуже хотілося розповісти про світ, в якому людина не завжди вибирає собі долю, коли її доля визначається не особисто нею, але кимось іншим, невідомим їй, про світ, у якому фатальною може виявитися економічна криза чи вибух бомби.

Він саме летів із Сиднея додому з почуттями, що аж розпирали його після перших надзвичайних днів з Робін. Вийняв невеличкий записник і, щоб опанувати себе, почав розмірковувати над напівпродуманою книжкою. Ось що він мав: кілька мігрантів, або, якщо по-британському, то імміґрантів, з Індії, Пакистану й Бангладеш, через особисті подорожі яких він зможе показати зв’язки і розриви отих тут і там, тоді й тепер, реальності й мрії. Він також мав начерки одного з героїв на ім’я Салагуддін Чамчавала, якщо англізувати, то Саладін Чамча, який, перебуваючи в напружених стосунках з батьком, надумав британізувати. Йому сподобалося ім’я «Чамча», бо воно нагадувало про бідного Ґреґора Замзу, що у творі Кафки перетворився на гнойовика, а також гоголівського санітара мертвих душ Чічікова. Що стосується значення цього прізвища мовою хіндустані, то воно означало буквально «ложка», проте в розмовній мові вживалося на позначення «підлабузник» і «блюдолиз». Чамча стане портретом вирваної з корінням людини, що втекла від батька й країни та й від самої індій-ськости й перейшла в англійськість, яка насправді його не приймає, цього актора, що може копіювати чужі голоси і в якого все добре складається, допоки його не бачить глядач, себто тільки коли його чують по радіо або як голос за кадром на телебаченні; чиє обличчя, незважаючи на все його англофільство, все ще «неприйнятного кольору на їхніх кольорових телеекранах».

А навпроти Чамчі... мабуть, грішний ангел.

У 1982 році актор Амітабг Баччан, зірка найбільшої величини в бомбейському кінематографі, мало не помер через розрив селезінки під час виконання трюків на зйомках фільму в Банґалорі. В наступні місяці стан його здоров’я й перебування в лікарні висвітлювалися на перших шпальтах газет. Юрби людей стояли під лікарнею в очікуванні новин, а політики не могли протовпитися до його лікарняного ліжка. Він перебував на межі життя й смерти, й уся країна затамувала подих; коли ж він знову підвівся, то це було ніби воскресіння з мертвих. На півдні Індії і до того були актори, які досягли богоподібного статусу, зігравши роль богів у «міфологічних» фільмах. Баччан став напівбожеством навіть без такої кар’єри. А що коли бог-актор, зазнавши важкої травми, звернувся до Бога у скрутну для себе хвилину й не почув відповіді? А що коли внаслідок страхітливої божественної мовчанки цей чоловік змушений поставити під сумнів або ж навіть втратив свою віру, яка живила його сили? А чи не міг він під час такої душевної травми почати втрачати розум? І чи не міг він у такому божевільному стані спробувати поїхати на край світу, аби розвіятися, забувши, що від себе не втечеш?

Як могла називатися така падаюча зірка? Ім’я спало йому на думку одразу, так ніби воно весь час витало в повітрі на рівні тридцять п’ять тисяч футів над рівнем моря й чекало, поки його схоплять. Джибріл. Ангел Джебраїл, «Джибріл Фарішта». Джибріл і Чамча: ангел, якого покинув Бог, і несправжній англієць, що відцурався батька. Дві заблукані душі в бездомному вмістилищі безхатченків. Вони мусять стати його головними героями. Ось що він знав.

Якщо Джибріл ангел, то Чамчма диявол? Чи може ангел стати демоном, а диявол мати німб?

У книжці подорожі множилися. Ось уривок геть з чогось іншого. У лютому 1983 року людина на ім’я Саяд Віллаят Хусейн Шах переконав тридцять вісім своїх послідовників мусульман-шиїтів, буцімто Аллах на його прохання зробить так, що Аравійське море розступиться й вони зможуть здійснити паломництво дном океану до святого міста Кербела[44], що в Іраку. Вони зайшли з ним у воду, й багато хто з них утопився. Хоч як це дивно, ті, хто вижив, стверджували, незважаючи на всі супротивні твердження, що стали свідками дива. Він уже понад рік розмірковував над цією історією. Йому не хотілося писати про Пакистан або шиїтів, тож віряни в його уяві стали сунітами й індійцями, а їхнім проводирем — жінка. Йому також пригадалася гігантська смоківниця, яку він одного разу бачив у південній Індії неподалік Майсура, — дерево було настільки велетенським, що в ньому стояли хатки й били джерела, а ще над ними літали хмари метеликів. У його уяві почало вимальовуватися село Титліпур, Місто Метеликів, і в хмарі метеликів ішла таємнича дівчина. Як суніти, вони хотіли піти не до Кербели, а до Мекки, проте ідея з морем, що розступається, залишилася в центрі епізоду.

Багато з уривків, що роїлися йому в голові, були про «місто видиме, але небачене», іммігрантський Лондон часів Тетчер. Справжні лондонські околиці Саутголл у західному Лондоні й Брик-Лейн у східному Лондоні, де жили азійські іммігранти, злилися з Брикстоном, що на південь від річки, й утворили уявний лондонський район Брикхолл, у якому мусульманська сім’я з правовірних батьків і бунтівних доньок-підлітків тримали кав’ярню «Шаандаар»; її назва — це перекручена мовою урду назва справжньої кав’ярні «Брильянт» у Саутголлі. В цьому районі збиралися міжрасові грозові хмари, й, мабуть, уже невдовзі вулиці таки запалають.

І тут з’явилася переінакшена Клариса, одержавши річардсонівське ім’я «Памела Ловелас[45]», а також пере-творена з пустельного мандрівника на альпіністку і з християнки на іудейку інкарнована Робін, перейменована на Алілуя Коен чи Коун. Тут з якогось доброго дива з’явилася Кларисина бабця Мей Джуел, велична літня пані, що жила біля моря у містечку Півенсі-Бей, графство Суссекс. Кораблі норманців 1066 року, розповідала вона всім охочим, пропливали серединою її вітальні; адже тепер берегова лінія відступила за милю далі у море, ніж дев’ять століть тому. Бабця Мей знала не одну історію -розповідала їх безліч разів і завжди тими самими ритуальними фразами — зі свого англійсько-аргентинського минулого на естансії[46] Лас-Петакас у товаристві свого неуважливого чоловіка-філателіста Чарльза «Дон Карлоса» Джуела, кількох сотень ґаучо[47], несамовитих і гонорових, а ще стада найкращої аргентинської худоби.

Коли британці правили четвертою частиною планети, вони знялися зі свого холодного невеликого північного острова й на безкраїх рівнинах під неосяжним небом Індії й Африки стали ще чарівнішими, екстравертнішими й піднесенішими особистостями — ще більшими постатями, для яких удома місця бракувало. Аж тут доба імперій закінчилася, і їм довелося убувати до менших, холодніших, журливіших своїх острівних «я». Бабця Мей у будиночку з башточкою, мріючи про безконечну пампу й призових биків, що як ті єдинороги приходили до неї і схиляли свої голови їй у подолок, здавалося, дуже скидалася на таке «я», але значно цікавіше, менш шаблонне, оскільки її історія розгорталася не на землях Британської імперії, а в Аргентині. У записнику він вивів для неї ім’я -Роза Даймонд.

Тепер він летів над Індією й усе ще записував. Пригадав, як один індійський політик якось виступав по телебаченню, говорив про британського прем’єр-міністра і ніяк не міг правильно вимовити її прізвища. «Місіс Точер[48], — увесь час він казав, — місіс Точер». Це здавалося несказанно смішним, навіть якщо — можливо, тому що — Маргарет Тетчер вочевидь не була мучителькою. Коли це має бути роман про Лондон часів місіс Тетчер, то в ньому могло б знайтися місце — комічне місце — і для такого варіанту її прізвища.

«Еміграція, сама по собі, — писав він, — заводить особистість чи групу, що емігрує, у критичну ситуацію, де геть усе пов’язане з її самоусвідомленням, індивідуальністю, культурою і вірою. Тож оскільки це роман про еміграцію, то в ньому має знайти своє відображення також і такий бік життя. Там має бути така критична ситуація».

Він занотував: «Як новизна приходить у світ?»

І написав: «Сатанинські вірші».

Тут могло вийти три книжки або ж сім. Або жодної. Одного разу він таки спробував відтворити історію Рози Даймонд у кіносценарії для Волтера Доног’ю на щойно створеному Четвертому каналі, але після того як закінчив і привіз перший чорновий варіант, невдовзі запитав Волтера, чи зміг би він його забрати, бо інстинктивно відчував, що цей матеріал йому ще знадобиться для роману, хоча тоді він не мав найменшого уявлення, де і як він його прилаштує. Можливо, історія з Аравійським морем, що розступилося, ліпше б сприймалася як окрема книжка, а матеріал із сатанинськими віршами також звучав би сильнішим у самостійному варіанті.

Чому йому так хочеться втиснути всі яйця в один кошик? Опісля він із задоволенням пригадував, що відповідь на це запитання прийшла йому, коли він летів над Бомбеєм. Усе це сцени, думав він, пролітаючи над містом свого народження, з життя архангела Джебраїла. Його розум, як завжди, не в ладах з його підсвідомістю, що безперестанку підкидала ангелів і дива у його раціональне світосприйняття й вимагала віднайти шляхи їхнього поєднання з його світобаченням. Отже, книжка про ангелів і дияволів, але, можливо, виникнуть труднощі з визначенням, хто є хто. Ангели можуть робити жахливі речі заради буцімто священних принципів, також існувала вірогідність щирого співчуття до Люцифера, бунтівного ангела, покарання якого за повстання проти тужливих деспотичних арфових награвань волі Божої, як писав Даніель Дефо, полягало в тому, що він був «приречений на блукання й поневіряння, без жодного прихистку. без якогось певного місця чи простору, де б могли спочити підошви його ніг». Цей безпритульний вигнанець Сатана, мабуть, став небесним покровителем усіх інших вигнанців, усіх безхатченків, усіх вирваних зі своїх місць і покинутих бовтатися на поверхні води наполовину тими, наполовину сими, позбавлених заспокійливого відчуття твердої землі під ногами, що визначає сенс буття людини з корінням. Отже, сцени з життя архангела й архідиявола, в яких особисто він більше співчував дияволу, тому що, як сказав Блейк про Мільтона, справжній поет належить до когорти диявола.

А зачин роману у нього визрів за рік. У червні 1985 року сикхські терористи, що боролися за викроювання незалежної сикхської держави Халістан з індійського Пенджабу, підірвали рейс 182 «Імператор Канішка» Індійських авіаліній. Літак упав в Атлантичний океан на південь від Ірландії, і серед 329 пасажирів, що загинули (переважно канадські індійці й громадяни Індії), була і його подруга дитинства Нілам Натг, яка летіла до Бомбея зі своїми дітьми в гості до батьків — Ґ.В. Натга («дядька Натга») і Ліли, що доводилися близькими друзями його власних батьків. Невдовзі після трагедії він написав сцену з Джибрілом Фаріштою й Саладіном Чамчою, що летять з Бомбея до Лондона в літаку, який підривають сикхські терористи. Джибрілу й Саладіну пощастило більше, ніж Нілам. Вони здійснили м’яке приземлення на піщаній прибережній смузі у Певенсі-Бей біля будинку Рози Даймонд.

Книжку він писав чотири роки. Перегодя, коли люди спробували звести її задум до «образи», йому хотілося відповісти: «Та я можу ображати людей значно швидше». Його супротивникам не здався той факт дивним, що серйозний письменник згаяв десяту частину свого життя на створення чогось настільки грубого як образа. Вони просто не хотіли бачити в ньому серйозного письменника. У своїх нападках на нього та його твір вони зображали його як нікчемну людину, віровідступника, зрадника, безчесного шукача статків і слави, пристосуванця з бездарними творами, що «нападає на іслам» лишень для своєї власної вигоди. Саме це малося на увазі в багато разів повторюваній фразі «він зробив це навмисне».

Авжеж, він це зробив навмисне. Як випадково можна написати чверть мільйона слів? Заковика полягала в тому, що малося на увазі, як міг би висловитися Білл Клінтон, під словом «це». Як не дивно, проте після двох романів, у яких йшлося безпосередньо про суспільну історію індійського субконтиненту, він розцінював цю книжку як значно особистіше внутрішнє дослідження, як першу спробу створити річ зі свого власного досвіду переселення й трансформації: для цього вона мала стати найменш політичною книжкою з усіх трьох. А те, що у його творі пев-ною мірою знайшла своє відображення справжня історія ісламу, думалося йому, свідчило про його захоплення Пророком і повагу до нього. В книжці Пророка зображено так, як йому самому завжди хотілося, щоб його зображали, себто як людину («Посланця»), а не як божественну сутність (християнського «Сина Божого»). Його зображено як людину свого часу, що була сформована тим часом; як лідера, підвладного спокусам й спроможного їм протистояти. «Що за ідею ти несеш?» — запитував роман у нової релігії, а тоді зауважував, що будь-яка негнучка ідея, що відмовляється від компромісу, в більшості випадків загине, проте визнавав, що в дуже рідкісних випадках такі ідеї стають ідеями, які змінюють світ. Його Пророк було пішов на компроміс, а тоді відкинув його; тож його негнучка ідея стала настільки сильною, що змогла переламати історію згідно зі своєю волею.

Коли його вперше звинуватили в образливому ставленні до ісламу, він направду був спантеличений. Йому здавалося, що він створив мистецький феномен одкровення; авжеж, з погляду невірянина, та все ж таки високохудожній мистецький феномен. Що там можна знайти образливого? Подальші чутливі роки нетерпимости й ненависти дали йому і всім іншим відповідь на це запитання.

Хай там що, але його Пророк названий не Мухаммедом, а місто, в якому він жив, називалося не Меккою, і створив він релігію, що не була (чи не зовсім) була ісламом. До того ж Пророк з’являється тільки уві сні чоловіка, що, втративши віру, збожеволів. Численні прийоми відходу від реальности, на думку автора, вказували на фантазійну природу його проекту. А от для його противників усі вони стали прозорими натяками на затаювання й маскування. «Він ховається, — казали вони, — за своїми творами». Ніби художній твір — це покривало чи гобелен, крізь які можна мечем проштрикнути людину, як того Полонія, що так по-дурному сховався у геть ненадійному місці.

Під час написання роману він одержав запрошення Американського університету в Каїрі запрошення приїхати й поспілкуватися з їхніми студентами. В університету немає можливости заплатити багато, казали вони, проте вони можуть, якщо це його зацікавить, улаштувати кількаденну подорож на судні вгору по Нілу в супроводі одного з провідних єгиптологів. Побачити світ Давнього Єгипту було його великою мрією, і він одразу відповів: «Я би хотів спочатку завершити свій роман, а тоді приїду до вас». Опісля він закінчив роман, себто «Сатанинські вірші», та поїздка до Єгипту стала неможливою, і йому довелося змиритися з тим, що він, мабуть, уже ніколи не побачить пірамід, Мемфіса, Луксора, Фів чи Абу-Сімбела. Одна з багатьох можливостей, які він втратить у майбутньому.

У січні 1986 року йому не писалося. Тим часом його запросили на (потім легендарне) зібрання письменників — 48-й з’їзд Міжнародного ПЕН-клубу в Нью-Йорку, і він дуже втішився, що на якийсь час зможе відпочити від свого письмового стола. З’їзд затіяли з розмахом. Норман Мейлер, на той час президент Американського ПЕН-центру, скориставшись усією силою свого переконання й красномовства, зібрав необхідні кошти на поїздку понад п’ятдесяти провідних письменників світу до Нью-Йорка для обговорення майже зі стома найкращими американськими письменниками величної теми «Уява письменника і фантазія держави» з подальшими частуваннями вином і обідами, серед інших фешенебельних закладів, у Ґрейсі-меншн[49] та в Дендерському храмі[50] музею «Метрополітен».

Оскільки він був одним із молодих учасників, його охопив ледь не побожний острах. Бродський, Ґрасс, Оз, Сойїнка, Варгас Льоса, Беллоу, Карвер, Доктороу, Моррісон, Саїд, Стайрон, Апдайк, Воннегут, Бартельм і сам Мейлер — усі вони серед інших великих постатей читали свої твори й сперечалися між собою в готелях «Ессекс-Хаус» і «Сент-Моріц», що на краю південної частини Центрального парку. Одного дня фотограф Том Віктор запропонував йому сфотографуватися у запряженій парою коней кареті, і коли він умостився там, до нього підсіли Сюзен Зонтаг і Чеслав Мілош. Зазвичай він не ковтав язика в таких ситуаціях, проте впродовж тієї прогулянки заледве витиснув з себе кілька слів.

Атмосфера на з’їзді наелектризувалися з самого початку. Більшість членів ПЕН-клубу були незадоволені тим, що Мейлер запросив держсекретаря Джорджа Шульца виступити на церемонії відкриття з’їзду в Нью-Йоркській публічній бібліотеці. Це викликало особливо багато нарікань з боку південноафриканських письменників Недін Ґордімер, Дж.М. Кутзі та Сіфо Сепамла, які звинувачували Шульца в підтримці апартеїду. Інші письменники, серед них Е. Л. Доктороу, Ґрейс Пейлі, Елізабет Гардвік і Джон Ірвінг, протестували проти перетворення письменників, за висловом Доктороу, на заручників «форуму адміністрації Рейгана».

Сінтія Озік поширила петицію з нападками на Бруно Крайскі, єврея, колишнього канцлера Австрії й учасника з’їзду, бо він зустрічався з Арафатом і Кадаффі. (Захисники Крайскі вказували на те, що за часів його перебування на посаді канцлера Австрія прийняла з Росії більше євреїв, ніж будь-яка інша країна.) Під час секційних обговорень Озік підвелася і ще раз звинуватила Крайскі, який упорався із ситуацією з великим тактом, і все швидко вляглося.

Багато учасниць з’їзду обгрунтовано вимагали пояснень щодо малої кількости жінок у комісіях. Зонтаг і Ґордімер, які брали участь у комісіях, не підтримали заколоту. Саме Сюзен виступила з таким аргументом: «Література — це не підприємство, що надає рівні можливості для жінок і чоловіків». Проте її зауваження не пригасило протестних настроїв. Як і його зауваження, що, зрештою, до комісій усе ж ввели кілька жінок, а от він -єдиний представник від усієї Південної Азії, себто однієї шостої всього людства.

У ті дні в Нью-Йорку література таки мала вагу; суперечки між письменниками широко висвітлювалися, й, здавалося, до них дослухалися навіть поза літературними колами. Джон Аптдайк звернувся до неабияк спантеличеного світового письменництва із квієтичним[51] пеаном американським синім поштовим скринькам, цим щоденним символам вільного обміну думками. Данальд Бартельмі напивався, Едвард Саїд був вельми приязним. На прийомі в Дендерському храмі Росаріо Мурільо -поетеса й супутниця нікарагуанського президента Данієля Ортеги — стояла біля єгипетської святині в оточенні дивовижно красивих похмурих чоловіків-сандиніс-тів у сонцезахисних окулярах. Вона запросила молодого індійського письменника — учасника британсько-нікарагуанської кампанії за солідарність) приїхати до них і самому подивитися на війну з контрас.

На одному із засідань його втягли у бій між важковаго виками Солом Беллоу і Ґюнтером Ґрассом. Він сидів неподалік німецького прозаїка, яким дуже захоплювався, а після того як Беллоу — також один із його улюблених письменників — виголосив слово, не оминувши своєї улюбленої теми про шкоду, якої завдав успішний американський матеріалізм духовному життю американців, підвівся Ґрасс і наголосив на тому, що багато людей регулярно провалюються крізь діри в американській мрії, й запропонував показати Беллоу справжні американські злидні, наприклад у Південному Бронксі. Роздратований Беллоу різко відповів. Коли ж Ґрасс повернувся на своє місце, то аж тремтів від гніву.

«Скажіть і ви щось, — велів автор «Бляшаного барабана» представникові однієї шостої всього людства. «Хто, я?» «Так, так. Скажіть щось».

Тож він пішов до мікрофона й запитав Беллоу, чому так виходить, що багато американських письменників уникають, або, по суті, якщо сказати точніше, «відмовляються» від завдання порушувати тему американського засилля у світі. Беллоу спалахнув: «Ми не маємо завдань, ми маємо тільки натхнення».

Авжеж, літературі у 1986 році направду надавали великого значення. В ті останні роки холодної війни було важливо почути думки східноєвропейських письменників Данила Кіша і Чеслава Мілоша, Дьордь Конрада і Ришарда Капущинського про безоглядний радянський режим. Омар Кабесас, на час заступник міністра внутрішніх справ Нікарагуа, який щойно опублікував свої спогади про партизанську війну, а ще палестинський поет Махмуд Дарвіш сказали багато чого такого, що не часто почуєш з американської трибуни; американські письменники Роберт Стоун і Курт Воннегут піддавали критиці владу США, тоді ж бо як письменники, такі як Беллоу й Апдайк, намагалися осягти американську душу. Зрештою, запам’яталося напруженість, а не розкутість події. Авжеж, 1986 року для письменників було цілком природно твердити, що вони, як казав Шеллі, «невизнані законодавці світу», і вірити в літературне мистецтво як у справжню противагу владі, вбачати у літературі піднесену, міжнаціональну, міжкультурну потугу, яка, за влучним висловом Беллоу, «потроху відчиняє Всесвіт». Двадцять років потому в одурманеному й заляканому світі простим ремісникам від слова буде значно складніше робити такі гучні заяви. Складніше, але мабуть, не менш необхідно.

Повернувшись до Лондона, згадав про запрошення відвідати Нікарагуа. Може, це і на добре поїхати геть від своїх літературних негараздів і написати про людей зі справжніми труднощами. Він полетів до Манагуа в липні. Коли кількома тижнями потому повернувся, то настільки залишався під враженнями від побаченого, що, наче одержимий, не переставав думати й говорити про Нікарагуа. Єдиний вихід — викласти почуття на папері. Він у стані страшенного збудження сів за письмовий стіл і за три тижні мав текст на дев’яностах сторінках. Ні одне ні інше — надто мало для книжки й надто багато для статті. Зрештою, перероблений і доповнений рукопис перетворився на невеличку книжку «Усмішка ягуара». У день завершення роботи він присвятив її Робін Девідсон (на той час вони знову зійшлися) і дав їй почитати. Коли вона побачила посвяту, то сказала: «Це означає, що роману я вже не побачу».

Й розмова зірвалася у штопор.

«Усмішка ягуара» не надто захопила його агента Дебору Роджерс, проте була одразу видана Сонні Мегтою в «Пікадорі» й потім Елізабет Сіфтон в американському «Вайкінгу». Під час поїздки до США з нагоди виходу книжки ведучий ток-шоу на радіо в Сан-Франциско, незадоволений опозиційним ставленням автора твору до американської економічної блокади Нікарагуа і до підтримки адміністрацією Рейгана сил контрас, які хотіли повалити сандиністський уряд, запитав його: «Містере Рушді, то якою мірою ви комуністичний «шептун»?» Його здивований сміх, а це було під час прямого ефіру, розсердив ведучого більше, ніж могла б розсердити найуїдливіша відповідь.

Приємніші хвилини він пережив, коли в нього брала інтерв’ю нікарагуанка Б’янка Джаггер із журналу «Інтерв’ю». Щойно він згадував відомого нікарагуанця, з правого чи з лівого крила, Б’янка якось неуважно буденним тоном казала: «Так, знаю такого, я колись із ним зустрічалася». І в цьому вся правда про Нікарагуа. Бо це маленька країна з дуже нечисленною елітою. Учасники ворогуючих сторін ходили разом до школи, належали до однієї еліти й знали родини одне одного або ж навіть, як у випадку з розділеною династією Чаморро, були вихідцями з однієї сім’ї; тому колись усі вони зустрічалися одне з одним. Б’янчина «ненаписана» версія подій могла, поза сумнівом, стати значно цікавішою і більш інтимною, ніж його.

Після виходу «Усмішки ягуара» він повернувся до свого непростого роману, й виявилося, що багато проблем відпали самі собою. Він писав цю книжку не в оповідній послідовності від «початку» до «кінця», як робив це зазвичай. Текстові вставки — опис селища, яке збігало до самого моря, оповідь про імама, який спочатку очолив, а тоді з’їв революцію, а надалі низка химерних снів у місті піску з назвою Джагілія (це арабське слово означає «невідання» — період, що передував виникненню Ісламу) — він написав першими і тривалий час не міг уторопати, як їх зшити докупи й долучити до головного сюжету книжки з Саладіном і Джибрілом. Однак перерва у роботі пішла йому на користь, і він почав писати.

Сорок — це вагомий здобуток. У сорок людина вступає у пору зрілости й відчуває свою вагу, міць і силу. На своє тридцятиріччя він вважав себе невдахою й почувався страшенно нещасливим. На своє сорокаріччя, золотого червневого пополудня в будинку Брюса Четвіна, в лісистій місцині неподалік Оксфорда, він сидів у колі літературних друзів — Анджела Картер, Нуруддін Фараг, редактор журналу «Ґранта» Білл Буфорд, його редакторка Ліз Колдер з видавництва «Джонатан Кейп» (тоді незалежного видавництва, бо «Рендом хаус» ще не проковтнув його) і сам Брюс. Тішився своїм щастям. Життя вдалося таким, яким він собі його задумав; він працював над твором, що з формального й інтелектуального погляду міг стати його найамбіційнішою книжкою, труднощі в написанні якої залишилися позаду.

Надходила сорокова річниця індійської незалежности — «Салімове сорокаріччя», і телевізійний продюсер Джейн Велслі, ще одна гостя за святковим столом, запропонувала йому написати сценарій і стати ведучим повнометражного документального фільму про «державну націю» для Четвертого каналу. У фільмі він хотів цілковито — або майже цілковито — уникнути політичних і громадських діячів і створити портрет сорокарічної Індії, подати роздуми щодо «індійської ідеї» з очима й голосами сорокарічних індійців — не обов’язково опівнічних дітей, але хоча б дітей року свободи. Вирушив у свою найдовшу подорож до Індії з часу його мандрувань по країні десятирічної давності разом з Кларисою. Ця друга подорож виявилася настільки ж насиченою. З індійського рога достатку нестримним струменем знову полилися історії. Заповни мене ними вщерть по вінця, думав він, так, аби я переситився і вмер.

В один із перших днів зйомок проект мало не зірвався через епізод, у якому виявилося прикре безкультур’я. Йшли зйомки в домі делійського кравця в одному із бідних районів. Стояла неймовірна спека, і після двогодинної роботи знімальна група зробила перерву. Принесли з багажника телевізійного мікроавтобуса ящик крижаних шипучих напоїв і роздали всім, окрім кравця і його родини. Він покликав режисера Джефа Данлопа перекинутися словом, вони піднялися на дах будинку кравця, і він сказав Джефові, що коли ситуація не виправиться, то сьогодні вони зніматимуть без автора проекту, а якщо таке ще раз повториться, то він зовсім їх кине. Відтак йому спало на думку запитати, скільки режисер заплатив кравцеві за натурні зйомки. Джеф назвав суму в рупіях, що в перерахунку на фунти виявилася мізерною. «Ти ж не платиш стільки в Англії, — сказав він. — Дай йому нормальну англійську плату за зйомку». «Але в Індії, — сказав Джеф, — це великі гроші». «А що тобі до того, — відповів він. -Стався до людей з таким же пошанівком, як удома». На якусь мить запала напружена мовчанка. Відтак Джеф сказав: «Гаразд», — і вони знову пішли донизу. Кравцеві і його родині роздали пляшки холодної кока-коли. Далі зйомки проходили гладко.

У штаті Керала він бачив, як відомий народний оповідач творив справжні дива. Цікавим у його виступі було те, що він не дотримувався жодних правил. «Починай з початку, — повчав Червовий Король схарапудженого Білого Кролика у дитячій книжці «Аліса в країні чудес», — і розповідай аж до кінця; тоді зупинися». Вважалося, що ось так, відповідно до правил якогось червового короля, і мають розповідатися історії, проте аж ніяк не в Кералі у театрі просто неба. Оповідач накладав історії одна на одну, часто відходив від основної сюжетної лінії, жартував, співав пісні, поєднував політичні мотиви із давніми казками, вставляв «відсебеньки» та й узагалі поводився неналежним чином. Проте аудиторія не підводилася з місць і не йшла геть. Ніхто не свистів, не вигукував і не кидав овочами чи стільцями у виконавця. Натомість усі вибухали реготом, плакали у відчаї і залишалися на своїх місцях, аж поки все скінчилося. Вони не йшли попри складне жонглювання історіями, а чи завдяки йому? А чи, може, цей вибуховий спосіб розповідати історії захопливіше, ніж той, яким волів користуватися Червовий Король? А усне оповідання, найдавніша форма розповіді, вижило завдяки своєму урізноманітненню й набуттю жартівливости, а ще завдяки відмові від ліній-ности «початок-кінець»? Якщо так, тоді всі його власні думки про написання художніх творів сповна підтвердилися тієї теплої керальської ночі.

Досить звичайним людям дозволити говорити і вділити їм трохи часу, як від них полине зворушлива поезія життя. Жінка-мусульманка, яка спала у джгопадпатті, себто в халабуді на тротуарі, розповіла про свої сумніви щодо бажання її дітей доглядати за нею в похилому віці.

«Коли я стану старою, коли ходитиму з палицею, тоді побачимо, що вони робитимуть». Він запитав, що означає для неї Індія, і вона відповідала, що прожила всеньке своє життя в Індії, і «коли я помру і мене покладуть у могилу, тоді я також піду до Індії». Жінка-комуніст із милою усмішкою на устах зі штату Керала важко працювала цілий день на рисовому полі, а тоді прийшла до свого значно старшого чоловіка, який сидів на веранді й робив самокрутки на продаж. «Відколи вийшла заміж, -казала вона, далі всміхаючись біля свого чоловіка, — я не мала жодного радісного дня».

Не обійшлося і без чорного гумору. Єдиним політиком, у якого він узяв інтерв’ю, виявився Чагган Бгуджбал, перший мер Бомбея, який став членом «Шів-Сена», злісної маратхсько-націоналістичної й індусько-фундамента-лістської партії, очолюваної колишнім політичним карикатуристом Белом Такереєм. Чагган Бгуджбал був ходячою політичною карикатурою. Він дозволив знімальній групі супроводжувати його на свято Ганапаті¹ й зафіль-мувати, як свято на честь слоноголового бога Ґанеші, що святкувалося людьми з різними релігійними переконаннями, перетворилося на розмахування руками у таке собі неонацистське утвердження індуської слави. «Ви можете називати нас фашистами, — сказав він. — Ми і є фашисти. Ви можете називати нас расистами. Ми і є расисти».

В його офісі на письмовому столі стояв телефон у вигляді зеленої пластмасової жаби. Чудовий оператор Майк Фокс непомітно зняв цю жабу. Проте, коли вони побачили попередньо змонтовані матеріали денної зйомки, то вирішили її вирізати. Неможливо не відчути «великої» любови до чоловіка, який палко говорить з жабою. Не хотілося, аби глядач відчув таку ж «любов», тому жаба залишилася на підлозі монтажної кімнати. Проте ніщо не зникає. Жаба, а також ім’я «Мейндак» (жаба) зрештою з’являться в «Прощальному зітханні Мавра».

У великій мечеті Старого Делі Джама-Масджид вивішено чорний прапор на знак жалоби за вбитими в місті Мірут[52] мусульманами. Він хотів робити зйомки біля мечеті, й імам Бухарі, імпульсивний, ультраконсервативний, погодився прийняти його, бо Салман Рушді -мусульманське ім’я. Він зустрівся з імамом у його загородженому товстезними стінами «саду» без жодної травинки долі. Імам, беззубий, огрядний, сердитий, з пофарбованою хіною бородою, сидів у кріслі із широко розставленими ногами і тримав у подолку безліч зім’ятих купюр. Навколо нього на сторожі стояли помічники. Поруч з ним поставили ще одне крісло зі сплетеним із лози сидінням. Коли він говорив, то розправляв і скручував одна за одною купюри рупій, аж поки вони ставали як ті самокрутки, зроблені іншим старим чоловіком на веранді у Кералі. Готову «самокрутку» встромляв в одну із дірок сплетеного з лози сидіння, яке швидко заповнювалося трубчастими рупіями; банкноти найбільшого номіналу — найближче до себе, найменшого — якнайдалі. «Так, — сказав він, — ти можеш знімати». Після фетви Хомейні цей імам Бухарі з помосту мечеті Джама-Масджид засуджував автора «Сатанинських віршів», тавруючи його ганьбою, забувши, що колись вони мали більш-менш сердечну бесіду. До того ж з усім цим сталася оказія. Він неправильно запам’ятав ім’я письменника й замість нього засудив Салмана Хуршида, який був знаним мусульманським політиком. Ніяково стало обом -імамові й тому іншому «Салманові».

У Кашмірі він провів кілька днів з гуртом мандрівних акторів, що виконували бганд-патгер, або ж дослівно «блазенські історії», на основі кашмірських легенд; вони виявилися чи не останньою такою трупою, доведеною до злидарства напруженою політичною ситуацією в Кашмірі, а також фільмами й телебаченням. Вони охоче розповідали про своє життя і різко критикували свавільних індійських військовиків і органи правопорядку, проте щойно оператор спрямовував на них камеру, починали брехати. Побоюючись наслідків, торочили своє: «О, ми дуже любимо індійську армію». Оскільки він не мав змоги використати їхні справжні розповіді, то мусив вирізати всі ці сцени з остаточної версії документального фільму, проте не забув про них, не забував лісової галявини, де купа дітей перекидалися й ходили по натягнутому канату, — галявини, де навчалося майбутнє покоління «блазнів», яке, ймовірно, вже не матиме глядачів, а коли виросте, то, може, навіть покине свої бутафорські мечі й візьме до рук справжні автомати ісламського джихаду. Багато років потому ці люди стали героями його «кашмірського роману» «Блазень Шалімар».

Найкрасномовнішою з усіх його персонажів була жінка-сикх на ім’я Р.; вона жила в Делі у найманій квартирі, а її чоловіка і дітей на її очах затоптала юрба, підбурена або ж навіть спрямована лідерами Індійського національного конгресу, що «мстили» всій сикхській громаді за вбивство Індіри Ґанді 31 жовтня 1984 року двома охоронцями-сикхами Беантом Синггом і Сатвантом Синггом, які залишалися вірними сепаратистському руху за незалежність Халістану і вбили главу держави за напад на свята святих сикхів Золотий Храм, де відсиджувався зі своїми бойовиками лідер руху Джарнаїл Сингг Бгіндранвале. Три роки потому вдова Р. мала мужність і силу сказати: «Я не хочу помсти, вбивств, чи Халістану. Хочу лишень справедливости. Ось чого я хочу».

На його превеликий подив, індійські власті не дозволили йому знімати цю жінку й будь-який інший матеріал, пов’язаний з розправою над сикхами. Проте він зумів записати її свідчення на магнітофон і в остаточній версії стрічки знімок Р., як і використані у фотомонтажі знімки багатьох інших вдів, справив навіть більше враження, ніж міг би справити її рухомий образ. Індійське представництво високого комісара в Лондоні намагалося змусити Четвертий канал відмовитися від показу цього документального фільму. Проте показ відбувся з випередженням графіка. Просто дивовижно, що, бажаючи приховати причетність правлячої партії до злодіянь, під час яких було убито багато тисяч сикхів, індійський уряд намагався заборонити трансляцію свідчення не терориста, а жертви тероризму; слід віддати належне принциповій позиції керівництва телевізійного каналу, якому вистачило мужности відхилити цю вимогу.

Покидав Індію з почуттям насичено сти: сповнений ідей, тем, образів, звуків, запахів, облич, розповідей, а ще чуттєвости, енергії й любови. Він тоді не знав, що це початок довгого заслання. Індія, ставши першою країною у світі, яка заборонила «Сатанинські вірші», відмовила йому у видачі в’їзної візи. (Громадянам Сполученого Королівства для поїздок до Індії потрібні візи.) Йому не дозволятимуть повернутися, приїхати додому впродовж дванадцяти з половиною років.

Він дізнався про рак свого батька під час редагування фільму, який тепер називався «Опівнічна загадка». Його свояк Сафван, одружений з наймолодшою сестрою Набілою (в родині її називали Ґульджум, тобто люба), зателефонував з Карачі і сказав, що Аніс має множинну мієлому, рак кісткового мозку. Його лікують, однак важко чимось зарадити. Один лікарський препарат, мелфалан, міг би додати йому кілька місяців, а може, навіть кілька років, якби він добре реагував на нього. Проте наразі невідомо, як він зреагує на нього, тому важко сказати, скільки йому залишилося. «Що мені робити? — запитав він. — Може, Самін і я по черзі приїжджатимемо, й мама матиме біля себе принаймні хоч когось з нас. (Самін повернулася до Лондона і займалися зовнішніми зв’язками індійської громади.) Запала тиша, а тоді Сафван розсудливо сказав: «Салмане бгаї, прилітай. Сідай на літак і лети». Він переговорив із Джейн Велслі й Джефом Данлопом, і вони одразу погодилися. За два дні він прилетів до Пакистану й пробув з татом шість останніх днів його життя.

То були лагідні дні, немов повернення до невинности. Він дав собі слово забути всі прикрощі, підслухані в дитинстві сварки батьків, п’яну наругу в лондонському готелі «Камберленд» у січні 1961 року, а також той день, коли він дав батькові по зубах. Він мав двадцять років, й Анісова шалена лють перейшла всі межі, до того ж він прискіпався цього разу до матері. Вдарив батька і подумав: «О Боже, тепер він мені дасть здачі». Аніс був невисокий, однак кремезний, з руками м’ясника, тож завданий ним удар у відповідь міг стати нищівним. Однак Аніс не вдарив сина, а мовчки пішов геть, засоромлений. Тепер це вже не мало жодного значення. Аніс лежав у лікарні Аґа-хана в Карачі і вже не мав жодних сил. Його обличчя змарніло, а тіло виснажилося. Був спокійний і готовий до всього. «Я їм казав із самого початку, що це рак, — скаржився він. — Я запитував їх, куди поділася моя кров?» Колись давно Аніса дуже роздратував герой «Опівнічних дітей» Ахмед Сінай — тато, що зловживав алкоголем. Він не розмовляв із сином і погрожував дружині розлученням за те, що «виховала такого синочка». Заспокоївся тільки тоді, коли стало зрозумілим, що книжка має успіх, а його друзі телефонували й вітали його. Він сказав Салманові: «Коли ти на колінах тримаєш дитя, воно іноді тебе мочить, але ти його пробачаєш». Після цих слів образився на тата, і напруження між ними не спадало. Тепер усе те минулося. Аніс тримав руку свого сина й шептав: «Я гнівався, бо кожне слово, що ти написав, було правдою».

Упродовж наступних днів вони відродили свою любов і знову втішалися нею, ніби ніколи й не втрачали. Пруст у своєму великому романному циклі ставив завдання заново відтворити минуле не через спотворену призму пам’яті, а таким, як воно було. І це їм вдалося зробити з любов’ю. L’amour retrouvé[53]. Одного дня він узяв електричну бритву й обережно поголив батькове обличчя.

По кількох днях уже дуже кволому Анісові захотілося додому. Будинок у Карачі був геть не таким, як Віндзор-вілла у Бомбеї, себто сучасним, збудованим на різних рівнях, зовсім не схожим на стару віллу. З порожнього плавального басейну долинало кумкання жаб, що сиділи в маленькій калюжці застояної зеленої води в найглибшому куті. Якось, коли Аніс ще здужав, їхнє квакання просто вивело його із себе, тож він серед ночі збіг зі спальні по сходах до басейну і гумовими плавальними ластами добряче відлупцював їх. Він їх побив, але не повбивав. До ранку всі вони оклигали й кудись повтікали. Наче також гумові.

Тепер Аніс уже не міг піднятися по сходах до своєї спальні. Йому постелили в кабінеті на першому поверсі, тож він лежав в оточенні книжок. Виявилося, що він геть не має грошей. У горішній лівій шухляді письмового стола лежала пачка п’ятсоткових рупій, і вони виявилася всіма його грішми. Нічого не залишилося і на банківських рахунках. Мав борги за будинок. То був сумний фінал.

За обідом Сафван, успішний інженер-електронник, розповів дивну історію. Він твердив, що йому особисто вдалося провезти до Пакистану найшвидший у світі комп’ютер, так званий «Еф-пі-ес» «Флоутінґ пойнт систем», що, як він вихвалявся, здійснював сімдесят шість мільйонів операцій за секунду. Тоді ж бо як людський мозок — лишень вісімнадцять. «Навіть найкращі звичайні комп’ютери, — казав він, — можуть робити лишень один мільйон операцій». Потім пояснив, що «Еф-пі-ес» необхідна для створення ісламської ядерної бомби. Навіть у Сполучених Штатах таких комп’ютерів налічується не більше двадцяти. «Якби вони дізналися, що такий потужний комп’ютер стоїть у нас на складі у Лагорі, — казав він з усмішкою, — то вони б негайно припинили надання нам фінансової допомоги».

Ось у цьому весь Пакистан. Коли він приїжджав до Пакистану, то жив немов у бульбашці своєї родини та кількох друзів, які насправді були давніми друзями Самін, а не його. А за плівкою бульбашки розкинулася країна, яка завжди здавалася йому чужою. Після кожної такої новини як Сафванова, себто з-поза стінок бульбашки, йому хотілося якнайшвидше сісти на перший літак і більше не повертатися. До того ж такі новини завжди сповіщали милі й усміхнені люди, а у невідповідності між їхньою вдачею та їхніми вчинками крилася шизофренія, що роздирала країну на шматки.

Зрештою Сафван і Ґульджун розлучилися, і ця чудова дівчина почала свій довгий шлях по похилій до безмірної, жахливої огрядности, психічних проблем і вживання наркотиків. Одного дня у сорокап’ятирічному віці її знайшли мертвою на ліжку; наймолодша серед чотирьох дітей пішла першою з цього світу. Оскільки в’їзд до країни йому заборонили, він не зміг приїхати на її похорон, так само як не зміг поховати своєї матері. Після смерти Неґін Рушді одна із пакистанських газет надрукувала статтю, в якій ішлося, буцімто всім присутнім на похороні довелося вимолювати в Бога прощення, бо вона померла мамою віровідступника. Він мав багато причин не любити Пакистан.

Анісова мить настала опівночі 11 листопада 1987 року, менше ніж за два дні після повернення з лікарні. Салманові ще довелося занести його до ванни й помити після кривавого проносу. Потім він страшенно блював у відро, і тоді вони посадили його в машину, й Самін як вітер помчала до лікарні Аґа-хана. Опісля він зрозумів, що треба було залишити його вдома, аби він спокійно міг померти, проте в ту мить усі вони чомусь думали, що в лікарні зможуть урятувати йому життя і він ще хоч трохи проживе. Треба була його пожаліти в останні хвилини життя і вже не мучити електричними розрядами. Та його не пожаліли, а лікарі не допомогли, і він відійшов, а Неґін, незважаючи на своє довге складне заміжжя, опустилася на долівку й голосила. «Він присягався, що ніколи мене не покине, а тепер він пішов, і як я без нього житиму?»

Він обійняв маму. Тепер він про неї дбатиме.

Лікарня Аґа-хана — найкраща у Карачі, безплатна для всіх ісмаїлітів[54], але надзвичайно дорога для усіх решти хворих, що цілком правильно, думав він. Вони віддали татове тіло тільки після оплати всіх рахунків. На щастя, він намацав у кишені карточку «Амерікан експрес», і з її допомогою викупив тата з лікарні, де він помер. Коли вони привезли його додому, то простирадла на його ліжку все ще зберігали обриси його тіла, а його старі капці лежали поруч на підлозі. Прийшли чоловіки, зібралася родина й друзі, а оскільки це була спекотна країна, то ховати тата довелося впродовж кількох годин. Саме він мав про все подбати, проте в чужій країні виявився безпорадним; не знав, кому телефонувати і що робити, тому допомагали друзі Самін, які знайшли на цвинтарі місце, подбали про мари і навіть повідомили, як це належиться, муллі місцевої мечеті — сучасної будівлі, що скидалася на вилитий з бетону геодезичний купол Фуллера[55].

Аніса обмили, і він вперше побачив цілком оголене батькове тіло, а похоронний кравець зашив покійника в обмотаний навколо нього саван. Цвинтар був недалечко, тож допоки прибули мари, напахчені квітами й стружкою сандалового дерева, могила вже зяяла порожнечою. Гробокопач стояв унизу в ногах, а він зіскочив і став у головах, і тоді до ями опустили Аніса. Стояти в татовій могилі й підставляти свою руку під окутану саваном голову мертвої людини, а відтак покласти ту голову на місце її вічного спочинку виявилося справою не з легких. Прикро, що його батько, висококультурний й високоосвічений чоловік, який народився в Ґгалібовому Баллімарані у Старому Делі і впродовж десятиліть був щасливим мешканцем Бомбея, знайшов свій сумний кінець у місці, яке так і не принесло йому нічого доброго, яке так і не стало йому рідним. Аніс Рушді розчарувався в житті, та хоча б останні свої дні він прожив, знаючи, що його люблять. Коли він вилазив з могили, то зламав ніготь на великому пальці лівої ноги; довелося йти до місцевої лікарні Джіннага, аби там зробили укол від правця.

У наступні роки Аніс приходив у синові сни щонайменше раз на місяць. У тих снах він являвся незмінно люблячим, дотепним, мудрим, чуйним і помічним: найліпшим з усіх батьків. Його також вразило те, що їхні стосунки після Анісової смерти стали набагато теплішими порівняно з тими, якими вони були раніше, за його життя.

Саладін Чамча в «Сатанинських віршах» також не ладнав зі своїм батьком Чанґізом Чамчавалою. Згідно з попереднім задумом Чанґіз також помирав, однак його син не встигав вчасно повернутися до Бомбея й побачитися з батьком перед смертю, тож, як наслідок, мусив носити тягар нерозв’язаного конфлікту між собою і батьком. Проте щастя й глибокі почуття пам’ятних шести днів, проведених зі своїм батьком, стали найважливішою річчю, яку він привіз до Лондона з Карачі. Тому ухвалив непросте рішення: він дозволить Саладіну й Чанґізу зазнати схожих почуттів, яких він сам зазнав у стосунках з Анісом. Проте його батько лишень нещодавно помер, а він уже хоче писати про його смерть. Хвилював моральний бік цієї справи. Це неправильно, огидно, паскудно? Він не знав відповіді. Тож сказав собі: коли у процесі втілення задуму він відчує, що цього не слід робити, то порве ті сторінки й повернеться до попереднього варіанту.

Він використовував багато правдивого, навіть справжні найменування лікарських засобів, які йому доводилося давати Анісові в його останні дні. «Окрім щоденних пігулок мелфалану йому [Чанґізу] прописали цілу купу лікарських препаратів, намагаючись боротися зі згубними побічними ефектами: анемією, навантаженням на серце тощо. Ізосорбід динінтрату — дві пігулки чотири рази на день; фуросемід — одну пігулку три рази на день; преднізолон — шість пігулок двічі на день». І так далі. Агарол, спіроналактон, алопуринол. Ціла армія диво-ліків перемістилася з реальности у художній твір.

Він написав про те, як голив татове обличчя — як Саладін голив Чангізове обличчя, а також про відважну покірливість чоловіка, що помирає, перед лицем смерти. «Спочатку ти раз за разом просто маєш нагоду за що любити тата, а потім вчишся його поважати». І жодного разу Чангіз Чамчава, що помирає, не згадує імени Бога.

Так само помирав Аніс Ахмед Рушді.

Після написання епізоду він не побачив у ньому чогось непоштивого. Розповідь видавалася досить серйозною. Вона має залишитися в книжці.

Того дня, коли він вилітав з Лондона, щоб побачитися з батьком, Маріан знайшла в кишені його штанів клаптик паперу. На ньому його рукою було написане ім’я Робін і рядок з пісні «Бітлз» «мене хвилює більше, ніж інша». Він не пам’ятав, коли це писав, і не знав, як довго той папірець лежав у його кишені, бо не бачився з Робін уже більше року, тож записка провалялася в кишені навіть іще довше і тепер викликала в Маріан напад ревнощів, що спричинилося до їхнього прохолодного прощання. Вони планували відсвяткувати його сорокаріччя в Парижі. Але цього не станеться через хворобу Аніса.

Усе ще сповнений почуттів, викликаних Анісовою смертю, він зателефонував по міжміській телефонній лінії і запропонував Маріан вийти за нього заміж. Вона погодилася. 23 січня 1988 року вони одружилися в будинку муніципалітету лондонського району Фінсбері, запросивши друзів на весільний обід у ресторані «Фредерік», що в Іслінгтоні, й провели ніч у готелі «Ріц». Тільки через багато років він дізнався, що сестра Самін і його найближчі друзі мали недобрі передчуттів щодо цього шлюбу, проте не знали, як йому про це сказати.

Чотири дні потому він занотував у щоденнику: «Як легко знищити людину! Як легко знищити придуманого тобою ж ворога; як швидко він зникає! Вчинити зло легко — тому і спокусливо». Потім ніяк не міг пригадати, що саме хотів цим сказати. Поза сумнівом, він розмірковував над якимсь так і не написаним твором. А за рік ці слова видалися пророчими.

Він також написав таке: «Якщо колись закінчу «Сатанинські вірші», незважаючи на всі емоційні збурення, розлучення, переїзд, книжку про Нікарагуа, фільм про Індію і таке інше, то це означатиме, що я завершив, як на мене, свою «першу справу», себто дав назву частинкам свого «я». Потім я вже не матиму про що писати; авжеж, хіба що про людське життя загалом».

О 4:10 пополудні в середу 16 лютого 1988 року він зробив у своєму щоденнику запис великими літерами: «ЗАВЕРШЕНО». У середу 17 лютого вніс незначні правки й «оголосив книжку закінченою». У четвер він зробив ксерокопії і відіслав книжку своїм агентам. Того ж тижня «Сатанинські вірші» почали читати Самін і Полін. Самін прочитала її до понеділка, й книжка здебільшого їй сподобалася. Проте її дуже стурбував опис Чанґізової смерти. «Мені весь час хотілося сказати: «Я там також була. Він казав це не тобі, а мені. Не ти це робив, а я». Мені там не знайшлося місця, і тепер усі завжди казатимуть, що так усе й було». Він не знав, чим відповідати на її звинувачення. «Та все добре, — сказала вона. — Я виговорилася. Тепер мені попустило».

Коли книжка покидає письмовий стіл автора, то зазнає змін. Ще навіть до того, як хтось її прочитає, навіть до того, як чиїсь очі вхоплять хоча б єдину її фразу, вона неминуче змінюється. Вона стає книжкою, яку можна прочитати, яка не належить більше своєму творцеві. Вона отримує, певною мірою, свободу волі. Вона подорожує світами, й автор уже нічого з нею не вдіє. Навіть коли він дивиться на ним же написані речення, то читає їх тепер по-іншому, бо вони можуть бути прочитаними іншими. Вони стають інакшими реченнями. Книжка виходить у світ — і світ її переінакшує.

«Сатанинські вірші» покинули отчий дім. Їхні метаморфози, їхні трансформації у світі поза столом автора стануть насправді великими.

Увесь час, поки він писав книжку, над його столом висів аркуш паперу зі словами: «Написати книжку — це укласти фаустівську угоду навпаки. Щоб досягти безсмертя або життя у пам’яті нащадків, ти втрачаєш або щонайменше руйнуєш своє щоденне реальне життя».