Дрозофіла над томом Канта [Роман]

Між подвійним склом вони лежать уже не знати скільки років, мабуть, вікно не розкручували давненько й не мили всередині, як це щороку робила моя мати у своїй квартирі. Я завжди їй допомагав: мокрою ганчіркою повільно згрібав маленькі трупики, а потім ретельно мив внутрішню поверхню віконної рами від пилу. Цей простір між двома прозорими скляними оболонками — єдине місце, де нема часу й життя. Назовні, — де проспект, — постійний шум і різноманітні звуки, від різкого скрипу автомобільних гальм до світанкового дзвону птахів, а тут — у кімнаті, — лише шурхотіння сторінок або голоси дикторів новин із телевізора. Коли дивлюся на своє вікно, усміхаюся: від великого світу мене відокремлює лише мертвий простір із нерухомими тільцями мух, великих і малих, геть висохлих і посірілих, які спокійно лежать на пожовклій і полущеній колись свіжо-білій поверхні, — й згадую тебе. Коли ти до мене приїхала, то жахнулася від мого занедбаного побуту, а потім засміялася:

— Чоловіки без жінок поволі перетворюються на свиней!

— Чому?

— Поглянь сюди, — ти показала пальцем на внутрішній простір вікна між шибами, де лежать здохлі мухи, здохлі ще за попередньої власниці квартири, гидко скривилася й попросила до наступного свого приїзду розкрутити вікно і ретельно вимити зсередини. — Тут роботи — непочатий край. А якщо я кудись зникну? Ти ж пропадеш.

— Куди це ти маєш зникати? Нікуди ти не зникнеш!

Ти мовчки усміхнулася й вже ніби про себе задумано додала:

— Не переживай, я замість себе пришлю іншу. А тепер, — раптом знову пожвавилася ти, — щоб до наступного мого приїзду було чисто. Ок?

Ок. Але наступного приїзду так і не було, тому мені нічого не залишається, як дивитися на трупики мух і лише думати про тебе.

Що я можу сказати? Думати про тебе перетворилося у стабільну, навіть по-армійському дисципліновану звичку; інколи мені здається, що саме таким чином народжуються нав’язливі ідеї. Навряд чи я психічно хворий, хоча й психічно здоровим себе не назву. Можливо, я думаю про тебе, бо не маю чим зайнятися. Мене підбивають писати статті, брошури, методики з викладання мого курсу, виступати на конференціях і круглих столах, планувати тему докторської дисертації, бо кафедра «потребує перспективних професорів», оскільки старі через рік-другий-третій зовсім здитиніють, повимирають, мене постійно заохочують дописувати до газет і журналів, вести публічний і активний спосіб життя, утверджувати свій авторитет серед інших авторитетів, але, йопсель-мопсель, мене все це зовсім не цікавить і я мало цьому вділяю увагу, хоча й не відмежовуюся.

В мене є інше приємне заняття: думати про тебе. Коли я спостерігаю з вікна за випадковими людьми, які йдуть на тролейбусну зупинку, щоб зникнути з мого поля зору в громадському транспорті, коли під час лекції, зробивши незначну паузу, вдивляюся в очі студентів — глузливі, іронічні, зацікавлені, почервонілі від пиятик чи безсоння (хоча студенти всіляко намагаються показувати, що слухають мій предмет), коли снідаю на своїй маленькій кухні з пожовклою керамічною плиткою на стінах, гортаючи роздруківку чергової статті, «скачаної» з мережі, коли читаю книгу на дивані, з нетерпінням очікуючи, щоб обізвався телефон і я почув приємний голос давнього приятеля чи інший, коли голюся, замислено оглядаючи своє худе обличчя… — думаю про тебе. Уявляю твоє спокійне лице, повненькі живі губи та по-дитячому чисті сині оченята, в які дивишся і, ніби під впливом гіпнозу, не можеш відвести погляд. У такі миті стає особливо боляче, бо я відчуваю свою ліниву, трішки елегійну й ніби притуплену сонливість, яка прийшла на місце порожнечі, залишеною тобою.

На незначну мить моєю розрадою може стати музика або ж телебачення, якщо показують притомний фільм притомного режисера, бажано — минулих добрих часів. Музики вистачає ненадовго, бо вона нав’язує власний настрій, особливо гучна, гуркітлива та динамічна, від якої одразу стомлююся. Спершу я слухав усе молодіжне, навмисне розпитуючи у знайомих тінейджерів і студентів, що їм подобається, але вся ця урбаністика, музична мішанина, нелінійні та атональні експерименти настільки втомили, що я вдарився в іншу крайність — і зациклився на класичних композиторах. Від Генделя я ставав безвольним і спустошеним, ніби гумовий спущений матрац, від Скрябіна почувався розладнаним, як старий, потрісканий рояль, а коли щовечора слухав Бетховена, то постійно хотілося плакати. Я вмикав на комп’ютері Symphony № 7 in А і залюбки плакав: просто так, без причини, не розуміючи чому й навіщо. Звісно, це відбувалося без сліз і схлипів. Заплющивши очі, я відчував небезпеку музики: вона забирає навіть порожнечу, залишену тобою, бо наповнює її своїм настроєм, повністю підкорюючи мою волю. Через неї я втрачаю себе, і не знати що в мені починає відбуватися.

Інколи мені сняться здохлі мухи, що лежать між рамами подвійного вікна. Розумію чому: жити без подій і вчинків — попри те, що це не ризиковано, — дуже набридає й хочеться вирватися зі звичної шкаралупи, розірвати вуаль сонливості, що окутала життєвий простір і вдихнути свіже повітря на повні груди. Це ще не відчай, бо для відчаю я надто молодий. Це ще не криза середнього віку, бо кризи я поки не відчуваю, це й не апатія, бо тоді буквально до всього опускаються руки (як не як, а я все ще не втратив інтересу до лекцій, писання дрібних статей і спорадичних пиятик з колегами чи приятелями); ні, ні, це все не те. Мені здається, що саме життя раптово сповільнилося, втратило динаміку й непомітно перейшло в інерцію. Зрідка я створюю собі миті розради: блукаю вечірнім парком, вештаючись по випадкових забігайлівках і більярдних; спостерігаю за веселими компаніями моїх однолітків чи підлітків у кав'ярнях, прислухаюся до їхніх розмов, жартів чи сварок, і мені це заняття приносить справжню насолоду; в такі миті я пригублюю коньяк чи ром і глузую над розмазуванням шмарклів про «важливе», що відбувається у п’яних теревенях за сусідніми столиками; особливо ретельно я люблю прислухатися до так званих інтелектуальних балачок — хоча які вони в біса інтелектуальні? — до примітивного трьопу безтурботних шмаркачів про Коельо чи Булгакова.

Що тобі ще сказати?

Інколи телефонують незнайомі люди — стривожені, засмучені, зажурені, знервовані, розгублені. Буквально кілька годин тому, коли я наминав вермішель зі смаженим яйцем, був такий дзвінок. Незнайомка, судячи з голосу — жінка сорока, а може й п’ятдесяти років, — попросила покликати до слухавки бабу Маґду. Знову бабу Маґду, як завжди бабу Маґду. Мені осточортіло постійно відповідати, що баба Маґда тут більше не проживає, що вона виїхала в Донецьк, до внуків. Інколи я чую в слухавці схлипування, інколи зойки, інколи фрази, Господи, що ж це буде; мабуть, баба Маґда — дуже важлива людина, якщо через неї так переймаються. Бог із нею, тією бабою Маґдою. В мене інколи є справжня розрада, коли мій однокурсник Льоша, який мешкає в Ялті й працює там завучем школи, передає кілька літрів вина із місцевого заводу; наскільки знаю, це нефільтроване вино краде зграя місцевих кримських татар, які збувають його за дуже демократичними і вигідними цінами туристам і відпочивальникам. Найбільше я люблю чорно-червоні вина; «Ай-серез», «Чорний полковник», «Тайфі», «Чорний мускатель», «Ізабелла»; зазвичай наливаю собі велике металеве горня вина й виходжу на балкон. Мій балкон — найкраще місце в Києві. Ніхто не заважає, не чіпає, не говорить, тут усе належить тільки моїм думкам і ніщо на них не здатне вплинути. Просто сидиш на балконі і думаєш, дудлиш винце і куриш. Що ще треба? На балконі я відчуваю повільну течію свого життя, її найдрібніші зміни, що неквапно рухаються, поступаючись місцем іншим незначним подіям. Ковток за ковтком — я насолоджуюся вином і думаю.

Щоправда, я дуже часто нудьгую й кажу одну й ту саму заяложену фразу: знову те саме. Під цим я розумію і свою пустельну двокімнатну квартиру, вікна якої виходять на густі зелені крони дерев, і мій улюблений Голосіївський парк, який упритул стоїть над асфальтною смугою проспекту, з другого боку якої мій будинок і мій балкон. Знову те саме. Останнім часом я посміхаюся, коли згадую ці слова, вони настільки звичні, ніби для диктора новин фраза «добрий день», якій він не надає особливого значення. Ці слова приносять певне полегшення, бо я ніби примирююся з тим, що не здатен здійснити вчинок, про який ніколи не мислив.

Вино дуже добре, люблю відчувати його присмак у роті, навіть після кількох ковтків, коли воно зігріло мою середину. Мене непокоїть мій внутрішній штиль, таке враження, ніби я приречений назавжди існувати подібним чином, немилосердно бути собою, нездатним вилізти з власної шкіри, змінити свою личину чи народитися заново. Проте знаю багатьох, хто постійно змінюється, шукає для себе все нове, і постійно вражає ближніх подібними витівками. Вайлд дуже точно сказав: дайте людині маску і ви дізнаєтеся, хто вона насправді. Ніколи так не міг: це те ж саме, що лягати спати затятим православним, а зранку прокидатися запеклим католиком. Є такі диваки, які на таке здатні. Один мій знайомий, який пише роботу з антропології східної патристики, зовсім невинний на перший погляд і попри те, що гомик, — кілька років тому заснував у Києві осередок буддистів. Йому кажуть: «Макс, ти ж водяру глушиш, як компот, жереш м'ясо, як Пантаґрюель, і дупа в тебе чутлива… до чого тут буддизм?», а він їм (оце так відповідь!): «Будда залишив цілу купу положень, я з них вибрав біля тисячі, які нам підходять, — і жодних проблем».

Як усе просто! Це лише в мене — здохлі мухи у віконній рамі.

Простирадло й подушка — мокрі від поту. Біля вуха гудуть комарі, б’ю себе по щоці й пальцями скочую по шкірі нікчемну комашку. На вказівному — його розтерте тільце й червоно-чорна смуга моєї крові. Долітався. Прокинутись серед ночі, коли гудуть комарі, — це ніби потрапити на лінію фронту. Нікчемні, непомітні, мацюпусінькі, пискливі месершміти кружляють над обличчям, ось він заходить із правого боку, пілотує, нікчема, мабуть, на мій лоб, я непомітно, аби не злякати цю скотину, витягую з-під ковдри праву руку й себе по лобі — шльоп! — промазав. Їхні монотонні неприємні атаки деколи нагадують слухання пінкфлойдівського концерту «The Wall» у крутих стереонавушниках: там є одна фішка, коли вертоліт перелітає з правого вуха в ліве. Підводжуся з ліжка, намацую вмикач — клацаю, здригаюся від різкого й неприємного світла. Придивляюся до стіни біля ліжка, але кілька секунд нічого не бачу. Примружую очі й помічаю п’ятьох комарів, які розмістилися неподалік один від одного. Примірююсь до них, починаю швидко їх давити, від чого на шпалерах залишаться кров’яні плями. Трьох вдається вбити, але інші тікають із під самої пучки пальця й летять під стелю. Ліньки з ними возитися, знову лягаю й пробую заснути. Скотина пілотує… шльоп!

За вікном поволі розвиднюється: мряка відступає, наповнюється досвітньою синявою, котра з часом встає все більше світлою, поки небо остаточно не наливається прозорістю й чистотою, а ранкова тиша не наповнюється пташиним щебетанням і гулом автомобілів. Шльоп! Знову промазав.

В мене перемішалися дні й ночі, зсунувся режим харчування і набрав чорт знає якого ритму. Про себе все більше нагадує неприємним болем шлунок; дається взнаки хронічний гастрит, до якого я звик ще зі студентських років і через який не можу їсти улюблені страви, скажімо, щавлевий борщ. Пригадую, кілька років тому мене запросила в гості знайома викладачка (але в нас так і нічого не вийшло), яка писала дисертацію з історії, здається, про часи Феофана Прокоповича. Вона пригощала мене щавлевим борщем. Я радісно вигукнув:

— Щавлевий борщ!

Вона:

— Чому щавлевий? У нас цю страву називають «зелений борщ».

«Не все одно? — думав про себе, головне, дорогенька, що це надзвичайно смачно». Але… вдома на мене напала швидка і залишок дня я провів, курсуючи між письмовим столом і туалетом. У ті жахливі хвилини я кляв як попало: дурнуватий борщ, дурнувату викладачку, Прокоповича, вірніше, балачки про нього, і взагалі — все, що міг тільки згадати. Можливо, мені треба одружитися, але в жодному разі не з викладачкою!

Хоча б годину поспати, хоча б годину…

Дощу не було, мабуть, цілий місяць. У голові рояться всілякі дрібні думки, намагаюся проганяти їх, силкуюся думати про тебе. Не уявляю твого обличчя, маленька дівчинко, в теплу пору року, оскільки ми бачилися тільки в січні; пригадую твій почервонілий носик, холодні щоки, як я брав їх у свої долоні, ще пригадую твої злегка розтулені холодні губи, які шепотіли і я їх цілував. Не знаю чому, мені завжди подобаються жінки влітку, коли від спеки їхні тіла розморено-пишніші, коли на засмаглій шкірі виступають краплинки поту, а губи прагнуть прохолодних напоїв. Люблю спостерігати за жінками влітку, особливо за їхньою ходою, коли в м’якому ритмі ніжно розгойдуються їхні розкішні тіла.

Ніколи не бачив тебе влітку… більше не маю сил лежати й думати.

Підводжуся кволий і розбитий, ніби старий дідуган, тіло якого вже давно померло, але підлий дух ще тримає його на білому світі, змушуючи з великими зусиллями пересуватися, ковтати їжу, випорожнюватися, набридати своїм існуванням іншим. Таке враження ніби від цього нестерпного тепла поволі втрачаю свідомість, мозок розкладається, біохімічні елементи групуються, в голові все перетворюється в тухлятину.

На кухні ліниво нарізаю на рівні тонкі скибки хліб, намащую їх маслом, ставлю чайник для кави. Пригнічений стан мене навіть не бентежить; ніяк не можу його подолати, мабуть через те, що не розширюю простір свого існування, а значить не набуваю нових вражень від знайомств із цікавими людьми. Я ніби топчуся на місці, чи, як супутник, що прив’язаний до своєї осі, обертаюся звичними шляхами, вештаюся знайомими вулицями, сідаю в ті ж самі тролейбуси, чи повільно повзаю, як равлик-павлик. Залишаються книги, але й вони не викликають у мене особливого ентузіазму. Щоправда, один-два рази на місяць намагаюся заходити в книгарні, аби погортати улюблених авторів, виданих у пристойному вигляді, чи подивитися на книжкові новинки. Проте до купівлі не доходить — думка про те, що це треба буде читати (не зважаючи на неторкнуті книжки, якими завалений мій письмовий стіл) викликає в мене справжнє страждання.

Я ніколи не подорожував, ніколи не покидав Україну, тільки єдиний раз, ще в дитинстві, їздив з батьками в Крим, але про це пам’ятаю туманно. Ми десятилітні з Аллою (дочкою сусідів) без трусиків, погано поставлені намети на брудному піску, потім, здається, кілька днів шторму, велетенських хвиль, а ще обіди в жахливій їдальні, пенсіонери-буряти (як сказала мама), що пригощали мене морозивом, кожного дня п’яний у дим тато, і моя мама, яка любила прогулюватися в горах із батьком Алли. Але найбільше пам’ятаю, дорогу додому на наших 3-х «Жигулях» і Алиній 21-й «Волзі», коли ми з Аллою, сидячи в моїй машині на задньому сидінні, виставляли свої голі дупи водіям, що їхали за нами. Павлику, так не можна, Павлику, — сварила мене матір. Алла хихотіла від задоволення (це ж її була ідея!), коли мене покарали, і дражнила: «Павлик — равлик», «равлик — Павлик». Треба подорожувати. Чим більше подорожуєш, тим стійкішим стаєш до самотності, вірніше стійкішим до її інтер’єрів і незримих стін: тоді можна заплющувати очі й бачити безмежні, світлі простори, куди подумки заходять тільки мрійники й романтики, або закохані. Уяви: ти і я — тільки ми самі — й подорожуємо. Карпати, гуцульський регіон, місцева смачна кухня, потім куди? — можна на Полісся, Шатські озера, білі гриби, копчений вугор до пива. Тільки ти і я… Мої мрії, якби на них міг подивитися сторонній, мабуть, були б схожими на марення шизофреніка, який присвячує себе світові своєї розбурханої уяви.

Ліниво їм, шлунок капризує, ніби йому не подобається те, що пропоную. Тільки кава бадьорить, до тіла одразу вливається свіжа порція енергії, внутрішньо я ніби випрямляюся, підтягуюся. Як добре, що існує кава. Якби її не було, то десятки, а може, сотні мільйонів людей щоранку йшли у своїх справах із приреченим, кислим виглядом. Колись у Європі за каву карали, от йолопи — карали за таку радість життя! Дрібними обережними ковтками п’ю каву, з горнятка лине легка пара, торкається мого обличчя. Після спекотної ночі моє тіло липке і неприємне, хочеться пірнути в басейн чи озеро. Душ рятує лише на незначний час. Такого спекотливого серпня не пригадую, о цій порі мали би бути набридливі дощі, а після них — лагідно-теплий і безхмарний вересень. У світі все докорінно змінюється, навіть погода й пори року: не зрозуміло, літо чи осінь, зима чи весна. Вирішую зараз же їхати на Дніпро, поки нема обідньої спеки, поки не придумав собі ніяких проблем чи нагальних справ. Адже наше життя — непередбачена річ, може зателефонувати або зайти знайомий, маючи до мене справу, а тоді… тоді не знати, чи згадаю про Дніпро. Зрештою, не знати скільки часу ще протримається така прекрасна погода. Нашвидкуруч збираюся, беру все необхідне. Довго шукаю плавки, не пригадую, де міг їх закинути, на полиці у шафі перевертаю купу футболок, светрів, сорочок. Нарешті знаходжу.

Тролейбусом добираюся до «Либідської», сідаю в метро й їду в Гідропарк. Вода тут, кажуть, гидотна, але мені ліньки пхатися на Труханів острів, де вона чистіша. Людей — як тарганів на комунальній кухні: переважно похилі пенсіонери та підлітки, які великими ватагами пиячать (як можна пити в таку спеку?) і горланять на пляжі. Кілька гарних дівах скидають купальники, я любуюся білосніжними грудьми. Ну просто сексуальна революція в Києві! Неподалік у невеликому лотку купую в смаглявої продавщиці тепле пиво, бо холодного нема, вона виправдовується, що в холоднику пиво не встигає охолонути — його тут же купують. Знаходжу вільне місце між двома гучними компаніями підлітків, серед яких є кілька симпатичних кицюнь і одній із них, фарбованій під баклажан, показую язика. Вона спершу здивовано кліпає очима, а потім усміхається. Один із коротко стрижених шмаркачів, схожий на гопа, зиркає по боках. Пиво геть погане, недопиту пляшку викидаю в смітник. Без особливої охоти заходжу в брудну воду, кілька разів пірнаю.

У воді думаю про тебе, стає сумно, що я тут сам. Одягаюся й прямую до метро. Ще один день накрився — думаю про себе, мляво придивляючись до виснажених спекою пасажирів. Вдома я знову ліниво читатиму, розвалившись на дивані з олівцем у руці, і нічого не відбудеться. В книзі підкреслю з десяток цікавих думок, ідей чи рядків, деякі візьму на озброєння до майбутніх статей, переписавши їх у записник, і — все.

Пообіднє сонце добряче припікає. Останні потуги теплої пори.

Я так стужився за тобою, що не знаю, чи вистачить терпцю щодня, щогодини, щомиті думати про це. Інколи уявляю: відверто, ніби на сповіді, розповідаю тобі, як увесь цей час жив, що думав, що зі мною відбувалося, з ким спілкувався, що прочитав. Мабуть, ти лише б голосно сміялася з моїх розповідей. Мені здається— і я цього трішки боюся, — що ти б мене більше не кохала, бо я не такий, яким був за першої нашої зустрічі. Господи, ти навіть не знаєш, який я тепер, про це навіть я не здогадуюся. Минуло небагато — тільки півтора року, а пережито — ніби добрячий шматок життя. Всередині нас, у наших почуттях час може протікати довго й непомітно, а нам, вічним невдахам, здаватиметься, що минула ціла епоха. Насправді — це насміхалася над нами мізерна, куца мить, котра ніби насолоджувалася своїм обманом.

Зізнаюся: я став менш романтичним і легковажним, аніж тоді, коли ми вперше зустрілися, коли дивився на тебе — незнайомку з зосередженим виразом обличчя — й хотів дізнатися — про що ж вона думає? Ти навіть і не підозрювала, що за тобою стежать мої очі, бо твій погляд — із приворожливими маленькими чисто-синіми світами — рівномірно переходив від співрозмовника до співрозмовника, котрі проголошували тост, жартували, а на твоїх устах з’являлася легка усмішка й обличчя набувало трішки відсутнього виразу, ніби ти нудьгувала й хотіла чимшвидше покинути товариство. Коли наші очі зустрілися — в мені все завмерло, зупинилося, ніби раптово знеструмлене місто.

Мабуть, неможливість змінити бодай частково свою природу і є тим, що називають звичкою, яка з роками поглиблюється, загострюється, наповнює зсередини, розпирає, і, непомітно для тебе ж, виповзає назовні, показуючи всю свою потворність, вульгарність і ницість, що власне деколи й шокує ближніх. Що це: остаточна капітуляція молодості, енергійності, романтизму? Капітуляція перед повільним, ледь рухомим, тьмяним, невиразним уповільненим царством старіння, котре поступово проникає в тебе з роками, запускає свої тонкі й незримі щупальця в думки, сонливими нитками обплітає їхній запал, наче павук свою жертву-муху в тісний локон, і вже ні дихнути.

Знаю, що ти відчувала подібне. Я дивився в твої сині, небесні очі й бачив у них сумну, осиротілу пустку, яка прийшла, як раптова зміна погоди, пустку, в якій, проте, бився ледь зримий непримиренний вогник. Хотів би зробити божевільний вчинок, як у добрі часи юності, але застережливий розум шепоче: а, може, не треба? що це дасть? світ і далі стоятиме таким, яким є зараз, — нудним і чужим. Твоя поява стала найрадикальнішим запереченням цього стану, в якому мій внутрішній голос шепоче знову те саме; твоя поява була схожа на землетрус. За незначну мить усе докорінно змінилося — свідомість переколошматило, від чого навколишнє раптом ожило, розцвіло, забуяло, відкрилося моїм прозрілим очам, і я, на повні груди вдихнувши повітря, радісно відчув, як світ став інакшим і незвичним.

Телефонував доцент Пампушка — Ігор Спиридонович, п’ятдесятилітній товстун низького зросту, викладач релігієзнавства і мій кафедральний колега. Пожмаканим, захриплим, ледве живим голосом він жалівся, що дружина і донька зачинили його у квартирі. Пампушка, як ми його називаємо за очі, інколи потрапляє у важкі, виснажливі запої, протягом яких різко втрачає вагу. Зі 110 кілограм він може схуднути до 90. Доцент Пампушка пробував «зашивати» собі ампулу від алкоголізму, але це його не рятує.

Він просив мене приїхати до нього на Теремки, оскільки я живу найближче, стати під вікнами його квартири, а він спустить мені на мотузочці торбинку з грошима.

— Полікуй мене, — благав він.

Я приїхав і полікував: з торбинки витягнув гроші, пішов у магазин і купив пляшку горілки, потім запхав її в торбинку, ретельно обмотавши горлечко, і гукнув, щоб тягнув.

Пампушка високо цінував мої «санітарні» послуги, і щоразу підміняв мене на лекціях або позичав гроші, коли я був на нулі. Але за це я змушений був вислуховувати нудні, безбарвні, монотонні сповіді про його наукові плани та погляди, побутові та сімейні проблеми, а також обурення діями недругів і ворогів, які, як він завжди з прикрістю цідив крізь зуби, «все життя ставили палки в колеса».

Інколи мені здається, що так звана історія будь-яких ідей — видатних, ґеніальних, посередніх, вторинних, — це невпинні обрáзи самітників, яких так і ніхто не намагався зрозуміти. Одні з них непримітно згорають, марнуючи своє життя на інтелектуальні дурниці, а інші, згораючи та постійно зневажаючи подібні дурниці, після своєї смерті стають поживою для них, їх основними героями. Грифи завжди отримують свою падлятину.

З редакції одного химерного гуманітарного бюлетеня телефонує журналістка Аніта. Вона турбує мене лише тоді, коли замовляє матеріал. Я завжди в таких випадках пишу їй невеликі некрологи на 2–3 тисячі знаків, коли помер хтось із «великих», «відомих» чи «авторитетних». У своїх сконденсованих матеріалах я намагаюся поєднувати скупу людську скорботу та співчуття рідним і близьким з елементами оглядового аналізу основних віх життя і творчості покійного. В минулому році урожай смертності був невисокий — лише 3 некрологи, та й то на посередностей. Але цього року — все набагато сумніше. Інколи світ покидають справжні особистості.

— Хто тепер? — запитую в Аніти.

— Якийсь Воскобойніков, — каже вона і мене відразу дратує її механічний і байдужий голос. Йопсель-мопсель, та це ж сам Воскобойніков!

Старенький професор Воскобойніков вертався в Київ фастівською електричкою з дачі, зморений тридцятиградусною спекою та фізичною працею під палючим сонцем. Але так і не доїхав — помер від серцевого нападу у вагоні, на очах інших пасажирів.

Воскобойніков усе життя займався екологією, екомоделюванням сучасного наукового поступу, етичними питаннями екомислення. Мій знайомий з Інституту філософії казав, що покійний був особисто знайомим із Гансом Йонасом, учнем Гайдеґґера, розвивав його ідею онтологічної відповідальності за людину. Діти Воскобойнікова забули про нього й залишили його напризволяще. Пригадую, як одного разу він випадково потрапив мені на очі: згнічений, згорблений, із втягнутою в себе голівкою, професор обережно і з острахом, ніби за це накричать, збирав у Ботанічному саду пляшки з-під пива й горілки, ходив у тому ж самому засмальцьованому й пожмаканому коричневому костюмі, який одягав, мабуть, ще двадцять років тому, жив із городини своєї дачі і постійно жалівся, що ніхто не друкує його рукописів.

У такі повільні вечори, коли повітря пахне пізнім літом і першою осінньою прохолодою, люблю спостерігати за поодиноким шумом самотнього тролейбуса або таксі, що прямує вбік «Либідської» чи у протилежний — до Виставкового центру. Найприємніші миті — на балконі, коли сам на сам із вечірнім повітрям, коли відчуваєш його порухи, відчуваєш його безмежність, яку неможливо охопити поглядом. У такі хвилини я заспокоююсь, ніби перед тим робив копітку, зосереджену роботу. Якби за останні кілька місяців відбулися бодай незначні зміни, я б неодмінно здивувався, бо вже давно не відчував радісної та непримітної людської здатності — радіти новому. Затягуюся, дим приємно наповнює легені. Я згадаю наші зимові дерева, випадкові й чужі обличчя перехожих, рух транспорту, наше січневе повітря, коли ти була поруч. В думках оживають приємні миті минулого і, таке враження, що оживає все навколо. В сірому з’являється промінчик світла, в темному — лагідність, у тиші — спокій. Мабуть, це і є тим, що називають «щастям».

Я курю із заплющеними очима, занурений у свої солодкі спогади. Ось ти ідеш разом зі мною вниз до Майдану Незалежності повз готель «Україна», ось ми обіймаємося, ніби підлітки перед незнайомими людьми; твоє обличчя на морозі бліде, а носик почервонілий, я хукаю на твої пальці, цілую їх, щоб зігріти, твої очі сяють у темряві, ми впиваємося холодними губами в одне одного і потім ідемо далі; вже в метро ти грієш долоні під моїм кожухом і з сумом шепочеш, що не хочеш повертатися. Ти мене пестиш там, і я збуджуюся. Потім кажу тобі:

— Одного разу, на кримському дикому пляжі я бачив, як до лежачих голих дівок підійшов віслюк. Звідки він узявся — навіть не знаю. Уявляєш, віслюк витріщився на одну з них і в нього встав член. Я так реготав, що мало не луснув.

— Фу! Який же ти збоченець!

— До чого тут я?

— А знаєш, у якої тварини найбільший «орган»? Це я бачила в передачі про дику природу.

— В якої?

— У синього кита. 2,5 метра.

— Круто. Таку ковбасину можна на руку намотати, ходити й усім показувати.

— Фу! Що в тебе в голові?

— Мухи, здохлі мухи, — шепочу я і цілую тебе далі.

Відчуття змін, відчуття хоча б повільного руху, приємна зосередженість на тому, що поза тобою, — в цьому є те важливе, що ми не здатні пояснити і що поступово минає ще з нашого народження й аж до смерті. Щоправда, в таких міркуваннях мене постійно зносить течія до ще більшої старості, так і дідом вошивим скоро можна стати; смішно трохи — ще не маю Христового віку, а думаю про чортзна-що, немов збираюся померти вісімдесятилітнім. Дякувати Богу — все нормально — все, що я можу сказати. Робота, сяка-така заробітна платня, студенти і викладачі, декілька творчих приятелів, які за кожною пиятикою нарікають на життя (мабуть, через невизнання їхніх творчостей), хаотичне й непостійне коло інших близьких, вірніше тих, хто випадково чи епізодично буває поблизу. Подібне відбувається в житті кожного. Людина як істота соціальна завжди має кому поскиглити у камізельку, має кого любити чи ненавидіти. Чи здатна вона бути самотньою, самотньою в буквальному розумінні? Якщо все, що не робить людей самотніми, в них забрати, то крім відчаю залишиться найважливіше — те, що не дозволить зациклюватися на невдачах.

Добре, що ти, моя ніжна дівчинко, більше не знаєш цієї марудної тиші з випадковими невиразними звуками за стінами, шумом поодиноких автомобілів. Часто думаю, якою ти можеш бути поза моєю уявою: в ті миті твого життя, про які не мав жодного уявлення.

Цікаво було би бачити тебе по-шпигунському (аби ти не знала, що за тобою стежать), як ти поводилася, скажімо, на кухні чи коло дитини, як кохалася зі своїм чоловіком, про що думала, дивлячись у вікно; я кажу що найсамотніша людина може бути щасливою я кажу що найбагатша людина може бути нещасною найвеселіша людина навколо якої щодня товчуться радісні приятелі й подруги може жахатися себе коли залишається наодинці я кажу що найзаможніша людина яка може багато чого купити собі з індустрії задоволень і до якої завжди будуть клеїтися в панібрати одного разу відчує свою ницість і бідність проклинаючи той день коли доля обрала саме таке життя саме такий шлях ти погоджуєшся з цим? мабуть — ні скажеш що я фантазую що не маю жодних уявлень адже все це не пережив як свою долю те що мені належить у моїх помислах думках і уяві сповнює радістю тільки мене одного освітлює промінчиком мою внутрішню темряву коли я пірнаю в чорні роздуми у час відчаю кажу я щасливий кажу я нещасний кажу я самотній кажу несамотній я не знаю чи кажу правду бо все перемішалося за останній рік усе втратило свою звичну логіку але якщо я кажу так значить для цього є підстави кожна думка і фраза мають свої мотиви як кожна кров має свою пульсацію кажу не знати що я не розумію слів якими користуюся кажу вже не знаю що казати.

Цього ніхто не знатиме, що в мені коїться, бо це належить тільки моєму серцю, моїй тривозі; це моя внутрішня приватна територія, якої ніхто не бачить і не може запхати туди свого носа. Хіба це не є найбільшим щастям людини — завжди мати в собі таке, чого ніхто не знатиме? Так само ніхто не знатиме, як нам було добре. Це тільки твоє й моє. Твої губи злегка блукали по моєму обличчі — і я тремтів, ніби прапор на полі бою, твоє волосся торкалося моєї шкіри — і я шепотів заплющеними очима слова ніжності й подяки, які можуть народитися тільки в нестямно закоханого чоловіка, слова, що багато років уперто дрімали, поволі росли, як весняні квіти, аби в підходящий момент постати в усій красі.

Господи, мені, здається, деколи все одно, що я собі говорю…

Неквапно курю й дивлюся на південь, де темний парк повільно виростає, підіймається вгору, як масивна чорно-зелена плита, що з розгону накладається на нижній шар, від чого її трохи закидає. Там видно верхні поверхи цегляних п’ятиповерхових будинків, в окремих вікнах світиться, там також марудяться, курять на балконі і дивляться на північ, де живу я. Мабуть, мій житловий масив звідтіля виглядає маленьким, будинки майже не помітні, ледве визирають з-за дерев, ніби підводяться на пальчиках. Унизу повз проспект прямує п’яна ватага, що підіймає несамовитий і брутальний шум, горланить пісні. Вони помічають перед собою сорокарічного чоловіка в костюмі з портфелем. Вигукують на його адресу непристойності, один із п’яних виривається і підбігає до нього з криками «начальство, мать вашу, саме начальство, суки, на-ча-льство!» Чоловік не озирається й прямує далі, а за його спиною вже кілька голосів репетують, насідаючи йому буквально на п’яти. Чоловік іде напружено, але намагається цього не показувати й не пришвидшує крок. Урешті-решт ватага від нього відстає.

Наближається тепла ніч. Доливаю в горня «Чорний мускатель» і продовжую винно-невинну насолоду. Думаю про свою печінку, про свою терпеливу й рідну печінку, яка останнім часом про себе інколи нагадує, ніби хоче сказати, пора зав’язувати, я ж не вічна. Її можна заспокоїти, за тиждень-другий я вип’ю все вино і кину.

Добре, що після дванадцятої довго не засинаю й люблю спостерігати за нічним містом. Але ж є люди, які лягають рано, бо йдуть о сьомій на роботу; вони, певно, від цього бісяться, п’ють снодійне, затикають ватою вуха, закривають квартирки й балконні двері, або просто шепочуть слова терпіння, запитуючи в стін, коли ж це неподобство скінчиться.

Вдалині, біля зупинки «Парк імені Рильського», знову чути п’яні крики, які, проте, швидко вгамовуються. З темряви, з-під крон дерев, виходять двоє патрульних, які, судячи з їх рішучого вигляду, вже налаштовані до зустрічі з бешкетними; в одного з них у руці оживає гумовий кийок, легко, але ритмічно вдаряючись об праву ногу. За кілька хвилин між патрульними та ватагою зароджується жвава розмова, чути гарячі та слухняні слова виправдання, якими підлітки намагаються вплинути на міліціонерів. Невдовзі все затихає й юні шакали мовчки, як слухняні вівці, під пильними поглядами патрульних, полохливо обертаючись, бредуть у своєму напрямку, поки не зникають за рогом першого будинку, лише звідтіля лунають їхні сміливі викрики на адресу патрульних.

До Теремків їде порожній тролейбус, у його освітленому, ніби акваріум, салоні, лише дві людини; він зупиняється перед світлофором і через кілька хвилин зникає в нічній тиші. У квартирі піді мною плаче немовля і я чую, як молода матір, яку звуть Дана, підходить до нього і заспокоює. Потім жінка затихає, раптом різко шипить, мабуть до чоловіка, і я чую його сонне бурмотіння з нотками незадоволення від небажаного пробудження. Через кілька хвилин чоловік виходить на балкон, клацає запальничкою й глибоко затягується. Роблю ковток вина і ставлю кружку на табуретку. Дивлюся вниз і бачу його невелику лисину, він, здається, інженер із державного науково-дослідного інституту з дуже довгою назвою і звати його, якщо не зраджує пам’ять, Саша. Він, мабуть, також дивиться на той краєвид, яким милувався я десять хвилин тому. Не вийде: я не Геракліт, але ж знаю, що двічі один і той же краєвид не побачиш. А може його хвилює небо, або ж транспорт, який їде Голосіївським проспектом? Мені все це набридає, допиваю вино й заходжу до кімнати.

Від нудьги «скачу» пультом по каналах, але нічого путнього: на 1-му національному як завжди розмовляють поважні вискочки в костюмах і краватках із самовдоволеними пиками, ніби вони представляють інтелектуальний цвіт суспільства, на «1+1» показують нудний американський телесеріал про лікарів, на «Новому каналі» бойовик із Веслі Снайпсом, який я бачив, мабуть, тричі, на «ICTV» знову поганенька еротика з несимпатичними героїнями далеко не першої свіжості, які навіть по-людськи стогнати не вміють, на «Інтері» як завжди о такій порі тупенька розважальна передача для молоді, а на інших — подібна ахінея, яка при зміні каналу одразу забувається. В такі миті беру книгу й читаю; щоб не сумувати — телевізор не вимикаю: отак він і працює до того часу, поки не закінчить трансляцію канал, тоді переключаю на інший, а коли закінчить і той, знову переключаю.

Так минає година, а за нею ще одна. Це ніби невідома кара: щодня переживати незадоволеність собою, навколишнім, усім тим, що потрапляє випадково на очі. Це стає особливо неприємно, коли свідомість зосереджена лише на теперішньому, на цьому нудному, повільному станові, коли кімната стає не просто кімнатою, а викривленим гіпертрофованим замкнутим простором, гул комарів уночі не просто гулом, а справжнім психічним знущанням. Таке враження, що кожного дня поволі, по частинах, тихо помираю.

Кілька днів тому, коли ми сиділи в пивниці на Поштовій площі і перехилили з десяток плящин світлого пива, Юра, мій добрий приятель і симпатичний поет, сказав, що мені треба завести собі коханку. Він це говорив у такій манері, ніби в моєму житті відбуваються неприємні речі, а коханка — єдиний порятунок чи така собі «швидка допомога». Юра говорив поважно, зі звичним покашлюванням, яке сказаному надало буденної приземленості; так само він міг би говорити про трипер чи про зламану сантехніку. Дивлячись, як він роззявляє рота й запихає туди хот-доґ, як майонез із капустою звисає з його ріденьких вусиків, при цьому вислуховуючи його серйозні міркування про жінку в моєму житті, я нічого йому не відповів. Господи, і цим ротом він деколи ще говорить про поезію, міркує про українські і польські переклади з Елюара, Рільке, Квазімодо.

Коханка… навіщо вона мені? Вона внесе докорінні зміни в моє звичне життя, в якому поки нема нічого сталого. Коханка — це стабільність, але про це Юра не говорив, пережовував хот-доґ, а потім, злостиво посміхнувшись і звівши на мене свої очі, додав:

— Ну скільки можна читати нудних філософів і дрочити, старий?

Я спитав:

— Тобі купити ще один хот-доґ і пиво?

Юра не відмовився. Мабуть, я боюся серйозних стосунків, бо це позначиться на способі мого життя. Про що з нею розмовляти? Набридати їй своїми гуманітарними балачками? Вони інколи бувають такими жалюгідними й непотрібними.

Цікаво, що б ти на це сказала. Чи уявляєш ти мене з іншою, як ми щодня говоримо, бачимося, сваримося, снідаємо чи проводимо тихі вечори? Нудний час заповнюватиметься всілякими дурницями: інтелектуальним базіканням чи спогадами про власне дитинство й про втрату цноти (про це жінки чомусь із особливим смутком і прихованим захопленням люблять розповідати), а ще балачками про своїх батьків, про їхні заморочки, потім можна буде розвивати цю лажу далі — базікати про родичів, про їхні проблеми, котів і собак чи дітей. У це не важко й втягнутися, ніби у вживання наркотиків: місяць, другий… усе це, як вірус, проникатиме в свідомість і там відбуватимуться зовсім інші речі, ніж ті, про які насправді думаєш. Не помітиш, як у тобі поступово відбуватиметься таке собі внутрішнє переродження, коли з кожним днем ставатимеш інакшим, спершу «ледь-ледь інакшим», потім «трішки інакшим», допоки не станеш «геть інакшим».

У спілкуванні є один суттєвий недолік: тобі мимоволі нав’язується предмет для спілкування, конкретна тема для обговорення, над якою ти, якби не було цього співбесідника, що розпочав подібну розмову, можливо б і ніколи не замислювався. От чому спілкування є вкрай небезпечним — як не як, воно збиває твій сталий ритм на іншу колію, присипає твою пильність в одному, натомість брутально, зате непомітно, переводить твою увагу на інше. Ми не помічаємо, як іще з дитинства стаємо жертвами цілої купи придурків, маразматиків, ідіотів, шизофреників, імбецилів, базік, брехунів, пліткарів, фантазерів, аферистів, дебілів, звихнутих мрійників, а ще ґеніїв, лайдаків, недоношених вилупків, самозакоханих гнид, педагогів, релігійних фанатиків, політиків, видатних діячів, зануд, бовдурів, дурбеликів, ораторів, даунів, демагогів, хитродупих жлобів, котрі тільки й прагнуть, аби запхати у нас те сміття, що знаходиться в їхній свідомості, залити в нас ті помиї, в які перетворилися їхні колись світлі ідеали.

В нас на кафедрі є кілька таких пристаркуватих шизоїдів, які лише й шукають об’єкт, з яким можна було би без перестану ляпати язиками, не усвідомлюючи того, що це базікання може бути неприємним і нав’язливим. Один, після третьої сотки горілки починає бити себе в груди, що він неокантіанець, хоча він так прогинається та вислужується перед начальством, прагнучи в похилому віці очолити нашу кафедру, що навряд чи йому осягнути кантівську автономію волі та автономію свободи. Чому я повинен слухати це лайно, що витікає з цього нікчемного рота? Чому я повинен зупинятися біля цього кретина, аби вислухати його міркування про події в Чечні чи враження від останнього (до речі, геть поганенького) матчу «Динамо»? В дупі я бачив його міркування, його враження! Запхайте собі в задницю події в Чечні! Запхайте собі в задницю останній матч «Динамо»! Запхайте собі в задницю усіх футболістів, масажистів, тренерів і прибиральників ФК «Динамо»! І взагалі — хай живе «Шахтар» або львівські «Карпати» (не принципово)!

Що там казати. Мені запропонував коханку той, від кого я цього найменше чекав! Навіть не знаю, як би міг з нею поводитися, думаючи про тебе. Це вже було, насилу відмазався, а все так невинно починалося, зі словами «дорогий, я все розумію, я не претендую на тебе». Після двох місяців наших стрічань мене несподівано забажала побачити її матір, наполегливо запрошуючи щосуботи в гості на вареники чи пельмені. Добре, що хоча б не в церкву чи в драматичний театр! В мене болить шлунок від вареників і пельменів.

…маленька і непримітна я мислю про світ який більший за мене і нескінченний я можу бути в ньому і водночас переживати його в собі з безперервними народженнями і смертями невідомими долями які навіки відійшли в небуття з війнами і революціями я дрозофіла яка прийшла на місце колишніх великих звершень катаклізмів народжень і крахів цивілізацій поту криків перекошених у конвульсіях облич повільного вмирання великих епох страждання віруючих усіх надій на позачасові твердині занепаду божественного смерті догматиків пихи самовпевненого нігілізму я літаю над кладовищем цього впиваючись соками загнивання та розпаду я дрозофіла жалюгідна насмішка над зношеними ідеями цінностями які палахкотіли грізним багаттям дотлівали головешками а потім охолонули й попелом пішли за вітром я дрозофіла єдиний господар царства гниття я впиваюся соками мертвої величі й пихи любові та ненависті віри та фанатизму я п’ю останній нектар колишнього життя.

Одна думка, що невдовзі 1 вересня і початок нового навчального року — навіює нудьгу. Мабуть, мене знову змусять серед семестру поїхати в один із коледжів, бо там сутужно з викладачами гуманітарних дисциплін. Куди пошлють цього разу? — на славну Черкащину чи не менш славну Сіверщину, на Галичину чи на Одещину? Минулого року поїздка приймати екзамени в провінційному містечку на Волині не на жарт вибила мене з колії; довелося марудитися майже два місяці, відкласти всі важливі справи.

Хоча містечко надзвичайно сподобалося своєю архітектурою; однак міська бібліотека розчарувала бідністю фондів, тому й доводилося читати, переважно, зарубіжні романи, видані ще за радянських часів. Кумедно було брати старі й запилені книги Астуріаса, Броха, Онетті, Арагона, надруковані в далеких сімдесятих чи вісімдесятих, й обережно розривати трішки пожовклі на краях, склеєні сторінки, які збереглися такими ще після виходу з друкарні; від нудьги також довелося перечитати окремі роботи Фейєрбаха з російського тритомника, «Філософію права» Геґеля, окремі роботи Маркса, — все, що вдалося знайти з тогочасної більш-менш нормальної літератури. Бібліотеку явно востаннє наповнювали в часи перебудови. Я тримав у руках книги, які зістарілися, будучи, фактично, неторканими; від розкривання палітурки неохоче, ліниво скрипіли, ніби показували свою нехіть до цих фізичних змін; жах! — книги упродовж тридцяти, двадцяти, десяти років так і ніхто не намагався читати, після поліграфічних фабрик вони одразу потрапили на це бібліотечне кладовище, в якому п’ятдесятилітні працівниці плещуть язиками, розв’язують кросворди чи, у кращому випадку, в’яжуть светри.

Мені стало трохи страшно: невже я тут не знайду бодай одного співбесідника, з яким буде цікаво за чаркою? І справді — спершу я нудьгував, тому влаштовував незначні прогулянки околицями містечка: ходив на кілька кілометрів у різні напрямки й повертався, але й це невдовзі набридло. Знайомство з кількома молодими викладачами та спільні походи в місцеві пивниці стали на часі. Згодом це перетворилося в такий собі ритуал гостинності: мені завжди приділяли увагу, влаштовуючи незначні історичні екскурсії, після яких ми йшли в кав’ярню чи бар, де замовляли прохолодну горілку, пиво, запечених перепілок або ж смажених коропів.

Дуже довго, з величезними боями, доводилося відбиватися від нудної та настирливої Зої — молодої тридцятилітньої викладачки соціології. Вона спершу прилипла з проханням подивитися на план її майбутньої дисертації і я, без жодних задніх думок, на це повівся. Мені було цікаво хоча б такою дрібничкою розважити свій сонний розум, однак наші «наукові» зустрічі досить скоро набули доволі вульгарної гри з боку Зої, бо я, поглинутий своїми міркуваннями з приводу її матеріалу, спершу не помічав, як це створіння пускало мені бісиків і продовжував не помічати, адже не завжди зрозуміло, чого жінки посміхаються під час розмови. Одного разу Зоя мені несподівано сказала:

— Може, досить?

Заскочений зненацька, я лише пробурмотів:

— Не зрозумів.

Здивовано поглянув на неї. Я і справді не збагнув, чому вона мене перебила, адже робив їй послугу, ділячись своїми міркуваннями з приводу її поганенького дослідження. Чи, може, Зоя подумала, що балачками про свою дисертацію мене ощасливлює? Вона втупилася в мене твердим, непорушним поглядом і не менш затято сказала:

— Ну?

Я аж витріщив рота (Так в оригіналі. — Прим. верстальника.) — настільки вона поводилася запанібрата. Однак змушений був її розчарувати:

— На жаль, не маю часу.

Вона, мабуть, чекала на будь-яку іншу відповідь, тому підскочила, як ошпарена, і з перекошеним від непорозуміння обличчям, перепитала:

— Як це?

Я розгублено почав сплітати, що сьогодні мушу дочитати цікавий рукопис, який пообіцяв знайомому краєзнавцеві опрацювати ще позавчора. Зоя гнівно блиснула очима й випалила, що у вас усі там, у Києві, такі відморожені, а потім так само швидко вибігла.

Згадуючи цей епізод, усміхаюся, хоча раніше було не до усмішок. Зоя хотіла чим швидше вискочити заміж, бо в маленькому містечку, якщо довго засидітися в дівках, такі шанси катастрофічно скорочуються. З одного боку, я все це дуже добре усвідомлював, а з іншого — до чого тут я? Мій приятель із того далекого коледжу, молодий викладач Орест (прізвище — як на зло — забув), одного вечора за кухлем пива у невеликому барі «Фортеця» зізнався:

— Уяви, старий, Зоя своїм подругам розповідає, що обов’язково тебе приручить, це в неї ідея-фікс.

Від слова «приручить» у мене мало не стався нервовий приступ.

— Переїде жити до тебе в Київ і що у вас обов’язково буде хлопчик Максимко.

Господи, хлопчик, Максимко, а чому не Гаврилко чи Миколка, а чому хлопчик, а не дівчинка, Мирося чи Горпинка? І все ж таки: до чого тут я? Я — непрактична людина: незґрабний у побуті, інколи, коли дуже п’яний, лінуюся прати шкарпетки та труси, розтринькую гроші, переважно на книжки, мене тіпає від родинних стосунків, від спілкування з рідними (не кажучи вже про нерідних), а ще мене тіпає від городів, лопат, граблів, сапок, від лантухів з картоплею і розмов про міндобрива та колорадських жуків, на які страждають пересічні та середньостатистичні сім’ї, а ще, йопсель-мопсель, мене тіпає від присутності дурнуватих жіночок з усіма їхніми заморочками, які, звихнувшись на сімейному щасті, намагаються його брутально нав’язати іншим.

Дивлюся на себе голого в дзеркалі: худющий, злегка обвислий живіт, нерозвинуті м’язи, пожовклі зуби, синці під очима, метафізичний смуток у погляді. Який із мене сім’янин? Я навіть не вмію ремонтувати кухонні крани, не кажучи вже про прасування штанів чи ведення господарства; не маю жодних статків, не вмію водити автомобіль, нічого не тямлю у «квартирних питаннях» із усіма ремонтами поготів; не вмію поводитися з грошима, взагалі з ними не можу дати собі раду; мене постійно дурять продавщиці на Деміївському ринку: не віддають належної здачі, обкручують на одну-дві гривні; не вмію піклуватися про себе, коли хворий, а відтак навряд чи зумію попіклуватися про іншу людину, хоча й зроблю усе, що від мене залежить; не візьму те, що погано лежить, тому ніколи не зможу стати хапугою й не носитиму додому «набутки». Я взагалі не люблю великої кількості речей, які захаращують помешкання, перетворюючи його на склад, тому з речами живу максимально спрощено: лише необхідне з одягу, обмаль посуду. З книгами також намагаюся дуже жорстко боротися, постійно роздаровуючи все прочитане й зайве, вірніше те, до чого навряд чи повертатимуся, — переважно, художню літературу: романи, новели, поезії, все, що за бажанням можна позичити.

Думаю, Зоя про все це здогадувалася, але не відступала від своєї мети; за моїми спостереженнями, чимало жінок вважають, що здатні змінити свій «навколишній світ» і людей у ньому під формат своєї волі. Я довго не знав, як вибратися з цієї дурнуватої ситуації, оскільки розумів, що Зоя — міцний горішок.

Помічаючи її в центрі містечка біля ратуші чи на вулиці, я швидко розвертався, заходив у магазин чи аптеку і нібито купував необхідні речі, або, коли сам перебував на кафедрі, негайно закривався зсередини, аби, не дай Боже, не зайшло це ходяче пекло. Однак це мало допомагало, і врешті я пішов на крайність: перестав чистити зуби й мити голову, від чого моє смолисте довге волосся згодом перетворилося на засмалені пучки видовженої форми; перед зустріччю з Зоєю, я зумисне їв сиру цибулю або часник, після чого люб’язно спілкувався з нею, таємниче наближався до її обличчя і пошепки розповідав смішні бувальщини. Вона спершу раділа, що звертаю на неї увагу і мабуть терпляче зносила запах із мого рота, але в ході наших подальших зустрічей і розмов переконалася, що це набагато серйозніше, ніж може здатися на перший погляд. Зоя почала мене уникати: тільки-но побачивши мою постать у коледжі чи на вулиці, різко оберталася і йшла в іншому напрямку, а ще згодом вона не тільки мене уникала, а й всіляко насміхалася, звісно, поза очі, і — чого я особливо добився — в її поведінці з’явилася підкреслена, ніби акцентована зневага.

За химерною логікою людських почуттів Зоя почала мені трохи подобатися: мене вже не лякали її видовжене тіло і дебелість, великі форми та трішки грубі риси обличчя. З кожним днем вона все більше віддалялася, ніби випадковий корабель в океані, що випадково попав у поле зору іншого. Здається, минулося — радів я тоді. З того моменту почувався значно спокійніше, мене покинула тривога і страх, знову повернулося блаженне відчуття свободи та улюбленої самотності, бо тільки за ці вічні речі потрібно боротися. А невдовзі — слава тобі Господи — термін мого перебування у цьому симпатичному містечку завершився, я прийняв екзамени, виставив оцінки, у тісному колі місцевих колег відзначили мій від’їзд — і нарешті повернувся додому, у свою затишну квартиру на Голосіївському проспекті, з якої щоночі дивлюся на парк.

Прокидаюся від телефонного дзвінка. Лаборантка з кафедри просить терміново підмінити старенького професора Мельника, який важко занедужав. Дратуюся, бо найбільше не люблю небажані несподіванки. Треба негайно вибігати з дому, аби встигнути на другу пару, яка почнеться о 10.20. Нашвидкуруч умиваюся, не снідаю, і поспішаю в університет.

На економічному факультеті, де маю провести пару, навчаються переважно дівчата і це мене, признатися, трохи бентежить, оскільки останніх два роки я викладав на механічному, де навчаються тільки хлопці і дуже рідко в групах бувають дівчата, що дало мені можливість певною мірою призвичаїтися до аудиторії і налагодити роботу. Як на зло біля входу в навчальний корпус мене перестріває знайомий викладач із лісотехнічного факультету, розмова з яким затримує мене на кілька хвилин. Він, дякуючи мені за свого племінника, якому я поставив минулого навчального року залік, пропонує їхати на полювання. Павле Володимировичу, обізатєльно, на виходниє. Мені страшенно подобається його чернігівський суржик, який він ніяк не може подолати і який надає йому звичайної людської простоти. Я гречно дякую, плескаю його по плечу й кажу, що неодмінно.

В лекційну аудиторію забігаю зі дзвінком. Побачивши слухачів, я мало не роззявляю рота: на мене дивиться добра сотня потоку кількох груп, переважно дівочих оченят, в яких блукають зацікавленість, іронія, бісики та насмішки. Деякі одразу починають перешіптуватись, мабуть, мої тридцять їх більше пожвавлюють, аніж шістдесят з гаком професора Мельника. Я вітаюся з ними, кажу, як мене звати і скільки триватиме наша співпраця. Вони осипають мене різноманітними запитаннями — від банального чи одружений до прагматичного чи прийматиму екзамен і в якій формі його можна буде скласти (знову пирскають зі сміху на останніх партах).

Пара минає легко і без особливих пригод, щоправда після п’ятихвилинної перерви, за час якої виходив з аудиторії, я знайшов на своєму столі невелику записку, в якій красивим дівочим почерком було написано: «Які плани на вечір?» і — яка сміливість! — до цього ще додається телефон «265-34-10» з досить таки розкутим слівцем «цьом», від якого я пережив легкий шок, оскільки такого за свою невелику викладацьку практику ще не бачив. Аби не розгубитися, я на це жодним чином не реаґую, хоча знаю — авторка записки повідомила своїм подругам про цю «дотепність» і вони уважно стежать за моєю поведінкою. Втім на очах у них я демонстративно запихаю записку у внутрішню кишеню піджака.

Звільнившись після двох пар (слава Богу, остання без сюрпризів), я пішов на прийом до проректора, де мої підозри підтвердилися: мені знову випадає поїздка на місяць у знайомий мені провінційний коледж приймати екзамен із філософії, на мене знову чекає заслання, де на мою свободу чатуватиме небезпека з боку сексуально стурбованої Зої.

Через те, що не снідав, відчуваю божевільний голод. Повертаючись з університету, заходжу у невелику кав’ярню, оскільки вдома нічого готового з їжі нема. Це місце здебільшого полюбляють студенти, оскільки тут низькі ціни і швидке обслуговування. Встаю в невелику чергу, переді мною чоловік шість-сім. За столиками сидять студенти й регочуть, сперечаються. Мимоволі помічаю кількох знайомих, в яких викладав минулого року, вони, зустрівшись зі мною поглядами, навіть не вітаються, тільки один із них легко киває головою, якого «підтягнув» на найвищий бал: як для майбутнього механіка на моїх семінарських заняттях він добився певного успіху, особливо на млявому тлі своїх розгублених одногрупників.

Простоявши в черзі, замовляю горіхове капучіно та хот-доґ, чим призвичаївся обідати упродовж останніх років. Студент, який зі мною вітався, разом із компанією підводиться й виходить, звільняючи столик із порожнім брудним посудом.

Схвильований розмовою з проректором, яка мені істотно поламала всі плани на недалеке майбутнє, страшенно хочу відлити. Розстібаю ширінку, дістаю його і пішло, добре пішло. На стіні в туалеті переді мною напис: «Пісяй спокійно!» Куди ж тут спокійно? Добре сказати — спокійно. Спокою нема. Задумливо дивлюся у вікно, де мінливо виблискує жовтневе сонячне світло. Потроху переконуюся, що в моєму житті пішла затяжна чорна смуга, кінця-краю якій я не бачу. Поїздка в глухомань насторожує тим, що на перспективу вона набуває певної закономірності, котра, наче божа кара, падає тільки на мене, а не на іншого колегу. Хоча містечко, в якому знаходиться коледж, викликає повагу своїм добротним оборонним муром, дерев’яною церквою часів Кривоноса. Зрештою, непокоїть і не стільки вибір, що другий рік поспіль сам обирає мене без моєї волі, скільки певна легковажність стосовно мого життя. Це знову змушує думати про пошуки нової викладацької роботи, хоча влаштуватися в Києві майже неможливо: люди тримаються за посади зубами, а крім того стягують усіх своїх можливих і неможливих родичів. Два місяці як тільки-но триває новий навчальний рік, тому викладати ніхто не візьме: лекційні курси затверджуються ще навесні, тоді й розписуються навчальні години на майбутній рік. Про викладання можна забути.

Лише одного не розумію, чому автор напису «Пісяй спокійно!» після цієї фрази поставив окличний знак? Слово «спокійно» та окличний знак, як на мене, не вельми узгоджуються, але це вже пішла філософія мови, в якій не дуже добре тямлю.

Прикро тобі зізнаватися, але на економічному факультеті мені запала в око одна молода викладачка. Все почалося з банального: знайомий доцент, який викладає теорію фінансів, запропонував випити кави на його кафедрі, де я вперше побачив Олю. Спершу ми дуже мило жартували, розмовляли, з кожною такою невимушеною зустріччю я ловив себе на думці, що хочу, аби це продовжувалося й не обривалося. Глибоко в душі я дуже прагнув, щоб професор Мельник довше хворів, аби я мав можливість замість нього вести лекції й бачитися вряди-годи з Олею.

На східцях, біля моєї квартири, лежить купа сміття: картопляне лушпиння, шкаралупа від яєць, пакети з-під молока, кілька порожніх пачок цигарок; згрібаю це ногою зі свого порога. Несподівано відчиняються двері навпроти моєї квартири, з’являється сполохане пожовкле й зморщене лице старенької пані Асі. Шепелявлячи, вона розповідає про підлітків, які це вкоїли, — мабуть, студенти місцевого петеу, які бігають до найближчих під’їздів курити чи прогулювати навчання.

Я уявляю своїх студентів: інколи вони мені здаються милими, чистими, небесними створіннями, яких я люблю. А інколи їхні тупі, бездушні пики, які, позіхаючи, роблять вигляд, ніби записують мою лекцію, пробуджують у мені прагнення усіх їх передушити. Я для них дивна, блаженна людина, бо «викладаю філософію». А вони завжди хихотять за спиною, показують пальцями, перешіптуються, що пішов звихнутий «падре». Чому вони називають мене «падре»? Через чорне пальто і довге волосся? Студенти дуже часто дають своїм викладачам прізвиська, але глибоко в душі своєму симпатизую. Мого улюбленого Василія Васильовича Розанова називали «козлом», а Аристотель із шайкою своїх друзів в Академії над Платоном глумився ще гірше, що вчитель був змушений змінити місце своїх звичних прогулянок. Мені нема на що нарікати, бо деяких моїх колег називають «синяк», «децел», «антибіотик», «пампушка»…. Доцент Пампушка — мало не регочу. Я усміхаюся й глибоко в душі розумію, що не можу на студентів гніватися, бо також був таким: емоційним, розбещеним, трішки дурнуватим виродком, який пиячив, спав із дідько знає якими дівчатами, вештався, виціджуючи з матері сльози.

Хочу тобі сказати, що не знаю, як далі жити. Ні, ні, я не думаю про самогубство, бо не маю до цього схильності. Мені лінь викладати студентам, ліньки писати сумнівні псевдонаукові праці, подібними вправами пишаються деякі з моїх тупеньких колег, коли звітують за роботу списками своїх непотрібних публікацій. Щоправда, деколи приносять задоволення книжки чи окремі статті, які скачую з Інтернету й роздруковую.

Юра на мене деколи гнівається:

— Чому нічого не пишеш?

— Не формат.

Чому я не пишу? Він каже, що найганебніше у житті — мати задатки і їх не реалізувати. Не відповідаю, бо в житті є мільйони людей, які мають задатки, але нічого не досягнули, так і залишилися звичайними людьми без імен, які перейняті лише власним життям, любов’ю до своїх дітей, обожнюванням жінок чи задоволеннями: азартними іграми, спортом чи туризмом, відвідуванням музеїв чи мандрівками. Більшість із них щасливі, і я радий, що в них усе добре склалося; подумки навіть хотів би сам так жити. Чому ми повинні тільки писати? Чому ми повинні прирікати себе писаниною на не знати які манівці, фанатично й сліпо вірити, що це вірний шлях? Кому потрібна така писанина? Хоча й писати мені подобається, але світ на цьому не зійшовся клином. Зрештою, хіба я зможу пояснити Юрі, що для мене найдорожче, — ти, моя любове! А, може, я хочу прожити тихим і непримітним «падре», зі своїми тихими і непримітними болячками, драмами, надіями, думками? В маленької людини також може бути велика драма, не менша за шекспірівську; на жаль, не на всі драми вистачає шекспірів.

Я — «падре», інколи це мене навіть дуже розважає.

Несподіваний телефонний дзвінок старого професора Голована з пропозицією зустрітися «в цікавій справі» змушує повністю відкласти плани на день: я хотів поблукати старим Києвом, думаючи про тебе, відвідати кілька букіністів, попорпатися на полицях зі старими фоліантами XIX століття (інколи виринають рідкісні праці з теології, історії, психології, друковані ще за часів Миколи ІІ-го). Між фразами Голован важко сопів у слухавку й просив прийди до нього додому, бо дико болять ноги, друже, не ті літа, щоб крутитися, як білка в колесі.

Коли я прийшов до професора, то він мене одразу потягнув у свій кабінет. Затхлий запах старих книг і пилу змусив мене кілька разів пчихнути. Я дивився на його потужну бібліотеку, сформовану переважно з богословських видань, радянської філософської серії «Философское наследие» і багатьох стародруків, і чекав, щоб він розпочав свою справу. Чимало релігійних книг, особливо ж низка чорно-білих фотографій людей у чорних сутанах, видавали, що він раніше був священиком. Про його історію я дізнався випадково — з телевізора: показували документальний фільм, присвячений злочинам більшовизму проти церкви, із кадрами комуністичного часу. В 60-х більшовики «зламали» Голована як одного з найперспективніших богословів і прокрутили цю пропаганду по телевізору на весь Союз (колеги казали, що в молоді літа Голован учився в духовній семінарії з майбутнім українським патріархом Філаретом і мешкав із ним в одній келії). Подумки я поставив себе на його місце, і усміхнувся: мені здалося, що він нічого не втратив, бо замість перспективи духовного сану отримав іншу — філософію чи, якщо в первинному, античному розумінні — любов до мудрості.

Голован, довго перебираючи свої папки, зупинився, тримаючи одну з них і сказав «нарешті знайшов». Він уважно кинув на мене свій усміхнений погляд з-під окулярів і запитав, чи хочу я підзаробити копійчину.

— Що треба робити?

— Нічого суттєвого.

Голован гукнув дружину, щоб принесла нам каву, й почав викладати суть справи. Для гуманітарних ліцеїв, випускники яких вступатимуть на філософські, соціологічні, політологічні факультети, треба написати науково-популярні брошури про життя і вчення «безсмертних». Голован усміхнувся, що нічого складного нема, що це не дослідницька робота, а більше методична чи верифікаційна, якомога спрощено та стисло викласти про складне. Він додав, що текст має бути доступним для підлітків, які планують обрати гуманітарну освіту.

— Про кого писати?

— Та про кого завгодно, — сміється він і відразу серйознішає, бере кілька папірців і гортає. — Хоча ні — не про кожного. Лока вже забрали з університету, Сковороду роблять у Харкові, Ставровецького — Львів, Шеллінга і Маркса — вже також застовпили. Ось — можете обрати Канта.

— Я — не неокантіанець, — підколюю Голована, бо він за кафедральними пиятиками декілька разів із гордістю та самозадоволенням називає себе «неокантіанцем» (серед кількох кафедральних колег є такий гріх). Голован пропускає це повз вуха або вдає, що пропустив.

— Ви — молодий, вам буде корисно попрацювати. Почитаєте розумні книги, напишете текст і отримаєте добрий гонорар. І відкиньте будь-які сумніви — це необхідно для дітей. У цьому нема жодної «науки». Ясно?

— Ясно.

Не розумію чому — погоджуюся. Канта я люблю, але писати про нього — це зовсім інше. Проводжаючи мене до вхідних дверей, Голован каже, щоб я не тягнув і звертався по допомогу. Потискаючи мою руку, він усміхається й додає, що нічого складного нема, вважай, це буде твоя нова курсова робота, відчуй себе знову студентом, і не переживай, видавець — не «жулік», усе буде чесно.

На кафедру мені почала телефонувати пані, з якою я розпрощався ще торік. Раніше вона могла мене виловити лише в такий спосіб, бо тоді я ще не мав домашнього телефону, а на мобілки, які лише з’являлися, не мав грошей. Пані використовує наші старі «позивні», які розуміли тільки ми: «Передайте Павлові, що він обіцяв книгу Фройда». Коли наша кафедральна лаборантка Віра повторила ці слова — в мене по шкірі забігали мурашки.

Як давно це було! Я згадував подібні дзвінки Марґарити Павлівни, чорної, високої Марґо і те, чим все закінчувалося. Це означало: приїжджай, чоловіка нема. Я їхав на Позняки, в одну з новобудов, і з її квартири на тринадцятому поверсі ми, обіймаючись голими і втомленими, дивилися на осокорківські озера й дачі. Вона була старшою від мене всього лише на п’ять років, і мені страшенно подобалися її внутрішня тиша, неметушлива манера триматися, говорити й діяти, якою, ніби водою, вона гасила моє полум’я. Я любив цю жінку, любив безперспективно, без жодних планів, і, здається, вона хотіла цього ж. Її чоловік, затятий бізнесмен і мисливець, полюбляв шумні компанії, з якими часто пропадав на цілі дні і зовсім забув про неї. Спершу вона говорила про нього з прикрістю, а коли наші зустрічі частішали, то в її судженнях з’явилася зневага і насмішкуватість. Попри те, що в неї був тихий темперамент, видно, що ця тиша була радше такою собі «пружиною», готовою вистрелити будь-якої миті. Я дивився на неї як аматор-психоаналітик і добре розумів, що Марґо використовувала мене лише як інструмент своєї помсти чоловікові, помсти анонімної, яка має значення як протестний жест лише для неї самої. Вона ніколи ретельно не розпитувала про моє життя, хоча без слів розуміла жалюгідність мого становища і так званого суспільного значення: викладання в університеті для Марґо було архаїчною, старомодною та безперспективною професією. Принагідно вона любила згадувати своїх колишніх вчителів — обов’язково з насмішкою, легкою зневагою.

Досі не розумію, чого ми розбіглися. Кілька разів я не зміг після «читацьких дзвінків» на неї вийти, а потім все припинилося. Можливо, Марґо знайшла собі іншого, або ж вирішила змінити свого чоловіка, переформатувати його ставлення до себе.

Не впевнений, чи варто реанімувати привид з минулого. Хоча її номер у мене зберігся — закладка в одній із книжок.

Вчора я зависав на Подолі, де пиячив біля пам’ятника Сагайдачному з молодими поетами-блоґерами Андрієм, Владом, Вано Крюґером і знайомим перекладачем поезій бітників, Антоном, який мене туди і затягнув. Ми пили трохи гидку теплу горілку, оскільки охолодженої ніде не було, закусували плавленими сирками з маленькими булочками, а потім перейшли на пиво. Я трохи сварився з перекладачем, який учився зі мною на філософському факультеті, що він робить дурницю, бо перекладає поезію, а не Бурдьє та Рорті, якими займався раніше. Захмелілий, я натхненно та наполегливо переконував його, що поезію мають перекладати самі поети, бо вони навряд чи досягнуть у своєму житті кращого, тому, може, після перекладацького ремесла стануть ліпше писати або ж узагалі кинуть, якщо зрозуміють, що ніколи не дотягнуть до Ґінзберґа чи Керуака. Він усміхався і відповідав, що вони не знають мови. Врешті мені все це набридло. Одному молодому поетові стало дуже погано і він проблювався, підбігши під стіни білого Торгового дому. Крюґер, який постійно погладжував свої декоративні «мушкетерські» вуса, хихикнув: «навіть пити, чудо горохове, не вміє». Наша компанія реготала з приятеля, а я думав про тебе.

Ніби на автопілоті я попрощався з ним й забрів у метро. Вже було пізно. Від станції «Либідської» їхав у автобусі, усміхався із заплющеними очима та уявляв тебе. В невеликому провулку, через який прямував від зупинки на Васильківській вулиці, на моєму шляху несподівано з’явилися п’яненькі підлітки. Мій район — дуже неспокійний, а за Радянського Союзу, як інколи згадують знайомі, — був просто відморожений. Дуже часто я думаю написати есе про урбаністичну аґресію, але мене завжди підкорюють лінощі, тому мій задум доводиться постійно відкладати. Підлітки мене помічають. Вони на секунду замовкають, ретельно оглядаючи мене. Між нами — метрів сорок. Здається, це та сама компанія, яку недавно бачив увечері зі свого балкону: їхній жалюгідний, дикий і трохи аґресивний вигляд, дебільні репліки на мою адресу, в яких змішалися погрози з матюками, цинізм і насмішкуватість, — втомили, що я навіть не мав наміру на них звертати увагу. Один мій старший знайомий схожій компанії зробив був зауваження — і його просто відлупцювали, завдавши тілесних травм. Ще тоді я зрозумів, що зло неможливо змінити чи приборкати, бо воно усвідомлено націлене на виклик собі, від чого ще більше «заводиться» та стає одержимим. Злу можна лише співчувати, оскільки воно не знає інших кращих світів і тому приречене існувати у своєму затхлому ґетто ненависті, зневаги, дикості. До вуличних злочинців, гопів, ідіотів краще ставитися, як до важкохворих психів, які через свою хворобу не знають, що чинять.

Те, що район мій — ще той, я зрозумів відразу, коли купив тут квартиру, розмінявши велику материну в місті свого народження. В перший же день, коли я повертався з оглядин нового помешкання, в тролейбусі наткнувся на групу токсикоманів, які на очах у пасажирів нюхали з поліетиленових кульків свою отруту. Сморід розносився салоном, люди обурювалися, але юні герої безкарно продовжували нюхати свої кульки. В таких випадках із гіркотою згадую нудні фрази великих про добро й зло. Що я можу сказати зграї зірваних псів у підворітті? Апелювати до їхнього залитого алкоголем і прокуреного травичкою розуму? Як тут не стати, йопсель-мопсель, педагогом?

Я обходжу їх, не реаґуючи на крики та погрози. Один із них, невеликого зросту наближається до мене на кілька кроків і як ненормальний вигукує кілька образливих фраз, мабуть розраховуючи, що я хоча б на нього погляну. Не оглядаючись, прискорюю ходу. Він також. Переслідувача я не бачу, але спиною відчуваю, що він поводиться ще аґресивніше, чим дуже потішає своїх придуркуватих супутників; і тільки одна з його подруг каже, Валєра, нє нада, ти же відіш, он атмарожений, аставь єво, пусь живєт. Іду, не оглядався, чую, як вони потішаються, викрикують, регочуть, сперечаються, поки не заходжу за ріг сусіднього будинку, на душі одразу стає легше.

Повернувшись додому, я довго думаю над тим, що могло би трапитися зі мною, якби я повів себе по-іншому. Без сумніву — вони мене просто б безжалісно віддубасили і, можливо, я потрапив би до лікарні чи наступного дня прийшов на роботу з добрячим синяком, а завтра я аж ніяк не можу проіґнорувати день — мушу провести відкриту лекцію.

Хіба я маю право витрачатися на придурків, вступати з ними в дискусії чи бійки? Мене чекають ідеї та необхідна для них внутрішня рівновага, заради чого я відмовився від усього. Хіба я маю право легковажити?

Ти мабуть і не підозрювала, що твій приїзд у Київ отримати літературну премію для поетів (я, негідник, так і не читав твоїх віршів, хоча твоя збірка завжди лежить на моєму столі) завершиться початком (завершиться початком — гарно сказано) нашого роману. Це справді зі сфери помислів Божих — дві маленькі монади, які проживали в різних куточках України, жили різними інтересами, спілкувалися з різними людьми, читали різні книги і, відповідно, мали різні погляди на речі, — раптом від таємничого поштовху линуть одне до одного. Чим не любовний роман?

Якби не Юра — я ніколи б тебе не зустрів. Пригадую, він сказав: ходімо в Будинок учених, там моєму приятелеві вручають нагороду. Виявилося, що не тільки його приятелеві вручали нагороду. І це прекрасно: я побачив тебе! Ти не повіриш: усе це дійство (зрештою, і теперішню поезію) я ніколи не сприймав серйозно, сидів у третьому ряді зали і кепкував з молодих поетів, серед яких була і ти. Я реготав з натужних голосів юнаків, які, почервонівши від напруги, вигукували, верещали в мікрофон свої «страшні» метафори, як кров і сперма текли спинами сумирних жінок, як язик поета, наче спис, пронизував нещасні тіла, а потім з динаміків до нас із Юрою, який від моїх коментарів мале не впав зі стільця, долітало «блювотиння днів», «сифіліс очей», «метастази пам’яті», «п’явки почуттів» та інша анатомія та зоологія. А потім юний поет, поголений під Котовського, раптом упав із мікрофоном і почав битися, ніби в конвульсіях, викручувався на сцені і вигукував «це така розплата!».

Пригадую, як після цього дійства нас затягнув у свою майстерню на Лютеранській миршавий, сорокарічний художник, що виявився приятелем далекого приятеля Юри. Наскільки я тоді зрозумів, цей маляр поклав був на тебе око, бо не відходив ні на крок.

Як же так вийшло, що я його «обскакав»? Мені настільки смішно це згадувати, особливо коли бідолаха намагався підсісти поруч тебе, але його постійно відволікали: «Стас, де в тебе виделки?». Художник підскакував, метушився, грюкаючи дверцятами в допотопних шафках-сервантиках епохи Сталіна, порпаючись у шухлядах, а я тим часом сів поруч із тобою. «Стас, де в тебе чарки?» Ти сміялася мені очима. Стас нервово зиркав на нас, на його чолі виступили краплинки поту, він і далі метушився, догоджаючи своїм гостям.

Пригадуєш, як було тісно? Ми сиділи впритул, я мусив злегка розвернутися, аби ти могла вільно брати келих зі столика, над яким скупчилося біля десяти душ. Твоє коліно торкалося моєї ноги, поруч тебе я тріпотів, ніби листочок на вітрі. Як на зло до мене вчепився чорний кіт художника, він зирив з-під столу сумними очима, мабуть, просив ковбаси, я кинув йому шматок, потім другий. Художник запротестував, що закуски мало, не давай йому ковбаси, слиш, не давай, він тепер від тебе не відчепиться. Непомітно я копнув кота, щоб відвалив. Ти мало не пирснула зі сміху. Сорокарічна шатенка навпроти, яка прийшла з лисим і товстим театральним режисером, ненароком пролила на себе «сапераві» й загорланила: «Стас, де в тебе серветки?» Художник, який лише декілька секунд тому всівся за стіл, знову підскочив і заметушився. Я вже не пригадую, що він робив і говорив, бо твої губи привселюдно впилися в мої. Пізніше, коли спорожнили стіл, юний худющий поет із рудими довгими віями, імені якого я так і не запам'ятав, дістав з торби півкілограма вареної ковбаси (мабуть, свою вечерю) й поклав на стіл. Театральний режисер, потираючи руки, накинувся на неї з ножем, нарізаючи рожеве тільце на дрібні кружальця. Ми нікому не заважали, непомітно підвелися й пішли.

— Стас, де в тебе туалет? — останнє, що ми почули, закриваючи за собою двері майстерні.

Drosophila — плодова мушка, рід двокрилих дрібних комах із сімейства Drosophilidae. Існує близько кількох тисяч видів. У природі харчуються соком рослин, залишками рослинного гниття. Незначні розміри, короткий життєвий цикл і спрощене культивування, а також наявність політенних хромосом і надмірна схильність до різноманітних видимих мутацій зробили їх адаптованими до різних умов життя. Дрозофіла використовується для дослідження взаємодії генів, генетики розвитку, оцінки неґативних ефектів медичних препаратів і поллютантів. За словами Марка Фрая, професора і члена Інституту досліджень мозку США, мозок мухи-дрозофіли має близько 200 000 нейронів, водночас людський — мільярди.

Експерименти Бьорна Брембсома з Вільного берлінського університету довели, що поведінка цих мух має ознаки хаосу, який не є випадковим процесом, бо моделей, що породжують хаос, не існує. Ця здатність дрозофіл, можливо, є еволюційною перевагою, що дозволяє добитися значно більше успіху в пошуку їжі. Якщо в процесі еволюції люди також досягнули таких важливих результатів, то можна дати відповідь на одне зі споконвічних питань: наука стверджує, що наслідок має причини, і якщо ми добре розуміємо причини, то зможемо передбачити наслідки. За німецьким ученим, якщо все це правильно, то вся так звана свобода вибору є ілюзією, бо людина в такому випадку перебуває під впливом зовнішніх стимулів. Якщо наша поведінка інколи здається непередбачуваною, то лише через наявність випадкових подій, які не дають змоги людині відповідати адекватно на вплив навколишнього середовища.

Дрозофіла відома з прадавніх часів. Аристотель помилково стверджував, що вона народжується з пилюки.

На порозі моєї квартири — виснажений чоловік із сивим волоссям, який певну мить вагається заговорити і дивиться на мене з острахом. Він виглядає геть пригніченим, немов побитий пес, мабуть, не може зібратися з думками, які його привели сюди, і не знає, що сказати. Чорними вуглинками очей, в яких поблискує підозра та незрозумілість, пильно обмацує мене й несподівано починає говорити. Я не одразу розумію його невиразне, несміливе і ніби придавлене важкими думками мовлення, здогадуюся, що він запитує про бабу Маґду; відповідаю, що вона виїхала в Донецьк і більше тут не проживає. Кілька секунд він стоїть розгублений і сумний, ніби не зовсім вірить почутому. Дивиться на мене і каже: шкода, дуже шкода.

Зачиняю роздратований, бо з того часу, як я купив у тієї бабусі квартиру, мене майже щомісяця тривожать невідомі люди з підозрілими виразами облич. Я переконаний, що більшість із них є хворими, або причинними. Може, тут якась секта засідала? Деколи мені страшно самому спати в цій квартирі. Недобре відчуваю. Недобре. Тут багато залишилося від колишньої господині — баби Маґди. Це ніби сонне царство статики, де час настільки постарив, що майже не помітно його руху. День і ніч — лише зміни зовнішнього світу, які мляво вторгаються в приміщення. Тьмяні, плямисті, вицвілі шпалери, від одного виду яких може початися мігреневий настрій і які я ніяк не візьмуся пообривати й наклеїти нові, запилена, сіра стеля, яка благає, щоб її гарно побілили, десятиліттями вичовганий, скрипучий паркет, старий чорний гарнітур, котрий до інтер’єру ще більше додає понурості, навіть допотопний телефонний апарат із обірваними дротами, а головне — невблаганний густий запах затхлості, нудьги і приреченості, — все, що я придбав разом зі стінами у баби Маґди. Коли нарешті вдалося продати свою трьохкімнатну квартиру в місті свого дитинства, яку матір чудом отримала на початку перебудови (тоді було модно боротися з чиновниками та народними депутатами і роздавати блага народу), то грошей насилу вистачило на це помешкання, а про капітальний ремонт — через жалюгідну викладацьку зарплату — доводиться постійно забувати.

Не можу забути один епізод, пов’язаний із чорним дубовим столом, обтягнутим зеленим сукном. На поверхні сукно було витерте нерівномірно, лише в кількох місцях, плями яких у сукупності витворювали своєрідну «піраміду», помітні колоподібні западинки (мабуть, у цих точках стояли важкі предмети — підсвічники або щось інше). Юра в день мого переїзду механічно відкрив дверцята до внутрішніх шухляд столу і звідтіля вискочив пацюк, який прошмигнув по моїй лівій нозі і побіг одразу в коридор. Юра від страху аж викрикнув, а я стояв, ніби вкопаний. Пацюк безслідно зник: ми шукали його в коридорі, в кухні, у ванній; мабуть, у квартирі є величенька діра, через яку пацюк дременув у своє невідоме пацюче царство. Вражений видовищем, Юра почав переповідати мені свій дитячий роман про пацюків, які захопили сусідні королівства — королівства інших звірів, витворивши потужну пацючу імперію.

Коли я згадую пацюка — досі відчуваю, як тілом бігають мурашки, мені здається, що рано чи пізно пацюк повернеться. Треба робити генеральний ремонт помешкання, міняти підлогу, вирівнювати стіни, замурувати всі діри й щілини. Але — нема грошей.

Ти горнулася і я відчував твій смуток. Мовчки цілувалися, не зважаючи на пасажирів спершу метро, а потім 12-го тролейбусу. Я знаю: все це як маленька гавань в океані дошкульної зими ми затиснуті холодом у тихі й привітні стіни моєї квартири ми хто позбувся вчорашніх клопотів і думок про завтрашній день тривог і болю який чекає попереду твої сині довірливі оченята що зігрівають душу пелюстки усіх квітів світу вкривають нашу легку дорогу до спокою ложе нашої тиші наповнене запахами весни теплого літа щедрої осені зимової свіжості світлі тіні птахів створюють стіни для нашої тимчасової оселі лагідні білі хмарини ковдрою вкривають наші тремтливі тіла ми втрачаємо рівновагу і тіла немов пір’їни доручаємо повітряній колисці.

Після легкої вечері ми курили на балконі, я накинув тобі на плечі свого кожуха. Ми дивилися на темний і мовчазний Голосіївський парк, укритий білим покровом, на нічні будинки, які виднілися, ніби нічні кораблі в темно-сірій імлі, на його поверхні. Я розповідав тобі про тебе своїм мовчанням (ого, це я сказонув, наче поет!): зігрівав у своїх обіймах, повільно й обережно обціловував кожен сантиметр твоєї шиї. Ти зупиняла мене, шепочучи: «нетерплячий». Тепер я знаю, що наговоритися тобою неможливо, бракуватиме слів — повністю розкритися любов’ю, щоб необхідні слова народжувалися нізвідки і злітали з моїх уст легко, ніби метелики. Раніше я не вірив, що людина здатна оповісти про свою любов чи ненависть, образу чи захоплення. Силкуватиметься, але завжди розповідатиме про зайве, банальне, другорядне, а про найважливіше — те, що на серці, — ніколи. Здається, я так тобі нічого і не сказав із того, що відчуваю. Коли ми кохалися, коли ми лежали, виснажені й гарячі, відчуваючи, як тремтять наші тіла після насолоди, коли жадібно пили прохолодний брют і ти мене знову пробуджувала зі спокою, а я захоплено відповідав «ненаситна»… — і тоді я не міг сказати про найважливіше: про свою любов до тебе. Я цілував твої груди й відчував смак материнського молока, ти заспокоювала мене, що дитину більше не годуєш і тому інколи дозволяєш собі алкоголь. Пізніше, коли дивився на тебе сонну, я захотів написати вірш, хоча ніколи цього не робив серйозно, я придумав лише один рядок: навіть не зважуся торкнутися до тебе тихим поглядом. Я постійно мовчав — радий, замріяний, піднесений, бо не вірив, що все це відбувається, а ти брала моє обличчя в долоні й шепотіла, ну чому ти мовчиш, чудо, все буде добре.

Вночі ми знову пригублювали брют, який надавав нам нових сил, зовсім не хотіли спати, і я вірив, що все буде добре. Потім глузували зі Стаса, глузували трішки й добродушно; ну, не поталанило літньому чоловікові, сміялася ти, нічого не вдієш. Тільки ранкове ліниве сонце та шум нового дня змусив нас, знесилених, заснути; перед обідом я прокинувся від холоду, ти лежала, розкішно розкинувши руки, ковдра з’їхала з твого білявого стегна, я накрив тебе, щоб ти не змерзла.

Згадуючи минуле, я прислухаюся до світу, що нуртує за межами мого помешкання: зверху сваряться; важкий предмет падає на підлогу; затихають; збоку, за стіною, де загальний коридор, чути брязкіт ключів; невдовзі гуркіт — вочевидь — від протягу закрилися двері; скреготить механізм ліфта; на нижньому поверсі шумлять підлітки: вони щодня курять шмаль у під’їзді й регочуть, залишаючи після себе купу недопалків, пластикові та скляні пляшки з-під мінералки, соків та пива і плювки.

Думаю про свою порожню, осиротілу квартиру без тебе: однієї ночі вона була справжнім святом, а тепер перетворилася в пустирище.

Докласти трішки зусиль, щоб ти була зі мною і переїхала в Київ, хоча це було б нелегким кроком: мені довелося б прийняти тебе з твоїм немовлям, усі ці притирки, родичі, тяганина з твоїм чоловіком, шок моїх рідних… все це я уявляв з іронією. Я не був готовим, бо побачив тотальну загрозу своєму звичному способу життя, своїй цілковитій автономії — творчій, побутовій, щоденній, чуттєвій. Побачив загрозу моїй свідомості, її звичному триванню, рівновазі, в неї б увірвалися тривоги, проблеми, клопоти, від яких я завжди намагався принципово дистанціюватися. Можливо, я зрадив свою любов до тебе, а можливо, моя любов не була справжньою, всесильною, такою, що сама створює події та їх розвиток. Я відступився від своїх почуттів. Зрештою, тверезі думки сигналізували мені, що коротка мить знайомства і захоплення ще не є підставою для докорінних змін і радикальних рухів. Також я не знав тоді, як ти мене оцінюєш і яку роль відводиш у своєму житті. Можливо, ця поїздка до Києва по літературну премію була для тебе розвагою, як і моя випадкова поява. Відтоді почуваюся трішки роботом, який існує за усталеними порядками.

Зізнаюся тобі у своїй капітуляції перед симпатичною жінкою. Навіть не знаю, навіщо про це кажу. В помислах я не мав нічого поганого чи такого, щоб могло відсторонити тебе.

Оля — виявилася тим випробуванням, яка взяла вверх над моєю волею. Кілька разів ми разом поверталися з університету: стежинами зелених, тінистих пагорбів Голосіївського лісу йшли до тролейбусної зупинки «Парк імені Максима Рильського», де я чекав, коли Оля сяде на тролейбус і поїде до метро «Либідська». Потім я повертався пішки додому, подумки аналізуючи свої невинні і водночас непрості зустрічі з Олею. Ти не повіриш, але ми, ще навіть не розмовляючи про те, що між нами діється, поводилися обережно та делікатно. Тиждень за тижнем, і ми вже верталися разом з університету стежками, укритими золотисто-червоним листям, трималися за руки. На першій призначеній зустрічі я поцілував Олю, для мене це було справжнім подвигом, бо я раніше не зважувався. Вона відповіла поцілунком. Коли я цілував, Оля заплющувала очі, і в такі миті я завжди згадував тебе, уявляв твоє лице, усмішку, погляд.

Оля дуже активно поставилася до наших зустрічей і, признатися, почала мені набридати. Особливо гостро та неприємно я відчув, як руйнується мій звичний час: його раніше спокійний, врівноважений плин тепер перетворився на бурхливу ріку з несподіваної бистриною чи не менш несподіваними заводями. Ще гірше стало тоді, коли ми переспали. Цей ритуал — відразу після наших пар бігти в мою квартиру й лізти в ліжко — емоційно мене страшенно заводив, але раціонально я розумів, що з кожним днем катастрофічно швидко віддаляюся від себе попереднього, звичного, сталого.

Я не міг більше працювати, читати улюблені книги, стежити за новинками європейської та американської думки, я став розгубленим, хаотичним, неврівноваженим. Навіть моя стара сусідка, тьотя Ася, сказала мені, що моє лице світиться. Я прагнув уникати Олі, але вона приходила — ніби у справах — у мій навчальний корпус і ми знову бачилися, знову йшли осінніми стежками Голосіївського лісу до зупинки «Парк імені Максима Рильського», а потім знову опинялися в моїй квартирі. Я гаряче цілував її, повністю віддаючи себе, божеволів від Олиного тіла, але подумки переживав нестерпні тортури: я ніколи не стану мислителем, я ніколи не стану самітником і не звільнюся від цього світу. З відчаєм дивився на стоси книг, папок, набитих ксерокопіями та роздруківками статей, есе, матеріалів викладацьких курсів науковців із різних країн, і бачив, як усе це ставало мертвою купою паперу, натомість поруч мене лежало біляве, тепле, запашне тіло Олі. Згадувалися іронічні слова Канта, що секс — лише механічне і зайве тертя двох тіл. Я повторював їх як мантру, але це не допомагало, бо тілесна механіка була міцнішою за мою нетілесну волю.

Про нас заговорили колеги по роботі. Пампушка мені хтиво підморгував і шепотів: ну ти і жук, захомутав таку дівицю, на стільки молодшу від себе, в неї на площі Льва Толстого трикімнатна квартира, ну ти і жук, молодець — блистіли його масні вилуплені очі за квадратними окулярами. Подібні репліки я слухав із жахом, бо розумів, що світ невпинно накидає мені свої незримі тенета, ловить, ніби нещасну рибину.

Від читання Куно Фішера (для брошури про Канта) мене відволікає дзвінок у двері. Не люблю випадкових відвідин, особливо незнайомих людей. Дивлюся у «вічко», але нікого не бачу, придивляюся знову й помічаю світлу чуприну сусідського хлопчика Гени, який інколи приходить до мене в гості «розмовляти».

— Привіт, дядь Паша.

— Привіт, Гено.

— Я до вас. Давно вас не бачив.

— Заходь.

Гена за старою звичкою обходить мою квартиру: спершу заходить до кімнати, дивиться на стоси книжок, чухає голову й каже, о-го, знов читаєте, потім іде на кухню.

— У вас невимитий посуд. Це нічого. Я вам допоможу, — він ставить біля раковини невеликий табурет, вилазить на нього, відкриває кран гарячої води й миє тарілки. Я кажу, щоб цього не робив, що сам вимию, але малий непоспішно й спокійно знову повторює «нічого, я допоможу». Він охайно складає вимиті тарілки на металеву поличку над раковиною, оглядає кухню. Гена запитує, чому я й досі не замовив воду.

— Яку воду? — не зовсім розумію сказане після читання.

— Я ж вам ще місяць тому казав — «Кодацьку». Воду з крана пити дуже небезпечно, в ній є хлорка і пісок, а «Кодацька» — очищена. Забули?

— Забув.

— Я вам можу замовити. Треба тільки залізти в Інтернет. Дядь Паша, у вас є Інтернет? Як же ви без Інтернета? Там можна музику і мульти качати, ігри грати.

Не знаю що малому навіть відповісти. Малий ходить кімнатою, бере одну з книг, здається Фейєрабенда, й запитує, чому нема малюнків. Я кажу, що є книги з малюнками, а є такі, яким малюнки непотрібні, бо лише заважатимуть. Потім Гена кривиться, що всі мої книги вкриті пилюкою, а це, дядь Паша, неправильно, від пилюки можна захворіти астмою, не смійтеся, мені мама казала, що в старих книжках живе кліщ і бактерії, які погано впливають на здоров’я.

В двері несподівано дзвонять і переривають нашу розмову. Симпатична мама Гени з пікантними ямочками на щічках, перепрошує та забирає малого додому.

Астма, Інтернет, малюнки — все це так незвично. Мабуть, я дуже відстав від життя.

Після чергової телефонної балаканини з Пампушкою, переважно про його страждання як науковця, мене трохи пробиває на депресію і думки спорадично наповнюються чортзна-чим.

Думаю про нарікання Пампушки і раптом лякаюся, бо уявляю себе через дещицю років подібним до нього. Найгірше, що всі підстави для цього є. Я також замислююся над подібними темами, які інколи глодять мою душу на самоті. Любий вошивий психоаналітик мені скаже, що це комплекс нереалізованості. Проте, я справді вірю, що не все залежить від волі людини (хай простить мені старий неврастенік Ніцше).

Мені здається, що більшість із нас змушені підігравати поточній ситуації. Цьому можуть бути різні пояснення: християнське співчуття до навколишнього зла чи ідіотизму, інтеліґентна вихованість і несміливість, банальний страх перед світом, лінивість і скептичність, зневіра в дії, приховані бажання робити з будь-якої ситуації вигоду, словом, можна називати та вигадувати ще багато нових «масок», за якими ховаємо свої щирі думки, почуття чи погляди на речі. Втім, постійно прикидатися, постійно корчити клоуна — це дуже втомлює і є навіть самоприниженням.

Як це не важко, але я намагаюся мислити спокійно, врівноважено, у форматі такої собі «чистої феноменології», без нашарувань людської чуттєвості, її ego. Хоча усвідомлюю, що в мисленні та спілкуванні звільнитися від людського неможливо. Через це я недолюблюю так званих харизматичних людей, які привертають до себе увагу не своїм талантом і здібностями, а режисурою своєї поведінки та своїми вродженими якостями. Мені здається, що це підкорення іншого, інтервенція на іншу територію, зазіхання на іншу свободу. В цьому мені вбачається несправедливе, що повністю нівелює «зміст» людини, її мислення, працю, натомість зосереджує увагу на манері спілкування з іншими, на вмінню себе подати. За незначний свій вік я вдосталь надивився на таких жевжиків у дорогих костюмах і краватках, які в манері одягатися копіюють недолугих українських політиків. Вони натужно корчать із себе інтелектуалів, викладачів, видавців, науковців, редакторів, поетів, художників, розумників, але жоден із них є не творчою особистістю. Через це вони завжди успішні, на виду, ніби скакуни на перегонах, бездоганні та дипломатичні, безтурботні та пихаті. Вони ніколи не «опустяться», не зійдуть з розуму, не стануть навіженими, не лежатимуть під парканами як Моцарт чи Бетховен. Вони ніколи не підуть проти маси й соціуму і не піддаватимуться остракізму та засудженню. Тля: від неї за кілометр тхне комерцією, бізнесом, розрахунками, а загалом найстрашнішим бичем — політикою, навіть якщо вона непартійна й неполітична. Успішний і знаний митець — це вже політик, навіть коли він не у парламенті чи уряді. Бо його символічні бонуси в будь-яку секунду інформаційна влада здатна перетворити в матеріальні, не кажучи вже про те, що рано чи пізно вони цілуватимуть пантофлю можновладців, ідучи на ті чи інші компроміси.

Я давно зловив себе на думці, що нездатний читати авторів, рядки яких ситі, як холодець, і сумирні, як гіпсокартон, я не здатний повірити кабінетно-декоративним творчостям, спокійній, математично-точній мазанині на полотнах чи бездоганно зліпленим віршикам. Розумію, що це крайня, суб’єктивна позиція, бо вона може бути помилковою — залежною від мого першого мінливого враження. Але мене лякають самовпевнені автори, які не носять у собі «прірву», «самоспалення», «хаос», чи протилежне і не менш сильне — «блаженність». Дуже часто спостерігаю за такими митцями, які всіляко дбають за власну бездоганність, усіма можливими способами маскуючи свої слабинки, як вони стандартизують себе цією симпатичністю, політкоректністю, бажанням сподобатися зграї ідіотів, що формує масову думку. Мені стає їх навіть трохи жаль. Ці дурники не розуміють, що творчість усіх видатних прижиттєвих марґіналів — від античних кініків до бітників чи арт-відморозків у підвалах наших днів — це плювок у їхні посередні самозакохані мордочки. Чорт забирай, не має значення, чим займатися — живописом, скульптурою, наукою чи поезією — це неписане правило справедливості. Блаженні вбогі духом, бо до кмітливих на вигоду посередностей і пройдисвітів я давно ставлюся з розумінням — як ботанік до дрозофіли, яка не переживе завтрашнього дня.

Щось я розбушувався проти ночі, від цього може початися безсоння. Спати, спати.

Гнатовича, який мешкає через дві тролейбусні зупинки від мене в напрямку до Виставкового центру, я бачив два місяці тому, і наша остання бесіда мене засмутила. Він майже мене не чув, не чув моїх арґументів, таке враження, що він говорив до стін, до привиду.

Його звичку — говорити і забувати про присутність співрозмовника — я помітив уже давно. Гнатович перестав викладати в університетах, бо йому набридли обмежені чітким часом формати лекцій, в яких він мав розгортати свої думки, йому також набридли всі вчені ради та наукові інституції, в яких ніхто не намагався слухати це розгортання ідей. Я співчуваю йому, як талановитому вченому, який, поринувши в прекрасний космос наукових проблем, повністю втратив адекватність у світі матеріальних речей, у світі всіх можливих зручностей і компромісів чи можливостей організовувати собі життя.

Коли я телефонував до нього й говорив на ту чи іншу тему, то чув його радість, потім бажання зустрітися. Я говорив про книги, які мені потрібні, і Гнатович почав безкінечно говорити про ці книги, про ідеї цих книг, про авторів, про порушені проблеми та їх еволюцію, про можливість застосування цих проблем сьогодні. Я делікатно перебивав його, що мене цікавить те і те, а Гнатович, почувши, що мене цікавить, продовжував розвивати свої думки. Одного разу з телефонною слухавкою в руці я нетерпляче стояв у кабінеті кафедри, спостерігаючи за трохи нервовими поглядами моїх колег, які ніби хотіли сказати, скільки можна висіти на телефоні, але нічого не зміг зробити, бо Гнатович, поринувши у власне царство мислення, мене не чув і продовжував розгортати цілими блоками та пластами свої думки. Такі «паралельні» розмови в нас давно перетворилися в норму, врешті-решт я звик до них.

Кілька років тому Гнатович повністю відмовився приходити в навчальні та наукові заклади і влаштувався вантажником на роботу в продовольчий магазин. Спершу я був шокований. Але він мені доброзичливо пояснив, що там йому ніхто не заважає думати, що насправді фізична праця і чисте мислення, задоволено хмикнув він, ступають нога в ногу. За чаркою його домашньої наливки він усміхався, що в інститутах самі йолопи, яким більше до шмиги виступати по радіо чи телевізорі. Він добродушно казав, Павле, ти їх остерігайся, краще тримайся нас — наукового пролетаріату, бо лише серед нього ще жива незаангажована і чесна думка. Ми пили ще і подумки я дав собі обітницю ніколи не посідати адміністративну посаду, бо це смерть знанням, творчості та ідеям. Я хизувався, що купив український переклад «Естетичної теорії» Адорно, а Гнатович кривився, що я зробив повну дурницю, оскільки він має ксерокс ориґінального видання, і взагалі українські переклади з філософії дуже посередньої якості, їх краще не читати.

В інші місяці його телефон постійно мовчав. Наш спільний знайомий, якого я випадково зустрів у метро, сказав, що Гнатович мешкає зараз у котеджі молодої пані під Києвом, якій пише дисертацію. Я усміхався й подумки казав, от старий ловелас, але був за нього радий, оскільки крім своєї науки він у житті навряд чи бачив бодай мінімальні радості й блага.

Часто чую: чоловіки, котрі довго живуть самі, поволі стають ідіотами або маразматиками, в них рано чи пізно їде дашок.

Моторошно про це думати: не доведи Господи, таке може стосуватися і мене. За останні роки помітив багато чого незрозумілого у своїй поведінці: мої «інтертекстуальні» жарти, з літературними, філософськими, мистецькими чи загалом культурологічними алюзіями, не завжди сприймають жінки; помічаю, що вони нудьгують. Можливо, все набагато простіше; можливо, треба лише пити вино й коктейлі та безтурботно базікати, заповнюючи спілкування сміхом, жартами і дурницями. Але в такій манері мені трохи важко спілкуватися, бо це вимагає непересічних акторських здібностей. Серед молодших від себе жінок я завжди почуваюся невпевнено: можливо, я засліплений їхньою красою, яка буквально паралізує мою поведінку, робить невпевненим голос, думки хаотичними, а жарти недоречними і не завжди влучними. Я постійно ніяковію й ніяк не можу подолати цей стан. Мені так хочеться з ними спілкуватися, бути розв’язаним, але ненав’язливим, сміливо й ніби ненароком класти руку на плече чи талію, шепотіти різні приємні дурниці на вушко, ледь-ледь торкаючись подихом і губами їхньої запашної шкіри. Не знаю про що з ними говорити, бо їх навряд чи цікавлять проблеми наукової схоластики та іншої теоретичної мури.

Інколи, дивлячись на стоси своїх «важливих» книжок, я думаю, що вони заглушили в мені віталістичні прагнення й зробили з мене такого собі пуританина, який не здатний навіть розважитися. Я — несучасний, недрайвовий. Але з іншого боку, згадуючи біографії Монтеня, Паскаля, Г’юма, Канта, Шпенґлера, подумки я усміхаюся собі, бо лише в тиші та, на перший погляд, щоденній нудьзі мене навідують улюблені і постійні соратники — божевільні, незнані іншим істини. Я люблю Плотіна, але балачки про нього навряд чи будуть доцільними у пабі чи на дискотеці. Бо Плотін і дискотека — несумісні за своїми конституціями. Бо філософські стежки та просіки позбавлені сміху й радості, блиску та розкоші: вони не менш нудні та докучливі, як щоденна праця селянина коло землі. Бо займатися філософією, як стверджував лапочка Абеляр, треба не лише тоді, коли звільняєшся від щоденних справ, а навпаки — відклавши ці справи, залишивши їх назавжди невирішеними. По-простому кажучи, забити на них болт.

Бо наперед знаю, що з нормальної точки зору, з погляду звичайної людини, все це повна маячня та ідіотизм; і це ще більше мене запалює… бо знаю на що себе прирікаю все своє життя молодість зрілість і старість свої надії мрії та бажання бо готовий бути завжди один готовий знести всі можливі поневіряння щоб ніколи не пускати ніде коріння не зв’язувати себе по руках і ногах із обставинами ні за що не нести відповідальності я готовий відмовитися продовжувати людський рід і ніколи не одружуватися бо це віддалятиме мене від спокою у мисленні навіть коли я лежатиму важко хворим самотнім у своїй квартирі забутий людьми і світом лежатиму у своїй павутині я готовий змиритися з тим що про це ніхто не знатиме що мені ніхто не прийде на допомогу що мене всі забудуть одна думка що я залежатиму від інших людей кидає мене в депресію я готовий вічно мовчати як камінь і не можу відмовитися від своєї дороги навіть коли нічого не зроблю й нічого не досягну проте в моїх силах спробувати вирватися за межі життя звичних людей не заперечуватиму, що мені інколи хочеться вити вовком я шукаю собі розради в банальних прогулянках Києвом тиняючись Володимирською гіркою за Михайлівським собором чи Голосіївським лісом.

Шукаю собі розради в алкоголі, але мене бентежить, що він надто швидко підкорює мою волю й змушує чинити так, як я ніколи б не робив.

Шукаю розради в бесідах зі своїми друзями, але ці бесіди, фактично, не виходять за межі літератури та науки, за межі царства ідей. Якщо я з Юрою, то ми рано чи пізно знову зациклюємося своїми балачками навколо поезії та перекладів; Юра цим живе, і мені неважко погомоніти про його цінності.

Шукаю розради у московській партії, на яку приходжу у вечірню більярдну в Голосіївському парку. Здебільшого, я шукаю собі знайомого компаньйона, бо не люблю грати у більярд із чужими людьми; у більярдних багато таких, які прагнуть кого-небудь розкрутити на партію та почистити кишені. Я поганий гравець, зрештою, більярд мені потрібний для роздумів, а не для підтримування розмови з нецікавим і лукавим опонентом, який насміхатиметься над супротивником і думатиме лише про те, як чимшвидше вибити з нього гроші.

Останнім часом я граю більярд із високим викладачем-аграрієм Михайлом, який пише дисертацію, здається, про вплив метаболізму щурів на стан повітря у приміщеннях із великою рогатою худобою. Михайло непогано грає, його удари сильні і влучні; коли він згинається над столом, непорушно застигаючи очима над кулею, його смолисто-чорна чуприна спадає, помітно заважаючи йому прицілитися, але Михайло, таке враження, бачить навіть крізь неї. Він мені зізнався, що ще в далеких радянських часах у клубі їхнього селища на Луганщині стояв більярдний стіл і вони з ровесниками шодня ганяли кулі. Михайло мріє вивчитися, вибитися в люди й обов’язково повернутися в рідне селище, щоб створити агрофірму, забезпечити людей роботою, а в перспективі відбудувати сільську інфраструктуру, школу, клуб, а також відкрити Інтернет-кафе. Я завжди слухав Михайлову мрію не вельми уважно, але схоже йому було достатньо того, щоб його слухали, не перебивали та не сперечалися. Михайло постійно підбиває мене шукати розради також у жінках, старий, досить швидко з ними можна познайомитися через Інтернет, заходиш на сайт, закидаєш дані або обираєш її — і все йде, як по маслу. Скоро він повернеться від батьків у Київ і ми відновимо наші походи в більярдну.

Михайло не знає, що я трохи дивак, тому й дослухаюся до його порад. Ще на початку літа, в Інтернет-клубі на Стельмаха, я, здається, знайшов. Вона — юна, симпатична, хотіла познайомитися з серйозним хлопцем для перспективних відносин. Все не згадаю в тій анкеті, але мені до душі припали окремі її слова: симпатична, струнка, з безкінечними плюсиками й краплинкою мінусиків, шанує вірність, відкритість, взаєморозуміння. Я написав їй, окрилений, на мило. Після того ще довго думав: це ж треба, як вона правильно думає про багато речей! Пригадую, з яким хвилюванням і поспіхом писав їй: Танюша, я схвильований твоєю анкетою, я буду дуже радий познайомитися, я давно шукав таку людину, вірю, що в нас усе вийде. Тепер я думав, що можна було б написати про свої «вимоги» до кандидата, ну, скажімо, знання старогрецької мови чи інше, але ж це було би вже занадто. Хіба в знаннях мов справи? Треба знайти хорошу, порядну людину.

Час протікає майже непомітно: він тягучий, як свіжий ґумовий клей, і непоспішний, як черепаха, в ньому думки почуваються, наче в пустелі, кінця-краю якій не видно, і єдиною розрадою є щоденна молитва на палаюче сонце своєї самотності. Це такий стан свідомості, коли щомиті міркуєш над тим, що відбувається на очах, або відбувалося давно чи зовсім недавно, коли зважуєш випадкові вчинки людей, чи власні фрази, які ненароком запустив у розмову, наче непомітні рибини, що запливають через вуха в інших людей і невідомо, що може бути далі, що може бути з людьми, з їхніми помислами та діями стосовно тебе.

Для розуміння таких змін у людях я виробив у собі своєрідну манеру спостереження: коли я спілкуюся, особливо тоді, коли розкриваю певну думку, уважно вивчаю реакцію співрозмовника, зокрема те, на що він особливо ретельно звертає увагу. Це надзвичайно цікаво помічати серед наукової братії, порожні балачки з якою мене останнім часом забавляють: я зумисне беру провокаційну тему і розвиваю свої міркування, однак мій співрозмовник, замість того, щоб реаґувати на загальний напрям розмови, хапається, як наївне дурнувате дитя, за окреме слівце чи термін і починає з насупленим виглядом, від чого на його лобі вискакують численні зморшки, висловлювати свої судження, по суті, на зовсім другорядну, а часто й третьорядну тему, яка не має нічого спільного з тією, навколо якої виникла суперечність. Там, де розумна людина на те чи інше слово в дискусії просто б не звернула увагу, оскільки розуміє його «робоче» використання, адже спілкування здебільшого відбувається швидко, непідготовлено, спонтанно, то дурень, у такій ситуації, хапається за нього і починає піднімати неймовірний галас, його обличчя перекошується від полемічного запалу, очі навіжено поблискують, руки, ніби автономні об’єкти, самі починають рухатися, загрозливо розмахувати, у голосі згодом з’являється втомлива хрипота, а з рота вилітає аґресивна слина.

Згодом я почав боятися таких співрозмовників, бо мене лякала їхня фанатична відданість у свою правоту. Чого гріха таїти — в мене також є схильність до подібної поведінки в час дискусій. Тому я давно перестав брати участь у нудних здебільшого псевдонаукових конференціях, де зграя аспірантів, доцентів, докторів, професорів плеще язиками про що завгодно, тільки не про те, що стосується теми, цитуючи і згадуючи модних і популярних зарубіжних вчених, чим вони ніби хочуть підтвердити правомірність власних міркувань на противагу іншим, не рідко пригнічуючи співрозмовника, ніби бойовий півень грізно піднятим хвостом, своїм «суспільним статусом».

На думку спала перша та остання за життя запекла полеміка Канта зі Сведенборґом, після якої він більше не дозволяв собі подібного. Полеміка не вельми відомого ще тоді маґістра Канта з дуже популярним володарем свого часу, ідолом спіритуалістично заанґажованих любителів філософії з аристократичних салонів, ясновидцем і пророком, містиком номер один у Європі самим фон Сведенборґом.

Сам факт «іншого» погляду на діяльність скандинавського теолога багатьма шанованими умами, такими, скажімо, як Мозес Мендельсон, були сприйняті навіть відверто вороже, з непорозумінням. Попри те, що це була підозра суто термінологічна, цілком ймовірно, що вона керувалася острахом перед замахом на авторитетність. Можливо, це природна схильність людської натури — реаґувати на виклик у штики? Але Кант великодушно подолав у полеміці людське, дотримавшись людського: в листі від 10 серпня 1763 року до вельмишановної фройляйн Шарлотти фон Кноблох він усіляко вшановує свого опонента, вбачаючи в ньому «дружнього та відвертого чоловіка». Нічого особистого, лише метафізика та космогонія. Не духи і душі померлих, а межі пізнання. Не візіонерство, а моделювання світу. Простіше кажучи, духовні фантоми було відправлено на пенсію.

За радянських часів кожна дрозофіла, яка хотіла захиститися з філософських наук, неодмінно займалася філософськими проблемами природознавства, в результаті чого цей напрямок перетворився у царство леґалізованих кретинів, дебілів, маразматиків, фантазерів, мрійників чи просто одержимих від переконання у власній науковій місії; у кожного з них, якщо не дай Боже послухати за чаркою, обов’язково є ґеніальна ідея, теорема, невідкритий закон, сенсація. Вони з’їжджалися до Києва зграями — непримітні сільські вчителі з добрими очима, які «довго спостерігають за навколишнім середовищем і мають щодо цього дуже глибокі думки», партійні функціонери, коли мода захищати дисертації охопила майже всі державні установи і їм до своїх службових рангів треба було добавити «наукові здобутки», просто божевільні, яким треба було виправдати своє божевілля, перш за все, у своїх очах, кар’єристи, які за відсутності вчених ступенів не могли посісти адміністративну посаду в науковому або навчальному закладі, зрештою й ті, хто перебував у постійному пошуку.

Кожен із них — сумне дитя своєї епохи; багато з них писали про Енгельсове розуміння матерії, філософські погляди Луначарського або про принципи теорії відображення в естетиці чи основи марксистської логіки. Кому, йопсель-мопсель, зараз потрібне Енгельсове розуміння матерії? Я спостерігаю за їхньою еволюцією, як вони прагнуть схопити нове, але нездатні змінити своє мислення. Інколи думаю, що вся постколоніальна інтеліґенція та інтелектуали, якщо такі є в нашій країні, приречені на шарпанину між різними світоглядами, методологіями, манерами й стилями, форматами та способами письма й думання.

Ця незґрабна, жахлива еклектика, яка рясніє в їхніх творах, дискусіях, лекціях, книжках насправді є не лише їхньою кармою, а й реальним станом нашої культури. Щоправда зустрічаються й унікальні постаті, талановиті, але безпорадні, оскільки деякі з них нереалізовані, інші ж — навпаки — нікому невідомі. За чаркою вони жаліються, що мають кілька серйозних рукописів, але не знають, хто би їх видав, вони заздрять своїм більш розкрученим колегам, з якими рахуються і видавці, і чиновники, вони заздрять своїм колегам, які стрімко підіймаються вгору, скакають як блохи з посади на посаду, поки, дивись, не опиняються чи в уряді, чи в парламенті. Я з жахом дивлюся, як це змушує людей скуповувати щомісяця книги, витрачаючи на них останні кошти, змушує безперестанку та безконтрольно їх читати, забиваючи свідомість все новими й новими нашаруваннями, не завжди потрібними ідеями та інформацією, але найстрашніше — це прирікає їх на постійні балачки про прочитане, про уявне царство фантомів та ілюзорних істин, які не один невдаха й дурень прагнув використовувати за навіґатора в реальному світі.

Ясна річ, що серед цього бурхливого потоку божевільних, посередніх, психічно хворих апостолів сцієнтизму були й унікальні винятки, як це завжди буває.

Проте, вчені, перед якими хочеться зняти капелюха, все ж таки є. Давно помітив, що з ними краще спілкуватися в не формальній обстановці, а в невимушеній, приватній чи на дозвіллі, коли розмова легка, дотепна, коли в ній є місце і міркуванням на ті чи інші теми, і звичайним людським жартам. Навіть жарти таких ґеніїв мають свій неповторний шарм.