Енциклопедія російської душі

ДОСЛІДИ

Сірий сьогодні білий. Сірий сьогодні у білому. Пухнастий Сірий сьогодні у білому. Дуже високі виросли ялини.

Мені відкрилися всі обрії.

— Ти читав таку книжку — «Три мушкетери»? — запитав Сірий.

— Ну.

— Кривава книжка. Там усіх убивають. А людям подобається. Мені теж подобаються криваві книжки, трилери — не трилери.

— А мені не дуже, — сказав я.

— Є такі письменники, вони чортів наганяють, — сказав Сірий. — Давай заліземо куди-небудь високо-високо.

Ми полізли на Останкінську вежу. Подивилися зверху вниз.

— Що ти бачиш? — прокричав Сірий, борючись із горішнім вітром.

— Ну, зрозуміло, — сказав я, тримаючись за вежу. — Росія і є трилер.

— А я тобі що казав? — зрадів Сірий. — Трилер! Тільки хріново написаний! На газетному папірцеві! У дебільній палітурці! Не одірвешся! Не знаю, мені подобається.

— Давай поїдемо у святу Русь, — сказав я.

— На електричці? — запитав Сірий.

— Як хочеш.

— На електричці я не поїду, — сказав Сірий. — Я не люблю купувати квиток, а без квитка мені не хочеться їхати.

— Давай я тобі куплю квиток.

— Ну, купи.

— З якого вокзалу?

— Та мені однаково, — здивувався Сірий.

— До якої станції?

— До якої завгодно.

Одних — середовище заїло, інші — заїли середовище. А ось і Сірий.

— Щось у мене все збіглося, — почухав потилицю Сірий.

У Сірого померла мати. Від неї залишився смертний вузол.

Хрясь! Хрясь! Хуяк! Хрясь!

Каламутним поглядом Сірий подивився на пташку.

— Юрію Петровичу! — старший лейтенант Млечина весело подивилася на шефа. — У нас у підрозділі думають, що Сірий у всьому винуватий.

Сірий жагуче поцілував Млечину в губи.

Сірий прибив капотом Юрія Петровича.

Сірий нафарбував нареченій із зубами щоки буряком.

— Так буде краще, — зауважив він.

— Я — гарна, — радісно дихаючи, сказала вона. — На Курському вокзалі два солдати сприйняли мене за повію!

— Ти й так блядь, — придивився до неї Сірий. — Виведи бородавки з лиця.

— Дурненький, це родимки, — пояснила наречена із зубами.

Сірий погнав літак у Стамбул.

— Спека — не холод, — сказав він нареченій на прощання.

— Який прекрасний будинок! — сказала наречена.

— Петрівка, 38, — сказав Сірий.

— Давай тут жити, — сказала наречена. — Це краще за Зимовий палац.

Сірий їв яблуко. Кусав, жував, заковтував, знову кусав.

— Сірий, привіт! Ти куди?

— Я завжди на роздоріжжі, — відповів Сірий.

Сірий — веселий. Сірий — сміливий. Сірий — пристрасть убивати.

Росія мене загризла вкрай. Боже, як набридла! Вона сере по ногах. Вона сере. Ми серемо.

Один із головних парадоксів мого життя — ставлення до Росії. Росіянин з голови до п’ят, по всіх лініях і діагоналях, я занурився в проблему Росії і не зміг для себе її вирішити. Я ніколи не хотів їхати з Росії, хоча ненавидів режим. Я не хотів виїжджати, бо, на відміну від друзів-дисидентів, уявляв собі Захід. Вони втікали з Росії, як собаки, що випадково зірвалися з ланцюга.

Я не виїхав, хоча знання мов, західні зв’язки та сімейні обставини сприяли. Бідні батьки, особливо мама, багато років вели в родині спасенні антиемігрантські розмови. Набагато пізніше я довідався, що мене збиралися вислати за системою Солженіцина, але не вислали, не знаю чому. Я б цілком упорався з життям на Заході, не дивився б на нього знизу вгору. Я ніколи не приставав до жодного ідеологічного руху, включаючи західництво. Західник на Заході — суб’єкт, що розчиняється.

Я зостався в Росії. Надія — погана супутниця письменника. Початок реформ був пов’язаний із надією. На щастя, вона була недовговічною. Надія на те, що в Росії не вичерпаний людський потенціал, виявилася занадто прекраснодушною. Росія не належить до культур, здатних на самовизначення. Це історично нечесна країна. Вона спочиває на неправді. У Росії можна прожити тільки на неправді, включаючи гуманістичну неправду інтелігенції.

У країні вічної мерзлоти населення не впоралося із кліматом, не знайшло існування, яке б перебороло ворожість природи до людини. Зима не обіграна в російській свідомості як повноцінна пора року і, незважаючи на всі зимові свята, не обжита по-людському. А іншої пори року в нас немає. Літо скінчилося вчора, не почавшись.

Колапс життя в комунальній квартирі — росіянин не комунальний. Колапс російського комунізму — росіянин не любить людей. Він — людина негромадська і в своїй основі нетовариська. Росіянин не вріс у світ, як німець. Він летить, кружляє над світом. Росіянин не опанував світ, не впорався з ним і завис. Із цього «завис» виникла російська духовність.

Безцінний досвід круглого невдахи.

«Навіщо?» — центрове російське слово. Воно тикає в зміст. Без нього немає відповіді, на нього немає відповіді, тому що безбуттєвість — російська доля.

Усе покинути — й піти.

Росіянин — не шлях; він — дорога.

Російська духовність — бесіда про тлінність. Але росіянин — вимушений аскет. Не впоравшись зі світом, він говорить про марність світу. Він одвертається від світу, скривджений, і культивує в собі скривдженість, підозрілість до світу як найдорожчу істину в останній інстанції.

— Мій гріх, — сказав отець Сергій, підводячись зі стільця. — Я думав: ти гірший!

— Прости, святий отче! — заблагав я. — Я й справді гірший! Я люблю їсти сирий людський мозок. Відкриваю чашу черепа і їм його ложкою. Як ікру.

— Ну, іди, іди з Богом, — посуворішав отець Сергій.

Росіянин не менше за німця шанує порядок, але німецький порядок піднімає німця над іншими народами, а російський порядок доводить росіянина до знищення. Росіянин іде хибним колом історії, не усвідомлюючи, що це коло і що воно хибне.

Росіянин — радикально неісторичний, і в цьому — його самобутність. Він постійно збивається й, почавши про одне, говорить про інше, не тримає думки. Очевидно, він боїться думки. Не впоравшись зі світом, він паскудить у світі. Він антиекологічний. Світ перетворюється на смітник, і якби не влада, росіянин уже давно потонув би у відходах. Він — механічний богоносець.

Закон заходить у суперечність із найсокровеннішими інтересами росіянина, суперечить ідеї виживання: від злидарського «не померти з голоду» до загальноміщанського «звести кінці з кінцями». Нема коли оглянутися навколо. Звідси — легковажне ставлення до планетарних і районних справ: начхати. Росіянин зацькований, замучений, задрочений. То вишкіривши пащу, то виляючи хвостом, він чекає для себе виправдання.

У росіян яскраві свистки. Усе навколо — кучеряве, в завитушках. Сірий оголосив поголовну амністію. Прийшов до влади й усіх випустив із в’язниці. Але потім передумав і знов усіх посадив у в’язницю.

— Так треба, — сказав він. — Так простіше керувати.

— Павловская слобода, — відповів я. — Зануримося з головою в любов?

— Не зашкодить, — погодився Сірий.

— Давай відв’яжемося, — сказав Сірий, беручи в руки «калашника».

— Ну, давай.

— Люблю убивати, — зізнався Сірий. — Люблю, коли вони бояться вмирати, тремтять, на все згодні, ноги лижуть, всцикаються, як щенята, раком стають. А ти вдаєш, що вони тебе вмовили, що не стрілятимеш, а тоді стріляєш їм прямо в лоб. Мізки летять, як бризки шампанського. А ґвалтувати дівчаток? Тремтять, за піську тримаються. Руки по швах, бляді! Ширше сраку, гівнюки! Хлоп’ята мої! Не знаю, мені подобається.

Я мовчки зітхнув.

— Люблю бити ногами, — вів далі Сірий. — Давай жити по-людському. Побудуємо дитячі садки, скопаємо городи, прориємо тунелі, наче якісь італійці, прокладемо кільцеву дорогу. — Сірий зняв кепку, втерся, висякався. — Але найсмішніше, звичайно, збивати пасажирські літаки. Вони летять собі вночі, загорнувшись у пледи, з апельсиновим соком у руках, стюардеси ходять сюди-туди, нічого не підозрюючи. А ти — хуяк! І вони падають униз без парашутів. Від удару із них злітає одяг. Як із клена. І вони падають, голі, у море. А ще таке! Якби я був ватажком військової хунти, ну, наприклад, аргентинцем із вусами й шаблею, то викидав би ворогів-депутатів із вертольота. Чах-чах-чах — летить вертоліт. А я викидаю ворогів-депутатів. Одного за одним. Над океаном. Без парашутів. Не хотів би потрапити в їхнє становище.

Ми стали грабіжниками. Ми стали ґвалтівниками. Ґвалтували, як джазисти, в усі дірки. Бомбили села й міста, давили селища міського типу, жінки голосили, ми підривали газові плити. Все ґвалтувалося легко, все розвалювалося невимушено, наче тільки й чекало дня розвалу. Російська земля лежала готового до спустошення. Будинки падали, як доміно. Природа гидливо струшувала із себе російську халтуру. У Смоленську зрівняли із землею собор. У Ярославлі спалили міліцейський відділок. Приїхали пожежники. Зі шлангів ледве капала вода.

— Допоможіть! — смішно махали руками менти.

— Начальнику, забери свій труп! — кричав у відповідь Сірий командирові охоронців порядку.

Ми зодягли тільняжки й дали в їхню пам’ять благодійний концерт. Ми реготали. Кинулися на Москву. Вирізали уряд, заборонили пошту й телеграф, взяли банки, об’їли аптеки. Дума вивісила червоного прапора. Ми тільки посміхнулися.

— Давай катувати людей! — запропонував Сірий. — Будемо розбишаками.

Почали катувати. Прасками, паяльниками, щипцями, капали воду на тім’я. Катували по-всякому.

— Ти подивися, як вони красиво страждають! — милувався Сірий, ламаючи росіянам кістки, хребти, черепи. — Ні, ти тільки глянь! Витривалі і невибагливі. Ціни вам немає, — звертався він до мучеників.

У відповідь росіяни дико репетували. Ніхто не уник катування. Усі зізналися в усьому.

— У мене є мрія. Іноді так хочеться бути медсестрою, — сказав Сірий, перев’язуючи мені поранену руку після ранкового нальоту. — По голівці гладити людей.

Біля урни стояла порожня пляшка. Ми кинулися до неї наввипередки. Я — швидше, Сірий — із більшим досвідом. Він зробив мені ціпком підніжку, а потім тим-таки ціпком підкотив пляшку до себе.

— На, — сказав він, посміхаючись. — У тебе немає. Візьми.

— Сірий, — вдячно промовив я.

— Звичайно, у нашій комуналці був закон тайги, — похитав головою Сірий. — Та коли приходили похоронки, всі забували про бійки, про те, що ми євреїв називали жидами. Ми хотіли допомогти, хто чим міг, розумієш?

Ми написали на радіо листа з проханням виконати нашу улюблену пісню, але не сказали яку. Ми добрим словом згадали батьків. Ми виїбали мумію Леніна в мавзолеї. Повечеряли й пішли спати до ранку.

Сірий сидів на купі й думав. Він міркував, але не думками, а так, незрозуміло як, широко. Він не бачив різниці між різними речами. Повз нього проходили люди.

Сірий одержав завдання поклеїти шпалери до четверга. Міліція не працювала. Сірий сам вів розслідування. Вранці Сірий пішов на завод.

Сірий зодягнувся у темно-сіре. Діти зодягнулися в темно-сіре. Запалили свічі, Святки. Святці. Задиміло зчеплення. На вечерю Сірий їв темно-сірих дітей.

— Усі анекдоти про Чапаєва придумав я, — сказав Сірий.

— Ну, прямо-таки, отак зразу всі, — не повірив я.

— Усі до одного, — сказав Сірий. — І ті, що не вигадав, я теж вигадав.

— То ти самозванець!

— Так, — сказав Сірий, — і пишаюся цим. Ідея самозванства вимучила Росію настільки, що вона її створила.

Сірий на землю сере.

— Олександре Івановичу, хочете чаю?

Сірий на землю сере.

— Не відмовлюся.

— Вам з лимоном?

Сірий на землю сере.

— Не з апельсином!

Сірий взяв у руки червоного прапора і пішов світ за очі.

Сірий каламутним поглядом подивився на єврея.

Сірий зустрівся з підерастом і перехрестив його.

Сірий сів в електричку і поїхав замолювати гріхи. Ми вирішили стати ченцями. По дорозі поїзд зійшов з рейок. Це були вже не вагони, а суцільний баян. Нам пощастило — відбулися саднами.

— Що за знак? — Сірий виліз зі зламаної електрички, плюючись зубами. — їхати далі чи вертатися додому?

— Давай поїдемо далі, — сказав я.

— Ну, давай, — сказав Сірий.

І ми на хвилинку стали ченцями.

— Юрію Петровичу! Давайте сьогодні візьмемо Сірого.

— Давайте.

— А як?

— А як знаєте.

Сірий остудив запал вождя.

Мами немає. Тата немає. Нікого немає. Народу — багато. Сірий знає: щоб вижити, потрібно все зрадити.

Сірий може не голитися. Сірий може не стригтися. Сірий обстрижений наголо. Сірий не чистить зуби. У Сірого мало зубів. Сірий хвилясто летить над країною. Огинає в польоті різні хмари. Тримає курс на Схід. Царі не беруться до уваги. Сірий знущається. Сірий глузує. Сірий глумиться. Сірий мордує Сірого. Сірий зрозумів, що виходу немає. І всім добре. Відбили нирки.

Застрочив кулемет.

— Наші?

Усе якось змішалося.

Йшли татари через річку. Сірий ішов через Волгу, коли стояли морози. Брови в снігу. Назустріч — татари. Ну, скінчилося все компромісом.

Сірий відкусив вухо та інші надмірності.

Сірий влаштувався працювати в колгоспі. Закурив. Купив валянки. Настали жнива.

— Юрію Михайловичу! Сірий летить на Схід.

— Мене це не обходить, — різко відповів Юрій Михайлович.

Сірий купив на ринку час. Купований час став обтяжувати Сірого. Все своє життя Сірий збирався почати нове життя.

Сірий лагідніє, коли все хмурніє.

— Правильно, — похвалив Сірий. — Позаду — пес. Попереду — Христос. Хто придумав?

— Блок.

— Нагодуйте висівками.

Блока потягли.

— Чаадаєв! — закричав Сірий. — Щеня!

Чаадаєв заметушився, перекинувся на морську свинку. Сірий зареготав:

— Гаразд, помилився! Хто наступний? Побєдоносцев? Олександр Третій? Володимир Ульянов? Пішли геть — у пісочницю!

Ті стали гратися в «мисочки».

— Ось так краще, — сказав Сірий. — А де Костянтин Леонтьєв? Щось я не бачу його сьогодні.

— Я тут! — озвався Костянтин Леонтьєв.

— Дай прикурити.

Костянтин Леонтьєв кинувся із запальничкою.

— А де твій дружок? — напівротом спитав Сірий, прикурюючи цигарку.

— Дружок?

— Ну, ця паскудна пика! Розанов!

— У лікарні.

— Трипер? Сифіліс? Чи, може, СНІД? Вєховці! — закричав Сірий. — На вихід! З речами!

Професори висипали на плац.

— Ну, що, хуйососи? — сказав їм Сірий. — Де ваші капелюхи? Запитання руба: що таке обов’язок?

Професори закивали:

— Обов’язок перед батьківщиною.

— Обов’язок перед батьками, — сказали професори.

— Брешете! Я ні перед ким не зобов’язаний! — сказав Сірий охороні. — Усіх розстріляти, а цього четвертуйте!

Він навмання ткнув пальцем в одного з них.

— Вони всі тут такі, — сказав Сірий, звертаючись до мене. — У нас дуже багато всяких діячів.

Ахматову виволокли на поріг будинку голою.

— Народ мудріший за владу! — заволала гола хоробра жінка.

Я жадібно до неї придивився.

— Яка страшна помилка, — здригнувся Сірий.

— Душогуби! — вигукнула Анна Андріївна.

— Перебити їй ніс! — наказав Сірий охороні. — І зодягти тепліше!

— Ось ти кажеш: жаль, — зітхнув Сірий, розстібаючи тілогрійку. На грудях, як панорама Бородінської битви, розгорнулося барокове татуювання. — А я вважаю, що росіяни повинні мучитися. Так їм на роду написано. Великими літерами. Росіяни повинні мучити росіян. Багаті — бідних, і навпаки. Так має бути. Це льотний закон самовинищувачів. Так треба.

— Сірий, — запитав я, — навіщо?

— А хуй його знає, — весело відповів Сірий. — Ти думаєш, я не читав того ж таки Чаадаєва? Чаадаєв розітнув вени Росії. І Побєдоносцева читав. Сухо, але переконливо. Це я Ульянову кличку придумав — Ленін. Так, я заохочую бандитів. Так, я перетворив цю країну на братську могилу. І це ще не все. Якщо веселитися — то веселитися. Якщо давити сік — то давити до кінця. Тут усе можна. А подивися, яка в нас молодь — я тобі скажу: вифранчена молодь. Усе підірвемо! Відірвемо яєчка! Нехай падають із небес літаки й вертольоти! Нехай розтягнуть по домах усі рейки! Нехай сушать сухарі. Країна сушених сухарів. Це в генах. Не знаю, мені подобається.

— Ходімо дивитися трупики, — запропонував Сірий.

— Страшилка, — мерзлякувато пересмикнув я плечима.

Але помилився. Глибоке замороження усім сподобалося. А Маргарита Іванівна різко обернулася до мене й сказала:

— Мене не вразиш ніяким Інтернетом. Я завжди жила під віртуальною зіркою першого балу Наташі Ростової.

Сірий так різко обернувся до неї, що в нього злетіла шапка, і подивився, як то буває, не в очі, а в далечінь:

— Російська духовка — це і є п’ятизірковий морг.

Я теж різко обернувся на ці слова. У мене ввійшов запах цибулі.

— Тікай у свою Америку, — сказав Сірий. — Це тобі останній шанс.

— У неї такі очі, — сказав я. — У наших жінок немає таких очей. Ти, каже вона мені, непередбачуваний. Учора ти боляче хапав мене за руку. Сьогодні ти лагідний і сумний. Ти, каже, мене вражаєш. Але якщо вже ми перейшли на сексуальну територію, ти, будь ласка, не роби мені боляче.

Сірий по-бандитському здавив мені горло.

— Де ти ще бачив такий малиновий захід сонця? — закричав він, тягнучи мене до вікна.

— У Мексиці.

— У якій такій Мексиці?! — закричав Сірий.

— Ну, чого ти? — сказав Сірий. — Росія — вигадка.

— Замість того, щоб звідси тікати, я поринаю в цю вигадку з головою.

— Чим американська пизда відрізняється від російської? — замислено спитав Сірий.

— Американська, — сказав я, — це особлива організація матерії, а російська — розбазарювання.

— Бляді, тихо! — заволав Сірий. — Ми тепер пізнаємо силу грошей, — посміхнувся він. — Настругали нових людей. Смішно. Не занудьгуєш.

— Зараз росіяни, — підтакнув я, — жадібно починають любити гроші. До них нарешті дійшло, що не знання, а гроші — убивча сила. Відкрили цей закон і думають, що вони — перші. Дуже дивують іноземців своєю жагучою жадібністю до грошей.

— Все одно зустрічаються байдужі, — зауважив Сірий.

— От кажуть: бандити, російська мафія, — примружився Сірий. — Але чому з’являється гордість за батьківщину, коли довідуєшся, що половину Лазурного берега скупили росіяни, що вони все скуповують, не питаючи за ціну? Чому мене тішить цей розмах?

— Мені на Цейлоні директор готелю казав, — відгукнувся я, — що дві російські дівчинки на Різдво за вечерю витратили більше, ніж сто німецьких туристів. Пили шампанське за тисячу доларів.

«Я хочу відкривати бізнес із росіянами», — сказав цейлонець. «Ти буддист?» — спитав я. «Так!»

— І звідки береться цей російський розмах? — солодко позіхнув Сірий.

— Я не хочу бути смаком місяця.

А в самої очі блищать. Останнього разу прийшла додому на вечерю в чорному. Очі не блищали. Велика Американська Зайчиха мене зачепила. Тим часом мене понесло в національну круговерть. Я зрозумів, що пошуки Сірого дотепер, незважаючи на всю теоретичну необхідність, були дурною примхою.

Я звик до сталості нерідних явищ. Я стільки часу був скраю, а тут кинувся з усіх сил, занурюючись у крихку російську матерію, із плямами по боках, з хаосом понять. Я проміняв порядність на приблизність, розрахунок на теплоту, але чи був у самій теплоті розрахунок, я не міг розібратися. Незаконний зв’язок набував реальних обрисів.

Мене затягувало. Мені стало важко відбиватися. Мій довгобуд, який нарешті був завершений і зовні мав вигляд успішної архітектури, дав тріщину. Я боявся здешевлення доступного задоволення, в яке я все одно додавав частку забороненого.

— Треба вміти тужити, — сказав Сірий. — Давай потужимо.

— Це як? — запитав я.

— Туга — це російська медитація, — сказав Сірий. — Тільки замість того, щоб на чомусь сконцентруватися, потрібно розосередитися. Але навіть коли повністю розосередишся, не поспішай тужити. Ти почуй спочатку в собі далеке виття. Кожному росіянинові властиво чути це виття, воно — невід’ємна частина осіннього дощу, лякливо довірливої вбогості, сумовитого безрадісного краєвиду. Є таке старе слово «цвинтар» — воно наводить на далеке виття. Далеке виття ніщо не скасує, ні гроші, ні любов. Але це тільки початок. Невиразні карлючки туги. Не злякай далеке виття даремним ворушінням членів. Завмри. Нехай виття наблизиться. Тоді ти почуєш срібне виття. Це гарне виття, але ти все одно нікуди не поспішай. Срібна туга — хронічна, довічна, повноцінна. Вона — стиснення духу, томління душі, болісний смуток. Але це ще не все. Ти поклич до себе золоте виття. Чекай, коли прийде до тебе золоте виття. Це всім виттям виття, близьке, неголосне виття. І тоді в тебе попливе золота туга. Ти віддайся їй, не як жінка і не як мінерал, а як людина, що помирає. Золота туга — передсмертна смуга. Зависни між двох світів по-передсмертному. Вбери у себе всю золоту тугу без залишку.

Коли я дивлюся на Олексія Матвійовича, Федора Максимовича, Ларису Володимирівну, Василя Михайловича, Дмитра Васильовича, Ірину Никанорівну, Софію Іванівну (якщо вона ще не вмерла), ді-джея Елеонору, на мого механіка Володю та на сторожів із гаража «європейським» поглядом, мені здається, що вони — виродки.

А варто мені на них поглянути російським поглядом, то ніякі вони не виродки.

Ось так я й існую: то виродки — то не виродки.

В інших країнах люди не плутаються під ногами. Вони зазвичай приємні в обігу. Я не беру до прикладу Берлін чи Нью-Йорк, там свої проблеми, але, як правило, західні люди не агресивні. А головне — на рівні щоденних понять я їх розумію. Я теж за круасани з абрикосовим конфітюром на сніданок. Більше того, я — їхній. Я ціную їхню оболонку, фізичну й понятійну. Мені подобається, як вони одягаються. За ними смак.

Я офранцузив Росію й обрусив Париж. Усього того, що я ношу в собі, насправді немає. Я вигадав обидва світи. У собі самому я їх схрестив. Я, напевно, і є отой російський європеєць, що і не європеєць, і не росіянин.

У мене вийшло те, що не виходить. Чи можна мене вважати вдалим гібридом? Я втратив можливість абсолютних критеріїв. Оскільки два світи не збігаються, я відчуваю мінливості моралі.

Я тих бачу, як своїх, і вмію з ними справлятися, але я й росіян бачу, як своїх, і теж (хоча гірше) справляюся. На перехресті Монпарнасу й Распаю я — свій, тільки незрозуміло, для кого. Я хочу жити на дві домівки. Мені тісно в тому іншому світі. Мені потрібна хоча б почерговість, ще краще — спільність, в ідеалі — сумісність. Останнього я не знайшов. Але я однаково не їхній, тому що мені там чогось не вистачає.

Це як професори літератури. На перший погляд — свої люди. А на другий — чужі й мертві.

Російська шапка — хитрий предмет. У ній важка магія звіриного хутра. Російські голови півроку покриті тушками вбитих кроликів, ховрашків, видр. Це не минає марно. Коли довго гладиш хутряну шапку, будиш передсмертний переляк тварин. У найкращому разі шапка годиться для оборони. Шапку можна пустити по колу. Але росіянин вірить, що він усіх закидає шапками. Насправді — не виходить. Я б хотів очистити Росію від шапок. Вона могла б стати чудовою країною. Веселою, хлібосольною. Щодня — Новий рік. Але Росію не можна очистити від шапок. Принаймні, у досяжному для огляду майбутньому. Швидше за все, ніколи. Інакше всі помруть. Доводиться жити в цій хутряній країні.

Навіть неписьменний іноземець знає, що росіянин сподівається навмання. «Авось» — вступний розрахунок на везіння. Колись, можливо, так і було. Але тепер «авось» — неприємне поняття, лушпайка прислів’я, світло погаслої зірки. Росіянин уже ні на що не сподівається. «Авось» застаріло, як «господин».

Російське хлібосольство завжди має душок образи. Чому росіянин так уперто хоче напоїти гостей? Розчервоніла господиня годує їх на забій. Салати — горою. Пироги чергуються з пельменями. Ім’я їм — легіон. Господар підливає. Це що за ритуал? Навіщо фарширувати гостя? У чому він провинився? Нехай гість піде, обжершись, з виряченими очима. І п’яним, щоб хапався за стіни, блював вінегретом. Нехай гість гикає цілу ніч.

Мрія російського хлібосольства — гикавка. Якщо гість гикає, то виходить, він повалений, з нього зірвано погони. У гикавці всі рівні, солдати й генерали. Російське хлібосольство за своїм завданням егалітарне. Усіх зрівняти гикавкою. Схоже на ленінське гасло. Це насторожує. У цьому є груба витівка розтління й убивства.

Так, ти перемогла. Американок. Італійок. Усіх. Але ти не переможеш мою російську тугу.

Крім безчестя, росіяни схильні до ніжностей. Вони до єблі нявкають, після єблі — воркочуть. Росіяни солодкаві й пафосні. Тонна жирного крему. Жінки називають чоловіків «котик», а ті їм у відповідь — «моє зайча». Матері сюсюкають. У всьому задушевність і поклик розчулення. Але це нікому не заважає бити один одного ногами. Різка, нічим не обґрунтована зміна настрою — основа тутешнього шизофренічного життя.

Російська природа — жаліслива. Від усякого вигину пахне смутком.

Маргарита Іванівна думає, що соціалістичний реалізм — відрижка радянської ідеології. Інші вважають його великим національним стилем. Насправді соціалістичний реалізм точно відображає народні ідеали щастя, справедливості. Із цим нічого не вдієш.

У Росії є щасливі родини, але вони ховаються від народного гніву. Росіяни — погані батьки. Вони випускають із уваги своїх синів. Дочки їхні не придатні для життя. Російська родина налаштована на трагедію. Кого не візьми. Росіяни вважають, що чоловік важливіший за дружину.

У російському світі родину взято під сумнів. Це, як правило, недружна родина. Перехід жінки з нареченої в дружину супроводжується актом ганебного приниження. Мужик не любить своєї баби. У росіян вважається не дуже пристойним любити свою дружину. Сірий теж був не високої думки про жінок і не приховував цього.

— Баба солодка тільки спочатку, — казав Сірий. — Ти занадто захопився бабами. Багато років просрав.

— Жінки врятували Росію, — сказав я.

— Що означає врятували? — подивився на мене Сірий. — Навіщо її рятувати?

— Послухай, — сказав я, — навіщо взагалі щось робити?

— Роби саме стільки, щоб нічого не робити, — сказав Сірий.

Грегорі Пек писав інструкцію для шпигунів, що складалася зі ста трьох пунктів.

«Як і всі інші люди, — писав Грегорі Пек, — росіяни вразливі, їх легко образити, але їхня вразливість набирає страшенно активної, яскраво вираженої форми».

— Що ви робите, Грегорі?

— Я пишу інструкцію для шпигунів, яких засилають у Росію.

— Чи не могли б ви й мене ознайомити з цією інструкцією?

— Охоче. «Росіянина можна вирахувати де завгодно, бо він їсть суп. Звичайно люди піднімають ложку до рота. Росіянин, навпаки, не їсть, а хлепче суп, низько схиляючи обличчя до посуду. Він плазує перед супом».

— Образливо, але правильно, — визнав я.

— Ще б не правильно! — драматично зітхнув Грег. — Хочете ще?

— Дякую, мені досить.

— І все-таки я прочитаю: «Порівняно із західними людьми росіянин, як правило, висловлює свої думки в такий спосіб, наче він страждає ядухою». — Грег не витримав і зробив ще одне порівняння: — Росіяни давляться словами, як біфштексом. Ви слухаєте далі? «Але якщо росіянин почав говорити, не поспішайте його перебивати. Дайте йому зайняти майданчик. Від говоріння росіян напосідає сильне збудження, вони не контролюють, що мелють. Не показуйте свого здивування, а тільки підтакуйте. Довідаєтеся багато цікавого».

— До побачення.

— «Ви приїхали в Росію вперше і не знаєте, з чого почати. Пригляньтеся до росіян. Вони здадуться схожими на вас, але не поспішайте».

— А де ж про красу?

— Будь ласка. «Є різні погляди на те, чи красива Росія. Самі росіяни зазвичай ставляться до Росії зі змішаним почуттям. До цього треба звикнути. З одного боку, росіяни вважають красу Росії бляклою і непоказною, у кращому разі наголошують на внутрішній принадності країни. Разом із тим вони вдавляться за свою вічну мерзлоту». Ну як?

— Я із задоволенням допоможу вам переробити ці думки.

Красна площа — перевірка на вошивість. Якщо вона вам подобається, то ви стовідсотковий мудак. Якщо не подобається, то ви теж стовідсотковий мудак. Зачарований простір. На Красній площі багато святково зодягнених мудаків гуляє в різні боки.

— Вони начебто прийшли на парті, — каже мені Велика Американська Зайчиха.

Звичайно, мудаки зодягнені по-особливому. Дівчата, наприклад, люблять прозорі кофтинки. Красна площа — це зустріч Сходу й Заходу, що скінчилася поразкою обох сторін.

Кого росіяни вважають за свого?

Росіянин швидко розбирається, хто свій, а хто не свій. Свій — це той, у кого остовпіле обличчя.

Сірий випав зі свого виміру. Сиджу й плачу, що вбили царя. Зате приємно, що мучили царівен. Охорона підглядала, як вони ходили надвір пісяти й какати. І кричала:

— Сідай навпочіпки, суки! Показуйте нам, робітникам, ваші царські сраки.

І ті показували, сидячи в білих снігах у кросівках.

— Знатні дірки, — дивувалися охоронці. — Не те що в наших наречених-засранок.

А маленька Анастасія навіть кінчала від таких розмов з робітниками, страшно хвилюючись грудьми, штормлячи всім тілом і плачучи, як чайка, під час сильного оргазму:

— Аморе міо!

Вона й дотепер живе на Уралі, зберігши для конспірації прізвище Романова.

— Куди ви поділися? — схвильовано запитав Сашко. — Що у вас із очима?

— З очима?

— Вони закотилися.

— Сашко, не треба! — мляво розлютився я. — Усе на місці.

— Ви його бачили?

— Ну.

— І як?

— Проліт. Та ні, нічого особливого.

— Тримайте себе в руках.

— Сашко, це те саме, що стоїш на балконі, внизу море й тисяча сонячних зайчиків.

— Ви там не дуже.

— Чайник-чайник, я — пролетів!

— Агов! Бережіть правоохоронні органи.

За всіх часів люди раділи чужому горю. Але багато народів навчилися це приховувати. Тільки не росіяни. Росіян не зупинить і смерть. Вони не вважають смерть достатнім приводом, щоб закінчити зведення рахунків. Вони й про небіжчика скажуть страшну гидоту. Дівки люблять, коли інших дівок кидають хлопці. Це в кайф. У найтеплішій компанії наречена із зубами бовкне подружці таку гидь, що обидві загойдаються від сильних почуттів. Росіяни взагалі люблять говорити одне про одного гидоти. Я й сам схильний до цього. У мене солодко завмирає серце, коли я дізнаюся про смерті в середовищі знайомих. Виникає навіть ейфорія.

Прикметною рисою росіянина є його здатність робити гидоти. Взагалі — капостити. У росіянина довкола всі винуваті. Він людина похмура.

Іноземці, загалом, мало що зрозуміли в цій країні. Найщирішими іноземцями я вважаю прикордонників, які росіян підозрюють у всьому і правильно роблять.

— Слава Богу, що це не я, — сказала мені старіюча популярна письменниця, довідавшись про смерть молодої акторки.

Ми сиділи на пляжі в Сочі.

— Таке відчуття, — вела вона далі, — що нашого життя стало більше. Ви так не думаєте?

Багато тонких діячів вважають, що росіян дуже спотворив радянський час. Раніше вони були інакшими. Справді, розглядаючи дореволюційні фотографії, розумієш, що тип людини гойднувся не в кращий бік.

Особливістю групових портретів дореволюційної пори була помірна притомність і скромна адекватність.

Щоправда, люди бідних станів на фотографіях на вигляд були скуйовджені, а на різдвяних листівках — занадто вирячкуваті. Загалом же трималися вусато, східно, начебто не розуміли, хто вони такі, не збирали себе воєдино. Це був не розпад особистості, а її м’яка напів-відсутність.

За радянських часів групові портрети поступово змінюються у бік «морди». Морда — не просто грубість. Морда — обличчя нижчої проби. Його не жаль втратити. Морда — захисна маска, протигаз, спершу накинутий заради сміху, потім надягнутий від занепокоєння, після чого він приріс до обличчя і став наступальною зброєю. У мого знайомого, Віктора Павловича, морда, наприклад, цеглини просить, плечі — широкі, але похилі, а ручки — маленькі. Все це разом вказує на російську спритність.

Гепеушники, доярки рвуться до надбання морди й домагаються її. Професори, зубні академіки, артисти відстають, але теж підтягуються, і до кінця 30-х років склалася всесоюзна морда обличчя.

Порівнявши естонців із фіннами, поляків із білорусами, бачиш, що лад калічить обличчя пропорційно до особистої зацькованості. Але, з іншого боку, процес совєтизації затягся на довгі роки і, хоч як це дивно, пережив Сталіна.

Відбувся побутовий правець. Елементи «модерну» відбилися не лише в незмінному логотипі «Правди», а й у сьогоднішньому розфарбуванні ментовок, в’язниць, комуналок із поділом стін на два кольори при розділовій смузі. Зупинилась мораль. Ще в 50-ті роки (судячи з фільмів, книг, моїх дитячих спогадів) люди зберігали деякі дореволюційні звички, навички поведінки. Вони були ще ввічливими (Кюстін взагалі — можливо, помилково — вважав, що росіяни ввічливіші за французів), зверталися до матері й наречених на «ви» (див. фільми), навіть деякі подружжя говорили один одному «ви». Зберігався ще професорський тип, морда, але з борідкою, негідник, але з курячим бульйоном і вермішелькою. Французька мова на той час вивітрилася, але музична освіта гніздилася в гарних родинах.

Переживши Сталіна, загальний дух країни упав саме тоді, коли, здавалося, йому б знову співати й танцювати. Втім, внутрішнє джерело російських морд означилося задовго до революції. Країна не йшла.

Наречена стояла поперек життя з буро-малиновим друшляком у руках. Сірий стояв уздовж життя голіруч.

Китаєць сміється, повідомляючи про смерть батька. Це шокує, якщо не знаєш: так заведено. Російська каламуть у тому, що порушено поняття «заведено». Правила гри настільки рухливі, що рухливість видається правилом.

Росіянин славиться необов’язковістю. Пообіцяє — не зробить. Це тому, що він зайнятий набагато важливішими справами. Йому важливо зберегти відсутність лінійного способу існування. Він необов’язковий, інакше він зруйнується як росіянин. Це система національної самооборони, особливий вид карате.

Росіянин необов’язковий навіть тоді, коли це вочевидь порушує його інтереси. Ключова умова ділової активності «працює» у Росії нестандартним чином. Людина-гальмо, росіянин одержимий своїми внутрішніми ідеями, почуттями, настроями, що створює враження прибитої свідомості. Крім того, росіянинові постійно щось привиджується. Все це призводить до неврівноваженої, розбалансованої поведінки. Найпростіша справа переростає в проблему.

З росіянином, коли вступаєш у бесіду, то це зовсім не так, як з іноземцем. У них зазвичай відбуваються доброзичливістю, а в нас — треба добирати ключ. Один відомий німець розповідає у своєму московському щоденнику 1920-х років, як не міг домовитися зі швейцарами готелю, щоб його розбудили. Якщо прокинемося, то розбудимо, а як не прокинемося — не розбудимо.

У чому суть анекдоту, що викликає у росіян посмішку бурхливого розуміння? Швейцари відмовилися бути швейцарами. Їхня професійна роль підім’ята іншими міркуваннями.

«Ну його на фіґ, цього німця! — думали швейцари. — Здався він нам! Пішов у болото!»

Швейцари продемонстрували свій людський вимір. Росіянин ущемлено сприймає себе як функцію. Він хоче, щоб його сприймали інтегрально. Це треба закласти в голову. Але яка з того користь, якщо невідомо, розбудять тебе чи ні? Від росіянина чекай будь-чого. Серед усього іншого відкритий простір для рідкісної безкорисливості.

По-друге, швейцари ухилилися від особистої відповідальності на той випадок, якщо вони не прокинуться. Крім того, показали себе поважними людьми, від яких щось залежить. Вони зірвали німцеві моментальну затишність життя й одержали задоволення від знущання з нього. Все це могло відбутися як усвідомлено, так і несвідомо.

«Щоб змусити швейцарів працювати, — у свою чергу думав Сталін, — є три шляхи:

Провести з ними індивідуальну роботу, налагодити людський контакт і вийти на „розуміння“.

Пообіцяти непомірні чайові (розвинути інстинкт власника).

Сильно налякати».

Сталінізм був неминучий.

У крові — інстинктивний імперіалізм, але також і вічна забудькуватість із цього приводу. Наречена прокусила мені руку до крові. Росіянин не може без ідеалів. Слід зубів зберігся. Ідеал — дуже російське слово. Рідне месіанство побудовано на «плаваючій» ідеї: російська форма існування виправдана найбільш божественним чином. Нація-солянка із золотих рибок. Що спільного в мене із тамбовським мужиком?

Росію заговорили до дір. Вітчизняна техніка самоаналізу оформилася в образи, від Обломова — через Платона Каратаєва, Остапа Бендера, Васілія Тьоркіна — до вченого алкоголіка з Пєтушків. Завжди культові герої були однобічні. Обломов хороший, але Каратаєв не гірший. Мова ж іде не про тип, навіть не про архетип, а про генія місця, грибницю, на якій ростуть і Обломови, і Тьоркіни. Ця грибниця і є Сірий.

Геній місця виявився без місця. Бездоганність у бутті наближає Сірого до бунтівних духів. Лежати на печі — це теж бродяжити. Іван-дурень і Обломов — бродяги. Не кажучи вже про Остапа Бендера. Радянський туризм із гітарою — теж бродяжництво. Ніде немає спокою. Відірвалися від одних богів, не прописалися до інших, до іншого. Не тому, що місця багато, не настільки вже й більше, ніж у китайців, а тому, що принципово не виходить. Якщо безбуттєвість, то тоді ніякої загадковості, поєднується несумісне, п’яте з десятим, целки із блядством. І тому християнство не вкоренилося.

Безбуттєвість — це ще й загубленість. Звідси причепливість загальних екзистенційних ідей. Росіяни задовго до Сартра — природжені нуднотворці, але різниця в тому, що на Заході богопокинутість — ентропія богів, а в Росії — нутряна боговідчуженість. Сьогодні зводять церкву, завтра — войовничий атеїзм.

Нація бомжів. Бродяжити — доблесть. Це йде на зміцнення загального неробства. Дім — проти такого правила. Дім — беззаконний. Родина — необов’язкова. Жінка — тягар. Діти — навіщо? Знов-таки переплутали із християнством. Помилилися. І багато хто, із простих, прийняли за чисту монету й навіть стали святими через непорозуміння. І як результат бродяжництва — в’язниця. Вічний конфлікт із державою.

Народ рветься бродяжити. Не ногами, то головою. Марксизм і пияцтво — бродяжити головою. Але бродяжити — не кочувати. Кочівники — трудяги. Бродяги — жебраки. Ми — нація жебраків. Бродяги — злодії. Крадуть усе, що погано лежить. Вони — не вбивці за пристрастю, але можуть. Бродяга — це уява. Це — кмітливість. Бродяга — брудний. Ми — не цигани. Там — устрій. Але косуємо на них — романтично — із приязню. Звідси вічна ворожість до міщанства. До фікуса. Чорний переділ — народна пам’ять. Росія завжди вибухонебезпечна. Тому що власність — крадена. Отже: любов до блатного. Бог не освятив працю в Росії.

Як усі кинулися до Горького! Російський бестселер! Це — наше. Та ще й — на славу! Виправдання бродяжництва. І, як один, розвернулися: а чому це безбуттєвість? Може, це і є буттєвість?

Але як же у нас усе підгнило! Народної підстилки під життя немає. Було — згнило. І ми — безбуттєва країна. Стрижня немає. І поки не впишемося в буття — нічого не буде. Але як же вписатися, якщо ми не знаємо, що в нас його немає? Тому такі сильні консервативні ідеї. Лібералізм — вся рідота потече. І точно — тече. І так буде завжди. І так було завжди. Нічому ніколи не навчимося. А як же буття? Якщо тисячу років — без нього. Отже — будемо неприкаяними. Оце наша прозорість. А всі хором: не зрозуміти, не розібратися. Та зрозуміло все. От тільки страшно. По-перше, образливо. Як же так: усі з буттям, а ми — без. По-друге, несправедливо. І тому викорінювання нації Сталіним було справедливим: усіх бродяг у ГУЛАГ.

— Я, — зізнався мені Сірий, — відрізаний. Відрізаний ґудзик. Ось такий як є, такого мене й бери.

Мені стало не по собі. То виходить — тікати звідси. Світ за очі. Геть! Бо сюди все одно йде черговий Сталін, усім скрутить голови, інакше розвалимося. Але чому мені не хочеться звідси втікати, коли все так прозоро? Так, усе, як на вулкані. Так, народ каламутний. Але тут весело! Тут гульня. Але гульня — це ж погано. Виходить, я теж бродяга. Виходить, це моя земля. А раптом проскочимо? Ніколи не проскакували, а тут проскочимо. Але ми не проскочимо. Надія в Росії помирає першою.

Сірий підійшов до дзеркала й довго стояв, недовірливо почухуючи щетину. Показав дзеркалу обкладеного язика, покрутив пальцем біля скроні.

— Нічого не показує, — сказав він, обернувшись до мене.

— Що не показує?

— Мене не показує. Не відбиваюся.

— Не може бути, — не повірив я.

Я підійшов. Сірого було видно у дзеркалі.

— Ну, ще що придумав. От ти!

— Де? — він поторкав себе за ніс. — Ні, не показує. Що робити, якщо нічого не поробиш?

Якщо із цією країною нічого вдіяти не можна, то, може, вибудувати тут, на горі, обсерваторію, щоб вивчати природу людини? Чи це тільки відхилення? Перверзія по-російському? А ми видаємо все це за правду.

Іноземці збіжаться — дивіться, як вони про себе.

Зачиняйте ворота.

Це я вже проходив.

Не треба кривдити росіян.

Звідки ця іскра? Суміш гівна й озону. Це теж ні з чим не порівняти.

Бачиться, відкривається щось за життям, невелике, дорого оплачуване муками задоволення.

От кажуть: пупок. Відраза до тіла. Сірий з’явився до мене у формі принтера «Паккард енд Х’юлет». Міський божевільний. Звідки в мене таке марнославство? Від мами? Від тата? Голий пупок. Росіянин не має ніяких прав. Він без них легко обійдеться. Я прийшов. Вони накинулися. Я стояв — губи облизував.

Пам’ятаєш?

Пам’ятаю.

Ти стала противною. І, єврейка, роздобріла. No questions. Але є в Росії деякі люди, які цією іскрою світяться. Вони світяться незалежно від того, що відбувається із зовнішньою, мерзенною Росією.

Я сумніватимуся до переможного кінця.

У тобі.

У собі.

У квартирі.

У твоєму собаці.

У дочці твоїй.

У твоїй чесності.

У твоїх подружках.

У твоїй охайності.

У твоїх запахах.

У твоєму смаку.

Я хочу в Америку.

Хлопчиком Сірий рано помітив, що світ красивий. Та він і сам був гарний. Кучерявий, тільки очиці колючі. Негарні такі очиці.

Я про Польщу все, що думав, уже сказав. А потім передумав. Ми з нареченою зайшли в чужий під’їзд. Вона сіла навпочіпки між другим і третім поверхом, пойорзала й почала голосно срати, болісно витріщивши на стіну свої короткозорі очі. Я стояв на шухері.

— Алло, гараж! — наречена ніколи не називала мене по імені. — Є чим підтертися?

— Немає.

Вона підтерлася вказівним пальцем і вивела калом на стіні:

— Миру — мир.

— Народ — пиздюк! — розкричався, розхвилювався Грегорі Пек, по-дружньому схопивши мене за руку. — Країна з рухливою, віртуальною історією. Країна, де від зміни місцями доданків сума змінюється, якщо не зникає зовсім!

Росія моїх снів — паркан. Паркан. Паркан. Цвинтарний паркан. Огорожі. Звістка про те, що Сірий вийшов з народу, має технологічну ясність. У той час, коли сон без зусиль проектується на монітор або екран телевізора, дивно навіть подумати, що Сірий не висвітиться.

Але чи вийшов він із народу, як із лісу або як із себе? Дивлюся: Сірий став професором Лихачовим. Стоїть зі свічкою. Ну, добре.

— Я готовий втілитися в усе, — сказав Сірий. — Мене хвилює поняття «все».

Я виступив з позиції точного знання, що є чефір і що — Росія.

Сірий сидів, вудив рибу.

Я розповів йому, що Росія — азіатська срака. Я вдавав, що знаю більше за нього. Я з дитинства знаю, що Росія — азіатська срака.

— Цікаво, — мовив Сірий.

Мені довелося витратити багато часу, щоб знову його знайти.

У кожного росіянина важке дитинство. Російське дитинство повинне бути важким. Інакше хіба це дитинство?

У Сірого було важке дитинство. Батьки Сірого часто із грюкотом падали на підлогу. Сірий, забившись у куток, дивився, як батьки падали. Його били. Рвали вуха, замикали у вбиральні, мазали морду калом, душили до посиніння, боляче смикали за піську. їли все, що доведеться. У школі було багато хуліганів. У дворі теж. Діти вигадували бридкі ігри. У жінок відбирали ручні годинники, псували ліфти, нищили поштові скриньки, дівчаток ґвалтували в підворіттях, маминих синочків мордували. Запалювали сміття. Горіли багаття.

Одного разу Сірий побив батька, як усякий росіянин. Добре, що не вбив. Але не міг згадати, за що побив. Втім, із цього приводу не мучився. Певний час Сірий був грозою двору. Вранці батько Сірого пішов на завод. Він був робітником. Від батька тхнуло каніфоллю.

Ночами Сірий спав без задніх ніг.

— Що таке соборність? — запитав я у Сірого.

Сірий висякався в пісок.

— Боженьку треба міняти, — сказав він. — Христу пора на пенсію.

— Я боюся, — зізнався я.

— Боїшся, а нишком теж так думаєш.

Сірого запримітив тренер. Психологічно його обробив. Не підім’яв під себе, а навпаки: дав розвинутися його творчій індивідуальності. Сірий став спершу чемпіоном району, потім міста, потім Росії, потім усього світу. Тренувався. Стрибав через скакалочку.

Моя бабуся Серафима Михайлівна любила каву з молоком. Вона зайшла до кімнати з чашкою. На столі лежала мама Маринки, її обмивали.

— Ну що, обмиваєте? — запитала бабуся, похмуро подивившись на свою померлу дочку.

— Бабусю, забирайся звідси! — закричала Маринка.

— Добре, — повернула Серафима Михайлівна на кухню.

Росіян треба бити палицею.

Росіян треба розстрілювати.

Росіян треба розмазувати по стіні.

Інакше вони перестануть бути росіянами.

Кривава неділя — національне свято.

Сірий їхав на шестисотому у справах. Поспішав. Наскочив на запорожця. Той перекинувся, зайнявся. Там була родина. Родина горіла й кричала. Мама, тато, дочка тринадцяти років. Зібралася юрба. Але Сірий не знав про це. Він поїхав далі. Він запізнювався.

Вранці прочитав у газеті. Зрадів. Нарешті про нього, нехай хоча б як про інкогніто, написали в газеті.

— Ну, я ж не навмисно, — сказав мені Сірий.

Росіяни дуже пишаються своєю кухнею. І правильно роблять. Особливо смачними вважаються російські закуски. На московських вокзалах стали з’являтися пиріжки з людським м’ясом. Пасажири їдять із задоволенням.

— Смачні, — хвалять вони. — Кращі, ніж у «Макдоналдсі».

Росіяни часто труяться різною їжею. З’їдять що-небудь і — отруяться. Діти блюють. Старі блюють. На бабусь нападає пронос. Приїде «швидка» — а вони вже померли. Тоді треба ховати. Отруюються всім. Несвіжим м’ясом. Рибою. Сиром. Або грибами. І гороховим супом. У всіх шлунки не дуже здорові. Зуби — то взагалі окрема розмова. Російські зуби — всім зубам зуби.

Росіяни дуже люблять їсти шашлики. Виїдуть на природу. Куди-небудь на річку. Скупаються. Поверещать у воді. Дехто відразу втопиться. А інші починають священнодіяти. Шампури. Шашлики. Рижики! Маслюки! Ну, половина отруїться. Інші переїбуться. Але ж і весело. Під музику з машини. По дорозі додому переважно всі мовчать. Думають про своє. Так у росіян заведено. Може, стомилися. А може, просто дрімають.

Росіяни знають краще географію, ніж історію. Історії росіяни зовсім не знають. Росіяни все забувають. Я дивлюся на людей, як на допоміжний матеріал. Мені вони часом бувають потрібні, щоб не було нудно. Я з ними розважаюся, потім викидаю. Мене дивує, коли хтось із ентузіазмом говорить про те, про се. Мені це здається непристойним.

Сірий вирішив боротися за демократію й потрапив до в’язниці. Він там теж продовжував боротися. Із в’язниці вийшов педерастом. Тепер живе в Європі й ображається на увесь світ.

Дебелі. Я б хотів мати багато друзів, але вони мені швидко набридають. У них немає бажання повеселитися. Мій нині покійний французький приятель розповідав, що, коли переїжджав кордон Росії, у нього в голові лунав «клич!» і йому здавалося, що приїхав у цирк. Усе несправжнє. Зате кайф.

Навіть дивно, що в Росії так брудно живуть. Це не пояснити браком грошей. Помити підлогу можна й зовсім безгрошовій людині. Але підлоги брудні, шпалери засрані. На люстрі висять штани. Холодильник лежить боком на підлозі. Всі стелі залиті. Ті — жовті, ті — чорні. Якщо чорні, це погано, виходить, балки гнилі. Навіть незрозуміло, чому все аж так засрано.

Правда, є оселі, де чистіше. І думаєш: ось же метушаться, пилюку витирають. Але не з повагою думаєш. А так — між іншим.

Усе-таки найголовніше російське слово — бруд. У Росії все брудне: машини, думки, дівки, квіти, поля, весна. Про брудну весну писав Пушкін, а потім замислився і не надрукував, посоромився. А можливо, якби надрукував, то вийшла б інша, чиста Росія, хто знає.

— А ти справді переховувався на Ваганьківському кладовищі?

— Ну.

— А що ти там робив?

— Обгризав кістки знаменитостей. — Сірий помовчав і додав: — Можна, звичайно, навести лад у Москві. Москва стала кращою.

Я знайшов для себе Америку. Америка танцює. Америка співає. Америка дивиться на мене розплющеними очима.

— Америко, — сказав я, — давай вирішувати, що нам робити.

— Давай вирішувати, — відповіла Америка.

І ось тут було важке рішення. Я захитався.

— Як добре послати мою батьківщину на хуй! — сказав я. — Як добре сховатися в Сан-Франциско.

Там так безтурботно. Там так по-американському. Я завис. Ти приїхала, щоб мене відвезти. Там у тебе яхти. Комп’ютери. День народження. Але що мені робити з тобою? Життя — не гума.

Сірий закохався в наглядачку. Весела така наглядачка, не нудна. Вона стала його таємною нареченою. Вона його викупила. Він звільнився. Жили разом у передмісті. Грали в дурня. Разом вчинили збройний розбій, щоб зіграти весілля. Когось убили, когось покалічили. Менти чомусь їх не спіймали.

У кожного росіянина, на подив іноземцям, є не тільки ім’я, а й по батькові.

— Росіянин без по батькові, як чоловік без трусів, — сказав мені старий римський професор філології.

Поверхове спостереження. Але навіть мій російсь-

кий друг, великий шанувальник імен-по батькові, який знає всіх росіян на ім’я та по батькові, ставиться до цих імен-по батькові як до допоміжних елементів. На відміну від нього, я впевнений, що ім’я-по батькові, з’єднуючись цугом, створює образ людини і забезпечує її присутність навіть там, де цієї людини немає.

Росію занапастили імена-по батькові. Саме завдяки причепам «по батькові» могла виникнути така згубна ідея воскресіння батьків. Росіянин тягає на собі батька впродовж усього життя.

Мертвий вантаж.

— Навіщо в нас мат? — запитав я його.

— Мат треба берегти, як зіницю ока, — наказав Сірий. — Мат — наше паливо. Як гас. Його не можна розбазарювати.

— Росія розвалиться?

— Ти що, журналіст? — здивувався Сірий. — Росія саме тим і гарна, що непередбачувана. Це її конституція, і хто цього не розуміє, той мудак. Росія може розвалитися дуже просто! А може й не розвалитися. Росія може перемогти німців, а програти фіннам або ще якимсь папуасам.

Я подивився на Сірого. Вигляд у нього був такий, ніби він щойно виліз із барлогу.

Потім я його довго не бачив. До яких би хитрощів не вдавався, я не міг його побачити. Я познайомився з ним випадково, у тому вимірі життя, в який боявся зайти, не знаючи з нього виходу. У мене трапляються такі завороти голови, коли мізки роблять мертву петлю. У тому житті, де метро, булочна, видавці, діти, Сірого немає і бути не може. Геній місця ніколи не має місця. Є тільки напруга, схожа з ясновидінням. Не привід вдаватися ні до анаші, ні до героїну. Я й сам героїн.

Тоді я став подорожувати. Я бачив різні речі. Я бачив марево Малі, пінгвінів із рожевими бровами на скелях біля Кейптауна і вертикальну аскезу Індії, я пішов на Тибет, бо там живуть найправильніші люди цієї землі.

І коли повертався, я думав про Сірого, мені хотілося поставити йому кілька запитань. Я зустрів Сірого зовсім випадково, на автобусній зупинці, коли, віддавши в ремонт на вулиці Обручова свій неновий автомобіль, збирався їхати додому.

— Від’їздився? — спитав він.

— Я був на Тибеті, — не без гордості сказав я, намагаючись його трохи вразити.

— На хуй мені твій Тибет? — сказав Сірий.

Він сів в автобус і поїхав.

Агенти з торгівлі нерухомістю, дільничні лікарі — всі, хто має щоденний доступ до простого народу, вражені мірою його здичавілості.

За фасадом великого міста, у надрах «убитих» комунальних квартир, із гнилим серпантином зовнішньої електропроводки, «жучками», гачками, затулками, синюшними стінами, битими шибками, потрісканими підвіконнями, відірваними дверними ручками, тазами, затхлістю, там, де вулиця починається з коридору, труби сльозяться, у вбиральнях собачий холод і гола лампочка, розселена Росія, що дотепер продовжує допетровські часи. Випадково помилишся номером телефону — відгукнеться із глибини колодязя несамовитий голос — з розмаху в’їдеш у Середньовіччя.

Неадекватність елементарних уявлень, фантастичні образи світу, що скупчилися, рояться і розмножуються в головах, малинові прищепки і друшляки під відклеєними шпалерами, що повисли навиворіт — газетні жовті гасла, що розвінчують чи то Бухаріна, чи то Ізраїль, сморід старої білизни, тремтячі руки з розпухлими венами, кмітливість таргана, за яким ганяються з капцем у руці, хитрування, непомірні претензії на порожньому місці, невибагливість, дикий алкоголізм, відсталість, яка не піддається аналізу при тому, що цілий день не вимикається телевізор, сварки, лайки як норма життя, нашіптування, пересуди, плітки, ненависть, скнарість, убогість — весь цей клубок злиплої свідомості перекочується по всій країні. Дохле гарматне м’ясо, непередбачуваний фаталізм, готовий фарш для ницої демагогії, недобре примруження, припиздяний рокер, маніяк із лобзиком, невитравний запашок газу, нестійкість реакції, хвороби всіх видів, фізичне каліцтво, незрозуміла гордість за прожиті роки, нестрижена сивина, параліч волі, невміння підсумувати свій досвід, хибні поняття про історію хоча б учорашнього, прожитого ними ж, як свідками, дня, мозкові вузли карикатур з неминучим Хрущем і бровастим хануриком, поклоніння силі, нелюдська слабкість — ось той люд, що живе — не живе, але який є і який ми занадто рідко беремо до уваги як реальність.

Деренчать у їхніх кімнатах слабенькі серванти.

Сплетіння марення й посилання на шваґра, коли доводяться недоказові речі, коли наївність — найніжніше з усіх слів, яке можна підібрати, характеризуючи їхні думки — яке випробування для будь-якої людини, що обрала своєю релігією любов до ближнього, яке знущання з неї.

Міль з’їла плюшеві подушечки.

Надія на те, що комуналки розселяться, теж наївна. Комуналка, як світло непогаслого місяця, —

норма російської ментальності. Вона ж — модель жаданої соборності. Засрані під’їзди й підворіття, непрочищені, засмічені, як сміттєпроводи, печерні люди метафізичні. їхній розрізнений посуд, гнуті ложки-виделки підзвітні лише божественному суду. Вони знижують уявлення про людину, контакт із ними породжує гострі емігрантські наміри, спільне проживання викликає думки про пекло.

Запущена Росія, яка ніколи не провітрювалася, ніколи не сподобилася на добре людське слово, не розуміла логіки свого розвитку — скільки таких людей? мільйони? десятки мільйонів?

Середньовіччя без середньовічних символів віри, втілене в образи комусь дуже близьких людей, не береться до уваги в розмові про країну, де виставляються напоказ підсвічені французами фасади сталінської архітектури, які серед новітніх будівель здаються заледве не італійським містом. Чи треба говорити, що Росія із голою лампочкою, спадщина допетровського, дореволюційного, радянського та сьогоднішнього часу, безініціативна настільки, що на її тлі Обломов видається Штольцом, і ми покликані із цим «пасивом» миритися?

Завжди знайдеться ватага доброзичливців, які кинуться скажено виступати проти середньовіччя, наводити приклади щасливої соборності, зі стійким графіком чергувань по прибиранню місць загального користування, зі скромним затишком і гуталіном, коли жіночки ходять у східних халатах, сидять на диванах, задумливо підібравши ноги. Вони закричать: а що ж народ міг зробити? Саме так — що? Я знаю цих доброзичливців, як облуплених. Вони роблять свою роботу настільки грубо, що по природі не дуелездатні.

Крім них, є величезна кількість людей, які візьмуться захищати всіх цих середньовічних істот: вони прошиті загальними струмами, їм шкода п’яниць, шкода бабусь, покинутих напризволяще. Мені, якщо брати їх окремо, теж багатьох шкода. Але всю цю жалюгідну масу мені не шкода, вона тягне Росію на дно.

Звичайно, легше за все поставитися до цієї маси уїдливо, зіграти на панічних настроях, залякати, як це і роблять ті, хто вступає з нею в контакт і швидко втрачає терпіння. Можна спробувати поставитися до неї по-християнському і полюбити. Але хоч як ти до неї ставився б, вона, ця маса, перетворена волею випадку на електорат, має голос і нічого спільного не має з демократією.

Що з нею робити? Обманювати? Відмивати? Перевиховувати? Чекати, поки вимре?

Але останнє — ілюзія: старі тягнуть за собою онуків, правнуків, які теж стають навкарачки. Після першого півнячого лементу молодості від них більше немає чого чекати, крім рабської залежності од вічного повторення. Все йде по колу. Залишається одне — помістити їх у концтабори.

Але вони й так уже там.

У кожному росіянинові є своя незграбність.

Іван Петрович занадто товстий. У нього пасок під черевом.

Василь Васильович занадто обносився. У нього діри в обох кишенях.

Микола Іванович ніколи не стриже нігтів на ногах. Вони в нього самі собою підстригаються.

У нареченої із зубами драна нічна сорочка. З неї апетитно вивалюється немита цицька.

Марія Миколаївна жодного разу в житті не користувалася туалетним папером. І нічого — залишилася жива.

Ось чому в росіян сильний балет.

Якось я зустрівся з однією дрібною совістю нашої нації. Совість запропонувала мені зробити бесіду для газети. Вона стала розповідати, як хлопчиськом під час війни втекла з дитячого будинку, бо там було нестерпно, проїхала «зайцем» весь Сибір і, оскільки Росія повна добрих людей, їй допомогли ці добрі люди, яким вона вдячна. Вони не здали совість назад у дитбудинок.

Я запитав, чому було так нестерпно в дитбудинку, і, вислухавши відповідь, сказав:

— Виходить неузгодженість: добрі люди допомогли вам утекти від злих дітей і злих вихователів.

Дрібна совість здивувалася, наче вперше про це подумала, бесіди не опублікувала.

Росіяни переоцінюють не тільки самих себе, а й своїх дітей. У кожному відділку міліції розкажуть про їхні подвиги. У російському дитячому світі заведено бути жорстоким. Мені розповідали вуличні повії, що найстрашніше — опинитись у владі підлітків. Знайомий бандит, свідок розповіді, кивнув:

— Так скрізь. І в зоні. І тут, у Москві. Пацани звіріють. Б’ють до смерті.

Бійку замовляли? Нічого не змінилося з часів моєї школи, де на перерві легко можна було одержати по морді — просто так, ні сіло ні впало.

Мені розповідав французький посол, з русофілів, що в нас — він багато їздив — у кожній церкві так чудово співають. Голоси — посол захоплено змахнув рукою — піднімаються до купола, обмиваючи лики святих угодників, назустріч Спасу. На світлі, особливо сонячного дня, видно їхній непорочний музичний склад, і вони розчиняються в піднебессі. Такий талановитий народ.

Я з ним погодився.

Дехто вважає, що росіяни втрачають притомність для того, щоб викрутитися. Так само, як риба йде на дно. Але, по-моєму, росіяни йдуть у непритомність через те, що це нормальний стан їхньої свідомості.

Як добре нічого не чистити, не відмивати. Нехай усе виявиться невідмитим.

Хіба герої казки — нація? Вони — із казки. Погляньте на себе. Ми — казка.

Улюбленим напоєм Сірого був чефір. Кому кактус, а кому чефір. Чи робив Сірий дітлашкам свищики з глини? З горіхової гілки? Або самокати? Чи посадив він клен? Чи тільки курив, нахилившись низько до столу?

Якщо в тих автобусних вимірах життя, де живе занепалий втомлений народ, де живе Клавдія Федорівна й усі інші нещасні люди, де в Ірини Борисівни виламують двері, щоб забрати зламаний телевізор, заводиться Сірий, то, можливо, усе вирішується дуже просто. Яка користь від убивства Сірого? По-перше, він не заважатиме прогресу. По-друге, зруйнується казковий вимір Росії. По-третє, вона перестане бути каламутною.

— Grattez le Russe, et vous verrez un Tartare (Пошкребіть росіянина — і ви знайдете татарина), — кажуть французи.

Вони по-своєму мають рацію, але, як завжди, не заглядають глибше за феноменологію.

— Пошкребіть росіянина — і ви знайдете сповідь, — dirais-je.

Росіянин — людина-сповідь. Для цього зовсім не потрібно рухомого предмета: поїзда або літака. Як перестиглий гранат, росіянин вибухає і спливає сповіддю у найменш підходящий момент. Або як гнилий гранат. Швидше за все, як гнилий. А можливо, все-таки як перестиглий.

Сірий вважав іноземців обмилками й ніколи не цікавився їхньою думкою про Росію. Він цінував непідробне чвакання російського життя.

— Зачвакало! — схвально мружився Сірий, прислухаючись до подій життя.

Він любив каламутність російської людини.

— Ти подивися, — казав він мені, — як потворно каламутна російська людина. Вона спантеличує життя. Вона не знає, чого вона хоче. Вона зриває з петель перебіг життя і ставить життя раком.

— У неї параліч волі, — казав я.

— Хуйня все це, — незлостиво озивався Сірий. — Ти краще прислухайся до цього вічного хрипу російського мужика, як він сопе і гівниться.

Я вийшов навшпиньки, прислухався й повернувся зовсім розчулений.

— Ну що, змінюєш погляд на Росію? — підморгнув Сірий. — Про Росію ніхто не дібрав точних слів. Одні б’ють себе у груди і присягаються в любові й вірності. Не вір їхнім присяганням. Інші, наслідувачі німців, які надягли німецьке лахміття й думають про себе багато чого — вони, звичайно, виродки, але хоча б зрозумілі. А ці вдають, що люблять, а самі підмахують із користю для себе. Може, до них щось доходить, але вони глухі. Росія — це рохкання. Якщо не рохкаєш, тобі тут немає чого робити. Іди в інтелігенцію й вигадуй теорії.

— Не хочу! — мимоволі вирвалося в мене.

— Росія по-розумному не пишається розумом. Вона його топить, як кошенят, але не тому, що любить потопельників, а тому, що розум заважає життю.

— Ах, Сірий, — заплакав я.

— На Росії світ тримається, — сказав Сірий, залазячи під ковдру.

— Сірий, зіграємо в піжмурки? Ти — геній цього гнилого місця. Не Пушкін, не Достоєвський, а — ти. Ти — геній. Ти — шаман. Нечленоподільна людина. Ти тримаєш у руках братву, ти крутиш російську політику, вирішуєш долю армії.

— Солдати ненавчені, — сказав Сірий. — Мруть, як мухи.

— Ти — Спартак і ЦСКА, ти спускаєш сечу в попсу, ти вболівальник вітчизняних команд, ти — виття стадіону, судома трибун, ти насмоктався крові, ти — велетенська блощиця, ти — друг Христа, більшовик, автор російських казок, три богатирі в одній особі, троє братів, від старшого до дурня, сірий вовк та Іван-царевич, власник усіх джипів, молодик над сніжним полем, ти — всі російські таргани у ванні й на кухнях, ти — кривава неділя, сьоме листопада, великий почин, день перемоги, ти — герой Радянського Союзу, ти — пивниця, ти — моє роздвоєння, перебування між двох наречених, моя невпорядкованість, моя безглуздість — ось чому змивається російське знання, не йде вперед цивілізація, ти тримаєш Росію за пизду.

— Я — плакун-трава, — засоромився Сірий.