До катастрофи лишалося кілька секунд

Розділ XVIII «Енергоінформаційний потік є!». Загадковий тюбик

— Що це у вас таке? — простодушно спитав капітан Попенко Григорія Тарасовича, побачивши в його руках якийсь Г-подібний предмет, загорнутий у папір. — Нова секретна зброя?

— Та ні, — Григорій Тарасович трохи знітився, вмощуючись на передньому сидінні. — То біолокаційні рамки. Біолокатор.

— Овва! І давно ви цим займаєтесь?

— Та з минулої осені. Після тих наших неймовірних пригод. Хіба я один? Зараз хто тільки не займається… Тільки й чуєш: астральне тіло, ментальне тіло, чакри, мікролептони… Екстрасенси на кожному кроці. Та й не дивно. Бо й справді… — Григорій Тарасович недоговорив, махнув рукою.

— Згоден, — сказав капітан. — І дивна річ. Ще якихось років п’ятнадцять-двадцять тому все було начебто зрозуміло — діалектичний матеріалізм, дарвінізм, еволюція, розум — властивість високорозвиненої матерії… І раптом вся ця струнка матеріалістична система похитнулася, зарипіла, дах поїхав, і все стало незрозумілим — самі дива, загадки і таємниці…

Женя і Вітасик мовчки перезирнулися. Приємно відчувати себе нарівні з дорослими, коли вони так само чогось не розуміють, як і ти. І взагалі, яка то щемка насолода — їхати назустріч таємниці! Особливо разом із татом і мужнім, одчайдушним капітаном міліції. Уява хлопців уже малювала захопливі картини — підземний коридор, глухі таємничі звуки, несподівана тінь майнула перед ліхтарем…

Але їх чекала прикра несподіванка.

Коли вони, заїхавши за старшим сержантом Боднею, зупинилися біля кладовища, капітан Попенко сказав:

— Ви, хлопці, не ображайтесь, але вам доведеться почергувати біля машини. Пильнуватимете, щоб ніхто сторонній не поліз за нами у підземелля. І взагалі…

Хлопці спробували писнути:

— Та ми… Та що… Та як… — але і старший сержант Бодня, і Григорій Тарасович одностайно підтримали Анатолія Петровича, із протесту нічого не вийшло.

Дорослі спустилися в підземелля, а хлопці лишилися нагорі.

Чекати довелось досить довго, майже годину. Як не дивно, ніхто зі сторонніх так і не з’явився. Хоча машину Попенка бачило, мабуть, чимало людей. Але — чи то звикли у Завалійках до приїжджих, чи то в кожного був свій клопіт і ніхто не мав часу цікавитися. А дітлашня була на річці. Бо ж погода саме для купання.

Нарешті почулися приглушені голоси, і в склепі з’явилися по черзі капітан Попенко, Григорій Тарасович і сержант Бодня. Капітан і старший сержант тримали в руках ліхтарі, Григорій Тарасович — Г-подібні біолокаційні рамки. Обличчя у них були серйозні й заклопотані.

— Ну що? — кинулися до них хлопці.

— Енергоінформаційний потік є! Причому потужний! — вигукнув Григорій Тарасович із неприхованим торжеством.

— Проблема! — почухав потилицю капітан Попенко. — Хтось таки там був. Нещодавно.

— Але ж замки… — розгублено знизував плечима старший сержант. — Всі на місці.

— Дивіться, що ми знайшли в одній із ніш, — сказав капітан Попенко, розтуляючи кулак. На долоні його лежав майже зовсім вичавлений сріблястий тюбик з-під якогось крему чи пасти.

— Вміст тюбика свіжий, бачите… Вичавлюється. Отже… — сказав Григорій Тарасович. — І біолокатор на нього реагує. От що цікаво!

— Можна? — Женя взяв тюбик із долоні капітана. — Ой! А холодне яке!

— Як морозиво! — торкнувшись рукою тюбика, вигукнув Вітасик.

— Ой! Дивіться! — Женя смикнув руку, мало не впустивши тюбик.

На їхніх очах тюбик враз почав зморщуватися, скоцюрблюватися, зменшуватися, перетворився на кульку, яка зашипіла і вмить випарувалася, зникла.

— Оце штука! — вражено мовив капітан Попенко. — Анігіляція, чи що?

— А біолокатор все одно реагує! — вигукнув Григорій Тарасович.

— Хай Бог милує! — перехрестився старший сержант Бодня.

Женя й Вітасик тільки роти пороззявляли.

І чи то їм вчулося, чи справді з підземелля долинув тихий зойк.