Дикі володарі

НОВИЙ ГУТЕНБЕРГ

Спершу були раздягальня і душ. Випускників вишикували у дві шеренги (хлопчики праворуч, дівчатка ліворуч) і спровадили в довжелезні коридори з металевими шафками й вузькими лавами.

— Камери, — шепнув Дилда. І вказав очима на стелю, ніби Еріх сам не бачив.

— Роздягайтеся! — лунав із репродукторів голос директора їхньої школи. — Одяг і речі залишайте в шафках, із собою можна взяти лише декілька аркушів паперу, звичайний олівець та ластик. Їх ви маєте помістити в спеціальні контейнери й покласти до верхнього ящика шафки. Вміст контейнерів пройде тестування, щоб виявити, чи немає там елементів, які можуть бути ідентифіковані як незаконні носії інформації. На випадок виявлення…

Ну, й так далі, вони цю бодягу чули не вперше. Звична справа: якщо на контрольних наприкінці четверті чи півріччя школа не могла собі дозволити таку перевірку, то вже на випускних іспитах — обов’язково! Магда розповідала, що уряд навіть кошти виділяє тим школам, які не здатні оплатити тестування, — а в Магди батько працює в міністерстві освіти, він точно в курсі.

— Не затримуйтесь! — прогримів директор. — Раздягайтесь — і миттю в душ!

Турбу-ується! Машинний час тут, в «тестятнику», дорогучий, а іспит триває не одну годину. Знову ж таки, всі ці душі й інші «чищення»… Набігає солідно.

Еріх із сумом подумав про ті часи, коли на екзамен можна було пронести допотопні мобілку чи пейджер — громіздкі, розміром з півкулака, а то й більші! Йому прадід розповідав, він саме так колись і склав історію: домовився з приятелем, просто з іспита скинув йому питання, отримав відповіді, записав — і готово!

Ех, були часи! А тепер науково-технічний прогрес й інформатизація суспільства он який крок зробили вперед — і дарма. Проти кожного лому свій прийом: від дезодорантного пера — душ, від мініпередатчиків, вживлених під шкіру, — екрануючі стіни класу плюс «глушилки»… І рентгеном, кажуть, просвічують так, що жодних шансів.

Щодо рентгену Еріх не знав, а все інше було правдою. Їхня школа, звичайно, не супербагата, але жодна річна контрольна без перевірки не проводилася. Авторитет установи слід підтримувати, любила повторювати, наслухавшись усіляких мудрих думок, Магда; до того ж, дійсно, їхня школа вважається однією з найпрестижніших, звідси виходять спеціалісти високого класу.

Хто виходить — а є й такі, котрих «зрізають», та про них якраз на перших «екранах» електронної підбірки статей не прочитаєш. Про них — тільки в засекречених даних міносвіти. Еріх знає: зламував, читав (це коли ще мав надію знайти хоч якісь недоліки в системі перевірки). Вже тоді він знав, що ніколи не здасть хімію, навіть якщо всеньке літо зубритиме тільки її: теорію ж визубриш, а задачки як розв’язати?!. Та й не розбирався він у цих карколомних «масах ядра» й інших «у мінус сотій степені»: є у світі речі, які не зрозумієш, скільки б не ламав голову. Для Еріха — хімія, для Магди, наприклад, історія.

— Станьте під сушарки! Ноги на ширині плечей, руки на поясі. Кілька разів підстрибніть якнайвище. Ще вище! Молодці. Тепер пройдемо в клас.

«Пройдемо», аякже! Начебто директор справді стояв би разом із ними під душем або під сушаркою (ух, гаряча! здається, ніби по шкірі наждачкою пройшлися, так палить).

Ні, звичайно, директор ані в душ, ані в сушарку не піде. Він сидить зараз в учительській, разом з комісією, що приїхала в гості (обмін досвідом!) і тутешнім оператором, і через візори спостерігає за класом. У який, до речі, випускники вже ввійшли — як і були, без нічого.

Еріх подумав, що десь недалеко, може, навіть за цією стінкою, ще один такий же клас, де розсідаються дівчиська. Теж усі без нічого. Але думка ця, яка в будь-який інший час напевно схвилювала б його, зараз здалася просто недоречною. Не до того, слід зайняти місця відповідно до іменних табличок, розставлених на кожному столі. Там уже лежать і контейнери з їхнім папером, олівцями, ластиками…

«Тільки б не переплутати!»

Еріх сів за парту, пойорзав, улаштовуючись зручніше, і нарочито не кваплячись відкрив контейнер. Зітхнув: «Свій!»

Вважай, півсправи зроблено. Але розслаблятися поки рано, найскладніше на нього ще тільки очікує.

Просто перед хлопцями — дошка на всю стіну, поділена на квадрати. Директор почав за списком читати прізвища — і кожному потрібно назвати якийсь номер із тих, що написані на квадратах. Тоді квадрат провертається навколо осі й з’являються обрані учнем питання.

Еріх вибрав тринадцятий, тому що в нього це щасливе число: тринадцятого він народився — і, до речі, у тринадцятому році.

Квадрат із цифрами «1» і «З» перевернувся, Еріх почитав питання, зітхнув і підсунув до себе листки паперу.

В учительській було майже так само жарко, як у душовій. І директор із задоволенням послабив би вузол краватки, а то й узагалі зняв би його разом з піджаком, як робив щоразу, з’являючись у цій кімнаті. Але сьогодні не можна: високі гості з-за кордону по обміну досвідом, слід тримати марку.

І стікати потом.

Учительська ніколи не була розрахована на велику кількість людей, зазвичай тут перебували директор школи, чиї учні здавали іспит, два-три спостерігача від міністерства освіти та оператор, який забезпечував технічну підтримку іспиту: від динаміків і визорів до перевірки паперу, ластиків, олівців на предмет наявності шпаргалок.

— Дивно! — пропихтів над вухом директора один з гостей. — Ми давно вже відмовилися від використання паперу! Знаєте, комп’ютерів вистачає, — говорив він із дратівливим акцентом, ковтаючи г’л’сні й подовж-ж-жуючи приголосні.

— Ми давно вже відмовилися від комп’ютерів, — директор надто пізно зрозумів, що майже дослівно повторив фразу гостя. Щоб якось зам’яти незручність, він взявся пояснювати, хоч і не збирався цього робити: — Комп’ютери не годяться. Їх дуже легко провести, навіть якщо використовувати просто як друкарські машинки. Але справа не тільки в цьому. Іспити влаштовані таким чином, щоб якомога об’єктивніше оцінити знання учнів — у тому числі в екстремальній ситуації.

Він перехопив здивований погляд гостя.

— У нас теж на папері й від руки майже не пишуть, — посміхнувся директор. «Нехай не думають, що ми — відстала країна». — Так, ми навчаємо дітей такому письму, але їм рідко доводиться застосовувати ці знання на практиці. За винятком іспитів. Підробити почерк неможливо, відповісти за іншого — теж. А головне, у цьому процесі не задіяна електроніка, яку, як я вже говорив, легко обдурити.

— Вживлені нейросистеми? — зрозумівши, кивнув гість.

— Не тільки. По суті, неважливо, як вони намагаються нас обдурити. Важливо, що намагаються, і ця «гонка озброєнь» тільки набирає оберти. Вона змушує їх удосконалюватися й винаходити зовсім неймовірні способи… отримання інформації із зовнішніх джерел, — директор вчасно зметикував, що навряд чи гість правильно зрозуміє слово «шпаргалка». — Нинішній рівень інформаційних технологій відкриває надто широкий спектр можливостей, котрий, як ви знаєте, і довелося скорочувати до мінімуму всіма можливими способами, — він вказав на монітори, де було видно душові й роздягальню. — Зрозуміло, така ситуація багато в чому екстремальна для дітей. Ми враховуємо психологічний фактор — і після довгих експериментів дійшли висновку, що оптимальним є такий варіант іспиту, відповіді на який пишуть на папері й від руки.

— Але навіщо ви даєте їм їхній папір, олівці?.. Невже… е-е-е… так складно забезпечити їх усім цим уже тут?

— Так, це надзвичайно ускладнило б завдання, — кивнув директор. — Бачте, у даній ситуації діти повинні отримати хоч якийсь якір — знайому, звичну річ, що допоможе заспокоїтися. Олівець, ластик і папір і стають такими якорями. Звичайно, за старих часів, коли люди писали на папері, ці предмети були повсякденними, «безликими», якщо можна так висловитися, — і сприймалися по-іншому. Але нинішнє покоління ставиться до них інакше — як курець до своєї трубки чи музикант до свого інструмента. Ці порівняння не зовсім адекватні, але, думаю, головне відображають. Врахуйте, деякі діти пишуть олівцями лише п’ять-шість разів на рік.

— Однак, чи не заважає їм це відповідати на питання іспиту? Якщо вони так погано й не часто пишуть від руки…

— Я не сказав, що погано, — поблажливо посміхнувся директор. — Так, рідко — але в жодному разі не погано. Мабуть, це займає в них трохи більше часу, ніж у наших предків, — і тільки.

Гість із сумнівом скосив на нього погляд, а потім ткнув пальцем в один з моніторів:

— Тоді чому цей хлопчик із таким відстороненим виглядом водить олівцем? Це не схоже на письмо.

— Не схоже, — погодився директор. — Напевно, він просто задумався про щось.

— Або не знає відповідей на питання, — похмуро підсумував один із членів міністерської комісії.

Зі всіх хлопців тільки Дилда зрозумів, що й до чого. Він сидів праворуч від Еріха й навмисно спостерігав за ним, підозрюючи: той обов’язково щось влаштує. До того ж, у вибраному Дилдою квитку питання були занадто складні, тому він навіть не намагався на них відповідати. От якщо в Еріха є із собою «шпора», може, і Дилді щось перепаде…

Але Еріх взагалі нічого не робив. Сидів собі, спершу аркуші перебрав, ніби перераховував, потім взяв другий зверху, пальцями по ньому пробіг і давай олівцем водити, так легенько-легенько його заштриховуючи. Цікаво, навіщо?!.

Дилда розсіяно стежив за тим, як рухається поверхнею олівець, і раптом побачив! Він ледве не закричав від здивування й захвату, але стримався, тільки зойкнув тихо, однак, здається, ніхто не помітив.

Та й не могли помітити (Дилда тільки згодом це зрозумів): занадто нечіткими, дрібними були літери, що проступили на аркуші. Сидів би Дилда трішечки далі — і він би все проґавив.

Не потрібно мати IQ академіка, щоб здогадатися: під «пильним оком» телекамер Еріх з нічого, з абсолютно чистого аркуша паперу добуває відповіді на свій екзаменаційний квиток. Як — справа десята, про це він потім розповість (якщо захоче, звичайно), а зараз — подати б йому знак, щоб допоміг.

…їх вважали друзями, хоча запитайте Дилду, що він сам думає з цього приводу, — не відповів би. Не тому, що дурний, а тому, що не знає. Тут була не дружба, а щось інше. Колись давно Дилда заступився за новачка-хлюпика, тільки на днях переведеного в їхню школу, який завжди носив допотопні окуляри замість зручних лінз і на уроках відповідав найкраще за всіх. Чому заступився? Та так… (Гаразд, гаразд! просто хотів сподобатися зазнайці Магді, котру — ох уже ці дівчиська! — зворушував вигляд «беззахисного» й «симпатичненького» очкарика). Потім Еріх допоміг йому написати відповіді на контрольній. Так вони й опікувались одне одним, кожен відповідно до своїх можливостей.

Але дружби між ними не було. Чи була — але старомодна якась. Адже зараз дружать тільки за інтересом: якщо й одному, й іншому від дружби є якась вигода. І завжди прораховують, щоб «не переплатити зайвого». А Дилда й Еріх… дружили як виходило. Ні Дилда не рахував, скільки разів рятував очкарика від місцевих хуліганів, ні той — скільки разів допоміг приятелеві на іспитах чи просто на уроках. Коли треба було, тоді й виручали один одного.

Еріх завжди швидкий на вигадки, особливо якщо це стосувалося різних «шпор». Дилда іноді заздрив — не завзятості його та кмітливості, а тому азарту, захвату, з якими Еріх вступав до гри «обдури вчителів». І обманював! Навіть сьогодні, коли сам Дилда після стрибків у душовій уже ні на що не сподівався (свою «шпору» він затискав пальцями ноги, але, пострибавши, впустив, звичайно).

Дилда перехопив погляд Еріха. Той дописав свої відповіді, а тепер вказував очами спершу на аркуші Дилди, а потім на підлогу.

Раптом Еріх ворухнувся, щоб почухатися, і упустив свої папери. Дилда не «гальмував» і потягнувся, начебто хотів допомогти йому, а насправді спихнув зі стола й свої листки. Інші хлопці хто з цікавістю, хто роздратовано поглянули на них і відвернулися: кожному вистачало проблем.

…Коли вони вдвох гарячково підбирали сторінки, Еріх мовчки підсунув Дилді одну зі своїх. Потім, уже сидячи за партою, Дилда побачив: тонкими лініями на сторінці був позначений прямокутник. Який, видно, він мусив заштрихувати, як це робив Еріх.

Страшенно потіючи від страху, Дилда взявся за олівець. Тільки зараз він почав розуміти, яку неймовірну роботу провів Еріх. Незрозуміло як, але приятель примудрився перенести на папір короткі конспекти відповідей на всі питання та ще й запам’ятати, на якому аркуші й де саме перебувають ті чи інші з них. Але не це найскладніше (пам’ять у Еріха завжди була відмінною) — от як він зміг вручну написати відповіді на всі білети?!

Дива!

(Згодом Еріх пояснив: ніяких див. Проста випадковість, завдяки якій він виявив, що якщо писати з притиском, підклавши під сторінку ще один чистий аркуш, то на нижньому текст ніби продавлюється. І якщо його потім акуратно заштрихувати…

«Решта — справа техніки, — посміхався після іспитів задоволений Еріх. — Точніше, якраз не техніки, а ось цих рук. Ну, а найскладніше — розташувати всі відповіді, щоб потім можна було легко знайти. Нічого, впорався! Головне — мізками пошурупати!»)

«Наскільки було б простіше, — з тугою думав Дилда, — якби нам дозволяли працювати хоча б із друкарською машинкою!.. Скачав через Мережу потрібну хакерську програмку, завантажив — і жодних проблем».

Він подивився на Еріха, вдячно кивнув йому й продовжував виводити закарлючки, переписуючи відповіді на чистий листок. Дуже боліла рука — вся, від ліктя до кінчиків пальців, але Дилда не здавався.

— І ви не зупините їх? — у голосі гостя лунало погано приховане здивування. — Адже чітко ж видно, вони списують, обидва!

— Такі правила, — незворушно заявив один із міністерської комісії. — До кінця іспиту ми не маємо права втручатися. Та це й ні до чого: камери все фіксують. За необхідності ми подамо докази того, що хлопці списували.

Решта міністерських несхвально позирнули на нього, але — «солідарність над усе!» — промовчали.

Той, хто говорив, був прикомандирований до їхньої комісії вказівкою згори, але звідки саме — невідомо. Люди «згори», «підсадні», супроводжували кожну з комісій на випускних іспитах, однак продовжували дотримуватись інкогніто й одягатися у форму працівників міносвіти. А ті, у свою чергу, не поспішали грати в приватних детективів і розсудливо тримали носи подалі від чужих справ. Тим більше, що справи ці були явно державної ваги.

«Ще один приклад сучасного виродження, — думав „підсадний“, дивлячись, як мовчать і відвертаються міністерські. — їм ніколи не спаде на думку поцікавитися, чому я тут. Будемо сподіватися, вони — з вимираючої породи людей, які, по суті, людьми так і не стали. Людська цивілізація балансує на межі, на якій сама благополучно опинилася через надмірну й квапливу інтелектуалізацію машин. Єдина властивість, що якісно відрізняє людину від тварин, — її свідомість, здатність мислити — перетворилася лише на милиці, ще один інструмент, завдяки якому людина пересувається у світі речей.

Мислення стало підмогою в житті, думка уподібнилася знаряддю, яким добувається їжа, відбувається повсякденна орієнтація в просторі й часі — і не більше. Навіть менше, бо дедалі частіше будь-які складні й абстрактні розумові операції за людину виконують машини, а вона лише пожинає плоди, вкрай прагматизовані, орієнтовані в площині шкідливо-корисно. Вся надія на дітей, — він посміхнувся. — Завжди, за всіх часів сподівалися саме на майбутні покоління. Сьогодні ми додаємо до цих надій ще й дію: спробу підштовхнути в потрібному напрямку. Директор має рацію, комп’ютери ми не використовуємо під час іспитів, тому що їх занадто легко обдурити. А не давати дітям взагалі жодного шансу — виходить, у зародку вбити прагнення знайти вихід із ситуації. Так, над моделюванням найоптимальніших умов експерименту працювала не одна група професійних психологів (в основному — електронних). І вже зараз ми отримуємо досить непогані результати. Якщо так піде й далі…»

«Підсадний» продовжує посміхатися. Він знає, що присутнім не буде сказано ні слова більше ніж потрібно. І знає, що після іспиту й Еріх, і його друг отримають гарні оцінки. Відмінні оцінки! І той, другий хлопчик піде вчитися далі, і напевно стане фахівцем високого класу.

Що ж стосується Еріха… Після вручення дипломів, коли директор уже попрощається з дітьми й ті почнуть розходитися, пан «підсадний» підійде до хлопчика й візьме його під лікоть, делікатно, але чіпко.

І, сам того не знаючи, вимовить слова із давнього двовимірного фільму:

— А вас, Еріх, я попрошу залишитися.