Гори, відьмо, гори! Повзи, тінь, повзи!

Передмова

Я — медик, працюю в галузях неврології та захворювань мозку. Але в основному я зосереджений на патопсихології — царині, де мене вважають справжнім знавцем своєї справи. Я тісно співпрацюю з двома головними клініками Нью-Йорка та отримав чимало нагород тут — в Америці, а також за кордоном. Пишу, ризикуючи, що мене впізнають, не через честолюбство, а тому, що хочу поділитися з вами кількома непересічними подіями, за якими я мав змогу споглядати як професіонал і щодо яких маю певні наукові міркування.

Я ризикую, що мене впізнають, тому Ловелл — не моє справжнє прізвище. Це — псевдонім, як і решта імен героїв цієї оповідки. З часом ви зрозумієте, чому все саме так, а не інакше.

І все ж, я твердо налаштований кинути світло на факти і спостереження, що містяться в моїх нотатках під заголовком «Диявольські ляльки мадам Менділіп», і нехай весь світ дізнається правду. Звісно, я міг би представити всю доступну інформацію у вигляді доповіді одній із медичних спільнот, але надто добре уявляю, як мої колеги на все це можуть відреагувати, та з якою підозрою, жалем чи навіть відразою сприймуть мої спостереження, які цілком суперечать усталеним законам причинно-наслідкового зв’язку.

Але тепер я запитую себе, прибічника традиційної медицини, чи не існує на світі інших причин, відмінних від тих, що ми визнаємо? Сили та енергії, яким ми вперто протистоїмо, бо не знаходимо їм логічного пояснення через обмеженість власного розуму. Енергії, що поселилися в іншій реальності — фольклорі та давніх традиціях усіх народів, які ми, невігласи, вважаємо міфом та забобоном.

Мудрість — наука надзвичайно прадавня. Зародившись на зорі історії, вона не може зникнути безслідно, бо вічна. Таємна мудрість, чиє темне полум’я оберігають жерці і жриці, що віками передають її з покоління в покоління. Темне полум’я заборонених знань, що палало в Єгипті ще до з’яви знаменитих пірамід; у храмах, чиї руїни покояться в пустелі Гобі; відоме синам Ада, яких, за словами арабів, Аллах перетворив на камінь за чаклунство десять тисяч років тому, задовго до того як Авраам блукав вулицями Уру Халдейського; відоме в Китаї, а також тибетським ламам, шаманам бурятських степів та магам південних морів.

Темне полум’я зловісної мудрості, що згущувало тіні похилених у роздумах каменів Стоунхенджа; яке пізніше годувалося з рук римських легіонерів; яке, хтозна-чому, набиралося сил у середньовічній Європі, і все ще палає, все ще живе та могутнє.

Та досить цих довгих передмов. Почну з того місця, де чорна мудрість, якщо то була вона, вперше кинула на мене свою тінь.

Розділ 1 Невідома смерть

Підіймаючись сходами клініки, я чув, як годинник пробив першу ночі. Зазвичай я вже сплю о такій порі, та мене цікавила одна справа, і Брайл, мій помічник, якраз напередодні зателефонував мені, щоб повідомити про певні зрушення, які я хотів дослідити. То була ніч на початку листопада. На мить я затримався на горішній сходинці, щоб помилуватися на яскраві зорі. І саме в цей час до входу клініки під’їхав автомобіль.

Поки я стояв і розмірковував про те, хто б це міг бути, ще й о такій порі, з автомобіля вискочив чоловік. Він окинув уважним поглядом безлюдну вулицю, а тоді навстіж відчинив дверцята автомобіля. З’явився ще один чоловік. Вони згорбились, ніби дістаючи щось ізсередини авто, а тоді враз випростались, і я побачив між ними третього, котрого вони тримали за плечі, чи радше волокли за собою. Голова його звисла на груди, а тіло безвольно хиталося.

Тоді з авто вийшов четвертий.

Я впізнав його. То був Джуліан Рікорі — славнозвісний мафіозі, який збив неабиякі статки під час дії сухого закону. Навіть якби я не бачив його раніше, то все одно впізнав би зі світлин на шпальтах газет. Худий, високий, завжди бездоганно вдягнений сивочолий чоловік, який скидався радше на джентльмена, ніж на злочинця, яким його всі вважали.

Весь цей час я стояв у тіні непомічений, а тоді зробив крок уперед. Двоє, обтяжені своєю ношею, різко зупинились, мов ті мисливські собаки. Вільними руками вони сягнули до кишень своїх пальт. Цей жест не віщував нічого доброго.

— Я — доктор Ловелл, — поквапився я назватись. — Працюю тут. Проходьте.

Не сказавши нічого у відповідь, вони не зводили з мене очей. Тоді поперед них вийшов Рікорі. Він також тримав руки в кишенях. Окинувши мене оком, він кивнув тим двом; я відчув, як напруга спала.

— Я вас знаю, докторе, — сказав він добродушно надто правильною англійською. — Проте ви випробовуєте долю. Моя вам дружня порада: не робіть жодних різких рухів у присутності тих, кого ви вперше бачите, особливо вночі, особливо в цьому місті.

— Але я знаю вас, містере Рікорі.

— Тоді, — він злегка усміхнувся, — ви тим паче вчинили неправильно. А моя порада в такому разі ще доречніша.

На якусь мить запала незручна мовчанка. Нарешті він заговорив:

— І будучи тим, ким я є, я краще почуватимусь за дверима вашої клініки, аніж тут, на вулиці.

Я відчинив двері. Двоє чоловіків зайшли всередину разом зі своєю ношею, а вслід за ними — я та Рікорі. Щойно переступивши поріг клініки, я віддався своїм професійним інстинктам і підійшов до чоловіка, якого волочили ті двоє. Вони швидко перезирнулися з Рікорі. Той кивнув. Я підняв голову чоловіка.

Мене наче струмом вразило. Його очі були широко розплющені. Він не був мертвий чи без свідомості, але на його обличчі застигла така гримаса жаху, яку я за роки спілкування з пацієнтами, божевільними й не дуже, бачив уперше. То був не просто страх. То був безмежний жах. Його блакитні очі з розширеними зіницями немов крапками знаків оклику доповнювали емоції на його обличчі. Вони дивилися на мене, крізь мене і далеко поза мене. Та все ж, здавалося, вони дивились всередину — так, наче жахіття, яке вони взріли, стояло водночас позаду і спереду них.

— Власне! — Рікорі уважно за мною спостерігав. — Власне, докторе Ловелл, і мені цікаво, що ж такого побачив чи пережив мій друг, що тепер ось так виглядає? Я дуже хочу дізнатися правду і ладен викласти за це значну суму. Звичайно, я хочу, щоб мого друга вилікували, але буду з вами відвертий, докторе Ловелл. Я віддав би все на світі, аби ті, що з ним таке зробили, не вчинили зі мною так само — не зробили мене таким як він, не змусили бачити те, що бачить він, та відчувати те, що відчуває він.

За моїм знаком до нас підійшли санітари і поклали пацієнта на ноші. Якраз надійшов черговий лікар. Рікорі торкнувся мого ліктя.

— Я чимало про вас знаю, докторе Ловелл, — сказав він. — Тому хочу, щоб ви цілком взяли цю справу у свої руки.

На мить я завагався.

А він серйозно провадив далі:

— Чи не могли б ви на деякий час відмовитися від усіх інших справ і цілком присвятити себе цій? Можете залучати до роботи інших, а про гроші не турбуйтеся.

— Хвилинку, містере Рікорі, — перебив я його. — У мене є пацієнти, від яких я не можу просто так відмовитись. Я разом із доктором Брайлем присвячу справі стільки часу, скільки зможу викроїти. А ваш друг буде під постійним наглядом людей, в яких я цілком впевнений. Таке вас влаштовує?

Він кивнув, хоч я й бачив, що такі умови йому не зовсім до вподоби. Я попросив влаштувати пацієнта в ізольованій палаті, а сам тим часом зайнявся заповненням необхідних паперів. Рікорі назвав ім’я чоловіка — Томас Пітерс і заявив, що не знає нікого з його рідні, тому взяв на себе всю відповідальність, назвавшись його найближчим другом. Вийнявши пачку грошей, він витягнув звідки купюру в тисячу доларів і простягнув мені — на «покриття попередніх витрат».

Я запитав у Рікорі, чи не хотів би він бути присутнім під час огляду. Він ствердно кивнув. А тоді перекинувся кількома словами з двома чоловіками, і ті стали на сторожі обабіч дверей клініки. Разом із Рікорі ми рушили до палати, куди помістили нашого пацієнта. Санітари прив’язали його до регульованого ліжка, де він лежав, накритий простирадлом. Брайл, за яким я послав, схилився над Пітерсом, сповнений рішучості, але вочевидь спантеличений. Я був надзвичайно радий, що до справи також залучили медсестру Волтерс — дуже здібну та відповідальну дівчину. Брайл глянув на мене і сказав:

— Очевидно, його отруїли.

— Можливо, — сказав я у відповідь. — Та навіть якщо це так, я вперше зустрічаюся з такою отрутою. Подивіться на його очі.

Я закрив повіки Пітерса. Але щойно прибрав із них руку,

як вони почали повільно підійматись, і він знову дивився широко розплющеними очима. Кілька разів я намагався їх закрити, та очі щораз розплющувалися знову, сповнені невимовного жаху.

Я взявся оглядати пацієнта. Все його тіло було в’яле, від м’язів до суглобів. Я подумав, що воно таке ж м’яке, як у ляльки. Здавалося, його нерви відмовились працювати. Проте не було ніяких ознак паралічу. Тіло також не реагувало на жодні сенсорні подразники, хоч я й стимулював його нервові закінчення. Єдиним зрушенням була реакція пацієнта на яскраве світло, коли його розширені зіниці трохи звузилися.

До палати зайшов патологоанатом Госкінс, щоб взяти кров на аналіз. Щойно він закінчив, я ретельно оглянув тіло пацієнта і не побачив будь-яких проколів, ран, синців чи саден. У Пітерса було волохате тіло, тож я, з дозволу Рікорі, поголив йому груди, плечі, ноги і навіть голову. На його тілі не було жодних ознак того, що отруту ввели підшкірно. Я промив йому шлунок і взяв кілька проб з його органів виділення, зі шкіри зокрема. Я оглянув його ніс та горло, але з ними все було гаразд; втім, я все ж взяв кілька мазків. Кров’яний тиск був низьким, температура трохи нижче норми; та це ще нічого не означало. Я ввів пацієнтові дозу адреналіну, на що не було жодної реакції. А це вже могло щось означати.

«Бідолаха, — подумав я. — Хай би що то було, я постараюся вбити в тобі це жахіття».

Я вколов йому мінімальну дозу морфію. Та ефекту було не більш як від води. Тоді я ввів йому максимальну дозу. Втім, він так і не заплющив очей, в яких вгніздилися переляк і жах. В його диханні та пульсі я також не помітив жодних змін.

Рікорі спостерігав за всім тим із неабияким інтересом. На той момент я зробив усе, що міг, і відверто сказав йому про це.

— Більше я нічого не можу зробити, поки не отримаю результатів аналізів. Правду кажучи, я нічого не розумію. Я ще ніколи не мав справи з хворобою, яка спричиняє такий стан.

— Але доктор Брайл, — почав він, — говорив щось про отруту...

— Це всього лиш припущення, — квапливо втрутився в розмову Брайл. — Як і доктор Ловелл, я нічого не знаю про отруту, що викликає такі симптоми.

Рікорі глянув на обличчя Пітерса й здригнувся.

— Тепер я мушу поставити вам кілька запитань, — сказав я. — Ваш друг хворів? Якщо так, то які ліки він вживав? Якщо він усе ж таки не хворів, то, можливо, скаржився на якийсь дискомфорт? Чи, може, ви помітили щось дивне в його поведінці?

— На всі ваші запитання в мене одна відповідь — «ні». — сказав він. — Весь минулий тиждень ми багато спілкувались, і Пітерс аж ніяк не скидався на людину, яку щось турбує. А сьогодні пізно ввечері ми балакали за легкою вечерею у мене вдома. В нього був чудовий настрій, коли раптом він затнувся на півслові, повернув голову, ніби дослухаючись до чогось, а тоді сповз із крісла на підлогу. Коли я підійшов до нього, він вже був у такому стані. Годинник показував близько пів на першу ночі, і я мерщій кинувся до вас.

— Що ж, — сказав я, — принаймні нам точно відомо, коли стався напад. А вам, містере Рікорі, немає сенсу залишатися тут, але, звісно, якщо ви хочете...

Деякий час він дивився на свої руки, погладжуючи акуратно підстрижені нігті.

— Докторе Ловелл, — нарешті заговорив він, — якщо цей чоловік помре, а ви так і не дізнаєтеся причини його смерті, я заплачу вам і клініці звичайну суму, але не більше. Якщо він помре і ви таки розберетеся, що до чого вже після його смерті, я пожертвую сто тисяч на доброчинність, яку ви вкажете. Але якщо ви знайдете ключ до загадки і вчасно вилікуєте мого друга, ці сто тисяч — ваші.

Ми дивились на нього, не розуміючи, а коли до нас нарешті дійшла вся щедрість його пропозиції, я ледь стримував гнів.

— Рікорі. — сказав я, — ми з вами належимо до різних світів, та я все ж постараюся, хоч це й складно, пояснити вам у ввічливій формі. Я зроблю все можливе, щоб з’ясувати, яке лихо спіткало вашого друга, і спробую вилікувати його. Але так само я б чинив, якби ви обидва були останніми жебраками. Він мені цікавий лише як проблема, яку я, лікар, повинен вирішити. Ви ж особисто мене анітрохи не цікавите. Ні ви, ні ваші гроші. А на вашу пропозицію я не пристану, будьте певні. Вам усе зрозуміло?

Він зовсім не образився.

— Тому я понад усе хочу, щоб саме ви взялися його лікувати, — сказав він.

— Тоді гаразд. Тепер скажіть, де я можу вас знайти, раптом що?

— З вашого дозволу, — сказав він, — я б хотів, щоб тут цілодобово перебували мої, так би мовити, представники, їх буде двоє. Тож, якщо я вам раптом знадоблюся, передайте їм, і я одразу ж приїду.

У відповідь я усміхнувся. Та він говорив серйозно.

— Ви нагадали мені, — сказав він, — що ми живемо в різних світах. Ви робите все, щоб вам безпечно велося у вашому світі, а я живу так, щоб звести до мінімуму небезпеки в моєму. Я б нізащо не наважився зайти на вашу територію, докторе Ловелл, і вказувати вам, як боротися з вашими небезпеками. У мене й своїх достатньо. І я бороню себе як тільки можу.

Його прохання, звісно, було незаконним. Але мені подобався Рікорі і я добре розумів його позицію. Він це бачив, тому далі наполягав на своєму.

— За моїх людей можете не турбуватися, — запевнив Рікорі. — Вони не завдадуть вам жодних клопотів. І якщо мої підозри виявляться небезпідставними, вони стануть вашим щитом та опорою. Але вони, як і ті, хто їх замінятиме, повинні чергувати в палаті вдень і вночі та супроводжувати Пітерса всюди, хоч куди б його повезли.

— Гаразд, я цим займуся, — сказав я.

Тоді, на його прохання, я послав санітара вниз до дверей. Він повернувся з чоловіком, якого Рікорі залишив на варті. Рікорі щось шепнув йому на вухо, і чоловік вийшов. Згодом надійшло ще двоє, а я тим часом пояснив усю делікатність ситуації черговому лікарю, отримавши від нього дозвіл на їхнє перебування в клініці.

Ті двоє були гарно вдягнені, чемні, але їхні міцно стулені вуста і холодний погляд видавали настороженість. Один із них кинув оком на Пітерса.

— Господи! — видихнув він ледь чутно.

Палата була наріжною з двома вікнами, одне з яких виходило на дорогу, а інше — на бічну вулицю. Окрім вікон були ще двері, що вели у коридор; а в маленькій ванній не було жодного віконця. Я помітив, як Рікорі та двоє інших ретельно оглянули кімнату, при цьому тримаючись подалі від вікон. Тоді Рікорі запитав, чи можна вимкнути світло. Я зацікавлено кивнув. Коли в палаті запанувала цілковита темрява, всі троє підійшли до вікон та уважно оглянули дві вулиці з висоти шостого поверху. З боку дороги не було нічого, крім парку, а з іншого боку навпроти височіла церква.

— Пильнуйте цей бік, — сказав Рікорі, вказуючи на церкву. — Можете ввімкнути світло, докторе.

Він пішов до дверей, а тоді обернувся.

— У мене багато недругів, докторе Ловелл, а Пітерс був моєю правою рукою. Якщо на нього напав один із моїх ворогів, то лиш для того, щоб зробити мене вразливішим. Або, можливо, тому що не мав змоги завдати мені прямого удару. Я дивлюся на Пітерса, і вперше в житті я, Рікорі, боюся. Я не хочу бути наступним, не хочу дивитися в очі смерті!

Я аж охнув! Він настільки точно описав те, що я відчував, але ніяк не міг дібрати правильних слів.

Узявшись за клямку дверей, він на мить завагався.

— І ще одне. Якщо хтось зателефонує й питатиме про стан здоров’я Пітерса, дозвольте одному з моїх охоронців відповісти на дзвінок. Якщо хтось особисто до нього навідається, можете впускати, але тільки по одному в разі, якщо відвідувачів буде кілька. Якщо прийдуть так звані Пітерсові родичі, знову ж таки, нехай мої люди самі з ними зустрінуться і як слід про все розпитають.

Рікорі потиснув мою руку і відчинив двері палати. Там на нього чекало ще двоє охоронців, у супроводі яких він пішов геть. Дивлячись йому вслід, я бачив, як він швидко перехрестився.

Зачинивши двері, я зайшов назад до палати і глянув на Пітерса.

Якби я був віруючим, то також би перехрестився. Вираз його обличчя змінився. З лиця його зник вираз жаху і тривоги. Він усе ще ніби дивився крізь мене і в себе, але то був погляд, сповнений якогось злого очікування — настільки злого, що я мимоволі озирнувся, чи бува не підкрадається до мене ззаду якась почвара.

Але позаду мене нікого не було. В темному кутку біля вікна сидів один із охоронців Рікорі й уважно стежив за парапетом церковної крівлі навпроти. Інший тихо сидів біля дверей.

Брайл та медсестра Волтерс стояли з іншого боку ліжка. Вони не могли відвести погляду від Пітерса, чиє лице заціпеніло від жаху. А тоді я побачив, як Брайл повернув голову, намагаючись щось вгледіти, як оце я щойно.

Раптом очі Пітерса набули свідомого виразу. Здавалося, він бачив нас і все навколо. В його очах зблиснула якась диявольська радість. Не божевільна, а саме диявольська. То був погляд диявола, який довго скнів у засланні далеко від рідного пекла і неочікувано повернувся назад.

Чи, може, то був погляд диявола, якого зі свистом вигнали з пекла, щоб він нав’язував свою думку деінде?

Я чітко усвідомлюю, наскільки ненауковими й фантастичними є ці порівняння. Але я не в змозі по-іншому описати цю дивну зміну.

Тоді раптом цей вираз щез, немов клацнув затвор фотоапарата, а на зміну йому прийшов знайомий вираз жаху й тривоги. Я полегшено перевів подих, бо здавалося, ніби зло, яке щойно панувало тут, нарешті відступило. Медсестра тремтіла, Брайл напружено запитав:

— Може, ще дозу морфію?

— Не треба, — сказав я. — Хочу, щоб ви стежили за його станом без медикаментозного втручання. А я тим часом навідаюсь до лабораторії. Пильно стежте за ним до мого приходу.

Я спустився вниз до лабораторії. Госкінс звів на мене свій погляд.

— Поки що все в нормі. Я б сказав, відмінне здоров’я. Але я ще не закінчив. Я кивнув у відповідь, хоча й підозрював, що інші аналізи також нічого не покажуть. Та почергова зміна гніву, страшного очікування і моторошної радості в очах і на обличчі Пітерса мене лякала набагато більше, ніж я хотів у цьому зізнаватися. Вся ця ситуація мене неабияк гнітила. У мене було неприємне відчуття, ніби я стою за дверима, які вкрай важливо відчинити, але до яких не те що немає ключа, а навіть годі знайти замкову шпарину. Я знав, що робота за мікроскопом часом дозволяє мені ширше поглянути на ту чи іншу проблему. Тож я помістив під мікроскоп кілька мазків Пітерсової крові, зовсім не сподіваючись знайти там щось цікаве, а лиш для того, щоб трохи розвіятися й позбутися прикрих думок.

Вивчаючи четвертий мазок, я раптом усвідомив, що натрапив на щось надзвичайне. Коли я швиденько перевернув скельце з мазком, у поле мого зору потрапило біле тільце. Звичайнісіньке біле тільце, але з іскрою всередині, яке світилося, мов маленька лампочка!

Спершу я подумав, що то, можливо, якийсь світловий ефект, але жодні маніпуляції з освітленням ніяк не вплинули на цю іскорку. Я протер очі й глянув знову. А тоді погукав Госкінса.

— Скажіть, ви нічого дивного не помічаєте?

Глянувши у мікроскоп, він здригнувся, а тоді, так само

як я, почав експериментувати з освітленням.

— Що ви бачите, Госкінсе?

Усе ще вдивляючись в лінзу мікроскопа, він мовив:

— Лейкоцит із кулькою світла всередині. Його не пригнічує яскраве освітлення, але й приглушене світло теж не додає йому яскравості. Загалом, тільце як тільце, якби не ця жаринка всередині.

— Але ж це неможливо, — сказав я.

— Звісно, — погодився він, вставши з-за мікроскопа. — Але вона там є!

Я помістив мазок під мікроманіпулятор, сподіваючись відділити тільце від кульки світла. Як тільки я торкнувся його кінчиком маніпуляційної голки, воно немов вибухнуло, а світло розійшлося по поверхні скла, як спалах від блискавиці.

Від світла не залишилося й сліду.

Ми переглянули інші мазки. Ще двічі ми натрапляли на кульку світла, але тільце щоразу вибухало, залишаючи по собі дивне мерехтіння, а потім — і взагалі нічого.

У лабораторії задзвонив телефон. Госкінс підняв слухавку.

— Вас терміново хоче бачити Брайл.

— Не зупиняйтеся, Госкінсе, — сказав я і поспішив до Пітерса. Зайшовши всередину, я побачив білу як стіна медсестру Волтерс, що із заплющеними очима стояла спиною до ліжка, і Брайла, який схилився над пацієнтом, прикладаючи стетоскоп до його грудей. Я поглянув на Пітерса і став як укопаний. Моє серце закалатало в нападі незрозумілої паніки. На його обличчі застиг вираз злісного очікування, тільки ще страшнішого. А потім його змінила диявольська радість, але ще моторошніша. Та це тривало всього лиш кілька секунд. Його лице знову набуло звичного виразу очікування та страхітливої радості. А тоді знову все стрімко помінялося. Ці емоції то спалахували, то гасли на Пітерсовому обличчі, як ті крихітні світила в його кров’яних тільцях. Брайл мовив крізь зуби:

— Його серце зупинилося три хвилини тому! Він мав бути мертвим, але ось, послухайте.

Тіло Пітерса випросталося й напружилось. З його вуст долинав якийсь звук — його душив сміх — низький, але надзвичайно проникливий і жорстокий сміх диявола. Охоронець, що сидів біля вікна, зірвався на ноги, аж з гуркотом перекинулося крісло. Пітерс перестав сміятися, а його тіло знову обм’якло.

Хтось відчинив двері, і я почув голос Рікорі:

— Як він, докторе Ловелл? Я не міг заснути... — він побачив Пітерсове обличчя.

— Матір Божа! — прошепотів він, впавши на коліна.

Я бачив його лиш упівока, бо не міг відвести погляду від обличчя Пітерса. То було лице демона, що шкірив зуби і зловтішався, демона без краплі людяності, що втік із пекла якогось божевільного митця Середньовіччя. Блакитні очі тепер злісно й пильно дивилися на Рікорі.

А тоді руки мертвого ворухнулися, зігнувшись у ліктях, вони почали поволі підводитись, розчепіривши пальці, мов ті пазурі, раптом тіло під простирадлом заворушилося...

Нарешті я отямився від цього жахіття, вперше за стільки часу я розумів, що тут коїться: трупне задубіння після смерті, яке, на моє здивування, відбувалося надто стрімко.

Я підійшов до тіла і закрив повіки, сховавши від світу його злі очі, а тоді накрив простирадлом його страхітливе лице.

Я глянув на Рікорі. Він усе ще стояв навколішки і молився. Біля нього на колінах також молилася медсестра Волтерс, обіймаючи його однією рукою за плечі.

Годинник пробив п’яту ранку.

Розділ 2 Запит

Я запропонував Рікорі поїхати з ним додому, і, на моє здивування, він охоче згодився. Нещасного всього тіпало. Ми мовчки їхали в супроводі його охоронців. А я все ніяк не міг стерти з пам’яті Пітерсове лице.

Я дав Рікорі міцне снодійне, залишивши того під вартою охоронців, а сам поїхав на його авто у клініку на розтин.

Коли я прибув, тіло Пітерса вже забрали до моргу. За словами Брайла, тіло задубіло менш ніж за годину, а це дуже мало. Я підготував усе необхідне для розтину і разом із Брайлем поїхав додому кілька годин передрімати. Важко передати словами те особливо неприємне враження, яке на мене справила вся ця пригода. Можу лиш сказати, що я не менш радів товариству Брайла, ніж він — моєму.

Прокинувшись, я все ще почувався пригнічено, хоча вже трохи краще. Близько другої ми почали розтин. Трохи повагавшись, я зняв простирадло із Пітерсового тіла і був вражений. На його лиці не залишилося й сліду від того демонічного вишкіру. Спокійне, без жодної зморшки обличчя не могло належати людині, яка нещодавно билася в агонії фізичного та душевного болю. Я підняв його руку, таку ж в’ялу, як і все його тіло: задубіння минуло.

Думаю, саме тоді я вперше повністю переконався в тому, що маю справу з цілковито новою, або принаймні невідомою, формою смерті, що настала внаслідок мікробного чи якогось іншого ураження. Як правило, задубіння настає через шістнадцять, а то й двадцять чотири години, залежно від стану пацієнта перед смертю, його температури та безлічі інших чинників. Зазвичай, задубіння тримається від двох до трьох днів, при стрімкому настанні воно минає швидко, а при повільному — займає більше часу. Тіло діабетика дубіє швидше, ніж в інших. Ще стрімкіше задубіння настає внаслідок раптової травми голови, наприклад, через вогнепальне поранення. В нашому випадку задубіння настало одразу після смерті й минуло в надзвичайно короткий проміжок часу — менш ніж п’ять годин, бо за словами помічника, який оглядав тіло близько десятої ранку, процес задубіння ще не настав. А насправді ж, він уже давно минув.

Про результати розтину можна розказати двома словами. Не було жодних очевидних причин Пітерсової смерті. Та все ж він був мертвий!

А після того, як Госкінс підтвердив результати розтину, ці два взаємовиключні поняття залишались однаково правильними. Причин смерті Пітерса не було. Але він таки помер. Якщо загадкові світляні кульки й мали якийсь стосунок до його смерті, то вони не залишили жодного сліду. Його органи, як і все інше, були в чудовому стані, він справді був надзвичайно здоровим чолов’ягою. Після того, як я пішов, Госкінсу більше не щастило на світлоносні тільця.

Тієї ж ночі я написав короткого листа, в якому змалював симптоми недуги Пітерса, не вдаючись при тому до опису змін на його обличчі, а лиш обережно згадавши про «незвичні гримаси» та «вираз глибокого страху». Разом із Брайлем ми розіслали листа всім лікарям Нью-Йорка, і я сам подбав про те, щоб лист також дійшов до всіх клінік та госпіталів. У листі я цікавився у своїх колег, чи вони коли-небудь лікували пацієнтів зі схожими симптомами, і якщо так, то просив, щоб вони надіслали детальний опис, імена, адреси, рід занять та будь-які інші цікаві дані про них. Я ж, своєю чергою, обіцяв тримати все у найсуворішій таємниці. Я тішив себе тим, що моя репутація була такою, що ніхто не запідозрить у моєму запиті простої цікавості чи прихованих намірів.

У відповідь я отримав сім листів, автор одного з яких навіть завітав до мене особисто. Кожен лист, за винятком одного, з різним ступенем властивого медикам консерватизму давав відповіді на мої запитання. Прочитавши їх усі, я переконався, що протягом півроку сім абсолютно несхожих між собою людей померли так само, як Пітерс.

Хронологія смертей виглядала таким чином:

25 травня: Рут Бейлі, стара діва, п’ятдесят років, відносно багата, соціально активна, чудова репутація, доброчинниця, допомагала дітям. 20 червня: Патрік Макілрейн, муляр, одружений, двоє дітей. 1 серпня: Аніта Ґрін; одинадцять років, батьки — освічені, представники середнього класу. 15 серпня: Стів Стендіш, акробат, тридцять років, одружений, троє дітей. 30 серпня: Джон Дж. Маршал, банкір, шістдесят років, допомагав дітям. 10 вересня: Фінеас Дімот, тридцять п’ять років, гімнаст на трапеції, одружений, маленька дитина. 12 жовтня: Гортензія Дарнлі, близько тридцяти років, безробітна.

Усі, крім двох, мешкали в різних куточках міста.

У всіх випадках задубіння наставало раптово й стрімко проходило, а від першого нападу до настання смерті минало близько п’яти годин. П’ятеро колег згадали про дивний вираз обличчя, який мене найбільше турбував; і хай би як стримано вони про це все писали, я вгадував у їхніх словах збентеження і розгубленість.

«Очі пацієнтки не заплющувалися, — писав лікар про стару діву Бейлі. — Вона пильно дивилася, але не бачила нічого навколо себе, не в змозі зосередити свого погляду на предметах, що її оточували. Мене особливо стривожив вираз невимовного жаху, який з’явився на її обличчі перед самою смертю. Та після смерті він лише посилився. Задубіння минуло протягом п’яти годин».

Лікар, який обстежував муляра Макілрейна, не мав що сказати про цей феномен, але детально описав вираз обличчя його пацієнта вже після настання смерті.

«Він не мав нічого спільного з м’язовим скороченням так званої маски Гіппократа чи застиглим поглядом і скривленими устами — усміхом смерті. На його обличчі не було й натяку на пережиті страждання — навіть зовсім навпаки. В його очах застиг дивний вираз люті».

Доповідь лікаря, що стежив за станом акробата Стендіша, була доволі поверхова, хоч і містила згадку про те, що «після того, як пацієнт помер, з його гортані долинали якісь дивні звуки». Мені було цікаво, чи то був той самий демонічний сміх, що я чув з Пітерсових уст. Навіть якщо так, я б не зміг нічого більше вивідати у свого небагатослівного колеги.

Я особисто був знайомий із лікарем, що опікувався банкіром, — самовпевненим, зарозумілим, ідеальним лікарем для багатіїв.

«Причина смерті доволі очевидна — тромбоз, — писав він. — Поза сумнівом, у пацієнта обірвався тромб у мозку. Я особисто не надаю жодного значення гримасам чи швидкому задубінню тіла». — І ще зверхньо додав: «Знаєте, любий Ловелле, в судовій медицині побутує думка, що за станом задубіння тіла можна визначити геть усе».

Я хотів було відповісти, що дуже зручно прикривати свою некомпетентність таким діагнозом, але цим я навряд чи вразив би його самолюбство.

У доповіді про Дімота не було нічого про гримаси та звуки, лише сухі факти.

А от лікар маленької Аніти виявився набагато відвертішим.

«Чудова дитина, — писав він. — Здавалося, вона зовсім не страждала від болю. Та коли в неї стався напад, мене шокував вираз глибокого жаху в її застиглому погляді. Її ніби душив страшний сон, хоч вона до самої смерті була при свідомості. Майже смертельна доза морфію жодним чином не вплинула на цей її стан та не змінила ритму серцебиття чи дихання. Пізніше з її лиця зійшла гримаса жаху, поступившись емоціям, про які я б радше розповів вам особисто, якщо ви, звісно, не проти. Але після смерті мене ще більше стривожив вираз її обличчя. Та знову ж таки, при зустрічі».

Внизу він нашвидкуруч написав постскриптум. Видно було, що він вагався, та зрештою бажання виговоритися перемогло, тож, поставивши останню крапку, він хутенько, щоб не передумати, надіслав листа:

«Як я писав, дитина до самої смерті була при свідомості. Але мене не покидає думка, що вона була притомна і після смерті! Про це я й хотів би поговорити».

Я задоволено кивнув. Я не згадав про це спостереження у своєму запиті. Якщо те саме відбувалося з іншими пацієнтами, в чому я тепер не сумнівався, всі медики, окрім того, що лікував Стендіша, були такими ж боязкими мовчунами, як і я. Я відразу ж зателефонував лікарю маленької Аніти. Він був украй стривожений. З його слів, історія Аніти неймовірним чином перегукувалася із Пітерсовою. Він безперестанку повторював:

— Її янгольське личко змінила гримаса диявола!

Я пообіцяв тримати його в курсі справ, а незабаром після нашої розмови до мене завітав молодий лікар, що спостерігав за Гортензією Дарнлі. Доктор У. — так я його називатиму — не додав нічого нового до моїх спостережень, але його слова наштовхнули мене на практичний підхід до цієї проблеми.

Він сказав, що його кабінет розташований у житловому будинку, що належав Гортензії Дарнлі. Якось він допізна засидівся у себе в кабінеті, коли близько десятої його викликала темношкіра дівчина — покоївка міс Дарнлі. Коли він прийшов до Гортензії додому, та лежала у себе на ліжку. Її обличчя скривилося від жаху, а тіло було надзвичайно ослабленим та в’ялим. З опису доктора У., в неї було біляве волосся та блакитні, «як у ляльки», очі.

У кімнаті ще був чоловік. Спочатку він не хотів назватися, мовляв, він усього лиш її друг. Доктор У. подумав, що жінка стала жертвою насилля, але на її тілі не було жодних синців чи будь-яких інших ознак тілесних ушкоджень. За словами «друга», за вечерею «міс Дарнлі раптом сповзла на підлогу, ніби в неї кістки стали ватяними, відтоді не вимовивши ні слова». Покоївка підтвердила його слова. На столі ще були залишки вечері, а чоловік та покоївка запевняли, що Гортензія того вечора була як ніколи в чудовому гуморі. Ніхто ні з ким не сварився. Пізніше «друг» неохоче зізнався, що напад стався ще три години тому, і що весь цей час вони самотужки намагалися привести її до тями, викликавши його лише після того, як на обличчі в неї почали проявлятися дивні емоції — ті самі, що я спостерігав у Пітерса.

Коли напад почав набувати все гострішого характеру, покоївка в істериці вибігла з кімнати. У чоловіка нерви виявилися міцнішими, і він залишався. Але його, як і доктора У., неабияк вразило те, що сталося після смерті жінки. Коли доктор сказав йому, що про цю справу необхідно повідомити слідчому, чоловік нарешті здався, відрекомендувавшись Джеймсом Мартіном. Він наполягав на тому, щоб зробили розтин тіла жінки, відверто все пояснивши. Міс Дарнлі була його коханкою, а в нього й так було достатньо проблем, щоб його ще звинуватили в її смерті.

Жінці зробили розтин. Утім, після ретельного огляду в її організмі не виявили жодних слідів хвороби чи отрути. Окрім незначних проблем із клапаном серця, Гортензія Дарнлі була цілком здоровою жінкою. Тому причиною смерті стала начебто вада серця. Хоча доктор У. був більш ніж переконаний, що хворе серце тут ні до чого.

Було очевидно, що Гортензія Дарнлі померла з тих самих причин, що й інші пацієнти. Але цікавим було те, що її дім розташований усього лише за кілька кроків від помешкання Пітерса, адресу якого дав мені Рікорі. Ба більше, якщо доктор У. не помиляється, Мартін також належав до їхнього світу. Між цими двома справами був безперечний зв’язок, якого я не спостерігав у інших. Я вирішив зателефонувати Рікорі та викласти перед ним усі карти, сподіваючись на його допомогу.

Моє дослідження тривало близько двох тижнів. За цей час я ближче познайомився з Рікорі. З одного боку, він страшенно цікавив мене як людина, сформована умовами сьогодення, а з іншого — імпонував, попри його кепську репутацію. Він був дуже начитаний, з непристойно високим рівнем інтелекту, проникливий, але марновірний — у давнину він став би чудовим кондотьєром[1], з гострим розумом і шпагою напоготові. Мені стало цікаво, ким були його батьки. Після смерті Пітерса він кілька разів навідувався до мене, і тоді мені стало зрозуміло, що у нас взаємна симпатія. Під час тих візитів його супроводжував мовчазний охоронець, той самий, що чатував біля вікна клініки. Його звали МакКенн. Рікорі найбільше довіряв цьому чоловікові, який, очевидно, був беззастережно відданий своєму сивочолому шефу. МакКенн також був непересічною особою і ставився до мене шанобливо. Він зі своїм південним акцентом розповідав, як колись давно «няньчив корів неподалік Арізони, а тоді став надто популярним на кордоні».

— Я за вас, док, — якось сказав він мені. — Ви точно підходите моєму шефу і вмієте його розрадити. Коли я сюди приходжу, то можу не тримати постійно руки в кишенях. Якщо хтось замірятиметься на ваше стадо, ви тільки свисніть, і я візьму вихідний.

А тоді ніби ненароком додав, що «запросто прострелить четвертак із відстані ста футів».

Я не знав, був то жарт чи він справді говорив серйозно. В будь-якому разі, Рікорі нікуди не виходив без його супроводу; тоді я зрозумів, як сильно він цінував Пітерса, довіривши його МакКенну.

Того дня я зателефонував Рікорі, запросивши його повечеряти разом зі мною та Брайлем у мене вдома. Він прибув о сьомій і наказав своєму водієві заїхати за ним о десятій. Ми сіли за стіл, а МакКенн, як завше, став на варті, своїм виглядом озброєного бандита, як з кіно, налякавши двох моїх медсестер (у мене є маленька приватна клініка, що прилягає до мого дому).

Повечерявши, я відпустив дворецького і відразу перейшов до суті справи. Я розповів Рікорі про свій запит, зауваживши, що так дізнався про сімох інших людей, яких спіткала та ж біда, що й Пітерса.

— Облиште думку про те, що смерть Пітерса якимось чином пов’язана з вами. Маленькі світляні кульки, які ми знайшли у нього в крові, теж не є причиною його смерті.

Після цих слів Рікорі побілів як полотно й перехрестився.

— La Strega[2]! — він крикнув зі злості. — Відьма! Бісова відьма!

— Не верзіть дурниць, Рікорі! — сказав я. — Забудьте свої кляті забобони і краще допоможіть мені.

— Нічого ви не розумієте! Є речі, докторе Ловелл... — почав він різко, а тоді опанував себе. — Що ви хочете від мене?

— Спершу, — сказав я, — потрібно проаналізувати всі вісім смертей. Брайле, у вас є якісь ідеї?

— Так, — відповів Брайл. — Думаю, всіх вісьмох було вбито!

Розділ З Смерть та медсестра Волтерс

Брайл висловив думку, що залягла на споді моєї свідомості. Але мене неабияк обурило те, що в нього не було жодних підстав для такого припущенім.

— Та ви просто Шерлок Холмс, — кинув я саркастично.

Він почервонів, але вперто повторив:

— Їх убили.

— La strega! — прошепотів Рікорі.

Я кинув на нього сердитий погляд.

— Брайле, не тягніть кота за хвоста. У вас є докази?

— Ви не бачили Пітерса близько двох годин, я ж увесь цей час був поруч із ним. Спостерігаючи за його станом, мені здалося, ніби вся проблема у нього в голові — не в тілі, нервах чи мозку, які відмовлялися функціонувати, а його силі волі. Навіть не так. Уявіть, що його воля, замість того щоб підтримувати життєздатність його тіла, зосередилась на тому, щоб убити його!

— Але тоді це не вбивство, а самогубство. Що ж, і таке буває. Я бачив, як люди помирають, втративши бажання жити...

— Ні, я не це маю на увазі, — перебив він. — В інших це відбувається пасивно. А тут усе навпаки.

— Боже милостивий, Блайле! — Його слова мене надзвичайно вразили. — Ви ж не хочете сказати, що всі вісім жертв добровільно пішли з життя, навіть одинадцятирічна дитина!

— Я цього не казав, — відповів він. — Мені здалося, що Пітерс зробив це не свідомо, а з чужої волі, яка цілком поглинула його власну, обвившись навколо та засівши глибоко всередині. З чиєїсь волі, якій він не міг чи не хотів опиратися, принаймні перед смертю.

— La maledetta strega[3]! — знов пробурмотів Рікорі.

Стримавши своє роздратування, я замислився. Зрештою, я

глибоко поважав Брайла. Він був надто розумною, хорошою людиною і добрим фахівцем, щоб нехтувати його думкою.

— Можливо, ви здогадуєтесь, як їх убили, якщо то, звісно, були вбивства? — запитав я ввічливо.

— Анітрохи, — відповів Брайл.

— Що ж, розгляньмо теорію вбивства. Рікорі, у вас на цій ниві багатший досвід, ніж у нас із Брайлем, тож слухайте уважно і дайте врешті-решт спокій тій відьмі, — сказав я доволі жорстко. — Є три основні складові злочину: спосіб, можливість і мотив. Розгляньмо їх по черзі. Спосіб. Отруїти людину можна трьома різними способами: через ніс (в тому числі газом), рот і шкіру. Є ще два чи три методи. Наприклад, батька Гамлета отруїли, заливши йому блекоти у вухо, але щодо цього в мене завжди були сумніви. Думаю, що в ході пошуку істини можна відкинути всі методи отруєння, окрім як через рот, ніс та шкіру, через яку отрута всмоктується або ж проникає в кров. Скажіть, у Пітерса були які-небудь ознаки отруєння на шкірі, у мембранах дихальних шляхів, горлі, внутрішніх органах, шлунку, крові, нервах, мозку чи деінде?

— Ви ж самі знаєте, що ні, — відповів він.

— Отож. Таким чином, крім загадкових світляних кульок, у нас більше нічого немає. А це означає, що в нас недостатньо доказів, щоб вибудувати повноцінну теорію вбивства. Що ж, перейдемо до наступного пункту — можливість.

Серед жертв були багатійка, гангстер, поважна стара діва, муляр, одинадцятирічна школярка, банкір, акробат та гімнаст на трапеції. Різношерстнішої компанії годі й шукати. Як ми бачимо, між ними, окрім, можливо, циркачів, а також Пітерса і міс Дарнлі, не було жодного зв’язку. То скажіть мені, як одній і тій самій людині вдалося наблизитися до гангстера Пітерса настільки, щоб убити його, і піти на такий же близький контакт із Рут Бейлі, старою дівою-благодійницею? Як людина, що встановила такий зв’язок із банкіром Маршалом, змогла так само зблизитися з акробатом Стендішем? Сподіваюся, ви розумієте, що це не так просто? Так чи інакше, а смерть цих людей, якщо їх убили, не була звичайною випадковістю. Між ними має прослідковуватися якийсь зв’язок. Ви згідні зі мною?

— Частково, — поступився він.

— Якби всі вони жили по сусідству, ми б могли припустити, що ймовірний убивця має до них однаковий доступ. Але ж це не так.

— Перепрошую, докторе Ловелл, — перебив мене Рікорі, — а що, як їх об’єднував спільний інтерес?

— Які спільні інтереси можуть бути в таких різних людей?

— Один спільний інтерес, судячи з доповідей ваших колег та слів МакКенна.

— Що ви маєте на увазі, Рікорі?

— Немовлята, — відповів він. — Чи принаймні діти.

Брайл кивнув:

— Я про це теж подумав.

— Погляньте, — вів далі Рікорі. — Міс Бейлі описують як благодійницю, що любила дітей. Її доброчинність виражалася в тому, що вона їм допомагала. Банкір Маршал піклувався про добробут дітей. Муляр, акробат та гімнаст на трапеції мали дітей. Аніта сама була дитиною. Пітерс та міс Дарнлі, як би сказав МакКенн, просто божеволіли від любові до дітей.

— Проте, — заперечив я, — якщо йдеться про низку вбивств, то це все справа рук одної людини. Але ж не може бути, щоб усі вісім жертв були зацікавлені в одному немовляті, дитині чи групі дітей.

— Теж правда, — сказав Брайл. — Проте їх усіх могло цікавити щось таке, що, на їхню думку, принесло б користь чи сподобалось їхнім любим діткам. І цю особливу річ можна було придбати лише в одному місці. Якби ми переконалися в тому, що таке місце насправді існує, ми провели б там розслідування.

— Із цим, звісно, варто розібратися, — сказав я. — Та все ж мені здається, що ідея зі спільним інтересом — палиця з двома кінцями. Помешкання жертв також могли бути в полі зацікавлення однієї людини. Наприклад, вбивця міг бути майстром з ремонту радіоприймачів чи сантехніком, колектором чи електриком. Варіантів безліч.

Брайл знизав плечима. Рікорі нічого не відповів, він упав у глибоку задуму і, схоже, не чув мене.

— Рікорі, послухайте, будь ласка, — сказав я. — Поки що ми тупцюємо на місці. Спосіб убивства, якщо то було воно, нам невідомий. Можливість убивства — знайдіть мені того, чий бізнес, рід занять і тому подібне спонукали б усіх вісьмох завітати до цієї людини чи самим пустити її до себе на поріг; і нехай, можливо, та людина мала справу з немовлятами чи старшими дітьми. Тепер мотив. Помста, вигода, кохання, ненависть, ревнощі, самозахист? Теж якось не клеїться, адже, знову ж таки, всі жертви належали до різних соціальних прошарків.

— А якщо вбивця просто тамує свою жагу до вбивства, до смерті — чим не мотив? — якось дивно запитав Брайл.

Рікорі аж підвівся з крісла, кинувши на Брайла зацікавлений погляд, а тоді знову сів, хоч я й помітив, як він весь напружився.

— Я саме хотів обговорити з вами версію із серійним убивцею, — сказав я дещо роздратовано.

— Це не зовсім те, що я маю на увазі. Пам’ятаєте рядки Лонгфелло?

Мені ніколи не подобалась думка, що, як дехто вважає, нібито закладена у цих віршованих рядках: мовляв, достатньо відправити судно до невідомого порту, і воно повернеться назад, навантажене слоновою кісткою, павичами, мавпами та коштовним камінням. Є люди, які не можуть просто так стояти біля вікна, що виходить на гамірливу вулицю, чи на даху високої будівлі, щоб не пожбурити щось додолу. Вони отримують неабияку насолоду лиш від однієї думки про те, в кого вони поцілять цього разу. Відчуття влади. Відчуття того, що ти — Бог, який насилає чуму на голови однаково грішних і праведних. Стрілець Лонгфелло, либонь, належав до таких людей. Глибоко в душі він хотів випустити справжню стрілу, щоб потім губитися в здогадах, вцілила вона комусь в око чи, можливо, в серце, а може, просвистіла повз, влучивши у бродячого собаку. Але це ще не все. Дайте цій людині можливість навмання накликати на когось смерть, мотив якої, на її думку, ніхто не в змозі розгадати. Він зачаївся у пітьмі, в безпеці, цей бог смерті. Без тіні злоби, йому, можливо, байдуже в кого стріляти, адже він це робить заради забави, точнісінько як лучник Лонгфелло.

— І він, на вашу думку, не маніяк-убивця? — спитав я холодно.

— Не обов’язково. Просто для нього не існує жодних заборон і табу на вбивство. Він може навіть не усвідомлювати, що чинить неправильно. Кожен з’являється на цей світ, щоб померти, але ніхто не знає, як і коли це станеться. Тож цей вбивця вважає, що чинить так само правильно, як сама смерть. Той, хто вірить, що світом править премудрий та всемогутній Бог, не вважає Його убивцею-маніяком. А проте, Він накликає війни, чуму, страждання, хвороби, потопи і землетруси, не роблячи при цьому різниці між безбожниками та вірянами. Якщо ви вважаєте, що все в руках так званої долі, ви б назвали її вбивцею?

— Ваш уявний лучник, — сказав я, — випускає особливо неприємні стріли, Брайле. Думаю, ця розмова набула надто метафізичного характеру, як для такого простого науковця, як я. Рікорі, я не можу звернутися з цим до поліції. Вони, звісно, уважно мене вислухають, та щойно я піду геть, попадають від реготу. Якби я виклав медичній спільноті усе, що роїться в моїй голові, вони б стали гірко оплакувати мій розум, який на зорі свого розквіту так стрімко занепав. Я б також не довірив проводити розслідування приватним детективам.

— То що ви пропонуєте? — запитав він.

— У вас є свої особливі джерела, — я відповів. — Я хочу, щоб ви ретельно дослідили всі пересування Пітерса та Гортензії Дарнлі за останні два місяці. Я також хочу, щоб ви дізналися якомога більше про решту потерпілих.

Я завагався.

— Я хочу, щоб ви знайшли те місце, куди бідолашних привела любов до дітей. Хоч я й розумію, що ви з Брайлем не маєте ані найменших доказів, які б підтвердили ваші здогадки, я все ж неохоче, але визнаю, що скоріш за все ви маєте рацію.

— Ви робите успіхи, докторе Ловелл, — серйозно мовив Рікорі. — Підозрюю, ще трохи, і ви неохоче визнаєте існування моєї відьми.

— Останнім часом я так пустився берега зі своїм легковір’ям, — сказав я, — що й цього не стану заперечувати.

Рікорі засміявся, а тоді взявся вичитувати важливі деталі з листів. Годинник пробив десяту вечора. Прийшов МакКенн і повідомив, що авто вже чекає, тож ми провели Рікорі до дверей. Коли охоронець вийшов і вже чекав на сходах, у мене раптом виникла одна думка.

— Звідки ви почнете, Рікорі?

— З Пітерсової сестри.

— Вона знає, що він мертвий?

— Ні, — знехотя відповів він. — Вона думає, він десь зайнятий у справах. Він часто й надовго отак зникав з причин, про які не міг їй прямо сказати, і вона це чудово розуміє. У такому разі я тримаю її в курсі справ. А про смерть Пітерса я не сказав їй лиш тому, що вона його дуже любить і буде у відчаї, коли про все дізнається, тим паче, вона ось-ось має народити.

— Цікаво, вона знає про смерть міс Дарнлі?

— І гадки не маю. Можливо. Хоча МакКенну, очевидно, про це нічого не відомо.

— Що ж, — сказав я, — не знаю, як вам тепер вдасться при ховати від неї смерть Пітерса. Але це вже ваша справа.

— Саме так, — сказав він та слідом за МакКенном попрямував до авто.

Щойно ми з Брайлем зайшли до моєї бібліотеки, як пролунав телефонний дзвінок. Брайл відповів. Я чув, як він лайнувся, тремтячою рукою стискаючи слухавку, а потім відповів: «Скоро будемо».

Повільно поклавши слухавку, він повернувся до мене. Ним усім тіпало.

— У медсестри Волтерс стався напад!

Мене ця новина відверто шокувала. Як я вже писав, Волтерс була не тільки бездоганною медсестрою, а ще й доброю та привабливою дівчиною. У неї була суто кельтська зовнішність — чорне волосся із синім полиском, блакитні очі, обрамлені неймовірно довгими віями, та біла, як молоко, шкіра. Так, вона була надзвичайно приваблива. Після кількох хвилин мовчанки я спромігся сказати:

— Що ж, Брайле, ось вам ваша заплутана логіка. І ваша теорія вбивства. Від Дарнлі до Пітерса і Волтерс. Тепер я вже не сумніваюся, що ми маємо справу з якимось інфекційним захворюванням.

— Справді? — сказав він похмуро. — Я не готовий це визнати. Мені відомо, що Волтерс більшу частину зароблених коштів віддає на лікування своєї маленької хворої небоги, яка живе разом з нею. Дитині вісім років. Тож у цій справі, за теорією Рікорі, ми також можемо простежити спільний інтерес.

— Хай там як, — відповів я не менш понуро, — але я простежу за тим, щоб у клініці вжили всіх необхідних заходів проти цієї інфекційної хвороби.

Щойно ми надягнули капелюхи та пальта, як під’їхало моє авто. Клініка була розташована всього за два квартали від мого дому, та я не хотів гаяти ні секунди. Я наказав, щоб медсестру Волтерс поклали в окрему інфекційну палату, призначену для підозрілих захворювань. Оглядаючи її, я помітив ту ж в’ялість тіла, що й у Пітерса. Та, на відміну від нього, в її очах і на обличчі не було й тіні жаху. Натомість одна лиш відраза й неймовірна ненависть. Жодних ознак паніки. Здавалося, вона також бачила щось перед та поза собою. Під час огляду я чітко розгледів у її погляді спалах усвідомлення, а затим — благання. Я глянув на Брайла, і він кивнув; він також це помітив.

Я оглянув кожен дюйм її тіла. На ньому не було жодних слідів, окрім рожевуватої плямки на правому передплесні[4]. Придивившись уважніше, я подумав, що то, мабуть, слід від натирання чи легкого опіку. Якщо так, то ранка вже повністю загоїлася.

Перебіг її недуги повністю збігався з Пітерсовою та іншими. Медсестра сказала, що у Волтерс стався напад якраз тоді, коли вона збиралася додому. Нашу розмову перебив вигук Брайла. Я повернувся до ліжка й побачив, як рука Волтерс повільно підіймається і тремтить так, наче робить це із неабияким зусиллям. Її напівзігнутий палець вказував на щось. Простеживши, куди саме показував палець, я побачив ту саму плямку. А тоді побачив, як її погляд так само, з величезним зусиллям, зосередився на ній.

Напруження було надто сильним, її рука безсило впала, а очі знову нагадували озерця ненависті та огиди. Та вона, очевидно, намагалася нам щось сказати. Щось, пов’язане з цією ранкою.

Я запитав у медсестри, чи Волтерс коли-небудь говорила комусь про ранку на її стопі. Вона сказала, що нічого такого від неї не чула, та й інші медсестри про це не говорили. Проте медсестра Роббінс ділила помешкання разом із Гаррієт та Деніз. Я запитав у неї, хто така Деніз, і вона сказала, що то небога Волтерс. Як виявилося, тієї ночі в Роббінс закінчилася зміна, тож я попросив її зв’язатися зі мною, щойно вона повернеться додому.

Госкінс саме брав кров для аналізу. Я попросив його зосередитися на мікроскопічному дослідженні мазків і в разі, якщо він натрапить на світлоносні тільця, негайно мене про це сповістити. Бартано, чудовий фахівець із тропічних захворювань, та невролог Сомерс, якому я неабияк довіряв, у цей час якраз перебували у клініці. Я запросив їх на огляд, нічого не сказавши про попередні випадки. Коли вони оглядали Волтерс, зателефонував Госкінс і сказав, що йому вдалося успішно відділити одне зі світлоносних тілець. Я попросив колег спуститися до Госкінса і прокоментувати мені те, що він їм зараз покаже. Через якийсь час вони повернулися, дещо роздратовані та спантеличені. Вони сказали, що Госкінс говорив про якийсь «лейкоцит із фосфоресцентним ядром усередині». Глянувши в мікроскоп, вони нічого такого не побачили. Сомерс серйозно порадив мені відправити Госкінса на діагностику зору. Бартано уїдливо зазначив, що здивувався б не менше, якби побачив в артерії мініатюрну русалку. Після цих слів я ще раз переконався в тому, що моє мовчання — золото.

Жодних очікуваних змін на обличчі Волтерс не відбувалося. Все той самий вираз огиди і ненависті, які Бартано та Сомерс прокоментували як «незвичний». Вони дійшли висновку, що в медсестри ураження мозку. На їхню думку, не було жодних ознак інфекції чи отруєння. Проте, перш ніж піти, вони сказали, що ця хвороба їх неабияк зацікавила, і попросили тримати їх в курсі справ та повідомляти про будь-які зрушення в її перебігу.

Через три години вираз її лиця змінився, але не так, як я очікував. Очі та обличчя Волтерс не виражали нічого, крім ненависті. На якусь мить мені здалося, що я побачив, як на ньому промайнув вираз диявольського очікування. Якщо й так, то цей спалах швидко минув. А тоді ми побачили, як в її очах знову зажевріла іскра свідомості. Серце її також забилося з новою силою. Я подумав, що стан її стабілізувався.

А потім її повіки почали підійматися, повільно, наче з великим зусиллям, але рішуче. Шість разів вони підіймалися й опускалися. Пауза. Тоді ще сім разів. Знову пауза. Тоді вони опустилися і очі враз розплющилися. І так було двічі.

— Вона намагається нам щось сказати, — прошепотів Брайл. — Але що?

Тоді її довгі вії знову опустилися й піднялися шість разів... пауза... сім разів... пауза...

— Ми її втрачаємо, — прошепотів Брайл.

Я припав на коліна зі стетоскопом у вухах... повільніше... серце б’ється повільніше... і ще повільніше... а тоді настала тиша.

— Вона померла! — сказав я, підвівшись з колін. Ми схилилися над нею в очікуванні цього останнього страшного спазму, конвульсії чи що то було.

Але нічого не відбувалося. На її обличчі залишився той самий вираз ненависті. Ніякого диявольського вищиру. Жодних звуків не долинало з її мертвих уст. Усе ще тримаючи її білосніжну руку в своїй, я відчув, як тіло починає заклякати.

Невідома смерть вбила медсестру Волтерс, у цьому не було жодних сумнівів. Але щось мені підказувало, що вона її не здолала.

Її тіло — так. Але не її волю!

Розділ 4 Пригода в авто Рікорі

Геть пригнічений, я повернувся з Брайлем додому. Важко описати, яке враження справили на мене всі ці події від початку й до кінця, хоч це ще був далеко не кінець. Здавалося, ніби я весь час, нервово здригаючись, перебував у тіні чужого світу, наче під невсипущим оком чогось невідомого, не з нашого життя, де моя підсвідомість тягнулася до порогу свідомого, розбиваючи між ними двері, щоб стати на варті... кожну хвилину пильнувати. Дивні слова як для прибічника традиційної медицини, еге ж? Що ж, нехай.

Бідолаху Брайла всього тіпало, та так, що я задумався, чи не поєднувало його з мертвою дівчиною щось більше, ніж суто професійний інтерес.

Близько четвертої ми прийшли до мене додому. Я наполіг на тому, щоб Брайл залишився на ніч. Перед сном я зателефонував у клініку, але від медсестри Роббінс не було жодної звістки. Я погано спав. Щойно годинник пробив дев’яту ранку, до мене зателефонувала медсестра Роббінс. Вона була в істериці. Я попросив її прийти, а коли вона з’явилася, ми з Брайлем взялися її розпитувати.

«Близько трьох тижнів тому, — почала вона, — Гаррієт принесла Деніз гарненьку лялечку. Дитина була в захваті від неї. Я запитала Гаррієт, де вона взяла ляльку, і вона сказала, що придбала її в чудернацькій крамничці неподалік від центру.

— Джоб, — сказала вона (мене звуть Джобіна), — у цій крамниці сидить дуже дивна жінка. Я її боюся, Джоб.

Я не звернула особливої уваги на її слова. Тим паче, Гаррієт ніколи не була надто товариською. Та мені здалося, що вона пошкодувала про сказане.

А тепер, озираючись назад, мені здається, що Гаррієт після цього поводилася якось дивно. То вона весела й життєрадісна, то наче якась замислена. Близько десяти днів тому вона прийшла додому з пов’язкою на стопі. Правій стопі, питаєте? Так. Вона сказала, що чаювала з тою самою жінкою, котра дала їй ляльку для Деніз. Чайник перевернувся, і гарячий чай вилився їй на ногу. Жінка одразу ж змастила опік якоюсь маззю, і біль як рукою зняло.

— Але, думаю, краще намастити ногу чимось своїм, — сказала Гаррієт. А тоді зняла панчоху і почала розмотувати пов’язку. Я саме пішла на кухню, коли вона покликала мене, щоб я глянула на її ногу.

— Дивно, — сказала вона. — Опік був доволі сильний, Джоб. А тепер практично загоївся. Хоча та жінка нанесла мені мазь не більш ніж годину тому.

Я поглянула на її ногу. На її передплесні виднілася велика червона пляма. Але то не був опік, тож я сказала їй, що чай, мабуть, був не такий уже й гарячий.

— Але, Джоб, мені справді обпекло ногу, — заперечила вона. — Так, що аж виступив пухир.

Деякий час вона просто сиділа й дивилася на пов’язку та свою ногу. Мазь мала синюватий відтінок і якось дивно виблискувала. Я ще зроду такого не бачила. Ні, вона не мала неприємного запаху. Гаррієт нахилилася, взяла пов’язку й сказала:

— Джоб, спали її.

Тож я пожбурила пов’язку у камін. Пам’ятаю, як вона дивно спалахнула, але не загорілася. Вона просто спалахнула, а тоді зникла. Від побаченого Гаррієт зблідла. А тоді знову поглянула на свою стопу.

— Джоб, — сказала вона. — Я ніколи не бачила, щоб рани так швидко гоїлися. Вона, мабуть, відьма.

— Що ти таке кажеш, Гаррієт? — здивувалася я.

— Ах, забудь, — відповіла вона. — Якби ж мені стало духу роздерти ту пляму на нозі й змастити її протиотрутою від зміїних укусів!

А тоді засміялася, і мені здалося, що вона просто жартує. Натомість вона намастила ногу йодом і перев’язала її асептичною пов’язкою. Наступного ранку вона розбудила мене зі словами:

— Поглянь. Учора повний чайник кип’ятку перелився мені на ногу. А тепер на ній немає й сліду, а мав би залишитись. Джоб, Богом клянуся, краще б там був опік!»

— От і вся історія, докторе Ловелл. Більше ми про це не говорили. Та й, здавалося, вона про все забула. Так. Я запитала в неї, де розташована крамниця і хто та жінка, але вона мені не сказала. Не знаю чому.

— Після того випадку я більше ніколи не бачила її веселою та життєрадісною. Щасливою, безтурботною... Не розумію, чому вона померла... Не розумію!

Брайл запитав у неї:

— Число 67 вам ні про що не говорить, Роббінс? Можливо, це номер будинку, куди навідувалася Гаррієт?

Вона задумалася, а тоді похитала головою. Я розказав їй про те, як Волтерс розмірено то розплющувала, то заплющувала очі.

— Очевидно, вона хотіла нам щось сказати, щось, пов’язане з цим числом. Добре подумайте.

Раптом вона випросталася і почала рахувати на пальцях. Вона ствердно закивала.

— Можливо, таким чином вона намагалася вимовити якесь слово? Наприклад, цифра 6 позначає літеру «Д», а 7 — «Е». Перші дві літери імені Деніз.

— Що ж, це доволі логічно. Вона, мабуть, хотіла, щоб ми подбали про дитину, — я звернувся до Брайла.

Він заперечливо хитнув головою.

— Вона знала, що я так чи інакше про неї подбаю, — сказав він. — Ні, розгадка полягає в іншому.

Незабаром після того як Роббінс пішла, зателефонував Рікорі. Я розповів йому про смерть Волтерс. Його це дуже вразило.

І ось знову настав час цієї сумної процедури — розтину. Ті самі результати, що й у Пітерса. Ми так і не дізналися, що стало причиною смерті дівчини.

Наступного дня, близько четвертої, знову зателефонував Рікорі.

— Ви будете вдома між шостою та дев’ятою, докторе Ловелл? — він намагався говорити стримано, тамуючи збудження.

— Звісно, якщо це важливо, — відповів я, глянувши в книгу записів. — Вам вдалося щось вивідати, Рікорі?

Він завагався.

— Не знаю. Але думаю, що так.

— Маєте на увазі, — я навіть не намагався приховати свого хвилювання, — маєте на увазі те місце, про яке ми говорили?

— Можливо. Про це я дізнаюся пізніше. А наразі вирушаю туди, щоб пересвідчитися.

— Скажіть, Рікорі, що ви сподіваєтеся там знайти?

— Ляльок! — відповів він.

І, ніби уникаючи подальших запитань, кинув слухавку, не давши мені вимовити й слова.

Ляльки!

Я задумався. Волтерс купила ляльку в тому самому таємничому місці, де вона отримала травму, яка її так турбувала, чи радше те, як вона містично загоїлася. Вислухавши Роббінс, я не сумнівався, що між травмою та нападом був певний зв’язок, про який вона намагалася нам сказати. Тож ми правильно зрозуміли її перше відчайдушне зусилля, про яке я вже писав. Звісно, вона могла помилятися, й опік чи то мазь жодним чином не стосувалися її стану. Втім, Волтерс виявляла неабияку турботу до дитини. Діти були спільним інтересом усіх тих, кого спіткало те ж лихо, що й її. А ляльки, поза сумнівом, є спільним інтересом дітей. Що ж вивідав Рікорі?

Я хотів поговорити з Брайлем, але так і не додзвонився до нього. Тоді я зателефонував Роббінс і попросив її негайно принести мені ляльку, що вона й зробила.

Лялька була надзвичайно красива. Вирізьблена з дерева і покрита левкасом[5], вона, однак, була зовсім як жива. Маленька лялечка з ельфійським личком. Її сукенка була оздоблена вишуканою вишивкою — етнічна сукня якогось невідомого мені народу. То був мало не музейний експонат, який медсестра Волтерс навряд чи могла собі дозволити придбати. На ній не було жодних позначок виробника чи продавця, які б вказували на її походження. Ретельно роздивившись ляльку, я поклав її до шухляди і став з нетерпінням чекати на Рікорі з його новиною.

О сьомій вечора я почув довгий та настирливий дзвінок у двері. Визирнувши з кабінету, я почув у холі голос МакКенна і попросив його піднятися нагору. Я одразу ж зрозумів, що щось сталося. Його мовчазне засмагле лице було землисто-жовтого кольору, а погляд — приголомшений. Ледь ворушачи губами, він мовив:

— Ходімте до авта. Здається, шеф мертвий.

— Мертвий! — вигукнув я, кулею кинувшись вниз до авта. Шофер, що стояв біля автівки, відчинив дверцята, і я побачив Рікорі, що зіщулився в кутку заднього сидіння. Мені не вдалося намацати його пульсу, а коли я підняв йому повіки, на мене втупилася пара скляних очей. Але тіло його не охолонуло.

— Занесіть його всередину, — наказав я.

МакКенн разом з водієм занесли його до будинку, поклавши на стіл у мене в кабінеті. Я приклав стетоскоп до його грудей. Жодної ознаки серцебиття. Дихання я також не простежив. Я швидко оглянув усе інше. Судячи з усього, Рікорі був мертвий. Та я все одно не міг заспокоїтись. Я зробив усе, що роблять в таких сумнівних випадках, але безрезультатно.

МакКенн і шофер стояли неподалік від мене. Вони все зрозуміли з виразу мого обличчя. Я бачив, як вони збентежено перезирнулися між собою; очевидно, кожного з них охопив страх, більше навіть шофера, ніж МакКенна. Останній запитав рівним, монотонним голосом:

— Це отруєння?

— Так, може бу.., — я затнувся на півслові.

Отрута! І та загадкова справа, про яку він говорив по телефону! І можливість отруєння в інших випадках! Але його смерть, попри деякі мої сумніви, не була схожа на інші.

— МакКенне, — звернувся я до охоронця, — коли і де ви вперше помітили, що щось негаразд?

Він таким же монотонним голосом відповів:

— Десь за шість кварталів від вас. Шеф сидів біля мене і тут як скрикне «Ісусе!», ніби злякався чого. Він притиснув руки до грудей. А тоді застогнав і закляк. Я спитав у нього: «Що таке, шеф, вам щось болить?» Він не відповідав, а тоді якось так звалився на мене, і я побачив, що очі в нього широко розплющені. Я крикнув Полю, щоб зупинив машину, і ми вдвох його обдивилися, після чого чимдуж примчали до вас.

Я відкрив дверцята бару і налив їм міцного бренді. Це якраз те, що їм було потрібно. Я накрив Рікорі простирадлом.

— Сідайте, — сказав я, — а ви, МакКенне, розкажіть, як усе було, із самого початку і до того місця, куди ви з Рікорі поїхали. Мені важлива кожна деталь.

Він почав:

«Близько другої шеф поїхав до Моллі, та що сестра Пітерса, посидів у неї з годину, а тоді повернувся назад додому, наказавши Полю під’їхати до нього о пів на п’яту. Але через те, що він багато сидів на телефоні, ми виїхали лишень о п’ятій. Він сказав Полю заїхати в одне місце, що на маленькій вуличці біля Беттері-парку. Але попросив його не заїжджати на саму вулицю, а припаркуватися неподалік від парку. А тоді сказав мені:

— Я піду туди сам. Не хочу, щоб вони знали, що я не один. У мене є на те свої причини. Ти поки прогуляйся, можеш час від часу заглядати, що там і як, але не заходь, поки я не покличу.

— Але, шефе, думаєте, це розумно? — спитав я у нього. На те він відповів:

— Я знаю, що роблю, і ти роби, як я кажу.

Тут я вже не міг йому перечити.

Ото ми, значить, їдемо до того місця, і Поль робить все так, як йому було велено. Шеф підіймається вуличкою і зупиняється біля невеликого магазинчика з купою ляльок у вітрині. Я проходжу мимо і придивляюся до того місця. Усередині темнувато, але я бачу там купу ляльок і худу дівку на касі, таку бліду, як риб’ячий живіт. Постоявши з хвилину чи дві біля вітрини, шеф заходить всередину, а я потроху йду далі, і ще раз глянув на ту дівку, бо вона найбіліша зі всіх жінок, яких я коли-небудь бачив. Шеф щось їй каже, поки вона показує йому ляльки. Ще раз пройшовшись мимо, я бачу в магазині якусь жінку. Вона така велика, що я навіть на якийсь момент завис біля вітрини, бо ще ніколи не бачив таких товстих, як вона. У неї коричневе лице, схоже на конячу морду, ріденькі вусики й кілька родимок, і виглядає вона не менш дивно, ніж рибоподібна дівка. Велика й товста. А тоді я побачив її очі — Господі, що це за очі! Великі, чорні і блискучі, вони мені видалися ще неприємнішими, ніж сама баба.

Ще раз пройшовшись мимо, я бачу, як шеф і здоровенна пані стоять у кутку. В нього в руці пачка грошей, і я бачу, як дівка на касі якось налякано на них дивиться. Пройшовшись ще раз, я не бачу ні шефа, ні баби.

Тому я дивлюся крізь вітрину, бо мені не подобається, що шеф зник з моїх очей. Наступне, що я бачу, це як шеф виходить з магазина через чорний хід. Страшенно розлючений, він щось несе в руках, а жінка йде за ним, і з очей у неї сиплять іскри. Шеф щось бурмоче, але я не можу розібрати, що саме. Товста баба тоже щось бурмоче у відповідь і робить якісь кумедні випади. Кумедні випади? Ні, швидше смішно розмахує руками. Але шеф прямує до машини, і я бачу, як він ховає ту штуку, яку тільки що держав у руках, під пальто, і застібає його.

Це лялька. Я бачу, як звисають її ніжки, перш ніж зникнути під пальтом. Вона величенька, бо стирчить з-під пальта...

МакКенн замовк і почав механічно розминати цигарку, а тоді глянув на накрите простирадлом тіло й пожбурив її геть. Він продовжив:

— Я ще ніколи не бачив шефа таким сердитим. Він щось бурмотів італійською, щось типу „страйґа“, і я розумів, що йому не до розмов, тож просто мовчки йшов поруч із ним. Раптом він заговорив до мене, але так, ніби до себе, ну ви розумієте, про що я:

— Біблія велить вбивати відьом.

І продовжив бурмотіти щось собі під ніс, одною рукою міцно тримаючи ляльку під пальтом.

Ми сіли в авто, і він наказав Полю мчати прямо до вас, і начхати на правила дорожнього руху. Все правильно, Полю? Так. Коли ми сіли в авто, він пепестав бурмотіти, а просто тихо сидів поруч, поки раптом не вигукнув „Ісусе!“, але про це я вже казав. От і все, так же, Полю?»

Шофер нічого не відповів. Він дивився на МакКенна з якимось благанням в очах. І я чітко бачив, як МакКенн заперечно хитнув головою у відповідь. Тоді шофер, вагаючись, сказав із сильним італійським акцентом:

— Я не бачити магазина, але все, що МакКенн казати — правда.

Я підвівся й підійшов до тіла Рікорі. Вже хотів було скинути з нього простирадло, коли дещо привернуло мою увагу. Червона пляма розміром з монету — крапля крові. Затиснувши пальцем те місце, я акуратно підняв край простирадла. Пляма червоніла прямо над серцем Рікорі. Я взяв найсильнішу лупу і найтонший зонд. З допомогою лінзи я розгледів на грудях Рікорі маленький прокол, як від медичної голки, і обережно ввів зонд. Він легко ковзнув усередину, все глибше й глибше, поки не наткнувся на стінку серця. Далі я не продовжував.

Щось гостре й надзвичайно тонке пронизало груди Рікорі прямісінько в серце!

Я глянув на нього з деяким сумнівом, бо не вірив, що та дрібна цятка і є причиною смерті. Хіба що його вкололи чимось отруйним або той укол супроводжувався сильним шоком. Але такий шок може спровокувати психологічний стан, що за всіма ознаками майже нічим не відрізняється від смерті. Я чув про такі випадки.

Усе ж, попри результати огляду, я не був впевнений, що Рікорі помер. Але про це я не сказав МакКеннові. Живий Рікорі чи мертвий, але МакКенн повинен був мені дещо пояснити. Я повернувся до пари, яка уважно за мною спостерігала.

— Кажете, вас було троє в авто?

Я знову побачив, як вони перезирнулися між собою.

— Була ще лялька, — відповів МакКенн дещо виклично.

Я нетерпляче відкинув таку відповідь.

— Повторюю: вас усього троє було в авто?

— Так, троє людей.

— Тоді, — сказав я суворо, — вам доведеться багато що пояснити. Рікорі закололи на смерть. Я змушений викликати поліцію.

МакКенн підвівся і підійшов до тіла. Він узяв до рук лупу й подивився крізь неї на крихітну цятку. Тоді глянув на шофера і сказав:— Я ж казав тобі, Полю, що це зробила лялька!

Розділ 5 Пригода в авто Рікорі (продовження)

Я скептично мовив:

— МакКенне, і ви хочете, щоб я в це повірив?

Він нічого не відповів, розминаючи іншу цигарку, яку цього разу не викинув. Шофер підійшов, похитуючись, до тіла Рікорі, а тоді впав на коліна і почав ревно молитися. До МакКенна, хоч як це дивно, повернулося його звичне самовладання. Здавалося, він відкинув усі сумніви щодо смерті Рікорі й знову став холоднокровним та впевненим у собі. Він запалив цигарку, а тоді майже весело сказав:

— Хочу вас переконати.

Я підійшов до телефонного апарата. МакКенн вискочив поперед мене, загородивши його спиною.

— Підождіть, док. Якщо ви думаєте, що я, криса така, встромив ножа у серце чоловіка, який найняв мене, щоб я його охороняв, хіба така поведінка не здається вам безглуздою? Що нам із Полем заважає вас убити й забратися з місця злочину?

Чесно кажучи, про це я не подумав. Тепер я розумів, у яку халепу вскочив. Я глянув на шофера. Він підвівся з колін і стояв, уважно дивлячись на МакКенна.

— Бачу, ви зрозуміли, про що я, — МакКенн сумно усміхнувся. Він підійшов до італійця. — Витягай стволи, Полю.

Без зайвих слів шофер сягнув рукою до кишені та передав йому пару пістолетів. МакКенн поклав їх у мене на столі. Тоді з-під лівої пахви витягнув ще один пістолет і поклав поруч із іншими, а тоді витягнув ще один із кишені.

— Сядьте, док, — мовив він, вказавши на моє крісло біля стола. — Це вся моя артилерія. Поки що держіть зброю в себе. Якщо ми кинемося тікать — стріляйте. Але я молю вас, не викликайте поліції, поки не вислухаєте нас до кінця.

Я сів, підсунувши до себе пістолети, щоб перевірити їх. Вони були заряджені.

— Док, — сказав МакКенн, — я хочу, щоб ви подумали над трьома важливими речами. По-перше, якби я вбив шефа, думаєте, я б зараз так робив? По-друге, я сидів справа од нього. На ньому було грубе пальто. Як я міг дотягтися до нього та всадити щось настільки тонке, що пройшло крізь пальто, ляльку, одяг і шкіру, та ще й без ніякого спротиву з його сторони? Він же, чорт забирай, був досить сильний. Поль би все бачив...

— Яка різниця, — перебив я його, — якщо Поль ваш співучасник?

— Ваша правда, — він неохоче погодився. — Поль, так само як і я, по вуха у багнюці. Хіба не так, Полю? — він різко глянув на шофера, і той кивнув. — Що ж, цей пункт нехай ще побуде під знаком питання. Йдемо далі. Припустимо, я вбив шефа, і Поль був також до цього причетний, наща нам везти його до вас, щоб дізнатися причину смерті? А коли б ви розібралися, що й до чого, думаєте, ми б отак просто вам усе розказали? Господи, док, та я ж не настільки сумашедший!

У нього пересмикнулося лице.

— Нащо мені було його вбивати? Він знав, що я за ним — у вогонь і в воду. І Поль теж.

Його слова звучали доволі переконливо. Глибоко в душі я усвідомлював, що МакКенн каже правду або, принаймні, як він бачить її зі свого боку. Він не вбивав Рікорі. Але в те, що це справа рук ляльки, теж складно було повірити. З іншого боку, їх було в авто троє. МакКенн немов читав мої думки.

— Може, то якась механічна лялька, — сказав він. — Заведена, щоб вколоти.

— МакКенне, спустіться вниз і принесіть її сюди, — попросив я нетерпляче.

Він міг мати слушність.

— Її там нема, — сказав він, знову сумно усміхнувшись. — Вона втекла!

— Що за нісенітниці... — почав було я.

Але тут втрутився шофер:

— Це правда. Оце щось тікати, коли я одкрив двері машини. Я думати, то кіт чи, може, собака і казати: «Якого біса?» А тоді бачити, як воно кудись швидко бігти. Воно нахилитися, заховатись у тінь, а тоді мелькнути, як блискавка, і зникнути. Я спитай у МакКенна: «Що за чортівня?» МакКенн зазирнути в машина і сказати: «Це лялька. То вона вбила боса!» А я йому: «Лялька! Яка ще лялька?» І він мені розказав. Я не знати раніше ні про яку ляльку. Я бачити, як шеф щось нести під пальтом, але не знати, що то було. Але я бачити, що ота бісова штука зовсім не кіт і не собака. Воно вискочити з машини і пробігти поміж моїх ніг.

Я іронічно сказав:

— То ви хочете сказати, МакКенне, що ляльку зумисне завели так, щоб після удару вона одразу втекла?

Він почервонів і тихо сказав у відповідь:

— Я ж не говорю, що то була механічна лялька. Але це звучить найменш ідіотські, чи не не?

— МакКенне, чого ви від мене хочете? — запитав я різко.

— Док, коли я жив в Арізоні, помер один ранчер. Раптовою смертю, в якій підозрювали одного нещасного. Маршал сказав йому: «Мужик, я вважаю тебе невинним, але серед присяжних я один такий. Що скажеш?» Він відповів: «Маршале, дайте мені два тижні, і якщо за цей час я не знайду того, хто це зробив, я буду на шибениці». На що маршал сказав: «Що ж, справедливо. Поки що вердикт такий: чоловік помер від удару». Так і було. Він помер від удару кулі. Отож, не пройшло й два тижні, як цей мужик приводить вбивцю, прив’язаного до його сідла.

— Я розумію, про що ви, МакКенне. Але ми не в Арізоні.

— Я знаю. Але чи не могли б ви засвідчити, що причиною смерті стало серце? Тимчасово? Дайте мені тиждень. І якщо за цей час я не справлюся, робіть зі мною все, що хочте. Я не втікатиму. Такі мої умови, док. Якщо ви зв’яжетеся з лягавими, то можете хоч зараз нас застрелити. Якщо ми скажемо їм про ляльку, вони покрутять пальцем біля виска, а потім підсмажать нас у Сінг-Сінг[6]. Не скажемо — все одно нам кінець. Якщо якимось чудом лягаві від нас відчепляться, знайдуться люди з оточення шефа, які швидко це виправлять. Кажу вам, док, на ваших руках буде кров двох невинних чоловіків. Але біда в тому, що ви так ніколи й не дізнаєтеся, хто вбив шефа, тому що вони не візьмуться копати глибше, ніж ми. Вони й не зобов’язані.

Хмарка сумніву заступила мою віру в невинність цих двох. Пропозиція, хай би як наївно вона звучала, була доволі хитромудра. Якщо я пристану на неї, в охоронця з водієм буде цілий тиждень, щоб втекти, якщо це входить у їхні плани. Якщо МакКенн не повернеться, а я викладу всю правду поліції, мене вважатимуть не просто співучасником, а й причетним до вбивства. Якщо я почну вдавати, нібито в мене лише зараз виникли підозри, мене в кращому випадку звинуватять у невігластві. Якщо їх упіймають і вони викладуть все як є, знову ж таки, мене звинуватять у співучасті. Мені спало на думку, що МакКенн дуже мудро вчинив, коли віддав пістолети. В цьому разі я не зможу сказати, що я погодився під тиском погроз. Це міг бути всього лише хитро продуманий жест, щоб завоювати мою довіру та послабити опір. Та й звідки мені знати, чи в них часом ще десь не заховані пістолети, якими вони одразу ж скористаються, щойно я відмовлюся від їхньої пропозиції?

Усіма силами намагаючись виплутатися з цієї пастки, я підійшов до Рікорі. Про всяк випадок я прихопив із собою пістолети, поклавши їх до кишень. Я схилився над Рікорі. Його тіло було холодне, але не таке, як у мерця. Я ще раз ретельно його оглянув. Та цього разу я виявив ледь помітну пульсацію в кутику його вуст — Рікорі живий!

Я все ще схилявся над ним, гарячково розмірковуючи. Так, Рікорі живий. Але, в такому разі, тепер я ще в більшій небезпеці. Бо якщо МакКенн намагався його вбити і ця парочка перебуває в таємній змові, то довідавшись, що їхній план зазнав краху, хіба вони не захочуть довести до кінця те, що почали? Тепер, коли Рікорі живий і не мовчатиме, смерть загрожувала їм куди більше, ніж якесь правосуддя. Тож їхня доля була у їхніх руках, і лише від них залежало, розпорядиться Рікорі вбити їх чи ні. А покінчивши із ним, їм доведеться порішити й мене.

Усе ще схиляючись над тілом, я засунув руку в кишеню і, міцно затиснувши пістолет, обернувся, цілячись у парочку.

— Руки вгору! — наказав я цим двом.

МакКенн неабияк здивувався, а шофер закляк на місці. Втім, вони зробили так, як я їм велів.

Я сказав їм:

— Тепер ваша хитромудра пропозиція немає жодного сенсу, МакКенне. Рікорі не помер. Коли він зможе говорити, то скаже, що з ним трапилося насправді.

Я не сподівався, що мої слова справлять на них таке враження. Якщо МакКенн прикидався, то він ще той актор. Він ураз завмер, а лице набуло виразу щасливого полегшення. По його засмаглих щоках покотилися сльози. Шофер упав на коліна, схлипуючи та склавши руки в молитві. Мої підозри вмить розвіялися. Я не вірив, що все це було лише грою. Мені навіть стало соромно за себе.

— Можете опустити руки, МакКенне, — сказав я і поклав пістолет назад у кишеню.

Хриплим голосом він запитав:

— Він житиме?

На що я відповів:

— Гадаю, у нього є всі шанси. А якщо він не заражений, то я в цьому впевнений.

— Дякувати Богу! — прошепотів МакКенн, знову й знову повторюючи «дякувати Богу!»

А тоді зайшов Брайл, здивовано дивлячись на нас.

— Рікорі завдали удару гострим предметом. Я вам пізніше все поясню, — сказав я йому. — Невеличка колота рана біля серця, можливо, зачепили саме серце. Зараз він у стані шоку. Але потроху оклигує. Віднесіть його в інше крило будинку та потурбуйтеся про нього до мого приходу.

Я коротко розказав йому про те, що вже зробив, і попросив, аби Рікорі негайно почали лікувати. Коли його забрали, я звернувся до охоронців.

— МакКенне, поки що я не буду вам нічого пояснювати. Принаймні не зараз. Але ось ваші пістолети. Я даю вам шанс.

Він узяв зброю, зацікавлено на мене позираючи.

— Не скажу, що мені не цікаво взнати, що змусило вас змінити свою думку, док, — сказав він, — але я повністю одобрюю любі ваші дії, лиш би ви поставили шефа на ноги.

— Безумовно, є ті, кому потрібно повідомити про його стан, — сказав я у відповідь. — Це я полишаю на вас. Отож, історія така: він їхав до мене, коли раптом у нього стався серцевий напад. Ви привезли його до мене. І тепер я його лікую. Якщо він помре, МакКенне, це вже буде інша історія.

— Я повідомлю кому треба, — відказав він. — Проте з деким вам доведеться все ж таки зустрітися. А я тим часом навідаюся до лялькової крамнички, щоб вибити всю правду з тої відьми.

Його очі, як і міцно стулені уста, нагадували щілини.

— Ні, — твердо заперечив я. — Не зараз. Поки що тільки стежте. Якщо та жінка вийде із крамниці — прослідкуйте за нею. Також не спускайте очей з дівчини. Якщо одна з них, а то й обидві спробують втекти, не спиняйте їх. Але йдіть за ними назирці. Не потрібно їх допитувати та тривожити, поки Рікорі сам не скаже, що трапилося.

— Добре, — неохоче погодився він.

— У вашу байку з ляльками, — сказав я в’їдливо, — поліція не так охоче повірить, як я. Тому зробіть так, щоб вони у жодному разі не довідалися про цей інцидент. Поки Рікорі живий, їх не потрібно залучати до справи.

Я відвів його вбік.

— Ви впевнені, що водій нічого не розбовкає?

— За Поля можете не переживати, — запевнив він мене.

— Що ж, для блага вас обох, краще, щоб він тримав язика за зубами, — застеріг я його.

Вони поїхали, а я піднявся в кімнату Рікорі. Його серце билося швидше, втім, дихання було ще слабке, хоч і вселяло надію на поліпшення. Температура трохи піднялася, хоч і досі була критично занижена. Якщо не відбулося зараження і зброя, якою завдали Рікорі удару, не була отруйною, він повинен вижити, як я й пообіцяв МакКенну.

Тієї ж ночі до мене завітало двоє джентльменів. Я розказав їм про стан Рікорі. Вони, з мого дозволу, його провідали та, перш ніж піти, попросили, щоб я, хай там що, не боявся назвати ціну та не зволікав із залученням найдорожчих фахівців. Вони також попросили не впускати до Рікорі нікого, крім них та МакКенна, і вважали за доцільне прислати кількох своїх охоронців, щоб ті стояли на варті біля дверей кімнати Рікорі та в коридорі. Я був тільки за.

Згодом двоє мовчазних чоловіків уже стояли на чатах біля дверей кімнати Рікорі, так само як свого часу вони охороняли Пітерса.

Тієї ночі мені снилися ляльки, що кружляли навколо, переслідували та погрожували мені. Сон був не з найприємніших.

Розділ б Дивна пригода офіцера Шевліна

Зранку стан Рікорі помітно поліпшився. Він ще не вийшов з глибокої коми, втім, його температура майже нормалізувалася, а дихання та серцебиття були цілком задовільні. Ми з Брайлем домовилися, що один із нас постійно буде поруч із медсестрами. Після сніданку охоронців замінили двоє інших. Прийшов один із моїх вчорашніх мовчазних відвідувачів, глянув на Рікорі та, дуже задоволений, вислухав мої втішні прогнози.

Уже пізно ввечері мені спало на думку, що, очевидно, Рікорі робив якісь записи про свої пошуки, щоправда, я не і палав бажанням порпатися в його кишенях. Але тоді, здавалося, була чудова нагода перевірити мої здогади. Тож я запропонував своєму відвідувачу впевнитися, чи Рікорі бува не мав при собі якихось документів, додавши при цьому, що нас обох цікавить одна справа, яку він їхав обговорити зі мною, коли в нього стався напад, і що, можливо, він має при собі записи, які б мені стали в пригоді. Мій відвідувач погодився, я попросив принести пальто та костюм Рікорі, і ми вдвох взялися їх витрушувати. Там було кілька папірців, але нічого, що б стосувалося нашого дослідження.

Проте в нагрудній кишені його пальта ми знайшли одну цікаву річ — шматок тонкого мотузка завдовжки у вісім дюймів, з дев’ятьма вузликами, зав’язаними на неоднаковій відстані один від одного. Втім, знаєте, то були незвичайні вузлики, принаймні, таких я ще не бачив. Я роздивлявся мотузку з дивним, але виразним відчуттям тривоги. Глянувши на свого відвідувача, я впіймав його спантеличений погляд. А тоді згадав, що Рікорі — чоловік забобонний, і припустив, що вузликовий мотузок — це свого роду талісман чи амулет. Я поклав його назад до кишені.

Залишившись наодинці, я ще раз витягнув мотузок і вже краще його роздивився. Він був із людського туго сплетеного волосся — світло-попелясте пасмо, поза сумнівом, належало жінці. Тепер я помітив, що кожен вузлик був зав’язаний інакше. За складною технікою. Я невиразно здогадувався, що різниця між вузликами та їхнє нерівномірне розташування формували певне слово або й ціле речення. І, поки я їх вивчав, мені знову здалося, наче я стою перед дверима, які мені конче потрібно відчинити, — те саме я відчував, коли на моїх очах помирав Пітерс. Піддавшись якомусь неусвідомленому імпульсу, я не поклав мотузок назад до кишені, а вкинув його до шухляди, де лежала лялька, яку принесла медсестра Роббінс.

Щойно пробило третю, як до мене зателефонував МакКенн. Я був як ніколи радий його чути. Серед білого дня пригода в авто Рікорі виглядала якось неправдоподібно, тож мої сумніви повернулися.

Я знов почав уявляти, в якому невигідному світлі опинюся, якщо він зникне. Коли я сердечно привітався з МакКенном, він, схоже, відчув мої сумніви, тому що розсміявся.

— Думали, я з’їду з траси, еге ж, док? Вам так легко мене не здихатися. Зачекайте, у мене для вас щось є.

Я з нетерпінням чекав на його появу. Та він приїхав не один, а з червонощоким здорованем, який тримав у руках великий паперовий мішок для одягу. Я впізнав у ньому полісмена, якого час від часу бачив на вулиці, але жодного разу — в цивільному одязі. Я запросив їх сісти. Полісмен сів на краєчок стільця, обережно поклавши мішок собі на коліна. Я запитально глянув на МакКенна.

— Шевлін, — він вказав рукою на поліцейського, — каже, що знає вас, док. Та я би все одно його сюди привів.

— Якби я не знав дохтора Ловелла, я б тут не сидів, МакКенне, друже мій, — похмуро сказав Шевлін. — Але я тут, тому що, на відміну від того тупоголового лейтенанта, в якого замість мізків — варена картопля, док має клепку в голові.

— Що ж, — сказав МакКенн ущипливо, — док все одно тобі щось пропише, Тіме.

— Кажу зі мною все в порядку, — заревів Шевлін, — я то бачив своїми очима, Богом клянусь! І якщо дохтор Ловел скаже, що я був п’яний чи рішився глузду, то я пошлю його до чорта лисого, як того лейтенанта. І тебе разом з ними, МакКенн.

Я слухав цю розмову, все більше дивуючись.

— Ну хватить вже, Тіме, — заспокоїв його МакКенн, — я тобі вірю. Ти навіть не уявляєш, як я хочу тобі вірити, і чому я цього хочу.

Він зиркнув на мене, і я зрозумів, що полісмен тут не тому, що МакКенн розповів йому про Рікорі, а, очевидно, з якихось інших причин.

— Розумієте, док, коли я розказав вам про ляльку, що вискочила з машини, ви подумали, що я несповна розуму. Нехай, подумав я, але вона, мабуть, не далеко втекла. Може це й якась нова версія механічної ляльки, та рано чи пізно її механізм стане. Так я пішов пошукати когось, кому б вона могла попастися по дорозі. І ось сьогодні зранку я найшов Шевліна. І він мені все розказав. Ану, Тіме, викладай доку все як є.

Шевлін кліпнув очима, обережно зсунув мішок із колін і почав свою розповідь. Він сидів набундючено, як людина, якій вже не раз доводилося переказувати ту саму історію та ще й невдячним слухачам, тому, заговоривши, він виразно глянув на мене і войовничо підвищив голос:

— То була перша ночі. Я стояв на посту, коли чую, хтось відчайдушно кричить.

— Поможіть! — волає хтось. — Вбивають! Заберіть це від мене!

Я підбігаю і бачу на лавці чоловіка в костюмі та циліндрі, натягнутому на самі вуха. Він злісно б’є щось своїм ціпком, хоч саме він і вчинив весь цей ґвалт.

Я підійшов до нього та кілька разів легенько штурхнув своїм кийком. Він глянув і кинувся до мене. Від нього так несло, що я зразу зрозумів, в чому річ. Я поставив його на ноги і сказав:

— Ідемо, зелені чортики скоро зникнуть. І що тільки з людьми робить цей сухий закон! Скажіть, де ви живете, і я зловлю вам таксі, чи, може, краще завезти вас у лікарню? — спитав я.

Він стояв, обпершись на мене. Його всього тіпало. Він сказав:

— Думаєте, я п’яний?

А я кажу йому:

— Ну а як... — а потім глянув на нього, а він тверезий. Може, він і був випивший, але на той момент повністю протверезів. Тоді він гупнувся на лавку і, підкотивши штани, почав спускати носки. Я побачив на його ногах десятки маленьких цяточок, з яких цівками стікала кров. Він запитав:

— Хочете сказати, що це теж справа рук зелених чортиків?

Я оглянув ці маленькі ранки, з яких справді скапувала кров. Виглядало так, наче його поштрикали шпилькою.

Я мимоволі кинув погляд на МакКенна. Але він ніяк не відреагував, незворушно розминаючи цигарку.

— Я питаю в нього:

— Хто це з вами зробив?

А він каже:

— Це все лялька!

Я відчув, як по спині у мене побігли мурашки, і знову кинув погляд на охоронця. Цього разу він зиркнув на мене із застереженням. Шевлін люто на мене подивився.

— Він сказав, що це зробила лялька! — закричав Шевлін. — Лялька!

МакКенн пирхнув, і Шевлін різко повернувся до нього. Я квапливо сказав:

— Я вас зрозумів. Він сказав, що то лялька завдала йому ран. Дивовижа та й годі!

— Ви мені не вірите, чи що? — розлючено запитав Шевлін.

— Я вірю, що він вам це сказав, — відповів я. — Продовжуйте.

— Може, ви думаєте, що я теж наклюкався, раз у таке повірив? Бо той дурбелик лейтенант так і сказав.

— Ні-ні, — поспішив я його запевнити. Шевлін відкинувся на стільці і продовжив свою розповідь:

— Я запитав у того п’янички, як її звати?

— Кого? — не одразу второпав він.

— Ну ляльку, — сказав я. — Б’юся об заклад, то якась білявка, що хоче слави. Бо шатенки не користуються шпильками. Для цього в них є ніж.

— Шефе, — сказав він, — клянуся, то була лялька. Такий маленький чоловічок. І коли я кажу «лялька», я це й маю на увазі. Я вийшов подихати свіжим повітрям. Не заперечуватиму, трохи хильнув, але міру знаю. Отож, я помахував своєю тростинкою, коли раптом вона вилетіла в мене з рук і закотилась он туди, — сказав він, вказуючи на кущ. — Тож я нахилився, щоб її дістати, а там лялька. Велика лялька, що, скрутившись, припала до землі. Так, наче її хтось туди закинув. Тож я нагнувся, щоб її підняти. Не встиг я торкнутися її, як вона вистрибнула, мов на пружинках, і пронеслася прямо в мене над головою. Я здивувався, — каже, — і не на жарт перелякався. Я присів, шукаючи ляльку, коли раптом чую пекельний біль внизу ноги, ніби мене щось вжалило. Я підскочив, аж тут бачу ляльку зі шпилькою в руках, готову знов на мене напасти.

— Може, — сказав я п’яничці, — то був карлик?

— Ага, карлик, аякже! — каже. — То була лялька! І вона штрикала мене своєю шпилькою. Ростом близько двох футів, блакитноока. Вона так на мене вишкірялася, що в мене кров у жилах захолола. І поки я отак стояв, заціпенілий від жаху, вона мене знову штрикнула. Я вискочив на лавку, а вона, кружляючи навколо, підстрибнула і вколола мене. І так декілька разів. Я думав, вона мене хоче вбити, тому кричав як недорізаний, — сказав п’яничка. — А хто б не кричав? — запитав він у мене. — А тоді ви підійшли, і лялька чкурнула назад у кущі. Благаю вас, побудьте зі мною, поки я не зловлю таксі і не доберуся додому. Не посоромлюся сказати, що я від страху мало в штани не наклав!

— Тож я взяв п’яничку під руку, — продовжував Шевлін, — міркуючи про те, що з людьми робить незаконне пійло, але досі не знав, звідки в нього дірки в ногах. Ми вийшли на дорогу. П’яничка все так само трусився, а я ждав, поки приїде таксі, коли ні з того ні з сього він пронизливо заверещав.

— Ось вона! Дивіться, онде вона біжить!

Я подивився, куди вказував його палець, і точно побачив, як щось вибігло на тротуар, а тоді на дорогу. Було не дуже видно, і я подумав, що то, мабуть, кіт чи собака. А тоді побачив, як на узбіччі припаркувалася автівка. Ця незрозуміла істота, схоже, неслася прямо на неї. П’яничка кричав, а я намагався розгледіти, що то було, коли дорогою пронісся великий автомобіль. Він розчавив істоту й навіть не спинився. Не встиг я дістати свисток, як за автомобілем уже і слід захолов. Мені здалося, я побачив, як істота поворухнулася, все ще впевнений, що то був кіт або пес.

— Я покладу край твоїм стражданням, — сказав я і, взявши до рук пістолета, побіг до того нещастя.

Поки я біг, автівка, що стояла на узбіччі, теж рвонула з місця. Я підбіг до істоти, яку збило те інше авто, глянув на неї...

Він зняв із колін мішок, поклав його біля себе і розв’язав.

— Ось це лежало на дорозі.

Він витягнув з мішка ляльку чи принаймні щось схоже на неї. Автомобіль переїхав її посередині тулуба, повністю його розтрощивши. В неї не було однієї ноги, а інша теліпалася на нитці. Порвана одіж вся забруднена. То була лялька, але неймовірно схожа на понівеченого карлика. Її шия звисала донизу.

МакКенн підійшов до ляльки, піднявши їй голову. Я подивився на неї і... моє серце немов спинилося... волосся стало сторч...

Тому що лице з блакитними очима, що дивилося на мене, належало Пітерсу!

І на ньому, мов найтонша вуаль, була тінь тої демонічної радості, що з’явилася на обличчі Пітерса, коли смерть торкнулась його серця!

Розділ 7 Лялька Пітерса

Шевлін спостерігав за моєю реакцією, вочевидь задоволений тим, яке враження справила на мене лялька.

— Моторошна штука, еге ж? — сказав він. — Дохтор всьо розуміє. Я ж казав, що йому не бракує клепки! — він посадив ляльку собі на коліна і дуже скидався на червонощокого черевомовця зі зловорожою лялькою в руках. — Я б навіть не здивувався, якби почув диявольський сміх із цієї вишкіреної пащеки.

— Кажу вам, дохторе Ловелл, — продовжував Шевлін, — я трохи постояв над нею, а тоді підняв із землі.

«Ех, Тіме Шевлін, якби ти знав, що то не просто лялька», — сказав я про себе.

— Я обернувся до п’янички. Він стояв там, де я його залишив. Коли я підійшов до нього, він запитав:

— Ну що, хіба не лялька, скажете? Ха! Я ж казав, що це лялька! Ха! Це вона! — запевнював він, поглядаючи на те, що я тримав у руці. На те я відповів:

— Юначе, друже мій, щось тут не те. Вам краще піти зі мною до відділка. Розкажете лейтенантові все, що ви тільки-но розказали мені, і покажете йому свої рани. — На що п’яничка відповів:

— Добре, але тримайте цю штуку подалі від мене.

— Тож ми рушили до відділка. Там сидів лейтенант, сержант і ще кілька поліцейських. Я підійшов до лейтенанта і поклав йому на стіл ляльку.

— Що це? — спитав він, вишкірившись. — Ще одне викрадення?

— Покажи йому свої ноги, — сказав я п’яничці.

— Тільки якщо вони дуже гарні, — засміялася ця тупоголова мавпа.

Але п’яничка закотив штани і спустив носки, щоб показати їм.

— Якого біса? Хто це зробив? — сказав лейтенант, зірвавшись з місця.

— Лялька, — сказав п’яничка.

Лейтенант глянув на нього і, здивовано кліпаючи, опустився назад у крісло. І я розказав йому про крики, пригоду п’янички і про те, що бачив сам. Сержант та інші хлопці зайшлися сміхом, а лейтенант весь почервонів зі злості:

— За кого ти мене маєш, Шевлін?

На що я йому відповів:

— Я лиш кажу те, що чув від цього чоловіка і бачив на власні очі, — це все лялька.

— Я знав, що незаконним пійлом торгують направо і наліво, але щоб ця біда і тебе торкнулася...

А тоді поманив мене пальцем і сказав:

— Ану дихни.

І тоді я зрозумів, що мені торба, бо ми таки розпили з п’яничкою одну пляшку на двох. Там було зовсім трошки. Але цього було більш ніж достатньо. Лейтенант сказав мені:

— Я так і знав. Сядь.

Після чого він почав несамовито кричати на п’яничку:

— Ти, весь такий при параді та в циліндрі, маєш бути гордістю цього міста, а не споювати хороших поліцейських та сміятись з мене. Якщо тобі вдалося перше, то не думай, що пройде номер з другим, — кричав він. — Киньте його в камеру. І ляльку теж, за компанію!

Почувши це, п’яничка скрикнув, впавши ниць. Отак, без свідомості, він пролежав доволі довго.

Лейтенант сказав:

— Нещасний дурень, їй-богу, вірить у власну брехню! Як оклигає, відпустіть його додому.

А тоді звернувся до мене:

— Якби ти, Тіме, не був хорошою людиною, ти б у мене відповів за це в суді. Забирай це опудало і йди додому, — сказав він. — Я пошлю тобі заміну. Візьми собі вихідний і прочумайся як слід.

— Добре, — сказав я. — Але я бачив те, що бачив. Ну вас всіх, — сказав я полісменам, і всі знову зайшлися реготом. — І вас теж, лейтенанте. Хочете понизити мене в рангу — чорт із вами. — Вони все ще реготали, коли я взяв ляльку й пішов геть.

Він затнувся.

— Я забрав ляльку додому, — продовжив він, — і розповів про все своїй жінці, Меґґі. І що вона мені сказала?

«Ти так довго утримувався від спиртного, — каже, — лиш глянь на себе тепер! Верзеш якісь дурниці про ляльок-вбивць, ображаєш лейтенанта, ще трохи — і будеш кукати на Стейтен-Айленді. А Дженні незабаром школу закінчує! Іди спати, — каже, — проспися й викинь ту ляльку».

— Але я так розізлився, що не викинув її, а взяв із собою і пішов із дому. По дорозі я зустрів МакКенна і все йому розказав, після чого він привів мене до вас. От і все.

— Хочете, щоб я поговорив із лейтенантом? — запитав я у нього.

— А що ви йому скажете? — зауважив він цілком слушно. — Якщо скажете, що п’яничка говорив правду, і я теж нічого не вигадую і справді бачив живу ляльку, що він подумає? Що ви такий самий сумашедший, що і я. А якщо ви скажете, що я був трохи не при собі, вони тут же відправлять мене в дурку. Ні, дохторе. Я вам дуже вдячний і все таке, але мені краще мовчати й триматися достойно. Може, даже доведеться врізати їм разок чи два, якщо не відстануть. Велике спасибі, що ви мене так гарно вислухали. Мені стало легше.

Шевлін встав, важко зітхаючи.

— А що ви думаєте про все це? Маю на увазі п’яничку, його розповідь і те, що ми бачили? — запитав він якось збентежено.

— Не можу нічого певного сказати про п’яницю, — відповів я обережно. — А щодо вас, думаю, лялька просто лежала на дорозі, і так збіглося, що в той момент, коли їхало авто, через дорогу перебігав кіт або пес. Тварина втекла, але її рухи спрямували вашу увагу на ляльку, і ви подумали...

Він перебив мене помахом руки.

— Добре. Добре. З мене досить. Я просто залишу вам ляльку, щоб якось віддячити за вашу консультацію, пане дохтор.

Тримаючись з гідністю, втім, помітно почервонівши, Шевлін вийшов з кімнати з гордо піднятою головою. МакКенн аж здригався, тамуючи сміх. Взявши до рук ляльку, я поклав її на стіл. Я дивився на її злосливе обличчя, і мені, правду кажучи, було не до сміху.

З якихось незрозумілих причин я вийняв із шухляди ляльку Волтерс і поклав її поруч, потім дістав вигадливо зв’язаний мотузок, помістивши його між двома ляльками. МакКенн стояв поруч, спостерігаючи за моїми діями. Я чув, як він присвиснув.

— Де ви це взяли, док? — він вказав на мотузок.

Я розказав йому, і він знову присвиснув.

— Шеф і не здогадувався про нього, будьте певні, — сказав він. — Цікаво, хто це йому підкинув? Ясно ж, що та відьма. От тільки як?

— Про що це ви? — спитав я.

— Ну, відьомський вузол, — він знову вказав на мотузок. — Так його називають у Мексиці. Чорна магія. Непомітно підсунувши мотузок, відьма отримує повну владу над вами. — Він схилився над мотузком... — Так, це воно — дев’ять вузлів на пасмі жіночого волосся... в кишені шефа!

Він стояв, не зводячи погляду з мотузка, і зовсім не палав бажанням брати його до рук.

— Ну ж бо, МакКенне, візьміть його і роздивіться ближче, — сказав я.

— Ні, тільки не я! — він зробив крок назад. — Кажу вам, це чорна магія, док.

Мене все більше дратував цей туман забобонності, що згущувався навколо, і врешті-решт мій терпець урвався.

— Послухайте, МакКенне, — сказав я різко, — як каже Шевлін, за кого ви мене маєте? Під час зустрічей з вами я повсякчас тамую обурення вашим невіглаством і водночас вірю кожному вашому слову. Спершу, лялька в авто. Потім — Шевлін. Тепер — відьомський вузол. Що скажете?

Він примружено глянув на мене, налившись легким рум’янцем.

— Усе, що я хочу, — протягнув він повільніше, ніж зазвичай, — щоб шеф став на ноги. І піймати того, хто з ним це зробив. А що стосується Шевліна, ви ж не думаєте, що він усе це вигадав, правда?

— Не думаю, — сказав я. — Але ви, однак, були поруч з Рікорі, коли його вкололи. І надибали того Шевліна напрочуд швидко.

— Тобто? — запитав він.

— Тобто, — відповів я, — цей ваш п’яничка зник. Тобто, дуже навіть можливо, що він ваш спільник. Тобто, вся ця пригода, що так вразила поважного Шевліна, може бути всього лиш гарно поставленою сценкою, а лялька на дорозі та автомобіль, який так вчасно промчав на швидкості — ретельно спланованим ходом, щоб справити відповідне враження. Зрештою, ніхто, крім вас із шофером, не може підтвердити, що лялька не перебувала весь цей час в авто. Тобто...

Я затнувся, усвідомивши, що виливаю на нього свою жовч лиш тому, що сам заплутався у всій цій історії.

— Пождіть, — сказав він. — Тобто я — той, хто за всім цим стоїть.

Він сполотнів, а кожен м’яз його лиця напружився.

— Вам повезло, що ви мені подобаєтеся, док, — продовжив він. — Вам ще більше повезло, бо вас поважає мій шеф. Але найголовніше те, що ви єдиний, хто може йому допомогти, якщо йому ще можна якось зарадити. Ось так.

— МакКенне, пробачте. Не за те, що я сказав, а за те, що змушений був це сказати. Зрештою, я не можу не сумніватися, бо для сумнівів є підстави. І ви повинні це визнати. Краще вам про це відверто сказати, ніж щось від вас приховувати.

— Які в мене можуть бути мотиви?

— У Рікорі є могутні вороги. В нього також є могутні друзі. Ворогам Рікорі дуже зручно знищити його і вийти сухими з води, вплутавши в свою аферу чесного лікаря з бездоганною репутацією, який підтвердить, що смерть настала природним шляхом. Не хочу видатися нескромним, але цей лікар — я, МакКенне.

Він кивнув. Риси його обличчя зм’якшилися, а небезпечна напруга спала.

— Я не маю доказів, док. Ні щодо цього, ні щодо всього іншого, що ви сказали. Але дякую вам за те, що так високо оцінюєте мої розумові якості. Ясно, для того, щоб все так гарно спланувати, потрібен гострий розум. Точнісінько, як у кіно, де за планом цеглина повинна впасти на голову людині рівно о другій годині, двадцять хвилин, шістнадцять секунд. Так, це дуже розумно!

Я скривився від такого сарказму, але нічого не сказав у відповідь. МакКенн узяв до рук ляльку Пітерса і почав її розглядати. Я хотів було зателефонувати, щоб дізнатися про стан Рікорі, коли почув його вигук. Охоронець підкликав мене до себе й вручив ляльку, вказавши на комірець її жакетика. Я помацав його й натрапив на щось, що скидалося на головку великої шпильки. Я витягнув, немов із піхов, тонку металеву штукенцію завдовжки дев’ять дюймів. Вона була тонша від звичайної шпильки, дуже міцна й гостра, як голка.

Я відразу ж зрозумів, що саме нею проштрикнули серце Рікорі!

— А ось і нова хвиля підозр накочується! — протяжно мовив МакКенн. — То мабуть я її туди запхав, док!

— А чому б і ні, МакКенне?

Він засміявся. Я роздивлявся цей дивний стилет, бо то, без сумніву, був саме він. Виготовлений з якісного металу, та щодо цього я не був до кінця впевнений, бо такого міцного металу я ще в житті не бачив. Невеличка опуклість зверху діаметром півдюйма більше скидалася на руків’я кинджала, ніж на головку шпильки. Під збільшувальним склом я побачив на ній невеличкі заглиблення, ніби призначені для руки... руки ляльки. Кинджал ляльки! Він був весь у плямах.

Я нетерпляче мотнув головою і відклав цю штуку вбік, налаштований трохи згодом дослідити загадкові плями. Я знав, що то були сліди крові, але мав у цьому пересвідчитися. Навіть якщо саме так і було, я не міг повірити, що якась маленька лялька скористалася цією смертельною зброєю.

Я взяв до рук ляльку Пітерса і почав ретельно її вивчати. Я не міг визначити, з чого вона зроблена. Точно не з дерева, як та інша лялька. Матеріал скоріш нагадував сплав гуми і воску. Щось новеньке. Я зняв з ляльки одіж. Вціліла частина її тіла була анатомічно правильною. Волосся, акуратно прикріплене до голови, було натуральним. Замість очей — блакитні кришталики. Одяг був таким же вишуканим, як і в ляльки Деніз.

Тепер я побачив, що пошкоджена ніжка звисала не на нитці, а дротику. Очевидно, в ляльки був металевий каркас. Я підійшов до шафи з інструментами і взяв звідки хірургічну пилку та кілька ножів.

— Заждіть, док. — МакКенн спостерігав за моїми рухами. — Ви хочете розрізати цю штуку?

Я кивнув. Він сягнув до кишені й витягнув звідти масивного мисливського ножа. Та не встиг я щось сказати, як він, немов сокирою, різко рубонув ним по шиї ляльки Пітерса, взяв голову і скрутив її. Дріт обірвався. Він кинув голову на стіл, а мені передав тулуб. Голова покотилася до мотузка, який він назвав відьомським вузлом.

Голова крутнулася й наче зупинила свій погляд на нас. Мені на мить здалося, що її очі спалахнули червоним, риси спотворилися, а злоба лиш посилилася — так само як на лиці Пітерса, коли він ще був живий. Та я одразу ж зрозумів, що це всього лише світловий ефект.

Повернувшись до МакКенна, я лайнувся.

— Навіщо ви це зробили?

— Для боса ви цінніші, ніж я, — загадково відповів він.

Я промовчав і розпоров обезголовлене тіло ляльки. Як я й думав, воно трималося на дротяному каркасі. Знявши рештки покриття, я побачив, що каркас був із тонкого металевого дроту, вміло скрученого у формі людського скелета, як і тіло ляльки, зліплене за людською подобою!

Звичайно, не зі скрупульозною точністю, та все ж вражаюче точно... на тілі не було жодних стиків та з’єднань... матеріал, з якого була виготовлена лялька, був навдивовижу гнучкий... гнучкі маленькі ручки... у мене було відчуття, наче я розтинаю ожилого манекена, а не ляльку... І то було вкрай моторошно...

Я поглянув на відтяту голову.

МакКенн вдивлявся їй в очі, низько схилившись над блискучими блакитними кристаликами. Він вхопився обома руками за край стола, та з таким напруженням, наче йому коштувало титанічних зусиль, щоб відірватися від ляльки. Коли він кинув голову на стіл, вона покотилася до вузлуватого мотузка, який тепер обвивав її шию та чоло, мов маленька змійка!

Я чітко бачив, як обличчя МакКенна все нижче й нижче схилялося над личком, в якому немов зачаїлося всесвітнє їло, що манило до себе. Гримаса жаху відбилася на лиці МакКенна.

— МакКенне! — крикнув я і відтягнув його, схопивши рукою за шию та змусивши відірватися від ляльки. В цей момент, можу заприсягтися, я бачив, як лялька звернула свій погляд на мене, скрививши вуста.

МакКенн, похитуючись, відступив назад. Якусь мить він дивився на мене, а тоді підскочив до стола. Взявши голову ляльки, він кинув її на підлогу та почав відчайдушно топтати, немов хотів розчавити отруйного павука. Коли голова ляльки перетворилась в позбавлене будь-яких людських рис безформне місиво, два блакитні кришталики, що були в неї замість очей, все ще так само яскраво виблискували, а вузлуватий мотузок і досі звивався навколо них.

— Господи! Вона... вона манила мене до себе...

Тремтячою рукою МакКенн запалив цигарку, кинувши додолу сірник. Він упав на те, що колись було головою ляльки.

Вона враз спалахнула, видавши дивні звуки ридань і обпікши все навколо гарячою хвилею. На місці розчавленої голови залишилися обвуглені плями на відполірованій деревині та блакитні кристали — тьмяні й позбавлені блиску. Вузлуватий мотузок безслідно зник.

І тіло ляльки теж зникло. А на столі розтеклася смердюча калюжка чорної воскової рідини, з якої стирчали ребра дротяного скелета!

Задзвонив телефон; я механічно підняв слухавку.

— Слухаю, — сказав я. — Що сталося?

— Містер Рікорі, сер. Він вийшов із коми. Він прокинувся!

Я повернувся до МакКенна.

— Рікорі прийшов до тями!

Він схопив мене за плечі, а тоді відступив, стривожений.

— Так? — прошепотів МакКенн. — Так, він очухався після того, як згорів мотузок! Це його звільнило! Тепер настала наша з вами черга стерегтися!

Розділ 8 Щоденник медсестри Волтерс

Разом із МакКенном ми пішли до кімнати Рікорі. Я відчував, що таке надскладне випробування, як очна ставка з його шефом, зможе розвіяти мої сумніви щодо його щирості. Мені здавалося, що всі химерні події, про які я щойно розповів, всі до одної, могли бути частиною добре продуманого трюку, в якому я звинувачував охоронця. А відтинання голови ляльки могло лиш бути театральним жестом, щоб вразити мою уяву. Саме він розповів мені про лиху славу відьомського вузла. Він же знайшов шпильку. Його емоційна реакція на відрізану голову могла бути награною. А вчасно кинутий сірник — гарно продуманою комбінацією, щоб знищити будь-які докази. Я відчував, що не можу довіряти самому собі.

З іншого боку, МакКенн не настільки чудовий актор та хитромудрий інтриган. Хоча він міг виконувати вказівки того, хто володів такими якостями. Я хотів вірити МакКенну і сподівався, що він пройде це випробування. Дуже щиро сподівався.

Утім, нічого не вийшло. Рікорі був при повній свідомості, здоровому глузді й, здавалось, як ніколи насторожений та пильний. Та зв’язок із ним ще не було налагоджено. Його розум скинув пута, але не тіло. Параліч сковував його м’язові рухи, крім тих глибоко вкорінених рефлексів, важливих для підтримання життєздатності організму. Він не міг розмовляти. Він дивився на мене ясними та розумними очима, та лице його було немов скам’яніле... Так само він дивився на МакКенна.

МакКенн прошепотів:

— Він чує нас?

— Думаю, так, але не може нам про це сказати.

Охоронець став навколішки біля ліжка, взяв руки шефа у свої й чітко сказав:

— Усе добре, шеф. Ми всі насторожі.

Ні розмовою, ні поведінкою він не скидався на винного. Я сказав йому, що Рікорі не в змозі відповісти, а тоді сам звернувся до нього:

— Ви чудово справляєтеся після сильного шоку, причина якого мені добре відома. Вам краще побути в цьому стані кілька днів, перш ніж повернутися до свого звичного ритму. Повірте, цьому є чудове медичне пояснення. Не переживайте і постарайтеся не думати про погане. Розслабтесь. Я введу вам трохи снодійного. Не опирайтеся його дії. Дозвольте сну здолати вас.

Вколовши йому снодійного, я задоволено спостерігав за його швидкою дією. Це означало, що він мене почув.

Разом із МакКенном ми повернулися до мого кабінету. Мені було над чим поламати голову. Важко сказати, скільки ще Рікорі перебуватиме в такому стані. Параліч міг відпустити його через годину, а міг і днями не відступати. Тим часом важливо було дещо з’ясувати. По-перше, чи охоронці Рікорі пильно стежили за тим місцем, де він узяв ляльку, по-друге, чи дізналися вони все можливе про тих двох жінок, про яких говорив МакКенн, і по-третє, що саме змусило Рікорі туди навідатись. Я вирішив прийняти історію охоронця про події в крамниці за чисту монету, принаймні попервах. Водночас, я не хотів, щоб він повністю ввійшов у мою довіру.

— МакКенне, — почав я, — ви встановили постійний нагляд за ляльковою крамничкою, як ми домовлялися минулої ночі?

— Аякже. Звідти навіть блоха не проскочить непоміченою.

— Є якісь новини?

— Близько півночі хлопці оточили магазин. У вітрині було темно. Але з тильного боку магазину вони побачили вікно, закрите масивними віконницями, між шпаринами яких пробивалося світло. Близько другої з’явилася та схожа на рибу дівка і зайшла всередину. Хлопці, що стояли позаду крамниці, почули крики, а потім світло згасло. Сьогодні зранку дівка відчинила крамницю. Трохи пізніше явилася відьма. Так що все добре — ми не спускаємо з них очей.

— Що вам вдалося про них вивідати?

— Відьму звати мадам Менділіп. А та дівка — її племінниця. Принаймні, так вона каже. Переїхали сюди близько восьми місяців тому. Ніхто не знає, звідки. Справно оплачують рахунки. При грошах. Дівка займається продажем, а стара ніколи не виходить з дому. Держаться разом, як пара молюсків. Ніяк не контактують із сусідами. У відьми є кілька постійних клієнтів, серед яких здебільшого багатії. Вона, начебто, продає не лише звичайні ляльки та всяке причандалля до них, а також, за словами сусідів, пропонує особливі, неймовірної краси ляльки. Сусідам ті двоє зовсім не до вподоби. Деякі навіть думають, що вони торгують наркотиками. Поки що це все, що нам вдалось дізнатися.

Особливі ляльки? Багатії? Такі, як стара діва Бейлі та банкір Маршал?

Звичайні ляльки — для таких як акробат і муляр? Хоча вони теж можуть бути «особливими», та звідки МакКенну про це знати?

Він провадив далі:

— У магазині з тильного боку є дві чи три кімнати, і ще одна велика наверху — щось типу складу. Відьма з дівкою орендують ціле приміщення, але живуть у задніх кімнатах.

— Молодці! — я заплескав у долоні, а тоді замислився. — МакКенне, вам та лялька нікого не нагадувала?

Він дивився на мене, примружившись.

— Це ви мені скажіть, — врешті сухо відказав.

— Що ж, мені вона схожа на Пітерса.

— І мені! — гучно вигукнув він. — Схожа — не те слово! Це його точна копія!

— А проте, ви й словом про це не обмовилися. Чому? — запитав я підозріло.

— Дідько, та я... — почав він, а тоді загнувся. — Я помітив, що ви побачили, але думав, що ви не подаєте виду через Шевліна, тому вирішив узяти з вас приклад. А опісля ви так накинулися на мене зі своїми звинуваченнями, що я і слова не міг вставити.

— Той, хто зробив цю ляльку, дуже добре знає Пітерса, — я пропустив цей випад повз вуха. — мабуть, Пітерс позував, як натурник позує перед художником чи скульптором. Але навіщо? І коли? Нащо комусь було робити ляльку, схожу на нього?

— Дайте мені ще годину, і я виб’ю всю правду з відьми та розповім вам, — сказав він рішуче.

— Ні, — я заперечливо похитав головою. — Нічого такого, поки Рікорі не заговорить. Та, можливо, нам вдасться дещо вивідати іншим способом. Рікорі пішов до тієї крамниці з певним наміром. І я знаю, з яким саме. Тільки не знаю, що саме привернуло його увагу до цієї крамниці. Маю підстави думати, що це якось пов’язано з тим, що сказала йому сестра Пітерса. Ви достатньо близько знайомі з нею, щоб завітати до неї в гості й випитати, про що вони вчора говорили з Рікорі? Акуратно й тактовно, не обмовившись про стан Рікорі?

Він різко відказав:

— Хіба що ви детальніше розкажете мені про суть справи, бо Моллі не така дурна.

— Гаразд. Не знаю, чи Рікорі вам казав, але міс Дарнлі мертва. Ми думаємо, що між Пітерсовою смертю та її є певний зв’язок. Ми також вважаємо, що це якось пов’язано з любов’ю, яку вони розділяли до дитини Моллі. Міс Дарнлі померла приблизно тою ж смертю, що й Пітерс...

Він прошепотів:

— Хочете сказати, в таких самих муках?

— Так. Ми припускаємо, що вони обоє підхопили хворобу в тому самому місці. Рікорі думав, що слова Моллі, можливо, приведуть його до того місця, куди вони вдвох могли піти, не обов’язково одночасно, і підчепити заразу. Може навіть виявиться, що їх навмисно отруїла якась лиха людина. Очевидно, що причиною його візиту до Менділіп була та ж сама, про яку Моллі розповідала Рікорі. Ось тільки, якщо Рікорі їй нічого не сказав, вона й досі не знає, що її брат мертвий.

— Ваша правда, — кивнув охоронець. — Він розпорядився нічого їй не казати.

— Отож, якщо він нічого їй не сказав, ви також повинні мовчати.

— Ви багато чого не договорюєте, еге ж, док? — він підвівся, готовий іти.

— Так, — зізнався я чесно. — Але вам я достатньо розказав.

— Невже? Що ж, нехай буде по-вашому. — Він зміряв мене похмурим поглядом. — Так чи інакше, скоро я дізнаюся, чи шеф повідомив Моллі неприємну новину. Якщо так, ми зможемо відверто поговорити. Якщо ні, я зателефоную вам після розмови з нею. Чао!

Отак, напівглузливо, він попрощався. Я підійшов до стола, де лежали рештки ляльки. Смердюча калюжка застигла, як застигає тіло людини після смерті. Видовище було не з приємних: на її поверхні виблискували мініатюрні реберця та обірваний дріт хребта. Я якраз переконував себе у необхідності зібрати рештки для аналізу, коли до кімнати зайшов Брайл. Я настільки перейнявся нещодавніми подіями і пробудженням Рікорі, що не одразу помітив, яким він був блідим та серйозним. Я покинув ділитися з ним сумнівами щодо МакКенна і запитав, у чому річ.

— Сьогодні я прокинувся з думкою про Гаррієт, — сказав він. — Я знав, що в коді 67, якщо то був код, зашифровано не ім’я Деніз. Коли раптом мені сяйнуло: денник. Ця думка не давала мені спокою. Тож за першої нагоди я разом із Роббінс подався до їхнього помешкання. Трохи понишпоривши, ми знайшли записник Гаррієт. Ось.

Він передав мені невеличку книжечку в червоній палітурці зі словами:

— Я його всього перечитав.

Відкривши записник, я вибірково гортав сторінки в пошуках нотаток, які б мали стосунок до нашої справи.

То була остання згадка про мадам Менділіп у деннику медсестри Волтерс. Вона померла вранці 25 листопада.

Розділ 9 Кінець ляльки Пітерса

Брайл уважно за мною спостерігав. Я зловив на собі його запитальний погляд, намагаючись приховати занепокоєння, яке в мене викликав денник, і промовив:

— Ніколи не думав, що у Волтерс така багата уява!

Він весь побуряковів, злісно запитавши:

— Думаєте, вона все це вигадала?

— Не те щоб вигадала, а, скажімо, дивилася на низку звичайних подій крізь призму бурхливої уяви.

На що він скептично відказав:

— Хіба ви не розумієте, що все написане тут — правдивий, хоч і несвідомий опис майстерного гіпнозу?

— Так, мені це спадало на думку, — відповів я уїдливо. — Та в мене немає жодних вагомих доказів. Проте цілком очевидно, що Волтерс була не така врівноважена, як я собі думав. У деннику є свідчення того, що вона була навдивовижу емоційною, принаймні під час одного з її візитів до мадам Менділіп вона була вочевидь перевтомлена та вкрай знервована. Я про те, як вона розбовкала про справу Пітерса, і це після того, як я попередив її — ви цьому свідок — нікому нічого про це не казати.

— Так, я дуже добре пам’ятаю ваші слова, тому, дочитавши до цього місця, більше не сумнівався, що вона була під гіпнозом. Втім, продовжуйте.

— Серед двох можливих причин тої чи іншої дії бажано обирати раціональнішу, — відказав я сухо. — Для нас важливі факти, Брайле. Волтерс неодноразово звертала увагу на дивну поведінку та застереження дівчини. На її думку, в тої не всі дома. Що ж, саме такої реакції й можна очікувати від людини зі слабкими нервами. Волтерс зачарували ляльки, і вона зайшла до крамниці, щоб дізнатися їхню вартість, як і будь-хто інший зробив би на її місці. Її ніхто до цього не силував. Вона знайомиться з жінкою, чия зовнішність розбурхує її уяву та спричиняє надмірну емоційність. Волтерс їй довіряє — жінці, певно, так само емоційній, що на знак своєї симпатії дарує їй ляльку. Ця жінка — мисткиня, у Волтерс вона вбачає бажану модель і просить її позувати для неї. Жодного примусу, звичайне прохання, на яке Волтерс охоче пристає. Жінка, як і будь-який митець, має свою техніку виготовлення ляльок, а саме — робить для них скелети. І в цьому немає нічого дивного. При вигляді скелета в голові Волтерс зринає думка про смерть, смерть Пітерса, що справила на неї величезне враження. На мить її охоплює паніка, що знову ж таки свідчить про її нестабільний нервовий стан. Вона чаює разом із лялькаркою, і та випадково ошпарює їй окропом ногу. Природно, це стурбувало власницю крамниці, і вона обробляє їй опік маззю, в ефективність якої свято вірить. От і все. Де, скажіть мені, доказ того, що Волтерс була під гіпнозом в цій абсолютно буденній послідовності подій? І насамкінець, навіть якщо та жінка загіпнотизувала її, який в неї був для цього мотив?

— Вона сама ж його озвучила, — сказав він, — «щоб зробити з тебе ляльку, моя люба!»

Я майже переконав себе у власній правоті, і його зауваження мене роздратувало.

— Отже, — сказав я, — ви хочете, щоб я повірив, наче Волтерс заманили в крамницю і вона під впливом магії поверталася туди доти, доки мадам Менділіп не досягла своєї жахливої мети? Хочете сказати, що співчутлива продавчиня намагалася врятувати її від того, що в старих мелодрамах називається долею, страшнішою за смерть — хоча й не обов’язково саме від такої долі? Що лялька для її небоги була всього лиш принадою на гачку чаклунки. І щоб нанести мазь, потрібно було ошпарити ногу. Що саме мазь і стала причиною смерті Волтерс. Що після першої невдалої спроби поранити її дротом був використаний чайник, і доволі успішно. І що тепер душа Волтерс тріпоче у відьомському задзеркаллі, достоту як в її сні. Усе це, мій любий Брайле, чистої води забобони!

— А! — вигукнув він якось двозначно. — То вам все ж спадала на думку така ймовірність? Виявляється, ваш розум не настільки черствий, як я вважав ще кілька хвилин тому.

Ці його слова мене ще більше обурили.

— То ви гадаєте, що відколи Волтерс переступила поріг крамниці, кожна подія, яку вона описала, була наперед спланована для того, щоб мадам Менділіп могла заволодіти її душею, а відтак убити?

Він трохи завагався, а тоді відповів:

— Загалом, так.

— Душа! — я вдав, наче серйозно замислився. — Але я ніколи не бачив душі. І не знаю нікого, хто б довів її існування. Що таке душа, якщо вона справді існує? Щось вагоме? Матеріальне? Якщо ваша теорія правильна, то, мабуть, так воно і є. Бо ж як можна заволодіти чимось невагомим та нематеріальним? Звідки нам знати, що вона у нас є, якщо її не можна зважити, торкнутися, виміряти чи почути? Якщо вона нематеріальна, як її можна змусити до чогось, управляти нею чи ув’язнити? Це те, що, на вашу думку, зробила лялькарка з душею Волтерс. Якщо ж душа матеріальна, то де її місце у тілі людини? В її голові? Провівши сотні операцій, мені так і не вдалося відшукати таємну кімнату, де проживає цей загадковий мешканець. Маленькі клітини з набагато складнішим механізмом, ніж в будь-якої техніки, здатні керувати людським інтелектом, настроєм, розумом, емоцією та особистістю, залежно від того, справно вони працюють чи ні. Їх я бачив, Брайле, але душу — ніколи. Хірурги ретельно дослідили тіло людини і також не знайшли в ньому таємного святилища. Покажіть мені душу, Брайле, і я повірю в мадам Менділіп.

З хвилину вій пильно дивився на мене, а тоді кивнув.

— Тепер я розумію. Вас це теж неабияк вразило, чи не так? І ви також б’єтеся в дзеркалі, намагаючись вирватися звідти. Що ж, я довго боровся із тим, щоб відкинути геть загальноприйняті постулати і повірити в щось не менш реальне та правдиве. Ловелле, ця справа виходить за межі звичайної медичної практики, за межі відомої нам науки. Поки ми цього не визнаємо, то не зрушимо з місця. Є ще два питання, які я хочу розглянути. Пітерс і міс Дарнлі померли схожою смертю. Рікорі виявив, що вони обидва перетиналися з мадам Менділіп, принаймні, ми це допускаємо. Він завітав до неї і ледве уникнув смерті. Гаррієт також до неї навідувалася й померла тою ж смертю, що й Пітерс і Дарнлі. То хіба це не вказує на мадам Менділіп як на джерело зла, що забрало життя цих чотирьох?

— Звичайно, — відповів я.

— Отож, це також свідчить про те, що Гаррієт таки не даремно боялася та мала погані передчуття. Тобто за її надмірною емоційністю та бурхливою уявою стояло ще щось, про що Гаррієт не здогадувалася.

Я зрозумів, що не варто було погоджуватися, та було надто пізно, тож тепер мені не залишалося нічого, окрім як знову кивнути на знак згоди.

— Мене також зацікавив той факт, що після інциденту з чайником вона більше не хотіла повертатися до лялькарки. Хіба це вас не здивувало?

— Ні. Якщо вона була емоційно нестабільною, то шок міг стати для неї підсвідомим бар’єром. І якщо людина не мазохіст, вона навряд чи захоче повернутися туди, де пережила щось неприємне.

— А ви звернули увагу на те, що після інциденту з опіком жінка не провела її до дверей крамниці, як це зазвичай робила?

— Взагалі-то, ні. А що?

— Якщо мазь була останнім штрихом, а смерть — неминучою, то мадам Менділіп повелося б вкрай сутужно, якби її жертва постійно навідувалася в крамницю в той час, як отрута вже пустила в ній свої корені. Смерть могла б настати прямо в крамниці, що мало б своїм наслідком непотрібні запитання. Отож, вона дуже мудро вчинила, що змусила свою жертву, яка й близько нічого не підозрювала, втратити до неї інтерес, навіть відчувати до неї огиду, а то й зовсім забути про неї. Це стало можливо завдяки постгіпнотичному навіюванню, яким володіє мадам Менділіп. Хіба надмірна емоційність Гаррієт не пояснює її поведінки?

— Пояснює, — визнав я.

— Отже, — продовжив він, — тепер ми розуміємо, чому того дня жінка не провела Гаррієт до дверей. Її план увінчався успіхом. Усе скінчено. Її навіювання подіяли. І в неї більше нема потреби бачити Гаррієт. Вона відпустила її, не проводжаючи. Ось така символічна кінцівка!

Він задумався.

— У неї нема потреби бачитися з Гаррієт, — мовив він напівпошепки, — аж до її смерті!

Я вражено запитав у нього:

— Що ви маєте на увазі?

— Нічого, забудьте.

Він підійшов до обвугленої плями на підлозі, де лежали кристалики, й підняв їх. Удвічі більші за оливкову кісточку, вони, вочевидь, щось таїли в собі. А тоді глянув на гротескну фігуру з ребрами скелета, що розтеклася на столі.

— Це жар її так розплавив? — запитав він, потягнувшись до скелета.

Але той міцно прилип до стола, тож Брайл рвучко потягнув його на себе. Пролунав різкий звук, і він впустив його, перелякано скрикнувши. Скелет упав на підлогу, а дріт, з якого він був зроблений, розмотався й почав звиватися.

Він повз по підлозі, як змія, а тоді раптом, здригнувшись, завмер.

Ми глянули на стіл.

Речовина, що нагадувала неприродно розтягнуте й сплюснуте обезголовлене тіло, зникла. На її місці був тонкий шар пилу, що кружляв та клубочився на невидимому протязі, а тоді теж зник.

Розділ 10 Шапочка медсестри та відьомський вузол

— А вона вміє замітати за собою сліди!

Брайл засміявся, але без тіні радості. Я не сказав нічого. Те саме я думав про МакКенна, коли голова ляльки безслідно зникла. Та цього разу я не міг його ні в чому запідозрити. Уникаючи подальшої розмови на цю тему, ми пішли навідати Рікорі.

На варті біля його дверей стояло двоє нових охоронців. Вони нас ввічливо зустріли й люб’язно привіталися. Ми тихо зайшли до кімнати. Рікорі мирно спав, хоча снодійне вже перестало діяти. Він легко дихав, поринувши у глибоку цілющу дрімоту.

У нього була тиха кімната в дальньому крилі будинку, вікна якої виходили на невеличкий загороджений садок. Обидва мої будинки дуже давні, стоять ще з часів мирного Нью-Йорка; міцні лози дикого винограду звиваються стінами фасадів і тильних частин будівель. Я попередив медсестру, щоб та дотримувалася в кімнаті виняткової тиші й розташувала лампу так, щоб на Рікорі падало якомога менше світла. На виході я також попередив охоронців, що швидке одужання їхнього шефа залежить від тиші та спокою.

Було вже за шосту. Я попросив Брайла залишитися на вечерю, а опісля навідатися до моїх пацієнтів у клініці, в разі потреби — телефонувати. Мені хотілося бути вдома на випадок, якщо раптом Рікорі прийде до тями.

Ми вже майже закінчили вечеряти, коли задзвонив телефон. Брайл підняв слухавку.

— Це МакКенн, — сказав він, і я підійшов до телефону.

— Слухаю, МакКенне. Це доктор Ловелл.

— Як шеф?

— Краще. Гадаю, він от-от прийде до тями й зможе говорити, — відповів я та нашорошив вуха в очікуванні зрадливої реакції на іншому кінці дроту.

— Чудово, док! — Я не вловив у його голосі нічого, крім щирого задоволення. — Послухайте, док, я бачився з Моллі та дещо довідався. Я заскочив до неї одразу після вас. Вдома був Гілмор — її чоловік. Скориставшись такою нагодою, я запросив її трішки прокататися. Вона радо зголосилася, і ми поїхали, залишивши Гіла разом із дитиною.

— Вона знає про смерть Пітерса? — перебив я його.

— Не. Я нічого їй не сказав. Тепер послухайте. Я розказував вам, що Хорті... Що? Так, коханка Джима Вільсона. Так. Ви дасте мені сказати? Отож, я казав вам, що Хорті просто обожнювала дитину Моллі. На початку минулого місяця вона прийшла до них з чудовою лялькою. В неї була поранена рука, яку вона пошкодила там само, що й лялька. І поранила її та сама жінка, що дала їй ляльку. Вона сказала Моллі... Що? Нє, поранила їй руку, а не ляльці. Док, я що недостатньо чітко висловлююсь? Так, вона обпекла руку там, де дістала ляльку. Я так і сказав. Жінка обробила їй рану і даром віддала ляльку, тому що Хорті здалась їй дуже симпатичною та ще й погодилась для неї позувати. Так, для якоїсь статуетки, чи щось таке. Хорті це дуже полестило, і вона сказала, що та лялькарка — справжня чарівниця. Так, чарівниця і просто чудова людина! Ага.

А десь через тиждень до Моллі завітав Том — Том Пітерс — і побачив ляльку і Хорті, що якраз заскочила в гості. Том навіть приревнував дитину до Хорті через ту ляльку й поінтересувався, де вона її взяла. Вона назвала йому адресу мадам Менділіп, і Том сказав, що лялечці потрібна пара, і він то організує. А вже за тиждень повернувся з лялькою-хлопчиком, точною копією тієї, яку принесла Хорті. Моллі запитала в нього, чи він заплатив за неї стільки ж, що й Хорті. Але про те, що вона получила її за позування, вони вирішили не говорити. Моллі сказала Тому, що він якось мляво виглядає, та він нічого не відповів, тільки те, що лялька дісталася йому за безцінь. Вона хотіла жартома спитати в нього, чи лялькарка, бува, не попросила його, красунчика такого, позувати для неї, але саме на ту хвилину завередувала дитина, і вона відволіклася. Том не з’являвся аж до перших чисел цього місяця. А коли прийшов, на руці у нього була пов’язка, і Моллі сміючись поцікавилася, чи її часом не наклали там, де він отримав ляльку. Він здивувався, мовляв, «а ти звідки знаєш?» Так-так, саме так він і відреагував. Що ви кажете? Чи Менділіп наклала йому пов’язку? Ну а мені звідки знати? Думаю, що так. Моллі про це нічого не казала, а я не питав. Слухайте, док, я ж казав вам, що Моллі не така дурна. І те, що я вам зараз розказав, я витягував з неї години зо дві. Говорили з нею про те, про се, але я, ніби ненароком, завжди повертався до того, що мене насправді цікавило. Я боявся задавати їй надто багато питань. Що? А, та все нормально, док. Без образ. Так, мені самому смішно. Але кажу вам, я боявся зайти надто далеко. Моллі дуже розумна.

А коли вчора до неї прийшов Рікорі, думаю, він використав ту ж тактику, що й я. В будь-якому разі, йому дуже сподобалися ляльки, і він запитав у неї, де вона їх взяла, скільки заплатила і так далі. Пам’ятаєте, я казав вам, що тоді весь час просидів у машині? Після розмови з Моллі він поїхав додому, зробив кілька телефонних дзвінків, а тоді вирушив до тої відьми Менділіп. Так, це все. Це може щось означати? Так? Тоді добре.

А потім він раптом замовк, хоч я й не чув клацання апарата. Я запитав:

— МакКенне, ви тут?

— Так, я просто задумався. — В його голосі вчувалися сумні нотки. — Я б дуже хотів бути рядом із шефом, коли він прийде в себе. Та краще я поїду перевірю, як там мої хлопці дають собі раду з тими двома коровами. Може, я вам ще подзвоню, якщо не буде пізно. Бувайте.

Я повільно підійшов до Брайла, намагаючись зібрати докупи свої розбурхані думки, і повторив йому останні слова МакКенна. Він не перебивав мене, а коли я закінчив, тихо мовив:

— Гортензія Дарнлі йде до тієї Менділіп, отримує ляльку, позує, ранить руку, і Менділіп її лікує. А потім вона помирає. Пітерс іде до Менділіп, отримує ляльку, ранить руку, і, ймовірно, та жінка також обробляє йому рану. Після чого він помирає тою ж смертю, що й Гортензія. Ви бачили ляльку, для якої він, очевидно, позував. Гаррієт переживає все те саме і помирає так само, як Гортензія і Пітерс. Що тепер?

Раптом я відчув себе дуже старим і стомленим. Не дуже приємно бачити, як розвалюється те, що ти вважав чітко впорядкованим світом причинно-наслідкового зв’язку. Я стомлено відповів:

— Не знаю.

Він поплескав мене по плечу.

— Поспіть трохи. Медсестра вас покличе, якщо Рікорі прийде до тями. Ми докопаємося до дна істини.

— Навіть якщо впадемо туди, — сказав я, усміхнувшись.

— Навіть якщо нам доведеться туди впасти, — уточнив він, але не усміхнувся.

Коли Брайл пішов, я ще довго сидів, замислившись. А тоді вирішив трохи відволіктися й почитати. Та мені було надто тривожно, тож я швидко облишив цей намір. Мій кабінет, так само як і кімната Рікорі, розташований у дальньому крилі будинку, вікна якого виходять на невеличкий садок. Я дивився у вікно, та нічого перед собою не бачив. Тепер в мене було ще гостріше відчуття, ніби я стою перед дверима, які вкрай необхідно відчинити. Я відвернувся від вікна і здивувався, що на годиннику вже майже десята, тож приглушив світло, ліг на зручний диван і майже відразу заснув.

Я прокинувся в холодному поту, бо мені здалося, наче хтось шепоче мені щось на вухо. Я сів, дослухаючись. Та навколо панувала цілковита тиша. Раптом я усвідомив, що то дивна тиша, незвична й гнітюча. Густа, мертва тиша, що наповнила кабінет, крізь яку не проник би жоден звук. Я скочив на ноги та увімкнув світло на повну яскравість. Тиша відступила, немов витекла з кімнати, як щось вагоме. Але повільно. Тепер я чув уривчасте цокання годинника, ніби з нього спала пелена тиші. Я спантеличено труснув головою, підійшов до вікна і трохи перехилився, щоб вдихнути холодного нічного повітря. А тоді ще трохи нахилився, так що, вхопившись рукою за виноградну лозу, міг бачити вікно кімнати Рікорі. Враз я відчув тремтіння, ніби хтось злегка трусив лозою або по ній вгору повзло якесь невелике звіря...

Раптом у вікні Рікорі спалахнуло яскраве світло. З його кімнати пролунав пронизливий звук сигналізації, а це означало, що потрібно поквапитися. Я вискочив із кабінету і чимдуж побіг сходами нагору.

Опинившись у коридорі, я не побачив охоронців біля кімнати Рікорі. Двері були відчинені. Я став на порозі як укопаний...

Один із охоронців висунувся з вікна з автоматом у руках. Інший стояв навколішках біля тіла на підлозі й цілився прямо в мене. За столом сиділа медсестра, звісивши голову на груди. Вона або знепритомніла, або просто заснула. Ліжко було порожнє. А тілом на підлозі був сам Рікорі!

Охоронець опустив зброю. Я кинувся до Рікорі, який лежав долілиць всього за кілька футів від ліжка. Я перевернув його. Він був блідий як смерть, але серце билося.

— Допоможіть перенести його на ліжко, — скомандував я охоронцю. — І зачиніть двері.

Він мовчки послухався. Чоловік біля вікна запитав крізь зуби, не втрачаючи пильності:

— Шеф мертвий?

— Не зовсім, — відповів я, а тоді лайнувся, що роблю вкрай рідко:

— Які з вас в біса охоронці?

Інший, той, що зачиняв двері, невесело засміявся.

— Е, док, це ще не все, що вас може зацікавити.

Я кинув погляд на медсестру. Вона досі сиділа, забившись у куток крісла, без свідомості або в глибокій дрімоті. Я зняв з Рікорі піжаму й оглянув тіло. На ньому не було жодних слідів. Я вколов йому дозу адреналіну, а тоді підійшов до медсестри й потрусив її за плечі. Та вона не прийшла до тями. Тоді я підняв їй повіки і побачив, що зіниці очей були сильно звужені. Я посвітив їй в очі ліхтариком, та вона ніяк на це не відреагувала. В неї був уповільнений пульс та слабке дихання, але стан загалом не критичний. На якийсь час я облишив її та звернувся до охоронців.

— Що тут трапилось?

Вони якось ніяково переглянулись між собою. Охоронець біля вікна махнув рукою іншому, щоб той сам усе розказав. І він почав:

— Ми сиділи біля дверей, коли раптом будинок ніби застиг. Я сказав Джекові:

— Таке враження, ніби у всьому будинку встановили глушники. — На що він відповів:

— Еге ж.

Ми сиділи, вслухаючись в тишу, коли раптом почули, як з кімнати долинув якийсь глухий звук. Так, ніби хтось упав із ліжка. Ми розчахнули двері, а там на підлозі лежить шеф, як ви щойно бачили. І медсестра дрімає. Ми ввімкнули сигналізацію і чекали, поки хтось прийде. От і все, так, Джеку?

— Ага, — в’яло відповів охоронець біля вікна. — Так, думаю, це все.

Я глянув на нього з підозрою.

— Ви думаєте, це все? Що означає, ви думаєте?

І вони знову перезирнулися між собою.

— Краще говори як є, Білле, — сказав охоронець біля вікна.

— Ай, він не повірить, — сказав інший.

— Ніхто не повірить. Але все одно скажи йому.

Тож Білл продовжив:

— Коли ми увірвалися до кімнати, то побачили, як біля вікна билися двоє істот, схожих на котів. Шеф лежав на підлозі. Ми готові були стріляти, та побоялися, згадавши ваші настанови. А тоді почули якийсь дивний звук, ніби хтось грав на флейті. Двоє істот відірвалися одне від одного, вистрибнули на підвіконня й зіскочили вниз. Ми підбігли до вікна, та нічого не побачили.

— Тож ви бачили якихось істот біля вікна. Як вони хоч виглядали? — спитав я.

— Говори, Джеку.

— Як ляльки!

Я відчув, як по спині в мене пробігайся мурашки. Саме такої відповіді я чекав і боявся водночас. Вони вискочили з вікна! Я пам’ятаю, як тремтіла виноградна лоза, коли я за неї вхопився! Охоронець, який зачиняв двері, поглянув на мене, і я побачив, як у нього відвисла щелепа.

— Господи, Джеку! — вигукнув він здивовано. — Він нам вірить!

Я ледь знайшов сили говорити.

— Що то були за ляльки?

Охоронець біля вікна відповів уже більш впевнено.

— Одну з них ми не встигли розгледіти. А інша виглядала, як одна з ваших медсестер, лише зменшена до футів двох!

Одна з моїх медсестер... Волтерс... Я відчув, як мене здолала слабкість, і сів на край ліжка Рікорі.

Я вгледів щось біле на підлозі біля узголів’я ліжка. Якийсь час я тупо роздивлявся цю річ, а тоді підняв.

То виявилася шапочка — маленька копія тої, що носять мої медсестри. Вона якраз пасувала б ляльці зростом два фути...

Та на підлозі лежало ще щось. Я підняв, щоб роздивитися, що то було.

У руках я тримав мотузок із попелястого волосся, зав’язаний дев’ятьма вигадливими вузликами, розташованими на різній відстані один від одного...

Охоронець на ім’я Білл з тривогою дивився на мене. А тоді запитав:

— Може, зателефонувати комусь із ваших, док?

— Постарайтесь додзвонитися до МакКенна, — попросив я в нього і звернувся до іншого охоронця:

— Зачиніть наглухо всі вікна й запніть штори. І замкніть на замок двері.

Білл взявся телефонувати. Засунувши до кишені шапочку та мотузок, я підійшов до медсестри. Вона швидко приходила до тями і вже за хвилину чи дві дивилася на мене. Спочатку вона зупинила на мені свій ошелешений погляд; а коли побачила яскраво освітлену кімнату і двох чоловіків у ній, її спантеличених змінила тривога. Вона скочила на ноги:

— Я не бачила, як ви зайшли! Я що, заснула? Що сталося? — Вона рукою вхопилася за горло.

— Я думав, ви нам це скажете, — сказав я лагідно.

Вона здивовано подивилася на мене, а тоді збентежено промовила:

— Я не знаю... в будинку запанувала гнітюча тиша... мені... здалося, я побачила, як за вікном щось рухається... і дивиться на мене... а тоді відчула квітковий аромат... і все.

Білл поклав слухавку:

— Отже, так, док, за МакКенном послали. Тепер що?

— Міс Батлер, — звернувся я до медсестри. — Я зміню вас до ранку. А ви поки йдіть поспіть. Це наказ.

— Ви ж не сердитеся на мене... ви ж не думаєте, що я знехтувала своїми обов’язками...

— Ні, я так не думаю, — усміхнувся я й погладив її по плечу. — Просто справа набула неочікуваного повороту. Але більше ні про що не запитуйте.

Я провів її до дверей і відчинив їх.

— Робіть усе так, як я кажу.

І зачинив за нею двері.

Я сів біля Рікорі і з сумом подумав, що шок, який він пережив, міг або вилікувати, або вбити його. Поки я за ним спостерігав, він затремтів усім тілом. Його стиснута в кулак рука почала поволі підійматися. Вуста заворушилися. Він заговорив італійською, та так швидко, що я не міг і слова розібрати. Він опустив руку. Я підвівся з ліжка. Параліч відступив. Тепер він міг рухатись і говорити. Та чи зможе він так, коли прийде до тями? Це стане ясно за кілька годин. А поки що від мене нічого не залежить.

— Тепер слухайте мене уважно, — звернувся я до охоронців. — Хай би що я зараз сказав і хай би як дивно звучали мої слова, ви повинні виконувати все, бо від цього залежить життя Рікорі! Я хочу, щоб один із вас сів біля мене, тут, за столом. А інший — біля Рікорі на ліжку, між ним та мною. Якщо я засну, а він прийде до тями, розбудіть мене, якщо помітите в його стані які-небудь зміни, теж негайно мене будіть. Вам усе зрозуміло?

Вони кивнули.

— Дуже добре. А тепер найголовніше. Ви повинні особливо уважно спостерігати за мною. Не смійте спускати з мене очей. Якщо я підійду до вашого шефа, то лиш для того, щоб послухати його серце та дихання, перевірити зіниці й поміряти температуру. Це за умови, що він буде в такому стані, як зараз. Та якщо я робитиму щось інше, ви повинні мене зупинити. Якщо я пручатимусь, зв’яжіть мене і вставте в рота кляп, хоча ні, не затикайте мені рота, а краще слухайте і мотайте на вус все, що я казатиму. А тоді зателефонуйте докторові Брайлу, ось вам номер телефону.

Я записав його на аркуші паперу й передав їм.

— Але не перестарайтеся, — сказав я, усміхнувшись.

Вони дивилися один на одного, вочевидь збентежені.

— Як скажете, док... — із сумнівом у голосі промовив Білл.

— Робіть, як велено. Не вагайтеся. Навіть якщо ви помилитеся, я не триматиму на вас зла.

— Док знає, що каже, Білле, — сказав Джек.

— Що ж, тоді добре, — відповів Білл.

Я вимкнув усе світло, залишивши горіти лампу біля столика медсестри. Вмостившись у її кріслі, я спрямував на себе світло так, щоб моє лице було добре видно. Мене надзвичайно стривожила та маленька біла шапочка, що я підняв з підлоги! Я витягнув її з кишені та поклав до шухляди. Охоронець Джек зайняв пост біля Рікорі. А Білл підсунув крісло та сів прямо навпроти мене. Я засунув руку в кишеню й стиснув мотузок, заплющив очі, викинув з голови зайві думки і розслабився. Зрікшись, принаймні тимчасово, своєї віри в розумно влаштований всесвіт, я рішуче віддався на поталу мадам Менділіп.

Я віддалено почув, як годинник пробив першу ночі, після чого заснув.

За вікном гудів сильний вітер. Кружляючи навколо, він ринув до мене, забравши із собою. Я був безтілесний і позбавлений будь-якої форми. Та все ж я існував. Безформна свідомість у вихорі шквального вітру, що відніс мене в якусь безкінечність. Він вдихнув у мене, хоч і безтілесного й неосяжного, частинку неземної енергії. Я ревів із вітром, не тямлячись від нелюдської радості. А тоді він огорнув мене, вирвавши з неосяжного простору...

Здається, я прокинувся, та відчуття дивної радості все ще пульсувало в мені... Ох! На ліжку... лежало щось, що я мав знищити... вбити, щоб радість не переставала пульсувати... вбити, щоб сильний вітер відніс мене знову, вдихнувши в мене частку свого життя... але обережно... обережно... там — у горлі за вухом... саме туди я повинен встромити... а тоді знов помчати з вітром... туди, де чутно пульс... але що мене стримує?.. обережно... тихенько... «Я лиш хочу зміряти йому температуру»... тільки й усього, обережно... «Я просто хочу зміряти йому температуру» ...Так, залишився останній ривок, до горла, де пульсує вена... «Ні, тільки не цим!»... Хто це сказав?... все ще тримаючи мене... лють, поглинаюча й безжалісна чорнота та звук буремного вітру потроху почали відступати...

Я почув голос: «Удар його, Білле, тільки не дуже сильно. Він уже приходить до тями». І я відчув пекучий біль від удару по обличчю. З моїх очей впала імла. Я стояв на півдорозі між столиком та ліжком Рікорі. Охоронець Джек міцно тримав мене за руки, притиснуті до боків. Рука охоронця Білла все ще була піднята. А я міцно стискав щось у долоні. Глянувши вниз, я побачив гострий, як бритва, скальпель!

Я кинув його додолу й тихо промовив: «Усе добре, можете мене відпустити».

Охоронець Білл нічого не сказав. Його напарник теж не послабив хватки. Повертівши головою, я побачив, що їхні обличчя були землисто-білі, і сказав:

— Саме цього я й очікував. І саме тому я дав вам ці настанови. Та все вже позаду. Можете взяти мене на приціл, якщо хочете.

Охоронець, що тримав мене, відпустив мої руки. Я обережно торкнувся щоки і незлобливо мовив:

— Ви таки добряче мені зацідили, Білле.

— Якби ви бачили своє лице, док, то здивувались би, що я не розбив його в квашу, — відказав він.

Я кивнув, чітко малюючи в уяві ту демонічну злість, і запитав:

— Що я робив?

Охоронець Білл усе розповів:

— Ви прокинулися і якусь мить сиділи, вирячившись на шефа. Затим ви витягни щось із шухляди й підвелися з крісла. Ви сказали, що хочете зміряти йому температуру, і вже наближались до нього, коли ми побачили, що у вас в руках. І я закричав: «Ні, тільки не цим!» Джек схопив вас, і вам наче дах знесло. Тому я був змушений вас вдарити. Оце й усе.

Я знову кивнув. А тоді вийняв з кишені вузлуватий мотузок з жіночого попелястого волосся, підняв його над тацею і підніс до нього сірника. Мотузок зайнявся вогнем, звиваючись, як маленька змійка. А щойно полум’я торкалося вигадливих вузликів, як вони вмить розмотувалися. Я кинув на тацю останній дюйм ще не зотлілого мотузка й дивився, як він перетворюється на попіл.

— Думаю, на сьогодні пригоди закінчилися, — сказав я. — Але будьте як завжди на сторожі.

Я впав назад у крісло й заплющив очі...

Що ж, Брайл не довів мені існування душі, але я повірив у мадам Менділіп.

Розділ 11 Лялька вбиває

Решту ночі я спав міцно, без сновидінь і, як зазвичай, прокинувся о сьомій ранку. Охоронці стояли на варті, і я запитав у них, чи є якісь звістки від МакКенна, та вони відповіли, що поки що жодних. Мене це трохи здивувало, але чоловіки, схоже, не вбачали в цьому нічого дивного. Скоро їх мали змінити, тож я попередив охоронців, щоб вони нікому, крім МакКенна, не розповідали про події цієї ночі, зауваживши, що ніхто їм все одно не повірить. Вони мене щиро запевнили, що будуть німі як риби. Я сказав їм, що хочу, аби охоронці залишалися в кімнаті стільки часу, скільки буде потрібно.

Під час огляду Рікорі спав глибоким природним сном, і його стан був задовільний. Я дійшов висновку, що другий шок, як це іноді буває, нейтралізував затяжну дію першого. Коли він прийде до тями, то зможе говорити й рухатися. В цьому я запевнив охоронців, яких просто розривало від запитань, та я дав їм зрозуміти, що не збираюся на них відповідати.

О восьмій прийшла медсестра-доглядальниця Рікорі. Її неабияк здивувало те, що поки Батлер спить, я її заміняю. Проте я нічого їй не пояснив, лише сказав, що відтепер охоронці перебуватимуть у кімнаті, а не чатуватимуть біля дверей.

О пів на дев’яту прийшов Брайл, щоб поснідати зі мною і заодно доповісти про стан хворих. Я почекав, поки він доїсть, перш ніж розповісти йому про події минулої ночі. Але я вирішив нічого не казати про маленьку шапочку й те, що сам переживав.

На те в мене були свої поважні причини. По-перше, Брайл безсумнівно ухопився б за ту шапочку. Я мав підозру, що він кохав Волтерс, тому мені не вдалося б відрадити його від зустрічі з лялькаркою. І хоч у нього й переважало тверезе мислення, він був надто вразливий. Ця зустріч становила б для нього велику небезпеку, а його спостереження не мали б для мене жодної цінності. По-друге, якби він дізнався про те, що я пережив, то відмовився б залишати мене наодинці. По-третє, будь-яка з непередбачуваних обставин перекреслила б мої наміри поговорити з мадам Менділіп віч-на-віч (МакКенн все одно був би неподалік на варті).

Я не міг знати того, що принесе мені ця зустріч. Та, очевидно, лиш так я міг зберегти почуття власної гідності. Визнати ці події чародійством, чаклунством і чимось надприродним означало б викинути забобонам білий стяг. Але не існує нічого надприродного. А якщо й існує, то лише відповідно до законів природи. Матеріальне повинно підлягати законам матеріального. Ми можемо й не знати цих законів, але вони, однак, існують. Якщо мадам Менділіп має доступ до чогось невідомого, то мені, як взірцю загальновизнаної науки, личило б дізнатися якомога більше про ще нікому не відоме вчення. Особливо після того, як я пізнав його на собі. Мені додавало впевненості те, що я міг передбачити її хитрощі, якщо то не була якась самовільна ілюзія. Так чи інакше, а я повинен з нею зазнайомитися.

Цього дня у мене були консультації, тож я ніяк не міг вибратися раніше другої. Я попросив Брайла замінити мене опісля.

Близько десятої зателефонувала медсестра й повідомила, що Рікорі прийшов до тями і хоче мене бачити.

Коли я зайшов до кімнати, він усміхнувся. Я нахилився, щоб послухати його пульс, і він сказав:

— Думаю, ви не просто врятували мені життя, докторе Ловелл! Рікорі вам безмежно вдячний. Він ніколи цього не забуде!

Трохи пишномовно, але цілком в його стилі. Це означало, що його мозок функціонує нормально. Я відчув полегшення.

— Ми вмить поставимо вас на ноги. — Я погладив його руку.

Він прошепотів:

— Ще були вбивства?

Я саме міркував над тим, чи пам’ятає він бодай щось із подій минулої ночі, і відповів:

— Ні. Але відколи МакКенн привіз вас сюди, ви дуже ослабли. Я не хочу, щоб ви сьогодні багато говорили. — І ніби між іншим додав:

— Нічого не трапилося. Правда, ви впали з ліжка сьогодні зранку. Ви це пам’ятаєте?

Він глянув на охоронців, а тоді на мене і сказав:

— Я слабкий. Дуже слабкий. Ви повинні якомога швидше поставити мене на ноги.

— Через два дні ви зможете сидіти, Рікорі.

— Ні, через два дні я повинен піти звідси. Маю одну термінову справу, яка не може чекати.

Я не хотів, щоб він нервував, тож передумав розпитувати в нього про інцидент в авто й рішуче мовив:

— А це вже цілком від вас залежить. Вам не можна хвилюватися. Ви повинні мене слухатися й робити так, як я кажу. А поки що я змушений вас покинути. Я розпоряджуся, щоб вас нагодували. Я також хочу, щоб ваші охоронці весь час перебували з вами в кімнаті.

Він відповів:

— І ви кажете, що все добре.

— Просто не хочу, щоб з вами щось трапилося. — Я нахилився над ним і прошепотів:

— МакКенн потурбувався про те, щоб ваші люди стежили за тією Менділіп. Вона не зможе втекти.

На що він відказав:

— Але від її людей куди більше користі, ніж від моїх, докторе Ловелл!

Я пильно на нього глянув. У Рікорі був дивний погляд. Я повернувся в клініку, глибоко замислившись. Рікорі щось недоговорює?

Об одинадцятій зателефонував МакКенн. Я був такий радий його чути, що мене аж зло взяло.

— Де вас чорти носили... — почав було я.

— Послухайте, док. Я в Моллі, сестри Пітерса, — перебив він. — Приходьте швидше сюди.

Така нахабна вимога мене ще більше розлютила.

— Не зараз, — відповів я. — Маю ще роботу в клініці і не зможу звільнитися раніше другої.

— Невже ви не можете вирватися? Щось трапилося, і я не знаю, що робити! — в його голосі звучав відчай.

— Що трапилося? — спитав я.

— Я не можу сказати вам по... — його голос вирівнявся, став лагіднішим; я почув, як він сказав: «Заспокійся, Моллі. Це не допоможе!» А тоді звернувся до мене:

— Що ж, тоді приходьте пошвидше, док. Я підожду. Записуйте адресу.

А потім я знову почув його голос:

— Та досить тобі, Моллі! Я не збираюсь залишати тебе одну. — І він повісив слухавку.

Стривожений, я сів у крісло. Він не запитав нічого про Рікорі, і це викликало занепокоєння. Моллі? Сестра Пітерса, ну звісно! Вона, мабуть, дізналася про смерть брата й пережила сильний удар. Пам’ятаю, як Рікорі казав, що вона чекає на дитину. Але ні. Я відчував, що МакКенн панікує через щось набагато серйозніше. Моя тривога все наростала. Я переглянув свої записи на прийом, та на сьогодні не було заплановано жодних важливих візитів. Спонтанно вирішивши, я попросив секретарку перетелефонувати моїм пацієнтам і перенести зустріч на інший день. Я замовив авто та рушив за адресою, яку мені дав МакКенн.

Він зустрів мене на порозі квартири. Його обличчя змарніло, а погляд був переляканий. Він затягнув мене всередину, не сказавши ні слова, і провів по коридору. Проходячи повз прочинені двері, я мигцем побачив жінку із заплаканим дитям на руках. МакКенн завів мене у спальню й показав на ліжко.

На ньому лежав чоловік, майже з головою накритий покривалом. Я підійшов ближче й торкнувся його. Чоловік був мертвий. І то не першу годину. МакКенн сказав:

— Це чоловік Моллі. Огляньте його, як ви оглядали шефа.

У мене закралося неприємне відчуття, ніби мною на гончарському станку крутить чиясь невблаганна рука — від Пітерса до Волтерс, Рікорі й тіла, що лежало в мене перед очима. Може, на цьому станок зупиниться?

Я роздягнув мертвого чоловіка і витягнув із сумки збільшувальне скло та кілька зондів. Оглянув кожен дюйм його тіла, почавши від грудей, але нічого не знайшов і перевернув тіло...

Коли враз біля основи черепа я вгледів дрібний прокол.

Я встромив туди зонд, який (дежавю якесь та й годі!) з легкістю проник всередину. Я легенько ним покрутив.

Щось схоже на тонку довгу голку зачепило ту життєво важливу точку, де спинний мозок переходить у головний. Випадково або, можливо, тому, що голкою сильно крутнули, розірвавши нервові шляхи, в чоловіка стався параліч дихання, й смерть наступила майже відразу.

Я витягнув зонд і звернувся до МакКенна.

— Його вбили, — сказав я. — Тією самою зброєю, що хотіли вбити Рікорі. Хай би хто то був, та цього разу справа увінчалася успіхом. Йому не судилося вижити, як Рікорі.

— Невже? — тихо мовив МакКенн. — Коли це сталося, в авто з Рікорі були тіки я і Поль. А єдині люди, що були поруч із цим чоловіком, док, були його дружина й дитина! Що ви на це скажете, га? Може, ці двоє вколошкали його, як ми шефа, згідно з вашими судженнями?

Я запитав у нього:

— Що вам про це відомо, МакКенне? І як так сталося, що ви зовсім випадково тут опинилися?

Він терпляче відповів:

— Я тут не був, коли його вбили, якщо ви на це натякаєте. А якщо хочте знати точну годину, це сталося о другій. А біля години тому до мене подзвонила Моллі, і я тут же до неї приїхав.

— Що ж, їй більше пощастило, ніж мені, — відказав я сухо. — Люди Рікорі ніяк не могли з вами зв’язатися з першої години минулої ночі.

— Знаю. Але поки мені не дзвонила Моллі, я цього не знав. Я якраз їхав до вас. А якщо ви хочете знати, чим я всю ніч займався, то я вам скажу. Я ходив у справах шефа і ваших. Хотів вивідати, де племінниця тої відьмачки тримає свою машину. Я дізнався, але було надто пізно.

— Але ж люди, які мали за ними наглядати...

— Слухайте, док, не хочете поговорити з Моллі? — перебив він мене. — Я боюся за неї. Вона тримається з усіх сил тільки тому, що я розказав їй про вас і пообіцяв, що ви прийдете.

— Відведіть мене до неї, — відказав я різко.

Ми пішли до тієї кімнати, де я бачив жінку і зарюмсану дитину. Жінці було не більше двадцяти семи чи двадцяти восьми років, і за звичних обставин вона виглядала б дуже навіть привабливо. Тепер же її обличчя було скривлене й мертвотно бліде, а очі сповнені жаху, що межував із божевіллям. Вона дивилася на мене невидющим поглядом і все потирала губи кінчиками вказівних пальців, в її очах не залишилося нічого, крім страху та горя. Дитина, дівчинка не більше чотирьох років, безперестанку плакала. МакКенн трусонув жінку за плече.

— Перестань, Моллі, — сказав він грубо й водночас співчутливо. — До тебе прийшов док.

Раптом жінка усвідомила мою присутність. Деякий час вона дивилася на мене, а тоді запитала, не з цікавості, а ніби відпускаючи останню тонку нитку надії:

— Він мертвий?

Вона прочитала відповідь на моєму обличчі й закричала:

— О, Джонні, мій любий Джонні! Мертвий!

Жінка взяла дитину на руки й майже спокійно мовила до неї

— Мій Джонні пішов, люба. Татко пішов. Не плач, маленька, скоро ми з ним побачимося!

Краще б вона розплакалася; але той глибокий страх, що засів у її погляді, був надто сильний й не дозволяв їй віддатися горю. Я розумів, що так довго тривати не може, і скоро вона зламається під його тиском.

— МакКенне, — прошепотів я, — виведіть її з цього стану. Скажіть або зробіть щось, аби вона розлютилася чи розплакалася. Байдуже що.

Він кивнув. А тоді вихопив у неї з рук дитину, затуливши її спиною. Він схилився до її обличчя й жорстоко кинув:

— Зізнавайся, Моллі! Нащо ти вбила Джона?

На якусь мить жінка вражено застигла. А тоді її пройняв дрож, а з очей зійшов страх, поступившись місцем люті. Вона кинулася на МакКенна з кулаками, та він схопив її за руки. Дитина зайшлася плачем.

Враз жінка заспокоїлася, безсило опустивши руки. Вона опустилася на підлогу, схиливши голову на коліна. З її очей ринули сльози. МакКенн хотів підняти й заспокоїти її, але я його спинив.

— Нехай поплаче. Так буде ліпше для неї.

За якийсь час вона глянула на МакКенна й мовила тремтячим голосом:

— Ти ж так не думаєш, Дене?

— Ні, я знаю, що ти цього не робила, Моллі. Але ти повинна розказати все доку. Потрібно багато чого з’ясувати.

Тепер вона спитала вже цілком нормальним тоном:

— Хочете задавати питання, чи краще я сама все розповім?

Тут встряв МакКенн:

— Розкажи йому все так, як мені. Почни з ляльки.

— Так, ви поки розказуйте, а якщо у мене виникнуть запитання, я поставлю їх після того, як ви закінчите свою оповідь, — сказав я.

І вона почала:

— Учора ввечері приїхав Ден і повіз мене покататися. Зазвичай Джон не приходить... не приходив додому раніше шостої. Але вчора він непокоївся за мене, тож прийшов додому раніше, близько третьої. Йому подобається... подобався... Ден, тож він наполіг на тому, щоб я поїхала разом із ним. Повернулась я десь по шостій.

— Моллі, тут надіслали подарунок для малечі, — сказав він. — Ще одна лялька. Б’юсь об заклад, це Том її прислав. — Том — це мій брат.

На столі лежала велика коробка. Я відкрила її. Всередині була лялька, зовсім як жива. Досконала. Маленька лялечка. Не дитятко, а скоріше дівчинка десяти чи дванадцяти років. Вбрана у шкільну форму, з в’язкою книжок через плече, зростом близько одного фута, але ідеальна. В неї було найпрекрасніше личко — личко маленького янгола. Джон сказав:

— Посилка була адресована тобі, Моллі. Я подумав, що там квіти, і відкрив її. Таке враження, наче вона зараз заговорить, еге ж? Впевнений, саме так і виглядає портретна лялька. Либонь, якась дитина позувала для неї.

Тепер і я була переконана, що це Том її прислав, тому що він уже дарував ляльку маленькій Моллі, а моя подруга... покійна... також якось придбала лялечку для дитини в тій самій крамниці, що й Том. Вона казала мені, що жінка, яка виготовляє ці ляльки, попросила її позувати для одної з них. Я здогадалася, що Том просто пішов до тієї крамниці й придбав маленькій Моллі ще одну ляльку. Та я запитала в Джона:

— У коробці була якась записка чи листівка для мене?

— Ні, хоча там лежало дещо цікаве. Де ж я його подів? Певно, засунув до кишені.

Понишпоривши у себе в кишенях, він дістав звідти мотузок, зав’язаний у декілька вузликів і наче скручений з волосся. Я здивувалася:

— Цікаво, що Том хотів цим сказати?

Джон поклав мотузок назад до кишені, і я більше про нього не згадувала.

Поки маленька Моллі спала, ми поклали ляльку до неї в ліжечко, щоб вона побачила її, як тільки прокинеться. Дитина була просто в шаленому захваті від неї. Поки ми вечеряли, Моллі гралася лялькою. А коли ми вклали її до ліжечка, я хотіла забрати ляльку, та малеча розплакалася, і ми дозволили їй спати разом з нею. До одинадцятої ми грали в карти, після чого пішли готуватися до сну.

У Моллі неспокійний сон, тому вона досі спить у дитячому ліжечку, щоб не впасти уві сні. Ліжечко стоїть у нашій спальні, в кутку біля одного з двох вікон. Між ними — мій туалетний столик, а наше ліжко впирається узголів’ям у стіну прямо навпроти вікон. На мить ми зупинилися біля ліжечка, щоб глянути на Моллі, як це завше робимо... робили. Вона мирно спала, пригорнувши ляльку до себе так, що її голівка лежала в неї на плечі.

Джон сказав:

— Господи, Моллі, ця лялька зовсім як жива дитина! Я б не здивувався, якби вона отак встала й пішла. Для неї, певно, позувало якесь дуже гарне дівча.

І то була щира правда. У неї було найпрекрасніше і найлагідніше личко... і, ох, докторе Ловелл... саме тому вона наганяла стільки страху... невимовного страху...

— Такі цікаві вузлики, — сказав він. — Коли матимеш змогу, запитай у Тома, що вони означають. — Він кинув І мотузок на столик біля своєї половини ліжка і швидко заснув. А незабаром і я задрімала.

А тоді прокинулася... принаймні, я так думала... не знаю, був то сон чи ява. Скоріш за все, сон... і все ж... Боже, Джон мертвий... я чула, як він помер...

І вона знову розплакалася. А згодом продовжила:

— Якщо я прокинулася, то через неймовірну тишу. І все ж, саме через неї складалося враження, ніби то був сон. Тиша не буває настільки тихою... окрім як уві сні. Наша спальня — на другому поверсі, і туди знадвору завжди долинають якісь звуки. А тоді я не чула ані найменшого звуку... було так, наче... наче цілісінький світ втратив дар мови. Мені здалось, я сіла на ліжку, дослухаючись... напружено дослухаючись і намагаючись вловити найменший звук. Я навіть не чула дихання Джона. Мені стало лячно, бо в цій тиші було щось таке, що пробуджувало страх. Щось живе! Щось недобре! Я хотіла потягнутися до Джона, намагалася торкнутися його, розбудити.

Але й пальцем не могла поворухнути! Мене наче паралізувало! Тоді я спробувала заговорити, закричати. Але не змогла!

Фіранки на вікнах були наполовину опущені. З-під них проникало трохи вуличного світла, коли це раптом воно зникло. В кімнаті запанувала темрява, цілковита темрява.

А тоді звідкілясь засвітило зеленим.

Тьмяний відблиск. Він ішов не з вулиці, а був у самій кімнаті. Він усе загорявся й згасав, загорявся й згасав. Та після кожного згасання світло ставало все яскравішим. Воно було таке зелене, як світлячок. Або як місячний відблиск у прозорій зеленавій воді. Врешті той відблиск перестав мигтіти. Він скидався на світло, але то було не світло, бо воно не сяяло й не блистіло. Воно було всюди — під туалетним столиком, під кріслами... але не відкидало тіней. Я чітко бачила обриси кімнати; й дитину, що спала у своєму ліжечку, і голівку ляльки в неї на плечі...

Коли раптом лялька поворухнулася!

Вона повернула голову, ніби дослухаючись до дихання малечі, а тоді поклала свої маленькі рученята на руку дитини. Рука звісилась донизу.

Лялька сіла!

Тепер я була певна, що все це тільки сон, дивна тиша, дивний зелений відблиск... і це...

Лялька видерлася через край ліжечка й зіскочила вниз. Вистрибцем, достоту як дитина, побігла до ліжка, розмахуючи в’язкою книжок. Вона вертіла головою туди-сюди, зацікавлено роздивляючись кімнату, мов допитлива дитина. А тоді помітила туалетний столик і на мить зупинилася, щоб глянути у дзеркало. Вона вилізла на стільчик, а звідти вистрибнула на туалетний столик і, відклавши вбік книги, почала милуватися своїм відображенням.

Вона задоволено себе розглядала й крутилася, заглядаючи в дзеркало то через одне плече, то через інше. Я подумала про себе: «Який дивний сон!» Нахилившись личком до дзеркала, вона поправила й пригладила собі волосся. І я знов подумала: «Яка самозакохана чепурунка!» А тоді: «Мені все це сниться через Джона, бо він сказав, що лялька зовсім як жива і що він не здивувався б, якби вона вміла ходити». Я замислилася: «Але ж це не сон, інакше б я не думала про те, що мені це сниться!» Раптом мені все це видалося цілковитим абсурдом, і я засміялася, хоч і знала, що не зронила при тому жодного звуку. Знала, що... сміх засів десь усередині. Але лялька наче почула мене. Відвернувшись від дзеркала, вона зиркнула на мене...

Моє серце немов зупинилося. Мені й раніше снилися жахіття, докторе Ловелл, але навіть переживаючи найстрашніші з них, я не почувалась так, як тоді, коли зустрілася поглядом з лялькою...

То були очі диявола! Вони світилися червоним. Так яскраво-яскраво... немов очі звіра в темряві. Але саме цей бісівський блиск в очах змусив мене почуватися так, ніби чиясь рука стиснула моє серце! Ці диявольські очі на ангельському личку...

Не знаю, скільки вона отак стояла й пронизувала мене своїм поглядом. Та врешті вона зіскочила з туалетного столика й сіла на край стільця, теліпаючи ніжками, як мала дитина і не відриваючи від мене погляду. А тоді поволі й неспішно потягнулася маленькою ручкою до шиї і так само повільно відвела її назад. В руці у неї була затиснута довга... мов кинджал... шпилька...

Лялька зістрибнула зі стільця на підлогу й побігла прямо до мене, сховавшись під ліжком. А за мить вона вже видерлася на ліжко й стояла в ногах Джона, все ще дивлячись на мене своїми червоними очиськами.

Я знову спробувала закричати, поворухнутися. Намагалася розбудити Джона. Я молилася: «Господи милосердний, розбуди його! Боженьку, будь ласка, розбуди!»

Лялька відвела від мене свій погляд і тепер дивилася на Джона. Вона вилізла на нього й почала повзти до його голови. Я намагалася поворухнути рукою, щоб спинити її. Але не могла. Лялька зникла з мого поля зору...

І тоді я почула страшний стогін. Я відчула, як тіло Джона затремтіло, а затим витяглося й скрутилось... я почула його зітхання...

Глибоко-глибоко в душі... я знала, що Джон помирає... і нічого не могла з тим вдіяти... в тиші, в зеленому світінні...

Раптом на вулиці за вікном хтось заграв на флейті. Я почула метушливу біганину й побачила, як підлогою біжить лялька й вистрибує на підвіконня. Вона стала навколішки, визираючи на вулицю. Лялька тримала щось у руці. Придивившись, я побачила мотузок із вузликів, що лежав біля Джона на столику.

Я знов почула звук флейти... лялька вистрибнула з вікна... і я ще раз мигцем побачила ці червоні очі... я бачила, як вона вхопилася за підвіконня своїми маленькими рученятами... а тоді зникла...

Зелене світло... замерехтіло... й погасло. З-під фіранок знову пробивалося вуличне світло. Здавалося... немов... тиша вислизнула геть.

А тоді мене наче накрила хвиля темряви. Я провалилася в неї й, захлинаючись, чула, як годинник пробив другу ночі.

Коли я прокинулася... чи отямилась... чи, якщо то був сон, прокинулась... я глянула на Джона. Він лежав... так непорушно! Я торкнулася його... він був холодний... такий холодний! Я знала, що він мертвий!

Докторе Ловелл... скажіть, де сон, а де ява? Я ж розумію, що лялька не могла вбити Джона!

Помираючи, він хотів мене розбудити, і тому мені таке приснилося? Чи я...сама... уві сні... його вбила?

Розділ 12 Методика мадам Менділіп

В її очах було стільки страждання, що я просто не міг сказати їй правду, тому збрехав.

— Принаймні в цьому я можу вас заспокоїти. Смерть настала з цілком природних причин — у вашого чоловіка обірвався тромб у мозку. Оглянувши його, я в цьому повністю переконався. Ви жодним чином до його смерті не причетні. А що стосується ляльки, то вам приснився навдивовижу реалістичний сон, от і все.

Вона подивилася на мене так, наче ладна була віддати душу, щоб повірити моїм словам, і мовила:

— Але я чула, як він помирав!

— Цілком імовірно, що... — я вдався до дещо заплутаних пояснень, знаючи, що вона не все зрозуміє, а я звучатиму переконливіше... — Можливо, ви просто не до кінця прокинулися. Ми це називаємо межею безсонної свідомості. Скоріш за все, вам снилося те, що ви чули. Намагаючись пояснити ці звуки, ваша підсвідомість сплела цілу фантастичну драму, яку ви щойно мені описали. Те, що у вашому сні тривало хвилини, насправді промайнуло у вашій голові за одну мить — у підсвідомості своє розуміння часу. Таке І часто трапляється. Грюкіт дверей чи інший різкий звук пробуджує людину а зовсім прокинувшись, вона виловлює з пам’яті цілком реалістичний сон, що обірвався на гучному і звукові, хоча з нього він лише почався. Людині здається, наче вона снила годинами, хоч насправді її сновидіння було настільки блискавичне, що промайнуло всього лиш за якусь частку секунди між звуком та пробудженням.

Вона глибоко вдихнула; з її очей зійшов вираз глибокої муки. Та я не вгавав.

— Ще одне, про що вам слід пам’ятати, — ваш стан, і Багатьом жінкам при надії властиві особливо реалістичні й зазвичай не зовсім приємні сновидіння. Іноді доходить навіть до галюцинацій.

Вона прошепотіла:

— Це правда. Коли мала народитися маленька Моллі, мені снилися одні жахіття...

Якусь мить вона вагалася; я бачив, як сумнів кинув тінь на її обличчя.

— Але ж лялька... зникла!

І Я був злий сам на себе. Мене заскочили зненацька, і я не мав що сказати на це. Але МакКенн не розгубився й невимушено мовив:

— Звісно, вона зникла, Моллі. Я викинув її у сміттєпровід. Коли ти мені все розповіла, я подумав, що краще тобі її більше не бачити.

Вона різко запитала:

— І де ж вона лежала? Я всюди її шукала.

— Гадаю, ти просто була знетямлена, — відповів він. — Я знайшов її в ногах малечі, де вона лежала перекручена з покривалом. Зламана. Таке враження, ніби малеча вистрибувала по ній уві сні.

Вона мовила із сумнівом у голосі:

— Можливо, вона закотилась їй під ноги. Туди я, здається, не заглядала

Щоб Моллі не запідозрила таємної змови між мною й МакКенном, я строго сказав:

— Дарма ви це зробили, МакКенне. Якби ви відразу показали ляльку місіс Гілмор, вона б зрозуміла, що це був всього лиш сон, і так не страждала б.

— Ну, я не лікар, — відповів він похмуро. — Я зробив так, як вважав за потрібне.

— Спустіться вниз, можливо, вам ще вдасться її знайти, — звелів я роздратовано.

МакКенн запитально глянув на мене. Я кивнув, сподіваючись, що він мене правильно зрозумів. За кілька хвилин він повернувся.

— Вони вивезли сміття якихось п’ятнадцять хвилин тому, — доповів він із сумом. — Разом із лялькою. Але дещо я все-таки знайшов.

У нього в руках був маленький ремінець, з якого звисало півдюжини мініатюрних книжечок. Він запитав:

— Моллі, це їх лялька поклала на край туалетного столика в тебе уві сні?

Вона глянула й відсахнулася.

— Так, — прошепотіла вона. — Будь ласка, забери їх геть, Дене. Я не хочу це бачити.

Він переможно глянув на мене.

— То я, певно, все-таки правильно зробив, що викинув ту ляльку, як думаєте, док?

— Тепер, коли місіс Гілмор знає, що то був усього лише сон, в цьому немає нічого страшного, — відказав я. — А зараз, — я взяв її холодні руки у свої, — послухайте, що я вам скажу. Я не хочу, щоб ви залишалися тут ні хвилиною довше. Натомість я хочу, щоб ви спакували все необхідне для себе та маленької Моллі й поїхали кудись на тиждень. Я тривожуся за вас і за маленьке життя, яке от-от має з’явитися на світ. Я владнаю всі необхідні формальності. Зі всім іншим звертайтеся до МакКенна. Але прошу вас, покиньте цей дім. Ви ж послухаєтеся мене?

Дякувати Богу, вона легко погодилася. Щось моторошне було в тому, як вони з дитям прощалися із тілом. Врешті-решт, зібравшись, вони разом з МакКенном рушили до рідні. Малеча хотіла прихопити із собою «ляльку-дівчинку і ляльку-хлопчика». Та я не дозволив, незважаючи на ризик пробудити у Моллі підозри. Не хотів, щоб якась частинка мадам Менділіп супроводжувала їх у втечі. МакКенн підтримав мене, тож ляльки залишилися вдома.

Я зателефонував знайомому трунарю й востаннє оглянув тіло. Щодо розтину я не хвилювався, знаючи, що мій висновок ні в кого не викличе сумнівів. Та й ніхто не помітить цього маленького проколу. Коли приїхав трунар, я пояснив йому, що дружина покійного от-от мала народити, тож їй довелося поїхати в лікарню. У висновку я вказав причину смерті — тромбоз, сумно відзначивши, що схожий діагноз поставив банкірові його лікар, і згадав, яку реакцію в мене це викликало.

Тіло забрали, а я чекав на повернення МакКенна, силкуючись розібратися у всій цій фантасмагорії, в якій я, схоже, загруз. Я намагався очистити свій розум від упереджених думок про те, що могло бути, а що ні. Для початку я допустив ймовірність того, що мадам Менділіп володіє невідомими сучасній науці знаннями. Та я відмовлявся називати це чаклунством. Слова нічого не означають, адже їх роками припасовують цілком природним явищам, чиї наслідки незрозумілі простолюду. Не так давно, наприклад, в очах диких племен спалах сірника був справжнісіньким «чаклунством».

Ні, мадам Менділіп не «відьма», як вважав Рікорі. Вона володіла якоюсь невідомою наукою, от і все.

А оскільки це наука, то й керується вона певними сталими законами, хоч і невідомими мені. Якщо діяння лялькарки кидають виклик причині й наслідку, то вони обов’язково підлягають власним законам причинно-наслідкового зв’язку. В них немає нічого надприродного, просто я, як і ті аборигени, не знав, від чого спалахує сірник. Та я, здається, опанував деякі з цих законів і дещо з її хитромудрих прийомів — сукупності різноманітних деталей механізму, що є в будь-якому мистецтві. Вузлуватий мотузок, «відьомський вузол», вочевидь, відповідав за життєздатність ляльок. Один з таких мотузків непомітно підсунули Рікорі перед тим, як на нього напали. Інший я знайшов біля його ліжка після дивних подій тієї ночі. Я заснув, тримаючи в руках один із цих мотузків, і в результаті намагався вбити власного пацієнта! Третій мотузок супроводжував ляльку, що вбила Джона Гілмора.

Очевидно, мотузок був частиною механізму управління й контролю за ляльками.

Але до цього всього ніяк не пасувала історія п’янички, який не міг мати при собі «відьомського вузла», коли на нього напала лялька Пітерса.

Проте мотузок міг лише приводити ляльок в дію, після чого вони певний час існували самі по собі.

Очевидно також, що лялькарка діяла за одним незмінним принципом. Крок перший — умовити потенційну жертву позувати для неї, крок другий — ранити жертву, щоб обробити їй рану маззю, яка спричиняє смерть, крок третій — лялька повинна бути точною копією жертви. Схожі симптоми доводили те, що смерть у всіх випадках настала однаково.

Та хіба смерть всіх цих людей і рухливість ляльок якось взаємопов’язані? Невже вони й справді відігравали якусь важливу роль?

Лялькарка могла в це вірити; ба більше, вона в це свято вірила.

А я — ні.

Те, що лялька, яка вколола Рікорі, була схожа на Пітерса; і те, що «лялька-медсестра», яку бачили охоронці в мене на підвіконні, могла бути копією Волтерс, для якої вона позувала, і те, що лялька, яка встромила шпильку в мозок Гілмора, була, схоже, копією маленької Аніти, одинадцятирічної школярки, — усе це я визнав.

Але те, що частинка Пітерса, Волтерс чи Аніти якось привела в рух цих ляльок... що з них посмертно висмоктали дрібку їхньої життєвої енергії, їхній розум і «душу», перетворивши їх на щось лихе й ув’язнивши в тілах ляльок з дротяним скелетом... мій розум навідріз відмовлявся сприймати. Я не міг змусити себе навіть припустити таке.

Мої роздуми перервав прихід МакКенна.

Він коротко сказав:

— Що ж, із цим покінчено.

Я запитав у нього:

— МакКенне, коли ви сказали, що знайшли ляльку, ви збрехали, правда ж?

— Звісно, док. Ляльки ніде не було.

— Але де ж ви взяли ці маленькі книжечки?

— Там, де, за словами Моллі, лялька їх залишила — на туалетному столику. Я обережно забрав їх після того, як вона мені все розказала. Вона їх і не помітила, я її просто обманув. Непогано, еге ж?

— Ви змусили мене задуматися, — відповів я. — Не знаю, що б ми їй сказали, якби вона запитала про мотузок.

— Схоже, мотузок не справив на неї враження... — він завагався. — Але, думаю, він грає чи не найголовнішу роль, док. Якби я не забрав її покататися, а Джона в той час не було вдома, і Моллі б замість нього відкрила коробку, думаю, якраз вона лежала б мертвою, а не Джон.

— Тобто, ви маєте на увазі...

— Я маю на увазі, що ляльки нападають на тих, у кого є мотузок, — відказав він похмуро.

Що ж, я думав так само.

— Але навіщо комусь убивати Моллі? — запитав я.

— Може, комусь здається, що вона забагато знає. Якраз про це я хотів з вами поговорити. Та відьма Менділіп знає, що за нею слідкують!

— Бо в неї кращі вартові, — повторив я слова Рікорі, і тоді розказав МакКенну про другий напад уночі і чому я шукав його.

— А це, — сказав він, коли я закінчив, — доказує той факт, що та відьма Менділіп знає, хто саме за нею слідкує. Вона пробувала покінчити з шефом і з Моллі. А тепер, док, ми — її мішень.

— Ляльок хтось супроводжує, — почав я. — Для них мелодія — клич. Вони не зникають в нікуди, а реагують на неї й рухаються в напрямку... того, хто награє мелодію. Ці ляльки, мабуть, з крамниці. А отже, одна з тих жінок принесла їх сюди. Як їм вдалося не потрапити на очі вашим охоронцям?

— Не знаю, — його худе обличчя виглядало стривоженим. — Це справа рук рибоподібної дівки. Дозвольте вам дещо розповісти, док. Покинувши ваш дім минулої ночі, я пішов до своїх хлопців дізнатися, чи є якісь новини. І вони мені багато розказали. Близько четвертої дівка пішла у приміщення позаду магазину, а стара баба стала на касі. Вони на це не звернули уваги. Але хто, вгадайте, йшов вулицею й пірнув до лялькового магазину близько сьомої? Дівка. Хлопці, що слідкували за тильною частиною магазину, отримали за це по голові! Але вони не бачили, як вона виходила, тому перевели стрілки на тих, хто дивився за входом до магазину.

Тоді близько одинадцятої прийшов один охоронець із ще гіршими новинами. Він сказав, що стояв якраз на початку Бродвею, коли побачив, як за поворот звернула машина, за рульом якої сиділа та дівка. Він не міг її ні з ким переплутати, тому що бачив її в ляльковому магазині. Так вона їхала вгору Бродвеем. Він побачив, що за нею ніхто не слідкує, тому кинувся на пошуки таксі. Але кругом нікого не було, жодної припаркованої машини, яку можна було б ненадовго позичити. Тому він пішов до хлопців вияснити, чим вони в чорта там займаються. І знову ніхто не бачив, щоб дівка виходила з магазину.

Тоді я разом із ще кількома охоронцями взявся прочісувати район в пошуках місця, де та дівка припаркувала свою машину. Нам ніяк не везло, поки біля четвертої один із хлопців, тих, що слідкували за магазином, не зустрівся зі мною. Він сказав, що біля третьої бачив, як дівка, принаймні він думав, що то була вона, йшла по вулиці недалеко від магазину. В руках у неї була пара сумок, ніби не важких. Вона швидко йшла. Але магазин проминула. Він підійшов трохи ближче, щоб краще її роздивитися, та вона раптом як крізь землю провалилася. Він обшукав те місце, але від неї і сліду не залишилося. На вулиці було досить темно. Він смикав клямки дверей і заглядав у всі провулки, але двері всюди були зачинені, а у провулках нікого не було. Тож він кинув цю справу і пішов по мене.

Я обшукав те місце, що було всього за кілька кроків від лялькового магазину. Їх розділяє вісім будівель — це здебільшого магазини і склади над ними. Там мало хто живе, і всі будинки старі. Я ніяк не міг зрозуміти, як тій дівці вдалося прослизнути в магазин. Може, охоронець помилився. Може, він бачив когось іншого, або ж йому просто привиділося. Але ми ще раз все старанно прочесали, натрапивши згодом на місце, схоже на гараж. Недовго повозившись із замком, ми відкрили двері. І ясно, що там стояло авто з іще теплим мотором. Значить, воно там недовго стояло. І то було те саме авто, за рулем якого один з наших охоронців бачив ту дівку.

Я закрив гараж і пішов до своїх хлопців. Решту ночі я стежив разом із ними. Але в ляльковому магазині було темно. Та близько восьмої ми побачили, як дівка відчиняє магазин. Зсередини!

— Отже, — перепинив я його, — у вас немає доказів, що вона виходила з крамниці. Дівчина, яку бачив ваш охоронець, могла бути зовсім не вона.

Він із жалем глянув на мене.

— Хіба їй не вдалося вдень вислизнути непоміченою? Що їй заважало зробити те саме ввечері? Охоронець бачив, як вона їхала машиною, хіба не так? А потім ми знайшли авто недалеко від того місця, де дівка зникла з поля зору.

Я сів, замислившись. У мене не було причин не довіряти МакКенну. І цей зловісний збіг обставин у часі! Я напівпошепки сказав:

— Її відсутність удень збігається з часом, коли лялька опинилася в помешканні Гілморів, так само як і ввечері, коли напали на Рікорі й помер Джон Гілмор.

— Прямо в яблучко! — вигукнув МакКенн. — Вона йде, залишає ляльку в Моллі і вертається назад. Потім натравлює ляльок на шефа. Жде, коли вони вискочать з вікна, і потім іде по ляльку, яку вона лишила в Моллі. А тоді вертається додому. В її сумках — ляльки.

Я не міг стримати роздратування через всю цю дурню.

— То ви, мабуть, думаєте, що вона вилетіла з дому на мітлі через димар, — сказав я саркастично.

— Ні, — відповів він серйозно. — Ні, не думаю, док. Але будівлі старі, і там, можливо, є якийсь лаз, з якого вона могла вибратися назовні. В будь-якому разі, мої хлопці стежать за вулицею і гаражем, тому вдруге їй цей трюк не вдасться.

А тоді похмуро додав:

— До того ж, я не стану стверджувати, що вона, якщо шо, не сяде на мітлу.

Я рішуче мовив:

— МакКенне, я маю намір піти й поговорити з тою мадам Менділіп і хочу, щоб ви пішли зі мною.

— Я буду поруч, док. Зі стволом напоготові.

— Ні, я хочу зустрітися з нею віч-на-віч, але так, щоб ви пильнували за всім знадвору.

Йому це не сподобалося. Посперечавшись трохи, він врешті неохоче погодився.

Я зателефонував до себе додому. Брайл повідомив, що Рікорі оклигує напрочуд швидко, і я попросив його подбати про решту справ до кінця дня, вигадавши консультацію з клієнтом, щоб якось виправдати своє прохання. А тоді переключився на кімнату Рікорі. Я попросив медсестру передати йому, що МакКенн поруч зі мною і ми зайняті одним розслідуванням, результати якого я повідомлю йому, коли повернуся, і якщо Рікорі не проти, я хотів би, щоб МакКенн весь цей час провів зі мною.

Рікорі передав, щоб МакКенн виконував мої вказівки, як його власні. Він хотів поговорити зі мною особисто, але цього не хотів я і, пославшись на те, що дуже поспішаю, повісив слухавку.

Я добре пообідав і відчував, що це допоможе мені ближче триматися межі реальності, чи того, що я вважав реальністю, в час, коли зустрінуся з тією володаркою ілюзій. МакКенн був навдивовижу тихий і стурбований.

Годинник пробив третю, коли я поїхав на зустріч із мадам Менділіп.

Розділ 13 Мадам Менділіп

Я стояв біля вітрини лялькової крамниці, приборкуючи вперте небажання заходити досередини. Я знав, що МакКенн чатує неподалік. Знав, що люди Рікорі стежать за всім, що відбувається, з будівель напроти, а інші вештаються поміж перехожих. Незважаючи на гуркіт надземних потягів, шум авто уздовж Беттері та, здавалось, цілком звичну вуличну метушню, крамниця лялькарки здавалася глухою фортецею. На порозі я здригнувся, наче двері крамниці вели у незвіданий світ.

У вітрині було виставлено всього кілька ляльок, та вони були достатньо незвичні, щоб привернути до себе увагу дитини чи дорослого. Не настільки красиві, як у Волтерс чи Гілморів, але також чудові. У крамниці було приглушене світло. За прилавком я побачив худеньку дівчину, не інакше як небогу мадам Менділіп. Звісно, судячи з габаритів крамниці, там ніяк не могла вміститися та вишукана кімната, про яку Волтерс писала у себе в щоденнику. Хоча будівля стара, і з тильного боку могло бути набагато більше місця, ніж у самій крамниці.

Я перестав вагатися і, різко й нетерпляче відчинивши двері, ступив усередину.

Коли я ввійшов, дівчина повернулася до мене, дивлячись, як я наближаюся до неї. Вона мовчала. Я швидко окинув її оком. Очевидно, істеричний тип, один з найдосконаліших, які мені доводилося зустрічати. Я звернув увагу на її випуклі тьмяно-блакитні порожні очі з розширеними зіницями, довгу тендітну шию та злегка округлі риси обличчя, білі та довгі тонкі пальці. Вона стискала їх, і я зауважив їхню дивовижну гнучкість — завершальний пункт істеричного синдрому за Ленель-Лавастином[7]. В інші часи та за інших обставин вона могла бути жрицею, проповідуючи священне писання, або святою.

Її домінантною рисою був страх. В цьому не було жодних сумнівів. І все ж я був певний, що вона боялася не мене. То був глибинний, нетутешній страх, що лежав, звиваючись, біля коренів її існування, руйнуючи її життєву енергію, — духовний страх. Я глянув на її волосся. Воно було сріблясто-попелясте... колір... колір волосся, з якого були сплетені мотузки!

Побачивши, що я не можу відвести погляду від її волосся, з її тьмяних очей потроху почала спадати імла, й тепер вона дивилася насторожено. Здається, вона вперше усвідомила мою присутність. Я сказав якомога невимушеніше:

— Мене просто зачарували ляльки у вашій вітрині. Гадаю, одна із них припала б до душі моїй маленькій онучці.

— Ми саме їх розпродуємо. Тому якщо вам котрась пригледілася, можете купити її за дуже вигідною ціною.

У неї був низький голос. Вона говорила майже пошепки і якось байдуже. Але мені здалося, що напруга в її погляді лише посилилася.

— Гадаю, — відповів я, вдаючи роздратування, — це пропозиція для якогось випадкового покупця. Але бачте, вона — моя улюблена онучка, і я хочу для неї лише найліпшого. Тож, якщо вам не складно, покажіть мені, які у вас ще є, можливо кращі, ляльки.

На якусь мить її очі спалахнули. Мені здалося, наче вона дослухалася до звуків, яких я не чув. Раптом дівчина скинула із себе байдужість і стала люб’язною. І тієї ж миті я відчув на собі пильний погляд чиїхось інших очей. Враження було настільки сильне, що я мимоволі обернувся, вдивляючись у глиб крамниці. Та в приміщенні, крім мене й дівчини, нікого не було. За прилавком я помітив ледь прочинені двері. Кинув погляд на вітрину — чи не зазирає крізь неї МакКенн. Але там нікого не було.

Нараз невидимий погляд зник, наче клацнув затвор фотоапарата. Я обернувся до дівчини. Вона розклала на прилавку півдюжини коробок й розпаковувала їх. Звівши на мене свої щирі й майже лагідні очі, вона мовила:

— Звісно, я покажу вам усе, що в нас є. Вибачте, якщо змусила вас подумати, нібито мені байдуже до ваших побажань. Моя тітка, яка створює ці ляльки, дуже любить дітей. І вона б не допустила, щоб хтось, хто любить їх так само, як вона, вийшов звідси розчарований.

То були незвичні, пишномовні слова, які вона, здавалося, за кимось повторювала. Проте мене здивувало не так це, як раптова зміна її поведінки. Її голос звучав уже не мляво, а вібрував життєвою енергією. Та й від тієї байдужої і нудної дівчини не залишилося й сліду. Навпаки, вона була жвава й життєрадісна, її обличчя налилося барвою, а з очей повністю зійшла імла; в них загорівся вогник, радше глузливий, ніж злісний.

Я розглядав ляльок.

— Гарненькі лялечки, — врешті мовив я. — Та невже у вас немає кращих? Розумієте, така подія — у моєї внучки день народження, їй сповнюється сім. Ціна не має значення, якщо вона в межах розумного, звісно...

Я почув, як вона зітхнула, й глянув на неї. Її тьмяні очі знов були повні страху, а іскра насмішки погасла. З її лиця зійшов рум’янець. Раптом я знову відчув на собі невидимий погляд, тільки ще пронизливіший, ніж до того.

За прилавком відчинилися двері.

І хоч я був готовий до незвичної зовнішності лялькарки, про яку писала Волтерс, вона все ж мене страшенно вразила. На тлі ляльок і тонкої статури дівчини ще різкіше виділялися її зріст і огрядність. З дверей мене розглядала велетенська жінка з масивним лицем, широкими та високими вилицями і вусами над товстою верхньою губою — достоту тобі чоловік, якби не пишні груди.

Я зазирнув їй в очі й забув усю гротескність її обличчя й статури. У неї були величезні променисті карі очі, що вражали своєю жвавістю. Наче духи-близнюки, не пов’язані з тілом. З них лився потік енергії, що приємно пощипував мої нерви. В цьому не було нічого зловісного, принаймні тоді.

Я насилу відірвав погляд від її очей, щоб глянути на її руки. Вона була закутана у все чорне, і її руки ховалися у фалдах пишного плаття. Тоді я знову перевів погляд на її очі, в яких побачив іскру глузливого презирства, як у тої дівчини. Вона заговорила, і тепер я знав, що та життєва енергія, яка вчувалася в голосі дівчини, була лише відлунням цього солодкого, дзвінкого й глибокого голосу.

— Вам не до вподоби ляльки, які вам показала моя небога?

Зібравшись з думками, я мовив:

— Вони всі чудові, мадам... мадам...

— Менділіп, — тихо мовила вона. — Мадам Менділіп. Ви не знали, як мене звуть?

— На жаль, — непевно відповів я. — У мене є маленька внучка. І я хочу подарувати їй щось особливе на її день народження. Всі ляльки, що я бачив, красиві, та можливо у вас є щось...

— Щось... виняткове... — на мить вона змовкла, — ще гарніше. Що ж, можливо і є. Та коли я виявляю до своїх покупців винятковий інтерес, — тепер я був певний, що вона наголосила на цьому слові, — то повинна знати, з ким маю справу. Ви, мабуть, думаєте, я — якась дивакувата власниця крамниці, еге ж?

Вона засміялася, й мене здивувало, як свіжо, молодо й солодко звучав цей сміх.

Знову насторожившись, я величезним зусиллям волі знову повернувся до реальності. Я витягнув візитівку із сумки. Я не хотів, щоб вона дізналася моє ім’я. Але я також не хотів скерувати її увагу на когось, кому вона б завдала шкоди. Тому я підготувався і приніс візитівку колеги, який вже давно помер. Вона глянула на неї.

— О, то ви лікар, — сказала вона. — Що ж, тепер, коли ми знайомі, я можу показати вам усе найкраще, що в мене є.

Вона повела мене через двері у широкий напівосвітлений коридор. Вона торкнулася моєї руки, і я знову відчув це дивне енергійне пощипування. Зупинившись біля інших

дверей, вона повернулася до мене.

— Тут зберігаються мої найкращі ляльки. Виняткові!

Вона знову засміялася і відчинила двері.

Ступивши на поріг, я на мить затримався, занепокоєно оглядаючи кімнату. Тому що то не була та чарівна кімната, про яку писала Волтерс. Щоправда, вона була більша, ніж можна було очікувати. Але де ж ті вишукані старовинні панелі, давні гобелени й магічне дзеркало, що скидалося на величезну «кришталево чисту краплю води», та інші дрібниці, через які вона почувалась, як у раю?

З вікна, що виходило на невеликий закритий порожній дворик, проникало трохи світла з-під напівопущених фіранок. Стіни та стеля буди з простого пофарбованого дерева. Одна стіна була повністю заставлена маленькими вбудованими шафками з дерев’яними дверцятами. На іншій висіло кругле дзеркало, але на тому схожість із описом Волтерс закінчувалася.

У кімнаті був камін — такий є в кожному старому помешканні Нью-Йорка. На стінах висіло кілька гравюр. Величезний «розкішний», а насправді цілком звичайний, стіл був завалений ляльковими одежинами, завершеними і ще недошитими.

Моє занепокоєння все наростало. Якщо Волтерс перебільшувала з величністю кімнати, то що ще в її щоденнику було вигадкою — чи, як я тоді вважав, витвором надто бурхливої уяви?

Утім, вона зовсім не перебільшувала, коли описувала очі та голос лялькарки, не перебільшувала також, змальовуючи зовнішність та специфічність її небоги. Жінка заговорила, відірвавши мене від моїх думок.

— Бачу, моя кімната вас зацікавила?

Вона говорила дуже м’яко. В її голосі вчувалося таємне задоволення.

Я відповів:

— Кімната, де творить справжній митець, не може залишати людину байдужою. А ви — справжня мисткиня, мадам Менділіп.

— А ви звідки знаєте? — запитала вона.

Дарма я це сказав, тому швидко промовив:

— Я кохаюся в мистецтві. І бачив кілька ваших ляльок. Не потрібно блукати галереєю картин Рафаеля, щоб зрозуміти, що то був істинний митець. Достатньо одного його творіння.

Вона якомога приязніше всміхнулася. Зачинивши за мною двері, вказала на крісло біля стола.

— Ви не проти трохи зачекати, перш ніж я покажу вам ляльок? Я маю закінчити одну сукенку. Я обіцяла її одній маленькій дівчинці, яка от-от повинна прийти. Це не займе багато часу.

— Звісно, не проти, — сказав я й сів у крісло.

Вона стиха промовила:

— Тут так спокійно. А я бачу, ви стомилися. Ви тяжко працюєте, еге ж? Тому ви такий стомлений.

Відкинувшись у кріслі, я раптом усвідомив, як сильно я насправді втомився. На мить послабив свою пильність і заплющив очі. А розплющивши їх, зауважив, що лялькарка вже сиділа за столом.

Нарешті я розгледів її руки. Довгі, тендітні, білосніжні руки, найпрекрасніші з тих, що я коли-небудь бачив. Як її очі, що, здавалося, жили окремим життям, її руки були, мов живі створіння, незалежні від тіла, якому належали. Вона поклала їх на стіл, а тоді знову лагідно мовила:

— Добре іноді навідуватися в тиху місцину, де панує спокій. Людина так втомлюється, так втомлюється.

Вона взяла зі столу сукенку і заходилася шити. Довгі білі пальці однієї руки орудували голкою, тимчасом як інша рука тримала маленьку одежинку. Як прекрасно рухалися ці довгі білі руки... як ритмічно... як мелодійно... заспокійливо!

Жінка тихим ніжним голосом сказала:

— Ах, у цій кімнаті ми повністю ізольовані від зовнішнього світу. Тут панує спокій, один лиш спокій...

Я неохоче відірвався від споглядання повільного танцю її рук, плетіння цих довгих тендітних пальців, що так ритмічно рухалися. Так заспокійливо. Лялькарка дивилася на мене лагідними очима... повними того спокою, про який вона говорила.

Нічого страшного не станеться, якщо я трохи відпочину й наберуся сил перед боротьбою, яка чекає на мене попереду. І я був стомлений. Навіть не усвідомлював, наскільки! Я знову глянув на її руки. Дивовижні руки, що зовсім не пасують цьому опасистому тілу, так само як очі й голос.

А що, коли вони їй і справді не належать! Можливо, ця огрядна туша всього лиш маскувала справжнє тіло, якому належали руки, голос та очі. Я міркував над цим, спостерігаючи за повільним рухом її рук. Цікаво, як виглядає тіло, якому вони належать? Таке ж прекрасне?

Вона наспівувала якусь дивну мелодію, сонливу, мов колисанка. Вона розтікалася по моїх стомлених нервах, моєму виснаженому розуму, наганяючи млість... Її руки напускали сну. Її очі виливали на мене дрімоту...

Дрімота!

Щось усередині мене страшенно лютувало, волаючи «Прокинься! Скинь із себе цю сонливість!» Страшенним зусиллям волі я виринув, задихаючись, на поверхню свідомості й зрозумів, що цей дивний сон тривав набагато довше, ніж я думав. На якусь мить, стоячи на порозі повного пробудження, я побачив кімнату очима Волтерс.

Простора, з м’яким освітленням, оздоблена давніми гобеленами, старовинними панелями й різьбленими ширмами, за якими, ховаючись, сміялися примари. Сміялися з мене. На стіні висіло дзеркало, немов кришталево чиста крапля води, де обриси різьблень гойдалися навколо його обрамлення, мов відображення дерев у лісовому озерці!

Величезна кімната ніби здригнулася й щезла.

Я стояв біля перекинутого крісла в кімнаті, куди мене завела лялькарка. Вона стояла зовсім поруч і загадково та, схоже, розчаровано мене розглядала. На мить мені здалося, наче їй несподівано завадили...

Завадили! Коли вона підвелася з-за столу? Скільки я проспав? Що вона зі мною зробила, поки я спав? У чому я їй перешкодив, вирвавшись з її тенет?

Я хотів заговорити, але не міг. Позбавлений дару мови, розлючений та принижений, я розумів, що потрапив у пастку, як останній телепень. Я ж мав бути постійно на сторожі, реагувати на кожен шерех. Та мене зачарував її голос, очі й руки, коли вона безперестанку повторювала, який я стомлений... і як тут спокійно... і спати... спати... Що вона зі мною зробила, поки я дрімав? Чому я не міг поворухнутися? Здавалося, наче вся енергія вихлюпнулася з мого тіла, аби одним могутнім ривком вирвати мене з жахливої павутини сну! Я стояв непорушно, мовчки, геть виснажений і знерухомлений. Ослаблені руки моєї волі потягнулися до моїх м’язів і безсило звісилися додолу.

Лялькарка засміялася. Вона пішла до шафок, що висіли на дальній стіні. Я безпорадно за нею спостерігав. Параліч, що скував мене, ніяк не відпускав. Вона натиснула на пружину, й стулка шафки опустилася.

Усередині була лялечка. Маленьке дівча з гарненьким личком і чарівною усмішкою. Я глянув на неї й відчув, як холод глибоко проникає у моє серце. Її тендітні рученята стискали кинджалоподібну шпильку, і я здогадався, що саме ця лялька лежала біля дитини Гілморів... вилізла з її люльки... підбігла до ліжка й загнала шпильку...

— Ця лялечка — одна з моїх найкращих, просто виняткова! — Лялькарка дивилася на мене очима, сповненими жорстокого знущання. — Чудова лялька! Щоправда, часом неуважна. Забуває принести додому книжки, коли десь гостює. Але така слухняна! Вашій онучці така сподобається?

І вона знову засміялася тим молодим, злим сміхом, що викликав трепет. Раптом я усвідомив, що Рікорі мав слушність — ця жінка має згинути. Зібравши всю свою волю в кулак, я хотів накинутися на неї, та не зміг і пальцем поворухнути.

Довгі білосніжні руки торкнулися прихованої пружинки іншої шафки. Моє заціпеніння переросло в напругу, що кригою скувала серце. Із шафки на мене дивилася Волтерс! Розіп’ята!

Такою досконалою, такою... живою була лялька, наче я дивився на саму дівчину крізь зменшувальне скло. Я не міг думати про неї як про ляльку, лише як про живу людину. Вона була вдягнена у форму медсестри. На ній не було шапочки, а її чорне розпатлане волосся розсипалося по обличчю. В неї були розпростерті руки, а з долонь стирчали цвяхи, якими вона була прип’ята до стінки шафки. В її босі, складені навхрест ноги, був увігнаний ще один цвях. А на доповнення цієї страхітливої й блюзнірської картини над головою в неї виднівся напис:

«Спалена мучениця».

Голос лялькарки лився як мед, зібраний з квітів пекла:

— Ця лялька поводилася дуже зле. Вона була неслухняна. А я завжди караю ляльок, які себе погано поводять. Та бачу, ви засмутилися. Що ж, я її добряче провчила... зачекайте хвильку.

Довгі білі руки потяглися до шафки й витягли цвяхи з рук і ніг ляльки. Вона посадила її, сперши до стінки. А тоді обернулася до мене.

— Можливо, ви цю хочете для своєї внучки? Шкодую, але вона не продається! Їй доведеться засвоїти ще кілька уроків, перш ніж вона знову зможе покинути цю кімнату.

Її голос перестав звучати демонічно солодко, і тепер в ньому вчувалася загроза.

— А тепер слухайте сюди, докторе Ловелл! Що, думали, я вас не знаю? Я знала, хто ви, із самого початку. Вас також треба провчити! — вона прикипіла до мене поглядом. — Вас, дурня, неодмінно треба провчити! Вам здається, що ви лікуєте розум, та насправді ви й гадки не маєте, що воно таке. Ви сприймаєте розум як частину механізму з крові й плоті, нервових волокон та кісток, але не знаєте, що там всередині відбувається. Ви не визнаєте нічого, що не здатні виміряти своїми клятими пробірками чи побачити під мікроскопом. Для вас життя — всього лиш хімічний фермент, а свідомість — набір клітин. Телепень! Я знаю, що рухає розумом, і тих, що мешкають в його закамарках і за його межами! Вони приходять за моїм велінням. І ви думаєте, що своїми нікчемними знаннями ви можете протистояти моїм? Ідіот! Затямили? Ну ж бо! Говоріть!

Вона звела руку до мого горла, і я відчув, як знову можу говорити.

— Бісова відьма! — захрипів я. — Проклята вбивця! Ти загинеш на електричному стільці, якщо я сам до тебе не доберуся!

Вона наблизилася до мене, заливаючись сміхом.

— Ви потягнете мене в суд? Та хто вам повірить? Ніхто! Невігластво, плекане вашою наукою, є моїм щитом. А ваш глухий скептицизм — моя неприступна фортеця. Йдіть грайтеся своїми машинками, йолопе! Ідіть-ідіть! А зі мною більше не заривайтеся!

Її голос звучав тихо й погрозливо.

— І ще одне. Якщо ви хочете жити і зберегти життя тим, хто вам дорогий, заберіть своїх шпигунів геть. Вам не врятувати Рікорі. Він — мій. А ви більше ніколи не згадуйте про мене. І не пхайте свого носа, куди не треба. Я не боюся ваших шпигунів, але вони мене дратують. Заберіть їх звідси. Зараз же. Якщо до вечора вони не зникнуть...

Вона боляче вхопила мене за плече і потягла до дверей.

— Ідіть!

Я хотів зібратися на силі, підняти руки. Якби мені це вдалося, я повалив би її, як хижого звіра. Та вони мене не слухалися. Мов якийсь робот, я попрямував до дверей. Лялькарка їх відчинила.

Я почув дивний шурхотливий звук, що долинув із шафок, і ледь спромігся повернути туди голову.

Лялька Вотерс впала, звисаючи з краю шафки. Її рученята гойдалися так, наче благали забрати її з собою. На її долонях виднілися сліди від цвяхів. Вона дивилася на мене...

— Ідіть! — крикнула лялькарка. — І пам’ятайте!

Насилу рухаючись, я вийшов через коридор у крамницю. Дівчина дивилася на мене затуманеними, сповненими страху очима. Гнаний в спину якоюсь невблаганною рукою, я вийшов з крамниці на вулицю.

Схоже, ні, я точно чув лихий, глузливий сміх лялькарки у себе за спиною!

Розділ 14 Лялькарка завдає удару

Коли я опинився за дверима крамниці, до мене повернулися сила волі й здатність рухатися. У пориві злості я хотів було зайти назад. Та біля дверей переді мною наче постала невидима стіна. Я не міг і кроку ступити чи навіть торкнутися дверей. Здавалося, ніби цієї хвилини моя воля відмовилася працювати, чи радше мої кінцівки не хотіли мене слухатися. Я зрозумів, у чому річ. То було надзвичайно потужне постгіпнотичне навіювання, що знерухомило мене перед лялькаркою і виштовхало, мов якогось робота, з її лігва. До мене наближався МакКенн, і якоїсь миті мені спала шалена думка наказати йому зайти в крамницю і вбити мадам Менділіп. Та здоровий глузд підказував, що в мене немає жодних вагомих причин для вбивства, і найпевніше ми приймемо за це кару, якою я ж сам їй і погрожував.

МакКенн підійшов до мене:

— Я вже почав переживати, док. Якраз хотів зайти всередину.

— Ходімо МакКенне. Мені потрібно якомога швидше дістатися додому, — відказав я.

Глянувши на мене, він присвиснув.

— У вас такий вид, ніби ви тільки що з поля бою, док.

— Так і є. Та цього разу переможцем вийшла мадам Менділіп, — відповів я.

— Але ви ще тихо вийшли. Не як шеф, коли та відьма харкала йому вслід отрутою. Що сталося?

— Розкажу пізніше. А поки що дайте мені спокій. Мені треба подумати.

Чого я насправді хотів, так це повернути свою витримку. Здавалося, мій розум напівосліпнув і продирався навпомацки, наче заплутався в тенетах чогось винятково лихого. І хоч йому вдалося з них вирватися, шматки павутиння все ще затуляли йому очі. Ми сіли в авто і деякий час їхали мовчки. Але МакКеннова цікавість взяла над ним гору.

— Ну то як вона вам? — запитав він.

На той час я дещо для себе твердо вирішив. Ні до кого в житті я не відчував такої відрази, холодної ненависті й лютого бажання вбити, як до цієї жінки. Не те, щоб постраждала моя гордість, але було неприємно. Ні, тепер я був переконаний, що в тій кімнаті за ляльковою крамницею оселилося справжнє зло. Зло, настільки нелюдське й нетутешнє, ніби лялькарка справді з’явилася прямісінько з пекла, в яке вірив Рікорі. Необхідно було здолати те зло, як і жінку, що стояла в самому його осерді.

Я сказав:

— МакКенне, світ не бачив нічого лиховіснішого за цю жінку. Не допустіть, щоб дівчина знову вислизнула з ваших рук. Як гадаєте, вона знала, що за нею стежили минулої ночі?

— Не знаю. Навряд.

— Посильте охорону навколо крамниці. Але робіть це відкрито, щоб та відьма вас побачила. Вони подумають, що ми не знаємо про їхню лазівку, якщо дівчина не зауважила, що за нею стежили. Вони вважатимуть, нібито ми досі впевнені, що вона непомітно вислизнула через парадний або чорний хід. Хай у вас напоготові будуть автомобілі на початку і в кінці вулиці, де вона тримає своє авто. Але дійте обережно, щоб не викликати жодних підозр. Коли з’явиться дівчина, простежте за нею... — Я завагався. МакКенн запитав:

— А тоді що?

— Я хочу, щоб ви її схопили, викрали — називайте це як вам заманеться. Але потрібно все зробити якомога тихіше. Це я залишаю на вас. Вам краще знати, як усе це робиться. Проте дійте швидко й без зайвого шуму. Тільки не надто близько від крамниці, а якнайдалі. Засуньте їй у рота кляп і, якщо треба буде, зв’яжіть. Тільки зловіть її. А тоді ретельно обшукайте авто. Привезіть її до мене додому разом з усім, що вам вдасться знайти. Вам усе зрозуміло?

— Якщо вона з’явиться, ми її схопимо. Ви збираєтеся її допитувати?

— І це теж. Цікаво подивитися на дії лялькарки. Її це зможе спонукати до певних вчинків, що дадуть нам змогу законно її схопити. Притягти до відповідальності. У неї можуть бути й інші, невидимі слуги, але я маю намір позбавити її саме цієї. Можливо, тоді й решта вийдуть з тіні. Принаймні, це точно сколихне ґрунт під її ногами.

Він зацікавлено на мене зиркнув.

— Вона вас, певно, добряче дістала, док.

— Так, — відрізав я.

Він завагався.

— Ви розкажете про це шефу? — він врешті запитав.

— Можливо, сьогодні ввечері. Все залежить від його стану. А що?

— Просто, коли вже дійшло до викрадення, йому, певно, краще про це знати.

Я різко відказав:

— МакКенне, я ж вам передав слова Рікорі, ви повинні виконувати мої вказівки, як його власні. Отож, я віддав вам наказ. І беру всю відповідальність на себе.

— Добре, — сказав він.

Але я бачив, що сумнів усе ще жеврів в його очах.

Тепер, коли Рікорі достатньо оклигав, у мене не було жодних причин не розказати йому про те, що трапилося зі мною в мадам Менділіп. Втім, з Брайлем все було по-іншому. Знаючи про його прихильність до Волтерс, я не міг розповісти йому про розіп’яту ляльку, хоч у мене й досі стояла перед очима прохромлена гвіздками Волтерс. Якби я все йому розповів, він би зажадав негайно поквитатися з лялькаркою. А я цього не хотів.

Усе ж я вперто не бажав розкривати деталі мого візиту Рікорі так само, як і Брайлу, і річ не лише в ляльці Волтерс. Та чому я не хотів ділитися з МакКенном? Можливо боявся, що це вразить мою гордість.

Ми зупинилися перед моїм домом. Було близько шостої. Перш ніж вийти з авто, я ще раз повторив МакКенну свої вказівки. Він кивнув.

— Добре, док. Якщо вона вийде, ми її схопимо.

Я зайшов до будинку, де на мене чекала записка від Брайла. Він писав, що зайде до мене після вечері. Мене це втішило. Я боявся запитань. Рікорі спав. Мені доповіли, що стан його стрімко поліпшується. Я попросив медсестру, як тільки він прокинеться, переказати йому, що я навідаюся до нього після вечері, а сам приліг, сподіваючись трохи подрімати.

Але мене ніяк не брав сон. Щоразу, як тільки я впадав у дрімоту, в мене перед очима поставало обличчя лялькарки, і я прокидався.

О сьомій я встав. Ситно та смачно повечерявши, я випив удвічі більше вина, ніж зазвичай можу собі дозволити, насамкінець посмакувавши чашкою міцної кави. Підвівшись з-за стола, я почувався набагато краще. До мене повернувся ясний розум, і я знову опанував себе — принаймні, я так гадав. Я вирішив розказати Рікорі про те, що наказав МакКенну викрасти дівчину. Я знав, що на мене посиплеться купа запитань стосовно мого візиту до лялькарки, але я вже вигадав історію, яку мав намір йому подати.

Яким же було моє здивування, коли я збагнув, що це і все, що я здатен переповісти! Я усвідомлював, що не можу розказати більше, навіть якби дуже хотів. І все це за велінням тієї лялькарки — постгіпнотичне навіювання, яке було частиною інших заборон, що вона на мене наклала; ті самі заборони, через які я був безсилий перед нею, які виштовхали мене з крамниці, мов якогось робота, та відкинули від дверей, коли я хотів туди знов увійти!

Під час цього гіпнотичного сну вона сказала мені: «Про те і се вам говорити зась. А про це — будь ласка».

Я не міг розказати про ляльку з янгольським личком та кинджалоподібною шпилькою, якою вона проколола мозочок Гілмора. Я не міг нічого розказати про розіп’яту ляльку Волтерс. Також не міг і словом обмовитися про те, що лялькарка мовчки визнала свою причетність до всіх тих смертей, які привели нас до неї.

Утім, так навіть було краще. Хоча б щось я розумів — реальність, яку навпомацки шукав, щось, без краплі чаклунства і чорної магії, щось цілковито із царини моєї науки. Те саме, й не раз, я практикував зі своїми пацієнтами, коли намагався повернути їх до нормального життя, вдаючись до того самого постгіпнотичного навіювання. Я також міг очистити свій розум від навіювань відьми, якби хотів. Та чи варто? Я вперто вирішив залишити все як є. Інакше я б визнав свій страх перед мадам Менділіп. Я її ненавидів, так, але не боявся. Тепер, знаючи її методи, я, її піддослідний кролик, був би справжнісіньким дурнем, якби не простежив за тим, до чого вони призведуть. Я подумав, що вже відчув на собі весь спектр її навіювань, а все інше, що вона хотіла мені нав’язати, не закріпилося в моїй свідомості через моє передчасне пробудження.

Усе ж таки лялькарка мала слушність, обізвавши мене ідіотом!

Коли прийшов Брайл, я спокійно вийшов йому назустріч. Не встиг я з ним привітатися, як зателефонувала доглядальниця Рікорі й повідомила, що він уже прокинувся і дуже хоче мене бачити.

Я сказав Брайлу:

— Мені пощастило. Не доведеться переказувати ту саму історію двічі. Ходімо зі мною.

Він запитав:

— Яку історію?

— Про мою зустріч з мадам Менділіп.

На що він недовірливо сказав:

— То ви її бачили!

— Я провів із нею цілий вечір. Дуже цікава жінка. Ходімо, я вам усе розкажу.

І швидко попрямував до кімнати Рікорі, ігноруючи запитання Брайла. Рікорі сидів на ліжку. Я його швиденько оглянув. Незважаючи на деяку слабкість, він був цілком здоровий. Я привітав його з дивовижним одужанням і прошепотів:

— Я бачився і говорив з вашою відьмою. І маю вам багато що розказати. Попросіть ваших охоронців вийти за двері. А я відпущу медсестру.

Коли вони пішли, я з ентузіазмом взявся описувати події дня, почавши з того моменту, як МакКенн викликав мене до помешкання Гілморів. Рікорі із сумним обличчям вислухав історію Моллі. А тоді сказав:

— Її брат, а тепер ще й чоловік! Сердешна, безталанна Моллі! Ми повинні за неї помститися! Si! Неодмінно повинні! Так!

Тоді я виклав йому неймовірно коротку версію моєї зустрічі з мадам Менділіп і розказав про свої вказівки МакКенну. А тоді мовив:

— Тож принаймні сьогодні ввечері ми зможемо спати спокійно. Бо якщо дівчина вийде з ляльками, МакКенн її схопить. Якщо ні, то нічого й не трапиться. Я переконаний, що без неї лялькарка не здатна атакувати. Сподіваюся, такий план вам до вподоби, Рікорі.

Якийсь час він уважно мене розглядав.

— Звісно, до вподоби, докторе Ловелл. Ще б пак! Я вчинив би так само. Але мені здається, ви недоговорюєте, що трапилося між вами й відьмою.

— І мені так здається, — сказав Брайл.

Я підвівся.

— Я розказав вам основне. І я дуже стомлений, тому збираюся прийняти ванну і вкластися спати. На годиннику о пів на десяту. Якщо дівчина вийде з крамниці, то не раніше одинадцятої, можливо, навіть пізніше. Я спатиму доти, поки МакКенн не приведе її сюди. Якщо він так і не прийде, я просплю всю ніч. Усе, годі. Потерпіть із своїми запитаннями до ранку.

Рікорі, що не зводив з мене свого допитливого погляду, сказав:

— Чом би вам тут не переночувати? Хіба так не буде безпечніше?

Мене затопила хвиля роздратування. Моя гордість і так чимало постраждала від того, як я вів себе поруч із мадам Менділіп, і від того, як вона обвела мене навколо пальця. А пропозиція сховатися від неї за спинами його охоронців була як сіль на рану.

— Я не мала дитина, — відповів я сердито. — І цілком у змозі про себе подбати. Тому не бачу потреби жити під прикриттям ваших охоронців.

Я затнувся, пошкодувавши про сказане. Але Рікорі не образився. Він кивнув, відкинувшись на подушки.

— Ви сказали все, що я хотів знати. У вас була складна розмова з відьмою, докторе Ловелл. Але ви не все нам розказали.

— Мені жаль, Рікорі! — вибачився я.

— Пусте, — вперше за весь час він усміхнувся. — Я все чудово розумію. Я теж трохи психолог. Але ось що я вам скажу: немає значення, приведе МакКенн сьогодні цю дівчину чи ні. Завтра відьма загине, і дівчина — разом з нею.

Я нічого на це не відповів. Натомість покликав до кімнати медсестру й охоронців. Попри свою впевненість я не міг ризикувати безпекою Рікорі. Я не розказав йому про погрози лялькарки в його бік, та це не означало, що я про них забув.

Брайл провів мене до мого кабінету і примирливо мовив:

— Я знаю, що ви добряче втомилися, докторе Ловелл, і не хочу вам надокучати. Але можна я залишуся тут, поки ви спатимете?

Я роздратовано відповів:

— Заради Бога, Брайле, хіба ви не чули, що я тільки-но сказав Рікорі? Я вам дуже вдячний і все таке, але вас це також стосується.

Він тихо сказав:

— Я все одно залишуся тут, в кабінеті, й не склеплю очей аж до світанку, або поки не прийде МакКенн. Якщо з вашої кімнати долинатимуть якісь звуки, я зайду всередину. І якщо мені захочеться перевірити, чи з вами все гаразд, я також зайду. Не зачиняйте дверей на ключ, інакше я їх виб’ю. Ви мене зрозуміли?

Я все більше наливався злістю. Він сказав:

— Я не жартую.

— Гаразд. Робіть, як вам заманеться, — відказав я.

І пішов до себе в спальню, грюкнувши дверима. Але на ключ їх не замкнув.

Я, поза всяким сумнівом, був дуже стомлений. Навіть година сну збадьорила б мене. Тож я вирішив не приймати ванни і почав перевдягатися. Знімаючи сорочку, я помітив з лівого її боку крихітну шпильку, прямо навпроти серця. Розстібнувши її повністю, я глянув на виворіт, де побачив... прикріплений мотузок!

Я ступив крок до дверей і вже хотів гукати Брайла. Але раптом зупинився. Я не міг показати його Брайлу, бо він би обов’язково засипав мене запитаннями. А я хотів спати.

Господи! Як же я хотів спати!

Ліпше спалити цей мотузок. Шукаючи сірника, я почув за дверима кроки Брайла й швидко засунув його до кишені штанів.

— Що вам потрібно? — гукнув я.

— Просто хотів пересвідчитися, чи ви вже в ліжку.

Він трохи прочинив двері. Насправді Брайл хотів перевірити, чи я не зачинив їх на ключ. Я нічого не сказав і продовжував перевдягатися.

Спальня — простора, з високою стелею кімната — розташована на другому поверсі з тильного боку будинку і прилягає до мого кабінету. Два обвиті плющем вікна виходять на невеличкий сад. У кімнаті висить велика старовинна люстра зі скляними призмами — довгими кришталевими підвісками, що звисають з шести кругів, з яких здіймаються підсвічники. Це маленька копія одної з чудових колоніальних люстр, що висять в Індепенденс-холі у Філадельфії. Придбавши цей будинок, я не дозволив зняти її чи бодай замінити свічки на лампочки. Моє ліжко стоїть у кінці кімнати, і, коли я перевертаюся на лівий бік, то бачу вікна, окреслені слабким відблиском, що витанцьовує у кришталевих призмах, від чого люстра скидається на крихітну мерехтливу хмаринку. Це дуже заспокоює і навіває сон. У саду росте стара груша, останнє вціліле дерево, яке щовесни, за щасливих днів Нью-Йорка, простягало до сонця свої заквітчані віття. Люстра висить за фут від мого ліжка, а вимикач, який регулює освітлення, розташований прямо біля узголів’я. В кімнаті стоїть старовинний камін з різьбленого мармуру та широкою полицею зверху. Щоб добре уявити, що відбувалося далі, важливо запам’ятати це розташування предметів у кімнаті.

Поки я роздягався, Брайл, переконавшись у моїй слухняності, зачинив за собою двері й повернувся назад до кабінету. Я взяв мотузок, відьомський вузол, і зневажливо пожбурив його на стіл. У цьому жесті була якась показна хоробрість; можливо, якби я не був настільки впевнений в МакКенні, то не відмовився б від свого наміру спалити мотузок. Прийнявши заспокійливе, я вимкнув світло і ліг спати. Ліки швидко подіяли.

Я провалювався все глибше й глибше в океан сну... глибше... і глибше...

А тоді прокинувся і озирнувся навколо... Що за дивне місце, і як я тут опинився? Я стояв посеред неглибокої круглої ями, обрамленої травою, край якої сягав моїх колін. Яма була в центрі округлого, рівнинного лугу діаметром близько чверті милі, також порослого травою; дивною травою, всіяною пурпуровими квітами. Довкруж трав’янистого кола схилялися незвичні дерева... дерева, оздоблені зеленими й багряними смарагдами... дерева з обвислим гіллям, вкритим листям, схожим на папороть, і обвитим тонкими лозами-зміями. Дерева оточили луг, насторожені, пильні... вони наглядали за мною... в очікуванні, коли я поворухнуся...

Ні, за мною не дерева спостерігали! А якісь істоти, що ховалися поміж них, зачаєні... злісні істоти... лихі створіння... саме вони спостерігали за мною й чекали мого поруху!

Але як же я тут опинився? Я глянув на свої ноги, витягнув руки... На мені була блакитна піжама, в якій я лягав спати... на своєму ліжку, у своєму будинку в Нью-Йорку... То як мене сюди занесло? Не схоже, що я спав...

Тоді я помітив три стежки, що вели з ями. Вони проходили через її край, розповзаючись у різні боки в напрямку лісу. Раптом мені здалося, що я повинен піти одною зі стежин, і дуже важливо обрати правильну... бо лише одна з них безпечна... а інші дві припровадять мене прямісінько в руки цих лихих створінь.

Яма почала звужуватися. Я відчував, як її дно підіймається в мене під ногами. Вона виштовхувала мене! Я вискочив на стежку правобіч від мене й повільно рушив нею. А тоді почав бігти, все швидше й швидше в напрямку лісу. Наблизившись, я побачив, що стежка пронизувала ліс мов стріла. Завширшки близько трьох футів, затиснута деревами, вона зникала десь у темній глибині лісу. Я все набирав швидкості. А коли забіг до лісу, невидимі створіння почали никати поміж дерев, що межували зі стежкою, тихо насуваючись на мене зусібіч. Що то були за створіння і що б могло статися, якби вони мене схопили, я не знав... Лиш знав, що ніякі муки не зрівняються з тим, що я міг пережити, якби опинився в їхніх тенетах.

Я біг по лісу, як у страшному сні. Відчував, як з-поміж дерев до мене простягаються руки, щоб вхопити мене... чув гучний шепіт... Обливаючись потом і тремтячи від страху, я вирвався з лісу і помчав по безмежній голій рівнині, що простягалася аж ген до виднокола. Ніде не видно жодної стежки, скрізь лише пожухла трава. Ця рівнина нагадала мені поросле вересом пустище трьох макбетівських відьом. А проте... там було краще, ніж у зачарованому лісі. Я зупинився й озирнувся на дерева, звідки на мене дивилися міріади злих очей.

Я повернувся до них спиною і пішов по висохлій рівнині. Підняв очі до неба. Воно було туманно-зеленого кольору. Там, нагорі, світилися дві хмарні кулі... чорні сонця... ні... то були очі... Очі лялькарки! Вони дивилися на мене з туманно-зеленого неба... Над овидом цього дивного світу дві велетенські руки почали здійматися... й тягнутися до мене... щоб спіймати й вкинути назад до лісу... білі руки з довгими пальцями... що були мов живі істоти. Руки лялькарки!

Очі дивилися на мене майже впритул, все ближче сягали руки. З неба долинув гуркіт сміху... Сміху лялькарки!

Він усе ще відлунював у мене в вухах, коли я прокинувся, чи так мені принаймні здалося. Я виструнчений сидів у себе на ліжку. З мене котився піт, а серце калатало так, що здригалося все тіло. Я бачив, як легка хмаринка люстри виблискувала від вуличного світла. Бачив ледь освітлені вікна. Було дуже тихо...

За одним із вікон щось промайнуло. Я хотів підвестися й глянути, що то було, та не міг навіть поворухнутися!

У кімнаті з’явилося слабке зеленаве світло. Мерехтливе світіння, як над зогнилою колодою. Воно наростало й згасало, наростало й згасало, але розгорялося все яскравіше. У моїй кімнаті стало дуже світло. Люстра замерехтіла, мов згасаючий смарагд.

У вікні я вгледів маленьке личко! Личко ляльки! Моє серце затріпотіло, стиснувшись з відчаю. Я подумав: «У МакКенна нічого не вийшло! Це кінець!»

Лялька дивилася на мене і вишкірялася. В неї було чисто поголене обличчя сорокалітнього чоловіка. Довгий ніс і великий рот з тонкими вустами. Близько посаджені очі під густими бровами. Вони блищали, мов червоні рубіни.

Лялька видерлася на підвіконня і заповзла в кімнату головою вперед. Якусь мить вона стояла на голові, розмахуючи ніжками, а тоді зробила подвійне сальто. Приземлившись на ноги, вона притулила до вуст і широким жестом відвела маленьку ручку, дивлячись на мене червоними очима й затамувавши подих. Так, ніби очікувала аплодисментів! На ній було трико й жакет циркового акробата. Вона вклонилася мені. А тоді широким жестом вказала на вікно.

Звідти визирало ще одне личко. Суворе, непривітне обличчя чоловіка років шістдесяти. В нього були акуратні бакенбарди, і він дивився на мене так, як дивиться банкір, коли хтось, кого він ненавидить, просить в нього позику — мене така думка дещо звеселила. Та враз мені стало не до сміху.

Лялька-банкір і лялька-акробат!

Маленькі копії тих двох, кого спіткала невідома смерть!

Лялька-банкір з гідністю спустилася з вікна. На ній був фрак і накрохмалена сорочка — просто довершений вигляд. Вона обернулася і так само з гідністю простягнула руку до підвіконня, де стояла ще одна лялька — лялька жінки, що була приблизно одного віку з лялькою-банкіром і так само ошатно вдягнена.

Стара діва!

Вона елегантно подала руку ляльці-банкіру і легенько скочила на підлогу.

Четверта лялька, вбрана з голови до ніг у блискуче трико, видерлася на підвіконня. Вона зробила сальто, приземлившись поруч із лялькою-акробатом. Глянула на мене, вишкірившись, а тоді вклонилася.

Чотири ляльки крокували до мене. Попереду йшли акробати, а позаду них повільно й велично ступали під руку ляльки старої діви та банкіра.

Вони виглядали гротескно й фантастично, але точно не кумедно, о ні! Хіба що сам диявол посміявся б із них.

Я відчайдушно подумав: «Брайл сидить потойбіч дверей! Якби ж я тільки міг видати бодай якийсь звук!»

Чотири ляльки зупинилися і, схоже, про щось радилися. Акробати зробили пірует і потяглися до своїх спин, звідки з прихованих піхов витягнули кинджалоподібні шпильки. Ляльки банкіра і старої діви тримали в руках такі самі шпильки, націливши їх на мене, мов справжні шпаги.

Четвірка знову попрямувала до мого ліжка...

Червоні очі другої ляльки-акробата, в якій я упізнав гімнаста на трапеції, прикипіли до люстри. Вона зупинилася, і розглядаючи її. А тоді засунула назад кинджалоподібну шпильку, вказала на люстру і, зігнувши коліна, склала долоні ківшиком. Перша лялька кивнула, а потім закинула голову назад, оцінюючи відстань від люстри до підлоги. Друга лялька тицьнула пальчиком у камін, і вдвох вони видерлися по ньому на широку поличку. Старша пара спостерігала за ними з очевидним зацікавленням. Але своїх шпильок вони не сховали.

Лялька-акробат нагнулася, підставивши руки другій І ляльці, а коли випрямилася, лялька-гімнаст перелетіла з І полички на люстру і, схопившись за одне з кришталевих кілець, почала розгойдуватися. Інша лялька тут же стрибнула за нею і, вчепившись у люстру, теж почала гойдатися І поруч із товаришем у блискучому трико.

Я спостерігав за тим, як важке старе кріплення тряслося й хиталося. На підлогу попадало й розбилося вщент з десяток кришталиків — у мертвій тиші цей звук нагадував вибух.

Я почув, як Брайл підбіг до дверей. Розчахнувши їх навстіж, він став на порозі. Я чітко бачив його в зеленому світлі, але знав, що йому нічого не видно, бо для нього кімната потопала в цілковитій темряві. Він закричав:

— Ловелле! З вами все гаразд? Увімкніть світло!

Я намагався відгукнутись. Попередити його. Але марно! Він ішов навпомацки, всього за фут від мого ліжка, щоб увімкнути світло. Гадаю, саме тоді він побачив ляльок. Враз він зупинився, прямо під люстрою, звівши догори очі.

І поки він отак дивився, лялька, що розгойдувалася над ним на одній руці, витягнула з піхов кинджалоподібну шпильку і стрибнула на плечі Брайла, завдавши жорстокого удару в шию!

Брайл пронизливо закричав, крик переріс у хриплий стогін...

Я побачив, як перехнябилася люстра. Зірвавшись зі старих кріплень, вона з гуркотом упала на підлогу, струснувши весь дім, прямо на Брайла і ляльку-диявола, що пронизала йому горло.

Раптом зеленкувате світіння зникло. В кімнаті здійнялася метушня, як від великих щурів, що кудись втікали.

Мій параліч минув. Я різко потягнувся до вимикача, увімкнув світло й скочив з ліжка.

Маленькі фігурки видиралися на підвіконня й зіскакували вниз. У кімнаті пролунали чотири приглушені постріли. Біля дверей стояв Рікорі у супроводі двох охоронців, що стріляли з пістолетів з глушниками у вікно.

Я схилився над Брайлем. Він був мертвий. Люстра впала йому на голову, розтрощивши череп. Але він помирав ще до того... з порізу на горлі виднілася розтята сонна артерія.

Лялька, що вбила його, зникла!

Розділ 15 Відьомська дівчина

Я підвівся і гірко промовив:

— Ви були праві, Рікорі, її слуги кращі за ваших.

Він нічого на це не відповів, лиш дивився на Брайла сповненими жалю очима.

Я сказав йому:

— Якщо всі ваші люди дотримуються своїх обіцянок так само, як МакКенн, то це справжнє диво, що ви ще й досі живий.

— Стосовно МакКенна, — він похмуро глянув на мене, — він розумний і відданий. Я не буду його осуджувати, спершу його не вислухавши. А якби ви, докторе Ловелл, цього вечора були трохи відвертіші з нами, доктор Брайл був би живий.

Я здригнувся від його слів — у них було надто багато правди. Моє серце краялося від жалю, горя й люті, і цьому не було ради. Якби я не пішов на поводі своєї проклятущої пихи, якби розказав їм усе, що міг, про своє зіткнення з лялькаркою, пояснив, чому не можу передати всіх деталей цієї зустрічі, довірив Брайлу розвіяти гіпноз, ні, якби я прийняв пропозицію Рікорі охороняти мене чи дозволив Брайлу оберігати мій сон, цього б нізащо не сталося.

Я подивився у бік кабінету, де побачив доглядальницю Рікорі. Чув, як там, за дверима, перешіптується прислуга, що збіглася на гуркіт, викликаний падінням люстри. І доволі спокійним тоном сказав медсестрі:

— Коли доктор Брайл стояв всього за фут від мого ліжка й розмовляв зі мною, люстра впала й убила його. Але іншим про це ні слова. Лише скажіть, що, зірвавшись, люстра поранила доктора Брайла. Звеліть усім повертатися до своїх ліжок і передайте їм, що ми забираємо доктора Брайла в клініку. А ви тим часом постарайтеся разом із Портер відмити підлогу від крові. Але люстру не чіпайте, залиште все як є.

Коли вона пішла, я звернувся до охоронців Рікорі.

— Що ви бачили, коли стріляли?

— Щось схоже на мавп, — відповів один.

— Карликів, — сказав інший.

Я глянув на Рікорі й прочитав на його обличчі те, що бачив він. Я стягнув легке покривало з ліжка.

— Рікорі, — сказав я, — попросіть ваших людей загорнути в це покривало тіло Брайла. Нехай занесуть його до маленької кімнати біля кабінету й покладуть на ліжко.

Він кивнув їм, і вони підняли Брайла з уламків розбитого скла й погнутого металу. Його лице та шия були вкриті порізами від розбитих призм, і за якимось збігом обставин одна з ран була дуже близько від того місця, де лялька загнала йому шпильку. Рана була глибока й, можливо, також спричинила до розриву сонної артерії. Разом із Рікорі ми вийшли за охоронцями до маленької кімнати. Вони поклали тіло на ліжко, і Рікорі наказав їм повернутися назад до спальні й пильнувати, поки там залишаються медсестри. Зачинивши за ними двері, він повернувся до мене.

— Що ви будете робити, докторе Ловелл?

Тоді мені хотілося плакати, але я сказав:

— Це справа поліції. Я їх негайно про все повідомлю.

— І що ви їм скажете?

— Що ви бачили у вікні, Рікорі?

— Ляльок!

— І я. Як гадаєте, я можу сказати поліції, що насправді вбило Брайла перед тим, як обірвалася люстра? Ви знаєте, що не можу. Ні, я скажу їм, що ми розмовляли, коли ні з того ні з сього кріплення обірвалося, і люстра впала на нього. А скалки з підвісок проштрикнули йому горло. А що ще я можу сказати? Цьому, на відміну від правди, вони охоче повірять...

Я загнувся, й мене раптом пройняв страшенний відчай; уперше за багато років я заплакав.

— Рікорі, ви були праві. Не МакКенна, а мене потрібно винити за це — гординю старого чоловіка. Якби я був з вами до кінця відвертий, він був би живий... але ж ні... якби я все розказав... я вбив його.

Він почав мене втішати, по-жіночому лагідно...

— Це не ваша вина. Ви не могли вчинити інакше... будучи тим, ким ви є... і думаючи так, як ви звикли думати. Якщо відьма змогла скористатися вашим скептицизмом, вашим цілком природним невір’ям... у цьому все одно не було вашої провини. Але більше їй цього не вдасться. Чаша наповнилась по вінця...

Він поклав мені руки на плече.

— Не звертайтеся до поліції, поки ми не отримаємо звістки від МакКенна. Зараз близько дванадцятої, тож навіть якщо він не прийде, то принаймні зателефонує. Я поки піду до себе в кімнату і перевдягнуся. Бо, як тільки МакКенн вийде на зв’язок, я буду змушений вас покинути.

— Що ви надумали, Рікорі?

— Убити відьму, — тихо відповів він. — Убити її та дівчину. Ще до світанку. Я надто довго чекав. Далі не можна зволікати, поки вона ще когось не занапастила.

Я відчув жахливу слабкість й опустився у крісло. В очах потемніло. Рікорі дав мені склянку води, яку я спрагло випив. Крізь шум у вухах я почув, як хтось постукав у двері, а потім голос одного з людей Рікорі:

— Прийшов МакКенн.

— Скажіть йому, нехай зайде, — звелів Рікорі.

Двері відчинилися, і до кімнати забіг МакКенн.

— Я схватив її...

Він замовк на півслові, дивлячись на нас. А тоді перевів погляд на накрите тіло, й обличчя його спохмурніло:

— Що сталося?

Рікорі відповів:

— Ляльки вбили доктора Брайла. Ти надто пізно схопив дівчину, МакКенне.

— Вбили Брайла? Ляльки? Господи! — голос МакКенна звучав так, наче йому стиснули горлянку.

— Де дівчина? — спитав Рікорі.

— В машині, зв’язана, — сказав він стиха.

— Коли ви її спіймали? І де?

Дивлячись на МакКенна, я раптом пройнявся до нього сильним жалем через власне каяття і сором і сказав йому:

— Сядьте, МакКенне. Це я у всьому винен. Вашої провини тут немає.

На що Рікорі холодно відказав:

— А це вже мені вирішувати. МакКенне, ви поставили автомобілі на початку і в кінці вулиці, як вам велів доктор Ловелл?

— Так.

— Отож, розказуйте з цього місця.

І МакКенн почав свою розповідь:

«Вона вийшла на вулицю біля одинадцятої. Я ждав на східному кінці вулиці, а Поль — на західному. Я сказав Тоні: „От та дівка і попалася!“ В руках у неї було дві сумки. Вона роздивилася навколо і швидко пішла до своєї машини. Відкрила двері, сіла і поїхала в бік Поля. Я сказав йому, що док велів не загрібати її дуже близько від магазину, і бачив, як він поїхав за нею, і сам кинувся за ними услід.

Машина повернула на Вест-Бродвей. Їй повезло, бо якраз причалив паром зі Стейтен-Айленда і вулиця була просто забита машинами. Якийсь „форд“ повернув наліво, щоб обігнати іншу машину, і Поль врізався в нього, а потім відскочив в один зі стовпів. Кругом був справжній хаос. Деякий час я пробував звернути з вулиці, а коли нарешті виїхав, машина зникла.

Я вискочив з машини, щоб подзвонити Роду й сказати йому, аби хапав дівку, як тільки вона появиться, навіть якщо прийдеться хватати її прямо на порозі лялькового магазину. А як тільки схватить, щоб одразу віз її до вас.

Я приїхав сюди, бо думав, що вона, може, поїхала в цьому напрямку. Трохи потинявшись, я заглянув у парк. Досі їй аж надто везло, і тепер була моя черга. Я таки схопив удачу за хвоста. Там, у парку, в тіні дерев, стояла її машина. І ми її схватили. Вона зовсім не дьоргалася, але ми все одно запхали їй в рота кляп і посадили в машину. Тоні обшукав її машину, але там не було нічого, крім двох пустих сумок. І от ми привезли дівку до вас».

Я запитав у нього:

— Скільки часу минуло між тим, як ви спіймали дівчину і прибули сюди?

— Хвилин десять-п’ятнадцять, думаю. Тоні розібрав її машину практично до гвинтиків. А це зайняло трохи часу.

Я глянув на Рікорі. Схоже, МакКенн натрапив на дівчину одразу після того, як помер Брайл. Він кивнув:

— Вона, звісно ж, чекала на ляльок.

— Що накажете робити з нею? — спитав МакКенн.

Він звертався до Рікорі, не до мене. Але Рікорі нічого не відповів, лиш зацікавлено дивився на МакКенна. Але я бачив, як він стиснув руку в кулак, а тоді розтиснув, різко розпрямивши пальці. МакКенн сказав:

— Гаразд, шеф.

Він пішов до дверей. Не треба бути надто кмітливим, щоб здогадатися, що він отримав наказ, який міг означати лиш одне.

— Зупиніться! — я заступив йому шлях, загородивши спиною двері. — Послухайте, Рікорі. Я маю вам дещо сказати. Доктор Брайл був мені так само дорогий, як вам Пітерс. Але попри злодіяння Мадам Менділіп, ця дівчина всього лиш виконує її накази. Її розумом цілком і повністю управляє лялькарка, і я впевнений, що дівчина чи не постійно перебуває у стані гіпнозу. Я пам’ятаю, як вона хотіла врятувати Волтерс. Тож я не дозволю вам її вбити.

Рікорі сказав:

— Якщо все так, як ви кажете, то у нас ще більше причин якомога швидше її знищити. Без її допомоги та відьма сама загине.

— Я цього не дозволю, Рікорі. Хоча б тому, що хочу її допитати. Так я зможу вивідати у неї, як мадам Менділіп усім цим заправляє — як створює ляльок, що додає в мазь, і чи є ще хтось, хто володіє тими ж знаннями, що й вона. Дівчина може знати про все це і навіть більше. І я змушу її про все розповісти.

— Невже? — цинічно запитав МакКенн.

— Як? — поцікавився Рікорі.

— Скориставшись тою ж пасткою, в яку мене загнала лялькарка, — відповів я похмуро.

Цілу хвилину Рікорі розглядав мене із серйозним виразом обличчя.

— Докторе Ловелл, — сказав він, — я востаннє йду вам на поступки у цій справі. Але гадаю, ви помиляєтеся. Знаю, що сам припустився помилки, коли не вбив її в той день, коли вперше зустрів. Вважаю, що кожна секунда життя цієї дівчини небезпечна для нас самих. А однак, я поступлюся вам — востаннє.

— МакКенне, — звернувся я до охоронця, — приведіть дівчину до мене в кабінет. Але зачекайте, поки я не розжену всіх, хто внизу.

Я спустився вниз, а слідом за мною МакКенн та Рікорі. Там нікого не було. Я поставив у себе на столі дзеркало Льюїса — прилад, яким уперше скористалися в госпіталі Сальпетрієр в Парижі для введення в стан гіпнотичного сну. Дзеркало складається з двох паралельно розташованих відбивачів, що крутяться у різних напрямках. Світло падає на них таким чином, що їхні поверхні почергово то загоряються, то згасають. Чудовий пристрій, перед яким дівчина, що так довго піддавалася гіпнотичному навіюванню, не змогла б устояти. Я поставив зручне крісло під правильним кутом і приглушив світло, щоб не заважало гіпнотичному дзеркалу.

Щойно я закінчив усі приготування, як МакКенн разом з іншим охоронцем Рікорі привели дівчину. Вони посадили її в крісло, і я витягнув у неї з рота кляп.

Рікорі сказав:

— Тоні, повертайся назад до авто. А ти, МакКенне, залишся тут.

Розділ 16 Кінець відьомської дівчини

Дівчина зовсім не опиралася. Вона, схоже, була цілком заглиблена в себе й дивилася тим самим туманним поглядом, який я спостеріг, коли вперше завітав до лялькової крамниці. Я взяв її руки. Страшенно холодні, вони покірно лежали в моїх. Я мовив до неї лагідно й підбадьорливо:

— Дитя моє, вас тут ніхто не скривдить. Відпочиньте. Зручно влаштуйтеся в кріслі. Я лиш хочу вам допомогти. Поспіть, якщо бажаєте. Поспіть.

Та вона, здавалося, не чула, все ще дивлячись на мене своїми затуманеними очима. Я відпустив її руки й сів напроти неї. Увімкнув прилад, і маленькі дзеркала завертілися. Вона одразу ж повернулася, зачаровано втупивши в них свій погляд. Я хотів, щоб її тіло розслабилося. Вона відкинулась у кріслі. Її повіки почали опускатися.

— Спіть, — тихо говорив я. — Тут вам ніхто не заподіє зла. Поки ви спите, ніхто вам не нашкодить. Спіть... спіть...

Вона заплющила очі й зітхнула.

Я сказав:

— Ви спите. Ви не прокинетеся, поки я вам не звелю. Ви не можете прокинутися без мого дозволу.

Вона повторила за мною, бурмочучи, мов дитина:

— Я сплю. Я не можу прокинутися без вашого дозволу.

Я зупинив обертання дзеркал і мовив до неї:

— У мене є до вас кілька запитань, на які ви повинні чесно відповідати. Ви не можете збрехати. Ви це знаєте.

Так само по-дитячому вона повторила за мною:

— Я повинна вам чесно відповідати. Я це знаю.

Я не міг втриматися, щоб не кинути на Рікорі й МакКенна переможного погляду. Рікорі перехрестився, дивлячись на мене широко розплющеними очима, сповненими сумніву і страху. Я знаю, він думав, що я теж якийсь відьмак. МакКенн сидів, нервово закусивши губу, і дивився на дівчину.

Я почав з найменш тривожних запитань.

— Ви справді небога мадам Менділіп?

— Ні.

— Тоді хто ви?

— Не знаю.

— Коли і навіщо ви з нею познайомилися?

— Двадцять років тому. Я була ще зовсім маленькою, коли вона забрала мене з дитячого притулку у Відні. Вона навчила мене називати її тіткою. Але ми не рідні.

— Де ви жили, відколи вона вас звідти забрала?

— У Берліні, в Парижі. А тоді в Лондоні, Празі, Варшаві.

— Там мадам Менділіп також виготовляла своїх ляльок? Вона не відповіла; її тіло пройняв дрож, затріпотіли повіки.

— Спіть! Пам’ятайте, ви не можете прокинутися без мого дозволу! Спіть! І відповідайте.

Вона прошепотіла;

— Так.

— Там вони також вбивали?

— Так.

— Спіть. Розслабтеся. Вам ніщо не загрожує... — Вона знову занепокоїлась, і я на деякий час відійшов від теми ляльок. — Де народилася мадам Менділіп?

— Не знаю.

— Скільки їй років?

— Не знаю. Якось я запитала у неї, а вона розсміялася, мовляв, час для неї — ніщо. Мені було п’ять, коли вона забрала мене з притулку. Відтоді вона зовсім не змінилася.

— У неї є спільники? Ті, хто також виготовляє ляльок?

— Один. Вона його навчила. Він був її коханцем у Празі.

— Її коханець! — вигукнув я недовірливо. У мене перед очима постало видіння огрядного тіла, величезних грудей і масивного конячого обличчя лялькарки. Вона мовила:

— Я знаю, про що ви думаєте. Та в неї інше тіло, яке вона носить, коли їй заманеться. Красиве тіло, якому і належать її очі, руки, її голос. Вона прекрасна в ньому. Неймовірно вродлива. Я бачила, як вона не раз приміряла його на себе.

Інше тіло! Це, звісно ж, ілюзія... як і зачарована кімната, про яку писала Волтерс... і яку я також встиг мигцем побачити, вириваючись з павутини її гіпнозу, якою вона мене оплела... картинка, яку лялькарка вималювала в уяві дівчини. Але я відволікся, тож знову повернувся до суті справи.

— Вона вбиває двома способами, чи не так? Мазь і ляльки.

— Так, маззю і ляльками.

— Скількох вона вбила в Нью-Йорку за допомогою мазі?

Вона ухильно відповіла:

— Відколи ми сюди переїхали, вона виготовила чотирнадцять ляльок.

Тож були інші смерті, про які я нічого не знав! Я запитав у неї:

— І скількох ці ляльки вбили?

— Двадцятьох.

Я чув, як лайнувся Рікорі, і кинув на нього застережливий погляд. Він нахилився вперед, блідий і напружений; МакКенн перестав покусувати губи.

— Як саме вона виготовляє ляльок?

— Не знаю.

— Може знаєте, як вона готує мазь?

— Ні. Вона це робить таємно від мене.

— Що саме запускає ляльок?

— Маєте на увазі, що їх... оживляє?

— Так.

— Щось від мертвих!

Я знову почув, як Рікорі тихо лайнувся. А тоді звернувся до дівчини:

— Якщо ви не знаєте, з чого ці ляльки зроблені, то вам, мабуть, відомо, що їх оживляє? То що саме?

Вона промовчала.

— Ви повинні мені відповісти. Ви повинні мені коритися. Говоріть!

— Мені не до кінця зрозуміле ваше запитання. Я сказала вам, їх оживляє щось від мертвих. Що ви ще хочете від мене почути?

— Почніть з того, як людина, що позує для мадам Менділіп, уперше з нею знайомиться, і до останнього штриху, коли лялька, як ви кажете, оживає.

Вона повільно заговорила:

— Мадам каже, що людина має прийти до неї з доброї волі. Повинна без примусу, за власним бажанням дозволити їй зробити ляльку. А те, що людина й гадки не має, на що погоджується, — неважливо. Мадам відразу ж приступає до виготовлення першої моделі. А щоб завершити другу, живу ляльку, вона повинна знайти спосіб, як застосувати мазь. Вона каже, що мазь звільняє того, хто мешкає в голові людини, і саме ця істота приходить до неї й проникає в ляльку. Вона каже, що в голові людини мешкає безліч істот, але до інших їй нема діла. Вона також не обирає тих, хто до неї приходить. Як їй відомо, з ким вона може мати справу і чому обирає саме їх, я не знаю. Вона робить другу ляльку. А щойно завершує над нею роботу, той, хто позував для неї, починає потроху вмирати. А коли помирає, оживає лялька. Вона їй підкоряється, як і всі, зрештою...

Вона затнулася, а тоді задумливо мовила:

— Усі, крім однієї...

— Кого?

— Вашої медсестри. Вона її не слухає. Моя тітка мучить її, катує... але ніяк не може одержати над нею влади. Минулої ночі я взяла маленьку медсестру та іншу ляльку, щоб вони разом убили чоловіка, якого моя тітка прокляла. Але медсестра завадила іншій ляльці і врятувала чоловіка. Цього моя тітка не може збагнути... її це бентежить... а мені дає... надію!

Вона замовкла. А тоді раптом стривожено сказала:

— Вам треба поспішати. А я маю повернутися назад із ляльками. Незабаром вона кинеться шукати мене. Я повинна йти... інакше вона прийде по мене... і тоді... якщо вона знайде мене тут... уб’є...

Я запитав у неї:

— Ви принесли ляльок, щоб вони мене вбили?

— Так.

— І де вони зараз?

— Вони якраз поверталися до мене. Але ваші люди схопили мене. Вони підуть... додому. Коли є така потреба, вони дуже швидко пересуваються. Без мене це трохи складніше... але вони повернуться до неї.

— Чому ляльки вбивають?

— Щоб... догодити... їй.

— А мотузок? Яку він роль відіграє?

— Не знаю... але вона каже... — Тоді раптом, відчайдушно, як перелякана дитина, вона прошепотіла:

— Вона шукає мене! Її очі видивляються мене... вона простягає до мене свої руки — вона бачить мене! Заховайте мене! Благаю, мерщій сховайте мене від неї...

Я сказав:

— Ви впадаєте в глибокий сон! Усе глибше й глибше. Тепер вона не зможе вас знайти! Тепер вона вас не бачить!

Вона прошепотіла:

— Я міцно сплю. Вона мене загубила. Я схована. Але вона ширяє наді мною, все ще шукаючи...

Рікорі й МакКенн схопилися зі своїх крісел і стали поруч зі мною.

Рікорі запитав:

— Ви вірите в те, що відьма її шукає?

— Ні, — відповів я. — Але такої поведінки можна було очікувати. Дівчина так довго й цілковито була підвладна жінці, що така реакція — нормальна. Вона може бути результатом навіювання або продуктом її власної підсвідомості... вона не виконала вказівок... і тепер їй погрожують розправою, якщо вона не...

Дівчина розпачливо скрикнула:

— Вона бачить мене! Вона знайшла мене! Її руки от-от мене схоплять!

— Спіть! Спіть міцніше! Вона не може вас скривдити. Вона вас знову загубила!

Дівчина не відповіла, але я чув її слабкий стогін.

МакКенн хрипло промовив:

— Чорт забирай! Ви що, не можете їй допомогти?

— Нехай помирає! Так ми уникнемо зайвих неприємностей! — сказав Рікорі.

Його очі неприродно виблискували на білому як полотно лиці.

Я строго наказав дівчині:

— Слухайте мене і підкоряйтеся. Я порахую до п’яти. На рахунок п’ять ви прокинетеся! Одразу ж! Ви настільки швидко виринете зі сну, що вона не зможе вас схопити! Коріться мені!

Я рахував повільно, інакше миттєве пробудження могло призвести до смерті дівчини через її викривлене сприйняття і віру в те, що лялькарка накликала на неї смерть.

— Один... два... три...

Раптом дівчина скрикнула — так, що аж страх пройняв, а тоді...

— Вона спіймала мене! Стиснула руками моє серце... Ох...

Її всю скорчило, а тіло пронизала судома. Вона ослабло й безсило відкинулася в кріслі. Її очі розплющилися, порожні, щелепа відвисла.

Я рвонув на ній корсет, приклавши до серця стетоскоп. Воно не билося.

А тоді з її горла долинув прекрасний, мов органна мелодія, сповнений погрози й зневаги голос...

— Дурні!

Голос мадам Менділіп.

Розділ 17 Гори, відьмо, гори!

Дивно, але найспокійніший з нас трьох був Рікорі. Я здригнувся. МакКенн, хоч ніколи і не чув голосу лялькарки, помітно тремтів. Саме Рікорі порушив мовчанку.

— Дівчина точно померла?

— У цьому не може бути жодних сумнівів, Рікорі.

Він кивнув МакКенну:

— Віднеси її в авто.

— Що ви надумали робити? — запитав я.

— Убити відьму, — відповів Рікорі і саркастично додав: — І в смерті своїй нерозлучні, — випаливши: — Вони вічно горітимуть в пеклі!

Він твердо глянув на мене:

— Вам щось не подобається, докторе Ловелл?

— Правду кажучи, навіть не знаю, Рікорі. Сьогодні я ладен був задушити її власними руками, але лють вичерпалася. Те, що ви хочете зробити, суперечить усім моїм інстинктам, мисленню та уявленню про справедливість. Це вбивство!

— Ви чули, що сказала дівчина. Лише в цьому місті лялька вбила двадцятьох. Чотирнадцять людей перетворено на ляльок. А отже, чотирнадцять людей померли смертю Пітерса!

— Але ж, Рікорі, жоден суд не прийме показань, отриманих під гіпнозом, за правосильний доказ. Можливо, це правда, а може, й ні. Дівчина була несповна розуму. Все, що вона нам розповіла, могло бути лише витвором її уяви — без доказів, жоден суд на землі не візьметься до розгляду справи на основі таких свідчень, як ці.

— Не про земний суд йдеться, — сказав він, ухопивши мене за плечі. А тоді запитав: — Ви вірите її словам?

Я не міг відповісти на це запитання, тому що глибоко в душі знав, що дівчина не брехала. Він сказав:

— Отож-бо, докторе Ловелл! Ви дали відповідь на моє запитання. Ми з вами добре знаємо, що дівчина казала правду. Ми знаємо, що наші закони не в змозі покарати відьму. Саме тому я повинен її вбити. Мене, Рікорі, це не зробить вбивцею. Ні, я всього лиш посланий Богом кат!

Він глянув на мене, та я не мав що відповісти.

— МакКенне, — він вказав на дівчину, — роби, як я тобі звелів. І повертайся назад.

Коли МакКенн вийшов із тілом дівчини на руках, Рікорі мовив:

— Докторе Ловелл, ви повинні піти зі мною, щоб стати свідком розправи.

Мені така пропозиція була не до вподоби, тому я сказав йому:

— Не можу, Рікорі. Я виснажений фізично й морально, бо надто багато пережив за сьогодні. Я геть розбитий горем...

— Ви повинні, — перебив він мене, — навіть якщо нам доведеться вставити вам у рота кляп і зв’язати, як ту дівчину. І я скажу чому. Тому що ви воюєте сам із собою. Ваші наукові сумніви можуть взяти гору, і тоді ви спробуєте завадити мені у справі, яку я заприсягся Ісусом, Дівою Марією та всіма святими довести до кінця. Ви можете піддатися слабкості й викласти всю справу поліції. Але я не можу ризикувати. Я відчуваю до вас симпатію, докторе Ловелл, щиру симпатію. Та клянусь, якби моя власна матінка хотіла мене зупинити, я б відштовхнув її з тою ж брутальною силою, що й вас, якщо ви станете мені на заваді.

— Гаразд, я піду з вами.

— Тоді скажіть доглядальниці, нехай принесе мій одяг. Ми триматимемось купи, доки все не закінчиться. Більше я не хочу ризикувати.

Я зняв слухавку, щоб віддати доглядальниці розпорядження. Повернувся МакКенн, і Рікорі сказав йому:

— Щойно я одягнуся, ми рушимо до лялькової крамниці. Хто там в авто із Тоні?

— Ларсон і Картелло.

— Добре. Лялькарка може знати про наші плани. Вона, схоже, чула нас через покійну дівчину, промовляючи до нас її мертвими устами. Та байдуже. Будемо вважати, що вона нас не почула. Там є замок на дверях?

— Не знаю, шеф. Я не був у магазині. Але там є скляні двері. Тому якщо на них висять замки, ми з ними впораємося. Ви поки вдягайтеся, а Тоні тим часом збігає по інструменти.

— Докторе Ловелл, — Рікорі повернувся до мене. — Ви присягаєтеся, що не передумаєте йти разом зі мною? І не будете відмовляти від того, що я маю намір зробити?

— Присягаюся, Рікорі.

— МакКенне, можеш іти. Чекай на нас в авто.

Рікорі вдягнувся. Коли ми виходили з дому, годинник пробив першу ночі. Саме о цій порі кілька тижнів тому й почалася ця дивна пригода...

Ми їхали на задньому сидінні: я, Рікорі та мертва дівчина посередині. Перед нами сиділи Ларсон і Картелло, перед, другий — маленький дужий італієць. Чоловік на ім’я Тоні кермував, а поруч з ним умостився МакКенн. Ми звернули на проспект і вже за півгодини їхали по нижньому Бродвею. Наблизившись до вулиці, де стояла лялькова крамниця, ми збавили швидкість. Небо затягнули хмари, з набережної дув холодний вітер. Я тремтів, але не від холоду.

Ми під’їхали до рогу вулиці.

У радіусі кількох кварталів не було ні душі. Складалося враження, наче ми проїжджали місто мертвих. Так само порожньо було на вулиці лялькарки.

Рікорі сказав Тоні:

— Зупинишся напроти лялькової крамниці. Ми вийдемо, а ти поїдеш вниз і станеш за рогом. Чекай на нас там.

Моє серце тривожно стугоніло в грудях. Ніч була настільки чорною, що, здавалося, от-от проковтне світло вуличних ліхтарів. У крамниці темно, а біля старовинного входу, що був урівні з вулицею, згущувалися тіні. Жалібно завивав вітер, і я чув, як хвилі вдаряються об стіну Беттері. Я запитував себе, чи зможу переступити поріг крамниці, чи заборона, яку наклала на мене лялькарка, все ще мала силу.

МакКенн тихенько вислизнув з авто з тілом дівчини на руках, притуливши її до стіни в тіні біля входу. За ним вийшли я, Рікорі, Ларсон та Картелло. Авто від’їхало. Мене знову охопило відчуття містики, яке заледве покидало мене, відколи я вперше ступив на дивну стежку, що вела до лялькарки...

Маленький італієць змастив скло дверей чимось клейким. У центрі він помістив невеличку гумову присоску, витягнув з кишені інструмент і вирізав на склі коло завширшки з фут. Інструмент ішов по склу, як по воску. Тримаючи присоску однією рукою, він легенько вибив скло молоточком з гумовою головкою. Пропхавши руку через прорізаний отвір, він безшумно почав копирсатися в замку. Затим ми почули слабке клацання. Двері відчинилися.

МакКенн узяв на руки мертву дівчину, і ми тихо, мов примари, зайшли у крамницю. Маленький італієць вставив скло назад. Я бачив невиразні обриси дверей, що виходили в коридор, який вів до кімнати зла. Маленький італієць смикнув за клямку. Двері були зачинені. Пововтузившись трохи, він їх відчинив. Слідом за Рікорі та МакКенном з І дівчиною на руках ми йшли коридором, мов тіні, зупинившись перед останніми дверима.

Італієць не встиг навіть торкнутися їх, як вони самі розчахнулися перед нами.

Ми почули голос лялькарки!

— Заходьте, панове. Як люб’язно було з вашого боку привезти мою любу небогу! Я б зустріла вас на порозі, але я дуже стара і налякана!

МакКенн прошепотів:

— Відійдіть, шеф!

Тримаючи, мов щит, тіло дівчини у лівій руці, а пістолет — у правій, він почав заступати Рікорі. Але той відштовхнув його, переступивши поріг з револьвером у руках. Я увійшов за МакКенном, а за мною двоє охоронців.

Я швидко окинув поглядом кімнату. Лялькарка сиділа за столом і шила. Спокійна і вочевидь зовсім не стривожена. Її білі пальці витанцьовували в такт її стібкам. Вона навіть не глянула на нас. У каміні палахкотів вогонь. Кімната була огорнута теплом, у повітрі витав гострий незнайомий мені її аромат. Я кинув погляд на шафки з ляльками.

Усі вони були відчинені. Всередині них стояли ляльки, які дивилися на нас своїми зеленими й блакитними, сірими й карими і такими живими очима, наче карлики на якійсь гротескній виставці. Сотні ляльок. Деякі одягнені за американською модою, деякі — за німецькою, деякі виглядали як і іспанці, французи та англійці, інші були вбрані в костюми невідомих мені народів. Там були балерина і коваль з піднятим молотом... французький шевальє та німецький студент з мечем у руці та багряними шрамами на обличчі... апач із ножем у руках і божевільним поглядом на жовтому обличчі, а поруч із ним жінка із хтивими вустами повії, біля неї —жокей...

Здобуток лялькарки з десятка країн!

Здавалося, ляльки були готові стрибнути. Вихлюпнутися на нас. Затопити нас.

Я втихомирив свої думки і змусив себе дивитися в очі ляльок, ніби це всього лиш неживі істоти. Але в одній шафці було порожньо... і ще в одній... і ще... П’ять порожніх шафок, в яких не було ляльок, що крокували до мене, паралізованого, в зеленому світінні, а також Волтерс.

Я відвів погляд від вервечки ляльок, що спостерігали за мною, і знову глянув на лялькарку, яка так само спокійно шила... наче була сама в кімнаті... наче не усвідомлювала нашої присутності... наче Рікорі не цілився їй прямо в серце... шила, тихенько наспівуючи...

Лялька Волтерс лежала біля неї на столі!

Лежала розпростерта на спині. Її тендітні ручки були зв’язані джгутами попелястого волосся, обмотаними кілька разів навколо її зап’ясть. Її зв’язані руки стискали голівку шпильки!

Одна-єдина картина, про яку можна розказувати вічно.

Те, наскільки лялькарка була поглинута своїм шиттям, її цілковита байдужість до нас і тиша вибудували між нами невидимий бар’єр, який ставав усе щільнішими. Ядучий запах посилювався.

МакКенн кинув додолу тіло мертвої дівчини.

Двічі він безрезультатно намагався заговорити, з третьої спроби йому пощастило. Він сказав Рікорі дивним хриплим голосом:

— Убийте її... інакше я це зроблю за вас... — Рікорі не поворухнувся. Він стояв, немов застиглий, цілячись лялькарці в серце, не відводячи погляду від танцю її рук. Схоже, він не чув МакКенна або ж просто не звертав на нього уваги. Пісенька лилася з вуст лялькарки... як гудіння бджіл... солодке гудіння... що збирало сон, як бджоли збирають мед... сон...

Рікорі стиснув у руках зброю і кинувся вперед, вдаривши револьвером по зап’ястку лялькарки.

Рука впала. Її пальці почали звиватися... страшенно довгі білі пальці звивалися й скручувалися... мов поранені змії...

Рікорі підняв револьвера, аби вистрілити. Та не встигнув він натиснути на спусковий гачок, як лялькарка скочила на ноги, перекинувши крісло. З шафок долинув шепіт, немов приглушений тонкою вуаллю. Здавалося, ляльки нахилилися вперед...

Тепер лялькарка дивилася на нас, одночасно захопивши усіх своїм поглядом. Її очі скидалися на чорні сонця, в яких витанцьовували крихітні багряні язики полум’я.

Її енергія вихлюпнулася зсередини і затопила нас, мов хвиля. Я відчув, як вона вразила мене, наче щось матеріальне. Моє тіло охопило заціпеніння. Я бачив, як смикнулася й побіліла рука Рікорі, в якій він стискав револьвер. Я знав, що він також заціпенів, як і всі інші...

І знову та лялькарка загнала нас у пастку!

Я прошепотів Рікорі:

— Не дивіться на неї... не дивіться їй в очі...

Я сам ледве відвів погляд від її палаючих чорних очей, зупинивши його на ляльці Волтерс. Я понад силу потягнувся до неї рукою, чому — і сам не знаю. Та лялькарка виявилася прудкішою за мене. Вона вхопила ляльку здоровою рукою, притиснувши її до грудей, і закричала голосом, що солодко просочував кожну клітину, навіваючи все більшої дрімоти:

— Ви не хочете на мене дивитися? Не хочете?! Дурні, що вам іще залишається робити?

А тоді трапилося щось неймовірно дивне, що стало початком кінця.

Здавалося, аромат у кімнаті все більше пульсував і міцнів. Щось схоже на іскристу імлу вихопилось із небуття й осіло на лялькарці, огорнувши її коняче лице й огрядне тіло. Лиш очі її яскраво мерехтіли крізь цю імлу... що враз розсіялася.

І перед нами постала неймовірної вроди жінка — висока, струнка, витончена. Зовсім гола. Її вкривало чорне й блискуче, мов шовк, волосся, крізь яке сяяло золотисте тіло. Лише очі та руки, які все ще стискали ляльку, пригортаючи її до пружних грудей, видавали її.

Рікорі впустив з рук револьвера. Я чув, як у всіх інших зброя попадала додолу. Я знав, що вони стоять непорушно, як і я, вражені цим неймовірним перевтіленням, і безпорадні перед силою, яку випромінювала лялькарка.

Вона вказала на Рікорі, засміявшись:

— І ти вб’єш мене? Мене? Ну ж бо, підніми свого револьвера, Рікорі, і спробуй!

Рікорі повільно нахилився... Я бачив його лиш краєчком ока, бо не міг відвести погляду від тієї жінки... і знав, що він теж не може... Прикуті до її очей, його очі все більше й більше закочувалися під лоба, поки він нахилявся. Я радше відчув, ніж побачив, як він навпомацки знайшов свій револьвер і намагався його підняти. Я почув його стогін. Лялькарка знову зайшлася сміхом.

— Та годі тобі, Рікорі, ти не можеш цього зробити!

Враз тіло Рікорі випросталося, наче якась рука схопила його за підборіддя й поставила на рівні ноги...

Позаду я почув тупіт маленьких ніжок і побачив, як метушливо пробігали повз маленькі тільця.

Біля ніг жінки копошилися чотири карлики... ті самі, що насувалися на мене в зеленому сяйві... ляльки банкіра, старої діви, акробата і гімнаста на трапеції.

Вони стали попереду неї й свердлили нас своїм поглядом. В руках у кожного була шпилька, якою вони погрожували нам, мов мініатюрними шпагами. Лялькарка знову наповнила кімнату своїм сміхом, а тоді ласкаво мовила:

— Ні, ні, мої маленькі. Мені не потрібна ваша допомога!

Вона вказала на мене.

— Ви ж знаєте, що моє тіло — всього лиш ілюзія, правда? Говоріть.

— Так.

— І ці створіння біля моїх ніг, і всі решта — теж обман?

— Цього я не знаю, — відказав я.

— Ви знаєте надто багато і надто мало. А проте, ви повинні померти, мій надто мудрий і надто нетямущий докторе, — її великі очі дивилися на мене з глузливою жалістю, на її прекрасному обличчі з’явився вираз злості й співчуття водночас. — Рікорі теж повинен згинути, бо знає надто багато. І ви всі теж помрете. Але не від рук моїх маленьких воїнів. Ні! Не тут. А у вас вдома, мій любий докторе, куди ви мовчки підете, і словом не перекинувшись між собою та іншими, кого зустрінете на своєму шляху. А дійшовши додому, ви накинетеся одне на одного, як зграя голодних вовків, як...

Вона похитнулася, ступивши крок назад.

Я бачив, чи принаймні думав, що бачив, як звивалася лялька Волтерс. Тоді блискавично, мов змія, вона підняла свої зв’язані руки й проткнула шпилькою горло лялькарки... різко нею крутнула... а тоді ще раз встромила, проколовши золоте горло жінки приблизно в тому ж місці, де інша лялька загнала шпильку Брайлу!

Як колись кричав Брайл, так тепер кричала лялькарка... страхітливо, розпачливо...

Вона відірвала ляльку від своїх грудей, пожбуривши її подалі від себе. Лялька полетіла в камін на розжарене вугілля.

Затим — спалах сліпучого полум’я, і потужна теплова хвиля накрила всю кімнату, як тоді, коли МакКенн підпалив ляльку Пітерса. Тієї ж миті ляльки, що були біля ніг лялькарки, зникли, залишивши по собі струмінь яскравого полум’я, що огорнуло лялькарку з ніг до голови.

Я бачив, як стікала її краса по конячому обличчю й огрядному тілу мадам Менділіп... її очі, погаслі й сліпі... пошматоване горло стискали довгі руки, більше не білосніжні, а багряні від її власної крові.

Якусь мить вона стояла, а тоді звалилася додолу.

А щойно її тіло торкнулося підлоги, як чари розвіялися.

Рікорі схилився над зіщуленим тілом тієї, що колись було лялькаркою, й плюнув на неї, переможно вигукнувши:

— Гори, відьмо, гори!

Він потягнув мене до дверей, вказавши на ряди ляльок, які тепер — о диво! — виглядали зовсім неживими! Звичайні собі ляльки!

Їх охоплювало полум’я зі штор. Воно кидалося на них, мов мстивий дух очищення!

Ми побігли до дверей і вискочили в коридор, де нас наздоганяв потік полум’я, переслідуючи до самої крамниці, аж поки ми не опинилися на вулиці.

Рікорі крикнув:

— Мерщій в авто!

Раптом вулицю освітив червоний відблиск полум’я. Я чув, як відчинялися вікна, звідки долинали стривожені голоси.

Ми застрибнули в авто й помчали геть.

Розділ 18 Чорна мудрість

«Вони створили за моєю подобою опудала, що забрали моє дихання; вони вирвали моє волосся, розірвали мою одіж і позбавили можливості торкатися ногами землі; вони натирали мене соками згубних трав; вони привели мене до смерті — О, Вогненний Боже, торкнися їх вогнем і вбий!»

Єгипетська молитва

Минуло три тижні, відколи згинула лялькарка. Ми з Рікорі вечеряли у мене вдома. Між нами залягла мовчанка, і я порушив її молитвою, що починає завершальний розділ цієї оповідки, ледь свідомий того, що промовляю її вголос. Рікорі звів на мене свій погляд і здивовано запитав:

— Ви когось цитуєте? Кого?

— Це слова з глиняної таблички, що належать невідомому халдею[8], який жив ще за часів правління Ашшур-назір-апала три тисячі років тому, — відповів я.

— І в цих кількох словах уся наша пригода!

— Саме так, Рікорі. Тут є все: ляльки, мазь, тортури, смерть і очисне полум’я.

— Дивно, — задумався він. — Навіть три тисячі років тому люди знали, що таке зло і як з ним боротися... «створили за моєю подобою опудала... що забрали моє дихання... соки згубних трав... привели мене до смерті... О, Вогненний Боже, торкнися їх вогнем і вбий!» Це вся наша пригода, докторе Ловелл.

— Ляльки смерті набагато давніші за Уру Халдейського. Давніші за саму історію. Відколи помер Брайл, я зацікавився їхньою історією, що корінням сягає в глибоке минуле. Дуже глибоке, Рікорі. Ці ляльки покояться під кам’яними плитами кроманьйонців, чий вогонь погас двадцять тисяч років тому. Їх знаходили серед решток ще давніших народів. Ляльки з кремнію та каменю, ляльки, вирізьблені з бивнів мамонтів, кісток печерних ведмедів та іклів шаблезубих тигрів. Навіть тоді, Рікорі, люди володіли чорною мудрістю.

Він кивнув:

— Колись у мене працював один чоловік, який мені дуже подобався. Він був родом із Трансильванії. Якось я запитав у нього, що привело його в Америку, і він розказав мені дивовижну історію. В його селі жила дівчина, матір якої, за словами інших, знала те, чого не повинен відати жоден християнин. Розповідаючи, він часто хрестився. Та дівчина була миловидна і всім подобалася, але він її не кохав. А вона, схоже, його любила, чи то її так вабила його байдужість. Одного вечора, повертаючись із полювання, він проходив повз її домівку. Вона гукнула його і почастувала вином, яке він радо випив, тамуючи спрагу. Хороше було вино. Воно його звеселило, але не пробудило кохання до дівчини, хоч і пішов він за нею до хати, де випив ще трохи вина. Сміючись, дозволив їй зрізати кілька пасом зі своєї чуприни, зістригти нігті, виточити кілька крапель крові із зап’ястя та взяти трохи слини. Сміючись, він залишив її господу і подався до себе спати. Прокинувшись пополудні, все, що він міг пригадати, це як пив вино з тією дівчиною, і більше нічого.

Щось його спонукувало піти до церкви, так він і зробив. Клякнувши у молитві, він раптом згадав, як дівчина зрізала його волосся й нігті, взяла трохи його слини й пустила йому кров. Він відчув велику потребу піти до дівчини і довідатися, що вона надумала з усім цим робити. Казав, що так йому наче звелів святий, якому він молився.

Тож, нишком підкравшись до її хати, він заглянув до неї у вікно. Вона сиділа біля припічка й місила тісто, як на хліб. На мить йому стало соромно за свої думки, коли раптом він побачив, як вона кидає в тісто волосся, що зістригла з нього, і його нігті, заправляючи все це краплями його крові та слини. Вона перемішала їх з тістом, з якого взялася ліпити ляльку. Скропивши її маківку водою, вона нарекла її його іменем, промовляючи дивні слова, яких він не міг розібрати.

Він злякався, цей чолов’яга. І дуже розлютився. А тому залишився спостерігати, поки дівчина не скінчила свого ритуалу і вийшла з хати. Він пішов слідом за нею. Мисливець, він умів тихо ступати, тож дівчина не знала, що за нею стежать. Вона вийшла на роздоріжжя. На небі сяяв молодий місяць, до якого вона почала молитися, після чого вирила ямку і поклала туди ляльку з тіста, присипавши її землею. А тоді промовила:

— Зару! (Так звали того чоловіка.) Зару! Зару! Я кохаю тебе. Коли твоя подобизна зотліє, ти побіжиш за мною, як пес за сучкою. Ти мій, Зару, всім тілом і душею. Поки гниє твоя подобизна, ти стаєш усе ближчим до мене. А коли вона зотліє, я повністю заволодію тобою. Назавжди й навіки!

Щойно вона закопала ляльку, як він кинувся на неї й придушив. Ще хотів було викопати ляльку, але почув чиїсь голоси і, злякавшись, утік. Зару не повернувся до села, а натомість подався в Америку.

Він розповідав, що на другий день своєї подорожі відчув, як чиїсь руки наче схопили його за стегна й потягли до поручнів корабля, за борт. Назад у село, назад до дівчини. Так він зрозумів, що не вбив її. Він боровся з руками. День і ніч боровся з ними, боячись склепити очі. Бо коли засинав, йому снилося, як він стоїть на роздоріжжі поруч із дівчиною. Тричі він прокидався саме вчасно, щоб відійти від поручнів, через які готовий був стрибнути в море.

А тоді руки почали слабнути. І лише за кілька місяців він перестав їх відчувати, але все ще боявся, поки не отримав із села звістки. Так, він був правий, він не вбив її. Хтось інший це зробив трохи згодом. Ця дівчина володіла тим, що ви називаєте чорною мудрістю, яка в результаті обернулася проти неї, як обернулася проти нашої відьми.

На що я відповів:

— Дивно, що ви це кажете, Рікорі... дивно, що говорите про чорну мудрість як таку, що обертається проти свого ж владаря... Але про це згодом. Кохання, ненависть і сила — три пристрасті, які повсякчас були опорами триноги, де палахкотить темне полум’я, опорами помосту, звідки зістрибують ляльки смерті...

Чи ви знаєте, хто був першим відомим Лялькарем? Ні?

Бог, Рікорі. Бог на ім’я Хнум, що існував ще задовго до іудейського Ягве, який також ліпив ляльок. Пам’ятаєте, двох із них він сотворив у райському саду? Дав їм життя, наділивши лиш двома невід’ємними правами — правом страждати і правом померти. Хнум був куди милосерднішим богом. Він не позбавляв своїх ляльок права смерті, але й не вважав, що ті повинні страждати, йому подобалося бачити, як вони насолоджуються своїм швидкоплинним буттям у цьому світі. Хнум був настільки прадавнім, що правив у Єгипті ще в ті часи, коли про піраміди й Сфінкса ніхто й не чув. У нього був брат, бог на ім’я Кефер з головою жука. Саме він послав думку, що пронеслася над поверхнею Хаосу, мов легенький вітерець, запліднивши нею Хаос. Так народився світ...

Усього лиш легенький вітерець, Рікорі! А якби він прохромив оболонку Хаосу... а то й вразив глибше... в саме його серце... яким би людство було тепер? Однак, легенько повіваючи, ця думка набула людської подоби. Завданням Хнума було зліпити немовлят в утробах жінок. Вони називали його богом-гончарем. Саме він за вказівкою Амона, найвеличнішого з юних богів, зліпив тіло великої цариці Хатшепсут, яку породив Амон, з’явившись перед її матір’ю в подобі фараона, її чоловіка. Принаймні так писали жерці того часу.

А тисячу років тому жив принц, якого Осіріс та Ісіда безмежно любили за його красу, відвагу й силу. Вони вважали, що немає на світі жінки, гідної його, тож попросили Хнума, бога-гончара, прийти і створити йому таку. І він прийшов з довгими руками, як у... мадам Менділіп... і пальцями, немов живими істотами. Він зліпив настільки прекрасну жінку, що навіть богиня Ісіда відчула заздрощі. Вони були дуже практичні, ці боги давнього Єгипту. Тож, приспавши принца, вони поклали поруч з ним жінку і порівняли, чи то пак «припасували» їх, як сказано у давньому писанні. Та, на жаль, вона йому не підійшла, бо була надто маленька. Тож Хнум зліпив іншу ляльку. Але та виявилася надто великою. Після шести невдалих спроб йому нарешті вдалося досягти гармонії. Боги залишилися задоволеними, а щасливий принц отримав досконалу дружину, що була всього лиш лялькою.

Багато століть потому, вже за часів правління Рамзеса III, жив собі чоловік, який шукав і таки розкрив секрет Хнума, бога-гончара. Все життя він провів у пошуках тієї таємниці. І хоч він був старим, вкритим зморшками, згорбленим дідуганом, його хіть до жінок ніколи не згасала. Йому лиш для того й потрібен був секрет Хнума, щоб задовольнити своє бажання. Але він відчував потребу в натурниці. А які жінки були найвродливішими для цього? Звісно, дружини фараона. Тож цей чоловік зліпив ляльок за подобою людей, що супроводжували фараона, коли той навідувався до своїх дружин. Він також зліпив ляльку, схожу на самого фараона, й оживив її, увійшовши в неї. Ляльки занесли його до царського гарему, обвівши навколо пальця вартових і навіть самих дружин фараона, які розважали його, як свого справжнього чоловіка.

Та коли він покидав гарем, до покоїв зайшов справжній фараон. Тільки уявіть собі цю ситуацію, Рікорі. Раптом, якимось дивом, у гаремі постає два фараони! Але Хнум, що за всім цим споглядав, спустився з небес і, торкнувшись ляльок, забрав у них життя. Вони впали додолу, виявившись просто ляльками.

Там, де стояв справжній фараон, лежала ще одна лялька, а біля неї тремтів зморшкуватий старий чолов’яга!

Цю історію, а також деталі розправи над дідуганом можна прочитати на папірусі ще тих часів, який, як мені відомо, зберігається в Єгипетському музеї в Турині. Там є також перелік тортур, які пережив старий маг, перед тим як його спалили. Тож немає жодних сумнівів, що старого звинуватили в чаклунстві, за що той зазнав кари, папірус автентичний. Але що насправді за всім цим стояло? Щось трапилося, але що? Ця історія є лише черговим забобоном, а чи виплодом чорної мудрості?

Рікорі мовив:

— Ви ж самі стали свідком тієї чорної мудрості і все ще сумніваєтеся в її існуванні?

Я не відповів і провадив далі:

— Вузлуватий мотузок — відьомський вузол. Він також дуже давній. Згідно з найдавнішим документом франкського законодавства, Салічним законом[9], виданим близько півтори тисячі років тому, найсуворішого покарання зазнавав той, хто в’язав мотузки, відомі нам як відьомські вузли...

— La Ghana della Strega[10], — сказав він. — На моїй батьківщині всім добре відомо, що то за проклята річ, цей мотузок... на наше велике нещастя!

Я побачив, як він зблід і стиснув пальці, тож квапливо додав:

— Але ж ви маєте розуміти, Рікорі, що все, що я тільки-но переповів, — усього лиш легенди? Фольклор. Без жодної наукової основи.

Він підвівся, з гуркотом перекинувши стілець, й недовірливо глянув на мене. Із неабияким зусиллям промовив:

— Ви все ще гадаєте, що всю цю чортівню, свідками якої ми стали, можна пояснити науковими термінами?

На що я схвильовано відповів:

— Я цього не казав, Рікорі. Проте вважаю, що мадам Менділіп була настільки ж чудовим гіпнотизером, як убивцею — володаркою ілюзії...

Він перебив мене, вхопившись руками за край стола:

— На вашу думку, її ляльки були всього лиш ілюзією?

Я ухилився від прямої відповіді й сказав:

— Ви самі добре знаєте, якою реальною була ілюзія її прекрасного тіла. Але ми бачили, як вона розчинилась у реальності вогню, хоч і видавалася такою ж справжньою, як і її ляльки, Рікорі...

Він знову перебив мене:

— А удар в моє серце... а ляльки, що вбили Гілмора й Брайла... а та благословенна лялька, що вбила відьму! Ви вважаєте, що вони були тільки ілюзією?

Я відчував, як у мені прокидається колишній скептик, і похмуро відповів:

— Цілком можливо, що ви, піддавшись гіпнотичному навіюванню лялькарки, самі встромили собі шпильку в серце! Також можливо, що, піддавшись такому самому навіюванню (де, як і коли, я не знаю), сестра Пітерса сама вбила свого чоловіка. Треба визнати, що люстра впала на Брайла, коли я перебував під впливом того самого постгіпнотичного навіювання, і цілком ймовірно, що саме один з її осколків розірвав йому сонну артерію. А щодо загибелі самої лялькарки, до якої причетна лялька Волтерс, то, можливо, ненормальний розум мадам Менділіп подекуди ставав жертвою тих самих ілюзій, які вона насилала на інших. Лялькарка була божевільним генієм, підвладним хворобливій манії оточувати себе опудалами тих, кого вона вбила. Маргарита Валуа, королева Наварри, повсякчас носила із собою забальзамовані серця десятків її коханців, що померли заради неї. Вона їх не вбивала, але знала, що була причиною їхньої смерті, наче сама власноруч позбавила їх житія. Маргарита Валуа, що колекціонувала серця, і мадам Менділіп зі своєю колекцією ляльок діяли за однаковим психологічним принципом.

Рікорі не сів на місце, а напружено промовив:

— Я запитав у вас, чи вважаєте ви вбивство лялькарки ілюзією?

На що я відповів:

— Мені трохи ніяково, коли ви так на мене дивитеся, Рікорі... Але я відповім на ваше запитання. Повторюю: вона, ймовірно, сама іноді ставала жертвою тих самих ілюзій, що навіювала на інших. Подекуди вона сама вірила в те, що її ляльки живі. Отак в її потьмареному розумі зародилася ненависть до ляльки Волтерс. І, врешті, під впливом роздратування, яке ми викликали у неї своїм вторгненням, ця ненависть її вбила. Саме про це я подумав, коли здивувався з ваших слів про чорну мудрість, що обертається проти тих, хто нею володіє. Вона катувала ляльку і очікувала, що та може відомстити, коли трапиться слушна нагода. Її віра чи то очікування були настільки сильні, що коли настав сприятливий момент, її думка втілилися в дію! Лялькарка, так само як і ви, сама могла ввігнати шпильку собі в горло...

— Ви дурень!

Ці слова злетіли з вуст Рікорі, немов їх промовила сама мадам Менділіп, як тоді, у своїй зачарованій кімнаті, чи мертвими вустами Лашни. Я затремтів і впав у крісло.

Рікорі схилився над столом. Його чорні очі були порожні й невиразні. У паніці я вигукнув:

— Рікорі, прокиньтеся!

Страхітлива чорнота зійшла з його очей, його погляд набув виразності, і він знову зосереджено на мене дивився. А тоді сказав уже своїм звичним голосом:

— Я прокинувся, о, я настільки прокинувся, що більше не хочу вас чути! Тепер ваша черга слухати, докторе Ловелл. До біса вашу науку! Ось що я вам скажу. Там, за завісою, що затуляє нам очі, є сили, які нас ненавидять, але яким наш незбагненно мудрий Бог дозволяє існувати. Кажу вам, ці сили можуть проникати через пелену матеріального, оселившись у ляльках, наприклад. Це правда! Відьми та чаклуни ідуть обіруч зі злом! Так-так! Але також існують дружні сили, що проявляються в обраних.

Кажу вам, мадам Менділіп була проклятою відьмою! Знаряддям чорних сил! Блудницею Сатани! Вона згоріла, як справжня відьма — довіку їй горіти в пеклі! Кажу вам, та маленька медсестричка була знаряддям добрих сил. І тепер вона в раю, де їй бути щасливою довіку!

Він замовк, тремтячи від власного запалу. А тоді торкнувся мого плеча:

— Скажіть мені, докторе Ловелл, тільки чесно, як перед самим Господом Богом, якби ви в нього вірили так само, як я, невже вас справді задовольняють ваші наукові пояснення?

На що я стиха відповів:

— Ні, Рікорі.

І це була правда.