Дворушники, або Євангеліє від Вовкулаки

3

Лисиця під’їжджав до супермаркету «Новус» на проспекті Палладіна. Тут мав зустрітися з Дариною Санжак – подругою Ольги Довгань. Домовляючись по телефону, назвав марку авто, колір і держномер. Дівчина описала себе: зріст трохи вищий за середній, струнка, білі штани, бежева блузка, чорне волосся. Недовге-некоротке. Стоятиме ліворуч входу з великим пакетом «Новус».

Уїхавши до зони паркування, згадав орієнтири: зріст, стрункість, колір одягу й волосся. Місце – ліворуч. І – великий зелений кульок. Усе сходилось в одній точці. Сумнівів не було: ця точка – і є Дарина. Та напруженим поглядом вишукувала потрібну машину. Але – безрезультатно. Потрібна допомога.

Припаркувався на першому ж ліпшому місці й кинувся до дівчини.

– Богдан Лисиця, – відрекомендувався підбігши. І обдав відкритістю й надійністю: – Можна допомогти?

– Дуже приємно, – звільняючись від ноші, проспівала дівчина, – Дарина.

– Ну й тоннаж ви тягаєте, – вирвалося, коли руки напружилися від ваги купленого. – Більше немає кому?

– У-у, – мотнула головою. – Живу сама… Наймаю квартиру в Коцюбинському. Мама – в Калинівці. Брат – на заробітках у Португалії. Оля…

Це слово лягло останнім мазком у картину вражаючої самотності (в усякому разі, так здалося). І Дарина вибухнула риданням. Від суму за подругою чи жалості до себе. Хоча… це майже те саме.

– А я вас візьму та й відвезу додому, – бовкнув Лисиця. Хотів хоч якось допомогти.

– А вам це не складно? – запитала Дарина, втираючись мережаною хустинкою.

– Ну що ви, – зрадів, – навіть приємно.

– Тоді можна. Я живу недалеко від ДОКу. Знаєте, де це?

– У найзагальніших рисах, – щиро зізнався. – До Коцюбинського доїдемо, а там покажете. Гаразд?

– Угу, – спробувала всміхнутися дівчина. І це втішило її розгубленого співрозмовника.

Дарину посадив спереду. Прилаштував у багажнику важезний пакет. За лічені секунди Mitsubishi «АSX» уже вибиралася на проспект Палладіна.

– Я так розумію, ви з Олею навчалися разом? – почав розмову, спритно вливаючись у щільний потік різношерстого транспорту, що невпинно поспішає Кільцевою.

– Так. І не тільки в академії. Ми дружили ще в школі. Обидві ж із Калинівки. Танцями займалися також разом. Був там, та він і зараз є, такий клуб сучасного танцю «Фея»… Танцювали. Мріяли підкорити столичну сцену. Разом приїхали до Києва. Вступили. Відучилися. Оля талановитою була. Дуже сильною. Її потім до «Рудих Фурій» узяли. А мене ні…

Дарина замовкла. Уже не плакала, а лише зрідка уривчасто зітхала. Лисиця не квапив. Розумів, що потрібно відійти. І знову пережити не таке вже й далеке минуле.

Увімкнув музику.

– «Sexy, sexy lоver…», – завів у динаміках Томас Андерс.

– О, – різко ожила пасажирка й сяйнула засльозілим сріблом, – це одна з улюблених пісень Олі. Хотіла зробити номер під неї. Але так і не встигла…

Лисиця зрозумів: спілкування простим не буде. Рана несподіваної втрати кровоточила. І надійно перекривала шлях бесіді, яка ледь-ледь починалася.

– Одного разу, після виступу «Рудих Фурій» у нічному клубі «Відірвись», Олі вручили візитку. Тільки з ім’ям та прізвищем. Ну – і номером телефону, звісно. Проте жодних інших слів у таких випадках і не потрібно. Написане знали без зайвих коментів. Помічник того ВІПа настійливо порадив подзвонити. Обов’язково. Бо…

Знову задумалася. Проте цього разу пауза тривала недовго. І дівчина продовжила:

– У нашому світі, світі мистецтва, чи, точніше, шоу-бізу, не все так просто. Успіх часто залежить не від таланту. Не від щасливого випадку чи розташування зірок. А всього лиш – від одного-єдиного телефонного дзвінка. Причому він може як вивести на олімп, так і знищити. Ольга це прекрасно розуміла. Якщо не відповість – завтра може втратити місце. А пробитися до цього колективу було одним з її стратегічних завдань. Вибирати не випадало. Подзвонила… Ну, загалом, завертілося в них…

– Що ж ти чудиш, неандертальцю, – вирвалося в Лисиці, коли водій «Інфініті» підрізав «АSX». Богдан саме хотів припустити до розвороту на Коцюбинське. – Вибачте…

– Десь близько чотирьох років тому, – продовжувала Дарина, кивнувши з розумінням, – Оля вийшла за Довганя заміж. Говорила, що покохала. Але я вірила не надто. Хоча… Цілком могло бути. Вона, знаєте, влюбливою була. Легко захоплювалася… Та й він цілком ще зберігав форму… Завжди імпозантний. Презентабельний. Косметичні салони. Процедури…

Після весілля Оля швидко переродилася. Якось одразу сприйняла звички «небожителів». Представників «вищого світу». Стрімко ввійшла в їхнє непросте коло. Не гаючись, зайнялася танцювальними школами. Це її ще дитяча мрія. Загалом, різко стартувала, подруга… Зустрічатися стали менше. Завжди така заклопотана. У мене ж справи ніяк не клеїлися. Десь із рік тому (так, ледве більше року) вона мені запропонувала місце директора своєї школи на Нивках. Я саме розійшлася з цивільним чоловіком (сволота…) і пішла з колективу. Природно, така пропозиція – як рятувальне коло. І я погодилася. Та й варіантів особливих не мала… Я їй дуже вдячна. Але що буде тепер – одному Богу відомо…

Лисиця слухав Дарину, не перебиваючи. Розумів, що зараз дівчина розкривається, як на сповіді. Його появу в житті цієї загнаної в кут танцівниці, схоже, наворожили Вищі Сили. Хуртовина емоцій, що самотньою вовчицею завивала в її душі, вимагала виходу. У зовнішній світ. У відкритий космос. Куди-небудь. І це, нарешті, сталося.

– Наші стосунки трохи змінилися, – дивлячись уперед начебто «для галочки», але нічого не помічаючи, продовжувала сповідатися Дарина. – Згодом між нами почала виростати якась межа. Але я все розуміла. Новий спосіб життя, зовсім інше коло спілкування, нові звички неминуче змінюють людину. Саме це й сталося з Олею. Та я не засуджувала. Все – закономірно. Інакше трапитися не могло.

Дівчина замовкла. Здавалося, вона втомилася розповідати, немов це було важкою виснажливою роботою. Потім, ніби трохи відпочивши, з надією запитала:

– А ви не палите?

Лисиці не хотілося розчаровувати, але вибору не залишалося:

– На жаль, ні.

– Ну чому ж «на жаль»? – здивувалася Дарина. – Це однозначно на щастя.

– «На жаль» тому, – почав виправлятися, – що не можу пригостити вас сигаретою.

– А, дрібниці. Не зациклюйтесь, – відмахнулася. – Я, от, скільки вже мрію кинути, а все бракує сили волі. Розумію ж, що це, м’яко кажучи, не дуже потрібна річ, а вдіяти нічого не можу. Напевно, погано хочу, так?

– Напевно, – тактовно відповів Лисиця.

– Оля теж, до речі, смалила. Коли жили разом (в академії і після, в найманій квартирі), бувало, як засядемо – й димимо, ніби паровози… Ех, веселенькі часи! Жаль, не повернуться вже… Жили серед труднощів і надій. Причому останні не тільки врівноважували перші, а навіть часто й переважували. Шкода, життя коротке, щоб усі надії-мрії збулися. Особливо в Олі… Вона так хотіла дитину…

Знову зібралася розплакатися. Лисиця змикитив: розмові це не допоможе. Тому запитав:

– А ви нічого дивного в її поведінці не помічали? Чогось незвичного?

Дівчина якось стрепенулася й плакати, схоже, передумала. Сльози, що наповнили очі, зупинилися на останній межі. Ймовірно, ожилі здогади діяли швидше, ніж померлі спогади.

– Так. Останнім часом з Олею почало щось коїтися. Приблизно місяця з півтора тому. Може, трохи більше.

– І що ж такого могло відбутися в її житті?

– По-моєму, у неї з’явився коханий.

– А як же чоловік? – мимоволі вирвалось у професора.

Дарина подивилася так, немов Лисиця повідав про відкриття Америки. Професор усе відразу збагнув. Та дівчина вирішила пояснити:

– А от ви змогли б устояти перед пристрастю? Нестримною. Всеохопною. Знищувальною. Будучи одруженим. Ви, до речі, одружений?

– Не знаю, – знайшов золоту середину (про всяк випадок). І хоч у відповіді на друге питання ніякої середини бути не могло, більше нічого не сказав.

– Думаю, Оля закохалася, – пропустила незграбність Дарина. – Про це говорило багато що. Вона навіть рухатися стала інакше! Немов скинула з плечей якусь непосильну ношу. Яка гнітила роками. І не давала бути собою. Очі засвітилися бажанням жити. Жити для когось іншого. Ні до, ні відразу після весілля такою її не бачила. І раптом – різке переродження… Добробут, гроші, успіх – речі, поза всяким сумнівом, потрібні, але, коли немає кохання, усе стає… сухозлітками[4]. Пилом. Для жінки це надзвичайно важливо… Не думаю, що зречення кохання – порівнянна плата за матеріальний затишок. Та й чи може кохання взагалі бути платою за що-небудь?… А якщо й може, то хіба є у світі те, за що можна було б заплатити таку високу ціну?

Дарина подивилася на Богдана, а потім мовила:

– Ви чоловік. Вам це важко зрозуміти.

Професор у душі запротестував, але промовчав: стратегія. Зараз вона задерлася на царський трон. Ну а заради цієї примхливої цариці готовий на будь-які жертви. Як мудрий доісторичний правитель. Або, в найгіршому разі, – як третій син казкових батьків. Хоча… Може, все саме так, як сказала ця симпатична танцівниця?

– Для Олі з її мрійливістю кохання не було порожнім звуком. – Дарина продовжувала сповідь уже з більшою охотою. – Серед її цінностей воно завжди стояло під номером «один». Я бачила, як постійна боротьба розривала їй серце. Оля вже пізнала смак заможного життя. І повертатися в минуле не хотілося. Але… Думаю, вона усвідомлювала, що це все – не те. Бо прагнула почуття. Приголомшливого. Ураганного. Карколомного. А Борис Дмитрович дати цього не міг. При всій повазі до його таланту бізнесмена й величезних грошей, цим талантом зароблених. Не міг. Природу не обдуриш. Як і себе. І це провалля глибшало. Так. На людях вона носила маску світської левиці. Успішної. Щасливої. Задоволеної. Але в розмовах (та й поведінці) раз по раз прослизала якась незадоволеність. Прихована, однак ладна вирватись на зовні. І все через, якщо можна так сказати, любовну незатребуваність.

Богдан відірвався від дороги й подивився на співбесідницю. Та відбила погляд і поспіхом додала:

– Тільки не сприймайте це суто фізично. Ольга вище цього. Їй хотілось почуттів. Нестримних. Шалених. Вогняних. Розумієте, Оля мала вік дозрілого плода. Потрібен тільки дбайливий садівник, з яким ці почуття можна пережити.

– Ну й хто ж він, цей садівник? – Лисиця спеціально наголосив останнє слово, хоча така позиція і так вважається «наголошеною».

– Не знаю… – Дарина подивилася на професора. – Я намагалася витягти її на відвертість, але нічого не вийшло. Оля відразу ж обривала. Спопеляла таким поглядом… І я відступала.

– Може, ім’я називала? Якось випадково вирвалось? Або чим займається? Адреса? Машина? Натяки якісь? Це все важливо.

– Ні. Узагалі нічого. Ніяких натяків. Ніяких слідів. Ніяких обмовок… Закономірна поведінка. Зв’язок, що так змінив її, ретельно приховувала. Статус. І робила це відмінно. Актриса…

Дівчина задумалась. Потім відвернулася.

Праворуч тягнувся ліс. Вабив непорушною красою. Зачаровував німою величчю. Ховав причаєну загрозу. Усе це химерно спліталося в уявленні про нього. Можливо, Дарина під час мовчання думала саме про це?

– А ви знаєте, як вона загинула?

Питання захопило Лисицю зненацька. З несподіванки ледь не випустив керма. Але досвід спрацював автопілотом. І люба Асікс не схибнула ні на градус. А в уяві спалахнула фотографічна картина: ліс, галявина, автомобіль, жінка. Криваве розірване горло. Натюрморт не для слабкодухих. І хоч Лисиця не з таких, людиною чутися не перестав. З усіма її недосконалостями. Тому й мовчав. Тому й не починав важкої розповіді. Відтягував якомога далі.

– А ви не в курсі? – сказав нарешті.

– Плетуть усяке, – відповіла Дарина, – але чому вірити – не знаю. І вовки, й вовкулаки. Жахіття якесь. Звідкіля взялось на Олину голову…

– Я теж чув схоже, – загорілись професорські вуха, а далі вогонь перекинувся й на обличчя. Таке діялось, коли говорив неправду. А робив це ну дуже рідко й дуже незграбно. – Але сказати щось однозначне… Дізнаюся більше – обов’язково розповім.

– Дякую. Я хочу знати все, хоч це й боляче… Знаєте, у мене наче відламався шматок серця. І тепер туди віє полярним холодом. Вибачте. – Знову потяглася до хустинки.

Лисиця дивився на дорогу, яка підводила любу Асікс до Коцюбинського. Знав, що тут вона вузька й неякісна. Слід бути уважним. Та й здогадувався, що робить Дарина. Але сльозам зарадити не міг.

– Ой, – раптом просіяла дівчина, – в Олі таке кохання було. Вдома.

– «Таке» – це яке? – спробував посміхнутися. Майже вийшло.

– Сильне… Він старший за неї на три роки… Прізвище в нього… Хм… Незвичне. Ведмедеря. Ведмедеря Андрій. З армії його чекала. Ну знаєте, як це буває? Перше «серйозне» кохання. Ще в школі. Потім він пішов служити. А коли повернувся, Оля якраз одержувала атестат і збиралася вступати. А він вимагав уваги. І хотів, щоб Оля стала його дружиною. Господинею. Матір’ю його дітей. Такою, знаєте, берегинею роду. Але вона думала інакше. Бо в житті хотіла іншого. Значно більшого. Прагнула успіху як танцівниця. Андрій не був у захваті від її амбіцій. Буквально звірів. Стали виникати сварки. Оля хоч і кохала, та все одно робила по-своєму. Не мислила себе завтрашньої без улюбленої справи. І його кликала з собою. До Києва. Андрій же захоплювався лісом. Просто обожнював його. І залишити не міг. Бо в них ціла династія лісників. І дід, і батько. Трохи згодом закінчив факультет лісового господарства в Харкові. Повернувся до Калинівки. Став працювати лісником. Та він і виріс у лісі. Ще й жартував, що його в хащах народила вовчиця. Мабуть, і дружиною хотів бачити вовчицю. Хм… До речі, в Олі ж дівоче прізвище Вовчанська. Дуже не хотіла його змінювати, але Довгань наполіг. Тоді машину свою вовками розмалювала, протестувальниця. Отака норовлива… З часом з’являлася в Калинівці все рідше. А з Андрієм розійшлася. Спочатку погрожував, що вб’є її, а потім – що себе. Але потроху заспокоївся. Правда, так і не одружився. Майже весь час у лісі й пропадає. Як той вовк самотній… Ой, ну їх, тих вовків… А нещодавно Олі листа прислав. Точніше, прислав мені. Знаєте, конверт у конверті. А я передала. Що там – не знаю. Але таке було… – Дівчина знову майнула думками, де химерно змішувалося минуле з можливим. – Не пара він для неї. Оля створена для високого польоту. Андрій же примагнічений до землі. І відриватися не збирався. Наче прив’язаний… Їхній розрив закономірний. Так мусило статися. А столиця відчинила двері у зовсім інше життя. Життя, гідне її рівня, висоти, розмаху особистості. Олю я в цьому прекрасно розуміла й підтримувала. Треба займатися тим, для чого тебе створено. І призначено Вищими Силами.

– Споріднена праця, – видихнув професор.

– Що? – не зрозуміла Дарина.

– Те, що ви сказали, Сковорода називав «спорідненою працею».

– Точно-точно, щось пригадую з академії.

– Цю ідею він запозичив у мудрих старців античності. Коли людина живе й творить відповідно до свого призначення, вона входить у гармонію з природою. Щоб зрозуміти своє призначення, слід пізнавати себе. Знайти в собі світле начало й розвивати його. Щастя полягає в самовдосконаленні, чистому сумлінні й доброму розумі. Це і є справжній шлях для людини.

– Як правильно сказано, – закивала Дарина, а потім, спохватившись, додала: – Отам на перехресті ліворуч.

Лисиця увімкнув лівий поворотник і, пропустивши «Сітроена», повернув.

– А тепер за гаражами – знову ліворуч.

Зробив усе, як наказувала пасажирка.

– Ось мій будинок. Другий під’їзд.

Ледве втиснувся між червоними «Жигулями-п’ятіркою» і синім «Фольксвагеном-Пассатом».

– Обережно дверцятами, – попередив. Відстань до «сусідів» і справді мала.

Дівчина зробила все акуратно. Лисиця теж.

– До речі, це моя конячка, – показала на «Жигулі».

– А чому ж не їздите? – здивувався Богдан.

– Їжджу, але рідко – знехотя відповіла дівчина. – Не дуже далеко. Ще немає такого досвіду, щоб керувати одним пальцем. А зараз інакше не можна. Машин більше, ніж водіїв. Хоч не кожного, хто опинився між кермом і сидінням, можна так назвати. Навіть, коли права має. Радше проводирем. Здатним тільки вказувати дорогу. Та ще й іншому, а не собі.

– Їздитимете – усе з’явиться… Вправне водіння – усього лиш набір умінь. Народжуватись водієм необов’язково. Достатньо просто людиною. Решту зробить навчання. – Богдан підморгнув.

– Мій – четвертий поверх, – сказала, ледь посміхнувшись, і Богдана переклинило. Тільки зараз побачив, наскільки Дарина приваблива. Там, у машині, розглядав її як «джерело потрібної інформації». А себе уявляв старателем. Серед пустої породи вишуковував шматочки благородного металу. Тепер же, на зовсім трошки, перетворився на звичайну, нормальну, людину. І вона миттєво розгледіла, що за «самородок» перед нею.

– Як-к-к-ий, ви кажете, по-о-оверх? – пробекав, уражений, збираючись діставати пакет.

– Четве-е-ертий, – здивувалася дівчина. А Богданові стало страшно: а що як вона подумає, що він глухий? Дефективний якийсь? Не дай Боже. У її пам’яті хотів залишитися цікавим і сильним чоловіком. Тому, ввімкнувши сигналізацію, легко підхопив пакет і рушив сходами.

Стіни в під’їзді давно вже висумували сум за фарбою. Рука часу досхочу познущалася над ними. Панелі – колись синього кольору, простір до стелі – брудно-сірого. Уся ця занедбана гама, здавалося, благала в кожного, хто тут з’являвся вперше, якоїсь особливої милостині. Або хоча б співчуття. Саме його й кинув у долоні стін, простягнуті в німій молитві.

Летів, майже не торкаючись сходів. Опинившись на потрібному поверсі, став чекати господиню. Серце гупало так часто й голосно, що, здавалося, заглушувало її кроки.

Дарина піднімалась, подзвякуючи ключами.

Ось уже й тут. Біля броньованих дверей із цифрою «47». Відімкнула звичними рухами.

– Будь ласка, – показала всередину квартири.

Переступив поріг і поставив пакет на підлогу.

– Дякую за допомогу, – усміхнулася дівчина. – Не знаю, як би я це все дотягла? Зупинка маршрутки далеченько. А тут водії з недавнього часу не зупиняються.

– Пусте, – махнув рукою. – Завжди радий. Звертайтеся.

– Чашка кави, звісно, не буде гідною платою, але я все-таки ризикну…

– Кави не п’ю, – мовив, ніяковіючи.

– Знайдемо й чай, – запевнила Дарина.

– Я б з радістю, – почав хвилюватися, – але… іншим разом. Поспішаю.

– А він буде? – стурбовано запитала дівчина.

Збрехати не вийде, відчув професор.

– Упевнений, – мовив несміливо.

– Мені здалося, – посерйознішала Дарина, – що ви належите до тих, хто вміє тримати слово.

Відчув заборонений удар. Але усвідомлення не послабило його сили. Довелося стерпіти. Ледь не заскреготівши зубами.

– У мене є ваш телефон, а у вас – мій, – сказав, дивлячись не на дівчину, а крізь неї. – Думаю, це серйозна запорука…

– Домовились, – обірвала дівчина. У голосі бриніла віра, що витискала образу.

Двері зачинилися. Клацнув замок. Навіть крізь товщу міцної сталі відчув, що Дарина не хоче розлучатись. Йому не хотілося теж. Мав ще кілька секунд, щоб натиснути кнопку дзвінка. Сказати, що все-таки від чаю не відмовиться. Але… Не цього разу.

На вулиці зателефонував Бондаренкові. Той відгукнувся одразу.

– Цікавить мене, Сергійчику, людинка одна. Колишній залицяльник Ольги Довгань. Такий собі Андрій Ведмедеря. Правда, ніякої Ольги Довгань тоді ще не було, а була, як ти знаєш, тільки Оля Вовчанська. Дарина розповіла мені, що між ними велика любов палала. Ще та, юнацька. А потім, правда, згасла. Найімовірніше – з ініціативи Ольги, бо чоловік цей і досі одинакує. Живе самітником. Працює лісником. Цікаво дізнатися про нього більше. Від лісника та лісу і до вовка недалеко. До того ж зі слів Ольжиної подруги, він тільки лісом і живе. Ось так: і лісом, і в лісі. Та й убити погрожував, коли дівчина розірвала з ним стосунки. Зможеш пробити?

– Неможливого для нас немає нічого. Майже.

– І бажано дізнатися, де він був на момент убивства.

– Я ж сказав «майже».

– Повтори ще раз, бо не розчув…

– Дозвольте виконувати? – прогримів Бондаренко.

– А де ж удар підбора об підбор?

– Телефон далеко від них.

– Гаразд, вибачаю. Отже, виконуйте.

– Уже біжу, mon general.

Люба Асікс завелася з півоберта. Схоже, їй подобалося підкорятися. А Лисиці подобалося, що їй подобалося.

Коли виїхав на Кільцеву, задзвонив телефон.

– Алло, – відразу з’єднався з Бондаренком.

– Запиши номер. – Головред ніби одержав гран-прі на конкурсі «Містер лаконічність і діловитість». – Звати Брюховецький Микола Степанович. Колишній вовчатник. Старенький, правда, але як інформатор не розчарує. Поїдеш до нього ставати експертом з вовків. Це тобі зараз потрібніше за повітря.

– А чи не часто ти почав керувати моїм життям? – напівжартома поцікавився Богдан.

– По-моєму, якраз у дозволених межах. Я ж твій начальник.

– Швидко до ролі шефа призвичаївся.

– А чого тягнути? Таланту організаторського дано. Решту здобудемо в бою. Або купимо.

– Гаразд. Пришли усе повідомленням, бо за кермом.

– А куди гасав?

– Дарину в Коцюбинське підвозив.

– Ну і?

– Ну і їду додому.

– З нею?

– Сам, звісно.

– Розчаровуєш…

– А начебто раніше був інакшим?

– Час уже й подорослішати.

– Розкриємо вбивство, і відразу ж – обов’язково.

– Cras, cras et semper cras et sic dilabitur aеtas[5], – видав головред латиною. – Я правильно сказав?

– Правильно, – посміхнувся Богдан. – А знаєш, як це буде болгарською? Утре, утре, винаги утре и така минава животъ.

– Слухай, поліглоте, ти мені в лінгвістику не втікай.

– Куди захочу, туди й утічу. Я ж на машині.

– Переконав. Гаразд. Хоча… Ну як же все-таки подруга? Гідна?

– Гідна… Нормальна.

– І все?

– І все.

– Красномовно.

– Ти мені заважаєш. Розмови по телефону під час руху заборонені. Не змушуй порушувати правила.

– Здаюся. До зв’язку.

Відклавши телефон, додав швидкості. Будь-що робити найкраще тоді, коли не заважають. І – вільними руками. Тоді й результат не розчарує.

Фрагмент однієї зі статей Володимира Ярчука: