Фіолетові діти

1

Сьогодні цілий день падав сніг, і світ зробився суцільно чорно-білим. Будинки невиразно тьмяніють крізь чорне, притрушене білим мереживо гілок.

Світ — це різні відтінки білого…

Світ — це різні відтінки чорного…

Я сиджу в кафе навпроти кінотеатру та п’ю чай. Чекаю на Ігоря. Він мене запросив до кіно. А за вікном знову сипле густий лапатий сніг. Я задумливо дивлюся на срібно-білий світ за вікном. Мабуть, усе-таки світ — це різні відтінки сірого…

І, як підтвердження моїй меланхолійній теорії, заходить Ігор, у довгому сірому пальті, теж добряче притрушений снігом. Такий собі мишачий Король чи щурячий Дід Мороз. Він відпустив собі вуса та борідку і справді став нагадувати великого відгодованого щура.

Ігор, рум’яний із морозу, сідає поряд і радісно мені доповідає:

— Як тобі сходити на свіженький бойовичок? — демонструє мені два квитки.

Він вважає за потрібне витягувати мене «у світ», такий собі «бойскаут», який узяв наді мною шефство. Мені байдуже, що дивитися, тому я схвально киваю. До початку сеансу ще є час, й Ігор замовляє собі коньячку та бутерброди з ікрою — він ніколи не проґавить нагоди трохи перекусити.

Я їсти не хочу, тому, поки Ігор закушує коньяк, сьорбаю свій зелений чай та знову дивлюся у вікно. Напроти стоїть підозрілий хлопець, у чорному пальті з піднятим коміром, палить цигарку і, здається, спостерігає за нами. У кафе ввімкнуте яскраве світло, і нас, мабуть, видно, як на вітрині.

— Ігорю, дивися — не витримую я, — ти не бачив раніше цього хлопця?

— Ні,— повертається до вікна Ігор, дожовуючи бутерброд, — а що?

— Та нічого… мені здалося…

— Що за тобою знову слідкують? — гиготить Ігор.

— Не смішно, — скептично дивлюся на нього.

— Чому ж не смішно? Я тебе такою переляканою, як тоді, ще не бачив… І кого злякалася? Невдаху… Непрофесіонала. А всього-на-всього треба було слухатися мене, — самовдоволено продовжує Ігор.

— Я не зрозуміла…

— А що тут розуміти. За тобою тоді, у Запоріжжі, встановили «наружку», зовнішнє спостереження…

Кров починає стукотіти у мене в скронях. Як він міг нічого мені…

У мене вихоплюється:

— То ти все знав і нічого мені не сказав! Ти… ти знаєш, хто ти після цього?

А він, немовби нічого не сталося, бере листочок салату, що лишився на тарілці, гризе його та спокійно веде далі:

— Ну, і хто я? Я ж тебе попереджав… Не треба було лізти в клініку до святої Ангеліни…

— Ти… — кажу я, але мені бракне слів і перехоплює подих.

— До речі, вона нарешті померла, — з якимось підлим смішком продовжує Ігор, — все, немає Ангеліни — вождя скривджених надлюдей…

— Ну ти й падлюка! — врешті-решт прориває мене, і моя рука з усього розмаху вліплює ляпаса по його вгодованій пиці. Обличчя Ігоря під моєю долонею на дотик дивно м’яке та беззахисне. Червоний слід від долоні на секунду охолоджує мене, а Ігор рефлекторно притуляє до вдареного місця руку та ошелешено витріщається на мене:

— Ти що… За що?

— За твою брехню. Все… мені немає про що з тобою більше говорити, — я відсуваю стільця та встаю. Бо гнів повертається з новою силою.

— Сядь! — теж підхоплюється Ігор та боляче хапає мене за плече і втискує назад у стілець. — Ти не тямиш, мала, у яку казку попала…

Його лице вкривається нервовими червоними плямами, і мій ляпас уже не виглядає на ньому поодинокою відмітиною.

— Ти чула про таке поняття, як інтелектуальний расизм? А про парапсихологічний расизм? Ні? Не чула? — він розпалюється дедалі більше, і кожне наступне слово в нього стає голоснішим за попереднє: — А я тобі скажу! Це вже реальність!

— Все… Відпусти мене. Я не хочу слухати твоє марення.

— Це не марення. Ти гадаєш, ті люди, яких ти шукала в Запоріжжі, безпечні для тебе? Чому їх намагаються взяти під контроль? Не замислювалася?

— Ти, по-моєму, хворий… Пусти мене.

— Не будь такою наївною. Ти знаєш, що вони можуть витворяти з людьми? Якщо їм дати волю, вони нас заженуть у резервації! Вони будуть нас використовувати, як тупих рабів на чорних роботах. Ти взагалі розумієш, що це війна? Війна! А не іграшки!

— Що ти верзеш? Це ж тільки діти…

— Дітки, які, не дай Боже, почнуть об’єднуватися. Он у них уже була Ангеліна, яка намагалася створити таємну організацію. Ще трохи, вони й самі усвідомлять свою силу і їм захочеться влади. Яку вони за своїх здібностей легко можуть отримати. І тоді труба. Всім нам. І всьому старому світу. Розумієш чи ні? Це все занадто серйозно, щоб самій вештатися по секретних об’єктах і сувати свого носа куди не треба. І ображатися, що за тобою слідкують…

— Все, я йду, — кінець кінцем підводжуся я.

Я більше не хочу його слухати. Я більше не хочу його бачити. Ніколи.

Горло перехоплює, мов хтось мене намагається придушити мотузкою. Чому він так зі мною вчинив? Чому постійно брехав?

Я йду по вулиці і майже нічого не бачу. Я розлючена. Я розчавлена. На цілому світі не лишилося людей, яким можна вірити. Всі брешуть і граються у свої абсурдні ігри. Бояться. Вбивають. Зраджують. Ніхто нікому не вірить, ніхто нікого не любить… Я зупиняюся, щоб витерти очі, на які вже набігли сльози, починаю шукати носовичка в сумочці. Знаходжу замість нього тільки паперову серветку. Добре, хоч це знайшла. Стираю сльози.

Та пішов він, цей Ігор… Треба заспокоїтися.

І раптом я помічаю, що не тільки мені кепсько цього вечора. У блідому світлі ліхтаря біля кіоску стоїть дівчина, і на її обличчі видніються чорні доріжки сліз. Вона схлипує та нервово затягується цигаркою. Вона мене не бачить, бо дивиться в інший бік. А біля неї — мовчазний високий хлопець, що дивиться просто на мене… Хто б міг подумати, що я тут зустріну Майю… та Кирила.

Я розтуляю рот, аби щось сказати, та Кирило притискає до вуст пальця і заперечливо хитає головою. Я, мов зачарована, слухняно проходжу повз них і не ставлю запитань. Мене охоплює дивне відчуття нереальності — немов я сплю, а весь цей світ: і засніжена дорога, і мовчазні дерева, і тьмяні ліхтарі,— мені тільки ввижаються. Це сон, дивний сон… Ще трохи — і я прокинуся у своєму затишному ліжку.

Але… За декілька хвилин я чую, як рипить сніг за спиною — мене наздоганяє Кирило. Я повертаюся, зупиняюся, а він, трохи захеканий, теж зупиняється біля мене, і я бачу зовсім поряд його біле обличчя. Він мнеться, немов хоче мені щось сказати, та ніяк не знайде потрібних слів.

— Дякую, Дарино Миколаївно… — нарешті каже він, — тобто… доброго вечора…

— Доброго… То ви вже приїхали? — по-дурному відповідаю я. Звісно ж, приїхали… Тупішого запитання годі й вигадати. Я намагаюся зібратися думками, а тим часом Кирило ніяково веде далі:

— Ви нам дуже допомогли… Спасибі, що сходили до Майїної матері…

— То батьки вже знають, що ви повернулися? — нарешті вихоплюється в мене цілком логічне запитання, яке мене дійсно турбує.

— Так, — опускає очі додолу Кирило, — все гаразд.

— Ти ж розумієш, що вони за вас хвилюються? А що з Майєю? Чому вона засмучена? Що сталося?

— У неї поме… — починає він, але, немов злякавшись, зупиняється на півслові.

— У неї хтось помер?

— Тс‑с‑с… не треба більше запитань, — знову прикладає пальця до вуст, а потім сумно всміхається і несподівано підіймає голову догори та вказує рукою на небо:

— Подивіться — там зорі.

Я, як дитина, довірливо підводжу до неба очі. Коли опускаю, то нікого біля мене вже немає. Кирило зник, немов його й не було… Від несподіванки я здригаюся. Потім знову дивлюся нагору. І бачу тільки сніг, що повільно падає з темного неба ніжними, прозорими сніжинками.

2

…Небо кольору фіолетового чорнила. На його тлі нечіткі блакитно-сірі обриси величного старезного будинку. Навкруги — срібні віти дерев, що торкаються зірок. Сходи, осяяні блідим світлом повного місяця, ведуть до високих дверей. Мої кроки майже не чутні, тільки чорна тінь мінливо хитається на тлі білих стін. Штовхаю важкі двері. Вони з гучним скрипотом відчиняються.

Кімната в покинутому маєтку велика і порожня. На підлозі деінде темніють купки давно забутого сміття. Озираюся. На стіні під моїм уважним поглядом вдалечині блискає дзеркало. Повільно йду до нього. Під моїми ногами хмаринками здіймається віковічний пил.

Ось і воно — дзеркало. Я завмираю. Чую, як у цілковитій тиші глухо б’ється моє серце. Проводжу рукою по старій срібній рамі. Прохолодні завитки тепліють під моїми пальцями. Відступаю на крок. Дзеркало високе, і я бачу в непевному місячному світлі своє відображення на повен зріст.

Зненацька поверхня дзеркала темніє, і на ній з’являється інше зображення: металева кімната, осяяна слабким електричним світлом. Сталеві стіни губляться у вишині та розчиняються в темній глибині космосу. На голій підлозі, обхопивши коліна руками, сидить дитина. Хлопчик. У нього золоте волосся і великі чорні крила, які темною тінню прикривають худі плечі, що здригаються від плачу. Його схлипування чутно зовсім поряд.

Мені здається, що він зі мною пов’язаний. Мені треба його визволити і заспокоїти. Тільки як до нього дістатися? Я притуляю руки до холодної поверхні дзеркала і обмацую його.

«Не роби цього!» — чую за спиною голос Ігоря.

Я повертаюся:

«Чому?»

Він підходить ближче, і я знову питаю:

«За що його там тримають? Що він учинив?»

В очах Ігоря віддзеркалюється жах:

«Це небезпечно — випускати його… — відповідає ледь чутно. І починає говорити швидше й збудженіше, переходячи на божевільний шепіт: — Навіщо чекати… поки він щось зробить, краще тримати його там… Бо так треба… Тільки так ми можемо всі жити щасливо… У безпеці…»

Я раптом чую свій страшний сміх, що відлунюється від стін порожньої кімнати:

«Щасливо?! Його сльози ти називаєш щастям?»

Знову кладу руки на крижану поверхню дзеркала. Вона темніє. Здіймається вітер.

«Припини… — злякано шепоче Ігор і блідне. — Ти чуєш залізний брязкіт зброї? Це смерть іде до нас… з потойбіччя».

Вітер біля мене закручується в темно-фіолетовий смерч. В мене холоне в грудях — я теж виразно чую брязкіт зброї в задзеркаллі. Та я, за темним вихором на тому боці, помічаю дитячу руку, що тягнеться до мене. Я намагаюся схопити її, та смерч крутиться дедалі швидше й сильніше — і дитяча рука зникає у фіолетовому мареві. З того боку летить тільки чорне пір’я і падає мені до рук…

…Пронизливо дзеленчить дзвоник. Розплющую очі. Рука стискає подушку, з якої сповзла наволочка. На білому простирадлі, біля очей, лежить самотня пір’їнка…. Правда, зовсім не чорна, а руда.

3

Ранком світ здається зовсім не таким, яким був уночі. Всі нічні кошмари, відходять із появою світанку, робляться несправжніми, нестрашними і видаються всього-на-всього самодіяльною п’єсою, що розігрувалася внутрішніми акторами-аматорами. Актори відкланялися і зникли за завісою.

Може, вона й справді існує, ця завіса між світами? Завіса між сном та явним світом. Між звичним і фантазійним. Між світом, у якому, якщо уріжеш пальця, з нього обов’язково закапає кров, і світом, у якому це зовсім не обов’язково. І ми кожного ранку ховаємося з боку реального світу. А все, що не вміщується в поняття «реальний світ», виштовхуємо туди — за завісу. Хай там мерехтить оманливими тінями у світі наших снів. Снів, що шугаються сонячного світла і ранкового гомону.

Але останнім часом у мене з’явилася підозра, що завіса, яка завжди була такою міцною і здавалася вічною, тріснула. І хто знає, що може налізти з краю нічних кошмарів до мого затишного та милого світу? Та вранішнє світло, що вривається до моєї спальні, розсіює мої підозри. І вони, пристиджені, ховаються чорними тінями по кутках підсвідомості.

У моєму світі поки що все, як завжди. Ранок: три хвилини на вмивання та зуби, дві — щоб заправити ліжко, ще три — щоб закипів чайник. Ще п’ять хвилин на одягання, п’ять на невибагливий вранішній макіяж. Нарешті, десять хвилин, щоб спокійно попити кави та впхнути в себе ранкового несмачного бутерброда. Досі, як і в дитинстві, не люблю снідати… Але ж треба. Щоб не гепатися від втрати свідомості в недоречний момент. Може, я й не дуже повірила Оксані, але, про всяк випадок, тепер добросовісно з’їдаю вранці бутерброд.

Я дружу з часом, тому майже ніколи нікуди не спізнююсь. Я люблю пройтися до школи пішки, щоб не брати штурмом міський транспорт.

Вчорашні пригоди не йдуть у мене з голови. І я обдумую все, що сталося, по дорозі на роботу.

…Кирило… Це дуже заплутано, щоб про це думати. Про його фокуси… А от Ігор — із ним усе ясно… Та чи ясно? Що ж він від мене хотів? Чому водив за ніс і не казав правди? Я відганяю від себе гіркоту в горлі, яка вже зрадливо попробувала перекрити мені дихання. Геть емоції. Треба ж колись бути раціональною. Але якщо навіть і бути раціональною, на Ігоря покладатися вже не можна. Треба піддавати сумніву всю інформацію, що надходила від нього. Він хотів мене бачити своєю, керованою людиною. Яка йому була потрібна… Якого біса я йому була потрібна? Яка ж із мене користь? Може, я така-сяка ниточка до Арсенія? Через дітей. Ось, наприклад, Майя його знала з дитинства. Зразу згадалося її заплакане лице… Що ж там сталося? Хто помер? Може… Може, Ангеліна? Це ж, виходить, вона їй тітка. І дуже вірогідно, що Майя була до неї прив’язана… І могла дуже вболівати з цього приводу. Я обов’язково це з’ясую. А яку роль у цьому всьому грає професор Верболаз? Забагато брехні від нього… Він, напевне, знає Мирославу. На це натякала Світлана. І ще, про яку таку таємну організацію спротиву говорив Ігор? Ангеліна — полум’яна революціонерка? Все може бути… Арсеній, мабуть, і є той таємничий учень, що оплачував лікування. То навіщо ж йому було вбивати Альону? Повинен бути мотив… Мотив… Не знаю. Не уявляю. Але він, цей мотив, обов’язково має бути…

За роздумами я вже майже підійшла до школи, як раптом побачила, що за рогом вовтузиться малеча. Здається, когось б’ють. І дуже негарно б’ють: нападників десь п’ятеро, а може, й більше, серед миготіння кулаків та ніг годі й розгледіти… Той, на кого навалився цей кагал, доволі справно відбивається, та коли я підбігаю до них, зрештою все ж падає на землю та затуляє голову руками від носаків агресорів.

— Що ви тут вчинили! Ану, припиніть негайно! — грізно кричу на забіяк. Дітлахи злякано розбігаються, хапаючи портфелі, що валяються на снігу поруч.

Я допомагаю підвестися із землі малому. Овва! Та це ж Славко! Славко Верболаз! Йому розбили носа, і з нього (цього носа) на сніг тече червона юшка. Я швидко витягую носовичка з кишені та пробую зупинити кров. Славко агресивно відштовхує мою руку та сам бере мою хусточку. Він розлючений, і я спокійно чекаю, коли він трохи заспокоїться.

— Ну, що? Знову до медсестри? — пропоную йому згодом.

Він заперечливо хитає головою:

— Ні…— та вдруге прикладає носовика до носа.

— Голову закинь догори, так швидше кров зупиниться, — раджу йому.

— А ви звідкіля знаєте? — недовірливо питає, та все ж задирає голову Славко.

— То ти гадаєш: тобі одному у світі розтовкли носа? У мене теж таке бувало. Я в дитинстві була неабиякою забіякою.

— Шо… Правда? — підозріло дивиться на мене хлопець.

— Авжеж. Чистісінька правда! Тільки от такого неподобства не було, щоб п’ятеро на одного… Це вже, знаєш, якось не чесно… З чого це вони?

— А… — махає рукою Славко, — їм завидно, що вони не світяться!

— Як це? Не світяться?

— Я бачу, хто світиться, а хто ні. От ви — світитеся, і Майка теж світиться, і Кирило світиться, і ще багато хто… А вони не світяться, тому й дратуються… — він опускає голову, і кров починає знову крапати. Краплини залишають червоно-руді проталини в рихлому снігові.

— Ти підійми голову, не опускай… Треба ще холодного прикласти. — я беру снігу, роблю з нього невеличкий сніжок, прикладаю йому до носа та продовжую обережно розпитувати: — А мама твоя і батько світяться?

— Ні, звичайно. У дорослих майже ніхто не світиться. Вони всі народилися нормальними, — скептично посміхається Славко і дивиться на мене, як на малу дитину, яка вже давно повинна була б знати такі прописні істини, знову задирає голову догори та веде далі,— от тільки тітка моя була, теж світилася. Та й то я сам не бачив, мені Майка розказувала…

Мене, значить, Славко до когорти дорослих не заносить…

— А у вас у класі скільки таких, що світяться? — знову обережно запитую я.

— Десь половина. А ви шо, справді не бачите?

— Ні…

— Та то ж можна швидко навчитись. Пльове діло… Я вас навчу! Хочете? — самовпевнено каже Славко, радий, що може трохи побути головним.

— Гаразд, — усміхаюсь у відповідь, — я згодна. Як твій ніс? Може, все ж таки до медсестри?

— Ні…— вперто каже, — мені треба в клас… У мене все уже нормально…

— Зараз подивимось, — я обережно знімаю носовичка та дивлюся на його ніс — кров вже зупинилася, — так, здається, вже краще…

— Взагалі наші збираються разом та вчаться, хто хоче… Бо не всі все вміють, — туманно продовжує Славко.

— А де збираються?

— То ви ні разу не ходили? — здивовано питає та, зробивши паузу, сумно продовжує,— мене ще не пускають. Це все Майка… винувата. Каже, шо я балакаю забагато…

— А ти мені скажеш, коли буде у них зібрання і де? Бо я теж хочу дечому навчитися…

— Скажу, звичайно, — довірливо відповідає Славко.

Ти, дитинко, таки базікало… подумки посміхаюся я, та кажу:

— Пішли, проведу тебе до школи, бо скоро дзвоник… Давай руку!

Його долоня в моїй руці, як маленьке тріпотливе пташеня: тендітне, беззахисне. Я дивлюся в його серйозні сірі очі та сильніше стискаю його долоню. Нічого, пташеня-горобеня, якось усе з’ясуємо… Я не дам тебе скривдити.

4

Сьогодні зранку подзвонив Ігор. Я не взяла слухавку. Потім подзвонила тітка Тамара. Нагадала, що скоро Новий рік. І це свято мені обов’язково потрібно зустріти в «родинному колі». Бо це традиція. Я зітхнула. Все як завжди: тітка, її опецькуватий чоловік, від якого тхне цигарками та горілкою, якісь не знайомі мені їхні друзі, салат «олів’є», телевізор… Я, зрештою, нічого не маю проти салату… Та й проти тітки… Але мені зовсім не хочеться туди йти. Я почуваюся там чужою. Але тітка… Як завжди, натякає, що не прийти я просто не маю права, бо це буде таке свинство, таке свинство… Та й що скажуть люди?! («Людьми» були її друзі, що обов’язково повинні мене побачити та відмітити, яка все-таки Тамара Іванівна золота людина!) Я пообіцяла, що прийду. Та відчула до себе огиду за свою слабкодухість. Чому я кожного разу згоджуюся? Я ж не хочу…

Настрій у мене — препаскудний. І щоб трохи заспокоїтися, я заходилася прикрашати кабінет до новорічних свят. У школі всі щось чіпляли: на вікна сніжинки, вирізані учнями на уроках праці з кольорового паперу, під стелю та на ялинку в холі — саморобні гірлянди та іграшки, незграбно зроблені руками дітлахів. Директор Гарбуз був людиною лояльною, а Гюрза вважала дуже корисним заохочення учнів до творчої роботи. Тому класним керівникам був спущений план (звісно, повністю «добровільний») з виготовлення саморобних шедеврів, і вчителі викручувалися, як могли. Проте діти радо відволікалися від навчального процесу, їх мало непокоїло те, що на носі кінець чверті та атестація — вони вже жили канікулами, що стрімко наближалися.

Я сиджу і вирізаю сніжинки з білих та блакитних паперових серветок і розумію, що Гюрза, мабуть-таки, має рацію: це дійство і справді корисне — мене, наприклад, дуже заспокоює. Раптом двері відчиняються — і я бачу біляву голову Славка.

— Привіт! — кажу. — Ти чого там заглядаєш? Заходь!

Славко прослизає у кімнату та тихенько зачиняє двері. У нього вигляд, як у шпигуна з дешевого голлівудського фільму.

— Зрасті, Дарино Миколаївно!

— Заходь, — усміхаюся, — чого ти такий таємничий?

— Та, від Майки тікав! — відповідає він філософськи, підходить до мене і бере одну зі сніжинок та роздивляється її на світло.

— Гарні? — питаю.

— Ага! А ви їх куди будете? На вікна?

— Так, на вікна приклею… То що в тебе?

— А я для вас про все дізнався. Про те, шо ви просили… — Славко переходить на таємничий шепіт, — але це великий секрет, і ви нікому… Добро?

— Добро, — киваю.

— Так ось, вони збираються тридцятого, — очі у Славка блищать загадковим блиском. Йому подобається ця гра.

— Точно? Перед самісіньким Новим роком?

— Точно. У печері за містом. Я тут вам усе намалював, — він підсовує мені видертий із зошита аркуш паперу в клітинку, трохи зіжмаканий, на якому дитячими кривулями, але досить розбірливо, все розписано: як проїхати і куди йти, навіть накреслено план.

— А ти молодець! — із повагою розглядаю «план».

Славко у відповідь задоволено усміхається.

— Як ти про все довідався?

— У мене спосіб є…

— Який?

— Це секрет, — тепер очі в нього, як у бісеняти.

— То що, не скажеш?

Зітхає:

— Скажу… Я екрануюся. А вони не знають, шо я вмію.

— Як це?

— Дуже просто — якщо не хочеш, шоб тебе помітили, треба в голові крутити яку-небудь пісеньку. Тоді не видно, шо то ти.

— Так просто? Подумки співати?

— Ага! Тільки не зовсім співати, а прокручувати, шо колись чув… тільки спочатку треба зробити голову порожньою. Ну, щоб у ній нічого не було. Ясно?

Я згадую, що подібне я читала в якійсь фантастичній книжці з далекого дитинства: якщо прокручувати в голові слова пісеньки, то твої думки неможливо прочитати, і думаю, дивлячись на Славка: «Може, ти граєшся, дитинко?»

5

Ось і настав цей день. Тридцяте грудня. Ця дата мене одночасно лякала і вабила. Та, мабуть, більше вабила. І що більше я собі говорила: все це видається не надто розсудливим і навіть досить небезпечним, то більше мені хотілося встромити туди свого носа.

Цікавість…

Цікавість… кого ти і коли доводила до добра?

Але питання, що пульсували в моєму мозку, вимагали відповідей. Це повне безумство…

Але.

Я хочу знати.

Я маю на це право.

Тому я беру з собою галогенового ліхтарика, «шукача», тепло одягаюся та вирушаю за пригодами.

У метро я помічаю декількох учнів із нашої школи. Вмикаю «шукача». Так, вони «світяться». Шість зелених плямок на екрані. Здається, я натрапила на потрібний мені слід. Я непомітно сідаю з ними до одного вагона.

Без пригод ми дістаємося до потрібної зупинки. Я йду за ними. Спочатку змішуюсь із натовпом. Поступово людей меншає. Ми відходимо все далі і далі від цивілізації. У цих місцях навіть ліхтарі вже рідкість. Але світить повний місяць — і все видно. Сніг напередодні підтанув, і від морозу асфальт місцями вкрився тоненькою крижаною кіркою. Вона трохи тріскотить під ногами. Я намагаюся йти тихо й обережно. Раптом один із хлопців озирається. Треба йти ще обережніше… Я уповільнюю кроки та ховаюся за деревами. Згадую, що Славко мені радив екрануватися, бо мене можуть помітити. Може, вони і справді читають думки? Мені робиться трохи по м’ятному холодно від цієї фантастичної думки, та зараз ніч, темні, виразні тіні від повного місяця здаються живими химерними істотами, і я готова повірити у будь-що… Як там мене вчив Славко? Треба звільнити мозок? Я намагаюся ні про що не думати. У мене, мабуть, погано виходить, бо хлопець озирається ще раз. Мене не бачить, бо я ховаюся за деревом. Я ще більше відстаю від них і запускаю першу пісеньку, яка спадає на гадку. Дурнішого годі й придумати:

Спасибі Сердючці!

Мене вже ніхто не помічає. Принаймні не озирається.

Ми звертаємо з асфальту і заглиблюємося в невеликий лісок, яким щільно поріс височенний пагорб. Намагаюся йти якомога тихіше. Вже немає крижаної кірки, натомість, що вище ми підіймаємося, то більш поодинокими стають білі клаптики снігу і навкруги, під деревами, чорніє гола земля Ми йдемо доволі довго. Звіряюся з папірцем — просуваємось у потрібному напрямку. Кросівки м’яко і майже нечутно несуть мене стежкою, що зміїться попереду. Стежка робиться дедалі крутішою. До дерев додаються величезні каменюки, що то тут, то там стирчать із-під землі, немов спини таємничих рептилій, які вилізли погрітися під місячне світло. Я пропустила своїх «провідників» добряче вперед, тому бачу тільки їх далекі тіні. Раптом тіні ковзнули трохи вбік і зникли в темряві. Йти зробилося важче. Від холодного повітря та швидкої ходи в мене починає колоти в правому боці, я зупиняюся, щоб відновити збите дихання. Куди ж вони зникли? Мій погляд обмацує місцевість, і, нарешті, я помічаю темний вхід до печери. Зараз висуватися небезпечно, бо мене можуть помітити, тому я ховаюся за валуном. Від нього, здорового, холодного, покритого зеленаво-жовтуватою пліснявою та ще якимось лишайниками, тхне вогкістю та багнюкою, навіть узимку, немов від справжньої рептилії. Присідаю біля нього й дивлюся на годинник. Ці «фіолетові», за якими я ув’язалася, добряче спізнилися на своє зібрання. Маю надію, що вони останні. Бо не дуже хочеться, щоб мене викрили.

Я чекаю хвилин п’ять — і повільно заходжу до печери. Присвічую ліхтариком. Це тунель, доволі високий, над головою в мене, мабуть, іще цілий метр. Я тихо, обережно пробираюся вперед. Поки ніяких відгалужень. Я вже відійшла далеченько від входу. Ліхтарик зненацька заблимав і згас. Вимикаю його, потім знову вмикаю, трясу — нічого не допомагає… Світло залишилося позаду маленькою невиразною плямкою. Куди мені тепер? Повернути назад?

Мабуть, це було б правильно. Але я роблю інше — я йду вперед. За деякий час остання краплина світла остаточно зникає.

Де я?

Куди йти?

Темрява…

На зовнішньому рівні свідомості веселиться Вєрка Сердючка:

На внутрішньому — до мене підбирається страх.

Як мені вдається мислити на двох рівнях одночасно — не уявляю. Але якось воно так саме виходить. Може, я й справді здібна?

Деякий час я стою. А потім усе ж обережно йду вперед темним тунелем. Попереду — якась густа і майже матеріальна чорнота. Якщо, звичайно, колір, вірніше, його відсутність можна вважати матеріальним. Але пітьма здається густою, в’язкою і насправді поглинає звуки, бо навіть каміння під ногами кришиться майже беззвучно. Мій ліхтарик безнадійно згас. І позаду теж повна пітьма. Йду обережно, намацуючи ногою кожен крок. Чого ж так темно? Очі ніяк не звикають: марно намагаються зачепитися за щось у суцільному мороці. Може, включити «шукача»? Дістаю його з кишені. Намагаюся ввімкнути. Та він теж не працює…

Раптом чую чийсь голос. Зупиняюся. Прислухаюсь. Попереду хтось говорить голосно та запально:

— Вже не можна сидіти й ждати! Вони нас або приберуть до рук, щоб мати досконалих солдатів, або винищать до ноги, якщо ми вийдемо з покори. Вони ненавидять нас, тому що ми не такі, як вони… тому що ми кращі. Вони бояться нас і ніколи не залишать у спокої. Бо ми несемо з собою зміни, до яких вони не готові. Ніж змінюватися, їм простіше знищити нас… Розумієте? Ми повинні боротися!

Потім голос змовкає. Западає секундна тиша.

Роблю ще один обережний крок. Останнє, що я чую:

— Тут хтось є. Чужий!

І… моя нога провалюється. Я втрачаю рівновагу. Друга нога теж зісковзує, і я лечу в прірву. Останньої миті встигаю вхопитися за край рукою. Гарячково намагаюся зачепитися міцніше. Під рукою холодне каміння, яке небезпечно розсипається. Щосили підважуюся, хапаюсь іще однією рукою. Ноги ковзають по вертикальній поверхні… Нема за що зачепитися. Відчуваю, як обдирається шкіра на пальцях рук. Боляче. Я так довго не витримаю… Зовсім нічого не видно… Від страху холоне в животі…

Раптом чиясь рука хапає мене за зап’ястя і тягне вгору. Коли я опиняюся на твердій поверхні, зі здивуванням виявляю, що суцільна темрява, яка секунду тому огортала все навкруги, зникла. Тут немає яскравого світла, але видно довкола майже все. Перед собою я бачу роздратованого і розгубленого Кирила.

— Господи, Дарино Миколаївно, що ви тут робите? Якого ви сюди приперлись? Вам що, життя не миле? Що вам тут треба, серед виродків? — він злий та переляканий.

Ми вже не в тунелі. А де?

Це велика печера. Я обводжу її очима. Дві величезні скелі, які навалилися одна на одну, утворюють майже арку, яка закінчується десь там у пітьмі. Там, у пітьмі, напевне, є кажани. Хоча… Звідкіля їм узятися взимку? Таке дивне відчуття від цих велетенських стін! Відчуття спокою і величі. Зовсім не до речі виникає думка, що я розумію тих святих, які сиділи і молилися під землею. Гарне місце для медитації.

Але чим тут займаються діти, які сидять півколом, як горобці, біля невеликого вогнища, що мерехтить, і очі яких пронизують мене зі всіх боків?

І… Я бачу всередині кола Арсенія.

Оце так! Усі в зборі! Що ж він тут робить?

— Що вона тут робить? — в унісон моїй думці лунає голос.

— Як вона сюди потрапила?

— Вона видасть нас!

— Чому ми її не почули?

— Вона екранувалася.

— Звідки вона це знає? — шелестить з усіх боків.

Тут таки багацько дітей. Більше, чим в класі… десь із сорок… потойбічних істот. І всі, майже всі дивляться на мене вороже. Я цілком виразно відчуваю їхні емоції — страх і агресію. Але більше страх. Вони бояться мене! Чому?

— Я не довіряю їй! — відповідає на мої думки Майя, зводиться на рівні ноги, виходить до центру півкола і стає поряд з Арсенієм. Вона майже спокійна, страхом від неї не віє, а віє рафінованою ненавистю, що котиться на мене майже відчутними хвилями.

— Кириле, вона викрила нас, вона нас здасть. Її не можна відпускати! — веде далі Майя і повільно підходить до мене з кривою посмішкою. Від її погляду мені робиться моторошно. Арсеній мовчить. Блідий, спокійний, тільки дивиться на мене крижаними синіми очима. Знову холоне в животі від жаху. Оце я влипла… У самісіньке кодло… Може, було б краще провалитися?

І тут Кирило, на мій подив, стає на мій захист:

— Вона така, як ми, у неї теж є здібності. Проскануйте її, бачите?

— Тому ти за нею так і кинувся, — презирливо кривить чорні губи Майя, — та в неї здібностей менше, ніж у новонародженої! Вона ніколи нас не наздожене! Злякається і видасть нас!

— Заспокойся, наздожене… — Кирило робить крок уперед.

Арсеній мовчки переводить погляд із мене на Кирила.

— Вона не зможе! Вона безнадійно відстала, — сичить Майя.

Страх іще більше пронизує мене. Навіщо й справді я сюди приперлася? Дурепа! Вони не такі вже й беззахисні. Юні чортенята…

— Бачиш, вона вже злякалася! Вона не така, як ми! — знову агресивно наступає Майя.

— Така! — Кирило хапає мене за руку та затуляє собою від Майї.— Ми її відпустимо.

— Відпустимо? — підіймає брову Арсеній, і я розумію, що саме цей голос так полум’яно хвилину назад закликав до боротьби. У відблисках вогнища його волосся скидається на мідно-золотий вогонь. Та цей вогонь не може розтопити льоду в його очах. Не очі, а мідний купорос із кригою. Отруйний погляд — пронизливий, без тіні співчуття. Його демонічна постать мені когось нагадує… Тільки кого?

— Я за неї ручаюся! Я сам її навчу. Вона зрозуміє. І не видасть нас, — продовжує Кирило.

— Не видасть? — кривить гарні губи Арсеній, і я знову відчуваю на собі його прискіпливий погляд.

— Тобі щось не подобається? — зухвало кидає йому Кирило.

— Так, мені це не подобається… — блідне Арсеній.

— Вона нас не видасть! Ангеліна ж казала… — повторює Кирило.

— Так, Ангеліна… Ти гадаєш, це… — блідне ще більше Арсеній, в його обличчі з’являється щось дитяче і безпорадне, він закушує нижню губу і цідить: — Вважайте, що вам поталанило. Йдіть…

Кирило виводить мене з печери іншим шляхом — ми майже постійно підіймаємося вгору. Він мовчить, тільки час від часу подає мені руку, щоб допомогти подолати чергову висоту. Нарешті ми виходимо на поверхню. Стоїмо на пагорбі. Навколо зимова морозна ніч — таємниче поблискують із синього неба холодні зорі. Бляшанка місяця випромінює мертвенне світло. Я стомлено сідаю на валун. У мене починають калатати зуби. Але я все ж таки вичавлюю з себе:

— Дякую!

Кирило сідає поряд, витягує довгі ноги.

— Нема за що, — сухо відповідає.

— А чому було так темно?

— Це називається — навести морок. Ця темрява — то ілюзія. Варта від чужих. А ви й справді могли вбитися… — його тонкий профіль видається моторошно білим у місячному сяйві, він зараз мені чимось нагадує блідого вампіра з фільму жахів. Кирило трохи мовчить, і мене починає дратувати й одночасно лякати ця його манера не дивитися в очі при розмові, і він, наче відчуваючи це, повільно повертає до мене обличчя, і повторює:

— Ви й справді могли вбитися.

Та я знову не бачу його очей, він так і не дивиться на мене. Я відчуваю, як здіймається вітер, і звідкілясь, із просторів безмежного всесвіту, віє вогким підвальним холодом, немов зі склепу. Провалля космосу вдивляється в мене зоряними байдужими очима, і я почуваюся зовсім маленькою і беззахисною перед велетенськими безкінечним НІЩО, що може мене розчавити, як маленьку мурашку, коли йому заманеться. Десь далеко лунає крик нічної птахи. Потім затихає, і знову нас огортає гробова тиша. Немовби й немає ніякого мільйонного міста навкруги…

— Що, страшно? Боїтеся смерті? — безжально веде далі Кирило.

Світ навколо робиться зовсім крижаним та порожнім. І моя знайома безодня підходить ближче й стає немов третім учасником нашої дивної розмови. Серце в мене стискається, і мені здається: ще трохи — і я збожеволію від цього ірраціонального, моторошного відчуття прадавнього страху.

— От цього боїтеся? — киває в бік безодні Кирило.

— Я… — намагаюся щось сказати, та слова застряють у мене в горлі. Знову опускається тиша. І в цьому примарному, несправжньому світлі місяця, немов надія, що слабенько пробивається скрізь темряву, я нарешті бачу живі, зелені, як весна, очі Кирила.

— Не треба, — тихо каже він і кладе свою теплу руку мені на долоню, — не треба так себе боятися… Тим більше, не варто боятися смерті…

Потім усміхається:

— І я — не вампір!

— Ти що… справді… читаєш думки? — нарешті, чомусь пошепки, питаю в нього.

— Ви ж самі знаєте… — дивиться на мене уважно, — ви таки чудна людина. Все відчувати й не вірити! Буде у мене з вами клопоту…

6

Розслабитись. Тіло робиться легким. Його зовсім немає.

Заспокоїтися. Емоції віддзеркалюються в океані спокою і пропливають хмаринками через мене. Емоції щезають.

Звільнити мозок. Думки летять, як маленькі комети. Я їх не тримаю. Хай летять. Пропускаю через себе. Думки зникають.

Я — чиста свідомість.

Спалах. Жовтий спалах.

Світ — це гармонія. Я знаю.

…Я підліток, їду в трамваї, стою на задній площадці. Дивлюся, як дорога розгортається з‑під коліс. На вулиці накрапає дощ, весна. Дерева у блідо-зелених листочках, ніжних і ще слабких, які під дощем тріпочуть, мов крильця метеликів. І раптом світ перед очима в якусь секунду змінюється. Все майже так, як було. Але зовсім по-іншому. Все в цю секунду стало ПРАВИЛЬНИМ. Правильний трамвай, правильний дощ, правильні люди під парасолями. У мені лунає чарівна мелодія, яка немовби освячує цей правильний світ… Все на своєму місці. Ніяких протиріч. Все, як має бути. Яке ЩАСТЯ! Потім клац — повертається звичайний світ. Сяйво від побаченого залишається слабкими сполохами…

Світ — це гармонія. Я знаю.

Я це знаю, я буду пам’ятати.

Щось важливе треба пам’ятати.

Пам’ятати.

Згадати.

Що?