Гості з греків

Розділ 17 «БОЖА КАРА»

Зранку у неосяжному таборі Варди Фоки, в якому досі день у день було чути п’яні співи і веселі гульбища, зчинилися всетабірні ґвалт і колотнеча. Молодші командири — пентекоптархи, логархи і декархи — разом із залогами вірних поплічників гуртом йшли в свої підрозділи з наказом василевса на устах і шкіряними батогами в руках. Вчора Босфор подолали останні залоги константинопольського василевса, і з дня на день мала статися вирішальна битва.

Колись один з василевсів мудро сказав:

— Армія для держави — що голова для тіла. Якщо не дбати про неї, саме існування імперії може опинитися під загрозою.

І зараз цю голову, затьмарену хмільними випарами, приводили до тями.

Першими навели у себе лад кіннотники — важко запанцеровані кавалеарії, що на своїх закутих спереду у броню конях залізним навальним ударом трощили в битвах наїжачені списами шереги ворогів, сіючи серед них панічне сум’яття. Слідом за ними прийшли до тями легко озброєні, в шкіряних обладунках, помережаних тільки тонкими залізними смужками, трапезити, що кидалися в бойовисько слідом за кавалеаріями. Вони гнали розладнане вороже військо і вирубували втікачів.

Кіннотника в армії василевсів завжди були найбільш дисциплінованою і мобільною частиною війська, що здобула імператорським воєводам безліч перемог, іноді навіть над сильнішим і численнішим ворогом. Через це їм завжди платили золотом, платили щедро, вдвічі більше, аніж піхоті, платили стільки ж, скільки привілейованим морякам з феми Самос, де споконвіку набирали квіт візантійського флоту. І зараз, горді тим, що вони знову довели свою перевагу перед піхотою, кіннотники верхи вдерлися в піший табір і періщили батогами непокірних.

А надвечір розбурханим воякам, які знову позбиралися до своїх підрозділів і загонів, але котрі проте ще глухо і невдоволено бурчали, командири роздавали срібні й золоті монети, аби вгамувати їхнє обурення. Давно відомо: благородний метал тішить солдатське око…

Табір повільно об’їжджав Варда Фока — у сяючому панцері з електрону, білого металу, який виплавляли виключно для василевсів із срібла з домішкою жовтого нубійського золота. З його виблискуючих місячним сяйвом плечей звисав довгий пурпуровий плащ, що вкривав круп білого коня із світлими, аж сивими, гривою та хвостом і копитами, окутими червоним золотом. Імператор був задоволений і милостиво позирав довкола. Воїнство зустрічало його радісними вітальними вигуками: гроші зробили своє.

З того для минув рівно тиждень, коли зайнявся день битви. Варда Фока вірив у магію чисел і тому на підготовку до вирішального бойовиська поклав рівно сім днів. Усе сприяло йому. На кожного солдата імператора Василія він мав трьох. Знову магічне число! З його воїнством йтиме свята небесна трійця! За спинами ворогів — води Босфору і свічадо Пропонтиди. Тікати їм нема куди! Вони поляжуть отут, на землі малоазійських фем, де піднявся у своїй могутності непереможний рід Фок. А вже увечері він урочисто, як належить василевсові, в’їде на білому коні до безборонного Константинополя і оселиться в палаці земних богів Буколеоні.

Військо Василія Другого не лякало його. Що має ворог? Жалюгідну жменьку схоларіїв, чотирнадцять тисяч моряків, вояків хоробрих, але не звиклих битися на суходолі, десять тисяч найманців палацової варти — норманнів, хазарів, печенігів, вірменів, арабів, лангобардів і африканських маврів. А ще — шість тисяч русів. Та у нього, у Варди Фоки, лише кінноти стільки! Правда, моряки познімали з кораблів каменеметні балісти, але хіба балістіарії завдавали хоч колись великої шкоди рухливому військові, яке веде напад, а не стоїть на місці?

Битву Варда Фока хотів провести з найменшими втратами, бо снував далекі войовничі задуми, гідні його уславлених предків, а це потребувало великої раті. Саме через ці далекосяжні задуми він і не поліз на стіни Константинополя.

План битви він розробив простий, що випливав з розташування ворожого війська. На лівому крилі його стояли різноплемінні найманці, на правому — моряки. В центрі закріпився руський корпус, за котрим ховався імператор Василій з резервними загонами схоларіїв. Справу буде завершено тієї ж миті, коли буде вбито василевса. Отже, необхідно якомога скоріше дістатися до нього. А прямий шлях до василевса — через шереги русів. Саме сюди він і кине залізні хвилі кавалеаріїв, які розріжуть вороже військо на дві частини і зметуть резервні залоги. Для повного ж успіху необхідно скувати обидва крила, щоб вони не могли надати жодної допомоги центрові. Це зроблять лучники. До найманців, котрі не мають баліст, під захистом щитоносців підійдуть піші, а до моряків — кінні, в котрих не поцілиш з ба-лісти. Вони й триматимуть обидва крила у напрузі і тривожному чеканні нападу величезного війська. А тим часом…

Так, слід одразу ж кинути на центр усю кінноту!

Змести, розчавити, знищити!

Битва триватиме не більше як годину…

А ще — добре було б захопити Василія живцем. Тоді Варда Фока власноручно зіштовхне його у Босфор. Хай спробує у важких цезарських обладунках вплав дістатися до Константинополя, аби всі бачили, що Варда Фока йому дарує життя і що долю його вирішує боже провидіння…

Імператор ромеїв Василій Другий тієї ночі теж мало спав. Тривожні думи обсіли його, охопили голову, немов терновим вінцем. Варда Фока боявся отрути, Василій Другий — зради. Він був підозріливий, маломовний і понурий, наказував в останню мить, аби ніхто не встиг переказати його розпоряджень, особливо військових, ворогові. Коли влаштовував прийоми або правив раду, одягався, як на василевса, скромно — був у срібній кольчузі і червоному плащі, помережаному смугами з тонких разків перлів. А ще, тримаючи в правиці державу — символ земної влади, не забував узяти в ліву руку акакію — мішечок з прахом, що нагадував про тлінність усього сущого.

Васплевс твердо покладався на своє не вельми численне, але вміле на раті військо: ромеї не любили завжди жорстоких, пожадливих найманців, а також грізних і не піддатливих ні на умови, ані на підкуп північних руських вояків і розбишак-моряків, які, аби дозвіл, залюбки спустошували власні береги. Отож пощади їм усім чекати годі, вони знають про це і тому битимуться до кінця. Так гадав ромейський імператор, котрий щиро вірував лише в людські підступи, бо й сам всеньке своє життя знався тільки на них.

Того пізнього вечора, що давно вже зачорнів на ніч, він сидів зсутулено на троні сам-один, вчепившись обома руками в золоті бильця, аж гостро стирчали в боки лікті, і мріяв про перемогу. Тихо було в імператорському наметі. Держава і мішечок з прахом недбало кинуті на сидіння поруч, де мав незримо перебувати бог — дух святий. Василій сам не помітив свого блюзнірства, хоч думав в цю мить про бога. Якщо він переможе (якщо переможе!), то увійде до Константинополя смиренно, пішки, босоніж і з непокритою головою. Перед ним ступатиме четвірка білих коней, запряжених у квадригу. На ній везтимуть чудодійну ікону богоматері, котру в храмі святої Софії уславлять як істинну переможницю над узурпатором. А сам василевс, наслідуючи вікопомні діяння сипа божого і людського Ісуса Христа, власноручно обмиє ноги кільком царградським жебракам, що в очах людей не принижує лише живого земного бога…

Але як усе-таки перемогти? Про активні дії, про напад не може бути й мови — надто мало для цього сил. Лишається стояти і вистояти, винищуючи ворогів. В центр він помістив руський корпус, що складався з добірних вояків. До того ж руський воєвода, що мав ім’я громовержця Ілії, своєю спокійною вдачею, стриманого певністю і тамованою силою був чи не єдиний, хто викликав у василевса дивну для нього самого беззастережну довіру. На крилах — зарубіжні найманці і моряки з балістіаріями. Але ж немає жодних сумнівів, що про це розташування вже відає Варда Фока, вояк уславлений і досвідчений, який напевне все врахував і на все зважив. Яку ж несподіванку йому приготувати? Правда, великий логофет твердо запевняє, що під час битви станеться чудо, бо справа імператора — діло святе, отже, провидіння обов’язково подарує йому гучну перемогу… Однак провидіння ще ніколи не допомагало тому, хто сам нічого не робить. Яку ж пастку вимислити для Варди Фоки?

Рівно опівночі імператор ромеїв Василій Другий покликав заспаного дорученця і мовив:

— Наказую: перевезти всі балісти від моряків на крило норманнів! Зробити це швидко і нечутно! Відповідаєш головою.

— Слухаюся і скоряюся, о великий!

Коли виконавець несподіваного наказу пішов, василевс криво посміхнувся: тепер жоден зрадник не встигне повідомити Варді-узурпатору про зміну місця баліст…

…Рано прокинувся Варда Фока, але спокійно лежав у пурпуровому ложі з заплющеними очима, аби ніхто не мовив, ніби його покинув сон: імператорові хвилюватися не личить. І лише коли перші промені сонця теплим золотом лягли на його обличчя, він розклепив повіки. Торкнувся дзвоника, що мелодійно задзеленчав. Одразу ж до спочивальні увійшов Феодор, свіжий, як ранкова роса, схилився в уклоні, як того вимагає палацовий етикет.

— Води, — сказав Варда Фока, сівши на ложі і спершися плечима в червоні подушки.

Феодор підійшов до інкрустованого ніжно-рожевим перламутром столика, де стояв срібний глек з джерельною водою і срібний келих, залишені звечора імператорові на ніч. Стояв він спиною до василевса, але Варда Фока бачив, як він налив і підняв келих до уст, хоч увечері пив з цього глека.

«Сумлінний і вірний хлопчак, — відзначив по думки імператор. — Правильно робить — за ніч різне могло статися…»

Феодор з уклоном підніс йому келих. Губи його були зволожені. Очі дивно блищали.

«Хвилюється перед боєм», — подумав Варда Фока і запитав:

— Це перша твоя битва?

— Так, мій пане, — відповів хлопець.

— Що ж, матимеш змогу показати, чого ти навчився у варті купця. — І обіцяюче докинув: — Якщо відзначишся, приймеш лицарську посвяту з моїх рук. То що, покажеш свою вмілість?

— Так, мій пане…

Варда Фока маленькими ковтками випорожнив келих до дна.

На смак вода була пречудова…

Обрій на сході запнула синювата димка, і сонце парувало в ній, мов великий розжарений мідний гонг. Війська вже вишикувалися до битви, але воєводи чекали, коли висохне ранкова роса, зрадлива під ногою взутого в шкіру атакуючого солдата: той, хто впаде, вже не підведеться… В центрі війська Василія Другого суцільною стіною темніли увігнані вузьким кінцем в землю високі, до плеча, червоні руські щити. За ними густо здіймалися гостроверхі шоломи північних варварів й убивчі жала списів. Цю грізну стіну мав проломити таранний удар кавалеаріїв.

Варда Фока цупким поглядом роздивлявся щільні шереги ворогів, радіючи, що сонце сходить за його спиною. Це надавало йому ще однієї переваги, бо сонце не сліпитиме його хоробре військо. Впевнено сидів він на білому коні, весь у білому електроні і пурпуровому плащі на плечах. За ним червоним прямокутником була розгорнута бойова корогва, на котрій золотий Георгій списом колов і конем топтав чорного, вже переможеного супостата-змія.

Холодна роса піднімалася від землі прозорою парою. Ще трохи — і ця ж земля зроситься гарячою кров’ю.

…Ще звечора імператорові Василію Другому доповіли про дивне, незвичне поводження русів. Вони відмовилися навіть від легкого вина, а цілісінький день вмивалися і прали натільний одяг, аби стати до битви світлими і чистими, ніби не однаково, в якому вигляді полягти під мечем. А потім ще їли до поту, навіть вже в неохоту, бо вранці не візьмуть до рота ані риски, а тільки вип’ють по кухлю води. Серед стану у них було накопано безліч ям, які дихали пекучим жаром древесного вугілля і навколо яких вони, зморені надмірною трапезою, поснули. Але імператор на це не зважив: кожен народ має свій звичай. Не хочуть вранці їсти, щоб бути легкими в бою? То хай! Аби стояли і не хилилися.

Однак вранці здивувався й Василій Другий: молоді отроки роздмухували у ямах ще не охололі жарини, над ними навішували місткі казани, які скоро запарували. А весь руський корпус, наїжачений списами і готовий до бою, вишикувався навколо них, ніби для того тільки й прибув до далекої Візантії, щоб боронити збройною рукою свої похідні казани з киплячою юшкою…

Здавалося, це роса до чистої прозорості вимила повітря, щоб засяяв радісний, сонячний день перемоги. Однак земля під травою була ще вогкувата, і це було добре, бо пилюка не запне одразу ж панораму битви.

Варда Фока змахнув рукою.

Ліворуч, як і було замислено, рушили щитоносці, а за ними юрбою посунули пращники і лучники. Праворуч торкнули п’ятами боки коней лучники верхові.

Варда Фока повернув свого білого коня До кавалеаріїв і, натужуючи голос, щоб почуло його якомога більше воїнів, почав казати:

— Вершники! Перед вами вороги, за спинами яких вас чекає із щедрими дарунками перемога! Нападіть на них сміливо і невідпорно, хоч вони й не тікатимуть од вас негайно. Я знаю це наперед і кажу вам, бо змалку вихований у битвах і здобув багато перемог. Доля солдата у бою невідома, і ви знаєте про це так само добре, як і я. Але швидка і рішуча перемога зберігає життя багатьом солдатам, які збагачуються опісля битви, як ніколи. Пам’ятайте! Вас чекають золото і коштовності! Отож вперед! На ваших списах — смерть ворогам! В бій, воїни Христа!

Засурмили ріжки, вдарили кімвали, загули бубни. Задзвеніли обладунки, залізні шереги рушили, спочатку повільно, потім усе швидше, набираючи навальний темп. Вершники підбадьорювали один одного криком, передні наставили довгі списи, задні підняли мечі, що зблискували на сонці. Земля важко задвигтіла. Над полем котився грізний залізний грім. Коли остання шерега проминула імператора, вперед рушили легко озброєні трапезити, безжальні переслідувачі втікачів.

Варда Фока кинув швидким оком на фланги. Картина, яку він побачив, вразила його. На лівому крилі, там, де стояли варяги, летіли в неповороткі залоги щитоносців і лучників кам’яні брили і важкі колоди, всіяні залізними гостряками. Воїни, гинучи цілими купами, задкували, бо не могли лишити своїх шерег і розсіятися: без захисту щитоносців вони робилися здобиччю ворожих стріл. А варяги неспішно сунули за ними, дружно підтягуючи на линвах балісти.

На правому крилі теж коїлося непередбачене. Вершники метушилися, а коні їхні раптом падали мов підкошені, болісно іржали і били ногами, калічачи своїх безпорадних хазяїв. Видно, поле перед правим крилом було густо всіяне триболами-їжачками, залізними кульками з гострими шипами, котрі мертво впинаються в копита коней. З рядів моряків сміливо сипонули пращники і прицільно збивали камінням ще вцілілих вершників.

А в центрі ріс і ширився навальний залізний гуркіт. Кавалеарії набрали повної швидкості, коли їм уже самим неможливо зупинитися, коли вони, хоч би й мертві, своєю запанцерованою вагою ламають ворожі шереги. Руси зустріли їх чорною хмарою стріл, що, ясна річ, не зупинило вершників. Ще кілька секунд — і вони таранним ударом проб’ють центр.

Та що це?

Очі Варди Фоки радістю заблищали.

Нажахані руси заметушилися, самі розкололися по центру, панічно побігли до лівого і правого крил, і уся важка кіннота прогуркотіла повз них, не зустрічаючи жодного опору.

Переможне ревище вихопилося з тисяч горлянок:

— Бий!

— Рубай!

— Жени!

Нараз коні кавалеарії почали валитися. Відчайдушний зойк розітнув повітря. І Варда Фока тоді побачив і сам в душі жахнувся ворожим хитрощам і підступам. Коні на повному скаку раптом загрузали в глибоких ямах з пекучим жаром, ламали ноги, борсалися, скидаючи в це гаряче пекло вершників, які з тваринним ревом даремно намагалися врятуватися. А в цю страхітливу знавіснілу мішанину кінських і людських тіл з розгону вганялися нові залізні шереги, збільшуючи хаос і сум’яття. А руси спритно котили до цієї безпомічної валки, що все вище громадилася сама на себе, свої візки, на котрих парували казани з киплячою рідиною, і безжально перекидали їх в те й так знищене місиво. Вершники в залізних обладунках, з шпарин котрих парувало, з нелюдськими криками видиралися звідти, щоб тут-таки впасти або забитими копитами збожеволілих коней, або посіченими мечами, або прошитими стрілами, або піднятими на списи.

Обидва війська мимоволі слідкували за цим страхітливим побойвиськом, де безславно і жахливо гинула найкраща, ударна частина армії узурпатора. Феодор теж дивився на це страхіття, сидячи верхи в шерегах безсмертних — особистої гвардії Варди Фоки, і холодний страх стискав його серце.

Кіннота тікала. Мчала назад без ладу і порядку, тікала панічно, вже непридатна до раті, а придатна тільки до втечі. У вирячених очах навіки застиг невимовний жах, а чорні роти були роздерті божевільним криком. Солдати бачили таке, коли громили чужі міста, рубаючи кожного стрічного. Але таке вони бачили у інших, бачили по праву війни, та не серед своїх товаришів по зброї. Жахи війни обернулися проти них, і багатьом з них закортіло кинути зброю і тікати звідси світ за очі…

Варда Фока відчув цей небезпечний для нього настрій солдатів. Тепер йому лишалося одне з двох — або перемогти, або загинути. Про відступ, що було б зараз із тактичного боку найрозумнішим, не могло бути й мови, бо воєводу роздерли б власні солдати…

Зараз він сам, особисто, поведе своє воїнство в останній рішучий бій, поведе попереду шерег безсмертних, під зображенням непереможного святого Георгія. Ось тільки виїде на горбок і коротко усім скаже:

— Солдати! Покажемо варварам, що ми справжні римляни!

Він виїхав-таки на той горбок, щоб бачили його усі, бо всі за ним насторожено стежили. Раптом незнайома досі млость охопила усе його дуже тіло. В очах пливло й туманилося. Зусиллям волі Варда Фока тримався у сідлі, долаючи вкрай недоречну слабкість. Однак обладунки з електрону дивно обважніли, вгинали плечі і гнобили тіло. Зір запнула каламутна імла. Варда відчув, що не всидить верхи на коні, який танцював під ним і бив копитом. Останнім зусиллям він зійшов з коня і стояв, хитаючись, перед мовчазним воїнством. А тоді впав як підтятий. Всі бачили це. Він виїхав бадьорий і сповнений сил, мужнім і рішучим воєводою, а впав без жодного поранення. Обличчя його збіліло, губи зчорніли, очі оскляніли, ніс загострився. Варда Фока вмер.

Тієї ж миті залунали серед війська Василія Другого поодинокі голоси розсіяних по всіх загонах агентів Никифора Тавра:

— Божа кара! Бог покарав узурпатора! Хай живе святий імператор Василій Другий! З нами бог!

Крик ширився, солдати охоче підхоплювали його, бо розуміли, що кривавому побойвиську раптом настав чудодійний кінець. Обличчя посвітлішали, засяяли радістю.

— Диво! Диво! — волали. — Бог явив диво! З нами бог! Бог покарав узурпатора!

А потім усі крики злилися в одне громоподібне:

— Божа кара! Божа кара! Божа кара!

До воїнства Варди Фоки виїхали магістри і почали вигукувати:

— Бійтеся божої кари! Кожному, хто кине зброю, василевс подарує життя і кожного охочого візьме до свого непереможного війська! Складайте присягу на вірність імператорові Василію Другому! Кидайте зброю!

Впали до ніг перші щити, а по них усе дужче й дужче забряжчали мечі…

…Феодор стояв у гурті беззбройних, знеславлених бранців, що чекали своєї черги на присягу. Хмільні від звитяги і вина, переможці глузували з них. Щемно було на душі Феодора: ніхто й ніколи не дізнається про його подвиг, що вимагав від нього усієї сили розуму і вміння, коли його на кожному кроці чатувала люта смерть. А замість слави він заслуговував спільну з усіма неславу переможених, безсилих і принижених. А чому? Щоб ніхто згодом не зосередився на зайвих думках, побачивши його на службі імператора. Він відчув чийсь пильний погляд і звів очі. На нього з коня привітно дивився Никифор Тавр.