Фінансист

6

До того часу сімейство Ковпервудів уже облаштувалося в своєму новому, просторішому і краще обставленому житлі на Фронт-стрит, на березі річки. Будинок був чотириповерховий, із фасадом завдовжки в двадцять п’ять футів (правда, двору біля нього вже не було). Тут Ковпервуди почали час від часу влаштовувати невеликі прийоми для тих представників різних галузей комерції, з якими Генрі Ковпервуд зустрічався по роботі, неухильно просуваючись до мети – посту головного касира. Товариство, правда, не вирізнялося вишуканістю, але з-поміж гостей бували особи, котрі досягли успіху в той же спосіб, як і Ковпервуд, – господарі невеликих підприємств, пов’язані діловими відносинами з його банком, торговці мануфактурою, шкіряними товарами, хлібом та оптовики-бакалійники. У дітей завелася своя компанія. Місіс Ковпервуд теж зрідка влаштовувала денні чаювання або вечори для своїх знайомих по церковному приходу. Ковпервуд намагався грати роль світської людини (це зазвичай зводилося до того, що він стояв із благодушно-дурнуватим виглядом і вітав гостей дружини). Оскільки він умів зберігати гостинно-урочистий вираз обличчя і вислуховувати привітання, які не потребували розлогих відповідей, то ця церемонія не дуже його обтяжувала. Гості часом співали, іноді трохи танцювали, а незабаром знайомі почали запросто приходити на обіди, чого раніше ніколи не було в звичаї.

І ось у перший же рік їхнього мешкання в новому будинку Френк познайомився з якоюсь місіс Семпл і захопився нею. У її чоловіка був великий взуттєвий магазин на Честнат-стрит, біля Третьої вулиці, і він вже подумував про відкриття другого, трохи подалі.

Одного вечора Семпл із дружиною завітали до Ковпервудів. Містер Семпл хотів поговорити з господарем про новий вид міського транспорту, який тільки-но став поширюватися – кінну залізницю. Лінія протяжністю в півтори милі, побудована Північно-Пенсильванською залізничною компанією, була щойно здана в експлуатацію. Починаючись на Віллоу-стрит, вона йшла вздовж Фронт-стрит до Джермантаун-роуд, а звідти – різними вулицями до місця, відомого під назвою «Станція Кохоксінк». Вважалося, що цей спосіб пересування поступово витіснить сотні омнібусів, які курсували по місту і сильно ускладнювали пішохідний рух в його торговельній частині. Молодий Ковпервуд з самого початку зацікавився цим підприємством. Залізнична справа взагалі приваблювала Френка, а цей його різновид – особливо. Конка викликала жваві суперечки, і Френк разом з іншими зацікавленими пішов на неї поглянути. Вагон дивного і незвичного вигляду – чотирнадцять футів у довжину, сім завширшки і приблизно стільки ж у висоту, – поставлений був на маленькі залізні колеса і надавав пасажирам незрівнянно більше зручностей, ніж омнібус. Альфред Семпл вже обдумував те, щоби вкласти гроші в другу лінію, що намічалася. Після отримання санкції міської влади, вона мала пройти по П’ятій і Шостій вулицях.

Ковпервуд-старший пророчив цьому підприємству блискуче майбутнє, хоча ще не розумів, звідки візьмуться кошти для його здійснення. Френк, зі свого боку, вважав, що компанії Тай варто було би взяти на себе реалізацію акцій майбутньої лінії П’ятої та Шостої вулиць (якщо місто дасть на неї дозвіл). Він чув, що акціонерне товариство вже зорганізувалося і готує великий випуск акцій, які будуть пущені на продаж по п’ять доларів за штуку при паритеті – в кінцевому підсумку – сто доларів. Френк дуже шкодував, що у нього недостатньо грошей для покупки солідного пакету цих акцій.

Між тим Ліліан Семпл полонила молодого Френка і заволоділа його уявою. Важко сказати, що вабило Ковпервуда до неї, бо ні темпераментом, ні розумом вона не вирізнялася. Френк уже здобув певний досвід у стосунках з жінками, і, як і раніше, зустрічався з Марджорі Стеффорд. Проте Ліліан Семпл, хоча, як уже сказано, ні інтелектом, ні красою не перевершувала інших (та й до того ж була заміжня), більше всіх хвилювала його. Їй було двадцять чотири роки, а йому лише дев’ятнадцять, але душею і тілом вона здавалася такою ж юною, як він. Висока, трохи вища за нього, хоча він до цього часу вже досяг межі свого зросту (п’ять футів і десять з половиною дюймів), вона була досить витончена. Від неї віяло незворушним спокоєм, що пояснювалося швидше поверховістю сприйняття, аніж силою характеру. У Ліліан було густе пишне волосся попелястого відтінку, бліде, майже воскове, вузьке обличчя, ніжно-рожеві губи і прямий ніс. Її сірі очі в залежності від освітлення здавалися то блакитними, то зовсім темними. Руки її вражали тонкістю і красою. Вона не відрізнялася жвавістю чи блиском розуму, рухи її були повільні і якісь несвідомо пластичні. Ковпервуда захопила її зовнішність. Вона цілком відповідала його тодішнім уявленням про ідеал краси. «Яка вона чарівна, – думав він, – яка мила, і до того ж у ній стільки гідності». Якби він міг обирати, то обрав би собі саме таку дружину.

У своїх судженнях про жінок Ковпервуд керувався більше почуттями, аніж розумом. Прагнучи добитися багатства, престижу і впливу, він, звичайно, надавав великого значення показності жінки, її статусу в суспільстві і таке інше. Однак негарні жінки ніколи не приваблювали його, а красуні манили дуже сильно. Він не раз чув удома розмови про жертовність жінок (як, утім, і чоловіків), чув про жінок-трудівниць, по-рабському відданих своїм чоловікам, дітям або сім’ї в цілому, жінок, які в критичні моменти життя всім поступалися заради рідні або близьких, керовані почуттям обов’язку і добросердя. Але ці історії чомусь не зачіпали його. Він мав за ліпше вважати всіх, навіть жінок, відверто егоїстичними. Чому – пояснити не міг. Люди, які не здатні були до самозахисту і не вміли знайти вихід із будь-якого становища, видавалися йому просто дурними або в кращому разі бідолахами.

Як багато говорилося навколо про високу моральність, як вихвалялися чесноти і порядність, як часто здіймалися до неба руки в праведному остраху перед тими, хто порушив сьому заповідь або хоча би був запідозрений в її порушенні! Френк не сприймав таких розмов усерйоз. Він і сам уже не раз порушував цю заповідь. Так само чинили й інші молодики. Щоправда, повій він остерігався. У цьому було багато низького й гидкого. Спочатку, на його недосвідчене око, йому подобався оманливий вульгарний блиск «веселих будинків». У їх розкоші був певний розмах: червоні плюшеві меблі, шикарні червоні портьєри, картини, позбавлені смаку, зате вставлені в дорогі рами і, перш за все, – самі жінки – здорові і сильні, або ж чуттєві і флегматичні, які (за словами його матері) «підстерігали» чоловіків. Витривалість їхніх тіл і хтивість душі, здатність із показною ласкавістю і привітністю приймати усіх чоловіків – усе це спочатку вражало уяву Френка, але незабаром стало викликати в нього огиду. До того ж вони були тупі. Від них не можна було почути жодного розумного слова. Подумати тільки – нічого іншого вони робити не вміли! Він подумки уявляв їхнє тупе пробудження після чадних ночей, огидний осад у душі, який лише частково могли розвіяти сон і жага наживи. І Френку, попри його молодість, ставало тоскно. Йому хотілося близькості, в якій було би більше інтимного, витонченого, оригінального, особистого.

І ось з’явилася Ліліан Семпл – всього лише віддалена подібність ідеалу. Проте й вона облагородила його уявлення про жінку. У ній не було тваринної сили і неприборканості, як у тих жінках із вертепів, які грубо і безсоромно порушували загальноприйняті поняття і погляди, – і вже цього було досить, щоб Ліліан йому сподобалася. Вона жила в його думках навіть у ці гарячі дні, які, немов спалахи полум’я, освітлювали його діяльність на новому терені. Бо біржовий світ, у який занурився Ковпервуд, яким би примітивним він нам не здавався сьогодні, для нього був сповнений чарівності. Зала фондової біржі на Третій вулиці, де збиралися маклери, їхні агенти і службовці (десь чоловік півтораста), аж ніяк не був архітектурною пам’яткою – просто квадратне приміщення розміром шістдесят футів на шістдесят, яке об’єднувало два верхніх поверхи чотириповерхового будинку. Але у Френка цей зал викликав захват. Вікна там були високі і вузькі, просто навпроти входу, на стіні, висів величезний годинник, а північно-східний кут захаращували конторки, стільці і безліч телеграфних апаратів. У ранню пору існування біржі в залі рядами стояли стільці, на яких сиділи маклери, прислухаючись до всіляких пропозицій акцій. Згодом ці стільці прибрали, і в різних місцях зали були встановлені стовпчики (або зроблені позначки на підлозі), які вказували, де продаються ті чи інші папери. Навколо таких стовпчиків юрмилися люди, зацікавлені в укладанні угод. З коридора третього поверху можна було вийти на тісну і сяк-так обставлену галерею для публіки. На західній стіні висіла величезна чорна дошка, на якій відзначалося котирування[5] акцій, що передавалося по телеграфу з Нью-Йорка і Бостона. В середині залу, за низенькою загородкою, було місце офіційного голови, на маленький балкон з екстреними повідомленнями виходив секретар біржового комітету. У південно-західному кутку були двері до кімнати, де біржовики знайомилися з усілякими звітами і річними оглядами.

Молодого Ковпервуда не допустили би на біржу ні як маклера, ні як маклерського агента або помічника, якби Тай, який потребував його і був впевнений, що така людина буде йому корисною, не купив для нього місце за дві тисячі доларів. Це він записав як борг Френка, після чого оголосив його своїм компаньйоном. Така фіктивна спілка суперечила правилам біржі, але маклери нерідко вдавалися до неї.

Молодших компаньйонів і підручних глузливо називали «вісьмушечниками» і «дводоларовими маклерами», бо вони не соромилися будь-якого дрібного заробітку і готові були купувати і продавати за чиїм завгодно дорученням (звітуючи, звичайно, перед своєю фірмою за проведені операції). Попри свої видатні здібності, Френк спочатку теж вважався «вісьмушечником» і перебував під началом містера Артура Райверса – повноважного представника компанії «Тай» на біржі.

Райверс був надзвичайно енергійною людиною років тридцяти п’яти. Елегантний, гарної статури, чисто поголений із різкими і чіткими рисами обличчя, яке прикрашали коротко підстрижені чорні вусики і тонкі чорні брови. Волосся його було зачесане посередині на акуратний проділ. Підборіддя мало ледь помітну ямку. Голос у Райверса був м’який, манери спокійні і стримані; він завжди і всюди був однаково коректний. Спочатку Ковпервуд дивувався, навіщо Райверсу, такому досвідченому ділку, служити в містера Тая, але згодом довідався, що Райверс – компаньйон у справі. Тай був організатором, він приймав клієнтів у конторі, а Райверс представляв фірму на біржі і відав зовнішніми зносинами.

Незабаром Френк пересвідчився, що не варто навіть намагатися зрозуміти, чому акції то піднімаються, то падають. (Це, звичайно, пояснювалося якимись загальними причинами, як сповістив йому Тай, але визначити їх було майже неможливо.)

– Будь-яка причина може викликати на біржі і «бум», і паніку, – говорив Тай зі своїм своєрідним акцентом, – чи то крах банку, чи тільки чутки, що у бабусі вашого двоюрідного брата нежить. Біржа – це зовсім особливий світ, Ковпервуде. Ніхто на землі не зуміє вам його пояснити. Я бачив, як вилітали в трубу акціонерні товариства, хоча навіть найдосвідченіший біржовик не міг би сказати, з якої причини. Я бачив також, як акції нез’ясовно злітали до небес. Ох ці біржові чутки! Сам диявол не вигадає нічого подібного. Зазвичай, якщо акції падають, значить, хтось викидає їх на біржу, або ж на ринку загальна депресія. Якщо акції піднімаються – значить, кон’юнктура сприятлива, або хтось скуповує їх. Це вже факт. Більше того… Ну, та хай Райверс познайомить вас зі всіма тонкощами. Про одне я повинен вас попередити: постарайтесь ніколи не вводити мене в збиток. Це – найтяжчий гріх, який може зробити повірений моєї контори.

З цими словами Тай посміхнувся люб’язно, але багатозначно.

Ковпервуд зрозумів, але… до його багажу це нічого не додало. Цей лукавий світ подобався йому і відповідав його вдачі.

Безліч чуток мчало зусібіч – про широкі плани будівництва залізниць і кінних ліній, про освоєння нових земель, про перегляд урядом митних тарифів, про війну між Францією і Туреччиною, про голод у Росії та в Ірландії і т. д. і т. п. Перший трансатлантичний кабель ще не був прокладений, новини з-за кордону доходили повільно і непевно. Проте на біржовій арені воювали найбільші фінансисти, як-от Сайрус Філд, Вільям Вандербілдт чи Ф. Дрексел – вони творили чудеса, і діяльність їхня, так само, як і всілякі чутки про них, грала величезну роль у житті біржі.

Френк швидко опанував техніку справи. Він дізнався, що того, хто купував акції в сподіванні підвищення курсу, називали «биком». Якщо ж маклер вже скупив великі партії цінних паперів, то про нього говорили, що він «набрався під зав’язку». Коли він починав продавати, це означало, що він «реалізовує» свій інтерес, якщо ж його маржа[6] маліла, – він «прогорав». «Ведмедем» називався біржовик, який продавав акції, яких у нього здебільшого не було в наявності (з розрахунком на їх падіння), щоб тоді задешево купити їх і покрити свої запродажні угоди. Поки він продавав папери, не маючи їх, він вважався «порожнім»; якщо ж він купував акції, щоб задовольнити клієнта і покласти в кишеню прибуток, або з метою уникнути збитку від непередбаченого підвищення курсів, то на біржовому жаргоні говорили, що він «покривається». Коли виявлялося, що він не може дістати акції, щоб повернути їх тим, у кого він їх раніше запозичив для виконання замовлення, то ставав «загнаним в кут». Тоді йому доводилося покривати свою заборгованість за цінами, призначеними особами, яким він та інші «порожні» маклери продали папери.

На перших порах Френка тішив отой таємничий вираз всезнайства, властивий молодим маклерам. Вони були щиро і так безглуздо підозрілими. Їх більш досвідчені колеги, як правило, залишалися непроникними. Вони розігрували байдужість і нерішучість, але самі, мов хижі риби, пильнували спокусливу здобич. Мить – і можливість упущена: хтось інший скористався нею. Кожен з них не випускав з рук маленького блокнота. У кожного була своя манера підморгувати, своя характерна поза або жест, що означали: «Гаразд. Я беру». Іноді здавалося, що вони майже не підтверджують своїх продажів або покупок, – адже вони так добре знали один одного. Але це тільки здавалося. Коли на біржі чомусь панувало пожвавлення, там юрмилося куди більше біржовиків та їхніх агентів, ніж у дні, коли біржа працювала мляво, і в справах відчувався застій. Удар гонга о десятій годині ранку сповіщав про початок операцій, і коли намічалося помітне підвищення або пониження акцій однієї або декількох компаній, там можна було спостерігати цікаву картину. Людей п’ятдесят, а то й сто водночас кричали, розмахували руками, метушилися, як очманілі, туди-сюди, намагаючись отримати вигоду з пропонованих або необхідних паперів.

– Даю п’ять восьмих за п’ятсот штук «П» і «У»! – вигукував маклер (Райверс, Ковпервуд або хто-небудь інший).

– П’ятсот по три чверті! – кричав у відповідь агент, який отримав вказівку продавати за цією ціною, або грав на пониження – в надії пізніше купити потрібні акції та виконати отримане замовлення та ще дещо підробити на різниці.

Якщо акцій за цією ціною на біржі було багато, то покупець, Райверс наприклад, стояв на своїх «п’яти восьмих». Помітивши, однак, що попит на папери, які цікавили його, зростає, він платив за них і «три чверті». Якщо професійні біржовики підозрювали, що Райверс отримав замовлення на велику партію тих чи інших акцій, вони всіляко намагалися забігти наперед і купити їх до нього хоча б по «три чверті», плануючи потім продати їх йому з невеликою націнкою. Ці професіонали були, звичайно ж, тонкими психологами. Їх успіх залежав від здатності вгадати, чи має той або інший маклер, який представляє якогось великого ділка на кшталт Тая, досить значне замовлення, щоби впливати на ринок і дати їм можливість «обернутися», як вони висловлювалися, з прибутками, перш ніж він завершить свої закупівлі. Так шуліка насторожено вичікує нагоди вирвати здобич із пазурів суперника.

Чотири, п’ять, десять, п’ятнадцять, двадцять, тридцять, сорок, п’ятдесят осіб, а часом і весь натовп, намагався використовувати підвищення тих чи інших паперів, пропонуючи або купуючи їх. Тоді здіймалася неймовірна метушня, і гамір ставав оглушливим. Окремі групи продовжували займатися купівлею-продажем інших паперів, але переважна більшість кидала всі свої справи, щоб не упустити вигідного шансу. Молодші маклери і клерки, прагнучи охопити все разом і обернути на свою користь падіння або підвищення акцій, вешталися туди-сюди, збуджено жестикулювали і обмінювалися знаками, підносячи вгору певну кількість пальців. Розгарячілі обличчя витикалися з-за чужих плечей, з-під чужих рук. Всі якось дивно кривлялись – свідомо чи несвідомо. Варто було кому-небудь висловити намір купити або продати папери за ціною, що віщувала прибуток, як він уже опинявся в суцільній круговерті рук, плечей і голів. Спочатку все це – вірніше, зовнішня сторона всього цього, дуже хвилювала молодого Ковпервуда, оскільки він любив натовп, пожвавлення; але незабаром мальовничість і драматизм сцен, в яких він сам брав участь, зблякли для нього, і він почав обмірковувати внутрішній сенс усього, що відбувається. Купівля та продаж акцій були мистецтвом, відзначались тонкою майстерністю, цілим букетом емоцій. Підозрілість, цілеспрямованість, інтуїція – ось що було потрібно для успіху.

За якийсь час він уже почав запитувати себе: хто ж, власне, найбільше на цьому наживається? Маклери? Нічого подібного! Дехто з них, правда, непогано заробляв, але всі вони (і Френк скоро зрозумів це), наче зграя голодних чайок або буревісників, налітали з підвітряного боку, жадібно вистежуючи необережну рибу. За їхніми спинами стояли інші – люди неймовірно підступні, спритні голови. Великі капіталісти, чиї підприємства і багатства були фасадом цих акцій. Це вони проектували і будували залізниці, розробляли копальні, створювали комерційні підприємства і гігантські фабрики. Щоправда, вони вдавалися до послуг маклерів для біржових операцій, але все це – і купівля, і продаж – було тільки побічним явищем, – основою залишалися копальні, залізниці, врожаї, млини і т. п. Все інше, що не було звичайним продажем з метою якнайшвидшого отримання готівкового капіталу або звичайною покупкою з метою вкладення коштів, виявлялося просто неприкрашеною азартною грою, а ті, хто цим займався, – гравцями. І сам він, Френк, був всього-на-всього агентом гравця. Нині він ще не переймався цим, але загадки більше не існувало – він знав, хто він такий. Як і раніше, коли він працював у «Вотермена і Ко», він любив подумки класифікувати своїх колег по професії: одні були слабовільними, інші – дурними, треті – досить кмітливі, четверті – неповороткі. Але всі вони були дрібними душами, неповноцінними людьми, бо вони були агентами, знаряддям у чужих руках або азартними гравцями. Справжній чоловік ніколи не стане ані агентом, ані покірним виконавцем чужої волі, ані гравцем, що веде гру – однаково, в своїх чи чужих інтересах. Ні, люди цього сорту повинні обслуговувати його, Френка. Справжній чоловік, фінансист, не може бути знаряддям в руках інших. Він сам користується ними. Він створює. Він керує.

Ясна річ, вичерпно ясно Ковпервуд зрозумів усе це в свої дев’ятнадцять чи двадцять років. Але на ту пору він іще не дозрів для того, щоб зробити зі своїх знань практичні висновки. Проте він твердо вірив: настане і його час.