Драматичні твори

київ

НАУКОВА ДУМКА 1989

ББК 84УкІ—6 К26

Серію засновано в 1982 р.

Подано кращі драматичні твори видатного українського драматурга І. К. Карпенка-Карого: «Бурлака», «Безталанна», «Сава Чалий», «Хазяїн» та ін.

Представлены лучшие драматические произведения выдающегося украинского драматурга И. К. Карпенко-Карого: «Бурлака», «Бесталанная», «Савва Чалый», «Хозяин» и др.

РЕДАКЦІЙНА

КОЛЕГІЯ

I. О. Дзеверін (голова)

О. Т. Гончар Ю. Е. Григор’ев (секретар)

B. Г. Дончик

М. Г. Жулинський (заступник голови)

П. А. Загребельний

C. Д. Зубков

Є. П. Кирилюк

О. В. Мишанич Л. М. Новиченко Д. В. Павличко Ф. П. Погребенник В. М. Русанівський О. В. Шпильова М. Т. Яценко (заступник голови)

Вступна стаття, упорядкування і примітки

⁽р. Я. ПИЛИПЧУКА

Редактор тому С. Д. ЗУБКОВ

Редакція художньої літератури Редактор Н. М. Максименко

4702590ЮС -502

-передплатне

М221 (04) - 89

© Р. Я. Пилипчук, вступна стаття, І8ІМ 5-12-009281-0 упорядкування, примітки, 1989

і^В історії української культури^ і суспільно-політичного руху другої половини XIX — початку XX ст. І.^Карпенко-Карий займає одне з найпо-чесніших місцьиАктивний діяч аматорського театру в 60—70-х роках, діяльний член таємного революційного гуртка в Єлисаветграді кінця 70-х — початку 80-х років, театральний рецензент, прозаїк, драматург, актор і організатор театральної справи — ось ті означення, які складають узагальнену дефініцію І. Карпенка-Карого як історичної особистості. Але найбільше відомий був І. Карпенко-Карий за життя (і таким лишається досі в народній свідомості) як драматург. Історики української драматургії і театру дійшли висновку, що у другій половині XIX ст., власне до виходу на суспільну арену Лесі Українки, найбільшим українським драматургом був І. Карпенко-Карий. Один з корифеїв українського театру, .саме він у загальновизнаній драматургічній тріаді, поруч з М. Кропивницьким і М. Старицьким, став творцем соціальної драми, свідомо йдучи на розрив із тими традиціями етнографічно-побутового театру, які ще продовжували живити музично-драматичну стихію українського театру, ту стихію, яка й досі інколи видається ледве не єдиновизначальною національною прикметою українського театру, що нібито становить національну його природу. І. Карпенко-Карий як новатор залишався глибоко національним драматургом, але він повніше, ніж його сучасники, засвоював досвід російської і західноєвропейської драматургії, прагнучи вивести український театр на нові рубежі.

Коли І. Карпенко-Карий помер, один з найвидатніших його сучасників, великий український письменник і вчений Іван Франко написав такі проникливі слова: «І знов наше письменство понесло велику страту... Чим він був для України, для розвою її громадського та духового життя, се відчуває кождий, хто чи то бачив на сцені, чи хоч би лише читав його твори; се зрозуміє кождий, хто знає, що він був одним із батьків новочасного українського театру, визначним артистом та при тім великим драматургом, якому рівного не має наша література та якому щодо ширини та багатства творчості, артистичного викінчення і глибокого продумання тем, бистрої обсервації життя та ясного і широкого світогляду не дорівнює ані один із сучасних драматургів не тільки Росії, але й інших слов’янських народів»

[ Іван Карпович Тобілевич народився 17 (29) вересня 1845 р. в с. Ар-сенівці Великовисківської волості Ольвіопольського (згодом —■ Бобринець-кого, пізніше — Єлисаветградського) повіту Херсонської губернії (тепер — с. Веселівка Новомиргородського району Кіровоградської області). У метричній книзі арсенівської церкви у графі про батьків новонародженого зазначено: «Проживающий в слободе Арсениевка 2-і;о разряда дворянин Карп Адамович Тобилевич и законная жена его Евдокия Зиновиевна, оба православного исповедания» ¹. На той час батько ще вважався дворянином, хоч не мав достатньої кількості документів для підтвердження свого дворянського походження. У діловодстві колишнього Департаменту герольдії правительствуючого сенату зберігається велика папка документів, з яких видно, що Карпо Адамович Тобілевич багато разів безуспішно добивався визнання свого шляхетського походження, оскільки в різних документах по-різному фігурувало прізвище предків Тобілевичів: Тобілевич, Тобелевич, Тубїлевич. Це й було формальним приводом для відмови у затвердженні роду Тобілевичів у дворянському званні. Добре поінформований у цій'справі, навіть беручи участь у складанні різних прошеній, Іван Карпович Тобілевич згодом покладе батькове домагання оформити своє дворянське достоїнство в основу комедії «Мартин Боруля» (1886).

Прадід Івана Тобілевича — Семен, дід .Адам і ратько Карпо походили з містечка Турія (колишньої Київської губернії, тепер Черкаської області), де мали власні невеличкі грунти, але рід настільки збіднів, що вже Карно ТоОілевич змушений був працювати управителем чужих маєтків, часто міняючи місце проживання.

Мати ж Івана Карповича, Євдокія Зінозіївна Садовська, походила з козацького роду, з містечка Саксагані Катеринославської губернії (тепер— с. Саксагань П’ятихатського району Дніпропетровської області). Але цей вільний козацький рід потрапив у кріпацьку залежність до пана Золотницького. І Карпові Адамовичу довелося наречену викуповувати.

Батько і мати мали сильні і красиві голоси. Крім того, батько був цікавим оповідачем-гумористом. «Його спосіб розповідати, вираз обличчя, інтонації голосу і при тому надзвичайна дотепність примушували всіх тих, хто його слухав, аж лягати від реготу. Сам Карпо Адамович, розповідаючи, залишався серйозним, стриманим і навіть трохи суворим. Він ніколи не виявляв своїх почуттів яким-небудь рухом обличчя, навіть у ті моменти,, коли його розповідь викликала гомеричний сміх у слухачів. Отим умінням артистично розповідати Карпо Адамович наділив і своїх синів — Івана, Миколу й Панаса» ²,— свідчила друга дружина І. Тобіліевича — Софія Тобілевич.

/"ЙЇГОгчі роки Іван Тобілевич провів у сільському середовищі, в рідній Арсенівці та у с. Камінно-Костуватому, звідки виніс перші враження не тільки

від краси природи й естетики народного побуту, а й дитяче сприйняття соціальної несправедливості. Малий Іван став рано замислюватися над серйозними, не для дитячого віку, питаннями.

Коли хлопцеві минуло десять років, батько віддав його до Бобринецької трикласної повітової Школи.

Перший рік навчання, коли Іван жив на чужій квартирі у сердитої, скупої жінки, яка обдирала своїх квартирантів, настільки дався взнаки, що він тяжко захворів. Це глибоко вразило батьків, і вони купили на околиці Бобринця — Рущині хату, живучи в якій і закінчив школу Іван 1859 р.; тут же мешкали, навчаючись, і молодші брати.

Завдяки винятковим здібностям, наполегливості у навчанні, зразковій поведінці Іван Тобілевич здобув повагу не тільки серед учнів, а й учителів.^ Учитель історії Гордов^:навіть запрошував Івана до себе додому і давав йому книжки для читання.

|Здавалося б, перший учень мав би продовжити навчання, але насправді трикласна Бобринецька повітова школа була першим і останнім офіційним освітнім закладом для майбутнього письменника і актора. Далі йому, як і багатьом іншим самородкам з народу, довелося закінчувати життєві «університети». Оскільки для вступу на державну службу треба було мати шістнадцять років, Іван Тобілевич у чотирнадцятирічному віці змушений був заради шматка хліба влаштуватися на писарську посаду в канцелярії пристава Абрамова у Малій Висці з платнею аж 2 крб. 50 коп. на місяць.|Недовго пробувши в здеморалізованому чиновницькому середовищі, Іван Тобілевич покинув Малу Виску й повернувся до батьківського дому в село Камінно-Костувате.|А ще згодом, восени 1859 р., він влаштовується на таку саму посаду писарчуком в Бобринецькій ратуш^ І тільки наприкінці січня 1864 р. Іван Тобілевич був прийнятий на державну службу до Бобринецького повітового суду на посаду канцелярського служителя третього розряду.

(Дальші переміщення по службі свідчать, що чиновницька кар’єра І. Тобілевича зростала швидкими темпами, і він, мабуть, досягнув би ще більших висот, якби не вступили в суперечність з його службовим становищем його ж ідейні переконання, а відтак і вчинки, що призвели до втрати служби взагалі і багаторічних поліцейських переслідувань: 4 жовтня 1883 р. за пропозицією міністра внутрішніх справ І. Тобілевича звільнили з роботи^

За сухим переліком посад у штатному формулярі, виданому І. Тобі-левичу незабаром після звільнення із служби, того самого 1883 р., криється ряд важливих подій громадсько-політичного і мистецького значення в житті І. Тобілевича.

У Малій Висці і Бобринці, незважаючи на чиновницьке багно, яке засмоктувало чисті душі молодих людей^І. Тобілевич читав багато книжок і журналів, зокрема беручи їх із заснованої передовою молоддю бібліотеки. Під впливом п’єс О. Островського, натхненний ідеями Жадова з «Доходного місця», він заснував., у Бобринці аматорський гурток з тим, щоб прибуток від вистав йшов на пожертвування бідним людям. Репертуар гуртка складали російські, передусім О. Островського, і перекладні

російською мовою п’єси, а також твори І. Котляревського, Г. Квітки-Осно-в’яненка, Д. Дмитренка| Спочатку грали у дерев’яному балагані на міському майдані, а далі перейшли до будинку Медового на Великій вулиці; гаким чином в Бобринці заснувався, крім літнього, зимовий театр. Душею всього аматорського товариства став І. Тобілевич, який був і за режисера, і за актора. Восени 1863 р. до цього гуртда пристаз М. Кропивницький.

• Вистави у Бобринці припинились у 1865 р. після переведення повітового центру до Єлисаветграда й переїзду чиновників, які грали у тих виставах. Зате активізувалися вистави, тепер уже за участю І. Тобілевича, М. Кро-пивницького та інших у Єлисаветграді. Перерва в діяльності гуртка була Тільки в річний період перебування І. Тобілевича в Херсоні.

Повернувшись до Єлисаветграда в жовтні 1869 р., І. Тобілевич оселився на околиці міста, так званій Чечорі, на правому березі річки Інгулу, поблизу старовинної фортеці святої Єлисавети. У 1871 р. батько, Карпо Адамович, продав будинок у Бобринці і купив садибу в передмісті Єлисаветграда — Биковій, на Знаїйенській вулиці (тепер вулиця І. Тобілевича) з цегляним будинком, флігелем у дворі та садком. У цьому будинку народилися діти від першого шлюбу І. Тобілевича з дворянкою Надією Кар-лівною Тарковською (одружилися 1869 р.), а саме: Галя, Назар, Юрко, Орися. (До речі, внучатими племінниками Н. К- Тарковської є російський поет Арсеній Тарковський і його син — російський кінорежисер Андрій Тарковський.) У тому самому будинку він зазнав тяжких ударів долі: навесні 1881 р. померла від .сухот дружина, а влітку 1882 р.— найстарша дочка Галя.

У 70-х роках І. Тобілевич опікувався маєтком свого покійного тестя К. Тарковського, а після його поділу між спадкоємцями одержав 200 десятин поблизу села Кардашевої і станції Шостаківки, в тридцяти верствах від Єлисаветграда, де почав здійснювати забудову Садиби: трикімнатну селянську хату з кухнею, стайню і різні господарські будівлі. Щороку він разом з родиною проводив тут свою відпустку, де працював як справжній селянин і де були написані в часи відпочинку від театральної діяльності майже всі драматичні твори після заслання, тобто після 1887 р. Так було засновано хутір, який після смерті дружини одержав назву Надеждівка або й Надія. Тепер це славнозвісний історико-культурний заповідник «Хутір Надія».

І Садиба Тобілевичів у Єлисаветграді була одним із осередків мистецької і 'громадсько-політичної роботи в місті. Тут збиралися учасники аматорського гуртка, що діяв при місцевому громадському клубі, організованому братами Тобілевичами на чолі з найстаршим Іваном Тобілевичем та Марком Кропивницьким, який виступав актором, режисером і декоратором. Гурток регулярно по суботах давав українські вистави на користь незаможних учнів. Але в травні 1876 р. Емським актом царизм заборонив виконання драматичних і вокальних творів українською мовою, після чого аматорський гурток занепав^У цей час у місті активізувалася революційна або радикальна, як тоді говорили, атмосфера. З’являються примірники підпільної преси: спочатку газета «Земля и воля», а далі, з поділом народницької

партії, відповідно газети «Народная воля» і «Черный передел». Поширюються твори М. Чернишевського, М. Добролюбова, Д. Писарєва, М. Шел-гунова, народницька белетристика, революційна публіцистика, зокрема й марксистська. Єлисаветградський революційний гурток збирався то в Тобілевичів, то на квартирі інспектора духовного училища Лащенка. З приїздом до Єлисаветграда у 1878 р. на постійне проживання лікаря Панаса Михалевича, висланого з Києва учасника розгромленої царизмом Київської громади, близького приятеля В. Антоновича, М. Драгоманова, Ф. Вовка, М. Ковалевського, драгоманівця за світоглядом, у Єлисавет граді склався новий революційний гурток, до якого ввійшов І. Тобілевич

У серпні 1881 р. нозопризначений єлисаветградський поліцмейстер Цикуленко запідозрює І. Тобілевича в політичній неблагонадійності і пише свій перший донос губернаторові, однак успіху не досягає. А коли у травні

1883 р. І. Тобілевич поселив у своєму домі колишнього активного учасника Київської громади херсонського губернського статистика Олександра Ру-сова і його дружину Софію, яка перебувала під гласним наглядом поліції і не мала права жити в Єлисаветграді, Цикуленко доповів херсонському віце-губернаторові і начальникові губернського жандармського управління про неблагонадійність І. Тобілевича, посилаючись уже на конкретний і переконливий факт. Це стало підставою для пропозиції міністра внутрішніх справ від 25 вересня 1883 р. звільнити Тобілевича з посади секретаря Єлисаветградського міського поліцейського управління.

За збігом обставин саме у ці дні, коли з Петербурга до Херсона одна за одною летіли депеші про звільнення з роботи і вимогу слідства над І. Тобілевичем, до Єлисаветграда прибуває з Одеси на гастролі і 29 вересня 1885 р. розпочинає свої виступи українська трупа М. Старицького, яка щойно, у серпні, утворилася в Одесі внаслідок об’єднання сил колишньої трупи М. Кропивницького і новонабраної трупи М. Старицького, де М. Кропивницький займав посаду режисера і був найпершим актором. Поруч з ним ядро трупи складали молодші брати І. Тобілевича — М. Са-довський і П. Саксаганський, уславлена вже за рік роботи- М. Занько-вецька.

іІрКоли ж Херсонське губернське правління 4 жовтня 1883 р. приймає резолюцію про звільнення І. Тобілевича зі служби, йому нічого не залишалося, як прийняти пропозицію братів і друзів перейти на професіональну сцену. І він десь у ці перші дні жовтня: 1883 р. робить вирішальний крок. За плечима було тридцять вісім років сповненого драматизму життя,

з них двадцять — акторської і режисерської роботи в аматорському театрі| газетної театрально-публіцистичної практики в «Елисаветградском вестнике», перші художні твори — оповідання «Новобранець» (1881), опубліковане саме у 1883 р. під псевдонімом «Гнат Карий» у київському альманасі «Рада», і драма «Чабан», яка була прочитана перед трупою і незабаром подана під цим же псевдонімом до цензури. Як актор І. К. Тобілевич дебютує під псевдонімом «Карпенко-Карий». Відтепер ці два прізвища часто мінятимуться Місцями для означення однієї й тієї самої творчої особистості, але якщо літературні твори він підписуватиме і власним прізвищем,

і псевдонімом, то акторська діяльність його буде назавжди позначена прізвищем Карпенко-Карий.

Мине якийсь час, і І. Франко про факт переходу І. Тобілевича на українську професійну сцену скаже: «Один із батьків нашого театру тільки завдяки всеросійській реакції звернувся до української драматичної продукції: він був політичним комісаром, та ось у домі відкрито тайну революційну друкарню, його вигнано з місця і заслано на вигнання — і тут усміхнулася йому українська муза: Росія стратила поліційного пристава, Україна зискала Карпенка-Карого» ³.

Але,«недремне око» не вгамовувалось. Того самого 4 жовтня 1883 р. начальник Херсонського губернського жандармського управління наказав своєму помічникові штабс-капітанові Дремлюзі розпочати слідство у справі переховування Тобілевичем С. Русової, яке завершилося ЗО грудня 1883 р. таким висновком: «Тобилевич является в отношении политической своей благонадежности крайне сомнительным, а потому представляется необходимым учредить над ним один из видов полицейского надзора по месту его жительства». 4 січня 1884 р. херсонський губернатор вибрав форму нагляду: «Подвергнуть Тобилевича гласному надзору полиции». Виконуючий обов’язки херсонського генерал-губернатора, генерал-лейтенант Рооп наказав начальникові Херсонського жандармського управління припинити справу Тобілевича і встановити за ним гласний нагляд поліції протягом двох років у місцях його проживання. Сам же І. Тобілевич не здавався: у листопаді 1883 р. написав з Києва капітанові Дремлюзі листа, в якому намагався зняти з себе звинувачення у справі переховування С. Русової. У січні 1884 р. він пише в Одесі доповідну записку самому міністрові внутрішніх справ, у якій так само прагне довести безпідставність звинувачень у політичній неблагонадійності. Але поки доповідна записка йшла до Петербурга, департамент поліції цього міністерства запросив у херсонського генерал-губернатора справу І. Тобілевича для винесення її на розгляд «особого совещания». 22 березня 1884 р. «особое совещание» заслухало доповідь про справу І. Тобілевича і ухвалило: «Подчинить Тобилевича гласному надзору полиции на три года вне местностей, объявленных в положении усиленной охраны». Департамент поліції своїм наказом від

ЗО березня 1884 р. уточнив: «сроком три года, считая срок надзора с 23 марта

1884 года» і доручив виконати цей наказ херсонському губернаторові. Тільки 22 травня 1884 р., перебуваючи з трупою М. Старицького в Ростові* на-Дону, І. Тобілевич одержав постанову «особого совещания». Екстрена нарада братів і друзів вирішила, що найкращим місцем для осідку І. Тобілевича буде м. Новочеркаськ, де нещодавно виступала їхня трупа і де вони здобули прихильність наказного отамана Війська Донського Святополка-Мирського.

Оселившись у будинку маляра Балашова на Аксайській вулиці, І. Тобілевич не гаючись звертається до наказного отамана з проханням дозволити йому продовжувати грати у трупі М. Старицького і виїжджати з нею до Ростова, Харкова і Одеси. Але це прохання, внаслідок погодження його з міністром внутрішніх справ, було відхилене. У липні він звертається з подібним проханням безпосередньо до міністра внутрішніх справ, виставивши альтернативу: безвиїзно жити на Хуторі Надія. І на цей раз клопотання залишено «без последствий». А у січні 1885 р. всіх членів української громади в Єлисаветграді було заарештовано. На квартирі І. Тобілевича в Новочеркаську було зроблено в лютому 1885 р. обшук і вчинено допит господареві квартири. Слідство над .елисаветградськими революційними гуртками закінчилося 10 грудня 1886 р. Керівників гуртків П. Ми-халевича і О. Тарковського (рідного брата дружини І. Тобілевича) «по высочайшему повелению» було заслано в Сибір на поселення з п’ятирічним терміном, І. Тобілевича, О. Русова, А. Грабенка, О. Волошина, €. Чикаленка віддано під гласний нагляд поліції на п’ять років.

Департамент поліції Міністерства внутрішніх справ, сповіщаючи військового наказного отамана Війська Донського про кару для І. Тобілевича, уточнив: до трирічного терміну додається два’ роки гласного нагляду поліції в місці його проживання.

І. Тобілевич не забарився скористатися неточністю в формулюваннях наказу: оскільки там сказано про нагляд поліції в місці проживання, то вій

9 березня 1887 р. звернувся до Новочеркаського поліцмейстера з проше-нієм, в якому тлумачив «місце проживання» не як Новочеркаськ, а Єлисаветградський повіт, і тому просив дозволу переїхати на хутір Надію, який вважав місцем свого постійного проживання. Це прошеніє було передано військовому отаманові в Новочеркаську і відіслано ним до Міністерства внутрішніх справ, останнє задовольнило прохання і повідомило про це херсонського губернатора, уточнивши:рсрок коего по высочайшему повелению назначен двухлетний — с 10 декабря 1886 года». 5 червня 1887 р. І._ч Тобілевич покинув Новочеркаськ і виїхав -на хутір Надію. 10 грудня 1888 р. з І. Тобілевича знято гласний нарляд поліції і встановлено негласний нагляд та заборонено жити в обох столицях — Петербурзі і Москві, а також у Петербурзькій губернії.

Я Наступного дня після закінчення терміну гласного нагляду І. Тобілевич всіупає актором до української трупи М. Садовського під час її виступів у Севастополі. Це була колишня трупа М. Кропивницького, яку нещодавно очолив М. Садовський. У трупі працювали найкращі українські актори, серед них — М. Заньковецька, П. Саксаганський. Видатний драматург І. Тобілевгіч знову став видатним актором Карпенком-Карим. Так закінчився тяжкий період життя І. Карпенка-Карого, дискримінованого, проскри-бованого царським самодержавством, і почався новий, нелегкий, але сповнений творчих перемог період діяльності видатного драматурга і актора.

Наприкінці лютого 1890 р.₍ через непорозуміння між М. Садовським і М. Заньковецькою, з одного боку, І. Карпенком-Карим і П. Саксаганським з другого, останні виходять з трупи М. Садовського і утворюють окрему, якій судилося стати наприкінці XIX — на початку XX ст. найкращим, найсильніїїіим в організаційному і мистецькому відношеннях українським театральним колективом/|трупа ця мала різні назви. Спочатку, до 1888 р., це було «Товариство російсько-малоросійських артистів під керівництвом П. Саксаганського». Імені І. Карпенка-Карого в офіційній назві не було, але справжнім організатором, натхненним ідеологом «Товариства» був саме він. Його драматургія становила основу репертуару, чим «Товариство» відрізнялося від інших тогочасних українських труп. Художнє керівництво і режисуру взяв на себе П. Саксаганський, а адміністративне — І. Карпенко-Карий. Фактично ж усі творчі питання вирішувалися спільно. «Товариство» стало лабораторією І. Карпенка-Карого, в якій творився його театр, театр Карпенка-Карого. Це був справжній реалістичний театр, який високо ніс і розвивав кращі традиції української сцени. І хоч «Товариство» кілька років успішно діяло паралельно з трупами М. Кропив-ницького, М. Садовського, П. Саксаганський та І. Карпенко-Карий постійно прагнули з’єднатися, але різні перепони, передусім договори з орендованими театрами, заважали цьому. І тільки в березні 1898 р. після, розриву М. Заньковецької з М; Садовським останній пристав до «Товариства» старших братів. Відтепер до 1900 р. трупа виступала під назвою «З’єднане товариство П. К. Саксаганського і М. К. Садовського». А 1900 р. до «Товариства» ввійшли М. Кропивницький і М. Заньковецька. На афішах закрасувались славні імена: «Трупа М. Л. Кропивницького при участі М. К. Заньковецької під керівництвом П. К. Саксаганського і М. К. Садовського». Це була трупа корифеїв українського театру, в якій І. Карпенко-Карий займав одне з головних місць. Але таке становище тривало недовго. Наприкінці зимового сезону 1903 р. спочатку М. Заньковецька, а незабаром і М. Кропивницький вийшли з трупи. Навесні 1904 р. пішов із трупи М. Са-довський. І знову залишились П. Саксаганський та І. Карпенко-Карий самі, аж до тяжкої недуги останнього, яка наприкінці 1906 р. відвернула -його від сценічної Діяльності, а незабаром звела у могилу.

Помер він у Берліні, в клініці відомого тоді професора Боаза 2 (15) вересня 1907 р. Тіло його було перевезено на Україну і, за його заповітом, поховано на кладовищі села Карлюжини поблизу хутора Надія, поруч з могилою батька.

* * *

У літературу І. Карпенко-Карий прийшов у зрілому віці, маючи значний досвід активного учасника театрального аматорства на Україні. Першим його літературним твором було оповідання «Новобранець», написане у 1881 р. й опубліковане М. Старицьким в альманасі «Рада» тільки через два роки (1883). Оповідання свідчить про непересічний белетристичний талант І. Карпенка-Карого, глибоке знання народного побуту, психології трудящої людини. Тематично цей твір споріднений з «Народними оповіданнями» Марка Вовчка, але на ньому помітний вплив російської народницької літератури, яку письменник добре знав і навіть перекладав українською мовою. Дослідники не раз висловлювали подив, чому після вдалого дебюту в прозі письменник ніколи більш не повертався до цього виду літератури. Думається, відповідь може бути одна: це оповідання, а радше невеличка повість, як визначив жанр твору сам письменник, писалося в 1881 р., ще до видання царським урядом таємного циркуляру про пом’якшення Емського акту 1876 р., тобто до відновлення українських вистав. Отже, письменник не міг ще приступити до драматичного жанру, який вважався неперспективним. Як тільки восени 1881 р. український театр було відновлено, І. Тобілевич поринув у драматургію, створивши першу п’єсу «Чабан» (1883), а далі театр цілковито заполонив його, не залишивши в душі місця для прози.

Але так сказати — це сказати не повну правду. Річ у тім, що в літературній спадщині І. Карпенка-Карого зберігся ще один зразок художньої прози, щоправда, російською мовою, бо призначався для публікації в газеті «Одесский вестник». Йдеться про твір, що має назву «Сказка» ⁴, а за жанровими ознаками ближче стоїть до фейлетону. В його основу автор поклав реальний факт, що мав місце у селі «недалеко від повітового міста, в одній із південних губерній». Але факт цей <5ув настільки типовим для тогочасної дійсності, що, як слушно відзначив Г. Зленко, котрий розшукав і вперше опублікував «Сказку» в українському перекладі М. Шумила, «твір набрав характеру узагальнюючого, викривального документа і своєю гострою спрямованістю проти чиновницько-бюрократичного свавілля, доно-щицтва й продажності урядового апарату міг би набути великого розголосу, а відсіль викликав би небажані для редактора ускладнення». Ось чому «Сказка» «лягла в редакційний архів, де перебувала разом із супровідним листом заледве не дев’яносто років». У доданому до рукопису «Сказки» листі від 11 червня 1884 р. з Новочеркаська до редактора «Одесского вестника» П. Зеленого І. Тобілевич зазначив: «На досуге написал сказку, напечатание которой в фельетоне «Од[есского] вес[тника] доставит многим удовольствие, так как в Чортенке все местные жители узнают настоящее лицо, поступки и происхождение которого хотя и сказочны, но среди этой

л б

сказочности есть совершенно верные факты из жизни героя» .

Він зберігся в Державному архіві Одеської області. Підписаний псевдонімом Нєплюй, і якби не супровідний лист І. Тобілевича, то на цей рукопис так ніхто, можливо, не звернув би уваґи.

У драматургічній спадщині І. Карпенка-Карого — вісімнадцять оригінальних п’єс і кілька переробок. Ясна річ, вона не може розглядатись ні поза зв’язком з традиціями і сучасним авторові станом українського театру, ні без врахування і суспільно-політичних поглядів драматурга, сформованих тогочасними умовами життя. Як представник української демократичної інтелігенції, вихованої на «спадщині» 60-х рр.»⁵, котра в тлумаченні В. І. Леніна означала натхнення палкою ворожістю до кріпосного права, палкий захист освіти, самоврядування, свободи, європейські форми життя і взагалі всебічну європеїзацію Росії, обстоювання інтересів народних мас, передусім селян, палку віру в загальний добробут після скасування кріпосного права, І. Карпенко-Карий продовжував кращі традиції загальноросійського просвітительства і ввібрав кращі риси з ідеології різночинської інтелігенції. Причетність до нелегальної народницької діяльності наприкінці 70-х — на початку 80-х років XIX ст., попередній ідеологічний досвід не могли не позначитись на ідейній спрямованості драматичної творчості І. Карпенка-Карого. Як активний учасник визвольного руху, підданий репресіям з боку царського уряду, І. Карпенко-Карий глибоко переживав катастрофу народовольчого руху і зазнав гіркого розчарування, яке охопило значну масу інтелігенції в «похмуру Добу 80-х рр., добу загального смутку і безвір’я»⁶. Як більшість тогочасної передової інтелігенції, він свято плекав прагнення вірно служити народу, відображати правду його життя у своїй творчості літератора і актора, сприяти подальшому прогресові української культури всупереч драконівським заборонам, обмеженням і переслідуванням з боку російського царизму. Давні суспільні ідеали живили його душу. Дещо пізніше, на схилі віку, в листі до сина Назара Тобілевича від 27 грудня 1900 р. драматург напише: «...Не забувать ніколи високих ідеалів!.. Програма ідеалів безмежна, але той, хто хоч невелику частину цих ідеалів носить в своїй душі, береже їх, як святиню, і по мірі сил своїх виповняє, той тільки має задоволення, бо тільки безконечного прекрасного в житті тяжко досягнути, а через те праця на користь прекрасного безкрая і вічно тримає чоловіка на благородній висоті життєвих задач!»⁷ А в іншому листі, до ГЇ. Саксаганського, від 14 березня 1898 р. він напише: «Ради України, нам дорогої, ради скривдженого народу, не маючого навіть і порозуміння об нашій праці,— ми зробимо, що в наших силах!» ⁸ І ще згодом у листі до дочки Ярини Тобілевич від 4 січня 1903 р.: «Одним з найкращих лікарств є праця! Не дурна, без мети, аби утомить себе, а розумна праця, у котрої є мета забезпечить лічну свободу і незалежність. Нема на світі кращого, як незалежність. Це високе становище робить чоловіка сильним на всяку життєву боротьбу, і ніякі кайдани не обважнюють його свободи на життєвім шляху» ⁹.

•Ось окремі моменти, що характеризують етичні і суспільні погляди Карпенка-Карого в подальші роки його життя і творчості. Загалом же усією своєю творчістю, невсипущою акторською і театрально-організаторською діяльністю він стверджував глибокий суспільно-патріоти’чний зміст власного життя, «служіння вищим ідеалам загального добра» ¹⁰.

Цей ідеал жив у душі драматурга ще тоді, коли він приступив до п’єси «Чабан» (пізніша назва «Бурлака»). Адже її головний герой Опанас Зінченко — бунтар, який повстає проти несправедливості сільської адміністрації, борець за вищі ідеали загального добра. В основі п’єси події 70-х — початку 80-х років XIX ст., тобто період, коли на селі, незважаючи на стрімкий розвиток капіталізму, ще давали себе взнаки залишки кріпосництва. Селяни були безземельними і зубожілими, а сільська влада чинила самоуправство і насильство над ними. Конфлікт твору грунтується на боротьбі бунтаря-одинака Опанаса Зінченка, якого підтримують друг і однодумець Петро, племінник Олекса Жупаненко та Олексийа наречена Галя Королівна, більшість сільської громади, з одного боку, і сільського старшини Михайла Михайловича з поплічниками — писарем Омеляном Григоровичем, крамарем Гершком, збирачем податків Сидором. Однак конфлікт п’єси полягає не тільки в. сутичці між бунтарем Опанасом Зінченком і старшиною Михайлом Михайловичем як носієм беззаконня і аморальності, а й між Опанасом і селянською масою, яку, власне, захищає Опанас. На початку 80-х років XIX ст. серед селянства ще не поширились революційні настрої; забите, затуркане* позбавлене політичної свідомості селянство перебувало в стані покорй перед царською владою і тими, хто її уособлював на місцях. Цей мотив ще білі?ш підсилює трагізм головного героя в його благородних намірах, а в свою чергу — трагізм самого автора і його сучасників-революціо-нерів, які присвятили себе служінню вищим ідеалам загального добра.

Фінал п'єси веде до логічної розв’язки: доведений до відчаю Опанас замахується ножем на старшину, але несподівано з’являється сіеиз ех шасНіпа ¹¹ — повідомлення писаря про те, що приїхали представники влади і запечатали волость. Опанас кидає ніж і дякує богові, що врятував його від гріха. Цей миротворчий фінал, яким автор прагнув врятувати свій викривальний твір від цензурної розправи, ніяк, насправді, не вплинув на вірнопідданого цензора, і п’єсу заборонили як'для друку, так і для вистави. У своєму висновку цензор не звернув уваї'и на «благополучний» фінал, а виділив ті моменти, які свідчили про революційно-демократичне спрямування ідеї твору. Тільки в 1897 р. п’єсу «Бурлака» було дозволено у Росії до друку і на сцену. Але ще за два роки до цього вуэна побачила світ під первісною назвою «Чабан» у львівському журналі «Зоря». Незважаючи на значну затримку функціональної ролі цього твору в українському літературному і театральному процесах, значення його для української драматургії і театру не зменшилося. Твір істотно вплинув не тільки на ідейне спрямування української драматургії 90-х років XIX — початку XX ст., а й на її форму, бо в цій реалістично-побутовій драмі І. Карпенко-Карий продемонстрував високу драматургічну майстерність завдяки виразності єдиної дії та рівноваги між дією і повнокровно виписаними характерами. Витримана в жанрі драми, ця п’єса містила в собі елементи сатиричної комедії. В ній широко використано народні приказки, але загальний характер твору не має тих прикмет, які властиві тогочасній етнографічно-побутовій драмі. Отже, цією п’єсою І. Карпенко-Карий сказав уже нове слово в українській драматургії, заявив про себе як творець соціальної драми. Не випадково І. Франко в «Нарисі історії українсько-руської літератури до 1890 р.» писав: «Вже перша драматична проба Тобілевича, зразу затитулована «Чабан», а в пізнішій переробці «Бурлака», показує в нім драматичного автора великого таланту, що потрапить у життєві явища вдумуватися далеко глибше й освітлювати життєву боротьбу в її контрастах далеко яркіше, ніж Кропивницький. Енергічна одиниця, що самою силою своєї волі зупиняє бодай моментально хід поганої машини сільської деморалізації і спричинює остаточно її прочищення — отеє справді драматична тема першого твору Тобілевича» ^|4.

Соціальна тема, якою зробив заявку І. Карпёнко-Карий, знайшла свій дальший розвиток у його творчості. Опинившись на засланні у Новочеркаську, він весь вільний від щоденної фізичної роботи заради шматка хліба час віддає напрлегливій праці для збагачення репертуару молодого українського театру. Тут Карпенко-Карий завершує розпочату ще до заслання драму «Хто винен?» (1884), пише історичну драму «Бондарівна»

(1884), здійснює за допомогою дружини Софії Тобілевич, яка досконалб володіла польською мовою, переробку п’єс двох польських драматургів: одноактну комедію Владислава Анчица «Мужики-аристократи» переробляє на жарт-водевіль «З Івана — пан, а з пана — Іван» (1884), чотири-актну драму Яна Галасевича «Чортівська лава» — на драму «Чортова скала» (1885), пише комедію «Розумний і дурень» (1885), драму «Наймичка»

(1885), переробляє драму «Хто винен?» на «Чарівницю» (1886), пише комедію «Мартин Боруля» (1886), першу редакцію драми «Підпанки» (1887), яка з чиєїсь руки й досі датується 1883 р. ¹² Саме в цей період драматург працював у плані, скажемо, користуючисв^термінологією одгіого з найсерйозніших дослідників драматургії І. Карпенка-Карого — Я. Мамонтова, двох театральних систем: романтично-побутової і реалістично-побутової.

Викривальну, гостросюжетну лінію «Бурлаки» І. К. Карпенко-Карий розвивав у ряді інших творів, що продовжували реалістично-побутову лінію, передусім у п’єсах комедійного жанру, позначених елементами їдкої сатири. Цей ряд розпочато комедією «Розумний і дурень», в якій уперше в творчості І. Карпенка-Карого було виведено тип українського чумазого, глитая, того самого, який уже мав своїх попередників у російській літературі (Салтиков-Щедрін) і в драмі М. Кропивницького «Глитай, або ж Павук». Спостережено на цій п’єсі вплив комедії О. Островського «Свої люди, поквитаємось». Новоявлений куркуль Михайло Окунь — аморальна людина, він не зупиняється ні перед чим для нацьковування рідного батька на рідного брата, аби тільки прибрати до рук батькове господарство, відбити у рідного брата наречену, яка, врешті, ставши його дружиною, стає такою самою глитайкою. Мотивація поведінки Михайла Окуня йде не тільки, так би мовити, через генетичний код поганої людини, а й через соціальні причини, через прагнення наживи, через капітал, який калічив, нівечив піддатливих його владі і морально нестійких людей. Комедія «Розумний і дурень» дістала суперечливі оцінки з боку пізніших дослідників, особливо тих, котрі хотіли б бачити в образі позитивного героя Данила активного борця проти зла, а не носія ідеї непротивлення злу насильством. А проте комедія «Розумний і дурень» мала цілковите визнання публіки і ніколи не випадала з репертуару українських труп дожовтневого періоду.

У комедії «Мартин Боруля» (цій, породженій характером тогочасної української дійсності, версії мольєрівського сюжету «Міщанин-шляхтич») йдеться начебто про інші речі — про намагання простої людини вибитись у пани, намагання відновити втрачене предками дворянство. Але за всім цим другим планом вбачаємо сатиру на існуючі соціальні порядки — осуд прагнення простої людини до утвердження себе в суспільстві шляхом протиставлення іншим, таким самим гречкосіям, викриття тодішніх судових порядків, немислимих без хабарництва, бюрократичного крючкотворства. Комедія ось уже сто років не сходить зі сцени українських театрів, що свідчить про її неперехідні мистецькі цінності.

Щедрий талант сатирика гоголівсько-щедрінського типу І. Карпенко-

Карий ще більшою мірою виявляє у наступних своїх комедіях «Сто тисяч»

(1890) і «Хазяїн» (1900). Дехто з дослідників обидві ці комедії разом

з комедією «Розумний і дурень» небезпідставно вважає своєрідною

трилогією. Бо й справді, жадоба збагачення хитрого і спритного мужика, ѵ

*п<ии в нових суспільних умовам вийшов на історичну арену, є визначальною і для головних героїв комедії «Сто тисяч» Герасима Калитки та комедії «Хазяїн» Терентія Пузиря. І Калитка, і Пузир не зупиняються перед шахрайськими махінаціями, перед жорстокою експлуатацією наймитів, Скуповуванням землі у поміщиків, які розорилися, не витримавши конкуренції в нових умовах капіталістичного життя.

Калитка — це вчорашній Михайло Окунь. Він уже «оббився в колодочки». А. Пузир — це вчорашній Калитка, бо він уже встиг здійснити те, про що мріяв Калитка: володіє неозорими степами, його господарство складається з кількох економій, на нього працює великий штат різних управителів, які по можливості прагнуть «урвати» й для себе ласий шматок.

І Калитці, й Пузиреві не потрібна дворянська честь, до якої прагнув Мартин Боруля. Для них найбільша честь — це реальне багатство, яким вони володіють і якого хочуть до .безконечності. Калитка вважає панською примхою здобутки культури господарювання, бо через це, мовляв, розорилися пани: «Я не буду панувати, ні! Як їв борщ та кашу, так і їстиму, як мазав чоботи дьогтем, так і мазатиму, а зате всю землю навкруги скуплю». І скуповує він землю не тільки у розорених панів, а й у селян, до яких не має милосердя. Свої глитайські почуття і думки він камуфлює святенницькою, псев-доліричною, фарисейською патетикою: «Ох, земелько, свята земелько,— божа ти донечко! Як радісно тебе загрібати докупи, в одні руки... Приобретав би тебе без ліку. Легко по своїй землі ходить. Глянеш оком навколо — усе твоє: там череда пасеться, там орють на пар, а тут зазеленіла вже пашниця і колосується жито: і все то гроші, гроші, гроші...».

Поруч з Калиткою, основним персонажем п’єси, від початку до кінця ходить його світлотінь — копач Банавентура, колишній шляхтич, що в умовах пореформеної дійсності повністю лай стасу

ватись до нових умов, мріє про багатств^якіе^Ші^ар з-поШ^каЦи скарбів..

Жартівник і фантазер, він не здатний глянути, у вічі правді життя, .неспроможний осягнути безвихідь, в якій опинився. Таким контрастом між обома героями І. Карпенко-Карий досягає вражаюче переконливого втілення ідеї твору: капіталізм — це рушійна і водночас руйнівна сила суспільства.

Так само й у комедії «Хазяїн» головний персонаж Пузир уособлює ту частину суспільства, яка у погоні за наживою не гребує жодними засобами. Терентій_ Гаврилович Пузир — це куркуль, який став мільйонером. Калитка у комедії «Сто тисяч» дав йому таку характеристику: «Мужва репана! Давно лизала панам руки, за верству шапку скидала, а тепер розжилася, кумпа-нію з панами водить і зараз морду пиндючить перед своїм братом!» А Пузир про Калитку каже: «Голяк масті, чирва світить». Якщо Калитка тільки мріє про збагачення, то Пузир уже скупив у сусідніх поміщиків величезні лани, заснував кілька економій. Його^не^ажерливість виявляється і в тому, що він годує робітників хлібом, замішаним на полові,"Жмагає платити їм за роботу найменшу ціну. Якщо Мартин Боруля був смішним у прагненні перетворити свій мужицький побут на панський, тої капіталіст Пузир шкодує карбованця на придбання нового халата і ходить у витертому й. засмальцьованому, не кажучи^же й про те^_що„шкода тогр самого карбованця на пам’ятник І. Котляревському. Скнарість призвела Пузиря до смертельної хвороби: він не міг змиритися з тим, що гуси скубуть копу пшениці, побіг відганяти, впав і відбив нирки; на смертному ж одрі відмовляється від лікаря, задовольняючись лише послугами ферщала, бо йому можна менше заплатити.

Образ Пузиря мав свої прототипи в житті — українських капіталістів Терещенка, Харитоненка, але драматург зумів створити тип, який перевершив своїх прототипів.

П’єси «Сто тисяч» і «Хазяїн» — найкращі сатиричні комедії в українській дожовтневій драматургії, що ввійшли до нашої літературної класики і становлять золотий фонд класичного репертуару в українському радянському театрі.

І «Розумний і дурень», і «Сто тисяч», і «Хазяїн» — сатиричні комедії, хоч комедійність їх глибоко захована за дією, більш властивою драмі. Головні персонажі в цих п’єсах — не комедійні, а характерні, як прийнято визначати тип героя в театрі. Тут спадає на думку паралель до творчої практики А. Чехова, який давав жанрові визначення комедії таким своїм п’єсам, які нічим не нагадували комедій у традиційному розумінні цього жанру.

Не менш важливою була соціальна лінія і в п’єсах, визначених автором як драми і в яких Я. Мамонтов небезпідставно вбачав типові прикмети мелодрами. Щоправда, пізніші дослідники визнавали мелодраму за третьосортну драматургію, і така сумнівна репутація цього жанру зберігається й донині, але вже не раз лунали заклики на захист права громадянства мелодрами, особливо пройнятої глибокою соціальністю. Саме такими були всі драми І. Карпенка-Карого, сконструйовані за мелодраматичною моделлю. Вже у першій з них — «Хто винен?» (1884) порушувалось не випадкове питання, а таке, яке викликало'асоціацію з крилатим висловом, що йшов від назви однойменного твору О. Герцена. Драма любовного трикутника — Гната, Софії і Варки — крається у тогочасних суспільних взаєминах, Старий сюжет, запозичений з етнографічно-побутової п’єси Стеценка «Доля» (1863), звільнений від етнографічного аксесуару і розроблений в іншому плані психологічних мотивацій, зажив іншим життям. Текст п’єси побачив світ 1886 р., але для виставляння вона була заборонена, бо цензурі здалося неморальним вираження конфлікту вбивством. Тим часом драматург не раз кардинально переробляв п’єсу, яка й не раз підлягала забороні, але все ж таки була дозволена під випадковою цензорською назвою «Безталанна» (замість більш узагальненого — «Безталання»). «Ця драма,— слушно зауважив І. Франко у рецензії на виставу Львівського українського театру 1889 р.,— показує з якоюсь майже відчутною пластичністю душну й темну атмосферу сучасного українського села, де є тисячі причин для того, щоб підірвати у людях все чисте й здорове, але ніщо тут не збуджує, не підтримує в них почуття обов’язку і громадської свідомості. Можливо, що саме ,в цій моральній атмосфері автор хотів дошукатись головного джерела вини і трагічного конфлікту осіб, що діють у його драмі» ¹³. Писалося це тоді, коли в душі самого І. Франка визрівав сюжет «Украденого щастя», конфлікт якого засновувався на безталанні всього «трикутника». У такому розумінні можна говорити про генетичну спорідненість глибокої соціально-психологічної драми І. Франка з «Безталанною». І хоч наступні критики небезпідставно добачали в «Безталанній» прикмети мелодраматичної структури, хоч Я. Мамонтов ставив її в ряд романтичних творів І. Карпенка-Карого, п’єса ця вражала своїх сучасників силою життєвої правди і вражає нас сьогодні як один із перших зразків соціально-психологічної драми в українській драматургії другої половини XIX ст.

Це саме можна сказати й про «Наймичку», яку теж відносять і до жанру мелодрами, і до романтичної системи українського театру, але ніхто із сучасників, які витирали сльози від неперевершеної, геніальної гри М. Занькове-цької в головній ролі нещасної, знедоленої «рідним» українським глитаєм простої української дівчини — сироти Харитини, не був байдужим до твору, не сумнівався у правдивості зображеного там життя. На виставах цієї «мелодрами» плакав не тільки простий, демократичний глядач, якому була близькою понівечена доля безталанної наймички, а й сановний — обох столиць, який не міг протовпитись на виставу, ідучи «на Заньковецьку» під час славнозвісних гастролей трупи М. Кропивницького в Петербурзі і Москві в 1886—1888 рр. Плакав Лев Толстой, прихильно настроєний до української культури, але заплакав і- петербурзький зоїл О. Суворін, який знущався з української мови і відмовляв українському театрові в майбутньому. І не завадили тут формальні особливості п’єси, які лежали ще в площині етнографічно-побутового театру.

Заглиблений у проблеми сьогодення, приглядаючись до нових тенденцій у житті, І. Карпенко-Карий не обійшов у своїй творчості такого питання, як організація хліборобських спілок, що з’явилися у 90-х роках XIX ст. за ініціативою колишнього учасника єлисаветградського підпільного гуртка М. Левитського, «артільного батька». Про ці спілки В. І. Ленін писав у 1902 р.: «Це — обман, ніби «всілякі кооперації» відіграють революційну роль в сучасному суспільстві і підготовляють колективізм, а не зміцнення сільської буржуазії» ^,7. І. Карпенко-Карий, перебуваючи в полоні ліберально-народницьких поглядів на хліборобські товариства, створив апологетичний щодо даної проблеми твір «Понад Дніпром» (1897). Одначе окремі сцени, в яких зображено тяжку долю українських переселенців до Середньої Азії, відтворюють правдиві картини життя.

Окрему групу в драматургічному доробку 1. Карпенка-Карого складають історичні п’єси. Писав він їх, занепокоєний відсутністю історичної тематики на українській сцені, яку він вважав одним з рушіїв у пробудженні притлумленої царизмом національної свідомості народу. Тому після реалістичної драми «Бурлака» він перш за все взявся за розробку романтичного сюжету широкопопулярної в народі історичної балади про Бондарівну — просту українську дівчину-красуню, яка сподобалась польському графові Миколі По-тоцькому, що був канівським старостою, а тому й відомий у фольклорі і художній літературі як «пан Каньовський» — жорстокий авантюрист, безкарний злочинець, який знущався над українськими селянами, хоч і вдавав іноді козакофіла.

Подібно до історичної драми М. Костомарова «Сава Чалий» І. Карпенко-Карий у драмі «Бондарівна» (1884) теж переніс події, зображені в баладі, з XVIII ст. у XVII, отже, фактично в героїчну епоху визвольної війни українського народу проти шляхетської Польщі під керівництвом Б. Хмельницького. Але відтворити героїзм цієї епохи драматургові не вдалося, як не вдалося взагалі індивідуалізувати і типізувати образи твору, починаючи з головної героїні Тетяни Бондарівни, яка в народній баладі постає більш мужньою, розумною, щирою і безпосередньою в протиборстві з жорстоким і цинічним сластолюбцем Потоцьким. У п’єсі не було того історичного фону, який би відбивав рух героїчної епохи, а тому драматург не зміг вийти за межі романтично-побутової драми, позбавленої глибоких історичних узагальнень.

Незважаючи на це та на ряд інших мистецьких хиб, «Бондарівна» незмінно трималася в репертуарі театру корифеїв. Драматург постійно вдосконалював її текст, але все ж таки п’єса не зайняла поважного місця серед найдосконаліших в ідейно-мистецькому відношенні його п’єс.

Частково до історичної драматургії можна віднести й такі п’єси І. Карпенка-Карого, в основу сюжетів яких покладено не конкретні історичні події і героями яких виступають не конкретні історичні особи, а вигадані персонажі. Йдеться про драму «Підпанки», в якій зображено безправне становище українських кріпаків, над якими знущаються пани і їхні прислужники (серед кількох варіантів п’єси були такі, що мали назви «Не так пани, як підпанки», «Прислужники») — злочинницьке поріддя сільських п’явок-експлуататорів. Уособленням такого типу експлуататора-прислуж-ника є дворецький Филимон. П’єса зазнала тривалих цензурних митарств через її гостросоціальне звучання, протест проти насильства і знущання над

простим народом, незважаючи на те, що зображені в ній події стосувалися періоду, який був для 80—90-х років XIX ст. нехай і недалекою, але все ж історією.

Так само умовно до історичної драматургії І. Карпенка-Карого можна віднести драму «Батькова казка» (1892), в якій морально-етична проблема подружніх взаємин розв’язується на побутовому тлі з дореформеної епохи. ГЇ’єса мала первісну назву «Гріх і покаяння», але, зважаючи на цензурну заборону, була перероблена і дістала остаточну назву «Батькова казка». Твір цей одержав суперечливі оцінки, аж до цілковитого засудження його самої ідеї як хибної. Думається, що така різка оцінка потребує перегляду, бо зроблена вона не без впливу вульгарно-соціологічних тенденцій у нашій науці, що мали особливий грунт для живучості у повоєнному десятилітті.

З більшим правом до історичної драматургії відноситься комедія І. Кар* пенка-Карого, визначена ним щодо жанру як «жарт»,— «Паливода XVIII ст.» (1893). Головним героєм виступає той самий граф Микола Пото-цький, про якого розповідається не тільки в баладі про Бондарівну, а й у численних народних легендах, переказах і анекдотах, де поетизується й романтизується його фізична і духовна сила, сміливість і незалежність від королівського двору й магнатів. Драматург прагнув осудити історичну постать Потоцького з усіма вадами його характеру, але жанровий ключ п’єси, в якому вона написана,— жарт — обмежував сатиричне ззучання твору. Та попри головного героя в п’єсі виведено цікаву комедійну постать Харка Ледачого — такого собі полохливого балакуна, брехуна, бабія, який давав вдячний матеріал акторам, передусім П. Саксаганському, для сценічного відтворення і ставав центральною фігурою п’єси і вистави.

Українська народна пісня про Сербина* що побутувала в Галичині, лягла в основу історичної мелодрами І. Карпенка-Карого «Лиха іскра поле спалить і сама щезне» (1896), відомої в кількох варіантах. Первісний, опублікований у 1896 р., так і називався «Сербин». Згодом автор змінював імена дійових осіб, вносив зміни у зміст твору. Зумовлювалося це, зокрема, й цензурними перешкодами. Основний мотив народної пісні — дівчина отруює рідного брата — став тільки поштовхом для твору, сюжет якого, однак, придумав сам драматург, перенісши дію до XVII ст., а саме до періоду героїчної боротьби запорізького козацтва з турецькою й татарською навалами. Але й у цій п’єсі письменникові не вдалося відтворити високі суспільні ідеали героїв, вивести їх за межі вузько особистих інтересів.

Частково до історичної драматургії І. Карпенка-Карого відноситься й комедія «Чумаки» (1897), в якій зображено події на Україні кінця XVIII ст., зокрема побут мандрованих дяків-пиворізів, колишніх студентів Києво-Мо-гилянської академії.

Але всі згадані п’єси, які з більшою чи меншою мірою можна вважати історичними, були тільки своєрідним підступом до справжньої високої історичної драми.

У доповідній записці «В комиссию по организации первого всероссийского съезда сценических деятелей», тобто з’їзду, що відбувався у Москві в грудні 1897 р., І. Карпенко-Карий і П. Саксаганський, вказуючи на безправне становище українського театру в Росії, одну з причин цієї безправності визначили так: «...Писать из исторического прошлого,‘так богатого темами и интересного для слушателя — воспрещается. Слова «запорожец», «козак», «ридный край» — жупел для цензуры, и раз; пьеса мало-мальски порядочно скомпонована да име^т эти слова, то лучше не посылать ее в цензуру — все одно не дозволят...» ¹⁴. Рішення згаданого з’їзду справили певний прогресивний вплив на політику російського царизму стосовно українського театру, бо після 1897 р. стали відчутними деякі цензурні послаблення, зокрема щодо історичної тематики.

Мабуть, саме ці обставини надихнули І. Карпенка-Карого взятися за українську історичну тему з часів Гайдамаччини першої половини XVIII ст. і реалізувати її в трагедії «Сава Чалий» (1899), що стала справжнім шедевром, вершиною української історичної драматургії дожовтневого періоду. І на цей раз, як і у випадках з «Бондарівною», «Паливодою XVIII ст.» і «Лихою іскрою...», в основу твору було покладено історичну пісню, але не тільки її. Згадаймо, що прецедент у розробці теми про Саву Чалого належить українському драматургові першої половини XIX ст. М, Костомарову, який теж написав трагедію «Сава Чалий» (1838), але на той час професіональний історик М. Костомаров ще не володів історичними документами, які б прояснювали, доповнювали, конкретизували реалії з народної пісні, і тому мимоволі було зміщено історичну хронологію: події, що мали місце у першій половині XVIII ст., віднесено до ХѴІІ ст.

І. Карпенко-Карий ретельно простудіював опубліковані історичні документи, з яких стало відомо, що Сава Чалий — конкретна історична особа, родом з містечка Комаргорода Ямпільського повіту на Поділлі. Учасник селянського повстання проти польських магнатів та козацької старшини, він виявився зрадником, став прислужником магната Юзефа Потоцького і на догоду йому розправлявся з тими, з ким ще недавно був заодно, грабував, спалював козацькі зимівники і церкви. За це він зазнав тяжкої кари: у 1741 р. гайдамацький загін на чолі з колишнім товаришем Сави Чалого — Гнатом Голим стратив його у власному маєтку — селі Степашках на Поділлі. Конкретні історичні джерела стали коментарем до різних варіантів народної пісні, які теж були відомі драматургові.

Ще І. Франко високо оцінив появу трагедії «Сава Чалий» І. Карпенка-Карого, назвавши її твором, який «гідний стати в ряді архітворів нашої літератури».‘На його думку, «Сава Чалий» — трагедія з XVIII ст., основана на часах занепаду й хитання українського національного почуття, трагедія перевертня, що для особистої користі йде на службу до ворогів і наслідком натуральної реакції здорових останків національного життя гине в хвилі, коли його зрадницькі.плани, здавалося, були близькі здійснення» ¹⁵. Пізніші кдментатори цього твердження І. Франка уточнювали, що «в «Саві Чалому» картина національно-визвольної боротьби оживає, тісно сплетена з показом класової боротьби, селянською повстання»¹⁶.

Дослідники справедливо визначали шекспіризм цього твору, що полягав у поєднанні відтворення духу історії, широкого історичного фону з високою поетичністю, мистецтвом творення повнокровних людських характерів. Я. Мамонтов небезпідставно відносив історичну трагедію «Сава Чалий» до «реалістично-побутової» системи драматургії І. Карпенка-Карого, а Л. Стеценко обгрунтовано констатував: «Композиційна стрункість, напружений сюжет, який дає авторові можливість показати своїх героїв у дії, в русі, в боротьбі, чітко окреслені характери, прекрасна мова, що в окремих місцях набирає чіткого ритму,— все це в поєднанні з глибокою ідеєю робить «Саву Чалого» одним з найкращих творів української драматургії» ¹⁷.

Поява «Сави Чалого» І. Карпенка-Карого' на рубежі двох століть була вельми своєчасною, бо саме в цей період загострювався національно-визвольний рух на Україні і проблема вірності національним інтересам, проблема національної зради набувала актуальності, тим більше що в творі вона постає в яскравому соціальному, класовому обрамленні. На думку

І. Франка, «драма мала велике значення для сучасної України, плямуючи

22

інтенцп сучасного національного ренегатства» ,

Слідом за «Савою Чалим» І. Карпенко-Карий пише ще одну історичну драму — «Гандзя» (1902), твір, що зазнав найсуперечливіших оцінок в українському літературознавстві — від неприхованої апологетики до рішучого засудження. У повоєнні роки він не входив до жодного з видань творів драматурга.

В основу п’єси покладено вже не історичну пісню, а джерела, взяті з історичної праці М. Костомарова «Руина. Гетманства Брюховецкого Многогрешного и Самойловича» (1879—1880). Терміном «руїна» у дослідженнях дожовтневих істориків визначався період української історії 1663—1687 рр. У праці М. Костомарова наведено факти про трагічну долю вродливої бранки Гандзі, яка за химерами долі переходить з рук до рук. І. Карпенко-Карий дещо ускладнив сюжетну канву: від гетьмана Правобережної України Петра Дорошенка Гандзя потрапляє до димерського полковника Пиво-Запольського, згодом знову до Дорошенка, він дарує її турецькому падишахові, але по дорозі її відбиває один з есаулів гетьмана польської частини Правобережної України Ханенко, який ховає Гандзю у Білоцерківській фортеці. Пкво-Запольський викрадає Гандзю, за що Ханенко вбиває його, а Гандзя, яка покохала Пиво-Запольського і заради нього прийняла католицтво, кінчає життя самогубством.

Оскільки не один раз драматург вдається до висловів на зразок слів Пиво-Запольського: «Я вкрав у Дорошенка прекрасну, як сама Україна, дівчину Гандзю!», то всі дослідники вважали, що, за задумом автора, Гандзя мала символізувати Україну.

Зійшовшись на думці, що драма «Гандзя» була кроком назад порівняно з трагедією «Сава Чалий», явною невдачею автора, що виявив ідейну недолугість і’ безнадійну плутанину в політичних оцінках, яких тільки гріхів не приписували драматургові деякі історики літератури, діючи в усталених культівщиною і епохою застою суспільних обставинах. А наслідок цього — безпідставне ігнорування п’єси видавництвами. Думається, що успіх драми на українській сцені на початку XX ст. є прямим запереченням мистецької й ідейної «недолугості» твору. А втім, глибинний, безсторонній, об’єктивний аналіз цієї «одіозної» п’єси І. Карпенка-Карого ще попереду.

На схилі Віку І. Карпенко-Карий повертається до свого улюбленого жанру: працює над соціальними комедіями на тему «батьки і діти», що мали скласти трилогію. Але здійснити йому вдалося тільки дві перші п’єси — «Суєта» (1903) і «Житейське море» (1904). Третю, яка мала б називатись «У пристані» або «Старе гніздо», написати хворому драматургові вже не довелося.

У «Суєті» сатирично зображено і -представників буржуазної інтелігенції, що, вийшовши з простого-народу та відірвавшись від нього, стали моральними покручами, і представників простого селянства, яких теж поглинула манія вибитись у пани, якщо не самим, то хоча б їхнім дітям. Виразник позитивних ідеалів автора селянин Карпо Барильченко, протиставлений його «розпаношеному» брату, заявляє: «Нещасна земля, гірка твоя доля! Тікають від тебе освічені на твої достатки діти і кидають село у тьмі!.. Хоч. задушіться тут — нема їм діла. Вони чужі нам,_# а ми їм. Забрали все, що можна, від землі, виснажили гречкосія і покинули! Ані лікаря, ані ученого, хазяїна, ані доброго адвоката — нікого нема в селі! Тільки вивчився: прощай, батьківська стріха, прощай, село, навіки!» І далі той же Карпо каже: «Немає гірше, як чоловік, зіпсований життям і оточенням, потеряє натуральний розум: в голові макітриться, все ходе вверх ногами, і він сам ходе у тьмі та стукається лобом то об той, то об другий чужий одвірок і до смерті вже не вийде на шлях простої, звичайної людини!»

Завдяки своїм неабияким сценічним якостям, гострій комедійності, разючій сатиричності соціальна комедія «Суєта», за визнанням самого

₀ Ф ф ш 9

автора, прославила його, «як ще и досі шодиа.пєса так не славила» .

У «Суєті» І. Карпенко-Карий висловив свої погляди на значення комедійного жанру для суспільного життя. Один з головних персонажів, відставний військовий писар Іван Барильченко, який мріє про сценічну діяльність, заявляє: «В театрі грать повинні тільки справжню літературну драму, де стражданню душі людської тривожить кам’яні серця і, кору льодяну байдужості на них розбивши, проводить в душу слухача жадання правди,-жадання загального добра, а пролитими над чужим горем сльозами убіляють його душу паче снігу! Комедію нам дайте, комедію, що бичує сатирою страшною всіх, і сміхом через сльози сміється над пороками, і заставляє людей, мимо їх волі, соромитись своїх лихих учинків».

Порушена в «Суєті» тільки частково проблема театрального мистецтва стала провідною в другій частині незавершеної трилогії — «Житейському морі», у якій Іван Барильченко стає центральним персонажем. Тепер він — популярний, талановитий актор, якому, однак, бракує справжнього характеру, щоб утриматись від спокуси перед «грошовим мішком», від негатив-

²³ Карпенко-Карий /. (Тобілевич /. К). Твори: В 3 т.— Т. З.— С. 263;

ного впливу буржуазної моралі, театральної богеми, яка руйнує творчість і родинне щастя актора. Зневірившись у буржуазному середовищі, головний герой твору прагне краси і правди життя: «Ні, в смерті красоти нема! Красота — життя! І я хочу жить, жить, по правді жить!.. Правда там, де землю поливають кривавим потом праці». Але втілити цю ідею головного героя у* третій частині трилогії, як уже зазначалося, драматургові не довелось.

Обидві останні комедії І. Карпенка-Карого свідчили про те, що письменник шукав нових шляхів у власній творчості, виходив на нові рубежі української драматургії, позначені віяннями початку XX сторіччя. Тема життя інтелігенції, яка до того тільки зрідка з’являлася в українській драматургії, оскільки царська цензура особливо прискіпливо ставилась до цієї тематики,. виводила І. Карпенка-Карого на шлях, який торували далі його молодші наступники.

За життя І. Карпенко-Карий видав усі вісімнадцять сзоіхЪригінальних п’єс у п’ятитомному зібр'анні «Драми і комедії» (1897—1905). Поза межами видання залишились тільки згадані вже вище переробки, здійснені у 1884—

1885 р., та ще одна — «Судженої конем не об’їдеш» (1892), в основі якої лежала комедія Еркмана-Шатріана «Наш друг Фріц». У різний час драматург по-різному.ставився до цих творів. У 1897 р., ображений несправедливим звинуваченням у плагіаті на сторінках газети «Мировые отголоски», І. Карпенко-Карий у листах до Товариства російських драматичних письменників і оперних композиторів просив вилучити комедію «Судженої конем не об’їдеш»

із списку його творів. Відповідно цю, як і інші переробки, він не включив до зібрання своїх творів, але цілком справедливо, що тексти їх вперше опубліковано в додатках до третього тому тритомнрго зібрання творів (1960—1961).

Творчість І. Карпенка-Карого — вершина української драматургії 80—90-х років XIX — перших років XX ст. Драматург продемонстрував глибинність аналізу соціальних конфліктів, справжню, а не показну народ-і/ість, яка полягала не в простих запозиченнях з фольклору й етнографії, а в збагаченні його творів народною мудрістю. Мова його героїв, хоч і позначена поспіль особливостями південноукраїнських говорів, яскраво індивідуалізована, насичена фразеологізмами, приказками і прислів’ями, специфічними термінами, підслуханими в сільській глибинці і в чиновницько-бюрократичному середовищі, у різних суспільних верствах, іноді й у декласованого, елементу. Народна пісня в п’єсах І. Карпенка-Карого не грає ілюстративної ролі, як це часто трапляється в творах драматургів, що культивували так званий етнографічний реалізм, а завжди виконує конкретну функцію у творенні характеру чи руханні дії твору. Всі п’єси І. Карпенка-Карого позначені динамічністю дії, яскравою сценічністю,, що забезпечувало їм успіх у глядача. Майстер діалогу, І. Карпенко-Карий не гребував таким традиційним засобом, як монолог, особливо внутрішній, який, однак, ніколи не порушував загальної динаміки твору. У кращих п’єсах І. Карпенка-Карого завжди спостерігається єдність змісту і форми. Психологізм його героїв розкривається в конкретних подіях, у думках і вчинках, що ріднить його з російськими драматургами О. Островським і Л. Толстим, з творами західноєвропейської психологічної драми.

Як ніхто з українських драматургів другої половини XIX ст., І. Карпенко-Карий розгорнув широку картину життя українського народу, показавши класову диференціацію в його середовищі, опоетизувавши красу духовного світу простих людей і сатирично висміявши звиродніння панівних верхів.

Розвиваючи дві паралельні тенденції в українському театрі — романтичну і реалістичну, які органічно взаємодоповнювались, І. Карпенко-Карий створив свій театр, який, спираючись на традиції, що йшли від І. Котляревського, Г. Квітки-Основ’яненка і Т. Шевченка, сягнув вершин критичного реалізму, цілком відповідаючи духові часу, естетичним потребам тогочасного глядача і глядача наступної епохи.

Драматична творчість І. Карпенка-Карого — це найвище досягнення нашого класичного театру, театру корифеїв, що стало школою для українських радянських драматургів. Ранній Микола Куліш («97», «Комуна в степах»), І. Микитенко, О. Корнійчук генетично пов’язані з драматургією І. Карпенка-Карого.

Письменник протягом усього життя пильно стежив за розвитком російської літератури, перебував у тісних контактах з окремими діячами російської культури, зокрема, був особисто знайомий з Л. Толстим, зазнав на собі конкретного їхнього впливу. Але й драматургія ї. Карпенка-Карого не лишилася без впливу на діячів російської культури. Адже під час гастролей українських труп поза межами України вистави п’єс І. Карпенка-Карого дивилися глядачі російських міст, передусім Петербурга і Москви, а серед них були і згаданий уже Л. Толстой, і А. Чехов, і В. Стасов, і М. Нестеров, і В. Короленко, і М. Горький, який під час свого відпочинку в селі Мануй-лівці на Полтавщині влітку 1897 р. організував аматорський театр, у якому за його настійною вимогою було поставлено «Мартина Борулю».

Після Великої Жовтневої соціалістичної революції драматургія І. Кар-пенка-Карогр збагатила репертуар українських радянських театральних колективів. Ці вистави дивиться глядач не тільки нашої республіки, а й різно-національний глядач під час гастролей наших колективів у різних закутках всієї Радянської країни.

П’єси І. Карпенка-Карого видавались понад двадцять разів у перекладах російською мовою — загальним тиражем більш як сто тисяч примірників, а «Хазяїн», «Мартин Боруля», «Безталанна» неодноразово виходили у перекладах різних авторів. М. Рильський високо оцінив блискучі переклади, здійснені Б. Тургановим.

Були окремі спроби сценічного втілення п’єс І. Карпенка-Карого на російській радянській сцені і на сценах інших братніх республік, але справжні відкриття драматургії Карпенка-Карого ще попереду. Як попереду й справжнє прочитання Карпенка-Карого українським театром.

За драматургією І. Карпенка-Карого — майбутнє, бо це наша класика, яка ніколи не стдне байдужою наступним поколінням читачів і глядачів.

Р. Я. ПИЛИПЧУК

ДРАМАТИЧНІ

ТВОРИ