Горіхова шкатулка

Вісімнадцять

Рано пополудні дзвонить телефон, і майбутнє відрекомендовується. Головна інспекторка Клер Алісон, прикріплена тепер до справи. Голос звучить привітно, жодного натяку на обвинувачення. Це може бути поганим знаком.

Ми знову на кухні, Клод тримає слухавку. Його перша чашка кави за день — у другій руці. Труді стоїть поруч, і ми чуємо обидві сторони. Справа? Це слово містить загрозу. Головна інспекторка? Теж не краще.

Я виміряю дядькову тривожність запопадливістю в прагненні догодити.

— Так-так. Так! Звісно. Будь ласка.

Головна інспекторка Алісон збирається до нас зайти. Звичною практикою було б для них обох прийти до дільниці поговорити. Або, за потреби, дати свідчення. Проте з огляду на Трудін поважний стан і втрату в родині головна інспекторка із сержантом самі прийдуть протягом години. Вона хотіла б глянути на місце, де небіжчика бачили востаннє.

Від останньої фрази, що для мене звучить невинно та обґрунтовано, Клод поринає в несамовиті запросини.

— Будь ласка, приходьте. Чудово. Будь ласка. Приймайте такими, як є. Чекаємо-чекаємо. Ви...

Вона кладе слухавку. Він повертається до нас, мабуть, мертвотно-блідий, і розчаровано каже:

— Ах.

Труді не може втриматись, щоб не передражнити:

— Усе... добре, правда ж?

— Що це за справа? Це не кримінальне правопорушення,— він звертається до уявної аудиторії, ради старійшин. До присяжних.

— Ненавиджу, — жебонить мати, радше до себе самої. Або до мене, як мені хотілося б вірити. — Ненавиджу, ненавиджу.

— Це має бути справа коронера, — Клод відходить від нас, засмучений, обходить кухню по колу й повертається розлютованим. Тепер його скаргу звернуто до Труді. — Це не справа поліції.

— Та невже? — каже вона. — То зателефонуй інспекторці та поясни їй.

— Та поетеска. Я знав, що їй не можна довіряти.

Ми розуміємо, що якимось чином Елодія — це материна відповідальність і що це звинувачення.

— Ти на неї задивлявся.

— Ти сказала, вона може бути корисною.

— Ти на неї задивлявся.

Але беземоційне повторення його не зачіпає.

— Хто б не задивлявся? Кому до цього яке діло?

— Мені.

Я знову питаю себе, що виграю від їхньої сварки. Вона могла б їх погубити. Тоді Труді залишиться мені. Я чув, як вона казала, що у в’язниці матерям із немовлятами живеться краще. Але я втрачу своє природне право, мрію всього людства, мою свободу. Натомість разом, командою, вони можуть прорватися. А тоді віддати мене. Без матері, але я буду вільний. Тож що? Я вже над цим замислювався, завжди повертаючись до того самого священного місця, до єдиного принципового рішення. Я ризикну матеріальним комфортом і випробую долю в широкому світі. Я був ув’язнений надто довго. Голосую за свободу. Убивці мають урятуватися. Значить, це добрий момент, перш ніж суперечка через Елодію зайде надто далеко, дати матері ще одного стусана, відволікти її від сварки цікавим фактом свого існування. Не раз, не два, але улюблене число усіх найкращих старих казок. Тричі, як Петро зрікся Христа.

— Ой-ой-ой, — вона майже виспівує це.

Клод підтягує їй стільця й подає склянку води.

— Ти спітніла.

— Ну, мені спекотно.

Він пробує відчинити вікна. Їх роками не зрушували з місця. Він заглядає до холодильника по лід. Формочки порожні з приводу нещодавніх трьох раундів джину з тоніком. Тож він сідає навпроти неї та пропонує своє холодливе співчуття.

— Усе буде добре.

— Ні, не буде.

Його мовчання згоджується. Я подумував про четвертий удар, але Труді в небезпечному настрої. Вона може піти в наступ і спровокувати небезпечну відповідь.

Після паузи він злагідливо каже:

— Треба ще востаннє пройтися по всьому.

— Як щодо адвоката?

— Уже трошки пізно.

— Скажи їм, що ми не говоритимемо без нього.

— Це видаватиметься недобрим, якщо вони заходять тільки побалакати.

— Ненавиджу.

— Треба ще востаннє пройтися по всьому.

Але вони не проходяться. Заціпенілі, вони чекають на прихід головної інспекторки Алісон. «Протягом години» тепер може означати будь-якої хвилини. Знаючи все, майже все, я співучасник злочину, убезпечений, зрозуміло, від допиту, але сповнений страху. І цікавості — мені кортить пересвідчитися в спостережливості інспекторки. Неупереджений розум міг би вивести їх на чисту воду за кілька хвилин. Труді зраджують нерви, а Клода — тупість.

Я намагаюся визначити, де вони, ранкові кавові горнятка з батькових відвідин. Переставлені, я зараз думаю, чекати немитими біля кухонної раковини. ДНК на одному з них підтвердить, що мати з дядьком кажуть правду. Данські рештки мають бути десь неподалік.

— Швиденько, — каже нарешті Клод. — Давай. Де почалася сварка?

— На кухні.

— Ні. На порозі. Про що вона була?

— Про гроші.

— Ні. Через твоє виселення. Як довго він був у депресії?

— Роки.

— Місяці. Скільки я йому позичив?

— Тисячу.

— П’ять. Господи. Труді.

— Я вагітна. Від цього тупішають.

— Ти сама вчора казала. Усе як було, плюс депресія, мінус смузі, плюс сварка.

— Плюс рукавички. Мінус те, що він переїздив назад.

— Боже, так. Іще раз. Через що він був у депресії?

— Через нас. Борги. Роботу. Дитину.

— Добре.

Вони проходять по другому колу. На третьому усе вже звучить краще. Яка нудотна ця співучасть — що я бажаю їм успіху.

— Ну то давай, кажи.

— Як було. Мінус смузі, плюс сварка та рукавички, мінус депресія, плюс він переїздив назад.

— Ні. Чорт! Труді. Як було. Плюс депресія, мінус смузі, плюс сварка, плюс рукавички, мінус те, що він переїздив назад.

Дзеленчить дзвоник, і вони завмирають.

— Скажи їм, що ми не готові.

Це мати так жартує. Або це свідчення її жаху.

Буркочучи ймовірну лайку, Клод підходить до відеодомофона, передумує та прямує до сходів і вхідних дверей.

Ми з Труді нервово човгаємо кухнею. Вона теж буркоче, працюючи над своєю історією. Кожне наступне зусилля пам’яті дуже зручно відсуває її все далі від реальних подій. Вона завчає напам’ять свої спогади. Помилки в транскрибуванні будуть на її користь. Спершу вони будуть помічною повітряною подушкою, поки самі не стануть правдою. Вона також може казати собі: вона не купувала гліколь, не ходила на Джад-стріт, не змішувала напої, не залишала все в автівці, не викидала блендер. Вона помила кухню — це не заборонено законом. Упевнена в цьому, вона буде звільнена від свідомого обману та може мати шанс. Вдала брехня, як майстерний удар у гольфі, позбавлена самосвідомості. Я уважно слухав спортивних коментаторів.

Я дослухаюся до кроків на сходах, аналізую їх. Головна інспекторка Алісон — тонкокоста, навіть пташкоподібна, попри весь свій поважний вік. Тиснуть руки. За сержантовим дерев’яним «добриднем» я впізнаю старшого чоловіка з учорашніх відвідин. Що завадило його підвищенню на службі? Клас, освіта, IQ, скандал — я сподіваюся на останнє, тут він може визнати власну провину й не потребує мого співчуття.

Моторна головна інспекторка сідає за кухонний стіл і запрошує нас усіх зробити те саме, так ніби це її дім. Я уявляю, як мати думає, що ввести в оману чоловіка їй було б легше. Алісон розгортає папку й не перестаючи клацає пружинною кнопкою ручки, поки говорить. Вона каже нам, що перше, що має сказати, — тоді надзвичайно ефектно зупиняється, щоб подивитися, я впевнений, глибоко в очі Труді та Клодові, — це як глибоко вона співчуває їм через цю втрату дорогого чоловіка, дорогого брата, дорогого друга. Жодної згадки про дорогого батька. Я б’юся з нестримним знайомим холодом виключення. Але голос теплий, більший за її статуру, розслаблений під тягарем службових обов’язків. Її м’яка простацька вимова втілює собою властиву містянам врівноваженість і не дасть собі просто так перечити. Точно не материним елегантно скутим голосним. Цей старий трюк не пройде. Історія пішла далі. Одного дня більшість британських державців говоритимуть, як головна інспекторка. Цікаво, чи є в неї пістолет. Надто велична. Мов королева, котра не має при собі грошей. Стріляти в людей — це для сержантів і всіх, хто нижче.

Алісон пояснює, що це неофіційна розмова, покликана допомогти їй сформувати повніше уявлення про ці трагічні події. Труді та Клод ніяк не зобов’язані відповідати на запитання. Але вона помиляється. Вони відчувають, що зобов’язані. Відмова виглядатиме підозріло. Але якщо головна інспекторка на крок попереду, то може подумати, що згода ще підозріліша. Ті, кому нічого приховувати, наполягали б на присутності адвоката, щоб застерегтися від помилок поліції чи незаконного втручання.

Поки ми всідаємося довкола столу, я з обуренням помічаю, що ніхто ввічливо не довідується про мене. Коли чекаєте? Хлопчик чи дівчинка?

Натомість головна інспекторка не гає часу.

— Ви могли б показати мені будинок, коли ми договоримо.

Радше твердження, ніж прохання. Клод охоче, надто охоче погоджується.

— Так-так. Так!

Альтернативою був би ордер на обшук. Але нагорі, крім занехаяності, ніщо не становить для поліції інтересу.

Головна інспекторка звертається до Труді:

— Ваш чоловік прийшов сюди вчора близько десятої ранку?

— Так, усе правильно, — її голос безстрасний — приклад для Клода.

— І була певна напруженість.

— Звичайно.

— Чому звичайно?

— Я жила з його братом у будинку, який Джон вважав своїм.

— Чий це будинок?

— Це подружній будинок.

— Шлюб закінчився?

— Так.

— Ви не проти, якщо я спитаю? Чи він так вважав?

Труді вагається. Тут може бути правильна та неправильна відповідь.

— Він хотів мене повернути, але мати своїх подруг йому теж хотілося.

— Можете назвати якісь імена?

— Ні.

— Але він казав вам про них.

— Ні.

— Але ви якось знали.

— Звичайно, я знала.

Труді дозволяє собі трошечки зневаги. Немовби щоби сказати: справжня жінка тут я. Але вона проігнорувала Клодове муштрування. Вона мала казати правду, додаючи й віднімаючи тільки те, про що було домовлено. Я чую, як дядько совається на своєму стільці.

Не зупиняючись, Алісон змінює тему.

— Ви пили каву.

— Так.

— Усі троє. За цим столом?

— Усі троє, — це Клод, напевно, схвильований, що його мовчання справляє погане враження.

— Щось іще?

— Що?

— До кави. Чи ви пропонували йому щось іще?

— Ні, — голос матері звучить сторожко.

— А що було в каві?

— Я перепрошую?

— Молоко? Цукор?

— Він завжди пив чорну, — її пульс пришвидшився. Але Клер Алісон непробивно спокійна. Вона повертається до Клода.

— Тож ви позичили йому гроші.

— Так.

— Скільки?

— П’ять тисяч, — Клод і Труді відповідають нерівним хором.

— Чеком?

— Ви знаєте, готівкою. Він так хотів.

— Чи ви бували в тому соковому барі на Джад-стріт? Клодова відповідь швидка, як запитання:

— Раз чи два. Джон нам про нього розповів.

— Я так розумію, ви не були там учора.

— Ні.

— Ви ніколи не позичали його чорного капелюха з широкими крисами?

— Ніколи. Не моє.

Це може бути неправильною відповіддю, але обдумувати її ніколи. Запитання набули нової ваги. Трудіне серце б’ється швидше. Я не довірив би їй говорити. Але вона здавлено вимовляє:

— Мій подарунок на день народження. Він любив той капелюх.

Головна інспекторка вже переходить до чогось іншого, але повертається назад.

— Це єдине, що видно на камері відеоспостереження. Відправили на аналіз ДНК.

— Ми вам не запропонували ні чаю, ні кави, — каже Труді зміненим голосом.

Головна інспекторка, певно, хитає головою, відмовляючись за себе й за сержанта, що досі мовчить.

— Ось це і все в наші дні, — каже вона ностальгійно.— Аналізи й комп’ютерні екрани. Тож на чому я — а, так. Була напруженість. Але тут у записах я бачу, що була сварка.

Клод має так само стрімко прораховувати все, як і я. На капелюсі буде знайдено його волосся. Правильною відповіддю було сказати, що так, він позичав його колись давно.

— Так, — відповідає Труді. — Одна з багатьох.

— Чи ви не могли б мені сказати, через...

— Він хотів, щоб я з’їхала. Я сказала, що піду, коли захочу.

— Коли він їхав, у якому стані він був?

— Не дуже. Був як не свій. Сам заплутався. Він насправді не хотів, щоб я ішла. Хотів мене повернути. Намагався змусити мене ревнувати, удати, що Елодія була його коханкою. Вона нам усе пояснила. Ніякого роману не було.

Забагато деталей. Вона намагається повернути собі контроль. Але говорить надто швидко. Їй треба вдихнути.

Клер Алісон мовчить, поки ми чекаємо, щоб дізнатися, куди вона поведе тепер. Але вона зупиняється на цьому та висловлюється якнайделікатніше:

— Я маю щодо цього іншу інформацію.

Коротка мить заніміння, ніби самий звук було вбито. Простір навколо мене стискається, бо Труді, здається, здувається. Її хребет згинається, як у старої. Я саму крихту пишаюся собою. Я ніколи не переставав сумніватися. Як охоче вони повірили Елодії. Тепер вони знають: няньки й квіточки абсолютно точно зав’януть. Але мені теж треба бути обачним. Головна інспекторка може мати власні причини брехати. Вона клацає своєю кульковою ручкою, готова рухатися до нової теми.

Мати стиха каже:

— Ну, тим більше я, виходить, була ошукана.[32]

— Вибачте, пані Кернкрос. Але мої джерела надійні. Якщо казати коротко, це дуже непроста дівчина.

Я міг би подосліджувати теорію, що для Труді непогано бути ображеною стороною, мати підтвердження для її історії про зрадливого чоловіка. Але я вражений; ми обоє вражені. Мій батько, цей непевний принцип, зникає все далі й далі від мене, коли головна інспекторка атакує мою матір новим запитанням. Вона відповідає так само стиха, і тепер до цього додається трепет покараної маленької дівчинки.

— Фізичне насильство?

— Ні.

— Погрози?

— Ні.

— І з вашого боку — теж ні.

— Теж ні.

— Що ви скажете про його депресію? Що ви могли б мені розповісти?

Це сказано приязно і точно має бути пасткою. Але Труді не зупиняється. Надто зніяковіла, щоби придумувати нові брехні, надто переконана власною правдою, вона вдається до всього, що казала раніше, тієї самої неправдоподібної мови. Постійний душевний біль... визвірювався на близьких... викручував вірші з власної душі. Яскрава картинка з’являється перед очима — процесія виснажених солдатів у роздертих одностроях. Сепієвий спогад про подкаст, наполеонівські війни в багатьох серіях. За часів, коли нам із матір’ю було спокійно. Ох, краще б той Бонапартик не виходив за свої кордони, пам’ятаю, думав я, а писав далі добрі закони для Франції.

Клод приєднується.

— Сам собі найгірший ворог.

Зміни в акустиці кажуть мені, що головна інспекторка обернулася, дивлячись просто на нього.

— Мав ще якихось ворогів, окрім самого себе?

Це сказано дуже просто. У найліпшому разі, це запитання сформульоване легковажно, в найгіршому — просякнуте зловісним наміром.

— Звідки мені знати. Ми ніколи не були близькі.

— Розкажіть мені, — говорить вона, і тепер її голос тепліший. — Про ваше спільне дитинство. Тобто якщо хочете.

Він розказує.

— Я був молодший на три роки. Йому все вдавалося. Спорт, навчання, дівчата. Він вважав мене нікчемною падлюкою. Коли я виріс, то почав робити єдину річ, яку він не вмів. Заробляти гроші.

— Нерухомість.

— Усе таке.

Головна інспекторка обертається назад до Труді.

— Цей будинок продається?

— Ні, в жодному разі.

— Я чула, що так.

Труді не відповідає. Її перший розумний вчинок за останні декілька хвилин.

Цікаво, чи головна інспекторка вдягнута в уніформу. Має бути. Її формений кашкет, певно, лежить біля її ліктя на столі, мов велетенський дзьоб. Я бачу її позбавленою властивих ссавцям симпатій, вузьколицьою, тонкогубою, міцно застібнутою на всі ґудзики. Не може бути, щоб вона не кивала головою по-голубиному, коли ходить. Сержант вважає її перфекціоністкою. На шляху до підвищення, яке йому і не снилося. Вона злетить. Або вона остаточно прийняла версію про суїцид Джона Кернкроса, або ж має причини вважати, що кінець третього триместру — добре прикриття для злочину. Усе, що каже головна інспекторка, до найменшої ремарки, відкрите для інтерпретації. Єдине, що нам залишається,— це будувати припущення. Вона може бути, як Клод, розумною чи дурною, або й тією, й іншою одночасно. Ми просто не знаємо. Наше незнання — її найліпша карта. Я ставлю на те, що вона підозрює мало, не знає нічого. Що її керівництво спостерігає. Що вона має бути обережною, бо ця розмова — незвичайна та може загрожувати належному ходові справи. Що пристойності вона віддасть перевагу над правдою. Що її кар’єра — це яйце, і вона сидітиме на ньому, грітиме його й чекатиме.

Але я вже помилявся раніше.