Дрозофіла над томом Канта [Роман]

Серед моїх приятелів із Інституту філософії ходять леґенди про Сергія Кримського. Працюючи в одному відділі зі стареньким професором Мазепою, Кримський любив розвертати його робочий стіл так, щоб шухляди були з протилежного боку. Дідок Мазепа приходив, сідав на своє робоче місце, машинально тягнувся рукою до шухлядки, але її не було, потім, кинувши оком на присутніх колег у відділі, він тією ж рукою поправляв волосся на голові. Через п’ятнадцять хвилин повторювалося те саме: Мазепа тягнувся рукою до шухлядки, але її не знаходив, і знов поправляв волосся. Він забував, що нема шухлядки і це повторювалося знову й знову: рука тягнеться — мац-мац — нема, тоді знову поправляє волосся. Відділ ледве стримував регіт і робив вигляд, ніби ретельно працює. Але професор Мазепа, незважаючи на свій значний вік, також був дотепним чоловіком. Одного дня він обклеїв стовпи центрального Києва оголошеннями «Допоможу позбутися бородавок та волосся», вказавши внизу домашню адресу професора Кримського, що на вулиці Саксаганського. До квартири Кримського одразу потягнулися череди старих і юних вірменок, азербайджанок, ассирійок, циганок, грузинок, осетинок і жінок інших «східних» і «гірських» національностей.

Інша дотепна історія стосувалося Сергія Кримського та його приятеля Ігоря Бичка, спортивної підтягнутої статури молодого чоловіка. В розпал брежнєвських репресій проти інтеліґенції біблійний єврей Кримський каже українцеві Бичку: «Давай я буду українським буржуазним націоналістом». Бичко розсміявся і відповів: «Давай, а я затятим сіоністом!» Оскільки чутки поповзли одразу й потрапили у вуха сексотів, покарання молодих науковців не забарилося: Кримського звинуватили в українському націоналізмі, а Бичка — в сіоністському ухилі. Не одне десятиліття й не на одній пиятиці старі приятелі з реготом згадували цей цирк, який вони влаштували тоталітарній системі. Інколи мені здається, що такі дурощі насправді й були їхньою скромною перемогою над тодішнім режимом.

— Ви починаєте мене лякати! З’являєтеся як ангел смерті! — відповідаю на телефонний дзвінок Аніти.

— Не перебільшуйте, — каже вона.

— Ну, ким тепер Ви мене засмутите?

— Охрімчук. З Інституту філософії.

Пауза.

— Я знав його, — кажу я мимоволі, кажу, навіть не знаючи для чого.

— Я чекаю Ваш матеріал на середу, — перебиває мене Аніта.

Телефоную до знайомого і він каже, що це трапилося ще дев’ять днів тому, приходь, ми якраз сьогодні пом’янемо старенького. Під обід я під’їхав на Трьохсвятительську, де знаходиться інститут. Зі слів колег — Охрімчук цілу ніч бухав у своїй квартирі із невідомими міліціонерами, а на ранок його знайшли мертвим на підлозі серед недопалків, порожніх пляшок, консервних банок та іншого розгардіяшу. Один із почервонілих від спиртного присутніх, тримаючи пластиковий стаканчик із горілкою в руці, тремтливими губами, запинаючись, сказав, що це була така мила та тиха душа, яка ніколи й мухи не образила, нам не вистачатиме його домашніх наливок, які Охрімчук робив і приносив на роботу. Інший після важкої мовчанки з хрипотою в голосі додав, що його вбили — і це очевидно, але його вдруге вбили — власні дружина й донька, які відмовилися від розслідування і чим швидше організували похорон.

Можливо, було б краще написати гарну безмежну книгу, в якій твій образ мінився б на кожній сторінці, підкреслюючи твою неповторність і цінність, але я не маю необхідних навиків і хисту, а ще впертого фанатичного бажання, з яким сідають за таку працю. Можливо, ти стала б моєю Лаурою чи Беатріче, і я б розродився не менш безсмертними творами, як Петрарка чи Данте. Можливо, моя любов до тебе від цього стала б ще сильнішою, адже була закарбованою у буквах і рядках книги. Можливо. Але книжки більше не мають значення, бо є лише скупими фраґментами великих і непізнаних переживань, до яких людина може тільки торкнутися в нетривкі періоди свого внутрішнього прозріння.

Чому я не можу писати про тебе? Не знаю, як відповісти. Думати про тебе — це щомиті залишатися з тобою, навіть годі, коли обставини змушують зосереджуватися на іншому, приміром, на розмові з приятелем чи колегою по роботі. У такій ситуацію, підсвідомо забуваючи про тебе, відбувається непомітна зрада моєю пам’яттю твого прекрасного образу. Значить — це слабкість, що деколи підкорює мене.

Дратуюся через дрібнички — і забуваю про тебе, думаю про купівлю продуктів — і забуваю, переживаю прекрасний фільм — і забуваю… я невпинно втрачаю, тебе втрачаю.

Згадався Іоан Златоуст: «Варто, щоб у нас зникнула необхідність у писанні, щоб наше життя стало настільки чистим, що благодать духу замінила б у нашій душі книги і закарбувалась би в наших серцях».

Проте, я так мрію писати книги, чуттєві й раціональні, звільнені від умовностей жанрів і мудрі, образні та аналітичні, але мене жахає, що не можу за них братися, мене жахає, що написання таких книг усе більше віддалятиме мене від них, що в час письма я втрачатиму ці книги одна за одною як мої скромні приватні таїни. Мені здається, що книга — це сувора тюрма, з чіткими стінами, ґратами, замкненим простором для того, що вирує в орбіті мислення. Моторошно від однієї думки, що робота над книгою все далі віддалятиме від тієї безмежної свободи думок, які зринають на дозвіллі, коли я ні над чим не працюю. З кожною книгою, все ж таки, вмирає тема, яку можна було б розвивати безкінечно: моя внутрішня правда яка ніколи не буде написана й доступна для інших яка залишиться тільки моїм скарбом і я милуватимуся ним як ненормальний котрий не усвідомлює що чинить.

Через те, що засиджуюся над книгами за північ, сон зміщається на кілька годин і дуже важко вставати на першу пару, яка починається о 8.30. Встати треба о 7.00, хвилин п’ятнадцять-двадцять поніжитися під ковдрою, ліниво поплентатися у ванну, почистити зуби, вмитися, приготувати собі каву з кількома бутербродами і якраз залишається півгодини на шлях до навчального корпусу через Голосіївський парк — найприємніший період кожної моєї доби, коли втомлене від недосипання тіло відчуває ранкову свіжість дерев і чистого повітря.

Слава Богу, перша пара у мене тільки в понеділок і четвер, у вівторок — пар нема, у середу та п’ятницю — йду аж на третю пару о 12.10. Я лягаю спати біля 3.00, завтра можу трохи поспати. Прикро, що перше вересня почалося — я знову поринув у метушню. Спати, тільки спати і більше ні про що не думати. Життя має бути нескінченним сном, як і смерть, і народження.

Юра недавно пропонував йти кореспондентом у «Столицю», де зарплатня вдвічі більша, ніж в моєму університеті, і це не враховуючи гонорарів. Але при згадці про працю у мас-медіа одразу псується настрій, бо кілька років тому, перебуваючи безробітним у крайній матеріальній нужді, я подався в одну офіційну газетку, куди потрапив випадково, по знайомству, де очолив аналітичний відділ; це було справжнісіньке пекло, в якому інтенсивність божевільної писанини перемішалася з постійним ідеологічним промиванням моєї макітри на летючках, яка через це погано варила, і думки, які вона нібито продукувала, стали схожими на засушених медуз. У результаті довелося кинути газету і припинити мою журналістську кар’єру, оскільки прагнулося повернутися до серйозних і достойних речей, які пережили тисячоліття і століття. Хто дивиться на світ, як на мильний пузир, як на міраж, того не бачить погляд смерті.

Згадую той божевільний і перманентний кір журналістів після роботи, коли ми збиралися у кабінеті відповідального секретаря (з його пожмаканого обличчя видно, що це перевірений у тривалих битвах хлопака), закладали стіл горілкою й коньяком, порубаною здоровенним ножем вареною ковбасою, голландським сиром і бородинським хлібом, потім до нас підвалювали тридцяти- і сорокалітні жіночки — набиральниці, верстальниці, коректорші, кореспондентки. Ми пиячили далі.

Наступного дня, коли я розрахувався з газети і залишився на цілий день у квартирі, не знаючи як далі жити, де брати гроші для подальшого існування, я все ж таки почувався щасливим: від можливості знову бути поруч із Платоном, К’єркеґором, Хомським та іншими прекрасними книгами, до яких через каторжну роботу просто не дотягувалися руки, я відчув справжнє блаженство і неймовірне маленьке щастя. Але — в мене раптом ледь не почалася паніка — за два місяці роботи в газеті я жодного разу не доторкнувся до книги і не написав жодного путнього рядка. Єдине, що корисне дали мої журналістські потуги, — це більш-менш грамотніше почав писати, не скажу, що бездоганно, зате зважено. До роботи в газеті я писав, м’яко кажучи, жахливо, і йдеться не стільки про граматичні помилки, скільки про відсутність елементарного відчуття мови, яке не дозволяє тулити до купи різноманітні слова; через це навіть трохи розчарувався, бо ніколи вже не писатиму на ті теми, які мене непокоять, оскільки не володію мовою, її безмежними властивостями, натомість вириваю з її потоку окремі слова і вони, використані за час письма, на жаль, втрачали своє первинне, справжнє значення і видавалися ніби спотвореними, виснаженими й нежиттєвими.

Юра деколи мене сварить за те, що я нібито нічого не роблю: не пишу книжок, не живу науковими речами, котрі непокоять інших, не хочу плодити статті і розпихати їх по журналах, аби бачили мою присутність у періодиці. На жаль, він не розуміє, що я в задниці бачив «наукові проблеми» і тих, хто їх плідно розмножує, варнякаючи по радіо чи телевізору про свої нікому не потрібні досягнення, випускаючи свої поганенькі, бездарно написані книжки, нав’язуючи все це людям, які за збігом обставин від таких дрозофіл залежні. Все це настільки далеке від моєї реальності, що від цього краще відмовитися й не морочити собі голову.

Часто йдучи вулицею, поглинутий своїми розхристаними, спонтанними думками, я забуваю про те, де знаходжуся, ніби моє тіло більше мені не підвладне, ніби свідомість відмовилася від нього і зосередилася лише на собі, наче все перед очима є звичайнісінькою ілюзією, яку не сприймаєш серйозно. Не можна сказати, що я не бачу будинків, людей чи автомобілів, котрі рухаються поблизу. Все перебуває в полі зору, але не засвоюється розмислами як речі, що існують насправді. Раптом я роблю унікальне відкриття: моя пам’ять і дійсність, яку я знаю, несподівано помінялися місцями і тепер остання не має жодного значення (через це деколи забуваю вийти з тролейбуса на потрібній зупинці чи проїжджаю необхідну станцію в метро, чи забуваю витягнути ключа з замка дверей квартири, чи взяти з десятки здачу за буханку хліба). Натомість пам’ять — усе більше поглинає мою свідомість і переживається мною знову й знову.

Можливо тому я перестав за собою стежити: ліньки голитися, росте борода і мені не заважає, ліньки прасувати штани, тому я купив темні джинси і щодня їх ношу, ліньки варити обіди, вечері, тому купую тільки напівфабрикати — ну, там вареники, пельмені, супи на швидку руку, іншу фіґню. Ліньки взагалі думати про те, як я живу і що мушу робити, щоб жити далі. Спостереження за навколишніми подіями, які не викликають особливого хвилювання і не сприймаються як найвищий дарунок, — чудова нагода позбавлятися та уникати напівбожевільних думок про сенс існування; і взагалі — який ідіот сказав, що життя людини наперед визначене певною лінією, якою вона ніби рухається і в якій оцінює все, що відбувається навколо, тільки з позиції своєї «місії», чи того, що їй шкодить чи сприяє?

Вчора, приміром, купуючи на продуктовому базарчику овочі, я помітив, що продавщиця мене нагріла на двадцять копійок. Але мій медитативний, заглиблений у себе спокій — настрій настільки робив все довкола несуттєвим та звичним, наче все відбувалося не зі мною, що я на це просто закрив очі, ніби це закономірність, яка трапляється завжди і без якої просто будь-яка купівля овочів просто неможлива, як і купівля перед тим у гастрономі вареників із лівером.

Оля навряд чи може рівнятися з тобою, з твоїм спокоєм і вмінням разом зі мною слухати тишу. Думаю, її зовсім не цікавила тиша, те, чим я живу, що читаю, пишу, переживаю й щодня ношу в собі, натомість вона лише прагнула, щоб ми мешкали разом. Наші стосунки відбувалися настільки поспіхом, із певною нервозністю, що я почав панічно боятися шлюбу. Мені здавалося, що я стану «придатком» в Олиній життєвій місії чи звичайним биком-репродуктором, який забезпечує тривалість і «безперебійність» природи в її продовженні, дас іст Kontinuität[1]. Коли я повертався з роботи, Оля любила припхатися до мене і я змушений був кохатися. Якщо бути чесним, то це вона зі мною спала, а не я з нею, бо жодних особливих чи нав’язливих кроків не робив. Моя голова розколювалася від низки запитань: хіба це свобода, яку так обожнює людина, потрапляючи в непримітні нетрища несвободи? Те, що здійснювала з моїм життям Оля, важко назвати благом для мене, чи, якщо влучніше, бодай приємною не-свободою, яку я сприймав би як свободу. Мабуть вона — дурнувата жінка, якщо не здатна нав’язати свою волю чоловікові як необхідність, без якої той не може обійтися; без якої він не може прожити жодного дня!

Оля пише дисертацію по якійсь біліберді, пов’язаній із бухгалтерією. Уявляєш, я навіть не маю з нею про що говорити. Але мене цікавить інше: як Оля відреаґує, коли дізнається, що вона мені абсолютно непотрібна й байдужа. Я підпускаю її, аби спостерігати за розвитком подій далі. Минулої зустрічі Оля мені сказала:

— Я через місяць поїду на стажування в Бельгію, в один із університетів. Якщо вдасться — зароблю трохи грошей на машину. Ти будеш мене чекати?

— Не знаю.

Навіщо їй машина?

— Хіба ми після всього, що було, не достатньо близькі?

— Не знаю.

Я справді не знаю.

Тепер я думаю, що все це нарешті скінчилося. Ми попрощалися з купою німих запитань в її очах, залишивши все непоясненим, нез’ясованим. Ми мовчки поїхали в аеропорт Бориспіль, мовчки сиділи в буфеті й сьорбали каву, спостерігали за трьома галасливими засмаглими арабами, які за сусіднім столиком сперечалися над картою, здається, Києва. Так само мовчки я поцілував її перед тим, як вона зникла в зоні для пасажирів. Це було симпатичне прощання: без дурних і напружених розмов, після яких розколюється голова, без сліз і сентиментів, без брехливих чи уникливих відповідей на несміливо оголошені слова надії. Мені здалося, що ми навіть почали трішки ненавидіти одне одного. Вийшовши з терміналу, я з полегшенням закурив і подивився в чисте небо, мене не дратував натовп пихатих таксистів, що до кожного стрічного приставав із фразою «підвезти?».

Тільки спокій: я повертався до свого звичного та спокійного життя попри те що я не самурай мушу пройти свій шлях до кінця мене чекають стежини моєї самотності мене чекає просіка ідей моєї химерної уяви на якій зустрічаються досократики та марксисти теологи і контркультурні роздовбаї мене чекає моя затишна квартира та улюблений балкон я тобі вже казав це найкраще місце в Києві.

У професора Мельника справи, здається, ще гірші: він не вилазить із лікарні, зробили вже третю операцію. Я продовжую викладати на економічному факультеті. Це мене дуже окрилює, особливо хитрі, хтиві оченятка…

Чому твій чоловік не любив тебе?

Я ніколи не міг це зрозуміти, навіть тоді, коли отримав від нього несподіваного листа про твою смерть. Коли я зайшов того сонячного дня на пошту, відімкнув свою абонементну скриньку і витягнув конверт із незвичним незнайомим почерком, тоді — за мить до прочитання скупих рядків програміста — я не знав, що в мене підкосяться ноги і що я, обм’яклий, буквально сповзу на підлогу. До мене підбіжить кілька людей, а жінка з-за віконця, яка продає лотерейні квитки, конверти і марки, швидко задріботить до підсобки за склянкою води та валідолом. І все ж таки, це не був лист байдужої людини, бо програміст — між хаотичними рядками своїх розмислів — ненароком обронив скупу фразу — «я не уявляю, як жити далі».

Я не уявляю, як жити далі — навіть цю страшну думку він привласнив, озвучивши її першим, так само як привласнив право бути з тобою. Кілька днів поспіль я не виходив із квартири, відімкнув телефон, лише лежав на дивані і дивився у стелю. Кілька разів дзвонили у двері, але я все лежав і ні про що не думав.

Потім, через півроку ми зустрілися в Києві, куди він приїхав у відрядження — купувати ексклюзивну технологічну програму для свого підприємства. Ми мовчки сиділи в парку Шевченка і пили пляшкове пиво. Програміст спостерігав за студентками, які скупчилися на одній із лавочок і голосно щебетали. Я не порушував його мовчанку, лише скоса зирив. Худющий, із випнутими вилицями, каламутними сірими очима, невимитим волоссям і лицем, злегка осипаним прищами, — він видавався гидким і я не ніяк не міг уявити, як ти впустила його в своє життя, як він взагалі міг опинитися поруч тебе.

Програміст хрипло зізнався, що дав тобі абсолютну свободу, бо вас нічого спільного, крім дитини, не пов’язувало: він читав лише комп’ютерну літературу і відповідні наукові журнали, а ти — лише поетичні збірки та романи.

— Я дуже скептично ставився до її творів, думаю, що через це між нами виросла стіна. Я розумів, що з кожним днем ми віддаляємося одне від одного, в мене з’явилася коханка — моя колишня учениця, до якої я приходив як репетитор із інформатики.

— Вона знала? — запитую про тебе.

— Звичайно, — сумно усміхається він, — через це почувалася ображено, мабуть, і шукала собі такого, як ти.

Він глянув на мене гострим і чужим поглядом, і я вперше відчув перед ним сором. Ми попрощалися з сухою люб’язністю на обличчях, я не міг більше бути біля нього, і програміст, певно, це добре відчував. Дорогою додому я думав про незбагненну містерію: чому чоловіки, які знали одну жінку, рано чи пізно зустрічаються?

Під час проведення семінарського заняття почувався незґрабно, бо на мене дивилися дві симпатичні студентки, які чомусь завжди таємниче посміхаються та перешіптуються. Коли я змушений був зробити їм зауваження, одна з них — може, здалося? — послала ледь помітний повітряний поцілунок, від чого я мало не втратив хід думки, яку розвивав перед аудиторією. Їхня присутність і так позначається на моїй поведінці, бо вони досить відверто одягаються, носять напівпрозорі блузки без бюстгальтерів, ніби виставляють свої груди на показ, а коли бачать, що на них всі витріщаються, гордо підносять голову з ледь помітною невинною усмішкою. Щоправда, я виробив певне ставлення до подібних вибриків, принаймні, поки це допомагає: не звертаю на дівчат увагу, ніби вони — прозорі стіни. На першому семінарському занятті, коли вони всілися на першій парті і протягом двох годин оглядали мене і перешіптувалися; я почув таке, від чого в мене мало не встало волосся дибки: «Як думаєш, який він?» Аби поставити цьому край, я голосно зробив їм зауваження:

— Дівчата, припиніть, і заховайте свої груди.

Аудиторія впала у регіт.

— Вам не подобається? — несподівано запитала білявка. Я не зовсім второпав, що вона мала на увазі, оскільки перед цим розпинався про Роджера Бекона.

— Вам не подобаються жіночі груди? — ще раз запитала вона, підступно й непорушно дивлячись на мене.

— Подобаються. Але я не впевнений, чи це сподобається Роджеру Бекону на екзамені.

Цей незначний конфлікт неприємно вразив: я зрозумів, що протягом семестру на мене чекає пікантна гра, від її розгортання залежатиме мій авторитет перед студентами. Йдучи з роботи і міркуючи над цим епізодом, я не на жарт розізлився, інцидент розцінив як спробу неґативно вплинути на мою роботу. Треба буде це припинити. Хоча студентки, треба признатися, дуже симпатичні. Згадую Рільке: з краси починається жах.

Подивимося, як цей милий жах себе покаже.

Дикий холод. Таке враження, ніби шкіра на тілі ще більше стискається. Третій день болить голова, я не можу читати, думати, не можу робити записи. Так буває перед першим снігом, потім стане легше. Ліс також ніби завмирає, відступає, дерева корчаться від холоду, а гілля не таке розкішне, як улітку. Я спускаюсь із гори ще вогкою від вчорашнього дощу стежкою й вдихаю холодне повітря. Невдовзі будуть морози. Мене обганяє невелика група галасливих студентів із поліетиленовими пакетами, набитими продуктами й пляшками, вони віддаляються в ліс на пікнік і зупиняються на невеликій галявині. Серед них дві дівчини, які радісно біжать між дерева і збирають пожовкле листя.

Я згадую свої студентські роки, коли з одногрупниками любив вештатися в осінньому Ботанічному саду, розпивати портвейн чи шампанське. Мабуть, у світі мало що змінилося.

Згадую свою першу любов: Аню. Це було на першому курсі, вона вчилася на соціологічному факультеті. Ми познайомилися в студентській їдальні. Аня стояла перед і мною в черзі, показувала кухарці страви, які та мала їй подати. Я сказав, що ці страви не слід брати, бо вони несвіжі або ж робляться на технічній воді, від чого болітиме шлунок. Кухарка на мене накричала, підняла дикий вереск, але студенти, які стояли зі мною в черзі, також почали гнівно нарікати на неякісні страви. Кухарка з кам’яним лицем більше не озивалася й лише мовчки виконувала замовлення. Потім ми сіли з Анею за один столик, пили ряжанку з картонних пакетів і їли однакові рогалики з повидлом. Нам, голодним, хотілося супу, салатів, котлет із гарніром, але я знав, що від цих страв болітиме шлунок. Взагалі їдальня в червоному корпусі — це просто жах. Ряжанка з рогаликом непогано гамувала голод. Я дивився на Аню, очі якої мені усміхалися, і відчував, що втріскався по повній програмі. Мені хотілося подати їй хустинку, аби вона витерла ряжанку з куточків рота, але я не наважувався. Вона приїхала з Полтави, в якій я ніколи не був. На першій нашій зустрічі, біля пам’ятника Шевченку, я чортзна-що сплітав, аби привернути її увагу. Я говорив про Бергсона та Пруста, франкфуртську школу та Далі. Аня нетерпляче усміхалася й врешті сама мене поцілувала. Тепер я розумію, що вона це зробила, аби я замовкнув. Ми жили в різних гуртожитках і я інколи до неї приходив. Ми зустрічалися близько двох чи трьох тижнів, між нами так і нічого не було серйозного. Мабуть, я вже тоді був цілковитим занудою та набриднув Ані своїми постійними балачками про філософів і письменників.

Через місяць поруч неї я побачив високого світловолосого студента, про якого казали, що він грає за університетську баскетбольну команду. Глибоко в душі я зрозумів, що програв, що мене знехтували, що я нецікавий. Відтоді я почав усе більше замислюватися над тим, що мене найбільше в житті бентежить і що не завжди сприймають інші. Саме тоді, на другому курсі, я вирішив повністю присвятити себе ідеям. У своїй гуртожитковій кімнаті над писемним столом я написав на стіні: життя є жалюгідною копією ідей. А через два місяці в подарунок на день народження я отримав від своєї групи радянське повне зібрання творів Платона. Тоді я вірив, що буду затятим платоніком; уже через рік я так само вірив, що став послідовним неомарксистом, а наприкінці навчання в університеті я насміхався над усім, чим раніше переймався.

Після ще одного короткометражного кохання я переконався в зайвості жінок у власному житті й дав собі обітницю інтелектуального целібату, але втриматися мені вдалося лише рік, ну мастурбація не рахується: 365 днів я зумів принципово ні з ким не зустрічатися, лише під час святкування «екватору» — половини терміну навчання в університеті — поп’яній я опинився в ліжку зі своєю однокурсницею. Покаранням за це я обрав поглиблене, як мені тоді здавалося, студіювання творів Гегеля, і в певний час навіть почав вірити, що можна відновити неогегельянство, схрестивши його з іншими течіями. Тепер же, згадуючи минуле, мені лячно сліпо приставати до будь-якого інтелектуального табору, оскільки я нічого не знаю достеменно, бо на кожному кроці наражаюся на своє невігластво. Мені страшно бути солдатом будь-якої ідеї й заради неї кидатися грудьми на дискусійні амбразури, бо це перший крок до фанатизму, самообмеження, а значить — не-свободи. Я боюся збудувати в собі тюрму, в якій поховаю свої здібності, силу й молодість. Утім, я знаю одне: в моїх пошуках найбільше мені б заважала Аня.

Щасливої дороги, Аню, в добру путь, дорогі дівчата, на все добре, хай вам щастить, нехай біля вас завжди будуть ті, хто вас кохає і цінує, нехай Господь оберігає вас від усіх звихнутих, одержимих, зациклених і затятих, усіх тих, кому реальний світ заслонила довірливими руками королева уяви.

Помер професор Цикада. Дізнавшись про це як завжди від Аніти, я був просто шокований, бо ще декілька років тому Цикада ставив свій підпис під експертним висновком щодо моєї дисертації. Його знайшли лежачим на одній із лавочок Лісового масиву, бомжі, схоже, встигли обчистити кишені його плаща й штанів. Цикада часто виходив із квартири пиячити до найближчого дешевого генделика. Він полюбляв до молодшого співрозмовника казати «розумний хлопчик, а що ти мені ще можеш сказати?» і тягнув у пивний бар. Аналітична філософія, адептом якої він себе вважав, спершу привела його до заперечення доцільності системного аналізу, популярного серед радянських учених 70-х років минулого століття, а згодом до соціальних процесів і їх динаміки. Деякі з його підручників переклали на англійську, і його ім’я користувалося попитом у багатьох західних університетах. Трохи дивно було сидіти з цим алкоголіком-інтелектуалом у смороді дешевих київських забігайлівок і говорити серед плебейського гулу про Куайна.

Юра недавно сказав, що мені не можна бути самому. Одна думка, що треба, за його словами, як усі нормальні люди рано чи пізно одружуватися і виховувати дитину, викликає спротив і, признатися, доволі часто бентежить. Одна думка, що навіть своєю дитиною — малесенькою монадою в океані життя — треба буде продовжувати це нікчемне людство, яке через «обробку» себе масовими хворобами, геноцидами, природними катастрофами, концтаборами, зброєю масового знищення ніяк врешті-решт не вимре, — породжує паніку. В ході не однієї пиятики я намагався Юрі пояснити весь жах від необхідності дітонародження в нинішніх умовах, але його простодушне батьківське обличчя навряд чи готове сприйняти мої слова, тому довелося лише знову розливати горілку і пити.

Одного разу, добряче захмелівши на Юриній кухні, я втовкмачував у його лобасту голову: старий, річ тут не в любові чи нелюбові до дітей, яких я, в принципі, люблю, бо вони виглядають кумедно, скажімо, як цуценята чи м’які іграшки, а в тім, що так і ніхто не взяв на себе відповідальність за надмірність людей у житті, за надмірну експлуатацію природних ресурсів, так би мовити, надр землі, які виснажувалися й виснажуються протягом багатьох тисячоліть; старий, ти подивися на ці речі масштабно, а не з позиції своїх інтимних, бляха, віршиків: чим більша густота населення — тим більше конфліктів, а це непоганий привід, щоб скрутити сусідові голову, а привід завжди знайдеться — політичний, конфесійний, етнічний чи побутовий, ну хіба це не ясно, га?

Юра морщився, стомлений від моїх доказів, і нарікав, що закінчилася горілка, треба йти за другою пляшкою. Ми вийшли на вечірню вулицю й так само, сперечаючись, мандрували до першого-кращого гастроному. Я продовжував задовбувати Юру: старий, треба перепочити і на певну мить зупинитися в своїх бажаннях, або ж — якщо не можливо від них відмовитися — визначити такий собі регламент для них; ти зрозумій, що захекані татусі і матусі, які створюють нове життя, потім бідкаються зі стурбованими виразами обличчя, наче вони зробили щось глобальне, без чого людство не може обійтися, відтак вони вимагають житло, матеріальну допомогу і клянуть у своїй не можливості виховувати та ростити дитину в належних умовах, усіх кого завгодно, тільки не себе. Юра, позіхаючи, обзивав мене «придурком», але я не відступав: ні, ні, діти — це безвідповідальна розкіш у наш складний вік, політики бідкаються, що в Україні тривала демографічна криза, нема приросту населення, вони хочуть, щоб люди плодилися, як таргани, тоді скажи мені: де для них узяти lebensraum[2]?

— Куди їх переселяти, на Марс чи Юпітер? Ви ж, поети, алкаші і бовдури, про такі речі ніколи не задумується, вам головне — на шаріка бухнути і віршиків пописати, але цивілізація — це трохи складніше.

— Ти можеш замовкнути? — гаркнув Юра.

— Куди їх, йопсель-мопсель, переселяти? Ти про це не думав?

— Тобі треба до психіатра.

— Нам усім треба до психіатра, і психіатру треба до психіатра. Це нічого не змінює.

За другою пляшкою наше варнякання переростає у пісню, а потім захмелілий Юра бере телефон і до опівночі набридає всім знайомим своїми балачками. В нього химерна звичка: брати записник і обдзвонювати всіх п’яним навіть тоді, коли місто спить. Я дивлюся на нього й усміхаюся. Мудак, а ще каже: треба як усі нормальні люди. Він такий симпатичний, коли вип’є: в ньому одразу зникає снобістська серйозність, розсудливість, натомість в очах з’являється трішки божевільний блиск, у такі миті він стає схожим на Верлена. Залишаю його з телефоном, а сам іду в туалет блювати; попри частенькі пиятики багато пити я так і не навчився.

Вдома у внутрішній кишені піджака несподівано знаходжу пожмаканий папірець, складений у четверо. Розкладаю і бачу ледь помітний — напис майже витерся — номер телефону: 265-34-10. Чий це телефон? Ніяк не згадаю. Втім невдовзі здогадуюся: його дала одна з тих студенток з економічного, з тієї групи, де мене поставили на заміну замість професора Мельника. Вона зі своєю подружкою за час семінарських занять завжди дуже підкреслено поводяться, наче вивчають мою реакцію на ті чи інші несподіванки. Папірець прикріпляю до монітора, невідома сила змушує його не викидати.

Перебираю свої папки й папери: вирізки статей із газет і журналів, ксерокопії з книг і періодики, текстові роздруківки. Несподівано натрапляю на твої листи в окремому прозорому файлику, які не перечитував. Я так тремчу від задоволення, тримаючи паперову часточку твого життя, моя далека дівчинко, що в мене аж калатає серце.

Вечір ми можемо провести разом — я і ти — в моїх думках. Але знаю: він мине повільно й нудно, як і попередні, а за ним прийде тягуче, як гуща клею, безсоння, яке так само повільно й непомітно перетече у невиразний тьмяний ранок (тільки тоді я провалюся в забуття). Знаю, що буде потім: невиразна завіса втоми в моїх заплющених очах. Прагну більше нічого не бачити, крім тебе; стулюю повіки, під якими на мене чекає химера: тьмяні, вугільно-чорні, темно-сині і ще не знати яких кольорів смуги. Я повільно перечитую твої листи, в яких пульсує твоя любов півторарічної давнини до мене, відгомін нашого шаленства, яке підкорило мій спокій та уяву. На певну мить я порівнюю свої перші враження від цих листів із тими, які переживаю зараз. Усміхаюся, бо мої відчуття стали ніби спокійними, врівноваженими, від твоїх рядків мене не кидає в жар, як і тоді, коли я більше ні про що не міг думати. Зараз я сприймаю їх як звичайні тексти, які раніше на мене справляли неймовірний вплив. Проте в середині все ж таки народжується приємний і трішки болісний щем.

У ванній я довго полощу лице у холодній воді, так само довго дивлюся на себе в дзеркало й розумію, що втрату тебе переживаю, ніби власну інвалідність.

Перед тим, як лягти, випиваю кілька таблеток активізованого вугілля, бо від гострих баклажанів, які купив на Деміївському ринку, шлунок дико скрипить, ворушиться, здригається, здувається, наче він наділений окремим, власним життям, не залежним від мого організму. Лежу й дивлюся в стелю, поки врешті не полегшає. Це триває багато довгих митей, протягом яких намагаюся ніби-читати чи ніби-дивитися телевізор; один марґінальний канальчик після опівночі транслює акваріумних рибок без звуку. Справді, акваріумним рибкам взагалі не треба звуку, так само як мені шуму. В час безсоння я можу годинами дивитися на них і думати про ніщо. Жовті, червоні, смугасті акваріумні рибки тихо плавають у телевізорі, а я на них дивлюся, вимкнувши світло. Шлунок болить ще дужче, у скромній домашній аптечці я знаходжу останню таблетку «фесталу» й «но-шпу», які одразу закидаю у черево й запиваю кип’яченою водою. Серед ночі — я зробив прекрасне відкриття — кип’ячена вода надзвичайно смачна! Вона, якщо до цього поставитися серйозно, тобто зосередитися на її речовинності, — має ориґінальні і властиві лише їй якості. Вже кілька місяців я зумисне кип’ячу воду у великому баняку; це заміняє мені компот; щоправда, один мій приятель, який також був звик до кип’яченої води, випивши горня сирої з-під крану — як ошпарений побіг у туалет.

Знаю: все це безглуздо але я маю пройти цей шлях до завершення знаю це самопожирання але воно належить тільки мені тому не можу нарікати на інших провалююсь у сон який більше схожий на необхідність фізичного спочинку в ньому нема сновидінь невиразна хаотична дійсність без кольору подій звуків і пам’яті небуття не добре не погане не довге не коротке яке є ні приємним ні важким його відчуваю лише втому яка повільно покидає тіло неквапно відпускає спершу ноги руки потім клітини кров і свідомість заспокоюється мій сон це відсутність себе у всьому навіть у собі дивний і водночас неприємний стан коли вже не відчуваєш себе свою внутрішню непогамовність стає трохи лячно так минає довга-довга ніч так триває виснаження так триває до ранку.

Провалююся в сон, коли всі прокидаються, коли новий щойно народжений день несміливо наповнюється першими звуками, що поступово переростають у гамір і шум.

Телефонують. Голова розколюється від недосипання (ліг дуже пізно).

— Покличте бабу Маґду, — каже незнайомий, стривожений голос.

Я зараз здурію. Набираюся терпіння та намагаюся бути ввічливим: вона виїхала ще півроку тому; мені намагаються доводити безглузді речі, що цього не може бути; я зриваюся я — кричу — я стаю навіженим:

БАБА МАҐДА ТУТ БІЛЬШЕ НЕ ЖИВЕ! ВОНА ПОКИНУЛА ЦЮ КВАРТИРУ! ВОНА ПОКИНУЛА ЦЕЙ БУДИНОК! ВОНА ПОКИНУЛА ЦЕ МІСТО! І ЦЕЙ ТЕЛЕФОН ЇЙ БІЛЬШЕ НЕ НАЛЕЖИТЬ! І ВАШІ ПРОБЛЕМИ її БІЛЬШЕ НЕ ХВИЛЮЮТЬ!

— Ппііііііі, — кинули слухавку.

Після 10-ї заглянув в Інтернет-клуб, що на вулиці Стельмаха, відкрив свою електронну скриньку, але повідомлень нема, лише один спам. Після того, як Оля вилетіла в Бельгію, вона жодного разу мені не написала. Спершу в мене пропав був настрій, але потім, коли я вийшов на вулицю й пішов додому, раптом зрозумів звичайну річ: вона, мабуть, дуже зайнята й не має часу витрачатися на листування. Мабуть, Оля — серйозна людина, якщо так затято не відповідає. Всередині мене шкребуться кішки, але шепочу собі: це на краще, все вирішилося саме собою; не потрібно висовуватися, все минеться. Вона чекає — чекає, коли я здамся. Зізнаюся собі: все ж таки нестерпно усвідомлювати, що між нами все припинилося. Я знаю: що непослідовний непослідовний і завжди непослідовний наші мотузки що зв’язували наші тіла й душі обрубав ніби сокирою повернувши себе й свою волю у звичне русло я хаотичний та алогічний я гидкий собі я скоро дійду до ручки.

Ти не можеш собі уявити, наскільки мені зараз важко. Я зараз впаду на диван і лежатиму, як колода. Лише питиму сухе вино, питиму великими склянками. Безмовними очима дивитимуся на книги й нічого не відчуватиму. Більше не можу так жити, мені навіть нестерпно думати про мої однотипні дні. Я хотів би жити по-іншому, можливо — знову народитися, в інших умовах, в інших батьків, в іншій країні. Щоб все почалося спочатку, ніби після Потопу. Я розумію, що зараз говорю не я, а моя незахищеність, яка взяла над моєю волею гору. Я розумію, що завтра все минеться й повернеться у звичне русло.

Ніколи б не подумав, що наше листування матиме такий симпатичний шарм ретроспективи; не забуду як ти виглядаєш шкіра твоя наповнена душею крові й молока мої пальці як тихі прочани що блукали пругким рельєфом а тепер вони осиротілі ридають тримаючи спогад із чорними рядками в листах твоїх я оживаю давній неспокійний розростається небо радісне й безмежне немов тоді коли дивилася в нього гарячими і рідними очима коли я перестав почуватися сиротою.

Кожен лист твій був непідвладний теперішньому та його безперервному плинові; в ньому борюся із застиглістю, яка наповнює тижні й місяці, наповнює мою квартиру, в яку повертаюся втомлений від отого ілюзорного й химерного світу. Протягом дня він нагадував про себе усілякими зобов’язаннями, спілкуваннями, розмовами й дискусіями, люб’язностями й міркуваннями, випадково почутими чемними фразами «як справи?», «донька вже здорова?», «вигідно продали дачу?». З усіма ніби несправжніми потисками правиць — товстеньких й кістлявих, спітнілих і сухих, як наждачний папір… панібратських кивань головою здалеку, від чого одразу звідкись з’являється вайлуватий розхристаний голос «старий, привіт, може по сто?»… з усіма отими витріщеними й тупими оченятами студентів-аграріїв, які в задниці бачили те, що їм викладаю, зрештою, з історією, політологією, етикою й довбаною естетикою, не кажучи про логіку та іншу маячню.

Коли приходили від тебе листи, я ніби віднаходив світлу стежку в темному непроглядному коридорі своєї виснаженої самотності, в якій блукають п’яні привиди моїх докорів сумління, що все так по-ідіотському скінчилося на тому зимовому перевалі, що відпустив тебе додому — що існують жорстокі гори, де живуть зовсім інакші люди, ніж тут, у Києві, де лунає інша мова і в підворіттях бігають за голубами інші діти. Хто може знати про справжні причини подій? Може, той, хто завжди сумує? Може він, спостерігаючи за собою в дзеркалі, вже бачить чорні хмари прийдешнього, які над ним нависатимуть? Знаю: очі мої сліпі очі мої безпорадні як два випадкових кристали на дитячих долонях із якими нема що робити.

На кафедрі сказали, що до мене знову телефонували і нагадували про Фройда. З вуличного таксофону набираю Марґо. Вона говорить радісно, збуджено, каже, що чоловік звалив зі своїми дураками в Карелію, його не буде аж десять днів, а ми так давно не бачилися. Я спантеличений, але, не вагаючись, кажу, що приїду.

Марґо мені відчиняє вже напідпитку, каже, що зависали подружки. Вона незґрабно штовхає за мною двері, які з гуркотом закриваються. У квартирі накурено, речі розкидані, грімко грає дівідішка. Дивлюся на неї трохи з сумом: Марґо дуже змінилася, коротка зачіска зробили її ніби техногенною, а різкий макіяж — аґресивною. Вона припадає до мене, тручись усім тілом, і ми мало не звалюємося на підлогу. Я підтримую її обм’яклу, зневолену, імітуючи жагучий поцілунок. Не треба було приходити. Марґо каже, пішли вип’ємо, тягне мене на кухню. На барній стійці кілька тарілок із недоїденими фруктами, порожні келихи з під мартіні й бокали. Вона вибачається, що їсти майже нічого нема, але є консерви.

— Будеш бички в томатному соусі?

— Ні, дякую.

— Так «ні» чи «дякую»? — сміється вона.

— Окей, буду.

Вона вовтузиться, гримаючи дверцятами на кухні, нарешті знаходить консерви. Я забираю в неї ніж і відкриваю бички, обсмажені в томатному соусі. Марґо наливає собі з майже порожньої літрової пляшки мартіні і всідається навпроти. Я обираю горілку і ми мовчки перехиляємо. Вона закурює, опирається ліктями на стійку і хитає головою.

— Я пропала.

— Марґо!

— Мені кінець.

— Що сталося?

— Мій бізнесмен викидає мене на вулицю, до нього з Росії скоро приїде бізнес-леді.

Вона починає гірко ридати, захлинаючись сльозами й словами, що їй нема де жити, що доведеться повертатися в Лубни, сапати город і викладати біологію в школі. Потім Марґо замовкає, підводить розчервоніле лице з кислою усмішкою й з викликом каже «нічого, прорвемося». Ще після однієї вона жаліється, що їй дуже погано. Я ледве дотягую її до туалету, де вона пробльовується, потім запихаю під душ і кладу спати.

Пригадую, в далекому дитинстві: моя сім’я жила в невеликій кімнаті старої комунальної квартири з високими стінами. До батька вечорами приходив наш сусід, шістдесятилітній лисий інженер Григорій Линько, який хворів на бронхіальну астму (його жахливий кашель я часто чув серед ночі через стіну); він приносив під пахвою шахівницю і вони до глибокої ночі любили провести до десяти партій, а я, нудьгуючи, ходив біля них, деколи брав бавитися побиті фігури, поки не почнеться нова партія; одного разу серед фігур я помітив його балончик-інґалятор, який одразу припав мені до вподоби, і, непомітно вхопивши його, побіг гратися ним у загальний коридор до інших дітей; інґалятор забрали старші хлопці; я просив, благав повернути, а вони дражнилися і врешті-решт утекли з ним на двір; через півгодини в Линька почалася задуха. Батько мене жорстоко лупцював, трусив мною, вхопивши за плечі, ніби ненормальний, наче це могло змінити ситуацію. Матір також сварила; приїхала швидка; білі халати; після цього Линько при першій-кращій нагоді завжди ніби жартома бив мене по потилиці: деколи легко, а деколи боляче.

Тільки тепер я задумуюся над тим, які тортури переживав тоді Линько, у нашій кімнаті над шахівницею, хапаючись тремтячими руками за горлянку, розриваючи на собі верхні ґудзики сорочки, яка заважала йому дихати; батько вночі сказав матері — його слова пам’ятаю досі — «я боявся, щоб він не перерізав собі горлянку». Пригадую перелякані очі того нещасного і не відчуваю більше до нього ненависті за його болючі стусани та удари по потилиці, якими він мене щоразу переслідував; пригадую його російські матюки, які він привіз із далекої Тюмені, зі слівцями «гадьониш», «щєнок», «уродиш», «ублюдок».

Що там казати: дитинство пройшло в обломі. До того часу, коли я поступив на філософський факультет Київського університету, мій батько остаточно з’їхав у потрібному напрямку — у царство вічного похмілля, куди його забрала остання осінь Радянського Союзу; все своє життя він подарував хімічному заводові, якому віддав енергію юності, молодості, зрілості, мрії та надії, отримавши натомість, не враховуючи щомісячної норми молока за шкідливість, рак головного мозку, а перед тим — два десятиліття жахливих фізичних мук: спершу він осліпнув на ліве око, потім почав глухнути, потім посипалося волосся — несподівано, цілими пучками, потім почало ломити в кістках; майже щовечора його бездиханне тіло приносили додому невідомі люди, від яких тхнуло дешевою забігайлівкою. Невідомі люди, як я зрозумів трохи пізніше, чіплялися до матері і вона інколи пирскала зі сміху. Одного разу високого телепня з рудими вусами я застав у батьківській спальні, і, приставивши до його горла виделку, вигнав голим із квартири. Відтоді невідомі люди більше в нашій квартирі не затримувалися, бо я був готовим на все і часто уявляв, як заганяю кухонного ножа в черево довгого типа з рудими вусами.

Батько так і залишився у моїй пам’яті кволим, жалюгідним алкашем, який щодня жалівся на погане самопочування і який пропивав останню копійчину, яку матір намагалася приховувати на чорний день (як вона любила казати). Врешті, коли «чорний день» і прийшов, то ми не мали навіть за що купити для батька домовину, не кажучи про приготування більш-менш нормального столу для поминок. Ми жахалися, що припхається ціла родина і наперед побоювалися її чисельності.

Після похорону батька я дуже довго думав про розмноження родичів, яке мені нагадувало комашині колонії з кількісними й великими відгалуженнями: діти маминої рідної сестри виростають, женяться, народжують дітей, потім старіють, няньчать внуків, діти батькового рідного брата — також не пасуть задніх — не менш активно народжуються, виростають, як гриби, також паруються з іншими людьми, і вже дивись у них немовлята, а через кілька десятиліть — будуть інші новонароджені родичі; і цей процес нескінченний.

Я почав уникати родичів. Коли ми мали йти з матір’ю до них у гості — при першій же нагоді я тікав. Єдиний родич, із яким я інколи любив проводити час: старший від мене на вісім років двоюрідний брат Адам. Завдяки йому мене ніхто і ніколи не чіпав у школі та мікрорайоні, бо він був «бригадний». Адам був бандюком із угрупування АЯКС, назва якого походить від перших літер в іменах його організаторів: Адам — Яша — Костя — Саня. Згадуючи той час, я іронічно посміхаюся від цієї назви на честь грецького античного героя. Адам деколи брав мене відпочивати в бари за містом: я дуже любив, коли пригощав шашликами, бо вдома майже не було м’яса; потім підвозив на своїй «дев’яносто дев’ятій», наймоднішій у ті часи машині, до під’їзду і, як завжди, казав: «матері — привіт». Пригадую, як перешіптувалися сусіди і невпевнено зиркали на мене. Адам завжди любив жартувати: «Блатна житуха весела, але не довга». Коли я був на третьому курсі університету, його застрелили на «стрілці» в лісі львівські бандюки.

Востаннє я бачив родину на похороні тітки Марини, тоді я вже вчився, здається, на другому курсі в Києві. На тому похороні багато очей знову зирили незрозумілими, прохолодними поглядами, ненароком мені вдалося почути шепіт кількох старших родичок: от ледащо, в університеті вчиться, а мої — з ранку до ночі на ринку торгують. Після того я вирішив більше ніколи не бачитися з родиною.

Вже тиждень, як ти поїхала. Ми повністю розтратили твою поетичну премію, і через це я почуваюся незручно. Як не як — у тебе сім’я, дитина, купа клопотів, а ми так немилосердно спустили її в київських пабах. Ти заспокоювала мене, що все нормально, чоловік нічого не матиме проти, він взагалі сказав, щоб я у Києві «розвіялася».

Що зі мною відбувалося? Я жив, ніби окремо від свого тіла, а воно снідало, вечеряло, виходило на вулицю подихати свіжим повітрям перед сном, любувалося недоумкуватими собаколюбами, які алеями парку бігали за своїми великими, маленькими, мохнатими, худющими, аґресивними й тихими псами, ходило на роботу, втомлено вітаючись із колегами, читало дурненьким студентам лекції, випивало традиційну філіжанку кави за неприбраним столиком із залишками недоїдків в університетському буфеті, балакало на нудні академічні теми з дрозофілами, які завжди мають дурну звичку морщити при цьому лоба, ніби вирішують проблему ядерної безпеки людства; потім, виснажене від надмірного та інтенсивного спілкування, приходило додому, а перед цим, по дорозі, заходило на пошту, де абонементна скринька втішала скромним і водночас таким дорогим конвертиком.

Таке враження, що моя душа, думки, свідомість покинули моє тіло, але остаточно від нього не звільнилися; вони витали серед голосіївських дерев серед білих небесних островів які оспівував юний Рильський потім він ясна річ як справжній поет трохи сів на «стакан» ну який поет не любить випити тільки козли-кар’єристи не п’ють які пхаються в літературу зі своїм бізнес-планом але я не про те вони витали ніби незримі птахи я заплющував очі і виразно бачив їхні сполохані очі легкі крила трепет пір’їн подув осіннього вітру; я чекав нових і нових листів; ти писала завжди мало, переважно до десяти рядків, вибирала дивний папір жовтого кольору й шкарублою поверхнею, від неспокійного, трішки хаотичного почерку я сходив з розуму. Прочитавши листа, я очманілий, ніби на автопілоті, ніби не тямлячи, що чиню, заходив у магазин, купував продукти, традиційну пляшку пива й вареники з капустою швидкого приготування, кілька газет, які ніколи не дочитував, плентався додому, підіймався сходами на свій поверх, відчуваючи, як млість підкорювала моє тіло, відчиняв двері і заходив у тиху гавань свого помешкання. Я цілував твої листи, цілував їх щодня, інколи папір був мокрим від моїх радісних сліз, це тривало протягом кількох місяців, поки все не обірвалося, а я тоді ще нічого не знав, нічого не здогадувався, бився, ніби муха, в павутинні своїх страшних і відчайдушних здогадок, сумнівів, нарікань.

Я не розумів, що діється; щовечора задавав одне і те ж питання «чому?»; щоранку на твій абонемент кидав свіжого листа зі своїм відчаєм і щодня наражався на ворожу порожнечу моєї скриньки. Я не знав номера твого домашнього телефону, хоча Юра на моє прохання намагався про це довідатися в організаторів премії, яку ти отримала. В мене була лише твоя домашня адреса. Але я не наважувався надіслати листа, щоб це тобі не зашкодило, щоб твій чоловік не мав зайвих підстав тобі допікати, тому я писав лише на твою абонементну скриньку, писав щодня і щодня не отримував відповіді.

Юра мені казав, щоб я заспокоївся, що це дуже банальна історія, нема чого аж так перейматися.

Я опинився в пустелі, наодинці з непорушними пісками свого розпачу, своєї самотності. Щодня я казав собі, що це розплата за мої почуття, за зраду ідей і свого шляху, що пора повертатися у звичне русло і працювати; піски мого хаосу прокидаються від тривалої сплячки рушають накочуються хвилями валунами я бачу в них зламані дерева уламки будівель випадкові кінцівки і перекошені від болю незнайомі обличчя я бачу в них синьооку дитину власної юності яка потопає в безмежній жовтавій масі вона захлинається і хвиля вриває їй рота пісок потрапляє в западини очей і темний світ темніє ще дужче піщана ріка закручує жертву в останньому вирі я бачу руку що намагається знайти порятунок я заплющую очі щоб піски мої вгамувалися з кожним роком вони забирають найдорожче з кожним роком усе більше я сиротію.

Мені зараз важко описати свої минулі почуття, хіба що порівняти їх із першими краплинами дощу після тривалої літньої спеки, після довгого-довгого часу нестерпного чекання. Єдине незабутнє — це ніби непомітне повернення молодості, отієї непоборної віри в свої внутрішні сили, що окрилюють тебе, а світ здається ось-ось буде підкореним, у всьому буде поступатися твоїм бажанням. Це нагадує мені студентську юність, коли мої сумніви та думки витали між Ніцше й Анею, між Фреґе та Людмилою, між Берґсоном і якоюсь повненькою дурепою з ясними оченятами (я навіть забув, як її звати), між категоричними імперативами і тривогами Яни — «я, здається, вагітна…».

Яна… перша моя абсолютна зрада, перше абсолютне падіння. Я переступив таку межу, про яку раніше й не здогадувався. Яна лежала у своїй темній кімнаті, вся горіла від високої температури. На табуретці біля подушки — склянка води, таблетки, антибіотики. Вона шепотіла, що в нас може бути дитина. Дивилася палаючими очима й запитувала, чому я мовчу. Одна думка, що стану батьком — пробуджувала в мені паніку. Я цілував її сухі, гарячі губи з заплющеними очима, щоб не показувати страх у своєму погляді. Цілуючи, я відчував, як течуть її сльози, що залишалися на моїх щоках, устах і підборіддю. Я не міг нічого відповісти, я не знав відповіді, я хотів втекти від усього-усього. Три ангіни, які підкорювали Яну одна за одною і які вона ледве подолала, зробили свою справу: вагітність було зірвано. Яна помітила, як мені стало легше і як до мене повернувся гумор. Після цього одужання-звільнення між нами все почалося по-іншому. Спершу ми говорили скупими загадками й натяками, після ще двох-трьох зустрічей у нас не було сил на розмови, а потім не стало сил і на побачення. Яна сама мене кинула. Це сталося без моєї волі. Знаю, що в її очах я завжди буду негідником. Знаю, що мій шлях сам мене обрав і я мушу пройти його до кінця, навіть коли буду завжди самотнім і нікому непотрібним, коли поволі зістаріюся й буду немічним. Знаю і всіляко це підтримую. Я стаю негідником, коли зв’язуюся зі світом.

У ті неспокійні студентські роки я кидався, як ненормальний, у крайнощі: то в божевільному пориві витрачався на однокурсниць, полюючи за ними, немов азартний мисливець, то на тривалі періоди часу повністю ізолювався від життєвих утіх і зосереджувався натомість на серйозних ідеях та ученнях. Раніше я думав, що через жінок я так до пуття і не вивчив старогрецьку і латину, через них — бо вони звалюються як сніг на голову тоді, коли ставиш перед собою великі завдання, які з кожним днем починають в’янути, як вазони, котрих не підливають; відтак рослини моїх ідей усе меншали, меншали, поки зовсім не зникали як нетривка невиразна візія у випадковому сні. Тепер я розумію, що все це через мою слабку волю. Таке враження, наче в періоди інтелектуального окрилення та натхнення в мені розростався такий собі гумовий надувний Геракл, але моя воля завжди капітулювала перед панянками з нахабними й ніжними шпильками своїх хижих оченят, хтивих посмішок і пікантного підіймання грудей під час дихання; ця страшна зброя пронизувала в мені цього могутнього надувного велета, який з кожним днем випускав через діри свій дух, і ставав все далі спокійніший, байдужий і не міг ні на чому зосередитися.

Я знаю, що самодостатніх людей не існує, що рано чи пізно навіть сумирна й тиха особа покаже свою владу над іншою людиною, бо прагнутиме домінувати. Я відмовлюся від усіх своїх любовей задля того, щоб ні над ким не домінувати, задля того, щоб і наді мною ніхто не домінував. Я знаю: тільки самотність остаточне звільнення від будь-яких спокус бути рабом чи господарем тільки ідеї добровільна отрута від суєти моїми жінками мають стати тільки ідеї.

Який там моральний імператив? Я нездатний дати своїм діям об’єктивну оцінку, оскільки аналізую їх теоретично, ніби наукову проблему. Я не знаю, де та крихка межа, що розділяє добро і зло моїх вчинків. Не відчуваю її, бо не переживаю, не сприймаю серцем. Може, мої почуття поволі та безповоротно висихають, ніби калюжі на сонці? Як не дивно, мене це не лякає. Все людське мені притаманне, але воно найбільше дратує.

Знову стовбичу перед дзеркалом: обличчя виснажене й постаріле. Ніколи себе не запитував: може, я придурок і моє народження було наперед придуркуватим?

Зранку, збираючись на лекцію, мимоволі прислухаюся до виступу по радіо головного лікаря України. Він заявляє, що українцям катастрофічно бракує йоду, що вони мало їдять морської риби. Замислившись над цим, я жахаюся. Не пригадую, коли в останнє вживав продукти з риби! На роботу йду пригніченим. Я зовсім не дбаю про своє харчування. Перебуваючи на парі і дивлячись на студентів, як вони стурбовано й тихо записують за мною у свої конспекти інформацію, ніяк не можу позбутися ідеї необхідності риби в моєму харчуванні; це настільки відволікає мене від теми лекції, що я кілька разів збиваюся і прошу аудиторію нагадати мені, про що нещодавно йшла мова; студенти здивовано переглядаюся й нагадують мені обірвану думку; замислююся, силкуюся її продовжити, але через уявлення рибних філе, консервів і мороженого минтаю, ніяк не можу продовжити лекцію. Риба — щодня. Непогане гасло. Але мій щоденний голод — не гірша констатація.

Я прекрасно повечеряв: варена картопля в мундирах, салат із моркви по-корейськи, оселедець із овочевою приправою, трішки гоструватий для мого неспокійного шлунку, пляшка пива, а на завершення — розкішна, пахуча цигарка у м’якому кріслі. І тиша: така, як у лісі, але, на жаль, без густих і п’янких запахів дерев, кущів, землі, без пташиних голосів і без отієї тривоги, коли відливаєш під дубом і дивишся навколо, чи ніякий вошивий грибник не стежить за тобою.

Все це мало було не знівечене телефонним дзвінком. Я взяв слухавку і почув стурбований голос Олі — з Брюсселю! Моїм тілом пройшов мороз, я ніколи б не подумав, що вона зателефонує. Оля розпитує як у мене справи, що роблю, чи згадую її. Голос мій набуває неприродної глухоти, що я й сам починаю трохи соромитися за нього. Все це через те, що почуваюся винним перед Олею. Як би там не казали, але відмовлятися від любові, знищувати її — дуже важко і це не менш жертовне заняття, як і боротися за любов, оберігати як найбільшу цінність. За хвилину-другу розмови в мені розгулялася буря, я знову до болю відчув, наскільки мені дорога Оля. Я знову подумки почав жалкувати, що порвав із нею, і мимоволі виникла думка усе повернути, реставрувати, відновити з руїн, ніби Старе місто у Варшаві.

Оля також дуже розхвилювалася і наша розмова швидко переросла в її монолог, у якому вона здебільшого звинувачувала себе, аналізуючи свої вчинки. Я добре знав, що причина не в ній і що її самобичування — даремне. Але не перебивав, бо глибоко в душі це страждальне зізнання в любові мене притягувало, ніби магніт. Я помітив, що жінки, втрачаючи ґрунт під ногами, більш схильні до божевілля, алогічності, ніж тоді, коли у них все гаразд. Хриплим, пригніченим голосом Оля сказала, що готова «зробити мене щасливим» і «бути зі мною завжди». Мені було прикро її вислуховувати, бо вона геть забула про себе, про свою свободу. Найбільше мене жахало, що вона хотіла пожертвувати собою заради такого нікчеми, як я. Водночас у бажанні «зробити мене щасливим» я відчув тотальну небезпеку. Я зрозумів, наскільки Оля небезпечна у прагненні володіти мною. Я завжди уникаю таких жінок, бо вони, через свої розладнані почуття, через свої бурхливі емоції та пристрасті, навіть не помічають, як брутально й грубо зазіхають на іншу «приватну територію», де їхнє ніби-добро може обернутися ніби-злом для того, хто їм небайдужий і з ким вони хочуть поєднати своє життя.

Оля повідомила, що через тиждень буде в Києві і що прийде в гості, навіть без запрошення. Я з острахом уявив, як повертаюся з роботи і біля під’їзду її побачу. До мене закралася думка, що вона поволі божеволіє, що в неї серйозні вади з психікою, якщо вона так затято може переслідувати людину. Я збрехав:

— Мене в цей час не буде в Києві, їду до колишнього однокурсника в Житомир.

Вона психанула:

— Ти знову мене уникаєш!

Я відповів:

— Було б добре, якби ми більше не бачилися.

Вона розревілася в слухавку:

— Що тут доброго? Не вже ти нічого не розумієш?

Я кидаю слухавку, бо все це стає нестерпним.

«Що я маю розуміти? — здивовано запитую у свого відображення у дзеркалі, яке має кислий і втомлений вигляд, темні кола під червоними очима. — Як будеш, друже, жити далі?» — даю щигля в лоба, звук від удару пальця об скло одразу пропадає. В квартирі тиша, лише чути невиразний шум сусідів за стінами хрущовки. Я падаю на диван, довго дивлюся в стелю й починаю реготати як ненормальний.

Дні по-нудному уповільнені, затишні, врівноважені. Будь-які незначні зміни відчуваються навіть у найменших порухах, таке враження, ніби ти — велетенська черепаха, яку викинула хвиля на берег, і якій нічого не залишається, як тільки мляво спостерігати за поривами вітру, скрипом дерев чи скупчуванням темних, густих хмар на небі. Тепер я розумію: по-справжньому самотнім можу бути не тільки перебуваючи в чотирьох стінах своєї квартири; заходячи в галасливу студентську аудиторію, бачачи десятки радісних облич і живих, відкритих очей, на мене несподівано може найти журба, бо я не можу позбутися своєї тиші, яку слухаю навіть тоді, коли навколо нуртує шум, збуджені розмови і викрики.

На ТВ — захекані спортсмени з «Євроспорту», спітнілі, втомлені, з маніакальною впертістю змагаються між собою. Не люблю телебачення, однак не можу працювати, якщо телевізор вимкнутий. Я повністю скручую звук, щоб лише миготіло зображення. Інколи перемкну на іспанський чи французький канал, іронізуючи з незвичних для мого слуху мов і зміни м’язів під час мовлення на обличчі ведучих, шкіра й м’язи так кумедно рухаються під час репортажів, що виникає враження, наче всі частини обличчя — брови, зморшки, очі, повіки, губи, підборіддя, ніс, ніздрі — живуть власним життям, перебувають у власному темпі, незалежно від емоцій та свідомості людини. Хочеться розреготатися. І дійсно, деколи, глибокої темної ночі, я качався по підлозі, захлинаючись від непогамовного реготу. А іноземні диктори цього навіть не підозрювали.

Деколи серед ночі я люблю увімкнути свій старенький магнітофон і поставити звуки скандинавських шаманів, їхнє нявкання, вигукування, що викликає в мене особливий настрій, однак одразу змушений прибрати звук, оскільки по батареї сусіди зверху нещадно б’ють металевою ложкою або молотком — через жахливий гуркіт визначити це не можливо. Я лягаю на ліжко, магнітофон ставлю біля самісінького вуха й слухаю. Одного разу я збагнув, що музика — це насправді в’язка матеріальна речовина, яка здатна існувати тільки в уяві. Заплющую очі, входжу в неї і через хвилину-другу я раптом стаю дельфіном, який пірнає в марево звуків, летить у ньому, як вільний птах, виривається на поверхню, роблячи оберт тілом і знову повертається; мені здається, що повітря, яким дихаю, моя шкіра — настільки все це рідне за своєю природою, що я майже не відчуваю межі між своїм тілом і тим, що існує поза ним. Музика — прекрасний засіб позбутися власної реальності, що сковує існування людини, позбутися отієї тілесності, яка карає нас щодня потребами, болем, втомою чи бажаннями, яка є нескінченною та недостатньою для того, щоб вирватися зі світу — за межі власних візуальних можливостей.

Мене ніхто не розумів вдома, вбачаючи у моїй любові до різноманітної музики — класичної, фольклорної, рокерської, авторської — лише юнацьку розбещеність і легковажність, що відчужує мене від праці й робить повним нікчемою та ледарем.

Згадую розлюченого батька, котрий приходив надвечір під мухою й одразу накидався спершу на матір, яка дозволяє мені вмикати «патлатих придурків», а потім на мене.

— Я тебе попереджав, що зафутболю всім оцим через балкон? Попереджав? — дивився він на мене, налитими кров’ю очима, а через кілька важких секунд, гнівно згрібав рукою усі касети з мого письмового столика й нещадно товкся по них ногами у важких й брудних черевиках. Заціпенілий від жаху, я довго стояв і дивився на понівечені корпуси касет і на пожмакані плівки, мало не плачучи від того, що кілька років наполегливих пошуків рідкісних записів пішли коту під хвіст.

Як би мені не було важко від цих спогадів, у них, проте, є невгамовна сила надії, яка пройшла сувору школу гартування у важких умовах, які лише скріпили мою любов до музики, до цієї прекрасної свободи проти буденності та нестерпності усвідомлювати своє непримітне життя в комунальній квартирі з набридливими сіренькими сусідами, що гризуться між собою за будь-якої побутової дрібнички, зчиняють нестерпний галас замість того, щоб сісти на самоті й послухати прекрасну музичну композицію давнього автора. Я приходив до своїх приятелів, у яких були новітні прибалтійські бобінні магнітофони першого класу зі стоватовими колонками — найкрутіше з аудіотехніки кінця 80-х, — на яких був найчистіший, найактивніший звук, і мені ставало прикро від того, яку муру слухали їхні власники: жалюгідну радянську естраду, набридливі народні ансамблі, а ще блатняки найнижчого ґатунку, всіляку дебільну вульгарщину. Якби на такий аґреґат поставити Баха, середньовічні хорали чи музичну скорботу Еріка Клептона за загиблим сином, то можна вилетіти з вікна — в широкий-широкий всесвіт і більше ніколи не повернутися. Я взагалі хотів би, щоб музика супроводжувала мене без перестану, навіть у сні, щоправда, аби вона була різноманітною і змінювалася в залежності від мого внутрішнього самопочування, в залежності від мого настрою.

Юра останнім часом помітно віддалився від мене. Виснажлива робота на посаді літературного редактора в газеті «Столиця» і його закоханість у чарівну студентку з Педагогічного університету ім. Драгоманова значно обмежують його вільний час, який він раніше витрачав лише на друзів, переклади і поезію. За два останні роки він змінив біля півтора десятка робіт, умудрившись працювати науковим співробітником в академічному інституті, викладати в Театралці, опісля ж працювати літературним редактором у кількох газетах і навіть на телебаченні, не кажучи про інші місця, де він довго не засиджувався через дрібну зарплатню. Радий, що його життя набуло нового сенсу й помітно змінило річище, бо раніше, спостерігаючи за ним, бачив тільки неґативні ознаки від його холостякування (хоча вірші писав він блискучі, а ще сів за роман): Юра частіше почав заглядати у пляшку і це виробилося майже в ритуал.

Деколи я приїздив до нього на Березняки, де ми вечорами в однокімнатній квартирці із видом на спокійний Дніпро пили бадяжну горілку із найближчої крамниці, їли так-сяк зварену гречку з квашеними огірками, він читав мені свої нові тексти, а я уважно слухав, якщо це дозволяла робити важкість у голові від сурогатного напою. Деколи ми заходили в гості до наших знайомих, які полюбляли шумні компанії і могли за ящиком горілки пускати на вітер тиждень-другий, поки вистачало здоров’я чи грошей, або духу компанії. Деколи ми поверталися від гостей серед глибокої ночі пішки, витрачаючи на дорогу по дві-три години, оскільки на тачку нічого не було — в кишенях повний голяк, але це не засмучувало, бо поруч — у нашому п’яному базіканні — завжди був Платон чи Малларме, або інша розумна морда, про яку можна говорити без перестану.

Юра завжди зі мною сперечався стосовно поезії, любив більш консервативну, наближену до класичних взірців, я ж навпаки — розхристану, аванґардну, експериментальну. Однієї ночі, повертаючись самотньою вуличкою, затиснутою з обох боків гаражами та малими підприємствами, від одного приятеля, який живе на Дарниці, ми наткнулися на сцену розборок двох поножовщиків. Вони ричали, як дикі аґресивні звірі, накидалися один на одного, намагаючись завдати удару. Коли ми наблизилися, розборки раптом затихли й припинилися, колишні вороги визвірилися на нас, чого ми дивимося, вони почали наближатися з ножами в руках, погрожуючи, що зараз нас пакрамсают, парісуют, і несподівано накинулися. Один із них, приземлений і згорблений, ножем зачепив рукав моєї джинсової куртки. Ми дали дьору і ледве від цих ненормальних відірвалися, щоправда, були змушені подолати добрячий гак дороги, обходячи нападників.

Коли ми відбігли на безпечну відстань і, віддихуючись, перейшли на ходу, я запитав у Юри:

— Так що там Платон думає про поетів?

— Платон — поц.

— А поети — малограмотні вискочки.

— Сам ти малограмотний вискочка.

— Сам ти поц.

Пізніше, коли ми добралися додому, відчуваючи жахливу втому й голод, — я давно помітив за собою: якщо випадають сильні, «сконцентровані» переживання, то в організмі щось «згорає», наче паливо в машині; від цього з’являється божевільний апетит, — насмажили величезну пательню картоплі, відкрили дволітрову банку маринованих помідорів і з усім цим вдушили півтори пляшки горілки. Тільки коли до свідомості почав підкрадатися хміль, я відчув, як у мені народжувалося заспокоєння і з’явилася ота душевна легкість, як у людини, яка чекала на небезпеку, але та її оминула.

Я давно не бачив Юру.

На вихідних іду в супермаркет: закінчилися продукти. Підходжу до відділу з рибою: морожена, свіжа, копчена, з приправами, мала й велика, дорога і дешева; українці мало вживають риби, чого? — бо напевно дурні; мало вживають риби; головному лікарю України — не зрозуміло чому я підозріло й беззастережно вірю. Купую копчену скумбрію. Думаю про те, що завтра може ляпнути ще один «головний лікар»: українці дуже мало вживають молока? українцям бракує томатів? картоплі? заліза? фосфору? вітаміну С? Можна говорити будь-що: у нації слабкі матки та сперматозоїди, а ще щелепи, зуби й відповідні жувальні рефлекси, жовч наповнює її тіло, у нації слабкі судини та барахлить сечовий міхур, ниє в кістках, у нації системний простатит, а ще є схильність до прогресування чи то хвороби Паркінсона, чи то синдрому Дауна. Очі мої біжать прилавками, набитими консервами, закрутками огірків, помідорів, перцю, грибів. Гриби, йопсель-мопсель, не канають — у нації від них запори.

Згадую слова Юри, що в мене гіпертрофоване ставлення до їжі. Мабуть, він не знає, що це через постійне відчуття голоду, вірніше — через недостатнє харчування. Їжа стає реальною лише в акті поїдання як одного зі способів подальшого фізичного утвердження. Я їм — отже я існую.

Коли через ностальгію не можу читати, мовчки курю, годинами сидячи на балконі; на мене навіть почали звертати увагу люди, які йдуть унизу з тролейбусної зупинки до гастроному. Деяких із них я навіть упізнаю, особливо стареньких бабусь, які курсують під моїм вікном, ніби сторожові корвети, протягом дня по кілька разів.

Одна з них, яка крива на праву ногу і має звичку через кожних двадцять метрів зупинятися для відпочинку, тримаючи в одній руці палицю, а в іншій торбину з продуктами, деколи оглядає все навколо й любить кинути око й на поверхи будинку. Наші очі за цих кілька місяців зустрічалися разів десять. Вона на мить завмирає. Мені здасться, що в старої замість очей неприємні щілини, залиті сивою, каламутною слиззю. Я дивлюся в них, ніби скорботний метафізик у застояні води тихого плеса, і мені хочеться знати, що вона про мене думає, адже це, мабуть, кумедно часто бачити людину, яка нічого не робить, лише сидить на балконі. Коли мені врешті набридає, заходжу до кімнати й лягаю.

На мене несподівано може найти господарська заклопотаність і я візьмуся прибирати, спершу на кухні, вигрібаючи купу сміття, яке висипається з наповненого відерця, миючи брудний посуд, потім у кімнатах, витираючи пилюку, повзаю на колінах, протираючи мокрою ганчіркою підлогу. В кімнаті одразу свіжіє (це нагадує рідну домівку, коли матір робила «генеральне прибирання»). У такі дні може несподівано обізватися телефон. Я дивитимуся на нього, як на предмет, від якого можна очікувати на несподіванку чи небезпеку, кілька секунд розмірковуватиму брати чи не брати слухавку. Телефон не замовкає. Це мене не на жарт занепокоїть, бо коли в час довгої самотності, з якою не розлучаюся ні вдень, ні вночі, ні на роботі — в колі колег на кафедрі чи навіть будучи в аудиторії на лекції перед сотнею студентів, — отже, коли за час такої самотності озивається телефон, то від цього ніколи не може бути легше, оскільки турбують із певної причини і кажуть жахливі слова «терміново», «обов’язково», «постарайтесь», які виривають мене з тихої самоти.

Не поспішаючи, візьму слухавку. Тупувате хихикання доцента Пампушки, він його давно виробив і використовує за будь-яких обставин за спілкування, чи знаходячись перед студентами, лякаючи їх екзаменом, чи пропонуючи їм цілою групою купити до його «опеля» зимові колеса, зима ж знаєте, хи-хи, буде морозяна, а дорога слизька, чи на кафедрі, розповідаючи чергову похабщину про своїх знайомих.

— Статтю? — перепитаю невдоволено, аби відбити в нього бажання довго патякати, бо він любить, «зависнути», — яку статтю?

Він мені нагадує.

— Пригадую, до ювілейного збірника? Гаразд, неодмінно подам.

Це навіть мене зацікавлює. Як же я міг забути про статтю?

День промайнув швидко.

І раптом справді озивається телефон.

Знову: Пампушка.

Знає, що я не сплю — бо сова. І він сова. Знає, що я о такій порі я читаю. Знає і навмисне телефонує. Після того, як його приспічило несподівано розлучитися (кафедра була шокована) зі своєю несповна розуму галасливою дружиною, котра на вечірках мала настирливу звичку без перестану молоти язиком всілякі дурниці, у нього виробилася погана звичка — турбувати мене серед ночі.

Пампушка сприймає мене запанібрата, хоча підозрює, що я не переношу його дерев’яні, фамільярні жарти, не сприймаю його ганебні й ниці прикольчики, які стосуються жінок. Цим він видає свої жлобські комплекси; я признатися також хвилююся у товаристві жінок бо в мене завжди виникає враження що котрась із них обов’язково буде до мене клеїтися хоча деколи я звичайно не проти але ж чекає бляха робота треба закінчити книгу про українських гностиків а може не треба її закінчувати потім почати іншу або не починати а ще купу всіляких дрібних зобов’язань писанина направо і наліво статей есе доповідей тому й поводжуся незґрабно і кумедно як хлопчисько а кожне зазіхання на мій вільний час з боку приятелів та інших людей сприймаю як тортури; життя коротке, треба встигати жити й працювати.

Пампушка регоче, у слухавці дике тріскотіння, поруч із його голосом — дівочий сміх, який то зникає, віддаляючись, то знову наближається. Не розумію, що йому від мене треба, оскільки він готовий у дупель, ледве вимовляє слова, проте — дещо чую виразно: він запрошує приїхати до нього, с-старий заочниці з та-акими ногами, ноги з горла п-по-чинаються. Про його походеньки вже давно відомо на кафедрі, одного разу я навіть просив його менше це афішувати, бо колись може зашкодити, але він витріщився на мене, як на недоумка, по-дружньому штовхнув, малий, тобі сподобається, тільки скажи і я все організую. Я, звичайно, ніколи не був надто заклопотаним моралістом і завжди пробачав йому «малий», і до таких речей ставився спокійно, безпристрасно, проте відчуваю внутрішній опір і навіть відразу, бо все це подасться ніби аґресивно, прямолінійно й примітивно, в цьому нема відчуття авантюри й розваги, таємниці чи пікантного натяку; це звичайнісіньке жлобство — от, я — який молодець — натягнув студентку; після цієї розмови з Пампушкою не можу зімкнути очей, сон ніби цурається мене.

Крім того, подібні речі Пампушка сприймав як перемогу в своєму сумнівному утвердженні, ніби долав неприступну скелясту вершину, на яку не всі здатні видряпатися, і це йому давало підстави натхненно розповідати про свої подвиги у присутності тих, хто цього не здійснював або сприймав це як диковину. Найприкріше те, що це чинила людина, яка візуально, «антропологічно» є дуже далекою від уособлення фізичного ідеалу чоловіка: опецькуватість, вайлуватість, об’ємне черевце, заслинені губи, великі окуляри з грубим склом, котрі робили його очі маленькими, кругленькими, слизькими, як у морської свинки, — все це віддаляло реальний образ Пампушки від такого собі супермена, Алена Делона чи Батістути, яких жінки, як правило, шалено обожнюють. Ну, звісно, я також не з Олімпу — злегка горбатий, худорлявий, з трішки завеликим носом і з довгими кінцівками; зрештою, мова не про мене. Просто деколи треба розуміти своє місце у світі й намагатися поводитися природно, щоб твоє життя не суперечило іншій свободі, потаємним законам природи, яких ми не знаємо, але принаймні — мусимо відчувати й постійно до цього йти. Все це слушно, але не для Пампушки, який усвідомлює свою жалюгідну владу і залежність від заліків і екзаменів його студенток.

Я уявляю, через що ті бідолашні дівчата переступають, коли руки Пампушки шастають у них під спідницями.

Знайшов вільну хвилину й заглянув в Інтернет, у моїй поштовій скриньці гуляє вітер, жодного повідомлення. Повільно, меланхолійно приплентавшись на роботу і побачивши обличчя випадкових студентів і викладачів, відразу відчув страшенну втому. На кафедрі мовчки сидів за робочим столом і ліниво дивився у вікно. Сухоребра зі смолистим волоссям викладачка етики та сорокарічна секретарка без двох передніх зубів пили чай, їли бутерброди з копченою ковбасою, аромат яких розносився приміщенням, і розмовляли про ціни на квартири й будинки під Києвом. Я думав про те, що світ з кожним днем усе більше перетворюється на в’язку й сіру інерцію, в котрій поволі згасають життєві процеси, а люди, наче земноводні, впадають у заціпеніння, повзають вулицями з кислотними виразами обличчя, ніби щойно побували на Чорнобильській АЕС, де їх пригощали овочами й фруктами місцевого виробництва, люди, які мовчки перевозять свої втомлені організми в темних непривітних одежах у переповнених тролейбусах, трамваях, читають потріпані старі книги, детективи чи фантастику, шелестять сторінками й кліпають сумними очима. Жінки почали смикати мене: мовляв, що ви думаєте про ціни на житло, чи будуть вони зростати, чи хотіли б ви мешкати у власному будиночку й мати землю? Мені було настільки нестерпно відповідати, що я лише знизував плечима й розгублено бурмотів «не знаю».

Мляво провів два семінарських заняття зі студентами-механіками; останнім часом у їхніх селянських витріщених оченятах крім глузування почала з’являтися розгубленість: може, балачки про раціоналізм їх збентежили і вони думають, що верзтимуть мені на заліку? Дивна річ: чим ближче до заліку, тим більше поваги в людських очах. Після двох годин вислуховування їхніх страждань, я вийшов з аудиторії, наче знятий з хреста. Внутрішньо почувався кепсько, ніби з мене висмоктали кілька кубів крові. З роботи не йшов, а плентався. Філософію, все ж таки, з навчальних програм варто вилучити, аби вона залишилася замкненою свободою для бажаючих, чи то пак — як, знову ж таки, у Платона — любов’ю до мудрості. Це неможливо усуспільнити, зробити державною політикою чи вибором професійної діяльності та подальшого кар’єрного зростання. Для практичного розуму — абсолютна нісенітниця витрачатися на те, що не сприяє укріпленню авторитету чи соціального статусу. Любителі мудрості зазвичай схильні до злиднів і самотності. Хіба теперішня освіта прагне прищепити громадянам схильність до злиднів і самотності?

Отак і живу — як повний придурок: імітую викладання надзвичайно цікавої та важливої дисципліни для тих, кому це зовсім непотрібно і, можливо, ніколи не знадобиться, і хто змушений імітувати уважне та наполегливе навчання, зі страшними тортурами приховуючи свою сонливість. Я ж не можу сказати буквально: якщо вам до лампочки газети й заводи, сім’я, кар’єра, пароходи, а ще бізнес і гроші, всі ці понти зі суспільним статусом, дорогі костюми, стильні зачіски, дохлі красиві манери, за якими ховаються всі можливі та неможливі пороки, і переживання за краще майбутнє країни, продовження людства і так далі, то залишайтеся, слухайте, бо філософія — це вершина скептичного ставлення до людської марноти, її потуг, шаленства й фанатизму робити речі в ім’я інших речей і через це даремно переживати, нервуватися, вболівати; це вершина самозадоволення розуму, вершина мудрого пофіґізму (кінізму, скептицизму, софізму, стоїцизму та іншого інтелектуального онанізму) й єдина можливість абсолютного заперечення всього важливого, це нехтування загальноприйнятого, ляпас по пиці нормального стану речей.

Коли покидав навчальний корпус, як на зло обличчям до обличчя стикнувся з Пампушкою, який захекано потягнув мене за рукав убік, аби перетерти кілька слів. Я ніяк не міг второпати, що йому від мене треба, бо він, переминаючись з ноги на ногу, говорив швидко й задихано, від чого на лобі виступили краплини поту. З його словесної каші, де час від часу виринало «це ще не все, старий», я зрозумів, що він просить у мене, аби по закінченню семестру поставив його далекому родичеві зимовий залік, котрий виявився повним відмороженим кретином, що не може звести два слова до купи. Я пообіцяв, що все буде нормально. Пампушка взявся проводжати мене до Голосіївського проспекту, бо у справах має їхати в центр, а тролейбусна зупинка знаходиться неподалік від мого помешкання.

«З ними треба простіше, без церемоній, — здається, про студентів говорив він. — Минулого року, козли-заочники прийшли «ніякі», думали, я роздаю слони, мусили, ги-ги, відробляти: шкіряний салон до «опеля» — і залік є».

За рахунок студентів Пампушка вже поміняв у своєму «опелі» ходову, порихтував і пофарбував побите ліве переднє крило, поставив дорогу стереосистему.

Я про цей «опель», йопсель-мопсель, невдовзі знатиму краще, ніж про свій організм. Пампушка, певно, помітив мій незадоволений і відчужений вираз обличчя, тому сухо попрощався й сів у тролейбус. Він неодноразово бачив, як я пасивно й інколи вороже реаґував на подібне, тому несподівано замовкав, мабуть, відчував, що треба прикусити язика.

Юра запитав:

— За кого будеш голосувати на виборах?

— Які в дупі вибори? Не піду я на вибори, в мене часу нема на вибори, поци-політики заважають людям жити, вибори заважають мені читати розумні книжки.

— Така позиція — злочинна, через таких, як ти, може постраждати вся країна.

— Злочинним для розумної людини є розцвірінькування спічів та ідеологічних повідомлень, написаних у партійних кабінетах спритними шнурками.

— Ну знаєш…

— Бляха, та один томик Рільке за XX століття пережив сотні тисяч партій, їх лідерів і їхню челядь. Хіба це не зрозуміло? Ти ж поет, йопсель-мопсель, а займаєшся дурницями. Які в дупі вибори? Ти вже зробив свій вибір, коли обрав поезію. Поезія — твоя країна, твій парламент, Конституція й уряд.

Аристотель, Тома Аквінський, Монтень, Декарт, Геґель, Дільтей, Бредлі, Нансі, Габермас, Лаку-Лабарт, сотні інших — яке мені до них діло, що я стільки часу витратив на ці книги? Що це мені дало? Я втонув у безмежжя, яке не запропонувало мені жодного «заземлення» в мою задушну реальність. Скільки ідіотів, схожих на мене, жували ротами без толку їхні імена! Втім, відвідування стоматолога дає значно більше для мого пізнання світу, ніж міркування Аристотеля про душу чи Дільтея про дух. Дер ґайст, ти де? Ві ґайст ду? Тебе навіть не можливо помацати чи побачити.

Яким буде день завтрашній, післязавтрашній, що буде через рік чи два. Я взагалі — нічого не знаю, бо мене лякає майбутнє і я перестав покладати на нього надії.

Постійно переживати теперішнє як драму, щодня бачити його в різноманітних гримасах нудьги, суму, болю чи миттєвої радості — втомлює. Мені подобаються думки про самогубство, хоча я прекрасно усвідомлюю, що ніколи на це не зважуся. Мені подобаються такі думки, бо лише в них я віднаходжу виправдання своїй неприкаяності, меланхолії, приреченості жити таким чином, а не по-іншому. Один дуже суворий до світу й до себе румун стверджував, що цю чашу треба спити до дна. Я це розумію, але не уявляю, наскільки довго це триватиме. Якщо людину постійно називати «свинею», то рано чи пізно вона захрюкає. Самонавіювання — той зашморг, яким людина виправдовує свою віру в долю, свою слабкість перед нею. Це страх із присмаком фаталізму, який приймає всі можливі удари та поневіряння життя, приймає покірно, як мавпи гіпноз удава. Інколи я думаю, що це «світський» різновид, щоправда жалюгідний і нікчемний, християнського страстотерпіння, велич якого продемонстрували рівноапостольні князі Борис і Гліб, коли добровільно прийняли смерть від убійників, аби не чинити зла.

Для мене ж — це можливість узагалі більше не бути, ніби перебування у світі — це такий собі невдалий проект, альтернативою якому міг би бути проект інший, скажімо можна було бути карасем і жити в одному з диких озер. Фактично, я йду на усвідомлене самогубство, але не шляхом накладання на себе рук — перерізані вени у теплій ванній, зашморг на шию, стрибок під вагон метро чи падіння з Пішохідного мосту в Дніпро (ці думки для мене огидні), а через пасивний, як би сказали любителі спорту чи фізкультури, спосіб життя: жодних лікарів, жодної ранкової гімнастики чи пробіжок ранковим лісом, жодного раціону в харчуванні, жодного надмірного стеження й служіння своєму нікчемному тілу.

Зрозуміло, що такі думки гріховні, бо вони передбачають нарікання на своє народження, життя, країну, на власне соціальне чи суспільне становище й батьків, які тебе народили. Інколи я думаю, що таким людям слід було заборонити продовжувати людський рід. Укотре переконуюся у правдивості спостереження Канта, що перед тим, як зважитися на зачаття дитини, батькам необхідно зрозуміти всю вагу відповідальності, інакше вони без волі новонародженого пустять його у світ, у якому нова людина стане приреченою на гіркоту страждань. До теми ще можу згадати греків: режим aphrodisia[3]та зачаття ця тема цілком традиційна та заснована на уявленні про те що euteknia[4] може з’явитися лише за дотримання певних застережливих засобів той хто зачатий у блуді буде нести на собі його знак і не лише тому що діти схожі на батьків але ще тому що їм передаються властивості акту завдяки якому вони з’явилися на світ достатньо згадати хоча б рекомендації Аристотеля та Платона положення про те що статевий акт спрямований на продовження роду вимагає особливих турбот та ретельної підготовки із тим щоб досягнути загального стану тіла та духу сприятливого для вироблення або закріплення в індивіда якостей що повинні наситивши собою сіменну родину проявитися в зародку інакше кажучи йдеться про те що себе слід формувати як прообраз майбутньої дитини. Тільки з нормального може початися нормальне, а з ненормального — ненормальне. Ого, це можна було би записати до вершин силогізмів схоластики.

Все могло би бути по-іншому. Бажання смерті й усвідомлення неможливості її пришвидшити — буде вічним трунком для щоденних роздумів, для потоку щоденної свідомості, яка ковтатиме його спорадично, різними порціями, і не знати скільки це триватиме. Я по-мазохістськи п’янітиму, розуміючи наскільки мене далеко заносить, заносить за такі межі, про які багато хто з нормальних людей і не здогадується, які їм здаються «страшними» чи «непристойними», або ж гідними слабких людей, які не здатні дати собі раду.

Ніколи не розумів, чому цього так соромляться. Не приховуватиму — я один із тих, хто не може дати собі раду, ясна річ, не в буквальному розумінні, ніби старий фізично виснажений дідуган, який не зможе дійти до туалету, а в метафоричному, коли навколишній світ стає настільки алогічним, чужим, непередбаченим, що свідомість втрачає свою звичну «координацію дій» і в ній починаються перебої роботи. Приблизно так і живу: не розуміючи, що мені було потрібно вчора, що мені потрібно зараз чи що мені необхідне в перспективі. Інколи мені здається, що я живу, як трава: без мети та «великої місії», живу «як прийдеться», «біологічно», з покорою прийнявши цикли природи, ставши незначним і непримітним коліщатком у великій таїні народження та відмирання. Мене лякають ті, хто це кардинально змінює, ламає звичну логіку речей, топчучи слабших, котрі з приреченими зойками тонуть під брутальними ногами й навіки зникають у моторошній багнюці невідомого. Подумки я завжди ставав на бік усіх можливих жертв, бо я знаю, що їх радо зустрінуть в інших кращих світах, їхні душі потраплять у теплі і ніжні тумани, де їх пеститимуть янгольські голоси й доторки прозорих і нефізичних пальчиків. Про янгольські пальці — це я, мабуть, загнув, бо ніде не зустрічав у літературі, щоб у янголів були пальці. Але мені саме так це уявляється: жертви отримають гідну компенсацію за свої дикі та нелюдські страждання.

Мене б дуже знудило, якби в цих помислах побачили нотки християнства. Який із мене в біса християнин? Я не пригадую, коли востаннє молився, зате добре пригадую образ Сократа з діалогів Ксенофонта та Платона. Не відчуваю жодних почуттів ні до свого ближнього, ні до дальнього, мені байдужа їхня доля, попри те, що я в дійсності не бажаю нікому зла, оскільки воно гидке у своїй безкарності. Прагну виробити оптимальну формулу своєю неучасті в жодній людській долі, хоча прекрасно усвідомлюю, що це наївно та неможливо, що існує чимало людей серед рідних і близьких, які розраховують на мене і які хочуть, щоб і я розраховував на них; пронизані релігійним духом стіни знаходили ключі до темних кутків його душі та коли він пізнав себе зрозумів що в історії для нього немає місця немає місця для його примхи та щирого сміху зрозуміти його означало поміняти здорові ноги на ходулі відмовитись від моралі відмовитись від себе посміхнутися мертвій людині.

Ти, мабуть, усе це краще розумієш, бо тебе вже нема і тобі все це краще видно. Я знаю, що ти мене бачиш і бачиш оте жалюгідне павутиння, в якому я безпорадно борсаюся, як приречена мушка.

Все ж таки, людина без любові — це повільна й невпинна атрофія.

Я засихаю, мов вазон, який не підливають, щодня непомітно вмираю, незначними молекулами-порціями, яких, мабуть, неможливо побачити навіть через мікроскопи. Мене навіть не бентежить те, що я надто молодий для таких думок, що вони здатні викликати іронію чи сарказм в інших; не боюся насмішників, бо давно перестав звертати на них увагу, зрештою, насмішники за дивною діалектикою навіть потрібні, бо вони надають сенсу моєму життю через своє жалюгідне заперечення. З роками цих мавпочок ставатиме все більше, як і мого усамітнення. Відчуваю це, і мене зовсім не лякає майбутнє, не лякає мій внутрішній мертвий простір, який щодня розростається, ніби пустеля, що наступає пісками на родючі землі.

Дихати іншим повітрям, бачити інші дерева, блукати іншими вулицями, мешкати в іншому місті, в іншому часі, в іншій епосі. Мати інше тіло та іншу його історію, кохатися з іншими жінками, знайомитися з іншими людьми, бачити інші дерева та інше листя, блукати іншими кварталами й розчинятися в темряві інших провулків. Мовчки і безболісно з усім розпрощатися, що знав раніше, і щоб незнана сила переселила мене в інше місце. Мати інший світ, інакше я здурію. Я навіть би погодився, щоб його населяли інші мавпочки з очима, повними жовчі та зневаги. Свій шлях пройти до завершення. Поглянути в очі невідомому. Зрозуміти: ким стану наприкінці дороги, щоб побачити оголеним скло мого «я», яке розбиватиметься на друзки об свої сумніви… я… йопсель-мопсель, «я» — остання буква в алфавіті.

Набридає думати, і я слухаю традиційну музику Непалу.

Нарешті — після тривалих видзвонювань я натрапляю на Гнатовича. Як завжди, він не приховує радості, між нами виникає жвава розмова. Гнатович як і раніше починає розвивати свої думки, зовсім не чуючи мене, але коли я його делікатно перебиваю, то ніби повертається до реальності нашої телефонної розмови і запрошує до себе. Дорогою до його будинку заходжу в невеликий гастроном і купую дві літри світлого пива. Гнатович багато не п’є, зрештою, алкоголь більше потрібний для підтримки розмови. Він відчиняє, як і раніше, радісним і ніби молодшим, певно, співжиття з молодицею, якій він, як подейкують, пише дисертацію, пробудили в ньому сили. Ми сидимо на кухні, неспішно п’ємо пиво, їмо дрібно порізаний солоний сир і говоримо про майбутні задуми. Гнатович задоволено усміхається, смакуючи напій, каже, що пиво дуже любив Геґель, у нього була якась болячка і лікарі приписали — постійно його дудлити.

— Гарна болячка, — сміюся.

Я запитую, куди поділася частина його бібліотеки, мені і раніше здалося, що книг у нього істотно поменшало, але тепер їх зовсім обмаль. Він відповідає, що роздав людям. Я дивуюся. Гнатович пояснює, що книги заважають йому думати. На полицях залишилося до тридцяти книжок, переважно латинських і середньовічних авторів.

— Навіщо Вам стільки класичних авторів? Їхні ідеї «зняті» та трансформовані в подальших епохах. Мені здається, що сучасній людині їхню інколи схоластичну та раціоналізовану мову сьогодні дуже важко засвоювати.

— Ну, я тут можу подискутувати. Раніше мову навмисне ускладнювали, щоб відгородитися від профанів.

Я не стримався і хихикнув, не погоджуюся, бо раніше не було мас-медіа, які орієнтуються на доступну та стислу подачу і тим самим скочуються до масового отупіння та подібного розуміння культури і всього, що робиться у світі, більше того, в Середні віки писали взагалі не для публікації, а це багато що пояснює. Гнатович мовчки киває і відповідає, що станок Гутенберга позбавив знання статусу «таїни», але її функцію, зокрема за доби раціоналізму, почала виконувати термінологія, потім додає, що саме після винаходу книжкового верстату автор став звичайнісіньким кріпаком, чорноробом, роботу якого було позбавлено «сакрального» значення.

Думка Гнатовича мене не переконує, бо це йде всупереч моєму переконанню, що людині притаманне споконвічне бажання самообманюватися у пізнанні. Я не сперечаюся, бо він знову починає розвивати свої ідеї, розгортати, немов армію під час наступу, широко ілюструючи свої думки прикладами з неоплатоніків; потім дістає із шухляди столу течку, відкриває і показує рукопис. Гортаючи пожовклі сторінки (мабуть, написав цю працю багато років тому), Гнатович по новому колу говорить про сказане, зачитуючи необхідні цитати з рукопису. З виразу його обличчя я розумію, що він знову занурився у царство ідей і втратив почуття реальності. Майже не чую його слів, вірніше, майже не дослухаюся до них. Інколи відзначаю симпатичний хід окремих думок і несподівані умовиводи, однак не надаю цьому великого значення, бо ретельно стежу за його поведінкою, найменшими змінами обличчя, зосередженими очима, які нічого не бачать, крім пожовклих папірців перед собою. Це триває близько години, пиво зморює на сон і я хочу чимшвидше піти. Мабуть, він помічає мої страждання й зупиняється.

Я кажу, що його бібліотеці бракує сучасних авторів, хоча б другої половини XX століття.

— Серед них дуже мало проникливих, здебільшого — іміджмейкери і клоуни, неврівноважені вискочки, самозакохані йолопи.

— Добре хоч так, — сміюся, — психи завжди симпатичніші.

Після незвичної і трохи марудної мовчанки я раджуся з ним, куди мені потрапити на роботу, щоб займатися ідеями. Гнатович мовчить, він спокійно крутить у пальцях порожню склянку, на стінках якої залишилися кружальця пивної піни, сонливо кліпає очима і несподівано згадує про середовище німецьких лівих революціонерів доби Союзу Спартака, до якого входила і Роза Люксембурґ. Він каже, що серед них був російський еміґрант Євгеній Левіне, який назвав революціонерів «мерцями у відпустці».

Не розумію, що він має на увазі.

— Інколи я думаю, що українські вчені, в теперішньому суспільстві дуже бідних і дуже багатих, також стали мерцями у відпустці. Це така ж група ризику, як бездомні чи наркомани.

Згодом мені здається, що ми попрощалися трішки прохолодно. Вийшовши з будинку, я глибоко вдихаю вечірнє повітря, підвівши очі на зоряне небо. Згадався вислів Канта про зорі та моральний закон у людині. Мандруючи темною вулицею Ломоносова до свого помешкання, я ніяк не можу збагнути мотивів такого поєднання: нічних світил і внутрішніх імперативів. Мабуть, усе це від надмірного захоплення астрономією, усміхаюся я, добре, що мене ніколи не перло від астрономії.

Жадібно курю і думаю про те, що мене чекає в майбутньому, ким я стану. Раптом моторошно здригаюся: мені здається, що буду схожим на Гнатовича, самотнім і всіма покинутим, наодинці зі світовими ідеями, власними думками й сумнівами. На мить заплющую очі й уявляю, як падаю в цю солодку прірву фатального пізнання. Раптом я бачу своє майбутнє: нікому не потрібний, пристаркуватий викладач, у якого хронічні болячки і жодних заощаджень, який так і не бачив світу і нічого суттєвого не зробив, який по-людськи ні «жив», ні «не жив». А далі що? Інфаркт, інсульт, рак, розсіяний склероз, хвороба Паркінсона? Я не здатний буду через постійне безгрошів’я діагностувати будь-яку хворобу, не кажучи вже про лікування. Зі своєї юності пам’ятаю дивну фразу одного далекого родича, який любив ні в чому собі не відмовляти й щоразу задоволено повторював: «Гроші продовжують життя». Тепер розумію жорстоку правду цих слів, дуже добре розумію.

Між нами — лише три дні розлуки, а я вже не знаходжу собі місця. Ти про це не думаєш, мабуть, по-дитячому спиш, заклавши рученята під голівку, а на твоєму плечі важка рука твого чоловіка; він програміст, молодець, знайшов себе, в нього, сподіваюся, все гаразд, все запрограмовано. Заплаче дитина і програміст знає, що ти підійдеш, вивільнившись з-під його програмістської руки, а він ще кілька хвилин незадоволено по-програмістському бурчатиме крізь програмістський сон чи по-програмістському питатиме «котра година», так само по-програмістському лінуючись розплющити свої програмістські очі й поглянути на годинник. Щодня він із програмістських міркувань, певно, навіть і не здогадується, що ти його чекатимеш цілий день, щодня він уперто й по-програмістському мудохатиметься за комп’ютером на роботі, бавлячись у стратегічні ігри чи розглядаючи голих дівах на порно-сайтах. Бідолаха, лікарі стверджують, що ця машина згубно впливає на здоров’я: псує зір, навіть опромінює, а ще через неї, здається, відкладаються солі в хребті та хрящах шиї. І як він про це забув? Але біс із ним.

Бідна, ти — маленька беззахисна дівчинка, одна з найрідніших мені монадок у безмежному світі, яку природа змушує поволі старіти, бути матір’ю дитини програміста й багато думати про майбутнє програміста та його комфорт. Добре, що я не думаю ні про чиє майбутнє, бо нічого цікавого для себе там не бачу. Мене так приваблює теперішнє, невизначене та нелогічне, без розрахунків і турботи про завтрашній день, що я залюбки надаю перевагу марнотратному ставленню до часу, ніж серйозним плануванням своєї долі. Байдуже, що робитиму завтра: чи куплю в книгарні гарне видання сучасного зарубіжного автора, чи в приємному товаристві пиячитиму, чи тинятимуся старим Києвом — Прорізною, Ярославовим Валом, Володимирською гіркою, де випадково зустрічатиму знайомих, приємно балакаючи з ними п’ять чи десять хвилин. Якщо задуматися — в мене нічого більше нема: тільки мій постійний неспокій, думки та спонтанні й світлі спогади про тебе.

Тепер від днів нашої розлуки мене розділяє півтора року. Дякую за те, що з’явилася в моєму нікчемному житті. Навіть зараз, коли ти не поруч, а тільки залишилася в листах — дякую! Я люблю їх перечитувати. Бо твої листи приносять полегшення: коли їх читаю — життя раптом стає густим і наповненим радістю, отим внутрішнім самопочуттям довершеності і приємного спокою. Твої листи стали текстами моїх молитов.

Відкрию шухляду робочого столу, дістану розірваний конверт, витягну пожовклого невеличкого папірця. Хочу знову молитися, спершу очима: «маленький і писати тобі не можу і не писати не можу що ти зі мною зробив? я насправді вмію коми ставити але чомусь не хочу ти чудовий чудовий чудовий чудовий я вже досить стара щоб знати — випадково так не буває про що мені тепер думати? все що я хотіла найсвятіше колись почути почула від тебе або відчула) у мене навіть починають тремтіти руки господи я не можу без тебе не треба нічого думати нічого тільки завжди…». Серйозність слова «стара» викликає доброзичливу іронічну усмішку: твої наповнені молоком материнські лагідні груди, твоя свіжа, запашна тепла шкіра, відкритий та енергійний погляд, стрункий стан і трепетні, ніби голубка, руки аж ніяк не асоціюються в мене зі старістю. Цілую твої рядки і заплющую очі.

Мене кидає в жар, тілом бігають мурашки. Наливаю в горнятко червоне вино й тремтячими руками підношу його до губ. Я втрачаю себе, повністю звільнившись від усіх переконань, від нудної розсудливості та рівноваги. Від свідомості, пам’яті, уяви аж до кров’яних судин у тілі мене проймає солодкий і рідний, нестерпний і тягучий біль. Хочу плакати і вити вовком, кусати подушку і водночас сміятися, дивлячись заплющеними очима на нетривкий образ у скупій пам’яті: мислимо торкаюся до тебе тремтячими пальцями відчуваю сполохане волосся ніжно підкоряється моїм губам занурююся в нього обличчям світло настільної лампи вириває з кімнатної темряви мої складені на столі руки перед якими лежить тендітний клаптик пожовклого паперу з твоїм сполоханим почерком із трохи дитячими й кумедними буквами котрі ніби поспішаючи збилися в купу (мабуть твої думки лились і не встигали одягнутися у слова) або трохи розбрідалися (ти певно цієї миті слухала свої почуття й думала який фраґмент із них подарувати мені) розтягувалися наче втомлений загін вояків у спекотному літньому степу в нерівних малослівних рядочках я відчував яка ти неспокійна і велична ти віриш тільки у справжній смисл слів бо не ріжеш його мов кравчиня на шматки розділовими знаками отими розсудливими зваженими нормальними й охайними комами крапками.

«…мій лист спали ваш київ страшний і великий як ти тоді до свого друга Юри добрався а то я хвилююся ти солодкий губи долоні ім’я прізвище (Монтеккі?) і я тебе люблю і люблю і люблю і люблю етцетера».

Я стаю сентиментальним, неврівноваженим, як тоді, коли, провівши тебе на вокзал і посадивши на мукачівський потяг, одразу поїхав до Юри.

Ніяк не можу збагнути, що ти мала на увазі словами, що кудись зникнеш і пришлеш іншу? Моторошно про це думати.

Усвідомлення того, що ми прощаємося й розлучаємося, викликало в мене паніку нервового приступу чи відчайдушного ридання. Добре, що невідома, а проте розумна сила потягнула до маршрутки № 420 і я, мало тямлячи що зі мною коїться, оговтався тільки біля Печерського мосту, усвідомивши, що їду до Юри. Це трохи заспокоїло і я менше думав про твоє повернення у власну сім’ю, у ненависні обійми програміста.

Пригадую, Юра відчинив сонним, але не здивувався й не бурчав, хоча о такій порі міг би мене за непроханий візит вилаяти. Мовчки провів на кухню, мовчки посадив за стіл, із холодильника дістав пляшку горілки, яку, мабуть, якийсь негідник виготовив у себе вдома з технічного спирту, а Юра, будучи справжнім митцем — значить мало орієнтуючись у житейських речах, навіть коли це стосується купування пляшки чи шкарпеток, — завжди бере пляшку в одному місці; що не кажи, а звички людини сильніші від усіляких непотрібних розумувань.

Вже через годину я майже не в’язав лика, а ще через півгодини я, здається, гірко ридав — у мене була жахлива істерика, Юра зі своїми біблійними очима мене всіляко заспокоював, сумно киваючи головою, що життя — це лажа, старушик. Якби тоді не приїхав до Юри — наклав би на себе руки. Принаймні, мені так зараз здається. Чи тоді думав про це? Думки, особливо емоційні мотивації, — це, як японські авіанальоти на американські кораблі у другій світовій: жорстокі й несподівані, — з’являються, коли на них не чекаєш, зникають, коли вже надто пізно. Людям завжди здається, що в поганому душевному стані вони перебувають на межі невідомої психологічної розрядки, за якою моторошна безмовність; не всі зможуть її пережити чи подолати. Насправді все значно простіше, адже для того, щоб визначити якість свого самопочуття, треба його порівняти з іншим. Делакруа з цього приводу гарно сказав — єдина лінія ніколи не має значення, необхідна інша, яка б надала їй виразності.

«Я вчений карликової величини». Думаю над цими словами Канта й намагаюся зрозуміти, що саме він мав на увазі. Це можна читати двояко: в іронічному ключі і в серйозному. Кант, гадаю, знав свою вагомість й оцінював себе адекватно, тому й міг дозволити собі трохи пококетувати. Але, мені також здається, що він сказав цю фразу і з гіркотою в голосі: виходячи з тих завдань та ідей, які не вдалося втілити та реалізувати. Чому зграї науковців, професорів, поетів, художників, музикантів не говорять про свою «карликову величину»? А я навіть не карлик, а дрозофіла.

Дрозофіла без голосу, без правди. Я заплющую очі й уявляю, як кружляю над томом Канта.

Знову на балконі, дивлюся на осиротілий листопадовий парк, думаю про чортзна-що. Ні — я зовсім не думаю.

Мимоволі згадую старого алкаша Максима Рильського. Хитрий був жук, знав, де поселитися — особнячок серед густих дерев. Тихий і симпатичний рай серед шумного міста. Я полюбив Рильського давно, навіть не зовсім за поезію. Маючи змогу посісти високу посаду за радянської влади, Рильський забив на це, вибравши звичайне життя. Поет у ньому подолав кар’єру. Я уявляв, якими ж милими були їхні з Вишнею пиятики в голуб’ятні на горищі, де їх не могли застукати розлючені жінки і рідні. Яким же симпатичним було водіння кози нічним Києвом! Скільки було радості, любові, поетичних фантазій! Скільки було вдячних слухачок і дружніх жартів! Пікантних поглядів і доторків пальців! Цей парк багато чого може розповісти. Мабуть, щасливим чоловіком був Максим Тадейович.

Не знаю, чи думав Рильський про Апокаліпсис. Ні, ні, не про гієну огненну та розверзлі гнівні небеса, а про Апокаліпсис свого тихого раю. За останні роки Голосіїво полюбила нечиста сила, принаймні так стурбовано кажуть пенсіонерки з мого під’їзду. Минулого року один юний викладач з нашого університету, така собі миролюбна християнська душа, прийшовши ввечері додому, несподівано почав сперечатися з сестрою на конфесійні теми (він — православний, вона — сектантка) і — як банально! — він її вдарив ножем, раз, другий, третій, врешті почленував, і, зібравши «фраґменти» тіла і склавши їх у целофанові кульки для продуктів, відніс під голосіївські дерева і закопав. Не можу уявити, що ним рухало. Батьки прийшли пізно, доньки ніде нема, вони чекали до опівночі, потім ще кілька годин і врешті викликали міліцію. Чергові оглянули кімнату нещасної і помітили на килимі краплини свіжої крові. Коли оперативники спитали в горе-брата «що це?» — він спокійно зізнався в злочині, розповівши все до найменших дрібниць.

Ця історія шокувала весь університет, лісу почали боятися: студенти й викладачі до тролейбусних зупинок на Голосіївському проспекті добиралися не навпростець лісовими стежками, а обходили парк вулицею Героїв оборони; одразу з’явилися чутки про інші страхіття, пов’язані з Голосіїво: кілька місяців тому в глибині парку песик-бультер’єр загриз свого господаря; тварюка півдня нікого не підпускала до трупа й омонівцям нічого не залишалося, як її пристрелити.

Приємною несподіванкою стало те, що в парку поселився монах-пустельник: він викопав невелику яму-каплицю, де проводить час у молитвах. Невдовзі до нього потягнулися люди, утворивши невелику паству. Навіть я одного разу відвідав службу цього «Антонія Печерського».

Старенький Рильський цього не міг знати і бачити. Навпроти його дачі, де я прогулююся, часто пиячать підозрілі компанії, смажать шашлики, галасують. Одного разу схожа компанія вчепилася до мене, щоб я став арбітром у їх сперечанні щодо князя Володимира Хрестителя, «рускій» він чи «украінєц». П’яне варнякання та не менш настирливі пропозиції випити мене настільки стомили («ти шо, нас не уважаєш?»), що я відмахнувся від них трішки різко й брутально. Компанії це не сподобалося, мене ледве не відлупцювали. З роками ліс усе більше втрачає свою тишу.

Це просто дико й несправедливо! Я ніколи б такого навіть не міг уявити! Те, що розповів мені доцент Пампушка, не вкладається в голові. Милий і добрий старенький мистецтвознавець Гончаровський, завжди усміхнений і уважний до співбесідника, дотепний, із вишуканим почуттям гумору під час урочистостей, проникливий і неординарний у своїх виступах, не кажучи вже про його ґрунтовні публікації щодо «білих» плям українського та східноєвропейського аванґардного живопису, помер страшною та дикою смертю. Цукровий діабет, який його точив останнє десятиліття, врешті-решт викликав ґанґрену лівої ноги. Спершу Гончаровському відтяли два пальці, потім ступню, але ґанґрена знову з’являлася. Його нещасну ногу різали «шматками», аж поки хвороба не добралася до тазу, де вже відрізати будь-що було неможливо. Він помер, його не стало, а я й досі пам’ятаю його привітну та трохи дитячу усмішку, біло-сиву шевелюру, яка відразу впадала у вічі серед чималого скопища людей на академічних урочистостях.

Епіктет: «Ти є душа, що тягає за собою мерця».

Коли я припинив тобі писати, в мені ніби все обірвалося, зупинилося і я помітно зачерствів. Навіть коли згадую наші приємні колишні миті, то не відчуваю того внутрішнього трепету, як це було раніше. Прагну навмисне зациклюватися на тобі, на ідеї тебе, щоб повернути себе, теперішнього, до тих давніх приємних станів. Згадую, як пахли твої груди материнством, як я обережно торкався до них. Мені здавалося, що я опинився біля великої таїни нескінченності людства, яку не міг ні пояснити, ні описати, ні зрозуміти, але яку, безперечно, відчував на рівні тваринного інстинкту.

Не можу тебе позбутися — не хочу. Вчора повертався з лекції, втомлений, злий, голодний, й уявляв: ти легко йшла зі мною і був той самий січневий день, те ж саме морозяне повітря, що холодом проникало в легені півтора роки тому. Згадую твої страшенно холодні тремтливі руки. Згадую, як у твоєму готельному номері раптово ніби прокидаюся від дурману далекого сну.

— Мені треба йти.

— Чому? Залишися.

— Треба, — цілую вологі очі.

— Але ж це, може, остання наша зустріч, — насуплюються губки.

— Важкохворий приятель, сам у квартирі, ніхто не подасть навіть чаю. Треба йти.

Я підходжу до вікна і дивлюся, як на зимовому Майдані метушаться автомобілі, проїжджаючи туди-сюди Хрещатиком, а тротуарами ліниво переміщаються люди. Зітхаєш і хмурнієш на обличчі, відчужуєшся, твої схвильовані руки, які до цього складеними мирно куняли на колінах, раптом оживають, одна з них бгає пальці іншої. Я підводжуся з крісла, підходжу, стаю на коліна, голову кладу тобі на руки. Вони механічно, ніби нежиттєво пестять моє волосся. Я відчуваю, як ти вся тремтиш, ніби от-от заридаєш.

— Чому наше життя таке слизьке? На ньому можна упасти…

Не можу відповісти, і лише шалено притискаю тебе до себе, ми зриваємо з себе одежі, тремтимо, ніби сполохана польова трава; стеля кімнати й темний квадрат вечірнього вікна, тьмяне світло торшера — все зливається в ледве зримий, солодкий морок, в якому тільки руки продовжують свій теплий діалог. Розплющую очі й розумію: цього більше ніколи не буде.

В осиротілому лісі — ні душі, обережно спускаюся стрімкою стежкою з пагорба і, щоб не розридатися, як нещасний підліток, змушую себе думати, що приготувати на вечерю.

Юра задоволено поблискує очима.

Я кажу:

— А ну, розказуй, що сталося?

І він зізнається, що нарешті на «новій і водночас неновій» роботі; я за нього радий. У нього навіть обличчя посвітлішало, ніби витягнулося, а погляд став урівноваженим, упевненим. Юра однак зізнався, що працює там само — в газеті, але прийшов новий власник.

— Дупа на тому ж стільці сидить?

— Так.

— Значить — вітаю!

Крім Юри, на роботі залишили кількох знайомих доходяг-приятелів, яких я пам’ятаю з минулорічних пиятик: це невдахи-літератори, які постійно теревенили про свої творчості; чесно кажучи, слухаючи їх, в мене відпало бажання їх читати.

Востаннє, коли я зайшов до них у редакцію газети «Столиця», вони курили в коридорі. Говорили про вибори та іншу політичну маячню. Перший, кривоносий дивак із розпатланим волоссям розповідає, що на виборах можна добряче заробити, платня одразу полізе в гору, сподіваюся, наш шеф не буде жлобом і з усіма поділиться.

Юра запрошує мене на каву. Заходимо у прокурену забігайлівку, що за рогом — на Гарматній, біля редакції газети. Вузьке прокурене приміщення, вщент набите понурими темними тілами алкашів у підозрілих сірих одежах. Велетенськими зграями вони юрмляться навколо кількох невеликих столиків, викрикують, матюкаються, хихикають і голосно цокаються двохсотграмовими гранчаками. Я кажу Юрі, що такі совкові гранчаки зараз можна знайти хіба що в музеях.

— Ей, ти, патлатий, ти що — педик? — запитує в мене синя морда з лейкопластирем на заюшеному носі.

— Ні — я шахтар! — випиваю стограмівку й продовжую розмову з Юрою.

Він засмучено каже, що нема чим платити за квартиру, господині заборгував за три місяці. Синя морда туманно дивиться на мене і засинає за сусіднім столиком. Над ним, ніби потойбічний пращур, серед густого сиво-жовтого диму, бовваніє жирне бліде обличчя із цигаркою в зубах. Воно кволо обводить приміщення утомлених поглядом, зупиняється на черзі біля стійки бару і несподівано викрикує, сука, всіх нада різати, але його одразу втихомирюють.