БУРЛАКА


Драма в 5 діях

ДІЄВІ ЛЮДЕ

Михайло Михайлович — волосний старшина. Омельян Григорович — писар.

Сидір — збірщик, прибічник старшини.

Петро Семен Дід

односельчане.

Микола Павло 1-й 2-й

чоловіки

3-й

4-й

О п а и а с — бурлака.

Олекса — молодий парубок, його племенник.

Галя — Олексина молода.

Олена — сестра Олекси.

П р і с ь к а — жінка Петрова.,

Г е р ш к о — жид.

Поштар.

Громадян е, десятники, парубки і дівчата.

ДІЯ ПЕРША

Волосне правленіє. Стіл. За столом сидять писар, старшина і

Г е р ш к о.

ЯВА І

Старшина. Хто ж то базіка?

Г е р ш к о. Первйй — Петро. Він каже, що замість того* щоб заплатить недоїмку,— я з вами в кумпанії куповав у мужиків на громадські гроші хлі’б будущого урожаю з великою уступкою. Вредний зовсім чоловік! І так все розказує,

наче він там був. Декотрі хазяїни почали забивать йому баки, то він чуть не бив Дмитра. »

Старшина. Нехай собі чешуть язики! Собака бреше, а вітер несе. Що то вони щитать нас будуть, чи як? Я їх пощитаю! А холодна нащо? Поки що ціна підніметься, продамо хліб і бички, то й гроші покладем на своє місце; от їм і дуля, хоч би й до начальства дійшло.

Г е р ш к о. Аби все було гаразд — ви лучче знаєте.

Старшина. То-то. (Сміється.) Ти не рябій, Гершку. Омельяне Григоровичу, що ви там записались так і не слухаєте, що тут Гершко розказує?

Писар. Тут статистіка зовсім голову заморочила.

Старшина. Покиньте, пощитаємо свої діла.

Писар. То їсть, хоч пропади: одно — статистіка, а другое — скопленіє большое отписки.

Старшина. Беріть щоти. Кладіть. Ну, Гершку, кажи.

Гершко. Зараз. Я купив тисячу пуд пшениці на розписки. Скидки з пуда двадцять копійок проти ціни, яка буде восени, та проценту за те, що вперед дав гроші, з кожних трьох рублів — мірка жита або ячменю. Записали?

Писар. Записав.

Гершко. Тепер роздав п’ятсот рублів тим, що не схотіли хліба продавать під розписки, і кожний хазяїн з трьох рублів приніс за процент мірку пшениці або дві ячменю, що у кого було. Окрім того, кожний хазяїн повинен одробить один день за вигоду. ^

Старшина. Ну, це в розділ не піде. Це вже моє щастя, бо тілько ж у мене й буде що робить! Цього ви не записуйте в щот!

Писар. А скілько ж ячменю і пшениці принесли?

Гершко. Це треба подивиться, я з собою записок не брав.

Писар. Ну то так не дощитаєшся, це настояща статистіка!

Гершко. Найкраще ходім до мене, ми там удвох і по-щитаємось.

Старшина. Ай справді.

Писар. Ну, а статистіка? Лежатиме?

Гершко. Полеже, хіба так її зараз .і схопиш?

.Писар. Та вам байдуже, а мене становий знову буде лаять!

Старшина. Пусте діло. А ти, Гершку, все-таки наслухайся, що там горлата голота базіка, хоч вона і не страшна, та все ж лучче, коли знаєш. Тепер, слава богу, страшних нема. Був тут у нас митець бунтовать громаду. О, тоді погано було, а як Панаса не стало, то хоч дехто і дере горло, але на вітер, бо нічого не тямлять!

Г е р ш к о. Що ж то за птиця; той Панас?

Старшина. Не бійся, його тут нема: він десять літ уже в Криму чабанує, навряд чи й прийде!

Гер ш ко (сміючись). Нехай його там вовки з’їдять, коли він страшний.

Писар. Та йди вже — може, хоч горло даси промочити, а то зовсім засохло. (Склада бумаги.) Ну й надоїла мені та статистіка, ви не повірите! Через неї і лишню чарку вип’єш.

Виходять.

ЯВА II

Старшина (один). Ехе-хе! Діла, діла! Коли-то ти їх покінчаєш? І усе є, благодарить бога, а ще мало! Що б то задовольниться. Отже ні, така вже пелька людська несита. Другу тисячу доклав, а хліб та скот продам, то з баришів закладу третю, і всі гроші громадські треба здать у казначейство, щоб не скушали. Ще щоб не пійматься! Хоч і не показуєш виду, що страшно, а на душі якийсь неспокій раз у раз: ну, як начальство довідається,‘що я на громадські гроші баришую, пропаде багато праці! Наче аж легше, як тілько подумаєш, що вернеш гроші — і гріхів ніяких! Поможи боже! Тоді вже не буду зачіпать казенних грошей. Оцей тілько раз коли б благополучно... А тут ще другий неспокій! Ну, що ти будеш робить на світі божому? Запала в око дівка, тут є у бідної вдови — Галею прозивається,— і нудюсь світом! Та вже ж стара Марія не сказилась, щоб не віддала своєї дочки за мене заміж. Та й дівчина ж! Чорт її знає, в кого вона й уродилась така хороша! Там така дівка, що тілько гляне... А!.. Аж тоді вже буду задовольнений, як висватаю Галю. Послав оце Сидора до старої Марії — почуємо, що скаже! Не думав уже й жениться, а от розбагатів — гарної жінки захотілось... Хто його зна, коли вже ті діла покінчаю... Що ж це Сидора так довго нема? (Загляда 'у вікно.) Здається, він іде. Аж тремтю: що то він скаже?

ЯВА III Входить Сидір.

Сидір. А я думав, що ще застану дома, та заходив до вас.

Старшина. Ну що, бачив?

Сидір. Та чи ви знаєте, що Параска провідала якось, що ви сватаєтесь, там репетує — мало не вискочила на хату.

Старшина. А нехай їй біс, тій Парасці,— обридла вже вона мені! Кажи, що Галя, чи согласна?

Сидір. Та де там вам согласна, не хоче: в нього є вже, каже, Параска.

Старшина. Та що ти мені з Параскою лізеш у вічі? Хіба я з нею вінчаний, чи як? Ти діло мені кажи.

Сидір. Не хоче в одну душу: лисий, каже, старий!

Старшина. Тю на її батька! Який же я старий? Адже ж нехай прирівняє до мене якого парубка, чи справиться зо мною?

Сидір. Коли ж, бачите, дівчина вона дуже молода, красива, то де вже їй іти заміж за вас.

Старшина. А чому ж і не йти! Яка ж розумна дівка не піде за багатого хазяїна, хоч би й немолодого?

Сидір. От бачите, а вона каже: яка розумна дівка піде, хоч би й за багатого, та за старого.

Старшина. Чи не брешеш ти?

Сидір. І, єй-богу, правду вам кажу, не хоче: й руками, й ногами брикається. Мати каже, що вона кохається з Олексою Жупаненком, а примусить її, каже, не маю сили: як не схоче, каже, то вона й повіситься, я її знаю.

Старшина. То ти так і кажи! Тепер я бачу, через що я й старий, і сякий, і такий. Це друга річ! Ну, то постривай, я покажу їй Олексу! Постривай... Он що!.. Постривай!.. Еге! Сидоре! Я тебе зробив хазяїном, помагай же мені!

Сидір. Кажіть, я все зроблю. Мені аби отвіту ніякого.

Старшина. Який там отвіт! Візьми ти Олексу зараз під арест, у мене коні на тій неділі покрадені, скажи, що на його пада підозрініє. Галя від нього відкинеться, як від злодія, а там ми ще поміркуємо з писарем, якщо буде стоять На свойому, чи не можна його в москалі запроторить. Після-завтрього якраз прийом в нашому участку. Так, так! А може, ще що видумаю. Іди зараз та гукни Омельяна Григоровича, він тут, у Гершка у шинку.

Сидір виходить.

ЯВА IV

Старшина (один, гука в двері). Мерщій писаря зви! От тобі й раз! Хто ждав, щоб дівчйна, гола як бубон, не Пішла за мене заміж? Але я хочу* щоб вона була моєю жінкою. Хотів я розбагатіть — розбагатів; хотів я почоту — маю; тепер хочу красиву молоду жінку — та й не добуду?! Ні, добуду! Я Олексу того й у Сибір пошлю, як на те піде! Все спродам... Ні, це вже лишнє: цілий вік наживав, та й збуть? Можна й так обійтись!.. Старий, каже, дурна, дурна! А гроші, а худоба!! Хотів би я тепер упирем буть, щоб причарувать її...

Зі

ЯВА V

Входить писар.

Писар. Пощитались. Виходить баришів п’ятсот рублів. Сотняжка й мені перепаде!

Старшина. Дві! Тілько зробіть діло. Омельян Григорович, скажіть мені: чи можемо ми з вами вкупі заправить так, щоб супротивникам нашої волі прийшлося і свербляче, і боляче?

Писар. Як у якому ділі-, а до того ще й як кому, треба знать послідовательно.

Старшина. Ви від мене не обіжені? Еге, ні? Так ви й знайте: помагаєте мені — собі помагаєте.

Писар. Істина. Я всегда так думав і так поступав. Що це ви так збентежені? Яке там діло? Мабуть, круте?

Старшина. Многосложне діло, Омельяне Григоровичу, але як і виграємо, то й могорич буде!..

Писар. Многосложний?

Старшина. Он який!

П и с а р. Кажіть.

Старшина. Я знаю, що вам багато говорить не треба. Ви зразу мене урозумієте. Єсть тут дівчина прехорошая собою — Галя Королівна. Мені захотілось її взять за жінку. Пох:лав сватать, а вона не захотіла.

ГІ и с а р. Це діло трудне*. В душу не залізеш і туди її не навернеш, куди сама не схоче.

Старшина. Не те. Слухайте далі. Вона не хоче за мене через одного парубка — Олексу Жупаненка. От цього-то Олекси треба здихаться — і Галя Королівна моя. Розібрали?

Писар. Тепер розібрав. Здихаться? У городі є у нас один чоловік, Казюкою прозивається, так той тілько й порадить, як здихаться.

Старшина. Як самі не придумаємо, то й до Казюки вдаримося,— я Казюку й сам добре знаю, не одну справу з ним виграв! А поки що самі поміркуємо. Оце зараз я послав Сидора заарештовать Олексу за те, що буцімто він покрав мої коні на тім тижні. Мені здається,, що Галя від нього відцурається, як почує, що він злодій. Та цього мало. Чи не можна його в москалі віддать? Бо з кіньми справи не виграєм. Ну лишень розкиньте розумом!

Писар. А постривайте, справлюсь, яке його посемейство.

Старшина. Мати-вдова і три сестри.

Писар (шукає по списку). Один син — не можна.

Старшина. Мати вийшла заміж за Вербу, і сестри живуть при вітчимові.

Писар (ударив по списку). Ой, постойте*—можна.

Старшина. Чи єсть же таке діло, щоб воно було не-возможне? Хіба ми сьогоднішні? Ну, кажіть, як?

Писар. Мати, значить, Вербенчиха, дочки при ній, а Олекса Жупаненко особо остався — одиночка, значить, а одиночки йдуть! Так і по списку показано.

Старшина (цілує писаря). Голова!

П и с а р. Постривайте, а як по справді окажеться...

Старшина. То друга річ, нехай оказується, а тим часом не буде мішать.

Писар. Та чи так? А як хто заступиться, як мати пожалується?

Старшина. Куди їй к бісу жалуваться! Та ми її в холодну запрем на той час, поки приймуть Олексу; а мені аби Галя побачила, що Олекса в москалі пішов, то вона й моя.

Писар. Як так, то й так! Значить, підженем свою політику. Глядіть же: дві сотні з баришів і могоричі А тим часом бувайте здорові, я піду до Гершка, там ще щоти зоставив, треба кінчать.

Старшина. Я вже знаю, які то щоти, лучче б ви їх не кінчали, бо ще рано, може трапиться яке діло, а як щоти скінчите, то...

Писар. Я свою степень понімаю! От тілько статистіка мені в печінках сидить — та нічого, не ударим в грязь лицем: таку статистіку підведем, що тілько руками становий розведе. (Виходить.)

ЯВА VI

Старшина (один). От і хороший чоловік, тілько торка багато! А голова золота! Ну, здається, діло іде на лад! Коли б мені тілько це діло виграть — годі! Буду в церкві що-празника отаку свічку ставить!.. О, здається, це Сидір іде. Так, він, і Олекса з ним. Ану, попробую ще ласкаво заспівать.

ЯВА VII

Сидір і Олекса.

Сидір. Так, так, голубчику! Нічого тут крутить і сюди і туди, у нас є свідки, що ти коней віддав, злодіям!

Олекса. Та бога ви побійтеся, я вам десять свідків покажу, що в ту ніч, як у старшини коней покрадено, я був аж у Висці \ на весіллі, там і ночував, там і на другий день зостався і тілько в обід третього дня приїхав.

Старшина. Та вже як не вертись, а треба буде признаться, бо з города я получив звістку, що злодій піймався і на тебе показав.

Олекса. А щоб він катові на свого батька показав! Не паскудьте ви мене, ви знаєте, що ми були хазяїни і мій дядько Панас був старшиною-, як і ви, а що тепер зубожіли, то це не порок, може, ще й ми хазяїнами будемо. За що ж ви таку біду накликаєте на мене.

Старшина. Бач, у дядька пішов! Дуже цікавий! Гляди, щоб і тобі, як і дядькові, не втерли носа. Були хазяїни! А тепер твій дядько — бурлака, чабаном десь служить, а все через те, що розумний дуже.

Олекса. Дай боже всім такого розуму.

Сидір. Ти лучче попроси старшину, а то ти все гостро одказуєш.

Старшина. А вийди, Сидоре, в сіни, я з ним побалакаю. То він тебе соромиться!

Сидір виходить.

Чуєш, парубче, я тобі і коні подарую, і діла ніякого не заведу, і ще дам сто карбованців... тілько відсахнись ти від Галі Королівни — я її сватаю! Іди куди в найми, скажи, що кохаєш другу — одкинься від неї! Бо як цього не зробиш, то я тебе і в острог пос.адю, і в москалі віддам — все одно пропадеш.

Олекса. Так ось воно що! Ви б так і казали: .це ви купуєте у мене мою дівчину? Ні, дядьку, бідний я, правда, і сто карбованців гроші, але я повісився б на другий день або й зараз, якби взяв у вас сто рублів для того, щоб розпанахать свою душу, зсушить своє серце разом з чужим серцем! Ні, дядьку, цього не буде! Ви мене не злякаєте тим, що посадите. Посадите — то й випустите. А в москалі піду, то не по вашій волі, а так, значить, слід, тепер усі ідуть. Тілько мені писав дядько Панас, що я вільготний...

Старшина. Я тобі покажу вільготу, коли так! Бач, який завзятий! Я до тебе ласкою, а ти гуком на мене! Е, собачий сину, стривай же, я тебе поки в москалі віддам, то ще й різками випорю, волосним судом. Сидоре! Візьми його в холодну, ми з ним завтра розправимося, ач яке зіллячко!

Сидір. Іди.

Олекса. Гріх вам буде, дядько! Я всім людям розкажу, за віщо ви надо мною ?гнущаєтесь.

Старшина. Посади його та поклич писаря.

Сидір. Та онде й він, і Гершко біжать сюди обидва.

Сидір з Олексою виходять.

ЯВА VIII

Старшина (дивиться у вікно). Диви, й справді, неначе їх хто в потилицю турлить,— біжать. Чи не побився, бува, Гершко зѵ писарем?! Ще мало клопіт — розбирай своїх. Ну, вже той Омельян Григорович, з духовних, а не по-духовному поступа...

ЯВА IX

Гершко і писар разом в двері вскочили і застряли. Гершко виборсався первий, а писар, п’яний, говоре з дверей.

Писар (в дверях). Постой, Гершку, ти не розкажеш, загарчиш тілько, бо ти захакався, як собака.

Гершко. Не журіться за мене, глядіть, щоб самі не впали!

Старшина. Бачите, Омельяне Григоровичу, а казали, що свою степень понімаєте!

Писар (підходе). Всеконечно понімаю! Ето не ваша, а моя печаль!

Старшина. Що ви там натворили?

Писар. Все як слід. Постойте, я вам по порядку. Тілько що я випив гіослідню чарку і закусив хваршированою щукою, у нього славна щука...

Старшина. Та кажіть вже: чи ви побились, чи що?

Писар. Боже сохрани! Вот (цілує жида), значить, мир і любов! А тілько дело важное єсть. Гершку, повествуй!’

Гершко. Пам’ятаєте, як ви сьогодня сказали, що тут у вас був бунтовщик Опанас Бурлака?

Старшина. То бий вас сила божа, які полохливі! Так же ж був, а тепер чорт його знає, де він! Кажіть толком — що там трапилось?

Гершко. Ну, слухайте ж сюда: оцей самий Бурлака сидить у мене в шинку, тілько що прийшов. Там його обступили люде! Розказують, що Олексу заарештували, чули, як Сидір гвалтував, що він коней ваших покрав; і той Панас сюди збирається. Я затим і прибіг, щоб вам сказать.

Старшина. Та ні, то не він! Де йому тут узяться? То тебе лякали.

Гершко. Він! Перелякав мене на смерть: ножем ударив по столу — загнав його по саму колодочку.

Писар. Вєрно, как статистіка!

ЯВА X

Входить Бурлака, в постолах, в свиті, з торбою за плечима і з чабан-ською гирлигою в руках. Писар присіда біля столу, жид задом крадеться

за двері і щеза.-

Бурлака. Здрастуйте вам. Не пізнали?

Старшина (стривожений трохи, але не показує виду). Ба ні, пізнав. Давно прийшов?

Бурлака. Та оце тілько що ввійшов в село! Як же ти поживаєш, Михайло? (Іде до нього, хоче почоломкаться.)

Старшина. Ти знай честь, пам’ятай, з ким говориш! Здається, бачиш, що старшина (показує знак), то треба й говорить якось іначе.

Бурлака (трохи одступа назад). Це так товарища стрічаєш? Ну, вибачайте, господин старшина. А я й чув від людей, що ви стали великий пан, що до вас ні приступу тепер, та і не вірив, аж воно і справді так. Вибачайте ще раз.

Старшина. Яке мені діло до людського пащекування! Всяк повинен знать своє стійло. Чого тобі треба?

Бурлака. Бачите, я йшов дрдому спочивать, на старість надоїло мені між чужими людьми тиняться. Сивіть почав, і ні до кого було голову прихилить! А тут у мене зостався племенник — Олекса Жупаненко,— думав у нього доживать старість. Приходжу сьогодня в село, питаю про свого Олексу, а мені й кажуть, що його тільки що заарештовано. Так я й додому не заходив; розпитав, хто старшина, зараз і сюди — думаю собі: старий приятель Михайло дасть братерську раду. Одначе бачу, що ради не буде. Ну, хоч ^скажіть мені, будь ласка: за віщо ж хлопця посаджено під арешт?

Старшина. А ти що мені? Начальник, чи як, що я тобі буду розказувать, за в;що кого в холодну посадю?!

Бурлака. Ба ні! Ви мені начальник, а всякий начальник повинен заступатися за правду і кожному мирянину давать і пораду, і одповідь на його питання!

Старшина. Та я знаю, що ти дуже розумний, з тобою не збалакаєш! То ти тілько за цим гірийшов? Мені ніколи, іди собі з богом! (

Бурлака. Як же це буде? То ви й не скажете, за віщо мого племенника посадили?

Старшина. Пішов собі геть! Що ти мені молитву прийшов читать?

Бурлака (підходить, старшина одступа). Слухай, Михайло! Я не подивлюсь, що ти старшина, а тілько не заговориш по-людськи, то виволочу тобою всю хату! Кажи,

не дратуй мене: за віщо взяли парубка? Я не одступлю за поріг, поки не довідаюсь! *

Старшина (оглядається.) Омельян Григорович, де ви?

Писар. Я тут — на місці. (Шука наче чого.) Перо десь упало.

Старшина. Пишіть протокол! Чулик що він казав?

Писар (підіймається, витріщив очі і дивиться). Не уро-зумів!

Бурлака. Шкода, пане-брате, твій писар тепер тілько мисліте може писать. Бач, який гарний — мов сова! Ще раз просю тебе, Михайло Михайлович, не дратуй мене, скажи: за віщо ти арештовав Олексу?

Старшина. Твій Олекса — злодій, за то й сидить, чув?

Бурлака. Злодій?! Брехня! Люде зараз казали мені, що Олекса смирний, роботящий і чесний хлопець! Не шут-куйте цим словом, господин старшина! Все моє щастя в цьому парубкові: він мій племенник, він мій хрещений син, я задля нього тілько сюди й вернувся. Коли правда, що Олекса злодій, я від нього відцураюсь і завтра ж вернусь назад, а коли довідаюсь, що ні... Глядіть! У Бурлаки та сама душа зосталась і те саме серце б’ється в грудях, котрі дванадцять літ тому назад водили його скрізь шукать правди. Я і тепер знайду правду!.. (Виходить.)

Старшина (до писаря). Шукай, шукай! Вітра в полі... Ну, а ви — хоч викрути: яка тепер з вас порада?

Писар. К вечеру — как стьоклушко!

Завіса.

ДІЯ ДРУГА

Дворище волосного будинку.

ЯВА І Сидір і писар.

Сидір. Ви ще не знаєте Бурлаки,— він нічого не подарує. Бачите, не вспів у село увійти, вже й колотить миром, а все через кого? Через дівку!

Писар. Михайло Михайлович дуже ласий на баб’ячий рід, нігде правди діть!

Сидір. Наробить йому Галька клопоту! І то ти скажи, на милость божу, заманулось чоловікові! Хіба мало цієї погані?

Писар. Коли ж гарна бісова дівчина: оком поведе — й слабого з постелі зведе.

Сидір. Так засватана ж уже!

П и оа р. Тим вона ще краща: засватана дівка — всім до вподоби!

Сидір. Глядіть, щоб не було біди!

Писар. Пусте діло, ніякої біди не буде. Ми на законном основанії віддамо Олексу у москалі.

Сидір. А як же він витягне далекий жеребок?

Писар. А доктор нащо? Доктору заплатить, то він буде більше бракувать, щоб добраться до Олекси.

Сидір. Хіба! Ну й голова! Сьогодня буде война. Бурлака радив пощитать волость, там така буча вийшла, що страх: одні за Михайла, а другі протів нього!

Писар. Ти б ішов до шинку, там вже зібралися, треба могоричить декого. Утремо носа Бурлаці.

Сидір. Та ми вже радилися з Михайлом Михайловичем. Знаєте, що я вам скажу: єй-богу, страшно іти, ще битимуть. Вчора похвалявся Петро. Що буде, то буде, побачимо,— піду! (Виходить.)

ЯВА II

Писар. Що воно за чоловік цей Бурлака? Може, й справді його послухають і причепляться щитать волость? Та, впрочем, що ж вони зроблять, як не дать їм книг? Одна морока! Піду, поки сход, може, скінчу відомость про заводи. Ну вже мені ця статистіка обісіла, аж нудно робиться, як згадаю про неї! Де ж, одніх хворм дванадцять! Шутка сказать! (Виходить.)

ЯВА III

Старшина (один). Сьогодня треба діло повернуть круто. Як зіб’ю Бурлаці пиху, то знову буду панувать. Держись, Михайло! Коли б мені завтра тілько Олекси здихаться, а там, поки його вернуть, поки що — то ми Галю висватаємо. Не знаю ж, чи писар у волості? Вже й на сход збираються. Сьогодня ще й на весілля треба піти — просили. Може, там і Галя буде? Піду безпремінно — чи не влучу години, щоб побалакать з нею! (Іде у волость.)

ЯВА IV

3-й чоловік. Я ще малий був тоді, як він пішов з села, то і негаразд його знаю. Скажіть мені, чи його так-таки Бурлакою і прозивають, чи це від того, що він бурлакував?

П е т р о. Через те, що бурлакував, через те й Бурлакою звуть. Щоб ти знав, що він за чоловік, то я тобі розкажу. Давно це було, ще за крепацтва,— бодай не верталось! Ми вмісті з Опанасом пасли валахів панських,— літ нам було, може, по п’ятнадцять. Раз надвечір попасом прийшли ми з валахами до ліска,— ось що за Варчиною балкою,— де не взявся, сучої пари, вовк і задавив двох валахів. Біда — битимуть. А Панас такий був, що не доведи боже, якби його вибили — підпалив би двір, сердитий та завзятий! Ото Панас й надумав тікать на Басарабію 2, а ми сиротами були. Пригнали ми валахів додому,— ввечері їх не лічать. Повечеряли, вкрали хліба та й подались. Де та Басарабія — ні він, ні я не знаємо! Йшли навпростець, куди Панас вів. Він був цікавий і чув, що Басарабія в той бік, де сонце стоїть в обідню пору. То так і йшли на сонце. Не стало у нас хліба, я зовсім підбився, почав плакать і лаяться. Опанас довів мене до якогось села і сказав: іди, каже, в село і признайся, звідкіля ти, то тебе назад пошлють, бо не тобі, каже, бурлакувать! Попрощався зо мною та й пішов. Так Опанас пропадав літ двадцять, а може, й більше. Як же настала воля, він і прийшов додому. Розказував, був аж коло Дунаю, а послі попав до якогось німця в Крим, там чабанував, та й грамоти добре вивчився.

3-й чоловік. От чоловік — світа побачив!

Петро. Еге! Та й недурно ходив. Скоро прийшов, зараз хазяйство почав заводити,— грошенята були. Тоді ще якраз уставні грамоти 3 робили, от ми його й вибрали старшиною.

3-й чоловік. Так він і старшиною був? Тепер пам’ятаю, пригадав! Коло його хати раз у раз народ збирався, і він їм розказував. Через що ж він знову подався бурлакувать? Тоді ж воля вже була.

Підходять люди: 1-й і 2-й чоловіки іще дехто.

Петро. А був у нас посередник, чоловік нічого собі, тілько все гроші позичав, через те і промотався. Один раз причепився до Панаса, щоб той, позичив йому з громадських грошей тисячу рублів. Опанас не дав. Ну, і завелися. 'Посередник його змінив і настановив Михайла Михайловича, що й досі хазяйнує, а Михайло зараз і позичив грошей посередникові, значить. Ото тут і пішло. Опанас почав правди дошукуваться і таки добився, що губернатор посередника змінив, але ж і сам, їздючи то сюди, то туди, спустив всі гроші, які привіз з Криму. Тоді і каже: я свого добився, гроші громадські вернув і посередника вигнав, а тепер знову піду зароблять собі гроші,— та й пішов до прежнього хазяїна в Крим. І оце вже, мабуть, літ більше десятка, як його не було в селі, тілько іноді гроші присилав сестріТорпині.

1-й чоловік. Так він, мабуть, знову грошей приніс. І я його добре пам’ятаю, він же наш сусіда і з покійним батьком був приятель, то я часто слухав, як він, бувало, в неділю почне розказувать про божественне і про всякі землі. Батько казали, що він усю Библію прочитав.

2-й ч о‘л о в і к. Як же то він ще й досі’ з ума не зійшов, бо, кажуть, як Библію всю прочитаєш, то безпременно з ума зійдеш! Я чув, як баба Ярина казала, що Бурлаків дід був запорожець і накладав, каже, з чортами. Може, й він через те такий тямущий вийшов.

1-й чоловік. Отак ушквар! Хіба чорти стали б його вчить святому письму?

Всі сміються.

Ну й вигадав!

2-й чоловік. Чого ти зуби скалиш? Пюслухав би, що Ярина каже!..

1-й чоловік. Сидів три дні — та й висидів злидні!

Сміються.

ЯВА V Приходить Семен.

Семен. Здрастуйте вам! А хто то висидів злидні?

1-й чоловік. Та тут комедія: він каже, що чорти вивчили Панаса Бурлаку святому письму. (Регоче.)

2-й чоловік. Брешеш! (Сердито передразнюе.) Ге-ге-ге! Якого бісового батька смієшся?

1-й чоловік. Не кажи нічого, не подумавши, то й сміяться не будуть.

2-й чоловік. Тьфу! (Виходить.)

1-й чоловік. Не дай бог, який гарячий, плюнь у друге місце.

Петро. Та годі вже вам!

Всі. Ба й справді, завелися, наче малі діти!

3-й чоловік. Он Бурлака іде, і люде з ним.

Петро. Може, хоч трохи приборкає крила нашому Михайлові Михайловичу. І що тілько вони виробляють, то й сказать не можна.

ЯВА VI

Приходять О п а н а с, Микола, дід, Павло і ще л ю д и.

Бурлака. Таке-то, люде добрі, робиться у вас: взяв парубка і ні за віщо посадив у холодну та й держить. Тепера він один син у матері, а старшина ставить його без вільготи по списках! Захотілось йому, бач, молоду Олексину собі висватать, а та йому гарбуза піднесла, і то' він так метиться. Він вас усіх заставе робить на нього, як ви будете мовчать!

Д і д. Бодай не казать. Роблять, що хотять: Сидір Кавун та писар орудують всім. Котрі багатшенькі, тягнуть за ними. От хоч би й з наділами: хто не мав сили — поприбирали наділи до себе, а тепер ніяк не відтягаємо. Поки діти були малі, то й я свої наділи віддав,— аби виплачували; а тепер діти підросли, став требувать назад,— кажуть, ніби я продав, ще й документи якісь показують.

Бурлака. То це, виходить, підлоги.

Д і д. А підлоги.

Бурлака. Так чого ж ви дивитеся? Сход має право повертать усі наділи тим, кому вони належать.

Дід. А так, так!

Бурлака. От сьогодні виберемо щотчиків, пощитаємо його. Як я розібрав діло, то він багато грошей замотав, а ви мовчите, кожний про себе дбає, а за громадське байдуже. А там і до наділів доберемось.

Дід. Та це правда.

Петро. Ні, братці, не так нам Михайло допік, щоб і тепер йому мовчать! Аби був чоловік, щоб шлях показав, то ми його приструнчим! Звісно, ми люде темні, а він з писарем і робе, що схоче.

Микола. А що ти йому зробиш? Базікаєш тілько!

Д і д. Він скрізь руку має, а ми що?

Петро. Одсохне йому та рука, як Опанас візьметься.

Микола. Там уже побачимо.

Петро. Та й побачимо! Треба, братці, тілько за Панасом тягти, а як підемо урозтіч,— нічого не вийде.

Павло. А хто ж то руку буде тягти? Старшина як вийде, то й ти язика прикусиш.

Микола. Бо й прикусе!

Петро. Аби ти не прикусив, а я не з тих.

Микола. Та то ти сміливий оце зараз, а як у холодну посадять, то не те заспіваєш.

Петро. У холодну! Дзуски! Короткі руки! Хто ж поведе? Хіба ти, може?

Микола. Як звелять, то й я поведу.

Петро. Знаєш, що я тобі скажу?

Микола. А що?

Петро. Та то...

Микола. Кажи ж, що?

Бурлака. Постойте, братці. За ві’що ви сваритеся? Ви старшину вибрали, ви його й змінить можете. Тілько ж як ви будете свариться, то нічого не вдієте. Це йому буде ковінька на руку.

Павло. Хто ж тобі казав, що всі хочуть старшину скинуть.

Сидір. Як його скинем, то тебе виберем, чи як?

Павло. І ти будеш такий самий.

Бурлака. От бач, уже й знайшлися ті, що з однії миски сьорбають! Нехай і тебе виберуть, нехай і цей самий буде, але ж подумайте: де він того добра набрав? Хіба не чули, що вчора балакали, як старшина на громадські гроші купує хліб через жида? Силою хоче від парубка дівчину взять, згнущається над усіма,— це гірше султана!

3-й чоловік. Та не гомоніть-бо так голосно, он старшина стоїть у вікні, ще почує.

Петро. Нехай слуха, коли вуха має! Вони замотали більше двох тисяч оброчних, а з нас шкуру деруть!

3-й чоловік. Та цитьте, бо почує.

ЯВА VII

Громада стає купками, купками іде і розмова.

На однім місці сцени.

Д і д (балака до тих людей, з котрими виходить). Та вже ти мені що хочеш кажи, а наділи треба повертати тим, що в уставну грамоту записані!

З гурту. Так це так: сьогодня я не можу оплачувать і віддам вам наділ, а через яке врем’я знову вертай.

Павло (підходить). Дід через те так кажуть, що їх син покинув наділ та й пішов з села; мені той наділ накинули, як ще земля була дешева, і я за нього платив літ сім, а тепер син вернувся, земля подорожчала — вертай йому наділ!

Дід. Не тілько мій син, багато є таких! Що ж їм, без землі зоставаться, по-твойому, чи що?

Павло. Про мене, нехай їм дають землю, а я наділа не віддам.

Дід. Як присудять, то віддаси!

На другім місці сцени.

2-й чоловік (до 3-го, котрий одійиіов від Петра і підійшов до 2-го чоловіка). Воно, я тобі скажу, як придивиться гарненько, то виходить Петрова правда. Аби б тілько Опанас взявся.

3-й чоловік. Тайя так кажу, тілько на бісового батька так репетувать, почує ще, то поки там що, а в холодну запре, от тобі й справа.

4-й чоловік. Як вовка бояться, то й в ліс не ходить!

З гурту. Та ти сміливий Іось 4!

Ті, що слухають, регочуть.

На переді кону.

Петро (до 3-го чоловіка). Чого ти боїшся? Ну, почує, так що? Адже ми по закону!

Чоловік розводить руками і йде до чоловіків 1-го, 2-го і 4-го.

Микола (до Петра). Терпіть не можу, як воно розпустить пащеку! Хоч би від себе, а то, мабуть, Опанас навчив. Випив та й верзеш.

Петр‘0. Брешеш! Я стілько ж випив, як і ти! А по-тво-йому як? Лучче мовчать? Нехай мотають, нехай обдирають — еге?

Микола. А чим же ти докажеш?

Петро. Чим? Як чим? Та тим...

Микола. От бач, що й сам не тямиш, що балакаєш.

Петр о. Опанас докаже!

Микола. Що ти мені Опанасом тикаєш! Опанас позавчора тілько прийшов і вже він розумніший за всіх став.

На ганку показуються старшина з писарем і слухають.

Петро. Бо й розумніший, де ж тобі до нього! От почуєш, то тоді і язика прикусиш.

Микола. Почуєм!

Петро. Забрали громадські гроші, поклали у кишені, а ми мовчи?! Ти, мабуть, поділився з ними, що мої речі не до душі тобі?

Микола. Я знаю, що ти в холодній сьогодня посидиш, і Опанас тобі не поможе.

Петро. Не діждуть! Вони мошенники, а я нічого не замотав, та ще й у холодну!

ЯВА VIII

Старшина (з, писарем виступаючи вперед). Здрастуйте, з празником будьте здорові!

Всі затихли і повертаються до волосного будинку. Дехто одказує: «Спасибі!

Будьте й ви здорові!»

Сьогодня,, мабуть, сходу не буде, бо багато п’яних. От зараз первого Петра візьміть і посадіть у холодну, йому дуже жарко!

Бурлака (виступаючи вперед). А за віщо ж то його і в холодну брать?

Старшина. А тобі яке діло? Ти чого сюда прийшов?

Бурлака. На сход.

Старшина. Яке ти право маєш мішаться не в своє діло? Знай свою отару!

Бурлака. Я свою отару знаю, і доглядаю, і обороняю, а ви свою ні за що маєте!

Старшина. Не смій зо мною так балакать!

Бурлака. Вибачайте, господин старшина, що я вам скажу: і ви не смієте зо мною так балакать! Хіба це я погане що-небудь кажу. Я питаю вас, за що чоловіка в холодну садовить?

Старшина. А ти що таке? Ти прийшов сюди мене вчить? Ти не маєш права на сході бути, який ти хазяїн, ти чабан!

Бурлака. Ви не кричіть, бо й я вмію кричать. Ви не лякайте мене — я ляканий! Я знаю, що вам не хотілось би мене отут бачить!

Старшину Нам не треба пройдисвітів. Ходив цілий вік біля овець, то й ходи, а на сході зась!

Бурлака. Михайло Михайлович, глядіть, щоб я вам чого-небудь не сказав!

Старшина. Іди, кажу, звідціль!

Бурлака. Наше одно село волость составля, то на сході всякий хазяїн має право голосу.

Старшина. О! Ти дуже розумний! Грамотій. Жалуйся на мене, що я тебе вигнав з сходу, а тим часом геть звідціля!

Бурлака. Знаєте, що я вам посовітую: ви всіх їх повиганяйте та вдвох з писарем і рішайте діла. А поки вони будуть, буду і я. Я такий же хазяїн, як і вони.

Старшина. Такий, та не такий!..

Бурлака. Через що ж то так? В мене є і хата, і наділ є, і оплати я всі віддав.

Старшина. І оплати всі віддав, та й іди тепер, звідкіля прийшов. От що! (До писаря.) Прочитайте йому той закон, що ви мені показували.

т-Л

Писар хутко іде в волость.

А тим часом візьміть Петра у холодну, щоб п’яну пащеку не розпускав!

Микола. Ходім, Петре, я вже бачу, що ти доказав!

П е т р о. Не гавкай, щоб і ти не завив.

Писар (виносить книгу і дає Бурлаці). Прочитай 71-ю

о волосних сходах.

Бурлака (бере книгу і, розгорнувши, віддає назад). Подивись сам у цю книгу! Мабуть, ви всі діла рішаєте по цій книзі?

Писар (хапа книгу і читає ніби про себе). «Собрание отборных песен.» 5. (Ні в тих ні в сих, вертить книгу в руках.) Чи не штука! Оддав дякові, вмісто цієї книги, закон. Одина-ковий перепльот!

Старшина. Що це?

Писар (виходить). Статистіка зовсім голову заморочила.

Старшина (кричить йому вслід). Давайте цинкуляр!

Бурлака. От бачите, у вас і закона нема при волості.

Старшина (сердито). Іди звідціля, кажу тобі! А то ти договоришся, що я тебе по 38-й!

Бурлака. Ні, не піду. Вам би хотілось, щоб і я, як другі, мовчав? Та цього не буде! (До громади.) От, люде добрі, яка річ: у нас по волосних книгах є гроші, а в налич-ності їх нема! Я це докажу! Господин старшина знає, де гроші, та тілько не хоче, щоб ви знали.

Старшина. Так ти мене злодієм робиш?

Бурлака. Ні, не я вас роблю злодієм, ви уже самі зробили себе злодієм. Зберіть щотчиків, нехай пощитають волость!

Старшина (до громади). Хто дума, що я злодій?

Петро (підніми руку вгору). Я!

Старшина. Хто сказав «я»? Петро! (Сердито.) Візьміть його у холодну зараз,— він п’яний!

Петра тягнуть у холодну, він опинається.

Петро. Беріть, беріть, нехай з вас дух вибере!

Бурлака. Люде добрі, за віщо ж ви чоловіка тягнете? Це ж все одно, що ви себе тягнете! Ну, а як старшина скаже, взять тих, що тягнуть тепер Петра, то другі й тих посадовлять у холодну? Та так, не розбираючи за що будете садовить один одного, поки всі не будете в холодній сидіть?!

Петро (кричить). Усім те буде, усім! Він вас всіх у холодну запре!

Петра силою потягли.

Старшина (до Бурлаки). Що ти людей бунтуєш? (До громади.) Чуєте, чому він науча! Посадіть Петра, та й його візьміть, щоб не бунтовав людей!

Чуть голос Петра: -«Всім їе буде, всім!»

Бурлака. Оцього вже не діждеш, щоб і мене посадить, я тобі не вівця! Не думай, що зо всяким можна одна» ково розправляться! Я й на тебе суд знайду!

Старшина. Мовчать! Не смій мені тикать!

Бурлака (з запалом). Не заслужуй! Коли з тобою по-чеськи, то й ти не будь тим, що моркву риє! Бач, яка правда! Позабирали гроші грогладські в свої кишені та й багатіють, а як знайшовся чоловік, що хоче знать, де ті гроші, так він його зараз в холодну. Не любищ правди!

Старшина. От я тебе провчу! (До громади.) Хто сміє щитать мене, хто дума, що я гроші покрав?! (До Бурлаки.) До станового його зараз одіслать. Я тобі покажу, як такі слова говорить на сході. (До волості.) Омельяне Григоровичу, ідіть сюди!

З гурту голос 1-й: «Бо таки не мішало б пощитать»; 2-й: «Може, й справді

грошей нема!»

Старшина. Хто там обзивається? Чи не хоче у холодну?

Бурлака. Так їх, так їх, овець! Щоб не балакали! Всіх у холодну, вони один другого посадять!

Старшина. Взять його!

Два чоловіка підходять до Бурлаки. З холодної чути голос Петра: «Усім

це буде!»

Бурлака (до чоловіків). Пішли геть, вівці!

Писар виходить.

Старшина (до писаря). Чого ви там сидите? Тут Панас Зінченко оскорбленіє мені наніс! Пишіть протокол! Він бунтує громаду,.. Злодієм мене робить. Єсть цин-куляр...

Бурлака. Злодіїв ніхто не робить, вони самі привчаються красти.

Старшина. Чуєте, що каже? Зараз його в стан! Нехай коней мені запрягають, я сам поїду. (До громади). Сьогодня сходу не буде! Ху! (Береться за голову). Він арештований, не пускайте його. (Виходить у волость, взявшись за голову.)

Писар (чухає потилицю). От тобі і статистіка!

Дехто з громади розходиться.

Бурлака (до писаря). Чого ж стоїш? Пиши бумагу! (До громади). А вам скажу, що як ви не пощитаєте волость, то багато своєї худоби не дощитаєтесь! Ач злодюга, куди поверта! Сходу не буде, бо п’яних багато! Оскорбили його, що пощитать хотять! Не сховаєшся, голубчику, від мене! Побачимо, як ти Олексу у москалі віддаси, я й до справника, і до губернатора доступлюсь. А ви мовчіть, поки він поїсть вас всіх! (Іде.)

Старшина (вискакує на ганок і кричить). Що ви його пустили, візьміть його, він арештований!

Бурлака (обертається). Чорта пухлого візьмеш! ГІисар. Неожиданний хвинал!

Завіса.

ДІЯ ТРЕТЯ

Улиця. Вправо волосний будинок — з того боку, де холодна. В холодній виламано вікно. Здалеку чуть весільну музику.

ЯВА І

Бурлака. Боже мій, боже! Як то важко жить на світі. А через що воно й важко, як не через самих людей. Замість того, щоб любить одному другого, як братам слід, вони один протів другого ворогують і готові в ложці води утопить того, хто стане урікать їх за неправедне життя! (Мовчить.) От, думав, доживу віка спокійно, а тепер приходиться знову воювать! Не можна ж, не можна схиляться перед таким супостатом, як Михайло. До якого страху довів людей: ніхто не хоче везти мене в город, знаючи, що я поїду жалуваться начальству на старшину! Шукав Петра, може, цей чи не повезе: він сміливіщий від других; сказали,-що пішов на весілля. Піду і я туди. А як і Петро побоїться? Тоді пішки махну. Треба поспішать, бо запакують хлопця,— тоді вертать з москалів трудніще буде. Я ж тобі, Михайло, покажу, як згнущаться! Достав у п’яного Тараса два приговора фальшивих. На обох приговорах померших хазяїнів записано більше, ніж живих. Що там за гомін? Вікно виламано у холодній! Може, Олекса втік? Добре б було — і його візьму з собою. (Виходить.)

ЯВА II

Старшина, Сидір і чотири десятники виходять з холодної

і оглядають виламане вікно.

Старшина. От тобі якраз і встерегли Олексу! Сидір. Чорти його батька знає, як він виламав це вікно! Десятник. Здорова, бісова тінь, напер, то воно й вилізло.

Старшина. Ти завжди так глядиш. Аж досадно, їй-богу! Тепер він з Бурлакою, певно, уже поїхав в город! От тобі й пропала справа, а!..

Сидір. Та хто ж його знав* що таке скоїться.

Старшина. Хто знав, хто знав!.. Треба було знать. Ти ж знав, що Петро сидів у холодній, то вже ж він розказав Олексі про Бурлаку, а племенник такий, як і дядько, розбишака подухалий, от і втік! Що ж тепер робить?

С и д і р. Та що робить?.. А дивіться — он маячить: то ж Бурлака потяг на весілля!

Старшина (приглядається). Так, він. (Так, щоб десятники не чули). А Галя на весіллі?

Сидір. Там і вона, танцює з парубками; я оце звідтіля прийшов. Панас їй духу надає, щоб не журилась; він усім розказує, що Олекса не піде у москалі.

Старшина (зітхнувши). Ну, то ще побачимо. Поки хвалько нахвалиться, то будько набудеться! І чого ти не заарештував його на сході? Тепер мудруй.

Сидір. Еге, чого? Добре вам казать — чого! Хіба ви не знаєте? Він так розпалився, що до нього страшно було й приступить.

Старшина. Отож-то бо й біда, що ти сміливий тілько, як треба Петра або кого ще смирніщого взять, а як при-йшлося Бурлаку, то й тпру.

Сидір. Ну й чудно ви розказуєте! А якби тьопнув кілком чи каменем по голові? У мене ж діти є!

Старшина. Мабуть, мені самому треба прийняться за нього, бо ти нічого не зробиш, тілько хвалиться умієш та совіти давать! Розбери діло: як тілько ми сьогодня не заарештуємо Бурлакуѵ то він завтра буде у воїнському при-сутствію,— тоді за Олексу спечемо рака, бо його не приймуть, він докаже, що вільготний. А тілько він вигра цю справу, тоді пиши усе пропало. От тобі одно, а друге — писар совітує держать його під арештом, поки приговора не зробимо вислать Бурлаку зовсім з села. Тепер він не по^ кине нас, поки свого не доб’ється. То й нехай посидить, а приговор,— і гайда! Бач, харпак, волость щитать захотів, Скрізь йрму діло!

Сидір. А так, так! Його треба десь діть, він не тілько щитать волость, а підбивав громаду, щоб другого старшину вибрали, я сам чув!

Старшина. Та ти мені не кажи, я його знаю добре,— збірщиком при ньому був,— як собака на сіні: сам не їсть і другому не дає. Вредний ірод, а як удариться оце до начальства, то й Казюка не поможе. Казюку, кажуть, чорт підкинув його матері замість настоящої дитини, котру баба забула перехрестить, як воно родилось, а дитину взяв до себе; ну, а Бурлака з діда-гірадіда наклада з чортами, то ще хто його зна, котрий переваже.

Сидір. На бісового ж батька зачіпали? Зразу треба було з ним замирить. А все через кого? Через дівку...

Старшина. Сидоре, знай же честь. Тобі тілько дозволь за стіл, то ти й на стіл... Щоб я, начальник, та дивився в руки Бурлаці, а не діжде! Який би я тоді був старшина, хто б мене боявся, всі б знали: що Бурлака скаже, так і буде.

Сидір. Робіть, як знаєте, ви — голова.

Старшина. Отже, слухай сюди: Бурлака на тім боці, на весіллі, то він неминуче буде йти цією вулицею назад-

Сидір. Я вже догадуюсь: ви хочете тут Панаса злапать? Єй-богу, Михайло Михайловичу, страшно до нього підступать,— смертоубійство буде!

Старшина. Тай дурний же ти, а ще хвалишся розумом!

Сидір. Ну, то кажіть ви, що придумали, бо, виходить, я не догадуюсь.

Старшина. Він піде спать п’яненький, а ми назирці за ним та сонного його зв’яжемо — і у холодну, нехай посидить, поки Олексу здамо у москалі; а там — відер десять горілки, побалакаємо з громадою, зробимо приговор і пошлемо Бурлаку подальш відціля,— нехай там волость щита чи, про мене, хоч і старшиною буде! Тямиш? Де тобі! А ми всяку резолюцію вже з писарем поклали.

Сидір. От, голова, так голова! Ну, нехай хто другий муд-ріще пригадає, нехай, мовляли, посидить! Так точно, нехай посидить!

Тим часом десятники залаштували вікно.

Десятник. Готово!

Старшина (огляда). Так добре! Тепер два чоловіка ідіть шукать Олексу і хоч з-під землі викопайте, а щоб на ранок був, а ми вчотирьох посідаймо отам біля рову. Надворі темно, ніхто не примітить.

Розходяться.

Сидір. Стривайте; чуєте — хтось співа.

Старшина. Еге. Ходім! Я тебе провчу, я тобі покажу — щитать волость, бунтовать громаду! Будеш мене згадувать! О, ти не знаєш ще Михайла Михайловича, то будеш знать! ( Виходить ).

ЯВА III

Семен (п’яний, співа).

Добра горілка, краща від меду'6,

Вип’ємо, куме, ще й у середу!

Продаймо, куме, рябу телицю,

Вип’ємо, куме, ще й у п’ятницю!

Крутився, крутився і не попав на той бік! Чи втраплю ж я хоч додому? Це ж, здається, моя клуня! (Приглядується до куща). Моя!.. Га? (Оглядається навкруги). Хтось звав, а нікого не видко... Так, так! (Приглядається). Клуня, іменно клуня! Он і чорногуз! Тут і ляжу... (Стає на коліна і хоче скинуть свиту). О, хтось гомонить, мабуть, жінка вийшла! (Надіва свиту). Піду у хату! (Хоче підняться і сіда).

ЯВА IV

Бурлака (за лаштунками співає).

Ой наступила та чорная хмара7,

Став дощ накрапать,

Ой там збиралась бідна голота До корчми гулять.

Ой нумо, хлопці, та по півкварти,

Та будемо пить.

А хто з нас, братці, буде сміяться,

Того будем бить.

Ой іде багач, о'й іде дукач,

Насміхається:

Ой за що, за що вража голота Напивається?

Ой один устав, за чуба достав,

Другий в шию б’є:

Ой не йди туди, превражий сину,

Де голота п’є!

Еге, іменно — не йди! Мабуть, старшина догадався, що не прийшов на весілля, бо пом’яв би боки. Кудою ж це Петро пішов? Чи не зайшов він до Дмитра? Випив і забув, що удосвіта треба їхать в город. (Натикається на Семена.) О, чи не Петро?

С е м е н. Це ти, Ярино? Одведи мене в хату, бо в клуні холодно.

Бурлака. Семен! Чи тобі ж пить горілку? Гай-гай! Вже й не тямить, де він.

Семен. Та не бреши, не бреши, Ярино! Це ти мене лякаєш, перемінила голос... Ач, яка хитра, ну, не вража баба... (Сміється). Яка!.. Диви, ще й пустує. Веди мене у хату.

Бурлака (сміється). Бач, як розпатякався! Треба одвести до хати, бо надворі темно, ще хто-небудь наїде. (Підходить і підводить Семена). Ходім, ходім, овечко, додому!

Семен (цілує Панаса). Жінко моя, голубко, Ярино, спасибі, спасибі!

Бурлака. О мій баранчик дурненький! Ти б лучче воду пив, ніж горілку,— бач, як намок, насилу підніму. (Бере на руки, як дитину, і вцходить з ним.)

ЯВА V

Старшина, Сидір і два десятники крадуться з другого

боку.

Старшина (показує). Бачили, хлопці? Ходімо ж назирці за ним. Як тілько засне, то ми його тоді насядемо, зв’яжемо і в холодну відтарабанимо. Нехай там .посидить зв’язаний до ранку, а вранці ми йому хлосту дамо. Ходім!

Пішли. Яка хвиля — тиша, здалеку чуть знову — скрипка і бубон грають.

ЯВА VI

Олекса (крадеться). Скрізь тихо! Здається, нікого нема! Був дома і не застав дядька, пішов підводу шукать у город. От напасть! Утік з холодної, щоб хоч побачиться з Галею. Пішов би на весілля — страшно: чого доброго, там здибають, як кинуться шукать. Та вже скоро повинні дівчата йти з того боку, так я тут і побачу Галю. Ач, стара собака! Чого заманулось? Молодої дівчини, та ще найкращої! Думав, як бідна, то й поквапиться. Не в ті взувся! Ще... бог змилувався, хоч дядько Панас надійшли, то не дадуть пропасти, а то прямо хоч живий у землю лізь, та й годі. Сьогодня Петро в холодній розказував, що дядько завтра поїдуть до справника. Постривай, лисий, коли б мені тілько відбуть цю оказію, я тобі бебехи надсаджу, піймаю я тебе у дячихи! .

ЯВА VII

Дівчата (співають весільну пісню і переходять кон).

«На добраніч, подружино,

Бо вже ми йдемо,

Уже ж твоє дівовання Собі беремо».

«Ой беріте, подруженьки,

Та діліться,

Та за мое дівовання Не сваріться!»

Як дівчата переходять кон,'Олекса підбіга до Галі і.придержує її.

Галя. Хто це?

Олекса. Голубко моя, це я.

Галя. Ти, Олексо?* Тебе випустили? Ну, слава богу! Що, угамовався старшина?

Олекса. Де там тобі угамовався! Я втік, щоб з тобою побачиться та побалакать, бо завтра треба їхать у прийом.

Галя (обнімає його). Бідненький!

Олекса (обнявши Галю одною рукою). Ні, моя зоре! Я багатіший далеко від старшини, бо ти мене любиш!

Галя (тулиться до нього). Бач, який багач! А що ж я буду робить, як тебе приймуть у москалі?

Олекса. Дядько переказували через Петра, щоб не боявся. Старшина хоче підлогом віддать мене, щоб. тебе висватать. Я вільготний, кажуть.

Галя. А щоб він не діждав, щоб я піціла за нього заміж! Що собі в голову забрав! Аби ти мене не забув, а я буду і з москалів тебе дожидаться, орле мій!

Олекса. Моя лебідонько!

Цілуються.

Галя. Серце!

Мовчать.

Олекса. І чого їм треба, пекельним душам? Та нехай вони тямляться, тепер я щасливий. Я не вмію тобі сказать, як мені' гарно! А вимучився за ці два дні, що тебе не бачив, страх, здалось — год сидю. Тепер мов і біди ніякої не було.

Галя. А мені зараз і думки ніякі в голову не йдуть. Мовчала б отак цілу ніч! Так би й заснула!

Олекса. Ходім до вас на город, там посидимо.

Здалеку чуть голос Панаса: «Бодай тебе завійна взяла!»

Галя. Чуєш?

Прислухаються.

Голос Бурлаки: «Спалю, всю худобу поріжу!»

Олекса. Хтось б’ється чи в холодну когось ведуть, тікаймо!

Виходять. Голос Бурлаки: «Сонного зв’язав та й знущаєшся! Бодай вам руки покорчило! Луципір!» Голос старшини: «Ходім, ходім, голубчику,

у холодну!»

ЯВА VIII

Виводять Панаса зв’язаного.

Бурлака. Я тобі цього в вік вічний не подарую! Унукам закажеш! Не будеш же ти мене держать у холодній до смерті.

Старшина. Добре, добре! От як завтра дамо хлосту, то посмирніщаєш, о, посмирнішаєш!

Бурлака. А щоб ти своїх дітей не побачив, коли це станеться! (Силкується розірвать вірьовки.) У!!

Старшина. Ха-ха-ха! Не розірвеш! Вірьовка нова!

Бурлака. Караул, розбійники!

Сидір (б'є Бурлаку по шиї). От тобі розбійники! (Пхає його в двері, звідкіль чуть стогін. Сидір замика двері.) Сиди там! Ач, укусив за пальця, чиста собака!

Старшина. Тепер тілько Олексу знайти — і діло наше гуде!

С й Д і р. А де ж він дінеться? Знайдемо, може, вже й ведуть.

Старшина. Ходім, хлопці, до мене, по трудах, я дам вам по чарці. Натомились добре. Я вже думав — випручається. Здоровий страшенно. Де ж, одвірок вирвав рукою! Влгулявся коло овець. Нехай тепер попостить. Ти, Сидоре, його доглядай, поки я приїду з прийому, а там ми йому дорбгу найдемо.

Сид*ір. Та вже будьте певні!

Виходять. Парубки переходять кон І співають: «Ой чумаче, чумаче...»

ЯВА IX

П р і с ь к а штовхає Петра, а той опинається.

Пріська. Іди, іди! Посидів у холодній, то ще хочеш посидіть.

Петро. Та мені треба було Панаса знайти.

Пріська. Знаю я, якого Панаса! Чого ти витріщав очі на Іваниху?

Петро (сміється добродушно). Ну, та й дурна ти, вража баба! Сказано — баба, та й годі! Тобі раз у раз на думці пусте! От хіба... Пусти, мені треба безпремінно Панаса найти, він мене шукав!

Пріська. Говори кому інчому, а я знаю тебе, здорова собака! Тобі однієї жінки мало!

Петро (обніма Пріську). Ох ти, моя голубко!

Пріська (штовхає Петра). Та відчепись, марюко!

Петро. От напасть! Удень старшина, а вночі жінка під арештом держать.

Щезають.

ЯВА X

Тріщить вікно в холодній. Потім випадають дошки, і Панас вилазить.

Панас. О господи милосердний! Зроду такого сорому не переживав, як оце прийшлось на старість! О, тепер же або жив не буду, або тебе доконаю! Землею, небом і богом заприсягаюсь, що мав би згнить в острозі, а це тобі, Михайло, не пройде даремно!

Завіса.

ДІЯ ЧЕТВЕРТА

Волосне правленіє.

ЯВА І

Писар (сидить на землі сонний, протирає очі і оглядається кругом). Оце так, у волості і заснув. (Стогне, піднімаючись з землі, і береться за голову.) А у голові гуде, то, єй-богу, неначе вітер у димарі! Учора передав куті меду. Добре, хоч рано прокинувся,— ніхто не бачив, що я тут валявся* Аж за серце смокче, так погано! (Позіхає і потягається.) А тут ще й роботи до біса... Послали в город бумагу, щоб Бурлаку арештували і як безпашпортного привели. Оце. сьогодня повинен зібраться сход і підписать приговор, щоб як Бурлаку приведуть, то ми його назад. Треба писать приговор, поки що. Я так думаю, що Бурлака, як насидиться в острозі, то укоськається і, хоч його і вернуть, перестане лізти у вічі. Тоді вп’ять кури!.. Погано буде, як він там успів набрехать справникові! Тілько ж Казюка не повинен допустить, распо-ряженіє зделано акуратно!

ЯВА II

Сидір (входить). А ви вже тут? Раненько!

Писар. Бо тут і спав.

Сидір. Невже!

Писар. Єй-богу! Не тямлю, як і розійшлися!

Сидір. Добре смикнули!

Писар. А ви хіба менше за мене?

Сидір. Так хоч додому дотяг. Учора старшина казав, щоб виготовили приговор за Бурлаку, до схода. Скоро люди почнуть збираться на сход. Я оце знову декого похмеляв.

Писар (сіда за стіл). Руки так тремтять, неначе пропасниця трусить! (Бере перо.) Еге, й пера не вдержиш! Ні, мабуть, треба пропустить, бо такого тут нашкрябаю, що її сам опісля не розберу. (Чистить ножичком перо.) З тією ще статистікою одно нещастя; треба мерщій кінчать. (Кривиться і береться за голову). Чи вас чортики не хапають?

Сидір. Хапали, та я вже похмелився.

Писар. Так ідіть принесіть мерщій, бо мені треба писать, а тут руки не стоять! Добре, що вчора написав за Петра до учителів. А йому загадували, щоб прийшов?

Сидір. Аякже, він повинен скоро прийти.

Писар. Треба до схода його вислать, щоб не мішав, бо як бін є, то багато за ним тягне руку. (Передивляється бумаги.) Не сьогодня-завтра буде подтвержденіє від станового. Чого ж ви мнетесь? Ідіть мерщій!

Сидір. Зараз, зараз! Тілько покиньте ви ту статистіку, а пишіть, що нужніще. (Виходить.)

ЯВА III

Писар (сам). Ну, коли ти тут будеш робить? Раз поз раз оказія! Олексу у москалі здали, то вдвох з старшиною чотири дні і чотири ночі пили. (Крутить цигарку.) Нехай старшина на радощах: він, старий дурень, і досі дума, що Галя піде за нього заміж, як Олекси не стане в селі, а вже я з якої речі пив — сам не знаю. «Пий,— каже,— за те, що розумно придумав і зробив так, що Олекса, маючи вільготу, пішов у москалі». І пили донське9, аж у город їздили! Та так був опух від перепою, що як глянув дома у дзеркало — перелякався: дивлюсь у дзеркало, а звідтіль визира собака. Єй! Оглянувся кругом — собаки й у хаті нема. Коли я гарненько придивлюся, аж то мій вид на собачий перевівся. Після того, мабуть, днів п’ять не пив, поки одтух, і принявся був за статистіку, а тут гіова оказія. Тепер, чого доброго, знову до собаки доп’єшся! (Бере бумаги і чита то одну, то другу, показує вид, що не розбира. Одкашлюється і знову чита. Далі бере щоти.) Озимої пшениці посіяно двісті десятин. (Кладе на щотах двісті.) Ні, поставимо сто п’ятдесят... А як скажуть — мало! Нехай двісті. (Щита.) Не виходить ітог, хоть сказися! (Одклада лист і бере другий.) З цією хвормою підождемо — на свіжу пам’ять зроблю. (Бере знову лист і б'є по бумазі.) Оця мені хворма трудна! Позавчора мудровав, мудровав про фабрики — на превелику силу склав. Та ще бог його зна, як воно буде: олійниці не щитав, може, і вони хвабрики? Головоломне діло, а навіщо воно — і сам не знаю. Торік становий лаяв мене, що й опізнився, і напутав багато, і як його й не на-путаєш, коли каждодневно в голові чмелі гудуть. (Щита: скида те, що поклав, знову щита.) Чого той Сидір бариться,— уже аж за печінку тягне! Як похмелишся, наче трохи порозумнішаєш. (Щита.) Мужська пола дворян... Скілько їх? (Кладе на щотах.) Тридцять п’ять! Ну, а як більше або менше? (Сміється.) Та нехай ідуть та самі полічать. Тридцять п’ять — так і буде! Женська пола...

ЯВА IV

Петро (входить).. Здрастуйте вам та боже поможи^

Писар (здригнувся). Тьфу! Злякав! Не мішай, зділай милость! Женська пола... Де ж вона, та цифра? А бодай тебе... Мішають раз у раз... Загубив... Женська пОЛа... женська пола... Чого тобі треба?

Петро. Хіба я знаю, чого покликали.

Писар. От ти й роби тут статистіку! (Підніма голову.) А, це ти, Петре?

Петро. Я. Що тут за діло таке?

Писар. На тебе учитель жалівся, казав, що ти требу-вав вивчить твою собаку в школі, тоді будеш платить гроші на школу.

Петро. Ну так що ж, що казав? Велике цабе ваш учитель! А за віщо я буду даремно гроші платить? Може, це й не на школу,— почім я знаю? Хіба ви книги нам показуєте.

Писар. Ти, Петре, не вчись у Панаса, бо й тобі те буде, що йому.

Петро. За віщо? От яку обіду зробив учителеві! Я ж і не йому казав, а Сидорові! Та де ж — лізе та й лізе в вічі: давай гроші на школу! А я йому й кажу: не дам, бо в мене дітей немає в школі, нехай, кажу, той дає, чиї діти в школі вчаться, а як хочете, кажу, з мене гроші править, то нехай учитель вивчить мого собаку Гарапа читать і писать, однаково у мене дітей нема. Ото тільки всього й казав, для шутки. Який великий гріх!

Писар. Бо й великий! Як ти міг сказать, щоб учитель вчив твою собаку там, де християнські діти вчаться? Тепер он яка тобі покута: візьмеш оцю бумагу і підеш з нею до всіх учителів. Нехай прочитають її і розпишуться, що ти в них був.

Петро. Що ж то за бумага? Може, ще всякий учитель штовхана мені дасть, як прочита її!

Писар (бере бумагу і чита). Слухай: «Господам учителям и учительницам. Волостное правление просыть покорнейше вас, гг. учытеля и учытельныци, розъясиыть посылаемому при сем крестьянину Петру Червоненку, как должно обращаться крестьянину к народным учителям, и учительницам, и школам, ибо дозволительно ли выражение его,

Червоненка, против учителя в том, что сельския власти понуждали его, Червоненка, к платежу на школу оклада по разверстке общества, то Червоненко выражался против чести народных учителей, как не имеет детей, то говорит: пусть учитель выучит мою собаку читать и писать в той* школе, где обучаются крестьянски диты, и тогда только он согласится платить повинности на сельскую школу, как не имеет детей, не имевши детей, то волостное правление предполагает лучше идти ему самому в школу и учиться грамоте, а не оскорблять тем народных учителей, ибо хотя собак и обучают, но не такие учителя и не в народных школах, и более того, что собаки грамоте писать и читать выучить нельзя, то разъясните ему, гг. учителя и учительницы, суть дела, как он должен обращаться к учителям и народным школам, не оскорбляя таковых своими выражениями». (Дае бумагу Петрові.) На та іди здоров, бо мені ніколи.

Петро. Що ж воно таке, я нічого не розберу! То це волость хоче мене в школу оддать, чи що?

Писар. Та ні. Підеш до учителів, вони з тебе поглузують трохи,— тямиш?

Петро. А як не піти?

Писар. То в холодну за>премо.

Петро. А бодай тебе! І так гірко жить, а тут ще паничів учителями понадавали! Бійся за нього і поза очі що-небудь казать! (Взяв бумагу.) Треба повісить, бісової пари, Гарапа, а то через нього ходи тедер, а все Сидір, це вже Сидір, це вже його масло!

ЯВА V

Сидір (з пляшкою). А цей чого тут?

Петро. Хотів був тобі ребра полічить, та ніколи — піду до учителів, може, порозумніщаю. Прощайте! (Ідучи.) А ти,-Сидоре, за брехні своєю смертю не вмреш. (Вийшов.)

Сидір. Ти не дуже...

Писар. Годі вам, давайте! (Потира руки, слину ковта, а далі,' сплюнувши, каже.) Та давайте-бо вже, а то неначе хто крючками тягне за печінку!

Сидір (налива). Нате, нате!

Писар п’є помалу, смакуючи. Сидір виймає кусочок хліба і подає; писар спльовує, нюхає хліб і віддає назад.

П й с а р. Ну, більше сьогодня не треба. Тепер покурю та й за статистіку! (Робить цигарку.)

Сидір п’є. Чути дзвінок поштарський. Сидір торопко ховає пляшку і чарку, а писар підбігає до вікна.

Тьфу! Думав — становий!

Сидір. А то ж хто?

Писар. Земська’пошта... Мабуть, вже є що-небудь за статистіку! Коли б мерщій її здихаться — здається, аж поздоровшаю.

ЯВА VI

Поштар (з сумкою через плече). Здрастуйте!

Писар. А, моє вам почтеніе, Полікарп Данилович! А що новенького?

Поштар. От вам письмо від Казюки, а от вам пошта, може, тут і є що нове. Я вже третій день з города. Поспішаю оце, щоб хоч сьогодня на ніч вернуться,— просрочив трохи. А у вас пошти нема?

Писар. Та єсть тут срочні бумаги про статистіку, та не готово, а через неї й другі бумаги лежать...

Поштар. Ну, бувайте здорові! Ніколи^мені... Ще діло є до попа. (Чоломкається і виходить.)

Писар. Ану, зараз прочитаємо письмо Казюки... (Чита.) Бач, ірод !

Сидір (тривожно). А що там?

Писар. Панас наш у городі, подав донос, що гроші оброчні розтрачено, представив приговори підложні; і де він, чорт, достав їх?

Сидір (тривожно). Що ж воно буде тепер?

Писар. Побачимо^

Сидір. Покиньте ви оцю статистіку та робіть, що нам нужніще: пишіть приговор за Панаса, щоб його зараз у острог, тоді й доносові його не так поймуть віри.

Писар (невдоволено). Де ще те теля, а ви з довбнею бігаєте!

Сидір. Як де? Та я завтра сам поїду у город, заарештую Панаса і приведу.

Писар (сердито). Постривайте, ще ж не все прочитав. (Чита.) Бач!

Сидір (тривожно). А що?

Писар. Не мішайте! (Чита.) Он як! Олексу випустять. Панас знайшов у городі нашого попа, і той дав бумагу, що в нього є і мати і що він один син в сем’ї, та ще Петро являвся і дав показаніє, що Олекса один син у матері.

Сидір. Я ж казав старшині: не сваріться з попом, бо пригодиться,— не послухав!..

Писар (розпечатує пакети і чита). От тобі й за Олексу требують об’яснєніє. І статистіку требують! А, бодай тебе в жито головою! Не знаєш, за віщо й браться!

Сидір. Нам найперше треба Бурлаки здихаться. Він всьому причина!

Писар (розпечатавши послідню бумагу, радісно). Попався, попався!

Сидір. Хто? Хто?

Писар (потирає руки). Панаса арештовано в городі. Постривайте. Еге, вже п’ять день, як його заарештували. Що ж воно за знак, що й досі не привели? Може, втік? Ну, причепилась сатана! Як було гарно, поки не було в селі цього пройдисвіта, а тепер хоч тікай. Наробить він клопоту!

Сидір. Приведуть, а ми його з приговором назад, у острог!

Писар. А оброчні гроші де? Хіба не знаєте! Як присікаються зараз, що тоді буде, де їх'візьмеш?

Сидір. Та не лякайте, ну вас к бісу! Неначе маленькі, хіба первина! Коли б тілько старшина сьогодня вернувся, щоб назавтра в город до Казюки поїхать, а там вже діло повернуть...

Писар. А де ж старшина?

Сидір. Казав учора, що раненько поїде на базар у Ма-зурівку. Піду лишень я оце довідаюсь, чи не приїхав старшина. (Виходить.)

ЯВА VII

Писар (один). Ні, скінчу статистіку та й в одставку! Цей Бурлака — чоловік непевний. Олексу вже вернув. Тепера, як громада дізнається, що він Олексу вернув, зараз на його сторону повернеться, побаче, що можна воювать, а тут ще й оброчних грошей нема!! Що Казюка зробе? Хіба діло до весни затягне, побачимо! Черкнем приговор! (Бере бумагу й пише, написавши трохи, чита, перше тихо, а потім голосно.) «Односелець наш Афанасий Зинченко, возвратившись з бродяжничества, де пробыв более двадцати годов, постоянно предается пьянству и разврату, а з такового поводу бунтует общество, линит обиды старшим, невзирая на звание...» Здається, добре. (Знову пише.)

ЯВА VIII

Входить прово жатий з палицею і бумагою в руках.

Провожатий. Здрастуйте.

Писар (не слуха його і не бачить. Чита). «По таковым прычынам, а равно принимая во внимание неисправимость Зинченка, приговорили: вышеупомянутого Афанасия Зинчен-ка, как испорченного, неисправимого, развратного и порочного члена общества нашего, бывшего однажды под следствием, который может иметь пагубное влияние на своих односельчан,— выселить в Сибирь, для каковой надобности и передать его в распоряжение правительства, приняв все издержки на общественный счет. Приговор сей представить на утверждение в крестьянское присутствие, а до того оного Афанасия Зинченка, по приводе его из бродяжества, в котором он вновь состоит, дабы он не скрылся, содержать под арестом при волостном правлении». Ну, слава богу, одною роботою менше! (Глянувши на провожатого.) А тобі чого треба?

Провожатий подає бумагу.

(Прочитавши бумагу.) Якраз поспів: приговор готов, і Бурлаку привели! От радий буде старшина! Де ж арештант?

Провожатий. Нема.

П и с а р. Як нема? Це ж бумага, що він препровождає-ться за строгим караулом? (Чита.) «Препровождать и наблюдать, дабы арестант в пути следования или во время ночлега не мог учинить побега».

Провожатий. Та він і не біг, а так пішов собі, та й годі.

Писар. Так ти кого пустив?

ЯВА IX

Сидір (входить). Ну, слава богу, приїхав Михайло Михайлович! Якось не так страшно, як він дома, а то ви мене зовсім перелякали тими гаспидськими бумагами. Зараз і старшина іде за мною.

Писар. От вам нова закуска!

Сидір (тривожно). А що там таке?

Писар. Ось, бачите що! (Показує бумагу.)

Сидір. Та бога ви бійтесь, кажіть мерщій, що там таке, хіба я грамотний, що ви мені бумагу тикаєте!

Писар. Панас з дороги втік! Оце й провожатий.

Сидір. О!? Так ти такий, голубчику, сторож? Як же ти смів пустить арештанта?

Провожатий. Хіба я його пускав?

Сидір. А хто ж його пустив?

ЯВА X

Старшина (входить). Кого пустив?

Сидір. Панаса.

Старшина. Хто?

Писар. Оцей чоловік.

Старшина. Га?.. Що?.. Він пустив Панаса?! Закувать його в кандали! Перебрить голову йому! Мало... Убить його як собаку! Бач, як служать обществу! Ти знаєш, кого пустив? Знаєш? Розбійника випустив, він у гіас в Сибір при-говорений. (До писаря.) Пишіть протокол.

Писар сіда писать.

Сидір. Пишіть, Омельян Григорович!

Писар. Та відчепіться!

Провожатий. А навіщо ж розбійника посилають з одним чоловіком? На такого арештанта і п’ятьох мало! Що я йому зроблю, коли він якби загилив мене по потилиці, то, мабуть, би і до завтрього не дожив.

Старшина. Хоч би він і убив тебе, то ти не смів його пускать; куди він, туди й ти!

Сидір. Куди він, туди і ти!

Провожатий. Я йому кажу: ходім, дядюшка, у волость,— а він і не слуха. «Іди,— каже,— коли тобі треба, я там нічого не забув»,— та й пішов собі другою дорогою убік.

Старшина. Нехай іде, а ти повинен назирці за ним.

Сидір. За ним назирці.

Старшина (до Сидора). Не мішайся!

Провожатий. Я за ним. Він каже:-«Покинь лучче мене, я додому шлях знаю і сам прийду. А щоб мене водили як арештанта — не привик!»

Старшина. А ти злякався та мерщій навтьоки!

Провожатий. Злякалися б і ви такого чоловіка. Він оглянувся та й каже: «Іди ж, іди, чоловіче, прямо у волость, і я туди прийду!» Та так ції слова сказав, що, мені здається, і ви б послухали!

Старшина (до писаря). Пишіть все оце в протокол! А ти, Сидоре, біжи, позви сюди десяцьких та ще візьми чоловіка п’ять з добрими кілками. Тепер я бачу, що він не хотів безчестя, щоб його, такого хороброго лицаря, привели, а незабаром і сам буде! Певно, що він піде зараз до Галі з звісткою, що Олексу випустять; а ми його там і зв’яжемо зараз та в арештантську, а завтра з приговором в острог. Нехай не гвалтує, іродів син! Отут він мені сидить! Та ззивай людей на сход. (Загляда до писаря в бумагу.) А приговор готов?

Писар (не підніма голови). Готовий.

Старшина (показує на провожатого). Він вам не нужен?

Писар (пише). Ні.

Старшина (до Сидора). Одведи його в холодну, а сам біжи ззивай десяцьких і понятих, та людей на сход, що вони баряться?!

Сидір. Зараз. Знаєте що? Я зайду з людьми в шинок та дам їм по добрій чарці, так вони будуть сміливіщі, як прийдеться з тим іродом воювать, бо він же так не здасться, хіба ви його не знаєте?

Старшина. Добре, добре! Розумно пригадав. Веди ж оцього дурня в холодну.

Сидір (до провожатого). Ходім!

Провожатий. Змилуйтесь, господин старшина! За віщо ж ви хочете занапастить мене? Хіба ж я винен, що мене одного послали провожатим з розбійником?

ЯВА XI

Панас тихо входить і стоїть біля дверей.

Старшина. От ми змилуємся! Пустив арештанта, тепер сам будеш арештант і замість його в Сибір підеш!

П рчо в о ж а т и й. Помилуйте, за віщо ж?

Старшина (до Сидора). Веди його! Не пускай арештантів!

Бурлака. Він арештанта не впустив, ось тобі і арештант!

На хвилину картина: старшина, почувши Панасів голос, повертається до нього і мов онімів; писар скочив з стільця, звалив щоти, а Сидір, одхилив-шись, неначе на нього хто замахнувся, хутко виходить.

Полякались, нечестиві! За віщо ти хочеш чоловіка садовить? Від злості, що не по-твойому вийшло? Бачиш, прийшов са'м, без провожатого.

Старшина. Прийшов без провожатого, а підеш звідціля з провожатим! Громада приговорила вислать тебе в Сибір! Сьогодня і приговор підпишуть, уже готов он. А прочитайте йому.

Писар одкашлюється і встає.

Бурлака. Не треба!

Писар сідає.

Мовчав би ти лучче! Я знаю, що підлогом можна зробить усе! Але побачимо, як воно дальше буде! Може, ще замість мене ти підеш у Сибір, воряга! Прийде незабаром і на тебе твоя! Ти думаєш, що так тобі пройде? Ні, я тобі кісткою у горлі стану, подавишся! Не справдяться твої гидкі заміри,— не справдяться! Подивись ти в свою душу: хіба тобі видко" других виноватить, коли ти сам замазаний, як та ганчірка, що каглу затикають? У вічі не глянеш сміливо!

Старшина. Не смій розказувать у волості, я тобі тут рот заткну!

Бурлака. Ні, я тобі заткну! Украв громадські гроші та й баришуєш з жидом; підлогом хотів парубка віддать у москалі, щоб жениться на його дівчині; підлогом наділи у людей поодбирав; підлогом хочеш і мене запакувать, та ще й рота затикаєш? А не діждеш ти, фойднику всесвітній, щоб я мовчав!

Старшина (до провожатого). Бери його, це твій арештант, і веди в холодну, а то я тебе запру!

Провожатий хоче брать.

Бурлака. Не зачіпай, дурню! Вій бреше. Ти бачиш, я осьде у волості стою і не втікаю ні від тебе, ні від нього, нехай сам бере, як йому треба! (Підступа до старшини, а той відходить до писарського стола.)

Писар ні в сих ні в тих.

-5

Чого ж ти тікаєш від мене? Я хочу тобі подякувати за твій приговор!

Старшина (перелякано). Чого тобі треба?.. Не лізь! Омельян Григорович, де ви у бісового батька? Він тут задавить мене!.. Пишіть протокол!

Писар. Де два б’ються, третій не мішайся.

- Бурлака (припер старшину до столу). Злодюга, де твоя честь? У!! (Неначе хотів кинуться на нього, та опам’ятався.) Тьфу!. Смердючий, рук паскудить не хочу! (Відходить.) В Сибір! За що ж? Я не вкрав, не вбив, кривди нікому не зробив; хотів озець оборонить від вовка, а вони самі йому в зуби лізуть! Пропадайте ж, коли так! (До старшини.) Пам’ятай, Михайло, що буде каяття — не буде вороття,

і з Сибіру є сюди шлях!.. (Виходить.)

Завіса.

ДІЯ П’ЯТА

У Галі в хаті.

ЯВА І

Галя (сидить за столом замислившись). Нещасна моя доля! От уже друга неділя, як Олексу приняли у москалі, а дядько Панас пішов з села і вістки не подає. Мати сердяться, щодня силують, щоб ішла за противного, осоружного старшину. Що його робить у світі божому, і сама не знаю.

Зеленая ліщинонько,

Чом не гориш, та все куришся п,

Гей, молодая та дівчинонько,

Чого плачеш, чого журишся?

•Ой якби я суха була,

Я б гор-іла — не курилася,

Ой коли б знала, що за ним буду,

То не плакала й не журилася.

І не плакала б, і не журилася. А як його не вернуть, а мене присилують вийти за старого Михайла, я сама собі смерть заподію.

ЯВА II

Олена (входить). Добривечір, сестричко!

Галя (сполохнувшись). Ох, як ти мене злякала! Ну тебе!

Олена. Ото, яка-бо ти стала полохлива! А все через те, що журишся. Ти вже й на себе не похожа. Не журися, сестро, бог милостивий, Олекса вернеться: мати казали, що якусь бумагу дядько Панас подав, і началник обіщав відпустить Олексу зовсім.

Галя. А мати коли бачили дядька Панаса?

Олена. Та вже, мабуть, днів п’ять, як вони приїхали з города.

Галя. Чом же й досі ти не забігла до мене? Розкажи ж, сестро, що мати казали, чи бачили Олексу?

Олена. Та я за тим же й забігала, щоб розказать. Я сама тілько вчора прийшла від Шуляка — була коло машини. Оце зараз іду до Палажки, щоб віддала хліб,— вона у нас позичала,— а мати ждуть сьогодня Олексу кажуть, що безпремінно буде. Вони, ненько, цілий сувій полотна віддали якомусь писареві, щоб скоріще Олексу пустили. Обіщав, що в п’ятницю, цебто сьогодня, Олекса вернеться.

Галя. Дай боже! Ти йе чула, сестро, що то вчора про дядька Панаса всі громадяне судили у волості!

Олена. Ох, чула! Бодай не казать! Вітчим казали, що дядька Панаса засудять кудись далеко.

Галя. За віщо ж?

Олена. Не знаю.

Галя. І ні один не заступився?

Олена. Заступався, кажуть, Петро, боже; як заступався, і ще дехто; так Петра кудись послали, а ‘сьогодня сход; оце зараз пішов вітчим туди. Прощай, сестро, мені ніколи.

Галя. Посидь трошки, матері нема, пішли до Савчука на той бік, а мені важко одній сидіть, аж плакать хочеться.

„ Олена. З радістю посиділа б, та нема часу. Якщо Олекса прийде сьогодня, то я дам тобі звістку.

Галя. Скажеш йому, щоб до мене зайшов, мені якось ніяково іти до вас.

Олена. Добре. Він тебе визве, як перше викликав! Прощай! (Виходить.)

ЯВА III

Галя (одна). Бідний дядько Панас! Вони за всіма оступаються, а всі проти них! А може, єсть такі, що жаліють, але що з того: тут він тебе жаліє, а тут же біда трапилась, не посміє голосу одвести, щоб зарятувать чим! (Мовчить.) Ох, як важко -на душі! Дядько Панас був мені і Олексі замість рідного батька, а скілько він помагав і другим?! От тобі дяка яка! Коли б йому звістку подать про те, що тут без нього сталось, може б, він сюди не вертався?:. (Мовчить.) Яке тепер мені з Олексою щастя буде, коли такого чоловіка? що замість рідного батька був, запакують... і запакують, певне, через мене!.. Господи! Не допусти дядькові Панасові попастись в руки ворогам його! Тілько подумаю про це, то зараз за серце вхопить, мов гадина коло нього обів’ється! Нудно ж мені тепер отут в селі сидіть, покинула б все і пішла б світ за очі, якби не мати!

Ой глибокий колодязю,

Золотиї ключі, 12 А вже ж мені докучило,

В світі горюючи.

ЯВА IV

Входить Бурлака і слуха послідні слова пісні.

Бурлака. Чого тобі, дочко, горювать? Твоя доля ще не вмерла!

Галя (здригнувши, обертається). Дядько! (Кидається йому на шию і цілує.) Батьку мій ріднесенький!

Бурлака. Годі, дочко, годі, заспокойся!

Галя (усміхається і сльози утира). ,Як мені радісно і як мені тяжко, що ви прийшли!

Бурлака. Чого ж так: і радісно, і тяжко?

Галя. Ви ще не знаете, що тут...

Бурлака. Знаю вже. Я давненько прийшов в село, та декуди заходив і* де про що довідався. Старшина хоче здихатися мене. Вже скілько днів поїть громаду, щоб зробили приговор вислать мене в Сибір. Сьогодня й я його бачив у волості, він хотів арештувать мене, та побоявся силою лізти, бо нікого у волості, як на те, не було. У мене в голові миттю пронеслась думка там же задавить його, анафему, і вже підступив до нього, всередині аж трусилось, і в голові почало шуміть. Якби ще одна хвилина, одна ураза — і закипіло б отут. (Показує на груди.) І зробив би те, що тілько думкою пронеслось в голові; але він так злякався і таким гидким мені здався, що- я тілько плюнув йому межи очі та й пішов. Там сход збирається. Заходив оце до Петра,— дома нема, кажуть, кудись послали. Тепер не буде кому і заступиться. Важко мені, дочко, на. душі, гріха боюся, а без гріха не обійдеться, бо мене всього вогнем палить, як я подумаю, яку неправду хочуть дурні вівці зробить! Просив Семена, щоб прийшов сказать, що там громада зробе. Якщо приговорять,— то, щоб не лізти гріхові в вічі, я зараз-таки вп’ять змандрую. Поїду знов у город, там найшов доброго чоловічка, він порадить, як і що робить. І зайшов тілько для того, щоб тебе побачить і розказать тобі-, що Олексу не сьогодні-завтра вернуть. Я доказав, що його підлогом одрізнено від матері і показано одинцем. Недовго воювать старшині, скоро повинен приїхать на слідство непремінний член.

Галя. Тяжко бачить, що ви нам щастя готуєте, а собі напасть накликаєте. Не радісно мені тепер і Олексу бачить, коли вас на старість зашлють в чужий далекий край.

Бурлака. Не кажи так, дочко, бо ти мене розсердиш! Що б ти сказала, якби чоловік топився, а я кинувся рятувать його та й сам потонув? «Божа воля»,— сказала б. Отже, й тут так. Я потону, а ти і Олекса будете жить. На безталанні одного виростає щастя другого! Все од бога! Та ще поборемося, може, ще й не потону. Не журися, будь розумн-а, люби Олексу по-прежньому, то й будете щасливі, а я свій вік прожив горюючи — мені однаково. А мати де?

Галя. Та пішли на той бік, вже скоро повинні б і прийти. Може, ви, дядечку, чого-небудь попоїли б?

Бурлака. Хотілось дуже їсти, та й перехотілось спересердя.

Семен входить.

Бурлака. Ну що?

Семен. І не розбереш, такий гвалт. Більша половина так іде, щоб підписать приговор, і вже пішли у волость.

Бурлака. Продають! (До Галі.) Якщо є лишній хліб, то дай мені на дорогу) та знайди мої сакви і пояс, що я зоставив у вас, як їхав у Ѵород.

Галя. Зараз, дядечку, сакви й пояс, здається, в комору мати поклали. (Виходить).

Бурлака. А ти, Семене, біжи зараз запрягай коней та повезеш мене у город. Я зараз до тебе зайду.

Семен. Я скоро справлюся, а ти не барись. (Виходить.)

ЯВА VI

Бурлака (один, довго мовчить). От тобі й дожив віка меж своїми людьми! Ріс€ у степу, старіти став у степу, в степу й помру!. Важко на серці! Один, скрізь один! Чудно склалась моя доля! Чи воно без талану чоловік уродиться, чи талану у бога не заробить?.. Голово, вже стара голово, де прихилишся? У Крим... Знов перекопські степи... Там всякий кущ і камінець буде нагадувать молодість, що марно, ма[)но пройшла!.. Ох! ИІДде я? Ще роакисну чого доброго! Якось так гйдко на душі, і ніби аж плакать хочеться, цього £це ніколи не було.

ЯВА VII

Входить Галя, несе сакви і пояс, на которому в піхві ніж чабанський

прив’язаний.

Галя. Нате, дядечку, сакви — тут я поклала кусок сала і хліб.

Бурлака. Спасибі тобі. Що ж це матері нема так довго? (Зніма з пояса ніж і підперізується, надіва через плече сакви.) Нехай ніж зостанеться, бо по городу недобре якось З ножем ходить. (Кладе ніж на стіл.)

Г а л я. А хіба ви зараз-таки й підете?

Бурлака. Мені нічого тут ждать, дочко, бо вони знущаться будуть надо мною. Поїду в город, і якщо по закону не можна буде дулі піднести громаді, то подамся знову в степи — там Легше жить з вовками-сіроманцями, ніж

тут з темними ілюдьми, ще дурніщі від овець, а лукаві, як сам сатана.

Галя. Дядечку, голубчику! Я>покину все, прийду до вас і буду доглядать вашу старість!

Бурлака. Золоте в тебе серце! І я рад, що воно достанеться. моєму племеннику. Живіть тут, як вам бог дасть; про себе ж дам тілько тоді звістку, коли можна буде обох вас біля себе поселить і хазяїнами зробить. Не журись, дитино моя. Одно вже те, що я буду знать про ваше з Олексою щастя, надасть мені сил легше перенести все те, що зо мною може бути. Ви молоді, ваша доля попереду, а моя що? Мені не страшне ніяке горе! Досада тілько їсть мою душу, як згадаю овець,-котрих поїдом їсть Михайло, а вони ще й прислужують йому. Та що маєш робить? Ет, тілько розвередиш болячку, як почнеш про це балакать! Прощай, мабуть, я матері не діждуся, а мені не хочеться з Михайлом знову побачиться.

Галя (обніма його). Мій батько, наша оборона, не здолаю свого горя! Я день і ніч буду молить бога, щоб він послав вам луччий талан на старість. О, якби ви знали, як у мене серце болить! Я рада лучче зараз умерти, ніж роз’єднаться з вами, та Іде, може, й навіки!

ЯВА.VIII

Ті ж і Олекса, входить хутко і весело.

Олекса. Здрастуйте! О, й дядько;-тут! (Обніма Панаса і цілує. До Галі.) Зоре моя, чого ж ти така смутна, не ясна? Мене зовсім пустили, тепер ми будемо щасливі! Ти мовчиш? А ви, дядьку, що це, в дорогу» наче налагодилися? Я ума не приложу, що тут скоїлось?

Бурлака. Яв дорогу, а зоря твоя пояснішає, як хмара, що трошки затягнула її, одійде далі. Галю, не сумуй! От твоє щастя! (Показує на Олексу.) Живіть любенько, і мені в далекій стороні буде радісно згадать про вас. Прощайте ж! Де буду — дам звістку.

Олекса. Що ж це таке, дядьку?

Бурлака. Старшина підвів громаду зробить приговор, щоб заслать мене на Сибір, так я оце піду шукать правди, а не знайду — утечу туди, де людей нема! Мені ніколи балакать. От вам мій заповіт: поберіться на цім же тижні — я*вас благословляю. (Обнімає Олексу, а потім Галю.) Е! Ще розплачусь. (Іде до дверей.)

Двері одчиняються, і в хату входять Михайло і чоловіка п’ять з дрючками; Панас одступа трохи.

Шукають моєї погибелі! Серце чуло лихо, недурно воно щеміло!

Старшина. Тепер, голубе, тобі нікуди тікать більш! (Показує на людей з дрючками.) Й ще надворі стілько ж.

Бурлака (до старшини). Диявол ти лютий — гірш диявола! (До понятих.) Ви куди лізете? Чого вам треба? Нехай він зна, чого шука, а ви хіба знаєте? Кожний з вас і рідної дитини своєї не захистить, як оцей диявол захоче її з’їсти. Він кров вашу п’є, а вам дасть чвертку горілки, купленої на ваші ж гроші, то ви раді помагать його диявольським замірам!

Старшина. Що ви на нього дивитесь? Він всіх вас у вічі лає! Беріть його, йому найкраще місце в острозі. Накладай на. нього заліза, щоб знов не втік,

Сидір. Ось і путо.

Бур л а к а. Бідні, бідні ви люде! Темні! Хто більш усього вас любе,— того ви женете від себе. Що ж я вам зробив? Чим против вас провинився? За що ви таким соромом покриваєте мою голову на старість? За те, що вам хотів послужить? Іуди І3, іуди! Продаєте вашу душу і совість!

Галя (падає на шию Бурлаці і ридає). Дядечку, голубчику, сиротами нас покидаєш...

Старшина. Що ви слухаєте його теревені! Сидоре, накладай на нього заліза!

Бурлака (здригнув, мов гадина полізла за пазуху, а потім до старшини). Згнущайся, згнущайся! Тепер твоя сила!

Сидір наклада заліза.

(До понятих.) Будьте ж ви тричі прокляті! Весь гріх на ваші голови ляже!

Старшина (придивляється, як путо надіто). Поверни замок у той бік ■— ногу буде мулять.

Олекса. Дядьку, Михайло Михайловичу, господин старшина! Змилуйтесь, не згнущайтесь над дядьком. Пустіть його; він не втіче! Що хочете, зроблю для вас: два годи буду наймитом без жодної заплати.

Бурлака. Олексо, не проси його, смердючбго, розбійника! Не варт він того, щоб до нього й балакать, а не то просить таку гадину!

Старшина. То ти ще й тепер будеш лаяться? Безштанько, голодранець! На ж тобі! (Б’є Бурлаку в лице.)

Бурлака. О-о-о! (Хвата з столу ніж.) Так здихай же, пекельна душа! (Кидається на старшину.)

Галя (переступа йому дорогу). Дядьку, не занапастіть себе!

Старшина. Візьміть його, розбійника!

Бурлака хвата його за барки.

Рятуйте!

Писар (вбігає торопко). Михайло Михайлович! Приїхав ісправник і непремєнний член, волость запечатали...

Бурлака (випускає старшину, кида ніж). Впору приїхали! Не допустив мене господь многомилостивий до великого гріха!

Старшина стоїть як громом прибитий.

Завіса.

1883.

Єлисаветград

РОЗУМНИЙ І ДУРЕНЬ


Комедія в 5 діях

ДІЄВІ ЛЮДЕ

Каленик Окунь — багатий чоловік, 65 літ.

Горпина — його жінка, 55 літ.

Михайло, ЗО літ ^

Данило, 22 літ > діти їх.

П а л а ж к а, 18 літ )

Одарка Гайдабуриха — удова.

Мар’яна — її дочка, 24 год.

Аблакат сільс ьк и й, рябий, товстий, червоний.

Федір — селянин.

Л е й б а — шинкар.

Хлопець — літ 15, наймит Окунів.

З і н ь ко — чорноморець, багатий хазяїн, рибалка.

Марта — його дочка, молода дівчина.

1-й ^

2-й > рибалки

3-й )

Рибалки.

Перша, друга, третя і п’ята дії в Новоросії четверта — в Чорноморії2. Між третьою і четвертою діями проходить рік; між четвертою і п’ятою — шість день.

ДІЯ ПЕРША

Багата крестьянська хата.

ЯВА І

Данило (один, сидить за столом, читає). Глибока дуже книга, мало що й розберу, а ні до кого вдариться, щоб розказав... Боже, як хочеться все знать... (Зітхає.) Все б віддав... Поки у нас був учителем Олександр Федорович, то, спасибі йому, багато від нього я навчився: Євангелію і Биб-лію умісті прочитали. Чудесні книги давав читать, а чого не зрозумієш — розкаже, як у рот покладе. Тепер у нас новий учитель, та якийсь гордий, і приступить до нього страшно.

Входить наймит.

Наймит. Там Микола прийшов.

Данило. Чого?

На й мит. Просить, щоб випустили бика.

Данило. Якого бика?

Найм'ит. В спашу зайняли.

Данило. В спашу!.. Який же спаш його бик зробив? Тепер глибока осінь; здаеться> вже й трави нема.

Наймит. Та воно, звісно, спашу тепер не зробиш. А сказано, скотина зайшла на наш степ; Михайло побачили та й звеліли занять, щоб не тинялась.

Данило. То скажи Михайлові або батькові, я не знаю.

Най м*и т. їх нема дома.

Данило. А де ж?

Наймит. Михайло пішли у волость — аблакат приїхав, а батько — у церкву.

Данило (про себе). Хто його знає, що й робить! (До наймита). Мюже, біля скирт зайняли бика?

Н а й м и т.. Та ні! Я ж кажу — йшов степом, біля левади.

Данило. То віддай йому бика, бог з ним!

Наймит виходе.

ЯВА III

Данило (один). Скоро через брата так люде зненавидять, що й на улицю не можна буде показаться! Бик полем пройшов — шкода, а яка шкода, спитай його, то й сам не скаже; аби на кому-небудь злість зірвать! Сердиться, що громада не оддала шинка в оренду. А нащо йому шинок: чи наше ж діло шинкувать? Батько йому ввірились: що він скаже, те й роблять, а я у них дурний! Тепер знову, з жидами водиться та з аблакатом'— якісь шинки хоче забрать. І в кого він такий ненажерливий удався? Все йому мало!

ЯВА IV

Входить Федір.

Федір. Здрастуй, з неділею будь здоров.

Данило. Спасибі, дядьку, будьте й ви здорові. Федір. Житіє читаєш?

Данило. Ні, гражданська книга.

Ф е ді р. А я думав — житіє. Люблю слухать божественні книги. Що ж, хоч хлопець і почав там трохи шупить у книжці, коли ж взяв у дяка житіє, та не втне. Свою книгу добре чита, а житіє не втне. А в його книжці, вибачай, таке, що й слухать неохота: про козлика, про котика та півника — нісенітниця, одно слово!

Данило. Повчиться більше, то й житіє тоді розбиратиме.

Федір. Та воно, може, й навчилося б, мовляли, коли ж біда моя — неспроможність далі вчить, бо, коли буде у школу ходить, то помочі від нього не жди; а тут скрут: така біда мені трапилась, що и сказать не можна.

Данило. А що там?

Ф,едір. Спрягся я, знаєш, з Микитою, і виїхали ото ми орать. Тілько що загнали десятину, а тут — на тобі: коняка моя заслабла — бирса, чи що, напала,— і на скотину є усякі хвороби! Било її, било, до вечора й здохла. Тепер з одною конячкою ніхто в супрягу не приймає, хоч сядь та й плач!.. У пана просив — не дає: каже, що вже хазяйнувать не буде; жид дає, але не інакше, як за порукою. Просив твого брата, щоб позичив на одробіток. Найми, каже, хлопця в год, а так, каже, не дам. От тобі й наука!

Данило. То вже краще позичить, ніж хлопця одривать від школи.

Федір. Та воно так, коли ж жид без поруки не дає... Багатий не поручиться, а бідного в поруку не візьме.

Данило (замислившись). Правда, правда.

Федір (помовчав). По правді тобі сказать, то я оце, побачивши, що Михайло пішов до волості, а батько в церкву, прийшов тебе просить, щоб ти поміг, бо більш ні на кого не маю надії-.

Данило. Рад би душею помогти, коли ж не маю сили.

Федір. Всі люде тебе хвалять за добре серце,— поможи! Бог тебе не оставить, ти ж Семенові й Дем’яиові поміг!

Данило. Отож і горе! Я їм поміг, а вони й досі не віддають, та ще й сміються — дурним звуть...

Федір. От бач! Поміг таким луципірам, що, мовляв, ще й сміються, а через них і стоющому чоловікові не поможеш. Я не такий, як другі, спитай кого хочеш...-Поможи, будь ласкав, бо прийдеться знову не тільки хлопця взять із* школи і у найми віддать, а і самому нахватать роботи чужої на шию.

Данило. Не можу, дядьку. Батько довідались за гроші, що я дав Де'м’янові й Семенові, дуже гнівалися на мене, і тепер я ні до чого не мішаюсь; все хазяйство у брата Михайла на руках.

Федір. Так ти підпйшись за мене поручителем у жида! Ніхто не буде знать, а я тобі повік цієї помочі не забуду і всі гроші на Петра 3 віддам, будь певен! У мене є парка бичків, на ту осінь їх можна буде запрягать; коней на Петра продам і гроші віддам.

Данило. Та жид моєї поруки не візьме, бо він сердиться іа те, що я одговорював людей не пить горілки.

Федір. Хіба ж він без вигоди дасть?.. Процент злупе, який схоче..ч А жид твою поруку з радістю прийме, аби твоя ласка поручиться...,

Данило. Не знаю, що й робить з вами.

Федір. Зділай милость! Завтра ярмарка у Павлівськім, то я б на ніч і поїхав; купив би шкапу, то, може, хоч з десятину ще виорю.

Данило (подумав). Ну, добре — я поручусь. Тілько ви, дядьку, нікому не кажіть, щоб батько не довідались.

Федір. Хіба я не знаю! Спасибі тобі. Ходім же мерщій, бо жид збирається за горілкою у город їхать.

Данило. Ходім.

Ідуть; назустріч їм Михайло і аблакат.

Федір виходить.

ЯВА V

Данило, Михайло і аблакат.

Михайло (до Данила). Коли ти порозумнішаєш, дурний книгар? Тільки з хати вийду, зараз і нашкодиш. Сказано тобі: не'мішайся не в своє діло! Сидів би на печі у попелі.

Данило. А ти чого кричиш? Що там таке сталося?

Михайло. Нащо ти звелів випустить бика Миколиного? Га?

Данило. А яку ж він тобі шкоду зробив?

Михайло. Чи шкода, чи не шкода, а зайняли на своїм чужу скотину; нехай плате штрап, коли не глядить, бо тілько попусти їм, то й на голову вилізуть!

Данило. За віщо ж штрап? Що пройшла скотина десять ступнів по землі; хіба ж вона знає межі? Бога ти не боїшся!

Михайло. Капустяна твоя голова!-Іди в ченці, коли такий богобоязливий! Я на твоїм місці давно б уже постригся.

Данило. Залив сліпи зранку, то вже і не тямиш, що верзеш.

Михайло. Брешеш, дурню! Та хоч би й випив, то яке тобі діло?.. Я вас усіх годую, а ти тілько роздаєш.

Данило. І балакать з тобою противно! (Хутко виходить.)

Аблакат і Михайло, самі.

Михайло. Отак як бачиш! Що ти будеш з ним робить? (У двері.) Палажко, а принеси хліба та огірків! (Вийма з кишені пляшку, бере з шкафи чарку і ставе на стіл.) От одна нас мати породила, та не однаково розумом обділила! Зовсім парубок дурний! Прийде неділя, то він тобі ні за холодну воду по хазяйству: візьме книжку й цілий день з нею провозиться! Чорт його знає, який він смак найшов у тих книгах? Я ж і сам грамотний, а книжки, про мене, нехай хоч і всі погорять! По-мойому, грамота потрібна, щоб вексель або розписку прочитать чи підписать договор, повістку від, мирового, окладний лист, квитанцію прочитать, щоб, виходить, не общитали, а далі — це дурна примха.

Палажка вносить на тарілці хліб і огірки. Ставе на стіл і виходе.

Михайло налива.

Аблакат (спльовує). Це правда! Я читаю устави

0 гражданськім судопроізводстві, о наказаніях, налагаємих мировими суддями, та каліндар, коли нужно справку навести, а другі книги — іменно примха, казки!

Михайло. Вип’ємо!

Аблакат. Розумне слово!

П’ють. Аблакат від одної чарки до другої їсти не перестає, їсть не хапаючись.

Михайло. Закуси. Тепера сам посуди: батько старий, Данило нестаткує, виходить, я один роблю й хазяйство держу, я один стараюсь; з якої ж речі мені' побиваться і день

1 ніч, коли це не моє, не власне хазяйство?

Аблакат. Це правда.

Михайло. Пора мені подумать і про себе. Що ж, я цілий вік на других робитиму, чи як?

Аблакат. Резон.

Михайло. От і тепер: жидам не можна держать шинків по селах, і я взяв п’ять шинків. Жиди вернуть всі розходи, дадуть добру рату, посадять там баб шинкарками, а самі, ніби мої повірені, будуть одбирать бариші. Нехай торгують.

Аблакат. Розумно придумано, розумно!

Михайло. Мені вже Лейба дає за два таких шинки в Конотопівці двісті карбованців, а дасть двісті п’ятдесят, бо там п’яниця на п’яниці. Хіба батько або Данило

придумають таку комерцію? Зроду не придумають,, а "бариші треба класти вмісті! Виходить, що я своєю головою чужі кишені набиватиму. Вип’ємо. (Налива.)

Аблакат. Комерчеська голова.

П’ють.

Михайло. Так, бач, задумав я хазяйство все перевести на себе!

Аблакат. Геніяльно!

Михайло. На всяке діло сміливіще йдем, коли поміч є!.. Та таки у мене така натура: у важному ділі совіту-ваться, знаєш, як то кажуть: свій розум май, людей питай!

Аблакат. Предусмотрительно!

Михайло. Так будеш ти мені совітувать і‘помагать?

Аблакат. А гонорарій, значить, плата?

Михайло. Не журись, заплатю.

Аблакат. Одначе?

Михайло. Півсотні дам.

Аблакат. Скупо... Сто!

Михайло. А ще й приятель! І не гріх же тобі так дерти?

Аблакат (перестає їсти і довго дивиться). Гріх?!

Михайло. Атож.

Аблакат. Що ж то я у бога теля з’їв, чи як, що мені гріх за труди взять? (їсть.)

Михайло. Який же це труд?

Аблакат. Тим живу.

Михайло. Дам три четвертних.

Аблакат. Почнеш торгуваться — буду оборонять від твоїх замірів Данила.

Михайло. Чи ти не здурів? Ну, згода! Дам, як ти кажеш. (Налива.) Тепер могорич!

Аблакат. Розумне слово!

П’ють, аблакат їсть.

Михайло. Тепер слухай: шинки візьму на батькове ім’я; батько буде бачить, як я побиваюсь за його хазяйством, як заробляю скрізь і, мов бджола в улик, все несу сюди, до нього в скриню; тим часом... Я вже знаю, що робить, а ти помагай... Приміром: почну що-небудь я казати про Данила, а ти додай від себе; я скажу от стільки, а ти от стільки!.. А далі... зробиться само... Тямиш?

Аблакат. Обстоятельно!

Михайло. Одному не так зручно, удвох же...

Входить Калении.

Кал е ни к. А, слихом слихати! Здрастуйте, П*патон Ка-лістратович!

Аблакат. Здоровенькі були! З неділею вас!

К а л е н и к. Спасибі. (До Михайла.) Куди ти, сину, зібрався їхать? Мені Онисько сказав, що ти велів коні запрягать, так я оставив стару у попа, а сам прийшов оце додому.

Михайло. У Гапонову хочу їхать. Там сьогодня оплатки йдуть, так можна буде задешево людей найнять на десятини.

Кале ник. Хазяїн ти у мене, сину: за все пам’ятаєш!

Аблакат. На всю округу хазяїн! Завидують вам люде, та й є-чому! Щасливий батько, у котрого такий син!

Кале ник. Слава богу, що діждався таких дітей! Тепер сидю собі на печі, а хазяйство йде своїм шляхом.

Михайло. Небагато, тдту, нахазяйнуємо, коли я один буду глядіть хазяйство.

Кале ник. Колись, сину, і я глядів і приобрітав, а тепер несила моя — старий став; кому ж за хазяйством глядіть, коли не вам?

Михайло. Та я не про вас, тату, кажу. Данило нічого не глядить, а тілько розоряє.

Аблакат. Чув, чув, Мота, кажуть?

К а л е н и к. Біда моя! Не знаю, що й робить з ним.

Михайло (до аблаката). Хотів шинк взять у свого общества, вмішався Данило, одговорив громаду — сто рублів у воду ляснуло... Там, знову, їздив у город, продав хліб, а тут підлабузнились до нього Семен і Дем’ян — перві мошенники,— вимантачили п’ятдесят карбованців без розписки. Так небагато нахазяйнуєм: я буду зароблять, а Данило роздавать!

Аблакат. Це погибель. Банкротство!

Михайло. Краще буде, коли ви мене одділите.

Аблакат. Що ти?.. Та він без тебе батька з торбами пусте.

К а л е н и к. Господь з тобою, куди я тебе одділю! Що ж без тебе буде в хазяйстві? Розореніє. Ні, сину, ти вже не кидай мене — орудуй всім. Данилові ж я наказав, щоб він і тріски з двору не брав без тебе, не то що!

Михайло. Так вій і послухає! Сьогодні я звелів занять Миколиного бика, що раз у раз вештається, як приблудний, та скирти обдирає, а сам пішов у волость. Прийшов Микола, знищився, а Данило звелів віддать йому бика без штрапу.

Кал єни к. Наказаніє боже з тим дурнем! Де ж він?

Михайло. Повіявся кудись з Федором. Знову яку-не-будь штуку викине, побачите, бо Федір вже у мене грошей позичав.

Кале ник. Нехай же він із дому вже тоді тікає!

Аблакат. Коли Данило не статкує, то, на мене, я б одного Михайла зробив хазяїном, а то вся праця пропаде.

Кале ник. Та так же воно й є. Михайло один у мене хазяїн, все у нього в руках.

Аблакат. Та воно так! Тілько знаєте, що я вам скажу: Данило не перестане щитать себе таким самим хазяїном, як і Михайло, аж поки ви формально, по купчій, не віддасте всього Михайлові, щоб він знав і бачив, що йому треба робить, а не надіяться на готовеньке... Цим тілько способом ісправите заблудшого.

Кале ник. Це правду ви сказали: щоб він бачив, що йому треба робить, а не надіяться на готовеньке... Може б, одумався. Іменно прийдеться так і зробить. Спасибі за совіт...

Михайло. Та бог там з ним... Нам пора вже їхать. Подивіться, тату, чи готові коні, а ми вип’ємо на дорогу. (На-лива.)

Кале ник. То підвезете й мене до попа. (Пішов.)

ЯВА VIII

Аблакат і М и х а й л о, самі.

Михайло (озирається). Голова! Спасибі...

П’ють.

Діло почалось добре!

Аблакат. Чого, ж ти зараз не вчепився, коли клює*?

Михайло. Так не можна. Ти мене не вчи, а посовітуеш, як я спитаю. На задаток.

Аблакат (хова бумажку). Не в зачот.

Михайло. Як?

Аблакат. Та так: спасибі — мало!

Михайло. За віщо ж? Нічого ще ти не зробив!

Аблакат. Отак! А сказав добре слово! Я дурно нічого доброго не говорю.

Михайло (чухається). Крюк!.. Нехай так! Вип’ємо ж. (Налива.) Тепер же ти зо мною не поїдеш, а зайдеш з батьком до попа і там — тихенько тілько — підлий в це діло масла ще.

Аблакат. А роздувать вже будеш ти?

П’ють.

Михайло. Щоб не потухло, те, що вже розжеврілось.

Аблакат. Не вчить тебе, а в тебе вчиться: як по книзі робиш!

Михайло. Помагай тілько! Ходім!

Аблакат вперед вийшов, а з других дверей виходить Мар’яна, а потім П а л а ж к а. Побачивши їх, Михайло остається.

ЯВА IX

Мар’яна, Палажка і Михайло.

Михайло. Недурно ж кажуть: на охотника звір іде.

Мар’яна. Хто ж тут звір, а хто охотник?

Михайло. Хто піймає — той охотник, а хто піймається — той звір.

Мар’яна. Інший звір хоч і піймається, а коли тенета гнилі, то й вирветься так скоро, що охотник тілько рота роз-зяве.

Михайло. Може, й правда твоя. Поприбирай, Па-лажко, з столу; часом хто прийде, то негаразд.

Палажка збирає з столу і виносе.

Чого ти, Мар’яно, так сердито мені одказала? Хіба я чим тебе вразив?

Мар’яна. Співай кому іншому лазаря! 4 Що то за звір? Ти мене щитаеш звірем, а себе охотником! Гнилі твої тенета, не вдержать такого звіра, як я.

Михайло. Та ну-бо, не сердься, я пошуткував.

Мар’яна. Коли ти шуткуєш, то й я шуткую.

Михайло (набік). Гостра бісова дівка, як коса. (До Мар'яни.) До тебе з голими руками не підступай.

Мар’яна. Авжеж, не підступай, бо опечешся!

Михайло (хоче обнять). Ох, ти ж, моя цікава!

Мар’яна (одхиляється). А може, й не твоя! Чорт каже, що його.

Михайло. Ніколи мені тепер, а то б ми зараз помирились! Ну, та дарма. Я на цих днях навідаюсь до тебе: можна?

Мар’яна. Не ждатиму, бо обманеш, а прийдеш — рада буду!

Михайло. О?? Рада! Ти мені до вподоби, Мар’яно.

Мар’яна. Не вперве чую! Слова такі мене не гріють.

М и х а й л о.'Діла прокляті мішають, а то й погріть би можна!

Голос знадвору: «Михайле! А йди-бо, коні не стоять».

Бач, мішають! Не гнівайся ж на мене, серденько! (Хоче обнять.)

П а л а ж к а увійшла.

Мар’яна (одпиха). Одчепись!

Михайло (кашлянувши, щоб замнять свій замір). Прощай, коні не стоять. (Хутко виходить.)

ЯВА X Мар’яна і П а л а ж к а.

П а л а ж к а. Що він тобі тут казав? Здається, хотів обнять?

Мар’яна. Ет! Аби зуби скалить... Чіпляється. Випитував мене, чи й справді я люблю Данила. Коли весілля наше буде.

Палажка. Недурно він мене із хати вислав. А ти ж йому що сказала?

Мар’яна. Сказала, що він дурний.

Палажка. Ох, не дурний! Він сам, давно я примічаю, зиркає на тебе неситим оком; а як довідається, що ви з Данилом любитесь, будь певна, підведе яку-небудь машину.

Мар’яна. Хіба такий?

Палажка. Заздрісний! Раз у раз копа протів Данила і батька так настроює, що і вони все гримають на бідного Данила!.. Ну що ж ми забалакались? Чим би тебе попошту-вать? Стривай! Я зараз меду принесу, а ти посидь. (Виходе.)

ЯВА XI Мар’яна одна.

Мар’яна. Попалась добре я, не знаю, що й робить!.. Михайло справді липне до мене... А тим часом я боюся, щоб не довідався Данило... От напасть!.. Котрий же з двох?.. Данило любить, а Михайло, здається, хоче в тенета упіймати!.. Та не діждеш! Не на таку наскочив! Сватай, коли до вподоби!

ЯВА XII Входить Данило.

Данило (ще на порозі). О! Й Мар’яна тут;

Мар’яна. Чого ж ти так перелякався?

Данило. Зрадів, скажи скоріще.

Мар’яна. Якби так радісно тобі було бачить мене, то давно б забіг провідать! Мабуть, не в серці, а на язиці тілько радість.

Данило. А сама добра: попереду виходила до нашого млина щовечора, а тепер я підряд три дні просиджував там до півночі, а ти неначе відцуралася від мене. Свирид мені сказав, що ти з Михайлом, братом...

Мар’яна. Бреше він, клишоногий чорт: мати були слабі!

Данило. А мене острах взяв, і я подумав, що ти мене не любиш вже...

Мар’яна. Тебе я не люблю?.. Добре ти знаєш сам... Вже люде почали шептаться про мене, бо хтось бачив нас з тобою біля млина кілько раз і пустив поговір. Звісно, людям заздро: багатирський син і я! Що ж їм сказать?.. Любовниця! Бач, яке ім’я вже заслужила, а ти слухаєш дурного Свирида, думаєш та збираєшся, поки й пилипівка5 не настане!

Данило. Я перший раз це чую!.. Лукаві люде!.. Не сумуй же, моє серце! Бачить бог, як вірно я тебе люблю, й не цопустю, щоб злії язики потішалися над нами... Старостів пришлю... І в ту неділю — весілля безпременно!

Мар’яна (обніма його). Мій ти милий, мій коханий Данилочку! Ти думаєш, що я ці три дні за тобою не скучала? Скучала, господи! Сама світом нуджу, а сердюсь на тебе, думаю: що ж це він дурить мене, чи що? Аж плачу, що не бачу тебе, та й кажу собі нишком: нехай же жде, щоб вийшла! Хоч здурію від досади, а не піду... (Зі-тще.) Та й не видержала, бачиш, прийшла! (Обніма й цілує його.)

ЯВА XIII

Двері одчиня наймит. Палажка несе в одній руці мед, а в другій хліб.

Палажка. Еге! Як я бачу, то й меду вам не треба! Данило (держить Мар’яну за руку). Не треба!! Усі перекази — брехня! Увіривсь я, Палазю: Мар’яна мене любить. У цю неділю весілля наше буде безпременно! Палажка. Нехай господь вам помагає.

Ма'р’яна (обніма її). Як весело нам буде, сестро, вмісті.

Завіса.

ДІЯ ДРУГА

Та сама хата.

ЯВА І

Михайлоінаймит.

Наймит. Єй-богу, я сам бачив і чув.

Михайло. Як же це було?

Н а й м и т. А так: Палажка пішли за медом, а вони остались удвох. А Палажка взяли мед в одну руку, а в другій хліб несли, та й позвали мене одчинить двері. Я одчинив, і бачив, і чув, що іменно цілувались Данило з Мар’яною, і у цю неділю весілля у нас буде.

Михайло. Виходить, погуляєм на весіллі. Ну, біжи ж до жида й скажи йому, що я жду його.

Наймит виходить.

ЯВА II

Михайло (сам). Що це зо мною робиться? Ніколи й не думав, щоб справді жениться на Мар’яні, а тепер так погано на душі, наче хто одняв у ме;не великий бариш. Та й не бісової пари тобі дівка, як піддурила мене! І ластиться, й губу копилить, як до кого забалакаю, наче справді закохана... Я, дурний, радію собі, що така красива дівка біля мене в’ється, і думкою вже налигав її без шлюбу, а вона тим часом догадалась: найшла дурніщого і вже скрутила! От зілля! Виходить, наскочила коса на камень! Ні, братіку, стривай! Мар’яна не для тебе! Такої жінки мені треба — вона поможе погнуздать усіх жидів, коли мене вже провела!..

ЯВА III Наймит входить.

Михайло. Чого ти хутко так вернувся? Мабуть, скажеш: нема жида, а сам, вражий син, і не ходив?

Наймит. Ну вже, господи! Ніколи нікому не вірите,— і не думаю обманювать. Жид іде сам сюди — вже на греблі, я його побачив та й вернувся.

Михайло. Ну, гаразд! Ти у мене права рукаї Слухай, Захарку, піди до Мар’яни й скажи їй на самоті, та не перебреши гляди: Михайло нові міцні тенета плетуть і сьогодня увечері тобі принесуть. Чуєш?

Наймит. Чую.

Михайло. Ну, скажи мені, як ти будеш говорить?

Наймит. Увечері... міцні... Михайло... стривайте...

Михайло. Дурень!

Наймит. Стривайте! Михайло нові міцні тенета плетуть і сьогодня увечері тобі принесуть...

Михайло. Так!.. Гляди ж не збреши, і щоб ніхто не знав про ці перекази! Як роздзвониш — вижену і грошей ні копійки не дам; а справиш діло — куплю гарну шапку й червоний пояс. Чув?

Наймит. Чув.

Михайло. Ну, гайда!

Наймит. Купіть на неділю шапку й пояс, щоб на весілля можна було надіть.

Михайло. Добре.

Надворі собаки сердито гавкають, а жид кричить: «Гвулт, гвулт!»

Мабуть, Лейбу собаки тягають! Біжи мерщій, оборони.

Наймит одчиня двері, а Лей ба прожогом вскакує, і, обернувшись до дверей, махає перед собою ярмулкою і дрига ногами, ніби від собак одбивається. Довгополий сюртук на ньому ззаду від проріхи до самого коміра розірваний. Наймит і Михайло сміються.

ЯВА IV

Лейб а, Михайло і наймит. Наймит регоче, виходячи.

Лей ба. Чого ти смієшся, свиня? Гарні смішки! Подивіться! (Показує спину.) Новий ластиковий сертук! (За-хльобується.) Я думав, вони мене з’їдять.

Михайло (насилу здержує сміх). От іродові собаки. Ти, мабуть, утікав від них?

Лей ба. Утікав!.. Ви б не втікали? Жвесно, утікав, а то вони умєсто сертука меня б надвоє перервалі! Хорошево бил би' гендель! Я такіх собак ще не видав — настоящі звері... Я собі відмахуюсь ярмулкою, вони без вніманія лєзуть под ногами; я пустілся утікать, што єсть духу, вони схватілі меня за поли... Тольки услишіл: дир-р-р... Ой!.. Пропал новий сертук.

Михайло. Воно не по цілому попоролось, можна зашить.

Л е й б а. Ай вей мір!18 З мєня уся душа вискочила! Так серце штучиться, наче хто в ступкє перец товче... Ох!

Михайло. Сядь, заспокойся.

Л е й б а. Ох!.. А как теперечка через деревня йтіть? Од-ново шкандал! Ох! (Сіда.)

Михайло. Ну, як же наше діло: береш щинки чи ні?

Л е й б а. Отчего не взять — возьму, только ви дорого хочітє. Нехай буде ровно двєсті.

Михайло. Я тобі вчора посліднє слово сказав — двісті п’ятдесят.

Л е й б а. І для чого вам стілько грошей? Ви заробляєте, а Данило роздає п’яницям.

Михайло. Тепер не буде роздавать.

Л е й б а. Як не буде? Учора у Янкеля поручителем за Федора підписався на векселі.

Михайло. О?!

Л е й б а. Пабєй меня бог, правда.

Михайло. То чорта ж пухлого буде бачить Янкель ті гроші; хіба Хведір заплате.

Лейба. Ну, пущай сібє! Уступіте мінє, Михайло Кале-никович, єй, невигодно!

М и х а й л о. Як невигодно, то не бери,— хіба я тебе силую?

Л е й б а. А чим будеш хліб зароблять? Ох! Уступіте!..

Михайло. Ні з місця! Мені хоч завтра Гершко дасть ці гроші, він ще вчора просив!

Л е й б а. Крутой ви чалавєк!.. Нєчєго дєлать, нехай буде по-вашому. Дай боже заробить. (Вийма гроші.)

Михайло. Заробиш: там п’яниця на п’яниці!

Л е й б а. Ох... Там трезвость заводиться; хотят приговор зробить — водку не пить.

Михайло. Е, знаєш, як кажуть: «Зарікалась...»

Лей б а (сміється). Та не видержала? Дай бог, штоб з етого приговору нічого не вийшло. Нате завдаток сто рублей, а решту — як усе буде готово.

Михайло. Добре.

Л е й б а. Я сьогодня поєду на мєсто, роздивлюсь ще раз, може, там прийдеться заплатить, щоб трезвость не заводили... Проводіте мєня, бо я тепер боюся за собак. Ви не шмєй-тесь, єй-богу, можна вмереть од страха, поки шіні перейдеш! Проведіте мєня на дворє, бо, може, там в шінях сидить ета сєрая большущая собака...

Михайло (сміється). Іди, іди...

Лей б а (держить ззаду розірвані поли). Ви шмієтесь, а у меня знову серце колотиться.

Михайло (хвата Л'ейбу за ногу). Гав, гав, гав.

Л е й б а (кричить). Ой вей! Рятуйте, хто в бога вірує!..

Михайло (сміється). Ну й не стидно тобі так бояться? Де ж би тут собака взявся?

Л е й б а. А чорт єво знає, може, вона под столом сідє-ла?.. Михайло Каленикович! Оставте шутки, не лякайте мене,

сделайте милость, а то, єй-богу, зо мною будет чего-нібудь похуже.

М и х а й л о. Ну тебе, не буду! (Іде вперед, за нього держиться Лейба ззаду.)

Вийшли. Згодом М и х а й л о вертається.

ЯВА V

Михайло (один). Ну та й насмішив же бісової пари жид! І то ти подумай: іде дурна шелепа без палиці, собаки напали, а він ярмулкою одганяє!.. Трохи Лейба розігнав мою досаду. Треба тепер подумать, як діло далі повернуть!

ЯВА VI Входить К а л е н и к.

К а л е н и к. Що там, Лейбу, чи що, собаки порвали?

Михайло. Еге. Лапцардак ззаду розпанахали до самої потилиці.

Сміються.

Нехай ходе з палицею, а то ярмулкою обороняється!

К а л е н и к. Ну вже ці жиди собак бояться, то не приведи господи!.. Що ж, сину, зійшовся з ним?

Михайло. А'якже! їм, бачите, двом ці шинки потрібні: Лейбі і Гершкові. Так я вчора Гершка лякав Лейбою, а сьогодня вже Лейбу Гершком лякав. Не хочеш, кажу,— не треба: Гершко аж за поли хватав вчора і задаток давав! Крутивсь, вертівсь і дав двісті п’ятдесят рублів.

К а л е н и к (сміється). Кажуть, що з нашого брата нема комерчеських людей, та тебе хоч зараз у купці записуй!

Михайло. Ого, ще й як би торгував!

К а л е н и к. Слава богу, слава богу! Ну, а я й не питаюсь тебе, як ти справився у Гапоновій?

Михайло. Там би була чудасія! Приїхали, знаєте, найнять людей: Софрон, Чумак, Омельченко і Лисиця. Так я бачу, що помішають дешево нанять, давай їх поштувать. Сам удав з себе п’яного, а їх так загалуиив, що вони й поснули. Тим часом я діло обробив: наняв людей на п’ятдесят десятин по два. карбованці з десятини.

К а л е н и к. Як то господь дає! Я чумачкою заробив все, що маємо. Тепер чумачка нікуди не годиться. Ну, не дай мені

бог такого розумного сина, як ти, що б я робив з дурним Данилом! Усе б пропало, бо до нових звичаїв треба інших, нових людей!.. Благословеніє боже, сказано!

Михайло. Нате ж, тату, задаток за шинки, а оце контракти з десятинщиками.

К а л е н и к. Нехай воно, сину, все у тебе зостається, я ні до чого не буду мішаться; хазяйнуй, як знаєш,— пройшла вже моя пора! Я тепер тільки в церкву ходитиму та буду богу молиться, щоб послав тобі здоров’я та хорошу жінку. Женися, сину, пора вже, тобі тридцять літ, порадуй нас на старість!

Михайло. Двом разом жениться важко. Нехай уже Данилове весілля одгуляємо, а тоді і я вже женюся.

Каленик. А тобі чого^ дожидаться Данила? Він ще молодий.

Михайло. Та у цю ж неділю у нього весілля, хіба ви не знаєте?

К а л е н' и к. Перший раз це чую,!

Михайло. Ая думав, він вас йитав.

Каленик. Та ти не шуткуєш?

Михайло.. Єй-богу, жениться!

Каленик. На кому?

Михайло. На Мар’яні Гайдабурівні... Там така пройда...

Каленик. Та я його так оженю палицею, що він і не стямиться! Та я його дрючком з двору вижену! Диви, молокосос! Старший брат працює, заробляє, а він з книжками в.озиться, і вже жениться забажалося! Нехай навчиться хліб перше зароблять!

Михайло. Поки навчиться зароблять, а роздавать не перестає.

Каленик. Знов що-небудь зробив?

Михайло. Лейба мені зараз казав, що він успів уже поручиться на векселі у Янкеля, за Федора, здається. Тепер хоч і грошей в руках не матиме, то роздавать ніхто не за-бороне, бо як його ти вбережеш, почім дознаєшся, що він ручився? Тілько тоді довідаємось, як прийдуть з ісполнитель-ним листом!..

Каленик. Цього ще недоставало, щоб на документах ручився! Промота усе...

Михайло. Він-на тисячі документів підпише, побачите!

Каленик. Розореніє, розореніє з ним!

Михайло. З молотка все продадуть; на волах, та на коровах, і на всій движимості не написано, чия вона.

Каленик. Ні... Годі, годі! Поки ще я живий, треба рятувать свою працю!

Михайло. Ви, тату, одділіть мене зарані...

К а л е н и к. Не так воно буде!.. Ні! Данилові тепер скіль-ко не дай, однаково на старість буде в наймах. Так краще нехай змолоду побачить, як то важко зароблять,— може, навчиться зберігать зароблену копійку. Як порозумніщає, тоді його хазяїном зробимо, а я тобі усе дощенту по купчій передам,— і завтра ж в город їду.

Михайло. У мене самого душа болить за нього... Часом, дивлячись на нього, аж заплачеш. Нехай бог милує, а- мені здається, що він таки трохи дурний! Де ж, про себе не дбає ані кришки! Може, постаріє, то розуму Набереться!

К а Л е н и к. Дякую милосердному богові, що він мене не обідив під старість... Ти моя надія! Тілько женися, синку.

Михайло. Добре, тату.

ЯВА VII

Входить Данило, бере книгу з полиці.

К а л е н и к. Знову до книжки?

Данило. Хіба я кому заважаю тим, що в зайвий час...

К а л е н и к. Ні, ти мені скажи: що ти цікавого найшов у своїх книгах? Поки читав святе письмо, житіє святих, то воно, звісно, для душі спасеніє; а тепер якісь такі книжки почав читать, що зовсім одурів! По-твоєму, вже не сонце кругом землі ходе, а земля кругом сонця? Ну, то й не дурний же ти?

Данило. Чого ж я, тату, дурний, коли тепер мені це ясно, як божий день, що іменно земля ходе кругом сонця! Від того й зима, весна, літо, осінь, від...

К а л е н и к. Буде вже, буде!.. Сумно й слухать! Зовсім збожеволів. Та'Ки б подумали ті дурні, що книжки пишуть: ну як-таки можна очевидячки людей туманить! Земля крутиться! Та якби вона крутилась, то у нас би й голови позакручувались. Посадив би я того мудрія, що оце видумав, на вирло біля машини, "нехай би він покрутився на однім місці, тоді б побачив!

Данило. Одно біля машини крутиться на однім місті, а друге, така величина, як земля...

К а л е н и к. Годі, годі, годі! Не хочу слухать! Покинь ті книжки та візьмись за діло — може, порозумніщаєш, а то у тебе так закрутилось в голові, що ти скоро й себе самого продаси! Скажи на милость божу, нащо ти знову поручився за Федора?

Данило. У нього п’ятеро дітей, тату.

Каленик. Чим же він віддасть? В яку надію ти роздаєш усе, за всіх ручишся? Що в тебе є? Чим ти одвітиш?

Данило. Федір віддасть.

Каленик. Чим, чим? Дітей попродає! Він так думає про те, щоб віддать, як ти про хазяйство! Федір рад, що дурня знайшов поручителя.-Нехай же жид тепер з тебе править, а я не віддам, годі вже! Через тебе всі в старці підемо... Завтра все імущество передам по купчій -на Михайла, а ти служи, заробляй у нього; порозумніщаєш — тоді тобі він дасть що слід...

Данило. Михайлові я не робітник!.. Поставте на своє хазяйство; багато я не хочу — аби кусок хліба, та женіть мене.

Каленик. Я тебе женю! Робить не вмієш — і вже жениться! Старший брат нехай попереду ожениться, а ти навчися зароблять, бо якби не Михайло, то давно б усе прахом пішло через твоє недбальство!

Данило. Одділіть мене, тату, менше гріха буде. Я так не можу хазяйнувати, як Михайло!..

К а л е н и к. Бо дурний!

Данило (палко). Не великого ж розуму треба для гого, щоб користуватись людським горем і нуждою! Тут треба знать одну свою пельку і, щоб її напхать, не жаліть нікого, забуть совість, бога... усе!.. Нанять за півціни людёй, котрі нуждаються,— хіба це розум? З жидами шинки держать, обпоювать народ і обманювать закон,—■ хіба це розум? Мошенство розумом звете; помилка невелика!.. Немає такого розуму в м^не — то правда ваша!

Михайло. Сам ти мошенник!* Дурн'а твоя голова! Комерцію мошенством звеш! Що ти тямиш, лежачи на печі?

Данило. Плювать мені на твої речі! Не слухайте його, тату, бо він і вас підведе!

Каленик. Не смій мені так говорить на старшого!! По-твойому виходить, щоб усім було добре, а тілько нам щоб було погано! Я з чесності буду пухнуть від голоду, а другі будуть набивати кишені?!

Данило. Нащо ж нам ще кишені набивать? Ми, слава богу, не нуждаємось — у нас доволі є всього! Я хочу жить, як бог велів. Не хочу набивать свої кишені, н'е хочу у других однімать кусок хліба усякими неправдами, бо хто ганяється за багатством, той теряє для нього свою совість!

Каленик. То, по-твойому, і я вже совість потеряв?

Данило. І ви, тату, потеряете її, як слухать станете Михайла.

Михайло. Ти йому образи, а він тобі луб’я!

К а л е н и к. Тьфу! Скілько з тобою не балакай, усе даремно! Бачу, що ти розумний на один бік і чесний через верх, то и живи ж своїм’ розумом! І от моє посліднє слово: не будеш робить, як усі, то ні тріски не давай йому, Михайло! Нехай попробує гіркої!

Данило. То ви думаєте, я буду на нього робить? Не діжде він цього!.. Як не одділите мене та не ожените, то я найду собі дорогу і до чужих людей!

К а л е н и к. Іди, іди! Зділай милость! Світ широкий! Потрусиш злиднями, то й вернешся додому... Як я сказав, то так і буде! Женися собі на кому хочеш, про мене, хоч на московці, що юрбу парубків за собою водить... Мені однаково... Тілько від мене не жди пом'очі!.. Серце моє кровію Обливається, як я подумаю, що з тебе нічого путнього не буде!.. Одумайся! А все книжки наробили... Зовсім одурів парубок!.. Викинь дур з голови, живи, як люде живуть, візьми примір з брата, бо пропадеш, як собака в ярмарку!

Данило. Не пропаду, тату! Гріх вам так гніваться на мене за те, що я по-божому жити хочу.

Михайло. Так ти у монастир ішов би, тобі в ченці прямий шлях!

Данило (палко й сердито). А!!- Знаю я, що ти готов запакувать мене кудд-небудь подальше, хоч би на той світ,— аби самому загарбать власність всю!.. Ти настроїв батька протів мене, тй під.вів усю машину! Хіба не знаю я? За те, що обікрав мене,— розумним всі тебе прославлять, а ти ще й зуби скалить будеш надо мною, щитаючи дурним!.. Мошенник, злодій ти!..

К а л е н и к. Ах ти ж, чортів сину! То ти так старших поважаєш? (Хоче піймать Данила >за чуба.)

Данило (хвата батька за руки). Тату, тату! Не доводьте до гріха!..

К а л е н и к. Геть'з очей моїх! Геть з двору зараз! Щоб я тебе не бачив!..

Михайло (одводить батька). Не гнівайтеся, тату, бо ви заслабнете ще через нього!.. Ходімо відціля, заспокойтесь, тату! (Веде його.)

,К а л е н и к (дуже зворушений)*. Супостат!.. На батька руки підіймаєш! Вигодував па горе собі... Іди з двору, щоб і дух твій тут не пах!.. Іди!

Вийшли.

Данило (один). Як грім упало все на голову мою відразу! А!! Мов залізним обручем хто голову здавив! Немає думки ніякої... Куди ж тепер?.. Усі надії, усі заміри розбилися!.. Я дурний за те, що грабить других не умію... Невже ж мене обманює моє серце?.. Невже правда записана тілько в Євангелії, а між людйми її нема?!

Завіса.

ДІЯ ТРЕТЯ

Убога, але чистенька хата Гайдабурпхн.

ЯВА І

Одарка (загляда у вікно). Одним одну дочку маю, та й та не така, як людські діти. Не слуха, все робе по-св’ойо-му, а з того свого нічого путнього не виходе. Лихо, та й Годі, з нею! Парубки за нею сліпма упадають, а їй тілько б жартувать!.. Отак доковерзуєтьс'я, що після ніхто й не гляне... Аж серце у мене болить, як подумаю, що вона добігається до чого-небудь... І кліпай тоді очим^і перед людьми! Не видко й досі! І куди повіялася — сама не знаю, а вже пора й проти череди йти!.. Пастуха такого ірода найняли, що як прижене череду до села, то вже й не глядить, куди скотина лізе; вигін попід самою Окунівською левадою, у полі чорно — звісно осінь, а в леваді зеленіє ще; тілько не вийдеш проти череди, то гляди й.ускочить худоба в шкоду; а вже Михайло Окунь і батька рідного не помилує — плати штрап! Ні, мабуть, не діждусь, треба замкнуть хату! (Бере замок.) Посидить під призьбою, як прийде.

ЯВА II

Хутко входе М а р’ я її а; біла свита надіта на один рукав.

Скида свиту й кладе на піл.

Одарка. Насилу! І де ти вієшся?

М а р’ я н а. Де була, мамо, там нема! А ви куди зібрались? Дайте мені лишень ключі від комори.

Одарка. Нащо тобі?

Мар’яна. Гість, мамо, прийде!.. Треба хоч сала та огірків дать на закуску! Чого ви дивитесь? Мерщій!

Одарка. Диви, яка багатирка! Вже гостей почала скликать!.. Який там гість?

М а р’ я н а. Михайло Окунь.

Одарка. Ой Мар’яно, Мар’яно! Не по тій дорозі скачеш ти; гляди, щоб часом не спіткнулась!

М а р’ я н а. Мамо, не вигадуйте! Чого не знаєте — то краще мовчіть.

Одарка. Нащо тобі Михайло Окунь здався?.. Ти казала, що Данило буде сватать.

М а р’ я н а. Не журіться! Я знаю, що зн^ю!

Одарка. Гляди, щоб тії Окуні не покололи рук тобі!

Мар’яна. Яв рукавицях,— не. поколють!

Одарка. Здається, двох ти ловиш — не піймаєш ні одного!!

М а р’ я н а. Я не ловлю ні одного, самі під сітку йдуть, як перепели!

Одарка (здвигує плечима). З тобою не зговориш! І в кого ти така вродилась?

Мар’яна. Сама не знаю! Родилась, як усі, а жить навчилась від людей.,.’Та годі вам, мамо: ви спізнитесь до череди!... Давайте лиш ключі.

Одарка (дає ключі). Тьфу! (Виходячи.) Роби як знаєш!'

ЯВА III

Мар’яна (сама). Отак краще: «Роби як знаєш!» Не плюйте,* мамо, не плюйте, бо ви н§ знаєте моїх замірів, а в мене голова кругом іде!.. Михайло хлопця прислав сказать, що він нові плете тенета і ввечері сьогодня принесе... Які ж тенета? Не можу розгадать! Мабуть, дознавсь, що сватать думає мене Данило... Чого ж він хоче? Невже заздрість узяла його?.. Звідкіль же заздрість та? Виходить, сам мене він любить... О, ще не зав’яла моя краса, ще і очі мої блищать і манять парубків — я знаю. Хоч до Данила більш лежить моя душа, та байдуже! Любощі — дурощі! Обійдеться і без любові: кохала я доволі без пуття!.. Тепер мені той буде любий, котрий посвата. Цікаво дуже, які тенета принесе Михайло? Тепер піду в комору, закуску принесу. (Виходить.)

Пусто.

ЯВА IV Входить Данило.

Данило. Нема нікого! Боже, як серце б’ється! Все моє щастя, всі надії тут, у Мар’яни! Одна, на всім світі одна з щирим серцем прихилилася до мене!.. Ти моя утіха, ти моя

й порада. Усміхнешся — і тяжкі думи, що гнітять душу, злетять, мов пташки легкокрилі, і радісно Мені, і ясно стане на душі! Де ж вона?

ЯВА V

Входить Мар’яна, з хлібом і з мискою в руках.

М а р’ я н а. Данило?!!

Данило. Я> чого так крикнула? Не ждала?

Мар’яна. Не ждала, серденько моє! (Набік.) Коли б Михайло зараз не прийшов!

Данило. Я несподівано прийшов і несподіване приніс горе!

М а р’ я н а. Що трапилось таке, Данилочку мій милий?

Данило. Найшлися злії вороги, хотять нас розлучить...

Мар’яна. Які ж там вороги у нас?

Данило. Брат Михайло.

Мар’яна. О, чуло ж моє серце, чуло! Неначе жду чого сьогодня цілий день!.. Що ж він зробив?

Данило. Давно на мене вже він точиїь зуби і так настроїв батька проти мене, що все йому віддать вони рішили, а я повинен стать робітником Михайла!-За це назвав я злодієм його і з батьком посварився... Вони мене прогнали з двору... як стою!

Мар’я н а. Що ж маєш ти робить, мій голубе?

Данило. Мене нічого дома не держить, огидло все! Без тебе ж я не можу жити, моя єдиная утіхо!’Порадь же ти мене.

Мар’яна. Не знаю, що й сказать!.. Мені так тяжко стало на душі, що краще утопиться!

Данило (обніма її). ХУТ> біля тебе, я забуваю горе, і коли слово подаси, що ждать мене ти будеш, я все перенесу: піду у найми, добуду грошей — і через рік найбільш ми поберемся!.. Скажи ж мені, голубонько: чи щиро любиш ти мене, чи будеш ждать? Утіш же хворе мре серце!

Мар’яна (зітхнувши). Ох!! А як забудеш ти мене за рік?

Данило. Ніколи в світі, присягаюсь!

Мар’яна. Вони тобі нічого не дадуть і потім, а ти привик в достатку жить, то й будеш послі нарікать, що через мене нужду терпиш.

Данило. Виходить, мало знаєш ти мене, коли так кажеш?:. Доброї душі, щирого серця, дружини вірної, а не багатства я шукаю! Де кохання, там згода є, там щастя!

Хто задовольняється малим, у кого душа спокійна,— той щасливий, той багатий!.. Хто ж крутиться, як та в окропі муха, і раз у раз турбується, щоб більше де зірвать, ні-* коли той щасливим не буває... Такому чоловікові скілько не дай, йому все мало, він все голоДний!.. Де ж тут щастя?

Мар’яна. О серденько моє!.. Дурна я, мабуть, бо серцем чую, що так би добре жить було, а розумом не вмію розгадать: чи добре буде так, як кажеш.ти!

Данил'о. Слухай, Мар’яно, серце! Чисте серце — найкращий поводар, а розум часто блудить!

Мар’яна. До тебе тягне мене серце, його я слухать буду, і от тобі моя рука, що ждатиму тебе!

Д ани'л о. Тепер щасливий я! Не то, щоб вигнали мене з батьківської хати, нехай би жили з мене тягли, аби моя була Мар’яна, то й під ножем би усміхався! О, як люблю тебе я! (Обніма її.) Серце!

Довгенько стоять обнявшись.

Мар’яна. Куди ж ти підеш?

Данило. На линію піду, у Чорноморію. Там,— я читав і чув від нашого учителя,— багато земель є, і дешево земля, а тілько робітник дорогий. Прийду сюди, поберемось та й вернемося знов туди вже вдвох! І як ми там заживемо чудово!

Мар’я и а. Дай боже! Нехай тобі господь поможе! Коли ж ти йдеш?

Данило. Завтра вранці.

Мар’яна. О, як же скоро! Хоч би ще день пождав! Мені б так хотілося з тобою довше побалакать, посидіть на самоті, а сюди повинні мати прийти скоро,— помішають... Я до тебе, Данилочку, вийду, як мата заснуть... Пожди мене біля млина...

Данило. І справді! Бач, як я забалакавсь... Тепер вже мені легше на душі: розважила мене ти! (Цілує її.) Бувай здорова! Виходь же, зіронько моя!

'Мар’яна. Вийду, вийду!

Данило. Я ждатиму хоч і до світа!

Виходять, Мар’яна його проводжа і зараз вертається; задумується і довго

стоїть мовчки.

ЯВА VI

Мар’яна' (одна). Здавалося мені, що все байдуже, що я Данила не люблю, а тілько так пустую; тепер же бачу,

що не чужий моєму серцю він! Ох!.. Він поїде відціля... І сумно так, і пусто скрізь зробилося, наче зразу всі чужими стали. Здавалося, у серці все вже перетліло і жить йому не доведеться більш... Що ж це? Чудно і радісно прислухаться, як мертве серце ожива! (Задумується і після короткої паузи, стрепенувшись, ніби злякалась.) А Михайло прийде!! Я й забула!.. Не хочу бачить я його, піду куди-небудь... Данило, серце моє! Нащо ж ти покидаєш бідну Мар’яну?.. Заворушилось серце, б’ється дужче!.. До тебе б’ється, а ти йдеш на цілий рік від мене! Що ж це ти, Мар’яно? Знов серця слухаєш?.. Схаменися! Хіба мало воно тебе дурило, водило? Нащо тобі огонь той роздувать, що вже потух? Тепера знову муки хочеш!.. Дурна! Дурна!! Не вір нікому і серцеві не потурай!.. Серце поводар? Сліпий це поводар! Данило серця слуха — куди ж веде його те серце золоте? За тридев’ять земель, у Чорноморію, шукати хліба, а в батька тік тріщить!.. Чудний ти, мій коханий, а ще чудніща я!!! До тебе лину, серцем лину, а жду другого! Так треба, мабуть, коли так робиться!.. О, чому не встрілись раньше ми з тобою, коли ще молода була, коли у серці у моєму не тлів огонь, а полум’я палало, і розум спав, і жить хотілось тілько серцем? Не перетліло б так воно даремне, бо вміло так колись любить, як ти тепер!.. А зараз Михайло прийде... Не знаю, що зроблю... Що зробиться, те й буде...

ЯВА VII Входить Одарка.

Одарка (ще з порога лається). Чи не сто чортів його матері з чередником! Бодай його взяла завійна!

М а р’ я н а. Чого ви, мамо, лаєтесь так дуже?

Одарка. Іди під три чорти! Через тебе пропустила череду, телиця ряба вскочила до Окунів, слинявий Семен заняв в загін, тепер хоче зцупить штрап!

М а р’ я н а. Не сердьтесь, мамо, телицю віддадуть і так.

Одарка. Тепер у полі чорно; настоїться голодна там, в загороді, бідна скотина!

Мар’я н а. Та я зараз піду сама у двір до Окунів і телицю прижену,— заспокойтесь.

Одарка. Тебе пошли, то там і сйдеш! Ходім умісті, а хату замкнем.

М а р’ я н а. Ходім.

Входить Михайло.

Михайло. Добривечір! Чого ви так гукаєте, паніматко, що аж на улиці чуть?

Одарка. Гукав би і ти! Телицю твій слинявий Семен заняв мою.

Михайло. Нехай не ходе на чуже! Тепер платіть карбованця.

Одарка (сердито). Де я тобі у біса його візьму?

Михайло. Про мене, де. хочете. А котру телицю: рябу чи полову?

Одарка. Рябу, щоб тому Семенові в очах рябіло!

Михайло. Гарна теличка, жалко, а прийдеться продать, як не дасте карбованця.

Одарка. За віщо карбованця? Що вона за шкоду тобі зробила?

Михайло. За те, що дуже вибрикує і осовує рови.

Одарка. Який там у чорта рів, коли скотина перелізе?

М а р’ я н а. Та годі, мамо, хіба не бачите, що він дратує вас?

Одарка. Що ж я йому, собака, чи що?

Михайло. Та не сердьтесь! Нате шапку, покажете Семенові, то він віддасть телицю вам, а я у вас поки посидю. Тілько не забудьте там шапку, назад принесіть, а то прийдеться без шапки йти по вулиці, то ще подумають, що в куми звав...

М а р* я н а. Забалакав!.. Та не баріться, мамо!

Михайло. А чого ж спішить? Там у мене Семен такий молодець, а мати ще не Стара... Чого доброго... Ха-ха!

Одарка. Ну вже твій Семен! Стара собака, а такий лайливий та безецний, що з ним і балакать противно. (Виходить.).

М а р’ я н а. Чи не в хазяїна удався?

ЯВА IX

Мар’яна і Михайло.

Михайло. Хіба безецний я? До так здається! З пісними я пісний, з скоромними — скоромний; хто що любить, любить же, звісно, не закажеш! Жиди не люблять сала, і дурні дражнять їх свинячим ухом! А я і сам тоді не їм вже сала, коли приходиться з жидами гендлювать.

М а р’ я н а. То ти, виходить, хилишся, куди віє вітер?

Михайло. То так здається! А я цим способом хилю других, куди мені потрібно.

Мар’яна. То ти хвастаєш тілько, а 9т мене то й не нагнеш! Горілки хочеш?

Михайло. Давай, як є.

Мар’яна подає й палива.

Нащо ж я буду гнуть тебе? Ти і сама нагнешся.

Мар’яна. Ой, ой! Який же подухалий ти! Пий!

Михайло. А ти?

Мар’яна. Ну, будь здоров! (Пригублює, доливає і дає Михайлові.)

Михайло. Хіба ж так п’ють? Диви, ти чарку зноровила.

Мар’яна. Я більш ніколи не пила.

Михайло (п’є). Чого вона така тепла?

Мар’яна. Не знаю.

Михайло. Губами тілько доторкнулась — і степліла горілка. Ну й дівчина! (Хоче обнять її.)

М а р’ я н а (одвертається). Куди?

Михайло. Погріться хочу, бо щось морозить наче!

М а р’ я н а. Як хочеш гріться (налива), то пий ще і сиди смирно, бо я із хати вийду!.. Не по душі мені, що ти до мене бридкі заміри завше маєш.

Михайло. Ой, яка сердита! Недоторка! Мабуть, Данило заказав, щоб піст держала?

Мар’яна. І без Данила я така. Язик не кістка, вертіть ним можна як завгодно, а далі тпр-р-р! Пий!

Михайло. Не хочу, бо ти сердишся.

Мар’яна. Не сердюсь я, єй-богу! Я тілько не люблю, що ти й розмови іншої не маєш: пустуєш, жартуєш і залицяєшся так бридко, неначе я... Ну, годі! ВиПий!

Михайло. Не хочу!

М а р’ я н а. Вольному воля! Кажи: чого прийшов? Які приніс тенета?

Михайло. Ага! Цікаво, не бійсь, знати?

Мар’яна. Байдуже! Обійдеться і так, коли не скажеш... Ти ж хлопця присилав лякать, що ввечері тенета нові принесеш? Покажи свої тенета!

Михайло (набік). Чорт — не дівка! (До Мар’яни.) Ну, годі шуткувать... Будем прямо говорить. Тілько ж не хитруй і ти зо мною, бо я примітю зразу і. пропаде охота сказать про те, за чим прийшов... Ти подала Данилові вже слово?

М а р’ я н а. Подала.

Михайло. А знаєш, що його батько вигнали?

М а р’ я н а. Знаю.

Михайло. І що на мене все імінгє переводять?

М а р’ я н а. Знаю.

Михайло. І тобі все це нічого?

Мар’яна. Байдуже!

Михайло. Тебе нічим вже на злякаєш!.. А що ж ви будете робить?

М а р’ я н а. Данило піде в найми, я буду зароблять і ждатиму його.

Михайло. Довго прийдеться ждать.

М а р’ я н а. А тобі що?

Михайло. Жалко, що ти посивієш в дівках.

М а р’ я н а. Не журись! І рік не пройде, як ми поберемось з Данилом.

Михайло. Дурна!.. А я розумніщою тебе лічив... Чи не краще ж не ждать, не горювать, а хоч завтра йти до мене панувать.

Мар’яна. Татові скажи! Яке велике щастя жить з тобою і буть посміхом для усього села!

Михайло. Хто ж посміє сміятися з моєї жінки?..

Мар’яна. Жінки?..

Обоє мовчать.

Михайло. Кажи: покинеш Данила, підеш за мене?

Мар’яна (лукаво). Гум!.. Побачимо... Сватай!

Михайло. А ти гарбуз даси, щоб посміятися!

Мар’яна. Побачимо!

Михайло (палко). Що ж ти у дурнЯ грать зо мною хочеш, чи як? Коли на те пішло, щоб щиро побалакать, то годі мудрувать! Чи так, чи ні — кажи мені все прямо... Мені вже обридло ходить з зав’язаними очима, пора їх розв’язать, бо в мене й другого немало діла є! Сама подумай,— ти, слава богу, не дурна,— яка користь тобі Данила ждать? Ну, прийде він, і ви поберетесь, та й станете старців плодити, бо я йому не дам нічого,— не задля нього працював! А в мене ти, як пані, будеш жить,— робити є кому!

М а р’ я н а. Ой, душу ж ти виймаєш з мене! Чом раньше не казав* так щиро?

Михайло. Так склалось. Не дурій, бо будеш жалку-. ,вать.

М а р’ я н а. Я слово подала...

Михайло. Слово — дим, контракта в вас немає.

М а р’ я н а. Не серцем ти говориш.

Михайло. Ти думаєш, нема у мене серця? Є! І загорілось більш до тебе, ніж я того хотів!.. Не туши ж його холодними речами, бо прохолоне... Іди, коли я кличу.

Мар’яна. Не можу зараз я сказать нічого... Данило й ти!.. Рідні брати... Данило!.. Ох!.. Голова горить! Дай подумать наодинці... Бо сеоце заболіло зараз, наче міцно хто його перев’язав!..

Михайло. Серце, серце!.. А розум нащо?.. Загнуздай його розумом і поверну туди, де більш користі. Ти не ма" ленька, щоб серцем тілько жить. Дивись на мене: серце до тёбе, а розум звелить йому — поверне в другий бік!.. Повір! Плювать на серце!..

Одарка (кидає у двері шапку). На шапку, бо мені ще треба видоїть корову.

Михайло (у двері). А що, нажартувалися з Семеном?

Одарка (з сіней). Нехай він тобі сказиться!

Михайло (сміється). Удовиці, як молфді дівчата, до жартів ласі!.. Ну, прощай! До завтра. Ждатиму. Чого ж ти голову повісила? Хто найшов, той не сумує. (Обніма Мар'яну за стан.)

Мар’яна (одводить його руку„ тихо). Послі... Послі... Іди, іди, іди!

Михайло. Так завтра? Ну, до завтра! (Виходить.)

ЯВА X

М а р’ я н а (одна). «У мене уи, як пані, будеш жить,— робити є кому!» Здається, так сказав Михайло? І після цього рік ждать Данила!.. Рік!..* Довгий, довгий, як вік! Ох, який довгий,— чого за рік не перебуде?!..А діждусь — роби не розгинаючись... Змарнієш скоро, забудеш любощі; а милий, змучений роботою, вже не пригорне палко, не, обвіє гарячим полум’ям кохання! Усе пройде... Й серце в горі та нужді., умре само зарані, як все вмирає. Для чого ж мучиться тепер я маю?.. Е!.. Дурна голова — засумовала! Об землю всі думки такі! Данило тут ще... Я вільна,... Серце його бажає — лечу до нього, нехай душа попразникує! А там?.. Що буде там, об тім я завтра поміркую. (Хватає свиту і йде; назустріч їй Одарка.)

ЯВА XI

Одарка (в дверях). Куди?

М а р’ я н а. Ніколи, послі скажу! (Вибіга.)

Одарка. Тьфу! І в кого вона така вродилася?!

Завіса.

ДІЯ ЧЕТВЕРТА

Великий курінь над берегом Чорного моря. Рибацький човен; на ньому невід, кодоли. Біля куреня великий казан висить на триногах. Стоять бочки, діжки і перерізи. Шматок невода на палицях сушиться і кінцем своїм з-за куреня виходить наперед кону.

ЯВА І

Як піднімається завіса, десь далеко, чуть, тихесенько співають пісню: «Ой по горі, по горі чабан вівці зганяє». Після першого куплета гурт зачина другий, так само ледве чутно, а за коном поблизу співа жіночий голос

без музики.

Несу воду, несу вод^,

Коромисло гнеться.

Стоїть козак коло воріт, } п Як барвінок, в'ється. ) Два рази

Входить Марта, замислившись, і стає біля куреня, схиливши голову. Тим часом музика приграє до пісні прелюдію.

Марта (співає).

Мету хату, мету сіни Та й задумалася.

Вийшла мати води брати , д

Та и догадалася. / м н

І мати догадалися, і батько догадалися, а Данило не догадується!.. Милий мій, чорнобривий Данилочку, чом же ти не

догадуєшся?

Тече річка невеличка,

Схочу — перескочу.

Віддай мене, моя мати, і п За кого я схочу... ) Два Рази

Віддали б, якби Данило хоч слово сказав. Батько в ньому душі не чує. Що ж мені робить? Невже самій признаться Данилові, що люблю його? Ох, сором який... Самій сказать парубкові: «Я люблю тебе, Данилочку!» Ні, ні, не скажу!.. А чом би й не сказать! Може, й він любить, та соромиться... І я соромлюсь... та так і розійдемось?! Ой, як тяжко розійтись з милим і не знать, чи він любе тебе? Все одно, що в домовину лягти... Соснові дошки тісної домовини не так давлять, не так тяжко в могилі під сирою землею лежати,

як тяжко у серці одинокім носить кохання!.. Сказать йому?’.. Легше буде, хоч і дізнаюсь, що не любить. Скажу, хоч на ухо скажу, щоб і самій не чуть своєї речі, а потім все одно, що буде! Прийшла з хутора иарошне, щоб з ним побачиться, а його нема!.. Рибалки десь далеко співають... Там він, там, мій милий! Завидую його товаришам, що дивляться на нього, що розмовляють з ним!.. Хотіла б вітром буть, щоб обвівать його, щоб подихать йому в лице ласкаво!.. Прийди ж мерщій, Данилочку, сюди, щоб глянула на тебе я і побалакала на самоті... Сьогодня послідній день. Рибалки розійдуться, і він піде... А я? Бідна, бідна я! (Плаче.)

ЯВА II

Входить 3 і н ь к о з ціпом у руках. Побачивши Марту, що плаче, підходить до неї і бере її за руку.

З і н ь к о. Не плач, моя голубко, не плач, дочко!

Марта. Ох, тату! Татку, не гнівайтесь на мене, простіть мені!

З і н ь к о. Бог з тобою, що ж ти зробила такого, що просиш прощенія у мене?.. Догадуюсь я, і стара мати казала мёні, що ти любиш Данила.

Марта. Не кажіть, тату, мені соромно.

З і н ь к о. Чого ж соромиться, моя єдиная? Давно було б тобі сказать. Твоє щастя — наше щастя. Ти в нас одна, не бідні ми, а такого парубка, як Данило, хоч і наймит він, не знайдеш скоро. Чого ж тут думать довго? Я сам його посватаю. Як бог благословить, то й будете щасливі.

Марта (обніма батька і плаче). Тату!

З і н ь к о. Чого, чого ж, дитино моя?.. Ну годі ж, не плач! Чого ж плачеш?

Марта. Не знаю. Мені легко, гарно і ясно на душі зробилось від ваших слів, а сльози Самі ллються. Тату, я побіжу додому, скажу мамі про нашу розмову, розкажу їй, як я люблю дуже Данила, бо мені соромно вам про. це казать.

З і н ь к о. Голубко моя! (Цілує її в голову.) Іди ж додому, та нехай там вечерю варять, щоб, усього було доволі. Сьогодня рибалки розщитуються, то всі будуть вечерять у нас на хуторі.

Марта. Добре* тату! (Хутко виходить.)

ЯВА III

З і н ь к о (один, дивиться довгенько вслід Марті). Дитино моя рідна, дитино моя дорога! Все для твого щастя є у мене: табун коцей, повен загін товару, хліба, дякувать господа милосердного, ке переводиться і в току, і в коморі, не доставало дружини тобі! І сам бог віта над моєю сім’єю! З далекого краю привів до нас парубка, бідного, наймита, з душею і серцем янгола!.. Дякую тобі, милосердний! (Приглядається.) Що вони там, роблять? Здається, ідуть сюди.

За коном співають і наближаються

Та туман яром 7,

Та туман яром,

Мороз долиною,

Та мороз долиною.

Та не по правді Та козаченько Живе з дівчиною,

Та живе з дівчиною!

Що пізно ходить,

Рано виходить,

Важить на другую,

Та важить на другую!

За річкою За бистрою Цигани стоялу,

Та цигани стояли.

А між тими Та циганами Циганка-воріжка,

Та циганка-воріжка.

А до тії Та воріженьки Втоптана доріжка,

Та втоптана доріжка.

ЯВА IV

З посліднім куплетом входять рибалки, молоді і середніх літ. Одягнені всяко: хто в свиті, хто в куртці, хто в чумарці, хто в червоній сорочці навипуск, а зверху демікотоновий піджак, коротший сорочки. Всі веселі.

Всі. А! І хазяїн наш тут, здрастуйте!

1-й рибалка (п'яний, лізе до Зінька цілуваться). Такого хазяїна нема... нема!.. Нігде нема! Я сім літ рибалка, а такого нема... Єй, нема! Дайте я вас поцілую! У руку, у руку! Ви, Зіновій Тарасович... Одно слово... Чого ви смієтесь? Молокососи! Я не то що! Бачить бог! Одно слово... Ех!

Рибалки. Та йди, ляж у курінь, засни!

1-й рибалка. Хіба як? Хіба я п’яний?

Рибалки. Ні, тверезий, тілько спать лягай!

1-й рибалка. Ш-ш!.. Йе ваше діло! )^азяїн, п’яний я?

З і н ь к о. Не то що п’яний, а коли всі кажуть лягать спать, то ляж, Трохиме, послухай товаришів!

1-й рибалка. їх я не послухаю, а вас!.. Вас послухаю... Ви отець!.. (Через сльози.) Дайте руку, я хочу вас у руку поцілувать!.. Сім літ рибалка!..

З і н ь к о. Поцілуємся так,— і лягай спать,,

Цілуються.

1-й рибалка. Я ляжу!.. Мені що? Я ляжу... (Іде в курінь.) Я сім літ рибалка... (Голос зникає у курені.)

З і н ь к о. Де це так?

2-й рибалка. Та були у Вакули в курені: і там сього-' дня рощот.

З і н ь к о. А Данило ж де?

2-й рибалка. Тут земляк його є з Херсонщини, так, либонь, пішов у курінь до Свирида.

З і н ь к о. Так от же що, хлопці: ідіть ви на хутір, там сьогодня попрощаємся, повечеряємо, а завтра й рощот. Слава богу, заробили добре.

Рибалки. Слава богу!

З і н ь к о. А хто сьогодня на варту біля снасті?

2-й рибалка. Данило.

Зінько. Так ми пришлем сюди робітника із хутора на варту, бо без Данила ж не можна — він главний ро-щотчик!

Рибалки. Правда, правда!

Зінько. Ідіть же ви на хутір, а я піду знайду Данила. ( Виходить.)

Рибалки (починають пісню).

Ой із-за гори Та буйний вітер віє8.

Ой там удівонька } Два ц Та пшениченьку сіє. / г

Ой посіявши,

Стала волочити,

А заволочивши, | Дт Стала бога просити. / ґ

Ой уроди, боже,

Та пшениченьку яру

На вдовиних діток | д

Та и на вдовину славу. ) ^ ґ

З послідиім куплетом виходять.

Входить, Данило.

Данило. Слава богу, скінчили риболовлю, і грошей заробив доволі... Рік пройшов, як я з дому. Довго і тяжко минали дні; здавалось, і сонце ставало оддихать на небі, щоб довший день зробить, щоб важче було жить. Довгий рік минув, наблизився день повороту до тебе, моя горличко, і .муки всі, що душу так гнітили, порвались, як гнилі нитки; десь потонули — нема вже їх!.. Душа горить одним бажанням — обнять тебе!.. Серце б’ється від думки одної, коли ж тебе до нього пригорну я, почую, як і твоє заб’ється серце, замру від щастя! Що рік, що два пекельних мук перед тим щастям, перед тією радістю, яку знайду я біля тебе?.. А побравшись, сюди з тобою я вернуся знову, і тут укупці заживем ми тихо, славлячи бога, що нам поміг він пережить всі муки!.. А тут яке роздолля: степ, море і гори синіють оддаля,— мов у намітку, закутані у дим! Чудово! Очей не одірвав би! Здається, Марта сюди йде. Хороша дівчина. Вірною дружиною буде комусь.

ЯВА VI

Входить Марта. Побачивши одного Данила, трохи засоромилась і ніби хотіла зупиниться, а далі, наче з одвагою, підходить.

Данило. Здрастуйте, Марто!

Марта. Чом ти не скажеш мені «здрастуй», а «здрастуйте?»

Данило (усміхається). Ну, здрастуй!

Марта. Будь здоров, з неділею! Чого ж ти зостався — всі. пішли на хутір?

Д.а нило. Сьогодня я на варті. Не можна так покинуть, поки всього ще не прибрали.

Марта. А батька ти не бачив?

Д а н и л о. Ні.

Марта. Вони тебе шукали. (Набік.) Ох! Як серце б’ється! (Помовчавши.) І ти підеш від нас, Данило?

Данило. Піду, а потім я сюди вернуся знову і тут зовсім зостанусь.

Марта (радісно). Вернешся? І тут зостанешся?

Данило. Ти рада! Спасибі тобі, Марто, за твою прихильність до мене. Ти рада, що я зостанусь тут; і я не менше радий! Коли б тілько господь привів, щоб все так сталось, як того моя душа бажає.

Марта. Чого ж твоя душа бажа, скажи мені, Данилочку?

Данило. Ти щира єсть людина; тобі я як сестрі одкрию душу всю свою.

Марта. Як сестрі...

Ля нило. По Христу ми всі брати! У мене дівчина є...

Марта хватається за серце.

її люблю я, душі я в ній не чую, за нею мучусь тут, пропадаю, всі мої думки... Що з тобою, Марто? Боже мій, що з нею?

Марта. Боже мій, він другу любить!..

ЯВА VII Входить 3 і н ь к о.

З і н ь к о. Що з тобою, дитино?

Марта. Тату, тату, він другу любить...

З і н ь к о. Бідна моя дитина, я сам хотів тебе сватать, а вона раньше дозналась про своє горе. Заспокойся, моя дитино, бог милостивий, і ти знайдеш собі пару. Не благословив господь з’єднать з Данилом вас, то його святая воля, я І сам люблю Данила як рідного сина і думав...

Данило. Простіть мене, панотче, я люблю вас як батька і Марту як сестру, а серцю не закажеш...

З і н ь к о. Ходім, дочко, ходім, заспокойся.

Виходять.

Данило (сам). Де ж моє щастя: чи тут, чи там? Там, там, біля Мар’яни!

Завіса.

ДІЯ П’ЯТА

Хата та, що і в першій дії.

ЯВА І

Аблакат і Михайло.

Аблакат. Нічого не можна було, подіять! Вже я і так, і так вертів — не помогло, прийдеться заплатить штрап. Ну, прощай, бо мені ще треба до Харка заїхать. Вони побились з Митрофаном, так іск хоче пред’явить. Спасибі людям, що хоч розквасюють один одному морди,— все ж нашому брату заробіток, а без цього хоч кулаки гризи, таке настало! Бувай здоров! (Вийшов.)

Михайло (сам). Бодай ти вдавився! Тілько десять рублів вимотав, а двісті п’ятдесят все ж5 таки плати! І договор з жидами анахтема такий написала, що тепер нічим жидів не дошкулиш. От тобі й шинки! І так все гарно ішло, поки становий не довідався, а довідався — зараз протокол. Уже ті протоколи у печінках мені сидять. І жиди ж, каторжні, не обійдуться, щоб усе було законно, а безпремінно де-небудь щілину зоставе, а в ту щілину і всунуть зараз протокола — сказано, біля того ходять. Тепер плати. А бодай ти маци не розжував на той рік!

ЯВА III

Входить Мар’яна, одягнена по-празниковому,

Михайло. Куди це ти налагодилася?

М а р’ я н а.. Піду до писарші.

Михайло. Іди ж ти до писарші, та не моргай, зді-лай милость, на писаря.

М а р’ я н а. На таку халеру й глянуть бридко.

Михайло. Еге, халера! Він дума, що ти моргаєш. А на покрову9 як був у нас, то так на тебе задивився, що замість шапки кухоль з водою надів на/голову.

Обоє регочуть.

Мар’яна. Давно такий він роздодора. На тій неділі, як була у них, цигарку в рот вогнем поклав, ігеть чисто спік язик! Все про щось дума.

Смікш>ся.

Михайло. Мар’яно! Поморгай на нього гарненько! Єй-богу, він, замість чорнила, перо вмочатиме в горілку.

М а р’ я н а (регоче і б’є шуткома Михайла в спину). Тебе послухай, то ще справді чоловіка на той світ зажену. (Виходить.)

ЯВА IV

Михайло (один). їй хоч і не наказуй, то моргати буде. А мені байдуже!.. Зате у мене писар у руках. Як треба що,— пошлю Мар’яну, і писар, мов на*вісний, висолопивши язика, летить, куди пошлю. Помага мені багато Мар’яна. З такою жінкою не пропадеш.

Входить Каленик.

Каленик. Там Янкель овес купує. Я казав, як дасть по п’ятдесят копійок за пуд, то продамо.

Михайло. Скілько я вас просив, тату, щоб не мішалися не в своє діло.

Каленик. Та я ж нічого...

Михайло. Нічого! Тепер овес п’ятдесят сім копійок за пуд, а ви он п’ятдесят просили! Де ж Янкель? Каленик. На току.

Михайло. Не мішайтесь! Сидіть собі та їжте готовеньке! (Виходить.)

К а л е и и к. Т^ я ж нічого... І слухать неохоче. Ні за віщо мене має... І жінку підібрав таку, як сам. ОХ, ох, ох!... Отак на старість вскоч!

ЯВА VI

Входить Г о р п и н а.

Г о р п и н а. Ключі позабирала і десь повіялась! їсти хочеться, хоч би кислого молока попоїсти, усе заперто! (Сіда.) Ох!

К а л е н и к, І я їсти хочу...

Мовчать.

Чи нема тут хоч хліба? (Іде до шкапа.) Заперто. (Сіда.) Охо-хо-хо!

Мовчать.

Г о р п и н а. Оце тебе господь наказує за Данила! Каленик. Та хоч мовчи вже, не гризи!

Мовчать.

Постой, стара, ти не сумуй: нехай Данило вернеться, ми знов захазяїнуємо.

Г о р п и н а. Чим же ти будеш хазяїиувать?

Каленик. Як чим?.. Тим...

ЯВА VII

Входить стар ш и н а.

Каленик. А, Митрофан Івановичі Здрастуйте! Чи ще живенькі?

Старшина (хрипло). Та до якого часу...

К а л е н и к. Давно вас я не бачив!.. Зовсім постарів, то вже нікуди й не виходжу, а ви й не йровідаєте нас. Стара, чи нема там чого закусити?

Горпина здвигує плечим.а.

Еге!.. Я й забув, що невістка ключі занесла... Та вона скоро прийде... Сідайте, «що нового?

Старшина. Нема доброго нічого! Там прислали бумагу, щоб з зас зиска.ть за шинки штрапу двісті п’ятдесят карбованців.

К а л е н и к. Отака ловись! За віщо?

Старшина. А ви хіба не знаєте? Це діло тягнеться давно.

К а л е н и к. Уперше чую. Тепер Михаило всі діла веде, то вже до нього й це належить.

Старшина. А він мене послав до вас, казав: шинки ті ваші.

К а л е н и к. Що він, здурів? Я ж усе йому віддав, нема нічого в мене... Оце увесь, як бачите.

Старшина. І в бумазі стоїть іменно з вас штрап.

К а л е н и к. Це диво! Мабуть, помилка.

Старшина. Не знаю.

К а л е н и к. Підождіть, нехай Михайло прийде. Що він вигадує?

Старшина. У бумазі стоїть, що, каже, як не заплате, так у острог на три місяці посадить.

Горпина. Боже ж мій милосердний! То це тебе, старий, ще і в острог засадять! Діждалися честі на старість!.. (Плаче.)

К а л е н и к. Стривай! Не плач! Як-таки можна, щоб я в острог пішов! Коли вже присудили, то заплатимо. Є, слава богу, чим заплатить і більше!

ЯВА VIII Входить Михайло.

К а л е н и к. Бач, що твої шинки наробили!

Михайло. Що ж робить? Тепер уже не поможе — усі станції пройшло, скрізь присудили...

Каленик. А звісно,, нічого більш не зробиш, треба платить! Любиш, каже, кататься — люби і санки возить! Так-то...

Михайло. Де ж його, тату* таку суму візьмеш? Я й так здержався: то на аблаката — тощо!

К а л е н и к. Як де візьмеш? Слава богу, є чим заплатить.

Михайло. Послухайте, тату, мене, що я вам скажу

Каленик. Кажи, ти хазяїн і всьому голова...

Михайло. Будемо так говорить: двісті п’ятдесят карбованців — великі гроші?

Каленик. А звісно, немалі — сума!

Михайло. їх не то в три місяці, а й за три роки, при вашій старості, не заробиш...

Каленик. Де вже там мені заробить?

Михайло. От бачите! (Ласкаво.) Посидьте, таточку, три місяці в острозі — і гроші будуть цілі, це все одно що заробите.

Каленик. Як?! На старість літ в острозі... Чи ти не одурів?!

Старшина. Це так!..

Г о р п и н а. Де твоя совість? Шибенику!.. Я очі тобі видеру із лоба.

Михайло. І чого так репетувать?' Ви тілько розберіть: не однаково ж хіба сидіть, що тут, що в острозі?.. Двісті п’ятдесят карбованців — це сума; самі ви кажете —, не так-то легко її заробить... Не спретчайтесь, тату, посидьте три місяці! А ви, мамо, не турбуйтесь: я буду возить вас до батька щонеділі. І вам, тату, не буде там так скучно, як дома: людей в острозі доволі, а на харчі я вам дам п’ять рублів, та і з дому можна буде возить...

Каленик. Милосердний боже! Ти чуєш? Це син говорить, син, котрому я усе віддав! За що ж мене караєш,

о господи! Одверни від мене гнів твій... Забув ти бога, Михайло! Де ж твоє серце? Щеня більш жалощів має у своїм собачім серці до матері, ніж ти. Подивись на матір, пожалій її, коли не жаль тобі моєї честі!

Михайло. Дивно та чудно! Три місяці посидіть, усього три місяці!.. Та я зимою, як перемолотю хліб, і сам три місяці посидів би з охотою в острозі за двісті п’ятдесят карбованців; то ж сума! Тілько біда, що не з мене, а з вас присудили. Не спретчайтесь, тату, посидьте три місяці в острозі!

ЯВА IX

Входить Данило, з клунком за плечима.

К а л е н и к. О, коли так, то ти не син мені! Будь же ти... Данило. Здрастуйте!

Г о р п и н а (побачила Данила. Крикнула і кинулась йому на шию). Данило! Сину мій рідний!.. Дитино моя!.. Сам бог тебе приніс!

Каленик. Пусти, стара, пусти... Дай я обніму його.

О мій нещасний, о мій дорогий синочку!..

Обоє цілують його і плачуть.

Данило. Що тут таке? Що, матінко, що, татку?.. Мені важко дивиться на вас: такі ви безпомощні, такі ви перелякані, так кинулись до мене! І радісно, і жалібно у мене б’ється серце!.. Розказуйте, розказуйте! (Обніма то батька, то матір.)

Каленик. Присудили штрапу двісті п’ятдесят карбованців.

Данило. За шинки?

Г о р п и н а. Ти угадав! Моє золото! Надія наша! Данило. Так що ж?

Каленик. Михайло грошей не дає, а в нас нема нічого — усе його!

Г о р п и н а. І батька в острог хотять посадить!.. У острог... Старого, сивого, що вигодував вас, до розуму довів!

Данило. Боже мій! У перший раз на віку жалію за грошима!.. У мене є всього сто п’ятдесят рублів, я всі віддам, а решту підождуть!

Старшина. Підождемо. І по закону можна. Каленик і Горпина (обнімають Данила). Дитино наша мила! Пошли тобі, господи, віку і щастя!

Михайло (набік). Тонкосльози!.. Важко було три місяці одсидіть! Прийдеться і своїх сто рублів дать... Ні за цапову душу пропадуть!

Каленик (притуляє голову Данила до своїх грудей). Пробач мені, сину, що я тебе- скривдив!.. Ти через мене набрався доволі горя. (Бере його за голову й цілує в очі.)

Данило (стає навколішки). Благословіть же мене, тату, тепер на шлюб з Мар’яною!..

ЯВА X

Входить М а р’ я н а.

М а р’ я н а (балака ще з порога). Зараз до нас писар з жінкою і псаломщик з пса... Дан...

Данило (почувши голос Мар'яни, кидається до неї). Мар’яна!! (Раптом стає як вкопаний.) Що це з тобою?.. Ти... молодиця?..

Михайло. Вона — моя жінка!

Картина.

Завіса.

1885.

Новочеркаськ

НАЙМИЧКА *


Драма в 5 діях

ДІЄВІ ЛЮДЕ

Василь Микитович Цокуль — 45 літ, багатий хазяїн.

Мелашка — молодиця

Дід — мірошник

Панас — парубок Маруся — дівчина.

Пилип — молодий москаль, гусарин. Аблакат.

Б о р о х — шинкар.

Рухля — його жінка.

Я н к е л ь — їх син, літ 15. Харитина — сирота, наймичка їх.

Парубки, дівчата, молодиці і москалі.

ДІЯ ПЕРША

Сільський вид. Улиця. Збоку шинк.

ЯВА І

Біля самих дверей шинку стоять Харитина й Рухля.

Харитина переклада з свого ^вартуха у хвартух Рухлі курячі яйця.

Рухля (дивиться на яйце против світу). Може, вони нечисті, попорчені?

Харитина. Божилась баба Палажка, що свіжі. На тій неділі тілько знесли кури.

Рухля. Ну, нехай! Тепер же ти побіжи зара‘з до Соломії, візьмеш у неї курку і мірку картоплі — вона мені винна; потім забіжи до баби Горпини — нехай дасть молока зараз від корови. Тілько мерщій, бо панич Сруль як проснеться без тебе, то буде плакать! Чуєш? Не сиди мені там, скоренько справляйся, бо вже нерано, а поки &оди наносиш,

чай поставиш, то й ніч... ще й пелюшки треба постирать,Л діл помазать... Ну, іди, чого стоїш?

Харитина. Загадали увечері. Як же я все разом зроблю? *

Р у х л я. Хіба я кажу разом? Я тобі загадую тілько, бо ти без загаду не зробиш...

Харитина. У чому ж я ту картоплю принесу? У наС нема мішка.

Р у х л я. Нехай дасть у свій мішок, завтра віднесеш.

Харитина. Не поспію я сьогодня всього' зробить, уже вечір...

Рух ля. Ну, не галамагайї Роби, як велю. (Гїішла у шинк.)

ЯВА її

Харитина, а потім Ц о к у л ь і Б о р о х.

Харитина (одна). Отак день у день! Як муха в окропі крутюсь... (Дражне.) «Харитино! Сруль плаче. Хари-тино — Гершка одягни. Харитино — поведи Рівку надвір!..» Не знаєш, до котрого й кинуться, а тут знову: принеси води, біжи туди, біжи сюди!.. Та все швидше, і мушу терпіть... Е, терпи, душа: спасенна будеш! (Пішла.)

Борох і Цокуль.

Ц о куль (дивиться вслід Харитині, набік). Як картинка! (До Бороха.) Проворна у тебе дівчина оця, Харитина... відкіля вона?

Борох. Я й сам не знаю,— сирота.

Цокуль. Гарна дівчина! Я давно збираюсь її переманить до себе.

Борох. Борони боже! Рухля моя буде репетувать на все село. Ну, а що ви скажете за овес? Єй, такової ціни, як ви правите, теперечки нема.

ЦокуЛь. Як нема, то не продам.

Борох. Краще пущай миші з’їдять, ніж бідний человік што-небудь заработае.

Цокуль. І мишам треба що-небудь їсти. А коли вже на те іде, щоб заробить, то чом же и мені більше не заробить? '

Борох. Ви все своє, все шуткуєте,— ой, какой ви! Ні, справді, Василь Микитович, поговорим насурйоз: продайте мені овес і ячмінь, дайте што-небудь заработать.

Цокуль. Купуй!

Борох. Заходьте до мене, ми побалакаєм, ми зойдемся: ви штось-небудь уступите, я чого-небудь прибавлю. ‘

Цоку ль. Не піду я. Там набереться усякої голоти, та .й лізуть у вічі, щоб поставив ‘горілки.

Б о р о х. А чого ми будем сидіть у шинку? Хіба у мене нема кімнати? Заходіте до .Меня, ніхто не буде мішать. (Одчиня двері.) Пожалуйте!

Цоку ль. Ну, добре. А як я в тебе наймичку одіб’ю, то що ти тоді скажеш?

Б о р о х. Ха-ха-ха! Єй-богу, ви веселий человік, усе з шутками... только не шутіть так при Рухлі... Милості просю.

Ц о к у л ь. Без шуток...

Пішли в шинк.

ЯВА III Входить Панас.

Панас (один). І де вона, тварюка, лазить? Цілий день вештається, а тут треба! То до кума залізе, то до московки,— ну й бабій! Був і там, і там — не застав! Сказали, що москалям овес продає, ходив аж до вахмистра, знов сказали: не було. Чорт його знає, де й шукать. А тут хотілось би до вечера справиться, щоб хоч на хвилину до Марусі урваться. П’ятий день не бачив. Коли б; уже, господи, мерщій покрова: візьму у .хазяїна гроші і пошлю старостів... Маруся дума, що я нічого не маю, і я їй нічого не кажу, а як полічу, скілько-то я грошей зажив у хазяїна, то аж повищаю від радощів! Горював, правда; зате ж шістдесят п’ять карбованців як одна копійка мені слідує!.. У Марусі є від покійного батька наділ,, тепер вони його здають, а я сам робитиму!.. Ну й робитиму ж, ну й робитиму ж! Вола запряжи, то впаде, а я не впаду. Одна думка: хазяїном стану'—і я, здається, дужчий вола!.. Коли б тілько вибиться на своє — і вночі буду робить, а на чужому обісіло. Своє!.. На свойому... аж дух радується!..

ЯВА IV

Харитина несе в мішку картоплю і в рука* курку. Панас. О! Здрастуй, Харитинко!

Харитина (до себе). Він радий, що мене бачить; боже, яка ж я щаслива!

Панас. А ти, як та бджола, звідусіль таскаєш мед у жидівський вулик?

Харитина. Свого нема, то приходиться у жидівський. Панас. А так. Добре, що я тебе побачив.

Харитина. Підожди ж мене трошки, я зараз вибіжу. Панас. Та Стривай, мені одно слово: ти не бачила мого хазяїна?

Харитина. Хазяїна?! Так ти хазяїна шукаєш? Панас. Та його ж. «Чого ти так здивувалась? Харитина. Я... ні... Хазяїн твій пішов до Бороха. Панас. Знайшов-таки. (Пішов у шинк.)

Харитина (одна, зітхає). А я, дурна, зраділа, аж затрусилась, думала — мене шукав!.. Сказать би йому... коли ж соромлюсь, а господи, як люблю його!.. Коли б вибрать час — заплющу очі та й скажу. Єй-богу, скажу! Може, й він мене любить, та соромиться... Скажу, єй-богу, скажу. (Пішла в шинк.)

Здалеку чуть: гурт співає і наближається.

Ходім турка воювать \

Свою землю одбирать,'

Гей, горе — не біда,

Свою землю одбирать.

Виїхали на майдан,

Ударили в барабан,

Гей, горе — не біда,

Ударили в барабан!

Виїхали на пісок,

Прощай, мати, на часок!

Гей, горе — не біда,

Прощай, мати, на часок!

Виїхали за ріки,

Прощай, мати, навіки!

Гей, горе — не біда,

Прощай, мати, навіки!

Не плач, мати, не ридай,

Дарма сльози не збавляй,

Гей, горе — не біда,

Дарма сльози не збавляй!

ЯВА V

Харитина виходить з корчми з глечиком, а з другого боку гурт: парубки, москалі, дівчата, молодиці, музика.

Харитина. Боже, як гарно співають, а тут нема часу й послухать. (Пішла).

Тоді, мати, заплачеш,

Як на коню побачиш,

Гей, горе — не біда,

Як. на коню побачиш.

' На черкеському сідлі,

У салдацькім мундері,

Гей, горе — не біда,

У салдацькім мундері.

Гурт, співаючи, іде в корчму з таким рощотом, щоб тюсліднє слово пісні зникло в корчмі. Маруся перебігае кон, за нею біжить Пили п, догани її насередині і придержує.

Маруся. Одчепись!

Пилип. Хіба я чіпляюсь?

М а р у с я. Ба й ні?

Пилип. Геть його, та сюди!

Маруся. На біса ти мені здався?

Пилип. Овва!

Маруся. Пхі!.. Не бачила цяцю! Пусти, кажу, бо кричатиму...

Пилип. Хіба ти дурна? Ну, годі, не пручайся! Побалакаєм ладком.

Маруся. Ні об чім.

Пилип. Не ти б казала, а не я б слухав. Ну, а хто вибіга раз у раз і до конюшень, і до водопою?

Маруся. Коли?

Пилип. Буцім і не знаєш? І вчора, і позавчора, і...

Маруся. Угу!.. Якраз.

Пилип. Так два!

Маруся. То я теля шукала.

Пилип. Тю, яке навіжене теля,— по три дні бідна дівчина шукає.

Маруся. Єй-богу, теля шукала.

Пилип. Та не бреши! Теля? Ха-ха-ха! Ну, а сьогодня, оце зараз, чого ти біля конюшень снувала... (Тулить її.)

Маруся. Так... (Набік.) Отже, допитається!.. (До Пилипа.) Не обнімай мене, бо надворі ще видко,— хто-небудь побаче. (Тихо випручається.)

Пилип. Ну, годі, моє серденько, годі, не пручайся, ходім зо мною погуляємо на прощання.

Маруся (полохливо). Як на прощання?

Пилип (зітхає). Завтра виступаємо в город.

Маруся. Завтра?!

Пилип. А тобі жаль буде мене? Скажи по правді.

Маруся (зітхає). Не знаю...

Пилип. Ходім же хоч погуляємо! Е! Гора з горою не сходиться...

Маруся. А чоловік з чоловіком?

Пилип. Зійдеться! Ходім...

Маруся. Я вийду пізніше, а тепер пусти: треба додому навідаться.

Пилип. Не пустю. Ти не вийдеш, ми поїдемо — і я буду пропадать за тобою.

ЯВА VI З шинку виходе Панас.

Маруся (побачивши його, виривається). Панас!

Пилип. Так що ж, що Панас? Нехай-пущай і Панас ідьоть до нас!

П а н а с. А ти чого причепився до дівчини і силком тягнеш її, наче розбишака?

Пилип. Зась! То моє діло. (Підходить до Марусі.)

Панас (одпиха). Геть!

Пилип (заточився). Ах, ти ж! Я тебя как гетьну, то у тебя і очі стануть рогом.

Панас. Одв’яжися, бо тілько гудзики зостануться, як приймуся.

З корчми на цю суперечку виходить кілька москалів і парубків.

Москаль 1-й. Стой, братці, так не годиться! Ми завтра од’їжджаєм, зачім же свариться!

Панас. Який же чорт його зачіпає, він он причепився до дівчини!

Москаль 2-й. Брось ти ето дело!

Пилип. Да ти хто їй: брат, сват чи батько?

Москаль 1-й. Ну, довольно, мир!

Парубок. Годі тобі, годі!

Москаль 1-й. Іменно — годі! Маладець, Харитон, мири ще ти!

Парубок. А звісно, коли заступається, то має на те якусь причину... Чудной чалавек!..

Панас. Маруся — моя дівчина, коли хочеш знать.

Пилип. Так і бери свою дівчину, я її не з’їв. Ходім, братці, не стоїть зв’язуваться.

Всі. Ходім.

Пішли в шинк.

Маруся.(до Панаса). Ходім і ми до гурту, там музика буде: трохи погуляємо.

Панас. Іди, коли тебе кортить.

Пилип (од дверей). Та що ти його слухаєш, Марусю, хіба він тобі чоловік? Побачиш, як весело буде. (Пішов у шинк.) '

Панас і Маруся.

Панас. Чюго ж стоїш? Іди!

Маруся. Ходім умісті.

Пана с. Іди сама — тебе, видимо, кортить; недурно ж з москалем збіглася на вулиці.

Маруся. Хіба я винна, що він причепився?

Панас. Чом же він ні до кого більш не причепився, а тілько до тебе?

Маруся. Хіба я знаю?

Панас. Слухай,.Марусю! Не грайся з моїм серцем, бо воно не затим так щиро б’ється до тебе! Любиш — люби, а не любиш — не води.

Маруся. Хіба я яка?

Панас. А!! Хто там вас розбере! Чотири-дні тебе не бачив, а на п’ятий з москалем зустрів...

Маруся. Чого ти причепився?.. Москаль та москаль... Я не знаю, що тобі й сказать... я не винувата!

Панас. Ну, годі! Ну, не плач! Кажеш — не винувата, я вже вірю, я заспокоївся... пригорнись же до мене; я так давно тебе не бачив... все ніколи... от, бог дасть, діждемо покрови... Ти якась чудна...

Пилип (підслухував. Вигляда з дверей). Ач, як розпатякався.

Маруся. Ніяк до пам’яті не дійду.

Панас. Серденько моє! (Обніма її). Я вірю тобі, що ти не винувата. Чого ж ти ще турбуєшся? Повеселіщай!.. Ну ж!.. Забалакай же ласкаво своїм дзвіночком-голосочком! Чого ж мовчиш? Може, соромишся, що на вулиці? Так ходім, я тебе одведу додому. (Обняв її.)

Пішли.

ЯВА VIII

Харитина іде з вулиці до шинку, а Пилип виходить з шинку.

Харитина (оглядається). Панас!.. З ким же це він? Либонь, з Марусею... Так і є! Обняв її... (Зітхає.) Так от з ким він гуляє!.. Серце болить, коли подумаєш про свій гіркий талан... Талан!.. А я манила себе надіями, хотіла сама йому признаться, дурна, дурна... Та чи мені ж, наймичці, круглій сироті, пристало думать про щастя? Де там... Не було на молоці — не буде й на сироватці... (Пішла.)

Пилип (присідаючи, вдивляється вслід Панасові і Марусі). Пішли до Марусі! Він плеще, а Маруся мовчить. Вона його не любить, жде тілько, що буде сватать, от і все! Знаю

я... О, якби любила, то не шукала б щодня телятгі! А сьогодня, як я її обняв, то вона ніби й одпихає, а сама ще щільніше тулиться... Піду назирці. Панас тілько від неї, а[ я зараз і заспіваю! Як тілько вискоче Маруся, тоді сміливо наша. Не треба случая пропускать... Як не виграю, то й не програю. (Пішов.)

Харитина (виходе з відрами). Чи до роботи ж мені тепер, коли...

Голос Рухлі: «Та швидше мені! Лізеш як нежива,— Сруль плаче...»

Харитина. А, бодай він тобі луснув! Вже й підошов не чую: так уганяли. (Пішла.)

ЯВА IX

Ц о куль, а потім Бор ох.

Ц о куль (один). Ну й дівчина! А!.. Одберу від жидів Харитину хоч би там як! Прямо квітка... та ще трохи випив,

і з думки не йде... Одберу!..

Б о р о х (виходить). Василь Микитович! Подождітє мене, пожалуста. Я зайду до Федьки — нам вмісті; проводіте меня від собаков.

Ц о к у л ь. Слухай! Уступи мені свою наймичку Харитину.

Б о р о х. Ви знову'за своє. Як же Рухля зостанеться сама з дітьми, га?

Ц о куль. Ти собі візьми бабу Горпину.

Бор ох. А одчого ви не візьмете собі бабу Горпину?

Ц о куль. Та від того, що вона тутешня, а всі тутешні рвуть що не попало: чи молоко, чи масло, чи борошно — усе таскають додому, бо жінка моя другий місяць слаба: хто його вглядить. А Харитина тут чужа, родичів нема, то хоч поки подружок не заведе, красти не буде, а тим часом жінка видужає. От яке діло!

Бор ох. Псс!.. І нашто вам ета рахуба?.. Вона нічого не поніма, вона лінива, без загаду нічого не зробе, вона тілько спать любе.

Ц о к у л ь. О, у мене не буде чспать.

Б о р о х. Оставте ето, просю вас.

Цокуль. Ая тобі кажу, що вона у мене буде служить.

Б о р о х. Ні, не буде.

Цокуль. Та що ж вона, кріпачка ваша, чи як? Я більше заплатю — і піде до мене.

Бор ох. Ну, то я вам скажу насурйоз: вона — бродяга!

Цокуль. А ти ж держиш її, чом же я не можу?

Бор ох. Ми? Ми другово діло... я знаю, де її взяв. Ну, оставте... вам будуть непріятності, бо Рухля її любить,

піднімить гвалт і з досади скажить уряднику, што вона бро-дята... і од вас її візьмуть у острог, тоді ні вам, ні нам.

Цокуль. Ну, стривай! Чого нам свариться? Я Ѵобі дам одступного. Хочеш?

Борох. Одступного?.. Єй-богу, не знаю, што із вами робить... А сколько ви дадітє?

Цокуль. Дам четверть вівса.

Борох. Нам жаль так задешіво уступить.

Харитина несе воду.

Відітє, какая проворная — як куля: і.сюда, і туда! Ви дадітє три четверті, нічого з вами робить. *

Цокуль. А, більш вже пропада! Нехай-вже дві. Борох. Єй, нельзя! Какая дєвушка, на всю округу не знайдеш: умная і проворная.

Харитина виходить з шинку і Яутко іде за хату.

Гляньте! Не, ви гляньте, прямо — куля!..

Цокуль. Так пришли її завтра до мене з квітками, я сам з нею побалакаю, а ти не кажи' їй нічого, не одговорюй!..

Борох. Знаєте, Василь Микитович, ви дайте Рухлі... ну... мішок картоплі... нехай не сердиться.

Цокуль. Та ти не здурів часом?

Борох. За чево здурів? За чево?.. Какая дєвушка... це-це! Як калина!

Харитина несе в’язку соломи у» корчму.

(Борох тихо.) О!.. Ви придивіться, гляньте — какая она кругленькая...

Цокуль. Ходім, бо тут ще хто підслуха,— от когось чорт несе! (Іде.) Ходім!

Борох. Я буду іти з етого боку, а то у Семена зла собака...

Вийшли.

ЯВА X

Пилип і Маруся.

Пилип. Бог з тобою, коли не віриш, а я присягаюсь. Маруся. Ти мене обманеш, а після осмієш, покинеш. Пилип. А я тобі скажу, що у тебе Панас на думці, від того ти й боїшся їхать у город.

Маруся. Я Панаса зовсім не любила... так собі зійшлися, гуляли, думала — поберемось, а тепер...

Пилип. Що?

Маруся. Ти знаєш...

Пилип. Ні, ти скажи Сама.

Маруся (обніма його і цілує). От що! Боже мій, навіщо я тебе побачила і отруїла своє життя?

Пилип. Так кажу ж тобі: переходь у город, там будеш служить, я сам знайду тобі місце на п’ять рублів у місяць. У городі тілько й жить. Зайдеш у чайну — музика гра*, на бур-вар — музика гра, або в тіатер підем, то там такого надивишся, що тут хоч сто літ живи, не побачиш: і на голові ходять,

і колесом крутяться, стрічки з рота тягне, огнем, дихає — прямо очі розбіжаться; а тут що?.. Велике щастя, що за обірванця Панаса підеш замуж: буде кому бить, та й годі!.. Послухай мене. Та через год ти й сама себе не пізнаєш, як надінеш плаття з форшором, а тут унизу клисе... Краля! Одно слово, тоді й старшина тут шапку перед тобою здійме.

Маруся. А мати?

Пили п. Мати тебе хлібом не годує, а я вийду з1 .служби, то прийдемо сюди; тут і поберемося. (Обніма її і цілує.) Так — так? Рішай!

Маруся. Ох! І матері жаль, і за тобою пропаду!

Пилип. Вибирай, хто миліший.

Маруся (обніма його). Не обмани, не одури ж мене, мій лебедику!

Пилип. Ти мене любиш, я тебе люблю, то, виходить, ніякого обману не буде.

В корчмі чуть хряск розбитого горшка.

Що це?

Маруся. Щось розбилось.

Пилип. Ходім мерщій у леваду — там порадимось.

Хутко зникають, обнявшись.

Голос Рухлі: «Ой вей! Молоко, молоко пропало! Ой вей мір, і два яйцу

розбила!»

Голос Харитини: «Та то не я!»

Голос Рухлі: «От тобі, от тобі!» \

Чуть, що б’є в спину, аж гуде.

ЯВА XI

Харитина (вибіга з кор' ни і тіка на другий бік кону). За що ви б’єтеся?

Р у х л я (вискакує з качалкою). За чево, за чево? Подлая хамка! Цілий глечик молока і два яйця розбила, а тобі за етово сказать: «Покорно благодару вам»,— га?

Харитина. То ре я, єй-богу, не я, то панич Сруль...

Рухля. Брешеш! Панич Сруль такое делікатнеє дітю, што єтого не зробить... Іди в хату! Іди, кажу тобі, я тєбя буду колотіть!

Харитина. Не піду, бо ви й так добре мене били... я утічу, куди очі дивляться.

Р у х л я. Я тебя і под землею знайду та у острог засадю,— бродяга ти!! Іди, кажу!

Янкель (вибіга). Мамаша! Ідіть у хату! Там будете кричать сколько влєзіть, а тут будуть люди сміяться... Таково почтенная дама з качалкою драку делает... Пожалуйте, просю вас! (Тягне Рухлю в хату.)

Рухля. Пусти, я буду ейо колотіть, подлую!

Янкель. Образованная дама, колотіть на уліцу! Пс-с! Стидно!

Рухля. За чево ти мене тягнеш? (Рветься.) Пусти, гавару тебе!

Янкель. Мамаша, мамаша, прохолоньте! Просю вас с убєждєнієм. (Силою тягне її в хату.) Чістово скандал с такою горячово мамаша!

Зникли.

ЯВА XII

Харитина (одна). Боже мій, боже! За що ж я так мучусь? Всім чужа, всі чужі, ні до кого прихилиться, ні од кого порадоньки взять,-- де ж мені в світі діться?.. Господи! Пошли ти мені смерть, остогидло мені життя моє осоружнеє, нехай я не буду отак весь вік поневіряться, бо як так жить, то краще отруїть себе, пропасти!!.

Завіса.

ДІЯ ДРУГА

Середина хати Цокуля. Одні двері прямо надвір, другі — збоку, у світлицю.

Хата вбрана наполовину по-міщанськи.

ЯВА І

Цокуль (виходе з світлиці). Біда, та й годі! Жінка слаба, скрізь тебе шарпають, і товку в хаті не знайдеш! А тут ще Харитина цвяшком сидить у голові; що не думаю, а зверну на Харитину,— прямо збожеволів! Так і стоїть перед очима! Хто-небудь рипне, тб вже мені здається — вона... аж затру-сюсь!..

Одчиняються двері.

О!..


Входе Янкель.

Цокуль (до себе). Тьфу! Жида чорт приніс.

Янкель. Здрастуйте.

Цокуль. А що скажеш?

Янкель. Тата прислали, штоб ви дали п’ять четвертей вівса.

Цокуль. Як п’ять? Що він, сказився? Три — договор був.

Янкель. Мамаша не хочет. Тата сварився з мамашою за чего-то довго, а послі мамаша сказалі: як п’ять, то они согласні, і тата послалі мене, штоб так і вам сказать.

Цокуль (набік). Догадався ирод... п’ять четвертей!.. Що ж, не дать?.. Так переманить Харитину?.. Рухля підніме гвалт, бумаги нема, і її потягнуть куди-небудь... Ні, силою нічого не вдієш. Треба дать. (До Янкеля.) А ти сам?

Янкель. Ні, я не сам. з Цокуль (до себе). Так і вона їуті (До Янкеля.) Хто ж там з тобою? Нехай сюди йде.

Янкель. Там коняка з повозкою і з мішками.

Цокуль (до себе). Щоб вона тобі- здохла! (До Янкеля.) А більш нічого батько не казав? ,

Янкель. Казав, што тот чоловек зараз прийде, як ви согласні.

Цокуль. Ну, ходім...

ЯВА III Входять дід і Панас.

Цокуль. Отже сьогодня всі наважились мішать мені, а тут ніколи і вгору глянуть. Чого вам?

Панас. Та я хотів йощитаться завами, бо мені, грошей треба.

Цокуль. Біжи, попереду скажи Петрові, щоб одМіряв для Бороха п’ять четвертей вівса.

Панас (до Янкелй). Ходім, жидку!

• Янкель. Жидку! Який я тобі ж*здку? Я єврей, я хазяйській син, а ти што? Свиня! Наймит...

Панас. Ну-ну! А то як заїду по'потилиці, то на три дні забудеш і хто ти.

Цокуль. Та не зачіпай його.

Панас. Чого ж воно єрепениться? Поки світ сонця, жид буде жидом... Іди!..

Янкель (іде). Я скажу папаше, он будіть жаловаться на мирового.

Панас. І ти дурний, і твій папаша дурний.

Вийшли.

Дід. Завзяте!

Цокуль. Яке коріння, таке й насіння. Бач, як огризається, зараз до мирового.

Дід. Еге.

Цокуль. А зачепи нашого хлопця, то й змовчить.

Дід. Та нашому, хоч і по потилиці дай, то тільки скривиться, а жиденя настовбурчилось, як гиндик...

Цокуль. А що ви, діду, скажете? Кажіть, бо мені нема часу.

Дід. Та треба нові кулаки в колесо вставити, так оце прийшов вам сказать, бо старі пооббивалися, то так і стриба, так і стриба, ще поб’є колесо.

Цокуль. Чом же ви не вставите?

Д і д. Нема у нас сухого дерева.

Цокуль. Так що ж його робить? Треба, у город їхатй...

Дід. Та я назнав гарного грабка у покійного Козуба, треба б нам купить. Я вже питав, так стара хоче за нього п’ять злотих.

Цокуль (сміється). Глядіть, діду, може, ви до Параски залицяєтесь, що знаєте, яке у неї і дерево є?

Дід. Та таки й справді залицяємось, але не знаємо, що з того буде. *

Цокуль. О!

Дід. Та, бачите, наш Панас свата Козубишину дочку Марію, так звав мене ото якось туди, а я й побачив грабок, там же в сінях стоїть. А звісно, що кому, а курці просо.

Цокуль. Так от і купіть...

Дід. То я, як побачив те дерево, зараз і .подумав: добре дерево для кулаків — сухе, як перець,— та й спитав ото, чи не продасть вона його. А вона і каже: «Продам». Її чоловік тож був мірошник, то десь достав, покійний, на кулаки, ну, а тепер нащо воно їй...

Цокуль. Що ж вона — продасть?

Д ід (наче й не чує). То я і питаю: «А скілько ж тобі?» — «Та,— каже,— дайте п’ять злотих». Такого дерева тут нігде не достанеш: там сухе/ як перець,— сказано, для такого діла держав покійний.

Цокуль. Ви б поторгувались, може...

Дід. Його ті каторжні кулаки й на той світ загнали.

Цокуль. Поторгуйтесь, кажу...

Дід (свое). Шестерня, знаєте, зачепила за пояс,—■ не вберігся,— та як почала махать кругом себе, то доти махала, поки й душу з нього вимахала.

Цокуль (трохи голосніше). Може, вона продасть його за півкарбованця?

Дід. Ні, не продасть. Я давав. Шість гривень давав, так не бере. Сказано, чоловік був мірошник, то й вона зна товк. Як не п’ять злотих, то нічого й балакать.

Цокуль. Нате ж вам п’ять злотих та й купіть. (Дає гроші.)

Д і д. Я запряжу коняку, бо тії колоди і вдвох не дотягнеш.

Цокуль. Запряжіть. А<коли ж весілля буде у Панаса?

Д і д. Сьогодня я його розпиляю, а завтра буду робить кулаки,— дерево сухе, добрі будуть кулаки, а то колесо так

і стриба, так і стриба. (Пішов.)

Цокуль (один). Недочува трохи... Так Панас жениться? Погано! Я собі його маю на прикметі, щоб потім посватати його на Харитині, а він жениться... Погано!.. Треба щось придумати... яку-небудь поміху... Яку ж? Погано...

ЯВА IV'

Входить Панас.

Цокуль. Ну що, поїхав жид?

Панас. Поїхав.

Цокуль (до себе). Скоро Харитина буде.

Панас. Там сердите бісове жиденя,— біда! Аж підскакує, аж міниться, як його жидком назвеш.

Цокуль. Нащо тобі гроші, Панасе?

Панас. Та бачите, хазяїн, я зовсім обносився... і...

Цокуль. То тобі, небагато, рублів десять буде?

П а н а с. Е, ні. Я хочу всі гроші взять.

Цокуль. Всі? Що ти? Гроші круглі, розкотяться, а у мене вони цілі лежатимуть.

Панас. Коли ж'діло не таке, щоб десяткою обійтися.

Цокуль. Що ж там?

Панас. По правді треба сказати: я жениться задумав.

Цокуль. Що ти, здурів?

Панас. Хіба всі ті, що женяться, дурні?

Цокуль. Здебільшого. Не совітую тобі, Панасе, спішить. Послужи ще рік, а я тобі таку дівчину висватаю, що на! Хазяїном зроблю. А женишся тепер: у тебе мало, у неї пусто, то цілий вік із злиднів не вилізеш.

Панас. Багата за мене не піде, а ця має хату і батьківський наділ, чого ж1 мені ще треба!

Цокуль. Що ж то за краля?

Панас. Марія Козубівна.

Цокуль. Ха-ха-ха! Найшов хорошулю! Та вона слаба, у неї; либонь, чорна болість, і батько її вмер від чорної болісті.

Панас. Чорна болість?! Зроду вперше чую...

Цокуль. То розпитай людей. Та ще я тобі скажу, що у мене грошей тепер нема більше як двадцять п’ять рублів, а всіх я тобі не віддам, бо й самому треба.

Панас. Як же воно буде?.. Я обіщав... Зділайте милость.

ЯВА V Входить М е л а ш к а.

Мелашка. Іди, Панасе, там тебе баба Параска кличе.

Панас. Параска?! Чого ж це вона?

Мелашка. Не знаю. Я не'вспіла розпитать, бо ніколи, а вона чогось дуже стурбована і плаче.

Панас. Плаче? Що воно за напасть, чи не трапилось чого з Марусею? (Хутко виходе.)

Цокуль. Що ж там таке?

Мелашка. А чорт його зна! Дайте ключі або йдіть самі — треба борошна взять на хліб.

Цокуль (усміхається). Та я ж вчора, здається, давав борошна на хліб?

Мелашка. То ви давали вчинить, а тепер треба замісить.

Цокуль (підходе). Замісить, кажеш?.. Ну, добре, я зараз сам прийду у комору.

Мелашка. Та скоріще, бо перекисне.

Цокуль. Перекисне? О? Ти думаєш, як сама перекисла, то й хліб так скоро перекисне?

Мелашка. А ви почім знаєте, що я перекисла? (Сміється.)

Цокуль. Вже коли кажу, то, виходить, знаю.

Мелашка. То вам так здається від того, що самі вже починаєте пліснявіть...

Цокуль. Ах ти ж, вража бабо! То я запліснявів? Га? Запліснявів?

Мелашка. Ой! Ну вас, пустіть! (Ухиляється.) Ви тілько граться любите: сьогодня до мрне, а завтра до другої, а на нашого брата поговір... (Одходить до дверей і сміється.)

Цокуль. Нащо ж ти порочиш мене? (Знову підходить до неї.) Ти ж сама знаєш, що я ще молодець...

Мелашка. Були молодець, а тепер...

Цокуль. Що? (Хоче зачепить.)

Мелашка (викручується). Молодець против овець!.. Та ну вас, раді, що жінка слаба. Ідіть давайте борошна, бо, єй-богу, тісто перекисне, тоді будете лаять. (Хутко ви-ходить.)

ЯВА VI

Цокуль (один). Бач, уже запліснявів, каже! Бреше. Досадно їй, що до неї одної не залицяюсь... Та нехай їй чорт! Коли й брать гріх,на душу, то хоч за що путнє! От Харитина... А!! Не жаль і гріха прийнять... Ну й красива дівчина, і тілько тим ніхто не заміча, що обшарпана. Треба такого ока, як моє, щоб розгляділо! А нехай лиш я її при-одіну, тоді побачимо, аж роти пороззявляють! І так же до душі вона мені, що й сказать не можна... Багато я їх знав, а тілько це друга така, що як гляну, так аж душно стане! Ще Мотря була така, і як же я її любив, жениться хотів, та батько розрізнили... а вона покрилась; сердешна, і з малою дитиною кудись повіялась... Ох-ох-ох!.. Не моя вина, бо не мбя була воля, а любив я її Дуже. Тепер коли що, то й пристрою: чи заміж віддам, чи так наградю, бо маю силу... Та що ж це Харитини нема? Невже як Рухля не пусте, то ніяким способом від жидів її не видереш?.. І овес забрали... Ні, брешете! Вже коли на те піде, то хоч би сто карбованців коштувало, аблаката найму, а свого докажу!.. Бродяга, каже, а вони й раді, що найшли гамана. А що, як не схоче сама? Ні, того не може бути; хто ж захоче сидіть у хліві, коли в хату кличуть? Треба тілько уміть обійтись: приголубить, не показувать зразу замірів, а та їм... Та що я? Первина?.. Одначе треба подумать, як і що, бо тут її з’їдять. Перша Мелашка приревнує, а потім скаже жінці, а та, сердешна, слаба, то ще гірше заслабне... Треба так зробить, щоб усе було, як то кажуть, шито-крито! Всяке діло можна зробить до ладу, тілько треба попереду узлик зав’язать. Як той Соломон 2 казав: каже, як думаєш шить, попереду вузлик зав’яжи. Мудрі слова — іменно, вузлик! Який же вузлик зав’яжу?.. Скажу, що Харитина хрещениця. Це найкраще — хрещениця! Ще в Оси-коватій 3, скажу, хрестив,— видумаю кого-небудь, а тамошніх людей тут ніхто не знає... Оце буде перший вузлик — хрещениця!..

Входить Харитина.

Цокуль. Вона!

Харитина. Здрастуйте.

Цокуль. Здрастуй.

Харитина. Борох прислали квітки.

Цокуль (бере* квітки). А ти давно у нього служиш?

Харитина. Давно

Цокуль. І тобі не обісіло служити у жидів? Така хороша дівчина... Ти, мабуть, сирота?

Харитина. Сирота.

Цокуль (гладить її по голові). Бідна дитина! Я так і знав: бач, яка обшарпана... Чого ж ти служиш у жидів?

Харитина. Я б рада від них вирватися, та ніхто мене не прийме, бо я не знаю, хто я, відкіля я?.. Рухля так мене раз дуже побила, що я цілий тиждень лежала слаба, а як одужала, хотіла втікать, а мені сказали, що у острог посадять... Так і осталась.

Цокуль. І терпиш, що тебе жидівка б’є?

Харитина. Терплю.

Цокуль. І ніхто за тебе не заступається?

Харитина, Ніхто.

Цокуль. О боже! Сердешна сирітка!

Харитина плаче.

Чого ж ти плачеш? Не плач, голубонько! (Витира їй очі) Не плач, бо й я з тобою заплачу... Хочеш до мене найняться?

Харитина. Я? До вас?

Цокуль. Хочеш?

Харитина (кидається до руки). Дядечку!

Цокуль (не дає руки). Не треба. Так,- виходить, хочеш?

Харитина. О! мій боже, та хоч зараз! Як же я рада... Рада?.. А жиди? Вони розсердяться і запакують у острог...

Цокуль. Вже коли я візьмуся, то жиди не посміють — не бійся, а там, згодом, і бумагу тобі виправлю.

Харитина. Як ви її виправите, коли я не знаю ні,свого прізвища, ні відкіля я? А жиди, мабуть,'знають, бо я змалку була у їх родичів, та не скажуть...

Цокуль. Допитаємось. По ниточці дійдемо до клубочка... (Голубить її.) Тебе залякали, бідненьку.

Харитина. Я не хочу від вас уже одходить... я не піду до жидів... вони мене не пустять, будуть стращать, бить...

Цокуль. Заспокойся, заспокойся! (Цілує її в голову.) Я тебе нікому не дам в обиду.

Харитина. Так я зостанусь у вас?

Цок-уль. Оставайся, оставайся... А у тебе там & одежа яка?

Харитина. Є там кохточка... є сорочка, черевики...

і стрічка є...

Цокуль. Нехай воно жидам зостанеться, я тобі краще справлю. А грошей тобі не слідує?

Харитина. Одвернули всі гроші за телицю.

Цокуль. Як?

Харитина. Телиця упала в яму і залилася, а вони сказали, що я винна, та й одвернули.

До куль. От анахтеми! То ти так, як єсть,— уся .тут?

Харитина. Окрім того, що я вам сказала, нема у мене нічого.

Цокуль. І бога не бояться — так обижать сироту! Ну, годі! Усміхнися ж, моя перепеличко, глянь веселенько!.. Отак... отак. Все в тебе буде. Тільки слухай, Харитино: ти усім кажи, що я твій хрещений батько. Чуєш?

Харитина. Ви мені рідний батько...

Цокуль. Так, отже, знай, що ти моя хрещениця; так і кажи усім, бо люде у добру душу не вірять і зараз почнуть, як собаки, брехать на вітер...

Мелашка (за дверима). Та йдіть-бо- дайте борошна, а то розчина збігає, наказаніє господнє з вами.

Цокуль. Яй забув! Зараз! Пожди ж мене тут. (Пішов.) Не до розчини мені.

ЯВА VIII

Харитина (одна). І Пагіао тут... Боже мій! Панас... (Зітхає). Хоч бачитиму його щодня, і то буде з мене!.. Яке несподіване щастя!.. Так я. не сирота, у мене й батько є?.. Одним один чоловік за все моє життя знайшовся, що забалакав до мене з такою ласкою, з такою прихильністю, що серце моє'бідне розтопилось... Як Же й не батько? Та я не то душу, готова все життя своє йому віддать, постраждать за нього рада! О матуся моя рідная, матуся моя безталанная! Ти страдницею'жила на цім світі, страдницею й померла.‘Ще й тепер бачу твоє замучене блідне лице, бачу тебе мертвою у якійсь корчмі на лаві; ніхто за тобою не плакав, чужа‘ти-всім* була, а я, мала, сиділа в куточку і боялась поворушиться, щоб хто не примітив... Може, за муки твої, мамо; мені господь щастя посилає... Порадуйся ж тепер зо мною, порадуйся! Поблагослови свою дитину на новому місці! Не вмру тепер в корчмі, як ти, безталанная, умерла... Боже милосердний! Прости мене, що я думкою часто рем-ствовала на тебе за свою долю! Тепер я бачу, що й про маленьку кузочку ти дбаєш...

Завіса.

ДІЯ ТРЕТЯ

Подвір’я Цокуля. Ганок справа. Комора і погріб зліва. Ззаду тин, за тином тік.

ЯВА І

Цокуль і аблакат.

Цокуль. Та зайдіть-бо в хату. Ну, на годину.

Аблакат. Ні, єй-богу, нема часу, і не просіть, потому, относітєльно сказать, діло весьма екстренное. Я і так опізнився. Кажіть, яке у вас діло.

Цокуль. Ну та й уперті ж ви! Та, може, зайдете? А яка у мене наливочка є!..

А б л а к а т. Другим разом. ОтносітєльНб указать, я своє наверстаю.

Цокуль. Досадно. Так, бачите, яке у мене діло. Найняв я дівчину.

Аблакат виймає записну книжку.

Харитиною звуть.

Аблакат (записує). Харитина. Ну?

Цокуль. Тільки то й маємо, що Харитина; а хто вона, відкіля і як прозивається,— не знаємо.

Аблакат (записує). Непомнящая. Далі!

Цокуль. Треба документ добуть. .

Аблакат. Трудно. Де ж вона попереду була?

Цокуль. Змалку служила у Манашки Шкроби в городі, він шинк і тепер має біля Землинського, там і мати її умерла.

Аблакат. Мало. (Записує.) Открить званіє і виправить документ.

Цокуль. Вже постарайтесь, Харитон Харитонович, бо без документа держать небезпечно, а за труди не будете обіжені.

Аблакат. Та що там?.. Коням сінця та вівса, жінці — пару гусей, масла, борошенця, возів два топлива, з четверть картоплі, а мені рубликів п’ять .на марки — і доволі, я за великим не ганяюсь! Ну, прощайте, бо ніколи. (Пішов.)

Цокуль. Прощайте.

Цок,уль (сам). Я за великим, каже, не ганяюсь! Гуси, сіно, овес, масло, борошно, топливо, ще й п’ять карбованців — це мало! І так він усе: грошей, правда, мало бере, а як полічить, то воно виходить один чорт; тілько якось здається східніще ^надюму брату дать йому то сим, то тим, а готових грошей жаль. Та коли б виправив документа,

бо я терпіть не можу раз у раз оглядаться, як зацькований вовк. Всі під богом ходимо, часом що трапиться, а тут не знаємо, і хто вона... Закидав їй і так, і так — мовчить. Чи прикидається, чи й справді не розбира? Попробую ще сьогодня... скажу прямо, а коли що, то й налякать можна... Ну, Мелашка, то прямо чортом дише! Не віре, бісова баба, що хрещениця... Дарма, треба і її чим-небудь загодить, щоб не пащекувала. (Пішов у хату.)

ЯВА III Дід і Панас.

Дід. Біжи, сину, скажи, щоб дали мені лом. Та чого ти все журишся? Чи стоїть же Марія того, щоб так убиваться за нею? Та такий молодець десять ще дівчат знайде.

Панас. Який'їх чорт і шукатиме після цього, але не в тім сила...

Д і д. Ну, а в чім же?

Панас. Досада мене їсть! Я любив її, душі в ній не чув, а вона обманила мене, посміялась надо мною.

Дід. Вона гірш посміялась над своєю вродою, ніж над тобою!.. Москаль її покине, бо такі недовго живуть вкурі: як зійшлись, так і розійдуться. І що ж потім? Сором виїсть очі. А згодом, позичивши у сірка очей, хоча і привикне до свого прізвища, та що ж з того? Вір мені, що вона буде плакать не раз, проклинаючи свою долю, бо все її життя попсоване навіки. Мені жаль її, серце болить за такими бідолахами, що через свою необачність гублять себе на весь вік... Нещасна вона, сину, пожалій її...

Панас. О, бодай вона не діждала, щоб я її жалів! Якби бачив, що потопає, то. ще й притокмачив би кляту — нехай тоне!

Дід. Гріх так, сину. Виходить, ти не душу в ній любив, а тіло.

Панас. Е, діду! Не знаю я, де та душа живе, а мабуть, в тілі, бо більше нігде їй буть! Любив же я її увесь, отак як тут стою! А вона?.. Що вона полюбила? Поважилась

на гудзики блискучі. Наш брат замурзаний, як корінь той від дуба чорний, бо в землі копаєшся, а москалик чистенький, у них у кожного гребіночка і дзеркальце! О! Проклята жіноча порода! Вам аби пика гарна, убрання чисте, та щоб фиглі умів робить...

Дід. Це ти спересердя так балакаєш, ще не вгамувався, ще любиш Марію.

Панас. Нехай вона вам пропаде!

Дід. Не кажи так, сину, не кажи. Всі ми грішні. Краще заспокойся, не сумуй; бач, аж почорнів,— мені жаль •тебе!.. Піди ж скажи, щоб дали лома.

ЯВА IV

З ганку виходять Харитина й Мелашка. Харитина одягнена

гарно.

Харитина. Здрастуйте, діду, здрастуй, Панас!

Мелашка. Бачите, яка у нас молода клюшниця?

Дід. А що ж тут дивного? Кому ж більш повірить — звісно, хрещениці. . -

Мелашка. Хрещениця! Ха-ха-ха!

Харитина. Чого вй, тітко, смієтесь?

Мелашка. То вже я знаю. Що ж ти мені забор'ониш сміяться, чи як?

Харитина. Господь з вами, смійтеся собі, хіба я вам бороню! Дивно мені тілько, що ви раз у раз сердитесь на мене, наче я вам стою на перешкоді.

Мелашка. Я? Сердюсь? Ха-ха-ха! Не знала на кого сердиться.,.

Харитина (одмика комору). Що ж, я винна, що мені ключі дали?

Мелашка. Подавись ти ключами своїми.

Харитина. У вас другого й слова нема—тілько «подавись». Гріх вам, тітко.

Мелашка. Мені очей не замажете, ні...

Харитина. Не знаю, що вам і сказать...

Мелашка. Не треба мені нічого казать, я й сама добре знаю.

Харитина. Що ж ви знаєте? Кажіть, я нічого не боюся...

Мелашка. Ти й сама знаєш! Годі вже, давай борошна мерщій!

ПішЛн в комору.

Дід. Злобствує молодиця, що не їй ключі дали... Вона думала теє, а вийшло онеє... (Підходить до комори.) Дайте лиш мені лома — он стоїть.

Мелашка (подає з дверей). Нате. .

Дід (до Панаса■, котрий сидить на колоді замислившись). А мені ця дівчина до душі: така хороша, та смирна, та увічлива...

Панас. Та так і зиркає, де б москаля знайти або інчого прудиуса...

Дід. Та й сердитий же ти! Ну, бог з тобою... Піду ж я до млина. Ще треба камінь накувать. Заходь увечері в млин, побалакаємо.— може, я тебе розважу. Послухаєш мене — легше на душі тобі буде; я, сину, знаю, почому хліб і сіль почім, а ти ще молодий... (Пішов.)

Панас (один). З думки не виходить Маруся. Не маю сили забуть кляту... І злість бере на неї,— здається, убив би, анафему,— і жаль мені її, серце за нею болить... о-о, щоб ти пропала!..

Мелашка (іде з міркою борошна з комори). Чи бачиш, яка принцеса стала?

Панас. Хто?

Мелашка. Хіба ти нічого не помічаєш?

Панас. Та чого тобі тр>еба?

Мелашка. Придивись, як вбрав Харитю, жидівську наймичку!.. Думаєш, вона справді хрещениця?

Панас. А мені яке діло*: може, й хрещениця.

Мелашка. *Ти через свою Марію одурів. Вона з хазяїном живе, єй-богу.

П а н а с. А ти почім знаєш?

Мелашка. Я сама бачила, як вони обнімались, цілувались.

Панас. Так що? Нехай живе.

Мелашка. Як що?.. Хазяйкою зробив, ключі віддаз...

Панас. А тобі заздро?.. Гарні ви "всі.

Мелашка. Заздро? Тю, навісний! Є чому зазіхать.

З комори виходить Харитина й замикає двері, їде. Хрещениця. Ха-ха-ха! Бач, яка пишна! Тьфу. (Іде на ганок.) Ну, супостат, не я буду, щоб тобі не доказала. Як передо мною присягався, що мене одну любе, а тепер клюш-ницю завів. Буде знать хазяйка, буде! Коли б, господи, їй полегшало, випре вона цю хрещеницю, випре!! (Пішла.)

ЯВА V Харитина й Панас.

Харитина. Панасе.

Панас. Ну?

Харитина. І ти на мене сердишся?

Панас. З якої речі?

Харитина. Не знаю, а тілько бачу і серцем чую, що тут всі против.мене вогнем дишуть. Нехай Мелашка, може, їй .заздро, що мене до ключів приставили, а ти чого?

Па,нас. А тобі що до мене? Ти тепер вбрана, як пані, •щаслива...

Харитина. Та серце у мене болить і на душі важко, що всі наче завидують мені, відступаються від імене. От і ти сказав, що я вбрана, як пані, наче тебе пече моя не-пошарпаиа, чиста одежа.

Панас. Вона й тебе буде пекти.

Харитина. Пекти! Що ти кажеш?

Панас. Те, що чуєш...

Харитина. Бач, сердиніся, а я надіялась, що ти порадником моїм будеш.

Панас. Пізно вже.

Харитина. Чого пізно? Господь з тобою... Що ти вигадуєш?

Панас. Та яке мені діло до тебе? Одв’яжись!

Харитина. Не сердься на мене.

Панас. Чого ти лізеш у мою- душу?

Харитина. Ти сердишся на .Марусю, а на мені злість зганяєш!

Панас. Не згадуй її мені! І ти не краща. Терпіть не можу я все жіноче кодло!

Харитина. Чим же я винна? Що ж я тобі зробила? Мені й так важко між чужими, ні до кого слова сказать, один хазяїн...

Панас. Голубить?

Харитина. Як батько, спасибі йому.

Панас. Співай другому. Думаєш, я не знаю? Всі знають.

Харитина'. Що знають, іцо знаєш? Кажи. Кажи хоч ти, не муч мене, бо й Мелашка щось натяка, а я не второпаю...

Панас. У! Свята та божа!

Харитина (набік). Господи, поможи мені, наверци його душу до мене. (До Панаса.) Панасе... я тобі признаюсь...

Панас. Не треба.

Харитина. Не можу більш мовчать, серце моє в’яне, сохне... вислухай мене, просю тебе...

Панас. Та чого ти до мене причепилась?

Харитина. Вислухай! Я хотіла собі смерть заподіяти, а тут хазяїн підвернувся...

Панас. А ти й ожила?..

Харитина. На світ народилась! Гірко мені було у жидів, і я раділа, серцем раділа, що буду тут, де й ти, служить, щоб хоч дивиться на тебе! А тут і щабтя мені усміхнулось,— прости мене, мій боже,— я і землі не чула під собою, коли Марусі Не стало на селі, бо давно вже тебе люблю, мій соколе ясний, і до смерті любитиму, тілько не цурайся мене!

Панас. Любищ? Бреши інчому!.. Я знаю, що ви любите: Маруся гудзики, блискучі полюбила, а ти достатки і гарну одежу!

Харитина. Ні, серденько моє, ні, мій милий, мій любий, я тебе, тебе одного люблю.

Панас. Любиш? А, прокляте насіння! Бач, як спі-ва!.. Одною рукою будеш обнімать мене, а другою — хазяїна?

Харитина. Схаменись! Що ти говориш? Не пороч мене.

Панас. Ха-ха-ха! Не пороч! Хрещениця! Яка та хрещениця? Любовниця хазяйська! Хіба я не знаю?.. Та нехай мене сатана задавить, коли я тепер повірю хоч одній дівчині або жінці!..

Харитина. Панасе, вислухай мене, я тобі всю правду розкажу...

Панас. Що ти мені будеш гріхи свої покутувать — я не піп. (Хоче йти.)

Харитина (придержує його). Постій!

Панас. Геть!.. Не муч мене своїм покаянієм, мою душу й так гробаки точать!

Харитина. Та що ти...

Панас (одпиха її). Одв’яжись! (Хутко пішов.)

Харитина. І не слуха! Боже мій, боже! За що ж він так наругався надо мною?.. Душу мою й серце моє потоптав ногами, оплював і одвернувся!.. (Плаче.)

ЯВА VI

Входить Цокуль і стає на ганку.

Цокуль. Де ж це Харитина? І чого воно мені наче страшно до неї прямо приступить?.. А, дурість! (Побачив Харитину.) Чогось замислилась. (Підхбде до неї.) Харитино!

Харитина (здригнула). Га?

Цокуль. Ти плакала, об чім?

Харитина. Ох!

Цокуль. Що з тобою?

Харитина. Тяжко мені!

Цокуль. Дивно!.. То, може, ти до жидів скучаєш? Іди, я тебе не держу.

Харитина. До жидів?! Нехай бог боронить... Не проганяйте мене, дядечку...

Цокуль. Що ж з тобою? Говори!.. Ну, заспокойся ж, моя ясочко! Ну, ну, годі ж, годі! (Голубить її.) Кажи тов-ком, що трапилось? Не крийся ж передо мною! Бач, який я до тебе щирий! Кажи по правді все, все...

Харитина. Дядечку, голубчику, тілько ви мене жалієте, як батько рідний!.. Простіть же- мені, я так... я нічого... я божевільна... я не знаю сама, що балакаю, не питайте мене.

Цокуль. Ні, так не приходиться. У тебе щось є на душі, нащо ж ти мене обманюєш? Кажи правду.

Харитина. Не можу.

Цокуль. Чом?

Харитина. Стидно.

Цокуль. Чого ж тобі соромиться? Тут нікого нема, кажи.

Харитина. Панас... я з Панасом...

Цокуль. Ну?

Харитина. Я соромлюсь же розказувать...

Цокуль (набік). Угу! Це й добре,— менче клопоту. (До Харитини.) Що ж, він тепер цурається тебе, чи як?

Харитина. Вій каже... що я... з вами живу...

Цокуль. Ревнує? Ха-ха! Ну так що ж? А якби й справді так? Він же від тебе одвертається, він тебе не любе?.. То й плюнь на нього! На біса тобі Панас здався? Люби того, хто тебе любе. (Голубитц її.) А ти знаєш що? Візьми та й полюби мене, на злість йому! А я тебе люблю стократ більше, ніж Панас, я тебе буду жалувать, ти у мене будеш хазяйкою... га? Чого ж голову повісила? Хіба не однаково? Панас від тебе відцурався... -знову, поголоска йде, то хоч заріжся, тобі не повірять. Нехай говорять,— плюнь! Ти бідна дівчина... хто тебе візьме з такою слацрю, а я тебе віддам заміж, дам придане, то й Панас візьме... Ну, повеселішай! Глянь на мене! (Обніма Харитину.) Я давно тебе люблю, щаслива будеш у мене.

Мелашка (яа ганку, набік). Ач, як прилипа! (До Цокуля.) Ідіть у хату, жінка кличе.

Цокуль. Зараз. (До себе.) Ну й бісової пари молодиця! Раз у раз на перешкоді мегіі стає, так і зорить. (До Мелашки.) Чого ж стоїш?

Мела ні к а. Хіба що?

Цокуль. Геть пішла!

Мелашка. Куди ж пак!

Цокуль. Отже, я сьогодня тобі в’язи скрутю.

Мелашка. Чого це ви причепились? Хіба я знала, що у вас тут люба розмова?

Цокуль. Яка люба розмова? ІДо це за речі? (Підсту-па до Мелашки.)

Мелашка (хутко йде в хату). Знаєш добре й сам...

Цокуль (іде за нею). Стривай же, матері твоїй сто чортів, я тебе сьогодня провчу.

ЯВА VII

Харитина (сама). Що ж це зо мною? Спала я, і мені снилося, чи воно й справді так було?.. До пам’яті не дійду, нічого не розберу... Стривай... стривай!.. Що вони... що він мені тут казав?.. Я давно тебе люблю... на злість Панасові полюби мене... щаслива будеш. Так, так... Боже мій! На злість — і щаслива? Так он яке щастя, он яка доля мене голубить, пригортає, одягає?.. А нащо ж ти одігіхнув мене, моє серденько, Панасе мій коханий? Чом же ти серцем своїм не почув, що тебе одного люблю, тебе одного душа моя бажає? Нащо ж одвернувся від мене, покинув мене, безпомошную, на поталу? Що ж мені робить, де шукать порадоньки?.. Не знаю!.. Не знаю!.. Так вимучилась, що ледве стою... у голові пече, наче хто залізо до мозку при-кладає!.. О боже мій, змилуйся надо мною! Невже ж це така у мене доля? А другої, кращої, доброї-—нема?.. Нема! А де ж ти, де? Вернись же до мене, моя пошарпана, знівечена доле, вернись і заспокой мою вимучеду душу.

Завіса.

ДІЯ ЧЕТВЕРТА

Декорація другого акту.

ЯВА І

Цокуль і Мелашка.

Цокуль. Якщо той, то я тобі куплю отаку квітчасту хустку, дорогу, одеську!.. Та що хустку, я...

Мелашка. Нащо мені хустка, не треба мені вашої хустки.

Цокуль (лащиться). Меласю! Ну, не-сердься. Ти думаєш, я тебе обманюю? Єй-богу, ні. Тілько поможи мені

повернуть діло так, щоб Панас її посватав, то побачиш, як тобі буде добре.

Мелашка. Знаю я вас!

Цокуль. Отож-то бо й є. Ти мене знаєш, я тебе знаю...

Мелашка. Як тоді били... Я вам цього і'в вік вічний не забуду.

Цокуль. Чортзна-що нагадала! Раз той чи два, згарячу, дав по потилиці... а зате тепер, я тебе... он як...

Мелашка. Ну, тілько ж обманете — побачите, що я вам нароблю.

Цокуль. Так побалакаєш?

Мелашка. Попробую.

Цокуль. От моя умнидя!

Мелашка. Не поспішайте хвалить; ще хто його знає, що з того буде?

Цокуль. О, я знаю, що коли ти візьмешся за діло, то воно піде як по маслу. Іди ж, поклич Панаса до мене та закинь йому кілько слів. Виручай, чорноброва! (Іде у світлицю.) Ну, вскочив!

ЯВА II

Мелашка (сама). ПЬгіався чортяка! А тепер скаче, як собачка на лапках, та лащиться. Так тобі ,й треба! Наскочив на дурну і боїться, щоб не ославила або сама собі чого не заподіяла. Попереду старців гнав, а тепер закликав на ніч. Зовсім посмирнів. Стривай, наробить вона тобі шелесту. Панаса я покличу, балакай з ним сам, а я мовчатиму — і то доволі з тебе! Мені що? Хоч так, хоч так, а вона тут жити не буде, мені ж цього тілько'й треба! О, ненавидю Харитю і на перехід. Ще й бив мене, ірод, за неї.

ЯВА III Входе Харитина.

X а р и т и н а. Де я їх поділа...

Мелашка. Чого ти шукаєш?.. Не шукай: що з воза впало, то пропало. Хіба я тобі поможу?

Харитина. Може, ви бачили?

Мелашка. Кого?

Харитина. Ключі.

Мелашка. Ха-ха! Почім же я знаю, де ти їх загубила? Може, чи не знає хазяїн?

Харитина (набік). Як гадина, сичить.

Мелашка. Спитать? Чи сюди покликать?..

Харитина. Кого?

Мелашка. Та його ж... ха-ха! Зовсім ошаліла. (Пі-тла.)

Харитина /сама). Потішається надо мнбю, згнущае-ться, радіє і повсякчас ріже мене своїми речами!.. А Панас?.. Боже мій! Мовчить, а гляне — усміхнеться... Здається, якби ніж сюди застромив, не так би боліло, як від його усмішки болить... Тяжко мені, гірко мені, душа болить, а за серце мов' гадина смокче... Здається, й кістки болять, оне-мощіла зовсім...

Входе Цокуль і довго дивиться на Харитину.

Цокуль. От зачепив, уже й не рад! Ходе, як тума, сяде — сидить по часу, мов нежива. (Підходе до Харитина.) Харитино!

Харитина (здригнула). Ох!

Цокуль. Це я. Ну й чого ти така смутна?

Харитина. Не знаю.

Цокуль. Повеселіщай-бо! Глянь на себе,— ти зовсім як нежива: кращу в труну кладуть.

Харитина. О, коли б мені умерти скоріще!

Цокуль. Тілько жалю завдаєш Мені. Ну, скажи, чого ти хочеш, я все зроблю...

Харитина. Нічого мені не треба! Я не можу людям у вічі дивиться, силкуюсь — і не можу... на кого не гляну — всі сміються...

Цокуль. Та то тобі так здається! Люде сміються доти, поки до серця приймаєш їх глум; а ти не приймай, дивися їм усім сміливо в вічі, то зараз перестануть.

Харитина. Не можу, не можу! Пече мене отут, пече, я місця собі не знайду.

Цокуль. Та вже ж не вернеш...

Харитина. Не вернеш!.. Знаю... знаю... ох, знаю!

Цокуль. Ну, заспокойся... я зовсім не так думав... ти сама тоді казала... (Про себе.) От ускочив!

Харитина. І Панас зна, зна і сміється...

Цокуль. Панас?.. Ти тілько повеселішай, б*удь умни-ця... Панас тебе посвата...

Харитина. Посвата? Панас? Ха-ха-ха!

Цокуль (до себе). От навіжена!.. Аж страшно... чи не збожеволіла вона?

Харитина. Пізно... пізно... пізно...

Цокуль. Та що ти вигадуєш? Угамуйся... Не ти перша... Ніколи не пізно, тілько розум треба мать... Ти мене слухай. Я Панаса заспокою, він мені повіре. Нащо ж йому казать про те, що він буде знать потім? А я тебе просватаю за нього, як дочку, дам придане... Єй-богу, не брешу, і все обійдеться добре, побачиш!

Харитина, Ні, я його обманювать не буду, я все йому сама скажу... Йому скажу,' жінці вашій скажу, скажу всім людям — нехай заплюють мене, може, мені легше буде!..

Цокуль. О господи! Харитиночко! Одумайся! З якої ж речі ти будеш страмить так і себе, й мене?

Харитина. Гірш не буде. Я тілько правду скажу.

Цокуль. Хто ж в такім ділі правду каже? Послухай же мене, я тобі добра зичу! Я ж тебе люблю, я ж тебе приголубив, я ж тебе од жйдів узяв обшарпану, а тепер глянь на себе...

Харитина. Я все вам кину під ноги, не треба мені нічого вашого! Воно давить мене — дихать не можу. Я була обшарпана, та зате у вічі сміливо дивилася усім,.а ви дали мені одежу гарну, обморочили, одурили мене, знівечили мене, життя моє отруїли,— спасибі за ласку! Нічого мені од вас тепер не треба!.. Не говоріть до мене: кожне ваше слово отрутою падає на мою душу... (Хутко виходе.)

Цокуль (сам). Постой-бо! От біда!.. Був'я в бувальцях, а такого ще не траплялось... Одна надія на Панаса... Це вона згарячу так балака, а як він посвата, то посоромиться признаться, а там обійдеться... Поколотяться, поко* лотяться та й вгамуються!* Ну, рахуба!

ЯВА IV Входе Панас.

Панас. Мелашка казала, що ви кликали мене.

Цокуль. Та кликав же... Хочу з тобою побалакать. Слухай, Панасе. Ти давно у мене служиш, парубок чесний, працюєш щиро, і я тебе люблю, як рідного.

Панас. Спасибі вам, хазяїн.

Цокуль. Дітей у мене нема, нікому буде й добрим словом згадать... Так я хотів би тебе хазяїном зробить.

Панас. Дай боже вам вік довгий за таку ласку до мене.

Цокуль. Тілько мені треба попереду знать: чи ти вже забув свою Марусю, не тужиш за нею?

Панас. Е, хазяїн, чого люде не забувають?.. Спасибі дідові — настановляли — і я угамувався, та й ніколи за пра-' цею турбоваться.

Цокуль. От і добре! Так от що. Треба тобі жениться.

Панас. А що ж, я не від того, тілько дівчини у мене нема на прикметі.

Цокуль. Я тобі знайшов гарну дівчину, пам’ятаєш, як колись радив?

Панас. Пам’ятаю. А хто ж та дівчина?

Цокуль. Вгадай. Вона тут близько.

Панас. Чи не Харитина?

Цокуль. А ти почім знаєш?

Панас. Та так, догадуюсь.

Цокуль. Може, й сам на неї стріляєш, що одразу відгадав, га? Ну, а що б же ти сказав?

Панас. Дівчина вона гарна, кращої жінки мені б і не треба.

Цокуль (набік). Слава ж тобі господи! (До Панаса.) А як вона тебе любить,, то й сказать не можна: від кохання зовсім змарніла,- як нежива ходить, єй-богу!

Панас. Може, й справді вона мене любить, тілько я не буду її сватать...

Цокуль. Отакої!.. Чого ж так?!

Панас. Недобра слава про неї є.

Цокуль. Е,. хлопче, добру славу не скоро наживеш, а недобра сама прилипне, особливо до бідної сироти.

Панас. Та воно так, тілько як опечешся на молоці, то й холодну воду студиш.

.Цокуль. Яка ж там слава?

Панас. Та бог там з нею, не моє діло; а тілько сватать я її не буду.

Цокуль. Ні, ти повинен сказать, може, вона й справді яка непутня, а я за неї піклуюсь.

Панас. Ні, хазяїн, не скажу,— не приходиться.

Цокуль. То не приходиться ж хобі й порочить її передо мною... Кажи, що там за брехні:, вона — моя* хрещениця.

Панас. А люде кажуть — любовниця..,

Цокуль. О господи! Так он що!.. А щоб їм печінки пухирями взялися, коли це правда! Я її хрестив ще в Оси-коватій, а тут, розпитавшись, і довідався* та й узяв до себе. Одягнув бідну сироту, що поневірялась у жидів, а вони, бач, що вигадали! Покарай їх, господи, за таку неправду до бідної сироти. А господи, а господи, ну* люде!

Панас. Та невже то все брехня?

Цокуль. А ти й тепер не ймеді мені ще віри? Де ж твій був розум, що ти переказам повірив? І не', сором же тобі? За кого ж ти мене маєш, хіба я в бога не вірую, кому ж я зробив яку кривду, скажи, скажи?.. О люде, о недовірки!.. Ну, хочеш, я образ поцілую, я присягну!..

Панас. Я й вірю вам, хазяїн, і не вірю! Ви присягаєтесь, що ця неслава — брехня, а Мелашка божиться, що правда, що сама бачила.

Цокуль. Мелашка?! О, клята брехуха! Нехай же скаже при мені! (В двері.) Мелашко, Мелашко! А іди сюди!.. Побачимо!.. Ач, яка завислива лукава молодиця! Хіба ти не знаєш, яка вона лиха?..

Входе Мелашка.

І ти бога не боїшся?

М е л агш к а. Що там?

Цокуль. Брехні пускать такі про Харитину!

Мелашка. Свят, свят! Нічого я про неї не казала.

Панас. Брешеш! Ти мені казала, що вона живе з хазяїном!

Мелашка. Бреши ти сам, божевільний! Я за ключі, що їй дали, розпалилася, а згарячу, може, й сказала яку дурницю, так мало що не скажеш у серцях — вільно тобі повірить! Я знаю тілько те, що вона тебе, дурного, любить без міри, а ти .слину пускаєш за хвойдою Марусею, та й годі!..

Панас (кидається на Мелашку). Відьма ти проклята! Я вб’ю тебе!

Мелашка (тіка в1 двері). Тю! Навісний!..

Панас. Так он яка правда!.. Прости мене, мій боже! Сам сирота і скривдив так тяжко сироту! Мені соромно й глянути на неї; вона відцурається тепер від мене, як я попереду від неї відцурався!

Цокуль. Та про це не журись! Тілько побалакай з нею приязно, то вона все забуде, бо любить тебе, сам ти знаєш.

Панас. Дай боже! І я її люблю щиро! І\ першому, хто почне поговір пускать, розірву пащеку! Спасибі вам за вашу прихильність до мене. Я з Харитий'ою сьогодня побалакаю, і якщо моє щастя,\то хоч і в неділю до шлюбу.

Цокуль. Нехай тобі бог помагає, а я зарані благословляю.

Панас. Спасибі. (Пішов.) О, лукава людина, як же скривдила бідну дівчину!

ЯВА V

Ц о к у л ь, а потім Мелашка.

Цокуль (один). Одлягло від серця! І то недобрий чоловік, хто з дівчатами зв’язується. Прямо як спутаний ходив! Тепер трохи полегшало. Коли б тілько не здуріла та не призналася,— пропаде вся праця.

Входе Мелашка.

Мелашка. А що, як діло?

Цокуль. Іде, як колеса на мазі!

Мелашка. Дякуйте ж.

Цокуль. Спасибі. О, моя ти куріпочко!, Гляди ж не схиби.

Мелашка. Та я своє зроблю, мовчатиму... а ви?.. Мене обнімаєте, а на других моргаєте...

Цокуль. Не нагадуй вже, годі! То лукавий попутав. Піди ж подивись, що там робиться,— доводь діло до кінця.

Мелашка. Тепер треба їх звести, та я боюся Панаса.

Цокуль. З Панасом нічого балакать, ти Харитину напути...

Мелашка. Глядіть же. (Пішла.)

Цокуль (один). Одної здихаюсь, друга причепиться! Ну, та цю можна н по потилиці заїхать! Ху, аж упрів. Піду хоч одсапну... (Пішов у світлицю.)

ЯВА VI

Входе .Харитина, одягнена, як у першій дії.

Харитина. Скинула одежу, соромом моїм зароблену, і легше мені стало. О моя убогая, полатаная, кривавицею заробленая одежа! Яка ти мені мила тепер! Тілько тебе на-г діла — і порадоньку зараз знайшла. Прощай, багатая осел'е,-прощай!.. Важко мені було жити, та легше було дихати, поки я тебе, багатая оселе, бачила тілько віддаля, а переступила твій поріг — і ти запалила мій покій вогнем пекельної муки! Бодай же і ти понялася вся вогнем... (Кладе ключі на стіл.) Бодай і вас іржа була із’їла раніш, ніж я вас в руки взяла... Прощайте!.. Бог з вами, прощайте! (Ідег)

Мелашка, їй назустріч.

Мелашка. Куди це ти так нарядилась?.. Ми тебе тут просватали, а ти..,

Харитина. Піду звінчаюсь!.. Звінчаюсь!.. Прощайте! (Хутко виходить.)

Мелашка (сама). Стривай!.. Куди ж це вона справді? Чудно. А, чорт її бери, мені однаково, аби з двору. Треба сказать йому. (Іде до світлиці.) Хазяїне, а йдіть сюди!

Входе Цокуль.

ЯВА VII

Цокуль. А чого ти?’

Мелашка. Харитина втікла.

Цокуль. Ну! Куди?

Мелашка. Не знаю. Переодяглась в стару одежу і пішла. Я її питаю: «Куди?»,— а вона, мов несамовита, каже: «Звінчаюсь... звінчаюсь... звінчаюсь...»

Цокуль. Та ти не брешеш?

Мелашка. Побий мене бог! Он і ключі кинула. Цокуль. Еге! Поклич мерщій Панаса.

Мелашка. Чи не до Рухлі знову! (Вийшла.) Цокуль (сам). Що ж та гава, Панас, і досі робив?.. А може, вже балакав і вона призналася йому? Чого доброго! І вродиться ж таке божевільне... А, побила мене лиха година з нею. Коли б чого не наробила! Чогось аж острах мене взяв. Ну що, як вона пішла до Рухлі та почне славить?.. Це так!.. От тобі й титар!.. А, краще б я був осліп на’той час, як ти мені в око запала.

ЯВА VIII Входять Панас і Мелашка.

Цокуль (до Панаса). Ти ще не бачився з Харити-ною?

Панас. Та її ще не було і в хаті.

Мелашка. Вона в коморі переодяглась.

Панас. Де ж вона, що з нею?

Цокуль. Збожеволіла від кохання до тебе, от що!

Панас. Нехай бог боронить! Та де ж вона?..

Цокуль. Утікла. Чи не до Рухлі знов пішла? Біжи хутенько, та побалакай з нею любенько, та заспокой її, та поверни додому.

Панас. Та я її на руках принесу! (Виходить хутко.)

Цокуль (до Мелашки). А ми ходім пошукаємо її по оселі, чи не зачепилась вона за бантину... От нещастя, от нещастя!..

Мелашка. А вам що? Ледачому туди й дорога! Нащо вона вам здалася?.. Хіба я вас не кохаю?..

Цокуль. Та відчепись ти к чорту з коханням: в печінках вже воно у мене сидить.

ЯВА IX Входе аблакат.

Цокуль. Ну, слава богу, що ви приїхали! А я вас жду-жду, не діждуся... Тут мені халепа з цією дівчиною: одно, що бродяга, а друге, здається, збожеволіла... Оце зараз —

одежу покидала, ключі кинула і кудись повіялась; послав шукать її скрізь — боюся, щоб чого не заподіяла. (До Мелаиіки.) Іди *ж мерщій, шукай Харитину...

Мелашка іде.

(Гука вслід.) Забіжи у млин, спитай діда, чи не бачив... (До аблаката.) Що ж? Бумага є?

Аблакат. Та чого ви так збентежені? Заспокойтесь...

Цокуль. Диво! Збентежений!.. Я й сам не знаю, як вам сказать... Наче боюсь чого... Та об цім не будемо балакать; я рад, що хоч ви приїхали; кажіть же, чи дознались, відкіля вона, чи є бумага?

Аблакат. Діло справив, относітєльно сказать, акуратно... Вона ваша землячка, з Осиковатої...

.Цокуль. Як?

Аблакат. Да так, з Осиковатої, ви повинні знать її матір.

Цокуль. Чия ж вона?

Аблакат. Насилу добився метрики... від того й забарився... Манашка тілько й знав, що з Осиковатої і що матір її звали Мотрею...

Цокуль. Мотрею?

Аблакат. Мотря, покритка.,, жила у баби Сичихи, в город прийшла з маленькою дитиною, сама умерла, а дівчинка виросла у Манашки,— оце ж вона й є, Харитина... от і метрика. Та що з вами?

Цокуль (опускається на лаву). Мотрина... Мотрина... Боже! Змилуйся...

Абл ака{т. Заспокойтесь, относітєльно сказать, вику-шайте води. (Подає).

Цокуль. О господи! (Падає навколішки.) Аж ось коли ти покарав мене за моє лукавство, за мій гріх великий, тяжко покарав! (Б’є себе в груди-.) Душогуб!.. Душогуб!.. Нема мені місця на землі, і земля не прийме мого тіла, кістки мої викине... Покарай же мене, господи, тяжче покарай, на душі, на тілі, тілько прости, прости мене! (Ридає).

Аблакат. От так і проізшествіє!

Завіса.

ДІЯ П’ЯТА

Гребля. Млин водяний.

ЯВА І

Д і д $иходе з млина.

Д і д. Нахмурило, мабуть, дощ буде. Води, слава богу, доволі, а як лине, то ще прибавиться. Треба буде на яловім опусті заставки піднять, якщо великий дощ піде.

За коном чуть гомін і регіт.

Яке виробляють! Сказано — кров гра. Згадаєш своє — те ж було! Давно, а здається — вчора.

За коном співає гурт.

Он як затинають! (Пішов у млин.)

Ой на горі, на горі,4 На батьковім полі,

При знакомім табуні Гуляв кінь на волі.

Спіймав козак коника,

Загнуздав гнуздою,

Сунув ногу в стремено —

Лети, кінь, стрілою!

Біжи, біжи, мій коню,

Високо несися,

Під милої ворота Ста*нь, остановися!

Стань, остановися Та вдарсь копитами,

Чи не вийде дівчина З чорними бровами?

Ой не вийшла дівчина,

Тілько її мати:

«Здоров, здоров, козаче!

А прошу до хати».

ЯВА II

При послідиім куплеті входить Харитина.

Харитина (одна). Співають... їм радісно... вс^ри щасливі! Нехай' співають... їм і місяць, і зорі усміхаються з ясного неба, а від мене місяць і зорі ховаються в хмару: їм стидно дивиться на мене, соромляться!.. Як сумно стало надворі, всі замовкли, не співають, і вітер затих, наче й він прислухається, що я, грішна, буду говорить... А тут? Холодно! І серце б’ється якось боязко, неначе замира... Тяжко! Ненавидить мене моє життя, од малку до цього часу ненавидить, а я? Все-таки силкуюсь жить... хочеться жить. Сонечко засвіте, пригріє своїм теплом увесь божий мир, і ти в тому теплі, як кузочка червона, весняна, грієшся, і жить хочеться! Пташки щебечуть, слухаєш — заніміє горе, зайдеш зневагу, жить хочеться! О боже! Милого побачу — серце заб’ється, і знов би жить хотілось; а милий з усміхом, з презирством гляне, вийме з грудей серце, напоїть тим поглядом, як отрутою,— і мука їсть, точить, і я тану, як сціг у хаті, як крига у весняній воді. О Панасе! Ти, як зірочка далекая, світив мені і манив до себе; а я прийшла до тебе; і ти відцуравсь, а той наругався, і я не смію тобі в очі глянуть, а люблю, люблю тебе дужче, ніж перше! Люблю і не смію в очі глянуть!.. І ніхто не порадить, ніхто не пожаліє, всі тілько сміються... І заховаться нікуди... О, яка мука, яка мука!! А, піду знов туди, до Рухлі!.. До Рухлі?.. Чого?.. Щоб знов у шинку з жидами (здригнула)... а може, й з дитиною і умерти там, як мати умерла... і зоставить таку ж, як я, безталанную дитину, щоб вона знов так само, як і я, поневірялася?.. Ні... Краще смерть, тепер, зараз!.. О мамо, мамо! Чи бачиш ти, як я мучусь, чи чуєш ти, як стогне моя душа? Нащо ж ти мене породила, чом ти мене манеиькою не втопила, а покинула поневіряться між чужими людьми?.. Прилинь же тепер до мене з того світу, дай порадоньку і візьми мерщій до себе замучене дитя своє, а ти, милий боже, прости, прости мене і за гріх мій дай муки на тім світі, я перетерплю їх там, а тут не маю більше сили!.. Не маю!! Прощай, Панасе!.. (Іде.)

ЯВА III Панас іде хутко.

Панас. Харитино!

Харитина (набік). Боже мій! Панас.

Панас. Куди це ти зібралась? Мандрьоха! Харитина (про себе). Що йому сказать? Уся тремтю. Панас. Що це тобі на д^мку спало? Ходім додому. Харитина (гірко). Додому?! Нема у мене дому... не піду.

Панас. Чортзна-що вигадуєш, чом не підеш?* Харитина. Не згнущайся надо мною...

Панас. НІ, Харитинко, я не згнущаюсь; мені весело на душі. Повеселіщай-бо ’й ти, та ходім додому, бо там батько турбуються, що ти пішла, не сказавши ні слова. Ходім!

Харитина. Батько?.. Не піду я...

Панас. Ач, яка уперта* То я повеДу тебе силою, понесу на руках! А що ти тепер скажеш, га?

Харитина (усміхається). За всі муки — хвилина щастя! Ти балакаєш зо мною так щиро і приязно, що я мов знову нарождаюсь!

Панас. Ага! А як тобі ще дещо скажу, то ти зовсім оживеш. (Дивиться їй у вічі.) Я тебе люблю... я тебе буду сватать; підеш за мене?.. Ну, що ти скажеш?

Харитина. Ти глузуєш?.. Гріх тобі...

Панас.. Єй-богу, я правду кажу. Вдар же лихом об землю, забудь, що я уразив тебе, прости! Тоді я був сам не свій і повірив переказам, а тепер переконався, що все то брехні, і щиро до тебе прихиляюсь! Чого ж ти не радієш зо мною разом? Серце моє, Харитинко, прости, я тебе люблю!.. Ну ж бо, повеселій! А в цю неділю, коли згодишся,— і до шлюбу, та й будемо жити, як в раю...

Харитина. Так от коли, лукава доле, ти повернула своє страшне лице до мене! О, яка ж я нещасна!.. Мати божа, дай*сили говорить! Панасе... серце моє!.. Я тебе любила, і люблю, і перед тобою гріх свій покутую, обманювать тебе не буду. Тяжко вимовить!.. Слухай: була брехня, а ти прийняв за правду, повірив і одіпхнув мене; тепер правдою те стало, що тоді було брехнею..

Панас. Як?! Так він обманював мене! Зговорились... хотів насміяться!.. А як присягався... О пекельна душа!.. Та ні, ти нарошне... ти шуткуєЛі... хочеш помститься, потішиться надо мною тепер, коли і я тебе полюбив?.. Харитинко! Не муч мене! Еге, ти пошуткувала? Скажи, що пошут-кувала...

Харитина. Ох, правду, правду сказала!!

Панас. Боже мій, боже! Яким же тяжким каменем твоя правда падає на моє бідне серце!.. Воно тілько що стало оживать — і знов завмирає! Що ж ти наробила? Нащо ж ти себе занапастила?..

Харитина. Прости мене, прости!

Панас. Нехай тебе господь простить... не судилась ти мені...

Харитина. Не судилась?.. Така моя доля! (Кидає-ться йому на шию, обніма і цілує його.) Прощай! (Хутко пішла.)

Панас (один). Вона мене любить! І як мучиться, сердешна, тіка, не може жити у такім багні, душа у неї чиста! Вона не винувата... Боже, ти один бачиш, як мені жаль її, як у мене серце болить за нею... Куди ж вона дінеться?.. Знов до жидів? І Марусю нагадав, і ту жаль, ох, як жаль!.. О, будьте ж ви прокляті, всі баламути! Звірі ви, а не люде! Ви зводите із розуму дівчат собі на потіху, а їм на погибель! Кипить, лютує моє серце, а я дивлюсь, мучусь, жалію, стогну, та й більш нічого! А що ж я можу зробить?.. Та напути ж мене, господи, що мені робить!.. Невже я праведник такий, що одвертаюся від неї?.. Ми нещасливі обоє, ми сироти, наймити, хто нас пожаліє?.. Подам же руку їй, складем два безталання докупи, і господь пошле нам талан, виплаканий гіркими сльозами!.. О, як гарно робиться на серці, і сльози на очах... Це ти, господи, керуєш моїм серцем! Вволю ж твою волю, піду за нею і своїми сльозами обмию її. Нехай наші сльози змішаються і вкупі важким камінням ляжуть на душі ситих розпутних катів. (Іде.)

За коном чуть гомін: «Тікай! Тікай! Ага-ага-ага! Тю!»

Панас (стає). Що воно?

ЯВА V

Виходе дід з млина, а через греблю хутко переходять парубок

з дівчиною.

Дівчина. 'Ходім мерщій!

Дід. Чого ри репетували там?

Парубок. Відьму бачили.

Дівчина. Ох, як страшно!..

Панас. Де?

Парубок. Та я не бачив, а хлопці бачили. Над ковбанею стояла, біля ялового опуста. Охрім наблизився аж до неї, а вона в воду й шубовснула, а ми всі врозтіч. Каже, що на Харитину жидівську здається.

Панас. Харитина? Боже мій! То ж вона й є, ходім мерщій рятувать! (Біжить і гукає за коном.) Хлопці, сюди! Рятуйте!

Д і д. Ото нещастя! Треба каната їм дать, а то вони й самі там потопляться. (Пішов у млин.)

Дівчина. Чи йти, чи не йти? І страшно, і цікаво. Постою тут. Чого ж це вона утопилась? Невже то правда, що люде казали?

Входе Мелашка.

Мелашка. Що тут за гвалт?

За коном голоси: «Держи! Поясам держи!»

Дівчина. Чуєте?

Мелашка. Та чую. Що воно?

Дівчина. Харитина, кажуть, утопилась; побігли хлопці рятувать.

Мелашка. Де?

Дівчина. З ялового опусту скочила у ковбаню. Мелашка. Це так, це так! Побіжу ж я, скажу. (Побігла.)

За коном голоси: «Тягни, тягни сюди, до палі!»

Дід (з канатом). На, дівчино, біжи туди мерщій, подай каната, а то я поки додибаю старими ногами...

Дівчина (бере). Я боюся, діду!

Дід. От дурна! Я слідком буду йти за тобою. Дівчина. Та он вони йдуть сюди.

ЯВА VI

Панас несе на руках Харитину, за ним ідуть хлопці й дівчата.

Панас (кладе на землю Харитину і дивиться на неї). Як рибонька тая в’яла...

Д і д. Гірка ж твоя була доля, нещаслива дівчино, коли ти, як ягідка молодая, сама собі смерть заподіяла. (Тихо плаче.)

Всі журливо схилили голови, дехто витирає сльози.

Цокуль (вбігає). Де вона, де? Вирятували?

Д і д. Нежива.

Цокуль (дивиться на труп, ламаючи руки). Боже праведний!.. Люде добрі! Закопайте мене живого в землю, убийте мене камінням, дрючками, бо я не варт собаки! Знайте, всі знайте, що я цій дівчині батько, батько і душогуб — це я її втопив. Беріть мене, в’яжіть, плюйте на мене, ведіть мене на суд,— я розкажу там, який я грішник великий! (Пада на коліна перед трупом.) Дочко... дочко!.. Дитино моя... Нема у мене сліз, запеклися, кровію запеклися на серці нечистім: не можу виплакать кривавими свого гріха! (Схиляється до ніг Харитини.) Муки, муки дайте мені! Тяжкої муки, щоб я спокутував свій гріх!..

Панас (стає навколішки і цілує Харитину). Прости мені, страднице, прости!.. (Ридає, схилившись на труп.) І я винен перед тобою...

Завіса.

1885.

Новочеркаськ

ТЕЛЕГРАМ

Канал с обзорами, анонсами новинок и книжными подборками

Книжный Вестник

Бот для удобного поиска книг (если не нашлось на сайте)

Поиск книг

Свежие любовные романы в удобных форматах

Любовные романы

Детективы и триллеры, все новинки

Детективы

Фантастика и фэнтези, все новинки

Фантастика

Отборные классические книги

Классика
ВКОНТАКТЕ

Цитаты, афоризмы, стихи, книжные подборки, обсуждения и многое другое

Книжный Вестник
БИБЛИОТЕКИ

Библиотека с любовными романами, которая наверняка придётся по вкусу женской части аудитории

Любовные романы

Библиотека с фантастикой и фэнтези, а также смежных жанров

Фантастика

Самые популярные книги в формате фб2

Топ фб2 книги