Гори, відьмо, гори! Повзи, тінь, повзи!

1. Чотири самогубства

У кепському гуморі я розпакував валізи в «Клубі дослідників». Напрочуд неприємне відчуття депресії, з яким я прокинувся у своїй каюті, не давало спокою. Здавалося, що мені наснився жах, який зачаївся десь за межами свідомості, деталей якого я вже не міг пригадати.

Роздратування робило ситуацію ще нестерпнішою.

Звичайно, я не розраховував на гостинний прийом удома, влаштований Комітетом міського голови. Але те, що ані Беннет, ані Ралтсон не зустріли мене, свідчило про те, що мною знехтували. Як на мене, це була справжня трагедія.

Я написав листа обом ще до того, як сісти на корабель, і очікував, що принаймні хтось із них мене зустріне.

Це були мої найближчі друзі, та дивна тінь ворожнечі, що іноді прослизала між ними, завжди мене тішила. Вони приязно ставилися одне до одного, та водночас не сприймали всерйоз. Мені здавалося, що між ними існував глибший і міцніший зв’язок, ніж зі мною. Ці хлопці могли б бути Дамоном та Фінтієм[11], якби змирилися з поглядами на життя одне одного. А можливо, такими вони й були.

Ще сторіччя тому Езоп влучно охарактеризував їхні розбіжності у своїй байці «Мурашки і цикада». Біля Беннет був мурашкою — серйозним та працьовитим сином доктора Лайнела Беннета, який донедавна у прогресивному та цивілізованому світі вважався одним з п’ятьох найвидатніших експертів у сфері патологій мозку. Я навмисно вжив поняття «прогресивний та цивілізований», адже маю докази, що у тій частині світу, яку нам подобається називати нерозвиненою, набагато більше таких фахівців. І я маю вагомі підстави вважати, що в давні часи людство знало набагато прогресивніших майстрів у цій царині за тих, яких сьогодні має сучасний світ — цивілізований чи нерозвинений.

Старший Беннет був одним із небагатьох фахівців, які працювали заради ідеї. Його не надто цікавили гроші. Він був видатною людиною, проте незаможною. Молодшому Беннетові було близько тридцяти п’яти років, як і мені. Я знав, що його батько неабияк на нього розраховував. Мав підозру, що в деяких речах, особливо в галузі підсвідомого, син перевершив свого батька. Його розум був гнучкішим та сприйнятливішим.

Торік Білл написав мені листа, у якому повідомив, що його батько помер, а сам він потоваришував з доктором Остіном Ловеллом, зайнявши місце Девіда Брайла, якого вбило люстрою, що впала зі стелі у приватній лікарні доктора Ловелла.

Дік Ралтсон же був цикадою. Він успадкував настільки великий статок, що навіть кістляві обійми депресії не завдали йому надто великих прикрощів. Можна сказати, що Ралтсон — традиційний нащадок заможного батечка, що обертався у вищих колах, який не вбачав у праці ані почестей, ані користі, ані інших чеснот. Типовий представник класу освічених, щедрих та необтяжених турботами гедоністів.

Я ж був чимось на кшталт посередника між цими двома — таким собі містком, на якому вони зустрічалися. Я мав медичну освіту, а крім цього, ще й достатньо коштів, аби віддалити момент, коли необхідно було ставати до рутинної практики. Моїх статків вистачало на те, щоб займатися справою, яка приносить задоволення — мандрувати світом з етнологічними дослідженнями. Особливо у тих галузях, які мої колеги, медики та науковці, називають забобонами: це місцеві чаклунські обряди, відьомство, вуду та інші подібні речі. Їх я досліджував з такою ж пристрастю, з якою Білл займався своєю роботу. І він про це знав.

Дік, з іншого боку, вважав, що до мандрів мене спонукає інстинкт, який я успадкував від одного зі своїх бретонських пращурів — пірата, що залишив французьке містечко Сен-Мало та заробив криваву славу у Новому Світі. Мою особливу схильність до речей, про які йшлося раніше, він також пояснював тим, що двох з моїх далеких родичок спалили у Бретані як відьом.

Тож для нього я був відкритою книгою.

З Біллом було складніше.

Я розпаковував валізи, а тим часом мене гризла невтішна думка: навіть якщо я не повертався додому протягом трьох років, цього часу було замало для того, аби забути мене. Та мені вдалося розвіяти свій похмурий настрій і навіть посміятися над собою. Можливо, вони просто не отримали моїх листів, чи були зайняті невідкладними справами, і кожен з них очікував, що зустріти мене прийде інший.

На ліжку лежала вечірня газета. Я зауважив, що це був вчорашній випуск. Мій погляд вихопив один із заголовків. І мені одразу стало не до сміху. У заголовку йшлося:

СПАДКОЄМЕЦЬ П’ЯТИ МІЛЬЙОНІВ ДОЛАРІВ І МІДНИХ РОДОВИЩ

Річард Дж. Ралтсон молодший

ПУСТИВ СОБІ КУЛЮ В ЛОБА

Причина самогубства невідома — у Нью-Йорку це вже четвертий випадок за останні три місяці, коли заможний чоловік вкорочує собі віку без очевидної причини. У поліції подейкують про клуб самогубців.

Я почав читати новину:

«Річарда Дж. Ралтсона, спадкоємця статку у п’ять мільйонів доларів, який він отримав два роки тому після смерті свого батька, заможного власника шахт, цього ранку знайшли мертвим у власному ліжку в будинку на 78-ій вулиці. Він пустив собі кулю в лоба. Смерть настала миттєво. Пістолет, з якого було здійснено постріл, лежав на підлозі, випавши з його руки. Детективне бюро встановило, що відбитки пальців на зброї належали його власникові.

Тіло загиблого знайшов Джон Сімпсон, його дворецький. Він каже, що зайшов до кімнати, як завжди, о восьмій годині ранку. Оглянувши тіло та оцінивши його стан, доктор Пібоді з бюро судово-медичної експертизи встановив, що Ралтсон, певно, застрелився близько третьої години ночі, або, іншими словами, за п’ять годин до того, як Сімпсон знайшов його тіло».

О третій годині? Мені немов хто жару за комір насипав. Враховуючи різницю в часі на лайнері та у Нью-Йорку, саме о цій годині я прокинувся від дивного відчуття депресії. Я продовжив читати:

«Якщо Сімпсон каже правду, а поліція не має жодних підстав сумніватися в цьому, тоді це самогубство було незапланованим і, напевно, стало результатом якогось раптового нагального імпульсу. Лист, знайдений поліцейськими, який Ралтсон почав писати, проте розірвав, не закінчивши, підтверджує цю версію. Клаптики листа лежали під письмовим столом. Ралтсон написав:

Любий Білле!

Пробач, та мені несила тут більше залишатися. Сподіваюся, ти зможеш поставитися до справи об’єктивно, навіть якщо тобі буде важко повірити у це. Якби лише Алан був тут! Він знає більше...

У цей момент Ралтсон, вочевидь, передумав писати та розірвав листа. Поліція планує з’ясувати, хто такий цей „Алан“, та запропонувати йому пояснити, про що він може „знати більше“. Правоохоронці також сподіваються на те, що „Білл“, якому було адресовано листа, дасть про себе знати. Немає жодного сумніву в тому, що було вчинено самогубство. Проте, можливо, фраза „зможеш поставитися до справи об’єктивно, навіть якщо тобі буде важко повірити у це“ допоможе пролити світло на його мотив.

Наразі немає ніяких підстав вважати, що у пана Ралтсона були причини звести порахунки з життям. Його адвокати з добре відомої фірми „Сміт та Байт“, що у Вінстоні, запевнили правоохоронців в тому, що його активи у цілковитому порядку, і їхній клієнт не мав ані найменших фінансових „проблем“. Достеменно відомо, що ім’я Ралтсона жодного разу не згадувалося у скандальних історіях, що є рідкістю для синів багатьох заможних представників нашого суспільства.

Це четверте самогубство, скоєне протягом останніх трьох місяців. Його зараховують до серії випадків, у яких фігурують заможні чоловіки приблизно віку Ралтсона, з відносно схожим стилем життя. Насправді, обставини кожного з чотирьох самогубств настільки подібні, що поліція всерйоз розглядає версію змови між самогубцями.

Перше самогубство сталося 15 липня, коли всесвітньо відомий гравець у поло Джон Мартсон вистрелив собі у голову у спальній кімнаті свого заміського будинку у Локуст Веллі, Лонг-Айленд. Причину цього вчинку так і не вдалося встановити. Він був неодружений, так само як і Ралтсон. 6 серпня було знайдено тіло Волтера Сен-Клер Калуна в його автомобілі-родстері[12] біля Ріверхеда, Лонг-Айленд. Калун звернув з траси, яку щільно оточували дерева на узбіччі, і виїхав у відкрите поле. Там він пустив собі кулю в лоба. Ніхто так і не дізнався, з якої причини. На той момент він три роки як був розлучений. 21 серпня яхтсмен-мільйонер та завзятий мандрівник Річард Стентон застрелився таким самим чином на палубі своєї океанської яхти „Трінкуло“. Це сталося напередодні того, як він мав вирушити у круїз до Південної Африки».

Я продовжував читати і не міг спинитися... Спекуляції на тему змови між самогубцями, напевно, з’явилися через хворобливе бажання репортерів викликати гострі відчуття та створити сенсацію... історії Мартсона, Калуна та Стентона... некролог, присвячений Діку...

Я все читав і читав, так до кінця і не усвідомлюючи суті того, що було написано. Мені не вірилося, що все це відбувається насправді.

Дік не мав жодних причин для самогубства. У всьому світі не було людини, менш схильної до такого вчинку. Версія щодо змови між самогубцями була просто абсурдною, принаймні судячи з того, що було відомо на цей момент. Звичайно, «Аланом», про якого йшлося у листі, був я. А Беннет був «Біллом». Та про що таке мені могло бути відомо, чого так конче потребував Дік?

Задзвонив телефон, і голос оператора промовив:

— Прийшов доктор Беннет. Він хоче вас бачити.

Я сказав:

— Пропустіть його. — І зітхнув з полегшенням: «Слава Богу!»

До кімнати зайшов Білл. Він виглядав блідим та змарнілим і справляв враження людини, яка й досі переживала якусь трагедію. Мені здалося, що він так і не змирився з тим, що трапилось. В його очах застиг незрозумілий жах, а погляд ніби був спрямований не на мене, а всередину себе у спробі роздивитися, що могло бути джерелом цього жаху. Він доволі мляво потиснув мені руку і промовив одну-єдину фразу:

— Я радий, що ти повернувся, Алане.

У другій руці я тримав газету. Він взяв її, щоб подивитися на дату, і сказав:

— Вчорашня. Втім, там усе сказано. Принаймні все, що відомо поліції.

Інтонація, з якою він це промовив, була досить дивною, тож я запитав:

— Ти хочеш сказати, що тобі відомо більше, ніж поліції?

Мені здалося, що він спробував ухилитися від прямої

відповіді:

— Та вони просто викладають факти. Дік прострелив собі мізки. Вони мають рацію, пов’язуючи цей випадок з рештою смертей...

Я повторив своє запитання:

— Білле, що тобі відомо з того, про що не знає поліція?

Він відповів:

— А те, що Діка вбили!

Я був спантеличений його відповіддю.

— Та якщо він сам вистрелив собі у голову...

— Я розумію твоє здивування. Проте знаю, що Дік Ралтсон вчинив самогубство, і попри це, я так само переконаний в тому, що його вбили.

Білл сів на ліжко і сказав:

— Треба випити.

Я дістав пляшку скотчу, яку на знак гостинності стюард клубу завбачливо залишив у моїй кімнаті. Білл щедро налив собі і повторив:

— Радий, що ти повернувся! На нас чекає нелегка робота, Алане.

Я й собі налив у склянку і запитав:

— Яка робота? Знайти вбивцю Діка?

Білл відповів:

— І це також, та навіть більше. Запобігти наступним вбивствам.

Доливши нам обом скотчу, я сказав:

— Годі ходити манівцями. Кажи вже, у чому річ.

Він кинув на мене замислений погляд і тихо відповів:

— Ні, Алане. Не зараз.

Відставивши склянку убік, продовжив:

— Уяви, що ти відкрив нового збудника хвороби або штам бактерій, чи принаймні тобі так здається. Ти його досліджував протягом якогось часу і помітив певні особливості. А тепер уяви, що тобі необхідна порада фахівця. Що б ти спершу зробив? Виклав би цій людині всі свої спостереження, а потім попросив би зазирнути у мікроскоп, аби підтвердити свої здогадки? Або ж описав би ситуацію кількома словами і попросив поглянути у мікроскоп і зробити власні висновки?

— Звичайно ж, змалював би загальну картину і дав можливість зробити висновки самостійно.

— Отож-бо й воно. Що ж, здається, я відкрив той самий новий вид, а можливо, він зовсім і не новий, хоча це аж ніяк не стосується бактерій. Та я не скажу більше жодного слова, доки ти не побачиш все на власні очі. Не хочу, щоб моя думка вплинула на твою. Зроби ласку — попроси принести газету.

Я зв’язався з офісом, аби вони дістали найсвіжіший номер. Як тільки нам його принесли, Білл взявся читати. Пробігся поглядом по першій шпальті, перегорнув кілька сторінок і нарешті знайшов те, що шукав. Схвально кивнув і передав газету мені.

— Популярність Діка впала з першої сторінки до п’ятої, — зауважив він. — Ось. Прочитай кілька перших абзаців, решта — просто переказ старих новин іншими словами та пусті балачки. Абсолютно пусті.

Я почав читати:

«Доктор Вільям Беннет, видатний спеціаліст у галузі лікування захворювань мозку та помічник доктора Остіна Ловелла, талановитий психіатр, з’явився цього ранку в центральному офісі поліції та заявив, що він і є той самий „Білл“, про якого йдеться у недописаному листі, який знайшли у спальній кімнаті Річарда Дж. Ралтсона після того, як той вчора вранці вчинив самогубство.

За словами доктора Беннета, листа, поза всяким сумнівом, було адресовано саме йому, адже пан Ралтсон був одним з його найдавніших друзів і нещодавно запитував його поради стосовно того, як здолати симптоми, що їх він описував як безсоння та нічні жахи. Окрім цього, пан Ралтсон вечеряв у доктора Беннета напередодні. Пан Беннет хотів, щоб той залишився у нього на ніч. Спочатку пан Ралтсон погодився, а потім раптом змінив своє рішення і поїхав додому. Саме про це йшлося у першому реченні його листа. Та професіоналізм доктора Беннета не дозволив йому вдаватися у подробиці симптомів недуги пана Ралтсона. У відповідь на запитання, чи можна психічним станом пана Ралтсона пояснити причину його самогубства, доктор Беннет стримано зазначив, що самогубство завжди свідчить про певні психічні розлади».

Попри те, що я був спантеличений та відчував глибоку тугу, ці рядки викликали усмішку на моєму обличчі.

«За словами доктора Беннета, „Алан“, про якого згадується у листі, — це доктор Алан Каранак, який також був давнім товаришем пана Ралтсона. Сьогодні на лайнері „Август“ він має повернутися до Нью-Йорка після трьох років, проведених у Північній Африці. Доктор Каранак — добре відомий у наукових колах своїми дослідженнями у сфері етнології. Доктор Беннет заявив, що пан Ралтсон вірив у те, що той зможе пояснити природу деяких з його симптомів, з огляду на його досвід у вивченні загадкових психічних відхилень, що були поширені у первісних суспільствах».

— А тепер головне, — сказав Білл, вказавши на наступний абзац:

«Доктор Беннет вільно спілкувався з пресою після того, як дав свідчення поліції. Проте жодних нових фактів він не розкрив. Щоправда, повідомив, що за два тижні до смерті пан Ралтсон зняв зі своїх банківських рахунків чималі суми готівки. Але на що він їх витратив — невідомо. Багатьом присутнім здалося, що доктор Беннет відразу ж пожалкував про те, що оприлюднив цю інформацію. Він тут же додав, що ця обставина може бути не пов’язаною із самогубством пана Ралтсона. Однак необачно зауважив, що сума грошей могла перевищити сто тисяч доларів. Поліція взялася за розслідування цього питання».

Я сказав:

— Схоже на шантаж, якщо це правда.

Білл відповів:

— У мене немає жодних доказів. Та про все, що знав, я повідомив поліції та пресі.

Ще раз перечитавши абзац, він підвівся.

— Незабаром тут будуть репортери, Алане, — сказав Білл. — А також поліція. Я маю йти. Якщо будуть запитувати, ти мене не бачив. І не маєш уявлення, про що йдеться. Понад рік ти не отримував жодних звісток від Ралтсона. Скажи їм, що, можливо, зможеш розповісти більше, коли зв’яжешся зі мною. Та наразі тобі нічого невідомо. Власне, це так і є — ти насправді нічого не знаєш. Це твоя легенда, притримуйся її.

Він підійшов до дверей.

Я вигукнув:

— Зачекай, Білле. У чому сенс всього того, що я щойно прочитав?

— У тому, щоб ловити на живця, — відповів він.

— Але кого ти хочеш ловити на живця? — спитав я.

— Убивцю Діка, — сказав Білл.

Уже переступаючи поріг кімнати, він додав:

— І ще декого. Це те, на чому ти знаєшся. Відьму.

Промовивши це, він вийшов з кімнати.

2. Мадемуазель Дагут

У детективному бюро не забарилися. Не встиг Білл піти, як до мене навідався один з детективів. Було помітно, що справа його не надто цікавила, та цей візит був необхідною частиною його рутинної роботи. Запитання ставив задля годиться, ба навіть не спробував вивідати, чи бачився я з Беннетом. Але варто було запропонувати йому скотч, як він пожвавішав:

— Хай йому біс! Коли не одне, так інше. Якщо ти бідний, то пнешся зі шкіри, аби заробити грошей. Якщо ж вони в тебе є, тоді хтось постійно намагається їх поцупити. Або ж у тебе їде дах, як у цього бідолахи, і тоді яка користь з цих грошей? Чув, той Ралтсон був непоганим хлопцем.

Я погодився. Він перехилив ще одну склянку і пішов.

Після нього прийшло троє репортерів: один із «Сіті Ньюз», а решта з вечірніх газет. Вони ставили чимало запитань стосовно Діка, але також цікавилися моїми подорожами. Мені це лестило. Було настільки приємно, що я попросив принести ще одну пляшку скотчу та поділився з ними кількома історіями про магічні дзеркала жінок племені Риф. Там вірили в те, що у певний момент часу та за певних умов у дзеркалі можна побачити відображення своїх друзів та ворогів і зрештою заволодіти їхніми душами.

Репортер із «Сіті Ньюз» пожартував, що якби жінки того племені могли поділитися з ним своїм умінням, він вивів би з кризи всіх виробників дзеркал Америки, ще й заробив би на цьому статок. Інші двоє пробуркотіли, що знають кількох редакторів, відображення яких вони б охоче вполювали в тому дзеркалі. У відповідь на це я розсміявся, сказавши, що простіше привезти сюди досвідченого і тямущого болгарського масона. Або навіть двох. Тоді потрібно було б лише заманити редактора у відповідне місце та дати їм можливість зміряти його тінь мотузкою. Після цього масони б поклали мотузку у скриньку і замурувати її у стіні. Редактор попрощався б з життям через сорок днів, а його душа, зв’язана мотузкою, залишилася б у скриньці.

Один із репортерів розчаровано сказав, що сорок днів — це надто довго для чоловіка, якого він має на прикметі. Інший зі щирою наївністю поцікавився, чи справді я вірю у те, що такі речі можливі. Я сказав, що міг би померти у заздалегідь визначений день, якби беззастережно вірив у те, що саме цього дня маю померти. Не через те, що зміряли мою тінь і десь замурували мотузку, а тому, що був би переконаний в тому, що це повинно мене вбити. Вся справа у самогіпнозі. Подібні обряди практикує плем’я кагуна — чаклунів Південного моря. Вони читають молитви за смерть. І це завжди діяло, але обов’язковою умовою було те, що жертва мала про це знати, зокрема про точний час її відходу з життя.

Я мав би це передбачити. У ранкових газетах було лише кілька рядків про те, що я спілкувався з поліцією та не повідомив нічого нового про самогубство Ралтсона. Але у вранішньому номері видання, в якому працював той самий наївний репортер, я прочитав таке:

Бажаєте позбутися своїх ворогів?

Відшукайте магічне дзеркало племені Риф

ЧИ ЗАПРОСІТЬ БОЛГАРСЬКОГО МАСОНА.

Доктор Алан Каранак, відомий мандрівник, розповідає,

ЯК ГАРАНТОВАНО ПОЗБУТИСЯ ТИХ, КОГО ВИ ТЕРПІТИ НЕ МОЖЕТЕ.

Питання лише в тому, щоб змусити їх повірити у те,

ЩО ВИ НА ЦЕ ЗДАТНІ.

Зрештою, це була не така вже й погана стаття, навіть попри те, що часом мені хотілося лайнутися. Я ще раз її перечитав і розсміявся. Що ж, не варто було казати все це репортерові.

Задзвонив телефон, я почув голос Білла. Він різко запитав:

— Про що ти тільки думав, коли почав говорити з тим репортером про тіні?

Білл здавався знервованим. Я здивовано відповів:

— Ні про що. А чому, власне, я не мав би з ним цього обговорювати?

На секунду він замовк. Тоді поставив друге запитання:

— Ніщо не змусило тебе порушити цієї теми? Можливо, хтось запропонував її обговорити?

— Що далі, то дивніше і дивніше, сказала б Аліса. Але, ні, Білле, я сам почав цю розмову. Не було ніякої тіні, яка б нашіптувала мені на вухо...

Він різко перебив мене:

— Не кажи так!

Тепер я справді здивувався. У голосі Білла вчувалася паніка, і він говорив, наче зовсім інша людина.

— На це таки не було жодної причини. Просто так сталося, — повторив я. — У чому річ, Білле?

— Пусте. — Полегшення в його голосі лише підігріло мій інтерес. Він хутко змінив тему: — Завтра ховатимуть Діка. Побачимося на церемонії.

Та до чого мене неможливо було присилувати, так це до того, щоб спостерігати за тим, як ховатимуть мого друга. Хіба що церемонія супроводжувалася б якимись обрядами. В іншому випадку у моїй присутності там немає жодного сенсу. Це лише шматок холодного м’яса, гротескно розфарбованого власником бюро ритуальних послуг, який з часом знищать хробаки. Запалі очі ніколи більше не побачать краси неба, моря і лісу. Вуха ніколи більше не почують жодних звуків, а всі життєві спогади зогниють у рештках мозку. Загримований та напудрений символ марнотності буття. Хочу, щоб друзі залишалися у моїй пам’яті живими, жвавими, готовими до дії та охочими до життя. Вигляд же домовини затуляє все це, і так я їх втрачаю. Як на мене, тварини в цьому разі чинять мудріше. Перед смертю вони ховаються. Білл знав, що я відчуваю, тож я відповів:

— Я не прийду. — І щоб уникнути будь-яких дискусій з цього приводу, запитав:

— Упіймав когось на свій відьомський гачок?

— Важко сказати. Це не те, на що я розраховував, але мною зацікавилися в зовсім неочікуваних місцях. Після того, як я пішов від тебе, телефонували адвокати Діка. Хотіли знати, що він мені казав про ту готівку. Повідомили, що намагалися з’ясувати, куди ділися ці гроші, але їм це не вдалося. Звичайно ж, вони мені не повірили, коли я відповів, що нічого певного не знаю, а маю лишень невиразні підозри, які не можу нічим підтвердити. Та я їх не звинувачую. Сьогодні вранці мені телефонував судовий розпорядник Стентона. Ставив ті самі запитання. Сказав, що незадовго до смерті Стентон знімав з рахунків значні суми готівки, і вони не могли їх відстежити.

— Дивно. А як щодо Калуна та Мартсона? Якщо виявиться, що вони робили те саме, запахне смаженим, — сказав я.

— Намагаюся це з’ясувати, — відповів він. — Прощавай...

— Зачекай, Білле, — перебив його я. — Я терпляча людина і вмію чекати. Та мене діймає цікавість. Коли ми побачимося та що мені робити зараз?

Голос Білла прозвучав серйозно, як ніколи.

— Алане, сиди тихенько, доки я не викладу перед тобою всі карти. Наразі не хочу нічого тобі пояснювати, та повір, у мене є на це вагомі причини. Можу сказати тобі лише одне. Те твоє інтерв’ю — ще одна принада, і не виключено, що на неї здобич клюне швидше, ніж на мою.

Ця розмова відбулась у вівторок. Певна річ, я був дуже заінтригований та спантеличений. І якби хтось інший, а не Білл, наказав мені тихенько сидіти в куточку і не сіпатися, я б страшенно розлютився. Та Білл знав, що робить, тож я спокійно чекав.

У середу поховали Діка. Я переглянув свої нотатки і взявся за перший розділ книжки про марокканські чаклунські обряди. У четвер ввечері зателефонував Білл.

— Завтра у доктора Ловелла влаштовують невелику вечірку, — сказав він. — Доктор де Керадел та його донька. Я б хотів, щоб ти прийшов. Обіцяю, тобі не буде нудно.

Де Керадел? Ім’я здалося мені знайомим.

— Хто це? — поцікавився я.

— Рене де Керадел — французький психіатр. Напевно, ти читав деякі з його...

— А, так, звичайно, — перебив я Білла. — Здається, у своїй роботі він використовував експерименти Шарко з гіпнозом у лікарні «Сальпетрієр». Продовжив практикувати його методику, коли Шарко припинив цим займатися. Залишив «Сальпетрієр» зі скандалом. Його пацієнти померли. Тут можливі варіанти: або його методи були занадто нетрадиційними, або...

— Отож-бо.

— Я буду. Хочу з ним познайомитися, — відповів я.

— Добре, — сказав Білл. — Вечеря о сьомій тридцять. Вдягни для цього випадку костюм і прийди на годину раніше. З тобою хоче поспілкуватися одна дівчина, перш ніж прибудуть інші гості.

— Дівчина? — здивовано перепитав я.

— Її звати Хелен, — глузливо відповів Білл. — І тільки спробуй її розчарувати. Для неї ти — герой. — І він поклав слухавку.

Хелен — сестра Білла. Я був на десять років старший за неї. Ми не бачились років п’ятнадцять. Мені вона запам’яталася бешкетним дівчиськом з жовтаво-карими розкосими очима та рудуватим волоссям. Такою собі пухкенькою незграбою. Пригадую, як вона всюди ходила за мною, наче тінь, коли я приїздив до Білла під час канікул. Або могла мовчки сидіти, витріщившись на мене, аж доки я, почуваючись напружено і вельми незатишно, починав заїкатися. Власне, тоді я так і не зміг зрозуміти, що то було: вияв мовчазного захоплення чи підступна каверза. Тоді їй було дванадцять. Ніколи не забуду, як вона, з невинним виглядом, вмостила мене на замасковане бджолине гніздо. Або як одного вечора, лягаючи спати, я знайшов у своєму ліжку кубло вужів. Якщо перший випадок ще міг бути випадковістю, у чому я мав деякі сумніви, то до другого хтось таки доклав руку. Я викинув тих вужів у вікно і потім не згадував про цей випадок, не прохопився жодним словом, не видав себе ані поглядом, ані жестом, знайшовши втіху у її спантеличеності моїм мовчанням та жагучому інтересі до того, що ж сталося насправді. Я знав, що Хелен закінчила коледж Сміта та вивчала мистецтво у Флоренції. Мені було цікаво, якою вона стала.

Наступного дня я пішов до бібліотеки медичної академії почитати деякі з робіт де Керадела. Поза сумнівом, він був диваком. Та деякі з його теорій надзвичайно захоплювали. І для мене не було нічого несподіваного в тому, що його вижили із «Сальпетрієра». Якщо обійти без наукового словоблудства, можна сказати, що суть його головної ідеї була напрочуд схожа на ту, яку мені відкрив перероджений чернець ламаїстського монастиря у Гьянгдзе, що в Тибеті. Він був святою людиною і славетним чудотворцем, який шукав знань, торуючи незвідані стежки. Марновірні називали його чаклуном. Такої ж думки притримувався і грецький священик з міста Дельфи, чия християнська мантія прикривала пережитки язичництва. Він запропонував довести свою гіпотезу. І йому це вдалося. Він майже переконав мене. Зрештою, знову відтворюючи у своїй пам’яті картини того, що він змусив мене побачити, я думаю, що він таки переконав мене.

Цей доктор де Керадел викликав у мене неабиякий інтерес. Він мав бретонське ім’я, так само як і я, і таке ж незвичне. Тоді я пригадав одну цікаву деталь. У родинних хроніках де Каранаків мені траплялася згадка про рід де Кераделів. Я переглянув хроніки. Стосунки між родинами були далеко не з теплих, м’яко кажучи. Усе це, вкупі з тим, що я прочитав у бібліотеці, значно посилило моє бажання познайомитися з ним.

Я вже на півгодини спізнювався на вечерю до доктора Ловелла. Дворецький провів мене до бібліотеки. З великого крісла підвелася дівчина і, простягнувши руку, пішла мені назустріч.

— Вітаю, Алане, — промовила вона.

Я, здивовано кліпаючи очима, дивився на дівчину. Невисока, та її статура мала довершені форми, якими афінські скульптори золотої доби наділяли своїх танцівниць. Чорна сукня з провокативно-тоненької тканини лише підкреслювала ці лінії. Волосся кольору міді, що вигоріла на сонці, обрамляло її маленьку голівку. Зачіска — пишний вузол високо на потилиці — свідчила про те, що вона уникла захоплення стрижкою боб-каре. Її очі були золотаво-янтарними і дещо розкосими. Маленький носик прямий, підборіддя округле. Шкіра була не пастельно-блідою, що типово для рудих, а мала золотистий відтінок. Таке обличчя і така зачіска були гідні того, щоб їх закарбувати на найкращих золотих монетах Александра Македонського. Ледь старомодні, з відбитком античної краси. Я ще раз кліпнув очима і бовкув:

— Не може бути — Хелен!

Її очі засяяли, а на обличчі з’явився пустотливий вираз, що викарбувався у моїй пам’яті через ту історію з бджолиним гніздом. Вона взяла мої руки у свої, нахилилася до мого вуха і зітхнула:

— Хто ж іще, Алане! Хто ж іще! А ти — о, дай хоч роздивитися тебе! Так, ти і досі герой моїх дівочих мрій! Те саме смагляве, сповнене ентузіазму обличчя, наче... наче у Ланселота Озерного, як я тебе називала. Звісно, лиш про себе. Такий самий високий, та сама граційна, струнка постать — я також називала тебе Чорною Пантерою, Алане. А пам’ятаєш, як ти підскочив, наче пантера, коли тебе вжалили бджоли?

Хелен схилила голову, її округлі плечі затремтіли.

Я сказав:

— Ти просто маленьке бісеня! Я завжди знав, що ти це вчинила навмисно.

Вона стиха відповіла:

— Алане, я не сміюся. Я плачу.

Хелен підвела на мене очі. У них справді стояли сльози, та я був переконаний — не тому, що вона жалкувала про свій вчинок. Вона продовжувала:

— Алане, довгі роки я чекала на те, щоб дізнатися одну річ. Чекала, що ти мені скажеш ці слова. Ні, не про те, що ти кохаєш мене, любий. Зовсім ні! Я завжди знала, що рано чи пізно це трапиться. Йдеться про дещо інше!

Я засміявся, та її слова викликали у мене змішані почуття.

— Я ладен сказати тобі, що лишень забажаєш. Навіть те, що кохаю тебе, і, можливо, це не буде брехнею, — відповів я.

— Ти бачив тих вужів у ліжку? Чи вони розповзлися до того, як ти підняв ковдру? — спитала Хелен.

Я повторив:

— Ти — маленьке бісеня!

Але вона наполягала:

— То вони були в ліжку чи ні?

— Так, були.

Хелен вдоволено зітхнула:

— Що ж, принаймні одного комплексу вдалося позбутися. Тепер я все зрозуміла. Іноді ти поводився достобіса зверхньо, і я нічого не могла із цим вдіяти.

Її обличчя наблизилося до мого:

— Що ж, оскільки ти все одно мене покохаєш, Алане, то можеш мене поцілувати.

Наші вуста злилися в поцілунку. Вона могла дурити мене щодо того, що я був героєм її дівочих мрій, та мій поцілунок був справжнім, так само як і те, з яким почуттям Хелен відповіла на нього. Вона затремтіла і схилила голову мені на плече. З її вуст мрійливо прозвучало:

— Щойно розвіявся ще один комплекс. Коли ж я спинюся?

Я почув, як хтось кашлянув біля порога і пробурмотів вибачаючись:

— О, здається, ми завадили.

Хелен опустила руки, розімкнувши обійми, і ми обернулися. Я побачив, що біля дверей стоїть дворецький з якимось гостем. Та я не міг дивитися ні на що інше, окрім дівчини, чи жінки, що була поруч нього.

Знаєте, як іноді буває, коли у метро, або в театрі, чи на кінних перегонах раптом, з якоїсь невідомої причини, одне-єдине обличчя проступає з натовпу і полонить твою увагу. Тоді всі решта здаються невиразним тлом. Таке зі мною часто траплялося. Бувало, прикипаєш поглядом до лиця, що пробуджує у тобі якісь давні забуті спогади. Або оживляє пам’ять наших пращурів, душі яких завжди спостерігають за цим світом через наші очі. З цією дівчиною я відчув саме це, ба навіть більше. Не помічав нікого довкола, і Хелен теж.

Я ніколи у житті не зустрічав настільки глибокого кольору блакиті, якого були її очі. Я б навіть сказав, що то були допитливі очі насиченого фіалкового відтінку. Великі та незвично широко посаджені, із загнутими чорними віями під тонкими, немов намальованими, бровами, що майже зросталися над її орлиним, проте делікатним носом. Я радше відчув, ніж побачив той колір. На її широкий лоб спадало ніжно-золотаве волосся, кінчики якого завивалися на голові. Воно було настільки блискучим та шовковистим, що відблиски світла створювали немов сяючий ореол над її головою. Вона мала вишукані і чуттєві уста, хоча її рот і був дещо завеликим. Шкіра виглядала дивовижно — напрочуд біла, проте без жодних ознак хворобливості, вона світилася так, наче крізь неї пробивалося місячне світло.

Дівчина була майже мого зросту, висока, пишногруда, з довершеними формами. Її груди по-зрадницькому підкреслювали лінію губ. Голова, шия і плечі нагадували лілію, що увінчувала чашечку блискучого вбрання барви морської хвилі.

Це був справжній витвір мистецтва, та я швидко усвідомив, що в блакиті її очей немає нічого небесного. Так само, як і немає нічого святого в ореолі над її головою.

Вона була досконалою, і це чомусь викликало у мене почуття ненависті. І я раптом уявив, як легко можна спаплюжити картину, що є витвором мистецтва, або ковадлом розтрощити таку ж довершену скульптуру, якби вони пробудили почуття, подібне до того, яке мене пройняло тієї миті.

Тоді я замислився: ненавиджу я її чи остерігаюся?

Від цієї думки мені перехопило подих.

Хелен відійшла від мене. Вона не здавалася збентеженою, ніби ми просто тиснули одне одному руки, а не обіймалися. Наблизившись до чоловіка, що стояв на порозі, вона з усмішкою простягнула йому руку і привіталася:

— Мене звати Хелен Беннет. Доктор Ловелл попросив мене зустріти вас. Адже ви, напевно, доктор де Керадел?

Я подивився на чоловіка, який нахилився поцілувати її руку. А коли він випростався, я відчув неабияке збентеження. За словами Білла, я мав зустрітися з доктором де Керадел ом та його донькою. Та цей чоловік зовсім не виглядав старшим за дівчину, якщо це і була його донька. Щоправда, його золотаве волосся було дещо тьмянішим, і в ньому сріблилися нитки-павутинки, а в блакиті очей не було і натяку на фіалковий відтінок її очей...

Раптом мені спало на думку, що я взагалі не можу визначити їхнього віку! І я розлютився сам на себе: та що це в біса зі мною коїться?

Чоловік привітався:

— Я — доктор де Керадел. А це моя донька.

Дівчина, чи жінка, дивилася на нас з Хелен з іронічним здивуванням.

— Мадемуазель Дагут д’Іс, — промовив доктор де Керадел і, трохи провагавшись, додав: — де Керадел.

Підкреслена точність його слів не могла не потішити мене.

— А це доктор Алан Каранак, — відрекомендувала мене Хелен.

Я роздивлявся цю дівчину. Ім’я Дагут д’Іс зачепило якісь забуті струни моєї пам’яті. А варто було Хелен назвати моє ім’я, як фіалкові очі дівчини розширилися, а прямі брови звелися догори і з’єдналися на переніссі у витонченій лінії. Її погляд немов пронизав мене. Я відчував його шкірою. Здавалося, вона вперше побачила мене. В її очах спалахнуло щось лиховісне, владне. Тіло напружилося.

— Алан де Карнак... — промовила вона ніби до себе.

Тоді вона перевела свій погляд на Хелен — ніби щось вираховувала, оцінювала. Можливо, в цьому погляді були також зневага і байдужість, якщо я правильно його потрактував. Таким поглядом королева могла нагородити свою покоївку, яка насмілилася поглянути у бік її коханця.

Правильно я зрозумів той погляд чи ні, у Хелен, вочевидь, були схожі думки з цього приводу. Вона обернулася до мене і промовила солодким голосом, нишком тицьнувши мою ногу носком свого черевичка на високому підборі:

— Любий, мені за тебе соромно. Прокинься!

У той самий момент до кімнати зайшов Білл, а разом з ним і статечний сивочолий джентльмен, який, напевно, був доктором Ловеллом.

Не можу згадати, коли раніше я так радів зустрічі з Біллом.

3. Теорії доктора де Керадела

Таємним жестом, про який знали лише я та Білл, я дав йому зрозуміти, що настав час мене рятувати. Відрекомендувавши решті гостей, він забрав мене, залишивши мадемуазель Дагут з Хелен, а доктора де Керадела з доктором Ловеллом. Мені конче треба було випити. Я сказав про це Біллові, і він мовчки передав мені бренді та содову. Від содової я відмовився.

Слова і вчинки Хелен вибили мене з колії, але не скажу, що вони були мені неприємними. І не через них мені потрібен був алкоголь, аби прийти до тями. А от з мадемуазель Дагут була зовсім інша справа. Вона мене страшенно збентежила. Мимоволі мені спало на думку порівняння з кораблем, що під напнутими вітрилами розтинає морські хвилі у добре знаних водах, за штурвалом якого стоїть досвідчений капітан. У цьому разі Хелен можна було б порівняти зі шквалом попутного вітру. Натомість мадемуазель Дагут була б ураганом, що дме у геть новому напрямку і відносить судно у таємничі води. Тоді всі знання про навігацію не були б вартими і ламаного гроша.

— Хелен може привести у порт під назвою «Рай», а от мадемуазель Дагут — закинути у порт, що називається «Пекло», — сказав я.

Білл ніяк не відреагував на мої слова, продовжуючи мовчки спостерігати за мною. Я долив собі віскі. Тоді він м’яко промовив:

— За вечерею пропонуватимуть вино і коктейлі.

— От і добре, — відповів я, допиваючи свій напій.

Мадемуазель Дагут не йшли мені з голови. Я думав про те, що мене зачепила не її пекельна врода. Чому ж я так її зненавидів, щойно побачив?

Тепер я вже не відчував ненависті. Мою душу ятрив жагучий інтерес. Та чому у мене було таке відчуття, ніби ми давно знайомі? І чому мені здається, що вона знає мене набагато ліпше, ніж я її?

— Бо вона змушує згадувати про море, — пробуркотів я.

— Хто? — поцікавився Білл.

— Мадемуазель д’Іс, — відповів я.

Він ступив крок назад і перепитав. Здалося, щось стиснуло його горло.

— Хто така мадемуазель д’Іс?

Поглянувши на нього з підозрою, я іронічно сказав:

— Ти що, не знаєш, як звуть твоїх гостей? Дівчина, що стоїть он там, — це мадемуазель Дагут д’Іс де Керадел.

— Ні, я не знав, як її звати. Ловелл назвав лише другу частину її імені — де Керадел.

Помовчавши хвильку, він продовжив:

— Гадаю, ще одна склянка бренді тобі не завадить. І я вип’ю з тобою за компанію.

Зробивши ковток, він почав розповідати:

— Ніколи раніше не зустрічав їх. Учора вранці де Керадел зателефонував Ловеллу в якійсь справі, що пов’язана з роботою. Ця справа викликала у нього професійний інтерес, тож він запросив де Керадела разом з донькою на вечерю. Старий обожнює Хелен. Відтоді як вона повернулася в місто, вона завжди виконує роль хазяйки і приймає гостей на його вечірках. Вона теж його любить.

Білл допив бренді та поставив склянку на стіл.

— Наскільки я знаю, де Керадел тут уже більше року. Та скидається на те, що він ніколи раніше не виявляв бажання зустрітися з нами, доки про нас не написали у газетах, — сказав він ніби між іншим.

Я аж підскочив. Слова Білла, скоріше навіть, підтекст, який він вкладав у них, вразили мене.

— Стривай-но, ти хочеш сказати... — почав було я.

— Та нічого я не хочу сказати. Просто вказав тобі на збіг.

— Невже ти вважаєш, що вони б ризикнули з’явитися тут, якби були причетні до смерті Діка?

— Так, бодай для того, аби дізнатися, що саме нам відомо, — він на мить замовк, а потім продовжив: — Можливо, це ще ні про що не говорить. Та саме на це я і розраховував, коли казав тобі, що будемо ловити на живця. А де Керадел разом зі своєю донькою могли б вписатися у цю картину, особливо тепер, коли я знаю другу частину імені дівчини. Так, особливо зараз.

Обійшовши довкола столу, Білл підійшов до мене. Його руки лягли на мої плечі.

— Алане, можливо, мої здогадки не здадуться тобі такою нісенітницею, як мені самому. Йдеться не про Алісу в Країні Чудес, а про Алісу з Країни Диявола. Я хочу, щоб сьогодні ти казав усе, що спаде тобі на думку. Тільки й діла. Не стримуй себе ввічливістю, люб’язністю, правилами пристойності чи бозна-чим іще. Якщо захочеться образити когось — зроби це! Не переймайся щодо того, як до цього поставиться Хелен. Говори все, що завгодно. Якщо де Керадел стверджуватиме те, з чим ти не згоден, не мовчи з ввічливості, сперечайся. Якщо це розлютить його, тим ліпше. Кількості бренді, що ти випив, має бути достатньо, аби тебе не зупиняли міркування про етику і мораль. Ти говоритимеш, а я слухатиму. Затямив?

Я усміхнувся і відповів:

— Істина у вині. Так, твій задум полягає в тому, щоб я, як найменш тверезий серед усіх нас, вивів їх на чисту воду. Чистісінька психологія. Гаразд Білле, наллю собі ще трохи.

— Ти сам знаєш, коли треба зупинитися. Та будь обережний, — попередив він.

Ми спустилися вниз і долучилися до товариства. Ситуація, що склалася, викликала в мене інтерес, пробуджувала відчуття азарту і водночас безтурботності. Замість мадемуазель я бачив тепер імлу сріблясто-золотавого волосся, що клубочилася над двома фіалковими плямами на білому обличчі. Натомість, Хелен і далі видавалась мені одним із ликів, викарбуваних на давніх монетах. Нас запросили до вечері. Доктор Ловелл сів на чолі столу, по ліву руку від нього де Керадел, а по праву — мадемуазель Дагут. Хелен сиділа поруч з де Кераделом, а я поруч з мадемуазель. Білл умостився між мною та Хелен. Стіл був чудово сервірований, з розставленими на ньому високими свічками. Дворецький приніс вишукані коктейлі. Перший тост я підняв за Хелен:

— Ти бездоганна антична монета, Хелен. Творіння рук Александра Великого. І колись ти опинишся у моїй кишені.

Доктор Ловелл виглядав дещо ошелешеним.

Під дзвін келихів Хелен промуркотіла:

— Ти ж ніколи не загубиш мене, любий?

Я відповів:

— Ні, серденько, і ніколи тебе нікому не віддам, не дозволю, аби тебе в мене вкрали, моя бездоганна антична монето.

Я відчув дотик м’якого плеча. Відвернувшись від Хелен, зустрівся поглядом з мадемуазель. Її очі більше не здавалися мені фіалковими плямами. То були диявольські очі — великі та чисті, наче мілководдя у тропіках, з фіолетовими іскорками, що пронизують їх наскрізь, наче сонячні промені, коли ти переводиш погляд з неба і дивишся крізь прозору воду.

Я звернувся до неї:

— Мадемуазель Дагут, чому, дивлячись на вас, я думаю про море? Ви знаєте, що хвилі Середземного моря мають колір ваших очей? А піна на їхніх гребенях така ж біла, як ваша шкіра. Мені доводилося бачити і водорості барви вашого волосся. Ваш запах нагадує запах моря, а хода — коливання хвиль...

Хелен стиха проказала:

— Як поетично, любий. Можливо, тобі краще з’їсти трохи супу, перш ніж переходити до наступного коктейлю.

— Серденько, моя антична монето, поки що ти не в моїй кишені. А я не у твоїй. Спершу я все-таки вип’ю коктейль, — відповів я.

Хелен спалахнула. Я почувався покидьком. Та погляд Білла мене підбадьорив. А очі мадемуазель могли б стати винагородою за будь-які докори сумління, якби щось не розбурхало в мені палкої ненависті, на денці якої зачаївся страх. Вона доторкнулася своєю рукою до моєї. Хвиля тепла прокотилася моїм тілом. Від її доторку те дивне відчуття зникло. У цей момент я усвідомив, якою вродливою вона була.

— Ви полюбляєте старовинні речі. Це через те, що у вас тече кров давніх пращурів — кров Арморика. Ви пам’ятаєте... — не встигла доказати мадемуазель, як її урвав дзвін моєї склянки, що впала на підлогу.

Білл почав вибачатися:

— О, Алане, перепрошую. Який же я незграбний! Бріггзе, принесіть докторові Каранаку інший коктейль.

— Та нічого страшного, Білле, — відповів я.

Сподіваюся, мені вдалося вимовити це з легкістю. Та насправді я був надзвичайно розлючений, намагаючись збагнути, скільки часу минуло між тим, як мадемуазель заговорила до мене, і тим, як перевернули мою склянку. Коли вона промовила оте своє «пам’ятаєте», тепло її долоні перетворилося на полум’я, що пропалювало мою руку. Здається, ніби у моїй голові поплив туман. Замість кімнати у приємному освітленні свічок переді мною простяглася широка рівнина, всіяна величезним камінням, вишикуваним рядами, які вели до центрального монолітного кола з гігантською кам’яною пірамідою посередині. Я впізнав її. Це була піраміда з Карнаку, таємничої місцини друїдів, яку до цього населяли інші народи. Звідти і походить ім’я моєї родини. За століття, що відтоді минули, воно стало довшим лише на один склад. Та не тут я був, коли відвідував Бретань. Це місце не виглядало таким давнім. Його мегаліти стояли рівно, на них не було жодного сліду незліченних століть. Його стежинами крокували сотні людей. Всі вони прямували до центру. І хоча я знав, що зараз день, здавалося, що над підземеллям, розташованим у центрі кола, розпростерлася чорна тінь. І океану я не побачив. На його місці височіли вежі із сірого та червоного каменю, розмиті обриси мурів величного міста. Я там стояв і відчував, як страх хвилею накочується на моє серце. Разом з ним мене охоплювало почуття холодної непогамовної ненависті та люті.

Почувши голос Білла, я отямився і знову опинився у кімнаті. Страх минув, та мене не залишало відчуття гніву.

Я подивився в очі мадемуазель Дагут. Мені здалося, що в них відбилося якесь торжество та ледь помітне радісне збудження. Я чудово розумів, що сталося, і знав, що не було жодної потреби відповідати на її перерване запитання, якщо його справді перервали. Вона теж розуміла, що відбувається. То був якийсь вид гіпнозу, в цьому не було жодного сумніву. Та я подумав, що якщо підозри Білла небезпідставні, тоді мадемуазель Дагут вчинила не надто розумно, розігравши цю карту так швидко, або ж вона була не надто впевненою у собі. Я змусив себе не думати про це.

Білл, Ловелл та де Керадел про щось розмовляли, Хелен скоса поглядала на мене. Я прошепотів мадемуазель:

— Якось я познайомився зі знахарем із Зулуленду, який міг робити те саме, мадемуазель де Керадел. Він називав це «вивільненням душі». Природа не наділила його вашою вродою, можливо, тому йому необхідно було набагато більше часу для цього.

Я хотів було додати, що її дії були такими ж стрімкими, як смертельний кидок змії, та стримався.

Мадемуазель Дагут нічого на це не відповіла, лише запитала:

— То це все, що ви можете сказати, Алане де Карнак?

Я засміявся:

— Ні, ще те, що ваш голос нагадує шум морського прибою.

І я не брехав; то був найм’якіший та найсолодший контральто, який я Чув у своєму житті. Його низькі ноти звучали як колискова хвиль, що омивають широкий піщаний берег.

Вона промовила:

— То це можна вважати за комплімент? Ви не вперше за сьогоднішній вечір порівнюєте мене з морем. А вам не здається, що воно може бути підступним?

— Авжеж, здається, — коротко відповів я, давши їй можливість самостійно зробити висновок щодо моїх слів. Мені здалося, що вона не образилася.

Вечеря тривала як годиться. Гості продовжували спілкуватися між собою. Страви та вина були просто чудові. Дворецький так пильно слідкував за тим, щоб мій келих не спорожнів, що мені здалося, ніби він виконував вказівки Білла. У розмовах мадемуазель висловлювала космополітичні погляди на життя, їй не бракувало дотепності та, безперечно, шарму, хоч як дивно це звучало. У неї був дар вести бесіду, здаючись саме такою, якою вона хотіла видаватися в очах співрозмовників. У ній більше не залишилося нічого екзотичного та загадкового. Тепер я бачив у ній сучасну, обізнану та освічену молоду жінку, наділену надзвичайною вродою. Хелен же була просто дивовижною. Вона не давала жодного приводу для суперечок чи образ. Білл, здавалося, виглядав збентеженим та зніяковілим, наче пророк, пророцтво якого ніяк не збувалося. Якщо де Керадела насправді цікавила смерть Діка, тоді він ніяк не виявляв цього. Деякий час вони з Ловеллом щось тишком захоплено обговорювали. Раптом я почув, як Ловелл запитує:

— То ви насправді не вірите в об’єктивну можливість існування таких істот?

Запитання не могло не привернути моєї уваги. Я згадав про розірвану записку Діка, у якій той просив Білла поставитися до питання об’єктивно, а не суб’єктивно. Білл теж уважно дослухався до розмови. Мадемуазель зацікавлено спостерігала за Ловеллом.

— Я знаю, що вони об’єктивні, — відповів де Керадел.

— Ви вірите в те що ці істоти, ці демони існували в реальному житті? — перепитав доктор Ловелл. У його голосі вчувалася недовіра.

— І досі існують, — відповів де Керадел. — Варто лише достеменно відтворити умови, за яких ті, що володіли давніми знаннями, викликали ці створіння — сили, видіння, називайте їх як завгодно, — і двері відчиняться і Вони увійдуть крізь них. Світла сила, яку єгиптяни називали Ісідою[13], постане перед нами як жива і попросить підняти вуаль з її лиця. Але й Темна сила, потужніша за неї, яку в Єгипті уособлювали Сет[14] та Тифон[15] і яку в осерді старшої та мудрішої раси називали Ід, теж виявить себе. Так, докторе Ловелл, решта теж увійде крізь ці відчинені двері для того, щоб навчати нас, підказувати нам, допомагати та скорятися нам...

— Або щоб підкорити нас, батьку, — майже ніжно додала мадемуазель.

— Або щоб підкорити нас, — механічно повторив де Керадел; раптом його обличчя зблідло, і мені здалося, що в його погляді промайнув страх.

Я штовхнув Вілла під столом ногою, і відчув, як він мені відповів. Піднявши свій келих з вином, я подивився крізь нього на де Керадела.

— Доктор де Керадел — неабиякий штукар. Варто лише забезпечити його належним театральним приміщенням, декораціями, акторами, вдалим музичним супроводом, сценарієм та репліками, як у відповідний момент демони та ще бозна-хто з’являтимуться на сцені, як зірки шоу. Що ж, мені доводилося бачити подібні вистави досить високого рівня. І виглядали вони напрочуд реалістично для того, щоб обдурити більшість аматорів, — роздратовано зазначив я, намагаючись пояснити свою позицію.

Очі доктора де Керадела округлилися. Він підвівся з крісла і прошепотів:

— Аматорів! Ви хочете сказати, що я — аматор?

— Зовсім ні. Я сказав, що ви — організатор вистави, — ввічливо відповів я, так само дивлячись на нього крізь свій келих.

Він ледь стримував лють.

— Це не ілюзії, докторе Ловелле. Це такий собі сценарій, формула, яких необхідно дотримуватися. Чи є щось тривкіше за схему, якою послуговується католицька церква для встановлення зв’язку зі своїм Богом? Хорові співи, молитви, жести, навіть інтонація молитов — усе це чітко визначено. Ви ж не заперечуватимете того, що кожен з ритуалів, кожен акт поклоніння — як у тих, хто вірить у пророка Магомета, так і у буддистів та синтоїстів — у всіх світових релігіях так само жорстко регламентований? Людський розум усвідомлює, що лише неухильно дотримуючись певної формули, можна доторкнутися до чогось, що перебуває поза межами людського сприйняття. Йдеться про прадавню мудрість. Та годі про це, докторе Каранак. Ще раз повторюю: те, що відбувається у мене на сцені, — не ілюзія.

— Звідки ви знаєте? — запитав я.

— Знаю — і все, — спокійно відповів він.

Доктор Ловелл примирливо сказав:

— Досить дивні та напрочуд реалістичні видіння можуть бути викликані комбінацією звуків, запахів, рухів та кольорів. Існують навіть комбінації, здатні викликати у різних людей приблизно ті самі видіння, задавати однаковий емоційний ритм. Але я не маю жодних підтверджень того, що ці видіння були чимось більшим за суб’єктивну реакцію.

На якусь мить доктор Ловелл замовк. Я помітив, як він стиснув руки, аж побіліли кісточки пальців.

— Окрім одного випадку, — повільно продовжив він.

Де Керадел уважно спостерігав за ним. І стиснуті руки не залишилися поза його увагою.

— Якого випадку? — запитав він.

— Я не маю доказів, — дещо різко відповів Довели.

Де Керадел продовжував:

— Проте у процесі викликання духів є ще один елемент, який немає нічого спільного ані зі сценою, ані з шоу, докторе Каранак. Якщо оперувати хімічними термінами, то йдеться про своєрідний каталізатор. Ця необхідна складова дає бажаний результат, не зазнаючи при цьому жодних змін. Я маю на увазі людський фактор — жінку, чоловіка чи дитину, які перебувають у зв’язку з Істотою, яку викликають. Саме такою була піфія з Дельфів, яка, сидячи на мідному триніжку, що стояв над глибокою розколиною, і вдихаючи дурманні випари, встановлювала зв’язок з богом і вирікала пророцтва його голосом. Або жриці єгипетської Ісіди чи вавилонської Іштар[16], які, втім, уособлювали те саме божество. До них належать і жриці Гекати[17], богині Пекла, чиї таємні ритуали були втрачені, доки я не віднайшов їх. Таким був і король-воїн, уйгурський бог Кракен — жрець чудовиська з мацаками Халкру, та інший дивакуватий жрець, який викликав Чорного Бога скіфів, що являвся у вигляді потворної жаби...

Раптом Білл перебив де Керадела:

— Та всі ці ритуали залишились у далекому минулому. Вже багато століть, як ніхто не вірить у них. І ця вервечка жерців, напевно, давно вже обірвалася. Де сьогодні знайти такого?

Мені здалося, що мадемуазель кинула на де Керадела застережливий погляд, намагаючись щось сказати. Та слова Білла немов підхльоснули його, і він, проігнорувавши цей її знак і відчуваючи нагальну потребу розвинути свою теорію, продовжував:

— Ви помиляєтесь. Вони і досі існують, продовжуючи жити у свідомості своїх нащадків. Та вони сплять доти, доки не з’явиться той, хто зможе їх розбудити. І за це на нього чекає неабияка винагорода! Не блискучий золотий непотріб з гробниці Тутанхамона, не безглузде награбоване добро Чингізхана чи Атилли... коштовні камінці та нічого не вартий метал... цяцьки. А джерело спогадів, криниця знань — знань, що підносять того, хто володіє ними, над рештою людей так високо, що він возвеличується до богів.

— Так, некепсько було б на якийсь час стати богом. Але де ж знайти це джерело, ту криницю знань? Боюсь, доведеться добряче пошукати, — ввічливо зауважив я.

На скронях де Керадела запульсували вени. Він сухо промовив:

— Ви знущаєтесь? То я дам вам підказку. Якось доктор Шарко загіпнотизував дівчину, яка давно була його пацієнткою. Він занурив її у найглибший гіпнотичний сон з усіх, які практикував з іншими пацієнтами до цього. Раптом він почув, як дівчина почала розмовляти не своїм голосом. То був грубий чоловічий голос французького селянина. Тоді доктор Шарко почав ставити запитання. Голос повідав багато чого, зокрема й такого, про що дівчина просто не могла знати. Він розповідав про події, що відбувалися під час Жакерії. А це було шістсот років тому. Доктор Шарко записував усе, що казав голос. Після цього він взявся за детальне дослідження записів. Перевірив інформацію, вивчив родовід пацієнтки. Виявилося, що її пращуром був ватажок цього повстання. Тоді доктор Шарко спробував повторити експеримент. Йому вдалося викликати інший голос, цього разу жіночий, який розповів йому про події, що відбувалися тисячу років тому. З найдрібнішими подробицями, що їх міг знати тільки свідок тих подій. Він знову взявся за дослідження. І знову з’ясувалося, що факти, про які казав голос, були правдивими.

— То ми вже говоримо про переселення душ? — ще ввічливіше запитав я.

— Та як ви смієте блазнювати! Шарко проник крізь запинало пам’яті на тисячу років назад. Мені вдалося пройти ще далі. Я піднімав набагато давніші завіси. Я чув про події, що відбувалися десять тисяч років тому. Я, де Керадел, запевняю вас у цьому, — розлючено відповів він.

Наш діалог перервав Ловелл:

— Але, докторе де Керадел, пам’ять існує окремо від ідіоплазми і не передається у спадок. Фізичні особливості, хвороби, здібності, колір очей та шкіри, статура і таке інше — так. Син скрипаля може успадкувати талант батька, його техніку, слух, але він не може пам’ятати ноти, по яких той грав. Він не може успадкувати спогадів батька.

Де Керадел заперечив:

— Ви помиляєтесь. Ці спогади можуть передаватися. За допомогою мозку. Або, правильніше сказати, за допомогою того, що використовує мозок як свій інструмент. Я не стверджую, що всім вдається успадкувати спогади своїх пращурів. Мозок — нестандартний орган. Та й природа — не робітник, що може все впорядкувати. У деяких людей просто немає клітин, що відповідають за передачу цих спогадів. У декого ж вони або нечітко або лише наполовину сформовані та можуть містити багато порожнин. В інших же, яких зовсім небагато, вони повністю сформувалися, а спогади, які в них записані, зчитуються наче з книги. Варто лише сконцентрувати на них свідомість.

Мене він проігнорував, натомість до доктора Ловелла звернувся з дуже серйозним виглядом:

— Кажу вам, докторе Ловелл, цей феномен насправді існує, попри всі дослідження ідіоплазми, хромосом та генів — маленьких транспортерів спадковості. Запевняю вас, що мені вдалося це довести. Є такі розуми, які можуть подорожувати у пам’яті назад до тих часів, коли на Землі ще не з’явилася перша людина. До тих часів, коли тут панували наші пращури — примати. Навіть ще далі — до часів перших амфібій, які виповзли з моря та почали дертися по драбині еволюції, доки не стали тими, ким є сьогодні.

У мене не було жодного бажання ані перебивати його, ані заперечувати йому — настільки сильним було переконання де Керадела у своїй правоті. Він продовжував:

— Доктор Каранак досить зневажливо згадав про переселення душ. Я ж стверджую, що людина не здатна уявити того, чого не може бути, а ті, хто з презирством відгукуються про будь-яку з теорій, просто невігласи. І саме моя теорія успадкування спогадів лежить в основі віри в реінкарнацію і, можливо, віри у безсмертя. Дозвольте мені продемонструвати вам це на прикладі однієї з найпопулярніших забавок сучасності — фонографа. Те, що ми називаємо свідомістю, — це голка, яка записує свої враження на певні клітини, рухаючись крізь часовий простір. Так само, як голка фонографа записує звук на борозенцях платівки. Після того як запис зроблено, голка може переміщатися назад до попередніх борозенок, перетворюючи їх на спогади. Ми знову можемо почути, побачити і пережити все, що на них записано. Іноді трапляється, що свідомість не може відшукати потрібну борозенку. У цьому разі ми кажемо, що щось забули. Іноді борозенки не надто чітко викарбовуються, платівки псуються, і тоді наші спогади втрачають точність, стають розмитими.

Спогади пращурів, стародавні платівки, зберігаються в іншій частині мозку, далеко від тієї, в якій утримуються спогади з цього життя. Вочевидь, наша пам’ять влаштована саме таким чином недаремно. Інакше ми б постійно були спантеличені втручанням у наше життя спогадів, що не мають стосунку до цієї реальності. У стародавні часи, коли життя було простішим, а навколишнє середовище не таким багатогранним, ці дві сфери спогадів мали міцніший зв’язок. І тому ми кажемо, що первісні люди більше покладалися на інтуїцію, ніж на раціональне обгрунтування. І через це навіть сьогодні примітивні племена чинять так само. Та з плином часу, у процесі того, як життя ставало складнішим, ті, хто намагався впоратися з проблемами сучасності, спираючись на власний досвід, отримували більше шансів вижити, ніж ті, хто покладався на спогади своїх пращурів. Після того, як ці дві сфери спогадів стали віддалятися, процес почав стрімко набирати обертів, як і всі еволюційні процеси.

Природа не зацікавлена в тому, щоб втрачати свої творіння. Саме тому на певній стадії розвитку людські ембріони мають зябра, а пізніше у них з’являється волосяний покрив приматів. З цієї ж причини у деяких людей архіви давніх спогадів заповнені вщерть, їх потрібно лише зуміти відкрити, щоб отримати доступ до інформації, яка в них міститься, докторе Каранак.

Усміхнувшись, я зробив ковток вина.

— Але ж це всього лише припущення, докторе де Керадел. Якщо ваша теорія правильна, тоді ці успадковані спогади, поза сумнівом, є ні чим іншим, як попередніми життями тих, хто здатен їх відтворити. Вони можуть стати основою доктрини переселення душ та реінкарнації. Як інакше це пояснити? — запитав Ловелл.

— Моя теорія пояснює багато речей. Наприклад, переконання китайців у тому, що людина помирає назавжди, якщо у неї немає дітей. Або вислів: «Душа людини продовжує жити у її дітях», — відповів де Керадел.

— Новонароджена бджола чудово розуміє правила життя у вулику. Її не потрібно вчити, як збирати з квітки пилок, як потім очищувати його та змішувати з нектаром у суміш, що нею годують матку і трутнів, вона знає, що для робочих бджіл слід готувати зовсім іншу суміш. Ніхто не вчить її складним законам життя у вулику. Знання та пам’ять зберігаються в яйці, личинці та лялечці. З мурахами та багатьма іншими комахами так само. Проте з людьми та рештою ссавців все геть інакше, — зауважив Ловелл.

— З людьми так само, — не погодився з ним де Керадел.

4. Загублене місто Іс

Де Керадел мав рацію, чорт забирай! Я і сам спостерігав випадки, які підтверджували існування прадавніх спогадів, у найдивовижніших куточках планети. Мені кортіло підтримати його і розповісти про ці факти, незважаючи на те, що він назвав мене невігласом. Я хотів поговорити з ним, як дослідник з дослідником.

Натомість я осушив свій келих і суворо вигукнув:

— Бріггзе, ось уже п’ять хвилин я чекаю на свій напій, — а опісля звернувся до гостей за столом: — Стривайте-но. Давайте звернемося до логіки. Таке важливе питання, як людська душа та її подорожі, заслуговує на найпильнішу увагу. Доктор де Керадел розпочав дискусію з того, що взявся запевняти нас в об’єктивному існуванні того, що демонструє шоумен. Так, пане де Керадел?

— Так, — небагатослівно відповів той.

Я продовжив:

— Після цього доктор де Керадел навів як приклад експерименти доктора Шарко з гіпнозом. Як на мене, ці випадки не досить переконливі. У південних морях, в Африці, на Камчатці мені доводилося чути, що найвдатніші шамани можуть говорити не двома-трьома голосами, а півдюжиною різних голосів. Доведений факт, що людина під гіпнозом іноді розмовляє не своїм голосом. Так само відомо і те, що голосовий діапазон людини, яка страждає на шизофренію, тобто роздвоєння особистості, може змінюватися від сопрано до басу. І спогади пращурів тут ні до чого. Це лише симптом їхнього психічного стану. Тільки й того. Я не помиляюся, докторе Ловелл?

— Все правильно, — підтвердив він.

— А щодо пацієнтів Шарко, хто знає, що їм розповідали їхні бабусі? Це можуть бути історії, які передавалися від покоління до покоління. Почувши у дитинстві, пацієнти запам’ятовували їх на підсвідомому рівні. А висновки про їхнє походження Шарко зробив уже сам. Звісно, йому вдалося встановити правдивість кількох фактів. Та його не дуже складно ошукати, адже він був зацікавлений у підтвердженні своєї теорії, яку так старанно плекав, своєї ідеї фікс. Тож, зрештою, ці декілька фактів ставали для нього всім. Проте я не настільки легковірний, як Шарко, докторе де Керадел, — зауважив я.

— Я читав ваше інтерв’ю у газеті. Й у мене склалося враження, що ви дотримуєтесь дещо інших поглядів, докторе Каранак, — сказав він.

Тож інтерв’ю він читав. Я відчув, як Білл штовхнув мене ногою. З відповіддю я не забарився:

— Я намагався пояснити репортерам, що будь-який трюк справляє належний ефект лише в тому разі, якщо у нього вірять. Розумію, що для жертви байдуже, був це обман чи реальна подія. Та це не дає підстав вважати, що обман стає реальністю і може вплинути ще на когось. Я також хотів, аби журналісти втямили, що захиститися від таких речей досить просто. Достатньо лише припинити у них вірити, — відповів я.

Вени на його лобі знову напнулися. Він сказав:

— Якщо я правильно вас зрозумів, то трюки ви називаєте обманом.

— Я б навіть сказав, дешевим обманом! — насмішкувато додав я.

Здавалося, що докторові Ловеллу було неприємно це чути. Ковтнувши вина, я подарував мадемуазель широку усмішку.

— Що з твоїми манерами сьогодні, любий? — звернулася до мене Хелен.

— До біса манери! Про які манери може йтися, коли темою обговорення є привиди, реінкарнація, спогади пращурів, Ісіда, Сет та Чорний Бог скіфів, що скидається на жабу? А тепер послухайте мене, докторе де Керадел. За своє життя я відвідав чимало віддалених куточків Землі, вирушаючи туди у пошуках привидів та демонів. І жодного разу не бачив нічого такого, що б не можна було пояснити або гіпнозом, або масовим навіюванням чи просто обманом. Розумієте? Жодного разу. А бачив я немало всього, — відповів я.

Я збрехав. Та мені кортіло подивитися на його реакцію. І я її побачив. Вени на його скронях пульсували так сильно, як ніколи досі, вуста побіліли.

Я продовжив:

— Багато років тому мені спала на думку блискуча ідея, яка дозволяє досить просто вирішити проблему. Вона полягала в тому, що слух, напевно, останнє з людських чуттів, що продовжує виконувати свою функцію перед настанням фактичної смерті. Тобто після зупинки серця мозок продовжує функціонувати доти, доки йому вистачає кисню. І доки мозок працює, він може бачити видіння, що, як йому здається, тривають цілі дні та тижні, хоча насправді тривалість такого видіння становить частку секунди. І все це відбувається в той час, як решта чуттів відмерла.

«Рай та Пекло, Інкорпорейтед» — так я назвав свою ідею. «Забезпеч себе нескінченною радістю!», «Подбай про те, щоб твій ворог страждав у вічних муках!» Цим мали б займатися фахівці з гіпнозу та майстри навіювання, сидячи біля ліжка людини, що помирає, та нашіптуючи такі слова їй на вухо. Мозок би посилював ефект почутого після того, як всі чуття перестануть функціонувати...

У мадемуазель, здається, перехопило подих. Де Керадел не відривав від мене пильного погляду.

— Саме у цьому і полягала моя ідея, — продовжив я. — За пристойну суму ви могли б пообіцяти, та, власне, наділити вашого клієнта безсмертям у такому вигляді, в якому йому забажалося б. Втілити у життя будь-які його забаганки — від раю Магомета з прекрасними гуріями до небесних хорів янголів. А якщо сума грошей буде достатньою, то його ворогу ви б могли навіяти думки про пекло, на яке він був би приречений назавжди. Не маю жодних сумнівів, що люди радо пристали б на це. Ось такі мої «Рай та Пекло, Інкорпорейтед».

— Непогана ідея, любий, — прошептала Хелен.

— Еге ж, непогана, — приречено відповів я. — Але дозвольте розповісти, до яких висновків вона мене привела. Виявляється, її цілком можливо втілити в життя. Візьмемо для прикладу мене, автора ідеї. Якщо після смерті на нас чекає прекрасне життя, то чи зможу я ним насолодитися? Дідька лисого! Я вважатиму, що це лише видіння відмираючих клітин мозку, які не мають ніякісінького стосунку до об’єктивної реальності. Жодна з тих речей, що могли б статися зі мною у наступному житті, за умови, що вони реальні, не були б реальними для мене. Натомість я б постійно думав про те, яким генієм треба бути, щоб створити ідею, яка, зрештою, може жити лише у відмираючих клітинах мого мозку. Звичайно ж, — похмуро зауважив я, — певна компенсація існує. Якби я опинився у пеклі, у традиційному розумінні цього поняття, я б не зміг сприймати його всерйоз. Для мене були б реальними лише видіння відмираючих клітин. І не зарадив би ніякий обряд магії та чаклунства, які мені доводилося бачити.

Мадемуазель тихенько прошепотіла, щоб її слова почув лише я:

— Для вас, Алане де Карнак, я б могла зробити реальністю і рай і пекло.

— За життя чи після смерті ваші теорії неможливо довести, докторе де Керадел. Принаймні для мене, — сказав я.

Він і далі мовчки дивився на мене, постукуючи пальцями по столу.

Я продовжив:

— Припустімо, наприклад, що ви захотіли дізнатися, кому саме поклонялися серед мегалітів Карнаку. Ви змогли б відтворити кожен елемент ритуалу. У цьому вам допоміг би нащадок жерця, в якому прокинувся б давній дух. Та як би ви могли переконатися в тому, що дух, який з’явився з великої кам’яної піраміди — Володар Карну, Гість Алькар-Азу, — справжній?

— Та що ви можете знати про Алькар-Аз чи Володаря Карну? — запитав де Керадел. У його напрочуд спокійному голосі вчувався скепсис. Здавалося, що він намагався стримувати себе.

Його слова змусили мене замислитися. Ніколи раніше я не чув цих імен. Та вони злетіли з моїх вуст так швидко, наче давно були мені знайомі.

Я перевів погляд на мадемуазель. Вона опустила очі, та я встиг помітити у них той самий вираз ледь вловимого тріумфу, що з’явився на її обличчі, коли дотиком її долоні я перенісся до давнього Карнаку.

— Запитайте свою доньку, — відповів я.

Його блакитні очі вмить змінили колір. Тепер вони скидалися на два маленькі тьмяні вогнища. Він не промовив жодного слова, та ті його очі вимагали відповіді. Мадемуазель спокійно подивилася на нього. Знизавши білими плечима, вона відповіла:

— Я нічого йому не казала. — І з погрозою додала: — Можливо, батьку, він пам’ятає.

— Пам’ятаю, пам’ятаю, — сказав я, доторкнувшись своїм келихом до її та нахилившись до неї. Мені знову було добре.

— Любий, якщо ти продовжиш пити це вино, то у пам’яті відкладається ще й головний біль, — роздратовано зауважила Хелен.

— То що ви пам’ятаєте, Алане де Карнак? — прошепотіла мадемуазель Дагут.

Я почав наспівувати стару бретонську пісню, англійською:

Запала дивна тиша. Тоді я помітив, як напружено тримається де Керадел, дивлячись на мене з тим самим виразом, що з’явився на його обличчі, варто було мені заговорити про Алькар-Аз та Володаря Карну. Обличчя Білла зблідло. В очах мадемуазель запалахкотіли ясно-фіалкові іскринки. Я й гадки не мав, чому старовинна пісня справила на всіх таке враження.

— Досить дивна пісенька, Алане. А хто така Білява Дагут? — порушила тишу Хелен.

— Відьма, янголе мій, — відповів я. — Зла, але вродлива відьма. Не з полум’яним волоссям, як у тебе, а білявка. Вона жила понад дві тисячі років тому у місті Іс. Ніхто достеменно не знає, де було те місто, та, ймовірніше за все, його мури здіймалися там, де зараз хлюпоче море, між Кібероном та Бель-Іль. Колись там був суходіл. Іс був злим містом, осередком відьом і чаклунів, та всіх перевершувала Білява Дагут, донька короля. Щоразу вона вибирала собі нового коханця. Він залишався для її втіхи на ніч, на дві, часом на три. Потім вона позбувалася його, кидаючи у море. За іншими переказами, Дагут згодовувала коханців своїм тіням...

— Що ти маєш на увазі? — перебив мене Біля.

Його обличчя стало ще білішим. Де Керадел не зводив з нього очей. Я відповів:

— Тіней і маю на увазі. У пісні ж йдеться про те, що вона звалася Королевою Тіней. Дагут була відьмою і могла змушувати їх виконувати свої накази. Всі тіні були їй підвладні: тіні коханців, яких вона вбила, тіні демонів, інкубів та сукубів з нічних жахіть. За легендою, Білява Дагут зналася на них.

Зрештою, боги вирішили втрутитися. Не запитуйте, які саме боги. Язичницькі, якщо все це відбувалося до запровадження християнства. Якщо ж після — бог християнський. Хай би якими були ті боги, вони, напевно, вважали, що той, хто живе за законами зброї, від неї має і померти. Тож вони відправили до Іса молодого героя, у якого закохалася Дагут. До безтями.

Він став першим чоловіком, якого вона покохала, попри всі її попередні інтриги. Та поводився герой скромно і стримано. Він міг заплющити очі на її колишні походеньки, та перш ніж віддатися її любові, мав переконатися у тому, що вона його щиро кохає. Як же Дагут могла це довести, запитаєте ви? Дуже просто. Місто було споруджене нижче рівня моря і оточене високими мурами, що захищали його від хвиль. В Ici була єдина брама, крізь яку вода могла прорватися всередину. Для чого їх збудували, мені невідомо. Певно, на випадок навали, революції чи чогось подібного. Хай там як, але, за легендою, така брама існувала. Ключ від неї завжди висів на шиї короля міста, батька Дагут.

«Принеси мені ключ. І я повірю, що ти мене кохаєш», — сказав герой. Дагут прокралася у спальню до батька і зняла з його шиї ключ, віддавши своєму коханому. Він відчинив морську браму. Хвилі затопили місто. Злому Ісу настав кінець. Разом з ним і відьмі, Білявій Дагут.

— Вона потонула? — запитала Хелен.

— А це цікавий момент. За легендою, у сердечному пориві любові до батька, Дагут кинулася його рятувати. Розбудивши короля, вона посадила його на свого коня позаду себе і спробувала дістатися узвишшя, куди б не докотилися хвилі. Зрештою, було в ній і щось хороше. Є й інша цікава деталь. Її тіні збунтувалися та почали підганяти хвилі до міських вершин. Усе швидше і сильніше. Врешті-решт, вони наздогнали коня Дагут разом з вершницею та її батьком. Це і був кінець. Та вона і досі мандрує узбережжям Кіберону верхи на своєму чорному коні, розвіюючи за собою тіні... — вимовивши це, я раптом замовк.

Ліва рука, у якій я тримав келих з вином, почала підніматися. Свічки відкинули її тінь на білу скатертину прямо перед мадемуазель.

А її руки щось робили з тінню мого зап’ястя, ніби виміряючи його та намотуючи щось на нього.

Я опустив долоню та схопив її за руки. Вона швидко заховала їх під стіл, та правою рукою я встиг вихопити з пальців мадемуазель довгу волосину. Роздивившись ближче, я побачив, що це її волосина.

Тоді я підніс її до полум’я свічки і тримав доти, доки вона згоріла до останку.

Мадемуазель іронічно засміялася. Смішок де Керадела прозвучав відлунням. Мене спантеличило те, наскільки відвертим і навіть дружнім був той сміх.

— Спершу він порівнює мене з морем, до того ж з підступним морем. Тоді натяками, керуючись власними припущеннями, зі злою Дагут, Королевою Тіней. Називає мене відьмою і спалює мою волосину у полум’ї свічки. І після цього сміє запевняти, що ні в що не вірить, що його не так просто у чомусь переконати! — вигукнула мадемуазель.

Вони з де Кераделом знову засміялися.

Я почувався дурнем — ні в сих ні в тих. Поза сумнівом, це була перемога мадемуазель. Я глянув на Білла. Якого біса він завів мене у цю пастку? Та Білл не сміявся. З кам’яним виразом обличчям він дивився на мадемуазель. Хелен теж було не до сміху. Її погляд також прикипів до мадемуазель. Здавалося, що вона ладна була назвати її одним із тих слів, біля яких в Оксфордському словнику стоїть примітка «нецензурна лексика».

— Що ж, скидається на те, що я вдруге сів на бджолине гніздо. І знову це справа рук жінки, — звернувся я до неї з широкою усмішкою на обличчі.

Хелен лагідно подивилася на мене і відповіла:

— Я мала на це право, та нехай Господь береже ту жінку, яка наважиться зробити те саме.

На якусь мить всі за столом замовкли. Тишу порушив де Керадел:

— Не знаю чому, та раптом згадав про запитання, яке хотів поставити вам, доктор Беннет. Мене дуже зацікавила справа із самогубством пана Ралтсона, який, наскільки мені стало відомо з ваших інтерв’ю у газетах, був не лише вашим пацієнтом, а ще й близьким другом.

Білл підморгнув мені. Раніше він так робив на знак підтвердження своєї правоти. Його відповідь була бездоганною, у кращих професійних традиціях.

— Так, докторе де Керадел, як друга та пацієнта я знав його ліпше за інших.

— Власне, мене цікавить не так сам факт його смерті, як те, що у справі фігурують ще троє чоловіків. Ці чотири випадки самогубства пов’язують між собою. Так, наче їх викликала та сама причина, — перервав його де Керадел.

— Цілком можливо, — відповів Білл.

Мені здалося, що мадемуазель потайки пильно стежила за Біллом, не відриваючи від нього своїх красивих очей. Де Керадел підняв свого келиха, повільно покрутив його в руках і сказав:

— Мені справді цікаво, докторе Беннете. Всі ми тут лікарі. Ваша сестра... моя донька... безперечно, ми можемо на них покластися. Вони не стануть нікому нічого розповідати. Чи вважаєте ви, що ці чотири смерті щось пов’язує між собою?

— Так, безперечно, — погодився Білл.

— Але що саме? — перепитав де Керадел.

— Тіні! — відповів Білл.

5. Шепотіння тіні

Я здивовано витріщився на Білла. Я пам’ятав, як він відреагував на мою розповідь репортерам про тіні та як напружився, почувши історію Білявої Дагут. І от знову розмова зайшла про те саме. Тут має бути якийсь зв’язок. Але який?

Де Керадел вигукнув:

— Тіні! Ви хочете сказати, що у всіх були ті самі галюцинації?

— Щодо тіней — так, — відповів Білл. — А от щодо галюцинацій я не впевнений.

Де Керадел замислено повторив:

— Ви не впевнені. — А потім перепитав: — То саме ці тіні мав на увазі ваш друг, коли просив у листі поставитися до них об’єктивно, а не суб’єктивно? Я з великим інтересом слідкував за новинами у газетах, докторе Беннет.

— Ще б пак, докторе де Керадел, — відповів Білл. У його голосі вчувалася іронія. — Так, йшлося про тінь, до якої він просив мене поставитися серйозно. Повірити в її існування. Тінь, а не тіні. Мовилося лише про одну... — він замовк, та згодом додав, чітко наголошуючи слова: — У кожного лише по одній тіні... розумієте?

Здається, я починав розуміти, що замислив Білл. Він діяв інтуїтивно. Блефував, вдаючи, що знає про тінь, яку пов’язують зі смертю всіх чотирьох, хай би чим вона була, так само, як робив вигляд, що йому відомо про єдину причину, яка викликала ті самогубства. Це була наживка, на яку він намагався підчепити причетних до смерті Діка. Коли ж зрозумів, що рибка почала клювати, спробував упіймати її. Навряд чи він знав більше того, про що розповів мені у клубі. А ще, я вважав, що дарма він недооцінює де Кераделів. І це могло мати небезпечні наслідки, хоча повірити в це, на перший погляд, було складно.

Де Керадел безтурботно відповів:

— Одна тінь чи кілька — яке це має значення, докторе Беннет? Викликані галюцинаціями примари можуть з’являтися по одній, як про це йдеться у легенді про тінь Юлія Цезаря, що прийшла до Брута у хвилини його каяття. Або ж тисячами, які оточили смертне ложе помираючого Тиберія, погрожуючи йому розправою. Насправді ж вони постали лише в його уяві. Появу цих галюцинацій здатні спричиняти певні порушення у роботі мозку чи стимулятори. Це можуть бути оптичні ілюзії, дія наркотиків чи алкоголю. Вони також можуть бути зумовлені патологіями мозку та нервових закінчень, самозараженням організму, лихоманкою та високим тиском. Їх може породити навіть нечисте сумління. Чи правильно я розумію, що ви відкидаєте всі ці раціональні пояснення?

Біля був незворушним:

— Ні. Я б радше сказав, що не готовий прийняти жодного з них.

У розмову несподівано втрутився доктор Ловелл:

— Є ще одне пояснення. Навіювання. Постгіпнотичне навіювання. Якщо Ралтсон та решта потрапили під контроль тих, хто вмів керувати їхньою свідомістю, застосовуючи такі методи... тоді стає зрозуміло, як їх змусили вкоротити собі віку. Власне, я сам...

Він міцно стиснув ніжку келиха з вином. Скло тріснуло, поранивши його. Доктор Ловелл обгорнув серветкою скривавлену руку і продовжив:

— Пусте. Якби лише спогади про те, що змусило мене зробити це, більше не бентежили.

Погляд мадемуазель був прикутий до доктора Ловелла. На її вустах грала легка усмішка. Я був впевнений, що де Керадел нічого не випустив з уваги. Він поцікавився:

— Пояснення доктора Ловелла вас влаштовує?

Дещо вагаючись, Білл відповів:

— Ні, не цілком, втім, не знаю.

Бретонець замовк, уважно спостерігаючи за ним. А тоді сказав:

— Традиційна наука вчить нас, що тінь — це лише темна область простору, закрита від джерела світла непрозорим об’єктом, проекція матеріального тіла на освітлену площину. Її не можна відчути, це просто повітря. Принаймні, так стверджують науковці. Чим же ще, як не галюцинацією було матеріальне тіло, що відкинуло свою тінь на цих чотирьох чоловіків?

Доктор Ловелл відповів:

— Якщо у розум людини вміло вселити таку думку, вона сама відкине цю тінь.

Де Керадел обережно зауважив:

— Але ж доктор Беннет не вірить у цю теорію.

Білл промовчав. А де Керадел продовжував:

— Якщо доктор Беннет вірить у те, що саме тінь стала причиною цих смертей, і якщо він і надалі не погоджуватиметься з тим, що вона могла бути викликана галюцинаціями або ж її могло відкинути матеріальне тіло, це неминуче підводить до висновку про те, що він, напевно, вважає, що тінь може мати властивості матеріального об’єкта. Тобто ця тінь звідкись з’являється, починає переслідувати якусь людину і зрештою доводить її до самогубства. Таким чином, йдеться про можливість сприйняття, цілеспрямованість, волю та емоції. А це в тіні? Усе перелічене мною — характеристики матеріальних речей, феномен свідомості, що ув’язнена у мозку. Мозок — матеріальне поняття. Він міститься у такому ж матеріальному черепі. У цьому немає жодних сумнівів. Але тінь — поняття нематеріальне. У неї немає черепа, в якому вона могла б зберігати свій мозок, та, власне, і мозку немає. Звідси випливає, що у тіні не може бути свідомості, так само як вона не може бути здатна до вольових зусиль, сприйняття чи демонстрації сили волі та емоцій. І насамкінець, тінь не може ані примусити, ані звабити чи схилити матеріально існуючу істоту до самознищення. Якщо ви з цим не згодні, мій любий докторе Беннет, тоді ви визнаєте існування відьомського ремесла.

Білл спокійно відповів:

— Якщо так і є, чому ви насміхаєтесь наді мною? Всі ці теорії та ритуали, про які ви сьогодні говорили, — якщо це не відьомське ремесло, тоді що? Можливо, ви навернули мене у свою віру, докторе де Керадел.

Бретонець раптом перестав посміхатися:

— Навіть якщо і так? — А тоді він повільно повторив: — Навіть якщо і так! Та це не теорії, докторе Беннет. Це відкриття. Або, точніше сказати, повторні відкриття нетрадиційної науки. — Вени на його чолі пульсували; і з прихованою погрозою у голосі він додав: — Якщо я справді той, хто відкрив вам очі, сподіваюся, що зможу довести процес навернення до кінця.

Доктор Ловелл напружено спостерігав за де Кераделом. Мадемуазель дивилася на Білла. В її очах виблискували маленькі диявольські вогники, а в легкій посмішці крилися лихі наміри та розрахунок. За столом запанувала дивна напруга. Наче щось невидиме зачаїлося перед тим, як завдати удару.

Тишу порушила Хелен, мрійливо процитувавши:

Мадемуазель засміялася. Її сміх як ніколи нагадував плюскіт маленьких хвиль. Та у його тонах було щось таке, що непокоїло мене більше за відчуття загрози, яке приховувала її посмішка. Було в ньому щось нелюдське, наче ці маленькі хвилі насміхалися над потопельником, якого вони занапастили.

Де Керадел почав швидко говорити мовою, яка мені, здавалося, звідкись відома, проте я не міг зрозуміти жодного слова. Мадемуазель урвала сміх і солодко промовила:

— Перепрошую, мадемуазель Хелен. Я сміялася не над вами. Просто згадала про одну дуже веселу пригоду. Якось розповім вам. Ви теж сміятиметеся...

Де Керадел перебив її, втім, як завжди, люб’язно:

— А я прошу вибачення у вас, докторе Беннет. Пробачте ентузіаста за грубість. І за наполегливість. Бо я хочу попросити вас розповісти про симптоми пана Ралтсона, звичайно, не порушуючи лікарської таємниці, наскільки це можливо. Поведінка цієї тіні, як ви її називаєте, надзвичайно мене зацікавила. З професійного погляду, звісно.

Білл відповів:

— Залюбки. Завдяки вашому унікальному досвіду ви можете вказати на важливі деталі, які я прогледів. Аби не порушувати професійної етики, вважатимемо це консультацією, хай навіть і посмертною.

У моїй голові промайнула думка, що Білл тішиться з того, що йому вдалося втілити свій задум у життя. Я трохи відсунув назад свій стілець, щоб одночасно бачити і мадемуазель, і її батька. Білл став розповідати:

— Отже, із самого початку. Якщо знадобляться пояснення, можете перебивати мене без зволікань. Ралтсон викликав мене, попросивши його оглянути. На той час він уже два місяці як не спілкувався зі мною. Я думав, що він десь подорожує. Ралтсон одразу ж приступив до справи: «Білле, зі мною щось коїться. Я бачу тінь». Я засміявся. Та він ще раз повторив серйозним тоном: «Я бачу тінь, Білле. І мені страшно!» Усе ще сміючись, я відповів: «Якби ти не бачив тінь, тоді з тобою і справді було б щось не так».

«Але, Білле, ця тінь з’являється нізвідки!» — промовив він голосом наляканої дитини.

Він нахилився до мене, і в той момент я зрозумів, наскільки важко йому вдається тримати себе в руках. Він запитав: «Це означає, що я божеволію? Для божевільних типово бачити тінь? Відповідай, Білле, так чи ні?»

Я сказав йому, що це дурниці. Напевно, у нього якісь проблеми із зором чи печінкою. Він продовжував: «Але ця тінь шепоче!»

Я порадив йому випити і налив склянку міцного алкоголю. «Опиши мені точно, що саме, як тобі здається, ти бачиш, і якщо можеш, пригадай, коли вперше тобі здалося, що ти це побачив», — запропонував я. Він відповів: «Уперше це сталося чотири дні тому. Я був у бібліотеці, писав...» Дозвольте вам пояснити, докторе де Керадел: Дік жив один у старовинному будинку Ралтсонів на 78-ій вулиці. Разом з ним мешкав лише його дворецький Сімпсон, який працював тут ще за життя батька, та ще з півдюжини слуг. Ралтсон продовжив: «Раптом мені здалося, що хтось або щось прослизнуло по стіні до штори, яка закривала вікно. Це вікно позаду мене, а я був зосередженим на листі. Та я був настільки впевнений в тому, що бачив щось, що підскочив і підійшов до вікна. Але там нікого і нічого не було. Повернувшись за письмовий стіл, я ніяк не міг позбутися відчуття сторонньої присутності у кімнаті. Я був настільки спантеличений, що навіть записав час, коли це відбулося».

— Віддзеркалення візуальних галюцинацій, сформованих мозком, — зауважив де Керадел. — Цілком очевидний супроводжувальний симптом.

— Можливо, — відповів Білл. — Та хай там як, пізніше він бачив те саме. Проте цього разу напрямок руху змінився. Тінь рухалася справа наліво. Це повторювалося шість разів протягом наступних тридцяти хвилин. І щоразу напрямок руху змінювався — зліва направо, потім справа наліво. Він наголосив на цьому, так, наче це мало якесь значення. «Воно рухалося якось хвилеподібно», — сказав він. Тоді я запитав, на що саме «воно» було схоже. Ралтсон відповів, що воно не мало форми: «Це був просто рух. Ні, тоді воно не мало форми». Відчуття сторонньої присутності стало настільки сильним, що він більше не міг витримати і близько опівночі пішов з бібліотеки, навіть не вимкнувши світла. У спальні симптоми не повторювалися. Спав Дік міцно, і наступної ночі його теж нічого не турбувало. А ще за день він майже забув про той випадок.

Того вечора він вечеряв у місті. Додому повернувся об одинадцятій і пішов до бібліотеки переглянути пошту. Він сказав: «Раптом мене охопило надзвичайно сильне відчуття того, що хтось спостерігає за мною з боку вікна. Я повільно повернув голову і побачив якийсь силует, тінь на шторах. Або, точніше сказати, вона злилася з ними, і це виглядало так, наче щось цю тінь відкидало. Формою та розміром вона нагадувала людину». Він підбіг до штор і відсунув їх. Та ані за ними, ані за вікном не було нічого, що могло б відкидати цю тінь. Тоді він повернувся до столу, проте відчуття того, що хтось за ним пильно стежить, не зникало. «Я відчував цей нерухомий погляд, — додав він. — Погляд, що був прикутий до мене. Погляд того, хто чи що постійно зникало з мого поля зору. Варто було мені різко обернутися, як воно швидко прослизало за моєю спиною і продовжувало стежити за мною з іншого боку. Якщо ж я повертався повільно, воно теж вповільнювало свій рух».

Іноді йому вдавалося вловити якесь мерехтіння, відчути, як рухається тінь, коли він відводив від неї погляд. Іноді ж йому здавалося, що він її вловив. Та вона завжди зникала, перш ніж він встигав сфокусувати на ній свій погляд. У такі моменти він одразу ж відчував, що вона стежить за ним з іншого кутка.

«Вона рухалася справа наліво, — розповідав він. — А тоді зліва направо... потім у зворотному напрямку... потім так само... знову і знову... бентежила...»

«Бентежила?» — перепитав я.

Дік коротко відповів: «Так, бентежила мене».

Він продовжував сидіти у бібліотеці, намагаючись приборкати тінь, поки не зрозумів, що більше так не витримає. Тоді він пішов до спальні. Тієї ночі він страждав від безсоння. Йому здавалося, що тінь підкралася до порога кімнати та підслуховувала, притулившись до дверей. Якщо вона там і була, то порога так і не переступила.

Лише на світанку йому вдалося заснути. Прокинувся пізно. Весь день грав у гольф, повечеряв у місті та пішов з друзями до театру, а потім до нічного клубу. На якийсь час йому вдалося забути про події минулої ночі. Він розповідав: «Якщо я про них і згадував, то лише для того, щоб посміятися зі своїх дитячих страхів». Додому він повернувся близько третьої ранку. Зачинивши за собою двері, почув, як хтось шепоче: «Ти сьогодні припізнився!» Голос був настільки чітким, ніби той, хто вимовив ці слова, стояв біля нього...

Де Керадел перебив Вілла:

— Прогресуюча галюцинація. Спершу пацієнтові здається, що він помітив якийсь рух, потім він може описати форму, а далі вчувається звук. Галюцинація прогресує від зорової до звукової.

Вілл продовжив, ніби не почувши його слів:

— Він сказав, що голосу була притаманна одна властивість, яка, процитую, «змушувала його почуватися так, ніби він тримає у руці липкого слимака, якого випадково намацав уночі надворі, та водночас породжувала невимовне бажання чути це шепотіння вічно». Дік так це описував: «Це було схоже на відчуття невимовного жаху та болісного екстазу водночас».

Сімпсон залишив світло увімкненим, тож у холі було добре видно. Проте Дік нікого не побачив. Та голос був реальним. Декілька секунд він стояв на порозі, не наважуючись зайти до будинку. Зрештою, він опанував себе, переступив поріг, зняв капелюха і пальто та попрямував до сходів. Він розповідав: «Випадково глянувши вниз, я побачив, що за два метри попереду мене ковзає якась тінь. Та варто було мені підняти очі, як вона зникла. Я повільно піднімався сходами. Як тільки я опускав голову, бачив цю тінь перед собою. Вона завжди залишалася на тій самій відстані. Та коли я піднімав очі, вона щезала. Цього разу її контури були чіткішими. Мені здалося, що це тінь жінки. Оголеної жінки. І тоді я усвідомив, що чув жіночий шепіт».

Він одразу ж пішов до своєї кімнати. Минаючи двері, подивився вниз і побачив перед собою тінь, що була на тій самій відстані. Тоді він швидко повернувся назад, увійшов до спальні та зачинив за собою двері на ключ. Увімкнувши світло, Дік притулився вухом до дверей, намагаючись почути, що відбувається по той бік. Він сказав: «Я чув сміх. То був той самий голос, що шепотів до мене». Тоді він почув, як щось чи хтось прошепотіло: «Цієї ночі... цієї ночі... цієї ночі... я чекатиму за дверима». Він слухав ці слова з тим самим дивним відчуттям жаху та бажання. У раптовому пориві він захотів відчинити двері, та відчуття огиди зупинило його. Він продовжував розповідати: «Я залишив світло ввімкненим. Та істота дотрималася своєї обіцянки. Вона всю ніч чекала біля моїх дверей. Але не просто чекала. Вона танцювала...Звичайно, я не міг цього бачити... але я знаю, що вона танцювала... там, у холі. Танцювала, рухаючись справа наліво... зліва направо і назад... знову і знову... метушилася біля моїх дверей до самого ранку, бентежила мене, Білле...»

Я намагався привести його до тями, сперечався з ним, достоту як ви, докторе де Керадел. Ретельно оглянув його, однак не знайшов жодних відхилень. Тоді я взяв зразки для кількох аналізів. Він сказав: «Молю Бога, щоб ти з’ясував, що зі мною не так, Білле. Якщо в тебе не вийде, це означатиме, що тінь існує насправді. Думаю, краще, щоб виявилося, що я божеволію. Божевілля, принаймні, можна вилікувати».

Тоді я сказав: «Я не можу відпустити тебе додому. Ти залишишся у клубі, доки я не отримаю результатів аналізів. А тоді, незалежно від того, що вони покажуть, відправлю тебе у далеку морську подорож».

Та Дік не згодився: «Мені потрібно повернутися додому, Білле».

«Але чому, заради Бога?» — запитав я.

Здається, він не знав, що відповісти, і виглядав здивованим. «Не знаю. Але мені треба йти», — відповів він.

«Сьогодні ти заночуєш у мене, а завтра вирушиш у подорож. Байдуже куди. Про результати аналізів та ліки, які тобі необхідно буде приймати, я повідомлю по радіозв’язку», — наполягав я. Дік здавався спантеличеним. «Я не можу зараз поїхати. Річ у тому... — він на хвилину замовк. — Річ у тому, Білле... що я зустрів дівчину... жінку. Я не можу її залишити», — відповів він.

«Ти збираєшся одружитися на ній? Хто вона?» — запитав я, здивовано витріщившись на нього.

«Не можу сказати, Білле. Я тобі нічого не можу розповісти про неї», — безпорадно подивившись на мене, відповів він.

«Чому?» — вражено запитав я.

«Сам не знаю чому, але не можу. Це пов’язано з дечим іншим. Та я не можу тобі сказати...» — відповів він з таким самим спантеличеним виглядом. І щоразу, коли я запитував про цю дівчину, отримував таку саму відповідь.

Доктор Ловелл різко сказав:

— Ви мені нічого про це не розповідали, докторе Беннет. Це все, що він вам сказав з цього приводу? Що нічого більше не може розповісти про цю жінку? Що не розумів, що йому заважало?

— Тільки це, нічого більше, — відповів Білл.

— Що вас так потішає мадемуазель? Не бачу нічого смішного у цьому всьому, — холодно звернулася до мадемуазель Дагут Хелен.

Я перевів погляд на мадемуазель. Маленькі фіалкові цяточки і досі мерехтіли в її очах, на червоних вустах застигла лиховісна посмішка.

6. Поцілунок тіні

— Мадемуазель — справжній митець, — сказав я.

На мить за столом запала напружена тиша. Де Керадел не забарився її порушити:

— Що ви цим хочете сказати, докторе Каранак?

— Усі митці прагнуть довершеності у своїх творіннях. Розповідати історії — це також мистецтво. Доктор Беннет бездоганно впорався зі своєю. Тож не дивно, що вона сподобалася вашій доньці як справжньому митцю. Чудовий силогізм. Ви згодні, мадемуазель? — запитав я.

Вона тихо відповіла:

— Це Ваші слова.

Посмішка з її обличчя зникла, а в очах з’явився новий вираз, так само як і в очах де Керадела. Та перш ніж він встиг щось сказати, я зауважив:

— Це всього лише знак захоплення одного митця іншим, Хелен. Продовжуй, Білле.

Він одразу ж продовжив свою розповідь:

— Ми сіли поговорити. Кілька разів я налив йому випити. Я розповів йому про випадки галюцинацій у відомих людей. Спершу про Паганіні, видатного скрипаля, якому час від часу ввижалася тінь жінки у отому, що стояла поруч з ним та допомагала йому грати на скрипці. Потім про Леонардо да Вінчі, який запевняв, що десятки разів бачив та говорив з тінню Хірона — наймудрішого серед кентаврів, який вчив юного Асклепія. Я намагався переконати його в тому, що він потрапив у когорту геніїв, а отже, в ньому щось прокидається. Згодом він почав сміятися. «Гаразд, Білле. Переконав. Та я маю не тікати від цього, а подивитися йому в очі і здолати», — сказав він. Я відповів: «Якщо ти відчуваєш у собі сили, це інша справа. Це лише одержимість, плід твоєї уяви. У будь-якому разі, спробуй сьогодні. Якщо буде непереливки, зателефонуй мені. Я відразу ж приїду. І подбай про випивку». Він цілком нормально почувався, коли пішов від мене.

Дік зателефонував аж наступного вечора, щоб поцікавитися, чи не прийшли результати аналізів. Я відповів, що аналізи показали, що він абсолютно здоровий. На це він тихо зауважив: «Я так і думав». Тоді я запитав, як минула ніч. Дік у відповідь розсміявся: «Дуже весело, Білле. Дуже. Я скористався твоєю порадою і вихилив не одну пляшку лікеру». Його голос звучав як завше, я б навіть сказав, що Дік був у піднесеному настрої. Нарешті я відчув полегшення, та водночас якесь тривожне відчуття гризло мене. Я запитав: «Ти бачив тінь?» — «Авжеж, — відповів він. — Здається, я тобі казав, що то була жіноча тінь? Якщо ні, то кажу про це зараз». Я зауважив: «Тим краще для тебе. Вона була привітною?» — «Достобіса привітною. І казала, що це не все, на що вона здатна. Якби не це, ніч минула б не так весело», — відповів він, засміявся і несподівано кинув слухавку.

Я замислився: «Що ж, якщо Дік може так жартувати з приводу того, що терзало його ледь не до смерті ще вчора, то це означає, що він почувається краще. Мабуть, я дав йому непогану пораду».

Але відчуття тривоги не відпускало і лише посилювалося. Трохи пізніше я зателефонував Дікові, однак Сімпсон сказав, що він пішов грати у гольф. У цьому не було нічого незвичайного. Скидалося на те, що дивні симптоми поведінки Діка мали випадковий характер, що все поступово нормалізується і що моя порада пішла йому на користь...

Раптом Білл вигукнув:

— Якими ж дурнями іноді бувають лікарі!

Я подивився на мадемуазель. Її красиві очі були широко розплющені, дивилися лагідно, проте на їхньому денці ховалася насмішка. Білл продовжував:

— Наступного дня я отримав ще кілька результатів аналізів. Вони не показали жодних відхилень. До речі, забув сказати, я порадив Дікові звернутися до Бучанана. Бучанан, — Білл обернувся до де Керадела, — найкращий офтальмолог у Нью-Йорку. Він теж не знайшов жодних відхилень, що виключало чимало можливих причин появи галюцинацій, якщо це, звісно, були галюцинації. На це Дік радісно зауважив: «Медицина — дивовижна наука, що керується методом виключення, хіба не так, Білле? Та як бути, якщо, виключивши всі можливі варіанти, ви стикаєтеся з тим, про що нічого не знаєте? Що ви тоді робитимете, Білле?»

Це прозвучало дуже дивно. «Що ти маєш на увазі?» — поцікавився я. «Я лише спраглий до знань дослідник», — відповів Дік. Тоді я з підозрою запитав: «Скільки ти вчора випив?» — «Небагато», — відказав він. На моє запитання про тінь Дік відповів, що цієї ночі було навіть ще веселіше. «Діку, ти маєш приїхати до мене просто зараз. Я повинен обстежити тебе», — почав я наполягати. Він пообіцяв, що приїде, але так і не з’явився. Справи затримали мене у лікарні до пізнього вечора. Близько опівночі я знову зателефонував йому. Сімпсон відповів, що Дік рано ліг спати і попросив не турбувати його. Я запитав, чи добре він почувався увечері. Сімпсон відповів, що з ним усе начебто гаразд і що він був дуже веселим. Та попри це, мені не давало спокою відчуття непоясненної тривоги. Я попросив Сімпсона переказати панові Ралтсону, що у разі якщо той не приїде до мене у лікарню завтра до п’ятої, я сам заберу його.

Дік приїхав рівно о п’ятій. Коли я побачив його, моя тривога лише посилилася. Він змарнів на обличчі, а очі підозріло яскраво горіли. Це не було схоже на лихоманку, скоріше скидалося на те, що він міг вживати наркотики. У його погляді немов застиг подив, до якого примішувався ледь стримуваний жах. Я не міг цього не помітити. Вигляд Діка шокував мене. Я розповів йому, що останні результати аналізів були негативними. «Тож я цілком здоровий? І зі мною все гаразд?» — запитав він. «Принаймні, наскільки про це можна судити за результатами. Та я хотів би, щоб ти пройшов обстеження у лікарні. Це займе декілька днів», — відповів я. Він лише засміявся і сказав: «Ні, я не скаржуся на здоров’я, Білле».

Він сидів і мовчки дивився на мене. В його погляді боролися подив і жах. Складалося враження, що йому відкрилися знання сивої давнини, про які мені нічого не було відомо. І ці знання страхали його. «Мою тінь звати Бріттіс. Так вона назвалася минулої ночі», — сказав він.

Я аж підскочив. «Що ти верзеш?» — вигукнув я.

«Моя тінь. Її звати Бріттіс. Вчора, лежачи біля мене у ліжку, вона прошепотіла своє ім’я. Це тінь жінки. Оголеної жінки», — терпляче відповів він.

Я витріщився на нього. Дік засміявся: «Ти чув коли-небудь про сукубів, Білле? Напевно, ні. Якби Алан був зараз тут, він би тобі розповів. У Бальзака є чудове оповідання про сукуба, та Бріттіс каже, що вона насправді не сукуб. Вранці я спробував знайти про них інформацію у бібліотеці. Штудіював „Молот відьом“...»

«А що це в біса таке?» — запитав я.

«„Молот відьом“ — старовинна книга, написана за часів інквізиції, в якій описуються сукуби та інкуби і розповідається про те, як розпізнати відьму та як її здолати. Захоплива річ. Зокрема, там написано, що демон може перетворитися на тінь і прив’язатися до людини. Це дозволяє йому отримати матеріальне тіло та згодом зачати, як це називає Біблія, нащадків. Демони-жінки звуться сукубами. Коли котрась із них забажає чоловіка, то починає зваблювати його своїми чарами, доки не отримає бажаного. Тобто доки він не віддасть їй свою життєву енергію, а потім, що цілком природно, він помирає. Та Бріттіс каже, що не хоче для мене такого кінця. Вона запевняє, що не була демоном. Каже, що була...»

«Діку, — перервав я його, — що це за маячня?» Він роздратовано повторив: «О Боже, якби ти тільки припинив вважати це галюцинаціями. Якщо я справді здоровий, як ти і кажеш, це не може бути галюцинацією, — він на мить замовк. — Зрештою, навіть якби ти і повірив би в те, що тінь реальна, ти б не зміг тут нічим зарадити. Ти не маєш тих знань, якими володіють ті, хто послав її до мене. Ось чому я хотів би, щоб Алан був зараз тут. Він би знав, що робити. — Дік знову помовчав, а потім повільно промовив: „Та я не впевнений, що скористався б його порадою...“»

«Що ти маєш на увазі?» — запитав я.

Він сказав: «Почну з того моменту, коли ми домовилися, що я піду до себе і спробую подивитися своєму страху в І обличчя. Тоді я вирушив до театру і навмисно не поспішав і додому. Повернувшись, я не почув шепоту на порозі та не побачив нічого дивного нагорі у бібліотеці. Наливши собі І випити, я сів читати. Все освітлення було увімкнене. Була друга година ночі. Згодом годинник пробив пів на третю. Я відірвався від книжки, відчувши незнайомий запах, що викликав в уяві дивовижні картини: мені малювалася квітка лілеї, що розкривається вночі у місячному сяйві в таємничому озері посеред пустелі, оточеному стародавніми руїнами. Намагаючись з’ясувати, звідки з’явився той запах, я озирнувся. І побачив тінь.

Вона більше не відбивалася на шторах чи стіні, як раніше. Тепер вона стояла прямісінько переді мною за десять кроків від того місця, де я сидів. Я чітко бачив її посеред кімнати. Вона нерухомо стояла, повернута до мене у профіль. Дівоче обличчя було ніжним, витонченим. Я міг роздивитися волосся, яке обрамляло маленьку голівку, заплетене у дві коси, що спадали на округлі пружні груди. То була тінь високої стрункої дівчини з вузькими стегнами та маленькими стопами. Раптом вона почала танцювати. Вона не була ані чорною, ані сірою, як мені спершу здалося. Це була блідо-рожева тінь перламутрового відтінку. Вона була вродливішою та спокусливішою за будь-яку реальну жінку. Танцюючи, вона затремтіла і зникла, прошепотівши: „Я тут“. Вона продовжувала танцювати позаду мене... крізь неї я невиразно бачив кімнату».

«Танцювала, — повторив він, — бентежила мене... Ще й як, Білле, — засміявся Дік».

Він сказав, що у ньому почав прокидатися такий сильний потяг, якого він не відчував до жодної жінки. А разом з ним і почуття страху та загрози, з якими він ніколи раніше не стикався. Здавалося, що перед ним відчинилися двері до жахіть пекла. Потяг був нездоланний. Він підскочив до рожевої тіні, що танцювала. Та варто було йому це зробити, як вона зникла. А разом з нею і запах. Дік знову взявся за книжку, сподіваючись, що тінь повернеться. Та вона не поверталася. Годинник пробив третю, пів на четверту, четверту... Він підвівся і пішов до спальні. Роздягнувшись, ліг у ліжко.

Дік розповідав: «Кімнату почав наповнювати запах. Він поширювався у певному ритмі, що пульсував, щоразу прискорюючись. Я підвівся. Рожева тінь сиділа на краєчку ліжка. Я потягнувся до неї, але не міг зрушити з місця. Мені здалося, що я почув, як вона прошепотіла: „Ще не час... не зараз...“»

— Прогресуючі галюцинації, — прокоментував де Керадел. — Спочатку вражається зір, потім слух, а зрештою і нюх. А потім процес поширюється на мозкові центри сприйняття кольору. Це ж очевидно, хіба ні?

Білл, не звернувши на цей коментар жодної уваги, продовжив: «Дік відразу ж ліг спати. Наступного ранку він прокинувся у піднесеному настрої з наміром уникати мене. Це було підозріло. Він був одержимий єдиним бажанням — аби день скоріше добіг кінця і він зустрівся з тінню. Я саркастично запитав: „А як же та інша дівчина, Діку?“»

Він ніяк не міг зрозуміти, про що йдеться: «Яка дівчина, Білле?» Я відповів: «У яку ти був так сильно закоханий. Та, імені якої ти не міг мені сказати».

«Не пам’ятаю ніякої іншої дівчини», — здивовано відповів він.

Я кинув швидкий погляд на мадемуазель. Вона підкреслено дивилася у свою тарілку. Доктор Ловелл запитав:

— То спочатку він не міг сказати вам, як її звати, через якусь причину, якої він і сам не міг пояснити. А потім запевнив, що взагалі не пам’ятає тієї дівчини?

— Саме такою була його відповідь, сер, — пояснив Білл.

Обличчя Ловелла знову зблідло, і я вдруге помітив, як мадемуазель перекинулася блискавично швидким поглядом з батьком.

— Потужніша галюцинація нашарувалася на більш давню, — зауважив де Керадел.

Білл відповів:

— Що ж, можливо. У будь-якому разі, весь день він перебував в очікуванні чогось, чогось жахливого. «Наче, — розповідав Дік, — я чекав на початок якоїсь виняткової події і водночас збирався зайти до палати з прокаженими». Його намір не бачитися зі мною лише міцнів, та він не міг спати спокійно, не дізнавшись, чи не викликані його видіння проблемами зі здоров’ям. Поговоривши зі мною, він пішов з дому. І не грати у гольф, як сказав Сімпсонові, а туди, де б я не міг його знайти.

Вечеряв він удома. Коли сидів за столом, йому здалося, що він уловив якісь швидкоплинні рухи, немов легке коливання повітря, чи то тінь крадькома починала пускати паростки. Він відчував, що за кожним його рухом стежать. У паніці він ладен був утекти з дому, «доки ще не пізно», як він висловився. Та цьому бажанню протистояло потужніше прагнення залишитися. Щось продовжувало нашіптувати йому про дивовижні насолоди та радощі, яких він досі не спізнавав. «Наче у мені боролися дві істоти. Одна з них була сповнена ненависті та відрази до тіні і відчайдушно прагнула розірвати кайдани рабства. Другій же кортіло скуштувати обіцяних насолод», — казав він.

Зайшовши до бібліотеки, Дік побачив її. Тінь з’явилася так само, як минулої ночі. Вона підійшла до нього, але не настільки близько, щоб він міг торкнутися її. Тоді вона заспівала. Діку більше не хотілося торкатися її. Єдине бажання, яке в нього залишилося, було бажання слухати її спів вічно. Він так описував той вечір: «То була тінь пісні, і співала її тінь жінки. Здавалося, звуки долинали крізь невидиме запинало... з якогось нетутешнього простору. Голос був солодким, як аромат. Він зливався із запахом, солодким, як мед... але з кожною його краплею сочилося зло. Якщо у цій пісні і були слова, я не міг їх розрізнити, не чув їх. Чув лише мелодію... вона щось обіцяла, вабила...»

«Що обіцяла?» — запитав я.

«Не знаю... Насолоду, якої ще жодна жива істота ніколи не відчувала, і яку я відчув би, якби...», — відповів він.

«Якби що?» — перепитав я

«Тоді я ще цього не знав. Та я мав щось зробити, аби отримати цю винагороду... та що саме, не знав... тоді ще не знав», — відповів Дік.

Спів замовк, тінь та її аромат зникли. Почекавши трохи, він пішов до спальні. Та тінь не з’явилася, хоча йому здавалося, що вона стежить за ним. Він поринув у глибокий сон. Тієї ночі Дікові нічого не снилося. Вранці він прокинувся з дивним відчуттям летаргії. Його мозок наче заціпенів. В його голові продовжувала звучати мелодія пісні, яку співала тінь. «Здавалося, вона прокладала місток між реальністю та примарним світом. У моїй голові була лише одна чітка думка: мені конче необхідно дізнатися результати аналізів. Коли ти їх показав, та істота в мені, що ненавиділа тінь, залишила мене, натомість та, що бажала возз’єднатися з нею, зраділа», — розповідав Дік.

Настала третя ніч. За вечерею йому більше не здавалося, що за ним хтось стежить. Не виникало такого враження і в бібліотеці. Він відчув розчарування та водночас неабияке полегшення. У спальні теж нікого не було. Десь за годину він ліг спати. Ніч була теплою, тож він вкрився лише простирадлом.

Дік розповідав: «Здається, я не спав. Ні, я переконаний, що не спав. І раптом відчув, як мене оповиває аромат, і долинуло якесь шепотіння. Я підвівся — біля мене лежала тінь. Я чітко бачив її, блідо-рожеву, на тлі простирадла. Вона нахилилася до мене. Її піднята голова спиралася на руку. Вона була так близько, що я міг роздивитися гострі нігті на тій її руці. Мені навіть здалося, що я бачу блиск її тьмяних очей. Тоді я наважився доторкнутися до неї долонею. Та відчув лише холод простирадла. Вона нахилилася ще ближче... шепотіла і шепотіла... і тепер я розумів її слова... вона назвала своє ім’я... розповіла про деякі речі... що я маю зробити, аби отримати насолоду, яку вона обіцяла. Та я не міг зробити цього, поки вона не дозволить, я мав зробити це у той момент, коли вона мене поцілує і я відчую дотик її губ...’»

«Що ти мав зробити?» — різко перебив я Діка.

«Убити себе», — відповів він.

Відсунувши стілець, доктор Ловелл підвівся. Він увесь тремтів:

— О Боже! І він убив себе! Докторе Беннет, я не розумію, чому ви не звернулися до мене. З огляду на те, що я вам розповідав...

— Саме через це, сер. У мене були вагомі причини на те, щоб владнати все самотужки. І я готовий викласти їх, — перебив його Білл.

Не встиг Ловелл здобутися й на слово, як Білл швидко продовжив:

— Я сказав йому: «Це всього лише галюцинація, Діку, плід твоєї уяви. Та вона досягла такої стадії, що мені це починає не подобатися. Ти маєш повечеряти зі мною і залишитися принаймні на одну ніч. Якщо відмовишся, присягаюся, що змушений буду застостосувати до тебе силу».

Деякий час він з якимсь дивним виразом мовчки дивився на мене. Потім тихо промовив: «Та яка з цього користь, якщо це лише галюцинація, Білле? Моя уява ніде не дінеться. Що заважатиме їй змалювати образ Бріттіс тут, так само, як вона це робить удома?»

«Хай йому біс! Ти залишишся тут», — стояв я на своєму.

«Гаразд. Побачимо, що з цього вийде», — погодився Дік.

За вечерею я не дозволив йому навіть згадувати про тінь. Підмішав у його напій міцне снодійне. Власне, я його приспав. Зовсім скоро його очі почали заплющуватися. Вклавши Діка спати, я подумав про себе: «Щонайменше десять годин у тебе є, друже».

Мені потрібно було вийти у справах. Повернувся опівночі. Я стояв біля кімнати Діка і вагався — заходити до нього чи ні. Вирішив не заходити, щоб не потурбувати його. Вранці, о дев’ятій, пішов подивитися, чи він прокинувся. Та в кімнаті нікого не було. Ніхто з персоналу не знав, коли зник Дік. Коли я зателефонував до нього додому, мені повідомили, що тіло вже забрали. Більше я нічого не міг вдіяти. Мені потрібен був час, щоб все як слід обміркувати. Час для власного розслідування без втручання поліції, з огляду на те, про що розповідав мені пан Ралтсон і що, як я вважав, не було безпосередньо пов’язано з його симптомами.

Білл обернувся до де Керадела:

— Симптоми — це єдине, що вас цікавило з професійного погляду?

— Так. Але, з вашої розповіді я можу зробити єдиний висновок — це були галюцинації. Хіба що ви щось приховали, викладаючи деталі, — відповів де Керадел.

Обдумавши почуте, я перебив його:

— Стривайте-но. Білле, трохи раніше ти казав, що Бріттіс — тінь, ілюзія, та хай би ким вона була — стверджувала, що не є ані демоном, ані сукубом. Ти почав цитувати Діка: «Вона сказала, що була...» — і замовк. То що вона сказала?

Здається, Білл вагався, відповідати чи ні, але потім усе ж повільно промовив:

— Вона сказала, що була дівчиною, бретонкою, доки її не перетворили на одну з тіней Іса.

Відкинувши голову назад, мадемуазель залилася сміхом. Вона доторкнулася до моєї руки:

— Тінь тієї злої Білявої Дагут! Алане де Карнак — ви одна з моїх тіней!

Обличчя де Керадела не виражало жодних емоцій. Він сказав:

— Тепер усе зрозуміло. Отже, докторе Беннет, якщо я повірю у вашу теорію відьомства, то скажіть мені, будь ласка, з якою метою все це було зроблено?

— Я думаю, метою були гроші. Сподіваюся, що скоро знатиму напевно, — відповів Білл.

Де Керадел, зручно вмостившись на стільці, доброзичливо звернувся до Ловелла:

— Не обов’язково гроші. Можливо, це було чисте мистецтво, так би мовити, мистецтво заради мистецтва, як каже доктор Каранак. Можливо, у такий спосіб митець хотів виразити себе. Річ у гордині. Колись я познайомився з жінкою, яку ті, хто вірять у забобони, назвали б відьмою. Вона неабияк пишалася своїм ремеслом. Вас це може зацікавити, докторе Ловелл. Це було у Празі...

Я помітив, як здригнувся Ловелл, та де Керадел спокійно продовжував:

— Справжній митець, вона практикувалася у своєму ремеслі, послуговуючись своїми знаннями, або, якщо вам так більше до вподоби, докторе Беннет; займалася магією, лише заради того, щоб отримувати суто художнє задоволення як творець. З-поміж решти речей, принаймні про це подейкували, вона могла ув’язнити душі тих, кого вбивала, у ляльках, оживляючи їх та змушуючи виконувати свої накази...

Він нахилився до Ловелла і турботливо запитав:

— Вам зле, докторе Ловелл?

Ловелл побілів як стіна; його погляд був спрямований на де Керадела, а в очах застиг жах. Опанувавши себе, він промовив:

— Часом мені дошкуляють напади гострого болю. Та це пусте. Продовжуйте.

І де Керадел продовжив:

— Вона була справжньою відьмою, докторе Беннет; Хоча я б палите назвав її берегинею давніх таємниць, втраченої мудрості. З Праги вона приїхала сюди. Я намагався її відшукати, з’ясував, де вона живе, але, на жаль, талан був не на моєму боці! Її з племінницею спалили разом з їхніми ляльками, а будинок, у якому вони жили, зруйнували. То була загадкова пожежа. Та я відчув полегшення. Щиро кажучи, навіть зрадів, бо трохи боявся майстрині ляльок. Не тримаю зла на тих, хто це замислив, якщо це не була випадковість. Насправді, хоча це може прозвучати дещо жорстоко, та я впевнений, що доктор Ловелл зрозуміє мене, я вдячний їм. Звісно, якщо «вони» взагалі існують.

Подивившись на годинник, він звернувся до мадемуазель:

— Доню, нам час йти. Ми вже спізнюємося. Час у такому приємному товаристві пролетів зовсім непомітно... — Він замовк, а потім повільно промовив, наголошуючи на кожному своєму слові: — Якби лишень я мав ті здібності, якими вона володіла, якби так сталося, тоді я, доктор де Керадел, не боявся б її, і ніхто б з тих, хто колись погрожував мені або ставав на заваді, не дожив би до цього часу. Саме так... — Він кинув оком на Ловелла, потім на Хелен, на Білла, на секунду затримав свій погляд на мені. — Я впевнений, що навіть моя вдячність не врятувала б ані їх, ані їхніх близьких.

Всі мовчали, відчуваючи якусь незручність. Тишу порушив Білл, похмуро сказавши:

— Принаймні чесно сказано, де Керадел.

Усміхаючись, мадемуазель підвелася. Хелен провела її до холу. Ніхто не подумав би, що вони ненавидять одна одну. Поки де Керадел розсипався у компліментах, прощаючись з Ловеллом, мадемуазель підійшла до мене і прошепотіла на вухо:

— Чекатиму на вас завтра, Алане де Карнак. О восьмій. Нам є про що поговорити. Не підведіть мене.

І нишком щось тицьнула мені в руку.

Де Керадел сказав:

— Скоро я буду готовий до проведення свого найбільшого експерименту. Хотів би, щоб на ньому були присутні ви, докторе Ловелл, і ви також, докторе Каранак. Для вас це буде особливо цікаво... Тож побачимося.

Він поцілував руку Хелен і попрощався з Біллом. Я губився у здогадах і припущеннях, розмірковуючи над тим, чому він не запросив і їх.

Біля дверей мадемуазель обернулася та злегка доторкнулася до щоки Хелен:

— Не піддавайтеся, люба...

Її сміх маленькими хвилями прокотився по сходах. Вони з батьком спустилися вниз, де на них вже чекало авто.

7. Коханець майстрині ляльок

Бріггз зачинив за собою двері та пішов. Ми вчотирьох мовчки стояли у холі. Раптом Хелен роздратовано тупнула ногою:

— Хай їй біс! Вона змусила мене почуватися служницею. Наче я була однією з твоїх коханок, Алане, на яку її величність милостиво звернула увагу.

Я усміхнувся, бо мені здалося так само. Вона гнівливо продовжила:

— Я бачила, як вона щось шепотіла тобі на вухо. Можу припустити, що запрошувала якось навідатися до неї в гості.

Сказавши це, Хелен граційним рухом відвернулася від мене, наче кінозірка.

Я розтиснув пальці руки, аби подивитися, що мадемуазель у ній залишила. На долоні лежав тонкий срібний браслет завширшки з півдюйма. Він легко гнувся. Браслет прикрашав відшліфований до блиску чорний камінець овальної форми. На його гладенькій поверхні був викарбуваний символ влади стародавнього бога океанів, який мав багато різних імен ще до того, як греки назвали його Посейдоном. Це був тризуб, яким він управляв морськими глибинами, заповнений якимось червоним матеріалом. Тризуб вважався одним із загадкових талісманів невисоких смаглявих носіїв азільсько-тарденуазької[18] культури, які близько сімнадцяти тисяч років тому витіснили високих кроманьйонців, які мали світле волосся, блакитні очі та великий мозок. Звідки обидва народи з’явилися у Західній Європі, невідомо. Уздовж срібної стрічки звивалася крилата змія, яка у своїй пащі тримала чорний камінь. Так, я вже бачив такі браслети і такі камені. Та мене надзвичайно вразило якесь внутрішнє переконання, що я бачив саме цей браслет і саме цей камінь. Власне, бачив не один раз... багато разів... навіть упізнав символ... Якби я тільки міг пригадати, де саме бачив!

Можливо, коли я одягну його на руку, то пригадаю...

Хелен вирвала прикрасу з моїх рук. Пожбуривши браслет на підлогу, вона наступила на нього підбором і втоптала у килим:

— Вдруге за вечір ця дияволиця намагається закути тебе у свої кайдани.

Я нахилився, щоб підняти браслет, та вона відштовхнула його ногою.

Білл нахилився, підняв браслет і віддав мені. Я сховав його у кишеню.

— Угамуйся, Хелен! Він має через це пройти. Принаймні, він на цьому знається краще за нас, — різко сказав Білл.

— Нехай лишень спробує приворожити його! — у відчаї вигукнула дівчина. Кинувши на мене лютий погляд, додала:

— Та я не можу тобі цілком довіряти в тому, що стосується мадемуазель, Алане. Тут пахне смаженим... Між вами коїться щось дивне. На твоєму місці я б не піддавалася спокусі цієї білявки. Скільки метеликів згоріло у яскравому полум’ї цієї квітки!

Слова Хелен обурили мене:

— Люба, твоє покоління таке відверте, а твої метафори такі ж двозначні, як і мораль, що криється в них. Та попри це, тобі не варто ревнувати мене до мадемуазель.

Звісно, я збрехав. Не міг пояснити чому, але я остерігався мадемуазель. Відчував якийсь непоясненний страх, якусь глибинну і геть незбагненну ненависть до неї. Та це не все. Мадемуазель була надзвичайно вродливою. Я б ніколи не зміг покохати її так сильно, як Хелен. Проте у ній було щось таке, чого бракувало Хелен, щось, безперечно, лихе... Мені здавалося, що я вже давно випив цей келих сповна... та, вочевидь, мав випити його знову... і я знав, що мою несамовиту спрагу може втамувати тільки вона.

Хелен тихо відповіла:

— Я не можу ревнувати до неї. Я боюся її — і мені страшно не через себе, а через тебе.

І тут заговорив доктор Ловелл. Досі він був цілком поглинутий своїми думками і не чув, про що ми розмовляли:

— Повертаймося до столу. Я маю вам дещо сказати.

Важко ступаючи, він почав підійматися сходами.

Здавалося, ніби доктор враз постарів на кілька років. Білл сказав, звертаючись до мене:

— Що ж, де Керадел був відвертим. Він попередив нас.

— Попередив про що?

— Хіба ти не зрозумів? Про те, що не варто лізти у розслідування смерті Діка. Їм не вдалося з’ясувати всього, що вони планували дізнатися. Та почули вони достатньо. Саме це мені і було потрібно. І я почув те, що хотів почути.

— Що саме?

— Те, що це вони вбили Діка, — відповів він.

Я хотів розпитати Білла про все детальніше, та ми вже сіли до столу. Доктор Ловелл попросив принести кави і відпустив дворецького. Виливши повну склянку бренді до І своєї філіжанки, він одразу ж її спорожнив:

— Я ошелешений. Авжеж. Ті жахливі речі, з якими мені доводилося мати справу раніше і які, як я сподівався, більше ніколи не повторяться, знову постали на моєму шляху. Я розповідав про них Хелен. У неї сильний дух і світлий розум. — Ловелл обернувся до Білла: — Я правильно розумію, що ви все розповіли Хелен, що їй вже були відомі ті факти, що так сильно мене вразили?

Білл відповів:

— Не всі, сер. Їй було відомо про тінь, та вона не знала повного імені мадемуазель де Керадел. Та і я цього не знав. Я не мав жодних підстав запідозрити де Кераделів, коли вони погодилися прийняти ваше запрошення. До цього вечора я не хотів ділитися з вами обставинами смерті Ралтсона насамперед тому, щоб не викликати болісних спогадів. І звичайно ж, доки де Керадел сам не заговорив про це, я навіть і гадки не мав, що він був так тісно пов’язаний з тією вашою сумною пригодою.

— Доктор Каранак щось знає про це? — запитав Ловелл.

— Ні. Я вирішив розповісти історію Діка у присутності де Кераделів незалежно від того, знайдеться підтвердження моїм підозрам чи ні. Я вмовив доктора Каранака розлютити його. Хотів побачити його реакцію та реакцію його доньки, так само як і доктора Каранака та вашу. Я мав на це підстави. Мені потрібно було, щоб де Керадел якось виказав себе. Якби я сам виклав перед вами всі карти, він би ніколи цього не зробив. Ви були б дуже обачними, і він би зрозумів це. Саме ваша непоінформованість щодо мого розслідування, а також те, як ви мимохіть видали свій жах, який відчули під час розповіді про аналогічний випадок, спонукало його обмовитися про свій зв’язок з майстринею ляльок та відверто погрожувати. Зараз же він ставиться до вас з презирством. Звичайно, немає жодних сумнівів у тому, що якимось чином йому вдалося дізнатися про вашу роль в історії з майстринею ляльок. Він впевнений, що ви страшенно налякані... Й оскільки непокоїтеся, аби з Хелен та зі мною не трапилося нічого лихого, то змусите мене облишити справу Ралтсона. Якби він у це не вірив, то ніколи б не ризикнув попередити нас.

Ловелл схвально кивнув:

— І він має рацію. Я таки справді наляканий. Ми всі троє у страшенній небезпеці. Але щодо певних речей він помиляється. Ми маємо продовжити...

Хелен перебила Ловелла:

— Троє? Гадаю, що Алан у найбільшій небезпеці серед нас усіх. У мадемуазель вже готове для нього тавро, і вона натякнула, що не проти поповнити своє стадо Аланом.

— Не будь такою вульгарною, люба, — відповів я і звернувся до Ловелла: — Я все ще не до кінця розумію, що відбувається, сер. Білл дуже чітко виклав історію Ралтсона. Та я зовсім нічого не знаю про цю лялькарку, тому і не можу збагнути важливості згадок про неї де Керадела. Якщо мене вже втягли у цю справу, то було б непогано знати всі факти, щоб моя участь у ній була якомога ефективнішою, та й, зрештою, задля власної безпеки.

Білл похмуро зазначив:

— Тебе не лише втягли, а й підписали на це.

Доктор Ловелл сказав:

— Що ж, я розповім вам кількома словами. Згодом Вільям викладе все у подробицях та відповість на всі ваші запитання. З майстринею ляльок, мадам Менділіп, мене звів загадковий випадок у клініці, де від загадкової хвороби помер спільник і помічник горезвісного керівника тутешніх гангстерів, якого звали Рікорі. Я й досі не можу збагнути, чи була ця жінка справді відьмою, як зараз прийнято вважати, чи зналася на законах природи, які через наше власне невігластво здаються нам проявом надприродного, чи просто добре володіла гіпнозом. Але, хай там як, вона була вбивцею. На її рахунку були смерті мого колеги доктора Брайла та медсестри, в яку він був закоханий. Окрім усього іншого, мадам Менділіп була непересічним митцем. Її ляльки були напрочуд гарними та виглядали дуже природно, немов живі. Вона тримала крамницю ляльок, де і обирала жертв серед своїх покупців. Вбивала за допомогою отруйного бальзаму, який використовувала, завоювавши їхню довіру. Вона робила ляльок, які були схожі на тих людей, як дві краплі води. Потім відправляла цих ляльок убивати. Вони були наділені живою матерією, чи духом, якщо вам так більше подобається, тих, чиї тіла копіювали, принаймні так вона сама вважала. Вони втілювали чисте зло... маленькі демони з тонкими стилетами... які йшли на завдання під наглядом білолицьої, змученої жахіттями, дівчини, яку мадам Менділіп називала своєю небогою... Вона так довго перебувала під гіпнотичною владою майстрині, що фактично стала її другим «я». Єдиним, що не викликало сумніву у всій цій історії, було те, що ті ляльки вбивали.

Рікорі став однією з її жертв, та я зміг поставити його на ноги. Він вірив у забобони, вважав, що мадам Менділіп — відьма, і заприсягся знищити її. Він викрав її небогу, щоб загіпнотизувавши ту, я міг вивідати у неї таємниці лялькарки. Під час одного з таких сеансів вона померла, скрикнувши, що руки майстрині стискають її серце і от-от розчавлять його...

Він замовк, ніби він знову бачив перед собою ту жахливу картину. Та згодом продовжив:

— Але перед смертю Дівчина встигла розповісти, що у мадам Менділіп у Празі був коханець. Вона навчила його вселяти у ляльок душі. Тієї ж ночі Рікорі разом зі своїми поплічниками вирушили на справу, аби вбити лялькарку. Вони спалили її живцем. Я був свідком цієї жахливої картини, хоча і проти власної волі. Вона і досі стоїть у мене перед очима...

Він знову замовк і підняв келих, міцно стискаючи його у руці:

— Здається, що де Керадел і був тим коханцем. Виглядає так, що окрім таємниць ляльок, він знає ще й таємницю тіней. Чи про них відомо лише мадемуазель? Зрештою, він може знати не тільки про це. У світі стільки темних знань! Що ж, це власне все. Тепер усе доведеться починати спочатку. Та цього разу буде складніше...

А потім замислено додав:

— Якби ж то Рікорі міг нам допомогти! Але він зараз в Італії. Я не зможу з ним вчасно зв’язатися. Проте один з його найкмітливіших хлопців, який пройшов з нами, так би мовити, крізь вогонь і воду і брав участь у знищенні відьми, зараз тут. Його звуть МакКенн. Я знайду його!

Ловелл підвівся:

— Докторе Каранак, дозвольте відкланятися. Вільяме, залишаю їх на тебе. Я ще попрацюю у кабінеті, а потім піду спати — втомився. Хелен, люба, попіклуйся про доктора Каранака.

Попрощавшись, він залишив кімнату. Білл почав розповідь:

— Так ось, щодо майстрині ляльок...

Було близько опівночі, коли Біля закінчив розповідати, а мої запитання нарешті вичерпалися. Коли я вже збирався йти, він запитав:

— Алане, тобі майже вдалося вибити де Керадела з колії, коли ти заговорив про Алькар-Аза та Володаря Карну. Хто це в біса такі?

Я відповів:

— І гадки не маю, Білле. Ці слова мимоволі зірвалися з моїх уст. Можливо, це справа рук мадемуазель, як я і сказав її батькові.

Та глибоко в душі я розумів, що це не так, у мені росло переконання, що я знав, колись знав Алькар-Аза та Володаря Карну, який сповнює серця жахом, і настане день, коли я все згадаю...

Хелен промовила:

— Білле, відвернися.

Вона оповила руками мою шию, її вуста злилися з моїми у пристрасному поцілунку. Хелен прошепотіла:

— Коли ти поруч, моє серце співає, і водночас це розбиває його. Я боюся за тебе, так боюся, Алане.

Вона відхилила голову назад і промовила з легкою усмішкою:

— Напевно, ти вважаєш, що моє покоління поводиться необачливо, а мораль, яку воно сповідує — вульгарна. Та все не так однозначно, як може здатися на перший погляд, любий. Не забувай про те, що я покохала тебе ще дівчиськом.

Я відповів на її поцілунок. Одкровення, з яким вона не таїлася переді мною, коли ми зустрілися, нарешті повністю відкрилося.

По дорозі до клубу я не міг думати ні про що інше, окрім Хелен, з її волоссям кольору міді та золотаво-бурштиновими очима. Обличчя ж мадемуазель, якщо й зринало у мене в пам’яті, було оповите сріблястою імлою, крізь яку прозирали дві фіалкові плями на безформній білій масці. Мене переповнювало щастя.

Наспівуючи, я почав роздягатися. Перед очима і досі стояло лице Хелен. Засунувши руку до кишені, я витяг звідти срібний браслет з чорним каменем. Образ Хелен відразу ж розвіявся. Натомість з’явилося обличчя мадемуазель з її великими ніжними очима та усмішкою на устах. Я бачив його напрочуд чітко, і воно здавалося дуже реальним.

Я відкинув браслет, наче то була змія.

Та засинаючи, все ще бачив перед собою обличчя мадемуазель.

8. У вежі Дагут в Нью-Йорку

Наступного ранку я прокинувся з головним болем. Мені снилися ляльки з голками завдовжки в один фут, що танцювали з рожевими тінями довкола велетенських кам’яних фігур, а також Хелен з мадемуазель, які по черзі обіймали та цілували мене. Тобто обіймала мене Хелен, але раптом вона перетворювалася на мадемуазель; а потім так само несподівано мадемуазель перетворювалася на Хелен, і так повторювалося безліч разів.

Мені це нагадало про випадок в Алжирі, що стався зі мною у дуже незвичному розважальному закладі під назвою «Будинок сердечних бажань». Ним володів француз, який мав слабкість до гашишу та був непересічним філософом. Ми з ним потоваришували. Мені здається, що я завоював його прихильність, поділившись своєю ідеєю, умовно названою «Рай та Пекло, Інкорпорейтед», яка так зацікавила мадемуазель та де Керадела. Він процитував рядки з рубаїв Омара:

А потім сказав, що мій задум не такий уже й оригінальний, про це йдеться у процитованому чотиривірші, він також лежить в основі засадничої ідеї, яка приносить його закладу чималий прибуток. В його будинку жили декілька відступників-сенуситів — надзвичайно талановитих магів, справжніх майстрів ілюзії. Він тримав у себе і дюжину дівчат такої вроди, якої мені ще не доводилося бачити. Серед них були білі, жовті, чорні, з бронзовою шкірою та всіма її можливими відтінками. Можна було обрати на будь-який смак. Коли поріг «Будинку сердечних бажань» переступав

гість, йому пропонували найдорожчу розвагу: міцно тримаючись за руки, дванадцять оголених дівчат ставали у коло, велике широке коло серед просторої кімнати, один із сенуситів застрибував у центр кола і починав бити в барабан. Гість стояв поруч нього та спостерігав за видовищем. Сенусит продовжував бити в барабан та читати мантру. Дівчата танцювали, міняючись місцями. І все швидше і швидше, доки білий, бронзовий, чорний, жовтий та решта відтінків їхньої шкіри не зливалися і не поєднувалися в одній божественній дівчині — дівчині його мрій, на зразок тих, яких оспівують у старих сентиментальних піснях. У ній було щось і від Афродити, і від Клеопатри, і від Фріни. То була дівчина, про яку він завжди мріяв, можливо, сам цього не усвідомлюючи. Тож він її отримував.

«Чи виправдовувала вона його очікування? Звідки мені знати? — знизував плечима француз. — Для мене головним було те, що, зрештою, дівчат залишалося одинадцять. Йому, напевно, краще знати».

Хелен та мадемуазель так швидко змінювали одна одну, що в якийсь момент мені захотілося, аби вони поєдналися, перетворившись на одну. Тоді б я не мав жодного клопоту. Втримати обличчя мадемуазель вдавалося на кілька секунд довше. Я відчував дотик її вуст... аж раптом мені здалося, що у моєму мозку розпочали двобій вода та полум’я. Я бачив чоловіка, прикутого до стовпа, та не встиг роздивитися його обличчя, як його оповили вогненні язики.

Та водночас я бачив неспокійне море... на його поверхні коливалося блідо-золотаве волосся, хвилі пестили його... то була Дагут... її блакитні очі дивилися у небо, яке не могло зрівнятися своєю красою з ними... та вони були мертві.

У цей момент я прокинувся.

Після холодного душу я відчув себе значно краще. За сніданком я намагався відтворити події минулого вечора. Спочатку пригадав історію Ловелла про лялькарку. Я чимало знав про магічні обряди з ляльками, в які переселяють душі, і це виходило далеко за межі простого протикання опудал голками або спалювання їх на вогні чи бозна ще чого. Тож я мав сумніви, що сутність такого давнього та поширеного вірування можна пояснити самим лише гіпнозом. Та ще глибиннішою і набагато зловіснішою була магія з тінями, що занапастила Діка. Німці підійшли до неї з гумором, втіливши у казці про Пітера Шлеміля, який продав свою тінь дияволу. А Баррі відобразив її в історії про дивовижного Пітера Пена, відірвану тінь якого зачинили у шухляді шафи. Та хоч би як цю практику трактували, безперечним залишається той факт, що вірування у зв’язок між тінню і життям людини, її особистістю та душею є найдавнішим з усіх. А ті жертвоприношення та обряди, які влаштовувалися, аби вмилостивити тіні та заручитися захистом від них, можна порівняти з витівками диявола. Тож я вирішив піти до бібліотеки, аби дізнатися про все це більше.

Зайшовши до своєї кімнати, я зателефонував Хелен:

— Люба, ти знаєш, що я кохаю тебе до безтями?

— Я знаю, що навіть якщо і не кохаєш, то покохаєш неодмінно.

— Сьогодні весь день я буду зайнятий, але у нас є цілий вечір.

— Чекатиму на тебе, коханий. Але ти ж не збираєшся зустрічатися з тією білявою дияволицею?

— Звісно, ні. Я вже навіть забув, як вона виглядає.

Хелен засміялася. Я відчув, як наступив на якийсь предмет. Подивившись униз, побачив браслет, який викинув напередодні.

— Тоді побачимося ввечері, — сказала Хелен.

Піднявши прикрасу і поклавши її до кишені, я механічно відповів:

— Так, побачимося.

Замість того, щоб займатися пошуками інформації про практики з тінями, я провів цілий день у двох приватних бібліотеках, до яких мав доступ, переглядаючи етапі книжки та рукописи про стародавню Бретань, чи Арморику, як її називали до приходу римлян та ще п’ять сторіч потому. Шукав згадки про місто Іс і сподівався знайти бодай щось про Алькар-Аз та Володаря Карну. Вочевидь, колись я вже чув ці імена, а можливо, натрапляв на них у книжках. Єдиним іншим поясненням, яке мало сенс, могло бути те, що мадемуазель сама мені їх навіяла. Згадуючи про те, як після дотику її руки переді мною постало чітке видиво Карнаку, я схилявся до другої версії. З іншого боку, вона заперечувала свій вплив, і мені хотілося їй вірити. Мені здалося, що вона не брехала. Я так і не знайшов жодної згадки про Алькар-Аз. Що ж до Володаря Карну, то на палімпсесті, датованому VII сторіччям, на одному клаптику було кілька рядків, що могли мати до нього стосунок. Написаний давньою латиною текст звучав так:

«...кажуть, що римляни так суворо обійшлися з народом Арморики не через те, що вони приєдналися до бунту галлів, а через їхні жорстокі та дикі обряди, які своєю безжальністію перевершували всі бачені римлянами серед інших племен та народів. Існувало одне... [кілька слів написані нерозбірливо]... місце мегалітів, які звуться... [два рядки написані нерозбірливо]... б’ють по грудях спочатку повільно... [прогалина]... доки не розтрощать огруддя і саме серце, після чого у склепі центрального храму народжується морок...»

На цьому уривок закінчувався. Чи могло це «місце мегалітів» бути Карнаком, а «мороком», що народжувався «у склепі центрального храму», Володарем Карну? Цілком можливо. Звичайно, я знав, що римляни практично знищили корінне населення Арморики після бунту 52 року н. е., а ті, що вижили, втекли від розправи, залишивши край спустошеним до V сторіччя, доки невелика група кельтів, що населяли Бретань, не переїхала туди після того, як їх витіснили англи та сакси, та не заселили велику частину півострова. Хай там як, але римляни були людьми широких поглядів та з великою толерантністю ставилися до богів, яким поклонялися ті, кого вони підкорили. Люті розправи над переможеними теж не були їм властивими. То що ж з цих «жорстоких та диких обрядів», які у своїй нещадності перевершували решту бачених римлянами, шокувало їх настільки, що змусило так безжально знищити тих, хто їх практикував?

Вдалося знайти чимало згадок про величне, затоплене водою місто. У деяких згадувалася його назва Іс, в деяких воно було безіменним. Джерела, в яких момент зникнення міста датували християнськими часами, не викликали довіри. Місто існувало ще за доісторичних часів. Майже у всіх згадках наголошувалося на гріховності Іса, на тому, що воно запродалося злим духам та віддалося чаклунству. Загалом, легенда була дуже схожою на ту, яку я розповів напередодні. Та я натрапив на одну версію, що зацікавила мене більше за решту. У ній йшлося про те, що загибель міста спричинив Повелитель Карнаку. Що він «спокусив Біляву Дагут, доньку короля, як вона сама це робила з чоловіками, потім знищуючи їх». Там було сказано, що «врода цієї чаклунки була такою невимовною, що Повелитель Карнаку довго не міг наважитися на те, щоб знищити її разом з гріховним Ісом». З часом вона народила доньку. Відчинивши морську браму, він утік, забравши дитину із собою, тіні міста винесли його у безпечне місце, натомість Дагут та її батька, що переслідували їх, поглинули збурені тінями хвилі.

Це вразило мене, особливо у світлі теорії де Керадела про спадкову пам’ять. З одного боку, це пояснювало слова мадемуазель про те, що я мав би щось «пам’ятати». А також дозволяло знайти інше, дарма що абсурдне, пояснення того, як мені спали на думку ті два імені. Якщо мадемуазель насправді була прямою родичкою тієї Дагут, про яку йшлося у легенді, тоді я міг би бути нащадком повелителя Карнаку, який «спокусив» її. В такому разі, дотик її руки міг запустити один з дисків у моєму мозку, як про це говорив де Керадел. Я подумав, що Алькар-Аз та Володар Карну, очевидно, справили надто сильне враження на повелителя Карнаку, мого пращура, якщо спогад саме про них спрацював першим. Ця думка змусила мене усміхнутися, і я згадав про Хелен. Попри решту спогадів, я чудово пам’ятав, що сьогодні ввечері у мене побачення з Хелен, і це робило мене достобіса щасливим. Я також мав побачитися з Дагут, та що з того?

На годиннику була п’ята. Витягаючи з кишені носовичка, я почув, як щось з брязкотом упало на підлогу. То був браслет. Він лежав чорним каменем догори. Здавалося, що він дивиться на мене, наче має очі. Я пильно приглядався до нього, і мене охоплювало моторошне відчуття пізнавання, яке ставало все сильнішим.

Перш ніж повернутися до клубу, щоб перевдягтися, я дізнався, де зупинилися де Керадели, та надіслав Хелен телеграму:

«Пробач, мене несподівано викликали з міста. На телефонні розмови не маю часу. Подзвоню завтра. Цілую, обіймаю. Алан».

О восьмій я вже прямував до мадемуазель.

Вони мешкали в одному з фешенебельних хмарочосів, що височіють над Іст-Рівер, вікна його найкращих квартир виходили на схід, і з них можна було побачити острів Рузвельта — осередок вигнанців соціуму, дрібних шахраїв та тих, кому не знайшлося місця серед ув’язнених Сінг-Сінга чи Даннемора або кому не пощастило потрапити до інших подібних закладів; такий собі відстійник для невдах.

Ці багатоквартирні будинки стояли у зеніті, звідки самовдоволено спостерігали за надиром[20].

Ліфт продовжував підніматися вгору. Коли він зупинився, ліфтер натиснув на кнопку, і масивні двері розійшлися. Я опинився у холі, що радше скидався на передпокій середньовічного замку. Почувши, що двері зачинилися, я обернувся і побачив, як вони зникли під гобеленами, які з обох боків за краєчки притримували двоє чоловіків. Я звернув увагу на візерунок, та це була лише сила звички — звички мандрівника помічати орієнтири, що трапляються на шляху, на випадок вимушеної втечі. Там була зображена морська діва — фея Мелюзіна, за якою спостерігав її чоловік Раймон Пуатьє під час традиційного ритуалу купання. Цим гобеленам було чимало років.

Чоловіки були бретонцями, смаглявими та коренастими. Але я ніколи раніше не бачив, щоб у Бретані носили такий одяг. На них були зелені туніки вільного крою, туго підперезані вузькими ременями, а справа на грудях на чорному тлі пломенів такий самий символ, який я бачив на браслеті Дагут. Мішкуваті коричневі штани, що звужувалася нижче коліна та тісно облягала литки, були схожі на ті, які носили скіфи чи давні кельти. Взуті вони були у сандалії. Знімаючи пальто та капелюх, я приязно привітався з ними у бретонському стилі — традиційними словами, якими шляхетний чоловік вітається із селянином. Вони відповіли мені так само бретонською, проте достатньо стримано. Я помітив, що моє привітання спантеличило їх.

Відсунувши у бік інший гобелен, один з чоловік притиснув руку до стіни. Переді мною відчинилися ще одні двері. Переступивши поріг, я опинився у напрочуд просторій залі з високою стелею та оздобленими дубом стінами. Освітлення було тьмяне, але я розгледів кілька різьблених скринь, астролябію та великий стіл, завалений книжками у шкіряних та пергаментних палітурках. Я обернувся якраз у той момент, коли двері зачинилися, і на стіні не залишилося жодного знаку того, що там був вихід. Та я подумав, що у разі потреби зможу його знайти.

Двоє чоловіків провели мене через кімнату у її правий куток. Вони знову відсунули гобелен, і мене оповило м’яке золотаве сяйво. Тоді вони вклонилися, і я зробив крок назустріч сяйву.

Я потрапив до восьмикутної кімнати більш ніж двадцяти футів завдовжки. Всі стіни були вкриті шовковою тканиною витонченої фактури. Вона була кольору морської хвилі, і кожну сторону прикрашало зображення з підводного світу — чи то риб чудернацьких форм та кольорів, що плавають у лісах водоростей... чи то актиній, схожих на фантастичні квіти, що вимахують своїми смертоносними вусиками... чи то золотих та сріблястих зграй крилатих змій, що охороняють свої фортеці з королівських коралів. У центрі кімнати стояв стіл, сервірований посудом з кришталю, прозорої порцеляни та старовинного срібла, що виблискувало у світлі свічок.

Я потягнувся до завіси, за якою були двері, через які я зайшов до кімнати, та відсунувши її, побачив суцільну стіну... За моєю спиною пролунав сміх, немов плюскіт маленьких хвиль. То сміялася Дагут...

Вона стояла у дальньому кутку восьмикутної зали, відгортаючи рукою краєчок іншої завіси. За нею була ще одна кімната. Світло, що пробивалося крізь гобелен, створювало блідо-рожевий ореол довкола голови мадемуазель. Її врода змусила моє серце калатати, як навіжене, і я забув про все на світі, навіть про існування цього світу. Від білих плечей до ніг її огортало прозоре серпанково-зелене плаття, яке не приховувало дивовижних ліній її тіла. Спадаючі складки цього вбрання робили її схожою на жінок стародавнього Рима. Взута вона була у сандалії. Дві товсті коси світло-золотавого волосся лежали на чудово окреслених грудях.

На ній не було жодних прикрас. Зрештою, вони були б зайвими. Її погляд пестив, та разом з тим і погрожував, а сміх був одночасно ніжним і підступним.

Вона підійшла і поклала руки мені на плечі. Від неї віяло ароматом дивовижної морської квітки, і мені аж перехопило подих.

— Що ж Алане, ви і досі остерігаєтеся. Та сьогодні ви залишите цю кімнату лише тоді, коли я цього захочу. Я добре засвоїла вашу науку, Алане де Карнак, — звернулася вона до мене бретонською.

— Коли це я вас чогось вчив, мадемуазель? — безглуздо запитав я, все ще перебуваючи під магнетичним впливом її вроди.

— Дуже, дуже давно, — відповіла вона. Тепер у її погляді не було і натяку на ніжність. Її брови зімкнулися в одну суцільну лінію, і вона промовила, ніби думаючи про щось зовсім інше:

— Я гадала, що мені нескладно буде сказати те, що я мала сказати, зустрівши тебе, Алане. Здавалося, що слова самі поллються з моїх вуст... як хвилі, що накрили Іс. Та я збентежена... мені геть не просто це зробити... спогади змагаються один з одним у моїй голові... у протистоянні між ненавистю та коханням...

Нарешті я зміг опанувати себе:

— Я теж збентежений, мадемуазель. Я не так добре володію бретонською, як ви, можливо, через це мені складно зрозуміти, що ви маєте на увазі. Може, нам ліпше перейти на французьку чи англійську?

Насправді ж, бретонська робила надто інтимним наше спілкування, скорочуючи між нами дистанцію. Інші ж мови могли б слугувати бар’єром. Цієї миті я замислився: бар’єром на шляху до чого?

Вона люто відповіла:

— Ні! І більше не називай мене ані мадемуазель, ані де Керадел! Ти знаєш, хто я!

Засміявшись, я відповів:

— Якщо ви не мадемуазель де Керадел, тоді ви — морська фея Мелюзіна... або Гюльнар, що живе у морських глибинах... а я опинився у вашому, — я озирнувся на завіси, — «акваріумі».

Вона похмуро мовила:

— Я — Дагут... Білява Дагут, Повелителька Тіней... Дагут стародавнього міста Іс у переродженні. Тут я народилася знову, — вона ляснула себе по чолу. — А ти — Алан де Карнак, моє давнє кохання... велике кохання... і до того ж підступне. Тож стережися!

Раптом вона наблизилася до мене, її губи впилися в мої з такою силою, що залишили на них відбиток її маленьких зубів. Перед таким поцілунком ніхто не зміг би встояти. Я обійняв її. Здавалося, що у моїх руках полум’я, закуте у тендітне тіло. Та вона так різко відштовхнула мене, що я захитався, ступнувши крок назад.

Підійшовши до столу, вона взяла глечик та наповнила два келихи з тонкого скла блідо-жовтим вином. Здавалося, що вона глузує з мене:

— За наш останній вечір, Алане. І за нашу зустріч!

Доки я розмірковував над її тостом, вона додала:

— Не бійся, це не відьомський трунок.

Я доторкнувся своїм келихом до її та пригубив вино. Як тільки ми сіли до столу, наче за сигналом, якого я не побачив і не почув, до кімнати увійшли двоє слуг у чудернацькому вбранні та почали подавати страви. Робили вони це у старовинній манері, схиляючи коліно. Напої та страви були просто чудовими. Мадемуазель поводилася вишукано. Говорила небагато, іноді глибоко поринала у свої думки, а іноді дарувала мені погляд, сповнений ніжності та водночас загрози. Я вперше вечеряв наодинці з такою вродливою жінкою і не знав, як себе поводити, особливо з огляду на її мовчазність. Здавалося, що ми — суперники у якійсь надзвичайно важливій грі, які вивчають поведінку та рухи одне одного, перш ніж її розпочати. Хоч би якою була ця гра, у мене складалося неприємне враження, що мадемуазель відомо набагато більше, ніж мені, і цілком можливо, що правила тут встановлює вона.

З великої кімнати, що ховалася за таємними дверима, лунала тиха музика та співи. Мелодія була дивною, та чомусь здавалася мені знайомою. Начебто співали у тій кімнаті, та водночас звук долинав звідкілясь здалеку. То були тіні пісень та музики. Тіні пісень? Раптом я згадав про те, як Дік описував спів своєї тіні. По спині немов морозом сипнуло. Відірвавши очі від тарілки, я зустрівся поглядом з Дагут. Вона дивилася на мене з насмішкуватим виразом обличчя. У мені почало прокидатися відчуття несамовитої люті. Я більше не боявся її. Вона була всього лише вродливою та водночас небезпечною жінкою. Ось і все. Наскільки небезпечною, залежало від мене. Я не мав жодного сумніву щодо того, що вона знає, про що я думаю. Вона покликала слуг, і вони прибрали зі столу, залишивши вино. Потім мадемуазель сухо промовила:

— Ходімо на терасу. Захопи із собою вино, Алане. Воно тобі може знадобитися.

Я засміявся, узяв пляшку вина і два келихи та пішов за нею до кімнати з рожевим світлом.

Це виявилася її спальня.

Вона теж була восьмикутною, та, на відміну від тієї, в якій ми обідали, її увінчувала невелика вежа, а стеля не була паралельною до підлоги. Вона піднімалася у формі елегантного конуса. Тобто дві кімнати утворювали немов вежу, і я припустив, що стіна між ними була несправжньою, а поставленою посеред колишнього великого холу. Усі стіни були завішані такими ж гобеленами кольору морської хвилі, проте на них не було жодних візерунків. Повільно крокуючи повз них, я помітив, як змінювався їхній відтінок: у місцях морських впадин він ставав темнішим, натомість на блідо-смарагдовій мілині світлішав. І весь цей час ними пересувалися тіні: виринаючи з глибин, вони на деякий час завмирали, а згодом ліниво пірнали назад, зникаючи з поля зору.

У спальні стояло широке ліжко на низеньких ніжках, старовинна шафа, стіл, кілька стільців, розмальована скриня з вигадливим різьбленням і софа. Кімнатою розливалося рожеве світло, що сочилося з якогось прихованого джерела на верхівці вежі. У мене знову виникло тривожне відчуття впізнання, як тоді, коли я побачив чорний камінь на браслеті, який мені подарувала Дагут.

З вікна відкривався вид на терасу. Я залишив вино на столі та ступив на неї, Дагут пішла за мною. Вежа, як я і передбачав, була на горішньому поверсі будинку, з південно-східного його боку. По праву руку відкривалася панорама нічного Нью-Йорка, від якої перехоплювало подих. Трохи далі виднілася всіяна діамантовими смугами мостів тьмяно-срібляста стрічка Іст-Рівер. Приблизно шістьома метрами нижче розташовувалася ще одна тераса, з якої, завдяки вдалій конструкції будинку, теж можна було милуватися містом.

Я спробував пожартувати:

— Схоже на твою вежу у стародавньому Ici, Дагут? Чи не з такого ж балкона твої слуги зіштовхували коханців, які тобі набридли?

Гнів усе ще клекотів у мені. Дагут прийняла мій виклик і відповіла:

— Там було не так високо. Та й ночі в Ici зовсім не схожі на тутешні. Там, щоб побачити зорі, ми дивилися на небо, а не вниз на місто. І з моєї вежі відкривався вид на море. І, до речі, я не скидала з неї своїх коханців, після смерті вони слугували мені краще, ніж за життя. Убиваючи їх, я б цього не домоглася.

Її голос був спокійним, я відчував, що вона відверта зі мною. Казала вона правду чи ні, та у мене не було ані тіні сумніву в тому, що вона щиро вірила у свої слова. Вхопивши її за руку, я запитав:

— Це ти вбила Ралтсона?

Так само спокійно вона відповіла:

— Так.

Притиснувшись своєю ногою до моєї, вона присунулася ближче до мене і зазирнула в мої очі. В мені боролись ревнощі та лють:

— Він був твоїм коханцем?

— Не був би, якби я зустріла тебе раніше, — відповіла вона.

— А як щодо решти? Їх ти теж убила?

— Так.

— І вони теж були...

— Якби я зустріла...

Мені достобіса кортіло задушити її. Я спробував відпустити її руку, та не зміг. Здавалося, що не я її тримаю, а вона мене. Я не міг поворушити ані пальцем. Тоді я сказав:

— Ти — диявольська квітка, Дагут, а твоє коріння проростає з пекла. То ти повелася на його гроші, як повія?

Вона засміялася, відкинувши назад голову. В її сміхові звучало торжество. Жінка відповіла:

— Раніше тобі було байдуже до моїх коханців. Що змінилося зараз, Алане? Але ні, це не через його гроші. І помер він не тому, що віддав їх мені. Я втомилася від нього, Алане... та в той же час він мені подобався... і до того ж Бріттіс так давно не розважалася, бідолашне дитя... якби він мені не подобався, я б ніколи не віддала його Бріттіс...

Я немов отямився. Безперечно, мадемуазель намагалася покарати мене за всі ті припущення, які я зробив напередодні. Можливо, її метод був надто складним, та, поза сумнівом, дієвим. Мені було трохи соромно за свою поведінку. Я відпустив її руку і засміявся разом з нею... але так і не зміг зрозуміти, звідки у мені взялося це відчуття люті та спустошливих ревнощів?

Відкинувши ці думки, я покаянно сказав:

— Дагут, я недооцінив Ваше вино. Воно набагато міцніше, ніж я думав. Я поводився як останній дурень і прошу вибачення.

Вона кинула на мене загадковий погляд.

— Вибачення? Зараз? Я замерзла, ходімте всередину.

Ми повернулися до кімнати з вежею. Раптом мені теж стало холодно, і я відчув слабкість у всьому тілі. Я налив собі ще келих і випив усе до останньої краплі. Думки стали невиразними, ніби холодний туман оповив мій мозок. Наливши собі ще, я побачив, як Дагут принесла стільчик і сіла біля моїх ніг. В руках вона тримала багатострунну лютню. Усміхнувшись, жінка прошепотіла:

— Ти просиш вибачення, але і гадки не маєш, про що просиш.

Доторкнувшись до струн, вона заспівала. Пісня звучала якось дивно. Мені вона здалася знайомою, напевно, я вже десь її чув, і не раз, можливо, у такій самій вежі, як ця. Я подивився на стіни. Картини на завісах почали змінювати одна одну все швидше і швидше... від малахітових морських глибин до блідих табунців риб. Тіні теж прискорили рух, підіймалися все вище і вище нагору, а потім різко пірнали на дно...

Дагут запитала:

— Ти приніс мій браслет?

Я мимовільно сягнув рукою до кишені, витягнув браслет і віддав їй. Вона вмить застібнула його на моєму зап’ястку. Червоний символ на камінці заблищав, наче палаючи у вогні. Вона сказала:

— Ти забув, що я подарувала його тобі... колись дуже, дуже давно... чоловікові, якого кохала більше за всіх... чоловікові, якого більше за всіх ненавиділа. І ти забув, чиє ім’я викарбувано на ньому. Що ж, доведеться тобі почути це ім’я знову, Алане де Карнак... і пригадати, за що ти просив вибачення.

Вона вимовила ім’я. Коли я його почув, мільйони іскор вибухнули у моїй голові, розвіявши холодний туман, що оповивав мій мозок.

Дагут повторила його. Цього разу тіні на зелених гобеленах полинули до поверхні води, взялися за руки, сплітаючи їх...

Вони кружляли у танку на стінах... швидше і швидше... то були чоловічі та жіночі тіні. Спостерігаючи за тим, як вони рухаються у ритмі мелодії, яку Дагут награвала на лютні, у запамороченні я подумав про танцівниць з «Будинку сердечних бажань», які танцювали під барабани чаклунів сенуситів...

Усе швидше і швидше кружляли вони і раптом теж заспівали, ледь чутними голосами, схожими на шепотіння... відтінки на зелених гобеленах, що змінювали одне одного, перетворилися на величезні хвилі, що підіймалися та опускалися, співи тіней стали шумом хвиль, гучнішим і гучнішим...

І знову Дагут вимовила ім’я. Тіні вистрибнули з гобеленів і зусібіч кинулися до мене... вони все ближче і ближче... Шум хвиль перетворився на гуркіт бурі, що вовтузила мене, доки не затягла на дно.

9. У вежі Дагут в Ici

Ревіння бурі та шум моря стихли, розбившись хвилями об невидимий бар’єр. Я стояв біля вікна на якійсь височині та спостерігав за білими баранцями розбурханих хвиль. Вечірня зоря була червоною та лиховісною. Її світло відкидало широку криваву стежку на воді. Я визирнув з вікна і повернув голову праворуч, намагаючись розгледіти бодай щось у сутінках, які повільно огортали все довкола. І щось таки розгледів. Широку рівнину, всіяну велетенськими каменями, які здіймалися до неба. Сотні з них були вишикувані рядами, що тяглися до приземкуватого кам’яного храму, який був схожий на вісь величезного колеса, спицями якого слугували ці мегаліти.

Вони були так далеко від мене, що здавалися валунами. Та зненацька перед моїми очима немов проплив міраж: камені сколихнулися і стали ближчими. Промені сонця, що сідало за обрій, розмалювали їх кривавими барвами, і здавалося, що храм стікає кров’ю.

Я знав, що це Карнак, Повелителем якого я був. А приземкуватий храм — Алькар-Аз, де Білява Дагут із жерцями зла воскресили Володаря Карну.

Я також зрозумів, що перебуваю у стародавньому місті Іс. Карнак поринув у сутінки. Подивившись униз на циклопічні мури, об які розбивалися довгі гребені морських хвиль, я закричав. У цьому місці вони були надзвичайно товстими і високими та врізалися в океан, наче ніс кам’яного корабля. Але що ближче до суходолу, де мілина оголяла чисті піски

під час відпливів, то вони ставали все тоншими і нижчими.

Я добре знав це місто. Воно було світлим. Храми та палаци з різьбленого каменю з черепичними дахами, розфарбованими у червоний, помаранчевий, блакитний та зелений кольори, були його окрасою, так само як і оселі з дерева, покритого шаром лаку, так не схожі на грубі домівки моєї батьківщини. У місті повно садів, де, таємниче перешіптуючись, дзюрчать водограї та розпускаються екзотичні квіти. Воно було звідусіль оточене мурами, об які розбивалися хвилі, і здавалося, що земля, на якій стояло місто, це палуба корабля, а стіни — то його борти. Іс звели на півострові, що виходив далеко у море. Вода була постійною загрозою для нього, та мури і магічні обряди не давали їй проникнути всередину міста. З материком його з’єднувала широка піщана дорога, що вела прямісінько до лихого осередку монолітів, де приносять у жертву людей мого народу.

Іс збудував не мій народ. Не доклав він рук і до зведення кромлеху Карнаку. Наші бабусі казали, що за розповідями їхніх пращурів, дуже-дуже давно ті, хто спорудив Іс, прибули сюди на кораблях дивної форми, укріпили півострів та оселилися на ньому. Згодом вони поневолили нас, захопили Карнак, а дерево їхніх темних ритуалів дало нові пагони, що зрештою принесли плоди у вигляді невимовного зла. Тоді я поїхав до Іса, аби обрубати їх. А якщо вдасться вижити, то і викорчувати саме дерево.

Я ненавидів лютою ненавистю мешканців Іса, його чаклунів та чаклунок — геть усіх, і у мене був план, як знищити їх раз і назавжди, аби покласти край тим жахливим ритуалам, що відбувалися в Алькар-Азі, як звільнити це місце від того, що спіткало його після мук та смертей, через які пройшов мій народ з волі Дагут та жерців Іса. І увесь цей час я знав, що був Повелителем Карнаку і водночас Аланом Каранаком, який дозволив заманити себе у тенета мадемуазель де Керадел і бачив лише те, що вона дозволяла йому бачити. На відміну від Повелителя Карнаку, Алан Каранак чудово розумів це.

Я почув солодкий звук лютні, сміх, схожий на плюскіт маленьких безжалісних хвиль, і голос — голос Дагут!

— Повелитель Карнаку, сутінки оповили твоє місто. Чи ти ще не надивився на море, коханий? Його обійми холодні, мої ж — теплі.

Я відвернувся від вікна, і на якусь мить мені здалося, що мені примарилися і давній Карнак і старовинний Іс. Я й досі стояв у тій вежі, з якої, як мені здавалося, тіні скинули мене у море. Це була та сама восьмикутна кімната, залита рожевим світлом, на її стінах висіли ті самі гобелени, на поверхні яких гойдалися зелені хвилі, а на низенькому стільчику, з лютнею в руках, сиділа Дагут, вдягнена у те саме вбрання кольору морської хвилі, її коси так само спадали на груди.

Я сказав:

— Ти справжнісінька відьма, Дагут, ти знов обдурила мене, — і повернувся до вікна, щоб помилуватися знайомими вогнями Нью-Йорка.

Та я цього не сказав, і я не повернувся до вікна. Натомість покрокував прямісінько до неї і почув, як замість цих слів, які, як мені здалося, я вимовив, кажу зовсім інше:

— Дагут, ти — дитя моря... і якщо твої обійми і тепліші, то серце таке ж безжальне.

І тут я усвідомив, що це справді місто Іс. І неважливо, сон це чи ілюзія. І хоча та частина мене, що була Аланом Каранаком, бачила все на власні очі та читала думки другої моєї половини — Повелителя Карнака, вона не мала над ним сили, а він і гадки не мав про моє існування. Та попри це, я мав підкорятися його вчинкам. Я відчував себе актором у виставі, який з боку спостерігає за своєю грою. Різниця була тільки в тому, що я не знав ані слів, ані сюжету. Це було справжнє потрясіння. Я подумав, що Дагут варто було б застосувати до мене сильніший гіпноз, або ж просто дати мені спокій. Я відчув легке розчарування. Ця думка вразила мене, мов блискавка.

Дагут підвела голову, і я побачив сльози на її очах. Розпустивши коси, вона сховала у них своє обличчя і заплакала. Я холодно сказав:

— Скільки жінок проливали сльози, так само, як ти зараз... через чоловіків, яких ти, Дагут, занапастила.

— Відтоді як місяць тому ти приїхав з Карнаку до Іса, моя душа не знає спокою. Полум’я ятрить моє серце. Що для тебе і для мене колишні коханці? До того, як ти з’явився у моєму житті, я не знала, що таке кохання. Я більше не вбиваю, я прогнала геть свої тіні, — відповіла вона.

— А що, як вони повернуться? — похмуро запитав я.

— Що ти маєш на увазі? — запитала вона, відкинувши з обличчя волосся і пильно дивлячись на мене.

— У мене є раби. Я вчу їх служити мені, як годиться, і шанувати тільки мене. Годую, даю дах над головою. Уявімо, що я припиню їх годувати і вижену на вулицю. Що тоді ці голодні раби-волоцюги зроблять, Дагут? — запитав я.

— Хочеш сказати, що мої тіні можуть повстати проти мене? — з недовірою у голосі запитала вона, а потім засміялася. Її очі звузилися, так ніби вона щось вираховувала: — Можливо, ти й правий. Але що зроблено, те зроблено.

Мені здалося, немов хтось зітхнув, і тіні на гобеленах почали рухатися все швидше. Та Дагут не звернула на це жодної уваги. Продовжуючи сидіти поруч, поглинута думками, вона стиха сказала:

— Зрештою, мої тіні не люблять мене. Вони лише виконують мої накази, але не люблять мене... мене — ту, хто створив їх. О, ні!

В Алана Каранака ці слова викликали усмішку, натомість Повелитель Карнаку поставився до слів Дагут про тіні цілком серйозно. Власне, як і Дік!

Підвівшись, вона обвила руками мою шию. Від її аромату, що нагадував свіжість екзотичної морської квітки, паморочилося у голові, а її дотик обпік мене мов блискавка. Вона млосно промовила:

— Любий, ти полонив моє серце і змусив його забути про решту коханців... ти розбурхав у мені це почуття... чому ти не кохаєш мене?

— Я кохаю тебе, Дагут, але не вірю тобі. Як я можу бути впевнений в тому, що ти не розлюбиш мене... чи що в один чудовий момент не перетвориш на одну з тих тіней, що колись були твоїми коханцями? — твердо відповів я.

Вона прошепотіла, притиснувши свої вуста до моїх:

— Я вже казала тобі. Я не кохала жодного з них.

— Але є хтось, кого ти все-таки любиш, — відповів я.

Вона відхилилася і зазирнула мені в очі:

— Ти про дитину? Ти ревнуєш, Алане. А отже, ти кохаєш мене! Я відішлю її. Звісно, якщо забажаєш, її вб’ють.

Холодна лють притлумила бажання, яке я відчував до цієї жінки, що ладна була пожертвувати життям власної доньки заради пристрасті. Про народження дитини було відомо навіть у Карнаку. Я бачив маленьку Дагут: з фіалковими очима, молочною шкірою, крізь яку місячним сяйвом світилися вени; не було жодних сумнівів у тому, хто її мати, навіть якби вона це заперечувала. Та мені вдалося приборкати гнів, зрештою, я цього очікував, тож її слова лише посилили мою рішучість.

— Ні, — відповів я. — Це свідчитиме тільки про те, що вона набридла тобі так само, як колись її батько, як і всі твої коханці.

Дагут у розпачі кинулася до мене, і якщо мені колись і доводилося бачити обличчя жінки, що божеволіє від кохання, у неї було саме таке:

— Що мені зробити? Що мені зробити, Алане, щоб завоювати твою довіру?

Я відповів:

— На молодика вшановуватимуть Алькар-Аза. Тоді ти звернешся до Володаря Карну, і багато людей мого народу загине від молотів жерців, і їх поглине пітьма. Обіцяй, що ти не прикликатимеш Його. Тоді я тобі повірю.

Дагут відскочила назад, її вуста зблідли, і вона прошепотіла:

— Я не можу цього зробити. Це стане кінцем для Іса, кінцем для мене. Володар Карну покличе мене... Проси будь-що інше, коханий... але цього я зробити не можу.

Що ж, я очікував, що вона не погодиться, і сподівався на це:

— Тоді віддай мені ключі від морської брами.

Вона завмерла. Її погляд був сповнений сумнівів та підозри, а коли вона заговорила, в її голосі не залишилося ніжності. Дагут повільно промовила:

— Чому ти просиш віддати тобі ключі, Повелителю Карнаку? Це символ та втілення міста Іс. Це, власне, і є Іс. Їх викував морський бог, якому мої пращури поклонялися ще за часів сивої давнини. Ніколи раніше до них не торкалася рука жодної живої душі, окрім королів Ica. І вони ніколи не належатимуть нікому, окрім королів Іса. Навіщо вони тобі?

Це був переламний момент. Мить, до якої я так довго йшов і заради якої так тяжко працював. Я схопив Дагут в обійми та стиснув руками її стрункий високий стан. Припавши своїми вустами до її, я відчув, як вона тремтить, її руки обвили мою шию, а зуби прикусили мою губу. Я відкинув назад голову і засміявся:

— Ти ж сама сказала, Дагут. Вони потрібні мені тому, що це символ міста. Тому, що вони — це ти. Можливо, ті ключі вбережуть мене від змін твого настрою, Білява Відьмо. А ще вони охоронятимуть мене від твоїх тіней. Можеш посилити охорону морської брами, якщо хочеш, Дагут. Але, — я ще раз притягнув її до себе та поцілував, — я ніколи більше тебе не поцілую, доки ключі не будуть у мене.

Вона невпевнено промовила:

— Ще одну мить, Алане, не відпускай мене... і вони будуть твоїми... Не відпускай мене... у твоїх обіймах я відчуваю, як моя душа звільняється від кайданів... Я віддам тобі ключі...

Вона нахилила голову, і я відчув дотик її вуст на своїх грудях, навпроти серця. Почуття чорної ненависті та жагучої пристрасті боролися в мені.

— Відпусти мене, — попросила вона.

Я розімкнув обійми. Дагут з ніжністю подивилися на мене і сказала:

— Коханий, ключі будуть твоїми. Але я маю дочекатися, доки засне батько. Я подбаю, щоб він рано ліг спати. І ключі від Іса належатимуть королю міста, бо відтепер ним будеш ти, мій любий Повелителю. Чекай не мене...

Вона зникла.

Я підійшов до вікна і подивився на море. Лютував шторм, що поступово перетворювався на ураган. Високі хвилі розбивалися об кам’яні мури Іса з такою силою, що я відчував, як під їхніми ударами здригається вежа. Несамовитість хвиль у буремному морі резонувала з відчуттями, що сповнювали моє серце.

Минуло кілька годин. Я згадав, як ми до цього вечеряли. Але спогади про те, як я опинився у просторій залі біля помосту, на якому сидів король Іса, серед людей, які перебували у піднесеному настрої, були невиразними. Праворуч від нього — Дагут, ліворуч — жовтоокий вдягнутий у біле жрець. Його чоло оповивала золота стрічка, а за поясом був священний молот, від ударів якого перед Алькар-Азом загинуло стільки людей мого народу. Він зі злістю дивився на мене. А король почав засинати, раз за разом схиляючи донизу голову...

Та зараз я був у вежі Дагут. Буря лютувала все сильніше, і хвилі ще з більшою силою вдарялися об кам’яні мури Іса. Рожеве світло потьмяніло, тіні на зелених завісах не ворушилися. Та мені здавалося, що вони біля самої поверхні, стежать за мною.

Я тримав у руці три тоненькі бруски із зеленого металу з чудернацькими зазубринами. На кожному був символ тризуба. Найбільший з них був утричі довший за відстань між моїм вказівним пальцем та зап’ястям, найменший — не довший за долоню.

Вони звисали з тонкого срібного браслета, до якого був прикріплений чорний камінець з викарбуваним на ньому червоним тризубом — символом морського бога. У моїх руках були ключі від міста Іс, які повелитель моря колись віддав його засновникам.

Ключі від морської брами!

Дагут стояла переді мною босоніж. У своєму білому вбранні вона виглядала зовсім дівчиськом. Сріблясто-золотаві пасма її волосся спадали на витончені плечі, довкола голови ореолом сяяло блідо-рожеве світло. Голос Алана Карнака всередині мене твердив: вона наче свята. Та Повелитель Карнаку, якому нічого не було відомо про святість і про святих, подумав: як я можу вбити це створіння, хай би яким лихим воно було!

Вона спокійно запитала мене:

— Тепер ти можеш мені довіряти, мій Повелителю?

Ключі вислизнули з моїх рук. Я обійняв її за плечі і спромігся вимовити:

— Так.

Вона очікувала на поцілунок, як дитя. Попри все, що мені було відомо про неї, я відчував жаль, і нічого не міг з тим вдіяти. Тож довелося збрехати. Я сказав: «Білосніжна квітко, нехай ключі залишаються там, де вони і були. Повернеш їх батькові вранці, перш ніж він прокинеться. Я просто хотів тебе випробувати, моя вогняна діво».

Вона кинула на мене похмурий погляд:

— Як тобі буде завгодно. Але в цьому немає жодної потреби. Завтра королем Іса станеш ти.

Її слова вразили мене, і почуття жалю зникло. Якщо вона не брехала, це могло означати лише одне: завтра вона збирається вбити свого батька так само безжально, як хотіла вбити власну дитину. Вона стиха сказала:

— Він не стає молодшим. І з кожним днем йому дедалі важче. Він лише зрадіє. А разом з цими ключами я віддаю тобі все, що маю, залишаю позаду своє минуле життя. Я стою перед тобою незаймана. Я готова забути всіх, чиї життя занапастила, якщо ти зможеш пробачити мені, а їхні тіні відпустити.

Я знову почув, як хтось зітхнув, але Дагут не звернула на це уваги, чи то вдала, що не помітила.

Вона міцно обійняла мене, її вуста впилися в мої... цей поцілунок важко було назвати невинним... полум’я жаги пройняло мене з голови до п’ят.

Усю ніч я не міг заснути. Я не міг наважитися заплющити очей, постійно думаючи про те, що на мене чекає попереду. Втома наливала мої повіки свинцем. Лежачи біля Дагут, я дослухався до її дихання і чекав, поки її зморить глибокий сон. Та я, мабуть, таки задрімав, бо відразу ж прийшов до тями, почувши, як хтось шепоче прямісінько над моїм вухом. І я усвідомив, що цей хтось був тут вже деякий час.

Я підвів голову. Освітлення було тьмяним. Поруч лежала Дагут, її біла рука та груди були оголені, шовкове волосся розсипалося по подушці.

А шепіт не змовкав, він ставав усе наполегливішим. Я кинув оком по кімнаті: коливаючись мов хвилі, в ній юрмилися тіні. На підлозі, на тому місці, куди я їх кинув, лежали ключі від міста. На зв’язці виблискував чорний камінець.

Я знову подивився на Дагут, і мій погляд вловив щось ледь помітне. Над її очима нависла тінь чиєїсь руки. Така сама була і над вустами. Інша тінь лежала на грудях, немов стискаючи її серце, а ноги та руки були наче закуті в кайдани — так міцно обвивали їх тіні.

Я вислизнув з ліжка, хутко вдягнувся, накинув на плечі плаща і підняв ключі.

Озирнувся, аби востаннє подивитися на Дагут, і моя рішучість похитнулася. Відьма чи ні, та вона була надто прекрасною, щоб померти.

Шепіт ставав усе гучнішим, він ніби погрожував мені, наполегливо спонукав до дії. Та я не міг ще раз не подивитися на Дагут. Я вийшов з її спальні, відчуваючи, що тіні рушили вслід за мною, оточивши зусібіч.

Я знав дорогу до морської брами. Мені потрібно було пройти палацом, потім спуститися у підземелля і дійти до кам’яного муру, об який розбивалися морські хвилі.

Я не міг зосередитися, чітко мислити, мої думки перетворилися на власні тіні, та і сам я став тінню, що крокує між інших тіней...

Вони квапили мене, шепотіли... Казали, що ніхто не завдасть мені шкоди... ніхто не наважиться зупинити мене... та варто поспішати... поспішати.

Тіні оповили мене, наче запиналом.

У кінці коридору, що вів до підземелля, стояв вартовий. Здавалося, він куняє. Його погляд був байдужим. Він дивився крізь мене, наче я сам був уже тінню. «Вбий його», — прошепотіли тіні, і я встромив у нього свій кинджал.

З підземелля я потрапив до приміщення, за яким, власне, і була брама. З дверей, що вели туди, вийшов чоловік. То був жовтоокий жрець у білому. Для нього я не був тінню.

Він витріщився на мене і на ключі, які я тримав у руках, наче перед ним був демон. Тоді кинувся до мене, замахнувся молотом, а іншою рукою підніс до губ золотистий свисток, щоб забити на сполох. Тіні виштовхнули мене вперед, і не встиг він покликати на допомогу, як я вгородив кинджал прямісінько йому в серце.

Переді мною були двері. Я вибрав найменший ключ і, легко повернувши його у замку, відчинив їх. Тіні знову оточили мене, та штовхнули вперед.

Усередині було двоє вартових. Одного я вбив, перш ніж він встиг витягти зброю. Другого задушив до того, як він закричав. Мені здалося, що тіні теж душили його. В будь-якому разі, він був мертвий.

Я підійшов до морської брами. Вона була зроблена з того самого металу, що й ключі; щонайменше вдесятеро вища за мене, а завширшки — вдвічі більша за висоту Споруда була настільки масивною, що неможливо було повірити в те, що її могла створити людина. Скидалося на те, що це справді подарунок морського бога, як нам і розповідали мешканці Іса.

Я відшукав замкову шпарину. Тіні продовжували шепотіти... підказували, що спочатку маю вставити великий ключ і повернути... потім менший і повернути... а тепер вигукнути ім’я того, чиє зображення викарбувано на камінці... один раз, потім удруге і втретє... я вигукнув це ім’я...

Масивні стулки брами здригнулися. Вони почали відчинятися всередину. У протилежну стіну, наче стріла зі свистом, вдарив тоненький струмінь води.

Тепер тіні казали мені тікати... хутко... хутко...

Не встиг я дістатися виходу з приміщення, як стулки брами з ревінням розчахнулися, і мене вдарила хвиля. Вона несла тіло жерця. Його руки тягайся до мене, наче і після смерті він прагнув схопити мене і потягти за собою... донизу... у морську глибінь.

Та вже за мить я мчав верхи широкою дорогою до Карнаку, прориваючись крізь стогін бурі. В руках тримав дитину, сполотнілу від жаху дівчинку з широко розплющеними фіалковими очима. Ми мчали все швидше і швидше, залишаючи за собою розбурхані хвилі.

Позаду лунали передсмертні крики людей, ревіння потоків води та завивання вітру, поміж яких чувся гуркіт руйнування веж та палаців Іса, а також його мурів. Усе це злилося в одному неперервному крикові розпачу...

10. Залишаючи вежу Дагут

Я лежав із заплющеними очима, та не міг заснути. У спробах подолати безсоння, знову і знову намагався взяти гору над своїм другим «я», яке вперто продовжувало наполягати на своєму праві на існування. Зрештою, я переміг, і від нього залишилися лише спогади про Іс. Та вони були й досі свіжими і сильними, так само, як і сила його спротиву. Вони злилися в єдине ціле з моїм альтер-его і нагадуватимуть мені про нього доти, доки я зовсім не позбудуся цих спогадів, очікуватимуть слушного випадку. Я був настільки виснажений, ніби то була справжня битва. У моїй голові Повелитель Карнаку разом з Аланом Каранаком, Дагут із давнього Іса та мадемуазель де Керадел кружляли у відьомському танку, щоразу змінюючи обличчя — як дівчата з «Будинку сердечних бажань».

Минув якийсь час між тим моментом, коли я мчав піщаною дорогою до Карнаку, а у вухах відлунював передсмертний зойк Іса, та миттю, коли я розплющив очі. Але мені важко сказати, були то кілька хвилин чи промайнули цілі століття. Тоді сталися й інші речі, про які мені неприємно згадувати.

Я розклепив повіки, вважаючи, що лежу на м’якому ліжку. Та виявилося інакше. Повністю одягнений, я стояв біля вікна у кімнаті, залитій тьмяним рожевим світлом, восьмикутне приміщення своєю формою нагадувало вежу, його стіни були вкриті зеленкуватими гобеленами, на поверхні яких обережно рухались тіні. І тут моє альтер-его ожило, і я почув гуркіт хвиль, що ось-ось наздоженуть мене...

Різко обернувшись, я визирнув у вікно. Ніякого моря не видно, і жодні пінясті хвилі не розбиваються об грубі мури. Я побачив перетяту мостами Іст-Рівер, та вогні Нью-Йорка. Вони додали мені снаги і допомогли надати думкам ясності.

Повільно озирнувшись, я побачив, що на ліжку лежить Дагут. Вона спала, її біла рука та груди були оголені, шовкове волосся розсипалося по подушці. Вона влежала на ліжку, випростана, мов стріла. На її вустах вигравала усмішка.

Її більше не торкалися руки тіней. Зап’ястя Дагут прикрашав браслет з чорним камінцем, який, наче всевидяче око, стежив за мною. Я дивився на неї і думав, чи вона теж не спостерігає за мною з-під своїх довгих вій. Її груди здіймалися, наче хвилі у спокійному морі. Вуста, з усмішкою, що застигла на них, були розслаблені. Мені здавалося, що вона — душа моря, яке відпочиває після бурі, що вгамувалася. Дагут виглядала такою беззахисною... і у моєму серці зворухнулося жагуче бажання, та разом з ним прокинувся і страх. Я наблизився до ліжка... хотів вбити її уві сні, поки вона була беззахисною... стиснути своїми руками її горло та вичавити з цієї білявої відьми її чорний дух... вбити її так само без жалю, як убивала вона...

Але так і не наважився цього зробити. Не зміг збудити її зі сну. Заважали відчуття страху та водночас приваба Дагут. Я відступив назад і вийшов на терасу.

Я стояв і розмірковував над тим, що відбувалося, спостерігаючи за спальнею Дагут. Можливо, для когось віра в чаклунство — то просто забобони, але те, що вона зі мною зробила два рази поспіль, цілком підпадало під визначення відьомства. Я подумав про те, що сталося з Діком, і як спокійно вона зізналася у його вбивстві. Тоді вона не брехала, незалежно від того, загинув він від її навіювання чи від дій тіні. Я побачив достатньо, аби не мати жодних сумнівів щодо цього. Це Дагут убила Діка Ралтсона, і інших трьох теж. І лише їй одній було відомо, скількох іще.

Я вирішив, що не намагатимуся прослизнути навшпиньках через її вежу та не шукатиму прихованих дверей, з-за яких лунали співи тіней. Боявся, що цього разу вони не будуть допомагати мені, як у стародавньому Ici. Зрештою, я ще мав знайти передпокій, звідки ліфтом можна було спуститися вниз.

Та правда була в тому, що холодний страх перед мадемуазель, здавалося, паралізував всю мою віру в себе. Я був надто вразливим на її території. Зрештою, яке виправдання я міг знайти своєму бажанню її вбити? Загибель Ралтсона, тіні, відьомство? Та на мене б після цього чекали в боже вільні, і це у ліпшому випадку. Як я міг довести, що вся ця нісенітниця — чистісінька правда? А якби я наважився збудити її і почав вимагати відпустити, це теж могло б виявитися марним. Нью-Йорк та стародавній Іс і досі були тісно пов’язані у моїй уяві, щось мені нашіптувало, що найкращим виходом із ситуації було б скористатися досвідом втечі, набутим у стародавньому місті. І я мав це зробити, доки вона не прокинулася. Підійшовши до краєчку тераси, я подивився вниз. До наступного балкона було футів двадцять. Я не наважився зістрибнути. Натомість уважно оглянув стіну. У деяких місцях з неї виступала цегла, тож я вирішив, що зможу по ній спуститися. Я зняв черевики та, зв’язавши шнурками, повісив їх на шию. Перелізши через карниз, кількома вправними рухами дістався нижньої тераси. Її вікна були відчинені, зсередини долинав звук важкого дихання. Годинник пробив другу, і хропіння припинилося. До вікна підійшла якась жінка, визирнула з нього і різким рухом зачинила. Я зрозумів, що тут не знайти притулку босому втікачеві без пальта і капелюха. Тож я переліз на наступну терасу. Всі вікна були щільно зачинені.

Тоді я спустився ще нижче, але там теж не побачив жодного відчиненого вікна. За час моїх поневірянь сорочка перетворилася на лахміття, штани репнули, а ноги були босі. Я зрозумів, що якщо так піде далі, мені доведеться довго пояснювати, як я тут опинився та чому мене мають пустити всередину, якщо взагалі пощастить когось зустріти. Я поглянув на терасу Дагут, і мені здалося, що світло у її спальні стало яскравішим. Тож я хутко переліз через карниз і сповз донизу, опинившись на наступній терасі.

Через вікно я побачив освітлену кімнату. За столом, захаращеним пляшками, сиділи четверо чоловіків і грали у покер. Я випадково зачепив великий горщик з квітами, він перекинувся і впав на підлогу. Чоловіки витріщилися у вікно. У мене не було вибору, окрім як ризикнути і зайти досередини. І я зробив крок уперед.

На чолі стола сидів товстун з блакитними очима, з його рота стирчала сигара, чоловік поблизу нього цілком міг бути досвідченим банкіром, з-поміж решти двох один був худорлявим хлопцем, що випростався на стільці з усмішкою на обличчі, другий — невисоким меланхоліком, вираз обличчя якого свідчив про те, що він страждав від хронічного нетравлення шлунка.

Товстун запитав:

— Ви всі бачите те саме, що і я? Якщо так, піднесіть ваші склянки.

Усі зробили по ковтку, і чоловік проголосив:

— Одностайно!

Банкір сказав:

— Та це ж людина-павук, якщо тільки цей тип не випав з літака.

— А як воно насправді, незнайомцю? — звернувся до мене товстун.

— Я зліз згори, — відповів я.

— Я так і знав. Завжди казав, що в цьому будинку ніхто не дотримується моральних засад, — зауважив меланхолік.

Худорлявий хлопчина підвівся та тицьнув на мене пальцем:

— То ти зліз згори?

— Так, — відповів я.

— Що ж, — сказав він, — якщо згори, то ми не проти.

— А хіба є різниця? — не зрозумів я.

— Ще й яка! Всі ми живемо внизу, окрім товстуна, і всі одружені, — відповів він.

— Нехай це стане для тебе уроком, незнайомцю. Ніколи не розраховуй на те, що чоловіка не буде дома, — напучував мене меланхолік.

— Джеймсе, це заслуговує на тост. Налий-но мені, Білле, — попросив худорлявий.

Товстун передав йому келих. Раптом я усвідомив, яке недолуге враження справляю на них:

— Панове, я можу відрекомендуватися, і ви зможете перевірити мої ім’я та професію телефоном. Щоправда, я волів би цього не робити. Запевняю вас, ви не станете співучасниками злочину, дозволивши мені просто піти. Зрештою, якщо я і розповім вам правду, ви все одно не повірите.

— Скільки разів мені доводилося чути саме ці слова. І всі ті, від кого я їх чув, запевняли мене, що ні в чому не винні. Стій де стоїш, незнайомцю, доки присяжні не вирішать, що з тобою робити. Давайте обстежимо місце злочину, панове, — запропонував худорлявий.

Вони вийшли на терасу, побачили перекинутий горщик, оглянули фасад будинку і повернулися до кімнати. У їхньому погляді було здивування.

— Тут можливі два варіанти: або він неабиякий сміливець, якщо наважився подолати такий шлях, щоб врятувати репутацію леді, або ж татусь до смерті його налякав, — порушив тишу худорлявий.

— Не так складно перевірити, який він сміливець. Нехай зіграє з цим клятим піратом, — кинув меланхолік Джеймс.

— Я не матиму справи з чоловіком, який носить взуття на шиї, — обурено відповів товстун Білл.

— Слушне зауваження, Білле. Наливай ще, — сказав худорлявий.

Усі четверо пригубили склянки. Я взувся і одразу відчув себе впевненіше. Тепер здавалося, що стародавній Іс та Дагут залишилися далеко позаду.

— Навіть під розідраною сорочкою може битися відважне серце. Я граю. Але налийте і мені, — попросив я.

— Блискуча думка. Панове, давайте вип’ємо всі разом, — підняв склянку худорлявий.

Зробивши ковток, я відчув, що це саме те, що було мені потрібно:

— Граю на пару шкарпеток, чисту сорочку, штани, пальто, капелюх і можливість піти без перешкод та зайвих запитань.

— А ми на твої гроші. Якщо програєш, підеш звідси в тому, у чому прийшов, — сказав меланхолік.

— Що ж, справедливо, — відповів я.

Худорлявий написав щось на блакитній фішці і показав мені, перш ніж кинути її до загальної чаші. На ній було написано: «Одна шкарпетка». Решта урочисто підписала свої фішки, і гра почалася. Я то вигравав, то програвав. Ми зіграли не одну добрячу партію. О четвертій ранку я нарешті виграв одяг та право піти. Вдяганка Білла була завелика для мене, тож інші пішли додому, повернувшись з усім необхідним.

Вони провели мене донизу, посадили в таксі та чесно затулили вуха руками, коли я казав водію, куди їхати. Мені просто поталанило зустріти цю четвірку. Коли я роздягався у клубі, ледь тримаючись на ногах, з кишень повипадало чимало фішок. На них було написано: «Половина сорочки», «Одна штанина», «Криси капелюха» та інші подібні речі.

Я взяв курс на північний захід і хитаючись поплентався до ліжка. Жодного разу не згадав про Іс та Дагут. Мені навіть нічого не снилося.

11. Сувенір від Дагут

Та коли я опівдні прокинувся, все було геть інакше. Все тіло заклякло, і я почувався зовсім розбитим, виснаженим. Лише з третьої спроби вдалося підвестися та опустити ноги на підлогу. Спогади про мадемуазель Дагут та Іс були дуже яскравими, але тепер скидалися на нічне жахіття. Особливо чітко в уяві поставала картина втечі з вежі Дагут. Чому я не залишився та не спробував боротися? Я навіть не міг назватися Йосипом, який тікав після зустрічі з дружиною Потіфара[21]. Я чудово розумів, що ніякий я не Йосип. Не можу сказати, що надто переймався з цього приводу, та факт залишався фактом: я обрав найменш гідний шлях для того, щоб піти. Щоразу, коли я зустрічався з Дагут, за винятком давнього Іса, вона здобувала наді мною перемогу. Все це болісно вражало моє самолюбство.

Хай йому біс! Гірка правда була в тому, що я злякався і втік, підвівши Білла та Хелен. Цієї миті я ненавидів Дагут так сильно, як колись Повелитель Карнаку.

Замовивши сніданок, я зателефонував Біллові. Слухавку підняла Хелен. В удавано занепокоєному тоні її голосу вчувалася насмішка:

— Коханий, напевно ти всю ніч працював, якщо телефонуєш так рано. Де ти був?

Я був і досі знервований, тож відповів досить коротко:

— За три тисячі миль та п’ять тисяч років звідси.

— Як цікаво! І, напевно, не сам, — припустила вона. «Чорт би забрав цих жінок!» — подумав я і запитав: — Де

Білл?

— Коханий, мені здається, чи ти виправдовуєшся? Адже ти був не сам? — запитала Хелен.

— Ні. Але там, де я був, мені зовсім не сподобалося. І якщо ми думаємо про те саме, тоді мушу зізнатися, що я справді винний. І зовсім не пишаюся цим, — відповів я.

Тон її голосу змінився, сповнившись справжнім занепокоєнням та страхом:

— Тобто за три тисячі миль звідси і тисячоліття тому?

— Так, — відповів я.

Вона на секунду замовкла, та згодом продовжила:

— З мадемуазель?

— Так.

— Клята відьма! Якби ти лише був зі мною... Я б могла тебе врятувати, — розгнівано сказала Хелен.

— Можливо. Але не тепер. Рано чи пізно, це мало статися, Хелен. Не знаю чому, але я в цьому впевнений, — відповів я, згадавши, як колись мені спало на думку, що я приречений сповна напитися з чаші зла мадемуазель, що я дуже давно вже пив той трунок і питиму ще. І я розумів, що так воно і буде.

— Це мало статися, але тепер уже по всьому, все закінчилося, — повторив я.

Я знав, що брешу, і Хелен це знала. В її голосі прозвучали нотки жалю:

— Це тільки початок, Алане.

і

Я не встиг придумати, що їй відповісти, як вона продовжила:

— Я б життя віддала, щоб врятувати тебе, — її голос затремтів, і вона поспіхом додала: — Білл попросив дочекатися його у клубі. Він має приїхати о четвертій. — І Хелен поклала слухавку.

Ледь ми договорили, як мені принесли листа. На конверті був маленький відбиток тризуба.

Я розпечатав його і почав читати. Написано було бретонською:

У кожному рядку цього листа вгадувалася прихована погроза. Особливо там, де йшлося про тіней. У мені почала закипати злість. У відповідь я написав:

Я підписався Аланом Каранаком, віддав листа посланцеві і залишився чекати на Білла. Мене тішила думка, що мадемуазель і гадки не мала, як мені вдалося втекти з її вежі. Це свідчило про те, що хоч би якими силами вона була наділена, та вони не були безмежними. Я також розмірковував, чи ці кляті тіні насправді існували в реальному житті поза уявою тих, кого Дагут навіюванням заманила до своїх тенет. Якщо це було так, то у мене з’явилася непогана думка щодо того, як збурити її оточення.

Рівно о четвертій прийшов Білл. Він мав стурбований вигляд. Я відразу ж виклав йому все — від самого початку і до кінця, навіть про гру в покер розповів. Він прочитав листа мадемуазель та дізнався про мою відповідь на нього. Уважно подивившись на мене, він сказав:

— Я не звинувачую тебе в тому, що сталося минулої ночі, Алане. Та, як на мене, краще б тобі було відповісти інакше.

— Хочеш сказати, я мав би погодитися на зустріч?

Білл кивнув:

— Так. Тобі вже достатньо відомо. Звичайно, ти можеш тепер деякий час вичікувати. Можеш пограти з нею... змусити повірити в те, що кохаєш... вдати, що ти б залюбки приєднався до них з де Кераделом...

— Тобто грати в їхню гру?

— Принаймні деякий час, — трохи повагавшись, відповів він.

Я засміявся:

— Білле, стосовно того, що мені достатньо відомо: якщо те видіння міста Іс, викликане Дагут, взагалі щось означає, то тільки те, що вона озброєна набагато краще за мене. І знає про мене теж набагато більше. Щодо вичікування та спроб ввести її в оману: вона одразу ж виведе мене на чисту воду. А якщо не вона, тоді це зробить її батько. У мене залишився єдиний шлях — боротися.

— І як ти збираєшся боротися з тінями? — запитав він.

— Мені і дня не вистачить, щоб перелічити всі магічні обряди, ритуали вигнання демонів та решту подібних речей, які придумала людина для цієї мети, починаючи ще від кроманьйонців і, поза сумнівом, тих, хто населяв Землю до них. Шумери, єгиптяни, фінікійці, греки, римляни, кельти, галли та й будь-яка інша раса, що колись існувала, доклали до цього руку. Та є лише один спосіб здолати силу тіней — не вірити в те, що вони насправді існують, — відповів я.

— Можливо, раніше я б і погодився з тобою. І не так давно. Та зараз це нагадує мені думку про те, що від раку можна вилікуватися, переконавши себе в тому, що його немає, — сказав він.

— Якби ти ввів Діка у глибокий гіпноз чи спробував на ньому методику захисту від навіювання, він, можливо, був би зараз живий, — не втримався я від докору.

— Я робив це. Просто не хотів, щоб де Керадел про це дізнався. І ти також. Я спробував усе, та марно, — тихо промовив Білл.

Почекавши, доки я усвідомлю сказане ним, він обережно запитав:

— Алане, ти ж не віриш у тіні, правда? Тобто в те, що вони реальні?

— Ні, — відповів я, сподіваючись, що це правда.

— Що ж, схоже, минулої ночі твій скептицизм не дуже тобі допоміг! — зауважив Білл.

Я підійшов до вікна і визирнув на вулицю. Хотів було сказати йому, що існує ще один спосіб здолати їх. Єдиний надійний спосіб — убити відьму, яка їх створила. Та яка з цього користь? Я мав таку можливість, але не скористався нею. І знав, що не зробив би цього, навіть якби міг пережити цю ніч знову. Натомість сказав:

— Ти маєш рацію, Білле. Та це сталося тому, що я не надто сильно опирався. Дагут знає, як послабити силу скептицизму. Саме тому я хочу триматися від неї подалі.

Він засміявся:

— Ти мені нагадуєш хворого на рак, який міг би подолати цю недугу, якби тільки повірив у те, що її в нього немає. Що ж, не хочеш іти, то не йди. Та я маю для тебе новини. Де Керадел володіє великим маєтком на Род-Айленді. Вчора дізнався про це. Це приватна територія, ізольована від навколишнього світу, на самісінькому березі океану, довкола — ані душі. У нього є яхта. Напевно, збив чималі статки. І зараз він саме там, тож ти залишився б з мадемуазель наодинці. Вчора Ловелл послав за МакКенном, і сьогодні він має приїхати, аби все обговорити. Це наша спільна ідея — відправити його понишпорити довкола маєтку де Керадела, розпитати про нього у тамтешніх людей. Ловеллу, до речі, вдалося здолати свої страхи. Тепер його переповнює глибока ненависть до де Керадела, а разом з ним — і до мадемуазель. Я казав тобі, що він постійно непокоїться за Хелен. Йому здається, що вона в небезпеці. Він її дуже любить і вважає своєю донькою.

Я сказав:

— Та це ж блискуча ідея, Білле! Де Керадел розповідав, що працює над якимось експериментом. Немає сумніву, що він проводить свої досліди саме там. У своїй лабораторії. МакКенн може все розвідати.

Білл схвально кивнув:

— Може, приєднаєшся до нас? Поїдемо в місто і вип’ємо по келиху, га?

Я вже готовий був погодитися, аж раптом відчув, як десь глибоко в душі почало зароджуватися передчуття небезпеки. Наче продзвенів сигнал тривоги. Я похитав головою:

— Не можу, Білле. Маю працювати. А завтра ти мені про все розповіси, гаразд?

Він підвівся.

— Вагаєшся, чи не погодитись на те побачення з мадемуазель?

— У жодному разі, — відповів я. — Передай Хелен, що я її кохаю. Дуже. І більше ніяких подорожей не буде. Вона зрозуміє.

Після того, як Білл пішов, я пропрацював весь вечір до глибокої ночі. Час від часу мене тривожило неприємне відчуття того, що за мною хтось стежить. Наступного дня зателефонував Білл, аби розповісти, що МакКенн поїхав на Род-Айленд. Тоді слухавку взяла Хелен і сказала, що отримала моє повідомлення, і запитала, чи не збираюся я приїхати до неї сьогодні ввечері. Її голос був теплим, м’яким і здавався цілющим. Я хотів зустрітися з нею, але мене до кісток пронизало відчуття зачаєної тривоги. Я вичавив із себе недолуге вибачення.

Хелен запитала:

— Ти ж не думаєш, що та відьма лишила на тобі якусь мітку?

— Ні, але я не хочу наражати тебе на небезпеку, — відповів я.

— Я не боюся мадемуазель. Я знаю, як їй протистояти, Алане, — сказала Хелен.

— Що ти хочеш цим сказати? — здивувався я.

— Як можна бути таким дурнем! — розлючено вигукнула Хелен і кинула слухавку, перш ніж я встиг вимовити бодай слово.

Я був спантеличений та занепокоєний. Мене не залишало тривожне відчуття того, що я маю триматися подалі від доктора Ловелла та Хелен. Зрештою, я вкинув свої нотатки до сумки, захопив кілька речей з одягу та поїхав шукати притулку у віддаленому готелі, залишивши для Білла записку з адресою. Я попередив його, щоб він нічого не казав Хелен, і запевнив, що маю вагомі причини так діяти. І вони в мене насправді були, хоча я сам не міг зрозуміти, в чому їхня суть. Був вівторок. До клубу я повернувся у п’ятницю.

Мене чекали дві записки від мадемуазель. Одну з них вона, напевно, надіслала відразу після того, як я поїхав. Мадемуазель писала:

Другу вона надіслала наступного дня. У ній йшлося:

Я знову і знову здивовано перечитував ці рядки. Перша записка було пронизана любовним бажанням. Це був один із тих листів, які жінки пишуть своїм байдужим коханцям. У другій була погроза. У роздумах я вештався кімнатою, та зрештою зателефонував Біллові. Він сказав:

— То ти повернувся! Зараз приїду.

Він був у мене за півгодини, знервований до краю. Я запитав:

— Є якісь новини?

Він вмостився у кріслі і недбало відповів, наче йшлося про буденні речі:

— Так. Вона прилаштувала одну з них до мене.

— Хто? Що зробив? — не розуміючи, у чому річ, перепитав я.

— Дагут. Вона прилаштувала одну зі своїх тіней до мене, — відповів Білл.

Від його слів у мене потерпли руки й ноги, а горло стиснуло, ніби довкола нього хтось затягував мотузок. Перед моїми очима лежав лист, у якому Дагут казала про сувенір. Я попросив Білла:

— Розкажи мені все.

Він відповів:

— Не панікуй, Алане. Я не Дік і не решта бідолах. Зі мною їй так просто не впоратися. До того ж я не кажу, що ця істота всюди слідує за мною. До речі, ти нічого не бачиш праворуч від мене? Нічого схожого на темну завісу, що коливається?

Він не зводив з мене почервонілих очей, та було очевидно, наскільки складно йому сконцентрувати на мені свій погляд. Я уважно придивився і відповів:

— Ні, Білле. Нічого не бачу.

Він продовжив:

— Тоді я трохи подрімаю, якщо ти не проти. Вчора увечері вийшов з лікарні після одинадцятої. На узбіччі стояло таксі. Водій куняв, спершись на кермо. Я відчинив дверцята і тільки зібрався сісти, аж побачив, як у дальньому кутку сидіння щось ворушиться. В машині було достатньо темно, тож мені не вдалося розгледіти, хто то був — чоловік чи жінка. Я вибачився: «О, перепрошую! Я думав, що таксі вільне». І зробив крок назад.

Водій прокинувся. Він доторкнувся до мого плеча і промовив: «Усе гаразд, пане. Кажіть куди їхати. Я вільний». Я відповів: «Але ж позаду хтось сидить». Він увімкнув світло. Окрім нього, в авто нікого не було. Він продовжив: «Я стою тут більше години, пане. Сподівався дочекатися клієнта. І задрімав. Тут нікого не було. Ви, напевно, мару якусь побачили».

Я сів у машину і назвав адресу. Ми проїхали кілька кварталів, коли це раптом я відчув поруч себе чиюсь присутність. Прямісінько біля плеча. Весь цей час я дивився вперед, а потім швидко повернув голову і встиг помітити, як між мною та вікном промайнула тінь. І хоча поруч нікого не було, я чув легке шарудіння, наче вітер ганяв по склу сухий листок. Я навмисно посунувся на той бік сидіння. Ми проїхали ще кілька кварталів, аж я знову відчув якийсь рух, цього разу ліворуч, і побачив темну завісу, що відгороджувала мене від вікна. Вона мала форму людського тіла. І варто було їй заворушитися, як я почув шарудіння. І тоді, Алане, мені все стало зрозуміло.

Маю зізнатися, що спочатку я запанікував, ба навіть попросив водія відвезти мене назад до лікарні. Та згодом заспокоївся і сказав йому їхати за першою адресою. Зайшовши до будинку, я відчував, що тінь пурхає поруч зі мною. Вдома нікого не було. Невловима, безтілесна тінь супроводжувала мене, доки я не ліг спати. Я ледь встигав помічати її рухи. Вона була зі мною всю ніч. Тож мені не вдалося виспатися...

Він розплющив очі, але одразу заплющив їх знову.

— Я думав, що на світанку вона зникне, так само як і тінь Діка. Та вона не зникла. Вона була поруч зі мною, коли я прокинувся. Я дочекався, коли всі поснідають. Зрештою, Алане, ні до чого було знайомити її з родиною, — він глузливо глянув на мене. — Та це не єдине, що відрізняло її від Дікової тіні. Я дійшов висновку, що Дагут йому симпатизувала, адже з моєю приятелькою було не так цікаво.

Я запитав:

— Невже все так погано, Білле?

— Нічого, я впораюся, аби тільки не стало гірше.

На годиннику була п’ята. Я запитав:

— Білле, маєш адресу де Керадела?

Він відповів:

— Так, — і назвав її мені.

Я сказав:

— Більше ні про що не хвилюйся, Білле. У мене виникла одна ідея. Спробуй викинути ту тінь з голови. Якщо не маєш ніяких важливих справ, йди додому і виспись як слід. Чи ти хочеш залишитися тут?

Білл відповів:

— Я б краще трохи відпочив у тебе. Здається, тут ця клята істота не так мене діймає.

Білл ліг на ліжко. Я розгорнув листа від мадемуазель і ще раз перечитав його. Потім зателефонував до телеграфної компанії та дізнався номер телефону населеного пункту, розташованого поруч з маєтком де Керадела. Мене з’єднали з найближчим до нього селищем, і я запитав, чи можна зв’язатися з де Кераделом телефоном. Мені сказали, що телефонний зв’язок є, але він приватний. Я відповів, що хотів лише продиктувати телеграму для мадемуазель де Керадел. Мене перепитали: «Для кого?» — «Для місс де Керадел», — відповів я й іронічно посміхнувся від цього «місс». Телеграфіст погодився передати повідомлення.

Я почав диктувати:

Я сів і подивився на Білла. Він спав, але тривожним сном. Я хоч і не спав, та почувався не щасливішим за нього. Я кохав Хелен, я жадав її. Але розумів, що після цього вчинку можу назавжди її втратити.

Годинник пробив шосту. У кімнаті пролунав телефонний дзвінок. Дзвонили здалеку. Я почув голос чоловіка, якому диктував телеграму: «Місс де Керадел отримала ваше повідомлення. Ось її відповідь: „Я забрала свій сувенір, та будь-якої миті він може повернутися“. Ви розумієте, що це означає?»

Я відповів:

— Так, звісно.

Якщо він очікував, що я почну переповідати йому все в подробицях, то на нього чекало розчарування. Я поклав слухавку.

Тоді я підійшов до Білла, сів поряд і почав спостерігати, як він спить. Його сон став спокійнішим. Минуло півгодини. Дихання стало рівним, обличчя безтурботним. Я дозволив йому поспати ще трохи, а за годину розбудив.

— Час прокидатися, Білле.

Він підвівся і глянув на мене знетямленим поглядом. Розгледівся по кімнаті, підійшов до вікна. Постояв там хвилини зо дві, а потім повернувся до мене і вигукнув:

— О Боже, Алане! Вона зникла!

Він сказав це як людина, яку щойно позбавили смертельних мук.

12. Зниклі жебраки

Що ж, я очікував на такий результат, проте не сподівався отримати його так швидко. Це змусило мене по-іншому подивитися на здібності Дагут. Не мало значення, як вона досягла цього ефекту — навіюванням на відстані чи відьомськими чарами, як про це кажуть дослідники християнства. Я був збентежений. Одне те, що вона могла впливати на ситуацію здалеку, наштовхувало на думку про її причетність до чаклунського ремесла. В чому не було жодних сумнівів, то це в тому, що після моєї телеграми щось таки змінилося. Полегшення, яке відчув Білл, свідчило про те, що він недооцінював вагу тягаря, який тінню висів на ньому.

Він кинув на мене сповнений підозри погляд і запитав:

— Що ти зробив зі мною, поки я спав?

— Нічого, — відповів я.

— Навіщо тобі потрібна була адреса де Керадела?

— Просто поцікавився.

— Ти брешеш, Алане. Якби я нормально себе почував, то спершу запитав би, навіщо вона тобі. Ти щось зробив. Розповідай що, — почав наполягати Білл.

— Білле, — почав я, — та ти геть з глузду з’їхав! Власне, так само як і я. І все через ту тінь! Ти навіть не впевнений в тому, чи існувала вона насправді.

Він похмуро перепитав:

— О, то я не впевнений? — І я побачив, як він стиснув кулаки.

Я одразу ж відповів:

— Так, не впевнений. Ти надто багато думав про Діка та нісенітницю, яку молов де Керадел, а також про те, що я тобі розповідав про невеличкий елегантний експеримент мадемуазель, який вона поставила наді мною. У тебе надто багата уява. Я ж віддаю перевагу тверезому, холодному науковому скептицизму. Немає ніяких тіней. А мадемуазель — першокласний майстер гіпнозу, і ми дозволили їй грати з нами в її ігри — от і все.

Він якийсь час уважно дивився на мене, а потім сказав:

— Ти ніколи не вмів брехати, Алане.

Я засміявся і відповів:

— Гаразд, Білле, я скажу тобі правду. Поки ти спав, я спробував поекспериментувати з контрнавіюванням. Кілька разів занурював тебе у гіпноз, щоразу глибше, доки не дістався тіні. Тоді я стер її з твоєї підсвідомості і переконав тебе в тому, що ти більше ніколи її не побачиш. Саме так і буде.

Білл повільно промовив:

— Ти забув, що я намагався спробувати це з Діком, але нічого не вийшло.

— З Діком не вийшло, а з тобою спрацювало.

Я розраховував на те, що він повірить мені. Це б допомогло йому вибудувати захист проти майбутніх спроб мадемуазель застосувати до нього свої хитрощі. Я не міг сказати, що був налаштований надто оптимістично. Білл був талановитим психіатром і знав про витівки та аберації людської психіки набагато більше за мене. І якщо він сам не зміг переконати себе в тому, що тіні — це лише галюцинації, чи мав я підстави вважати, що це вдасться мені?

Білл помовчав, а потім зітхнув і похитав головою:

— Це все, що ти хочеш мені сказати, Алане?

— Це все, що я можу тобі сказати, Білле. Більше мені нічого додати.

Він знову зітхнув і подивився на свій годинник:

— Боже, вже сьома!

— Може, залишишся на вечерю? Чи маєш якісь справи? — поцікавився я.

Білл пожвавішав:

— Та ні. Але я маю зателефонувати Ловеллу.

Він потягнувся до слухавки. Я зупинив його:

— Стривай-но. Ти розповідав Ловеллу про нашу з мадемуазель невеличку вечірку?

— Так. Ти ж не проти? Я подумав, що це може допомогти.

— Я радий, що ти розповів. Та чи казав ти щось Хелен?

Він деякий час вагався, перш ніж відповісти:

— Не все, тільки частину.

— Чудово! Їй відомо, що ти приховав. Так я можу виграти час. Іди телефонуй Ловеллу.

Я спустився вниз замовити вечерю. Подумав, що нам не завадить спробувати чогось особливого. Коли повернувся, Білл був у піднесеному настрої. Він повідомив:

— МакКенн має приїхати сьогодні і відзвітувати. Він щось довідався. Буде у Ловелла о дев’ятій.

— Тоді хутенько повечеряємо і вирушимо. Я хочу зустрітися з МакКенном, — сказав я.

Ми повечеряли, а о дев’ятій вже сиділи у Ловелла. Хелен не було. Вона не знала, що я мав приїхати, та й Ловелл не розповідав їй про МакКенна. Тож вона пішла до театру. Це мене тішило та водночас засмучувало. За кілька хвилин з’явився МакКенн.

Він одразу мені сподобався. Це був худорлявий техасець, який полюбляв розтягувати слова, вимовляючи їх. Він служив наближеним охоронцем та довіреною особою у лідера гангстерів Рікорі. У минулому ковбой, він був відданий своєму босові, винахідливим та безстрашним. Я багато про нього чув, коли Білл переповідав ту неймовірну пригоду, в яку втрапили Ловелл та Рікорі у протистоянні з мадам Менділіп, майстринею ляльок, коханцем якої був де Керадел. Бріггз приніс карафку і склянки. Ловелл підійшов до дверей та замкнув їх. Усі четверо сіли до столу. МакКенн звернувся до Ловелла:

— Що ж, док, як я бачу, ви знову вплутались у якусь халепу, як минулого разу. Хіба що ця історія виглядає трохи прикріше. Якби тут був бос...

— МакКенн має на увазі Рікорі. Він зараз в Італії. Здається, я казав тобі, — пояснив мені Ловелл.

Я запитав у МакКенна:

— Як багато вам відомо?

Відповів Ловелл:

— Йому відомо стільки ж, скільки і мені. Я довіряю йому, як нікому іншому, докторе Каранак.

— Добре, — сказав я.

МакКенн усміхнувся і промовив:

— Але боса зараз тут нема, тож краще телеграфуйте йому, бо вам знадобиться допомога, док. Попросіть його зв’язатися з цими хлопцями, — він поклав перед Ловеллом список, у якому було з півдесятка імен, — і наказати їм з’явитися до мене і виконувати мої накази. А ще попросіть його якнайшвидше повернутися.

— МакКенне, ви думаєте, у цьому є потреба? — невпевнено запитав Ловелл.

МакКенн відповів:

— Ага. Я б навіть додав, що це питання життя і смерті, а чаклунка, яка виготовляла ляльки, просто аматор-початківець порівняно з тими, з ким нам доведеться зараз мати справу. Я б послав телеграму прямо зараз, доку. Я теж її підпишу.

— МакКенне, ви впевнені в цьому? — знову запитав Ловелл.

— Нам точно буде потрібен шеф. Точно, док, — відповів той.

Білл накидав на аркуші паперу текст телеграми і запитав, передавши його МакКенну:

— Так буде добре? Лише треба додати імена тих, з ким Рікорі має вийти на зв’язок.

МакКенн прочитав:

— Годиться, — сказав МакКенн. — Думаю, обійдемося без згадки про «питання життя і смерті».

Він уписав імена, яких не вистачало, і передав телеграму докторові Ловеллу:

— Я б зразу її і надіслав, док.

Ловелл кивнув і написав адресу. Білл надрукував повідомлення на машинці. Після цього Ловелл відчинив двері та покликав Бріггза. Той забрав аркуш з текстом телеграми і пішов її надсилати.

— Надіюся, коли він отримає телеграму, то зразу приїде, — сказав МакКенн і наповнив свою склянку по вінця. — А зараз почну із самого початку. Дайте мені розказати всю історію до кінця, а потім, коли я закінчу, можете задавати свої запитання.

Він повернувся до Білла:

— Після того, як ви мені все розказали, я поїхав до Род-Айленда. Інтуїція мені підказувала, що не лишнє взяти із собою кілька чеків. Більшість з них були фальшивими, та проста людина навряд чи догадалася б. Та, я й не думав ними користуватися, тільки показати, якщо знадобиться. На карті я побачив, що рядом з тим місцем, яке я шукав, є Беверлі. Це найближчий населений пункт до ранчо де Керадела. Далі — сільські простори та великі заміські маєтки. Отож я розвернув машину і поїхав у тому напрямку. Добрався увечері. Це невелике миле село, трохи старомодне, з одною вулицею, що веде до узбережжя, та парою магазинів і кінотеатрів. Я побачив якусь халупу з вивіскою «Беверлі Хаус». Там і вирішив переночувати. Подумав, що де Керадел разом зі своєю дівкою мали б проїжджати це місце дорогою до ранчо. Може, вони тут зупинялися, щоб зробити якісь закупки у магазині. В любому разі, можу поспорить, що тут про них чули, і той містер, який володіє «Беверлі Хаус», мав би щось знати.

Значить, я зайшов усередину, де мене зустрів старий лантух — справжній тобі козел, ще й дурнуватий на вигляд. Я сказав, що шукаю кімнату на ніч, а може, й на довше. Він запитав, чи я часом не турист. Я відповів, що нє, та, витримавши паузу, додав, що приїхав сюди у справах. Він аж вуха навострив. Тоді я сказав, що у моїх краях прийнято спочатку оголошувати ставки, а тоді починати гру. Він почесав потилицю, але, вмовивши його знизити ціну, я викликав до себе не лише інтерес, а й повагу. Саме це мені і було треба.

Залишивши у кімнаті речі, я добре повечеряв. Старий зайшов до їдальні запитати, як мої справи. Я сказав, що все нормально, і запропонував йому посидіти зі мною. Він сів рядом. Ми потерли про купу речей, а пізніше він почав розпитувати, навіщо я сюди приїхав. Ми випили міцної яблучної горілки. Намагаючись втертися до нього в довіру, я сказав, що розводив у Техасі корів і заробив на цьому непоганий капітал. Але мій дід був родом звідси, і мені завжди хотілося переселитися в цю місцевість.

Він поцікавився, як звали діда. Я відповів — Партінгтон, і додав, що планував викупити його старий будинок, та запізнився, бо будинок вже були виставили на продаж і якийсь француз на ім’я де Керадел купив його разом із землею. Тож я мабуть упустив свій шанс. Та, може, я знайду щось інше рядом, або ж повезе і француз погодиться продати мені хоча б ділянку землі. Тоді я б дочекався, поки йому не набридне маєток, і задешево би його викупив.

Білл пояснив мені:

— Маєток, який купив де Керадел, протягом століть належав родині Партінгтонів. Останній з них помер десь чотири роки тому. Про все це я розповів МакКенну. Будь ласка, продовжуй, МакКенне.

— Він слухав мене з дивним виразом лиця, якимсь вроді наляканим, — продовжив МакКенн. — Тоді припустив, що мій дід, напевно, був Ебеном Партінгтоном, який поїхав на Захід після Громадянської війни. Я підіграв йому, сказавши, що, мабуть, так і є, адже мого діда звали Ебен. І здається, він мав зуб на сім’ю і ніколи багато про них не розказував, що і стало основною причиною моїх планів купити цю стару садибу. Я сказав, що хотів викупити її, аби подратувати привидів членів сім’ї, які вигнали діда з дому.

Що ж, це було вроді пострілу навмання, та він попав у ціль. Старий козел став балакучішим. Він сказав, що я точно внук Ебена, бо Партінггони не забувають давніх обід. Тоді добавив, що у мене немає шансів повернути старий маєток, бо француз вбухав у нього кучу грошей. Але він знав інше місце рядом, яке могло б мені сподобатись. І якби я доручив цим йому зайнятися, мені була б гарантована найнижча ціна, яка тільки буває. А ще, з тим самим дивним виразом на лиці, він сказав, що у мене все одно не вийшло б викупити ділянку землі у того француза, а даже якби і вдалося, то навряд чи мені б там сподобалось. Він не зводив з мене очей, наче ніяк не міг наважитися щось розказати.

Я сказав, що віддав би перевагу колишньому маєтку Партінгтонів, і додав, що, наскільки я знаю, на Сході він може вважатися досить великим, з обширними угіддями, на відміну від Заходу. Тоді я запитав, як саме француз перебудував той маєток. Старий козел приніс карту і розклав переді мною. На ній виділявся величезний кусок землі, що омивався океаном. До нього вів вузький перешийок десь у тисячу футів завширшки, а за ним простиралася земля, розширюючи, як хвіст павича, на кілька тисяч акрів.

За його словами, на цьому перешийку француз звів стіни заввишки двадцять футів. Посередині є ворота, але ними ніхто ніколи не користується. Все, що вони отримують із селища, забирають охоронці. Вони теж іноземці, додав старий, дивні невисокі смуглі чоловіки при грошах і завжди мовчазні. Він сказав, що вони на свій човен грузять багато добра. До того ж у них є ферма і купа худоби — корів, овець, коней, а ще зграя великих собак. Він додав: «Ніхто тих собак не бачив. Крім одного чоловіка, і він...»

Старий раптом замовчав, наче зрозумів, що сказав лишнє, і на його лиці появився переляк, який не міг не тішити мене. Я запам’ятав ці його слова, та поки що рішив не давити на нього і спитав, чи бував хтось у будинку того француза і як там усередині. На це старий козел відповів: «Нікого з тутешніх там не було, крім того чоловіка, який...», — і знову замовк, а я зрозумів, що йдеться про того самого чоловіка, який бачив собак, і це тільки підігріло мою цікавість.

Я обережно сказав йому, що не розумію, що заважає людям проникнути туди з боку океану і все як треба роздивитися. Він відповів, що там скрізь скали, і човен можна пришвартувати лише у трьох місцях, які під такою ж пильною охороною, як і ворота. Старий подивився на мене з підозрою, та я тут же спохопився: «Точно, згадав. Батько колись розповідав мені про це». Дальше розпитувати я не наважився.

Тож я запитав, які ще зроблені зміни, і він розказав, що у маєтку розмістили кам’янистий сад. Я здивувався, навіщо, мов, комусь робити кам’янистий сад у місці, в якому і так повно каміння. Він пригубив склянку і відповів, що це зовсім другий сад, а може, зовсім і не сад, а кладовище. І на його обличчі знову появився той самий дивний вираз переляку. Цього разу він був ще красномовнішим.

Ми випили ще трохи, він сказав, що його звуть Ефрем Гопкінс, а тоді продовжив розповідати. Десь через місяць після переїзду француза, сказав він, з моря додому поверталися рибалки, і в них прямісінько перед його будинком поламався мотор човна. Якраз тоді кинула якір і яхта француза, і з неї на берег зійшло багато людей. Оскільки рибалки йшли на веслах, то встигли помітити, що їх було не менше сотні.

А десь через місяць після того чоловік з Беверлі на ім’я Джим Тейлор проїжджав уночі цією місцевістю, аж раптом у світлі його фар з’явився чолов’яга, що плентався дорогою. Він закричав, спробував бігти, але впав. Тейлор зупинив машину, вийшов і побачив, що на чоловікові нічого не було, крім білизни та прив’язаного до шиї мішечка. Він був в обмороці. Тейлор підібрав його і привіз у «Беверлі Хауз».

Його напоїли лікером, і чоловік прийшов до тями. Та він був італійцем, який не дуже-то англійською, до того ж поводив себе так, наче його до смерті щось налякало. Він хотів одного — дістати одяг та забратися геть. Він розв’язав мішечок і показав гроші. Розказав, що тікає з маєтку де Керадела. Спершу плив, а коли вибрався за стіну, пішов берегом. Сказав, що працює каменярем разом з чималою групою робітників, які прибули на тій яхті. Вони облаштовували там великий кам’янистий сад, висікаючи камені та розставляючи їх, наче великі надгробки, довкола споруди, яка стояла у центрі. За його словами, ті камені заввишки були по двадцять-тридцять футів.

Я відчув немов дотик крижаної руки на своєму волоссі:

— Повторіть, МакКенне!

Він терпляче сказав:

— Краще дайте мені розповісти все до кінця, док.

Втрутився Білл:

— Я знаю, про що ти подумав, Алане. Та нехай МакКенн продовжує.

І він розповідав далі:

— Італієць не сказав, що його так налякало. Він продовжував щось бурчати під ніс, труситися і хреститися. Сказав, що то осідок диявола. Вони налили йому ще, і тоді він сказав, що диявол бере своє. З понад сотні хлопців, які приїхали разом з ним, половина загинула під камінням, що впало на них. А їхніх тіл ніхто так і не бачив. Додав, що всі вони були з різних міст, тож не знали один одного. Після нього приїхало ще з п’ятдесят робітників. Наймали тільки одиноких чоловіків без сімей.

Раптом він закричав, обхопив голову руками і побіг геть, перш ніж хтось встиг його зупинити. Старий козел сказав, що через два дні після того його тіло прибило хвилями до берега за милю від того місця.

Сказав, що вони подумали, що італієць був п’яний чи зійшов з ума. Та я йому не повірив. Він виглядав надто переляканим. Не треба бути ясновидцем, щоб побачити, що діло пахне жареним. А ще він додав, що дехто з його приятелів спробував проникнути туди на човнах, аби подивитися на той сад, та їм нічого не вдалося розгледіти. Це не означає, що його там нема, бо те місце оточують круті скелі, а біля нього ростуть розлогі дерева.

— Як би там не було, але вони поховали того італійця, а з його грошей заплатили податки фермі жебраків. Про неї я розкажу пізніше, — сказав МакКенн.

І тут вроді старий козел допер, що вся ця історія, яку він мені розказав, ніяк не поможе йому продати мені той кусок землі, який він мав на увазі. Тож він замовчав, у роздумах почісуючи свою бороду. Я сказав, що мене страшенно зацікавила кожна деталь його розповіді.

Сказав, що мало що може мене так заінтересувати в історії, як інтрига і таїна, і що більше він розказує, то більше мені хочеться узнати, що ж сталося насправді. Ми випили ще по склянці, і я додав, що може й куплю ту ділянку, якщо вийде більше узнать про цю історію. До того ж я був готовий заплатити кешем. Тож ми домовилися наступного дня піти подивитися на те місце, про яке він говорив. Я рішив, що на сьогодні час завершувати розмову, ми випили ще і пішли спати. Підіймаючись нагору, я помітив на собі його дуже дивний погляд.

Наступного дня, у середу, ще й не світало, як він уже проснувся. Старий виглядав аж надто бодрим і, здається, не міг дождатися, коли ми приступимо до діла. Тож ми бистренько сіли в його машину і виїхали. Проїхали небагато, як він почав розказувать про типа, який бачив тих псів. Його звали Лайяс Бартон. Він кругом сунув свого носа, як та стара дівка, що заглядає у вікна будинку, куди тільки що заїхали молоді. Сказав, що це в нього як хвороба. Лайяс годен був укласти угоду із самим дияволом, щоб хоч одним оком побачити, що ж робиться у де Кераделів. Він став просто одержимий цією стіною та бажанням заглянути за нього. Десятки разів він був у старому маєтку Партінгтона і прекрасно знає, що там всередині. Та ця стіна — наче дружина, яка раптом вирішила закрити обличчя вуаллю. Він розуміє, що піднявши її, побачить те саме лице. Але все одно не може цього не зробити. І з цієї ж причини він має довідатися, що ховається за стіною.

Він знав, що вдень у нього немає ніяких шансів, але він, як шпигун, розвідав що до чого, і в кінці-кінців найшов одне місце коло самої води. Старий козел сказав, що стіна врізається у скали, і вилізти на неї з води неможливо. Лайяс придумав, що може пропливти трохи далі, зійти на берег і там попробувати вилізти на стіну. Вирішив діяти вночі. Дождався, коли буде повня, але так, щоб хмари час од часу затягували місяць. Взяв із собою легеньку драбину і поплив уздовж скали. Зійшов на берег, витяг драбину і приставив її до стіни. Як тільки місяць сховався за хмарами, швидко піднявся нагору. Підтягнув драбину, випростався та роздивився навколо. Потім вирішив перекинути її на інший бік і почекати, доки з-за хмар вийде місяць. Перед ним відкрилася простора галявина, всіяна великими кущами. Дождавшись, коли хмари знову затулять місяць, він почав спускатися...

І тут старий козел замовк, звернув убік і зупинив машину. Я запитав: «І що ж далі?» Він продовжив розповідь: «Наступного ранку ми побачили, як він плив у човні і кричав: „Заберіть їх від мене, заберіть!“ Коли ми привели його до тями, він розповів нам те, що ви вже від мене чули».

— А потім, — сказав МакКенн, наливши собі у склянку та хутко її спорожнивши, — потім старий козел довів, що він — найталановитіший з усіх брехунів та акторів, яких я бачив у своєму житті. У нього закотилися очі, обличчя перекосилося, і він, вдаючи Лайяса, зарепетував: «Ви чуєте це цвірінькання? Це ж наче птахи співають! Тільки подивіться, як вони перебігають від одного куща до іншого, ховаючись за ними! Ховаються і цвірінчать! Господи милосердний! Вони виглядають точнісінько як люди! Але це не люди...

Що це? Похоже на коня... великого коня... що скаче... скаче! О Боже! Гляньте на неї... її волосся розвівається... гляньте на її біле обличчя і голубі очі... верхи... на великому чорному коні!

Гляньте, вони біжать і цвірінчать! Наче птахи у кущах... перебігаючи від одного куща до іншого...

А оно собаки... Ні, це не собаки. О Боже, заберіть їх від мене! Заберіть їх від мене! Пекельні пси... Господи милосердний... Заберіть їх від мене!»

МакКенн сказав:

— Мене чуть не зтошнило від його слів. Їй-бо!

Старий завів двигун, і ми рушили далі. Я запитав: «А що було потім?» Він відповів: «Це все. Все, що ми змогли з нього витягти. Він уже не був таким, як раніше. Може, впав з тої стіни, вдарився головою і повередився умом. Може, так, а може, й ні. У будь-якому разі, більше Лайяса нічого не інтересує. Шляється одиноко по селу з виряченими очима. Варто його зачепити, і він почне верзти те саме, що я тільки розказав. Тільки жвавіше».

І досі відчуваючи тошноту, я запитав: «Якщо ті, хто був схожий на людей, насправді не були людьми, а пси, що виглядали псами, теж ними не були, то що ж це тоді таке?»

Він відповів: «Я знаю не більше за вас».

«О, так, ясно. Та, може, ви догадуєтесь, що то за дівчина була верхи на чорному коні?» — запитав я.

«Звичайно. То була дівка француза», — відповів він.

Я знову відчув дотик крижаної руки на своєму волоссі, і думки понесли мене геть... Дагут на чорному огирі... полює... кого вона хоче вполювати і для чого? Мегаліти та чоловіки, що загинули, зводячи їх, як пращури... пращури Карнаку...

Тим часом МакКенн продовжував свою розповідь:

— Далі ми їхали мовчки. Я бачив, що старий козел нервує і час від часу смикає себе за вуса. Нарешті ми дісталися садиби, про яку він розповідав. Непогана місцина. Якби я був тим, за кого себе видавав, то купив би її. Старий кам’яний будинок з купою кімнат дивився на схід. Він був умебльований. Ми трохи потинялися, роздивляючись довкола, аж раптом побачили стіну. Вона виглядала точно так, як старий її описував. Знести її можна було хіба що артилерійським ударом чи добрим зарядом тротилу. Мій новий приятель бовкнув щось типу того, аби я на неї не дуже то витріщався. Дорогу перегороджували великі ворота. Мені показалось, що вони залізні. І хоч кругом не було ні душі, я відчував, що за нами хтось постійно спостерігає. Ми ще трохи походили тут і там, а тоді вернулися до будинку. Тоді старий козел нетерпляче запитав, що я думаю з приводу цього будинку. Я сказав, що він непоганий, та все залежатиме від ціни. Тоді він назвав суму, від якої у мене очі полізли на лоба. Не тому, що ціна була захмарною, навпаки, вона була страшенно низькою. Це наштовхнуло мене на одну думку. Я сказав, що хотів би оглянути ще кілька будинків. Ми поїхали подивитися на інші садиби, хоч він і не був від цього у захваті.

Назад до села ми повернулися пізно. По дорозі зустріли чоловіка, з яким зупинилися поговорити. Він сказав старому козлу: «Ти знаєш, ще четверо зникли з ферми».

Почувши це, старий здригнувся і запитав, коли це сталося. Чоловік відповів, що минулої ночі і що управитель збирається визвать поліцію. Старий почав щось підраховувати і сказав, що всього зникло вже десь душ п’ятдесят. Той погодився. Обидва похитали головами, і ми поїхали далі. Я запитав, що за історія з цією фермою. Старий пес відповів, що вона за десять миль звідси, там живуть жебраки, і ось в останні три місяці вони почали з неї зникати. На його обличчі знову з’явився той самий переляканий вираз, і він поміняв тему.

Ми під’їхали до «Беверлі Хауз». Перед моєю кімнатою зібрався натовп місцевих селян. Вони поводилися зі мною, як з паном. Мабуть, старий козел наплів їм, що я поважний чоловік, тож вони грали роль делегації, що вітає вельмишановного гостя. Один із них підійшов до мене і сказав, що радий мене бачити і що варто мені було б повернутися додому раніше. З’ясувалося, що вони теж знали про ту історію зі зниклими жебраками, і, мабуть, вона їм не сподобалася.

Повечерявши, я вийшов з кімнати і побачив, що внизу зібрався ще більший натовп. Вираз людських облич говорив про те, що вони ждали щось від мене почути. Щось, шо б їх заспокоїло. Мої здогади підтверджувалися. І я почав усвідомлювати, що помилково вважав, ніби старий козел хотів на мені нажитися. У голову прийшла думка, яка надзвичайно лестила мені. Я подумав, що вони були добре налякані і вірили, що, може, я саме той, хто може допомогти їм вирішити їхню проблему. Напевно, свого часу Партінгтони були тут шанованими людьми, і раптом небеса посилають їм мене — одного з них. Я сів їх вислухати. Вони говорили тільки про бідняцьку ферму і про фрацуза.

Близько дев’ятої прийшов якийсь чоловік. Сказав, що знайшли двох зниклих жебраків. Натовп оточив його, і старий козел запитав: «Де?» Той відповів: «Білл Джонсон увечері повертався з моря додому, аж раптом тіла цих двох випірнули просто перед його човном. Він узяв їх на буксир і потяг за собою. На пристані Білл зустрів старого Сі Джеймсона. Оглянувши потопельників, він сказав, що знає їх. Це Сем та Метті Велени, які вже кілька років жили на тій фермі. Вони витяти їх на берег». Чоловік припустив, що бідолахи, напевно, втопилися, а їхні тіла бозна-скільки товкло об скали.

«Що ти маєш на увазі, кажучи, що їх товкло об скали?» — перепитав старий козел. Чоловік відповів, що саме так, мабуть, і було, бо у їхніх грудях не залишилося жодної цілої кістки. Всі ребра потрощені, тож хвилі, напевно, не один день били їх об скалу. Так, наче вони були до неї прив’язані. Навіть їхні серця роздавлені.

Мене почало нудити і водночас накрило потужною хвилею гіркого гніву. Голос усередині мене волав: «То це відбувалось і раніше... вони вбивали людей твого народу... давно вбивали...» І тут я усвідомив, що зірвався на ноги, а Білл тримає мене за руки.

Я сказав:

— Усе добре, Білле. Вибачте, МакКенне, — і налив собі випити.

У відповідь МакКенн лише сказав:

— Ок, док. Мабуть, у вас є на це свої причини, — і продовжив розповідь:

— Тож у цей момент до кімнати зайшов довгов’язий хлопець. Він без упину щось бурмотів. Його погляд був зовсім безтямним. Ніхто не промовив і слова, всі тільки мовчки дивилися на нього. Він підійшов і витріщився на мене. Тоді затремтів і прошепотів: «Вона знову верхи. Верхи на чорному коні. Минулої ночі вона скакала на ньому, а вітер розвівав її волосся. Біля її ніг бігли пси...»

Раптом з його вуст вихопився моторошний крик, і він почав розгойдуватися з боку в бік, як дитяча іграшка. А тоді закричав: «Це не пси! Це не пси! Заберіть їх від мене! Господи милосердний... заберіть їх від мене!» Люди навколо почали його заспокоювати, намагаючись вгамувати: «Пішли, Лайясе, пішли». Вони вивели його з кімнати. А я й досі чув, як він репетує. Ті, хто залишився, були не дуже багатослівними. Мовчки, не зводячи з мене очей, вони налили собі випити й пішли.

— Я... — МакКенн замовк, — я був вражений. Якби мені талант старого козла, я б показав вам, як верещав Лайяс. Здавалося, наче демони зажали тисками його душу і смикали за неї, намагаючись вирвати, як хворого зуба. Я випив ще одну нормальну склянку і зібрався йти спати, але мене перепинив старий. Його обличчя зблідло, а борода тремтіла. Він приніс повний жбан випивки і сказав: «Залишіться ще ненадовго, містере Партінгтон. Ми б хотіли з вами дещо обговорити. Якщо ціна, яку я запропонував, вас не влаштовує, назвіть свою. Думаю, ми домовимося».

І мені стало повністю ясно, що це село до біса налякане. Враховуючи те, що мені було відомо, а також те, що я чув раніше, я їх не засуджував. Я запитав старого козла: «То що там з тими жебраками? Ви маєте хоч якісь ідеї куди вони зникають? Хто їх забирає?»

Перш ніж відповісти, він роззирнувся кругом, а потім прошепотів: «Де Керадел».

Я здивувався: «Навіщо?» Він так само тихо відповів: «Для свого кам’янистого саду».

Раніше ці слова, напевно, викликали б у мене посмішку. Та зараз мені було не до сміху. Тож я сказав, що зацікавився його пропозицією, але завтра мені треба повернутися до Нью-Йорку та все обдумати. А тим часом порадив йому звернутися до поліції. Він відповів, що тутешній констебль був наляканий не менше за інших мешканців села, і до того ж не було доказів, щоб отримати ордер на проведення у садибі обшуку. Він говорив на цю тему з кількома місцевими офіцерами, та ті сприйняли його розповідь як божевільну маячню.

На наступний ранок я розрахувався за кімнату і обіцяв за день-два повернутися. Проводжати мене зібралося чи не все село. Просили чимшвидше повернутися.

Мені страшенно хотілося побачити, що ж ховається за тою стіною, і особливо те, що старий козел називав кам’янистим садом. У мене в Провіденсі є приятель, у якого гідроплан. Тож я вирішив поїхати до нього. Я з ним швидко про все домовився, ми відремонтували його старий літачок і вночі вилетіли до маєтку де Керадела. Наш маршрут пролягав уздовж узбережжя. Ніч була місячна. Ми піднялися в небо о десятій. Коли почали наближатися до місця, я дістав бінокль. Під нами було футів п’ятсот. Погода була ясною, тож можна було добре все роздивитися. Та тільки ми підлетіли ближче, як почав підніматися туман. Він огортав землю так швидко, що здавалося, наче хтось це навмисно робить.

У бухті ми побачили велику яхту. Хтось із неї світив на нас прожекторами, намагаючись або засліпити, або краще роздивитися. Я попросив товариша летіти до будинку, і світло прожекторів залишилося позаду. Я підніс до очей бінокль і роздивився видовжений кам’яний будинок, який наполовину затуляв пагорб. І побачив ще дещо, і воно викликало у мене таке ж моторошне відчуття, як завивання Лайяса. Не знаю чого. То були величезні камені, що стояли концентричними колами, а в самому центрі лежала купа каміння. Туман оповивав усе довкола, наче змій. Тільки інколи мерехтіло світло... тьмяне світло... тут і там...

МакКенн замовк і пригубив склянку. Його рука тремтіла:

— Тут і там... мерехтіли. А по купі каміння стрибала якась чорна істота... вона не мала форми... похожа на тінь. Дрижала і коливалася... а мегаліти ніби намагалися дістати нас і стягнути вниз, до цієї чорної тіні...

Він поставив склянку на стіл. Його рука все ще тремтіла:

— Тоді ми почали розвертатися. Я оглянувся і побачив, що туман оповив усе те місце.

Він звернувся до Ловелла:

— Кажу вам, док, мені не було так паскудно відтоді, як мав справу з відьмою Менділіп. Ясно, що вона була посланницею пекла. Та те, що я там побачив, і е саме пекло!

13. Запрошення від Дагут

— Це і є кінець історії, — сказав МакКенн, запаливши цигарку. — Та у мене таке враження, що доктор Каранак зрозумів з моєї розповіді більше, ніж я сам. Для мене це абсолютний морок. Можливо, йому вдасться щось у ньому розгледіти. До речі, док, що вас так збудоражило, коли я згадав про тих двох жебраків?

Я сказав:

— Докторе, Ловелл, ви не заперечуватимете, якщо ми з Біллом залишимо вас на кілька хвилин? МакКенне, заздалегідь прошу вибачення. Білле, давай відійдемо у куток. Хочу в тебе дещо дізнатися.

Ми відійшли, так щоб нас не чули, і я запитав:

— Як багато відомо МакКенну?

— Він знає стільки ж, скільки і ми, про Діка. Знає про стосунки де Керадела з лялькаркою. Це, напевно, і все. Навряд чи йому відомо більше.

— А про мене та мадемуазель?

— Ні, про це він нічого не знає, — впевнено відповів Білл. — Ми з Ловеллом подумали, що це має залишитися між нами.

— Це дуже шляхетно з вашого боку, — сказав я, намагаючись зберігати серйозний вигляд. — А чи розповідав ти ще кому-небудь, крім мене, про ту твою уявну тінь?

Білл вигукнув:

— Уявну?! Ні, нікому.

— Навіть їй.

— Чудово! Тепер я, принаймні, розумію ситуацію. — Повернувшись до столу, я ще раз вибачився перед МакКенном, а тоді звернувся до Ловелла:

— Пам’ятаєте, де Керадел згадував про експеримент, який збирався провести? Він мав викликати якогось бога чи то демона, якому поклонялися за сивої давнини. Що ж, судячи з розповіді МакКенна, я б сказав, що той експеримент непогано просувається. Він розставив мегаліти, дотримуючись правил стародавнього ритуалу, а в центрі звів Велику Піраміду. Храм пітьми. Святилище Збиральника піраміди. Алькар-Аз...

Мої слова зацікавили Ловелла. Він перебив мене:

— Вам вдалося щось дізнатися про цю назву? Пригадую, коли ви вперше згадали її, де Керадел аж закляк. Та ви уникали відповідей на його запитання. Ви робили це навмисно, аби ввести його в оману?

— Ні. І досі не розумію, як вона з’явилась у моїй голові. Можливо, про неї згадувала мадемуазель, як згодом і про багато інших речей. А може, й ні. Пригадуєте, як мадемуазель припустила, що я щось згадав. Хай там як, але я точно знаю: те, що він звів посеред мегалітів — Алькар-Аз. І це і є справжній морок, точнісінько як казав МакКенн.

— А як щодо двох жебраків, док? — запитав МакКенн.

— Цілком можливо, що їхні тіла і справді било хвилями об скелі. Але у Карнаку та Стоунхеджі друїди трощили груди своїх жертв молотами з дуба, каменю та бронзи, доки не розбивали їхні ребра на друзки, а серця не перетворювалися на відбитий шматок м’яса, — відповів я.

— Боже милосердний! — тихо сказав МакКенн.

Я продовжив:

— Каменяр, який намагався втекти, казав, що ті чоловіки загинули під мегалітами, а їхні тіла зникли. Не так давно під час археологічних досліджень у Стоунхеджі було знайдено фрагменти людських скелетів, що були захоронені на місці розташування монолітів. Коли встановлювали ці камені, люди були ще живі. Під мегалітами Карнаку є такі самі скелети. У давні часи чоловіків, жінок і дітей ховали під міськими стінами або замуровували їхні тіла під час зведення цих стін. Іноді їх вбивали перед тим, як назавжди ув’язнити у камені, іноді ж замуровували живцем. Храми теж зводилися на жертвах. Жертвах чоловіків, жінок і дітей... їхні душі назавжди закуті в кам’яні кайдани... щоб охороняти. У це вірили наші пращури. Та навіть сьогодні люди не позбулися забобонів. Дехто й досі вірить у те, що жоден міст довго не вистоїть, якщо під час його спорудження не загинула принаймні одна людина. Варто як слід покопати під монолітами кам’янистого саду де Керадела. Можу побитися об заклад, що там знайдуться тіла тих зниклих робітників.

МакКенн сказав:

— Та ферма жебраків стоїть біля води. Не так уже й важко вивезти їх звідти на човнах.

Ловелл різко заперечив:

— Але ж це абсурд, МакКенне! Як їх могли потайки вивезти? Ви ж не хочете сказати, що де Керадел причалив до ферми, всадовив жебраків у свій човен та поплив геть, і ніхто навіть цього не помітив?

МакКенн спробував переконати Ловелла:

— Зараз це не так і важко. Я сам бачив, як тікають з тюрем. З охоронцями завжди можна домовитися, ви ж розумієте...

Я втрутився у розмову:

— А могло бути й інакше. Можливо, вони самі погодилися поїхати з де Кераделом. Хто знає, що він їм міг наобіцяти!

Ловелл продовжував наполягати на своєму:

— Але ж як він до них дістався? Як йому вдалося налагодити з ними зв’язок?

Білл прошепотів:

— За допомогою тіней Дагут!

Ловелл розгнівано відштовхнув свій стілець:

— Дурниці! Таку думку ще можна було б припустити у випадку з Ралтсоном. Але стверджувати, що з півсотні людей могли зникнути, ставши жертвою масових галюцинацій, — цілковитий нонсенс!

— В будь-якому разі, — протягнув МакКенн, — вони зникли.

Я сказав:

— Де Керадел — ще той витівник. Як і Наполеон, він чудово знає, що не розбивши яєць, не приготуєш яєчні, так само неможливо насмажити котлет без м’яса чи практикувати людські жертвоприношення без людей. Як до нього потрапили ті робітники? Він найняв агента, який займався пошуком чоловіків, у яких немає родин, тобто тих, кого ніхто б не шукав у разі їхнього зникнення. До того ж всі вони були з різних місцевостей з віддалених куточків країни. Це було зроблено зумисно, щоб ці люди не були знайомі між собою. Чому? А тому, щоб ніхто їх не шукав. А що станеться з ними після завершення робіт у кам’янистому саду? Хтозна. Та, власне, всім байдуже. Чи дозволять комусь із них поїхати? Сумніваюся. Зрештою, для чого потрібні всі ці застережні заходи? Знову ж таки, цього ніхто не знає, і нікого це не цікавить.

— Стривай, ти хочеш сказати, що він використовує їх для... — почав було Білл.

Я перервав його:

— Звісно, для свого експерименту. Або, як сказав би старий козел МакКенна, для кам’янистого саду. Вони були його піддослідними кроликами. Та їх стає усе менше. Йому не вистачає людей. З певних причин він більше не хоче вдаватися до старої практики, наймаючи нових робітників. Та нові піддослідні йому й досі потрібні. А для вистави, яку він затіяв, знадобиться чимало людей. Де він може їх взяти, не наражаючись на ризик? Не почне ж він викрадати мешканців тутешніх селищ. Адже вони можуть зчинити галас. Тай із в’язниці викрасти не вийде. Зникнення навіть кількох ув’язнених здійме ще більший гвалт. Та, окрім чоловіків, йому потрібні і жінки. А кого шукатимуть в останню чергу? Бідняків. А тут, прямо під боком, їхній осередок. От вони і почали зникати.

— Похоже на те. А як бути з тими псами, що зовсім не пси, про яких казав звихнутий Лайяс? — запитав МакКенн.

Я згадав слова: «Вона мчала на чорному жеребці, а за нею розвівалися тіні» і відповів:

— Це я зрозумів не більше за вас, МакКенне. Що ви збираєтеся робити з цими хлопцями, якщо Рікорі доручить вам узятися за цю справу? Ви маєте якийсь план?

Він зручніше вмостився у кріслі.

— Що ж, мій план такий. Якщо бос передасть їх мені, це означатиме, що він збирається вертатися. А коли він щось вирішує, то робить це дуже швидко. Ці хлопці, імена яких я вказав у телеграмі, не бояться ні диявола, ні пекла. Досить вправні зі зброєю, як правило пристойно поводяться і непогано виглядають. Зараз я думаю осьо про що. Коли виявиться, що де Керадел справді займається тими темними справами, про які ми тут тільки що говорили, тоді рано чи пізно щось точно станеться, нам лише треба трохи зачекати. Думаю, що тих двох бідняків прибило до берега чисто випадково, просто у нього щось пішло не так. Йому не треба зайві звинувачення на свою адресу. Може, він ще якось помилиться. І тоді це використаємо.

У Беверлі будуть страшно раді знову мене бачити, якщо згадати, як мене там приймали і проводжали. Повернуся з кількома хлопцями і скажу тому старому козлу Ефу, що хочу спробувати пожити в домі, який він мені пропонував, принаймні якийсь час. За кілька днів підтягнеться решта. Просто порибалити. Ми ловитимемо рибу, гулятимемо околицями. До того часу, як приїде бос, ми вже матимемо детальний план місцевості. А потім він скаже нам, що робити далі.

— МакКенне, на все це потрібні гроші. Я можу погодитися на ваш план тільки за умови, що ви дозволите мені покрити ваші витрати, — заявив доктор Ловелл.

МакКенн посміхнувся і відповів:

— Щодо цього можете не переживати, док. Оренда будинку нам нічого не коштуватиме. Про це подбає Еф та його друзі. А з приводу хлопців... Маю сказати, що певний час я займався деякими справами боса, і він оставив мені немало грошей. Він і платитиме за все. Ну, а ще... — в очах МакКенна застрибали лукаві бісики, — судячи з того, що мені розповідали ви і доктор Беннет, в будинку де Керадела може бути непоганий улов...

Шокований Ловелл вигукнув:

— МакКенне!

Я засміявся, непомітно спостерігаючи за МакКенном. І раптом у мене виникло підозріле відчуття, що ця справа може викликати у нього не менший інтерес, ніж у нас. Він здавався досить простим хлопцем, а його розповідь тільки підтверджувала всі наші підозри щодо де Керадела. Однак чи не надто вона доладна? Він з Рікорі були гангстерами та рекетирами, які безсоромно порушували закон. Не маю сумнівів, що загальну картину він змалював точно і насправді знайшов селище, сповнене чуток та страху. Але зрештою, це могли бути всього-на-всього плітки, що побутують у маленькій громаді, мешканці якої обурені та сповнені почуттям образи, бо тепер їм зась потрапити до місця, яке викликає у них жагучий інтерес і доступ до якого був вільний для багатьох поколінь їхніх пращурів. У багатьох регіонах сільської місцевості Нової Англії заборонено зачиняти на ніч віконниці. Цілі родини могли відлучити від церкви у разі, якщо вони не дотримувалися цього правила. Зрештою, якщо ти не робиш нічого лихого, навіщо затуляти вікна, ховаючись від сусідів? Саме це переконання, ймовірно, і живило настрої мешканців Беверлі. Їхня уява малювала картини того, що могло відбуватися за мурами маєтку де Керадела. А передаючись з уст в уста, байки ставали все страшнішими і безглуздішими.

Кмітливий спритник не міг не скористатися такою нагодою. Він мав усі можливості притягти сюди всю банду та облаштувати штаб у тому будинку між селищем та ізольованим маєтком де Керадела. Тоді, сфальсифікувавши докази чи навіть не вдаючись до цього, під приводом звільнення місцевих від терору, що скував їхню громаду, він би зі своїми хлопцями взяв штурмом мур і пограбував будинок. А його забобонні спільники забезпечили б підтримкою в тилу. Як тільки вони розправляться з охороною, на їхньому шляху більше нічого не стоятиме. Можливо, МакКенну було відомо набагато більше, ніж міг припустити Білл, можливо також, що у нього є інформація про статки Ралтсона та решти. І він уже повідомив Рікорі про те, що з’явилася така нагода, а телеграма, яку він попросив Ловелла переслати, слугувала лише прикриттям.

Усі ці думки промайнули у моїй голові за лічені секунди. Я сказав:

— Звучить чудово. Та вам знадобиться хтось у маєтку, хто б підтримував з вами зв’язок.

— Ми не можемо це організувати, — категорично відповів МакКенн.

— Неправильна відповідь. Я знаю того, хто може допомогти, — зауважив я.

— Та невже? І хто ж це? — посміхнувся він.

— Я, — відповів я.

Ловелл нахилився вперед та недовірливо подивився на мене. Білл зблід, а його лоб зросив піт. МакКенн ураз став серйозним. Він запитав:

— Але як ви збираєтесь потрапити всередину?

— Через парадний вхід, МакКенне. Власне, у мене є запрошення від мадемуазель де Керадел. І я хочу ним скористатися. Боюся, що забув розповісти тобі про це, Білле, — пояснив я.

Білл похмуро відповів:

— Боюся, що так. То... саме для цього тобі потрібна була адреса де Керадела? І саме цим ти займався, поки я спав... і саме тому...

Я перервав його, безтурботно промовивши:

— І гадки не маю, про що ти говориш, Білле. Мадемуазель, передовсім, напрочуд цікава жінка. Кілька днів тому я думав над тим, що ти радив мені — ігнорувати її. Просто так склалося, що запрошення я отримав саме тоді, коли ти спав, і я відразу ж прийняв його. От і все.

Він повільно повторив:

— І відразу ж...

Я хутко зупинив його:

— Не бери в голову, Білле. Пусте. Тепер, я бачу, що ситуація...

Але тут втрутився МакКенн. Його очі звузилися, а вираз обличчя став жорстким:

— Здається, що цю дівку де Керадела ви знаєте ліпше за інших, докторе Каранак. Виглядає так, наче вам відомо до біса багато.

— Авжеж, до біса багато. Але я вам не можу розповісти більше. Все має лишатися, як є. Ваші хлопці будуть по той бік муру. Я — всередині. Я згоден на співпрацю. Якщо ж вас це не влаштовує, я розпочну власну гру. Зрештою, чого вам боятися? — запитав я.

МакКенн спалахнув, обличчя вкрилося червоними плямами, а руки різким рухом опустилися донизу. Він протягнув:

— Я нічого не боюся, а просто хочу знати, з ким маю справу.

Я засміявся:

— Довіртеся мені, МакКенне. У мене немає жодного наміру підставити вас. Та більше я нічого не можу сказати.

Чоло Білла все ще було вкрите краплями поту. Він промовив:

— Я не можу тобі дозволити це зробити, Алане.

Я відповів:

— Послухай. Є лише два варіанти — або де Керадел з мадемуазель доклали рук до самогубства Діка та решти, або ні. Якщо так, тоді їм вдалося зробити це завдяки темній магії або застосувавши гіпнотичне навіювання. У будь-якому випадку, у нас немає доказів, щоб притягти їх до суду. То ж цей спосіб відпадає. Але якщо де Керадел справді працює над тим експериментом, на який він натякнув, і якщо він намагається приховати необхідні для цього людські жертви, тоді у нас з’являється можливість отримати цілком реальні докази та звинуватити його у вбивстві. А отже, накинути йому на шию петлю. А разом з ним, — я на мить зупинився, — і мадемуазель. Єдине місце, де ми можемо дістати ці докази, це Род-Айленд. План МакКенна непоганий, та він перебуватиме за межами маєтку і не бачитиме того, що відбувається всередині. Так уже сталося, що мене запросили, і я, як ніхто інший, годжуся для того, щоб усе там розвідати, — я не втримався і саркастично посміхнувся, глянувши на Білла. — Окрім цього, Білле, я глибоко переконаний в тому, що ризикуватиму набагато менше, прийнявши запрошення мадемуазель, якщо мені насправді щось загрожує.

І я мав рацію. Приймаючи запрошення Дагут, я, напевно, назавжди втрачу Хелен. Та якби я цього і не зробив, усе одно б її втратив. І мені зовсім не хотілося думати про те, що в такому разі могло спіткати Хелен та Білла. У цей момент невір’я та водночас відчуття абсолютної переконаності у диявольській могутності Дагут завертілись у моїй голові, наче лопаті величезного млина. Вони крутилися з такою швидкістю, що я ніяк не міг вирішити, у що мені вірити, а в що ні.

— З тебе завжди був поганий брехун, Алане, — сказав Білл.

МакКенн простяг руку:

— Гаразд, док. Вибачаюся за свої слова. Можете нічого більше мені не розповідати. Що від мене потрібно?

Я потис йому руку і сказав:

— Я теж перепрошую, МакКенне.

— За що? — здивувався він.

— За деякі свої думки. Поїхали зі мною до клубу. Нам потрібно розробити план. Тут ми не можемо говорити, тому що з цього моменту доктор Беннет поза грою, — запропонував я

— Дідька лисого! Я поїду разом з МакКенном, — гаряче заперечив Білл.

— Я знаю, про що говорю. Ця гра — наша з МакКенном. І з Рікорі, якщо він з’явиться. А ти, Білле, тримайся від усього цього подалі. І навіть думати не смій обговорювати щось з Рікорі. Нехай доктор Ловелл усе йому пояснить, — сказав я.

— Я їду з МакКенном, — наполягав Білл.

— Дурню, ти думав, я про тебе піклуюся? Аж ніяк, йдеться про Хелен, — пояснив я.

Білл затих. Я побачив, як він знову зблід, а на його чолі виступили краплі поту. Він повільно промовив:

— Отже, ти вже все вирішив.

— Так, вирішив. Обмізкуй мої слова, і зрозумієш, що я маю рацію. Нічого не вдієш, Білле. Ти поза грою, — сказав я.

Я повернувся до доктора Ловелла:

— У мене є вагомі причини так діяти. Розраховую на вашу підтримку. Не думаю, що вам щось загрожує, а от для Білла та Хелен це може бути дуже небезпечно.

— Розумію, Алане. Можете на мене покластися, — серйозно відповів Ловелл.

Підвівшись, я подивився на Білла та засміявся:

— У тебе такий вигляд, наче ти спостерігаєш, як твій найкращий друг залишає камеру смертника та крокує до маленької кімнати, звідки ніхто ніколи не повертається. Все не так страшно, як тобі здається, Білле. Я збираюсь навідатися до чарівної жінки та її, можливо дещо божевільного, проте геніального батька. Планую чудово провести час. А якщо старий геть з глузду з’їде, покличу на допомогу Мак-Кенна. Я повідомлю, якщо потребуватиму твоєї допомоги. До моїх послуг будуть пошта і телефон. Ходімо, МакКенне.

Учотирьох ми спустилися до вітальні. Я звернувся до Білла:

— І не кажи нічого Хелен, доки я не дозволю.

Цієї хвилини двері відчинилися і до будинку увійшла Хелен.

Її очі округлилися від здивування, вона мала засмучений вигляд

— Добрий вечір, любий. Чому мені не сказали, що ти сьогодні завітаєш до нас? Я б нікуди не йшла і залишилася вдома.

Вона оповила мою шию руками і поцілувала. Її вуста були м’якими і теплими, а аромат, яким дихало її тіло, не нагадував про екзотичні морські квіти, а радше був схожим на пахощі земного цвіту.

— Я і сам не знав. А коли прийшов, тебе вже не було, янголе мій, — спробував виправдатися я.

— Що ж, нехай так, але наразі ти нікуди не підеш. Маю до тебе розмову, — сказала Хелен.

Звісно, я хотів побути з нею, та саме цього вечора мені не слід було розмовляти з Хелен. Мимохіть я кинув на МакКенна благальний погляд.

Він усе зрозумів і сказав:

— Даруйте, міс Хелен, але ми маємо йти.

— Добрий вечір, МакКенне. Я не помітила вас. То що ви збираєтесь робити з цим чоловіком? — поцікавилася вона.

— А які будуть вказівки? — пожартував МакКенн. Та у мене склалося враження, що він говорив щиро і ладен був виконати будь-яку забаганку Хелен.

— Алану насправді час іти, Хелен, — втрутився Білл.

Вона зняла капелюшка і привела до ладу мідну копицю свого волосся. Тихим голосом запитала:

— Це пов’язано з де Кераделом, Алане?

Я кивнув. Обличчя Хелен сполотніло.

— Нічого особливо важливого, та, правду кажучи, не можу залишитися. Давай проведемо разом завтрашній день, Хелен. Пообідаємо у Маргенза, потім прогуляємося, повечеряємо і відвідаємо якусь виставу. Я вже кілька років не був у театрі, — запропонував я.

Кілька хвилин вона дивилася на мене, а потім опустила руки мені на плечі:

— Гаразд, Алане. Зустрінемось о другій. І тільки спробуй не прийти.

Виходячи з будинку, я подумки заприсягся сам собі прийти на цю зустріч попри будь-що. І жодні запрошення від Дагут не мають стати на заваді. Думаю, нічого страшного не трапиться, якщо Білл на кілька годин залишиться наодинці з однією з її тіней. У клубі ми з МакКенном знову випили, і я йому ще дещо розповів. Сказав, що де Керадел зі своєю донькою здалися мені трохи несповна розуму, а запрошення я отримав тому, що у мадемуазель звідкись взялася божевільна думка, що кілька тисяч років тому ми були закохані один в одного. Він мовчки слухав, а коли я закінчив розповідати, запитав:

— Ці тіні. Думаєте, док, вони справді існують?

— Не розумію, як це може бути, але люди, які їх бачать, переконані в цьому, — відповів я.

Він неуважливо кивнув:

— Та з ними, напевно, треба вести себе як з реальними істотами. Але як їх можна заставити щось зробити? В кінці-кінців, ті, хто управляє ними, — абсолютно реальні люди. І на них завжди можна вплинути. — А потім додав: — А ця дівка де Керадела? Що скажете про неї? Чув, що вона страшенно красива. Не страшно потикатися до неї?

Почувши ці слова, я аж спаленів, але стримано промовив:

— Якщо мені знадобиться охоронець, я дам вам знати, МакКенне.

Він відповів так само стримано:

— Я не це мав на увазі. Єдине, що хотів сказати, так це те, що міс Хелен заслуговує на повагу.

Я був вражений і розгублено промовив:

— Якби не міс Хелен... — і замовк. Нахилившись до мене, МакКенн прошепотів:

— Я так і подумав. Ви непокоїтеся за міс Хелен. Саме тому і йдете. Та, можливо, це не найкращий спосіб захистити її. — Його погляд пом’якшав.

— А що ви пропонуєте, МакКенне? — запитав я.

— Чому б вам не довірити цю справу мені та хлопцям?

— Я знаю, на що йду, — сказав я.

МакКенн зітхнув і підвівся:

— Що ж, незабаром з’явиться бос, а поки що нам з вами потрібно договоритися, як тримати зв’язок, та визначити час, коли ми зможемо зустрічатися. До речі, там, біля дальнього кінця стіни, буде плавати наш рибальський човен. Коли ви знатимете, о котрій вирушите туди?

— Як тільки за мною когось пришлють.

Знову зітхнувши, він з похмурим виразом обличчя потис мені руку й пішов. Я вклався у ліжко і відразу поринув у глибокий сон. Наступного ранку, о дев’ятій, зателефонував Білл і повідомив, що Рікорі надіслав всі необхідні вказівки і вилітає з Генуї до Парижа, а потім сяде на «Мавританію» і за тиждень має бути у Нью-Йорку. МакКенн передав мені ті самі новини, і ми домовилися опівночі зустрітись, щоб обговорити деталі нашої співпраці.

Ми з Хелен чудово провели час. Я зустрів її у Маргенза зі словами:

— Цей день тільки наш з тобою. Давай забудемо про решту. До біса де Кераделів. Сьогодні згадую про них востаннє.

— До біса — звучить бездоганно, — відповіла вона своїм милозвучним голосом.

Це був надзвичайний день, і задовго до того, як настав час розлучатися, я зрозумів, наскільки сильно закоханий у Хелен, якою чарівною вона була та як сильно я її жадав. І щоразу, коли думки про мадемуазель починали ворушитися на споді моєї свідомості, де я їх ув’язнив, я заштовхував їх назад болем ненависті. О пів на дванадцяту я попрощався з Хелен. Ми стояли на ґанку будинку Ловелла, і я запитав:

— Може, побачимося завтра?

— Гаразд, якщо ти можеш, — відповіла Хелен.

— Чому б це я не зміг? — здивувався я.

Хелен промовила:

— Наш день закінчився. Тобі не вдасться так просто позбутися мадемуазель. — Не встиг я щось сказати у відповідь, як вона мене зупинила: — Ти навіть не уявляєш, як сильно я тебе кохаю. Пообіцяй, якщо тобі потрібна буде моя допомога... ти прийдеш до мене... о будь-якій порі... будь-як!

Я міцно обійняв її:

— Будь-як? Що ти маєш на увазі?

Її обличчя наблизилося до мого, а вуста міцно притислися до моїх, і ми злилися у довгому поцілунку — ніжному та пристрасному водночас. Потім вона відштовхнула мене, і я побачив, що вона плаче. Хелен відчинила двері, а тоді на мить озирнулася:

— Ти навіть не уявляєш, як сильно я тебе кохаю!

Двері зачинилися, а я повернувся до таксі, що залишилося стояти на узбіччі, та поїхав до клубу, проклинаючи мадемуазель так, як не робив цього навіть у давньому Ici — якщо це все відбувалося насправді. МакКенн ще не приїхав. Але на мене чекала телеграма. Від Дагут:

Ось і все. Я оцінив натяк, що був у назві яхти, а також те, як вона сформулювала запрошення з отим своїм «лишитесь назавжди». Хелен існувала насправді, натомість Дагут була тінню. Та у цей момент я усвідомив, що тінь перетворилася на реальну істоту. Із завмиранням серця, з тривожними передчуттями, які мене страшенно дратували та з якими я нічого не міг вдіяти, з почуттям жалю до Хелен, наче я прощався з нею назавжди, з крижаною ненавистю до жінки, яка у такій зневажливій формі запрошувала до себе, — з усім цим я знав, що не маю вибору і мушу їй підкоритися.

14. По той бік муру де Керадела

До того моменту, як з’явився МакКенн, я встиг спакувати одну валізу. Він кинув на неї здивований погляд:

— Хіба ви сьогодні їдете?

Піддавшись неочікуваному імпульсу відвертості, я простягнув йому телеграму мадемуазель. Обличчя МакКенна не відбивало жодних емоцій. Прочитавши її, він запитально подивився на мене:

— Ви це щойно отримали? Мені здалося, що доктору Беннету ви сказали, що вже маєте запрошення.

— Це повідомлення, — спокійно почав пояснювати я, — лише підтвердження попередніх домовленостей, у якому вказано точний час зустрічі. У тій телеграмі місце та час не були зазначені. І якщо ви уважніше прочитаєте текст, то самі все зрозумієте. — Я почав збирати другу валізу. МакКенн знову перечитав телеграму, деякий час мовчки дивився на мене, а потім обережно запитав:

— Доктора Беннета переслідувала якась тінь, так?

— Звідки ви це взяли? — різко запитав я.

Та МакКенн продовжував, наче і не чув мого запитання:

— І саме коли ви були з ним, її не стало, хіба ні?

— МакКенне, — сказав я, — та ви з глузду з’їхали. Хто вам таке сказав?

Зітхнувши, МакКенн відповів:

— Ваша суперечка сьогодні з приводу того, що ви поїдете до де Керадела, трохи здивувала мене. Та коли я побачив цю телеграму, всі запитання зникли. Тепер я розумію, в чому справа.

— От і чудово, — сказав я і продовжив складати валізу. — То в чому?

— Ви погодилися віддати щось в обмін на ту тінь, — відповів він.

Припинивши складати речі, я подивився на нього і засміявся:

— А ви майстер висувати вражаючі ідеї, МакКенне. Що я міг запропонувати? Зрештою, кому і в обмін на що?

МакКенн знову зітхнув і тицьнув пальцем на ім’я мадемуазель у телеграмі:

— Їй, — а потім вказав на слова «лишитесь назавжди» і додав: — В обмін на її тінь.

— МакКенне, — почав я, підійшовши до нього. — Докторові Беннету справді здавалося, що його переслідує якась тінь. Та все це могло бути всього-на-всього наслідком того, що він надто багато думав над тією дивною справою. До речі, він поділяє вашу думку стосовно того, як йому вдалося звільнитися від цієї мани. Пообіцяйте, що нічого йому не розповісте про ваші підозри, а тим паче міс Хелен. Якщо хтось із них заведе з вами про це розмову, змініть тему. У мене є вагомі причини просити вас про це, повірте. Обіцяєте?

— То міс Хелен про це ще нічого не знає? — поцікавився він.

— Ні, хіба що Беннет щось розповів їй після того, як ми пішли, — відповів я. Це змусило мене замислитися над тим, чи міг він насправді щось розповісти. У цей момент я проклинав себе за власну дурість, за те, що не взяв з нього слова не робити цього.

Деякий час він мовчки дивився на мене, а тоді сказав:

— Добре, док, та я повинен розповісти про це босу, коли він приїде.

Засміявшись, я відповів:

— Добре, МакКенне. До того часу, можливо, все вже скінчиться, лишиться тільки отримати на горіхи.

— Що ви хочете цим сказати? — запитав він.

— Нічого, — відповів я і продовжив пакувати валізу. Зрештою, правда полягала в тому, що я й сам не знав, що ті слова означають.

МакКенн сказав:

— Значить, ви будете там завтра ввечері. Ми з хлопцями зупинимося у старого козла задовго до заходу сонця. У той будинок, про який я розказував, потрапимо, мабуть вже наступного дня. Та навряд чи до того часу щось станеться. У вас є якісь думки щодо того, як і коли нам зустрічатися?

— Я думав про це. — Припинивши пакувати речі, я сів на ліжко. — Не знаю, наскільки пильно за мною стежитимуть та наскільки буде обмежена свобода моїх дій. Ситуація досить нестандартна і непроста. Вочевидь, не варто довіряти листам та телеграмам. Тексти телеграм треба диктувати телефоном, а їх можуть прослуховувати. Листи можуть прочитати. Можливо, мені вдасться з’їздити до селища, та немає гарантій того, що я зможу зв’язатися з вами, коли ви теж будете там. Зрештою, не думаю, що мене відпустять одного. Навіть якщо ми і опинимося там разом у той самий час, буде вкрай необачно заводити з вами розмову. Краще вдати, що я вас не знаю. Де Керадели не дурні, МакКенне, вони відразу ж нас розкусять. Доки я туди не потраплю, можу запропонувати тільки одне.

— Ви говорите так приречено, ніби вас присудили до довічного ув’язнення в тому маєтку, — пожартував він.

— Я завжди очікую найгіршого, — сказав я. — Тільки так можна уникнути розчарування. МакКенне, запам’ятайте, будь ласка, якщо для доктора Беннета надійде телеграма такого змісту: «Почуваюся добре. Не забудь надіслати всі листи», ви повинні облишити всі справи, швиденько перебратися через мур та за будь-яку ціну дістатися будинку. Зрозуміло, МакКенне?

— Так, ясно, — відповів він. — Але в мене теж є кілька ідей з цього приводу. По-перше, там ніхто не зможе заборонити вам писати листи. Тож, допустимо, лист ви написали і придумали причину поїхати в село. Знаходите там «Беверлі Хауз», про який я вам розказував, заходите всередину. Хто б там не був разом з вами, впевнений, що ви знайдете варіант непомітно його десь оставити чи впустити на підлогу. Не треба його нікому передавати. Як тільки ви поїдете, там усе догори дном перевернуть і знайдуть того листа. І я його обов’язково отримаю. По-друге, з північного боку стіни весь час буде рибалити хтось із моїх хлопців. Це зліва від будинку. Там на скалі єсть виступ. Думаю, ви могли б вилізти на нього, щоб нібито обдивитися все кругом. Навряд чи вам це заборонять, бо ж ви уже за тією стіною, так нащо вас зупиняти? Ви можете написати записку і запхати її у маленьку пляшку, а тоді почати кидати у море камінні і разом з ними викинути ту пляшечку. Хлопці слідитимуть за морем і підберуть її.

— Добре, — сказав я і знову наповнив його склянку. — Тепер вам залишається лише чекати телеграми для доктора Беннета і зібрати своїх мірмідонів[22].

— Кого-кого? — перепитав МакКенн.

— Ваших чудових хлопців з револьверами у руках.

— Звучить непогано, — сказав МакКенн, — хлопцям би сподобалось, як ви їх охрестили. Ну-бо, повторіть ще раз.

Повторивши свої слова, я додав:

— І заради Бога, не забудьте передати моє повідомлення докторові Беннету.

— То до вашого від’їзду ви з ним не побачитеся? — здивувався МакКенн.

— Ні. Ні з ним, ні з міс Хелен, — відповів я.

Замислившись на хвилину, він запитав:

— Ви добре озброїлися, док?

Я показав йому свій 32-міліметровий «Кольт», та МакКенн лише похитав головою:

— Візьміть краще це, док. — Він підняв ліву руку і відстебнув кобуру. У ній був компактний короткоствольний пістолет.

— Для нього підійдуть 38-міліметрові пулі, — сказав він. — Пробиває все, хіба що попадеться броня. Свій пістолет оставте, а цей завжди держіть під рукою. Зажди, даже коли лягатимете спати. І не показуйте нікому. У кармані кобури є ще пара пуль.

— Спасибі, Маку, — сказав я і кинув пістолет на ліжко.

— Ні, начепіть його на себе і носіть. Ви повинні увесь час відчувати пістолет, щоб привикнути до нього, — запротестував він.

— Гаразд, — погодився я і зробив так, як сказав МакКенн.

Він неквапно випив ще склянку, а потім обережно промовив:

— Є один простий спосіб, як викрутитись з усієї цієї історії, док. За вечерею з де Кераделом та його дівкою вам треба просто розстібнути кобуру і пустити в них пару пуль. Ми з хлопцями вас прикриємо.

— Не знаю, що й сказати, Маку. Їй-богу, не знаю, — зітхнув я.

Він теж зітхнув і підвівся.

— Вас надто затягла ця справа, док. Що ж, ви маєте право робити так, як вважаєте за потрібне.

Біля дверей він обернувся:

— В будь-якому разі, ви б сподобалися босу. У вас є характер.

МакКенн пішов. А я почувався так, ніби мене щойно нагородили почесною відзнакою.

Я написав короткого листа Біллу, в якому сказав, що зважившись на щось, варто діяти без зволікань. І саме тому я погодився стати іграшкою в руках де Кераделів. Про телеграму мадемуазель вирішив не згадувати, аби він думав, що поїздка до них — виключно моє рішення. Я також написав, що МакКенн має передати йому дуже важливе повідомлення, і коли він отримає від мене телеграму, необхідно буде, дотримуючись відповідних інструкцій, почати негайно діяти.

Написав кілька рядків і Хелен...

Наступного ранку я виїхав з клубу рано, перш ніж до адресатів могли надійти мої листи. Неквапливо дістався Ларчмонта, а опівдні вже був на пристані. Там мені сказали, що біля причалу мене чекає човен з яхти «Бріттіс». Я спустився до води. У човні сиділо троє чоловіків — бретонці чи баски, не міг зрозуміти, що для мене було зовсім незвично. Виглядали вони досить дивно: їхні обличчя не відображали жодних емоцій, зіниці були розширені, шкіра мала блідо-жовтий відтінок. Один із них обернувся до мене і байдуже промовив:

— Сер де Карнак?

— Доктор Каранак, — роздратовано відповів я, займаючи своє місце на палубі.

— Сер де Карнак, рушаймо, — сказав він двом іншим.

Човен стрімко розітнув табунець дрібних рибок, і ми попрямували до видовженої сірої яхти. Я запитав:

— Це «Бріттіс?»

Стерновий кивнув головою. Яхта мала чудову форму, її довжина була близько 150 футів[23], а такелаж свідчив про те, що вона може розвивати добрячу швидкість. Даремно МакКенн сумнівався в її можливості виходити у відкритий океан.

Мадемуазель чекала на верхній палубі. Враховуючи те, як завершилася наша остання зустріч, я почувався досить ніяково. Заздалегідь обміркувавши все, я вирішив поставитися до того, що тоді трапилося, з іронією і поводитися так, наче нічого й не було. Звісно, якщо вона дозволить. В її очах я аж ніяк не виглядав романтичним героєм, що крадькома спускався з її вежі. Той ганебний випадок ніяк не йшов мені з голови. Я мав надію, що її здібності, хоч би якими вони були, інфернальними чи земними, не допоможуть їй відтворити подій тієї ночі. Тож я піднявся східцями і, прикинувшись простаком, який у захваті від усього, що відбувається, промовив:

— Вітаю, Дагут. Ви виглядаєте просто чарівно.

Вона і справді була чарівною. Ані краплі не схожа на ту Дагут зі стародавнього міста Іс, на ту королеву тіней та відьму. На ній був елегантний білий спортивний костюм, а над її блідо-золотавим волоссям більше не сяяв загадковий ореол. Натомість її голівку прикрашав вигадливий зелений капелюшок. Чудові фіалкові очі сяяли ясним світлом, без жодних пекельних лілових зблисків. На позір здавалася всього лише надзвичайної вроди жінкою, наділеною не більш потужною силою, ніж будь-яка інша вродлива жінка, що цілком природно. Та я знав про неї дещо більше, і щось підказувало мені, що варто бути пильним.

Вона засміялася і простягла мені руку:

— Ласкаво прошу, Алане.

Дагут кинула оком на дві мої валізи, і на її обличчі з’явилася загадкова посмішка. Вона провела мене вниз до невеликої розкішної каюти. Звичним тоном сказала:

— Чекатиму вас на палубі. Не баріться. Обід уже готовий, — і пішла.

Виявилося, що ми вже відпливли. Визирнувши в ілюмінатор, аби подивитися на порт, я зі здивуванням помітив, що він лишився далеко позаду. «Бріттіс» рухалася швидше, ніж я очікував. За кілька хвилин я піднявся на палубу і приєднався до мадемуазель. Вона розмовляла з капітаном, який мав давнє традиційне бретонське ім’я Браз. Мене вона відрекомендувала як «сера де Карнака». Браз мав міцнішу статуру за решту членів екіпажу, яких я бачив, та його обличчя так само не виражало жодних емоцій, а зіниці були незвично розширені. Раптом я помітив, як вони звузилися, і в них з’явився вогник зацікавленості, так наче він мене упізнавав.

Вже тоді я розумів, що відсутність емоцій була вірогідним виявом абстинентного синдрому. Свідомість цього чоловіка перебувала в іншій реальності, а його дії та реакції на подразники довколишнього світу були всього-на-всього інстинктами. З якоїсь причини його свідомість відгукнулася на звук давнього імені. Вона виринула з іншої реальності... яку він, можливо, сам і створив або в яку його занурив хтось інший. Мені стало цікаво, чи були так само поневолені решта екіпажу?

— Капітане Браз, мені більш до вподоби, коли мене називають доктором Каранаком, не сером Карнаком, — звернувся до нього я, уважно спостерігаючи за його реакцією. Він не відповів. Його обличчя залишалося байдужим, очі були широко розплющеними, а погляд скляним. Складалося враження, що він навіть не почув мене.

— Повелитель Карнаку часто подорожуватиме з нами, — сказала мадемуазель.

Тоді Браз схилив коліно і поцілував мені руку. Він промовив так само байдуже, як і чоловік з човна:

— Повелитель Карнаку, для мене це велика честь.

Уклонившись мадемуазель, він пішов геть. Я дивився йому вслід, відчуваючи, як по спині пробіг морозець. Здавалося, що зі мною щойно говорив робот, робот з плоті та крові, який бачив мене не тим, ким я був, а таким, як хтось йому мене змалював.

Мадемуазель з неприхованою насмішкою дивилася на мене.

— У вас бездоганна дисципліна, — байдуже зауважив я.

Вона засміялася:

— Чудово, Алане. Ходімо обідати.

Тож ми пішли обідати. І тут все теж було бездоганно. Я б, навіть сказав, занадто бездоганно. Два стюарди, які нас обслуговували, поводилися так само, як решта екіпажу. Страви до столу подавали схиливши коліно. Мадемуазель поводилася зі мною, наче з почесним гостем, демонструючи риси неперевершеної господині. Ми обговорювали різні теми... і в якийсь момент я забув, ким вона могла бути. Її образ у моїй голові почав збігатися з тим, ким вона здавалася на перший погляд. Цей образ міцно закарбувався у моїй пам’яті. Стюарди зі скляним поглядом вклонилися і пішли.

Я тихо промовив:

— Тут сучасність поєднується з феодальним минулим.

Вона спокійно відповіла:

— Так само, як і в мені. Але надто консервативно з твого боку послуговуватися терміном «феодальне минуле», Алане. Мої слуги походять з набагато давніших часів. Власне, так само, як і я.

Я нічого не сказав у відповідь. Вона роздивлялася свій келих з вином у променях світла, спостерігаючи, як вони виграють на склі, і спокійно додала:

— Власне, як і ти!

Я підняв свій келих і доторкнувся до її:

— З давнього Іса? Якщо так, я за це вип’ю.

— З давнього Іса... за це і вип’ємо, — із серйозним виглядом відповіла вона.

Наші келихи мелодійно задзвеніли, торкнувшись одне одного, і ми їх спорожнили. Дагут подивилася на мене. Коли вона заговорила, в її очах, як і в голосі, була легка насмішка:

— Схоже на медовий місяць, Алане, адже так?

— Якщо і так, тоді у мене таке враження, наче я все це вже десь бачив, — холодно відповів я.

Її обличчя порожевіло від стримуваного гніву:

— Ти дуже грубий, Алане.

— Я б упевненіше почувався в ролі нареченого, якби не відчуття, що став ув’язненим, — зауважив я.

Вона насупила брови, а в очах запалахкотіли пекельні іскорки. Відвівши погляд, вона стримано промовила:

— Але ж ти такий невловимий, коханий. У тебе справжній дар непомітно зникати. Тієї ночі тобі нічого було боятися. Ти побачив те, що я змусила тебе побачити, і робив те, до чого я тебе спонукала... то навіщо ж було тікати?

Я був шокований. З новою силою прокинулися відчуття люті та ненависті, що чаїлися у моїй душі із самого моменту нашої зустрічі. Я вхопив її за зап’ястя:

— Не тому, що боявся тебе, білява відьмо. Я міг би задушити тебе уві сні.

— То що зупинило тебе? — спокійно запитала вона. У кутиках її вуст з’явилися маленькі ямочки.

Я відпустив її руку.

— Я все ще можу зробити це. Ти намалювала надзвичайну картину у моїй голові, поки я спав.

— Ти хочеш сказати... тобто ти думаєш, що це було у твоїй уяві? Що ніякого Іса не існувало в реальності? — зі здивуванням перепитала вона, пильно дивлячись на мене.

— Хіба що в такій самій реальності, як і та, в якій перебуває свідомість членів екіпажу твоєї яхти, Дагут. З твоєї легкої руки чи руки твого батька.

— Тоді я маю довести тобі, що все це було насправді, — похмуро відповіла вона.

— Може, скажеш, що і тіні твої справжні, Дагут? — запитав я, намагаючись приборкати лють.

— І це я тобі теж доведу, — ще похмуріше відповіла вона.

Тієї ж миті я пошкодував про те, що згадав про тіні. І її відповідь мене не заспокоїла. Я картав і проклинав себе. Так мені нізащо не виграти цієї гри. Суперечки з мадемуазель тільки зменшували мої шанси на перемогу. Такими діями я міг наразити на ризик тих, хто був мені не байдужий, нацькувавши на них сили, від яких я так сильно хотів їх захистити. Можливо, саме це вона й мала на увазі, коли обіцяла мені довести, що все, що я бачив, відбувалося насправді. Принаймні, це точно стосувалося Вілла, а от про Хелен вона не згадала.

Якщо я хотів вести власну гру, то її треба було вести переконливіше, рішучіше. Я подивився на Дагут і замислився над тим, наскільки мені було б легше, якби вдалося заручитися її підтримкою. У цю мить я згадав про Хелен і відчув гострий біль. Я змусив себе викинути з голови думки про неї, ніби остерігаючись, що Дагут зможе їх прочитати.

Існував єдиний спосіб умовити жінку щось зробити...

Я підвівся. Взяв зі столу наші з Дагут келихи та жбурнув їх на підлогу каюти з такою силою, що скло розлетілося на друзки. Тоді підійшов до дверей і замкнув їх на ключ. Піднявши на руки Дагут, я відніс і поклав її на диван, що стояв під ілюмінатором. Вона обвила руками мою шию, заплющила очі... її вуста торкнулися моїх...

— До біса Іс з його таємницями! Волію жити сьогоднішнім днем, — промовив я.

— Ти кохаєш мене? — прошепотіла вона.

— Так, я кохаю тебе, — відповів я.

— Ні! — вигукнула вона, відштовхнувши мене. — Колись давно ти кохав мене. Кохав, хоч і вбив. У цьому житті моїм коханцем всього на одну ніч став не ти, а Повелитель Карнаку. Та я знаю, що ти і досі кохаєш мене. Та чи мусиш ти мене знову вбити? Я маю знати відповідь, Алане... Маю...

Я взяв її руки у свої долоні. Вони були холодні як лід. В очах не видно ні насмішки, ні хитрощів. Я бачив у них лише збентеження і страх. Вона більше не була схожа на відьму. У мені почало зароджуватися почуття жалю до неї — а що, як вона, так само, як і решта на цьому човні, стала жертвою чиєїсь злої волі? Наприклад, де Керадела, який називає себе її батьком... Дагут лежала, дивлячись на мене поглядом переляканої дівчинки, а я не міг відвести від неї очей — такою прекрасною вона була...

Вона прошепотіла:

— Алане, коханий, для нас обох було б краще, якби ти не відгукнувся на запрошення. Ти пристав на мою пропозицію через ту тінь, яку я змушена була послати до твого друга... чи були інші причини?

Її слова заспокоїли мене. Я подумав, що ця відьма не така вже й кмітлива.

— Була інша причина, Дагут, — ніби знехотя відповів я.

— Яка? — здивувалася вона.

— Ти, — сказав я у відповідь.

Вона нахилилася на мене і торкнулась мого підборіддя своєю м’якою рукою:

— Ти це серйозно, Алане де Карнак?

— Можливо, я ніколи не зможу покохати тебе так сильно, як Повелитель Карнаку. Та мені дуже хочеться спробувати.

Вона засміялася і відкинулась назад. Каютою прокотилися хвильки її сміху — безтурботного і водночас жорстокого.

— Ти так дивно залицяєшся до мене, Алане. Але мені це подобається. Принаймні, я знаю, що ти не обманюєш. Та що ти думаєш про мене насправді, Алане?

— Я думаю, що ти мов той сад, який розквітнув під червоним Серцем Дракона за десять тисяч років до того, як на його місці постала Велика Піраміда. Промені твого сяйва торкнулися її найпотаємнішого вівтаря... ти незвичайний сад, наполовину — морський... де листя дерев не шепоче, а співає... де квітне неземний цвіт, невідомо — лихий чи ні... сад, у якому птахи співають дивних пісень... з якого віє не земним, а морським подихом... сад, до якого непросто потрапити... і ще важче відшукати дорогу до його серця... і майже неможливо знайти шлях назад...

Вона нахилилася до мене, її великі очі сяяли, а вуста торкнулися моїх:

— То ось що ти про мене думаєш! Це правда... А Повелитель Карнаку так і не розгледів мене, справжню... ти пам’ятаєш більше за нього...

Вона вхопила мене за руки, припала грудьми до моїх.

— А та руда дівчина? Не пам’ятаю, як її звати. Вона теж схожа на сад?

Хелен!

— Так, але земний. Духмяний і приємний. Проте у ньому неможливо заблукати, — байдуже відповів я.

Вона відпустила мої руки, хвилину помовчала, потім підвелася і різко сказала:

— Ходімо на палубу.

Я пішов за нею. Атмосфера була напруженою. Щось пішло не так, можливо, я щось не те сказав про Хелен, чи чогось не сказав. Та що це в біса могло бути, я не знав. Я подивився на годинник. Була четверта. На воду опускався туман, та для яхти, здавалося, це не було перешкодою.

Замість того, щоб знизити швидкість, ми, навпаки, набирали її. Сівши на палубі у крісла, я сказав про це мадемуазель. У відповідь вона промовила з байдужим виразом обличчя:

— Пусте. Нам ніщо не загрожує.

— Але надто небезпечно плисти на такій швидкості, — продовжував я.

— Маємо до сьомої бути в Ici, — відповіла Дагут.

— В Ici? — вражено перепитав я.

— Іс. Так ми звемо нашу домівку, — пояснила вона.

Дагут відкинулася у кріслі й замовкла. Я спостерігав за туманом. Він був якимось дивним. Не огортав нас, як це зазвичай буває, а підлаштувавшись під нашу швидкість, він наче супроводжував яхту. Рухався разом з нами.

Повз нас проходили члени екіпажу з порожніми очима та байдужим виразом обличчя. Мені почало здаватися, що я опинився у якомусь жахливому нічному маренні, на кораблі-привиді, такому собі Летючому Голландці, відрізаному від решту світу, який несуть уперед невидимі, безшумні вітри. Чи його штовхає вперед якийсь плавець-велетень, вчепившись рукою за кіль.... а туман, що огорнув нас, то його подих. Я подивився на мадемуазель. Її очі були заплющені. Здавалося, що вона дрімає. Я наслідував її приклад.

Коли ж розплющив очі, яхта вже стояла. Від туману не лишилось ані сліду. Ми дрейфували у невеликій бухті між двома скелястими мисами. Дагут трясла мене за плечі. У голові паморочилося після сну. Це, напевно, через морське повітря, подумав я, намагаючись остаточно прокинутись. Ми пересіли у маленький човен і зійшли на пристані. Перед нами були сходи. Здається, ми підіймалися цілу вічність. Нагорі, за кілька ярдів від сходів, стояв довгий кам’яний будинок. Було темно, тож я не міг роздивитися, що там за ним. Краєвид затуляли дерева, з яких вже почало опадати листя.

Ми зайшли до будинку. Нас зустріли слуги. Їхні зіниці були теж розширені, а обличчя здавалися застиглими байдужими масками, так само, як у тих чоловіків з «Бріттіс». Мені показали мою кімнату, а камердинер почав розпаковувати валізи. Все ще перебуваючи в стані якогось заціпеніння, я вдягнувся до вечері. На якийсь час я прийшов до тями, коли відчув кобуру МакКенна, випадково зачепивши її рукою.

Вечеря минула наче у тумані. Я мало що пам’ятаю. Точно можу сказати лише те, що де Керадел був надзвичайно гостинним та привітав мене з підкресленою ввічливістю. За вечерею він без упину балакав, та хай мене дідько вхопить, коли я згадаю, що саме він казав. Час від часу я відволікався на мадемуазель. Її обличчя та очі виринали з туману та приковували до себе мій погляд. У якісь моменти я починав думати, що мені щось підсипали в їжу, та, здавалося, не мало жодного значення чи було це правдою. Єдине, що для мене важило, і я це чітко розумів, були мої відповіді на запитання де Керадела. Якась інша частина моєї свідомості, чи моє альтер-его, що не піддалося впливу того, що мене паралізувало, взяло ситуацію під свій контроль. Я почувався у відносній безпеці, переконуючи себе в тому, що все загалом не так і кепсько.

Потім я почув голос Дагут:

— Алане, ти виглядаєш сонним. У тебе заплющуються очі. Напевно, це через морське повітря.

Я відповів, що так, напевно, і є, та вибачився за свою сонливість. Маю досить розмиті спогади про той вечір, але пригадую, що де Керадел відразу ж виявив турботу, почувши мої непевні виправдання. Він сам зголосився провести мене до моєї кімнати. Принаймні я пам’ятав, хоч і розпливчато, те, що він привів мене у якесь місце з ліжком, де я за звичкою, стягнув із себе одяг, бухнувся на ліжко і тут же поринув у сон.

Раптом я прокинувся. Від дивної млявості не лишилось жодного сліду. На годиннику була перша. Що ж мене розбудило? І тут я вловив якийсь приглушений звук — спів, що, здавалося, долинав звідкілясь здалеку, немов з-під землі.

Той звук повільно наростав, ставав чіткішим. Я почув дивний спів, він здавався дуже давнім та невиразно знайомим. Підвівшись з ліжка, я підійшов до вікна. Воно виходило на океан. Ніч була безмісячною, та я бачив сірі гребені хвиль, що билися об скелястий берег. Спів ставав гучнішим. Я хотів увімкнути світло, та не знав де вимикач. Згадав, що взяв із собою ліхтарика, але речі вже були розпаковані та розкладені по місцях, і я не знав де саме його шукати.

Понишпоривши у кишенях пальта, я знайшов коробку сірників. Спів почав стихати. Так, наче, ті, з чиїх вуст він лунав, віддалялися від будинку. Запаливши сірника, я побачив на стіні вимикач. Натиснув на нього, але безрезультатно. Раптом побачив, що на столику біля ліжка лежить мій ліхтарик. Я натиснув на кнопку, та він не загорівся. У мені почала зароджуватися підозра, що тут має бути якийсь зв’язок: дивна млявість, непрацюючий ліхтарик та несправний вимикач...

Пістолет МакКенна! Я відчув, що він на мені. На тому самому місці, під лівою пахвою. Магазин був заряджений, і запасні набої на місці. Я підійшов до дверей та обережно повернув ключ, що стримів у замковій шпарині. Вони легко відчинилися. Переді мною лежала старомодно декорована зала, в кінці якої виднілося тьмяне світло вікна. Тут було дуже незатишно. Це єдине слово, яке можна дібрати, аби описати те, що я відчував у той момент. Зала була сповнена шепоту, шарудіння та тіней.

Деякий час я вагався, зрештою наважився прослизнути до вікна і визирнув назовні.

Я побачив дерева. Крізь їхні напівоголені гілки виднілося широке поле. За ним був гай. Саме звідти долинали співи.

Поміж дерев пробивалося світло — дивне сіре світло. Я не міг відвести від нього погляду... згадав, що казав МакКенн... наче світло тьмянішало, потім розгоралося... тлінне, згубне...

Саме таким воно й було. Я стояв мов укопаний, вхопившись руками за підвіконня, і спостерігав за тим, як це світло прогниває, стікаючи, наче віск зі свічки... та згасає. Тепер мені здавалося, що спів, який я чув, — то перетворене на звук оце мертвотне світло...

Раптом почувся болісний крик — крик агонії, в якій б’ється людське тіло.

Шепіт у залі звучав усе наполегливіше. Шарудіння оточувало з усіх боків. Довкола мене скупчилися тіні. Вони відтіснили мене від вікна, заштовхавши назад до кімнати. Я із силою грюкнув дверима просто перед ними, відчуваючи, як по мені стікають краплі поту.

Притулившись до дверей, я чув, як все гучнішими ставали крики нестерпних страждань. І раптом вщухли.

Зненацька повернулося відчуття заціпеніння. Я сповз униз по дверях і заснув.

15. По той бік муру де Керадела — 2

Щось витанцьовувало та пурхало перед моїми очима. Це щось не мало форми, але мало голос. Він шепотів до мене, знову і знову: «Дагут... стережися Дагут... Алане, стережися Дагут... звільни мене, Алане... стережися Дагут, Алане... звільни мене... з полону Володара Карну... з мороку...»

Я намагався зосередитися на цій пурхаючій істоті, але раптом щось яскраво спалахнуло — і вона немов розчинилася в тому блискучому сяйві та зникла. У повітрі лишився лише об’ємний осяйний ореол, та варто було мені відвести від нього погляд, як я побачив, що вона і досі витанцьовує та пурхає в ньому, наче комаха у промені світла.

Але голос... Він здавався мені знайомим.

Невідома істота продовжувала танцювати і мерехтіти; розтікалася у просторі, але не набувала жодної форми, тоді знову зменшувалася... залишаючись лише тінню, що тремтить у сяйві...

Тінню!

Вона прошепотіла:

— Володарю Карну, Алане, не дозволь Цьому поглинути мене, стережися Дагут, звільни мене... звільни...

То був голос Ралтсона!

Я став навколішки, спершись руками на підлогу, мій погляд був прикутий до того світіння, я намагався розгледіти пурхаючу істоту, що шепотіла до мене голосом Ралтсона.

Раптом ореол сяйва почав стискатися, наче зіниці капітана яхти «Бріттіс», які звузились, щойно він мене побачив. І просто перед собою я побачив ручку дверей. Мідну ручку, що виблискувала у світанкових променях.

На ній сиділа синя муха. То була трупна муха. Вона повзала по ручці та дзижчала. Голос, який, як мені здалося, належав Діку, розчинився у цьому звукові, злившись з ним в одне ціле. У кімнаті не було нікого, окрім мене і цієї мухи, що повзала по блискучій ручці та дзижчала. Раптом вона здійнялася з ручки, облетіла мене і зникла.

Я підвівся і подумав: те, що ти зробила зі мною на тому човні, Дагут, тобі вдалося на славу. Подивився на годинник. Він показував кілька хвилин по шостій. Я обережно прочинив двері. У залі не видно жодних тіней. Все було спокійно. У будинку теж було тихо. Здавалося, всі ще сплять, та я не йняв цьому віри. Тож тихенько зачинив двері, засунувши великі засуви, що були прибиті згори та знизу.

У голові було порожньо, наче вона звільнилася від тягаря думок. Перед моїми очима все розпливалося. Я підійшов до вікна і зробив ковток ранкового повітря з добре відчутним запахом морського бризу, що бадьорив. Мені стало ліпше. Я обернувся, обвів поглядом кімнату. Вона була просторою, стіни оздоблені дерев’яними панелями, на них висіли гобелени, барвисті кольори яких протягом століть поблякли. Позолочене ліжко з різьбленням та балдахіном теж виглядало давнім. Інтер’єр більше нагадував оздоблення замків Бретані, аніж маєтків Нової Англії. Ліворуч від мене стояла шафка, така ж старезна, як і ліжко. Не маючи нічого певного на меті, просто знічев’я, я висунув горішню шухляду. На носовичках лежав мій пістолет. Я перевірив магазин — він виявився порожнім.

Я не міг повірити власним очам! Я точно знав, що заряджав його перед тим, як покласти до валізи. Раптом мені спало на думку, що все це якось пов’язано — порожній магазин, непрацюючий ліхтарик, несправний вимикач та підозріла сонливість. Кволість наче рукою зняло. Я поклав пістолет назад у шухляду і ліг на ліжко. Я не мав жодних сумнівів стосовно того, що заціпеніння, в якому я перебував, викликане зовсім не природною реакцією організму на морську прогулянку. І байдуже, використала Дагут проти мене свою силу навіювання, доки я дрімав на палубі, чи підсипала мені у їжу снодійне. Хай там як, але це було зроблено навмисно. Може, це були наркотики? Я згадав про легкий наркотик, який використовували у своїх практиках тибетські лами. «Володар волі» — так вони його називали. Він послаблював стійкість організму до гіпнозу та робив розум і свідомість тих, хто його вживав, безсилими перед наказами, максимально посилюючи силу сприйняття галюцинацій. Раптом окремі фрагменти склалися докупи і утворили цільну картину: поведінка і зовнішність чоловіків на човні та слуг у будинку. Що, як всі вони скуштували цей наркотик і, як результат, рухалися та міркували тільки так, як їх змушували до цього мадемуазель та її батько? Що, як мене оточували людські роботи, істоти, які були лише відображеннями, копіями де Кераделів?

І що, як загроза потрапити у це рабство нависла і наді мною?

Що більше я міркував над цим, то міцнішим ставало моє переконання в тому, що такий сценарій цілком можливий. Я щосили намагався пригадати нашу вчорашню розмову з де Кераделом. І хоча це мені так і не вдалося, проте глибоко всередині я був упевнений, що впорався з цим випробуванням, що моє друге «я» взяло гору і не дозволило мені припуститися помилки.

Раптом я відчув на собі чийсь пильний погляд. Отже, за мною стежать. Я лежав на ліжку і дивився у вікно. Зробивши глибокий вдих, наче уві сні, я перевернувся на другий бік і закрив обличчя рукою. Так я міг бодай трохи розплющити повіки і спостерігати за тим, що відбувається довкола. За мить з-за гобелену з’явилася біла рука і відсунула його убік. До кімнати зайшла Дагут. На ній була тоненька ранкова сукня з чистого шовку, волосся розсипалося по плечах і спадало до пояса. Вона була неймовірно чарівною. Безшелесно, наче одна з її тіней, прослизнувши до мого ліжка, Дагут сіла на його краєчок і почала мене роздивлятися. Я докладав зусиль, аби моє дихання було рівним та глибоким і складалося враження, ніби я міцно сплю. Та вона була такою звабливою, що мені це вдавалося з величезними труднощами. Тоді вона пересіла на інший бік ліжка і нахилилася до мене. Я відчув дотик її вуст на своїй щоці, ніжний, як поцілунок метелика.

Та раптом вона зникла. Так само несподівано, як і з’явилася.

Я розплющив очі. У кімнаті витав якийсь інший запах, незнайомий. Він навіював спогади про море і неабияк бадьорив. Вдихнувши його, я відчув, як зникають останні сліди сонливості. Я сів у ліжку, бадьорий та сповнений енергії. На столику стояв неглибокий металевий таріль. На ньому купкою лежало листя, що нагадувало папороть. Воно тліло, і над ним здіймався дим, від якого линув той освіжаючий запах. Я спробував поворушити листя, але дим одразу зник, а разом з ним і запах.

Вочевидь, це була якась протиотрута від того, що ввело мене у стан, в якому я перебував з учорашнього вечора. Так само стала очевидною і причина, з якої цієї ночі я спав мов немовля.

І мені спало на думку, що зала, сповнена тіней та звуків, так само, як і трупна муха, що дзижчала голосом Ралтсона, могли бути лише побічними ефектами від вживання наркотику. Під його дією підсвідомість вкрай майстерно малює картини, наче уві сні, використовуючи звуки, що колись були зафіксовані свідомістю.

Можливо, насправді я не прокидався вночі. Може, мені лише наснилося, що я виходив з кімнати до сповненої тіней зали... а потім тікав, упавши на підлогу під дверима... може, той спів мені лише наснився.

Та якщо всього цього не було, якщо взагалі немає нічого такого, чого мені не належало побачити чи почути, навіщо тоді мене огорнули цією ковдрою сну?

Зрештою, я був впевнений у тому, що принаймні одна річ мені не наснилася.

І це була Дагут, яка нишком зайшла до моєї кімнати і принесла листя.

А це свідчило про те, що я діяв не зовсім так, як вони на це розраховували. Інакше я б міцно спав і не побачив би Дагут. Вони у чомусь помилилися? Хай там як, але мені пощастило, сам не знаю чому. А листя ще може стати у пригоді, якщо вони знову захочуть згодувати мені той наркотик.

Я підійшов до гобелену і відгорнув його край. Жодного сліду дверей не побачив, стіна виглядала суцільною. Мав десь бути якийсь таємний портал, та я вирішив зайнятися його пошуками пізніше Я відсунув засуви на дверях. Але тут вони гарантували приватність і усамітнення не більше, ніж стіна в кімнаті без трьох інших стін. Згрібши рукою рештки листя, я сховав їх у конверт і поклав у кобуру МакКенна. Тоді викурив з півдесятка сигарет і висипав попіл на таріль. Він виглядав майже так само, як той, що був від листя. Саме стільки мало б лишитись, якби все дотліло. Може, ніхто й уваги не звернув би на такі дрібниці, а може, і звернув би.

На годиннику була сьома. Я подумав, що, напевно, вже час підводитись та одягтися. Цікаво, коли б антидот мав подіяти? Я нічого про це не знав, і мені зовсім не хотілося припуститися помилки. Хоча встати пізніше було б безпечніше, ніж прокинутися занадто рано. Тож я знову заліз під ковдру і заснув. Цього разу насправді. І жодні сни мене не тривожили.

Прокинувшись, я побачив камердинера, який розкладав мої речі. Таріль, на якому лежало листя, зник. Було пів на дев’яту. Я підвівся і позіхнув. Камердинер смиренно оголосив, що ванна для Повелителя Карнаку готова. Попри невеселі думки, якими була зайнята голова Повелителя Карнаку, поєднання старомодної послужливості та атрибутів сучасної цивілізації змусило мене засміятися. Та я не побачив усмішки у відповідь. Напевно, усміхатися не входило до кола його обов’язків.

Я подивився на байдужий вираз його обличчя. Порожні очі не бачили ані власне мене, ані світу, в якому я існував, натомість вони бачили когось іншого, з іншого світу. І я здогадувався, з якого саме.

Накинувши на піжаму халат, я пішов до ванної кімнати і зачинив двері просто у нього перед носом. Потім зняв кобуру МакКенна і сховав її. Скупавшись, я відпустив камердинера. Він сказав, що сніданок буде готовий після дев’ятої, низько вклонився і пішов.

Я підійшов до шафки, дістав пістолет і перевірив магазин. Набої були на місці. Навіть запасні лежали там, куди їх поклав МакКенн. Невже і порожній магазин мені привидівся? У голові почали роїтися сумніви. Якщо я і помилявся, можливо, це була випадковість. Я підійшов з пістолетом до вікна, навів його на море та натиснув на купок. Почуйся різкий тріск, наче спрацював запобіжник. Я збагнув, що вночі з набоїв висипали порох, а коли я спав, пістолет з порожніми патронами поклали на місце.

Що ж, подумав я похмуро, ще одне попередження, так ніби недостатньо було тієї трупної мухи. Поклавши пістолет на місце, я спустився на сніданок. Я шаленів від люті і в разі потреби був ладен будь-кому дати грубу відсіч. Мадемуазель чекала на мене, спокійно читаючи газету. Стіл було сервіровано для двох, тож я вирішив, що її батько, напевно, поїхав кудись у справах. Коли я її побачив, захоплення та почуття ніжності вже звично доповнили палітру гніву та ненависті, що вкоренились у мені. Здається, я вже казав, яка вона вродлива. Але такою чарівною, як сьогодні, вона ще ніколи не виглядала: її обличчя сяяло свіжістю ранкової роси, що вкриває трави на світанку, її шкіра дивовижно світилася, очі були чистими, цнотливими... Вона зовсім не була схожою на вбивцю, блудницю чи відьму, якою, як мені підказувало серце, вона насправді була. Зараз вона випромінювала чистоту.

Побачивши мене, вона відклала газету і простягнула мені руку. Іронічно посміхнувшись, я поцілував її.

— Сподіваюся, Алане, ти добре спав, — сказала вона.

У цих словах було щось домашнє. Це роздратувало мене ще більше. Я сів у крісло, розгорнув на колінах серветку:

— Добре, Дагут. Якщо не брати до уваги великої трупної мухи, що залетіла до моєї кімнати та шепотіла мені на вухо.

Її очі звузилися, і я помітив, що вона здригнулася. Потім опустила очі та засміялася:

— Ти, напевно, жартуєш, Алане.

— Та ні. У мене в кімнаті справді літала велика трупна муха, вона шепотіла до мене і дзижчала, шепотіла і дзижчала, — відповів я.

— І що ж вона шепотіла, Алане? — спокійно запитала вона.

— Остерігатися тебе Дагут, — так само спокійно відповів я.

— То ти не спав у цей час? — знову запитала вона.

А тут варто бути обережним, тож я засміявся:

— А хіба трупні мухи шепотять до тих, хто не спить? Звісно, я спав, і бачив це уві сні.

— Голос не здався тобі знайомим? — Несподівано вона підняла на мене очі. Наші погляди зустрілися.

— Уві сні мені здалося, що я вже чув цей голос. Та коли прокинувся, забув де, — відповів я.

Увесь час, протягом якого слуги змінювали страви, вона мовчала. Опісля вона якось втомлено сказала:

— Сховай свого меча, Алане. Сьогодні він тобі не знадобиться. І я сьогодні теж без зброї. Прошу тебе про це, повір мені. Поводься зі мною сьогодні так, як з тією, хто сильно тебе кохає. Обіцяєш, Алане?

Це прозвучало так щиро і просто, що моя злість кудись зникла, а недовіра до неї стала слабшою. Вперше я відчув до неї жаль.

— Навіть не проситиму тебе вдавати, що кохаєш мене, — сказала вона.

— Покохати тебе не складно, Дагут, — повільно промовив я.

Її фіалкові очі налилися сльозами:

— Невже?

Я зітхнув:

— Давай домовимося. Сьогодні ми вперше зустрілися. Я нічого про тебе не знаю, Дагут. І сьогодні я бачитиму в тобі лише ту, якою ти мені зараз здаєшся. Можливо, до вечора я стану твоїм рабом.

— Я ж просила тебе сховати зброю! — вигукнула вона.

Та я не хотів сказати нічого іншого, окрім того, що сказав. Жодних натяків... Та я знову почув голос, що змінився дзижчанням мухи: «Стережися... стережися Дагут... Алане, стережися Дагут...» І згадав тих чоловіків з байдужими виразами обличчя та скляним поглядом... рабів її волі чи волі її батька...

Я не збирався складати зброю... тільки сховати її.

Я щиро промовив:

— І гадки не маю, про що ти говориш, Дагут. Справді, не розумію. Я мав на увазі тільки те, що сказав.

Здається, вона повірила моїм словам. У такій доволі неоднозначній атмосфері, якщо взяти до уваги те, що раніше відбувалося між нами у Нью-Йорку та давньому Ici, проходив наш сніданок. Кілька разів я ловив себе на думці, що починаю бачити в мадемуазель саме те, що вона хоче.

Ми не поспішали. Коли ми підвелися з-за столу, на годиннику була одинадцята. Дагут запропонувала оглянути місцевість, і я з полегшенням пішов нагору перевдягнутися. Мені довелося кілька разів клацнути затвором пістолета і пошурхотіти листям у кобурі МакКенна, аби розвіяти всі сумніви щодо пропозиції Дагут скласти зброю. Вона знала, як домогтися свого.

Коли я спустився, вона вже чекала на мене у костюмі для верхової їзди. Пишне волосся вкривало голову, наче шолом. Ми рушили до стайні. Там було з дюжину першокласних коней. Я роздивився всіх, намагаючись відшукати чорного жеребця. Його я не побачив, та в очі мені впало відокремлене стійло, де він міг стояти. Я вибрав чалого коня, а Дагут довгоногого гнідого. Найбільше мені кортіло побачити «кам’янистий сад» де Керадела. Та цього разу мені не пощастило. Ми поскакали добре доглянутою доріжкою для верхової їзди, з якої часом відкривався вид на море, але частіше його затуляли скелі та дерева. Місцевість була досить цікавою. Я ще ніколи не бачив настільки вдало втіленого задуму усамітнення. Нарешті ми дісталися муру, повернули і поскакали вздовж нього. На його вершині здіймалися конструкції з перехрещених дерев’яних брусів, а над ними натягнуто кілька дротів, які, як я підозрював, могли бути під напругою. Напевно, коли Лайяс забирався на мур, їх ще там не було. Я подумав, що, може, він не лише засвоїв, але й подав урок. Попід муром на певній відстані один від одного походжали смагляві невисокі чоловіки. В руках вони тримали кийки. Та я не міг сказати, чи була в них ще якась зброя окрім цієї. Коли ми проїжджали повз них, вони схиляли коліна.

Невдовзі я побачив велику браму, яку охороняв гарнізон з півдюжини людей. Проминувши їх, ми опинилися на широкому і довгому лузі, порослому невисокими кущами, що нагадували людських істот, які зігнулися, присівши на землю. Раптом мені спало на думку, що, мабуть, саме тут Лайяс і побачив псів, які геть не були псами. У сонячному світлі, на свіжому повітрі, у збудженні від прогулянки верхи вся та історія здавалася малоймовірною. Хоча щось у цьому місці лякало, воно здавалося зловісним. Тут не хотілося надовго затримуватись. Я мимохіть сказав про це Дагут. Вона відповіла іронічним поглядом, промовивши:

— Так, але тут добре полювати.

Вона поскакала вперед, так і не сказавши, на кого саме тут добре полювати. А я і не запитував. Її відповіді було достатньо, щоб відновилася віра у правдивість історії Лайяса.

Діставшись кінця муру, я побачив, що він врізався у скелю, як і розповідав МакКенн. Там був великий виступ, який заважав розгледіти те, що було за ним. Я сказав:

— Я б хотів подивитися, що там.

Перш ніж вона встигла відповісти, я зліз з коня і почав дертися на скелю. Згори відкривався вид на відкритий океан. За кілька ярдів від берега у човні рибалили двоє чоловіків. Побачивши мене, вони підвели голови. Тоді один з них дістав сітку і почав закидати її у воду. Що ж, МакКенн не підвів.

Я повернувся назад до Дагут і запитав:

— Може, повернемося до воріт та проїдемося по прилеглій території? Мені хочеться подивитися на селище.

Кілька секунд вона вагалася, та зрештою кивнула. Тож ми повернулися назад, через гарнізон, і виїхали на сільську дорогу. Трохи згодом на нашому шляху постав старий будинок, що ховався за розлогими деревами. Від дороги його відділяв кам’яний мур, а біля воріт стояв МакКенн.

Він спостерігав за нами без жодного інтересу. Дагут проїхала повз, навіть не глянувши на нього. Я трохи відстав, а опинившись біля МакКенна, впустив картку. Я розраховував побачити його, тож заздалегідь встиг надряпати кілька слів: «Тут коїться щось недобре, та поки що не маю конкретних доказів. Близько тридцяти чоловіків, напевно, всі добре озброєні. На мурі колючі дроти під напругою».

Я наздогнав мадемуазель, і ми проскакали ще близько милі. Тоді вона зупинилася і спитала:

— Ти побачив усе, що хотів?

— Так, — відповів я, і ми повернули назад. Коли ми знову минали МакКенна, він сидів на тому ж самому місці. Так, наче і не рушав з місця. Та моєї записки на землі вже не було.

У гарнізоні помітили, що ми наближаємося, і відчинили ворота. Повернулися до маєтку ми тієї ж дорогою, якою їхали сюди. Я так ніде і не побачив нічого схожого на «кам’янистий сад».

Після прогулянки Дагут розчервонілася і була у піднесеному настрої.

— Піду викупаюся. Потім пообідаємо на яхті — влаштуємо такий собі міні-круїз, — сказала вона.

— Гаразд, — погодився я. — Сподіваюся, мене не зморить, як учора.

Вона примружила очі, та вираз мого обличчя був цілком невинний. Вона усміхнулася:

— Не зморить, я впевнена. Ти вже акліматизувався.

— Сподіваюся. Напевно, вчора за вечерею з мене був кепський співрозмовник, — похмуро промовив я.

Вона знову усміхнулася:

— Зовсім ні. Мій батько не міг натішитися розмовою, і ти дуже йому сподобався.

Вона пішла, все ще усміхаючись.

Я був невимовно радий, що сподобався її батькові та що мені вдалося його розрадити.

Морська прогулянка видалася на диво приємною, до того ж поруч була чарівна дівчина. Лише один раз мене накрило хвилею зловісне відчуття, коли один з членів екіпажу схилив коліно, коли Дагут проходила повз. Потім була вечеря з де Кераделом та мадемуазель. Він був настільки фантастичним співрозмовником, що в якийсь момент я забув, що перебуваю в ув’язненні. Ми обговорювали теми, які мені так кортіло обміркувати, коли мене зупинив Білл, переконавши в тому, що цього не варто робити. Мені було байдуже, що іноді він говорив до мене, як верховний жрець до профана, пояснюючи тому елементарні ритуальні дії, чи що час від часу, посилаючись на власний досвід, називав доведеним фактом явища, які сучасна наука піддає сумніву. Знання цього чоловіка вражали своєю обширністю, а розум гостротою. Мені не вкладалося у голові, як за таке коротке життя можна було стільки всього дізнатися. Він описував ритуали Осіріса[24], темні обряди поклоніння Тифону, якого єгиптяни також називали Рудоволосим Сетом, Елевсинські[25] та Дельфійські містерії[26] у таких подробицях, наче бачив їх на власні очі. Переповідав найменші деталі, навіть ще давніших і страшніших ритуалів, похованих у глибинах часу. Йому були відомі лихі таємниці Саббату. Якось він згадав про традицію поклоніння Корі, Доньці, яку також знали як Персефону[27], чи Гекату, і яка мала ще безліч імен, відомих з найдавніших часів — дружина Аїда, Королева Тіней, доньки якої стали фуріями. Тоді я розповів йому, що бачив, як у печері в Дельфах грецький священик, що мав душу язичника, викликав Кору... я спостерігав за цим дійством, що наводило жах, і бачив, як з клубів диму над давнім вівтарем виростала велична постать...

Він уважно мене слухав, не перебиваючи, наче для нього у цій історії не було нічого дивного. Тоді запитав:

— Вона являлася йому раніше?

— Не знаю, — відповів я.

Він звернувся до мадемуазель:

— Та навіть якщо і так, уже сам факт, що вона явилася доктору Каранаку, є дуже важливим... Це доводить, що...

Дагут перервала його, і мені здалося, що вона не хотіла, аби він продовжував:

— Що він підходить. Так, батьку.

Де Керадел пильно дивився на мене:

— Це неабиякий досвід. Мені цікаво, з огляду на це та решту речей, про які ви розповідали, чому ви так вороже поставилися до цих думок в той вечір, коли ми познайомилися.

Я чесно відповів:

— Я був п’яний як чіп і готовий сперечатися з будь-ким.

Він вишкірився, а потім відверто розсміявся:

— А ви не боїтеся казати правду.

— Ані коли тверезий, ані коли вип’ю, — згодився я.

Якийсь час він уважно мене вивчав. А потім сказав, звертаючись радше до себе, ніж до мене:

— Не знаю... Може, вона й має рацію... якби я міг йому цілком довіряти, це б дуже нам допомогло... він допитливий... не цурається темних знань... та чи достатньо в нього сміливості?..

Почувши це, я теж засміявся і вигукнув:

— Був би я тут, якби мені її бракувало!

— Цілком справедливо, батьку, — сказала Дагут з лихою посмішкою на обличчі.

Де Керадел грюкнув кулаком по столу з упевненістю чоловіка, який щойно прийняв рішення:

— Карнаку, я розповідав вам про експеримент, в якому надзвичайно зацікавлений. Замість того, щоб бути лише спостерігачем, з власної волі чи за збігом обставин... а можливо, і не спостерігачем, а виконувачем тієї ролі, яку я для вас оберу... — на мить він замовк, ніби бажаючи, щоб я усвідомив його приховану погрозу... — пропоную вам провести цей експеримент разом зі мною. У мене є всі підстави вважати, якщо все пройде успішно, то результат перевершить усі сподівання. Власне, я пропоную вам це не просто так. Маю свій інтерес. Мушу зізнатися, що досі експерименти були не надто успішними. Я досяг певних результатів, але не тих, на які очікував. Проте ваші розповіді про Кору доводять, що ви допускаєте можливість матеріалізації цих Істот, Сил, чи Сутностей, чи нематеріальних субстанцій, якщо вам так більше подобається, невідомих енергій, юрми, перетворюватись на щось матеріальне згідно з відомими законами природи і тими, які ще належить пізнати. До того ж у ваших жилах тече давня кров Карнаку, у вас живуть давні спогади ваших пращурів. Можливо, я випустив з уваги якісь важливі моменти, які допоможе відтворити Ваша пам’ять. Можливо, з вашою допомогою та Сутність, яку я хочу викликати, постане перед нами у всій своїй величі, продемонструє нам всю свою силу.

— І що це за Сутність? — запитав я.

— Ви самі її назвали. Це той, хто в одному зі своїх численних втілень з’явився в Алькар-Азі у стародавньому Карнаку, так само, як до цього з’являвся у храмах мого народу за багато століть до того, як було зведено Іс чи мегаліти Карнаку. Це Володар Карну — Морок... — відповів він.

По спині сипнуло морозом. Та він цього не помітив. Я почув саме ту відповідь, на яку чекав. І я був готовий до цього.

Я затримав свій погляд на Дагут, і він потрактував його саме так, як мені й було потрібно. Грюкнувши кулаком по столу, я сказав:

— Де Керадел, я з вами.

Зрештою, хіба не для цього я тут?

16. Мел Бенік

— Давайте вип’ємо за це! — запропонував де Керадел. Відпустивши слуг, він відчинив шафу і дістав з неї декантер[28], наполовину наповнений якоюсь зеленою рідиною. Корок щільно закривав горлечко, і витягти його виявилося не так просто. Де Керадел наповнив три невеличкі келихи та хутко закоркував графин. Я взяв свого келиха.

— Стривайте! — зупинив він мене.

Із зеленого трунку здіймалися маленькі бульбашки, наче атоми діамантів, наче дрібки сонячних променів, переломлених і відбитих кришталем келиха. Вони здіймались усе швидше і швидше, доки зелений напій не закипів, а потім улігся і став прозорим.

Де Керадел підняв свого келиха:

— Карнаку, ви долучаєтеся до нас за власним бажанням?

— Ти долучаєшся до нас з власної волі, Алане де Карнак? — запитала мадемуазель, ледь торкнувшись своїм келихом мого

— З власної волі, — відповів я.

Наші келихи, зіткнувшись, задзвеніли, і ми випили цей напій.

Він мав дивний смак. Сочився крізь мозок та нервові закінчення, а разом з його дією зароджувалося надзвичайне відчуття свободи, всі перестороги відразу ж зникли, а старі переконання перетворилися на попіл, вивітрившись з поверхні свідомості. Я відчував себе змією, що скинула стару шкіру. Спогади ставали розпливчастими, змінювалися і поступово зникали. Мене охопило несамовите відчуття звільнення... Його важко описати словами. Здавалося, я можу все, бо відтепер для мене, як для Бога, не існувало ні добра, ні зла. Я міг робити будь-що, все, що забажаю, бо немає ні добра, ні зла, а є лише моя воля...

— Тепер ти — один з нас, — сказав де Керадел.

— Ти — один з нас, Алане, — прошепотіла мадемуазель.

Вона заплющила очі, її довгі вії торкалися щік. Та мені

здалося, що під ними спалахнуло пурпурове полум’я. Де Керадел теж закрив свої очі рукою, наче затуляючи від чогось. Та крізь його пальці було видно, як вони зблиснули. Він сказав:

— Карнаку, ти не поцікавився, що це за Істота, яку я збираюся викликати. Чи не тому, що тобі це відомо?

— Ні, — відповів я і хотів було додати, що мені байдуже, аж раптом усвідомив, що мене це цікавить, що серед усіх речей мені конче необхідно було довідатися саме про це. Він сказав:

— Колись один визначний англієць напрочуд влучно сформулював кредо матеріалізму. За його словами, виникнення людини в цьому світі — чистісінька випадковість, а її історія — це лише короткий, скороминущий епізод в існуванні однієї з планет. Він вказував на те, що науці достеменно невідомо, яке поєднання причин перетворило мертву органічну сполуку на живий організм пращурів людства. Та навіть якби і було відомо, це не мало б жодного значення. Піклувальники — голод, хвороби та братовбивчі війни — подбали про те, аби поступово перетворити їх на створіння, наділені свідомістю та розумом, щоб вони могли усвідомити власну мізерність, неважливість свого існування. Історія минулого просякла кров’ю та сльозами, сповнена безтямної покірності, безпорадних блукань, дикого бунтарства та марнотних прагнень. Зрештою, енергія нашої системи вичерпається, сонце згасне, а інертна та суха земля перетвориться на пустелю. Людина загине разом з усіма своїми думками. Більше не існуватиме жодних сенсів. Більше не існуватиме поняття добра і зла, і більше нічого не важитимуть всі зусилля, так само як і почуття відданості, жалю, кохання чи страждання.

— Це неправда, — сказав я, відчуваючи, як у мені здіймається божественна сила.

— Почасти правда, — заперечив він. — Хибною є думка хіба що про те, нібито людське життя — випадковість. Адже для нас випадковість — це результат дії тих, про існування кого ми просто не здогадуємося. Життя може зародитись тільки з іншого життя. І не обов’язково з тих його форм, які нам відомі, а, наприклад, з Чогось, що має якусь конкретну мету, з того, чиєю суттю і є саме життя. Те, що існування людства ґрунтується на болі, стражданнях, горі, ненависті та розбраті — правда. Правда і те, що нас виховали голод, хвороби та війни. Та водночас неможливо заперечувати існування таких понять, як мир, щастя, співчуття, захоплення красою, мудрість... хоча вони настільки ж вразливі та ніжні, як лісові квіти. Але попри це, вони існують насправді... мир і краса, щастя і мудрість. Вони є.

— Отже, — рука де Керадела все ще затуляла його очі, та крізь пальці я бачив, що його погляд прикутий до мене, — я переконаний в тому, що всі ці якості притаманні Йому — тому, хто вдихнув життя у первобутню субстанцію. І це має бути саме так, адже плід не може бути наділений тими якостями, яких бракує його творцеві.

Це було зрозуміло і без його пояснень. Навіщо марнувати час на те, щоб переконати мене в очевидних речах? Я толерантно зазначив:

— Усе це цілком очевидно.

— У такому разі, не менш очевидним має бути і те, що ми походимо з темряви, злості, створені жорстокістю цієї Істоти. І єдиний шлях до неї пролягає крізь агонію, страждання, жорстокість та лихі дії, — відповів він.

Він замовк, а потім зі злістю додав:

— Хіба не цього нас вчить релігія? Що людина може наблизитися до свого Творця тільки через страждання і муки? Жертви... Розп’яття!

— Авжеж цього. Хрещення кров’ю. Очищення через сльози. Відродження через страждання, — відповів я.

— Струни, яких необхідно торкнутися, щоб домогтися абсолютної гармонії, — прошепотіла мадемуазель.

У її словах звучала насмішка. Я обернувся до неї. Вона не розплющила очей, та я помітив, як її вуста скривила іронічна посмішка.

— Жертви готові, — сказав де Керадел.

— Тож почнемо обряд! — запропонував я.

Де Керадел опустив руку. Його зіниці палали блідо-блакитним світлом, таким яскравим, що риси обличчя втратили свою чіткість і здавалися невиразними. Мадемуазель розплющила очі, і я побачив два бездонні озера пурпурового вогню. На їхньому тлі геть не було видно обличчя. Тоді мені це не здалося дивним.

На стіні висіло дзеркало. Я поглянув у нього і побачив, що мої очі теж горіли таким самим диким вогнем, виблискуючи золотом, а обличчя втратило форму, ставши лише тлом для палаючих очей...

І це не здалося мені дивним. Тоді.

— Жертви готові, — повторив де Керадел.

— Тож скористаймося ними! — сказав я, підводячись.

Ми вийшли з їдальні та рушили нагору. Мене не полишало відчуття нестримного захвату, воно тільки міцнішало, ставало потужнішим. Ми мали забрати життя. Та хіба могло одне життя, чи навіть кілька, стати на заваді, якщо вони були лише щаблинами сходів, якими я міг вибратися з темної ями і дістатися сонця? З нами була Його сила, сила Того, хто існував до нас, задовго до зародження життя... вона скеровувала нас... Чи був це Володар Карну?

Де Керадел узяв мене за руку і завів до моєї кімнати. Він звелів мені роздягнутися та скупатися, а сам вийшов. Коли я скидав одяг, моя рука торкнулася якогось предмета під лівою пахвою. То була кобура, в якій лежав пістолет. Я не пам’ятав, хто мені дав його, але він казав, що це важливо... надзвичайно важливо, я не повинен був його знімати, чи комусь давати, чи десь лишати... у жодному разі... Я засміявся. Яке значення могла мати ця забавка, якщо я був за кілька кроків від того, щоб викликати Творця життя? І кинув пістолет у куток...

Поруч стояв де Керадел. Я здивувався, бо не помітив, як він повернувся. Я щойно вийшов з ванної кімнати і був зовсім голий. Він обгорнув шматком білої бавовняної тканини мої стегна. Коли він відійшов, я побачив, що він теж був одягнений у біле. На ньому був широкий пояс, чи то з чорного металу, чи зі старого дерева. Такий самий пояс прикрашав і його груди. Обидва пояси були прикрашені срібними рунами... та я ніколи не бачив, щоб срібло набувало такої форми... ці руни буквально перетікали одна в іншу. На голові де Керадела був чорний вінок з дубового листя, а з пояса звисали довгий чорний ніж, чорний молот, чорна овальна чаша і чорний глечик...

Дагут спостерігала за мною. Я не міг збагнути, чому не бачив, як вона теж зайшла до кімнати. На ній було вбрання з білої щільної бавовняної тканини, але пояс був золотим, а символи на ньому — червоними. Обруч на її волоссі та браслети на руках були з червоного золота. В одній руці вона тримала золотий серп з гострим лезом.

Вони застібнули на моїй талії такий самий чорний пояс зі срібними символами та одягли на голову вінок з чорного дубового листя. Де Керадел зняв зі свого пояса чорний молот і передав його мені. Мимохіть я відсахнувся від його дотику та впустив. Підібравши молот, де Керадел, вклав його мені в руку і змусив міцно стиснути пальці. Я спробував розтиснути їх, але не зміг, хоча відчуття дотику того молота було моторошне. Я підняв його та уважно роздивився. Він був важким, потемнілим від часу... як і пояс... як і вінок. Монолітним, наче вирізаним із самої серцевини дуба, його середина була гостра, а кінцівки масивної верхівки тупі.

Мел Бенік! Той, що трощить груди і серця! Я зрозумів, що він почорнів не від часу, а від численних обрядів хрещення кров’ю.

Раптом мій запал згас. У мені почало щось прокидатися. Воно намагалося скинути кайдани, шепотіло до мене... казало, що я мушу перешкодити цьому обряду, що я прибув з Карнаку, з давніх часів, аби вбити Дагут... і хоч би що трапилося, я не повинен застосувати той молот... та водночас я мав іти далі... йти, як я йшов у стародавньому Ici... ба навіть поринути у це давнішнє зло, для того... для того, щоб...

Обличчя де Керадела наблизилося до мого, в його очах палав вогонь, а вуста шипіли:

— Ти — один із нас, Володарю Молота!

Дагут торкнулася мене рукою, її щока притиснулася до моєї; у мені знову прокинулося відчуття захоплення, бунтарський дух згас. Та його тремтливе відлуння залишилося.

Я сказав:

— Я один із вас, та молота не візьму. — Дагут знову торкнулася мене, мої пальці розімкнулися, і я відкинув молот.

— Ти маєш виконувати мої накази. Підійми молот, — з погрозою у голосі промовив де Керадел.

Дагут солодко, хоча таким самим убивчим голосом, сказала:

— Май терпіння, батьку. Він нестиме чашу і глек та зробить з ними усе як належить. Він нагодує вогонь. Він має застосувати молот з власної волі. Інакше це не матиме жодного сенсу. Май терпіння.

Він розлючено відповів:

— Колись ти вже зрадила батька заради коханця.

Вона спокійно промовила:

— І можу зробити це знову... І що ти вдієш, батьку?

Де Керадел зблід. Він уже підняв було руку, ніби збираючись вдарити її. І тут в його очах з’явився страх — той самий страх, який я побачив під час нашої першої зустрічі. Тоді він говорив про сили, які, коли їх викликати, можуть підкорятися і допомагати нам, у відповідь на що Дагут додала:

— Або керувати нами.

Він опустив руку, підняв молот і передав мені чашу з глеком.

— Ходімо, — похмуро сказав де Керадел.

Ми вийшли з кімнати. З одного боку поруч зі мною крокував де Керадел, а з іншого — Дагут. Спустившись сходами вниз, я побачив натовп слуг у залі. Всі вони були вдягнені у білі одежі і тримали у руках смолоскипи. Як тільки ми до них підійшли, вони опустилися на коліна. Де Керадел натиснув на стіну, і в ній відчинилися двері. За ними були широкі кам’яні сходи, що вели вниз. Пліч-о-пліч де Керадел, Дагут і я почали спускатися. Слуги йшли слідом, аж доки перед нами не постала суцільна стіна. Де Керадел знову натиснув на неї, і частина стіни повільно і плавно, наче завіса, почала підніматися.

За стіною відкривався вхід до просторої зали, висіченої з кам’яного моноліту. До нас долинув різкий задушливий запах та відлуння безлічі голосів. Залу заливало приглушене світло, наче у сутінковому лісі, але прозоре і чисте. Перед нами стояло близько сотні чоловіків та жінок. Їхні порожні очі з розширеними зіницями жадібно вдивлялися в якийсь паралельний світ. Та нас вони теж бачили. Печера рясніла вирубаними у стінах нішами, з яких усе виходили і виходили люди, жінки несли на руках немовлят, старші діти чіплялися за спідниці матерів. Маленькі личка не відображали жодних емоцій, очі, теж широко розплющені, мрійливо та захоплено щось роздивлялися. Всі вони були вдягнені у стародавнє вбрання.

Де Керадел підійняв догори молот і щось крикнув. Вони закричали у відповідь та кинулись до нас, падаючи долілиць. Вони повзли навколішках і цілували мої ноги, ноги де Керадела та витончені ніжки Дагут у сандаліях.

Де Керадел почав співати. Його голос був низьким, гучним, а спів здавався дуже давнім. До нього приєдналася Дагут, а потім я почув, що і сам співаю... хоча ми співали мовою, якої я не знав. Чоловіки та жінки підвелися. Вони теж стали співати хором у повний голос і розхитуватися в такт мелодії. Я пильно їх роздивлявся. Вони були виснаженими, худими. Більшість з них — підстаркуваті. Їхнє вбрання нагадувало те, що я бачив у стародавньому Карнаку, та обличчя не скидалися на обличчя жертв Карнаку.

Крізь їхні груди пробивалося світло. В тому місці, де билося серце. У більшості людей воно було тьмяним, якимсь жовтим і ледь жевріло. Тільки в дітей та немовлят воно було яскравим і потужним.

Я звернувся до де Керадела:

— Забагато старих людей. В них ледь жевріє вогонь життя. Їхньої життєвої сили не вистачить, щоб запалити наші смолоскипи. Нам потрібні молодші жертви — ті, в кому цей вогонь палає яскраво і незгасно.

— Яке це має значення, якщо у нас вже є жертви, які віддадуть свої життя? — запитав він.

— Має, ще й яке! Нам потрібна молодь, а не ці старі із захололою кров’ю, — розлючено відповів я.

Уперше після того, як я відмовився брати до рук молота, де Керадел подивився мені в очі. Було помітно, що він щось обмірковує, та водночас в його погляді читалися задоволення і схвалення. Він подивився на Дагут, вона кивнула йому та прошепотіла:

— Я мала слушність, батьку... він з нами, але... май терпіння.

Де Керадел сказав:

— Молодь буде, але пізніше. Скільки завгодно. Та зараз маємо розпочинати з тими, хто тут є.

Дагут доторкнулася до моєї руки, вказала на дальній кінець печери, де були ще одні двері, і промовила:

— Час спливає, тож ми маємо братися до справи з тим, що маємо зараз.

Де Керадел знову заспівав. Ми втрьох рушили вперед, крокуючи між рядами чоловіків та жінок, що співали та хиталися у такт мелодії. За нами слідували слуги зі смолоскипами, а за ними співаючи почали шикуватися жертви. Ми спустилися схилом печери. Легко відчинилися двері. Переступивши поріг, ми опинилися надворі.

Де Керадел вийшов наперед, його спів став гучнішим, надривнішим, ніби він кидав комусь виклик. Небо заволочило хмарами, все довкола огортав тонкий серпанок туману. Ми перетнули простору відкриту галявину і опинилися в дубовому гаю. Дерева зітхали та шепотіли, тоді їхні гілки почали гнутися додолу, а листя підхопило спів. Де Керадел у вітальному жесті підняв свій молот. Ми рушили далі.

Якоїсь миті мені здалося, що стародавні часи та сучасність переплелися і змішалися довкола мене. Задихаючись, я промовив:

— Це ж Карнак! Але цього не може бути! Карнак існував у минулому... а ми тут і зараз!

Дагут обійняла мене за плечі, її вуста торкнулися моїх, і вона прошепотіла:

— Для нас, моє кохання, не існує ані минулого... ані сьогодення. І ти один із нас.

Я не міг рушити з місця. Співи потроху почали стихати, стали невпевненими та ледь чутними. Переді мною простяглася галявина з величезними монолітами. Вони не просто були розкидані довкола, як у сучасному Карнаку, а войовничо здіймалися високо вгору, як у стародавньому Карнаку. Камені розходилися рядами від центру, наче спиці великого колеса. А в їхньому осерді височів гігантський дольмен — Карна. Храм був точнісінькою копією Алькар-Азу... більший за той, який я бачив у.давньому Карнаку... а поміж каменями витанцьовували примарні клуби туману... туману, який, наче велика перевернута чаша, накрив Кари разом із монолітами. До мегалітів тулилися тіні... тіні людей...

Дагут своєю долонею затулила мої очі. І раптом усі порівняння, які вибудовувала моя пам’ять, усі дивні відчуття зникли. Де Керадел обернувся до жертв, несамовито волаючи свою пісню, і здійняв догори свій молот. Символи на його чорному поясі заблищали та почали переливатися. Я підняв чашу та глек і теж заспівав. Голоси, які до цього стихали, знову почали набирати силу, аж поки не перейшли на крик. Дагут знову поцілувала мене:

— Коханий, ти один із нас.

Дуби схилили додолу свої гілки і підхопили спів.

Слуги запалили смолоскипи та вишикувались, наче сторожові пси, довкола жертв. Ми ступили на галявину з мегалітами. Попереду крокував де Керадел, високо піднявши молот і вказуючи ним на Карн, мов священик на вівтар. Дагут йшла поруч і співала... співала, тримаючи вгорі свій золотий серп. Тим часом стінки великої перевернутої чаші туману ставали все щільнішими, а разом з ними густішали і клуби туману, що кружляли між мегалітами. Тіні, що охороняли камені, потемніли.

Жертви оточили мегаліти, кружляючи довкола них у стародавньому танку, зливаючись із клубами туману. Слуги загасили свої смолоскипи, натомість на каменях загорілися вогні святого Ельма. Відьомське світло. Світло мертвих. Спочатку тьмяно, а потім усе яскравіше і яскравіше. Мерехтливі сяючі кулі, неживий, сірий блиск яких викликав в уяві картини гниття та тліні.

Переді мною був великий Карн. Зазирнувши всередину, я побачив, що там порожньо; у храмі нікого не було, принаймні зараз. Жертви продовжували кружляти у танку довкола мегалітів. Їхні співи ставали все гучнішими. Вони наближалися до мене. Вогні святого Ельма горіли яскравіше, освітлюючи шлях Володаря Карну.

Раптом голоси стихли, зазвучали молитви, заклинання... Жертви притискалися до мене. Вони розхитувалися з боку на бік, шепотіли. Їхні захоплені погляди були спрямовані до Карну... що вони там бачили?

Біля входу до Карну стояло три камені. Середній був гранітною плитою, що завдовжки могла зрівнятися з високим чоловіком. Приблизно на рівні плечей, якби той чоловік лежав на камені, було округле підвищення, що нагадувало подушку. Плита вся у плямах, як і молот, і ці плями вкривали камінь з усіх боків. Камінь ліворуч був нижчим, приземкуватим. Посередині він мав заглибину, з якої відходив рівчачок, ніби для того, щоб дати рідині стікати по ньому. Праворуч від довгої плити стояв ще один камінь із почорнілою від вогню заглибиною.

Мене охопило дивне заціпеніння, відчуття відсторонення від усього, що відбувається. Здавалося, якась частина мене, найважливіша частина, відступила вбік, аби поспостерігати за виставою, в якій інша, менш важлива частина, була актором. Двоє слуг, одягнених у біле, вручили мені невеликі оберемки гілок, кілька жмутиків листя і дві великі чаші з жовтими кристалами та шматками смолистої гуми. За допомогою гілок я розпалив багаття на почорнілому вівтарі, як заповідалося старовинними обрядами... я добре пам’ятав, як священики міста Іс запалювали вогонь перед Алькар-Азом у Карнаку...

Тож я черкнув кременем, і гілки загорілися. Тоді я поклав на них листя, потім кристали і насамкінець ґуму. У повітря здійнявся дивний запах, що, огорнувши все довкола, потягся до Карну, наче щось його притягувало звідти.

Повз мене прошелестіла Дагут. Поруч стояла жінка з дитиною на руках. Дагут забрала немовля і повернулася назад до приземкуватого вівтаря. Жінка не опиралася. Крізь дим я помітив, як зблиснув золотий серп. Тоді де Керадел забрав у мене чорну чаша і глек. Поставив під стічний рівчак вівтаря. Коли він повернув їх мені, вони були повні по вінця...

Я занурив пальці у чашу і бризнув тим, що її наповнювало, на поріг Карну. Взявши до рук глека, я щедро окропив його вмістом увесь поріг. Повернувшись до вівтаря з вогнищем, я підкинув до нього ще кілька галузок. Мої руки були червоні.

Тепер де Керадел стояв біля приземкуватого вівтаря. У його піднятих догори руках було маленьке тільце. Він жбурнув його у Карн. Дагут стояла поруч, цілком незворушна. Коли вона підняла свій серп, я побачив, що він уже не золотий. Він був червоний... як і мої руки.

Нас огортав дим священного вогнища.

Де Керадел щось вигукнув, і молитва припинилася. Один з чоловіків серед жертв захитався, його очі були широко розплющені, а обличчя виражало захоплення. Де Керадел вхопив його за плечі, і двоє слуг миттю накинулися на цього чоловіка, зірвали з нього одяг і кинули оголеного на камінь. Його груди лежали на кам’яній подушці, голова звисала. Де Керадел відразу ж натис на якісь точки на шиї, на грудях та на стегнах. Тіло жертви на плиті обм’якло... і де Керадел почав гатити чорним молотком по оголених грудях. Спершу повільно... потім усе швидше і швидше... з більшою силою... дотримуючись ритму стародавніх обрядів.

Чоловік, що лежав на камені, закричав від болю. Наче підживившись тим пронизливим криком, спалахнули вогні святого Ельма. Вони пульсували блідим світлом, то розгораючись, то пригасаючи. Жертва замовкла, і я зрозумів, що де Керадел натис їй на горло... муки жертви не мають бути гучними, адже найважче витримати саме мовчазний біль, що приносить найбільшу насолоду Володарю Карну...

Молот вдарив у груди чоловіка востаннє, роздробивши його ребра та розчавивши серце. Дим від вогню почав заповнювати Карн. Де Керадел узяв тіло з кам’яної плити... підняв його догори...

Він кинув його у Карн, а за ним туди ж полетіло маленьке тільце...

З рук Дагут! Вони були червоні, і з них щось стікало, так само, як і з моїх.

З Карну долинув якийсь шум. Здавалося, що там гуділи хмари трупних мух. Туман над Карном ще більше ущільнився. Безформна тінь згустилася в його клубах і нависла над Карнаком. Вона не мала форми, її неможливо було вхопити зором. Туман потемнішав. Та я знав, що це лише частина Сутності, що вийшла за край галактики, в якій наш світ — тільки дрібна піщинка, а наше сонце — лише іскра... вона була далеко за межами Всесвіту... за межами простору.

Вона опустилася на Карн, та не бажала проникати всередину.

У руці Дагут знову зблиснув золотий серп, де Керадел знову наповнив чашу і глек та передав їх мені. І я знову в якомусь заціпенінні пішов крізь туман і дим від вівтаря до Карну, знову бризнув червоним на поріг, а потім щедро полив його з глечика.

Де Керадел знову здійняв над головою чорний молот і щось вигукнув. Цього разу з натовпу жертв вийшла літня жінка. Її обличчя було вкрите зморшками, а тіло тремтіло. Служники де Керадела роздягай її та кинули на плиту... молот почав бити по її зів’ялих грудях... знову і знову...

Її тіло теж кинули у Карн... та сама доля спіткала і решту... тіла всіх були понівечені чорним молотом... він став уже червоного кольору... тіла жертв заповнили Карн...

Та чорна тінь, що висіла над ним, зникла, просочившись усередину крізь величезні кам’яні брили його даху. Здавалося, наче стовп чорного диму був поглинутий Карном. Чорна субстанція заповнила його простір. Дим від вівтаря більше не огортав ані Дагут, ані де Керадела, ані мене, а струменів прямо до Карну.

Шум стих, над галявиною повисла тиша, така пронизлива, як та, що була задовго до народження сонця. Все навкруги завмерло. Навіть клуби диму застигли.

Та я знав, що безформний морок усередині Карну чатував на мене. Очікував і стежив за мною тисячею очей. Я вловлював те його очікування, настільки лиховісне і безжальне, що його неможливо було порівняти з найвищим виявом людської жорстокості. Воно вирвалося назовні та оповило мене своїми мацаками, наче чорні метелики торкалися мене своїми вусиками.

Але я не відчував страху.

З Карну знов долинуло гудіння. Воно ставало все виразнішим і гучнішим, а потім послабшало, перетворившись на ледь чутний шепіт.

Де Керадел став навколішки на порозі Карну, уважно дослухаючись до того, що відбувається всередині. Поруч з ним стояла Дагут і теж слухала.серп і досі був у її руці... червоний, а не золотий...

На вівтарі лежало дитя, воно відчайдушно плакало...

Раптом Карн спорожнів... тінь, що згустилася з туману, розвіялась... Володар Карну зник.

Ми пішли назад поміж мегалітами. Дагут та де Керадел крокували поруч. Вогні святого Ельма більше на мерехтіли над ними. У руках слуг горіли смолоскипи. За нашими спинами співали та колихалися у ритмі мелодії жертви, які залишилися живими. Ми минули дубовий гай. Цього разу дерева були мовчазними. Я й досі перебував у якомусь заціпенінні, мене залишили байдужим події, учасником яких я став, хоч і сам не розумів чому. Жах не охоплював мене ні через те, що я бачив, ані через те, що мені довелося зробити.

Ми наблизилися до будинку. Його обриси по-чудернацькому розпливалися... здавалися туманними і невиразними...

Наступної миті я вже був у своїй кімнаті. Те заціпеніння, що не дозволяло мені відчувати жодних емоцій, коли ми прикликали Володаря Карну, потроху почало відпускати, поступаючись місцем якомусь іншому поки що невідомому, не настільки потужному відчуттю, щоб я міг його описати. Той екстаз, який я відчував, випивши зеленого трунку, поволі згасав. Мене охопило відчуття нереальності того, що відбувалося. Я рухався поміж несправжніх речей у несправжньому світі. І куди ділося моє біле вбрання? Я згадав, що його з мене зняв де Керадел, та не міг пригадати, куди саме він його поклав. І руки мої вже були чисті... не забруднені кров’ю... кров’ю...

Зі мною була Дагут. Вона стояла переді мною босоніж, її біла шкіра світилася крізь шовк одягу, що не приховував жодного вигину тіла. В її очах і досі переливалися бліді пурпурові вогники. Вона обвила своїми руками мою шию і припала своїми вустами до моїх.

— Алане... Я забула про Алана де Карнака... він заплатив свою ціну за те, що скоїв, і тепер помирає... я кохаю саме тебе, Алане... — прошепотіла вона.

Тримаючи її у своїх обіймах, я відчув, як помирає Повелитель Карнаку. Та я, Алан Каранак, і досі не міг прокинутись.

Я міцніше стиснув її у своїх обіймах... від неї віяло ароматом загадкової морської квітки... її поцілунки були солодкими та водночас нагадували про давно забуте зло...

17. Чаша для жертвоприношення

Я прокинувся з неприємним відчуттям. Ніби побачив страшний сон. Не міг пригадати деталей, та точно знав, що він був паскудний. Море штормило, буруни хвиль розбивалися об скелястий берег, завивав вітер, а крізь вікна сочилося сіре світло. Я підняв ліву руку, щоб подивитися, котра година, та на зап’ястку не було годинника. Не було його і на столику біля ліжка. У роті пересохло, шкіра теж була сухою та гарячою. Я почувався так, ніби пиячив два дні поспіль.

Понад усе я боявся пригадати власний сон.

Я сів у ліжку. Крім годинника, не вистачало ще дечого — пістолета МакКенна. Я знову ліг і спробував згадати, що відбулося вчора. Пригадав ігристий зелений напій з бульбашками. А далі — біла пляма. Все було немов оповите туманом. І я боявся, що він колись розсіється.

Туман був уві сні. Так само, як і пістолет. Я пам’ятав, що він був зі мною, коли я пив той трунок. Раптом у мозку спалахнула згадка: випивши ту суміш, мені здалося, що тримати пістолет при собі абсурдно та геть ні до чого, тож я закинув його в куток. Я вискочив з ліжка, аби пересвідчитися, чи він і досі там.

Моя нога зачепила чорну овальну чашу. Вона була вже не цілком чорна, з усіх боків на ній виднілися плями та патьоки, а всередині плавали якісь гидкі шматки.

Чаша для жертвоприношення!

Раптом туман розсіявся, і я пригадав свій сон... якщо це був сон... я згадав усі найдрібніші деталі, усі жахливі подробиці. Те, що я побачив, викликало у мене відразу — не лише моральну, а й фізичну. Мене почало нудити...

Якщо ж усе це відбулося насправді, це означало одне: я був проклятий, тричі проклятий. Попри те, що власними руками я нікого не вбив, я дав мовчазну згоду на вбивство. Попри те, що не я бив по грудях жертв, однак і пальцем не поворухнув, щоб їх врятувати. Ба більше — я живив вогонь, що став для них погребальним.

Я викликав ту чорну та лиху Силу разом із Дагут та де Кераделом... я був таким самим убивцею, як і вони, таким самим катом... слугою пекла.

Як я міг переконати себе в тому, що це був лише сон? Ілюзія, в яку де Керадел та Дагут мене занурили, доки я, перебуваючи під дією зеленого напою, не міг чинити їм опору? Намагаючись позбутися жахливих спогадів, я відчайдушно силувався віднайти бодай якийсь доказ того, що це був тільки сон. Їхні очі світилися, наче у тварин. Як і мої. Жодна людина не здатна на таке. Це неможливо з фізіологічних причин, і жоден напій не здатен створити в людському організмі клітин, які б викликали цей блиск. Так само, як і жодна людина не має під шкірою, біля серця, люмінесцентних часток, що відбивають світло та яскраво світяться замолоду, а з віком тьмянішають. Та, хай там як, але груди жертв випромінювали це світло!

Так само і з деревами. Крони дубів не можуть підспівувати, вони не мають голосу. Хіба що уві сні.

Але чаша з плямами крові була тут! Хіба могла вона матеріалізуватися зі сну?

Звичайно, ні... Але де Керадел та Дагут могли її принести сюди, щоб прокинувшись, я повірив у те, що це був не сон. Та навіть якби все це мені тільки наснилося, я вже був заплямований злом.

Я підвівся з ліжка і почав шукати пістолет. Він лежав у кутку, саме там, куди я його вчора жбурнув. Принаймні це сталося насправді. Я взяв його і почепив під пахву кобуру. Почувався так, наче моя голова була вуликом, а замість мозку — стільники, біля яких юрмилися бджоли моїх думок, створюючи нестерпний гул. Натомість у тканині моєї свідомості міцно вкоренилися холодна, люта ненависть до де Керадела та його доньки-відьми.

За вікнами періщив дощ, довкола старого будинку навісніла буря. Десь пролунав удар годинника. Та я не міг сказати, сигналізував він про початок нової години чи давав знати про те, що минула тільки половина. Раптом, серед маси безглуздих думок, промайнула напрочуд чітка. Я дістав з кобури листя та почав його жувати. Листя було дуже гірким, але я проковтнув його, і в голові відразу ж прояснилося.

Не мало жодного сенсу влаштовувати полювання на де Керадела, щоб його вбити. По-перше, я не мав для цього жодних підстав. Хіба що Карн був би завалений людськими тілами і мені вдалося б відкрити двері до печери з жебраками. Але я не сподівався віднайти ту печеру чи побачити у Карні бодай якісь тіла. Вбивство де Керадела було б божевіллям, а на мене чекала б, у ліпшому випадку, психіатрична лікарня. Та навіть якби я і вбив його, лишалися слуги зі скляним поглядом. Їх теж не варто списувати з рахунку.

І Дагут... Я не був упевнений, що зможу її безжально застрелити. Та навіть якщо й зможу, залишалася проблема зі слугами. Вони б убили мене... а мені зовсім не хотілося вмирати. Я згадав обличчя Хелен... і мені ще більше захотілося жити.

Зрештою, я мав з’ясувати: те, що я бачив, відбулося насправді чи уві сні? Мені конче потрібно було дізнатися про це.

Якимось чином я мав зв’язатися з МакКенном. Хоч би що сталося минулої ночі, та я мав продовжувати гру. Я не міг дозволити собі знову потрапити до пастки де Керадела і Дагут. В будь-якому разі, мені варто було вдавати, що я повірив у реальність всього, що сталося і переконати в цьому де Керадела. Бо навіщо їм було залишати біля мого ліжка чашу?

Вдягнувшись, я взяв її та спустився вниз, тримаючи за спиною. За столом сидів де Керадел. Він був один. На годиннику — кілька хвилин по першій. Він пильно подивився на мене, а щойно я сів до столу, промовив:

— Сподіваюся, ви добре спали. Я наказав, щоб вас не турбували. Сьогодні кепська погода, тож моя донька прокинеться пізно.

— Ще б пак — після минулої ночі, — засміявся я.

— Що ви маєте на увазі? — запитав де Керадел.

— Вам більше не потрібно оборонятися, де Керадел, — відповів я, — беручи до уваги минулу ніч.

— Що саме ви пам’ятаєте? — обережно поцікавився він.

— Усе, де Керадел. Починаючи з вашого переконливого монологу про зародження темного життя та особливості, що цей процес супроводжують, доки він еволюціонує, і завершуючи доказом, який постав у вигляді того, кого ви прикликали до Карну.

— Це вам наснилося, — сказав він.

— Невже?

Промовивши це, я поставив на стіл заплямовану чашу. Його очі округлилися. Він подивився на неї, потім на мене і запитав:

— Де ви це знайшли?

— Біля ліжка, щойно прокинувся, — відповів я.

Вени на його скронях запульсували, і він прошепотів:

— Навіщо вона зробила це...

— Тому що вона мудріша за вас. Тому що знає, що мені не варто брехати. Тому що довіряє мені, — сказав я.

— Так само, як довірилася колись, заплативши за це власним життям та життям свого батька? — запитав де Керадел.

— Коли я був Повелителем Карнаку, — посміхнувся я, — але Повелитель Карнаку вчора помер. Так вона сама мені сказала.

Де Керадел здивовано подивився на мене:

— Як саме він загинув?

— В обіймах вашої доньки. Вона віддала перевагу мені, — жорстко відповів я.

Де Керадел різко відсунув стілець, підвівся з-за столу і підійшов до вікна. Він стояв та дивився, як падає дощ. Потім повернувся назад, спокійно сів на місце і запитав:

— Каранаку, що вам наснилося?

— Давайте не будемо марнувати часу на ці запитання. Якщо це і був сон, то його навіяли мені ви. Якщо ж це все відбувалося насправді, ви теж там були, — сказав я.

— Все одно, я прошу вас розповісти, — наполягав він.

Я пильно подивився на нього. Його слова звучали якось дивно, та, вочевидь, прохання було щирим. Воно змусило мене піддати сумніву власні припущення. Та я хотів виграти трохи часу.

— Спершу поїм, — відповів я.

Він не вимовив жодного слова, доки я не закінчив снідати, навіть не дивився у мій бік. Здавалося, він глибоко занурився у далеко не найприємніші думки. Я намагався зрозуміти, що змусило мене сумніватися у власних переконаннях. Його реакція на появу чаші видавалася цілком щирою. Якщо він не брехав, отже, її приніс хтось інший. А це означає, що він не прагнув освіжити у моїй пам’яті спогади про сон, а може й про реальні події.

Тоді, напевно, цього хотіла Дагут. Але чому, якщо проти цього був її батько? Єдиною причиною могли бути суперечності між ними. Хоча причина могла критися й набагато глибше. У мене викликав повагу спосіб мислення де Керадела. Не думаю, щоб він почав розпитувати про те, що йому вже й так відомо. Принаймні, без вагомих на це причин. Чи могло це означати, що він не брав участі у процесі прикликання Володаря Карну? Чи свідчило це про те, що не було жодних жертв... що все це — лише ілюзія... і що він не мав жодного стосунку до її створення? Що все це була справа рук самої Дагут?

Стривайте-но! А чи не могло це також означати, що зелений напій, який перетворив мене на того, ким я став, мав змусити мене все забути? І що з якоїсь причини у мене виявився імунітет проти нього? А зараз де Керадел, можливо, хотів дізнатися, наскільки сильним він був... щоб порівняти мої спогади з тим, що відбулося насправді?

Але мені не давала спокою чаша... і я двічі помічав, як його очі сповнювалися страху, коли до нього зверталася Дагут... здавалося, що між ними пробігла кішка... Та чи міг я цим скористатися?

Чи міг хтось, окрім Дагут, залишити біля мого ліжка чашу... та будь-що?

Я згадав про те, що чув голос Ралтсона, що перетворився на дзижчання мухи... чув, як кричав Дік... стережися, стережися Дагут... звільни мене... від Володаря Карну... Алане.

У кімнаті стало темно. Так, наче дощові хмари стали важчими... чи наповнилися тінями...

— Відпустіть слуг, де Керадел, — попросив я.

Коли він це зробив, я все йому розповів. Він уважно слухав, не перебиваючи. Вираз його обличчя не змінювався, бліді очі дивилися то у вікна, то їхній погляд зупинявся на мені. Коли я закінчив, він запитав:

— Ви думаєте, це був сон, чи це сталося насправді?

— Ось що я про це думаю, — я кивнув на заплямовану чашу, що стояла на столі.

Узявши до рук, де Керадел уважно роздивився її, а потім сказав:

— Що ж, припустимо, що все, що ви бачили та відчували, відбувалося насправді. У такому разі я постаю відьмаком, чаклуном, проповідником диявола. І я не відчуваю до вас жодних сентиментів. Ви мені не лише не подобаєтесь, окрім усього, я ще й не довіряю вам. Мене не обманула ваша удавана готовність сповідувати нашу віру, поділяти наші цілі та завдання. Я знаю, що ви тут тільки через страх перед тим, що могло б статися з вашими друзями, якби ви не прийняли пропозицію моєї доньки. Якщо коротко, мені відомо про те, що вона має над вами владу. І я знаю чому. Я міг би позбутися вас. І зробив би це дуже просто Та мене спинила єдина річ. І це — кохання моєї доньки до вас. Пробудивши в ній ці спогади, спогади її пращурки з Іса... перетворивши її на давню Дагут... я, звичайно ж, не міг користуватися лише окремими спогадами. Заради досягнення моєї мети вони мають бути цілісними. Я маю відтворити їх усі. На жаль, Повелитель Карнаку теж був у них. Та найбільша біда в тому, що вона зустріла вас — того, чий далекий пращур і був тим самим Повелителем Карнаку. Якби я вас знищив, це б зруйнувало всі мої плани. Ба більше, це б розлютило Дагут. Вона б перетворилася на мого ворога. Саме тому ви все ще серед живих. Я зрозуміло пояснив?

— Цілком, — відповів я.

— То ж що мені залишалося робити з огляду на наше припущення щодо того, ким я, на вашу думку, є. Вочевидь, зробити вас спільником злочину. Ви не зможете виказати мене, не виказавши себе. Тож я пригостив вас напоєм, який послабив ваші внутрішні упередження щодо деяких речей, зняв, так би мовити, обмеження. І ви стали нашим спільником. Виказувати мене немає жодного сенсу. Хіба що вам теж кортить засунути голову в петлю. Та я маю сумніви щодо цього, — ввічливо сказав він.

— Ваша правда, — погодився я. — Та я б хотів поставити вам кілька запитань, тобто вашій іпостасі чаклуна, відьмака чи посланця диявола.

— Моїй іпостасі, — похмуро повторив він. — Що ж, запитуйте.

— Ви доклали рук до загибелі Ралтсона?

— Ні, — відповів він. — Це моя донька. Вона наказує тіням.

— Тінь, що довела його до самогубства, була реальною?

— Достатньо реальною для того, аби спричинитися до його смерті, — відповів він.

— Ваші відповіді неоднозначні, — зауважив я. — Я запитав, чи була вона реальною.

— Є докази, що він був у цьому переконаний, — з усмішкою промовив де Керадел.

— А решта троє?

— Те саме можна сказати і про них. Докторові Беннету якимось чином вдалося встановити зв’язок між цими історіями, що і змусило нас зустрітися з Ловеллом... Той вечір став фатальним, адже, повторю ще раз, саме тоді моя донька і зустріла вас. Та ці зізнання стосуються виключно моєї іпостасі відьмака.

— Навіщо, у цій іпостасі, ви вбили їх?

— Тому що нам тоді бракувало коштів. Напевно, ви пам’ятаєте, що в той час були проблеми з доставкою золота з Європи. Ми вбивали до цього не раз — в Англії, Франції та інших куточках планети. Дагут потребує розваг, так само як і її тіні. І їх необхідно годувати, принаймні час від часу.

Я не міг збагнути, казав він правду чи глузував з мене. Я спокійно промовив, сподіваючись вивести його з рівноваги:

— Розпусний спосіб життя вашої доньки приносить вам непогані дивіденди.

Він розсміявся:

— Що таке розпуста порівняно з відьмацтвом, чаклунством та служінням дияволу?

Я холодно продовжив:

— Ті, хто крокував учора вночі до Карну, — якщо припустити, що ці жертви мені не наснилися, — жебраки...

Де Керадел перебив мене:

— Жебраки? Чому ви їх так називаєте?

Тепер настала моя черга сміятися:

— А хто ж іще?

Він відповів у притаманній йому спокійній манері:

— Знову ж таки, з урахуванням усіх вищезгаданих умов, можу сказати, що більшість з них насправді були жебраками. Тепер ви, напевно, хотіли б дізнатися, як мені вдалося всіх їх зібрати? А це, любий Каранаку, простіше простого. Для цього необхідно було лишень підкупити одного чи кількох зі старших, накачати їх наркотиками, дозволити тіням Дагут трохи пошепотіти до них, аби вони втекли під їхнім проводом та потрапили до місця, де на них чекав мій човен. Так вони й опинилися тут, і надзвичайно тішилися з цього... раділи тому, що опинилися серед жертв.

А потім де Керадел обережно запитав:

— Ну то що? Чи вдалося мені надати вашим підозрам більш-менш чіткої форми та посилити ті, в яких ви і до цього були переконані? Хіба все це не виглядає цілком типовою поведінкою для чаклуна та його доньки-відьми?

Я промовчав. Не дочекавшись від мене відповіді, де Керадел знову заговорив:

— Продовжуючи розмірковувати від імені моєї іпостасі, припустимо, мій любий Каранаку, що ви захочете поїхати та поділитися цією історією з іншими, змусити мене відповідати перед законом. Але що тоді станеться? Не знайдуть ані жертв, ані їхніх тіл у Карні, так само як і живих у печері. Бо не буде ніякої печери. Я подбав про це. Побачать лише тихого мирного науковця, який займається відродженням Карнаку в мініатюрі — таке собі хобі. Він залюбки покаже мегаліти. А його чарівна донька складе їм компанію та розрадить. Ви ж, у разі якщо залишитесь, виглядатимете несповна розуму. І яка доля чекає на вас після цього? Ні, ви не помрете... та всім серцем бажатимете смерті... якщо ще будете в змозі сформулювати бодай якесь бажання.

Його обличчя осяяла посмішка, та в блакитних очах застиг крижаний холод:

— Звичайно ж, зараз я говорю від імені чаклуна.

Я поцікавився:

— Навіщо ви приїхали саме сюди проводити свої експерименти, де Керадел? Хіба не зручніше було б робити це у Карнаку біля стародавнього Карну, шлях до якого був добре відомий його Володарю?

— Йому відомі всі шляхи. Але як я міг відкрити стародавній шлях у місці, де спогади все ще живі? Де б я взяв жертви, чи як би я привів їх на обряд живими? Це було неможливо. Тому я і приїхав сюди. Туди, де про Володаря Карну поки ще нічого не відомо, — відповів він.

Я кивнув головою. Його слова мали сенс. Тоді я поставив пряме запитання:

— Яких результатів ви хотіли домогтися?

Він засміявся:

— Ви такий простосердий, Каранаку. Цього я вам не скажу.

Через гнів та докори сумління я втратив самовладання і забув про обережність:

— Я вам більше не помічник у ваших темних справах, де Кераделе!

— Що ж! — повільно протягнув він. — Що ж! Я так і думав. Та ви мені більше не знадобитесь, Каранаку. Возз’єднання, яке відбулося вчора, було майже довершеним. Настільки довершеним... що, можливо, мені не знадобиться навіть... Дагут.

Останні слова він промовив у задумі. Так, наче хотів ними підкріпити якісь свої приховані думки. І знову у мене склалося враження, що між цими двома виникло якесь непорозуміння... страх перед Дагут може підштовхнути його до... до чого?

Він відкинувся на спинку стільця і розсміявся. Цього разу сміх був і на вустах, і в очах — у них більше не прозирало нічого лихого.

— Це якщо подивитися на ситуацію з одного боку, докторе Каранак. А тепер я вам спробую пояснити все з позиції здорового глузду. Я здібний психіатр і полюбляю пригоди. Я дослідник. Та досліджую не джунглі та пустелі, а людський мозок, в якому можна відкрити цілий всесвіт. У більшості випадків, маю зізнатися, він у всіх подібний. Але іноді трапляється такий, що виправдовує зусилля, витрачені на його дослідження. У декого він влаштований абсолютно інакше. Припустимо, що я чув про вас. Правду кажучи, Каранаку, про історію вашого роду мені відомо більше, ніж вам. Але я не мав жодного бажання знайомитися з вами, аж доки не прочитав ваше інтерв’ю, в якому ви коментували випадок з цим Ралтсоном. До слова, з ним я взагалі не був знайомий. Воно викликало мій інтерес, і я вирішив дослідити вас. Та як я міг зробити це так, щоб не викликати жодних підозр? Як я міг отримати ключ до найпотаємнішої ділянки вашого мозку, яку я хотів вивчити? Я прочитав, що ви товаришуєте з доктором Беннетом, який висував цікаві теорії щодо загибелі того ж Ралтсона та решти. Я також дізнався, що він працює разом з доктором Ловеллом — моїм колегою-психіатром, з яким я давно хотів зв’язатися. Тож я зателефонував йому, і сталося так, що він запросив на вечерю мене разом з донькою. Як я й очікував, там були ви і доктор Беннет.

Дуже добре. Отже, ви знаєтеся на чаклунах та вивчаєте магію. Ви спілкувалися з журналістами з приводу тіней, і я був приємно здивований тим, що доктор Беннет одержимий цією ж ідеєю. Ба більше, він практично переконаний у силі магії в реальному світі. Зв’язок між вами настільки міцний, що це вдвічі полегшило мені завдання відшукати ключик до вашої свідомості. Водночас і до його мозку.

Він замовк, ніби очікуючи на якусь репліку від мене. Та я не вимовив ані слова. Його обличчя більше не випромінювало привітності. Він продовжив:

— Я назвав себе дослідником свідомості, Каранаку. Я можу прокладати крізь неї стежки так само, як це роблять інші дослідники у джунглях. Навіть краще. Адже я здатний контролювати сам процес, як і... рослинність.

Він знову замовк, та не побачивши з мого боку якоїсь реакції, роздратовано запитав:

— Ви розумієте мене?

Я кивнув:

— Чудово розумію. — І не став пояснювати, що не тільки чудово розумію, про що йдеться, я й випереджаю хід його думок... у моїй голові вимальовувалася чітка картина.

Де Керадел повів мову далі:

— А тепер уявіть, Каранаку, і це я кажу від імені психіатра, не чаклуна, що весь мій експеримент був спрямований на пробудження тих спогадів, що дісталися вам у спадок від ваших пращурів, які приносили жертви прадавньому богу-демону. Я маю на увазі ті самі жертвоприношення, учасником яких, як вам здалося, ви стали минулої ночі. Те, що ви нібито бачили над Карном і всередині нього, було образом бога-демона, який уява ваших пращурів витворила багато сторіч тому... Тільки це, нічого більше. Можу припустити, що з часу нашого знайомства небагато з того, що ви приймали за реальні події, відбувалося насправді. Натомість перед вами був витканий мною гобелен зі стародавніх спогадів та невинних реальних подій. Немає ніякого Володаря Карну... ніяких повзучих тіней... так само, як і під цим будинком немає ніякої печери, немає нічого, крім підмурівка. Моя донька, яка теж бере участь у моїх експериментах, насправді та, ким іноді вам здається: сучасна освічена жінка, безумовно, зі складним характером, але не більша відьма чи повія, ніж Хелен, яку ви назвали античною монетою. І насамкінець, тут ви тільки гість. Вас ніхто не утримує силою, ви — не в’язень. Єдина причина, чому ви тут — ваш власний інтерес, який, як я вже зізнався, підживлюю я своєю пристрастю до досліджень.

— І моя донька, — додав він з ледь вловимою іронією в голосі.

Тепер настала моя черга підійти до вікна і повернутися спиною. Я помітив, що дощ ущух, а крізь хмари почало пробиватися сонце. Він обманював. Та в якій з двох версій брехні було менше? Жодному чаклунові не до снаги звести вежу Дагут ані в Нью Йорку, ані в місті Іс, і тим паче передбачити мої відчуття і дії, коли я там опинився — насправді чи в уяві. Так само жоден не зміг би стати на чолі тих подій, що відбувалися під час обрядів минулої ночі. На таке здатна лише чаклунка.

Щодо другої версії де Керадела, то вона теж мала слабкі місця. Та єдиним неспростовним аргументом було те, що якось побачив МакКенн, пролітаючи над цією місциною, — вогні святого Ельма, світло, яке випромінювали тлінні тіла мертвих... темну тінь, що не мала форми та нависала над Карном... він встиг також помітити силуети, що похитувались біля мегалітів, перш ніж усе оповив туман.

Тож в яку з цих двох історій де Керадел хотів, щоб я повірив? Яку мені варто обрати? Я знав, що насправді він ніколи мені не довіряв. А отже, це могла бути пастка. Як же не потрапити у неї?

У моїй голові все чіткіше стала вимальовуватися картина того, що відбувається. Я звернувся до нього, намагаючись надати своєму голосу ноток жалю і захоплення водночас:

— Якщо бути відвертим, де Керадел, я навіть не знаю, що відчуваю — розчарування чи полегшення. Зрештою, з вашою допомогою я дістався вершини, ви мені показали царство на Землі, і якась частина мене надзвичайно зраділа тим можливостям, які відкрилися переді мною. Я навіть був готовий здатися на вашу ласку. Тож вразливіша частина мене відчула полегшення, дізнавшись, що це був лише міраж, натомість інша, стійкіша, хотіла б, щоб це виявилося правдою. І мене розриває між почуттям обурення через те, що ви зробили мене об’єктом свого експерименту, та щирим захопленням вашою майстерністю.

Я повернувся на місце і безтурботно додав:

— Оскільки ви все чітко пояснили, можу припустити, що експеримент завершено.

Він втупився у мене поглядом своїх блідих блакитних очей і повільно промовив:

— Так, завершено. Принаймні, наскільки мені відомо.

Я чудово розумів, що нічого ще не закінчилось, так само як і усвідомлював, що був в’язнем. Та я запалив цигарку і поставив ще одне запитання:

— Отже, я можу піти, коли і куди мені заманеться?

— Недоречне у цьому контексті запитання, — відповів де Керадел, примруживши очі, — якщо вас більше влаштовує моя версія розвитку подій, яка ґрунтується на здоровому глузді.

Я засміявся:

— Я схиляюся перед вашим мистецтвом. Не так просто звільнитися від кайданів ілюзії, в які ви мене закували, де Кераделе. До речі, мені треба надіслати телеграму докторові Беннету.

— Шкодую, — сказав він, — але буревій пошкодив кабель, який забезпечував нас зв’язком із селищем.

Я відповів:

— Ще б пак! Та я хотів лише написати докторові Беннету, як мені тут подобається і що я планую залишитися в маєтку, доки мене звідси не виженуть. Збирався сказати, що дізнався про все, що нас цікавило, тож про нашу справу можна забути, що йому немає через що хвилюватися, і трохи згодом я розповім про всі подробиці у листі.

Я замовк і подивився де Кераделу прямо в очі:

— Можемо написати цього листа разом.

Він відхилився назад, оцінюючи мене поглядом. Його обличчя не відображало жодних емоцій, та в очах я побачив ледь помітну іскру зацікавлення, що спалахнула, коли він почув мою пропозицію. Де Керадел попався на гачок, та наживки ще не проковтнув:

— Чому?

— Через вас, — відповів я, підійшовши до нього. — Де Кераделе, я хочу залишитися. Тут, з вами. Але не тому, що мене не відпускають спогади з минулого. Не через те, що ви чи ваша донька живите мої фантазії та керуєте моєю уявою. І не тому, що Дагут зачарувала мене. Це аж ніяк не пов’язано з моїм бажанням. Жінки не викликають у мене великого інтересу, де Кераделе, хіба що це оголена дама на ім’я Правда. Ви і тільки ви — та єдина причина, через яку я хочу залишитися.

— Чому? — знову спитав він.

Цього разу він проковтнув наживку. Його оборонні позиції ослабли. У кожній симфонії є основна тема, а в цій темі є визначальна нота. Те саме можна сказати і про людину. Як тільки ви вгадаєте цю ноту і зрозумієте, коли та як на ній зіграти, ви завоюєте прихильність цієї людини. Такою нотою в де Керадела були марнославство, самозакоханість. І саме цю ноту я змусив зазвучати.

— Де Карнак, напевно, ніколи не величав де Керадела майстром. Ніколи не схилявся перед ним і не висловлював бажання навчатися у нього. Я добре знаю історію наших родинних кланів, щоб стверджувати таке. Що ж, відтепер це в минулому. Все своє життя я прагнув одного — зірвати з Правди запинало. Гадаю, ви спроможні це зробити, де Кераделе. Тому я і хочу залишитися.

— У яку з двох історій ви повірили? — запитав він з неприхованою цікавістю.

Я засміявся:

— В обидві, і водночас у жодну. Інакше як би я зміг заслужити честь стати вашим учнем?

— Мені б дуже хотілося повірити вам... Алане де Карнак! Ми б стільки могли зробити разом, — промовив він з прикрістю.

— Повірили ви мені чи ні, та я не розумію, якої шкоди я можу вам завдати, лишаючись тут. Якби я зник, наприклад, чи вчинив самогубство, чи з’їхав з глузду... це б могло зашкодити вам, — відповів я.

Де Керадел похитав головою, ніби замислившись над чимось, а потім з крижаною байдужістю промовив:

— Я б з легкістю міг позбутися вас, де Карнаку, і мені не треба було б нічого і нікому пояснювати. Та я б волів вірити вам.

— То в чому проблема? Якщо ви нічого не втрачаєте, то чому б вам не згодитися? — запитав я.

— Що ж, так тому й бути, — повільно проказав він.

Він взяв у руки чашу для жертвоприношень, намагаючись прикинути її вагу. Тоді поставив її на стіл. Простягнувши до мене руки, але не торкаючись мене, він зробив жест, якому я не міг протистояти. Де Керадел розумів, що я відчуваю. Це був давній священний жест, який застосовували ще за сивої давнини. Його мене колись навчив тибетський лама, якому я врятував життя... те, як він виглядав у виконанні де Керадела, осквернило його, хоча в ньому і досі відчувалася сила... набагато потужніша за силу життя.

Мене врятувала Дагут. Зненацька сонячний потік увірвався до кімнати. Крізь нього до нас наблизилась і вона. Якщо щось у цьому світі і могло змусити мене повірити у другу версію де Керадела, що грунтувалася на здоровому глузді, так це поява Дагут у променях сонця. На ній були чоботи і костюм для їзди верхи, зелена шовкова сорочка барви морської хвилі, яка чудово відтіняла колір її очей, та маленький зелений капелюшок, що дивом тримався на її сріблястому волоссі. Поява дівчини змусила мене викинути з голови думки про де Керадела і про решту всього.

— Вітаю, Алане. Вже розпогодилося. Давай прогуляємося, — запропонувала вона.

Але тут вона побачила чашу, її очі розширилися, так що можна було розгледіти білки... і пекельні пурпурові іскри, що затанцювали в тих очах...

Де Керадел зблід. У цей момент все стало на свої місця... він надіслав їй якийсь сигнал, попередження. Мадемуазель приплющила очі, її довгі вії затремтіли. Все це відбулося миттєво. Я зробив вигляд, наче нічого не помітив:

— Чудово, піду перевдягнуся.

Я вже знав, що ту чашу у моїй кімнаті залишив не де Керадел. Тепер я збагнув, що це була і не Дагут.

Хто ж тоді?

Коли я увійшовши до своєї кімнати, мені здалося, що я знову чую знайоме дзижчання... Алане, стережися Дагут...

Можливо, тіні і цього разу будуть прихильні до мене.

18. Гончаки Дагут

Хай би яку таємницю приховувала чаша, запрошення Дагут було дуже доречним. Я поспіхом натягнув штани для їзди верхи. Мені здавалось, що їхня розмова з батьком не буде надто приємною, тож мені не хотілося, щоб вона передумала вирушати зі мною на прогулянку. Можливо, цього разу мені і не вдасться дістатися селища, та принаймні ми мали доїхати до скелі, де на мене терпляче чекали рибалки.

Я написав записку для МакКенна: «Чекай на мене біля скелі з одинадцятої ночі до четвертої ранку. Якщо я не з’явлюся сьогодні, буду на тому ж місці завтра в той самий час. Так само і післязавтра. Якщо ж не дочекаєшся мене і тоді, перекажи Рікорі, щоб починав діяти на власний розсуд».

До того часу Рікорі мав би вже приїхати. І якщо я не встигну передати повідомлення МакКенну, це означатиме, що я у скрутному становищі, якщо, звісно, взагалі йтиметься про якесь становище, а не про щось значно гірше. Я покладався на винахідливість та безжальність Рікорі, адже тільки так де Кераделу можна було дати відсіч. До того ж він умів діяти швидко. Я зробив ще копію записки — на той випадок, якщо потраплю до селища. Один папірець поклав у маленьку пляшку, в яку б умістилося не більше двох унцій, та міцно закоркував в її. Другий сховав до кишені.

Насвистуючи, спустився сходами, даючи знати про свою появу. До кімнати зайшов з безтурботним виглядом, так, наче ні про що не здогадуюся. Власне, я й не прикидався. Мене охопило п’янке відчуття, подібне, мабуть, до того, що поймає боксера, який програє раунд за раундом супротивнику, стиль якого йому абсолютно незнайомий, і раптом розгадує секрет його гри і розуміє, що може його здолати.

Мадемуазель стояла біля каміна і похльостувала себе по чоботях батогом. Де Керадел усе ще сидів за столом. Він виглядав насупленішим, ніж до того, як я пішов перевдягатися. Чаші для жертвоприношень у кімнаті не було. Мадемуазель здавалася мені чарівною осою, натомість де Керадел — маленькою комахою, що нейтралізувала її укуси. Це викликало у мене усмішку.

— Я бачу, тобі весело, — промовила Дагут.

— Так і є, — сказав я, подивившись на де Керадела, — я вже давно не відчував себе таким веселим.

Вона помітила мій погляд і його напружену посмішку у відповідь, але лише сказала:

— Ходімо. Батьку, ти впевнений, що не хочеш приєднатися до нас?

Де Керадел похитав головою:

— У мене багато справ.

Ми пішли до стайні. Вона знову вибрала того ж гнідого жеребця з міцними ногами, а я чалого. Деякий час вона мовчки скакала попереду, тоді стишила біг коня.

— Ти такий веселий, наче їдеш на зустріч з коханою жінкою, — сказала вона.

— Сподіваюся, що побачу її. Та не під час цієї прогулянки, — відповів я.

— Ти про Хелен? — прошепотіла вона.

— Ні, Дагут. Хоча Хелен і наділена багатьма її рисами.

— Хто ж вона?

— Навряд чи ви знайомі, Дагут. Вона не носить одягу, окрім вуалі, що приховує її обличчя. Її звуть Правда. Твій батько обіцяв, що допоможе мені підняти цю вуаль.

Під’їхавши ближче, вона вхопила мене за руку:

— Він справді пообіцяв тобі це?

— Так. І чітко дав зрозуміти, що тепер йому не потрібна твоя допомога, — невимушено відповів я.

— Навіщо ти кажеш мені про це? — Її пальці міцно стисли моє зап’ястя.

— Тому, що я не можу дочекатися, коли оголена Правда відкриє своє обличчя, Дагут. Відчуваю, що нашу прогулянку доведеться відкласти, якщо я з такою ж відвертістю продовжуватиму відповідати на твої запитання.

— Не грай зі мною у свої ігри. Навіщо ти розповів мені про це? — з погрозою у голосі запитала вона.

— Дагут, у мене навіть в думках не було дурити тебе. Я просто намагаюся бути максимально відвертим. Настільки відвертим, що назву тобі другу причину.

— І що ж це?

— Розділяй та володарюй, — відповів я.

Вона у нестямі витріщилася на мене.

— В Індії люблять переповідати одну історію, — почав я. — Це така собі джатака, чи притча, про тварин. Колись Королева Тигриця та Король Лев посварилися. У джунглях були засмучені їхньою ворожнечею. Тож вони уклали угоду. За її умовами вони мали сісти на терези, підвішені над водоймою з крокодилами. Важчий впав би у воду і став би здобиччю алігаторів. Тож обоє вмостилися на чашах терезів. І виявилось, що важать вони однаково. А посередині терезів повзла мураха, тримаючи у щелепах піщинку. «Агов! І які ставки?» — вигукнула ця нікчемна комаха, звертаючись до Королеви Тигриці та Короля Лева. Тієї миті маленька піщинка у щелепах мурахи була вагою життя для одного з них.

— І хто з них вижив? — запитала Дагут, затамувавши подих.

— На цьому історія закінчується, — засміявся я.

Вона зрозуміла, що я маю на увазі. Її щоки спалахнули гнівним рум’янцем, а в очах загорілися іскри. Дагут відпустила мою руку і сказала:

— Ти зачарував мого батька, Алане.

— Здається, ти вже колись казала мені це, Дагут. Та що мені з того? — відповів я.

Вона прошепотіла:

— І мені здається, що ти теж колись казав мені таке... та це не зробило мене щасливішою... — Вона знову вхопила мене за руку: — Але ти не зачарував мене, Алане.

— Вибач, Дагут.

— Попри те, що мій батько — людина мудра, він дуже простосердий. Але не я, — сказала вона.

— Чудово, — щиро відповів я. — Я також. Терпіти не можу наївних людей. Та я щось не помітив, щоб твій батько був таким.

Вона міцніше стисла мою руку:

— Ця твоя Хелен... наскільки вона схожа на оголену жінку з вуаллю на обличчі, яку ти шукаєш?

Моє серце забилося швидше: я нічого не міг вдіяти, вона відчула це і солодко прощебетала:

— Не знаєш? Отже, наскільки я розумію, у тебе не було можливості... порівняти.

У її сміхові, що нагадував жебоніння маленьких хвиль, вчувалася безжалісність:

— Можеш і надалі веселитися. Можливо, колись я надам тобі таку можливість.

Вона хльоснула свого жеребця батогом і поскакала вперед. Мені вже не було так весело. Якого біса я дозволив вплутати сюди Хелен? Треба було із самого початку покласти цьому край. Я їхав прямісінько за Дагут, та вона не оберталася і не говорила до мене. Так ми проїхали зо дві милі та зрештою опинилися на галявині для полювання з покорченими кущами. Тут до неї, здається, повернувся гарний настрій. Трохи стишивши біг коня, вона запитала:

— Розділяй та володарюй. Мудрі слова. Кому вони належать, Алане?

— Наскільки мені відомо, якомусь давньому римлянинові. Його цитував Наполеон, — відповів я.

— Римляни були мудрі, дуже мудрі. А що, як я скажу батькові, що ти озброїв мене цією ідеєю?

— Чому б і ні? Зрештою, якщо він цього досі не збагнув, навіщо налаштовувати його проти себе? — байдуже відповів я.

— Сьогодні ти почуваєшся напрочуд упевнено, — замислено сказала вона.

— Якщо і так, — відповів я, — то це лише тому, що я відвертий з тобою. Тож якщо тобі кортить поставити мені якісь запитання, відверта відповідь на які може не сподобатись твоїм ніжним вушкам, ліпше не роби цього.

Вона нахилила голову та, пришпоривши коня, поскакала галявиною. Ми наблизилися до виступу скелі, на яку я видирався ще під час нашої першої прогулянки. Злізши з коня, я почав підніматися нагору. Діставшись вершини, я обернувся і побачив, що вона теж спішилася та дивиться на мене, вочевидь вагаючись. Я помахав їй рукою і сів на камінь. Човен з рибалками був за сто ярдів від нас. Я байдуже жбурнув кілька камінчиків у воду, потім дістав маленьку пляшку з запискою для МакКенна. Один з чоловіків підвівся, розправив плечі та почав піднімати якір. Я вигукнув до нього:

— Клює?

Дагут стояла поруч. Промінь сонця, що вже сідало, впав на горлечко пляшки, і вона виблиснула. Дагут помітила її. Спочатку подивилася на рибалок, потім на мене. Я якомога безтурботніше запитав:

— Що там? Риба? — і кинув камінець у те місце, де зблиснув сонячний промінь. Вона нічого не відповіла, просто мовчки стояла, роздивляючись чоловіків у човні. Вони пропливли між нами та пляшкою, завернули за скелю і зникли з нашого поля зору. Пляшка все ще виблискувала, гойдаючись на хвилях.

Вона ледь підняла руку, і я можу заприсягтися, що в цей момент у воді здійнялася хвиля, прямуючи до пляшки, тоді її підхопив вир і штовхнув до нас.

Я підвівся і схопив Дагут за плечі. Нахилившись над обличчям дівчини, я поцілував її. Вона так і припала до мене, тремтячи усім тілом. Доторкнувшись до її долонь, я відчув, що вони геть холодні. Я допоміг їй спуститися вниз. Взявши на руки, я ніс Дагут до самої дороги. Та варто було опустити її на землю біля коня, як її довгі пальці обвилися довкола моєї шиї, міцно стиснувши її. Мені навіть здалося, що вона хоче задушити мене. Та це був тільки поцілунок, від якого у мене перехопило подих. Застрибнувши на коня, вона шмагнула його батогом і помчала вперед. За мить Дагут уже була на галявині, прудка, наче танцююча тінь.

Я отупіло дивився їй вслід. Тоді осідлав свого коня...

Мені хотілося повернутися на скалу та перевірити, чи забрали хлопці МакКенна пляшку. Але я ніяк не міг наважитися. А потім вирішив не ризикувати і рушив за Дагут.

Вона була далеко попереду і жодного разу не обернулася. Біля дверей старого будинку хутко зіскочила з коня, легенько ляснула його по спині та зайшла всередину. Жеребець побіг до стайні. На галявині я розвернувся і попрямував до дубового гаю. Я добре пам’ятав те місце, де на його краю височіли мегаліти.

Вони й справді стояли там. Близько двох сотень величезних каменів здіймалися над десятьма акрами рівнини, яку затуляли від моря сосни, що росли на узвишші. Цього разу вони не здалися мені сірими, як це було тоді, коли все довкола огорнув туман. Промені сонця, що сіпало, забарвили їх у червоний колір. Посередині стояв Кари — похмурий, загадковий та лиховісний.

Та мій кінь не хотів виїздити з гаю. Він підняв голову, роздутими ніздрями понюхав повітря і почав іржати. А потім затремтів і весь вкрився потом. Його іржання стало пронизливим, сповненим страху. І раптом кінь розвернувся і побіг у гай. Я не став його зупиняти.

Дагут сиділа на чолі столу, на тому місці, де зазвичай полюбляв сидіти де Керадел. Її батько вирушив кудись на яхті і сьогодні, напевно, вже не повернеться, сказала вона... Мені було цікаво, чи не подався він часом за новими жебраками, та я не сказав цього вголос.

Він поїхав до того, як я повернувся. І Дагут, поки я не сів до столу, я теж не бачив. Піднявшись до своєї кімнати, я не поспішаючи прийняв ванну і вдягнувся. Мені кортіло знайти потаємні двері, тож я приклав вухо до гобелену, але нічого не почув. До кімнати зайшов слуга і, вклонившись, повідомив, що вечеря готова. Цього разу він чомусь не назвав мене Повелителем Карнаку.

На Дагут була чорна сукня, вперше за весь час нашого знайомства. Досить проста, вона чудово підкреслювала її бездоганні форми. Дівчина виглядала стомленою. Ні, не розбитою та змарнілою, а такою, як морська квітка, яку викинуло на берег припливною хвилею і яка чекає нової хвилі, що віднесе її назад у море. Мені стало шкода Дагут. Вона підняла на мене очі, і в них теж була втома. Вона промовила:

— Алане, ти не заперечуєш, якщо сьогодні я говоритиму банальності?

У душі я посміхнувся, почувши це. Ситуація ставала більш ніж пікантною. Адже тільки про банальні речі нам і залишалося говорити. Решта тем були надто вибухонебезпечними. Я пристав на її пропозицію, відчуваючи, що не готовий до емоційних вибухів. Та попри це, я бачив, що з мадемуазель щось відбувається. В іншому разі, вона б ніколи не запропонувала такого. Можливо, її непокоїло, що я можу заговорити про чашу для жертвоприношень, а можливо, її засмутила моя розмова з де Кераделом. Безумовно, вона їй не сподобалася.

— Гаразд, нехай будуть банальності, — сказав я. — Якби мозок був іскрою, мій би сьогодні й сірника не запалив. Навіть розмова про погоду потребуватиме від мене неабияких інтелектуальних зусиль.

Вона засміялася:

— То як тобі сьогоднішня погода, Алане?

— Таку погоду варто було б заборонити на законодавчому рівні.

— А що могло б її поліпшити?

— Наразі — ти.

Вона похмуро подивилася на мене і сказала:

— Хотіла б я, щоб це було так. Але стережися, Алане.

— Перепрошую, Дагут, — сказав я. — Повернемося до банальностей.

Вона зітхнула, потім посміхнулася — невже це та сама Дагут, яку я знав раніше, або мені здавалося, що знав, та Дагут з веж стародавнього Іса чи Нью-Йорка... чи із золотим серпом у руках...

Тож ми говорили на загальні теми, хоча іноді втрапляли у небезпечні пастки. Вишколені слуги нагодували нас вишуканою вечерею. Де Керадел, хай би ким би він був — чаклуном чи психіатром, непогано знався на винах. Та мадемуазель майже нічого не їла і не пила та здавалася якоюсь млявою. Відсунувши убік горнятко з кавою, я сказав:

— Напевно, зараз відплив, Дагут.

Вона одразу ж випросталася і запитала:

— Чому ти так кажеш?

— Не знаю. Та ти мені завжди нагадувала море. І я сказав це тобі того вечора, коли ми зустрілися. То, напевно, і твій настрій підіймається і падає, як морські хвилі.

Вона різко підвелася, її обличчя було блідим:

— Добраніч, Алане. Я втомилася. Сподіваюся, ти міцно спатимеш.

Вона вийшла настільки стрімко, що я не встиг їй відповісти. Чому ж вона так відреагувала на те, що я порівняв її з хвилями? Чому втекла? У мене не було відповіді на ці запитання. Годинник пробив дев’яту. Я ще хвилин двадцять посидів за столом. Весь цей час на мене своїми порожніми очима дивилися слуги. Зрештою, я підвівся, позіхаючи. Із сонною усмішкою на обличчі я звернувся до дворецького бретонською:

— Сподіваюсь, що цієї ночі я точно висплюся.

Він був одним із тих, хто йшли попереду жертв з факелами у руках. У відповідь слуга низько мені вклонився. Вираз його обличчя зовсім не змінився, тож я так і не втямив, чи зрозумів він справжнє значення моїх слів. Відтуливши переді мною завісу, він супроводжував мене довгим поглядом, поки я підіймався сходами до своєї кімнати.

На хвилину я зупинився у залі та визирнув у вікно. Небом пропливали прозорі хмари, тонким серпанком огортаючи місяць, який вже кілька ночей спадав. Ніч була дуже тихою, залитою примарним світлом. У просторій старовинній залі не видно жодних тіней. Не чути ані шарудіння, ані шепоту. Зайшовши до кімнати, я роздягнувся та ліг у ліжко. Було близько десятої.

Час тягнувся нестерпно повільно. Я вдавав, що сплю. Тоді сталося те, чого я очікував. Хтось нечутно з’явився у кімнаті, і я впізнав аромат Дагут. Вона стояла біля ліжка. Нахилившись до мене, сторожко дослухалася до мого дихання, а потім легеньким дотиком пальців, ніби крильцями метелика, торкнулася моєї шиї і зап’ястка, перевіряючи пульс. Зітхнувши, я перевернувся на інший бік і, здавалося, поринув у глибокий сон. Я відчув її дихання і поцілунок на своїй щоці. Це був точно не дотик пальців. Аромат безслідно зник. Та я знав, що перед гобеленом Дагут зупинилася, прислухаючись, постояла кілька хвилин, а потім почув, як щось тихенько клацнуло, і вона зникла, як і аромат.

Та попри це я дочекався, доки стрілки на моєму годиннику покажуть одинадцяту. Тільки тоді я підвівся, вдягнув штани для верхової їзди, сорочку, темний светр та взувся у спортивні туфлі. Дорога від будинку вела прямо до воріт, що охоронялися. Звідси до них було півтори милі. Я не був упевнений, чи стоїть хтось зараз на варті, тож вирішив, не доходячи півмилі до брами, повернути ліворуч, дістатися муру і йти вздовж нього до скелі, біля якої на мене мав чекати МакКенн. Щоправда, хазяїн готелю казав, що з води до неї не підібратися, та я не мав сумніву, що МакКенн щось вигадає. За півгодини я сподівався бути на місці.

Вийшовши у коридор, я навшпиньках підкрався до сходів і подивився вниз. У залі горіло тьмяне світло, але нікого зі слуг видно не було. Спустившись сходами, я пішов до дверей. Їх на ніч не зачинили. Переступивши поріг і прикривши за собою двері, я пірнув у тіні рододендронів[29] і озирнувся навкруги.

Тут дорога повертала. На її узбіччі не було жодних кущів. Вітер розігнав хмари, і місяць світив надто яскраво. Але я міг сховатися за поворотом у тіні дерев, що росли обабіч дороги. Минувши поворот, я дістався рятівного прихистку. Зупинився там хвилин на п’ять, аби уважно роздивитися все довкола. Вікна будинку залишалися темними, з нього не лунало ані звуку, не було там помітно і жодного руху. Тож я рушив уперед.

Пройшовши трохи менше милі, я дістався вузької стежини, що повертала ліворуч. Шлях пролягав прямо, принаймні так мені здалося у світлі місяця. Стежка мала б вивести мене до скелі, ще швидше та з меншим ризиком. Тож я вирішив піти нею. Пройшовши кілька ярдів, я побачив, що дерева змінили кущі. Стежина тяглася далі, але кущі обабіч були надто високими і густими, затуляючи мені краєвид.

Десь за півмилі у мене з’явилося гостре відчуття, що за мною стежать. Неприємність відчуття посилювало те, що мені чомусь здавалося, що цей хтось дуже відразливий. Раптом я відчув його подих просто на своїй потилиці. Він позаду? Я різко обернувся і висмикнув з кобури пістолет.

Але за мною нікого не було. Стежина простягалася в далечину. І на ній ані душі.

Серце вистрибувало з грудей так, наче я пробіг не одну милю. Чоло та долоні спітніли, а до горла підкочувалася нудота. Насилу опанувавши себе, я пішов далі. Пістолета з рук не випускав. Зробивши з десяток кроків, я знову відчув, як щось непомітно підкрадається — ближче і ближче... швидше і швидше... та накриває мене. Ледь не кинувшись навтьоки, я обернувся, але, як і попереднього разу, нічого не побачив, тільки безлюдну стежину.

Постійно озираючись, я продовжив іти вперед.

Аж раптом я помітив, що у кущах обабіч стежини щось рухається, нечутно і скрадливо, здавалося, що в них щось пурхає в унісон з моїми кроками, спостерігає за мною та глузує з мене, я чув якесь шарудіння, чийсь шепіт та нестерпний тоненький писк. Ноги тремтіли, нудота посилювалася, і з кожним кроком мені було все складніше і складніше приборкувати панічне бажання кинути пістолет, затулити очі долонями, аби нічого не бачити, і тікати світ за очі.

Нарешті стежина скінчилася. Крок за кроком, задкуючи, я йшов далі, шарудіння і писк затихли. Та у кущах і далі щось рухалося, і я знав, що за мною продовжують стежити. Обернувшись, я побачив, що опинився на краю галявини. Хоч би якою лиховісною вона виглядала вдень, та зараз, уночі, в тьмяному світлі місяця, що спадає, тут було просто моторошно. Вона виглядала жахливо примарною, а кущі, що раніше скидалися на скорчені людські тіла, зараз здавалися охопленими глибоким розпачем душами, навіки ув’язненими в цій порожнечі.

У мене не було іншого вибору, окрім як швидко проскочити галявину. Я не міг повернутися назад до того свисту та шарудіння в кущах. Тож я побіг навпростець до скелі.

Здолавши майже третину шляху, я почув собачий гавкіт. Звук долинав з боку будинку, і я мимоволі зупинився, дослухаючись. Ніколи раніше не чув, щоб пси так гавкали. Це безупинне завивання більше нагадувало невимовно скорботний плач, в якому вгадувався той самий нестерпний свист, який я вже чув у кущах. Це був плач порожнечі, яка огорнула галявину.

Я закляк, не в змозі поворухнутися. У роті пересохло, волосся стало сторч, наче наелектризоване. Виття чулося все ближче і ближче.

Зі стежини виринули якісь примари. Чорні у місячному світлі, вони скидалися на тіні людей. Але людей спотворених, що радше нагадували мерзенні карикатури, викривлені у майстерні Пекла. Вони були відразливими. Ці почвари розповзалися по всій галявині, перестрибуючи приземкуваті кущі. І весь час вони гелготіли, верещали та висвистували. Одна з них скидалася на потворну роздуту жабу. Вона підстрибнула до мене та перескочила через голову, видаючи неприємний звук. Інша зачепила мене, рухаючись повз. Вона мала довгі, наче у приматів, руки, криві ноги, голову розміром з помаранч та тоненьку шийку. І це була зовсім не тінь, бо я відчув її дотик, легкий, наче павутина, наче крильця якоїсь комахи, наче імла. Від того доторку у мене залишилося відчуття, ніби мене забруднили, спаплюжили.

Гавкання собак ставало гучнішим, а разом з ним і тупіт копит дебелого коня, що скакав галопом.

На галявину влетів могутній чорний огир. Шия витягнута вперед, грива розлітається на бігу. Верхи на ньому сиділа Дагут, її попелясто-золотаве волосся розвіював вітер, очі палали пурпуровим відьомським вогнем. Побачивши мене, вона підняла догори батога, закричала і натягла повіддя так, що кінь став цапки і затанцював на задніх ногах. Тоді вона знову закричала і вказала на мене. З-за коня з’явилася зграя величезних псів. Їх було з десяток чи навіть більше. Вони були схожими на стагхаундів... псів друїдів.

Вони котилися на мене чорною хвилею... і тоді я розгледів, що вони теж були тінями, але в їхній суцільній чорноті виблискували червоні очі. Вони палали тим самим пекельним вогнем, що й очі Дагут. За ними верхи на коні мчала Дагут. Вона більше не кричала, її вуста спотворила гримаса люті, у неї було обличчя не жінки, а демона.

Собаки майже наздогнали мене, доки я стояв як укопаний та дивився просто їм в очі. Піднявши вгору пістолет, я вистрілив у Дагут. Та перш ніж я встиг натиснути на гачок вдруге, на мене накинулася зграя тіней.

Пси Дагут теж були матеріальні, так само, як і та істота, що торкнулася мене. Напівпрозорі, подібні до туману, проте матеріальні. Я аж захитався під їхнім натиском. Здавалося, вони були зіткані з чорної павутини. І місячне сяйво я бачив ніби крізь чорний серпанок, і образ Дагут верхи на чорному огирі посеред пустельної галявини теж розпливався перед очима, наче у чорному павутинні. Кинувши пістолет, я вирішив битися голіруч. Від дотику псів не відчувалося жорстокості, притаманній живим істотам, лише віяло крижаним холодом. Вони накинулися на мене, вишкіривши пащеки, впилися мені в шию, пропікаючи своїми вогняними червоними очима. Здавалося, що крізь їхні ікла у мене вливалася студінь, яка пронизувала до кісток. Сили залишали мене. Дихати ставало все важче. Руки і ноги задеревеніли від холоду. Тож спроби опиратися чорній павутині тіней ставали щодалі, то кволішими. У якийсь момент я впав на коліна, задихаючись...

Дагут зіскочила з коня і окриком відігнала псів. Я подивився на неї та спробував підвестися. Її обличчя більше не кривилося гнівом, але і співчуття на ньому не було. В її очах, що різко контрастували з блідим лицем, палахкотів пурпуровий вогонь. Вона шмагнула своїм батогом по моєму обличчю:

— Це тобі тавро за першу зраду!

Вдарила знову:

— А це за другу!

Хльоснула втретє:

— І за останню!

Я не розумів, чому не відчуваю ударів.

Я не відчував взагалі нічого, все тіло заклякло, наче холод стискав його зсередини. Потроху він підбирався до мозку, остуджуючи свідомість, заморожуючи думки.

— Підведись! — наказала вона.

Я повільно звівся на ноги. Вона вискочила на коня і веліла:

— Підніми ліву руку.

Я зробив, як вона наказала, і моє зап’ястя опинилось у зашморгу її батога, наче в кайданах.

— Ти тільки поглянь! Нарешті мої гончаки ситі, — сказала вона.

Я повернув голову. Гончаки гасали по галявині, ганяючись за тінями, які, нажахані, з вереском намагалися втекти від них, стрибаючи від одного куща до іншого. Але пси наздоганяли їх, валили на землі та безжально шматували.

— Зараз і ти долучишся до них! — промовила Дагут.

Вона покликала псів, і ті, облишивши своїх жертв, кинулися до неї.

Холод дістався до мого мозку. Думки були паралізовані. Я все ще міг бачити, але те, що було доступно моєму зору, вже не мало для мене жодного сенсу. Тепер мною керувала лише її воля.

Огир поскакав назад до стежини. Я побіг поруч з ним, прив’язаний батогом Дагут, як раб-утікач. Обернувшись, я побачив за собою зграю тіней з палаючими червоними очима. Та мені було байдуже.Моє тіло вже геть заклякло, і єдине, що я розумів, це те, що я все ще біжу.А потім і ця остання іскра свідомості згасла...

19. «Повзи, Тінь!»

Мої рецептори повністю втратили чутливість, проте розум залишався чистим і ясним. Я почувався так, наче мене позбавили власного тіла. Напевно, крижана отрута, що сочилася крізь ікла гончаків, і досі діяла, тримаючи мене в заціпенінні. Та попри це, я все чітко бачив і чув.

Але єдиним, що я бачив, були зеленаві сутінки. Здавалося, що я опинився на дні океану, дивлюся вгору та намагаюсь розгледіти бодай щось крізь товщу застиглої кришталево чистої зеленої води. Я плавав у цих нерухомих морських глибинах, проте чув, як десь високо наді мною шепотять та співають хвилі.

Я почав підійматися, намагаючись дістатися поверхні та хвиль, що шепотіли і співали. Вони наспівували якусь дивну старовинну мелодію, пісню моря, що звучала ще задовго до появи першої людини... і спів цей супроводжувався передзвоном крихітних дзвіночків, який долинав з морських глибин... йому акомпанували арфи коралів, струни яких були забарвлені у пурпуровий, фіолетовий та яскраво-жовтий кольори.

Я підіймався все вище і вище, доки спів хвиль, передзвін дзвіночків та акорди арф не злилися в один звук... У голос Дагут.

Вона була поруч, співала, але я не бачив її. Я не бачив нічого, окрім зеленавих сутінків, що швидко тьмянішали. Яким же солодким та водночас безжальним був її голос... а в пісні не було жодного слова, окрім тягаря, яким вона налягала на мене...

Я спробував заговорити, але не зміг; спробував поворухнутися, але мені не вдалося. А вона і далі продовжувала співати... все посилюючи тягар...

Раптом до мене повернулося відчуття власного тіла. Спершу я відчув поколювання, потім почало здаватися, що все воно налилося свинцем, і зрештою мене накрила хвиля нестерпного болю. Я залишив тіло. Воно лежало на широкому ліжку на коротких ніжках у кімнаті, завішаній гобеленами та залитій рожевим світлом. Та мене воно не освітлювало, ледь торкалося ніг. На моєму обличчі виднілися три рожеві рубці — сліди від батога Дагут. Біля узголів’я стояла Дагут, оголена. Дві блідо-золотаві коси лежали на білих грудях. Я знав, що не помер, але Дагут не дивилася на моє тіло. Вона дивилася на мене... хай би ким я був... а я сидів скорчившись біля ніг свого тіла...

Несподівано кімната, моє тіло і Дагут розчинилися — по черзі. Я повз наосліп, у цілковитій темряві. Здавалося, ніби я рухався тунелем, бо згори, знизу та з обох боків мене щось оточувало; і в якийсь момент, коли я дістався його кінця, темрява почала розсіюватися.

Я вибрався з темряви й опинився на вершині великого каменя, біля самих мегалітів. Місяць висів низько над землею, і в його світлі вони здавалися чорними.

Порив вітру підхопив мене, як листок, і відніс ближче до мегалітів. Тоді я подумав: на що ж я перетворився, якщо мене відносить вітром? Я відчув обурення, гнів. Гнів тіні! — промайнуло у голові.

Я стояв біля одного з мегалітів. Він сам по собі був досить темним, та до нього притулилася ще темніша тінь. Це була тінь чоловіка, по коліна вгрузлого в землю. Довкола були такі самі мегаліти, і біля кожного з них теж стояла така сама тінь чоловіка... з ногами, що вгрузли у землю. Та, що була найближче до мене, сколихнулася, наче тінь від свічки, що стоїть на вітрі. Нахилившись до мене, вона прошепотіла:

— У тобі є життя! Виживи, Тінь, і врятуй нас!

— Я така сама тінь, як і всі ви... така ж сама... як же я можу врятувати вас? — прошепотів я.

Тінь біля мегаліта захиталася, почала тремтіти:

— У тобі є життя... вбий... вбий її... вбий його...

— Спершу... вбий... її... — прошепотіла тінь, що була позаду мене.

Раптом звідусіль прошелестіло:

— Убий... Убий... Убий...

Знову здійнявся вітер. Цього разу його порив кинув мене, наче тоненьку галузочку, на поріг Карну. Шепотіння тіней, прикутих до мегалітів, що стояли колом, стало пронизливим, ніби змагалося з вітром, який заніс мене до Карну... зводило бар’єр між мною та Карном... відтягало мене з галявини з каменями...

І враз Карн та мегаліти зникли, а з ними і місяць та звична місцевість. Я став тінню... у світі тіней...

Тут не було ані зірок, ані місяця, ані сонця. Все довкола огорнули сутінки. Весь цей тьмяний, попелястий та присмерковий світ. Я стояв сам-самісінький посеред широкої рівнини, в якої не було жодних вимірів — вона не мала ні кінця ні краю. Хоч би куди я поглянув, всюди бачив те саме, наче відображення на величезних екранах. Та я знав, що ця дивна місцина все-таки має виміри. Я був тінню — нематеріальною та розпливчатою. Але я все ще мав слух і зір, сприймав смак і дотик. Я переконався в цьому, коли, сплеснувши у долоні, відчув їх, а у роті з’явився гіркий присмак попелу.

Переді мною височіли примарні гори, що підпирали одна одну, наче гігантські пласти чорного нефриту, скидаючись на луску. Їх можна було розрізнити хіба що за відтінками чорного. Здавалося, що варто тільки простягнути руку — і я їх торкнуся, та я розумів, що вони надто далеко. Мої очі, чи зір, — не має значення, як називати те, що дозволяло мені бачити у світі тіней, — загострився. Я стояв по коліна у темній, примарній траві, всіяній маленькими квіточками, які мали б бути яскраво-синіми, а не блідо-сірими. А химерні лілії, які мали б бути золотими та червоними, хиталися на вітрі, подиху якого я не відчував.

Наді мною пролунав тонкий, жалібний та водночас солодкий передзвін. Над головою пролетіли тіні птахів, що прямували до гір. Вони пролетіли... та передзвін і досі лунав... перетворюючись на голос... голос Дагут.

Мій шлях лежав до гір — птахи-тіні вказали мені його. Але раптом мене охопив бунтівливий настрій, і я подумав: не піду цією дорогою. Це ілюзія. Залишуся тут...

Безжальний голос Дагут наказував:

— Повзи, Тінь! Дізнайся, наскільки реальний цей світ.

І я рушив уперед, сутінковою травою до чорних гір.

За спиною почувся стукіт копит. Обернувшись, я побачив, як на мене мчить кінь-примара — могутній сірий бойовий кінь в обладунках. Вершник-примара на ньому був озброєний — то була тінь кремезного чоловіка з широкими плечима та міцною статурою, він не ховав обличчя за забралом, та з голови до ніг був закутий у кольчугу, на поясі в нього висіла бойова сокира, а за плечима виднівся довгий двосічний меч. Попри те, що кінь уже наздогнав мене, стукіт його копит був ледь чутним, наче перекоти далекого грому. Тоді я побачив, що далеко позаду озброєного вершника мчать інші вершники-примари, припавши до грив низькорослих конячок. Зупинившись, озброєний вершник подивився на мене. Його карі очі тьмяно виблискували:

— Чужинцю! Присягаюся нашою Володаркою, я не залишаю тих, хто відбився від решти, на поталу вовкам! Сідай, Тінь... сідай на коня!

Він простягнув руку та підхопив мене, посадовивши на коня позаду себе.

— Тримайся міцніше! — вигукнув вершник і пришпорив огира. Той відразу ж помчав уперед, і не встиг я зогледітися, як ми опинилися біля підніжжя гір. Побачивши попереду ущелину, він зупинився й озирнувся назад. Зробивши глузливий жест, засміявся:

— Тепер їм нас не наздогнати...

— Ніяк не втямлю, чому мій кінь такий знесилений, — пробуркотів він.

Тоді, повернувши до мене своє примарне обличчя, сказав:

— А, знаю... У тобі забагато життя, Тінь. Той, хто тебе відкидає, і досі... не помер. Тоді що ти тут робиш?

Він зняв мене з коня та обережно поставив на землю.

— Дивися! — він вказав на мої груди. Від них тягнулася тоненька срібна мотузочка, наче павутинка... тягнулася до ущелини, ніби вказуючи дорогу, якою я маю йти... здавалося, що вона виходить із самого серця... розмотується прямісінько з нього...

— Ти і досі живий! — у голосі тіні прозвучав жаль. — Отже, ти маєш відчувати голод і спрагу... доки не вгамуєш їх там, куди тебе приведе ця нитка. Напівтінь, мене сюди відправила відьма Береніс Азле з Лангедока. Та від мого тіла давно вже нічого не залишилося, тож тепер я служу їй тінню. Давно вже нічого не лишилося, кажу я, а це означає... але тут ніхто не слідкує за часом. Це сталося 1346 року за літочисленням нашого Повелителя. А в тебе?

— Десь шість століть по тому, — відповів я.

— Довго... як довго, — прошепотів він. — Хто відправив тебе сюди?

— Дагут з Іса.

— Королева тіней! Що ж, не тільки тебе одного. Вибач, Напівтінь, але далі везти тебе я не можу.

Раптом він ляснув себе по боках та аж затрясся від сміху:

— Минуло шістсот років, а у мене й досі є коханка. Вона стала тінню, зрештою, як і я. І я досі можу битися. Береніс, я вдячний тобі. Святий Франциск, змилуйся над нею, нехай їй буде не так спекотно у Пеклі, де вона, поза сумнівом, і перебуває.

Нахилившись, він ляснув мене по плечу:

— Та краще вбий свою відьму, напівбрате, якщо зможеш!

Він помчав в ущелину, а я пішов слідом за ним. Зовсім

скоро вершник зник з поля зору. Чи довго я йшов, не знаю. Час, справді, не мав тут жодного значення. Нарешті я дістався кінця міжгір’я.

Чорні нефритові гори оточували садок з білими лілеями. У центрі садка виблискував глибокий чорний ставок, в якому також плавали лілеї. Тільки ці були чорного, сріблястого та графітового кольорів. Він був обнесений стіною з чорного нефриту...

Саме тут я вперше відчув несамовитий голод, нестримну спрагу...

На чорному парапеті лежало семеро дівчат, сім блідих сріблястих тіней... вони були виняткової вроди. Оголені тіні... одна з них спиралася підборіддям на туманні руки, її очі сяяли блакиттю найчистіших сапфірів... інша сиділа, зануривши струнку ніжку у чорні глибини водойми... її волосся було чорнішим за воду, чорнішим за її хвилі, і таким же прекрасним... з темної імли волосся на мене дивилися смарагди зелених очей, і в них світилася надія...

Усі семеро підвелися та рушили до мене. Одна з них промовила:

— У ньому надто багато життя.

— Багато... проте недостатньо, — сказала друга.

— Йому необхідно втамувати голод і спрагу... а тоді побачимо, — підхопила третя.

— Хто відправив тебе сюди, Тінь? — запитала дівчина з сапфіровими очима.

— Білява Дагут. Дагут з Іса, — відповів я.

Вони аж відсахнулися:

— Тебе прислала Дагут? Тінь, ти не для нас. Йди собі далі.

...Повзи, Тінь!..

— Я знесилений. Дозвольте мені трохи тут перепочити, — почав благати я.

— У тобі забагато життя. Якби воно зовсім згасло, ти б не відчував утоми. Ніщо так не забирає сил, як життя, — промовила зеленоока дівчина.

— Життя тільки і приносить, що втому, — прошепотіла блакитноока.

— Все одно я відпочину. Я голодний і спраглий.

— Тінь, в якій забагато життя... тут тобі нічим підживитися... тут тобі немає чим вгамувати спрагу.

— Я питиму звідти, — промовив я, вказавши на ставок.

— Що ж, Тінь, спробуй, — засміялися вони.

Я ліг на живіт і хотів було занурити обличчя у товщу чорної води. Та варто було мені нахилитися, як її поверхня відступила. Вона віддалялася від моїх вуст... це була не вода, а її тінь... і мені не вдалося ковтнути ані краплини...

...Спрагла Тінь... нап’єшся там де я велю...

Голос Дагут!

— Дозвольте мені перепочити, — попрохав я дівчат.

— Відпочивай, — погодилися вони.

Я сів на краєчку стіни. Сріблясті дівчата відсунулися від мене і збилися докупи, взявшись за руки. Вони про щось шепотілися. Так приємно було відпочити, хоча спати зовсім не хотілося. Обхопивши коліна руками, я схилив голову до грудей. Самотність накрила мене, наче ковдрою, закутала, огорнула. Тоді до мене наблизилася дівчина з блакитними очима. Поклавши свою руку мені на плечі, вона нахилилася ще ближче:

— Коли вгамуєш голод... втамуєш спрагу... повертайся до мене.

Не знаю, скільки часу я пролежав на тій стіні біля ставка, та коли врешті-решт піднявся, дівчата з тьмяного срібла зникли. Чоловік в обладунках сказав, що це місце не підвладне часові. Хотів би я, щоб його кінь мав достатньо сил довезти мене туди, куди прямував він сам. Відчуття голоду та спраги ставало все нестерпнішим. Я знов ліг долілиць і спробував напитися зі ставка. Та ця примарна вода, вочевидь, була не для мене.

Щось тягнуло мене, поривало йти далі. Це була срібна нитка, що виблискувала живим світлом. Я вийшов з садка, прямуючи за нею...

Гори лишилися позаду. Тепер мій шлях лежав через безкраї болота. В кущах обабіч стежки, з якої небезпечно було звертати, ховалися тіні, що скрадалися за мною. Попри те, що я їх не бачив, я відчував їхню мерзенність. Вони стежили за моїми рухами, і я розумів, що найменший хибний крок — і я опинюся в їхніх пазурах. Над болотом висів туман, сірий потойбічний туман, який ставав густішим, як тільки невидимі істоти починали крадькома підводитися і перебігати вперед, щоб зачаїтися в кущах біля стежки, чатуючи на моє наближення. Я відчував на собі їхній погляд: холодний, мертвий, лихий.

Пройшовши ще трохи, я побачив перед собою пагорок, порослий примарним листям папороті, в якому ховалися вже інші тіні, штовхаючи одна одну та збиваючись докупи. Вони рухалися слідом за мною, а я крокував далі повз ефемерні чагарі. Відчуття самотності посилювалося з кожним кроком, а голод і спрага стали настільки нестерпними, що перетворилися на тортури.

Минувши болото, я вийшов на тьмяний путівець, який дуже швидко став широкою дорогою, що тяглася крізь безкрайню хмарну рівнину, час від часу завертаючи вбік. Тіні зустрічалися і тут... та цього разу це були тіні чоловіків та жінок, старих і молодих, дітей та тварин... та жодна з них не мала нелюдського чи неземного вигляду. Здавалося, що всі вони зіткані з густого туману... з морозного туману. Вони переходили з одного боку дороги на інший, ледь пленталися або швидко крокували, в розпачі зупинялися і стояли... поодинці та групами. Минаючи їх, я відчував на собі їхні погляди. Здавалося, що тут зібралися тіні людей усіх часів і народів. Тут був худорлявий єгипетський жрець з котом-примарою на плечі, що постійно вигинав спину та безгучно зашипів на мене... три римські легіонери, голови яких щільно облягали темні округлі шоломи... проходячи повз когось, вони щоразу здіймали догори свої примарні руки у давньому вітальному жесті... були і грецькі воїни з шоломами, прикрашеними пір’ям, та примарні жінки, яких несли на ношах такі ж примарні раби... зустрілася мені й група маленьких чоловіків, що їхали верхи на маленьких поні, з-за спин чоловіків стирчали луки, а їхні очі скоса зиркали на мене... була серед них і тінь дитини, що підбігла до мене, протягнувши свої рученята до тоненької ниточки, що вела мене... тягнула... але куди?

Дорозі не було видно кінця. Що довше я йшов, то більше тіней з’являлося на моєму шляху, причому більшість із них прямувала в тому самому напрямку, що і я. Зненацька праворуч від мене, на туманній рівнині, замерехтіло бліде світле... примарне, потойбічне... наче вогні святого Ельма, вогні тих, хто помер... що світилися серед мегалітів...

Виявилося, що це був півмісяць, який розпростерся над рівниною, наче гігантська брама. Він відкидав стежину попелястого світла, до якої з дороги почали стікатися люди-примари. Але не всі. Одна з них зупинилася біля мене, вагаючись. Це була тінь чоловіка міцної статури, у гостроверхому потріпаному капелюсі, вдягнутого у плащ, що розвіювався на вітрі, якого я не відчував. Натомість його дебеле тіло цей вітер, здавалося, рвав на шматки.

— Пожирач тіней їсть з повної миски, — прошепотів він.

— Пожирач тіней? — ледь чутно перепитав я.

Я відчув на собі його пильний погляд. Він відповів голосом, який шелестів, як отруйне листя, що гниє:

— Ех... невинна душа! То ти тільки-но з’явився у цьому, сповненому пристрастей, світі! І ти ніколи не чув про Пожирача тіней? Ех-ех... але він — єдино можливе втілення смерті для нас, і ті, хто вичерпав свою енергію, йдуть до нього. Ви прямуєте за ними, навіть не усвідомлюючи цього, адже він ще не проявив себе на повну потугу. Дурні! — з лихою насмішкою прошепотів він. — Їм би варто навчитися, так само, як колись зробив я, знаходити їжу там, звідки вони прийшли. Не їжу у вигляді тіней... ні, ні, ні... чисту плоть, тіло і душу... душу, ха-ха-ха!

Примарна рука спробувала схопити блискучу нитку та відразу ж відсмикнулася, ніби обпечена... величезна тінь корчилась і звивалася від болю. В її голосі, що скидався на шарудіння листя, зазвучали благальні нотки:

— Ти йдеш на свою весільну учту... до свого шлюбного ложа. На столі у тебе буде багато чудових наїдків... плоть, кров і душа... життя. Візьми мене із собою, молодий... візьми. Я можу навчити тебе стільком речам! І за це прошу лише кілька крихт з твого столу... лише малесеньку часточку твоєї нареченої...

Їхні голоси долинали до мене низьким гудінням, а слова здавалися нерозбірливим шурхотом. Мені було байдуже,

Перед півмісяцем щось юрмилося, щось згущувалося на його блискучій поверхні... бездонні чорні тіні формували малюнок велетенського обличчя, що не мало чітких рис. Хоча деякі, власне, були. На ньому виділялися два отвори, схожі на очі, крізь які лилося люмінесцентне світло. Вимальовувався і широко роззявлений рот, що теж на мав виразних обрисів. Звивиста стрічка мертвотного світла висовувалася з нього, як язик. Цей язик злизав поближні тіні та затягнув їх до пащі. Вуста зімкнулися, а потім розтулилися, і язик висунувся знову..

— О, мій голод! О, моя спрага і мій голод! Візьми мене із собою, молодий, до своєї нареченої. Я можу навчити тебе стільком речам за таку невелику ціну...

Я від душі зацідив невгамовній тіні та побіг геть від її нестерпного шепотіння. Я біг, затуляючи очі руками-тінями, щоб не бачити цього жахливого примарного обличчя.

...Голодна Тінь... наситишся лиш коли я велю. Спрагла Тінь... нап’єшся лиш там, де я велю!..

Цієї миті я все зрозумів. Зрозумів, куди привела мене срібна нитка. Я смикнув за неї своїми руками-тінями, та не зміг розірвати. Я спробував побігти назад, в інший бік, але вона не дозволяла зробити й кроку, невблаганно повертаючи назад,

Тепер я зрозумів, що мала на увазі та лиха тінь, яка казала... що я прямую до місця, де зможу втамувати голод і спрагу... до свого весільного столу... до своєї нареченої...

Хелен!

Її тіло, кров і життєва сила мали втамувати мій голод та спрагу.

Хелен!

У світі тіней посвітлішало. Він став прозорішим. Величезні темні тіні розчинилися в ньому, а разом з ними зникла і сама галявина.

Я опинився у якомусь старому будинку. Тут були Хелен, Білл, МакКенн і ще один не знайомий мені чоловік — худорлявий, смаглявий, з видовженим аскетичним обличчям і сніжно-білим волоссям. Стривайте-но... це ж, напевно, Рікорі...

Як довго я був у долині тіней?

Їхні голоси долинали до мене низьким гудінням, а слова здавалися нерозбірливим шурхотом. Мені було байдуже, про що вони говорять. Вся моя увага була зосереджена на Хелен. Я страшенно жадав її, вмирав від спраги за нею... я мав напитися нею, насититися нею...

Та якщо я зроблю це, вона помре — подумав я.

Нехай... я мав втамувати спрагу і голод — промайнула друга думка.

Вона різко підвела голову. Я знав, що вона відчуває мою присутність. Обернувшись, Хелен подивилася прямісінько на мене. Вона бачила мене... Я знав, що бачила. Її обличчя зблідло... на ньому відбився жаль. Бурштиново-золотаві очі потьмянішали, сповнившись люттю. В них можна було побачити цілковите розуміння всього, що відбувається... тоді вони засвітилися ніжністю. Вона випнула маленьке округле підборіддя, а червоні вуста, що нагадували мені про стародавніх жінок, набули незбагненної форми. Підвівшись, вона щось сказала решті. Я бачив, як вони теж підвелися, недовірливо дивлячись на неї, та обвели очима кімнату, немов у пошуках чогось. Усі, окрім Рікорі, який дивився прямо на неї. Його жорстке обличчя пом’якшало. Цієї миті в гудінні їхніх голосів я став розрізняти слова. Я почув, як Хелен каже:

— Я здолаю Дагут. Дайте мені годину. Я знаю, що роблю. — Її обличчя почервоніло. — Повірте мені, я знаю.

Я побачив, як Рікорі нахилився та поцілував її руку. Він підняв голову, і я помітив, з якою незворушною впевненістю він подивився на неї...

— Я знаю, ти переможеш, Мадонно... та якщо програєш, можеш бути певна: я помщуся.

Вона вийшла з кімнати. А я тінню поповз за нею.

Піднявшись нагору, вона зайшла до іншої кімнати. Увімкнула світло і зачинила за собою двері. Підійшла до вікон, засунула штори. Тоді простягла до мене руки:

— Ти чуєш мене, Алане? Я бачу тебе... твій силует ледь видно, проте тут він чіткіший, ніж знизу. Ти мене чуєш? Якщо так, підійди до мене.

Моє тіло тремтіло від бажання... бажання насититися нею, напитися нею. Та в моїй голові лунав голос Дагут. Він велів виконувати її накази — наситишся й нап’єшся лиш коли я велю.

Я знав, що відчуття голоду і спраги тільки посилюватиметься, і Дагут не випустить мене зі свого полону, доки я їх не вгамую. Зробити це я міг тільки з Хелен. Тільки її життя могло втамувати мій голод і спрагу. Щоб з’ївши, випивши її... я вбив її.

— Я чую тебе, — прошепотів я.

— І я тебе чую коханий, йди до мене.

— Не зараз. Відчуття голоду і спраги до тебе мають стати нестерпними... і коли я прийду до тебе, ти помреш.

Вона загасила світло, підняла руки і розпустила волосся, його багряно-золотаві пасма впали на плечі, огорнувши її до пояса. Хелен запитала:

— Що змушує тебе триматися на відстані? Від мене, від тієї, хто кохає тебе... від тієї, кого кохаєш ти?

— Дагут... і ти це знаєш.

— Ні, не знаю, коханий. Це неправда. Ніхто не може втримати тебе від мене, якщо ти по-справжньому кохаєш мене, і якщо тебе кохаю я. І те, й інше — щира правда... благаю, підійди ближче, коханий... візьми мене.

Я нічого не відповів, не міг промовити ані слова. І наблизитися до неї теж не міг. Відчуття голоду ставало все нестерпнішим, спрага несамовитою.

Вона благала:

— Алане, думай тільки про це. Думай тільки про те, що ми кохаємо один одного. Про те, що ніхто не може втримати нас одне від одного. Тільки про це. Зрозумів?

— Так, — прошепотів я і спробував думати тільки про це, тоді як голод і жага її... її життєвої сили... наче два зголоднілі пси, намагалися зірватися з ланцюга.

— Любий, ти бачиш мене? Добре бачиш? — запитала вона.

— Так, — прошепотів я.

— Тоді подивися сюди... і підійди до мене, — промовила вона.

Вона знову підняла руки і вислизнула із сукні, зняла взуття та панчохи, шовкова сорочка ніжно сповзла додолу. Хелен стояла прямо переді мною, така гарна, така жадана, така земна. Відкинувши назад волосся, оголила свої білі груди... її очі були схожі на золоті озеречка, сповнені кохання, в яких не було ані краплі сорому...

— Візьми мене, коханий! Їж, пий мене!

Я напружився, намагаючись розірвати кайдани, що стримували мене, напружився, наче душа, що прагне потрапити з пекла до воріт раю і відчинити їх.

— Вона не має над тобою влади. Ніхто не розлучить нас... йди до мене, коханий.

Кайдани впали... Я опинився в її обіймах...

Попри те, що я був тінню, я відчував дотик її м’яких долонь... відчував тепло її грудей, які притискали мене до себе все сильніше і сильніше... відчував її гарячі поцілунки на своїх примарних вустах. Ми злилися в одне ціле. Я їв її, пив з неї... пив її життєву силу... і відчував, як ця сила виповнює мене... розтоплює крижану отруту примарних псів...

Звільняє мене від примарних кайданів...

Звільняє від Дагут!

Я стояв біля ліжка і дивився на Хелен. Вона лежала переді мною, бліда і виснажена, напівприкрита своїм золотаво-рудим волоссям... Невже вона померла? Невже Дагут перемогла?

Я притулився вухом до її грудей, аби послухати серце, але не почув його биття. Мене переповнювали такі любов і ніжність, яких я ніколи раніше не відчував. Вони вихлюпувалися з мене, огортаючи Хелен. У голові промайнуло: «Таке кохання має бути сильнішим за смерть... воно має повернути їй життя, яке я в неї відібрав...»

Та я і досі не чув биття її серця...

А потім за коханням та ніжністю мене накрило хвилею розпачу. Слідом за нею накотилося почуття лютої ненависті, що вражала своїм холодом більше за отруту примарних псів.

Почуття ненависті до Дагут.

Ненависті до чаклуна, який звався її батьком.

Невгамовної, нестримної, безжалісної ненависті до них обох.

І ця ненависть посилювалася.

Вона злилася з життєвою силою, яку я відібрав у Хелен. Дала мені крила. На них я кинувся геть... геть від Хелен... назад у світ тіней...

А коли прокинувся... від тіні не лишилось ані сліду.

20. Остання жертва

Я лежав на широкому низькому ліжку у завішеній гобеленами кімнаті. Старовинна лампа заливала її тьмяним рожевим світлом. Це була кімната Дагут, в якій вона перетворила мене на тінь. Мої руки лежали схрещені на грудях, зап’ястя були зв’язані. Піднявши їх угору, я побачив, що вони міцно закуті у відьомські кайдани — пасмо блідо-золотавого волосся Дагут. Я розірвав його. Мої ноги теж були зв’язані таким самим пасмом. Вивільнивши їх, я зіскочив з ліжка. На мені був одяг з білої бавовни, схожий на той, в який я був одягнений під час обряду жертвоприношення. Я з відразою зірвав його із себе. Над столиком біля ліжка висіло дзеркало. Я помітив, що три сліди від батога Дагут на моєму обличчі вже не були такими яскраво-червоними.

Як довго перебував я у світі тіней? Достатньо для того, щоб Рікорі встиг повернутися, та наскільки довше? Але ще важливішим було зрозуміти, скільки часу минуло від нашої зустрічі з Хелен? На годиннику було близько одинадцятої. Та я не був упевнений, що це та сама ніч. Відтоді могло минути кілька днів. Час у світі тіней плине інакше. Здавалося, що я подолав неабияку відстань, однак Хелен зустрів біля воріт де Керадела. Я був впевнений у тому, що та старовинна кімната — у будинку, де зупинився МакКенн.

І вочевидь, Дагут зовсім не очікувала на моє повернення, принаймні не так швидко. Похмуро згадав, що я завжди дещо випереджав події, принаймні так вважали Дагут та її батько... Ще похмуріше згадав, що жодного разу не скористався цим. Хай там як, але все це могло свідчити про те, що її темні знання не були повними — зрештою, жодна з її тіней-шпигунок не повідомила про те, що мені вдалося втекти... вона і досі вважала, що я перебуваю під дією її магії, і досі підвладний її волі, що її накази і надалі стримуватимуть мене, аж доки моя жага до Хелен не стане настільки сильною, що вб’є її...

Та це також не давало жодних гарантій того, що Дагут не досягла своєї мети... що втамувавши свою спрагу зарано, я не вбив Хелен... можливо, вона і досі жива?

Ця думка п’янила, як міцне вино. Я підійшов до дверей і побачив, що вони замкнуті на масивні засуви зсередини. Та хто міг зробити це, якщо в кімнаті окрім мене нікого не було? Звичайно... я був в’язнем Дагут, і навряд чи їй хотілося, щоб бодай хтось торкався мене, коли її не було поруч. Тож вона замкнула двері і скористалася таємним виходом з кімнати. Вочевидь, вона подумала, що зв’язаними руками мені їх не відчинити. Тихенько відсунувши засуви, я спробував відчинити двері. Вони були не замкнуті. Обережно та повільно відкривши їх, я зупинився на порозі, вдивляючись у залу, прислухаючись.

У цей момент я вловив тривогу, сум’яття, страх старого будинку. Його переповнював страх. І лють. Це відчуття йшло не тільки з примарної зали — ним був перейнятий весь будинок. Мені раптом здалося, що будинок сприймає мою присутність і всю свою увагу зосереджує на мені... ніби відчайдушно намагаючись розповісти, що саме так його непокоїть, змушує лютувати і боятися.

Враження від того, що я відчув, було настільки сильним, що я зачинив двері, засунув один засув і завмер, притиснувшись до них спиною. В кімнаті не було ніяких тіней, тут було безпечно, тьмяне рожеве світло заливало кожен закуток...

Але дух будинку дістався і сюди, намагаючись пояснити мені, чим він так стурбований. У мене було таке відчуття, наче збунтувалися душі всіх тих, хто колись тут жив, кохав та помер... вжахнулися тим, що мало от-от статися... чимось нестерпно огидним... чимось лихим за своєю природою, що зароджувалось у цьому старому будинку... тим, чому вони неспроможні запобігти... і тепер благали мене покласти край цьому злу.

Будинок дрижав. Судома здіймалася з його підмурівка і пронизувала кожен камінь, кожну дерев’яну балку. Раптом відчуття тривоги зникло, здавалося, що воно повернулося назад до джерела цього дрожу. Будинок знову здригнувся. Цього разу сильніше — так, що хвиля дісталася дверей моєї кімнати. Судома ставала все потужнішою, поступово перетворившись на безперервне двигтіння, в такт з яким скрипіли та стогнали давні балки. Вдалечині прокотився ритмічний гуркіт.

Усе замовкло, старий будинок ще раз стрепенувся, потім затих, тоді знову заскрипіли дерев’яні балки. І знову запала мертва тиша... мене оточили привиди старого будинку, розлючені, гнівні, охоплені панічним страхом, вони кричали, благали, щоб я їх почув... зрозумів їх.

Та я їх не розумів... Підійшов до вікна і визирнув. Стояла темна, нестерпно спекотна ніч. Десь на овиді спалахнула блискавка, і пролунав далекий гуркіт громовиці. Я похапцем оглянув кімнату, сподіваючись знайти бодай якусь зброю, та марно. Я хотів дістатися своєї кімнати, перевдягнутися і відшукати Дагут з де Кераделом. Я не знав, що саме збирався з ними робити, коли знайду, але був рішуче налаштований покінчити з їхніми чаклунськими ритуалами. Тепер усе стало зрозуміло. Принаймні, стосовно того, було це ворожбитство чи навіювання. Ці люди були цілком реальним втіленням зла, що володіли темною мудрістю, використовуючи її з лихими намірами... таким людям не місце на землі... окрім цього, вони невпинно наближалися до якогось апогею, що міг мати катастрофічні наслідки, і їм за всяку ціну необхідно було завадити це зробити...

Привиди будинку стихли — нарешті я зрозумів, що вони намагалися мені сказати. Вони мовчали, але відчуття страху й досі не залишало їх, і духи спостерігали за мною. Я підійшов до дверей. Якийсь незбагненний порив змусив мене підняти білий одяг і накинути його на себе. Переступивши поріг, я увійшов до зали. Вона була сповнена тінями, та я не звертав на них уваги. Зрештою, я і сам встиг побувати тінню. З кожним кроком я відчував, як вони юрмляться довкола мене, повзуть за мною. І тоді я зрозумів, що тіні налякані не менше за старий будинок... вони бояться чогось невідворотного й жахливого, що чекає на них... привиди благали не допустити цього...

Десь унизу звучали голоси. Один із них, що належав де Кераделу, повнився люттю, а інший, Дагут, був насмішкуватий, але в ньому відчувалася загроза. Я підійшов до сходів. Тьмяне світло ледь освітлювало нижню залу. Голоси долинали з вітальні. Не було жодних сумнівів в тому, що ці двоє сваряться. Та я не міг розібрати їхніх слів. Тихенько прокравшись сходами вниз, я сховався за однією з масивних завіс, які затуляли вхід до кімнати.

Я почув слова де Керадела. Він сказав уже рівним голосом:

— Кажу тобі, справа наближається до кінця. Лишилося принести останню жертву... за неї я візьмусь сьогодні ж. І для цього ти мені не потрібна, доню. У тобі не буде жодної потреби і тоді, коли все це скінчиться. І ти нічого не можеш з цим вдіяти. Результату, якого я прагнув усе своє життя, майже досягнуто. Так мені сказав... він. Він... проявиться у всій своїй силі і зійде на трон. А я, — голос де Керадела сповнився марнославства і небувалого блюзнірства, — я сидітиму поруч. Він... обіцяв мені. Темна сила, яку людство протягом століть невтомно шукало по всьому світу, сила, якою майже вдалося заволодіти атлантам і якою Іс навчився живитися з Карну, сила всього середньовіччя, яку так складно відшукати, — вся вона буде у моїх руках. Цілком і повністю. Вся її непереможна міць буде моєю. Існує ритуал, про який ніхто ніколи не чув... І Він... Він показав мені його. Ні, Дагут, ти мені більше не потрібна. Та я не хочу втрачати тебе. І окрім цього... Йому... Йому ти подобаєшся. Але тобі доведеться за це заплатити.

Запала тиша, а потім я почув, як Дагут спокійно запитала:

— І яка ж ціна, батьку?

— Кров твого коханця.

Він чекав на її відповідь, так само, як і я, але Дагут мовчала. Тоді де Керадел продовжив:

— Мені вона не потрібна. Я витиснув із жебраків усе, і мені цього вистачить, ще й з надлишком. Та його кров збагатила б жертву і прислужилася... Йому. Так він сказав. Вона б посилила його матеріалізацію. І... Він попросив її.

— А якщо я відмовлюся? — повільно запитала вона.

— Це не врятує його, доню.

Де Керадел, не дочекавшись відповіді Дагут, промовив, удаючи подив, від якого віяло чимось лихим:

— Дагут з Іса знову вагається, обираючи між власним батьком і коханцем! За цим чоловіком борг, доню. І досить давній, бо ж саме заради одного з його пращурів твоя прародичка зрадила свого батька. Чи то була ти, Дагут? Виправити цю прикру помилку — мій обов’язок, інакше все повториться знову.　

Вона тихенько запитала:　

— А якщо я відмовлюся, що зі мною станеться?　

Він засміявся:　

— Звідки ж мені знати? Зараз мене стримують батьківські інстинкти. Та коли я поруч з... Ним... Я не усвідомлюю, що ти для мене означаєш. Можливо, нічого.

— В якому образі Він постане? — запитала Дагут.

— У будь-якому чи відразу в усіх. Він може набути будь-якої форми. Та він точно не постане у вигляді несформованої чорної маси, яку змалювала пересічна уява тих, хто викликав... Його... з Карну. Ні, ні, Дагут, Він навіть може прибрати образу твого коханця. Зрештою, чому б і ні? Ти подобаєшся Йому, доню.

Від цих слів кров захолола у моїх жилах, а почуття ненависті до нього стисло скроні, мов розпеченими залізними лещатами. Я зібрав усі свої сили, щоб вистрибнути з-за завіси та вчепитися в його горлянку, але тіні зупинили мене, прошепотівши в унісон з привидами старого будинку:

— Ще рано! Ще рано!

— Будь розумницею, доню. Цей чоловік завжди зраджував тебе. І зрештою, хто ти разом зі своїми тінями? І ким була мадам Меділіп зі своїми ляльками? Діти. Діти бавляться іграшками. Тінями та ляльками! Час розпрощатися з І дитинством, доню, дай мені кров свого коханця, — промовив де Керадел.

— Дитина! Та я взагалі не пам’ятаю, коли почувалася дитиною! — вигукнула Дагут.　

Де Керадел нічого на це не відповів. Вона трохи помовчала, а потім спокійно сказала:　

— Тобі потрібна кров мого коханця? Що ж, тоді знай — ти не отримаєш її.　

Я почув стук перекинутого стільця. Ледь відтуливши завісу, я спробував роздивитися, що там відбувається. Де Керадел стояв біля столу, пропікаючи Дагут своїм поглядом. Але тіло і обличчя, які я побачив, не належали тому де Кераделу, якого я знав. Його очі з блідо-блакитних перетворилися на... чорні, сріблясте волосся стало темним, а тіло збільшилося... він простягнув до Дагут довгі руки з гострими кігтями.

Вона жбурнула щось на стіл між собою і ним. Я не міг розгледіти, що саме то було, але побачив, як воно сліпучою хвилею покотилося прямо до нього. Він відсахнувся і затремтів. Його очі знову стали блакитними, але налилися кров’ю. Тіло зменшилося.

— Стережися, батьку! Ти поки ще не сидиш на троні поруч з... Ним. А я і досі з моря, батьку. Тож стережися!

У цей момент я почув, що ззаду хтось шаркає ногами. Обернувшись, я побачив біля себе дворецького зі скляним поглядом. Тільки-но він зібрався вклонитися мені, як його погляд став ясним. Він кинувся на мене і роззявив рота, збираючись забити на сполох. Та перш ніж встиг видати бодай звук, я схопив його руками за шию, пальцями міцно стис горлянку, а коліном садонув у пах. З несамовитою силою, якої ніколи раніше не відчував, я відірвав його від підлоги, тримаючи за шию. Він обвив мою талію своїми ногами, а я різко вдарив його головою у підборіддя. Щось хруснуло, і його тіло обм’якло. Затягнувши назад до зали, я безшумно поклав його на підлогу. Коротка сутичка відбулася в абсолютній тиші. Його скляні очі дивилися прямо на мене. Обшукавши його, я намацав на поясі футляр для зброї. В ньому лежав довгий, вигнутий та гострий, як бритва, ніж.

Тепер я був озброєний. Затягнувши тіло під широку канапу, я прокрався назад до вітальні та зазирнув за завісу. Але в кімнаті вже нікого не було. Де Керадел і Дагут зникли.

Я зробив крок назад, знову сховавшись за тканиною завіси. Тепер я розумів, чого так боялися привиди старого будинку. Зрозумів, чому він здригався. Підземелля з жертвами було зруйновано. Воно виконало свою місію. Як там сказав де Керадел? «Я витиснув із жебраків усе», і цього йому було більш ніж достатньо для останнього ритуалу. Безглузда фраза спала на думку: «Він чавить виноград гніву у винній діжці...» Можливо, не такою вже й безглуздою вона була... Я подумав: де Керадел уже приготував напій для Володаря Карну. І туди лишалося додати моєї крові, але Дагут відмовилася це робити!

Але я не відчував до неї вдячності. Для мене вона була павучихою, яка вірила, що комаха надійно застрягла в її павутинні, і опиралася спробам іншого павука відібрати її. От і все. Але комаха вирвалася з цих тенет і нічим їй не завдячувала. І якщо моя ненависть до Керадела лише міцнішала, то до Дагут не ставала слабшою.

Хай там як, але те, що я почув, змінило мої плани щодо помсти. Почала вимальовуватися чітка картина. Тіні помилялися. Не можна дозволити Дагут померти першою. Я мав кращий план... його мені підкинув Повелитель Карнаку, який, як вважала Дагут, помер на її руках... і він відправив мене, як колись дуже давно сам себе, у стародавній Іс.

Я піднявся нагору. Двері до моєї кімнати були відчинені. Я сміливо увімкнув світло.

Переді мною, біля ліжка, стояла Дагут.

Вона усміхнулася, але її очі не були усміхненими. Дагут почала наближатися до мене, я виставив перед собою ніж. Вона зупинилася і засміялась. Але її очі не сміялися:

— Коханий, ти такий невловний. У тебе справжній дар зникати.

— Ти вже казала мені про це, Дагут. І... — я торкнувся своєї щоки, — не один раз.

Її очі зволожилися, погляд затуманився, по щоках покотилися сльози:

— Мені є за що просити у тебе вибачення, але так само є й тобі, Алане!

Що ж, тут вона мала рацію.

...Стережися... стережися Дагут...

— Звідки у тебе ніж, Алане?

Її цілком прагматичне запитання повернуло мене до реальності. Я відповів так само прагматично:

— Я взяв його у чоловіка, якого вбив.

— А мене ти теж уб’єш, якщо я підійду ближче?

— Чому б і ні, Дагут? Ти перетворила мене на тінь і відправила у світ тіней, і я добре засвоїв цей урок.

— Який урок, Алане?

— Бути безжалісним.

— Та я не безжалісна, Алане, інакше тебе б тут не було.

— Я знаю, що ти брешеш, Дагут. Не ти скинула з мене кайдани.

Вона сказала:

— Я не це мала на увазі... і я не брешу... я хочу випробувати тебе, Алане... Вона почала повільно наближатися. Я тримав ніж напоготові. Дагут продовжила:

— Можеш убити мене, якщо хочеш. Не так вже мені й хочеться жити. Ти — єдине, що мене тут тримає. Якщо ти не кохатимеш мене — вбий.

Вона була зовсім близько, настільки, що лезо ножа торкнулося її грудей. Дівчина промовила:

— Устроми його — і покладемо цьому край.

Я опустив руку.

— Я не можу вбити тебе, Дагут!

Її погляд злагіднів, а обличчя осяяла ніжність, та спершу на ньому промайнув вираз торжества. Вона поклала руки мені на плечі, поцілувала мої шрами, промовляючи:

— Цим поцілунком я пробачаю тобі... і цим пробачаю... і цим...

Її вуста наблизилися до моїх:

— А тепер ти поцілуй мене, Алане, і скажи, що цим поцілунком ти пробачаєш мені.

Я поцілував її, але цих слів не вимовив і ножа з рук не випустив. Зрештою, я так і не зміг пробачити їй.

Вона припала до мене, тремтячи всім тілом, і прошепотіла:

— Скажи це... скажи це...

Я відштовхнув її від себе і засміявся:

— Навіщо тобі моє прощення, Дагут? Чому тобі так кортить, щоб я пробачив тобі, перш ніж твій батько вб’є мене?

— Звідки ти знаєш, що він збирається вбити тебе? — запитала вона.

— Я чув, як він говорив про це, роблячи тобі скромну пропозицію націдити для нього моєї крові. Коли торгувався з тобою за мене. Коли обіцяв знайти мені заміну, яка набагато більше задовольнить тебе... — Я знову засміявся. — Хіба це дійство неможливе без мого прощення?

У Дагут перехопило подих:

— Якщо ти чув цю розмову, то ти, напевно, знаєш і те, що я відмовила батьку.

Я збрехав:

— Ні, цього я не чув. Я був зайнятий твоїм слугою, якого довелося вбити. А коли нарешті звільнився і збирався продовжити підслуховувати, власне кажучи, повернувся, щоб перетяти твоєму батькові горло, перш ніж він вчинить так само зі мною, ви обидва зникли. Я подумав, що ви домовилися. Батько і донька возз’єдналися заради спільної справи — підготувати жертовну тушку, себто мене, Дагут, і накрити весільні столи. Як завбачливо!

Від моїх слів Дагут здригнулася; її обличчя сполотніло. Задихаючись, вона промовила:

— Ми ні про що не домовилися. Я б не дозволила йому заволодіти тобою.

— Чому?

— Тому що кохаю тебе, — відповіла вона.

— Але навіщо тобі моє вибачення?

— Тому що кохаю тебе. Хочу забути про минуле. Почати все з чистого аркуша, з тобою, коханий...

Мене охопило дивне відчуття дежавю. Здалося, що все це вже відбувалось зі мною раніше, у найменших деталях, і я чув ті самі слова, я згадав, що бачив це уві сні про стародавній Іс, звичайно, якщо це був сон. І зараз, так само, як і тоді, вона жалібно та відчайдушно шепотіла:

— Коханий, ти не віриш мені! Що я маю зробити, аби ти повірив?

— Ти маєш обрати: або батько, або я, — відповів я.

— Але я вже зробила свій вибір. Я казала тобі про це... — промовила вона і знову повторила:

— Що я маю зробити, щоб ти мені повірив?

— Припини його чаклунські ритуали.

— Я не боюся його. І більше не боюся того, кого він викликає, — з презирством сказала вона.

— Але я боюся. Ти маєш покласти цьому край, — наполягав я.

Зіниці Дагут розширилися. Якийсь час вона замислено дивилася на мене. Тоді повільно промовила:

— Для цього існує лише один спосіб.

Я мовчав.

Вона підійшла ближче і зазирнула мені в очі, притягнувши мою голову до себе:

— Якщо я зроблю це... ти пробачиш мені? Ти кохатимеш мене? І ніколи не покинеш... як зробив це колись... дуже-дуже давно, в Ici... тоді, коли мені вже доводилося обирати між тобою і батьком?

— Я пробачу тобі, Дагут. І до смерті не залишу тебе.

І я не брехав. Але з усіх сил намагався не видавати своїх намірів, благаючи, щоб вона не прочитала моїх думок. І знову, так само, як і тоді в Ici, я стиснув її в обіймах... її вуста і тіло були такими принадними, так вабили мене, що я почав відчувати, як моя рішучість слабшає... Але життєва сила, якою наділила мене Хелен, була невблаганною, безжальною, непримиренною... у ній нуртувала така ненависть до Дагут, яку може відчувати тільки одна жінка до іншої, що кохає того ж чоловіка...

Вона вивільнилася з моїх обіймів:

— Одягнися і чекай на мене. — Промовивши це, вона пішла.

Я вдягнувся, але ножа з рук не випускав.

Гобелен, за яким ховалася таємна панель, сколихнувся, і Дагут повернулася до кімнати. На ній було стародавнє зелене вбрання, сандалії теж зеленого кольору, пасок цього разу був не золотим, і складався із зелених камінців, що виблискували, наче морські хвилі на сонці, її волосся прикрашав вінок з морських квітів. На зап’ястку — срібний браслет з чорним камінцем, на якому було викарбувано малиновий тризуб — символ морського бога. Вона виглядала, наче донька повелителя морів...

Я відчував, що моя рішучість згасає, доки вона не підійшла ближче і я не побачив її обличчя. На ньому не було й тіні усмішки, вуста жорстоко стиснуті, а в очах почали танцювати пекельні вогники.

Вона підняла руки та торкнулася моїх очей, затуляючи їх. Цей дотик був мов прохолодний морський бриз.

— Ходімо! — промовила вона.

Привиди старого будинку шепотіли:

— Йди за нею... та стережися!

Тіні шепотіли в унісон:

— Йди за нею... та стережися!

«Стережися Дагут...» Стиснувши руків’я ножа, я рушив слідом за нею.

Ми вийшли з будинку. Я досить добре бачив усе довкола, попри те, що надворі висів туман, а небо було затягнуте хмарами. Я знав, що зараз глупа ніч, але міг розгледіти кожен камінчик, кожен кущ і кожне дерево, ніби вони були освітлені якимсь своїм власним внутрішнім світлом. Дагут була кроків на десять попереду, і мені ніяк не вдавалося скоротити відстань між нами. Вона рухалася, як морська хвиля, залишаючи за собою ледь помітний ореол золотаво-зеленого світла, що нагадував люмінесцентне сяйво, яке часом уночі виграє на хвилях.

Довкола нас пурхали тіні, вони перепліталися, перелітали з одного боку на інший, як тіні дерев, крони яких розхитували пориви вітру. Вони супроводжували нас, оточували зусібіч та розгойдувалися перед нами, але сахалися Дагут, і ніколи жодна з них не опинялася між нами.

За дубами, де стояли мегаліти, я побачив світло. Воно не було схожим на вогні святого Ельма. Це було стійке багряне світло, наче від якогось застиглого вогню. Але я не чув співу.

Дагут не пішла до дубів. Натомість вона попрямувала до тієї скелі, яка закривала мегаліти з берега. Зовсім скоро ми дісталися її вершини, і перед нами відкрилося море. Воно було темним і похмурим. Довгі, повільні хвилі розбивалися об скелястий берег.

Скеля здіймалася над морем щонайменше на двісті футів. Дагут стала на самому її вершечку і простягла до моря руки. З її вуст пролунав поклик, низький і невимовно прекрасний, в ньому вчувалися жалібне квиління чайок, зітхання хвиль, що здіймалися з недосяжних чистих глибин, і спів далеких морських вітрів. Це був голос моря, що линув з жіночого горла, не втративши своєї природи, але й не набувши людського звучання.

Здавалося, що море вгамувалося, дослухаючись до цього поклику.

Вона знову гукнула... ще раз, і ще раз. Потім піднесла до вуст складені долоні і вигукнула слово... це було ім’я.

Десь вдалечині, немов у відповідь, загуркотіло. З темряви котився довгий вал морської піни. На гребні величезної хвилі мчали сотні коней з розтріпаними білими гривами. Стрімко насуваючись уперед, хвиля з гуркотом розбилася об скелю.

Стовп піни здійнявся вгору і торкнувся її простягнутих рук. Мені здалося, що вона щось впустила. Падаючи вниз, сріблясті бризки піни переливалися червоним світлом.

З її зап’ястка зник браслет!

Дагут кивнула мені, і я рушив услід за нею. Спускаючись вниз, я помітив, що багряне світло стало яскравішим. За нами котилися величезні хвилі, збиваючи білу піну, в якій басували білогриві коні.

Тепер стежина вилася біля підніжжя скелі. Попереду здіймався ще один стрімчак. Тут Дагут зупинилася. Не повертаючись до мене обличчям, вона вказала на скелю і промовила:

— Підіймайся і подивись. — Вона торкнулася моїх очей своїми холодними пальцями... — І прислухайся... — торкнулася моїх вух.

І зникла.

Я виліз на скелю. Дістався вершини.

Раптом хтось міцно схопив мене за руки, завівши їх за спину і змушуючи впасти на коліна. Обернувшись, я побачив МакКенна. Він нахилився до мене, напружено вдивляючись в моє обличчя, ніби ніяк не міг його роздивитись.

— МакКенне! — вигукнув я.

Вилаявшись, він відпустив мене, хоча я відчував, що він не до кінця вірить мені. На скелі стояв ще хтось — худорлявий, смаглявий чоловік з видовженим аскетичний обличчям та білосніжним волоссям. Він теж нахилився вперед, намагаючись розгледіти моє обличчя, ніби мене недостатньо добре було видно. Це викликало подив, адже їх я бачив чудово. Я впізнав його... він був у старому будинку, коли моя тінь шукала Хелен... Це був Рікорі.

— Каранак! Боже, шеф, це Каранак! — затинаючись, вимовив МакКенн.

Я прошепотів, готуючись зустріти можливий удар:

— Що з Хелен?

— Вона жива, — відповів Рікорі.

Коли я почув це, у мене від полегшення ледь не підломилися ноги, і я, напевно, впав би, якби він не підхопив мене. Але тривога все ще не відпускала мене:

— З нею ж усе буде добре?

Він відповів:

— З Хелен сталося щось дивне. Коли ми збиралися йти, вона була притомна і почувалася вже ліпше. З нею залишився її брат. Зараз їй потрібні тільки ви. Ви маєте повернутися до неї, ходімо з нами.

— Ні, я не можу, доки... — почав було я.

Порив вітру перервав мене, змусивши замовкнути, наче хтось затулив мені рота рукою. Хвиля вдарила об скелю, струснувши її. Я відчув бризки на своєму обличчі, мов удар батога Дагут, мов дотик її холодних пальців до моїх очей...

Зненацька силуети МакКенна та Рікорі розпливлися і стали скидатися на дві тіні. А над стежиною, що відділяла скелястий хребет від моря, я побачив сяйливе тіло Дагут... потім я почув, як усередині мене пролунав голос, голос Повелителя Карнаку та мій власний: «Як я можу вбити її, навіть попри те, що знаю, яка вона лиха?»

Тоді пролунав голос Рікорі... як довго він говорив?

— ...тож тієї останньої ночі ви так і не з’явилися, і я вирішив діяти на власний розсуд, як ви й просили. Переконавшись, що їй нічого не загрожує, ми вирушили в дорогу. Змусили охоронців брами впустити нас... Більше вони не стануть на заваді. Побачивши вогні, ми подумали, що ви можете бути десь поблизу. Дали вказівки нашим хлопцям, а самі з МакКенном, цілком випадково, натрапили на цю дивовижну місцину. Ми не бачили ані вас, ані мадемуазель Дагут...

...Дагут!.. і знову хвиля розбилася об скелю, струснувши її, тоді відкотилася назад, вигукуючи — Дагут! Над скелею знову здійнявся шквал вітру, завиваючи — Дагут!

А тим часом Рікорі продовжував говорити:

— Вони тут, внизу, чекають на нашу команду.

— Команду до чого? — різко перебив його я.

— Покласти край тому, що тут відбувається, — відповів він.

Рікорі вказав на внутрішній виступ скелі, і я побачив, як з-поза нього розливається багряне світло. Я підійшов до краю і глянув униз.

Переді мною розкинувся Карн. Мені здалося, що він став значно ближчим, ніж я думав... до того ж можна було чітко розгледіти і мегаліти!

Здавалося, що Карн був усього за кілька ярдів звідси... а де Керадел стояв зовсім поруч, настільки близько, що варто було лише простягнути руку — і я б торкнувся його. Я знав, що між нами дуже багато мегалітів, а Карн, напевно, за тисячу футів. Та я не тільки чітко бачив його, так наче був поряд, я ще й міг розгледіти все, що відбувається всередині.

Не менш дивним здалось мені і те, що попри потужні пориви вітру, що мало не зносив нас зі скелі, вогнище перед Карном горіло рівним спокійним вогнем, його язики починали коливатися тільки тоді, коли їх підживлювали з чорних чаш... до того ж вітер дув з боку моря, а дим від вогнища тягнувся йому назустріч.

Там, серед мегалітів, було надиво тихо, хоча шум моря ставав усе гучнішим... і спалахи громовиці не затьмарювали вогнища, так само як перекоти грому та гуркіт хвиль, що накочувалися одна за одною, не порушували тиші, що нависла над рівниною...

Цього разу ті, хто підживлював вогнище, були вдягнені не в біле, а в червоне. На де Кераделі теж був багряний одяг, який прикрашав чорний пояс з пряжкою. Та символи на ній виблискували не сріблом, а яскраво-червоним кольором...

На рівнині горіло десять вогнищ, розміщених півколом між трьома вівтарями і мегалітами, що були повернуті в бік входу до Карну. Всі вони були трохи вищими за людський зріст і палали рівним конусом. З верхівки здіймалися стовпи диму завтовшки з людську руку. Підносячись на подвійну висоту вогнища, дим, звиваючись, тягнувся до порога Карну. Наче десять чорних артерій, що йшли від десяти палаючих сердець, переплетених кривавими нитками-венами.

Велике багаття, що палало і червоним, і чорним вогнем, закривало плаский почорнілий камінь. Це вогнище, на відміну від решти, не було спокійним. Воно повільно і ритмічно пульсувало, ніби й справді було серцем. Між ним та великою гранітною плитою, на якій він трощив груди жертв минулого разу, стояв де Керадел.

Зараз на ній щось лежало. Спершу я подумав, що це якийсь велетень. Потім побачив, що то була величезна посудина дивної форми. Якийсь чан.

Я зазирнув у нього і побачив, що він наполовину заповнений густою червоною рідиною, а на її поверхні переливаються маленькі вогники. Не бліді, як ті, що я бачив минулого разу, а яскраво-червоні, сповнені злої енергії. Саме з цього чана чоловіки зі скляним поглядом наповнювали свої чаші, щоб підживлювати багаття. В нього ж і де Керадел занурював руки, потім бризкав рідиною на пульсуюче вогнище, і ті руки ставали червоними.

На порозі Карну стояла ще одна посудина — велетенська чаша, схожа на ті, що їх використовують під час хрещення. Вона була ущерть заповнена чимось, і на її поверхні так само переливалися яскраво-червоні вогники.

Стовпи диму, що червонястими артеріями клубилися від менших багать, зливалися в один масивний потік з тим, що здіймався над пульсуючим вогнищем, перемішувалися з ним і линули до Карну.

І раптом тишу, що нависла над рівниною, порушив якийсь шепіт, слабкий скрик, і з-під мегалітів почали підійматися тіні. Спершу вони стояли по коліна у землі... потім їх почало звідти виривати та з плачем і стогоном затягувати до Карну... попри опір... попри спроби втекти.

До Карну явився Володар... Морок.

Я відразу ж відчув, що Він там. Він більше не був туманним, безформним, частиною Чогось більшого, що сягало далеко за межі простору. Володар звільнявся... він набував форми. Його пронизували маленькі яскраво-червоні вогники... наче заряди лихої крові. Він зміцнювався, невпинно матеріалізуючись просто на моїх очах.

Чаша, що стояла на порозі Карну, спорожніла.

Де Керадел наповнив її з чану... тоді ще раз... і ще раз.

Володар пив із чаші, заковтував тіні, втягував у себе стовпами диму, що здіймалися над підживлюваними кров’ю вогнищами. Поступово Його силует вимальовувався усе чіткіше.

Я відійшов назад і заплющив очі.

Рікорі запитав:

— Що ви бачите? Я бачу тільки чоловіків у червоному. Вони стоять ген далеко і підживлюють багаття. Бачу ще одного перед кам’яною спорудою... А що бачите ви, Каранак?

— Я бачу сходження пекла, — прошепотів я.

Змусивши себе ще раз подивитися на те, що народжувалося з кам’яної утроби Карну, я завмер, не в змозі відвести погляду... і почув голос, власний голос... я кричав:

— Дагут!.. Дагут!.. доки ще не пізно!

Наче у відповідь, шторм на морі стих. Ліворуч від нас над хребтом засяяла цятка яскравого зеленого світла... Через той химородний зір, яким наділила мене Дагут, я не міг зрозуміти, як далеко вона від нас. Раптом вона перетворилася на зелений смарагд...

А потім... потім на Дагут!

Дагут... з тілом, огорнутим потоками блідо-зеленавого світла, з очима, які перетворилися на два фіолетові озера, настільки великі, що білки тоненькою смужкою ледь проходили по їхньому краєчку, тонкі чорні брови зійшлися в одну лінію, обличчя біле, наче морська піна, жорстоке і насмішкувате, волосся розвіювалося, мов срібні морські бризки. Я не знав, наскільки далеко вона була від мене, але здавалося, що вона стоїть прямо над Карном... зовсім поруч, так само, як і де Керадел, варто лише простягти руку і можна було її торкнутися. Тієї ночі, як і у світі тіней, для мене не існувало поняття відстані.

Ухопивши Рікорі за руку, я прошепотів:

— Дагут!

Він сказав:

— Я бачу вдалечині якусь розмиту фігуру, що світиться. Мені здається, що це жінка. Але коли ви тримаєте мене за руку, її силует проступає чіткіше. Що ви бачите, Каранак?

Я відповів:

— Бачу Дагут. Вона сміється. Та очі не її... і обличчя теж. Вона сміється, кажу вам... хіба ви не чуєте, Рікорі? Вона звертається до де Керадела... який же солодкий її голос, який безжальний... наче море. Вона кричить: «Батьку, я тут!» Він бачить її... і та Істота в Карні теж знає про її присутність... де Керадел кричить у відповідь: «Надто пізно, доню!» Він насміхається, зневажливо дивиться на неї... та Істота в Карні мовчить. Вона зачаїлася, доки не набереться сили. Дагут знову кричить: «Мій наречений уже народився? Він з’явився на світ? Пологи минули успішно? Мій коханець тут?» Хіба ви не чуєте, Рікорі? Вона ніби стоїть поряд зі мною.

— Я нічого не чую, — відповів він.

— Не подобаються мені такі жарти, Рікорі. Вони вселяють жах. Істоті в Карні вони теж не до вподоби... хоча де Керадел і сміється... Істота з’являється з Карну... підходить до чана, що стоїть на плиті для жертвоприношень... П’є з нього... Збільшується... Боже!.. Дагут... Дагут!

Світна постать, ніби почувши мене, підняла руку... простягла її до мене... я відчув дотик її пальців на своїх очах та вухах... дотик її вуст...

Обернувшись до моря, вона широко розкинула руки. Тихо промовила Ім’я, і морські вітри вгамувалися... повторила його знову, наче закликаючи до чогось, і вляглися розбурхані хвилі... тоді із захватом вигукнула його втретє.

І враз з несамовитою силою здійнялися крики хвиль, ревіння вітру, грім прибою — усі звуки злилися в хаотичному шаленстві стихії. Море вкрилося гривами білих морських коней... ціла армія білих морських огирів заповнила весь простір... білі коні Посейдона... їх була незліченна кількість... вони здіймалися з морських глибин і мчали до берега.

Раптом масивна стіна води здійнялася над підніжжям хребта, що з’єднував скелі, на одній з яких стояла Дагут, а на іншій я... поступово, але впевнено вона піднімалася вгору. І з кожним дюймом набувала нових форм... набирала сили. Вона здіймалася все вище і вище, на сто футів, на двісті футів. У якийсь момент вона зупинилася, а її верхівка перетворилися на велетенський молот...

За ним височіла величезна примарна фігура, що здіймалася до небес. Її голову, яка підпирала хмари, вінчала корона з блискавок...

Молот загойдався... і впав... накривши Істоту в Карні... де Керадела та чоловіків у червоному зі скляним поглядом... накривши мегаліти.

Карн зник під товщею води, кипучий потік якої заповнював усе довкола та зносив на своєму шляху моноліти, викорчовуючи та перекидаючи їх.

На мить вируюча вода зблиснула диявольськими вогнями, які одразу ж погасли.

У якийсь момент я почув пекельний зойк, що пролунав з утроби Карну, і побачив, як Морок, пронизаний яскраво-червоним вогнем, звивається під ударами водяного молота. Міріадами рук намагався він опиратися водяному потоку. Зрештою, зник і він.

Хвилі відступали. Минаючи нас, вони лише торкнулися наших ніг, тоді одна висока хвиля здійнялася високо вгору... і пружно впала... сміючись.

Тоді знову здійнялася стіна води, нагорі якої височів молот. Вона знову впала на Карн і мегаліти, вщент їх розтрощивши. Та цього разу потоки води неслися з такою швидкістю, що під її натиском попадали дуби у гаю... тоді хвилі знову відступили... тоді знову здійнялися і завдали нищівного удару, накривши все довкола... я побачив, як зник старий будинок з усіма його тінями...

Увесь цей час вогнистий силует Дагут незворушно стояв на місці. Кілька разів до мене долинав її безжальних сміх, в якому тонули інші звуки — ревіння моря та гупання водяного молота.

Врешті-решт останні хвилі відкотилися. Простягнувши до мене руки, Дагут вигукнула:

— Алане... йди до мене, Алане!

І я чітко побачив стежину, що вела до неї. Здавалося, що Дагут зовсім близько... поруч. Та я розумів, що насправді це не так, а сприйняття відстані спотворюється через той відьомський зір, яким вона мене наділила. Я сказав хлопцям:

— МакКенне, Рікорі, щасти вам!

— Алане... йди до мене, Алане!

Я взявся за руків’я свого ножа і вигукнув у відповідь:

— Іду, Дагут!

МакКенн спробував зупинити мене, але Рікорі відвів його руки, промовивши:

— Нехай іде.

— ...Алане... йди до мене...

Хвилі відкочувалися за хребет. Водяний вир обернувся навколо Дагут і підняв її високо вгору... піднімав усе вище і вище...

І раптом зусібіч на неї налетіли тіні... вони хапали її своїми примарними руками, накидалися на неї, били і шматували, намагаючись зіштовхнути вниз... у море.

Здавалося, вона не могла повірити в те, що відбувається, її обличчя спотворив вираз обурення, потім воно змінилося жахом і згодом — відчаєм.

Хвиля повернулася до морського лона, забравши із собою Дагут. А тіні й далі переслідували її...

Я почув власний крик:

— Дагут... Дагут!

Я кинувся на вершину скелі. Світло від спалаху блискавки впало на Дагут... вона лежала горілиць, волосся вилося довкола її тіла, наче срібне павутиння, в її широко розплющених очах застиг жах... смертельний жах.

З усіх боків її оточували тіні... штовхаючи донизу.

Відьомський зір поступово почав слабшати. Слух вже теж був не таким гострим. Та перш ніж усе повернулося до норми, я ще побачив де Керадела. Він лежав на порозі Карну, під одним з велетенських каменів. Брила розчавила його груди і серце так само, як він це робив зі своїми жертвами. Виднілися тільки голова і руки... він теж лежав горілиць, мертвий погляд повен ненависті... руки простягнуті у проклятті чи у благанні...

Карн зрівняло із землею, жоден з мегалітів не встояв...

Нарешті я міг бачити і чути, як нормальна людина. Довкола було темно, пітьму протинали лише спалахи блискавиць. Море теж було темним, виднілися тільки білі гребінці хвиль. Шум вітру більше не здавався незвичним.

Дагут була мертва...

— Що ви бачили? — запитав я Рікорі.

— Три хвилі. Вони зруйнували все, що було внизу. Вони вбили моїх хлопців!

— Я бачив набагато більше, Рікорі. Дагут мертва. Все скінчилося, Рікорі. Дагут померла, а разом з нею і її відьомське ремесло. Нам треба дочекатися ранку. Тоді зможемо повернутися... до Хелен...

Дагут померла...

Вона загинула так само, як і колись, дуже давно, в Ici... Дагут вбили її тіні та її злоба... Дагут вбило море... і я.

Чи зміг би я завдати їй удару ножем, якби випередив хвилі?

Цикл перезапустився і завершився так само, як колись дуже давно... в стародавньому Ici.

Море очистило цю землю від її чаклунства, так само як колись, дуже-дуже давно, очистило Іс.

Чи жила в Карнаку Хелен, коли я вирушив до Іса, щоб убити Дагут?

Чи була вона тією, хто стер з моєї пам’яті спогади про Дагут, коли я повернувся до неї?

Чи зможе це зробити Хелен?