Грушевський, Скоропадський, Петлюра

Частина І

Вступна заувага

Прочитавши першу частину «Таємниця Михайла Грушевського», ми з вами з’ясували, що насправді було реальним змістом так званих «національно-визвольних змагань» та «Українська революція» 1917—1918 рр. Яких у поточній реальності 1917—1918 рр. не було і бути не могло.

Відтепер ви знаєте відповіді на такі «прості питання»:

— якою була так звана «Україна» перед першою російською та австрійською окупацією 1772 р.?

— скільки «українських народів» існувало в 1917 р.?

— якою зробили «Україну» під час російської окупації?

— якою зробили «Україну» під час австрійської окупації?

— з яким доробком — політичним та інтелектуальним — зустріли лютий 1917 р. національні політики?

Відтепер вам відомі:

— причини, які прирекли на загибель Російські імперію та Республіку;

— що приховують терміни «Українська революція» та «Національно-визвольні змагання», які замінили так само антинауковий термін «Велика Жовтнева соціалістична революція»;

— обставини, які детермінують фальсифікації «офіційної» історичної «науки» офіційної історичної науки;

— реальні політичні впливи російських та українських «вільних мулярів», зокрема двох антагоністів — Михайла Грушевського та Олександра Керенського;

— факти антидержавницької діяльності агентів іноземного впливу і державних зрадників, зокрема Володимира Винниченка та його «війни» проти Грушевського та її вплив (але не тільки її) на трансформаційні процеси в Російській державі в 1917 р.;

— доктринальні погляди провідних діячів Української Центральної Ради та особисто її голови в царині державного переустрою Росії;

— обставини народження Української Центральної Ради, джерела її фінансування, війни її керівництва з Тимчасовим урядом, які були стуттєвим фактором кривавої громадянської війни на території південно-західних губерній Російської держави.

Відтепер для вас зрозуміло, що ніякої «України» до серпня 1917 р. у політико-правовому сенсі не існувало, і сам цей термін у цьому та адміністративному сенсі можна вживати виключно від серпня 1917 р.

Відтепер для вас також зрозуміло, що ІІІ Універсал УЦР нею ніколи не розглядався і не ухвалювався і об’єктивно був не чим іншим, як оголошенням громадянської війни, а наступний, IV Універсал став останнім кроком до могили УЦР.

З цього часу ви обізнані і з технологіями захоплення проводом УЦР влади на території дев’яти губерній так званого «південно-західного краю» Росії, здійснення ними найтяжчого злочину — державної зради, що виявилося у факті підписання сепаратної мирної угоди з країнами Почвірного союзу в Бресті та подальшій окупації частини Російської держави військами Австро-Угорської та Німецької імперій.

Узагальнення здобутків сучасних українських істориків дозволило постулювати такі аксіоматичні положення:

1. Сучасна держава Україна являє собою конгломерат нетотожних за обставинами походження та розвитку земель, об’єднаних в одній державі терористичними та/або адміністративними методами.

2. Яких-небудь суттєвих історичних, ментальних, правових, культурних, ідеологічних, економічних, психологічних або будь-яких інших причин, які уможливили б її продуктивний розвиток на власній основі, не існує.

3. Будь-яка централістична модель побудови політичної системи України прирікає державу, країну, державні інститути, соціум, громадян на перманентні конфлікти, стагнацію та занепад.

4. Єдиною продуктивною формою державного устрою «України-Руси» може бути об’єднання самоуправних громад з делегацією деякої частини повноважень конституційно суворо обмеженій кількості центральних органів влади.

Тепер можемо перейти до основної теми цієї частини цього збірника.

Українська Держава/ Гетьманат:

сучасний стан розуміння проблеми

На перший погляд особливості становлення та функціонування Української Держави (далі — УД) на чолі з генерал-лейтенантом, Гетьманом всієї України Павлом Скоропадським є темою, вивченою вітчизняними суспільствознавцями найбільш ґрунтовно, всебічно та об’єктивно.

І це — попри майже столітні вперті зусилля публіцистів та істориків націонал-соціалістичної і комуністичної орієнтацій сфальсифікувати добре і давно відомі факти та обставини.

При цьому жоден з національних істориків — поза його політичними уподобаннями — не міг утриматися від спокуси сформулювати свій варіант відповіді на питання:

— якою бачив цю українську державу її засновник?

— якими були політична форма та зміст цієї держави?

Відповідей було сформульовано безліч, але усім їм, на переконання автора спеціального і, що рідкість, компетентного дослідження, «бракує об’єктивності у висвітленні основних подій та процесів часів Української Держави. Вони несуть відбиток особистих симпатій чи антипатій авторів до гетьманського режиму»[1].

Між тим, знаходимо і виверені, адекватні, науково обґрунтовані оцінки. Наприклад, такі.

Перша. «Основа державного суверенітету у П. Скоропадського — територія, тому його розуміння суверенітету можна визначити як територіальний суверенітет... Ідея державного суверенітету у П. Скоропадського логічно поєднана з ідеєю соборності України».

Друга. «П. Скоропадський був одним з перших діячів України, які втілювали в життя ідею про український народ як поняття політичне, а не тільки етнографічне, національне».

Третя. «За П. Скоропадським, держава може стати об’єднуючим началом для численних націй і народностей, які проживали в Україні».

Четверта. «Українська Держава повністю реалізувала суверенні права: створювала власні органи влади, здійснювала законотворчу діяльність і судочинство, підтримувала порядок на своїй території та проводила зовнішні зносини».

П’ята. «Визначальний вплив органів, які представляють волю народу, та право, що завжди мало пріоритет перед волею, навіть перед волею суверена, не дали змоги розвинутися абсолютизмові державної влади до потворних форм».

Шоста. «Ідейно Українська Держава 1918 р. відповідала за формою авторитарній державі з посиленими охоронними функціями і невтручанням у приватно-правові відносини. Авторитаризм П. Скоропадського досить адекватно відповідає сучасному розумінню авторитаризму, який вважають таким, що істотно обмежує права людини, але не знищує їх».

Сьома. «Не підлягає сумніву, що П. Скоропадський бачив Україну суверенною державою, яка б володіла єдністю та неподільністю влади, самостійністю, верховенством та незалежністю, повнотою суверенних прав».

Восьма. «Характер правового поля, задекларовані наміри гетьманського уряду та практики їх реалізації свідчили про те, що кінцевою метою державного будівництва було формування громадянсько-правового суспільства, в якому пріоритетними були б закон і захищене право власності... Реалізуючи ідею суверенітету гетьмана (інституційного суверенітету), П. Скоропадський обумовив обмеження влади правом» (виділено нами. — Д. Я.).

Дев’ята. «У той же час П. Скоропадський вважав пріоритетними інтереси держави, а не права і свободи громадян, що не завадило детально виписати і задекларувати основні права громадян у конституційних за своїм характером законах про тимчасовий державний устрій України».

Десята. Гетьман вважав за необхідне «правове регулювання законо­творчості», намагався визначити правовий статус особи, був свідомим того, що за своїм значенням та роллю закон не може слугувати засобом боротьби поміж різними політичними силами[2].

Попри це, в науковому середовищі все ще існує свій Берлінський мур. Будувати його почали в 20-х роках минулого століття.

Представники першої групи «будівельників» цього муру УД різко критикують, дорікають гетьманові за те, що він, мовляв, обслуговував інте­реси «російсько-польсько-жидівської буржуазії»[3]. Інші пункти їх звинувачень звучать так: УД — це «типова одноособова самозвана диктатура, яка виникла шляхом державного перевороту», який «з погляду конституційного права був уповні безправний. Гетьман... ніколи не старався хоча б «ex post» і хоча б позірно легалізувати свій переворот додатковою згодою українського народу, суверенність якого щодо встановлення тривалого державно-конституційного ладу України він формально визнав у своїх основних державних актах»[4]. Інший противник Гетьманату стверджував: «... під владою Скоропадського український нарід пережив суспільну реакцію і національне поневолення, прикрите назвою «Українська Держава»[5]. Нарешті, учасники антигетьманського табору безапеляційно, але і без жодного аргументу стверджують: від 30 квітня до 13 листопада «існував тільки новий державний режим у межах наявного устрою УНР», який змінив сутність лише впродовж останнього місяця свого існування, тобто від 14 листопада до 14 грудня 1918 р.[6].

Представники другої — якщо не апологізують, то, принаймні, відгукуються про УД і її керманича надзвичайно схвально. Вони переконують: режим Гетьманату висловлював інтереси «його найголовніших та найконструктивніших верств» — заможного селянства, поміщицтва, промислової, фінансової та інтелектуальної еліт. Режим УД розглядається «як апогей опозиційного Центральній Раді широкого селянського руху за встановлення „ладу” і „твердої руки”». Вони також цілком слушно констатують: «...ідея встановлення „твердої влади” знайшла значну підтримку у суспільстві, квітневий переворот був суто українською ініціативою, але німецьке командування уважно спостерігало за процесом зміни влади і контролювало його».

Так, активний діяч УЦР і УД, Дмитро Дорошенко, наголошував: імена Скоропадського й Василенка — «вже самі собою свідчать, що ідеться не про «кінець української державності», а щонайбільше — про зміну її форми»[7].

Сам гетьман, у свою чергу, нібито виходив з того, «що українська самостiйна i незалежна держава зможе на довший час устоятися з причини браку творчих сил i малої нацiональної свiдомостi широких народних мас, — знайомимося ще з однією думкою, — i тому не хотiв зв’язуватися з українським визвольним рухом». Крiм того, Скоропадський «...вважав весь час свого гетьманування, що український нарiд — це темна маса, негiдна нiяких полiтичних прав», отож з iсторичної точки зору його «поява на полiтичнiй арені для України була запiзнена»[8]. Якщо сказати відверто, то Павло Петрович не дуже і помилявся — вся історія нашого народу у ХХ столітті то підтверджує.

Попри те, що обидві групи історію Української Держави описали якщо не щохвилинно, то погодинно, — цілісного, несуперечливого, ясного уявлення про феномен цього державного утворення виробити так і не пощастило.

Це були змушені констатувати учасники Всеукраїнської наукової конференції «Гетьманат Павла Скоропадського: історія, постаті, контро­версії», приуроченої до 90-х роковин від дня гетьманського перевороту[9]. Піонер сучасної непідцензурної історії УД Володимир Устименко: «Українська гетьманська держава 1918 року — історичне явище, яке й досі є предметом жвавих наукових дискусій. Серед форм новітньої української державності 1917—1920 років вона складніше за все піддається інтерпретації та однозначній оцінці. ...Феномен Української Держави надав процесам національного державотворення початку XX століття нового змісту, позбавивши їх революційно-соціалістичної одномірності і збагативши досвідом державного будівництва, опертого на традиційні цінності, культурно-історичну спадкоємність, примат еволюційності, поміркованості та правопорядку. Цей період справив суттєвий вплив на подальший розвиток суспільної думки і політичної культури українців... Найголовніше, мабуть, — підкреслює науковець, — усі громадяни України, незалежно від національності, визнавались рівноправними перед законами Української Держави»[10].

Цей висновок цілком узгоджується з висновком компетентного Федора Турченка: «...незважаючи на те, що джерельна база досліджень розширюється, суттєвого нарощування знань не відбувається. Нові факти вкладаються у старі схеми, кожна з яких однаковою мірою заслуговує бути прийнятою чи відкинутою дослідницьким загалом. Це означає, що у дослідженні проблеми Української Держави 1918 року позначилася певна криза»[11].

Обумовлена ця криза не в останню чергу тим, що «сучасна, або новітня, історіографія образу Гетьманату виросла головним чином із... трьох течій — уенерівської, прогетьманської та більшовицької», причому «...у сучасній українській історичній літературі образ гетьманату П. Скоропадського все ще подається в дуалістичному ключі, тобто на засадах успадкованої історіографічної традиції, сповненої класового антагонізму і протистояння політичних платформ, або на шляхах еклектики. Спроби національної ідентифікації також носять доволі розмитий образ «ні української, ні російської» чи «малоросійської» державності».

Досвідчений дослідник Ярослав Калакура вважає: головним надбанням сучасної «української історіографії Гетьманату можна зарахувати те, що його розгляд і аналіз більшість істориків вмонтовують у канву Української революції 1917—1920 pp. як цілісного державотворчого процесу»[12].

Представник однієї з перерахованих течій — не меньш авторитетний Руслан Пиріг формулює таку дефініцію УД: «... це була українсько-російська державність. Українська — за назвою і формою, окремими аспектами внутрішньої політики, насамперед у культурно-освітній сфері. І російська — за широкими проявами імперської спадщини, яка динамічно регенерувалася в правничій практиці, засобах масової інформації, релігійному житті, використанні кадрового потенціалу, толерантному ставленні до політично різнобарвної, але антиукраїнськи налаштованої російської еміграції». Критикуючи гетьманський режим за «очевидну недостатню “українськість”», науковець характеризує правління Скоропадського як «авторитарно-бюрократичний режим з близькими до диктаторських повноваженнями глави держави, відсутністю представницького органу, поєднанням в уряді виконавчих і законодавчих функцій, суттєвим обмеженням демократичних свобод, деформованою політичною системою, вузькою соціальною базою і тимчасовим характером правління», функціонування якого «суттєво обмежувалося фактором присутності мілітарної сили чужих країн», поразка яких у Першій світовій «згубно позначилася на долі останнього українського Гетьманату»[13].

Юрій Терещенко, один з найбільш авторитетних ветеранів-дослідників, у свою чергу, вважає: «Проголошення Гетьманату... означало ліквідацію спроб ліберально-демократичної і соціалістичної течій українського руху усунути від процесу державотворення українські консервативні верстви і монопольно сформувати владу в Україні. Воно було цілком закономірною реакцією українського суспільства на політику розпалювання міжкласової ворожнечі і протиборства, яку провадили соціалістичні лідери Центральної Ради. Намагання останніх будь-що втілити в життя свою класову доктрину, хоч би і всупереч загальнонаціональним інтересам, призвело до глибокої кризи усього державного організму України, і виходом з неї могло бути лише переведення українського суспільства на нові рейки — послідовного утвердження класового співробітництва і соціального партнерства, національної консолідації, закріплення самостійності Української Держави»[14].

Ці та інші надзвичайно цінні міркування, як-от: «...феномен Української Держави надав процесам національного державотворення початку XX ст. нового змісту, позбавивши їх революційної одномірності і збагативши досвідом державного будівництва, обпертого на традиційні цінності, культурно-історичну спадкоємність, примат еволюційності, поміркованості та правопорядку»[15], або «Центральна Рада — уособлення національно-демократичного фронту, оплоту соціалістично орієнтованих політичних сил»[16], а опорою держави Скоропадського, яка будувалася на засадах українського історичного легітимізму, були монархісти[17], справи остаточно не з’ясовують. Питання про сутність Української Держави залишається якщо не відкритим, то принаймні контраверсійним.

Зауваження автора

Якщо УД була альтернативою УЦР та Українській Народній Республіці (а це ніяких сумнівів ніколи і ні у кого не викликало і не викликає), то звідси випливає: лідери УНР перелічені цінності ігнорували, на українські «традиційні» цінності не спиралися, культурно-історичну спадкоємність, примат еволюційності, поміркованості та правопорядку відкидали, тобто відкидали і поняття «право» як таке.

А, оскільки, УНР, згідно з поширеним поглядом, була «логічним завершенням українського демократичного руху XIX — початку XX ст.», то, відповідно, цей рух був «одномірним», неправовим, а не демократичним, легітимним. Адже саме поняття «демократії» несе в собі поняття «право», «багатовимірність», які вона, демократія, покликана плекати та захищати. Саме тому «демократія» і є альтернативою «недемократії», а право — беззаконню.

Висновок: ті сучасні дослідники, що закривають очі на серйозну опозицію, яка існувала всередині україномовної спільноти «Південно-Західного краю» Російської держави, — внутрішній та зовнішній політиці УЦР/ УНР та її націонал-соціалістичним вождям — є якщо не фальсифікаторами, то, як мінімум, вульгарними маніпуляторами.

Попросту кажучи, спроби довести таку собі «одностайність» «українського руху» (принаймні в 1917 р.) в особі УЦР/ УНР та витворених ними інституцій, які, мовляв, протистояли централістичним тенденціям загальноросійського демократичного руху, представленого Тимчасовим урядом та тими політичними силами, що висунули його на політичну авансцену, є примітивною брехнею.

Українська Держава/ Гетьманат: стан розуміння проблеми — продовження

Такий висновок легко верифікується висновками інших дослідників, які були сформульовані незалежно від вищенаведених. Ось приклади:

«...існування Української Держави 1918 р. (29 квітня — 14 грудня 1918 р.) — це якісно новий етап пошуку й реалізації іншої моделі державного управління»,

«...поява Української Держави 1918 р. зумовлена тим, що Центральна Рада УНР лише розпочала побудову органів виконавчої влади, приділяючи значну увагу законотворчій діяльності»[18].

Якщо такі судження комусь не подобаються, можемо навести такі:

— «Гетьманат мав характер експерименту. Українська Держава базувалася на переплетінні монархічних, республіканських і диктаторських засад, що, в свою чергу, було виправданим»,

«до позитивного доробку... варто віднести те, що з перших днів було розпочато створення правових основ її функціонування»,

Гетьманат — «період справжнього розвитку української дер­яжав­ності»[19].

Або такі:

Гетьманат, на противагу режиму УНР, «з позицій розвитку української державності можна характеризувати як період справжнього розвитку»,

«режим диктатури був лише початком нової політики, спрямованої на стабілізацію життя в державі»[20].

Або такі: особливостями Української Держави були революційний шлях приходу до влади її керівництва, опора на військові сили, особистий авторитет гетьмана, ієрархічний суспільний устрій із сильними традиціями, захист національної культури, соціально орієнтована економічна політика, захист прав і свобод громадян, рівність усіх перед законом[21].

Або такі:

«Українська гетьманська держава 1918 р. — альтернатива «революційно-демократичному» шляху державотворення — не стала запереченням ідеї народного представництва»[22].

Гетьманат був державним утворенням, яке тільки складалося, і «об’єктивно не репрезентувало якоїсь конкретної форми правління»[23].

Проміжні підсумки сформульовані в останньому за часом ґрунтовному докторському дослідженні Віталія Лозового. Попри його назву, власне, не про селянство неіснуючої до серпня 1917 р. «України», а про селян дев’яти російських «Південно-західних губерній». Та й то не всіх, а лише восьми з них — процеси у Волинській губернії, як це випливає з іншого дослідження[24], мали дещо відмінний характер (але про це нижче). Згадувану розвідку з повним правом можна назвати «ревізіоністською» щодо існуючих сьогодні в науці та на рівні масової свідомості міфів, у ній сформульовані висновки, які від тих абсурдних тверджень та уявлень каменя на камені не залишають.

Висновок перший. Ні про яке національне відродження, або, тим більше, про створення «національної» держави, «українське» селянство ніколи не мріяло. «Володіти шматком землі, достатнім для забезпечення своїй родині економічної стабільності та добробуту, що було ознакою певного соціального статусу, — ось заповітне бажання кожного хлібороба... Селяни довго зберігали патерналістські ілюзії і прагнули своєї мужицької (виділено нами. — Д. Я.) держави із справедливим “батьком-царем”». Селянству «України» взагалі були притаманні «антиетатистські настанови політичної ментальності..., що виникли на підставі природної негації колоніальної (тобто російської імперської. — Д. Я.) влади, ... коли свідомий протест проти поневолювачів трансформується у перманентне відчуження... від політичної влади загалом».... «Ідеалом селянської адміністративної системи» був міфічний порядок, «у центрі якого перебував сільський сход, без наказів та опіки вищих інституцій».

Ще одне селянське марення — це марення про можливість реалізації так званого «трудового принципу», за яким «кожен заслуговує на свою частку майна відповідно до внесеної праці». Саме це марення «визначило ідеологію будівництва національної державності у формі Української народної, тобто трудової, республіки та засади класової політики, що надалі остаточно розкололо суспільство на так звані трудові і нетрудові верстви».

Саме спроби імплементації цього марення у поточну реальність призвели націонал-соціалістичну УНР до ганебного краху, наслідком якого стало встановлення людожерної комуністичної диктатури.

Висновок другий, сформульований В. Лозовим, — про «глибокий політичний та етнокультурний розкол... між містом і селом. У свідомості селян місто вважалося паразитичним наростом на тілі народу, місцем, де влада панів охороняє свої інтереси і власність (передусім земельну)».

Висновок третій: «Селяни залишалися носіями традиційної культури, складовою якої була патріархально-локальна свідомість, де через низьку соціальну мобільність (а також через «неписьменність селянства, загалом низький рівень національної і політичної свідомості») превалювали інтереси свого села, свого стану. У локальній обмеженості селянського сприйняття світу сільська громада розумілася як природна самоврядна інституція, що мала вищий авторитет на відміну від структур “великого суспільства”».

Висновок четвертий полягає в тому, що «аграрний спосіб буття», який сприймався як «природний та самодостатній», мав прямим наслідком «утопічні прагнення знищити владу ненависної держави, як паразитичного наросту на тілі народу, зажити у своєму локальному світі, згідно зі своїми (виділено нами. — Д. Я.) суспільними цінностями, своїм способом буття, селянською громадською моделлю управління... повсюдно сільське населення наполягало, щоб владу здійснював сам народ “без панів і буржуазії”». Власне, саме це і сформувало «соціально-економічне підґрунтя» так званих «національно-визвольних змагань» — «дезорієнтацію народу після різких політичних змін, десакралізацію та делегітимацію влади як державного інституту, ненависть народних мас до «панів», своєрідне «сп’яніння свободою», прагнення встановлення соціальної справедливості у формі зрівняльного землекористування».

П’ятий висновок В. Лозового сформульовано надзвичайно дипломатично: «... рівень національної свідомості широкого загалу українства був ще досить низьким».

Висновок шостий: селяни прагнули позбутися у судочинстві «державно-правових актів», керуватися нормами звичаєвого права, тобто «демократичний всестановий принцип судочинства... змінявся суто селянсько-становим принципом», що мало призвести і призвело до «замкнутості та архаїзації» селянства. «Селянський рівень правосвідомості», — зауважив у зв’язку з цим науковець, — надавав резолюціям селянських з’їздів та організацій «статус місцевих (виділено нами. — Д. Я.) законів». І далі: «... серед широкого загалу селянства «воля» мала архаїчний вимір і розглядалася як втілення позадержавного (виділено нами. — Д. Я.) існування сільської громади...»

Свобода, яку дав лютий 1917 р., — констатує В. Лозовий, — «бачилась передовсім як втілення споконвічного селянського ідеалу волі не як базової цінності цивілізованого суспільства, яка ґрунтувалася на забезпеченні прав і демократичному волевиявленні громадян, а як відсутність контролюючих, стримуючих, соціально організуючих установ, будь-яких структур державної влади і судових органів, ... що мали право на легітимне насильство і обмеження сваволі натовпу» (виділено нами. — Д. Я.).

Висновок сьомий звучить як вирок — і селянству, і його тогочасним провідникам та сучасним ідеологам, і так званим «національно-визвольним змаганням», і Українській Центральній Раді, і її націонал-соціалістичним провідникам, і їх сучасним адептам та пропагандистам: «...селяни відкинули моральні і юридичні норми цивілізованого соціуму» і «почали керуватися архаїчними поняттями “правди та справедливості”».

Висновок восьмий. «Значний поштовх селянському екстремізмові, особливо з осені 1917 р., дала більшовицька агітація», «у наростанні соціального екстремізму величезну роль відіграли солдати» (тобто ті самі селяни. — Д. Я.), «в їх наміри не входила свідома зміна суспільних та громадських порядків, а метою було привласнення або знищення чужого майна».

Висновок дев’ятий, якого дійшов В. Лозовий, полягає в тому, що від весни 1917 р. «майже повністю» озброєне сільське населення протиставило себе органам влади. «Анархія та деструкція влади... знівелювали будь-яку повагу до державної влади, ще більше посилили антиетатистські руйнівні тенденції, сформували правосвідомість, у якій впровадження юридичних норм, відновлення елементарної соціальної самоорганізації, наведення порядку і врешті саме поняття законності ототожнювалось з царським реакційним режимом», а якщо сказати прямо — просто зникли.

Парадоксально, але факт: при цьому «репресивність влади була важливою складовою її авторитету» в очах селян, «влада, яка не могла впливати на громадян шляхом примусу, для селян не існувала». Саме ця обставина робила владу УЦР «неавторитетною і недієздатною».

Десятий висновок: внаслідок природних географічних та кліматичних особливостей «виробити єдиний підхід до вирішення аграрної проблеми щодо різних місцевостей» українські есери на чолі з Грушевським не спромоглися і тому «вирішили піти по накатаному шляху соціалізації» та «порівняння». Практично це означало тотальний розгром найбільш продуктивних — поміщицьких — господарств та торжество селянського принципу «захватного права». Наслідок не забарився — у «вирі анархії і беззаконня страждали не лише поміщики, але й самі селяни... На місцях не вщухали аграрні конфлікти між селами і навіть в межах одного села».

Головний висновок, який випливає з докторського дослідження Лозового, є, на нашу думку, таким: формально скасувавши приватну власність на землю, УЦР не могла реалізувати своє аграрне законодавство, оскільки не існувало «повних відомостей про площі державного земельного фонду, землю не розбито за категоріями, а також не складено списки безземельних та малоземельних селян». Іншими словами, УЦР та УНР принципово не могли вирішити завдання, задля яких вони створювалися, заради яких зірвали теоретично можливі демократичні соціально-економічні та політичні перетворення в Російській державі, заради яких пішли на повномасштабну громадянську війну, переможцем в якій вийшла третя сила — російські більшовики. Останні врешті-решт змогли опанувати «українське» село лише впродовж наступних 15 років — вінцем цієї переможної стратегії став голодомор 1932—1933 рр.

Селянство мріяло ні про що інше, як тільки про те, аби «відособитись від інших верств суспільства і «законсервуватись» у своєму стані зі своїм народним судочинством «по правді і справедливості». Селяни відкидали державне право, оскільки ним гарантувався принцип непорушності приватної власності поміщиків», але не тільки поміщиків, а й заможних селян, та й взагалі всіх громадян Російської держави.

Увійшовши в «цивілізаційний конфлікт» з інститутом держави як такої (при цьому форма її політичного устрою значення не мала), село намагалося досягти своїх цілей також і шляхом бойкоту хлібних поставок. Це мало своїм наслідком запровадження адміністративних позаекономічних, а згодом і силових методів задля забезпечення збройних сил та несільського населення продовольством. Це, в свою чергу, спричинилося до розриву столітніх економічних зв’язків між містом і селом, до «натуралізації та архаїзації відносин в сільському господарстві»[25].

Висновки автора

Перший. Суть так званих «національно-визвольних змагань українського народу 1917—1920/21 рр.», або так званої «Української революції», — грабунок селянами чужої власності та фізичне винищення її власників, ліквідація інституту приватної власності, що існував, правової і правоохоронної системи, зародків демократичних інститутів, заперечення фундаментальних цивілізованих правил та норм суспільної поведінки.

Другий. «Натуралізацію та архаїзацію відносин в сільському господарстві» на території колишньої Російської держави звіричими, нелюдськими методами подалав терористичний комуністичний режим. Методи ці мають усталену назву «Голодомор 1932—1933 рр.». В ті на наступні десятиліття українське село цілком та повністю заплатило за те, що вчинило в 1917—1920 рр.

Ігрова площа Павла Скоропадського

Вся діяльність Скоропадського та його прибічників, спрямована на реалізацію їх проекту «Україна», була жорстко детермінована конкретними обставинами часу та місця, обставинами їх походження, народження, освіти та виховання. Вийти за ці межі вони фізично не могли. Свобода їх політичного маневру була вкрай обмеженою.

Перше обмеження стосувалося насамперед перебігу подій на Західному фронті Першої світової.

Підписавши мир у Бресті, УНР формально вийшла з війни. Фактично війна для неї продовжувалася, але у складі ворожої ще вчора коаліції. Продовжувалася, ясна річ, не прямо — російські «українці», на відміну від «українців» австрійських, прямої участі у військових діях уже не брали.

Територія більшої частини сучасної України розглядалася й використовувалася країнами Почвірного союзу як ресурсне джерело, покликане якщо не принести їм перемогу у війні, то принаймні значно полегшити становище голодуючого цивільного населення Австро-Угорщини і Німеччини та їхніх збройних сил. Отже, саме утилітарні обставини військового часу поставили на порядок денний питання про забезпечення економічних інтересів країн Почвірного союзу, насамперед у царині постачання продовольства з окупованих територій.

Обмеження друге було, якщо можна так сказати, «внутрішнього» походження. На комплекс­не його висвітлення наважився Віталій Скальський[26]. Дослідник установив, що зміни у самосприйнятті тогочасних «українців» відбулися, головним чином, упродовж березня-квітня 1918 р. Причини такої зміни названі такі.

Перша. «Після визволення Киє­ва від більшовиків серед населення масово поширилися погромні настрої. І, звісно, вони були спрямовані проти євреїв. До єврейських погромів справа не дійшла, але випадки самосудів мали місце. За три тижні більшовицької окупації Києва у населення склався образ більшовика-єврея: «всі червоногвардійці були євреї. ... Антиєврейські настрої, — пише він, — мали й інше джерело. Під час більшовицьких реквізицій майна буржуазії багато речей потрапило до єврейських дрібних підприємців. Погромники приносили викрадені предмети перекупникам чи у невеличкі магазини, які заробляли гроші в тому числі скупкою та перепродажем краму. Їхніми власниками у більшості випадків були, в силу різних історичних обставин, євреї. Після визволення від більшовиків колишні власники намагалися відшукати своє майно і знаходили його в єврейських магазинах та складах. ...У міському середо­вищі у березні-квітні 1918 року існувало дві тенденції суспільних настроїв: страх перед більшовизмом, бажання помститися своїм псевдопролетарським кривдникам, що легко набувало антиєврейського характеру, а також несприйняття Центральної Ради як серйозної, потужної політичної сили, яка здатна до якісного державотворення».

Третє обмеження умовного «майданчика» на якому тільки і міг діяти Скоропадський — радикальні соціальні та національні погромницькі практики села. Історична правда полягає в тому, що вся історія так званих «національно-визвольних змагань українського народу», чи то «Української революції», є не чим іншим, як історією тотального погрому. Селянського погрому.

Погрому соціального.

Погрому економічного.

Погрому політичного.

Погрому культурного.

Погрому духовного.

Погрому інтелектуального.

Історія так званих «національно-визвольних змагань українського народу», чи то «Української революції», є історією погрому, який за своїми масштабами та наслідками багатократно перевищив «Велику Руїну», організовану і втілену в життя Богданом Хмельницьким та його бандитською козаччиною. Слово — фахівцям:

— «селянство, яке віками було відсторонене від державно-політичного життя та у сфері юрисдикції відділене від інших шарів громадянства, фактично перебувало у стані війни проти держави та вищих верств суспільства (власників)»,

— «правосвідомість селянства в період Гетьманату визначалась, по-перше, ворожістю до держави та впроваджуваного нею правового порядку, по-друге, несприйняттям права приватної власності й активною боротьбою проти його відновлення»,

— «за Гетьманату селянство ще більш дистанціювалось від держави та решти суспільства і перетворилося у замкнуту, станову, корпоративну систему, яка захищала лише власні інтереси»,

— «в умовах занепаду адміністративних та судових структур і поширення анархії селяни стверджували, що «нема закону, а є тільки наша воля» (виділено нами. — Д. Я.),

— «гетьманська влада, яка проголосила законність нормою суспільного життя, намагалась юридично оформити свої дії, підвести правову базу під забезпечення потреб держави або інтересів певних верств»,

— «замість того, щоб унормувати відносини між селянами та поміщиками і встановити суспільний спокій, всі ці закони, навпаки, підвищували ступінь напруги»,

— «у багатьох виступах та рішеннях селян проглядається ностальгія за більшовиками, що за свого панування закликали ділити землю та розбирати поміщицьке майно. Гетьманські діячі констатували втрату селянством усілякого поняття про право»,

— «органи гетьманської влади відзначали надзвичайно негативний вплив свавільних дій окупаційних військ на ставлення селянства до правових норм»,

— «гетьманській владі не вдалось повернути суспільне життя в русло державно-правових відносин, відновлення функціонування державного судочинства, наведення правового порядку, встановлення права приватної власності»[27].

Принципово важливі висновки знаходимо в іншого фахівця: «У сільському середовищі, окрім соціальних суперечностей, існувала ще й маса інших — вікових, родинних, кланових тощо. Революція викрила ці різнопланові конфлікти та надала їм суспільно-політичного значення. Нескінченні «розбірки», «мужицькі війни» постійно відбувалися на сільських вулицях: між заможними і бідняками, «своїми» і «чужаками», старожилами і переселенцями. ...«Аграрна революція», різке падіння товарності виробництва на селі створили величезні труднощі, перш за все, в продовольчому забезпеченні міст, викликали загрозу голоду, посилили соціальне напруження. Неминуче наростав конфлікт між містом та селом. Ситуація катастрофічного посилення голоду в місті вимагала хліба від села. Вирішити продовольче питання суто економічними, ринковими заходами було неможливо», — прямо вказує сучасний дослідник.

Намагаючись розв’язати нерозв’язуване, а саме: якщо не вирішити (це було неможливо за визначенням), то, принаймні, хоч якоюсь мірою пом’якшити продовольчу проблему у країні, що воює; всі її уряди — царські, Тимчасовий, Генеральний секретаріат та Рада Народних Міністрів УНР і, звичайно, Рада Міністрів УД — мусили вдаватися до продовольчих реквізицій — ніякими іншими методами вирішити проблему було неможливо.

Першим пішов цим шляхом Тимчасовий уряд. На початку осені 1917 р. запровадили хлібну (але не тільки) монополію та продовольчу розверстку, виконання якої поклали на спеціально створені для цього випадку продовольчі загони. Застосування військової сили проти селянства при реквізиціях стає постійним з березня 1918 р., тобто з часів УНР. Село відповіло організованим спротивом: селяни не лише не здавали надлишки, але розкрадали зібране, припинили платити податки, відмовлялися виконувати будь-які повинності, чинили силовий опір продовольчим органам. Коло замкнулося: становий хребет УНР — селянство — зі зброєю в руках виступило проти неї.

«Літо 1918 р. стало часом інтенсивного формування повстанських загонів, які в офіційних документах звалися не інакше як «більшовицькими бандами». Головнокомандуючий німецькими військами в Україні фельд­маршал Г. Ейхгорн стверджував, що 10—12% українських селян влилися до повстанських лав, чисельність яких таким чином сягала 2,5 млн чол.».

У листопаді гетьманський уряд фактично перейшов до продрозкладки. «Продовольча кампанія своєю напруженістю лишає позад себе навіть часи продрозкладки 1920—1921 pp. Продовольчий режим, запроваджений гетьманською владою, поставив у скрутне становище навіть поміщиків». Завдяки зусиллям державної адміністрації та окупаційного військового командування, на кінець листопада вдалося заготовити майже 50 відсотків від запланованого об’єму хліба. Це «дозволило значно покращити стан постачання міст», але «основна проблема в той час полягала в незадовільному стані транспорту». В кожному разі, «конфлікт із селянством будь-якого режиму був неминучим — незалежно від того, яка партія мала владу і яку аграрну політику вона відстоювала».

Підсумок: першим і головним наслідком так званих «національно-визвольних змагань українського народу», тобто погромницького селянського руху, спровокованого та організованого Українською Центральною Радою, стала тотальна руйнація укладу життя мільйонів людей, укладу, який так-сяк складався впродовж попередніх століть.

Обмеження четверте, яке жорстко сковувало політичний маневр Скоропадського та його прихильників, — патологічна нездатність українських націонал-соціалістів до осмисленої державної діяльності, їх нездатність зрозуміти суть і призначення держави, їх тотальне, всеосяжне нехтування основами права та закону, критично низький рівень освіти й культури взагалі.

Вакуум влади мав наслідком таке: «Міністерства зверталися до своїх співробітників через газети. ... На місцях державний апарат був практично відсутній. Іноді всю владу УНР у повіті могла представляти одна людина — повітовий комісар. Цим скористалося чимало місцевих діячів. Вони встановлювали свою владу на невеличкій території, створювали збройні загони і забезпечували існування своєму селу, тероризуючи сусідні. Доволі часто це призводило до справжніх боїв між сусідніми селами. Березень та квітень 1918 року в українському селі — це час збройних сутичок між самими селянами та між селянами і великими землевласниками».

Головні прямі наслідки авантюрної, зрадницької, шахрайської та некомпетентної за своєю суттю й змістом зовнішньої та внутрішньої політики українських націонал-соціалістичних вождів були такими:

— тотальне відчуження населення від політики як такої. «Соціально-політичні настрої населення (29 квітня. — Д. Я.) характеризуються пасивним спогляданням за політичною ситуацією, намаганням не стати учасником політичної боротьби, роздробленістю та спробами локальної самоорганізації»,

— «повна дезорганізація транспорту, зв’язку та державного апарату лише поглиблювала цю ситуацію»,

— «основними ідентичностями серед населення українських земель були селянська («я — селянин»), українська національна (нечисленні прихильники Центральної Ради), великоросійська, єврейська, польська національні (як сторонні спостерігачі, але не активні учасники політичного життя), малоросійська (етнічні українці, що є лояльними до Росії), більшовицька (поширена серед зденаціоналізованого робітничого класу)»,

— селяни тепер воліли зосереджуватися на локальних питаннях і не озвучувати свою позицію щодо подій всеукраїнського рівня. Їх тепер турбували проблеми розподілу конкретної земельної ділянки у власному селі та недопущення до неї жителів сусідніх сіл. Оцінити гетьманський переворот вони були не спроможні»[28].

Павлові Скоропадському довелося мати справу і з таким суспільством, і з політиками, які довели це суспільство до такого стану. Стан цього суспільства, 90% якого становили неписьменні селяни, котрим в один день подарували загальне виборче право, свободу слова, право об’єднуватись у політичні партії та громадські організації, описав сучасний дослідник О. Михайлюк[29]. Українські селюки використали надані їм демократичною Лютневою революцією права тільки для всеохоплюючого грабунку: «У розгромній хвилі, що почалася весною 1917 р. і не припинялась до весни 1918 р., селяни захоплювали поміщицькі землі та реманент, грабували маєтки та економії, ґуральні та заводи, земські установи, вирубу­вали сади й ліси. Зазнало погрому велике сільськогосподарське виробництво, включно з багатьма рентабельними господарствами з високою культурою сільського господарства. Будівлі, сільськогосподарські машини, реманент були не стільки розподілені серед нових власників, скільки розграбовані, знищені, спалені під час погромів маєтків».

Наслідок аграрних інновацій, спровокованих та заохочених «законодавством» УЦР/ УНР, був таким: «...наприкінці 1917 — на початку 1918 p. було розподілено 8 млн 991 тис. десятин, або 55,5% приватної землі. Восени 1918 р. порівняно з 1913 р. посівні площі скоротилися майже наполовину. Були ліквідовані поміщицькі господарства — основні виробники товарної продукції. Послідовно відбувалася руйнація продуктивних сил у сільському господарстві: спочатку знищення поміщицького, а потім і селянського рентабельного господарства». Це наслідок економічний.

А ось наслідок соціальний: «Аграрна революція не привела до соціального зрівняння села, вона лише надломила його психологію круговою порукою розкрадання: тепер часто одні селяни заздрили тим, хто ухитрився під час погромів схопити кращий шматок, і на цьому ґрунті виникали конфлікти. Від розгрому поміщицьких маєтків більш за все виграла заможна частина селянства, котра, маючи коней та підводи, вивозила майно поміщика. «Усе геть-чисто розграбовано, дужчі та багатші понабирали скільки влізло, а голоті майже нічого не дісталося, через що тепер один на одного шукає помсти».

Ситуацію дещо змінила австро-угорсько-німецька окупація: правдоподібно це був єдиний позитивний наслідок Брестського миру. «З весни 1918 р. в багатьох волостях України сільські сходи виносять рішення повернути награбоване, виплатити поміщикам збитки від погромів. Селяни посилали листи і ходоків до поміщиків, майно яких було знищено, прохали їх повернутися і братись за землю, при цьому подекуди обіцяли відбудувати розтягнуті будинки. ... «Селяни очманіли від страху»... Селяни на сходах просили повітових старост відновити знищений революцією лад, повертали розграбоване під час розрухи майно власникам. Селяни, чи то боячись репресій, чи то відчуваючи провину, таємно або відкрито повертали награбоване поміщицьке майно, деколи навіть були задоволені подібними вимогами».

Ще одна довга цитата, запозичена з розвідки П. Михайлюка, який, у свою чергу, цитує заувагу німецького аналітика від березня 1918 р.: «У країні (тобто на території сучасної України, окупованій Німеччиною та Австро-Угорщиною на запрошення керівництва УНР. — Д. Я.) немає ні­якої центральної влади, яка б охоплювала більш-менш значну територію. Вся країна розділена на цілий ряд окремих областей, котрі обмежуються межами повіту, міста, а іноді навіть окремими селищами і селами. Влада в таких областях належить різним партіям, а також і окремим політичним авантюристам, розбійникам і диктаторам. Можна зустріти села, які оперізувались окопами і вели одне з одним війну через поміщицьку землю. Окремі отамани панують в областях, підпорядкування яких вони добиваються за допомогою своїх наближених і найманців. У їхньому розпорядженні знаходяться кулемети, гармати і броньовані автомобілі; як і взагалі багато зброї розтягнуто населенням. Селянство повністю ігнорувало органи влади й правопорядку та жило не державним, а регіонально самодостатнім життям. Повсякденне і всеохоплююче насильство стало пронизувати взаємини села із “зовнішнім світом”».

П. Михайлюк абсолютно справедливо наголошує: «Революція — це, передусім, соціальна катастрофа, злам життєустрою, розрив соціальних зв’язків, руйнація і деградація колишніх економічних, політичних, соціальних та ідеологічних систем, структур, норм, інститутів, цінностей. Зникнення звичної вертикалі державного насильства приводило часом до жахливих наслідків. Селянський досвід породжує протиріччя між уявленням про те, як повинен бути організований світовий порядок, і реальностями світу, що впав у розлад і безладдя. Населення схиляється до підтримки тієї політичної сили, в якій відчуває здатність зупинити розпад»[30].

Основна причина надзвичайно суперечливих «соціально-правових відносин пролягала у площині різного розуміння законності й застосування юридичних норм між «верхами» і «низами» українського суспільства, які існували у різних правових культурах. Перші, — справедливо відзначає інший дослідник, — жили за одними державними законами, другі — за цілком іншими, осібними, які фіксували значні станово-феодальні пережитки. На селі судочинство проводилось переважно за нормами усного звичаєвого права, яке відповідно до випадку набувало різного трактування, відтак у селянства не сформувалось поняття «про твердість права» взагалі. Особливо разюче це проявилось у відносинах власності. У звичаєвому праві не було того розуміння власності, яке давав державний закон. Селянське право не знало абсолютної власності особи, а визнавало лише сімейну власність. На відміну від офіційних поглядів панівних класів, основ­ним джерелом власності і матеріального достатку селяни вважали особисту працю. На думку селян, народне судочинство базувалось на засадах «правди та справедливості», а державне право було витвором експлуататорських класів (панів) для забезпечення власного панування. Спроби Тимчасового уряду і Центральної Ради зламати становість селянської юрисдикції, — читаємо далі, — ввести селянство в орбіту ­державного права не мали значних успіхів. Оскільки в центрі селянських прагнень перебував земельний розподіл, селяни відкидали державні закони, які гарантували принцип непорушності приватної власності і стояли на заваді аграрній експропріації. Домінування в соціальній структурі українського суспільства селянства з його становою правосвідомістю, яке з підозрою, а то й вороже ставилось до заможних та освічених верств населення і державних інституцій, розкололо революційний соціально-правовий процес на селі на два напрями: ліберально-демократичний, прихильники якого намагалися ввести у правове життя державні модерно-цивілізовані норми, та анархічно-ліворадикальний, прибічники якого тяжіли до архаїчної бездержавної управлінсько-правової моделі через сільське громадське самоврядування та застосування звичаєвого права».

Центральна Рада та її політичні побратими — більшовики — лише каталізували процес, довели його до крайньої межі. Весь політичний вплив УЦР від квітня-травня 1917 р. спирався на мовчазний дозвіл селянам виступати проти держави та її інститутів, грабувати поміщицькі маєтки, майно та власність поляків і євреїв, «не дотримуватися якихось формально-юридичних умовностей, які вважали суто «панським» правом»... «Останнє, — звертає нашу увагу В. Лозовий, — виправдовувалось втіленням принципу соціальної справедливості. Більшовицький «Декрет про землю» та тимчасовий земельний закон Центральної Ради скасували приватну власність на землю та реально узаконили і так легітимний у селянській свідомості процес аграрного перерозподілу».

Ще один наслідок державотворчої діяльності доби УЦР/ УНР — захмарний рівень кримінальної злочинності. «У повітах перебувало багато амністованих урядом Керенського карних злочинців, які буквально тероризували населення. Фіксувалось багато грабунків та інших злочинів. Грабували не лише поміщиків, а й селян, священиків, інтелігенцію. ...В умовах зруйнованої економіки зростала спекуляція, що викликало озлоб­лення населення. Фактично в усіх селах гнали самогонку. Правоохоронні орга­ни вживали заходів щодо припинення злочинних дій та притягнення вин­них до відповідальності. Незважаючи на намагання влади запровадити державне судочинство, щоб приборкати селянське свавілля, на місцях продов­жувались самосуди...»[31]

Мати справу з усіма цими та іншими дуже важливими обставинами, із вчорашніми ворогами та сьогоднішніми окупантами/союзниками і судилося Павлові Скоропадському та його однодумцям і соратникам, яких сьогодні назвали б «політичною командою».

Хто такий Павло Скоропадський?

Прямий нащадок одного з найшляхетніших українських родів. Упродовж кількох століть його представники грали провідні ролі на авансцені вітчизняної політичної та культурницької історії, були пов’язані шлюбними зв’язками з українськими козацько-шляхетськими родинами Апостолів, Закревських, Кочубеїв, Лизогубів, Лисенків, Маркевичів, Милорадовичів, Полуботків, Розумовських.

Народився 3(15) травня 1873 р. у Вісбадені в родині Петра та Марії (з дому Міклашевських).

Дитячі роки провів у родовому маєтку Тростянець на Полтавщині. Освіту розпочав зі Стародубської гімназії. 1893 р. закінчив Пажеський корпус і розпочав службу в Кавалергардському полку. З 1895 р. — полковий ад’ютант, з 1897-го — поручник цього полку. Учасник російсько-японської війни: командир сотні Читинського козачого полку, ад’ютант командувача військами на Далекому Сході. З грудня 1905 р. — полковник, флігель-ад’ютант імператора Миколи ІІ.

З вересня 1910 р. — командир 20-го драгунського Фінляндського полку. З 1912 р. — генерал-майор.

Учасник Першої світової війни: командир полку, командир дивізії. З 1916 р. — генерал-лейтенант, із січня 1917 р. — командувач 34-го армійського корпусу. В серпні 1917 р. перетворив корпус на 1-й Український. У жовтні на з’їзді в Чигирині обраний отаманом Вільного козацтва. Взяв участь у війні з більшовиками.

У березні 1918 р. сформував опозиційну до Української Центральної Ради «Українську громаду» (пізніше — «Українська народна громада»), яка разом із демократично-хліборобською партією та партією земельних власників сформувала ліберально-демократичну альтернативу націонал-соціалістичній УЦР. 29 квітня за згодою керівництва німецьких окупаційних військ на з’їзді Всеукраїнського з’їзду хліборобів був проголошений Гетьманом Української Держави.

Зрікся влади 14 грудня.

В еміграції в Німеччині взяв участь в організації Українського союзу хліборобів-державників, після розколу якого його прибічники об’єдналися у Союз гетьманців-державників, філії котрого утворюються також в Австрії, Канаді, Сполучених Штатах Америки, Чехословаччині, Франції. Заснував Український науковий інститут при Берлінському університеті.

Загинув 16 квітня 1945 р. під час бомбардування Берліна, похований в родинному склепі м. Оберсдорф.

11 бойових нагород, у т. ч. Золотої Георгієвської зброї «За хоробрість»: Св. Анни IV ст. (1904), Св. Анни III ст. з мечами та бантом (1904), Св. Станіслава II ст. з мечами (1905), Св. Володимира IV ст. з мечами та бантом (1905), Св. Анни II ст. з мечами (1906), Св. Володимира III ст. (1909), Золота Георгіївська зброя (1905), Св. Георгія IV ст. (1914), Червоного Орла (Пруссія, 1918).

Перспективи Почвірного союзу після Бреста

Фактичний розвал Східного фронту, який стався наприкінці 1917 — на початку 1918 р., здавалося б, надав ворожій Антанті коаліції, насамперед Нiмеччинi, унікального шансу. «Ми знову, як у 1914 та у 1916 роках, могли ставити перед собою завдання вирішення війни шляхом ­наступу на суходолі, — писав видатний німецький воєначальник Еріх Фрідріх Вільгельм Людендорф. — Співвідношення сил складалося для нас так сприятливо, як ніколи»[32].

І це були не порожні слова: Німеччина мала перевагу над союзниками в 20—30 дивізій. Вирішальний удар Антанті планувалося завдати між Арасом та Ла-Фером. Мета — роз’єднати англійські та французькі армії і відкинути їх до узбережжя Ла-Маншу.

Держави Антанти, зi свого боку, на закінчення війни в 1918 р. ніяк не розраховували. Їхні плани передбачали здобуття перемоги хіба в 1919 р. Однак німці у цій ситуації припустилися серйозного стратегічного прорахунку.

По-перше, хоча Східний фронт і був формально ліквідований, там усе ж таки доводилося тримати кількасот тисяч вояків.

По-друге, не вдалося розв’язати проблему більш ефективної участі у вій­ні австро-угорських збройних сил — її можливості продовжувати активні дії були вичерпані. Лише цих двох обставин було достатньо для стратегічного провалу Німеччини на Західному фронті навеснi—влітку 1918 р.

Перші великі операції німців у Пікардії (р. Сомма, 21 березня — 4 квітня) та у Фландрії (р. Ліс, 9—20 квітня) не привели до розгрому антантівських вояків.

Більше того, внаслідок наступу утворився широкий дугоподібний «виступ» у бік противника, який зв’язав значні нiмецькi сили, призвів до подальшого виснаження їхніх і без того обмежених сил та ресурсів, які танули, мов сніг на сонці.

У червні 1918 р. населення Німеччини отримувало щодня 1250 грамiв хліба-сурогату та 62 грами сурогату жирів на 1 людину. «У продовольчому питанні, — говорив міністр закордонних справ Німеччини, — ми стоїмо безпосередньо перед катастрофою. Стан жахливий, і я побоююсь, що вже занадто пізно перешкодити повному краху, якого слід очікувати найближчими днями»[33].

Відчувалася різка нестача стратегічної сировини для військової промисловості, зокрема кольорових металів, марганцю, пального, мастильних матеріалів тощо. В аналогічному становищі перебували і нiмецькi союзники. Отож, якщо називати речi своїми iменами, то головна мета перебування нiмцiв в Українi полягала, на думку сучасних дослідників, у вирішенні триєдиного завдання.

Перше: лiквідацiя одного з фронтiв та демобiлiзацiя мiльйонного вiйська супротивника.

Друге: подальше послаблення росiйської моці за рахунок посилення української самостiйностi.

Третє: органiзацiя «правильних реквiзицiй», тобто «найбiльш простого і дiйового засобу постачання сировини й продовольства, яке лежить в основi всiх сучасних воєн».

В основi «правильної реквiзицiї» — залучення до справи мiсцевої влади та запровадження так званої «розумної розверстки», яка, в свою чергу, може бути виконана «тiльки мiсцевою владою»[34]. Засiб цей, за твердженням нiмецького воєнного теоретика, не має нiяких iнших обмежень, крiм «виснаження, зубожiння та плюндрування країни». У повнiй вiдповiдностi iз цим вченням, нiмецький експедицiйний корпус, спрямований до України, мав установити контроль над найбiльшими транспортними комунiкацiями, мiстами, фарватером та прибережною смугою Днiпра і чорноморськими портами.

Підготовка перевороту

23 квітня в Києві, за п’ять днів до розгону націонал-соціалістичної Української Центральної Ради, вожді якої ініціювали підписання зрадницького миру в Бресті, відбулася нарада, на якій начальник штабу групи армій «Київ» генерал-лейтенант Вільгельм Ґренер, посли Німеччини та Австро-Угорщини в Україні барон Фрайгер Мумм фон Шварценштайн, граф Йозеф Форґач та інші погодилися з тим, що подальша співпраця із соціалістичною УЦР неможлива. «Київський уряд не має нi сили, нi авторитету, здатних до управлiння партiй, — констатували вони. — Нiчого iншого не залишається, як вирiшити питання виключно вiйськовою силою».

Відкритим залишалося, власне, одне-єдине запитання: як вести вiйну всерединi чужої, але офiцiйно дружньої країни, не порушуючи суверенітету цiєї країни та інтересів громадян?[35] Компетентні військові та дипломати добре розуміли: усунення українського уряду силою може стати початком повномасштабної партизанської війни. Тому ухвалили захiд палiативний: звернутися до урядових кіл УНР з низкою вимог ультимативного характеру.

Вимоги були такі:

— відновити приватну власність на землю та виплати селянами вартості отриманих у результаті перерозподілу земельних наділів;

— розпустити земельні комітети;

— запровадити на території України дію німецьких та австрійських військових законів;

— скасувати всі обмеження свободи на торгівлю, передовсім харчовими продуктами, сировиною для індустрії та експортні обмеження;

— запровадити спільний митний контроль;

— відмовитися від створення українських регулярних військових частин;

— усунути з державних установ усі «неблагонадійнi» елементи» та ін.

Розуміючи, що мати справу з дія­чами УНР — справа дурна, заходилися обговорювати кандидатури нового керівника держави. З очевидних міркувань зупинилися на генеральській кандидатурі[36].

Увечері 24 квітня в будинку Бродського на Катерининській вулиці, де розмістилося командування німецьких збройних сил в Україні, Ґренер представив Скоропадському проект угоди між ними[37].

Хто такий Вільгельм Ґренер?

Німецький воєначальник, генерал-лейтенант. Народився 1867 р. у сім’ї полкового скарбника. З 1912 р. — начальник відділу залізниць Великого генерального штабу. З серпня 1914 р. — начальник польового управління залізниць Верховного головнокомандування, керував перевезенням німецьких військ на Східний фронт. 1916 р. — керівник служби постачання Збройних сил. З листопада 1916 р. — заступник прусського військового міністра та начальник військового управління («Kriegsamtes»). У 1917 р. — командир XXV дивізії, з серпня — начальник штабу групи армій «Україна». З вересня 1918 р. — 1-й генерал-квартирмейстер Генерального штабу. В 1920—1923 рр. — міністр транспорту, в 1928—1932 рр. — військовий міністр, у 1931—1932 рр. — одночасно міністр внутрішніх справ. Помер у 1939 р.[38].

Візія України

Ніде правди діти: «на Україну дивився Ґренер (як і всі взагалі німецькі представники в Україні) не з погляду якихось широких і далекосяжних політичних планів і комбінацій, а просто як на тимчасовий епізод, що має виключно стратегічне значення. До українців і українських політичних діячів ставився Ґренер з ледве прихованим презирством». Та й взагалі «це була військова комбінація, вигідна німцям для даного моменту»[39], — зауважив його сучасник.

Німецько-австрійська окупація: pro et contra

Оцінка австро-німецької окупації УНР/ УД, так само як оцінка будь-якого аспекту діяльності обох державних утворень, по сьогодні жорстко детермінована ідеологічними уподобаннями та смаками дослідників, об’єктивної картини — якщо така взагалі можлива — наразі не існує. Причина — тодішні німецькі документи загинули під час Другої світової. Отож, кожен воліє писати, що кому заманеться. Наведемо для прикладу дві полярні точки зору, які належать людям, в об’єктивності та особистій порядності яких сумніву немає.

Арнольд Марголін, відомий адвокат, громадський діяч: «Справедливість вимагає визнати, що протягом усієї німецької окупації України в містах та містечках спостерігався зразковий порядок, життя та майно знаходилися в повній безпеці»[40].

Володимир Вернадський, визначний науковець, перший президент Академії наук України (квітень 1918 р.): «Німці все йдуть і йдуть. Вони йдуть — їх замінюють інші. І серед українців усе сильніше йде сумнів. А в народі глухе незадоволення. Німці нерідко грубі — очевидно, і в їхньому середовищі роздратування: їх запросили, а тимчасом вони як би серед ворогів. У селах, через які вони проходять, вони практично грабують, подекуди ґвалтують жінок»[41].

Сучасні дослідники за відсутності автентичних та верифікованих даних, вимушені запов­нювати вакуум нехай і справедливими, але умоглядними судженнями.

Так, наприклад, один з них констатує: Україна була єдиною з новоутворених держав на теренах колишньої Російської імперії, яка підписала мирну угоду з переможеними de facto державами Центральними. Підписавши Брестську угоду, вона тим самим визнала себе «воюючою і переможеною країною» з усіма наслідками, які з цього випливали. З цього, типу, випливає: виконуючи умови Берестейської угоди, Скоропадський «рятував Україну від приєднання до Німеччини»[42]! І це при тому, що таких намірів, не те що розроблених планів у Берліні ніколи не існувало й існувати не могло!

Інший шанований у професійних колах дослідник слушно, натомість, зауважує: окупація для УД крім негативних мала і позитивні наслідки, оскільки окупаційні війська були підпорою встановленого в Україні державного ладу, певною перешкодою здійсненню планів більшовиків щодо України і в цьому розумінні виконували роль стабілізуючого чинника. Дослівно: «Для РСФРР, її уряду німецько-австрійська окупація України була стримуючим фактором у проведенні російської політики щодо України, що в рамках здійснення політичної програми більшовиків зумовлював необхідність пошуку нових напрямів і форм її реалізації»[43].

Німецько-австрійська окупація: погляд з Берліна

Австрійські дослідники вказують: «... у середовищі військових похід в Україну викликав дуже гострі дискусії». Генерал-фельдмаршал Леопольд, принц Баварський, побоювався, що ця експедиція матиме наслідком розпорошення німецьких сил. Гоффманн, зі свого боку, «вбачав необхідність походу в Україну в тому, щоб до рук більшовиків не потрапила вся Східна Європа й вони не змогли повернути проти Німецької імперії».

Але головна проблема полягала в наступному: «...слабкість німців виявилась у нерозумінні своєї місії як окупаційної влади. Без сумніву, співпраця з гетьманом виходила більш ефективною, однак, не беручи до уваги невдалої економічної допомоги на початках, «перетворення [України] на придатного союзника» потребувало більшої підтримки його влади. Примусити гетьмана провести давно перезрілі соціальні реформи, щоб, таким чином, здобути підтримку широких верств населення, німці також не порахували за потрібне. Лише коли всім стало зрозуміло, що німецькі та австро-угорські союзники програли війну, гетьман вдався до спроб здійснити часткові перетворення»[44].

Мали місце тут і два інших аспекти, які українські дослідники намагаються, як правило (мабуть, з причини душевної та наукової цнотливості), не згадувати.

Перший: «...від початку Першої світової війни до 1917 р. німецька політика щодо українського руху визначалася загальною стратегією «революціонізації та інсургенції» і полягала у підтримці національно-визвольних рухів у країнах Антанти». Саме в рамках цієї стратегії «національно-визвольним рухам у колоніях країн Антанти» надавалася організаційна та фінансова допомога. Створення незалежної української держави потрапило в контекст німецької урядової програми післявоєнного устрою Європи».

Другий: «...така підтримка означала також підтримку галицьких русинів», що, в свою чергу, «створило, по-перше, іманентно нерозв’язувану проблему для німецької дипломатії, оскільки Австро-Угорщина була її основним союзником у війні. По-друге, іманентно нерозв’язуваною для українського руху стала дилема зовнішньополітичної орієнтації — Відень чи Берлін: галичани орієнтувалися на Відень, наддніпрянці — на Берлін».

Аспект третій. У 1917 р. «для уряду Німеччини українська незалежність стала запорукою стратегічного послаблення Росії (а також Антанти в цілому. — Д. Я.), для військового керівництва — засобом розв’язання економічних проблем» та, що найважливіше, замирення на одному з фронтів війни і вивільнення ресурсів для продовження військової боротьби на Заході.

Восени, коли німецька поразка у війні стала доконаним фактом, «німецьке МЗС сформулювало нову — «цілком антирадянську» — політику, мета якої полягала в тому, щоби створити «ідеологічну базу» для співпраці з переможцями. Стратегічна мета і гетьмана, і німців збіглася — йшлося про їх намагання добитися легітимації Брест-Литовських угод з боку Антанти. Врешті-решт Берліну таки вдалося домогтися антантівської санкції на перебування своїх військ на території Української Держави».

Міркування тут було цілком ясним — країни Антанти не полишали надій на відновлення законного режиму в союзницькій Росії. Всі плани сплутала Листопадова революція в Німеччині[45].

Австро-Угорська імперія, або, як її інакше називають «Дунайська монархія» — приватна власність родини Ґабсбургів. Імперія мала свої, відмінні від німецьких, геополітичні інтереси в Україні. Головний з них полягав у тому, щоби «сколотити» з так званих «українських етнографічних земель» окреме державне утворення, яке включити до складу імперії на правах окремого коронного краю, трансформувавши її, тим самим, з «двоєдиної» на «три­єдину» державу. На чолі коронного краю планували поставити ерцгерцога Вільгельма фон Габсбурга-Лотаринзького (Василя Виши­ваного), командира Українського легіону — «лейб-гвардії Української Центральної Ради». «У зв’язку з цим можливих ускладнень у стосунках з Німеччиною побоювався також цісар Карл. Австро-угорський представник у Києві граф Форґач також виступав проти політики, яка явно не відповідала інтересам німецьких союзників та гетьманського уряду, і вимагав відкликання Вільгельма, а надто після того, як отримав свідчення про підтримку Українським легіоном “соціалістів і революційних селян”»[46].

Як пояснив сучасний український дослідник, «важко складалися відносини Скоропадського з Австро-Угорщиною, оскільки їй від 1772 р. належала майже вся «Західна Україна». У «двоїстій» імперії навіть титул Гетьмана викликав занепокоєння, оскільки стосувався всієї України. Саме через евентуально можливі проблеми зі статусом «західноукраїнських» земель, гетьману не вдалося встановити плідні дипломатичні відносини з Австрією — незважаючи на зусилля посла Липинського»[47].

А ось зауваження австрійського колеги: «Позитивне рішення щодо окремого коронного краю було продиктоване не в останню чергу враженнями від голодних виступів в Австрії, які чітко засвідчили: Габсбурзька монархія була не тільки змучена війною, але й також перебувала на межі продовольчої катастрофи. Тому укладення миру та виторгувана при цьому згода України на поставку одного мільйона тонн зерна і продовольства повинні були бути розцінені як сигнал: Україна забезпечує виживання населення Австро-Угорщини, а остання вибудовуватиме свою політику по-новому, з урахуванням інтересів України».

Однак вибудовування такої політики породило негайно іншу проблему: «Скоропадський мав титул «Гетьмана всієї України», що могло мати своїм наслідком зазіхання на заселені українцями провінції Австро-Угорщини. А тому відносини між гетьманом та австро-угорськими інстанціями від самого початку були складними».

Німці, в свою чергу, це прекрасно розуміли. «Відверто на показ призначене українофільство» Вільгельма-Василя «вони сприймали за чисту монету, побоюючись, що Вільгельм... справді може піти на те, щоб скинути гетьмана Скоропадського та створити із України з Галичиною і Буковиною включно королівство. Для самого Скоропадського це було лише ще одним аргументом на користь того, щоб ще міцніше тулитися до Німецької імперії. Усе виглядало як замкнуте коло...»[48]

Підготовка перевороту — продовження

Угода Ґренера—Скоропадського передбачала, насамперед, фактичну підтримку перевороту німецькою стороною.

Умови підтримки: підтвердження українською стороною Брест-Литовської угоди, розпуск УЦР, організація наступних виборів після «припинення стану анархії», передача в юрисдикцію військово-польових судів Центральних держав усіх злочинів, спрямованих проти їх військ, дислокованих на території УНР. Скоропадський мав би визнати мирову угоду між УНР та Нiмеччиною, «врегулювати валюту», відновити судовий апарат, передати переважне право на продаж харчових «надлишків» Нiмеччинi, санкціонувати їх продаж німецьким воякам на «індивідуальній» основі. Ще один пункт передбачав, що український Сойм мусить бути зібраний лише в той термін, коли «не буде перешкод на це з боку німецької влади». Зі свого боку, німці зобов’язалися триматися нейтралітету в день перевороту і не допустити «великих безпорядків» на вулицях Києва[49]. 26 квітня Вільгельм II дозволив заміну українського уряду[50].

Тим часом Скоропадський все більше й більше переконував себе: «...якщо я не здійсню перевороту тепер, я завжди буду свідомий того, що я — людина, яка заради свого власного спокою втратила можливість врятувати країну, що я боязкий і безвольний чоловік. Я не мав сумнівів у корисності перевороту, навіть якби новий уряд і не міг довго втриматися. Я вважав, що напрям, який я взяв, і та творча сила і праця, яку я збирався здійснити, самi собою дали б поштовх до порядку, тимчасову передишку, яка, без сумніву, відновила б порядок і дала б сили для нової боротьби».

Інше міркування, яке за власним визнан­ням було надзвичайною принадою для нього, блискучого бойового генерала, це — масштабність (якщо не сказати більше) нового завдання: «створити сильний уряд для відновлення, передовсім, порядку, для чого необхідно створити адміністративний апарат, який у той час був фактично відсутній, і провести дійсно здорові демократичні реформи, не соціалістичні, а демократичні»[51] (виділено нами. — Д. Я.).

Врешті, сам гетьман мав мужність визнати наявність ще однiєї системоутворюючої проблеми: «Одна з головних моїх помилок викликана тим, що моя поява на посаді гетьмана відбулася не зовсім планомірно, а майже несподівано для мене самого, була та, що перед тим як взяти владу до рук, я не мав людей, з якими б порозумiвся, які поділяли би мої переконання, людей, які довіряли би мені, а я їм цiлком. Це сталося тому, — переконував він, — що я не йшов свідомо до гетьманства, до якого мене висунули події, що швидко розвивалися»[52].

«На тлi сiрої стандартности й безбарвностi демо-соцiялiстичного провiдництва, — нiби у вiдповiдь гетьмановi написав Донцов, — П. Скоропадський був iндивiдуальнiстю. Далi, вiн посiдав прикмети, яких бракувало центрально-радянцям: мав у собi живчик владолюбства i звичку командування. Мав фах, що найбiльше був тодi потрiбний для правителя України, — був вiйськовим. Нарештi, мав полiтичну вiдвагу, бо стаючи гетьманом самостiйної України, вiн зраджував собi всю ту росiйсько-монархiчну касту, до якої належав...»[53]

29 квітня

Зупинятися на перебіговi подій у день перевороту особливого сенсу немає. Тим більше, що це неодноразово робили інші, більш компетентні дослідники.

Звернемо увагу лише на особу, яка була фактичним керівником coup d’etat — колишнього викладача тактики в Пажеському корпусі (в якому навчався Скоропадський) — генерал-майора Володислава Дашкевича-Горбацького.

День 29 квітня був обраний не випадково. Це було зроблено, правдоподібно, ще й задля того, аби не допустити Українських Установчих Зборів, скликання яких було призначено на травень[54]. Інший резон навів останній УНРівський прем’єр Мартос: німці грали на випередження, намагаючись, тим самим, не допустити проголошення коронного краю Галичини і Буковини у складі Австро-Угорської імперії[55].

Хто такий Дашкевич-Горбацький?

Народився 16 серпня 1879 р. у православній дворянській родині. Закінчив Кременчуцьке реальне та Московське військове училища (1899). Випущений підпоручиком до лейб-гвардії Литовського полку. Закінчив по 1-му розряду Миколаївську академію Генерального штабу (1905); штабс-капітан гвардії з перейменуванням у капітани Генерального штабу. В листопаді 1905-го — листопаді 1907 р. — командир роти лейб-гвардії Гренадерського полку. В листопаді 1907-го — серпні 1913 р. — обер-офіцер для особливих доручень при штабі 1-го армійського корпусу. Полковник (грудень 1914 р.), в. о. начальника штабу 68-ї піхотної дивізії (листопад 1915-го — лютий 1916 р.), командир 96-го Омського полку (лютий 1916-го — січень 1917 р.). Генерал-майор (1917). У 1918 р. брав участь у розгоні УЦР. Начальник особистого штабу гетьмана. В квітні—червні — начальник Генерального штабу Збройних сил УД. У жовтні 1918 р. — керівник дипломатичної місії УД у Румунії. У 1919 р. брав участь у громадянській війні на боці «білих»: учасник Сибірського «Льодового походу», командир Північної групи 2-ї армії. Воював у Добровольчій армії. З 1920 р. на еміграції в Німеччині. Знищений в ГУЛАГу.

Нагороди: шість бойових орденів, у т. ч.: Св. Володимира (2), Св. Станіслава (2), Св. Анни (2), Золота Георгіївська зброя «За хороб­рість» та медалі[56].

29 квітня — продовження

Ще одна важлива «особа» перевороту — Українська демократично-хліборобська партія. «Несоціалістична, національна, власницька, ліберально-консервативного спрямування» — ця партія мала за базу Лубенський повіт Полтавської губернії, але ніколи не змогла досягти масштабу всеукраїнської партії. Автори партійної програми — педагог Вік­тор Андрієвський (1885—1967 рр.), В’ячеслав Липинський та журналіст Сергій Шемет залишили помітний слід в історії нашого народу. Саме вони розробили й оприлюднили в жовтні 1917 р. політичну програму, яка «трималася на «трьох китах»: 1) суверенність українського народу; 2) гарантована законом приватна власність; 3) парцеляція за викуп великих земельних маєтків для задоволення потреб малоземельних. Своєрідним стрижнем, довкола якого групується і обертається все інше, є ідея державності»[57], — читаємо в дослідженні, присвяченому історії УДХП.

Сама процедура обрання генерала на гетьманство, за спостереженням полковника (згодом генерал-хорунжого в ЗС УД)) Михайла Омеля­новича-Павленка, який прийшов до популярного серед киян цирку Крутікова, мала такий вигляд: «...народу повно, дуже повно, але все ж таки можна було проштовхнутися. Всередині самі дядьки. Повно їх і в льожах. На сцені президія. Посередині партеру імпровізована трибуна. Промовці кидають в масу слухачів картини розрухи... Як би у відповідь на промови ораторів збоку доноситься: «Гетьмана нам треба!» — «Гетьмана і Гетьмана!» — лунає по залі... Вліво, у льожі, показується у козацьких строях блискуча група. Займають місця. По залі шепотять: «Генерал Скоропадський». Промовець називає кандидатом на гетьманську булаву — генерала Скоропадського. Зібрання підхоплює цю кандидатуру, по будівлі голосніше лунає: «Слава Гетьману Скоропадському!» Президія кидається до льожі, де сидить генерал, і запрошує його до президіального столу. При появі гетьмана на сцені збори влаштовують йому овацію. В короткій промові Скоропадський дякує зборам і просить вірити, що його сили й хист будуть скеровані на добро українського національного діла»[58].

У принципі, свідчення всіх відомих нам джерел при описі процедури обрання Скоропадського на гетьманство збігаються між собою. Єдина проблема, так і не розв’язана попри 90-річні зусилля (або відсутність таких зусиль впродовж усіх цих років), — другорядне, по суті, питання про кількість учасників історичного зібрання.

Останній в часі доробок на цьому герці (запозичений зі споминів Дорошенка) звучить так: «... на Хліборобському з’їзді (конгресі) були присутніми 6432 делегати від восьми губерній Великої України, фактично від усіх її регіонів. Усього ж було близько 8000 учасників зібрання»[59]. Питання: яким дивом 8 тисяч дебелих хліборобів запхалося до приміщення, яке могло вмістити максимум 2 тисячі відвідувачів[60], залишається без відповіді.

По завершенні зборів у приміщенні цирку (або Гіппо-Палацу, як його називали власник та кияни), близько 2-ї години в ніч з 29 на 30 квітня за наказом Скоропадського його прихильники захопили міністерства УНР — військове, внутрішніх справ та Державний банк, які розташовувалися в Липках.

Гетьман переїхав з приватної квартири Федора Безака (Хрещатик, 16; на цьому місці тепер Будинок профспілок) до губернаторського будинку на Інститутській, який і став його офіційною резиденцією: «Я їхав в автомобілі, забезпечений ковдрою та подушкою (мої речі десь загубилися), — пригадував він. — У той же автомобіль насіла маса народу. Ми сміялися, знаходячи, що урочистий в’їзд нового уряду не є величним видовищем»[61].

«В день перевороту всі десь позникали, — не без сарказму пригадував очевидець переможної гетьманської ходи. — А коли хто й блукав перед очима, то удавав, що всі події його рішуче не стосуються, «не обходять». Зустрінеш якогось «голову», «члена президії», «члена це-ка», просто члена, а він ні гу-гу: питається, чому ніхто не робить «заходів», не дає «вказівок», а сам не хоче догадатись, що то він повинен робити заходи і давати вказівки... Мені було дивно, чому президія Центральної Ради так пасивно ставиться до справи. Я й досі[62] не знаю дійсної причини цієї пасивності, але дозволяю собі думати, що причина одна скрізь — покинутість. Ані М. С. Грушевський, ні С. Веселовський і М. Шраг, ні Єреміїв, Чечель, Постоловський, Левченко не могли зорієнтуватися в ситуації і не мали опори ніде. Організації не було взагалі. Індивідуалізм, самотність, апатія, змореність...» І далі: «Мала Рада не сказала навіть одного слова з приводу подій, влада пішла собі мовчки, без протесту, ображено, але, мабуть, із зітханням полегкості: «Слава Богу, — мовляв, — нарешті скінчився полон на громадськiй службі».

На сторінках споминів Шаповала можна знайти і повну трагічного сарказму згадку про прем’єра Голубовича, який шукав — і так і не зна­йшов — людину, яка могла б передати січовим стрільцям наказ заарештувати Скоропадського і розігнати його з’їзд[63]. Інший мемуарист, Мартос, розповідав, що міністр внутрішніх справ Ткаченко на його, Мартоса, запитання: «що ви думаєте робити із з’їздом хліборобів-власників?», відповів: «Нічого! Хай з’їздяться»[64]. Один з найбільш проникливих описувачiв епохи, майбутній генерал-хорунжий Дієвої армії УНР, а тоді мало кому відомий підполковник Микола Капустянський, прямо вказав на основну причину такої індиферентності проводу УНР: «...соціалістичний уряд підписав умови з німцями, привів їх на Україну і дав їм векселі на смачний український хлібець, а платити по цих векселях взялися Гетьман Скоропадський та «іже з ним», себто буржуазія і хлібороби. Для соціалістичного уряду з Голубовичем на чолі, при даній ситуації, це був найкращий вихід. Вони ж одійшли спокійнісінько на бік і навіть самі прибрали бойову підставу опозиції. Мовляв, кашу заварили ми, але їстимете її ви, панове»[65].

29 квітня. Оцінки сучасників

Дії Скоропадського були надзвичайно вороже зустрінуті всіма без винятку українськими соціалістичними політичними партіями.

Прагматична та поміркована УПСФ ухвалила резолюцію про «рішуче» негативне ставлення до гетьманської Грамоти, як державної конституції, вважаючи її за «абсолютистичну й антидемократичну». При цьому, в кращих традиціях української політики, есефи, провід яких головно складався з масонських братів гетьмана, настирливо рекомендували Дорошенкові вступити до новоутвореного уряду на посаду міністра закордонних справ[66], а на зустрiчi з Ґренером 2 травня передали останньому вироблений і пiдписаний провiдними партiйцями Єфремовим та Шульгіним проект нової конституцiї, публiчно наголошуючи при цьому на необхiдностi введення в дiю конституцiї УНР 29 квiтня![67]

Сучасний дослідник Федір Проданюк подає такі деталі цієї вікопомної зустрічі: «Ґренер не підтримав ці вимоги. Він запевнив членів делегації, що німецьке командування не робить замах на самостійність України; навпаки, Україна залишиться самостійною державою, і її новий уряд не думає орієнтуватися ні на Польщу, ні на Москву. Політика його має бути лівою, і дуже бажана була б участь у ньому українських соціалістів». Після цього українці відбули другу нараду, на якій узгодили свої умови входження до складу гетьманського кабінету уряду. Ці умови були передані Ґренеру наступного дня, тобто 3 травня.

Підсумовуючи, дослідник справедливо вказав на чи то вроджену, чи то набуту шизофренію націонал-соціалістів: вони «не хотіли вести переговори безпосередньо з гетьманом, якого самі ж погоджувалися визнати президентом української республіки, а воліли вирішити це питання за допомогою німців, проти втручання яких у внутрішні справи України самі ж протестували... Обравши арбітром для переговорів німецьку військову владу», вони «намагалися довести, що тільки вони є представниками ­всієї української народності, тобто монополізувати право презентувати інтереси всього українського народу»[68].

Згадана резолюція зафіксувала черговий фундаментальний розкол всередині національної політичної, в т. ч. масонської верхівки.

Одна її частина, назвемо їх «державниками» (зокрема, Сергій Маркотун, Микола Василенко, Федір Штейнгель та інші), виходячи з принципових міркувань, пішла за Скоропадським. Друга її частина, таке собі «болото», продовжувала принципово коливатися між підтримкою ліберально-авторитарного, державницького курсу на розбудову поки що нелегітимної, але правової Української Держави та підтримкою відновлення націонал-соціалістичної, охлократичної, нелегітимної та неправової УНР (йдеться насамперед про Андрія Левицького, Андрія Ніковського, Симона Петлюру, Сергія Шелухіна, які, за відомим сучасним українським дослідником В. Савченком, «вже мали план створити альтернативну Велику ложу України»)[69].

Мав місце й третій, чисто соціалістичний підхід. Як пригадував сам Скоропадський, за декілька днів після проголошення гетьманства до нього на прийом з’явилася представницька делегація збанкрутілих «об’єднаних українських партій», які мало кого представляли в реальності. Ці добродії заявили, що «готові підтримувати» нового керівника держави за умови, по-перше, що він «ясно висловить» своє ставлення до інституту гетьманства, тобто дасть відповідь на запитання, що собою являє персона гетьмана — «президента республіки або щось більше». По-друге, перед Скоропадським висунули вимогу точно визначити термін скликання Сойму як Установчих зборів.

Видатний український історик о. Теофіл Горникевич, який ретельно опрацював документи, що зберігаються в німецьких архівах, встановив: українські націонал-соціалісти, серед яких були практично відсутні фахівці в будь-якій ділянці державного управління, виставили гетьманові ще й такі умови входження до його уряду: ухвалення конституції, розробленої УЦР, надання більшості місць у новому уряді представникам українських націонал-соціалістичних політичних партій, передачу портфелів прем’єра, міністра закордонних справ, землеробства, освіти соціалістам[70].

Красномовною є й iнша обставина: за декілька днів до згаданого візиту чи то та сама, чи то інша «представницька делегація» вiдвiдала німецького головнокомандувача в Українi. Мета зустрiчi — обговорення можливості й умов входження їх представникiв до уряду Федора Лизогуба.

Вимоги було викладено у формi меморiалу, до якого нiбито «долучений був проект державної конституції». Відповідь гетьмана була лаконічною: він заявив, що цілком стоїть на платформі своєї Грамоти, «в якій все оголошено», і що він ніколи добровільно від неї не відійде. «Для кожного було ясно, — пояснив він свою позицію, — що це були б за Установчі збори, в такий короткий термін обрані, і наскільки, при тогочасних умовах, це зібрання відбивало б справжнi думки народонаселення. Разом з тим, — наголосив Скоропадський, — одна назва Установчих зборів, так чи інакше, імпонувала би масам і надала б рішенням цієї скороспілої установи вигляду законності, освяченого в очах профанів буцімто свідомою волею народу». «Погодитися на роль президента, — сказав також новий очільник держави, — я вважаю згубним для всієї країни, краще було не починати всієї справи. Країна, — вів далі гетьман, — може бути врятована тільки диктаторською владою, тільки волею однієї особи можна повернути у нас порядок, вирішити аграрне питання і провести ті демократичні реформи, які так необхідні країні»[71].

Мудрий Арнольд Марголін, коментуючи таке ставлення до нового режиму, писав: «Позиція бойкоту, що її зайняли всі українські політичні партії по відношенню до доконаного факту, уявлялась мені помилковою. Пряма відмова лівих українських партій від участі в уряді та хитання середніх груп (соціал-федералістiв) призвели до того, що і Скоропадський, і нiмецьке верховне командування почали шукати опертя серед російських політичних партій»[72].

2 травня

Перші ознаки життя нового державного утворення знаходимо 2 травня.

Того дня Скоропадський формально поінформував вищих представників австро-німецьких спільників — генерал-фельдмаршала Ейхгорна, посла Німеччини барона фон Мумма та його австро-угорського колегу фон Принцич-Хервалта про створення свого уряду, який приступив до виконання своїх обов’язків. У період з 2 по 10 травня голова держави сформував склад свого першого кабінету:

Отаман Ради Міністрів, міністр внутрішніх справ, т. в. об. міністра пошт і телеграфів — Лизогуб Ф. А.

Міністр фінансів — Ржепецький А. К.

Міністр торгу і промисловості — Гутник С. М.

Міністр продовольчих справ — Соколовський Ю. Ю.

Міністр праці — Вагнер Ю. М.

Міністр народної освіти, т. в. об. міністра закордонних справ — Василенко М. П.

Міністр народного здоров’я — Любинський В. Ю.

Міністр шляхів сполучення — Бутенко Б. А.

Міністр судових справ — Чубинський М. П.

Міністр земельних справ — Колокольцев В. Г.

Державний контролер — Афанасьєв Г. О.

Т. в. об. міністра військових справ і фльоти, начальник Генерального штабу — Сливинський О. В.

Державний секретар — Гижицький М.

товариш міністра внутрішніх справ — Вишневський О. А.

товариш міністра внутрішніх справ — Воронович М. М.

товариш міністра продовольчих справ — Гаврилов М. О.

товариш міністра закордонних справ, т. в. об. помічника державного секретаря — Палтов О. О.

в. об. товариша міністра судових справ, член Генерального суду — Завадський С. В.

Хто такі міністри Української Держави?

Ви будете здивовані, але факт залишається фактом: за 90 років, що минули від трагічної загибелі Української Держави, ані її сучасники, ані її дослідники будь-якого кольору політичної забарвленості не дуже стралися з’ясувати біографічні відомості керівників цієї держави, проаналізувати їх політичні погляди, професійні здібності, якісний склад гетьманських адміністрацій, порівняти керівників новопосталої держави з їх «колегами» доби УНР. Вражає й інше: на сьогодні доступні джерела подають нам відомості хіба про половину провідних діячів гетьманської держави. Та й то із знач­ною кількістю «лакун», неточно­стей, перекручень. Станом на 2020 р. ми знаємо більш-меньш таке.

Першим керівником гетьманського уряду — впродовж одного дня! — був Микола Сахно-Устимович (1863—1918).

Походив із сім’ї полтавських землевласників. Був членом «Української громади» (пізніше — «Української народної громади»). Перший виконувач обов’язків Отамана (голови) Ради Міністрів, відбував цю повинність упродовж одного дня — 30 квітня. Разом з гетьманом підписав «Закони про тимчасовий державний устрій України». Від посади відмовився внаслідок небажання соціалістів-федералістів взяти участь у формуванні уряду. Забитий прихильниками Директорії УНР.

Зі споминів П. Скоропадського: «Этот Николай Николаевич был прекрасным типом старого украинца, действительно не за страх, а за совесть любил Украину. Я с ним тогда только что познакомился. Это честный и благородный человек, в чем я имел возможность не раз убедиться. Теперь здесь разнеслась весть, что его расстреляли украинцы за то, что он был за меня и дрался в Дарнице в декабрьские дни. Пока я не хочу этому верить. Да ляжет тягчайшим позором это преступление и убийство на тех лиц, которые руководили этим злодеянием!»

Наступником Устимовича став Федір Андрійович Лизогуб. Громадський та політичний діяч і меценат. Народився 1851 р. у Седневі Чернігівської губернії. Походив із старовинного козацького роду. В 1888—1897 рр. — гласний Городнянської повітової та Чернігівської губернської земських управ. У 1915—1917 рр. — член ради для заведення земського самоврядування при наміснику Кавказу. В 1917 р. — очолював відділ іноземних підданих МЗС Росії. Член партії «октябристів». У травні—листопаді 1918 р. — голова Ради Міністрів УД, одночасно від 3 травня до 8 липня — міністр внутрішніх справ. Склав повноваження після опублікування 14 листопада «Грамоти Гетьмана всієї України до всіх українських громадян і козаків України» і проголошення федеративного союзу Української Держави з майбутньою небільшовицькою Росією. Помер 1928 р. у Белграді (Югославія).

Ржепецький Антон Карлович (1868—1933)

Нащадок давнього шляхетського польського роду. Прапорщик запасу. До лютого 1917 р. — голова Київського міського кредитного товариства, гласний Київської міської думи (з 1902 р.), директор-розпорядник Південно-Російського Товариства сприяння землеробству та сільській промисловості, товариш голови Південно-Західного відділення Російської експортної палати[73]. Член конституційно-демократичної партії. У 1914—1917 рр. керував діяльністю «Тетянинського Комітету». Під час УД — один з архітекторів української грошової системи. Відстоював права України на Крим, противник українізації державної адміністрації, прихильник федерації України з Росією. Емігрував до Італії, жив у Римі. Помер у Ніцці[74]. Масон.

Зі споминів Павла Скоропадського: «Антон Карлович Ржепецкий с первого дня моего гетманства до последнего занимал должность министра финансов. Прежде был членом Думы, председателем земледельческого синдиката и 5 лет просидел в банках. Я думаю, он польского происхождения, по крайней мере, его фамилия на это указывает, да и тип у него польский, но он православный и по своим убеждениям мало подходит к полякам. Человек он неглупый, но односторонний. Он всю свою жизнь провел в банках и, очевидно, имел дело только с людьми буржуазного склада ума, поэтому у него так выходило, что кроме так называемых буржуев никого нет. Все остальное для него не существовало. В политическом отношении он был слишком правый, например, в вопросе аграрной реформы он был неумолим, никаких реформ не нужно, земля естественно перейдет мелким хлеборобам. Политиче­ского значения этой реформы он не признавал. Помню, раз как-то в совете министров, когда были затронуты интересы помещиков при проведении какого-то закона, он встал и хотел проситься в отставку. Он земельного вопроса просто не выносил. Он представлял, так сказать, правое крыло совета министров. Его наши доморощенные и приезжие из России финансисты (а таких было немало) очень критиковали за его финансовую политику. Я думаю, в общем, при всех неотъемлемых качествах Ржепецкого, они были правы. Он был слишком большим провинциалом; чувствовалось, что здесь требовался человек совсем другого размаха. Антон Карлович был бы прекрасным директором даже крупного провинциального банка, но не далее. Прекрасный хозяин. Я верил, да и теперь убежден, что он упорядочил финансы. Был очень бережлив. С немцами и австрийцами, на нас наседавшими, он спорил и не сдавался, а когда уж приходилось что-нибудь уступить, так как те становились агрессивными и грозили ему какими-нибудь новыми бедами, нужно было видеть, насколько каждая такая уступка была ему неприятна. Когда посол Мумм или граф Форгач приходили ко мне с какими-нибудь подобными требованиями, я всегда был очень рад призвать Ржепецкого и поговорить с ним, так как знал, что найду в нем энергичного союзника. Но и у него была слабость — это областной Союз землевладельцев и Протофис. Он их всегда защищал, и думаю, что большого сопротивления эти союзы у министра финансов не находили. Как я уже говорил, он был у меня и умел убеждать, особенно своей настойчивостью, других, благодаря этому в совете министров пользовался значением. Хотя он и обижался, когда его подозревали в искреннем желании создать Украину, я убежден, что, взявшись за дело, он работал честно»[75].

Гутник Сергій Михайлович (Сруль Михелевич, роки народження та смерті невідомі). Уродженець м. Одеси, за віросповіданням православний. Освіта — вища юридична. Член конституційно-демократичної партії. У 1910—1912 рр. — управляючий Одеського відділення Сибірського торговельного банку, а в 1915—1917 рр. — юрисконсульт Одеського біржового комітету. Учасник з’їзду Конституційно-демократичної партії в Києві 8—11 травня, який підтримав курс на створення самостійної України та право членів партії обіймати посади міністрів. Один з ініціаторів «З’їзду представників промисловості, торгівлі, фінансів та сільського господарства» («Протофіс»), на якому 15—16 травня проголосив необхідність відходу від політики соціалістичних експериментів у промисловості. «Не треба лякатися слова «буржуазія», — заявив він, — тільки вона в силі повести край до відродження... Щоб перейти від теперішньої анархії й грабежів до нових умов, треба виконати велику державну роботу. У тій цілі треба змобілізувати всі творчі сили, треба дати нормальні умови для розвитку приватної ініціативи». Він пообіцяв делегатам знайти для промисловості кредит на комерційних основах, але заявив їм, що золото «потече не до ваших кишень, а спліднить життя всього українського народу». 20 серпня отримав особливі права щодо регулювання зовнішнього товарообміну. 10 вересня від імені УД підписав економічну угоду з Німеччиною та Австро-Угорщиною на 1918—1919 рр. Один з авторів т. зв. записки дев’яти від 17 жовтня. Подальша доля невідома. За даними «Енциклопедії українознавства», помер на еміграції[76].

Зі споминів Павла Скоропадського: «Скажу одно: он блестяще умен, но очень мало сделал для Украины»[77].

Соколовський Юрій Юрійович (1875—1922 рр.). Обраний міський голова м. Полтава. Член УПСФ (?). Учасник дипломатичної місії Директорії УНР (тобто С. Петлюри) до Румунії та Сербії. Помер у Белграді.

Вагнер Юлій Миколайович (1865—1945 рр.)

Син видатного російського зоолога та письменника професора Миколи Петровича Вагнера. Випускник фізико-математичного факультету Петербурзького університету. Працював на Соловецькій, Севастопольській та Неаполітанській зоологічних станціях. Доктор зоології, професор Київського політехнічного інституту (1898—1917). Наукові праці з анатомії безхребетних, морфології, систематики Aphaniptera. В 1917 р. — голова секції праці Київського торгово-промислового комітету (об’єднував промислові підприємства Київської, Чернігівської, Волинської, Полтавської та Подільської губерній, голова — М. Терещенко), член Конституційно-демократичної партії. Помер на еміграції[78].

Василенко Микола Прокопович (2 лютого 1866 — 3 жовтня 1935), професійний, високоосвічений історик та юрист, громадський і політичний діяч. Народився в с. Есмань Глухівського повіту Чернігівської губернії. Закінчив гімназії в Глухові та Полтаві, вступив на історико-філологічний факультет Дерптського університету. 1890 р. захистив кандидатську дисертацію «Критичний огляд літератури з історії земських соборів». У 1903—1905 рр. — співробітник Київського статистичного комітету. Член (з 1919 р. — голова) Історичного товариства ім. Нестора Літописця, київської «Старої громади», інших громадських і культурних товариств. У 1905—1907 рр. — редактор часопису «Киевские отклики». За публікацію статей «антидержавного» змісту засуджений до року тюремного ув’язнення, яке відбув у петербурзьких «Крестах». Екстерном склав іспити за програмою юридичного факультету у Новоросійському університеті. 1909 р. — приват-доцент університету Св. Володимира. З 1910 р. — магістр права. Через політичні погляди був позбавлений права викладати, працював товаришем присяжного повіреного Одеської судової палати. Член Товариства українських поступовців, конституційно-демократичної партії. В 1917 р. — заступник міністра освіти, куратор Київської шкільної округи. Після Жовтневого перевороту повернувся до Києва, викладав у вишах, у січні 1918 р. обраний членом колегії Генерального суду УНР.

3 травня призначений виконувачем обов’язків голови Ради Міністрів УД. З травня 1918 р. — член головного комітету (за іншими даними — голова) Партії конституційних демократів в Україні. З 8 липня — ­голова Державного Сенату. Голова комісії по розробці законопроекту по виборах до Сойму УД. У 1919 р. — президент Київського університету, голова Історичного товариства ім. Нестора Літописця. Засновник, зокрема, Націо­нальної академії наук, Національної бібліотеки, Археографічної комісії, українських університетів у Києві та Кам’янці-Подільському, системи середньої шкільної освіти. Після повалення Української Держави працював у київських вишах. Член Української академії наук (1920), обраний президентом УАН, але не був затверджений більшовицьким урядом. Голова Товариства правознавців УСРР. 1924 р. засуджений до 10 років позбавлення волі у т. зв. справі «Київського обласного центру дій». Похований на Лук’янівському цвинтарі Києва. Автор понад 500 наукових праць. Масон[79].

Любинський Всеволод Юрійович (1840—1920). Народився на Київщині. За фахом — фармаколог. Випускник Імператорського університету Св. Володимира (1895 р.). Лауреат премії М. Пирогова та золотої медалі за працю «Про анаеробні мікроби нагноєння (До етіології нагноєння і вчення про анаеробіоз» (1894). У 1890-х рр. працював у лабораторії професора Київського університету, дійсного статського радника Олександра Дмитровича Павловського[80].

Хто такий Олександр Павловський?

Народився в с. Чуфарово (Ярославська губернія) в родині священника. Випускник Яро­славської духовної семінарії, Варшавського університету (1876 р.) та Санкт-Петербурзької медико-хирургічної академії (1883 р.). Служив земським лікарем. Доктор медицини (1885 р.). Учень Р. Вірхова, Р. Коха та Л. Пастера. Професор Імператорського університету Св. Володимира (1889—1918 рр.). Засновник та директор Київського бактереологічного інституту (1895—1918 рр.). Учасник російсько-японської та Першої світової воєн. З 1918 р. — на еміграції. Помер від голоду в 1946 р. у Румунії з мрією померти в Києві.

Хто такі міністри Української Держави? — продовження

До 1914 р. В. Любинський працював також у Георгіївській лікарні Товариства лікарів-спеціалістів. Міністр нар. здоров’я й опікування УД (травень — 26 грудня 1918). Товариства боротьби із заразними хворобами, член Товариствава швидкої медичної допомоги в Києві. Брав участь у діяльності Української народної громади, Української державної геральдичної комісії[81].

Зі споминів Д. Дорошенка: «Міністерство народного здоров’я і опікування мало перед собою дуже складне і важке завдання: поліпшити санітарне становище краю, що був кілька років почасти тереном війни, або ж найближчим запіллям мільйонових армій, був весь захоплений виром громадянської війни; в краю розвинулись пошесні хвороби, загрожувала зі сходу холера, а тимчасом медичний і санітарний апарат був у значній мірі зруйнований і почувався величезний брак медикаментів і санітарних засобів. Енергія міністра В. Ю. Любинського і його найближчих помічників — доктора Є. І. Яковенка і доктора Б. П. Матюшенка — була направлена в першій мірі на боротьбу з пошестю, на підтримку й оновлення існуючих уже в краю великих лікарських інституцій, на використання величезного майна особистого персоналу медико-санітарних організацій військового часу, таких як Червоний Хрест, Земський і Міський союзи та інших»[82].

Бутенко Борис Аполлонович (? —1940 рр.)

Випускник Петербурзького інституту шляхів сполучення. У 1917 р. — керуючий справами Подільської залізниці. За особистою ініціативою створив комісію з вироблення української технічної термінології для залізниць. «Відомий тим, що наказав апарату свого міністерства листуватися з міністром торгівлі французькою мовою. Через скарги останнього, що «ввиду значительного распространения русского языка в мире, отдаем предпочтение оному в официальной документации»[83].

З 1919 р. — на еміграції. Співпрацював з В. Вишиваним.

Чубинський Михайло Павлович (7 листопада 1871, поблизу Боришполя Переяславського повіту Полтавської губернії (тепер Бориспіль Київської обл.) — 1943, Югославія).

Син відомого українського правознавця, етнографа, поета і громадського діяча П. П. Чубинського. У 1893 р. закінчив юридичний факультет Київського університету і 1897 р. склав магістерські іспити й отримав звання приват-доцента. З 1898 р. вчився в університетах Відня, Грана, Берліна, Галле, Лейпцига, Брюсселя, Лондона. В 1900 р. захистив у Московському університеті магістерську дисертацію за монографією «Мотив злочинної діяльності та його значення у кримінальному праві». В 1901—1902 рр. працював у Німеччині, Франції та Швейцарії. З 1902 р. — професор кафедри кримінального права у Харківському університеті, а з 1905 р. (після захисту докторської дисертації за монографією «Нариси кримінальної політики») — ординарний професор. З 1905 р. — член партії народної свободи, голова Харківського бюро партії. З 1907 р. — прогресист. Співробітничав у журналі «Украинская жизнь» (редактор — С. Петлюра). В травні 1906 р. обраний директором і ординарним професором Демидовського юридичного ліцею (м. Ярославль). У 1909 р. — завідувач кафедри кримінального права і процесу в Олександрівському ліцеї (Петербург). Одно­часно — професор Вищих жіночих курсів, викладав у Петербурзькому університеті та Олександрійській військовій юридичній академії (1910—1911). З 1912 р. — статський радник, з 1915 р. — дійсний статський радник. 1913 р. опублікував статтю «Українська національна ідея та її правові постулати», що була однією з перших спроб юридичного обґрунтування права України на національну самобутність.

У 1916 р., зберігаючи кафедру в ліцеї і спецкурс у Петербурзькому університеті, посів кафедру кримінального права Юр’ївського (тепер Тартуський) університету. В 1917 р. — знову у лавах партії народної свободи, сенатор і позаштатний ординарний професор Петроградського університету. Член юридичних товариств у Харкові, Києві та Ярославлі.

Після падіння Тимчасового уряду Росії виїхав в Україну. З 8 травня по 24 серпня — міністр судових справ, з 15 липня — міністр юстиції, водночас (травень—липень 1918) — в. о. заст. голови Ради Міністрів. Брав безпосередню участь у підготовці законопроекту про заснування Української академії наук, закону про громадянство, ініціював створення при міністерстві комісії з питань української юридичної термінології. Від липня 1918 р. — сенатор, голова Карного генерального суду Державного сенату.

Після повалення режиму Скоропадського виїхав на Дон до Денікіна, де зайняв посаду обер-прокурора. Емігрував до Королівства Сербів, Хорватів і Словенців. У 1920 р. — професор кафедри в Белградському університеті. Займався активною політичною діяльністю: засновник позапартійного об’єднання (з 1922 р. — Белградський відділ Російського національного комітету); брав участь у роботі белградської організації партії народної свободи; співробітничав з багатьма засобами масової інформації. З 1922 р. — ординарний професор на кафедрі кримінального права університету м. Суботіца. Підготував науково-практичний коментар до югославського кримінального кодексу 1929 р. і югославського статуту кримінального судочинства 1929 р.

Основні праці: «Зворотна дія кримінального закону» (1896), «Сучасна боротьба поглядів за і проти суду присяжних та реформаторські спроби в цій сфері» (1897), «Загальна характеристика нових учень у кримінальному праві» (1898), «Про значення в кримінальному праві мотиву злочинної діяльності та його зв’язок з новими течіями у цій науці» (1901), «Наука кримінального права та її складові елементи» (1902), «Суд присяжних і нова практика Сенату» (1904), «До питання про економічні фактори злочинності», «Нариси кримінальної політики» (обидві — 1905), «Курс кримінальної політики» (1909), «Ювілей судових установ та його відображення в літературі» (1915), «Закон і дійсність у Радянській Росії» (1925). Помер у 1943 році в Югославії[84]. Масон.

З листа гетьмана Скоропадського: «Вельмишановний Михайло Павлович! ...Не дивлячись на всі труднощі, Ви, працюючи з великою самопожертвою та виключною енергією, досягли за три місяці Вашої праці значних наслідків. Дякуючи своїм широким юридичним знанням та адміністраційному досвідові, Ви розробили, і Рада Міністрів розглянула, а я затвердив цілу низку законопроектів першорядної державної ваги, таких, як установа Українського Сенату, збільшення окладів чинам судових інституцій, поновлення судових палат, зміна карної та цивільної підсудності мирових суддів і багато ще інших, які допомогли тому, що в цей час можна рахувати весь судовий апарат на Вкраїні поставленим на непохитний тривалий ґрунт. Цією Вашою діяльністю Ви записали Ваше ім’я на почесне місце в історію відновлення Української Держави»[85].

Колокольцев Василь Григорович

Народився в 1867 р. у с. Верхня Писарівка Вовчанського повіту Харківської губернії в дворянській родині. Батько — Григорій Дмитрович, дійсний статський радник, колишній вітебський губернатор. У власності родини перебували тисячі десятин землі, будинки в Санкт-Петербурзі, Харкові, ґуральня в с. Симонівка. Вчився у Харківській гімназії, Полтавському кадетському корпусі, закінчив Петровсько-Розумовську сільськогосподарську та лісну академію (1891). Голова Вовчанської повітової та Харківської губернської земської управ (1897—1917(?). Завдяки його зусиллям у повіті було побудовано 153 земські школи, 14 сільських бібліотек, 15 лікарських дільниць, 13 фельдшерських пунктів — більшість його коштом. За темпами розвитку освіти, культури, статків населення — цей повіт у 1910—1913 рр. був другим у Російській імперії після Московського. Член Конституційно-демократичної партії. У 1917 р. більшовики розстріляли його другу дружину, вчительку за фахом. Першу дружину та дитину врятували місцеві селяни. З 4 травня по 24 жовтня 1918 р. — міністр землеробства в уряді Лизогуба. Після зречення від влади гетьмана очолив комісію по виробленню земельного законодавства Особливої наради при Головнокомандувачі Збройних сил Півдня Росії (ВСЮР). У лютому 1920 р. емігрує до Греції, згодом до Сербії. У 1923—1925 pp. живе і працює бухгалтером у Берліні. З 1924 р. — член ревізійних комісій Союзу російських торгово-промислових та фінансових діячів та Земського міського комітетів у Німеччині. У 1925—1934 рр. — завідувач складу на автозаводі «Рено». Член Товариства Тургенєвської бібліотеки. В 1933—1934 рр. — голова Вовчанського, згодом — почесний голова Харківського земляцтва в Парижі. У зв’язку з перенесеним інсультом покінчив життя самогубством. Похований на Біянкурському цвинтарі в передмісті Парижа[86]. Масон.

Афанасьєв Георгій Омелянович (1848 — ?)

Народився в м. Уфі, в сім’ї полковника. 1865 р. закінчив міську гімназію. У 1869 р. закінчив історико-філологічний факультет Новоросійського університету. З 1872 р. — приват-доцент на кафедрі всесвітньої історії. У 1877—1878 рр. — редактор політичного відділу газети «Правда» (м. Одеса). 1848 р. захистив магістерську дисертацію («Головні моменти міністерської діяльності Тюрго»), у 1892 р. — докторську («Умови хлібної торгівлі у Франції наприкінці XVIII ст.»). З 1879 р. — член правління та голова Одеського товариства взаємного кредиту. За поданням С. Ю. Вітте — керуючий Київською конторою Державного банку (1895—1914). Одночасно — член Південно-Західного відділення Російської експортної палати, член Київського губернського комітету у справах дрібного кредиту, член ревізійної комісії Товариства опікування осіб, звільнених з місць ув’язнення м. Києва, член правління Київського товариства боротьби з дитячою смертністю, дійсний член Товариства швидкої медичної допомоги у м. Києві та ін. З 1914 р. — у відставці. З 1915 р. — голова фінансового відділу Київського військово-промислового комітету. Член Конституційно-демократичної партії, дійсний статський радник. Мешкав у казенній квартирі по вул. Інститутській, 9. Вірогідно, масон.

Твори: «Долі Ірландії» (1887), «Зовнішня політика Наполеона III» (1885), «Капітал, спекуляція, банкіри» (1893).

Нагорода: орден Св. Володимира (1901).

Г. Афанасьєв: «Наша революція, на жаль, виявила незаперечно низький рівень моралі суспільства, не кажучи вже про простий люд. Саме ці умови роблять безнадійними заміщення приватного і промислового апарату чиновниками й так званими громадськими організаціями та заздалегідь прирікають на шкідливість соціалістичні методи в економічній сфері... Необхідно зректися соціалістичних та опікунських методів, тому що збереження їх призведе нас до безтоварності, голодування та до завмирання господарського життя, з одного, й до фінансового банкрутства, з іншого боку»[87]. Вірогідно, масон.

Сливинський Олександр Володимирович

(29 серпня 1886 — 21 грудня 1953)

Випускник Петровського Полтавського кадетського корпусу (1905), Миколаївського інженерного училища, підпоручик (1908), поручик (1910). Випускник Миколаївської військової академії (1914; 2 класи по 1-му розряду). По закінченні двох класів прикомандирований до штабу Київського ВО для випробування. Учасник Першої світової вій­ни. Ст. ад’ютант штабу 10-ї кавалерійської дивізії. Штабс-капітан (1914). Зарахований до Генерального штабу (1914). Капітан (1914). Ст. ад’ютант штабу 3-го кавалерійського корпусу (1915—1917). У січні—липні 1917 р. — на штабних посадах на Румунському фронті. В 1918 р. — начальник Генерального штабу Збройних сил УД. Полковник. У листопаді залишив посаду у зв’язку з хворобою. З грудня 1918 р. — у Збройних силах Півдня Росії (в резерві). З травня 1920 р. — на еміграції в Югославії. Працював інженером-будівельником, з 1925 р. — у Німеччині, з 1951 р. — у Канаді. Помер у Монреалі.

Нагороди: Св. Станіслава III ст. (1914); Св. Георгія IV ст. (1915), Золота Георгіївська зброя «За хоробрість» (1915).

Гижицький Михайло (1884 (?) — 1940 рр.). Випускник 4-ї київської гімназії, навчався на фізико-математичному факультеті Імператорського університету Св. Володимира. Член Союзу земельних власників, активний діяч «Української громади». В 1919 р. служив у Збройних силах Півдня Росії. З 1920 р. — на еміграції. Помер у Белграді.

Палтов Олександр Олександрович (1867—?)

Його називали «сірим кардиналом» Скоропадського. Народився й жив у Санкт-Петербурзі. Випускник юридичного факультету Санкт-Петербурзького університету (1887 р.) та Імператорського училища правознавства (1899). Камергер імператора Миколи ІІ. Після викриття його участі у фінансовій афері позбавлений звання камергера. Працював директором канцелярії Міністерства шляхів сполучення, секретарем прем’єр-міністра С. Вітте. Під час Першої світової війни працював юрисконсультом управління Галицько-Буковинської залізниці. Масон. Брав активну участь в розробці закону «Про тимчасовий державний устрій України». З 3 травня — товариш міністра закордонних справ. Саме його співробітники вважали фактичним керівником міністерства. 17 серпня у складі делегації УД під час візиту до Німеччини відіграв значну роль в отриманні дозволу на формування національних армії та флоту. У вересні вдруге відвідав Німеччину під час державного візиту гетьмана. Намагався досягнути компромісу з опозиційними до УД націонал-соціалістами. 20 листопада подав у відставку. З 1919 р. на еміграції в Сербії.

Зі споминів сучасників:

Н. Суровцева: «Дорошенко казалось, будто Палтов помогает ему и при этом скромно стоит в стороне. А у меня и у всех министерских сотрудников было как раз противоположное мнение: работал Палтов, а Дорошенко очень скромно стоял с ним рядом».

Д. Донцов: «Палтов делает все: организовывает прессовые бюро, назначает архиереев, выдумывает новую униформу для армии. Кроме того, постоянно в разговорах с немцами».

Зі споминів П. Скоропадського: «Затем, в тот же день (25 квітня. — Д. Я.) я познакомился с Александром Александровичем Палтовым... Я вызвал его в отдельную комнату, рассказал ему план предстоящих действий и цели, которые я собирался преследовать по установлению гетманства. Указал ему на основные мысли, которые я хотел провести в своем обращении к народу. Он начерно записал, пошел к себе домой и через полтора часа вернулся ко мне с уже совершенно готовой основой моей Грамоты. Оставалось лишь несколько сгладить и заменить некоторые выражения более симпатичными. Меня эта ясность ума и быстрота работы в таком сложном вопросе поразили. Таких помощников у меня до сих пор не было. Я ему немедленно предложил обдумать вопрос, какую бы должность он мечтал занять в случае удачи переворота. Предполагал назначить его помощником державного секретаря, он согласился. Я решил его приблизить к себе. Александр Александрович был при мне за все время моего гетманства».

«Впоследствии, — пригадував гетьман, — из-за Палтова мне пришлось испытать много неприятностей. Мне говорили, что у него были какие-то денежные недоразумения при старом правительстве, что он был под судом. Все это, может быть, и было, — я этого не знаю. Я утверждаю лишь одно, что во время бытности его при мне (он занимал должность товарища министра иностранных дел, с откомандированием ко мне) — это выдающийся по своему уму человек, по своей широкой всесторонней образованности, что он поразительно работоспособен, уравновешен, всегда на месте и что он был предан делу, которому служил, и тем самым мне. Его прошлые денежные дела мне неизвестны. Думаю, что, обладая таким умом, если бы это был действительно нечистый делец, он сумел бы составить себе большое состояние, а он был беден. Убежден, что за время гетманства ни в чем предосудительном в этом отношении он замечен не был. Когда ко мне приходили всякие завистники с инсинуациями по адресу Палтова, ни один из них не мог указать мне на какой-нибудь порочащий последнего факт. Что он любил иногда покутить, может быть, но когда он успевал это делать — я не знаю. Обыкновенно до часу ночи он бывал в Совете Министров, заседавшем в гетманском же доме, а в восемь часов утра являлся уже ко мне с готовыми бумагами. Он действительно работал над созданием Украины не за страх, а за совесть. Никакой задней мысли у него не было, брал вопрос всегда широко и смело, не комкал его и не боялся нового, если это было целесообразно. У него был широкий размах, чего, к сожалению, у большинства наших министров не было. Я его оценил с первого дня и мнения своего о нем не меняю, хотя знаю, что многие меня в этом, может быть, упрекнут. Я им в ответ на это скажу одно: если вы, господа, когда-нибудь будете в тех условиях, в которых был я, желая вам добра, советую: берегите умных, образованных, способных к работе людей, у нас их можно перечесть по пальцам. Не придирайтесь к мелочам. Не копошитесь в прошлом ваших подчиненных, если в данную минуту они ценны своей работой. За этот совет вы мне скажете спасибо»[88].

Завадський Сергій Володиславович (1871—1935 рр.)

Народився на Поділлі у старовинній польсько-українській шляхетській родині. Випускник юридичного факультету Московського університету, кандидат прав (1893 р.). З 1893 р. служив на різних посадах. У 1915 р. — прокурор Петроградської судової палати, в січні 1917 р. — сенатор, тайний радник. Від 6 травня 1918 р. — виконувач обов’язків товариша міністра судових справ. У липні — державний секретар УД. З 26 липня — сенатор Загального зібрання Генерального суду. З 1 серпня — Верховний правитель УД. Один з авторів так званої «записки дев’яти». Активний учасник «Білого руху». З 1922 р. — на еміграції в Чехословаччині працював у російських наукових установах.

До слова. Першим, так би сказати, наступником гетьмана був Петро Якович Дорошенко (1858—1919 рр.).

Нащадок роду Климчаків-Дорошенків народився на хуторі (тепер село) Дорошенків Глухівського повіту Чернігівської губернії (тепер Ямпільський район Сумської області). Випуск­ник медичного факультету Імператорського Київського університету Св. Володимира. Служив земським лікарем на Чернігівщині. Активний діяч українського національного просвітницького руху. З червня 1918 р. по 1 березня 1919 р. — очільник Головного управління в справах мистецтв та національної культури УД. З 1 серпня — наступник Скоропадського на посаді гетьмана «у випадку його смерті, тяжкої хвороби або перебування за межами країни». В липні 1919 р. розстріляний людожерами-чекістами.

Неможливо оминути увагою ще одну з найбільш впливових, але в даному випадку позалаштункових фігур того часу. Це — Сергій Костянтинович Маркотун, особистий секретар гетьмана. Масона високого градуса посвяти. Народився 1890 р. у Санкт-Петербурзі в родині доктора медицини. З 1912 р. — студент юридичного факультету Імператорського університету Св. Володимира. Присяжний повірений Київської округи. Після лютого 1917 р. — начальник залізничної міліції Південно-Західних залізниць. Засновник ложі «Молода Україна», членами якої були і Скоропадський, і Петлюра. Один з ініціаторів «Грамоти» гетьмана про федерацію з майбутньою небільшовицькою Росією. З 1919 р. — на еміграції в Парижі. Засновник та голова Українського національного комітету (1920). Помер 1970 р. на Канарських островах[89].

Частина ІІ

Установчі документи Української Держави

Ці документи добре і давно відомі. 30 років тому до наукового обігу їх ввів автор цієї розвідки. Впродож трьох десятиліть років, деякі дослідники та популяризатори вперто, але і послідовно ігнорують обставини, які знищують впень вкриту сусальним золотом картину, віртуальну картину, «національно-визвольних змагань».

Обставина перша. Поза короткостроковими і цілком ясними цілями та інтересами своїх примусових союзників — німців та австрійців — ті, хто привів Скоропадського до влади, прагнули відновити на більшості території сучасної України цивілізовані форми життя, покласти край потокові селянського бандитизму, заохочуваного націонал-соціалістичними «державотворцями» з Української Центральної Ради, що на багато десятиліть наперед ліквідував саме поняття «права» та «закону».

Обставина друга. Павло Скоропадський та його «команда» прагнули відновити правову, а не соціалістичну, монархічну, консервативну, тоталітарну, демократичну або будь-яку іншу державу — останні є лише політичними формами правової держави. І не більше. Але й не менше.

Обставина третя. Павло Скоропадський та його «команда» були і залишаються в історії нашого народу єдиними політичними діячами, які оголосили народові основні «правила гри» в перший день свого перебування при владі.

Обставина четверта. Всі публічні заяви Скоропадського — поза тим, виконав би він їх в остаточному підсумку чи ні, — говорили про одне: владу на себе він перебирає тимчасово. Жоден, підкреслюю, жоден з лідерів будь-якого іншого політичного режиму (окрім Тимчасового уряду Російської держави) навіть натяків на це не робив.

Перші дії нової влади — відновлення законності та правопорядку в країні.

Парадоксально, але факт: за століття років ніхто не спромігся констатувати ясну, як Божа роса, річ — масон Скоропадський та його «команда», ключові гравці якої також належали до «вільних мулярів» або були близькими до них за своїми поглядами, почали вибудовувати правову державу на тому, що залишилося у спадок від спочилої в Бозі Російської імперії та від націонал-соціалістичного утворення УНР, яке відкидало поняття права як такого. Адже саме такою «державою» була УНР і саме тому вона закінчила своє життя самогубством, потягнувши до могили і своїх громадян. Усіх. Гамузом.

Перші документи, видані від імені гетьмана, з усією очевидністю засвідчують його наміри. Йдеться про «Грамоту П. Скоропадського до всього українського народу» та «Закони про тимчасовий державний устрій Української Держави».

Доказом тут слугує навіть не сам зміст цих документів — про це трохи нижче, а сам факт їх видання вже в день народження цієї держави. Тимчасову Конституцію Гетьманату було видано 29 квітня. Нагадаю: лідери УЦР свій варіант Основного закону (який не був оголошений і, отже, ніколи не діяв), ухвалили в останній день існування УНР — 28 квітня.

Підкреслюю: Скоропадський оголосив свої наміри, оголосив «правила гри» в новій державній формації та зафіксував їх письмово в перші години після формального проголошення головою держави.

«Грамота до всього українського народу»

За декілька днів до перевороту, а саме — 25 квітня, Гижицький представив Скоропадському Палтова[90], який і підготував проекти обох засадничих документів нового режиму — Грамоти та проекту Конституції. Підписуючи Грамоту, Скоропадський і гадки не мав, що за 100 років його, гвардійського генерала і романовського рояліста, дослідники звинуватять мало не багато і не мало як... у спробі остаточного розриву з Росією.

Але не тільки в цьому. Цитую: «...відновлення у цій ситуації гетьманства означало врятування консервативними силами української державності, кінець спробам реалізувати автономістсько-федералістичну концепцію політичної розбудови України, рішуче та безповоротне відокремлення від Росії».

Не витримує глибшої критики і твердження на кшталт «...акт 29 квітня 1918 р. був органічним відродженням традиційної форми української державності — Гетьманату», оскільки «традиційною формою» «української державності», яка ніколи не існувала впродовж якихось там 450 років, була «двоєдина республіка трьох народів» — Велике князівство Литовське/ Річ Посполита. Натомість, важко сперечатися і з іншим висновком — про те, що цей документ «був фактично першим державним актом, який залишив поза будь-яким сумнівом проблему державної незалежності України і утвердив її повну і остаточну суверенність. Проголошене скликання законодавчого Сойму мало лише привести до впорядкування її внутрішнього устрою. Вперше було чітко висунуто принцип соборності українських земель, зафіксований титулом голови новопосталої держави — Гетьман всієї України»[91].

Документ оприлюднили буквально в момент перевороту. Новоспечений лідер держави справедливо констатував, що «бувше українське правительство не здійснило державного будування України, позаяк було зовсім не здатне до цього. Бешкети й анархія продовжуються на Україні, — йшлося в документі, — економічна розруха і безроботиця збільшуються і розповсюджуються з кожним днем і врешті для багатішої колись-то України встає грізна мара голоду. При такому становищі, — писав гетьман, — яке загрожує новою катастрофою Україні, глибоко сколихнуло всі трудові маси населення, які виступили з категоричним домаганням негайно збудувати таку державну владу, яка здібна була б забезпечити населенню спокій, закон і можливість творчої праці. Як вірний син України я рішив відкликнутись на цей поклик і взяти на себе тимчасово (виділено нами. — Д. Я.) всю повноту влади».

Пріоритети нової державної формації її першоочільник вказав такі:

— «відбудування порядку в державі» та введення економічного життя в державі «в нормальне русло»,

— «бешкети й анархія», «економічна розруха і безроботиця», «грізна мара голоду» загрожують «новою катастрофою Україні»,

— необхідно «негайно збудувати таку державну владу, яка здібна була б забезпечити населенню спокій, закон і можливість творчої праці».

Для досягнення цих цілей були обрані й інструменти. Оголосивши себе Гетьманом всієї України (а не тільки її «підросійської» частини), себто верховним керівником і «західноукраїнських» земель, тобто підавстрійських Галичини та Буковини, Скоропадський оголосив про перебирання на себе всієї повноти влади, про розпуск збанкрутілих УЦР та її інституцій, насамперед земельних комітетів, про створення нового уряду, про наміри розробити та оприлюднити «закон, установляючий порядок виборів до Українського Сойму», про неухильне дотримання «порядку і законності», про «негайне виконання всіх державних розпоряджень» і підтримку «авторитету влади, не спиняючись ні перед якими самими крайніми мірами».

Найголовніший посил документа — повернення до цивілізованих форм життя, зруйнованих зусиллями УЦР за якихось 12 місяців. Це — «відбудування права приватної власності — як фундаменту культури і цивілізації», «відбудова повної свободи по зробленню купчих по куплі-продажі землі», «відчуження земель по дійсній їх вартості від великих власників, для наділення земельними участками малоземельних хліборобів», відновлення «повної свободи торгу» та «приватного підприємства й ініціативи», а також «тверде забезпечення прав робітничого класу», особливо «правового становища і умов праці залізничників».

Оголосив автор документа і про те, що «управління Україною буде провадитися через посередство призначеного мною Кабінету Міністрів і на остаточному обґрунтованні нижче долучених до цього законів про тимчасовий державний устрій України», і про якнайскоріше видання закону про вибори до парламенту, і про скасування всіх законів УНР та Російської держави, і про захист прав робітників та підприємців[92] тощо.

Конституція нового режиму

Проект «Законів про тимчасовий державний устрій України», які правили за Основний закон впродовж усього терміну існування гетьманського режиму підготував також Палтов. Сам гетьман оцінював свою законотворчість на конституційному ґрунті не дуже високо.

Першу системну помилку, якої припустився тими днями, він, вочевидь, помітив занадто пізно — на еміграції. Розповів він про неї так: «В Грамоті моїй я писав, що голова ради міністрів призначається мною і мені представляє списки міністрів на моє затвердження і вже весь склад ради міністрів відповідальний передi мною. Складаючи Грамоту, спершу я цього не бажав, і лише в останню хвилину, перед тим як підписати Грамоту і здати її до друку, я погодився на це... Я особисто вважаю нинi, — читаємо в його спогадах, — що зробив велику помилку... Я переконаний тепер, що робота йшла б тоді значно швидшим темпом, не було б відхилень від наміченої мною політики. Це більш відповідало ідеї диктатора, в якого зосере­джується вся влада, а оскільки я відразу потрапив до рук ради міністрів, де партійність відігравала велику роль, та чи інша комбінація числа голосів давала іноді випадковий напрям з основних питань»[93].

Конституція нового режиму — оцінки

Пізніші дослідники та мемуаристи, ясна річ, оцінювали творчість Палтова на конституційному ґрунті інакше і по-різному.

Серйозних оцінок уникали, говорили, здебільше, про дрібниці. Більшість фахівців та мемуаристів, головним чином націонал-соціалістичної орієнтації, доводили очевидне — нелегітимність нового режиму, забуваючи при цьому вказати на абсолютну нелегітимність та незаконність режиму УНР.

Одні, наприклад, вважали, що згадані закони є не чим іншим, як «тимчасовим статутом нового режиму»[94]. Інші на повному серйозі переконували: хоча демократичний режим був замінений на одноосібну диктатуру, «з формально-правного боку назва У. Н. Р. залишилася в законній силі за нового режиму», а гетьманська конституція «формально визнавала установлену Конституцією УНР суверенність українського народу». Вказували і на те, що після 29 квітня абсолютна більшість законів УНР (крім приватної власності) залишилася в силі[95], а завдяки гетьманові і його новим основним законам ратифікація Берестейської угоди пройшла без будь-яких застережень[96].

Натомість найактивніший ненависник нового режиму — Микита Шаповал — виразів, як завжди, не добирав. «Росіян, жидів і зрусифікованих малоросіян, якими були наповнені міста, — писав він, — казив сам факт української державності, якою б вона не була. І от вони задумали факт знищення української державности при допомозі німецького війська, що було тоді на Україні...» «Нову організацію названо «українська держава», — читаємо далі, — скасувавши УНР і все законодавство та організацію Центральної Ради. ...Гетьманщина, виступивши проти Української Республіки, цим зазначила, що вона виступає проти української держави»[97].

Коментувати це мракобісся та невігластво не випадає...

Конституція нового режиму — продовження

Оголошені того самого дня, 29 квітня, «Закони» мали діяти виключно тимчасово — «до обрання Сойму і відкриття його діяльності».

Головний їх зміст добре відомий. Це:

— виключне право гетьмана на виконавчу та законодавчу владу в межах усієї УД,

— виключне право на закордонну та військову політику,

— запровадження законів у дію виключно з його санкції,

— оголошення православ’я «первенствуючою» вірою,

— розподіл населення на два стани — «козаків» та «громадян»,

— недоторканність приватної власності, свободу слова, політичної діяльності,

— утворення двох «вищих інституцій» — Фінансової ради «в справах державного кредиту і фінансової політики» та Генерального суду — «вищого охоронителя і захисника закону та Вищий суд України в справах судових та адміністративних»[98].

Отже, «законодавча дiяльнiсть гетьманської адмiнiстрацiї розпочалася з того, до чого Центральна Рада пiдiйшла лише в останнi тижнi свого iснування, — з визначення правових основ самого процесу законотворчості»[99].

Попри прагнення Палтова проголосити Українську Державу спадковою конституційною монархією на чолі з королем Павлом Скоропадським, той зупинився на титулі Гетьман, підкресливши тим самим свою прихильність до «українського» козацького республіканського устрою, а не абсолютистської монархії романовського зразка.

Засаднича ідея документа — «втiлення iдеї сильної влади заради полiтичних i соцiальних реформ».

Скоропадський вирішив: питання державного устрою повинен був визначити Сойм (парламент) України. Нарешті, гетьман підкреслив, що перебирає «усю повноту влади в Україні тимчасово»[102].

Підтверджує прагнення Скоропадського до розбудови правової демократичної держави за республіканським взірцем і те, що порівняно з добою Центральної Ради «система центральних органiв Української Держави не зазнала iстотних змiн», а «система мiсцевої влади поступово наближалася до колишньої росiйської моделi»[103], тобто до моделі пореформеної, моделі цілком демократичної. Ще раз опишемо наріжні камені державного устрою Гетьманату:

— «Влада управління належить виключно до Гетьмана України в межах всієї Української Держави»,

— «Гетьман стверджує закони, і без його санкції ніякий закон не може мати сили»,

— «Гетьман призначає Отамана Ради Міністрів» та за його поданням «затверджує і скасовує Кабінет у повному його складі»,

— «Гетьман є вищий керівничий всіх зносин Української Держави з закордонними державами» та «Верховний Воєвода Української Армії і Фльоти»,

— «Гетьман оголошує области на військовому, осадному або виключному положенні».

Суб’єктом законодавчої ініціативи за відсутністю парламенту визначили окремі міністерства, які повинні були передавати законопроекти на розгляд голові держави, а по підписанні їх гетьманом — вони вступали в дію. Окремі розділи документа визначали порядок призначення та сферу відповідальності Фінансової ради та Генерального суду[104].

Під час Гетьманату, — констатує Наталя Єфремова, — було підготовлено три проекти Конституції Української Держави. Два з них визначали Україну як суверенну самостійну державу з неподільною територією. Громадянам надавалися і гарантувалися широкі та рівні політичні й соціальні права, позбавити яких міг тільки суд. Громадянам Основний закон гарантував захист від свавілля посадових державних осіб. Ці «проекти... були пронизані ідеями парламентаризму та правової держави і хоча вони не зовсім відповідали поглядам Гетьмана, передусім у галузі розподілу влади і компетенції голови держави, головною метою якої було забезпечення стабільної системи управління, міцної влади, а також — загальних прав та свобод людини». Гетьманська Конституція, — вказує дослідниця, — зазнала значних впливів ідей М. Міхновського, а саме:

— розподіл України на землі,

— скасування приватної власності на сільськогосподарські угіддя,

— становий поділ людей,

— закріплення недоторканності особи,

— заперечення постійного війська.

Встановлені і «серйозні» проблеми Основного закону — не закріплювались стабільна виконавча влада та майнові права громадян[105]. Але, попри це, підкреслюємо спеціально, ухвалення та обнародування Грамоти та тимчасової конституції демонструвало принципові наміри нової влади повернути країну до нормального, упорядкованого, мирного та безпечного життя.

«Тимчасовий закон про верховне управління державою на випадок смерти, тяжкої хвороби і перебування поза межами держави Ясновельможного пана Гетьмана всієї України».

Як показала політична практика перших днів, цих оголошень ви­явилося явно недостатньо. Навздогін, 10 травня, видали підписане всіма членами кабінету повідомлення про державний устрій та політику Української Держави, спрямоване проти націонал-соціалістичних критиків нового режиму.

Далі — мовою оригіналу: «При малій свідомості широких мас громадянства подібна злонамірена агітація може мати успіх і визвати заколоти, подавлення котрих необхідне в інтересах забезпечення державного порядку та спокою, — може проходити серед тяжких, а иноді кривавих жертв. Тому, — читаємо далі, — правительство вважає своїм обов’язком звернутися до населення України з поясненням, що всі наведені чутки (про відновлення російського самодержавства та ігнорування законних прав селян. — Д. Я.) не що інше, як злобна клевета тих, кому чужі інтереси українського народу і хто задля того, щоби захопити власть, послуговується недостойними способами політичної боротьби, або наслідок непорозуміння, що походить від недостаточно продуманого і серйозного відношення до переживаємих подій».

Засаднича ідея, яку провід нового режиму вважав за необхідне довести до відома всіх і кожного, сформульована так: «Гетьман не бажає стати самодержавним. Гетьманство — це здійснення ідеї незалежної і вільної України в історичній, національно-українській формі. Стоючи на чолі Українського Правительства, Гетьман тим самим відновляє і закріпляє в народній свідомості думку про непорушність народних і козацьких свобод». І далі: «не може бути мови про прямування нового правительства до гніту української національності, її мови, культури і державності. Навпаки, правительство, вистерігаючись насильств і радикальних перемін, буде в той же час рішуче переводити в життя ідею дальшого і всестороннього розвитку української національної культури, забезпечення прав української мови в школі, державних і громадянських установах і закріплення всіх форм української державності» за одночасного захисту прав і свобод «усіх других національностей, що проживають на території України».

І нарешті: «Основна задача правительства, що має тимчасовий переходовий характер, лежить у тому, щоби зміцнити на Україні державний порядок і, в умовах повного спокою та правдивої волі, довести державу до хвилі скликання народного представництва, котре виявить правдиву волю, нефальшовану ніякими впливами, відкіля б вони не походили, українського народу в справі будучого державного устрою України»[106].

31 липня до цього закону запровадили принципову новацію.

«Тимчасовий закон про верховне управління державою»

Скоропадський у визначеному ним самим порядку, ухвалив «Тимчасовий закон», маючи за мету захистити розпочату справу від будь-яких «випадковостей» з боку екстремістськи налаштованих націонал-соціалістичних кіл.

Цей акт, на нашу думку, став третім за важливістю — після двох уже цитованих. Скоропадський добре знав, якою країною і яким народом йому випало керувати. Саме тому і намагався убезпечити розпочату справу: «мене поліція неодноразово попереджала, що необхідно тепер очікувати, що відбудеться замах на мене. Не бажаючи, щоби з моєю смертю загинула справа, заради якої я стільки пережив, я запропонував Раді Міністрів обговорити тимчасову форму управління Україною на випадок моєї смерті, серйозної хвороби або тимчасового від’їзду за межі України аж до обрання нового гетьмана. Справа ця була доручена, — розповідав Скоропадський в «Споминах», — сенатору Завадському, він виробив особливий закон, який потім про­йшов усі інстанції і був мною затверджений». «Я, — писав гетьман, — урочисто в перших числах серпня влаштував передачу цих конвертів, запросивши Митрополита, Сенат та Раду Міністрів до себе. Попередньо я звернувся до тих, хто зібрався, з промовою, в якiй вказав на ідею, котру я хочу цим провести. Стара історія України, — доводив Скоропадський, — вся наповнена усiлякими ускладненнями власне через те, що зі смертю гетьмана влади не було, і починалися партійні чвари через вибори нового гетьмана, вибори якого зазвичай доводили до анархії».

«Тимчасовий закон про верхов­не управління» визначав: «...в разі тяжкої хвороби або смерті Ясновельможного пана Гетьмана верховне управління аж до одужання або до вступу нового гетьмана, в порядкові, який встановлено буде окремим законом, належить Колегії Верховних правителів держави».

Остання мала складатися з трьох осіб: одного — призначеного особисто гетьманом, одного — обраного від Державного сенату й одного — обраного від Ради Міністрів. Паралельно гетьман мав особисто визначити Верховного правителя та іншого правителя, який мав заступити першого у випадку його смерті або тяжкої хвороби, або складання повноважень з інших причин. «Тимчасовий закон» докладно розписав і процедуру негайної передачі влади до Верховного правителя і його заступника та процедуру ухвалення рішень Колегією Верховних правителів та взаємини між ними[107].

2 вересня, в день від’їзду до Берліна, гетьман повідомив на засіданні Ради Міністрів, що він призначає Верховним правителем Лизогуба, і звернувся до уряду та Сенату з проханням «призначити від себе» Верхов­них правителів — ними були обрані військовий міністр Олександр Рогоза (від уряду) та голову Генерального адміністративного суду Дмитра Носенка (від Сенату)[108].

Хто такі О. Рогоза та Д. Носенко?

Олександр Францевич Рогоза народився 1858 р. в українській священницькій родині. Випускник Михайлівського артилерийського училища та Миколаївської академії Генерального штабу (1883 р.). Учасник російсько-турецької війни (1877—1878 рр.). Службу проходив на стройових та адміністративних посадах. Генерал-лейтенат (1908 р.). Учасник Першої світової вій­ни, удостоєний 13 бойових орденів. У 1917 р. — командувач 4-ї армії. Відсторонений від командування більшовиками. 10 квітня 1918 р. подав заяву про вступ до збройних сил УД. Військовий міністр, генеральний бунчужний («повний генерал»). Розстріляний чекістами-людоїдами в Одесі.

А от відомостей про Д. Носенка виявити не пощастило. Хіба що констатувати: згідно із «Адресной и справочной книгой «Весь КиевЪ» на 1915 р.» його прізвище не згадується. На відміну від О. Д. Павловського, Вел. Володимирівська, 68.

«Закон про громадянство Української Держави»

Ухвалений УЦР «Закон про громадянство Української Народної Респуб­ліки» був і недосконалим з правової точки зору, і фактично не був запроваджений у життя.

Тому виникла необхідність розробити новий закон, який відповідав би історичним потребам та новим політичним умовам. Заснована для цього комісія, до якої разом із міністром внутрішніх справ Лизогубом, міністром освіти Василенком, міністром юстиції Чубинським, ректором Київського університету Спекторським, професором Б. Кістяківським, генеральним суддею Шелухіним і членом ради МЗС Славинським увійшов також і міністр закордонних справ Дорошенко, виробила проект закону, який був ухвалений Радою Міністрів 2 липня[109].

Ретельно пророблений, системоутворюючий документ видали «на гора» 2 липня. Закон встановлював «державно-правну приналежність людини до неї (Української Держави. — Д. Я.), що надає особі права та обов’язки українського громадянина».

Мало хто знає, що саме цей документ поклали в основу аналогічного закону, ухваленого Верховною Радою України 8 жовтня 1991 року. Як у тому, так і в другому законі, наприклад, громадянами Української Держави (України) оголошувалися всі, хто проживав на відповідній частині території Російської держави (СРСР). Але, на відміну від аналогічного Закону України, Закон Української Держави містив як додаток так зване «Заприсяжне обіцяння» такого змісту: «Обіцяю та заприсягаюсь бути завжди вірним Українській Державі, як своїй Батьківщині, охороняти інтереси держави і всіма силами своїми допомагати її славі та розцвіту, не жалкуючи для цього навіть і свого життя. Обіцяю та заприсягаюсь не визнавати другої Батьківщини, крім Української Держави, щиро виконувати всі обов’язки громадянина її, коритися її правительству і всім поставленим від нього властям, завжди маючи на думці, що добро та розцвіт моєї Батьківщини мусять бути для мене вище моїх особистих інтересів»[110].

31 липня уряд ухвалив детально розроблене спеціальне «Положення (Устав) “Про облік населення в містах і міських оселях”» держави. Ця марудна справа покладалася на домовласників, які повинні були звітувати перед Державною вартою[111].

Виборчий закон

Завершення війни поставило перед Скоропадським гостре питання про легітимацію його режиму. За умов військової окупації питання це практично в порядку денному не стояло — легітимним правителем України був той, кого підтримувала німецько-австрійська збройна сила.

15 жовтня голова уряду доповів колегам про особистий лист голови держави, в якому той «вважає своєчасним приступити до вироблення закону про вибори до Державного Сойму». Результат отримали вже 20 листопада. Розглянувши представлений законопроект, уряд визнав скликати Сойм до 15 лютого 1919 р., а сам закон в остаточній редакції розглянути до 5 грудня.

Виборчий закон, підготовлений Спеціальною комісією при Міністерстві внутрішніх справ, став одним з найважливіших, системоутворюючих державних документів. Засадничий принцип — загальне виборче право. Вибори запланували на 15 лютого 1919 р., у зв’язку з чим було підготовлено проект поділу країни на 251 виборчий округ[112].

Процес підготовки до виборів очолив не хто інший, як Василенко. Сучасний дослідник інформує: «У листопаді—грудні 1918 р. М. П. Василенко очолював комісію по розробці проекту положення про вибори до Українського Державного Сойму. Комісія провела 16 засідань, на яких точилися гострі дебати щодо майбутнього України. М. П. Василенко обстоював необхідність федерування з Росією, але за умови попереднього уконституювання України як самостійної держави... Зокрема, Сойм не одержував прав і повноважень Установчих зборів, кадети відверто боялися, що в такому разі можна «відкрити двері у невідоме майбутнє, штучно підтримувати революційний рух». Тому, на думку М. П. Василенка, треба було спочатку ухвалити Конституцію, а за Соймом залишити функції законодавчого органу. Щоб відсіяти від виборчого процесу радикальну молодь, був установлений досить високий віковий ценз виборців — 25 років, але зберігалась формула загального, прямого, рівного і таємного виборчого права»[113].

Висновок автора

Правові підвалини функціонування режиму було загалом сформовано впродовж перших 100 днів нової держави. Після цього процес не тільки не пригальмувався, але, навпаки, лише набирав обертів. Саме це і дає нам усі підстави для підтвердження висновку про те, що доба Гетьманату — це таки дійсно «період справжнього розвитку української державності»[114].

Частина ІІІ

Законотворчість в УД

Як це не дивно, українські дослідники до сьогодні не встановили ані кількості ухвалених за часів Української Держави законів, ані, тим більше, не спромоглися їх проаналізувати. За 100 років, що минули від створення УД/Гетьманату, над цим питанням замислилися аж три особи. Перший, Д. Дорошенко, підрахував: упродовж перших трьох місяців було ухвалено понад 250 законів, у т. ч. про громадянство, вибори до міських і сільських громад, про сенат, низку законів щодо адміністративних проблем тощо[115]. Сам гетьман у Грамоті від 29 жовтня стверджував, що станом на той день було ухвалено більше 400 законів[116]. За даними сучасної дослідниці Олександри Кудлай, «Радою Міністрів за сім з половиною місяців роботи було підготовлено та затверджено 109 законів та статутів. Частина законів, — вказує вона, — мала постановчий характер, тобто вони мали короткострокову дію. В більшості це закони, що асигнували кошти до відомств різних міністерств на потреби проведення певних заходів та втілення в життя відповідних урядових рішень. Значна частина цього масиву документів торкалася сфери освіти, культури та мистецтва». При цьому, — пояснює дослідниця, — 17 законів, 14 постанов, 2 статути і 1 інструкція, тобто 34 документи, стосувалися розвитку галузі освіти, науки і культури[117]. В принципі це все, що відомо до сьогодні.

«Все» — як це часто буває в українському житті — часом не означає, що це так-таки і «все». За нашими підрахунками, зробленими за публікаціями у гетьманському офіціозі «Державний вістник», за весь час існування Української Держави було ухвалено, як мінімум, 243 закони, звернення, грамоти, рішення про формування урядів та інших органів державної влади та управління і інші системоутворюючі документи.

Хронологічно першим з цих документів є «Грамота П. Скоропадського до всього українського народу» від 29 квітня, останнім — «Постанова Ради Міністрів Української Держави про складення повноважень» від 14 грудня. Всі ці документи вичерпно, в принципі, висвітлюють основні напрямки — усього їх близько 30 — державотворчої діяльності Павла Скоропадського та його «команди».

Придивімося до цих документів уважніше. Це варто зробити ще й тому, що більшість цих документів уперше запроваджена до наукового обігу, хоча основні з них були оприлюднені ледь не 20 років тому (в т. ч. автором даної розвідки). Важливо розуміти, що вищезазначені 243 нормативні акти було ухвалено за 229 днів перебування гетьмана при владі. Багато це чи мало? Оцінити це кожен може сам, якщо візьме до уваги таку, наприклад, статистику. Депутати IX складу Верховної Ради України, обрані на позачергових виборах 21 липня 2019 р. впродовж вересня—грудня, тобто за 122 календарні дні, ухвалили аж 94 (6,7%) законопроекти та 267 (17,9%) законів[118]. І це — за наявності однопартійної більшості, яка працювала в так званому «турборежимі»!

Принципово важливим кроком стало визначення порядку ухвалення нових законів в УД. Особливості законодавчої процедури (за Анастасією Івановою) були такими:

— закон набував сили лише після ухвалення Скоропадським,

— можливість подолання його вето та ухвалення закону іншим органом не передбачалися,

— законодавцем виступав орган виконавчої влади — Рада Міністрів,

— ситуативні або індивідуального характеру питання могли розв’язуватися законами, а загальнообов’язкові — регулюватися постановами,

— на відміну від порядків доби УНР, при розробленні проектів законів використовувалися і юридична мова, і юридична терміно­логія.

Революційною новацією, як на нашу думку, стало те, що законопроекти спочатку готувалися російською мовою, потім перекладалися на українську, але української правничої термінології на той час не було і бути не могло. Для того, аби подолати це протиріччя, заснували комісію по виробленню української правничої термінології[119].

Рада Міністрів Української Держави. Загальний огляд діяльності

Для того, аби уявити масштаб та характер діяльності уряду УД (далі — РМ УД), звернімося до протоколів його засідань.

Дякувати Богу та сумлінню працівників архіву, який колись називався Центральним державним архівом Жовтневої революції, а тепер — Центральним державним архівом вищих органів державної влади та управління України, ці документи у вигляді оригіналів та засвідчених або незасвідчених копій, в ідеальному стані зберігаються у фонді 1064, опис 1. Там з ними може ознайомитися кожен бажаючий. Для їх відома, а також задля задоволення цікавості читачів повідомляю: таких протоколів (до речі, писалися вони українською та російською мовами) нараховується:

— травень — 15 (розглянуто 100 питань порядку денного),

— червень — 21 (164 питання),

— липень — 23 (184 питання),

— серпень — 27 (202 питання),

— вересень — 18 (142 питання),

— жовтень — 13 (89 питань),

— листопад — 22 (221 питання),

— грудень — 5 (розглянуто 54 питання порядку денного).

Загалом збереглися і доступні протоколи як мінімум 144 засідань[120], на яких міністри спромоглися розглянути та ухвалити рішення принаймні щодо 1156 питань державного життя.

Задля задоволення можливої цікавості пошуковців повідом­ляю: головував на засіданнях від 2 травня і до 6 серпня голова РМ Лизогуб. 6 серпня вперше разом із прем’єром співголовував Василенко. До нього права головуючого перейшли 16 серпня. У вересні—жовтні роботу уряду знову очолив Лизогуб, але в окремі дні його обов’язки по черзі виконували Василенко, Кістяківський та Ржепецький.

Листопадові протоколи свідчать: від 8 числа поточну роботу уряду організовував Ржепецький і подеколи Гербель (16, 26 та 28 листопада). Саме Гербель провів 4 з 5 засідань уряду в грудні, а останнє, 11 грудня, відкрив та закрив Ржепецький.

Не менш красномовним є загальний огляд протоколів засідань Малої Ради Міністрів (далі — МРМ). Вона працювала в пленарному режимі. Перше засідання відбулося 27 травня. Всього за цей місяць збереглося 6 протоколів, в яких зафіксовано 20 ухвал з питань порядку денного. У червні таких протоколів маємо 17 (121 питання), за липень відповідно 16 (156), за серпень — 14 (446), за вересень — 10 (95), за жовтень — 10 (141), за листопад — 6 (78), за грудень — 6 (77). Всього у розпорядженні дослідників є, як мінімум, 85 протоколів, у т. ч. 17 протоколів так званих «Окремих журналів» (про них — нижче).

Головував на засіданнях державний секретар Завадський, якого в разі відсутності заступав заступник міністра продовольчих справ М. Гаврилов[121] (10 червня, 2, 26, 29, 30 липня). По призначенні 1 серпня Завадського другим Верховним правителем УД, Гаврилов усе частіше головував на засіданнях МРМ, а з 16 вересня по 13 грудня, коли відбулося останнє відоме на сьогодні засідання, його керівництво стало постійним.

Оскільки детальний аналіз діяльності РМ та МРМ УД виходить далеко за межі даної розвідки, по-перше, а по-друге, про основні рішення уряду ми вже говорили, зупинимося лише на найбільш цікавих, з точки зору автора, моментах історії УД, які ці документи висвітлюють.

Які проблеми вирішували міністри Скоропадського?

Це стає зрозумілим після ознайомлення із протоколом першого засідання нового уряду від 2 травня. Наведемо його зміст повністю — за офіційним «Журналом засідань Ради Міністрів Української Держави»:

«Головою засідання був: Ясновельможний пан Гетьман.

Брали участь: т. в. об. голови Ради Міністрів Василенко, міністр фінансів Ржепецький, міністр судових справ Чубинський, міністр шляхів Бутенко, міністр народного здоров’я Любинський, за міністра внутрішніх справ Вишневський, голова штабу Гетьмана Дашкевич-Горбацький.

За державного секретаря: Палтов.

Слухали:

Ухвалили:

1. Питання про заарештовання бувших міністрів.

Покласти в основання, що поскільки діяльність бувших міністрів не виходить за межі виявлення особистих їх поглядів та убіжденій, вони — згідно установлених Гетьманом основних законів о свободі совісті і слова, не повинні належати ні до якої відповідальністі, а ще меньше особистому заарештованню. Але коли вони при розповсюдженні своїх поглядів будуть надалі користатися не належащим вже до них авторитетом своєї влади чи своєї посади, вони повинні бути суворо покарані, не спиняючись навіть перед особистим заарештованням їх.

2. Питання про міри, котрі повинні бути вжиті, щоб не були розграбовані грошові суми, перебуваючі в розпорядженні тепер вже розпущених земельних комітетів.

3. Питання о зменшенні частин та інстітуцій є ізлишні.

Опробовати посилку пропонованої міністром фінансів телеграми по цій справі скарбовим палатам і відділам Державного банку і пропонувати іншим міністрам, у котрих є грошові суми в провінції, і особливо п. міністру внутрішніх справ, зробити таке саме розпорядження.

Пропонувати п. п. міністрам негайно представити свої по цьому питанню обрадження, кожному по міністерству.

4. Питання о призначенні комісарів.

Добиваясь поскільки можливо меньшого скасовання вже існуючих організацій, признати бажаним оставити по одному цивільному комісару і по одному військовому коменданту у кожній губернії і у кожному повіті.

Питання о призвіщах всіх посад, а рівно о переіменованні теперішньої міліції повинно бути вирішено [відповідно до] старінної української термінології.

5. Питання о мірах к припіненню шкодливої продажі державного майна, а також майна інших організацій, котрі ліквідуються за припиненням військових справ.

Всі подрібні сообрадження по сьому питанню повинні бути вирішені міністром внутрішніх справ.

Прохати всіх міністрів, аби прийняти негайні мірі припинення всякої продажі подібних річей, коли не має особливих розрішеній, а особливо прийняти мірі до охорони і згідної ліквідації вельми велічезного державного майна у м. Гомелі.

6. Питання про фінансове становище Української Держави і об її відношенні по цьому питанню до Центральних держав.

7. Питання про мирну делегацію у Курськ і повернення її на Україну.

8. Питання про випуск в світ газети «Державний Вістник».

Доручити п. міністру фінансів обсудити це питання у Фінансовому комітеті і сообрадження його повідомити Раді Міністрів.

Пропонувати п. міністру закордонних справ повернути назад цю делегацію і припинити всякі переговори з великоросами.

Признати видання такого органа печаті бажаним і доручити видання його канцелярії Ради Міністрів.

Тимч. вик. об. голови Ради Міністрів Василенко

Міністри: Ржепецький, Чубинський, Бутенко, Любинський, Дашкевич-Горбацький

За Державного секретаря: Палтов

З оригіналом згідно: т. в. о. діловода

Висновок автора

Уряд УД, який впродовж наступних десятків років націонал-соціалістичні та більшовицькі історики звинувачували у всіх смертних гріхах, розпочав свою діяльність з оголошення широкої політичної амністії політичним опонентам. Саме ці опоненти за 7 місяців оголосили очільників УД поза законом, а тих, яких змогли зловити, зарізали просто неба. Це по-перше.

По-друге. Уряд працював не просто в екстремальних, а в надекстремальних умовах. Засідання його починалися, як правило, о 8-й вечора, а закінчувалися не раніше 3-ї ранку, іноді — під 5-ту годину. І це при тому, що міністри відпрацьовували впродовж дня ще в самих міністерствах!

Третє. Уряд не був простою маріонеткою в руках голови держави. Професійне та поважливе опонування гетьманській точці зору на засіданнях було не винятком, а усталеною практикою. Наприклад, 2 вересня уряд відмовив! голові!! держави!!! у переїзді до «колишнього імператорського (Маріїнського. — Д. Я.) палацу», оскільки це є «вкрай небажаним для безперешкодної ходи урядової роботи».

Четверте. Генеральний напрямок роботи уряду, інтегральний зміст — розбудова правової держави «зверху», без участі націонал-соціалістичних політиканів, без участі громадських організацій, політичних партій та, власне, самого неписьменного народу — селян та міських люмпенів. Все це не могло не мати значних, якщо не сказати — приголомшливих успіхів, на які спромоглася адміністрація УД.

П’яте. Основними проблемами, на яких уряд зосереджував свою увагу, були такі:

— взаємини з окупаційною владою та виконання умов Берестейського миру,

— розбудова державних інституцій та органів місцевого самоврядування, їх кадрове та матеріальне забезпечення,

— організація роботи голови держави,

— розбудова Збройних сил,

— розбудова мережі дипломатичних представництв,

— відновлення правопорядку,

— відновлення економіки,

— гармонізація соціальних стосунків,

— запровадження української мови, національно-культурне будів­ництво,

— питання православної церкви,

— встановлення стосунків з небільшовицькими режимами на території колишньої Росії,

— встановлення стосунків із переможцями Світової війни.

Які проблеми вирішували міністри Скоропадського? — продовження

Аналіз семимісячної діяльності трьох урядів Української Держави — неоране поле. Спробуємо прокласти декілька борозен.

Перші враження, які в міру ознайомлення з документами набувають сталого характеру — системний, скрупульозний, правовий підхід до відновлення правопорядку на території новопосталої держави. На п’ятий (!) день по її проголошенні, 3 травня, РМ ухвалила утворити при собі Особ­ливу юридичну нараду для вироблення найбільш важливих законодавчих актів, у т. ч. щодо скликання та роботи вищого законодавчого та представницького органу УД — Сойму. Головою запросили відомого та досвідченого сенатора Диновського, якому делегували право обирати членів наради. Для забезпечення роботи наради відразу виділили 100 тис. карб.[122].

Хто такий Конрад Диновський?

Конрад Конрадович Диновський народився 1863 р. у польській родині. Випускник юридичного факультету Імператорського Київського університету Св. Володимира. Відряджений до юридичної семінарії в Берліні для підготовки до професорського звання по кафедрі римського права. Приват-доцент Одеського університету. Послідовно служив мировим суддею м. Одеси, членом Одеського окружного суду, членом Одеської судової палати, юрисконсультом Міністерства юстиції, товаришем обер-прокурора цивільного касаційного департаменту Сенату, юрисконсультом Міністерства фінансів. Брав участь у судових процесах, які завершили російсько-японську війну. В 1905—1910 рр. — приват-доцент Петербурзького університету.

Наукові праці: «Задачи цивилистического образования и его значение для гражданского правосудия» (1893), «Вопросы процессуальной политики в деле вознаграждения судебных приставов» (1903)[123].

Уряд vs окупаційна військова адміністрація

З перших днів перебування при владі адміністрація Скоропадського опинилася між Сциллою та Харибдою: необхідністю виконання обов’язків, взятих на себе попереднім політичним режимом у Бресті та відсутністю економічних та/або адміністративних можливостей ці зобов’язання виконати.

Залежність гетьманської адміністрації від командування окупаційної, насамперед німецької, військової влади, принаймні впродовж травня—серпня, є незаперечним фактом. Весь комплекс питань, пов’язаних із взаємодією з її найвищим командуванням постійно перебував у фокусі уваги всіх складів урядів УД.

Документи виразно засвідчують — ці стосунки з українського боку дуже важко назвати сервільними. Навряд чи їх можна було назвати і партнерськими, але, тим не менше, уряди поводилися більш ніж гідно, намагаючись чітко розмежувати сфери компетенції військової та української цивільної влад, врегулювати економічні, але не тільки, стосунки між країнами, визначені Брестською угодою. До слова, про ратифікацію її гетьман та уряд погодилися лише 10 вересня!

3 травня, уряд заслухав заяву міністра закордонних справ «про затвердження усіх законновідбувшихся до цього часу договорів та угод із іноземними державами», про «відкликання представників держав», а також мирну делегацію, відряджену до Курська для перемовин з більшовиками. Ухвалили: всі угоди затвердити, представників у Курську, Берліні та Бухаресті «відкликати», а у Відні та Константинополі — «тимчасово залишити». Затвердивши угоди на папері, почали були відшкодовувати ресурси для їх реалізації. Розв’язання гетьманські фінансисти шукали впродовж трьох тижнів. 25 травня світ побачив «Закон про відкриття кредиту для виконання договорів з Центральними державами», згідно з яким «заднім числом» Міністерству продовольчих справ надали більше 230 млн (якщо точно — 230 025 000 карб.) «на заготовку в травні місяці хліба, худоби, яєць, продуктів садівництва і городини і мішків для вивозу до Центральних держав..., забезпечивши зазначений кредит зобов’язанням Державної скарбниці, депоніруємим в Державному банку»[124].

Як засвідчила практика, схема фінансування поставок продовольства за рахунок «повітря» виявилася доволі життєздатною. Як підрахував один з дослідників, реальна ціна надісланого до країн Почвірного союзу урядом Лизогуба 1 млн т зерна склала майже 74 млн американських доларів — «гігантську на ті часи суму»[125].

Розмежування сфер компетенції

9 травня, ознайомившись із категоричним наказом німецького главкома про те, що врожай 1918 р. «належить тим, хто його засіяв», уряд визнав, що «в такій формі і в таких категоричних висловах постанова ця може мати найтяжчі наслідки, оскільки є порушенням того права власності, яке покладено в основу грамоти Гетьмана, узгодженої з вищим німецьким командуванням». РМ ухвалила натомість розпочати відповідні переговори з тим, щоб зберегти за власниками землі можливість отримання відповідних компенсацій.

28 травня уряд вступив у новий конфлікт з німцями. Причина — наказ Ейхгорна щодо розширення юрисдикції німецьких судів на правопорушення, скоєні громадянами УД. Урядовці ухвалили утворити відповідну міжвідомчу структуру та розпочати переговорний процес, мета якого — розмежувати сфери компетенції між німецькими військовими та українськими цивільними судами і правоохоронними структурами з тим, щоб «українська прокуратура завжди була би в курсі (арештів українських громадян, які здійснюють окупанти. — Д. Я.) і могла би отримувати належні відомості».

30 травня уряд схвалив ініціативу міністра юстиції щодо визнання українською стороною «підсудності австрійським військовим судам тільки... злочинств і вчинків, заподіяних проти офіцерів і солдатів австро-угорської армії». 14 вересня стосунки на цьому герці знову загострилися, і знову за ініціативою української сторони — уряд зобов’язав усі підвідомчі заклади точно інформувати уряд про «всі незакономірні дії німецької та австрійської влади».

Виконання умов Берестейської мирної угоди

Підписання мирного договору в Бресті з неіснуючою на момент початку переговорів державою УНР для країн Почвірного союзу мало два спонукальни мотиви: вивільнити військові частини, необхідні для продовження війни на Західному фронті, та нагодувати українськими продуктами конаюче цивільне населення своїх країн.

Якщо з перевезенням військ з території України до Франції особливих проблем, у принципі, не було, то з постачанням харчів справа дедалі більше заходила в глухий кут. Як з’ясувалося дуже швидко, ані УНР, ані УД, ані Німеччина та Австро-Угорщина не мали і не могли мати засобів для виконання цього пункту Берестейських угод. Такий «інструмент» було вигадано лише за 15 років товаришем Сталіним — це тотальне насильницьке вилучення всього обсягу продуктів харчування у його виробників — селян. 1918 р. про застосування такої методи нікому на розум не спало, та й не могло — уявлення були інші.

Отже, крутилися, як могли. Методи вигадували найдивніші. Ось красномовний приклад. 5 червня уряд витратив чимало часу на розгляд такого надактуального питання, як дозвіл на «пропуск з Австрії 40o горілки». Мета — обмін її на українське зерно. Ні в який інший спосіб викачати зерно було неможливо. Міністр продовольства під час обговорення спеціально так і сказав: «...продаж горілки є одним із способів спонукати селян до відчуження наявних на селі запасів хліба». Заразом повідомив: він, міністр, готовий дозволити продаж з цією метою 1 мільйона пляшок горілки, але не одноразово, а виключно «в міру необхідності», а також не у вигляді «премії», а шляхом видачі відповідних квитанцій на право придбання відповідної кількості пляшок «оковитої». Обговоривши проблему, уряд категорично висловився як проти імпорту австрійської, так і проти продажу вітчизняної горілки, запропонувавши натомість обмінювати хліб на товари, накопичені на складах Земського та Міського союзів «безпосередньо» та в порозумінні «з бароном Муммом та генералом Ґренером» (28 червня).

Міркування автора

Читаючи відповідні папери, ясно бачиш: український уряд доволі професійно використовував зернове надбання для досягнення власних політичних цілей. Наприклад, 25 червня міністр закордонних справ на засіданні РМ відкрито пов’язав відправку «мелітопольського» хліба до Австро-Угорщини з необхідністю ратифікації Віднем Берестейських угод. Заразом ухвалили запевнити «австро-угорський уряд у дружньому ставленні Української Держави до Австро-Угорщини». Використане в оригіналі документа російське побажання зробити це — «кстати» — на українську перекласти точно неможливо. Ну, а у відповідь на офіційні нарікання Ейхгорна на те, що, мовляв, продовольство постачається, а сільськогосподарські роботи проводяться не так швидко, як генералові здавалося, уряд наприкінці липня зухвало відповів (цитуємо): звернення Ейхгорна «викликано, можливо, недостатньою його обізнаністю головного командування в тому, що відповідні законопроекти вже розглядалися Радою Міністрів в засіданні 21 червня і були нею, за принциповою згодою, передані для детальної розробки в комісію, в теперішньому часі надані останньою для остаточного схвалення Радою». Тому РМ «просить голову Ради про все вищенаведене поінформувати фельдмаршала Ейхгорна». Крапка.

Сьогодні лише можна сказати простіше, менш дипломатично: хліба в обмін на «красиві очі» не буде. Німці це зрозуміли дуже швидко і тому негайно вступили в перемовини з урядом УД «з приводу умов угоди на постачання їм хліба, цукру та спирту». Угоди досягли аж 6 вересня. Того дня міністр Ржепецький поінформував колег: угоди досягнуто, окрім питання про ціну на цукор, яка не може бути нижче ціни, встановленої в самій Україні.

Спільні проекти

Окрім суто продовольчої проблеми, взаємодія установ УД з командуванням окупаційних сил відбувалася, як мінімум, на таких напрямках:

— щодо приєднання Кримського півострова до УД. 7 травня уряд звернув «особливу увагу» німців на «необхідність приєднання Криму до України». Відповіді офіційної дочекалися лише 25 червня, але зміст її невідомий: постанова РМ з цього питання була записана до «особливого таємного журналу»,

— «вироблення спільних заходів по боротьбі із спекуляцією» (28 червня, 2 серпня),

— створення «спеціальної комісії в справах німецьких колоністів в Україні з метою повернення підданим Центральних держав секвестрованого в них під час війни майна на засадах взаємності» (28 червня),

— про реєстрацію громадян країн Згоди в Одесі (3 липня),

— про обмінний курс німецьких марок та австрійських крон на українські гроші (29 липня),

— щодо призову до лав австрійського війська галичан та буковинців, тобто підданих Австро-Угорщини українського походження, які перебували на території УД (7 серпня, 4 вересня),

— про арешт німецькою владою громадян УД, зокрема ректора університету Св. Володимира професора Євгена Васильовича Спекторського (7 серпня),

— про можливість та необхідність створення змішаної україно-німецької комісії для врегулювання відносин між власниками та орендаторами земельних ділянок (21 серпня),

— щодо укладання міждержавної валютної угоди (схвалено РМ УД 6 вересня),

— щодо укладання аналогічної торговельної угоди; рішення тут ухвалили таке: «Визнаючи всю тяготу сучасного становища України через крайню недостачу сировини, невлаштований транспорт, недостатність урожаю та цілої низки інших причин, Рада Міністрів рахує, все ж таки, необхідним прийняти на себе моральну відповідальність за підпис договору, умови котрого не можна визнати цілком погожими, в глибокій певності, що підтримання і зміцнення державного порядку на Україні дасть їй змогу відбудувати господарські сили краю і вийти з особливостей, які вона переживає. На підставі зазначеного Рада уповноважує підлежних міністрів підписати осібні договори, а міністра торгу і промисловості С. М. Гутника підписати загальний торговий договір» (9 вересня),

— про призов до австро-угорського війська військовополонених підданих Габсбургів, які знаходилися на території УД (23 вересня),

— про долю Чорноморського флоту (23 вересня),

— про постачання за ініціативою гетьмана харчів військовослужбовцям німецької армії (13 листопада),

— про створення при Міністерстві фінансів спеціального розрахункового бюро «для ліквідації розрахунків з Німеччиною та Австрією» (22 листопада).

Формування владних інститутів

Ще один системоутворюючий напрямок діяльності — створення владних інститутів, необхідних для повноцінного функціонування як голови держави, так і державного механізму в цілому.

Звертають на себе увагу дві обставини. Перша. Існування цих інститутів не було передбачене Основним законом країни. Друга. Запровадження цих інститутів свідчить про здатність гетьманського політичного режиму до змін, покликаних обставинами часу та місця, політичну гнучкість, відсутність ідеологічних стереотипів, одним словом — усіх тих вад, які звели до могили УНР.

Формування держустанов

та формалізація управління державою

Одним з перших рішень уряду, 7 травня, визначили об’єм та порядок фінансування голови держави та уряду.

На особисте утримання Скоропадського відпустили по 8 тис. рублів щомісячно — це крім видатків на представництво (10 тис. щомісячно) та одноразову допомогу (30 тис.) як компенсацію «під час переїзду до нового помешкання, а також в перший період організації гетьманської влади».

Голові уряду встановили платню у 24 тис. рублів; ще 24 тис. він мав отримувати на своє особисте представництво та аналогічні видатки своїх міністрів. Усі побутові видатки голови РМ та утримання його канцелярії також мали покриватися державним коштом.

Міністри, до речі, отримали також право безкоштовного проїзду по залізничних (в окремих вагонах) та водних шляхах. Це і все. Вірите чи ні — ніяких державних дач в Кончі-Заспі!

Надалі в царині державного будівництва уряд переймався виключно питаннями структурування та упорядкування своєї діяльності. Серед інших ухвалили позитивні рішення з таких, наприклад, питань:

— про законний кворум на засіданнях (25 травня) за наявності «2/3 міністрів або їх законних заступників» (7 серпня),

— про надання Малій Раді Міністрів «права остаточної ухвали законопроектів з правом відповідного міністра опротестувати постанову Малої Ради» (3 червня),

— про затвердження Статуту Державної канцелярії (14 червня),

— про відпуск 50 тис. карб. на ремонт та умеблювання Державного сенату (28 червня),

— про ліквідацію національних міністерств, створених свого часу УЦР (8 липня),

— про купівлю будинку по вул. Московській, 8 та друкарні «Прогрес» для Державної канцелярії відповідно за 925 тис. та 500 тис. карбованців (15 липня),

— про призначення 3-х денних та 2-х вечірніх засідань уряду на тиждень (26 липня),

— про ухвалення кандидатур на посаду голови Державного сенату (М. Чубинського) та першоприсутніх відповідних судів (сенатори Гусаковський, Маньковський, Носенко) (29 липня),

— про статут та штати Міністерства ісповідань (29—30 липня),

— про організацію Державної варти та її штати (3 серпня),

— про відставку колишнього полтавського міського голови Юрія Соколовського (1875—1922 рр.) з посади міністра продовольчих справ та призначення замість нього С. Гербеля (5—6 серпня),

— про призначення генерала Георгія Рауха[126] представником РМ при Вищому австро-угорському командуванні (6 серпня),

— про можливість Василенку, обраному головою Державного Сенату, виконувати обов’язки міністра освіти не довше ніж 1—1½ місяця (9 серпня),

— про виконання Василенком обов’язків голови уряду в зв’язку з від’їздом Лизогуба до Берліна (12, 16 серпня),

— про покладання Колегією Верховних правителів обов’язків голови уряду на А. Ржепецького в зв’язку з хворобою Василенка (6 вересня),

— про призначення Отто Оттовича Ейхельмана т. в. о. міністра закордонних справ (14 вересня),

Дубль стр 472

— про призначення засідань уряду 4 рази на тиждень — по понеділках, вівторках, четвергах та п’ятницях від 8-ї вечора до 1-ї ночі (23 вересня).

Мала Рада Міністрів

Оскільки проблеми у новопосталій державі накопичувалися, мов снігова грудка, відповідним урядовим рішенням створили Малу Раду Міністрів та ухвалили її статут.

Мета — полегшити, наскільки можливо, життя «головному» кабінетові шляхом передачі на розгляд «товаришів міністрів або осіб, котрі їх заміняють з правами товаришів міністрів... тих законодавчих та адміністративних пропозицій окремих міністерств, котрі за нескладністю їх не вимагають взаємної згоди відомств у письмовій формі»[127]. Законом «Про порядок складання законопроектів, внесення їх до Ради Міністрів, розгляд і затвердження у Раді та про форми і порядок оголошення законів» від 2 червня (головні в ньому, як нам видається, пункти 9—11) встановили, що після обговорення та ухвалення законопроекту на засіданні кабінету, підписання його головою РМ та «профільним» міністром, документ «переводиться власноручним надписом Гетьмана зверху законопроекту таких слів: «Затверджую (ім’я та прізвище)». Власноручно Гетьман помічає також час і місце затвердження»; «після письмового затвердження Гетьмана слідує посвідчення державного секретаря в такому виразі: «Посвідчив: державний секретар (ім’я та прізвище)». Усі ці слова написуються державним секретарем»[128].

Далі процес розвивався таким чином:

— 14 червня затверджено Статут Державної канцелярії та визначено права й обов’язки державного секретаря Української Держави. До них відносилися:

— «а) керування розробленням та внесення на розгляд Ради Міністрів проектів основних законів Української Держави, а також таких законопроектів і проектів урядових розпоряджень, котрі по змісту своєму не належать до виключної компетенції окремих міністерств;

— б) посвідчення своїм підписом усіх законів, які ухвалені Радою Міністрів і затверджені Гетьманом, а також усіх постанов, які оголошуються від імені Ради Міністрів;

— в) внесення на розгляд Ради Міністрів законопроектів, розроблених міністерствами, з своїми приміркуваннями до них;

— г) представлення Гетьманові на затвердження законопроектів, які ухвалені Радою Міністрів, а також наказів про призначення на посади осіб, що по закону призначаються Гетьманом;

— д) керівництво кодифікацією законів та виданням зведеного збірника їх;

— є) розпорядження про оголошення установленим законом порядком законів, наказів Гетьмана та розпоряджень і постанов Ради Міністрів; і ж) загальне порядкування справами Ради Міністрів».

— Того самого дня запроваджено посаду «Головноуповноваженого по управлінню та ліквідації інституцій і організацій військового часу» та визначено його права й обов’язки (21 червня ця ухвала була підтверджена постановою Ради Міністрів),

— 1 липня скасовано сегрегаційний закон УНР від 9 січня 1918 р. «Про національно-персональну автономію» та ліквідовано «національні» міністерства,

— 8 липня оприлюднено закони про утворення Державного сенату, «яко вищу в судових й адміністраційних справах державну інституцію», і про Судові палати та Апеляційні суди, до складу яких могли призначатися виключно особи «з вищою юридичною освітою, які перебули не менше як 10 років, ...а також з числа тих, що мають учений ценз магістра або доктора, лекторів юридичних наук у вищих школах, які виконували лекторські обов’язки протягом того самого часу»; одночасно скасовувалися апеляційні суди, утворені УЦР,

— 16 липня визначено тимчасові штати Штабу Гетьмана всієї України,

— 17 липня утворено Державне хлібне бюро,

— 24 липня ухвалено «Закон про порядок призначення осіб на урядову службу»,

— 1 серпня схвалено «Закон про Бунчукових товаришів при Гетьманові всієї України», який запровадив інститут ад’ютантури при голові держави,

— 9 серпня ухвалено Статут Державної варти та закон про нього,

— 10 серпня скасовано Головну комісію по справах виборів до Установчих зборів УНР,

— 30 серпня ухвалено «Закон про тимчасову організацію державного контролю»,

— 3 вересня гетьман на підставі закону «од 31 іюля 1918 р. про Верхов­не управління державою на випадок смерті, тяжкої хвороби або перебування поза межами держави Гетьмана всієї України» призначив на час свого візиту до Німеччини Колегію Верховних правителів,

— 6 вересня визначено структуру Державної канцелярії,

— 30 листопада запроваджено інститут Головного уповноваженого по справах біженців з колишніх прифронтових районів.

Важливо підкреслити: гетьман був дуже далекий від ейфористичної оцінки своєї діяльності на ниві державного будівництва. Дивився він на це з притаманною йому тверезістю.

Гетьман, не маючи сумнівів у правоті обраного ним курсу — на «затвердження на Україні сильної влади, закономірності, збудування могутньої, незалежної Української Держави на міцних національно-демократичних основах», в той самий час вказував на необхідність «прикладання особливих зусиль з боку уряду» щодо радикального покращення як кадрового забезпечення діяльності уряду (в даному разі ключового Міністерства внутрішніх справ), так і роз’яснення народу основних напрямків діяльності кабінету, зокрема в царинах аграрної, продовольчої справи та боротьби зі спекуляцією.

«З огляду на це все, — писав він у листі до Ф. Лизогуба, — плодотворна, направлена на добробут українського народу діяльність, яка пройнята стремлінням до самостійної, незалежної України, зостається невідомою не тільки масі селянства, але навіть міському населенню. Мало того, на цьому ґрунті виникає запекла і не зустрічаюча повинного відпору агітація проти нині існуючого уряду»[129].

Створення судової влади

Початок процесу відновлення правопорядку припадає на 13 травня. Того дня оголосили про відновлення дії законів, запроваджених Тимчасовим урядом та Центральною Радою, — вочевидь, за умови, «коли вони не відмінені урядом Української Держави».

Практична користь від такого кроку була очевидною. Уряд у такий спосіб прагнув продемонструвати очманілому від нововведень останнього року населенню намір відновити хоч якусь тяглість законодавчої традиції з попередніми, так би мовити, урядами.

15 травня запровадили нову форму здійснення правосуддя — «іменем закону Української Держави». 27 травня оголосили «Тимчасовий закон про порядок оголошення законів Української Держави», згідно з яким ««тимчасово, до часу реформи Генерального Суду та утворення при ньому часопису для оголошення законів, останні оголошуються в «Державному вістнику» розпорядженням Державної канцелярії». Наступний крок — створення «на місцях» на підставі відповідного наказу Міністерства шляхів від 31 травня «слідчих комісій для розслідування справ служачих, звільнених за участь у більшовицькому повстанні». Декларована мета — «необхідність поставити справу ближче до життя і тим дати можливість розв’язувати питання якнайшвидче і найсправедливіше».

30 травня оголосили «Закон про урочисту обітницю урядовців і суддів та присягу військових на вірність Українській Державі», згідно з яким усі службовці цивільних установ мали скласти урочисту присягу такого змісту: «Урочисто обіцяю вірно служити Державі Українській, визнавати її державну владу, виконувати її закони і всіма силами охороняти її інтереси й добробут», а у випадку відмови — бути звільненими із займаних посад.

Судді цивільного відомства мали прийняти таку обітницю: «Урочисто обіцяю додержувати вірності Державі Українській, твердо виконувати її закони, чинити справедливий суд, як совість мені каже, і завжди поводитись відповідно з гідністю свого стану».

30 серпня унормували статус «урядових осіб колишніх російських судових інституцій до судових установ Української Держави» та асигнували на їх утримання 600 000 карб.

7 вересня на території Української Держави було скасовано дію російських законів, «які обмежували цивільні права колишніх російських, а нині українських громадян, що походять з Австро-Угорщини, Германії, Турції та Болгарії»[130].

Місцеве самоврядування

Чергове життєво важливе завдання, яке стояло в порядку денному, — відновити діяльність органів місцевого самоврядування. Внаслідок буремної діяльності як Центральної Ради та її інституцій, так і різноманітних робітничих, солдатських та селянських рад тут панував тотальний хаос.

Розпочали, як годиться, з аудиту. 7 червня голова уряду доповів на його засіданні проект регламенту тимчасових комісій «для обревізування органів місцевого самоврядування». Справа, вочевидь, затягнулася — руки до неї дійшли хіба наприкінці літа. Впродовж трьох днів — 29 і 30 серпня та 16 вересня — уряд спромігся розглянути й ухвалити рішення щодо змін діючого на той час законодавства про громадське керівництво містами. За тиждень-два перед тим, а саме 17, 20, 21 і 23 серпня, переглянули законодавство по виборах гласних («депутатів», як сказали б сьогодні) губернських та повітових земств.

Ще один напрямок діяльності — встановлення ділових, продуктивних взаємин між органами центральної влади та органами місцевого самоврядування — займав важливе серед інших місце в діяльності нової державної адміністрації. Вже 7 червня Лизогуб як міністр внутрішніх справ надіслав губерніальним старостам відповідний циркуляр, в якому констатував: «...самоврядування виконують серіозні державні завдання і несуть відповідальні обов’язки по місцевому господарству», а тому, вказував міністр, їх розпуск можливий лише у «виключних випадках» та за неодмінної умови інформування МВС, яке і мало ухвалювати остаточне рішення[131]. 29 червня це розпорядження набуло форми відповідного закону[132].

Радикально реорганізували управління столицею. Законом від 1 серпня Київ виокремили зі складу губернії, узаконили входження до складу міста численних на той час околиць («Пуща-Водиця, Верхня та Нижня Солом’янки, Батиєва Гора, Протасів Яр, Караваєвські Дачі з землями, Святошино, Деміївка, Саперна Слобідка, Чоколовський, Голосіївський ліс, Вітянські поля, Горенка, Борщагівка, Жуляни, територія від залізничних казарм до шосе і хутори Дехтярі і Грушки, вся територія коло Поста-Волинського і сортировочної станції й Остерського повіту Чернігівської губернії: Труханів Острів, Передмістна Слобідка, Микільська та Кухмістерська й Дарницькі дачі») і поклали оперативне управління новоутвореною територією на Київське столичне отаманство з бюджетом 203 200 карб.[133].

Аналогічну управлінську схему застосували і щодо окремого в ме­жах Української Держави цивілізаційного утворення — Одеси. 1 серпня тамтешнього «градоначальника» перейменували на «одеського міського отамана»; бюджет міста визначили у розмірі 179 850 карб.[134]. 2 жовт­ня схему управління столицею змінили: відповідальність за стан справ у столиці поклали на «тимчасову правительственну комісію по порядкуванню справами місцевого управління та господарства міста Києва в складі десяти осіб під головуванням одного з сенаторів із Загального зібрання Державного Сенату, по запрошенню Ради Міністрів, і членів, призначених міністром внутрішніх справ».

Ці зміни, ймовірно, були пов’язані з планами уряду щодо переведення виборів до органів міського самоврядування. Це підтверджує виданий того самого дня «Закон про зміну діючого Статуту громадського управління міст», який передбачав проведення відповідних виборів у поточному році. Одночасно закон оголошував припинення «уповноваження гласних міських дум, обраних на підставі постанови б. Тимчасового правительства від 1 травня 1917 р.»[135], що поклало край діяльності вільно обраних органів місцевого самоврядування на наступні 75 років.

Оцінювати діяльність центральної гетьманської адміністрації на цьому напрямку, як і на всіх інших, треба зважено. В даному конкретному випадку треба взяти до уваги, що УД de facto перетворилася на федеративну державу: «Україна розпалася на 8 губернських староств, у яких усі питання вирішувалися, виходячи з політичних і особистих амбіцій старост-губернаторів», а «до влади на місцях прийшла аристократія і генералітет (особливу симпатію гетьман мав до генералів і офіцерів-кавалеристів»)[136].

Частина ІV

Запровадження протекціоністських та адміністративних заходів регулювання економіки

Подолання зруйнованої впень зусиллями УЦП економіки Південно-Західного краю Росії/ Української Держави, вимагало екстраординарних економічних та позаекономічних заходів. І вони не забарилися.

Вже 3 травня уряд «визнав за необхідне встановлення монополії на цукор, табак, сірники та підвищення залізничних тарифів». Тверезо оцінюючи ситуацію, урядовці були змушені констатувати: «...в широких розмірах розповсюдилось серед населення вживання самогону, причому пияцтво серед народу не зменшилось, на виготовлення самогону народ витрачає масу зерна та хліба, необхідного йому для харчування і для продажу, самогонка справляє руйнівний вплив на здоров’я населення». У зв’язку з цим уряд «визнав за доцільне запровадження казенної винної монополії» та інших заходів, спрямованих на стабілізацію ситуації із продажем хліба для потреб населення держави.

Задля забезпечення виконання умов Берестейської угоди 11 травня уряд видав наказ про «безумовну» заборону вивозу за межі Української Держави «міді, алюмінію, нікелю, кобальту, кадмію, вісмуту, олова, свинцю, цинку та живого срібла, а також всіляких виробів з зазначених металів і лому їх, без згоди Державної палати торгу». Того ж дня заборонили «безумовно» і вивіз «всяких товарів з Української Держави до Румунії і Бессарабії».

3 червня 1918 р. видали урядовий наказ про нові експортні правила. Надалі вивіз продуктових та непродуктових товарів дозволявся виключно з письмової санкції профільних міністерств — продовольчих справ, торгу і промисловості, Державного хлібного бюро та Державної палати торгу або їх місцевих органів.

Діяли швидко й рішуче. Ось короткий перелік інших першочергових заходів:

— 25 травня ухвалили закон про фінансування цукрової промисловості,

— 18 червня — створили в Києві «комітет по справах гірської та фабрично-заводської промисловості»,

— 22 червня — асигнували 15 000 000 карб. на видачу зарплатні шахтарям, яку заборгувала УНР (по 1 квітня),

— 29 червня ухвалили законопроект про «порядок реєстрації та затвердження статутів акціонерних компаній»,

— 3 липня ухвалили «розширення» випуску знаків Держскарбниці «понад 500 000 000 карб. ще на 500 000 000 карб.»,

— 31 липня ухвалили надпринципову постанову про запровадження твердих цін на хліб з 1 серпня по 1 грудня 1918 р. з їх подальшим поетапним зниженням до 1 серпня 1919 р.,

— 21 серпня вирішили «розслідувати» походження грошей рад робітничих та солдатських депутатів на рахунках кредитних установ і визначити їх подальшу долю,

— 18 вересня ухвалили «тимчасово припинити митну війну з Кримом» і розпочати «перемовини з представниками Криму... про умови злиття Криму з Україною», які було доручено «вести безпосередньо міністрам зацікавлених відомств, не передовіряючи свої повноваження іншим особам»,

— 11 жовтня уряд ухвалив «вжити найрішучіших заходів» задля доставки вугілля на заводи, «остаточно» звільнив усіх комісарів на залізницях і «визнав за необхідне заснування особливої наради по перевезеннях».

Ще одна причина запровадження жорсткого захисного режиму — катастрофічний стан із забезпеченням продовольством та товарами першої необхідності населення Краю. Підкреслюю: на території, яка впродовж століть не мала поняття ані про карткову систему, ані про запровадження адміністративного розподілу, йшлося саме про це. Головна причина — «професійна» діяльність урядів УНР. 3 червня міністр продовольчих справ видав наказ про постачання хлібом населення столиці. Задля вирішення цього життєво важливого завдання було «тимчасово» призначено «уповноваженого міністра продовольчих справ для керівництва діяльністю всіх продовольчих органів м. Києва відносно постачання хлібом і розподілу його між населенням». Водночас при ньому створили дорадчу раду з числа представників від міської управи, міської продовольчої управи, Центрального домового комітету, Державного хлібного бюро, Міністерства продовольчих справ, на засідання якої мав запрошуватися німецький комендант столиці[137].

Критичний стан економіки визначав логіку урядових дій в економічній сфері — сьогодні це назвали б «ручним управлінням». Уже 20 червня гетьман написав особистого листа керівникові уряду про необхідність запровадження жорстких заходів по боротьбі із спекуляцією. «...Спекулянти провадять свою працю явно і відкрито, — констатував голова держави, — як в самому Києві, так і в інших містах України. ...Через те, — вимагав Скоропадський, — прошу Вас виробити в Раді Міністрів в негайній черзі і дати мені на затвердження закони про міри боротьби із спекуляцією, встановивши в них найгостріші кари для нарушителів цих законів».

Уряд відреагував оперативно. 24 липня ухвалили карати винних «в продажу предметів насущного харчу або іншої необхідної потреби, або матеріалів, служачих задля їх готування, по цінах, які перевищують граничні, встановлені в законнім порядкові, а рівно ж і в замахові на такий продаж» ув’язненням від 16 до 24 місяців та штрафом від 100 до 25 тис. карб. Інші порушення встановлених державою порядків каралися також і «позбавленням деяких особливих прав та переваг» та ув’язненням на такий самий термін (або примусовими роботами на той самий термін «і, крім того, грошовою виплатою від тисячі карб. до ста тисяч карб.)». Суворій, як на ті часи, карі підлягали і чиновники-хабарники, і ті, хто в інший спосіб зловживав службовим становищем. Закон також визначав, що «присуди по ділах про злочинства, передбачені цим законом, якщо вони не сполучені з позбавленням особливих прав і переваг, вважаються остаточними і не підлягають оскарженню в апеляційному порядкові».

8 липня уряд ухвалив «заборонити всякі умови по купівлі та продажу закордонних грошових знаків на суму більш як одну тисячу (1000) карб. поза місцями, які зазначені Міністерством фінансів». Санкція за порушення — ув’язнення на термін від 8 до 16 місяців та штраф від 100 до 10 тис. карб.

24 липня Міністерству торгу і промисловості підпорядкували «всі існуючі на території Української Держави установи й урядові особи, які відають справами видобутку, заготовки та розподілу всякого роду палива, крім деревового палива, рівно ж які відають справами державної монополії торгу донецьким паливом». При цьому міністерству, крім іншого, надали право «призначати загальні й приватні реквізиції палива і провадити через підлеглих йому урядових осіб огляд промислових і торговельних підприємств» та «зняття... з документів копій та до витягів з них необхідних відомостей; ...а рівно ж вживати всякого роду заходів щодо постачання споживачам палива; установляти порядок та умови розподілу пали­ва між споживачами»; «зміняти, додавати й відміняти видані до цього часу... всякого роду статути, правила, накази, обов’язкові постанови та інше, ...а рівно ж до державної монополії торгу донецьким паливом, і видавати нові по цих предметах правила» та призначати відповідні покарання до порушників встановлених державою порядків. Опікуватися цими питаннями мав спеціально призначений Головний уповноважений.

26 липня було запроваджено регулювання цін «на метали й металічні вироби й для забезпечення значніших потреб державних і громадських установ, промислових підприємств та населення держави необхідними їм металами та металічними виробами».

28-го ухвалили Статут Державного бюро для закупки за кордоном та продажу нафти і нафтових виробів, а в останній день липня відновили державну горілчану монополію, 17 серпня запровадили жорсткі правила ввозу до УД російських грошових знаків, спеціально зазначивши, що «впровадження на територію України 5% зобов’язань і білетів (серій) Російської державної скарбниці забороняється»[138].

Розбудова фінансових інститутів

За століття що минуло від дня трагічної загибелі Української Держави, ані її критики, ані її прихильники не спромоглися бодай кількома словами описати цей життєво важливий для розбудови будь-якої держави дискурс. На жаль, змушений продовжити цю сумну, як на мене, традицію, адже кожен має висловлюватись виключно в межах своєї компетенції. На жаль (чи на щастя), розуміння фінансових аспектів життєдіяльності людства не належить до чеснот автора. Тому в даному випадку доводиться обмежитися лише сухими констатаціями та хіба двома висновками, які з цих констатацій випливають.

Висновок перший, який впадає в очі, — рівень фахової компетенції розробників відповідних законів. Висновок другий — високі темпи розбудови системних фінансових установ.

Тепер констатації.

26 липня. Уряд видає закон «Про утворення Головної скарбниці Української Держави» та ухвалює її штат. Головне завдання установи: «приймання, хоронення і видача грошей на потреби загального державного урядування, а також... рахівництво і діловодство по цій справі на підставі відповідних касових і ревізійних правил...».

10 серпня. Окремим законом затверджується Статут Українського державного банку та асигнуються кошти до його основного капіталу у сумі 100 млн карб.

17 серпня. Створюється Український державний банк. Завдання — «полегшення грошового обороту, допомога шляхом короткострочного кредиту державному торгу і промисловості і сільському господарству на Україні, а також забезпека грошової системи». Розмір основного капіталу — 100 млн карб., запасного — 10 млн карб.

23 серпня. Законодавчо затверджується Статут Державного земельного банку, ухвалюється його головне завдання — «купівля земель» та обслуговування боргів колишніх Всеросійського державного Дворянського та Селянського поземельного банків. Бюджет установи — 50 млн карб. Перший випуск — на суму 200 млн карб., при 4,5% річного прибутку.

30 серпня. Уряд ухвалює розпочати діяльність Держзембанку з 1 вересня. Відділи банку повинні були працювати в Житомирі, Кам’янці-Подільському, Катеринославі, Києві, Одесі, Полтаві, Харкові та Чернігові. «Чинність цих відділів» поширили на відповідні губернії, а також, що цікаво, на «Бердянський, Дніпровський та Мелітопольський повіти Мелітопольської округи, ...Мозирський, Пінський та Речицький повіти Мінської губернії, ...Білгородський, Гайворонський, Корочанський, Новооскольський та Суджанський повіти Курської і Валуйський Воронезької губерній, ...Путивльський та Рильський повіти Курської і Гомельський Могилівської губерній».

14 вересня. Уряд ухвалює Статут Державного земельного банку із 142 параграфів. Головне його завдання — «утворювати тривалі дрібні господарства» та «допомагати піднесенню продуктивності сільського господарства».

8 листопада — за місяць до початку націонал-соціалістичного повстання Петлюри—Коно­вальця — уряд видає закон «Про допомогу особам та установам, чиї процентні папери були вилучені з установ Державного банку, скарбниць або державних ощадних кас Російською радянською владою», згідно з яким, зокрема, установи, що випустили «одвезені або знищені агентами совітської влади первописні процентні папери, ...повинні на вимогу їх власників видавати дуб­лікати втрачених первописних паперів»[139].

Джерела фінансування урядових програм

Колаптоїдний стан економіки, відсутність власних золотовалютних резервів жорстко детермінували принципи фінансування економічних та соціальних програм. Це — прихована (як у вищенаведеному) та відкрита емісія. Ось приклади.

9 травня. Рада Міністрів видає закон про додатковий — на 400 млн карб. — випуск знаків Державної скарбниці, ухвалений ще урядом УНР на суму 100 млн карб. Загалом сума емісії склала 500 млн.

20 травня. Уряд ухвалює випустити знаки Державної скарбниці, які «ходять нарівні з державними кредитними білетами й обов’язкові по всіх оплатах і рахунках як державних, так і приватних». Сума — 500 млн карб. Забезпечення — «всі державні прибутки і все майно Української Держави».

27 травня. Уряд постановляє: «задля збільшення кількості платіжних знаків і зміцнення засобів Державної скарбниці, Українська Держава випускає до обороту в міру потреби і в строки, призначені Радою Міністрів, до 20 серій білетів Державної скарбниці під №№ од 1 до 20 по 25 000 000 карб. (по 50 000 000 гривень) на чотирирічний строк з призначенням щорічного прибутку по цих білетах в 3,6%, або по 1 шагу на день зі 100 гривень».

9 липня: «В поширення законів 30 березня і 9 травня 1918 р. про випуск знаків Державної скарбниці на суму 500 000 000 карб. надати міністрові право випустити поверх цієї суми ще на п’ятсот мільйонів карб. знаків Державної скарбниці, на підставі закону 20 травня 1918 р.»[140].

На що асигнували гроші?

На Академію наук:

— 200 000 карб. з коштів Державної скарбниці — «на початкові видатки по організації Української Академії наук в Києві» (26 липня),

— 869 216 карб. 69 копійок — «на утримання Української Академії наук в Києві до 1 січня 1918 р.: на господарські та організаційні видатки» (12 листопада).

На військові потреби:

500 000 карб. — полоненим, «які повертаються з полону германського та австро-угорського» (29 червня),

500 000 карб. — «на допомогу демобілізованим військовослужбовцям-великоросам, які евакуюються на батьківщину» (16 липня),

5 000 000 карб. — «для формування нових військових частин спеціального значення» (4 жовтня),

100 000 карб. — «в розпорядження пана Гетьмана всієї України на витрати по організації українського козацтва» (8 жовтня).

На утримання держустанов та органів місцевого самоврядування:

10 000 000 карб. — «на утримання центральних установ міністерств, а також на видатки на неодкладні потреби, які виникають в зв’язку з будуванням нового ладу на Україні» (11 травня),

10 000 000 карб. — «на видачу авансів губерніальним і повітовим старостам» (14 травня),

9 000 000 карб. — на утримання Державної варти («по одному мільйону на кожну губернію») (29 червня),

80 000 000 карб. — «для надання короткострокових, не більш як на 5 років, позичок міським та земським самоврядуванням»,

250 000 карб. — «на улаштування митного догляду на кордоні Української Держави з Великоросією» (29 червня).

На потреби українців, які опинилися за кордоном:

100 000 карб. — «на допомогу громадянам Української Держави, що проживають за кордоном» (14 червня),

35 000 карб. — «авансом на потреби переїзду українців з Великоросії до Києва» (3 серпня),

100 000 карб. — «на допомогу громадянам Української Держави поза її межами» (16 жовтня).

На потреби культури:

165 500 карб. — «Українському Національному театрові в Троїцькому народному домі... до 1 вересня 1918 р.» (14 червня),

22 825 карб. — «на закінчення розкопів Зарубського монастиря біля Трахтемирова та на купівлю пам’ятників старовини для Національного музею» (16 липня),

327 400 карб. — «на допомогу Державному драматичному театрові в біжучому році» (23 серпня),

100 000 карб. — «на негайні потреби по охороні пам’яток старовини та мистецтва» (29 вересня).

На потреби освіти:

1384 карб. — «на утримання канцелярії губерніального комісара освіти Київщини за травень місяць» (29 червня),

87 700 карб. — «на організацію влітку цього року курсів для вчителів єврейських шкіл в Києві, Одесі та Катеринославі» (2 липня),

112 050 карб. — «на організацію трьохмісячних курсів для вчителів польських шкіл в Києві, Винниці та Житомирі» (2 липня),

500 000 карб. — «на закінчення будівлі бібліотеки для університету Св. Володимира в Києві» (26 липня),

2 354 450 карб. — «на утримання в 1918 р. Київського та Кам’янець-Подільського державних українських університетів» (30 серпня).

На потреби православної церкви:

— 1 117 600 карб. — «на утримання членів Всеукраїнського Православного церковного собору та інші видатки цього собору» (7 червня),

— 120 000 карб. — «на утримання... православного духовенства в окупованих землях Холмщини, Підляшшя та Полісся» (2 липня).

Інші видатки:

— 100 000 карб. — «на боротьбу з підробленням грошових знаків і для негайних витрат в зв’язку з перетвором грошової системи» (29 червня),

— 2 557 535 карб. — на громадські роботи, в т. ч. на упорядкування могили Т. Шевченка (5 серпня)[141].

Відновлення залізниць

Чи не перша турбота нової державної адміністрації — відновлення нормального, цивілізованого, «дореволюційного» стану залізниць. Справа більш ніж нагальна. Упродовж «революційних» місяців залізниці, особливо їх рухомий склад, перетворилися на огидні вбиральні. Наведемо лише одне свідчення. Воно належить генералові Альфреду Вільяму Ноксу, британському військовому аташе в Росії в 1911—1918 рр.:

«Улюбленим спортом солдат, які примощувалися на дахах класних вагонів, було мочитися у вентилятори, для того, щоби докучати буржуям, які їхали всередині вагонів. Залізничних службовців, які намагалися завадити цьому, вони били»[142].

Гетьманський режим прагнув покласти край цим та іншим «розвагам» такого штибу. 13 травня, а навздогін ще і 27-го Міністерство шляхів у відповідному наказі охарактеризувало існуючий стан справ у цій царині, що склався внаслідок річної діяльності УЦР, так: «Для знищення ганебного становища, яке являє собою пасажирський рух, гостро наказую, щоб усі пасажирські потягові вагони негайно були налагоджені, начисто причепурені, як усередині, так і зверху. Щоб кондуктори щиро виконували свої обов’язки, щоб усі урядовці були одягнені в уніформу. Наказую також, — вказував документ, — зробити рішуче розпорядження про доведення до найчистішого стану великих та малих світлиць, уборних, шафарень, пасажирських платформ та під’їздів».

За день — 15 травня — розпочався тихий процес українізації: Південно-Західну залізницю перейменували на Правобережну, Південну на Слобід­ську, Катерининську на Запорізьку.

20 травня уряд фактично запровадив на залізничних шляхах сполучення диктатуру профильного міністра. Рада Міністрів «уповноважила» керівника відомства «видавати, одміняти, заміняти та доповнювати всі постанови, які торкаються видання і переведення в життя загального статуту залізниць, нових тарифів, правил і умов перевозу пасажирів, багажу і грузів, побільшення додаткових зборів, установляти тарифні протяги поміж станціями, також одміняти, заміняти і продовжувати строк дійсності тарифів, правил і умов перевозу і тарифних протягів, дійсних на залізних дорогах», причому всім цим вказівкам надавалася «обов’язкова сила закону»[143].

Соціальні питання

Військовополонені та інваліди війни

До цієї теми зверталися принаймні 5 разів. 25 травня міністрові охорони здоров’я видали 2 млн карб. «на видатки по утриманню та лікуванню інвалідів, які повертаються з полону».

25 червня ухвалили з’ясувати кількість військовополонених у німецьких таборах з тим, щоби надіслати їм подарунки. 17 серпня постановили «якомога скоріше заслухати законопроект про військовополонених», зокрема з’ясувати їх становище в Австро-Угорщині, Болгарії, Німеччині, Туреччині. 25 листопада на Раді Міністрів вирішували питання про співпрацю з комітетом по наданню допомоги військовополоненим, який очолювала дружина Скоропадського — Олександра. 26 листопада асигнували 25 млн карб. — і це тільки на «евакуацію військовополонених з Австро-Угорщини».

Робітниче питання

Керівники, як би сьогодні сказали, «соціально-економічного блоку» новопосталої держави цілком ясно розуміли, що унормування відносин у цій сфері абсолютно неможливе без припинення пролетарського «бєз­прєдєлу», який запанував у країні після усунення від влади останнього російського імператора.

Насамперед, треба було відновити права приватних власників, покласти край втручанню найманих працівників у питання оперативного управління виробництвом, повернути на підприємства професіоналів-виробничників. Цим і зайнялися в першу чергу.

29 червня міністр праці Вагнер розіслав по всіх промислових підприємствах спеціальний обіжник, яким встановлювалися межі компетенції професійних робітничих спілок та власників підприємств. Першими словами були такі: «Руйнуюча війна і наступні ненормальні умови течії життя викликали повну руїну державного господарства, наслідком чого виявилось скорочення виробу цінностей і ступневе огоління держави».

Виходячи з цього, пан міністр зажадав повернутися до умов нормального життя, за яких «коло компетенції професійних робітничих організацій і заводських комітетів обмежується захистом професійних інтересів робітників і піклуванням про устрій їх побуту», а «втручання робітників у розпорядчі права адміністрації, ...фінансові і технічні заходи заводо­управління і, зокрема, самовільне установлення контролю над виробом, недопустимо». І далі: «всі організації робітників не професійного характеру (тобто так звані ради робітничих депутатів. — Д. Я.) не можуть ні­яким робом впливати на життя окремих промислових підприємств». Одно­часно міністр зажадав негайного повернення власникам украденого в них робітничими організаціями майна, запровадив заборону на страйки в держустановах, на транспорті та в установах, які забезпечують життєдіяльність населення, безумовного відновлення дії правил внутрішнього розпорядку на підприємствах, з’ясування стосунків між власниками та найманими робітниками виключно в судовому порядку «в зазначених законом межах».

Наступного дня, 30 червня, уряд ухвалив створити при Міністерстві праці особливий Комітет праці, який мав обговорювати та залагоджувати конфліктні питання взаємин працедавців і робітників. Треба сказати, що на даному конкретному напрямку державна адміністрація великого клопоту фактично не мала. Хіба 17 липня довелося заслухати доповідь міністра шляхів сполучення про страйк на залізницях, який поставив на порядок денний питання про заборону страйків на підприємствах, які «мають загальнодержавне значення». Рішення ухвалили таке: оскільки страйки в даних конкретних обставинах «являють собою серйозну небезпеку для самого існування держави», то «інтереси держави вимагають від урядової влади найенергійніших заходів проти таких страйків».

У зв’язку з цим 19 липня на території УД тимчасово відновили дію «закону Російської держави від 2 грудня 1905 р. про Тимчасові правила про покарання за участь в страйках на підприємствах, які мають громадянське або державне значіння, і рівно в установах державних, і про забезпечення долі тих служачих, які не брали участи в страйках і через те потерпіли від учиненого над ними насильства».

17 серпня уряд надав міністру торгу й промисловості у випадках, «коли це визнано буде необхідним по особливостям вироблення або по прикметах робіт, а рівно задля забезпечення населення предметами першої потреби, або задля задоволення потреб державних чи громадських установ, або підприємств, що мають загальнодержавне значіння, і в інших особливо уважних випадках», продовжувати робочий день на підприємствах більш ніж 8 годин. 26 листопада Положення (статут) про Київську, Одеську та Харківську крайові біржі праці визначило їх головну функцію — «об’єднання, обопільне порозуміння й загальне керування діяльністю місцевих бірж праці, які знаходяться на їх території» та «встановлення обміну лишками попиту й пропозиції праці поміж місцевими біржами праці, а також і організація пересування робітників»[144]. Нарешті, 23 листопада уряд впритул наблизився до ухвалення законопроекту про Раду із соціального страхування.

Допомога жертвам вибуху на Печерську

Вже наступного дня, 7 червня, уряд ухвалив пропозицію міністра фінансів про асигнування на потреби жертв цієї катастрофи 500 тис. карб. Заразом вирішили створити міжвідомчу комісію, яка мала визначити її масштаби, організувати необхідні громадські роботи для відновлення міста. 9 червня заснували постійний комітет під головуванням голови уряду, який мав розподіляти пожертви на користь постраждалих.

Частина V

Зовнішньополітична діяльність: перші кроки

У перші дні, тижні, місяці перебування при владі, а, фактично, аж до середини вересня, державна адміністрація, за відсутності інших можливостей, тобто за відсутності навіть теоретичних можливостей проводити власну зовнішню політику або на таку політику впливати, зосере­дилася на вирішенні двох питань. Перше — на кадровому «наповненні» МЗС. Друге — на розбудові мережі представництв у країнах Почвірного союзу. Але про все — по порядку.

Перший відомий на сьогодні зовнішньополітичний документ режиму — це особистий лист його керівника послові Німеччини в Україні баронові фон Мумму щодо Криму та Чорноморського флоту від 15 травня. «Особливе значіння для відродження України, — писав гетьман, — полягає в справі установлення її кордонів, особливо південного, і таким чином, оволодіння Кримом. Прилучення Криму[145]мало б те значіння для Української Держави, що вона була б забезпечена продуктами першої необхідності, ...одержала б такі природні порти, як Севастополь і Теодосія. Без Криму, — переконував Скоропадський, — ...Україна без Криму стати сильною державою не могла б і особливо з економічного боку була б несильною». ...«З питанням прилучення Криму тісно зв’язане питання про Чорноморський флот, — писав далі гетьман, — ...позбавлення її цього флоту було б болючим ударом, який би вразив почуття національної гордості цілого Українського народу. Я гадаю, що в цьому питанні, як і в справі створення української армії, інтереси Української Держави відповідають намірам і цілям Німецької Держави», з якою «я вважаю необхідним для добра моєї батьківщини — України — йти непохитно чесно і одверто рука в руку», оскільки «бачу в цій орієнтації міцну підставу для добробуту і для майбутнього розцвіту цілого українського народу».

Зазначимо відразу: зовнішньополітична діяльність Гетьманату була жорстко детермінована зобов’язаннями, які прийняв на себе, але не спромігся виконати попередній політичний режим. Про вихід за ці межі в час та в умовах, коли доля війни, що вирішувалася на Західному фронті, висіла буквально на волосині, в умовах зруйнованої та спаленої селюками та міськими люмпенами країни, в умовах відсутності власних збройних сил, адміністративного апарату, судової влади, присутності на території держави 300-тисячного окупаційного корпусу, запрошеного Центральною Радою, Скоропадський та його соратники в той час навіть і мріяти не могли.

Вкотре підкреслимо: підписання Берестейської угоди з країнами Почвірного союзу було актом державної зради — всі підписанти з «українського» боку були на той момент громадянами Російської республіки. Так звана Українська Народна Республіка, від імені якої мирна угода була укладена, була нелегітимною, неправовою «державою», проголошеною виключно ad hoc, тобто для даного конкретного випадку і після!!!! підписання угоди в Бресті.

12 червня, тобто аж за два тижні після приходу до влади, Скоропадський — на підставі ухвали Ради Міністрів про ратифікацію мирного договору України з Німеччиною — видав грамоту, в якій «оповістив» про ухвалу: «мировий договір затвердити, ратифікувати і виконувати твердо і непохитно нині і на будучі часи, а Раді Міністрів Української Держави наказати перевести обмін ратифікаційних актів в місці, зазначеному в договорі».

А тепер увага: першим практичним наслідком цього акта стало ухвалення 14 червня урядом програми «обміну полоненими та державної допомоги полоненим — українським громадянам до повернення їх в рідний край». Вирішити це гуманне завдання були покликані спеціально утворені та профінансовані для цього випадку військово-санітарні комісії (по 10 осіб у кожній), направлені відповідно до Німеччини та Австро-Угорщини.

Зовнішньополітична діяльність: кадри

Сучасні історики цілком справедливо констатують очевидне: голов­ним завданням зовнішньої політики УД (але, додамо від себе, завданням неявним — ніякої відкритої фронди окупаційна адміністрація допустити не могла і не допустила би. — Д. Я.) в цей час було унормування відносин із країнами Почвірного союзу, насамперед з Німеччиною та Австро-Угорщиною, чиї цілі стосовно України не були тотожні.

На цю обставину, зокрема, звернув увагу Юрій Терещенко. «Варто уваги, — вважає він, — застосування болгарським послом І. Шишмановим, також царем Болгарії Фердинандом титулатури-звертання до гетьмана «Ваша світлість, ясновельможний пане Гетьмане всієї України».

Практично це означало визнання Софією, яка трималася у фарватері німецької, а не австрійської політики, претензій Скоропадського на Галичину, тобто на суверенну частину Австро-Угорщини. А цього Відень, ясна річ, допустити не міг.

Такі розклади об’єктивно відкривали для гетьманської зовнішньої політики нехай незначну, але все ж таки реальну можливість такого-сякого маневру.

Окремо звернімо увагу і на те, що «зовнішня політика Української Держави мала проводитись в кількох напрямах: відносини з державами Четверного союзу, державами Антанти, нейтральними країнами, державними утвореннями на території колишньої Російської імперії. Окремим і значним зовнішньополітичним питанням, що витікало з умов Брестського миру від 3 березня 1918 p., було укладення мирної угоди з радянською Росією»[146].

Сказавши А, мусимо сказати і Б: рухатися в цих напрямках чи то паралельно, чи то одночасно, чи то в будь-який інший спосіб було неможливо — парафувавши Берестейську угоду, гетьман став заклятим ворогом і Антанти, і «білої» Росії.

Евентуально можлива мирова угода з більшовиками (оскільки така угода означала офіційне визнання цих людоїдів) також сприяла переходу до ворожого щодо Скоропадського табору професіоналів російського походження, на яких він теоретично міг опертися.

А спроба налагодити хоч якісь стосунки з регіональними небільшовицькими державними утвореннями категорично суперечила німецьким та австрійським політичним розрахункам...

Вирішувати ці та інші завдання випало визначному українському державному, політичному та громадському діячеві, Дмитрові Дорошенку.

Хто такий Дмитро Дорошенко?

Народився в м. Вільно (тепер Вільнюс), нащадок старовинного козацького старшинського роду (з нього походили, зокрема, гетьмани Михайло та Петро Дорошенки). Навчався на історико-філологічному факультеті Варшавського, Київського та Петербурзького університетів. Голова Української студентської громади в Петербурзі (1903), член Революційної Української партії, згодом — Товариства українських поступовців, засновник «Просвіти» в Полтавській губернії. У 1910—1944 рр. — редактор часопису «Дніпровські хвилі» (Катеринослав). У 1915 р. — уповноважений Всеросійського союзу міст на Південно-Західному фронті, голова відділу допомоги українцям на окупованих російськими військами землях Галичини і Буковини. У 1917 р. — член УПСФ, член УЦР. З квітня 1917 р. — урядовий комісар Галичини і Буковини з правами генерал-губернатора. Восени 1917 р. — губернський комісар Чернігівщини. У травні—листопаді — міністр закордонних справ УД. У 1919 р. — доцент Кам’янець-Подільського українського університету. З 1920 р. — на еміграції. Один із засновників прогетьманського Українського союзу хліборобів-державників. Професор Українського вільного університету (1921—1951, Відень, Мюнхен, Прага), голова Українського наукового інституту (1926—1931, Берлін). Автор близько 1 тис. розвідок з історії України.

Головні праці: «Нарис історії України» (ч. 1—2, 1932—1933), «Історія України 1917—1923» (ч. 1—2, 1930, 1932), «Огляд української історіографії» (1932), «Православна церква в минулому і сучасному житті українського народу» (1940).

Зовнішньополітична діяльність: кадри — продовження

Розуміючи масштаби та гостроту проблем, які постали перед УД, Дорошенко насамперед запросив до співпраці в Міністерстві найбільш відомих у національному середовищі інтелектуалів.: А. Галипа, О. Ейхельмана, О. Карпінського, І. Красковського, М. Левицького, B. Липинського, К. Лоського, Є. Лукасевича, І. Мірного, М. Славинського, М. Ткаченка, М. Суковкіна, В. Оренчука, Л. Цегельського, Ф. Штейнгеля, О. Шульгіна, А. Яковліва (ознайомитися з біографіями цих достойників вам допоможе Google всемогутній).

Усе «це були люди, як правило, з високим освітнім та інтелектуальним цензом, представники дворянсько-шляхетських, землевласницьких верств суспільства, які відзначалися серйозними професійними дипломатичними здібностями»[147].

Розбудова диппредставництв

У міжчасі, маневруючи поміж основними геополітичними гравцями, відомство Дорошенка розбудовувало мережу зовнішньополітичних представництв. Темпи розбудови вражають і сьогодні.

Насамперед зовнішньополітичне відомство розробило закон про штати посольств Української Держави — «аж до часу остаточної ратифікації мирового договору» (14 червня). Посольство 1-го розряду (в Австро-Угорщині, Болгарії, Німеччині та Туреччині) складали 12 дипломатів та службовців із річним бюджетом в 332 тис. карб., розряду 2-го (в Румунії), відповідно, 3 особи та бюджет у 140 тис. карб. Загалом на їх утримання виділили аж 1 127 072 карб. та ще й 26 копійок. 4 липня вирішили заснувати консульства в Москві та Петрограді.

10 червня ухвалили призначити «на посаду посланника при Берлінському урядові та окремо — німецькому імператорові барона Штейнгеля», а «на посаду дипломатичного представника у Відні — В’ячеслава Казимировича Липинського».

Хто такий Федір Штейнгель?

Федір Рудольфович (справжнє ім’я Теодор Штайнгайль) народився 9 грудня 1870 р. у м. Городок Волинської губернії в родині інженера, статського радника Рудольфа Васильовича барона Штейнгеля, вихідця з Остзейського краю Німеччини. У 1890-ті роки навчався на природничому відділенні фізико-математичного факультету Варшавського університету, випускник Імператорського Київського університету Св. Володимира. 1902 р. заснував у Городку музей археологічних, історичних та етнографічних збірок, розкопував могильники княжої доби у Студинці на Рівненщині. 1897 р. власним коштом побудував у Городку середню школу та відкрив осередок «Просвіти». 1906 р. обраний до І Державної думи від м. Києва, належав до Української парламентарної фракції, товариш голови Українського наукового товариства в Києві. Член партії конституційних демократів. Член Товариства українських поступовців, згодом — Української партії автономістів-федералістів та Української демократичної партії. З 1914 р. — член комітету Південно-Західного фронту Всеросійського союзу міст. На початку березня 1917 р. — голова Київського виконавчого комітету, у квітні — член президії Українського національного конгресу. З 1924 р. жив у Городку. 1939 р., після радянської окупації Польщі, все його майно було конфісковане. В 1940 р. репатріювався до Німеччини. Помер 1 лютого 1946 р. біля Дрездена. Масон[148].

Хто такий В’ячеслав Липинський?

В’ячеслав (Вацлав) Казимирович народився 5 квітня 1882 р. у с. Затурці Волинської губернії у польській шляхетській родині. Навчався в гімназіях Житомира, Луцька та 1-й Київській чоловічій гімназії. По закінченні останньої 1902 р. вступив на військову службу, яку проходив у Ризькому драгунському полку. 1906 р. закінчив Ягеллонський університет, продовжив навчання у Женевському університеті, але за станом здоров’я був змушений повернутися на Батьківщину. Напередодні Першої світової війни взяв участь у створенні політичного гуртка, який трансформувався у Союз визволення України. Учасник Першої світової війни, воював у складі 4-го драгунського Новотроїцько-Катеринославського полку армії генерала Самсонова. За станом здоров’я переведений до резерву. В 1917 р. — один із співзасновників Української демократично-хліборобської партії, автор її програми. Наприкінці серпня 1919 р. передав справи посольства своєму заступникові й оселився в австрійському м. Райхенау. 1920 р. створив Український союз хліборобів-державників (УСХД). У листопаді 1926 р. за дорученням Скоропадського переїжджає до Берліна, де працює в Українському науковому інституті. 1928 р. повертається на постійне проживання до Австрії. 1930 р. після розколу УСХД створює Братство українських класократів-монархістів, гетьманців, яке підтримує колишнього ерцгерцога Вільгельма Габсбурга-Лотаринзького (Василя Вишиваного). Помер 14 червня 1931 р., похований в рідному селі.

Основні праці: «Шляхта в Україні: її участь в житті українського народу на тлі його історії» (1909); «Z dziejów Ukrainy» (1912); «Україна на переломі. 1657—1659» (1920); «Листи до братів-хліборобів» (1926); «Покликання «Варягів» чи організація хліборобів» (1925); «Релігія і церква в історії України» (1925)[149].

Розбудова диппредставництв — продовження

Масштаби діяльності за кордоном зростали стрімко.

15 серпня МЗС «заднім числом» (з 4 липня, коли було видано закон «Про заклад генеральних консульств і консульських агентств поза кордоном») ухвалило заснувати мережу консульських агентств у Батумі, Вільно, Гельсінгфорсі, Мінську, Новочеркаську, Омську, Ризі, Самарі, Ташкенті, Тифлісі (1-го розряду) та в Архангельську, Астрахані, Баку, Бійську, Бухарі, Воронежі, Владивостоці, Іркутську, Казані, Єкатеринбурзі, Курську, Нижньому Новгороді, Новоніколаєвську, Орші, Пензі, Саратові, Семипалатинську, Ставрополі, Царицині, Хабаровську (2-го розряду).

Реалії життя, насамперед пов’язані із завершенням Першої світової війни, внесли свої корективи — штати таких представництв спромоглися затвердити лише 6 листопада, а утворити консульства вирішили насамперед у Берліні (генеральне), Мюнхені та Данцигу; у Відні й Будапешті (генеральні) та Львові; в Яссах (генеральне) та віце-консульство в Галаці; у Царгороді (генеральне); у Софії та Варні (віце-консульства); у Вільно; у Цюриху (генеральне) та Женеві; у Копенгагені; в Амстердамі; у Стокгольмі; у Христианії (віце-консульство); у Варшаві (генеральне) та Лодзі (віце-консульство); у Ризі (віце-консульство); у Москві та Петербурзі (генеральні), Самарі та Курську (віце-консульства); у Ростові-на-Дону та Новочеркаську (консульські агентства); у Тифлісі (генеральне), у Баку, Єревані та Батум-Поті (усі — віце-консульства); в Омську (віце-консульство); у Владивостоці; у Ташкенті та Вірному (обидва — віце-консульства). На утримання цієї мережі відпустили 832 тис. 109 карб.

Трьома тижнями раніше (19 жовтня) заснували диппредставництво 2-го розряду в Польщі[150].

Паризька мирна конференція

Все радикально змінилося після офіційного візиту гетьмана до Німеччини.

На початку осені, в переддень остаточної і невідворотної поразки країн Почвірного союзу у війні, на перший план у зовнішній політиці стали виходити такі питання, як відносини із небільшовицькими державними та військовими формаціями, країнами Згоди, Румунією, нейтральними країнами, Польщею.

Але головне питання, яке постало на порядок денний ще до формального завершення війни, — це питання про мирну конференцію переможців. Саме це питання стало контрапунктом всесвітньої історії початку ХХ ст.

Участь або неучасть у цьому заході наперед визначала і статус, і долю тієї чи іншої держави, того чи іншого народу на наступні десятиліття. І в Києві це прекрасно розуміли. 7 жовтня уряд ухвалив вікопомні рішення, які об’єктивно могли забезпечити Українській Державі в ближчій перспективі гідне місце серед цивілізованих країн Європи. Рішення такі:

— «визнати, що уряд та всі посадовці Міністерства закордонних справ повинні здійснити всі кроки, докласти всіх зусиль, щоби у випадку відкриття Мирової конференції добитися участі в ній Української Держави як самостійної та незалежної держави»,

— «доручити міністру закордонних справ посилити склад української місії, поповнивши її досвідченими дипломатами»,

— «визнати настійно необхідним розвиток Міністерством закордонних справ найширшої діяльності в нейтральних країнах на користь визнання ними Української Держави як самостійної та незалежної держави».

Гіпотеза автора

Всі кроки, які Українська Держава здійснила в царині зовнішньої політики після 7 жовтня, слід оцінювати виключно під цим кутом зору: сприяли вони участі УД у мирній конференції як самостійного суб’єкта міжнародного права чи ні.

Задля досягнення цієї стратегічної мети керівництво країни було готове піти і пішло на широкі поступки, в т. ч. найближчим сусідам, — і все це задля того, аби забезпечити їх прихильне ставлення до самої ідеї участі УД в мирній конференції.

Паризька мирна конференція — продовження

Фактичне завершення війни спонукало гетьманський режим до активних дій на «євроатлантичному фронті».

Насамперед перейнялися проблемами пропагандистського, якщо можна так сказати, ґатунку. 15 жовтня уряд підтримав пропозицію МЗС «в інтересах майбутнього держави роз’яснити ті невірні відомості про стан України та її ставлення до Центральних держав та до Великоросії». Крім того, уряд вирішив відправити дипломатичні місії до Вашингтона (представник — Іван Коростовець), Лондона та Парижа (Микола Могилянський), розробити та ухвалити відповідні інструкції для цих дип­місій.

Ці та інші кроки свій ефект, як не дивно, таки мали: 21 листопада уряд «прийняв до відома» повідомлення про ставлення Антанти до України і доручив генералові Рауху «інформувати представника держав Згоди Енно про можливість для нього приїзду до Києва та здійснити всі заходи, щоби Енно міг прибути до Києва».

Хто такі Енно, Коростовець, Могилянський та Раух?

Енно Еміль — дипломат. У 1918—1919 рр. — французький консул в Одесі. Фактично був представником держав Антанти на території України[151].

Іван Якович Коростовець народився 1862 р. у Чернігівській губернії. Закінчив Олександрівський (колишній Царськосільський) ліцей. 1905 р. — член російської делегації на мирних переговорах з Японією в Портсмуті. В 1908—1912 рр. — посол у Китаї. З 1912 р. — посол у Монголії (Урга). Підписав угоду про автономію Зовнішньої Монголії, яка означала її визнання як самостійної держави de facto. В 1913—1915 рр. — посол у Персії, в 1915—1917 рр. — член Ради МЗС. У 1918 р. — уповноважений для переговорів з представниками Антанти в Яссах. З 1920 р. — на еміграції у Китаї та Франції. Помер у Парижі 1933 р.

Основні праці: «Китайцы и их цивилизация» (1896), «Россия на Дальнем Востоке. Воспоминания» (1907), а також спогади «Дневник русского дипломата» (1923, перевидання, 1999)[152].

Микола Михайлович Могилянський народився 1871 р. у Городнянському повіті Чернігівської губернії у дворянській родині. Закінчив Петербурзький університет, служив у дирекції Музею Імператора Олександра ІІІ та у Петербурзькій академії наук. За політичними поглядами близький до кадетів. 1918 р. повернувся в Україну. З 20 травня 1918 р. — в. о. товариша державного секретаря, голова юридично-редакційної Комісії української делегації на мирних переговорах між Українською Державою та РРФСР. Призначений послом УД до Франції, прибув до Парижа після повалення УД. З 1919 р. — на еміграції у Франції, Чехії, Швейцарії. Помер 1933 р. Масон[153].

Георгій Оттонович Раух народився 19 серпня 1860 р. в Естляндській губернії в родині генерал-лейтенанта Отто Єгоровича Рауха. Випуск­ник 5-ї Петербурзької гімназії, Пажеського корпусу (1881), Миколаївської академії Генерального штабу (1887, по 1-му розряду). Військову службу проходив на командних стройових та штабних посадах. 1903—1905 рр. — командир лейб-гвардії Кірасирського полку, генерал-майор; у 1908—1912 рр. — командир 30-ї кавалерійської дивізії. Учасник Першої світової війни. Командир 2-ї гвардійської кавалерійської дивізії, начальник штабу 6-ї армії, командир 2-го гвардійського кавалерійського корпусу, командир 1-го гвардійського кавалерійського корпусу, генерал-лейтенант. З червня 1917 р. — генерал від кавалерії, з листопада — на пенсії. Заарештовувався ВЧК, втік в Україну. За часів УД — представник РМ при австро-угорському військовому командуванні, голова адміністрації м. Одеси. З 1920 р. — на еміграції в Туреччині. Помер 30 листопада 1936 р. в Константинополі.

Нагороди: Св. Станіслава III ст. (1891); Св. Анни III ст. (1894); Св. Станіслава II ст. (1896); Св. Анни II ст. (1901); Св. Володимира III ст. (1906); Св. Станіслава I ст. (06.12.1911); Св. Анни I ст. (1913); Золота Георгіївська зброя (1915). Іноземні ордени: Франца Йосифа II ст. (Австрія, 1897), а також ордени Пруссії, Туреччини, Румунії, Болгарії[154].

Небільшовицькі російські державні та військові формації

Сучасна українська історична наука дійшла розуміння, що в гетьманському таборі існувало дві течії у питанні взаємин між РРФСР та іншими регіональними утвореннями, які виникли на території колишньої Росії.

Перша концепція, яку називають «самостійницькою» (її прихильниками числять, зокрема, Донцова, Дорошенка та Шелухіна), «базувалася на рівноправних умовах стосунків між обома країнами і виключала можливість домінації тієї чи іншої сторони».

Конкуруюча, або, як її ще називають, «консервативна», доктрина (її намагалися втілити в життя Скоропадський, Лизогуб, Василенко «та переважна більшість кабінету міністрів та оточення гетьмана») передбачала «політичне майбутнє своєї держави в рамках російської (звичайно, не радянської) федерації народів з наданням Україні найповніших прав в цьому об’єднанні»[155].

Дискусійність цього поділу зрозуміти не так важко, якщо взяти до уваги те, що «рівноправні умови стосунків» і «федеративні стосунки» — в конкретних обставинах місця та часу до певної міри це були якщо не синоніми, то поняття не зовсім уже конкуруючі. Адже федеративні стосунки за визначенням передбачають рівність суб’єктів права, які вступають у федеративні стосунки.

Крім того, вкотре наголосимо на цьому, дореволюційна, революційна та постреволюційна національна політична думка так і не спромоглася сформулювати несуперечливу концепцію можливості самостійного існування України як держави. В даному випадку це і означає «ніколи» — ясна річ, якщо не брати до уваги марення Міхновського, марення, які тільки засвідчують правило.

Глибшої рефлексії, як на наш погляд, потребують і твердження про практичну реалізацію в УД «великоукраїнської» концепції розбудови національної державності. Себто йдеться про «двовекторність» гетьманської політики, яка нібито полягала в тому, аби налагодити співробітництво з російськими антибільшовицькими силами, які самої ідеї незалежної Української Держави не сприймали і сприйняти не могли. Саме ця «двовекторна орієнтація гетьмана Скоропадського і значної частини його оточення, — обґрунтовує цю точку зору сучасний дослідник, — в кінцевому рахунку і призвела до загибелі Гетьманату, і в цьому роль російських консервативних течій незаперечна»[156].

У розвідці «Загублена історія втраченої держави» та «Таємниця Михайла Грушевського» ми неодноразово цитували сучасних дослідників, які паралельно і незалежно один від одного довели: ніяких об’єктивних та суб’єктивних умов для самостійного державного існування «України» станом на 1917 р. не існувало й існувати не могло. Оскільки і «України» як такої в природі не існувало. А існувало близько шести десятків нетотожних за обставинами розвитку територій, які тільки 1939 р. були силоміць об’єднані в одній державі товаришем Сталіним та партайгеноссе Гітлером.

Теоретичні та практичні можливості для проведення самостійного зовнішньополітичного курсу зростали з кожним днем наближення до кінця Першої світової війни. 2 вересня 1918 р. уряд призначив свого представника при Всевеликому Війську Донському — ним став Славинський. Насамперед сторони врегулювали болюче питання двосторонніх відносин — про розмежування сфер впливу та відповідальності в Донецькому басейні.

14 вересня уряд уповноважив міністрів шляхів сполучення та торгу і промисловості «підписати додаткову угоду з урядом Всевеликого Війська Донського стосовно спільного регулювання питань, які стосуються Донецького басейну, і привести її в дію, не чекаючи підписання загальної угоди». 28 вересня уповноважили міністрів Гутника та Ржепецького «на ведення з представниками уряду Всевеликого Війська Донського переговорів щодо укладання торговельної та митної угод і на підпис... відповідних проектів згаданих угод».

Ще один відомий на сьогодні практичний наслідок двосторонніх відносин — пропозиція постійного представника отамана Донського козацтва Петра Краснова при гетьманові генерал-лейтенанта Олександра Черячукіна про створення особливої комісії для задоволення за рахунок УД всіх потреб збройних сил, які діють проти більшовиків (21 листопада).

Офіційно на спроби організації Добровольчої армії уряд Скоропадського вперше відреагував 12 вересня. Вислухавши інформацію військового міністра про наявність на території УД «організації, яка вербує членів Південної Добровольчої армії», Рада Міністрів доручила з’ясувати ставлення до цієї справи німецького командування.

Яку відповідь дало останнє — наразі невідомо, але відомо, що після відходу німців, а саме 27 листопада, уряд визнав, що 10 млн карб. на її потреби «можуть бути асигновані за певних умов, які можуть захистити інтереси України в її спільній з іншими державами боротьбі проти більшовиків». Заразом визнали «вкрай доцільним» провести в Києві у другій половині грудня «конференцію урядів держав, які федеративно об’єднуються з Росією», та опрацювати програму її роботи, заснувати представництва УД при Добровольчій, Південній та Донській арміях — для «узгодження воєнних дій» Збройних сил УД проти більшовиків.

Отже, ставлення Києва до російських нерадянських територіальних державних формацій цілком справедливо треба охарактеризувати як «доброзичливе», більше того — «гетьманський уряд надавав всіляку, особливо ж військову допомогу Дону. Подібні ж стосунки складалися й між Україною і Кубанню»[157]. Слово Олексію Лупандіну: «...гетьманський уряд... сприяв підтримці антибільшовицьких сил у Росії, що стали на шлях самовизначення. У відносинах з Кубанню і Всевеликим Військом Донським, окрім підтримки українського національного руху шляхом субсидій українським організаціям і видавництвам, як це робилося в Криму і організацією чого займалось Міністерство закордонних справ, були присутні ще й військові аспекти. Український уряд надавав цим державним утворенням зброю для боротьби з більшовиками»[158].

Результат цієї обопільної, ризикнемо так її назвати, «доброзичливості» та співробітництва на культурному й військовому напрямках — стратегічний зовнішньополітичний прорив, значення якого для УД важко переоцінити.

7 серпня Україна і Всевелике Військо Донське підписали угоду про багатостороннє співробітництво та обмінялися дипломатичними місіями. Практично це означало встановлення офіційних стосунків УД з тими державними формаціями, які визнавалися легітимними і законними, і їх населенням, і, що найважливіше, переможцями Першої світової війни країнами Згоди.

Скажемо прямо: угода 7 серпня відкривала практичні можливості для офіційного визнання з боку Антанти.

Румунія

Ще один перманентний головний біль гетьманського МЗС — стосунки з Бухарестом. Псувати стосунки із союзником Антанти — не випадало.

Отже, 2 жовтня Рада Міністрів ухвалила створити «особливу нараду» для переговорів із румунськими представниками, що прибули до Києва, до якої включили міністрів закордонних справ, фінансів, торгу й промисловості. Які практичні наслідки переговорів і чи відбулися вони взагалі — наразі невідомо. Відомо натомість, що 11 жовтня «надзвичайними представниками українського уряду» у Румунії стали Дашкевич-Горбацький і Баженов, якого того ж дня призначили офіційним представником у Швеції.

21 листопада український уряд висловив своє гостре незадоволення оголошенням румунського військового командування про приєднання, до слова, абсолютно незаконне і безпідставне, Хотинського повіту Бессарабської губернії до Румунії. 28 листопада, уряд УД ухвалив передачу управління та охорони румунських військових складів, які знаходилися на території України, «румунській військовій владі».

Хто такий Борис Баженов?

Баженов Борис Петрович народився 31 липня 1871 р. на Харківщині. Випускник 2-го кадетського корпусу (1889 р.) та Миколаївського кавалерійського училища (1891 р.), Миколаївської академії Генерального штабу (1898 р., по 1-му розряду із малою срібною медаллю і з занесенням імені на мармурову дошку). Службу проходив на стройових командних та штабних посадах. 1913 р. — генерал-майор, з 30 липня — начальник військових сполучень Петербурзького військового округу. Учасник Першої світової війни: генерал-квартирмейстер 6-ї армії (серпень 1914 — липень 1916), начальник штабу 42-го окремого армійського корпусу (січень—вересень 1917 р.).

Нагороди: Св. Станіслава III ст. (1900); Св. Анни III ст. (1903); Св. Станіслава II ст. (1905); Св. Анни II ст. (1906); Св. Володимира IV ст. (1909); Св. Володимира III ст. (1912)[159].

Холмщина

Не випадало Києву псувати стосунки і з воскресаючою Польською державою.

Одне з найбільш гострих питань у двосторонніх стосунках — питання про статус поліетнічної Холмської губернії. Після державницького розпаду Австро-Угорської імперії польське керівництво висунуло законні, підкріплені силою зброї та прихильним ставленням Антанти, претензії на цю територію.

5 листопада український уряд, обговоривши status quo, що утворилося на Холмщині після відходу австрійської армії, ухвалив формальний протест проти переходу губернії під польську юрисдикцію. Аргументували так: мовляв, встановлення там польської влади суперечило як Берестейським угодам (які Польща ніколи не підписувала і не визнавала), так і так званому «праву націй на самовизначення». Висловили хіба надію, «що польський уряд вживатиме з свого боку всіх заходів до того, щоб межі України були заховані в тому вигляді, як це було встановлено згодою з австро-угорським урядом в серпні місяці».

Радянська Росія

Це питання у фокусі українського МЗС, м’яко кажучи, не перебувало.

Стосунками з більшовицькою Росією впродовж травня — листопада опікувалася мирна делегація УД на чолі з Сергієм Шелухіним, до складу якої входили Хр. Барановський, О. Ейхельман, П. Линниченко, А. Свіцин, О. Сливинський.

Хто такий Платон Линниченко?

Народився в с. Гармацьке Балтського повіту Подільської губернії в поміщицькій родині. Випускник юридичного факультету Імператорського Київського університету Св. Володимира. Служив у земствах Подільської та Київської губерній. З початком Першої світової війни є упов­новаженим Київського губернського комітету Всеросійського земського союзу допомоги хворим і пораненим воїнам, служив у 2-му передовому лікарсько-харчувальному загоні. Член Головного комітету Всеросійського земського союзу (з травня 1915 р.), голова відділу допомоги Південно-Західного фронту постраждалому від війни населенню. У 1917 р. — уповноважений Головного комітету Всеросійського земського союзу на Південно-Західному фронті. Член Київського губернського виконавчого комітету. Ініціатор утворення Галицько-Буковинської комісії та Єврейського комітету товариства допомоги постраждалим від війни. З 15 червня 1917 р. — помічник крайового комісара Галичини і Буковини. В 1918 р. — член української делегації на мирних переговорах з РСФРР. У 1918—1928 рр. працював у Червоному Хресті, заступник голови ЧХ УРСР. Страчений більшовицькими нелюдями 1937 р.

Нагороджений орденом князя Володимира ІV ступеня з мечами і бантом.

Зять професора О. Д. Павловського.

Хто такий Сергій Шелухін?

Сергій Павлович народився 1864 р. у с. Деньгі Золотоніського повіту Полтавської губернії в дворянській родині. Випускник юридичного факультету Імператорського Київського університету Св. Володимира. Служив у судових установах Єлисаветграда, Кам’янця-Подільського, Кишинева слідчим, суддею, прокурором, почесним суддею, членом окружного суду в Одесі.

У 1917 р. — голова Революційного комітету в Одесі, член УЦР, член УПСФ, генеральний суддя УНР, міністр судових справ УНР. У 1918 р. — член Державного сенату УД. У 1919 р. — міністр юстиції в уряді УНР, член української делегації на мирній конференції в Парижі. З 1921 р. — на еміграції в Чехословаччині, професор Українського вільного університету та Українського педагогічного інституту ім. Драгоманова. Помер у Празі в 1938 р.[160].

Радянська Росія — продовження

12 червня результатом переговорів, які проходили у Києві від 23 травня, стало підписання умов прелімінарного миру.

Згідно з цією угодою, більшовики дістали можливість відкрити на території УД консульства у Києві, Одесі та Харкові, а також консульські агентства в Житомирі, Кам’янці-Подільському та Полтаві. «Основною функцією в діяльності російських радянських консульств на території України, — не погодитися з цим висновком неможливо, — було... проведення агітаційної та підривної роботи, спрямованої на порушення суверенітету та національних інтересів Української Держави»[161], оскільки більшовики трактували Україну виключно як плацдарм та мобілізаційний ресурс для розгортання світової пролетарської революції.

Тим часом Шелухін та члени делегації підійшли до виконання покладеної на них місії відповідально. Від 21 червня голова делегації сумлінно доповідав урядові «про хід роботи делегації». Уряд сумлінно включав «постанову з даного питання до особливого таємного журналу». Всього таких та інших доповідей заслухали принаймні шість разів, а саме — 2, 17 липня, 7 серпня, а також 7 жовтня, 6 та 12 листопада.

Єдиний відомий з протоколів урядових засідань наслідок багатомісячних переговорів — ухвала від 14 серпня про приєднання до України Гомельського, Путивльського, Рильського повітів — до Чернігівської губернії, Білгородського, Валуйського, Гайворонського, Корочанського, Новооскільського, Суджанського — до Харківської; повіти Речицький, Пінський та Мозирський об’єднали в особливу Поліську округу з адміністративним центром у Мозирі.

Драматичним було обговорення «російського» питання 16 вересня. Ось що записано в протоколі РМ: «Вислухавши повідомлення голови Колегії Верховних правителів про такі, що проводяться (в оригіналі — «производимые». — Д. Я.) на території колишньої Російської імперії радянською владою масові арешти та розстріли без будь-якого суду ні в чому не винних осіб, серед яких немало українських громадян, Рада Міністрів, глибоко обурюючись нелюдським способом політичної боротьби з боку радянської влади, рішуче протестуючи проти зневаги всіма принципами міжнародного права зазначеними діями стосовно українських громадян і гаряче співчуваючи стражданням кращої частини братського російського народу, ухвалила: 1) звернутися до всіх держав світу із самим наполегливим закликом з метою припинення скоєних на території Росії злочинів; 2) просити Колегію Верховних правителів шляхом стосунків з німецькою владою про прийняття цією владою рішучих заходів для встановлення міцних гарантій недоторканості арештованого глави православної церкви патріарха Тихона, а також для того, щоби всі українські громадяни, що проживають на території Росії, були прийняті під особливе заступництво німецької влади та були цілком вилучені з юрисдикції органів ради народних комісарів, зважаючи на те, що всі протести дипломатичних агентів України щодо незакономірних (так у тексті. — Д. Я.) репресій проти українців не привели до цього часу ні до яких результатів».

Взагалі офіційний тон керівництва УД щодо більшовицької Росії був якщо не рішучим, то жорстким. 20 вересня 1918 р. РМ у категоричній формі відмовилася вести двосторонні переговори про кордони із Областю Війська Донського та вирішила «твердо стояти на наміченій лінії» в переговорах щодо демаркаційної лінії між Україною та Росією Леніна—Свердлова—Бронштейна—Розенфельда.

11 листопада, заслухавши відповідне повідомлення товариша міністра закордонних справ Палтова, уряд уповноважив його лише на підписання угоди про створення української місії у Москві та більшовицької в Києві «з тим, щоби склад місії був не більше 3-х осіб та 1 дипломатичного кур’єра... за тієї умови, що представники сторін не мають права займатися політичною агітацією», а також за умови «обмеження діяльності Червоного Хреста».

Поза тим з боку гетьманського уряду стосунки з більшовицьким режимом характеризувалися їх принциповою відсутністю. На сьогодні відомі лише два документи, які висвітлюють ставлення нового керівника держави до московських людожерів. Перший має назву «Обіжник Міністерства праці про з’ясування матеріальних втрат, понесених професійними робітничими організаціями внаслідок українсько-російської війни», виданий 18 травня. Документ містив наказ «Комісарам Міністерства праці, фабричним інспекторам, професійним спілкам, біржам праці, заводським комітетам і т. п. ...найповніше вияснити ті матеріяльні втрати, що в зв’язку з навалою на Вкраїну російського совітського війська понесли професійні робітничі організації (біржі праці, заводські комітети і т. п.)». 23 травня відповідний наказ видав міністр шляхів: «...пропоную шляховим інституціям негайно взятись за з’ясування, окремо по кожній службі, кількості шкоди, наробленої їм під час війни». Другий документ датовано 30 серпня. «Закон про затвердження тимчасових положень про прикордонні пункти на кінцевих залізничних станціях на кордоні з Великоросією» визначав: «...на кінцевих залізничних станціях на границі» встановити «тимчасові штати» прикордонних пунктів — на залізничних станціях Орша, Клинці, Хутір Михайлівський, Коренево, Гостищево і Валуйки, а «в тилу кордонних пунктів на станціях: Жлобін, Новобілиця, Терещенська, Ворожба, Білгород і Куп’янськ» встановити «ще особливі дозорчі пункти». Права та обов’язки їх службовців встановлювалися також і на підставі «особливої інструкції, затвердженої міністром внутрішніх справ»[162].

Це всі документи про двосторонні стосунки, відомі на сьогодні, — ясна річ, якщо не брати до уваги ухвали консульств про видачу потребуючим українських паспортів.

Антанта

Основною перешкодою у відносинах Києва з Лондоном та Парижем були, звичайно, Берлін та Відень, які ні за яких умов не могли допустити виходу Скоропадського з-під їх «парасольки». Але перебіг подій на Західному фронті Першої світової об’єктивно вносив свої корективи у позицію вимушених тимчасових союзників Скоропадського. Їх можливості утримувати ситуацію в Україні під контролем зменшувалися з кожним днем у геометричній прогресії — до офіційного завершення війни залишалися тижні...

Розуміючи це, Дорошенко вже 15 жовтня на засіданні Ради Міністрів сформулював революційну за своїм значенням тезу про необхідність в інтересах майбутнього Української Держави інформувати країни Антанти про стан справ як у самій Україні, так і про її відносини з Центральними державами та Москвою. Уряд визнав за необхідне надіслати з цією метою до Англії, Франції та США надзвичайні дипломатичні місії.

«Етнографічні» «українські» землі

Цю надзвичайно дражливу проблему, вирішувати яку режим УНР заходився методом «самозахоплення», гетьманська адміністрація намагалася розв’язувати в законний спосіб.

25 травня Рада Міністрів ухвалила «Закон про тимчасове розповсюдження української державної влади». «Розповсюдження чинності української державної влади і всіх законів і постанов її» передбачалося виключно «у разі прилучення до Української Держави по стратегічних або інших причинах нових територій».

Відновлювати правопорядок на цих землях шляхом утворення відповідних судових інституцій доручалося судовому міністру, причому вживати необхідних заходів він мав право власною владою. Одночасно відповідним законом встановили «тимчасово» судову владу на території Кобринського, Пружанського, Берестейського і Більського повітів Гродненської губернії, Пінського повіту Мінської губернії, Ковельського та Володимиро-Волинського повітів Волинської губернії, «які ввійшли в границі Української Держави згідно з мирним договором Укр. Народ. Республ. з державами Почвірного союзу від 9 лютого 1918 р. ...». 14 серпня «задля порядкування повітами Могилівської, Курської і Воронізької губерній, які нині прилучені до Української Держави, повіти ті прилучити до нижчезазначених українських губерній: Гомельський Могилівської губернії, Путивльський і Рильський Курської губернії — до Чернігівської губернії; Суджанський, Гайворонський, Білгородський, Корочанський і Новооскольський Курської губернії і Валуйський Воронезької губернії — до Харківської губернії; повіти ж Річицький, Пінський, Мозирський, а також волості сусідніх повітів Мінської губернії з’єднати в Поліський округ з адміністраційним центром в Мозирі»[163].

Завершення війни нібито відкрило перед гетьманом та його урядом можливості для зовнішньополітичних маневрів, здавалося, з’явилася перспектива принципово іншого зовнішньополітичного курсу. «Голов­ним завданням зовнішньої української політики, — писав міністр закордонних справ, — уявлялося мені — і в цьому напрямку я старався працювати — визволення з-під опіки наших союзників, німців та австро-угорців, а поки що — використовувати їх вплив і оружну допомогу для об’єднання всієї української території. Щодо першого завдання, то його при тодішніх обставинах можна було досягти лиш скріпленням внутрішньої організації нашої держави і сформуванням власної військової сили», — роз’яснював він[164].

Геополітичні реалії натомість перекреслювали будь-які абст­рактні політичні схеми — перекреслювали ще до початку спроб намалювати їх.

Не враховували ці схеми і калькуляцій, які мали місце в середовищі галицького русинського політикуму. Його лідери, послідовні габсбурзькі роялісти, не мог­ли толерувати Скоропадського тому, що він був, з їх погляду, носієм російської імперської свідомості і, по-друге, німецькою маріонеткою. Австро-угорські політики русинського походження боялися міфічного «соціалістичного» перевороту, який могли, на їхню думку, організувати чи то Винниченко, чи то Шаповал, чи то Петлюра, чи то всі вони разом — терпіти цю «компанію» галичани мог­ли ще менше, ніж гетьмана з його оточенням.

Не могли знести галичани ані Винниченка, ані Петлюру, ані Шаповала, ані всіх їх гамузом, оскільки цілком справедливо вважали їх абсолютно нездатними ані до державного управління, ані до будь-якої іншої продуктивної діяльності. І тут вони не помилялися — у тому сенсі, що будь-яка зміна влади в Києві приведе до влади більшовиків. І тоді Галичина буде оточеною з обох боків ворогами — поляками та москалями. Тому вони мимоволі були вимушені гетьмана терпіти.

Якщо Скоропадський втримається, — думали вони, — то це відкриває теоретичні можливості об’єднати «Велику Україну» та Галичину в єдину національну державу. Натомість у випадку перемоги більшовиків місцевих сил, яких має підтримати Антанта, вистачить, аби не допустити приходу російських «червоних» на галицькі та буковинські терени. Гетьман, зі свого боку, вважав за необхідне вступити в контакт з УНРадою у Львові — на його думку, такому крокові російські «білі» кола не пручались би, оскільки це дозволяло в перспективі вирвати Галичину з-під Австро-Угорщини та долучити її до небільшовицької федеративної Росії.

Разом з тим, Скоропадський був цілком свідомий того, що півторастолітнє панування Габсбургів дарма для галичан не минуло — у тому сенсі, наприклад, що вони слабо уявляли собі реалії підросійської України. Одночасно гетьман не міг не підтримувати гасла та дії галицького українського руху, спрямовані на підтримку та розвиток національної ідентичності[165].

Підкреслимо: всі, або майже всі, вищенаведені міркування мають цілком умоглядний характер. Підтвердити або спростувати їх можуть лише документи, які зберігаються в т. зв. «архіві Петрушевича» в Римі і які все ще недоступні для дослідників.

Нічого доброго Скоропадському не обіцяла і теоретична можливість негайного об’єднання Києва в одному державному організмі зі Львовом та Чернівцями.

Пригадаємо: одним з перших документів, ухвалених УНРадою, стала постанова (і відповідне доручення Держсекретаріатові) про необхідність «поробити потрібні заходи для об’єднання всіх українських земель в одну державу».

З відповідною місією до Києва було направлено посла — професора Григорія Микитея (1888—1945 рр.), який мав вручити вірчі грамоти гетьманові[166]. Паралельно та одночасно Дмит­ро Вiтовський, голова Військового комітету та керівник збройного путчу у Львові, надіслав 1 листопада (увага!) не гетьманові, а націо­нал-соціалістичному Українському народному союзові вiтальну телеграму: «Зайнятий українськими вiйськами Львiв посилає поклiн Києву — столицi Соборної України»[167]. У відповідь УНС повідомив Львів, що «злучення» ЗУНР з Українською Державою «небажане» з огляду на можливе піднесення престижу режиму гетьмана та його зміцнення![168]

«Геніальність» і Вітовського, з одного боку, і Винниченка з Шаповалом — а саме вони і були тоді біля керма УНСоюзу, — з другого, полягала в тому, що ці добродії просто не брали до уваги наявність неподоланних тяглих та гострих етнокультурних, релігійних, політичних, економічних протиріч з Австрією, Німеччиною, Польщею, Румунією, Угорщиною. Навіть якщо уявити, що львівське рішення було би ухвалено на користь Української Держави, а не міфічної «України Великої», та було б підтримане гетьманом, це мало б ще більш катастрофічні наслідки для Скоропадського — навіть у випадку, якби він утримався при владі після відходу німців та австрійців з України.

Причини очевидні. Це — неодмінний масштабний і гострий збройний конфлікт ще й з Варшавою та Будапештом. Розуміючи це, Київ обмежився обговоренням з галицькою делегацією можливостей надання військової допомоги галичанам та буковинцям[169].

Тим часом, упродовж останніх тижнів існування УД, події на габс­бурзьких територіях, населених русинами, розвивалися своїм порядком. 27 жовтня організована румунами в Чернівцях «Національна рада» ухвалила «об’єднання всієї Буковини з рештою румунських країв у національну державу».

Протидіяти цьому Українська Держава жодним чином не могла. Не змінила ситуації і нібито проведена 3 листопада 10-тисячна «українська» маніфестація в Чернівцях. Її «рішення», яке ігнорувало позиції інших національних груп краю — про передачу всієї повноти влади у краї до УНРади, — було порожнім звуком. 6 листопада озброєні українські загони оволоділи адміністративними установами, вокзалами, поштою і телеграфом у Чернівцях, Сучаві, Сторожинці і Кімполунгу та нібито ще й у багатьох селах[170]. 11 листопада румунська армія зайняла всю територію колишнього Великого Герцогства Буковина. Навіть якби гетьман мав у своєму розпорядженні військові сили, достатні для того, щоб вступити у збройний конфлікт з Румунією, нічого доброго це йому не принесло б — за Бухарестом стояла Антанта.

Національний конфлікт на Закарпатті — попри всі зусилля політиків тамтешньої руської громади — пощастило розв’язати в мирний спосіб. 8 листопада закарпатські русини утворили «Руську Народну Раду», яка 19 листопада висунула домагання: національного самовизначення, участі її представників у майбутній мировій конференції, недопущення розчленування «національної території» сусідніми країнами. Будапешт натомість погодився на існування автономного «Руського Краю» із власним законотворчим органом — «Руською Радою» та з кандидатурою очільника краю.

Частина VІ

Збройні сили

Дослідження технології створення національних Збройних сил в умовах, коли сформувати їх було якщо не неможливо, то просто не випадало, — чи не найзахоплюючіший розділ в історії Української Держави.

Не маючи в своєму розпорядженні необхідних ресурсів, а також згоди окупаційної військової влади, пішли шляхом створення необхідних для функціонування структур, які ховали в нетрях цивільних відомств, що існували. Наприклад, органи військової юстиції сховали у профільному міністерстві, мобілізаційний відділ — у МВС і т. п.

Характерні особливості процесу формування національної армії — гранична обережність уряду та утаємниченість його рішень. РМ «пригальмовувала» ініціативи голови держави. Так, наприклад, 10 та 11 липня уряд обговорив «Доклад військового міністра про становище військової справи в Українській Державі». Суть: гетьман планував видати наказ про призов 5 тис. осіб для формування Сердюцької дивізії. Ухвалили: «Цілком приєднуючись до рішення пана Гетьмана... оголошення проекту наказу визнати небажаним...». Інформації військового міністра щодо «формування армії» взагалі заносили до таємного «Особливого журналу» (наприклад, 4, 6 вересня), донині недоступного для дослідників.

Мобілізаційний ресурс Української Держави. УГА

Скажемо ще раз: ніякого впливу на події, що мали місце на підавстрійських русинських територіях, режим гетьмана не мав і мати не міг — якби і палко того бажав.

Не мав і не міг мати не тільки з політичних, але і з цілком прозаїчних причин — відсутності будь-яких матеріальних ресурсів для проведення будь-якої політики на «західноукраїнських» землях. Теоретично окремим мобілізаційним ресурсом могла би стати так звана Українська Галицька армія (УГА).

Правда про цих ландскнехтів, які свого часу присягали або найяснішому цісарю, або російському імператорові і які після краху обох монархій залишилися без легітимного господаря, без верховного командування, без присяги, без засобів до існування, відома давно і дуже добре.

Власне, цю правду ніхто ніколи не приховував — навпаки, завжди нею пишався. Ось про що йдеться, наприклад, у матеріалах, оприлюднених більш ніж півсторіччя тому в пишному виданні «Українська Галицька Армія. У 40-річчя її участи у визвольних змаганнях»[171]. Звернімося до споминів такого собі Ганса Коха «Військовий провід Української Галицької Армії»:

«Військове походження цих старшин (тобто командного складу УГА. — Д. Я.) було двояке. Менша їх частина вийшла з царсько-російського генерального штабу, або з визначних староросійських, гвардійських полків. Більшість творили... старшини австро-угорського генерального штабу або офіцери полків габсбурзької монархії». Співпраця цих груп, — вказує щирий український патріот Кох, — «була не так легкою, як би здавалося».

Перша причина труднощів — необхідність перекладу російських та німецьких «фахових форм» на українську мову. Вихід знайшли такий: «Розв’язування їх давньою методою різних коаліційних армій, в яких вояки, приналежні до різних контингентів, спершу зливалися в одне під річевим оглядом, а щойно опісля шукали мовних форм».

Причина друга, на яку вказує Кох, — відмінність російської та австро-угорської військових шкіл та практик, які сповідували несумісні між собою військові філософії та практики — починаючи від стройових прийомів, закінчуючи ідейними розбіжностями стратегічного планування.

Причина третя — національний склад командування. Кого там тільки не було: генерали та старші офіцери Російської та Австро-Угорської імператорських армій російського, українського, угорського, хорватського, чеського, австрійського походження.

Ще одна системна проблема цієї «української» армії, в якій, як бачимо, власне «українцям», тобто рядовим галичанам-русинам, відводилася роль гарматного м’яса, — надзвичайно висока навіть з огляду на ті часи плинність вищого командного складу.

Від листопада 1918 р. до безславного кінця в лютому 1920 р. (тобто впродовж 16 місяців) посаду команданта УГА обіймало 8 осіб (тобто в середньому 1 особа командувала менше 2-х місяців). І це в умовах війни на 2—3 фронти одночасно! За той самий час начальників Генерального штабу — «шефів штабу Начальної Команди УГА» змінилося 7осіб.

Четверта причина, яка прирікала УГА на поразку за будь-яких обставин, — «розмірно невеликі оперативні можливості», які полягали у «пов­ній недостачі» необхідних людських та матеріальних ресурсів. Перекладаємо на українську: матеріальних ресурсів для ведення переможних бойових дій ця група російських та австрійських вояків під жовто-синім габсбурзьким русинським прапором не мала.

П’ята причина, яка наперед визначала поразку УГА, полягала у «невідповідності відносин з урядом ЗУНР, насамперед диктатором Є. Петрушевичем», «підлеглості» штабу Петлюри. Конкретні стратегічні прорахунки вже власне командування УГА і, насамперед, генетична неможливість позиціонування щодо військового союзу Петлюри та Пілсудського мали наслідком загибель УГА. Одна частина її перейшла на територію Чехословаччини, де була інтернована, друга — пристала до більшовиків і була ними знищена[172].

Звернімося до статистичних оцінок чисельності УГА, маючи на увазі, що головні її противники нараховували в своїх лавах: Червона армія — до 5 млн осіб[173], Збройні сили Півдня Росії — від 160 (червень 1919 р.) до 270 тис. (при 600 гарматах, 38 танках, 72 літаках, близько 120 кораблів (жовтень 1919 р.)[174], а одна лише польська армія — армія Галлєра — 80 тис. вояків[175]. Станом на 21 листопада 1918 р. УГА — це формально 3305 вояків, у т. ч. в строю — 120 старшин (161 за списком) та 3185 стрільців (4517 — за списком), у т. ч. полк УСС — 54 старшини і 1084 стрільці. Станом на 15 березня 1919 р. — «в полі» воювало 65 тис. осіб, 4 тис. старшин (при 8 тис. коней); «в запіллю» — 55 тис. осіб, 6 тис. старшин, загалом — 120 тис. осіб, 6 тис. старшин. На день захоплення Києва (30 серпня 1919 р.) в лавах УГА перебувало 12 900 людей, у т. ч. 6500 багнетів, 245 «скорострілів». Під час об’єднання з Червоною армією (12 лютого 1920 р.): 6988 стрільців та 642 особи «командного складу» (І Галицька червона бригада УСС), 6243 стрільці та 487 осіб командного складу (ІІ бригада), 356 командного складу та 3457 стрільців (ІІІ бригада), загалом — 1485 осіб командного складу та 16 688 стрільців[176]. Це все.

Якщо мова зайшла про можливий та реально існуючий мобілізаційний ресурс гетьманського режиму, насамперед збройний, то спробуємо в цьому контексті оцінити його зусилля по створенню боєздатних збройних сил.

Мобілізаційний ресурс Української Держави. Січові стрільці

Ще одним потенційним мобресурсом режиму УД могли би стати «національні» військові формування, відомі під назвою «січові стрільці».

Не маючи ані найменшого бажання (та, зрештою, і можливості) копирсатися ще й в цьому надзвичайно контраверсійному дискурсі, нагадаємо читачам хіба таке.

Загін січових стрільців, яким на той час командував Осип Микитка (січень—жовтень 1918 р.), входив до складу окупаційного німецько-австрійського угруповання. У лютому 1918 р. цей підрозділ, сформований з габсбурзьких підданих русинського походження, прибув на територію УНР і розмістився на Херсонщині, де австрійськими силами командував архікнязь Вільгельм Габсбург-Лотаринзький (Василь Вишиваний).

Ще один курінь січових стрільців — Галицько-Буковинський — були сколотили наприкінці 1917 р. у Києві з вояків австро-угорської армії русинського походження, які опинилися в російському полоні.

До речі, створення таких підрозділів діючим на той час міжнародним правом категорично заборонялося. Галицько-Буковинський курінь брав участь у боях з більшовиками, у т. ч. в Києві, але в січні 1918 р. разом із членами УЦР відійшов до Житомира. Саме цим куренем від того часу і до кінця його як військової формації (фактично припинила своє існування 7 грудня 1919 р., а формально Стрілецька рада ухвалила рішення про її ліквідацію вже у Празі в липні 1920 р.)[177] командував Євген Коновалець.

Стосунки вояків «українського» походження — габсбурзьких підданих, вбраних в австрійські однострої, з Українською Державою мали дуже дивний — якщо не сказати більше — характер.

У травні 1918 р. керiвництво цих січових стрільців розділилося на дві групи. Перша вважала співпрацю з гетьманом можливою, друга таку можливість категорично відкидала. Під тиском Грушевського, який, за свідченням очевидця, «гостро заатакував Скоропадського як росiйського генерала й особисто як новопокликаного Гетьмана — з позицiй крайнього соцiялiзму, як партiйний агітатор»[178], та всупереч позицiї Коновальця, Стрiлецька рада вiдмовилася пiдтримувати Скоропадського. При цьому частина вояків цього підрозділу (чисельністю до 3 тис., з яких негаличан була хіба 1/3) все ж таки перейшла на службу Запорізької дивізії Збройних сил УД, інші зникли невідомо де.

У липні Рада січових стрільців порушила клопотання про відновлення формування. Клопотання Скоропадський задовольнив 23 серпня. В останній день серпня він прийняв стрілецьку делегацію. Результат зустрічі: стрільці формально присягнули на вірність Українській Державі, Коновалець та Мельник отримали з рук гетьмана полковничі погони та згоду на формування окремого полку чисельністю до 1800 багнетів[179].

Формацію було відновлено як Окремий загін січових стрільців, осідком визначили Білу Церкву. Списочна чисельність його на той час не перевищувала 1300 вояків, фактично несли службу менше 1000. Саме ці хлопці зі зброєю в руках у листопаді 1918 р. підтримали антигетьманське повстання (докладно про це розповімо в наступній частині «Крах Симона Петлюри»), вчинивши тим самим акт державної зради.

Спонукала їх до того Рада січових стрільців, яка, ухвалила: «Київ важніший за Львів», відмовивши, тим самим, галицьким інсургентам у підтримці у війні з поляками[180]. Пояснюється таке рішення просто: Шаповал та Винниченко вважали гетьмана Скоропадського більшим ворогом України, ніж Леніна та Троцького.

Створення національних Збройних сил

Спочатку мав намір назвати цей розділ «Відновлення національних Збройних сил», але по деякому часі з’ясував, що після місяців перебування при владі урядів УНР «відновлювати» не було чого.

Творити національну армію треба було навіть не на порожньому місці, спочатку треба було позбутися спадку УНР. Це по-перше.

По-друге, творити свої Збройні сили керівникові УД доводилося всупереч очевидним політичним та військовим інтересам Австро-Угорщини та Німеччини. Хоча і тут не все так просто, як могло би здатися з першого погляду.

Відомий дослідник Віктор Савченко, посилаючись на лист одного австрійського дипломата від 2 жовтня (щоправда, без посилання на першоджерело), пише, що той інформував начальство у Відні: «Німеччина згодилася допомогти гетьману створити армію у 120 тисяч вояків» в обмін на «повну націоналізацію уряду та демократичні вибори до Сойму, скликавши його першу сесію у грудні 1918-го»[181].

Отож, оскільки формувати власне військові підрозділи було тим часом неможливо, то військове керівництво держави пішло трьома паралельними шляхами.

Перший — створення структур, без яких жодна армія існувати не може. Ці структури, які забезпечують повноцінне повсякденне життя армії, створювали, як правило, поза військовим відомством, скоріш за все, аби утаємничити процес від німецьких та австрійських друзів.

Шлях другий — створення парамілітарних формувань типу козачих об’єднань.

Шлях третій — розширення функцій та збільшення чисельності існуючих військових формацій типу прикордонної варти або підрозділів по охороні залізниць.

Перший крок

Історія професійних національних Збройних сил почалася 15 травня, коли тимчасово виконуючий обов’язки міністра військових справ Олександр Лігнау — а саме його можна і треба з повним правом назвати одним з батьків професійної армії Української Держави, видав свій перший, основоположний, наказ.

Хто такий Олександр Лігнау?

Лігнау Олександр Георгійович (1875—1938 рр.) народився в Ялті в сім’ї керуючого маєтком великого князя Олександра Михайловича. Закінчив Одеську Рішельєвську гімназію та 3 курси фізико-математичного факультету Одеського університету, Олексіївське військове училище (1898 р.). Випущений підпоручиком до лейб-гвардії Волинського полку. Закінчив Миколаївську академію Генерального штабу (1905 р., по 1-му розряду). В 1905—1913 рр. проходив службу на командних та штабних посадах. Учасник Першої світової війни: начальник штабу 80-ї піхотної дивізії, командир 170-го Молодеченського полку, начальник штабу 152-ї піхотної дивізії, 7-го армійського корпусу, з серпня 1917 р. — командир 21-ї піхотної дивізії. Генерал-майор (з квітня 1917 р.). Наприкінці 1917 р. — командир 11-ї піхотної дивізії УНР, помічник військового міністра УНР. За часів УД —1-й помічник військового міністра, з 29 червня — Генеральний хорунжий. 18 жовтня призначений командиром 7-го Харківського корпусу. Після антигетьманського перевороту намагався вступити до Добровольчої армії. 1919 р. перебував у резерві офіцерів Генерального штабу. В січні 1920 р. потрапив до червоного полону. В березні цього року був висланий до Москви, перебував у розпорядженні Всеросголовштабу. З січня 1921 р. — викладач Військової академії РСЧА. Заарештований в січні 1931 р., засуджений до 10 років виправно-трудових таборів. Звільнений 1933 р. з відновленням на службі. Викладав на курсах «Вистрєл». Комбриг (1936). 21 грудня 1936 р. заарештований, 24 січня 1938 р. засуджений НКВС СРСР до розстрілу. Реабілітований 1956 р.

Нагороди: Св. Станіслава III ст., II ст., (1907); Св. Анни III ст.; Св. Георгія IV ст.; Золота Георгіївська зброя «За хоробрість»[182].

Перший крок — продовження

Наказ, виданий Лігнау, констатував та стверджував, зокрема, таке: «Згідно з наказом Ясновельможного Гетьмана всієї України 9 травня цього року я вступив у тимчасове виконання обов’язків військового міністра. Розпочинаючи виконання дорученого мені відповідального завдання, звертаюсь до всіх моїх співробітників, від молодшого до найстаршого, перейнятись свідомістю, що наша молода держава буде міцною та самостійною тільки при існуванні нормально зорганізованої озброєної сили.

...Армія мусить бути поза політикою, маючи своїм завданням лише службу державі.

Без твердої дисципліни, котра виявляється в безперечній підлеглості наставленим начальникам, зорганізована озброєна сила неможлива.

...Підтримування дисципліни мусить провадитись з повною повагою до людської гідності підлеглого, яке б не було незначне його становище. За найкращий спосіб виховання вважаю особистий приклад начальника...

Високий стан військового оборонця Української Держави накладає на кожного обов’язок з особливою обережністю відноситись до всього, що може кинути тінь на нашу армію, яка тільки що народжується і якої кожна особа повинна прямувати до ідеалу — бути лицарем чести і обов’язку перед Батьківщиною. Наша держава, що доперва народжується, вимагає від нас повного напруження всіх сил, розуму і волі, щоб в найшвидчий час утворити армію, котра буде підвалиною вартості й права молодої Самостійної України...

Все діловодство, всі офіціальні відношення неухильно вести на державній мові. У всіх установах та частинах організувати невідкладно курси українознавства, маючи на меті доведення [у] найшвидчий час знання державної мови до належної високості.

Маючи на увазі головним чином користь справи, а також рахуючи за безвартісне з культурного боку переведення вузького шовінізму, визнаю можливим перебування на службі людей знання, досвіду й талану, хоч би і не українського походження, при умовинах безумовної їх вірности Самостійній Україні».

Військові інституції

30 травня уряд видав два принципово важливих закони, які запустили процес.

Один з них, «Про військову підсудність», визначав коло осіб, які мали підлягати військовому судові «в порядкові звичайної підсудности», та перелік злочинів. Йшлося про «всі злочинства, зазначені в військовому уставі про кари і за ті з зазначених в загальних карних законах службових злочинств, які порушують обов’язки по службі військовій», а також ті, хто ухилився був від «відбуття військової повинности» або «брав участь в виконанню... службових злочинств по службі військовій».

Юрисдикцію військових судів розповсюдили також на найтяжчі військові злочини: державну зраду, шпигунство, антидержавні повстання, напади на військових, агітацію, «руйнуючу військову силу в усіх відношеннях» тощо.

Закон також встановив юрисдикцію судів на випадок можливого захоплення «ворожих країв, захоплених армією під час війни», та загальні принципи підсудності.

Законом від 21 червня створили вищі (Київський та Катеринославський) та штабні (при штабах дивізій, корпусів та Головному штабі) військові суди, їх колегії, порядок обрання останніх, встановив межі їх компетенції, порядок проведення засідань, визначив штати.

5 серпня Рада Міністрів створила тимчасовий військовий контрольний орган — його «сховали» в нетрях відомства Держконтролю. Основ­не завдання — «ревізія грошових та матеріальних оборотів військових частин місцевих урядувань, установ, організацій та інших інституцій Військової офіції, в тій частині, котра належала раніш ревізії краєвих контрольних палат». На чолі, як водиться, поставили головного конт­ролера. Бюджет встановили у розмірі 223 575 карб.

6 серпня зробили наступний крок — фактично конспіративно утворили у складі МВС (а не військового міністерства! — Д. Я.) «Головну управу військової повинності», аналогічну тій, яка існувала свого часу у колишній російській державі, та асигнували на її діяльність 183 434 карб.

Цікаво, що управа ця з’явилася за два тижні по оголошенню закону про обов’язкову військову повинність та про призов 5 тис. осіб до лав Сердюцької дивізії. Останній, на жаль, передсмертний акорд у справі розбудови національних Збройних сил — закон «Про штати Військової академії Української Держави» та про асигнування 127 600 карб. на її утримання в 1918 р. із бюджетом 127 600 карб.[183].

Присяга

Інший закон, ухвалений того ж дня, містив текст «урочистих обітниць урядовців і суддів та присягу військових на вірність Українській Державі».

Військовослужбовці-християни повинні були скласти таку присягу: «Я, нижчепідписаний, обіцяю і клянуся Всесильним Богом перед Святою Євангелією в тім, що бажаю служити Українській Державі і Ясновельможному пану Гетьману, як найвищому вождю українських армій і флоту, не дбаючи про життя своє до останньої краплі крові. Ворогам Української Держави у всіх військових випадках хоробрий і міцний буду чинити опір; всьому, що користі державній сприяти може, старатимусь допомогти, та кожну довірену мені по службі таємницю хоронити буду. До поставленого надо мною начальника, з боку того, що користі служби й Держави торкатиметься, належним чином безумовно слухатися і обов’язки свої по совісті виконувати буду і для своєї користі нічого проти служби й присяги чинити не буду. Від своєї частини і прапору ніколи не відходитиму і у всіх випадках так себе поводити і робити буду, як чесному, вірному, слухняному, хороброму і дотепному (старшині чи козаку) належить. В цих справах нехай допоможе мені Господь Бог Всесильний. На кінці цієї своєї присяги цілую Святі Слова та Хрест Спасителя мого. Амінь».

Військовослужбовці-нехристияни та агностики мали присягатися так: «Я, нижчепідписаний, обіцяю, що бажаю і повинен вірно й щиро служити Українській Державі і Ясновельможному пану Гетьманові, як найвищому вождю українських армій і фльоту, не дбаючи про життя своє до останньої краплі крові. Ворогам Української Держави у всіх військових випадках хоробрий і міцний буду чинити опір; всьому, що користі державній сприяти може, старатимусь допомогти, і кожну довірену мені по службі таємницю хоронити буду. До поставленого надо мною начальника, з боку того, що до користи служби й Держави торкатиметься, належним чином безумовно слухатися і обов’язки свої по совісті виконувати буду і для своєї користі нічого проти служби й обітниці чинити не буду. Від своєї частини і прапору ніколи не відходитиму і у всіх випадках так себе поводити і робити буду, як чесному, вірному, слухняному, хороброму і дотепному (старшині чи козаку) належить».

Деполітизація Збройних сил

1 серпня — вперше після лютого 1917 р. — ухвалили принципово важливе рішення: про деполітизацію Збройних сил. «Громадянам Української Держави за час перебування на дійсній службі» заборонили «користуватися активним виборчим правом», «входити в склад і приймати участь в яких не було б спілках, гуртках, товариствах, партіях, радах, комітетах та інших організаціях, які мають політичний характер», «знаходитися на мітингах і взагалі на всяких зібраннях політичного характеру, як випадкових, так і спеціально скликаних», «приймати безпосередню участь в маніфестаціях та демонстраціях політичного характеру».

Чорноморський флот

Розуміючи геополітичне та військове значення збереження виходу до узбережжя Чорного моря та його портів, а також збереження бодай частини Чорноморського флоту, вже 8 травня уряд ухвалив «найкатегоричнішим чином протестувати проти захоплення судів (військових та цивільних австрійською та німецькою військовою владою. — Д. Я.) і у випадку необхідності доводити розв’язання до вищих урядових установ Центральних держав».

27 травня за поданням військового міністра призначили нагородженого численними бойовими нагородами героя Першої війни світової капітана І-го рангу Миколу Максимова товаришем (заступником) військового міністра по морських справах.

Хто такий капітан І рангу Максимов?

Микола Лаврентійович Максимов народився 25 жовтня 1880 р. Закінчив Морський кадетський корпус (по 1-му розряду) та Миколаївську морську академію. У 1904—1905 рр. — учасник російсько-японської вій­ни, учасник оборони Порт-Артура. В 1908—1911 рр. — командир міноносця «Прозорливий», у 1913—1914 рр. — старший офіцер фрегата «Паллада». В 1913 р. — капітан ІІ-го рангу. Учасник Першої світової війни: командир міноносця «Бдітєльний» (квітень 1914—1916), командир канонерського човна «Гиляк», служив у Головному штабі Чорноморського флоту. В 1917 р. брав участь в українізації Чорноморського флоту. З 24 квітня 1918 р. — член комісії «для утворення загальних штатів» українського флоту. З 5 травня — товариш міністра морських справ, з серпня — в. о. міністра, з 14 листопада — заступник міністра. Учасник громадянської війни на боці «білих». З 1920 р. — на еміграції. У квітні 1930 р. очолив «Алжирську групу Військово-Морського союзу». Помер у Ніцці 15 листо­пада 1961 р.

Нагороди: Св. Станіслава II ст. з мечами (1904); Св. Станіслава III ст. з мечами та бантом (1904); Св. Анни IV ст. з написом «За хороб­рість» (1904); Св. Анни III ст. з мечами та бантом (1904); Св. Георгія IV ст. (1905)[184].

За три місяці діяльність керівництва Морського відомства набула такого масштабу, що вже 23 вересня уряд ухвалив сформувати окреме від військового Морське міністерство та поставити на чолі його окремого міністра — адмірала Немітца (вдруге чомусь його кандидатуру затвердили ще й 30 вересня).

Хто такий адмірал Немітц?

Олександр Васильович Немітц народився 26 липня 1879 р. у с. Котюжани Бессарабської губернії в родині мирового судді. У 1899 р. закінчив Морський кадетський корпус (з відзнакою), службу почав на Чорноморському флоті. Випускник Артилерійського військового класу (1903 р.). 1905 р. виступив захисником 200 матросів, учасників повстання на броненосці «Потьомкін», відмовився брати участь у розстрілі засуджених матросів, добився їх помилування. 1907 р. — штаб-офіцер морського Генерального штабу, викладач Миколаївської морської академії. У 1914 р. служив у Ставці Верховного Головнокомандувача, в 1915—1917 рр. — послідовно капітан канонерського човна «Донєц», командир 5-го дивізіону ескадрених міноносців, мінної дивізії. 20 червня — 13 грудня 1917 р. — командувач ЧФ. З серпня 1917 р. — адмірал. У серпні 1919 р. — начальник штабу групи червоних військ Якіра. 6 лютого 1920 р. призначений командувачем Морських сил Радянської Республіки. З 1924 р. служив у Реввійськраді, одночасно викладав у Військово-морській, у 1926—1929 рр. й у Військово-повітряній академії. У 1929 р. — голова Урядової комісії з оборони берегів Чорного моря, з 1930 р. — заступник інспектора РСЧА. З 1936 р. — флагман 1-го рангу, з 1941 р. — віце-адмірал. У 1940—1947 рр. — професор Військово-морської та Військово-повітряної академій. З 1947 р. — у відставці. Жив у Севастополі, працював у Гідрографічній службі ЧФ. Помер 1967 р., похований в Севастополі.

Нагороди: 5 бойових орденів Російської імперії, Золота Георгієвська зброя «За хоробрість», орден Леніна, два ордени Червоного Прапора.

Основні праці: «Стратегическое исследование русско-японской войны на море» (1909—1910); «Исследование русско-японской войны на море периода командования флотом адмирала Макарова» (1912—1913); «Русско-японская война на море» (1913), «Очерки по истории русско-японской войны» (1912); «Очерк морских операций русско-японской войны» (1912—1913) та ін.[185].

Мобілізаційний ресурс Української Держави: козацтво

2 червня гетьман довів до відома військового міністра про свій непохитний намір «приняти всі заходи до того, аби козаччина, в яку війде цвіт української людності, стала дійсно провідником національної ідеї і великим кадром будучої Української козацької армії».

У зв’язку з цим керівнику військового відомства була поставлена задача «негайно скласти козацьку раду для праці по виробі статуту для організації козацтва на Україні, так щоб ці організації з’явились дійсно корисними і певними при будуванню Української Держави й армії».

Процес підготовки паперів затягнувся аж до жовтня — до створення формації приступили хіба за місяць до завершення Першої світової вій­ни. 16 жовтня Їх Ясновельможна Світлість видали Універсал до народу та аналогічний за змістом Закон, в якому повідомили: «Ми, Гетьман ­усієї України та військ козацьких, Універсалом цим Нашим ознаймлюємо всіх тих, кому про це відати належить, а особливо Державний Сенат, Раду Міністрів і всі урядові інституції Держави Української, що визнали Ми за благо, для зміцнення сили держави нашої, відродити козацтво по всіх місцях його історичного існування на Україні, покладаючись в основі його відродження на ті козацько-лицарські традиції, які донесла нам історія наша з доби минулої боротьби Козацької України за свою долю».

Оголосивши про відновлення цього мілітарного стану та про перебирання на себе командування ним, Скоропадський обґрунтував необхідність цього кроку так: «Відновлення козацтва має своєю метою відродження славетного минулого України і забезпечення державности рідного краю, а також виховання виростаючого та будучих поколінь у фізичному та моральному здоров’ї і в напрямку взаємної братської допомоги та щирої прихильности до Батьківщини, на чолі якої стоїть Ясновельможний пан Гетьман».

Оголошуючи про створення добровільних (виділено нами. — Д. Я.) козацьких громад у формі сотня-полк-кіш на чолі з Великою козачою радою, Скоропадський поклав на них завдання «фізичного і духовного розвою козацтва, а рівно з тим до завдань як взагалі культурно-просвітного, так і економічного характеру, на скільки вони, торкаючись козацтва, зможуть допомогти його доброму життю».

За місяць, 6 листопада, до складу Великої козацької ради включили «як генеральну старшину з правом рішучого голосу»: Миколу Устимовича, військових старшин Блаватного, Полтавця-Остряницю, Удовиченка, генерального хорунжого Лібова, полковників Лукашевича та Сахно-Устимовича, і, що характерно, також Сергія Моркотуна. Про всяк випадок. Ну, ви зрозуміли... Тим самим документом призначили і керівний склад — як центрального апарату, так і командування територіальними кошами[186].

Мобілізаційний ресурс Української Держави:

колишня російська армія

20 жовтня — за три тижні до офіційного завершення Першої світової війни — ухвалили принципово важливий, детально пророблений Закон «Про облік і призов офіцерів, унтер-офіцерів і юнкерів колишньої російської армії, які перебувають в межах Української Держави». Потенційно саме вони становили єдиний фаховий мобілізаційний ресурс гетьманського режиму.

За підрахунками відомого дослідника Анатолія Буравченкова, офіцерський корпус збройних сил Росії восени 1917 р. становив 277 тис. осіб, у т. ч. у 1918 р. на території УД перебувало більше 100 тис. офіцерів. ­«Проте, — підкреслює дослідник, — більшість офіцерства на той час була дез­організована і деморалізована. Лише невелика його частка пристала до Білого руху, більшість вагалася щодо вибору подальшого шляху. ...до добровольчих російських офіцерських дружин у великих містах України в листопаді зголосилося лише 3—4 тис. осіб»[187].

Закон 20 жовтня був, фактично, своєрідним запрошенням до лав гетьманської армії — реалізувати його силовим шляхом було неможливо. Він зобов’язував «усіх прибуваючих в межі Української Держави офіцерів і поверхстрокових унтер-офіцерів бувшої Російської Армії віку до три­дцяти п’яти років включно і бувших юнкерів військових шкіл... в семиденний строк... з’явитися до місцевого військового начальника для зарахування на учот і одержання учотної картки, з якого часу вони вважаються військово зобов’язаними».

Офіційно оголошена мета — створити з їх числа «окремі зразково-інструкторські частини» та «Окремий корпус»[188]. Того ж дня Їх Ясновельможна Світлість роз’яснили, що приховує термін «Окремий корпус». У відповідній «тимчасовій» постанові йшлося: «Для боротьби з анархією в прикордонній смузі формується Окремий корпус, який підлягає безпосередньо Гетьманові всієї України... Чини корпусу носять форму одягу бувшої російської армії... Командир Окремого корпусу та всі начальствуючі особи корпусу включно до командирів полків призначаються й увільняються паном Гетьманом».

Того самого дня під приводом «забезпечення непереривного й правильного руху по залізницях України» встановили «правила надзвичайної на них охорони», якими профільному міністрові надали право «приймати надзвичайні міри й заходи», формувати «в випадках невідкладної необхідності» «особливі комісії», на які покладався обов’язок «охороняти в межах смуги відчуження зовнішній порядок, непереривну й правильну чинність залізниці і всіх залізничних уряджень, а рівно й догляд за належним виконанням всіма урядовцями їх службових обов’язків» під загрозою 3-місячного арешту та грошового штрафу. Вздовж залізниць встановлювалися «зони відчуження», в межах яких заборонялися «всякі зібрання», розповсюдження будь-якої друкованої продукції. Комісіям надавалося право «виселяти окремі особи із смуги відчуження», «звертатися за військовою допомогою». Найважливіша, 9-та стаття цього нормативного акта встановлювала: «в відчуженій смузі тієї залізниці, де вжито заходів для надзвичайної охорони, особи цивільного відомства підлягають військовому суду й карам по законах військового часу», насамперед «за повстання проти державної влади й за державну зраду», «за намову до страйків», «за напад на вартового або на військовий караул, за озброєний опір проти військового караулу або проти чинів варти та охорони, а рівно за вбивство вартового або чинів караулу, варти та охорони» тощо.

Єдине, чого не передбачили цитовані правила, так це зради командувача Корпусу охорони залізничних шляхів, колишнього гвардійського російського генерала, героя Першої світової війни (7 бойових орденів, Золота Георгієвська зброя «За хоробрість») Олександра Осецького, який тими самими днями разом із Винниченком, Шаповалом та іншими добродіями розробляв план націонал-соціалістичного антигетьманського по­встання.

Але це все — якісна, так би мовити, сторона питання. Не менш, якщо не найбільш важливим є питання: а яким, власне, був теоретичний та практично можливий обсяг людського ресурсу, на який могли розраховувати творці гетьманської армії? Відповіді на це питання в сучасній літературі, присвяченій долі Української Держави, годі й шукати — попри те, що ці відповіді були сформульовані ще до початку Другої світової війни. Зробив це такий собі генерал-лейтенант Головін.

Хто такий генерал Головін?

Ніколай Ніколайович Головін народився в Москві в родині генерала від інфантерії. Випускник Пажеського корпусу (1894 р.), Миколаївської академії Генерального штабу (1900 р. по 1-му розряду). Служив на стройових та штабних гвардійських та армійських посадах. У 1905—1907 рр. секретар Товариства ревнителів військових знань. 1907 р. захистив дисер­тацію на тему «Дослідження бою. Дослідження діяльності та якості людини як бійця». У 1908—1909 рр. — екстраординарний професор Миколаївської академії Генерального штабу. В 1909 р. проходив стажування у Французькій військовій академії. 1909 р. захистив дисертацію на звання ординарного професора Миколаївської академії, ординарний професор її (1909—1914 рр.). У 1914 р. — командир лейб-гвардії Гродненського гусарського полку. З листопада 1914 р. — генерал-квартир­мейстер 9-ї армії. З жовтня 1915 р. — в. о. начальника штабу 7-ї армії. З квітня 1917 р. — в. о. начальника штабу помічника Головнокомандувача військами Румунського фронту. Обраний начальником Миколаївської військової академії (призначення заблоковане особисто Керенським). З серпня 1917 р. — генерал-лейтенант. Після більшовицького перевороту — у розпорядженні начальника Всеросійського головного штабу, відрахований в червні 1918 р. Переїхав до Києва, вступив до армії УД. 2-й квартирмейстер Генерального штабу, один з авторів створення Збройних сил УД. Генеральний значковий Генерального штабу, голова Військово-історичної комісії по збору та вивченню документів по Південно-Західному та Румунському фронтах. Після націонал-соціалістичного перевороту вступив до Добровольчої армії. У грудні 1918 р. призначений помічником з військових питань офіційного представника керівників «Білого» руху на Версальській конференції. Влітку 1919 р. — начальник штабу адмірала О. Колчака. У жовтні 1920 р. внаслідок отриманого під час Першої світової війни поранення евакуйований до Токіо. В 1926—1940 рр. — офіційний представник Гуверівського інституту війни, революції та миру в Європі. Під час Другої світової війни брав участь у формуванні «Русской освободительной армии». Помер і похований в Парижі.

Нагороди: Св. Станіслава III, II та I ст. (1904, 1912, 1915), Св. Анни III, II та I ст. (1906, 1915, 1916), Св. Георгія IV ст. (1916), Золота Георгіївська зброя «За хоробрість» (1915).

Автор численних праць з військової історії та військового будів­ництва[189].

Що з’ясував генерал Головін?

Перебуваючи на еміграції, генерал Головін з’ясував багато цікавих речей.

У даній розвідці наведемо лише декілька марудних, але критично необхідних для розуміння цифр.

Люди. Станом на 1 жовтня 1917 р. до лав Збройних сил Російської держави було мобілізовано 15 378 000 осіб, з яких:

— молодше 20 років — 2 500 000 (16%),

— 20—29 років — 7 600 000 (49%),

— 30—39 років — 4 600 000 (30%),

— 40 років і старші — 800 000 (5%).

При цьому з території шести південно-західних губерній, по яких наведено дані, до війська забрали:

— Волинська — 12,1% до всього населення (або 24,1% до числа всіх чоловіків),

— Катеринославська — відповідно 8,4% (17,7%),

— Київська — 12,2% (24,7%),

— Полтавська — 12% (23,8%),

— Харківська — 11,7% (23%),

— Чернігівська — 12,4% (24,7%).

З числа мобілізованих від 1 серпня 1914 р. по лютий 1917 р. дезертирувало більше 195 000 осіб, а після лютого 1917 р. — ще 170 000 осіб. У сумі це дає 365 000 здорових мужчин, для яких повернення до старих порядків означало якщо не розстріл, то, як мінімум, багаторічну каторгу.

Висловимо обережне припущення: саме ці особи, які, як ніхто інший, були зацікавлені у знищенні правової держави, і сформували ударні загони «революції» — чи то більшовицької інтернаціональної, чи то «української» націонал-соціалістичної.

Генерал Головін навів такі цифри: втрати російської армії вбитими склали 511 068 осіб, померлими — 35 185, пораненими — 2 830 262, безвісти зниклих було 1 963 278. Загалом — 5 339 793.

Підрахунки, наведені у виданні «Россия в мировой войне 1914—1918 гг. (М., 1925 р.), зроблені відділом військової статистики ЦСУ, відрізняються від вищенаведених:

— убитих — 626 440,

— померлих від ран — 17 174,

— поранених — 2 754 202,

— безвісти зниклих та полонених — 3 638 271 особа.

Загалом — 7 036 087.

Ще один підрахунок, зроблений Генеральним штабом Російської імператорської армії, дав:

— вбитими — 312 768,

— померлих від ран — 4 967,

— поранених — 1 537 844,

— безвісти зниклих — 503 599, полонених — 1 043 299.

Загалом — 3 402 495 осіб.

Ще декілька нудних цифр. Дані одноденного перепису, проведеного за 20 квітня 1917 р., зафіксували в лавах російської армії 9 050 924 особи, в т. ч. допоміжного персоналу — 2 200 000.

Станом на 1 листопада 1917 р. було:

— мобілізовано до лав Збройних сил — 15,5 млн,

— в Діючій армії — 5,9 млн,

— вбитих — 1,3 млн,

— тих, що законно не повернулися, поранених та хворих — 2,15 млн,

— полонених — 2,417 млн,

— зареєстрованих дезертирів — 365 тис.,

— звільнених з військової служби — 350 тис.,

— в запасних частинах внутрішніх округів — 1,1 млн,

— в установах військового міністерства — 400 тис.[190].

Озброєння. Станом на 1 серпня 1914 р. армія мала в своєму розпорядженні 4 млн 652 тис. гвинтівок, вироблено після початку війни — 3 млн 579 тис., захоплено у ворога — близько 700 тис., закуплено за кордоном — 2 млн 434 тис., загалом — 11 млн 365 тис.

Кулеметів на 1 серпня 1914 р. було на озброєнні 4152, виготовлено під час війни — 27 476, закуплено за кордоном — 42 318, захоплено у ворога — близько 2000, загалом — 75 946.

Патронів вироблено за роки війни 2 446 000 000.

Гармати: 3-дюймові — 12 715, польові гаубиці 4,5 дюйма — 1694, гаубиці 6-дюймові — 231, дальнобійні гармати — 224, важка артилерія — 147 одиниць[191].

Офіцерський корпус. Неспростовані до сьогодні дані, показують: станом на 1 березня 1917 р. в російській Діючій армії нараховувалося за списками 190 623 офіцери (в т. ч. в строю та відпустках 128 206, а станом на 25 жовтня — 157 884, в т. ч. 127 508 — у стройових частинах. По фронтах вони розподілялися так:

Північний фронт — 32 216 (станом на 25 жовтня — 27 390),

Західний — 39 104 (станом на 25 жовтня — 28 206),

Південно-Західний — 63 293 (станом на 25 жовтня — 43 207),

Румунський — 43 114 (станом на 25 жовтня — 42 116),

Кавказький — 12 896 (станом на 25 жовтня — 15 837).

У підпорядкуванні начальника сухопутних військ Чорноморського флоту — 1017 (станом на 25 жовтня 1917 р.)[192].

Побіжний погляд на ці цифри засвідчує явну аномалію: якщо за 8 місяців 1917 р. зі строю у Діючій армії вибуло аж 698 офіцерів, то втрати їх за той самий період на Південно-Західному фронті склали 20 086 осіб, на Західному — 10 898!

Висновок автора

Пояснення цьому феномену, сподіваємося, колись буде знайдено. Наразі висловимо дуже обережне припущення: значна частина цих офіцерів самовільно залишила фронт задля особистої участі в «революційних» подіях, частина самовільно розійшлася по домівках, незначна кількість загинула під час бойових дій, якась кількість загинула від рук розперезаної солдатні.

Ще одне припущення — теоретично можливий максимум мобілізаційного ресурсу Збройних сил Української Держави — це декілька десятків тисяч офіцерів, а фактичний — кілька тисяч. Адже не всі вони (м’яко кажучи) могли сприйняти німців та австрійців навіть як тимчасових союзників. Ну а сама ідея чи то самостійної Української держави у будь-якій політичній формі, чи то існування її як автономної частини держави Російської взагалі була для них не більше ніж маячнею. Щось на кшталт терористичних утворень ОРДЛО.

Оцінюючи вищенаведені цифри та припущення, пам’ятаймо: через «білу» Добровольчу армію за всі роки громадянської війни пройшло приблизно 100 тис. осіб, і не всі вони були офіцерами. Мобілізаційний людський ресурс противників створення нехай і правової Української Держави становив сотні тисяч мужчин, насамперед селян. Саме вони були, насамперед, кровно зацікавлені у знищенні старих порядків, які нехай так-сяк, але регулювалися законом. Порядків, за яких окремій людині належало тільки те, що їй належало за правом і за законом. Саме ці мільйони стали багаттям громадянської війни, яка вщент і на століття знищила серед нашого народу самі поняття «Бог», «право», «справедливість», «милосердя» і перетворила його, народ, у спільників та мовчазних спостерігачів нечуваних злочинів, які до сьогодні визначають долю нашої держави і нашого народу. Долю, суть якої визначає лише одне слово: «бєз­прєдєл».

Мобілізаційний ресурс Збройних сил УД — продовження

Саме до цих людей і апелював Закон «Про доповнення і зміну законів від 20 жовтня і 13 листопада 1918 р. «Про облік і призов офіцерів, унтер-офіцерів і юнкерів колишньої російської армії, які перебувають в межах Української Держави» від 18 листопада: «Закликати до дійсної військової служби»: «офіцерів віку до п’ятдесяти років»; «поверхстрокових унтер-офіцерів незалежно від віку», «осіб, що навчаються в вищих учбових закладах Української Держави (студентів і вільнослухачів) — бувших військовослужачих»; «осіб, які перебувають на державній службі на посадах до сьомої класи включно — бувших офіцерів, унтер-офіцерів і юнкерів військових шкіл».

Але військове керівництво УД думало не тільки про «колишніх». Серйозно думали і про долю «майбутніх». 17 вересня вже відомий нам Генеральний хорунжий Лігнау видав «Наказ військового міністра Української Держави про правила прийому молоді в основні юнацькі школи» (говорячи сучасною мовою — військові училища).

Вступати до них заохочувалися фізично здорові «громадяне Української Держави», «з освітою не нижче закінченої середньої», «не старше 25 років, холості й жонаті». 20 вересня за підписом того самого Лігнау з’явився наказ «Про правила прийому молоді на курси при основних юнацьких школах». Навчатися в них могли «старшини, котрі скінчили під час війни скорочені курси бувших російських «военных училищ» та «школы прапорщиков» після жовтня 1914 р.», «старшини, призведені за бойові відзнаки під час війни», «бувші юнкери бувших російських «школ прапорщиков» і «военных училищ», ..., скінчивші його по першому розряду і одержали свідоцтва, але не встигли одержати ранги прапорщика через більшовицькі події», а також «бувші юнкери кінних шкіл, котрі скінчили молодший курс школи і переведені на старший курс, де були один чи два місяці»[193].

Керівництво УД докладало відчайдушних зусиль, аби трансформувати суспільство, насамперед сільську його частину, на засадах права і закону. Головний, як нам видається, спонукальний мотив — створити в державі верству політично та соціально відповідальних земельних власників, які, в разі потреби, організовано і зі зброєю в руках виступили б на захист держави, що перетворила їх з безправних тварин на відповідальних громадян.

Європейська історія знала такі приклади. Найбільш відомим з них є земельна реформа, проведена у Франції після падіння Бурбонів. Для тих, хто призабув, нагадаю: саме та реформа стала фундаментом для політичної, економічної, соціальної, військової трансформації Франції, трансформації всесвітньо-історичного, без найменшого перебільшення, значення.

Як довели події наступних тижнів, місяців та років, зусилля (або надзусилля) військового керівництва УД ніяких позитивних для неї наслідків врешті-решт не мали.

Першопричина — в соціальній структурі суспільства, в якому абсолютно домінували неписьменні та нужденні селяни, котрих хвилювало лише одне: в будь-який спосіб здобути у свою приватну власність шматок поміщицької землі, який дозволив би утримувати родину.

Аби стати паном, мало вирізати інших панів та заволодіти їхнім майном. Паном треба почуватися, а для зародження такого почуття може піти життя не одного покоління претендентів на нього.

Зашкарублих від панської крові селюків нічого більше не цікавило — ані українська держава за будь-якого політичного устрою, ані її збройні сили, ані доля, а тим більше, розвиток національної культури, науки, системи освіти тощо.

Врешті-решт ми, ті, кому припало щастя жити в Українській державі зразка 1991 р., кожного дня маємо можливість пересвідчуватися, до чого можуть довести країну нащадки сільських та міських жебраків, які водночас стали власниками, але й рабами дуже великих грошей...

Частина VІІ

Аграрна реформа

Діяльність гетьманських урядів у цій сфері впродовж усіх 100 років, які минули після повалення режиму Скоропадського, піддавалася одностайній, але завжди агресивній та зневажливій критиці всіх опонентів — чи то більшовиків, чи то націонал-соціалістів. Ідеологи та організатори колгоспних концтаборів та голодоморів клеїли Скоропадському звинувачення у цілеспрямованому знищенні українського селянства, принциповому колабораціонізмі з окупантами та в інших смертних гріхах.

Що ж відбувалося насправді?

А насправді відбувалося ось що. Отримавши у спадок від УНР тотальну руїну і в аграрній сфері, гетьманські фахівці — попри послідовний саботаж українських соціалістів різних фракцій — намагалися вирішувати проблему комплексно, як суму технологічних, економічних, управлінських, правових, соціальних проблем. Ось декілька прикладів.

Уже 24 травня, тобто на четвертий тиждень перебування при владі, на розгляд Ради Міністрів було подано ґрунтовний законопроект Міністерства земельних справ «Тимчасовий закон про порядок набування і позбування земель на території Української Держави». «Зміст документа, — констатує сучасний дослідник, — крім усього іншого, відображав основні ідеї його авторів — прихильників «середньої лінії» у проведенні аграрної реформи, які намагалися, з одного боку, задовольнити інтереси селян, а з іншого — не нашкодити цукровій промисловості та зразковим господарствам»[194]. Згідно з цим проектом, тимчасово, до затвердження загального закону, дозволялася купівля-продаж землі.

Визначалися розміри угідь, які могла придбати «кожна окрема особа із сільського населення» в одні руки і тільки для сільгосппотреб, — 25 десятин. Перевищення норми допускалося лише з особистого дозволу міністра, якщо йшлося про створення зразкових господарств. Без обмеження скуповувати землі міг Державний земельний банк, створюючи, тим самим, державний земельний фонд.

Сам міністр, беручи участь в обговоренні законопроекту, коментував його таким чином: «Необхідно проводити планомірну роботу, ставлячи за мету створення міцного економічного ладу. У цьому зв’язку і було видано закон про право купівлі-продажу не більше 25 дес. землі»[195].

Вже 27 травня гетьман підписав схвалений того самого дня Радою Міністрів «Закон про врожай 1918 року на території Української Держави», запропонований міністром Колокольцевим. «Ураховуючи всі його сильні та слабкі сторони, він був своєрідним компромісом між гетьманом, австро-німецькою адміністрацією та землевласниками, частково усував протиріччя, породжені указом Ейхгорна від 6 квітня 1918 р.»[196] — такою є неупереджена сучасна оцінка цього документа. Наріжний принцип закону — право на врожай належить тому, хто посіяв.

У випадку орендарів це право мало місце за умови повернення землі власникам та тим, у кого вона була взята в оренду, виплати всіх державних, земських податків та повинностей. Крім того, останніх зобов’язували «виплатити за користування зайнятими землями власникам чи орендаторам цих земель відповідно врожаю, але не більш 1/3 частини середньої річної орендної платні за роки 1913—1917 за однорідні землі в відповідній місцевості».

«Спірні питання» між сторонами пропонувалося вирішувати за згодою сторін або за посередництва спеціальних комісій з представників держави, місцевої влади, організацій землевласників та сільських громад[197].

Після тривалого — як на ті часи — обговорення законопроект було затверджено 14 червня як закон «Про право продажу та купівлі землі поза міськими оселями»[198]. Головний зміст: «Кожен власник сільсько-господарських та лісових маєтностей, котрі знаходяться на повітах, в тім числі й надільної землі, має право продажу їх без обмеження розміру», а «Державний земельний банк набуває сільсько-господарські та лісові маєтності без обмеження кількості їх, але з тим, що банк розпродує їх на підставах цього закону» за умови, що одна особа не може володіти ділянкою, більшою за 25 десятин[199].

Згодом «Гетьман всієї України і військ козацьких» зробив наступний крок у напрямку унормування земельних відносин в країні правовими, законними методами. Голова держави повідомив про скликання «особливої наради» під своїм головуванням, про створення «державного земельного фонду за кошт земель скарбових, церковних і частини приватних власників, без порушення інтересів приватних осіб». Головна мета — «постачання через продаж землі малоземельним селянам і козакам України й утворення дрібних, але економічно міцних, селянських і козацьких господарств на Україні» без «шкоди цукровій промисловості».

У той самий час документ запевняв громадян Української Держави про обов’язок «особливої наради» «виробити низку заходів для розвитку на Вкраїні промисловості», «забезпечити сталим заробітком безземельні класи людності», «дати тим значним грошовим засобам, котрі знайдуться внаслідок земельної реформи, продуктивний і доходний вжиток у ме­жах самої України», а також «виробити законопроект про меліоративний кредит, про сільськогосподарський дрібний кредит, про підземні надра і деякі інші законопроекти, зв’язані з земельною реформою»[200].

Саме в цьому контексті, як на нашу думку, слід розглядати наступні кроки уряду. 4 липня РМ розглядає законопроект Колокольцева «Про тимчасові заходи боротьби із дезорганізацією сільського господарства». Протокол засідання зберіг тези міркувань учасників засідання, які висловилися за необхідність:

— скоротити стягнення за постановами губернських земельних комісій, обмеживши їх 500 карб.,

— визначити, що «положення закону мають характер тимчасового та надзвичайного заходу, покликаного необхідністю забезпечити своєчасне проведення сільськогосподарських робіт і тим врятувати країну від голоду (виділено нами. — Д. Я.) і неодмінно пов’язаної з голодом можливості повторення на Україні анархії та господарської розрухи»;

— визнати, що примусове виконання місцевим населенням сільськогосподарських робіт за плату, яку встановлюють земельні комісії, не може розповсюджуватися на прийшлих робітників, залучених через Міністерство праці, оскільки з останніми попередньо укладалися інші угоди найму.

15 липня Рада Міністрів оприлюднила конфіскаційний за своєю суттю екстраординарний закон «Про передачу хліба врожаю 1918 р. в розпорядження держави». Закон прямо передбачав, що «вся кількість ­хліба[201] харчового і кормового врожаю 1918 р., за винятком запасу, який визначається міністром продовольчих справ по згоді з міністром земельних справ для харчування й господарських потреб володаря, поступає в розпорядження Української Держави і може відчужуватись тільки державними продовольчими установами» за твердими цінами.

Закон «Про передачу хліба...» прямо зобов’язував власників хліба добровільно повідомляти про наявні у нього запаси хліба, кількість землі та худоби. У тих господарів, «які ухиляються від добровільної здачі хліба, провадиться реквізиція, на підставі видаваємої міністром продовольчих справ інструкції, зі знижкою установлених твердих цін на тридцять відсотків. У випадку ж виявлення у володаря хліба схожих запасів, такі відчужуються з зменшенням твердих цін на п’ятдесят відсотків».

Закон покладав на власників хліба цивільну та кримінальну відповідальність за його збереження і визначав, що «у випадкові неможливості одержання від продукціонерів в призначений строк хліба в зерні, державному продовольчому органові надається право обмолотити підлежачий до здачі хліб за рахунок володаря хліба власними засобами продовольчого органу або з використанням помешкання та інвентарю володаря хліба».

15 липня Рада Міністрів видала пакет законів:

— «Закон про утворення земельних комісій, про відновлення чинності «Положения о землеустройстве» і деяких постанов про селянську землевласність та землекористування», який відновлював «чинність постанов про селянську землевласність та землекористування», скасованих Тимчасовим урядом ще в червні 1917 р.;

— «Статут губернських та повітових земельних комісій», на які покладалися «обов’язки в обсягу землеустройства», «обов’язки по завідуванню поземельним устройством сільських обивателів», обов’язки щодо «права купівлі та продажу землі», «тимчасове управління сільськими маєтками та інші міри по допомозі успіхові сільського господарства», а також право «тимчасового управління земельним майном... через здачу маєтків в оренду, чи господарчим засобом... як на прохання їх власників», так і у випадку фізичної відсутності останніх;

— «Закон про утворення тимчасових земельно-ліквідаційних комісій», на які було покладено обов’язки по розгляду скарг «власників, володарів та орендарів землі та промислових підприємств, які знаходяться поза містами та містечками», права яких були порушені «земельними комітетами, робітничими радами, військовими та селянськими депутатами, військово-революційними комітетами і їм подібними організаціями та інституціями, що виникли після 1 березня 1917 р.»[202].

22 липня «антинародний» режим відмовився від формування «дружин для сільськогосподарських робіт із безробітних». 11 листопада схвалив проект аграрного міністерства про створення Особливої наради із земельної реформи. 22 листопада — ухвалив її персональний склад; і це, підкреслюємо, за три тижні до формального зречення гетьмана та уряду від влади!

29 жовтня Скоропадський звернувся «до громадян України» з поясненням логіки своїх дій в аграрній сфері. Означивши головну мету реформи: «постачання через продаж землі малоземельним селянам і козакам України й утворення дрібних, але економічно міцних, селянських і козацьких господарств на Україні», заявив наступне: «підготовчі роботи наближаються до кінця, і через це Ми находимо тепер можливим почати здійснення земельної реформи; але для того, щоб питання такої першорядної ваги було вирішено найбільш згідно з потребами людності, Ми вважаємо потрібним запросити до вироблення головних основ земельної реформи й тих законодавчих заходів, котрі повинні бути й доповненням і розвитком, представників всіх клас людності, заінтересованих у цих справах. Ми порішили, — повідомляв голова держави, — з цією метою скликати особливу нараду, в котрій Ми особисто будемо головувати.

Завдання наради — «вироблення аграрного закону на головних основах, зазначених в грамоті Нашій від 29 квітня цього року, а саме»:

— відповідальність за реформу бере на себе уряд,

— «повинно бути утворено державний земельний фонд за кошт земель скарбових, церковних і частини приватних власників»,

— «реформа повинна бути проведена без порушення інтересів приватних осіб, з оплатою по належній оцінці всього майна, що поступає в Державний земельний фонд»,

— «реформа не повинна зробити шкоди цукровій промисловості, цьому головному джерелу багатства України»,

— «поруч із земельною реформою особлива нарада повинна виробити низку заходів для розвитку на Вкраїні промисловості».

І це ще не все! «Нарешті ця нарада, — писав гетьман у зверненні до громадян, — повинна виробити законопроект про меліоративний кредит, про сільськогосподарський дрібний кредит, про підземні надра і деякі інші законопроекти, зв’язані з земельною реформою».

Ще один головний «месідж» документа: «Разом із цим Мною доручено Раді Міністрів виробити закон про Український Сойм».

Годі й говорити, що більшість завдань, поставлених Скоропадським, не реалізована в Україні й до сьогодні...

13 листопада встигли ще й оприлюднити «Закон про порядок продажу за посередництвом Державного земельного банку казенних оброчних статей та про передачу банком земельних ділянок у власність держави».

Суть викладено в першій статті, згідно з якою «казенні оброчні статті, здатні для того, щоб закласти на них малі господарства, призначаються для продажу хліборобському населенню і на цю мету передаються з відання Міністерства земельних справ у власність Державного земельного банку та поступають в склад Земельного фонду і банку для розробу на загальній підставі статуту цього банку».

Закон переводив у власність держави окремі землі, «відносно яких міністр земельних справ визнає, що вони через своє культурне, промислове або ж господарське значення підлягають залишенню у складі державних земель та в завідуванні Міністерства земельних справ»[203].

«Боротьба» з погромницьким рухом

Попри всі зусилля державної адміністрації та командування окупаційних сил, ситуація в країні залишалася важко керованою.

Без жодного перебільшення: влада вищих органів державного управління нагадувала шагреневу шкіру. Практично вона поширювалася хіба що на Київ, на деякі великі міста та місця дислокації австро-німецьких частин.

Причини загальновідомі. Перша — військово-політична катастрофа, яка врешті-решт таки спіткала країни Почвірного союзу. Друга — неможливість відновити в Україні відносини власності в основному секторі економіки — аграрному, який був безповоротно зруйнований законодавством УЦР. Селянство загалом надзвичайно вороже поставилося до декларації про відновлення приватної власності на землю, яка містилася в гетьманській Грамоті[204].

Ще одна причина зоологічного несприйняття режиму з боку абсолютної більшості сільського населення — реквізиції продовольства та збіжжя, які здійснювала адміністрація Скоропадського за прямої участі німецьких та австрійських військ. Наслідок не забарився: вже влітку на території України діяло більше 1 тис. озброєних селянських бандформувань[205].

«...Почалося спочатку бродіння, дрібні заворушення, а потім з’явилися вже банди, непогано озброєні, деякі мали навіть гармати, і все це починало з того, що знищувало вогнем і мечем усяку скiльки-небудь велику власність, не тільки поміщицьку, але й хліборобів-власників... Звірство цих зграй було неймовірне»[206], — підсумовував гетьман.

Протидіяти цьому режим не міг. Можливість запровадження надзвичайних заходів терористичного характеру, на які були швидкі більшовики та їх місцеві колаборанти, була поза розумінням гетьманських урядовців. Використання власних збройних сил проти власного ж народу було неможливе ще й тому, що української армії як такої не існувало — німці не могли дозволити собі такої розкоші.

Саме тому уряд УД міг діяти тільки так, як він і діяв. 18 травня голова уряду та міністр внутрішніх справ за сумісництвом розіслав «Тимчасову постанову про зміну існуючих законів про міліцію і утворення Державної варти». Головний зміст: «міську і повітову міліцію надалі, до утворення відповідних законів, іменувати державною вартою, передавши її під владу і розпорядження в адміністраційному відношенню до губерніальних і повітових старостів». На функціонування правоохоронного інституту відпустили частину 10 млн авансу МВС.

Іншим документом уряд сформував структуру департаменту Державної варти, на який покладали всі обов’язки, які тільки могли, зокрема: «попередження і запобігання злочинств і охорони громадської безпеки і порядку; устрою установ варти і догляду за їх діяльністю і за правильним провадженням справ в цих установах»; ...«охорони і спостереження за прикордонною смугою; постачання чужоземцям свідоцтв на проживання в межах Української Держави і висилки чужоземців»; «перевірення свідчень осіб, які іменують себе за кордоном українськими громадянами, про передачу на Україну українських громадян, які затримані за кордоном і обвинувачуються в різних злочинствах; догляду за питними та трактирними закладами»; «прийняття мір безпечності від вогню і догляду за виготуванням, зберіганням, торгівлею і перевозкою пороху і інших вибухових речей; догляду за виконанням законів і правил відносно паспортів і про втікачів і іншими, докладно зазначеними в відповідних частинах Збірника зведених законів і в особливих законах».

6 червня МВС у спеціальному листі до губернських старост та міських отаманів старостів та міських отаманів констатував: «в межах України продовжують свої події злочинні банди, грабуючи та наводячи паніку на мирних людей». Аби зупинити цю пошесть, керівництво міністерства запропонувало місцевим керівникам залучити «до цієї справи австрійські та німецькі війська».

20 червня гетьман охарактеризував ситуацію в країні у таких висловах: «Юрби темного люду, який підбурюють вороги Української Держави, що хочуть знищити українську культуру, не дати її розвитку, дбають тільки про те, щоб збільшити безладдя та анархію в державі».

Практичних наслідків для означених «юрб» ця заява, рівно ж як і всі інші заяви подібного штибу, не мали і мати не могли. Лише за декілька місяців вони прийшли до влади та, у повній відповідності із передбаченням Скоропадського, знищили і правову українську державу, і українську культуру, а заразом, пограбувавши її дощенту, привели сюди звірячий окупаційний режим, який впродовж наступних десятиліть довершував розпочату «юрбами» справу.

Але це все було попереду.

А тимчасом 24 вересня фактичний голова уряду Василенко та міністр внутрішніх справ Кістяківський ухвалили принципово важливу «Тимчасову постанову про заходи проти осіб, які загрожують правопорядку та державній безпеці Української Держави», яка надавала право міністру та керівникам органів місцевої влади в позасудовому порядку «переводити труси та виймання у осіб, які підозрюються в виконанні вчинків, які загрожують безпеці держави та її правопорядкові», здійснювати «попередній арешт зазначених осіб» на термін «до двох місяців» (у першому випадку) та «до двох тижнів» з правом продовження до двох місяців (у випадку другому).

«Постанова» передбачала: «в випадкові потреби, особи, які арештовані в порядкові цієї постанови, можуть бути примусово вислані на строк до двох місяців з постійного чи останнього їх місцеперебування в ті місцевості, котрі будуть визначені Радою Міністрів по особливому представленню міністра внутрішніх справ, чи за межі Української Держави» (ст. 7) та розгляд цих представлень «в особливій нараді, яка утворюється при міністрові внутрішніх справ...».

Не допомогла справі і принципово важлива «Постанова про деякі тимчасові заходи по охороні державного порядку й громадського спокою», видана 26 липня.

Згідно з нею, міністрові внутрішніх справ «тимчасово» надавалося «право передавати, по згоді з міністрами юстиції та військовим, до військового суду для судження по законах військового часу, як матеріальних, так і процесуальних, справи про заподіяні приватними особами такі злочинства, які по своєму змісту виявляють дійсну небезпеку для держав­ного порядку й громадського спокою, хоч би ці злочинства були вчинені в місцевостях, які не оголошено на військовому стані», та встановлювався порядок користування цим правом.

До означених злочинів постанова відносила «всі злочинства проти державного устрою України, напад на урядових осіб цивільного відомства при виконанні або з приводу виконання ними службових обов’язків, навмисне знищення або пошкодження майна, коли таке знищення або пошкодження переслідується в порядкові державного обвинувачення, і фальшування грошових знаків».

17 жовтня задля боротьби із селянським бандитизмом уряд запровадив новий інститут — добровільні дружини. Оголошена мета — «підтримання законності та порядку». Формуватися вони повинні були «в містах представниками державної влади на місцях (міськими отаманами, губерніальними й повітовими старостами) при співучасті місцевих громадських організацій», а складатися — «з постійного складу й добровольців», які мали за обов’язок «являтися в намічений час для підготовчих муштр і по першому поклику являтися в випадкові збору дружини по тривозі». На утримання добровольців уряд асигнував 5 млн карб.[207].

Частина VІІІ

Наука, культура та освіта. Ідеологія процесу

Всі дослідники Української Держави дотримуються, в принципі, одностайної думки: Гетьманат був і до сьогодні залишається взірцевою інституцією в сенсі опіки над національною наукою, культурою та освітою.

Можна сказати і простіше: ані ДО, ані ПІСЛЯ квітня—грудня 1918 р. жодне державне утворення, яке існувало на території сучасної України і позиціонувало себе як «українське», не зробило в згаданій сфері того, що зробила масонська команда Скоропадського. Ось лише одна цитата з останнього за часом розлогого дослідження на цю тему: «Впродовж усього періоду свого існування Гетьманат на офіційному рівні створював, розвивав та пропагував українську культуру як національну».

При цьому слід взяти до уваги основоположну ідеологему режиму в гуманітарній сфері: Скоропадський вважав за необхідне, говорячи його ж словами, «переборювати», зокрема, «вузьку національну нетерпимість», поширювати досвіди європейських і російських учених, «збагачувати українську культуру, правильно розуміти добу соціальних реформ, яку переживала Україна», аби «уникнути нечуваних страхіть, ...руїни культури та цивілізацій, ... повного знищення свободи особи». Він був глибоко переконаний у тому, що «тільки на основах науки, на основах державності та принципі індивідуальної свободи можливий соціальний поступ людності»[208].

Сьогодні, через 100 років, неможливо без хвилювання читати тези, сформульовані в інтерв’ю одним з ключових сподвижників гетьмана, впливовим масоном, фактичним конструктором гетьманських урядів, головою Державного сенату — вищої судової інституції УД, а на час інтерв’ю також і міністром освіти Миколою Василенком.

Фундатор системи національної науки та освіти озвучив головні принципи, якими керувався в практичній діяльності на високих урядових посадах. Хоча, якщо прямо сказати, справа в даному випадку не в посадах, які він обіймав упродовж життя, а в тому, що інститути, які Василенко встиг закласти за 7 місяців існування Української Держави, пережили і Василенка, і ту державу, і її могильницю — УНР, і могильницю УНР — Українську більшовицьку. Переживуть вони і Україну, проголошену 1991 р., але то вже інша розмова. Звернімося до Василенкового інтерв’ю (подаємо його мовою оригіналу):

Принцип перший. «В своей деятельности на посту министра народного просвещения я исходил из положения о мирном сожительстве культур на Украине. Поэтому я исключил совершенно принцип украинизации школ в смысле превращения школ в украинские. Я стремился к созданию для украинцев новых школ для того, чтобы дать возможность украинскому народу свободно развиваться. ...С этой целью основано за время моего министерства 50 средних учебных заведений и два державных университета с преподаванием в тех и других на украинском языке».

Принцип другий. «Ничего из университета Св. Владимира... для вновь основанных университетов не бралось. Для державного университета министерству передано здание артиллерийского училища, где университет помещается, и весь он будет организован заново. Никаких шагов в смысле ослабления и разрушения других университетов не предпринималось и, надеюсь, не будет предпринято».

Принцип третій. «За время моего руководства министерством проводилось то положение, что учащиеся всех школ на Украине должны хорошо знать местную историю, язык и литературу народа, среди которого они живут. С этой целью во всех учебных заведениях введено обязательное преподавание украинского языка, литературы и украинской истории. Затем учреждено 20 стипендий повышенного типа для подготовления профессоров преимущественно из лиц, которые уже известны своими трудами, но до сих пор не могли достигнуть по разным причинам профессуры. ... Я не раз заявлял за время своего управления министерством: я враг всякого насилия в деле культуры и задавался только целью создать более или менее благоприятные условия для ее развития»[209].

Практика процесу

Розпочали, як годиться відповідальним та системно мислячим ­людям.

У перший тиждень свого існування Рада Міністрів ухвалила вікопомне (цитуємо мовою оригіналу): «полагали признать:

1) что государственным языком является украинский, поэтому все сношения судебных учреждений между собою и по инстанциям должны производиться на этом языке;

2) немедленно образовать при Министерстве юстиции особую комиссию для выработки юридической терминологии на украинском языке;

3) по выработке этой терминологии неотлагательно приступить к переводу законов на украинский язык и одновременно образовать особую комиссию, которая могла бы попутно вносить в эти ныне действующие законы изменения, как вызнанные местными потребностями края, так и теми, которые были уже выработаны, но не получили еще утверждения б. Российского временного правительства;

4) впредь до издания законов на украинском языке сохранить в делопроизводстве суда и в судоговорении язык русский, свободно допуская прием бумаг и обращение к суду на языке украинском и

5) предложить всем чинам судебного ведомства в 4-месячный срок изучить государственный украинский язык».

Кінець цитати.

21 травня Законом «Про утворення Головного управління мистецтва і національної культури та про перейменування Міністерства народної освіти в Міністерство народної освіти та мистецтва» створили структуру, яка вперше в історії руського (українського) народу повинна була опікуватися розвитком науки та культури в національній мові. Далі в хронологічній послідовності процес розвивався так:

— на пропозицію Лизогуба ухвалили визнати Тарасову могилу «націо­нальною власністю» та доручили МВС «увійти до Ради Міністрів з поданням про відкриття відповідного кредиту на утримання могили Т. Г. Шевченка у гідному вигляді» (10 червня),

— «беручи до уваги, що виникнення самостійної Української держави зобов’язує уряд вжити всіх заходів для зміцнення та розвитку українського національного мистецтва та культури та надавати для цього необхідні кошти з Державної скарбниці, визнати намічене міністром народної освіти заснування Головного управління мистецтв та національної культури цілком своєчасним» (15 червня),

— на пропозицію гетьмана ухвалили доручити «Особливій вищій раді» у складі 5 міністрів — військового, праці, шляхів сполучення, освіти, військового та держсекретаря і персонально Могилянського, а також іншим міністрам, які забажали би взяти в цьому участь, реалізувати проект по перетворенню київської околиці «Звіринець» та навколишніх місцевостей «в культурний куточок, до облаштування якого повинні бути застосовані всі останні технічні, а також художні завдання, які широко застосовуються в міському будівництві Західною Європою» (18 червня),

— «про визнання в порядку державної санкції» митрополита Антонія, обраного на Київську кафедру Всеукраїнським церковним собором (25 червня),

— про панахиду за гетьманом І. Мазепою (9 липня),

— визнали «підйом народної освіти наріжним каменем державного будівництва... досягнення якого нездійсненне без покращення матеріального становища народних вчителів та законовчителів..., підвищити ставки допомоги органам місцевого самоврядування на справу начальної народної освіти» (19 липня),

— про панахиду за колишнім Імператором Миколою ІІ (19 липня),

— асигнували 500 тис. карб. на будівництво будинку бібліотеки університету Св. Володимира (26 липня),

— про надання Українському державному університетові будинку Київського артилерійського училища (24 серпня),

— перейменували «колишні державні російські університети та технічні навчальні заклади в державні» (28 серпня),

— про безмитний допуск на Україну друкованих видань (9 вересня),

— про асигнування друкарні Українського наукового товариства (14 вересня),

— ухвалили законопроект про створення кафедри бактеріології «при університеті України» (18 вересня),

— про асигнування 500 тис. карб. на придбання у державну власність для національних музеїв предметів національної старовини та мистецтва (20 вересня),

— вжити всіх заходів для «найскоршого здійснення установки пам’ятника Т. Г. Шевченку» (8 жовтня),

— про дозвіл «урядовцям центральних установ, які бажають звеличати пам’ять М. В. Лисенка, бути присутніми на панахиді 6 листопада 1918 р. в 2 год. дня» (5 листопада),

— про визнання автокефалії Української православної церкви (13 листопада),

— про подання щодо затвердження Володимира Вернадського, обраного президентом Української Академії наук (28 листопада).

Вища школа

16 липня оприлюднили «Правила прийому до університетів у 1918—1919 рр.». Революційна його новація сформульована була так: «До числа студентів університету приймаються особи обох полів і без ріжниці національності», які закінчили навчання у школах нижчого, так би сказати, рівня.

Революційність тут — пояснімо це для необізнаних — полягала в тому, що в романовській Росії існували абсолютно ганебні обмеження на вступ до ВНЗ, наприклад, євреїв. Або, наприклад, жінок.

5 серпня: Обіжник Міністерства народної освіти і мистецтва про утворення національної вищої початкової школи з початку наступного 1918—1919 шкільного року. Головний посил документа: «Нині, коли Український народ має свою власну Державу і напружує всі сили, щоб закласти якнайміцніші підвалини під неї, українська національна школа, вся головна основа відродження народу, мусить бути особливо добре і завчасно забезпечена всім, що гарантує прямий і вільний перехід всякій українській дитині до самих верхів шкільного національно-виховуючого навчання».

У зв’язку з цим міністерство звернулося «до всіх губерніальних і повітових земських і міських управ, в завідуванні яких зараз знаходяться вищі початкові школи, з проханням в контакті з губерніальними і повітовими комісарами освіти поставити справу утворення національної вищої початкової школи з початку наступного 1918/1919 шкільного року по всій Україні так, як вимагають того інтереси українського люду і держави».

17 серпня законом постановили «заснувати з 1 липня 1918 р. в місті Кам’янці-Подільському державний український університет в складі чотирьох факультетів, причому в 1918 р. відкрити в цьому університетові факультети історико-філологічний та фізико-математичний з двома відділами — математичним та природничо-історичним». Мовою викладання визначили українську з єдиним застереженням — «по проханню факультетів, з дозволу міністра народної освіти, в окремих випадках можливо читання лекцій і російською мовою».

Другий закон, який побачив світ 17 серпня 1918 р. — «Про перетворення Київського Народного українського університету в Київський Державний український університет у складі чотирьох факультетів: історико-філологічного, фізико-математичного, правничого та медичного з українською мовою викладання.

16 вересня уряд оголошує «бувші державні російські університети: Київський Св. Володимира, Харківський і Новоросійський... державними університетами України: Св. Володимира, Харківським і Новоросійським», а «бувші державні російські вищі технічні школи: Катеринославський гірничий інститут, Харківський технологічний інститут, Харківський ветеринарний інститут і Київський політехнічний інститут проголошуються державними вищими технічними школами України: Катеринославським гірничим інститутом, Харківським технологічним інститутом, Харківським ветеринарним інститутом і Київським політехнічним інститутом».

23 вересня. Відомство Василенка встановлює 20 стипендій дворічних для підготовки професорів та викладачів вищих шкіл з українською мовою навчання. Розмір стипендій — від 5000 до 7200 карб. (загалом — 40 000 карб. з 1 січня 1919 р.). Обов’язок стипендіатів — «скласти на протязі двох років відповідний іспит на науковий ступінь або виготовити дисертацію».

27 вересня окремим законом «Історико-філологічний інститут князя Безбородька в м. Ніжині» проголосили «державною вищою школою України під назвою: Державний Історико-філологічний інститут князя Безбородька в м. Ніжині». 2 жовтня в цьому інституті встановили (з 1 липня 1918 р.) «кафедру історії України та кафедру історії української мови й історії українського письменства — з обов’язковими викладами українською мовою» та відкрили при них дві ординатури з відповідним фінансуванням.

Того ж дня запровадили ще одну революційну (в позитивному сенсі цього слова) новацію: «Надати право особам, які бажають досягти учених ступенів магістра та доктора, а також звання ад’юнкта, подавати та обороняти в усіх вищих школах України свої дисертації як на російській, так і на українській мові, а також надати право взагалі як дисертантам, так і опонентам вести диспути як на російській, так і на українській мові».

28 вересня. Видано Закон «Про відкриття чотирьох кафедр україно­знавства в Харківському та Новоросійському державних університетах», а саме: історії України, історії української мови й історії українського письменства — на історико-філологічному факультеті та одну кафедру історії західноруського права на правничому факультеті. «Навчання цих наук, — визначав закон, — обов’язкове для слухачів університетського курсу». Для забезпечення навчального процесу цим законом відкривали три ординатури та одну екстра-ординатуру.

20 листопада. Закон «Про заснування богословського факультету Кам’янець-Подільського державного українського університету» визначив у його складі 28 (!) кафедр[210]. Бюджет 1918 р. (з 1 липня по 31 грудня) мав скласти 139 500 карб. Для порівняння: станом на квітень 2020 р. у складі філософсько-теологічного факультету Чернівецького національного університету ім. Ю. Федьковича нараховувалося аж три кафедри та одне відділення, в Київській православній богословській академії — 3 кафедри і регентське відділення, в Українському католицькому університеті — 5 факультетів, Центр сучасних іноземних мов і бізнес-школа.

Середня і нижча школи та вчительські курси

25 червня МВС видало спеціальний обіжник до губернських старост «у справі неприхильного ставлення повітових старост до організації українських учительських курсів», в якому зажадало від них «прихильніше» ставитись до курсів і «не ставати на перешкоді їх організації».

22 липня: Міністерство освіти видає наказ про утворення національної нижчої початкової школи з 1918/19 шкільного року. «В час, коли наша держава, — зазначав у наказі Василенко, — творить культурно-національні цінності (одкриває українські державні університети, академії, гімназії і т. п.) і напружує всі духовні й матеріальні сили, щоб дати українському народові рідну національну школу, коли не можна допустити ні одного кутка без української школи, нижча початкова школа для українського народу мусить обов’язково як слід приготовитись до навчання на українській мові і забезпечити себе підручниками і вчителями в першу чергу».

1 серпня. На 102-й день існування УД ухвалюється й оприлюднюється за підписами Голови Ради Міністрів та міністра народної освіти та мистецтва без сумніву історичний Закон, згідно з яким вивчення української мови стає загальнообов’язковим «по всіх середніх хлоп’ячих і дівочих загальноосвітніх, професійних, комерційних та інших школах, учительських семінаріях та інститутах, а також духовних семінаріях, обов’язково викладається українська мова і література, задля чого визначається не менше 3 годин тижнево в перших 5 класах, а в 2 останніх класах не менш 2 годин, та географія і історія України, для яких предметів мають бути визначені не менше як по 2 години тижнево в 2 останніх класах кожної школи».

Пункт другий Закону встановлював, що «по всіх хлоп’ячих та дівочих середніх, професійних, комерційних та інших школах, учительських семінаріях та інститутах, а також духовних семінаріях закладається штатна посада учителя української мови та літератури, а також обов’язково закладаються зверхштатні посади учителя географії та історії України».

6 серпня Василенко видав окремий закон про об’єднання «до одного типу різнорідних нижчих початкових шкіл, зміну їх штатів та збільшення державної допомоги школам». Суть закону: двокласні, однокласні сільські школи Міністерства народної освіти, парафіяльні школи та «інші початкові школи», які утримувались державним коштом, об’єднувалися «до одного типу» — так само як і «службові права і права на грошове утримання вчителів усіх цих шкіл». Того ж дня заснували «при середніх загальноосвітніх школах 350 стипендій для незаможних учнів української національності».

Стипендії назвали іменами видатних національних діячів культури, письменників, громадських діячів: В. Антоновича, М. Вовчка, Є. Гребінки, Б. Грінченка, П. Гулака-Артемовського, М. Драгоманова, П. Житецького, І. Карпенка-Карого, М. Костомарова, І. Котляревського, М. Коцюбинського, М. Кропивницького, П. Куліша, М. Лисенка, К. Михальчука, І. Нечуя-Левицького, М. Павлика, О. Русової, Г. Сковороди, М. Старицького, О. Стороженка, С. Руданського, Л. Українки, І. Франка, М. Чубинського, Г. Шерстюка, Т. Шевченка.

Загальна сума стипендій — 77 500 карб. Того ж дня уряд асигнував 20 726 712 карб. «на утримання в 1918 р. існуючих вищих початкових шкіл», «на допомогу місцевим самоврядуванням на утримання вищих початкових шкіл», «на утримання вищих початкових шкіл в тих місцевостях, котрі зараз прилучаються до України», а також на «допомогу місцевим самоврядуванням на відкриття 400 вищих початкових шкіл з 1 серпня 1918 р.».

23 серпня. Закон «Про асигнування Міністерству народної освіти та мистецтва кредитів на позашкільну освіту та дошкільне виховання» визначив: «В справах позашкільної освіти і дошкільного виховання Міністерство освіти приходить на поміч земським і міським самоврядуванням, які через особливих фахівців та інструкторів, губерніальних, повітових і міських організують і планомірно утворюють по селах, містечках і містах: 1) для позашкільної освіти вечірні школи з навчанням грамоти і з популярно-науковими викладами, 2) бібліотеки-читальні з найкращим складом книжок, 3) різноманітні культурні народні розваги, клуби, вистави, хори, екскурсії і т. інше, а для дошкільного виховання в тих же місцях закладає дитячі садки, дитячі майдани, захисти, захоронки (ясла)». На ці потреби з Державної скарбниці асигнували 6 449 350 карб.

Національна бібліотека

«Інструкція Тимчасовому комітету для заснування Національної бібліотеки Української Держави у м. Києві» (5 жовтня) сформулювала мету цього комітету: «закласти на Україні велику книгозбірню всесвітнього типу, яка гуртувала би в собі все, що витворено людською думкою та знаттям по всіх науках, — таку книгозбірню, щоб давала спромогу, не виїздячи з країни, познайомитися в якнайповнішій мірі із світовою літературою по всіх паростях людського знаття, писаною геть усіма мовами».

Крім того, йшлося в Інструкції, «Національна бібліотека на Україні поруч цієї мети має ще й свою спеціальну завдачу, а саме — закласти відділ Ucrainica, присвячений літературі про Україну і український нарід. В цім відділі повинно згуртуватися все, що друкувалось будь-коли і будь-де українською мовою, — повинно згуртуватися незалежно од змісту і напряму, література, писана всіма мовами про історію українського народу, його фольклор, мову, словесність, мистецтво, побут, соціальні та економічні умови життя і т. інш. Разом з тим до відділу Ucrainica входить і все, що торкається території Української Держави. Сюди вступає література про природу, побут, історію, економічні та соціальні умови Закордонної Руси-України, Буковини, Руси Угорської, Галичини, чи в їх минулому обсягові, та тих країн Північної й Південної Америки, де пороскидалися суцільні осади вкраїнського племені».

Зауважимо, що це завдання не виконано до сьогодні.

Академія наук

14 листопада — Закон «Про заснування Української Академії наук в м. Києві» оголосив «переведення його в життя» з 1 листопада у складі (окрім «перелічених у статуті наукових установ академії, постійних комісій») Фізичного, Геодезичного, Демографічного інститутів та Інституту для вивчення економічної кон’юнктури та народного господарства України, лабораторії для спроб над матеріалами при Інституті прикладної механіки, Ботанічного та Акліматизаційного садів.

Первісний склад Академії склали 12 академіків (по 4 на кожний з відділів АН — історико-філологічних, фізико-математичних та соціальних наук). Саме ці дванадцятеро створили перше «Спільне зібрання та відділи Академії наук». Згідно із наказом Скоропадського першими академіками першої національної Академії наук було призначено історика Дмитра Багалія, геохіміка Володимира Вернадського, біолога Миколу Кащенка, економіста Володимира Косинського, історика Агатангела Кримського, етнографа Ореста Левицького, мистецтвознавця, історика церкви Миколу Петрова, мовознавця Степана Смаль-Стоцького, правознавця Федора Тарановського, батька теоретичної механіки Степана Тимошенка, економіста Михайла Туган-Барановського, геолога Петра Тутковського.

26 листопада, фактично в останні дні гетьманського режиму, затвердили статут Академії — «найвищої наукової державної установи на Вкраїні, що перебуває в безпосередньому віданню верховної власті», одним з основних завдань якої (Академії, а не влади. — Д. Я.) визначили «поширювати, поглиблювати й розповсюджувати наукові дисципліни, а разом і збагачувати їх новими відкриттями на користь людськості». АН було оголошено «найвищою вкраїнською науковою національною установою», яка, «визнаючи українську національну культуру з її знаряддям — українською мовою, ставить собі на меті, окрім загальнонаукових завдань, вивчати сучасне і минуле Вкраїни, української землі та народу».

Заклади культури

23 серпня урядовим рішенням у столиці заснували Державний драматичний театр, який «утримується на свої прибутки з допомогою коштів Державної скарбниці, яку щорічно вносити в сміту Міністерства народної освіти та мистецтва». Справі цій надавали такого значення, що віднесли «директора, завідуючого господарською частиною, режисерів, акторів і рахівника Державного драматичного театру до урядових посад, обсадження яких увільняє офіцерів і солдатів (козаків) від виклику з запасу до армії та в дієві команди флоту й від служби в державному ополченні».

30 серпня з’явилася ухвала уряду про заснування з 1 липня Державної драматичної школи в Києві — «для підготовки працівників народних театрів». Бюджет — 10 000 карб. до кінця 1918 р.

15 листопада стало днем народження Державного симфонічного оркестру ім. М. В. Лисенка. Планувалося, щоб оркестр «утримувався на свої кошти», але на його «початкове влаштування і утримання» асигнували 66 300 карб.

Інше

28 вересня створили Особливу комісію для збору та систематизації матеріалів військового значення, які відносяться до війни 1914—1917 рр. з бюджетом 30 800 карб. Осідком установи визначили Одесу.

Урядова постанова спеціально наголошувала: «Після скінчення робіт комісії відповідні архіви повинні бути відкриті для користування приватних учених осіб»[211].

26 листопада уряд зобов’я­зав «окружні і єпархіальні шкільні ради та їх повітові відділи, в місячний строк, остаточно ліквідувати справу передачі до міських та земських управ бувших шкіл Найсвятішого Синоду усіх типів: церковнопарафіяльних, второкласових, церковно-вчительських і інших, рівно ж перевести передачу Міністерству народної освіти та мистецтва усіх учбово-допоміжних установ і шкільного майна...».

Українізація установ

Торкнулася ця «біда» насамперед Міністерства шляхів. 17 травня міністр Бутенко розіслав підлеглим гнівного листа: «До міністерства надходять відомості, що деякі вищі урядовці примушують служачих балакати з ними на московській мові, а також були випадки, що повертались для перекладу надходячі до інституції прохання, що служачі здебільшого припинили навчання державної мови на курсах. Наказую твердо пам’ятати, що в Українській Державі державна мова є українська, пропоную на всі папери, які надходять до інституцій, написані на українській мові, на тій же мові і відповідати. Зносини з вищими інституціями, — писав міністр, — особливо з міністерством, мусять провадитись тільки на державній мові. Внутрішнє діловодство може тимчасово провадитись і на російській мові, але поступнево мусить переходити на державну мову. Всі оголошення та розпорядження, які виходять за межі внутрішнього діловодства, пишуться на українській мові. Пропоную звернути особливу увагу на найшвидше вивчення державної мови урядовцями телеграфу».

За два тижні — 29 квітня міністр шляхів зажадав «негайно відкрити на державні кошти курси української мови» за граничної чисельності слухачів в одній групі в 60 осіб.

Задля активізації процесу вже на початку серпня міністр наказав, «аби всі керуючі, порозумівшись з організаторами курсів і українськими культурно-просвітними організаціями, на протязі чотирьох місяців, починаючи з 15 серпня, упорядкували для співробітників, які мають стосунки з діловодством, на державні кошти курси української мови». «Українізація» торкнулася і службовців поштово-телеграфного відомства. МВС видало відповідний наказ «звернути особливу увагу, щоб співробітники: відомства на почті, телеграфі, радіотелеграфі і телефоні при виконанні службових обов’язків вживали лише української мови, і вжити всіх заходів при зносинах по всіх службових справах зо всіма державними і приватними установами, а також урядовими особами, переписку провадити виключно державною мовою, звернути також увагу, що коли в відомстві ще є співробітники, які до цього часу не володіють українською мовою, щоб вони поважно подбали про швидше її вивчення».

Як бачимо, заходи були, як і в інших випадках, з одного боку, системні, з другого — повільні, з третього — вони стосувалися виключно держслужбовців. Розуміючи, що запровадити в державних установах мову абсолютної більшості населення просто з воза неможливо, ще 2 червня ухвалили асигнувати Міністерству освіти на курси українознавства для вчителів по всій Україні 2 184 790 карб.[212].

Частина ІХ

Український Національний союз — Український Національно-Державний союз

Історія організації, якій професійні фальсифікатори історії нашого народу відвели роль «цапа-відбувайла», поклавши на неї відповідальність за «організацію» повстання, що звело у могилу Українську Державу, до сьогодні залишається предметом незграбних спекуляцій.

Причин тут декілька, кожна з них може слугувати темою окремого дослідження. Тут відзначимо лише одне — ніяких автентичних «внутрішніх» документів УНС (наприклад, установчих та регламентних або протоколів засідань тощо) та/або верифікованих споминів чи керівників цього Союзу, чи то його активістів за останні років 100 виявлено жодним дослідником не було.

Саме ця причина спонукала акуратного Федора Проданюка констатувати: «історіографія державницького напряму не приділяє належної уваги аналізу діяльності УНС, коли його очолював А. Ніковський» — один з найбільш відомих, впливових та авторитетних у вузьких колах очільник УПСФ, редактор її центрального друкованого органу «Нова рада», в минулому — один із засновників УЦР та заступник її голови.

Дослідники, — справедливо констатує Проданюк, — примушені цитувати хіба публічні документи УНС, які безперешкодно друкувалися у газетах доби Гетьманату.

Незрозумілою була і залишається логіка внутрішніх процесів, які відбувалися в УНС. Проданюк справедливо вказує на відсутність єдності в «лавах» цієї «опозиції», більшість якої мала надзвичайно помірковані політичні погляди. Радикальна ж частина УНС, яка складалася з лівих українських соціал-демократів (незалежників), значного впливу на ідеологію та практичну діяльність Союзу не мала[213].

Звернімося до основних висновків, які містяться у спеціальній розвідці авторитетної Олени Бойко. Вони такі.

Перший. Невдовзі після 29 квітня «поміркованою частиною національного руху» було утворено Український Національно-Державний союз (УНДС).

Другий. «Поміркована частина національного руху» — це члени УПСФ, Української демократично-хліборобської партії, Української партії самостійників-соціалістів, тобто представники тих політичних сил, які взяли якнайактивнішу участь у подіях на підтримку Скоропадського 29 квітня.

Третій. Представники партій націонал-соціалістичних, тобто УПСР і УСДРП, та «масових громадських організацій, що за ними стояли», до УНДС не входили.

Четвертий. Перелік конкретних осіб, які утворили УНДС, до сьогодні невідомий — так само як перелік «масових громадських організацій».

П’ятий. Український Національний союз (УНС) на чолі з тим-таки Ніковським «постав на початку серпня». Вірогідно це сталося або 1-го, або 2-го або 3 серпня — повідомлення про цю подію вміщено у випуску «Нової ради» за 4 серпня.

До Союзу увійшли ті самі анонімні представники тих самих УПСФ та УПСР, а також невідомі нам члени УСДРП та «центральної течії» УПСР плюс «згодом приєдналися політичні, профспілкові, науково-культурні та інші громадські організації», але які саме — невідомо. Представники УПСС та УДХП, як бачимо, в цьому переліку відсутні.

Шостий. Загальні ідеологічні та організаційні принципи об’єднання, — констатує Бойко, — «визначав лаконічний документ — Статут УНС», який зафіксував засадничі його цілі: «утворення самостійної української держави»; «боротьба за законну владу в Україні, відповідальну перед парламентом»; «боротьба за демократичний виборчий закон у всі установи»; «оборона прав українського народу і української держави у міжнародній сфері».

Висновок сьомий. Організаційне становлення УНС відбувалося «приблизно до середини серпня»: «відбувалися численні збори партійних організацій, громадських об’єднань, обговорювалася платформа союзу, питання стратегії і тактики українського руху. ...Відбувалося утворення місцевих філій». Про входження до УНС заявляли селянські спілки, профспілки, кооперативи, «Просвіта» — але які саме, де і коли — невідомо. Оголосила про приєднання до УНС і Всеукраїнська учительська спілка — масова організація, яка нібито об’єднувала 80 місцевих спілок і 12 тис. учителів.

За словами Ніковського, до УНС нібито увійшли представники «Селянської Спілки, профспілки залізничників та поштово-телеграфних службовців, Всеукраїнської учительської спілки, Центрального кооперативного комітету». Зі слів Олени Бойко, «це дало йому підставу заявити, що „порозуміння всіх українських партій від лівих до поміркованих і організацій від пролетарських до конфесійних являє собою реальне відродження національних сил”».

Висновок автора

Ідеологія УНС — це саме ті засадничі цілі, які намагався осягнути режим Скоропадського. Це, в свою чергу, означає: станом на серпень 1918 р. УНС — це не опозиційна, а провладна організація. Політична місія — позапарламентська підтримка гетьмана та його уряду. Доказ: 9 листопада УНС зажадав скликання Національного конгресу, аби виробити «новий курс» для УД, і заявив про непотрібність підготовки повстання, оскільки «воно принесе тільки шкоду Україні»[214].

Український Національний союз — Український Національно-Державний союз — продовження

Восьма констатація, сформульована сучасною дослідницею Оленою Бойко, лише підтверджує наш висновок: поза УНС опинилися ліва, пробільшовицька, промосковська фракція УПСР та УДХП. Щодо есерів-ліваків, то тут справа ясна: в червні вони ухвалили «рішення про збройну боротьбу з гетьманським режимом» і тому «засудили платформу УНС як контрреволюційну». УДХП, в свою чергу, хоча до УНС і не увійшли, але не заперечували проти участі в ньому своїх місцевих осередків.

Констатація дев’ята. Вся видима сьогодні діяльність Союзу — це видання двох відозв — щодо інтерв’ю прем’єра Лизогуба німецькій пресі напередодні візиту Скоропадського до Німеччини та відозва «В оборону державних прав української мови». Лише «у другій половині вересня президія союзу утворила комісії внутрішніх справ, військову, закордонну, земельну, фінансову, церковну, правничу для опрацювання відповідних матеріалів та розробки нового законодавства».

Констатація десята. З невідомих причин 18 вересня на чолі Союзу постав Винниченко, який «одразу відсунув легальну політичну діяльність на другий план та розпочав таємно готувати збройне повалення існуючого режиму», і «до певного часу це залишалось таємницею навіть для керівництва УНС в особі його президії. В. Винниченко від імені Національного союзу одночасно вів переговори з гетьманом про формування націо­нально-демократичного кабінету і від самого себе разом із М. Шаповалом вів підготовку й організаційну роботу в напрямі збройного повстання» (виділено нами. — Д. Я.).

Констатація автора

Виявлені та оприлюднені нами 20 років тому спомини Шаповала, що зберігаються в колекції Нью-Йоркської публічної бібліотеки, свідчать цілком ясно: підготовка повстання, ініційована Шаповалом (Винниченка долучено було лише згодом), почалася не раніше кінця жовтня, тобто через півтора місяця після того, як той очолив УНС.

Це, в свою чергу, означає: якщо Винниченко і почав підготовку повстання самостійно, то спиратися в цьому він міг виключно на персон, структури та матеріальну підтримку своїх політичних союзників та «побратимів» — московських більшовиків. Це підтверджує і О. Бойко: «В. Винниченко таємно контактував з керівництвом радянської мирної делегації, яке пропонувало матеріальну допомогу. Проте сторони не домовилися. Переговори з більшовиками, ризиковану і навіть авантюрну справу, Винниченко здійснював поза Національним союзом. Він виступав у ролі змовника, прикриваючись авторитетом Національного союзу...»

Український Національний союз —

Український Національно-Державний союз — продовження

24 жовтня принесло УНСоюзові перший практичний результат: до складу Ради Міністрів увійшли «шість представників УНС (усі — члени УПСФ): міністр юстиції А. Вязлов, міністр ісповідань О. Лотоцький, міністр праці М. Славинський, міністр освіти П. Стебницький, міністр земельних справ В. Леонтович та міністр закордонних справ Д. Дорошенко. Але Український Національний союз в особі його голови В. Винниченка одразу відмежувався від діяльності кабінету, складеного за його участю». Від себе додамо: 5 із 6 нових членів кабінету (виняток — Леонтович) — усі, як один, — «вільні муляри».

30 жовтня — 2 листопада УНС ухвалив провести 17 листопада в Києві так званий Національний конгрес, який, за О. Бойко, «міг стати передпарламентом — зародком нової представницької влади». На Конгресі ініціатори його планували обговорити стан та перспективи міжнародного становища, форму державного устрою України, її економічну, аграрну, військову політику. Ні про який заколот проти гетьмана, отже, ні про яке збройне повстання проти нього УНС не мріяв: «серед ліберальних провідників Національного союзу не бракувало інтелектуалів...»[215].

Частина Х

Кінець Першої світової війни:

нові виклики режиму Скоропадського

Фактичне завершення війни поставило керівництво Української Держави перед новими викликами. Логіка процесу тут така.

Оскільки Перша світова завершилася на користь країн Антанти, а переможці на свій розсуд розділять європейський континент, то Українська Держава може зберегтися як суб’єкт політики тільки у випадку позитивного ставлення до неї країн Антанти.

Це, в свою чергу, було неможливо, оскільки Лондон і Париж підтримували легітимний принцип відновлення та територіальної цілісності Російської держави.

Отже, єдино можливий варіант збереження УД — якщо не утворення федерації або конфедерації з регіональними небільшовицькими державними утвореннями та силами, яких визнавали переможці у війні, то, принаймні формальне проголошення такого об’єднання.

Сам Скоропадський розумів це абсолютно ясно: «Україна була державою з усіма установами, які правильно функціонували, — констатував він, — з певними планами дій, з фінансовим бюджетом, з визначеною програмою створення армії, яка до весни 1919 року повинна була бути організована, з промисловістю, яка відновлювалася, з визначеними міжнародними відносинами».

З іншого боку, — підкреслював Скоропадський, — «ми відчували, на якому сипучому піску зводилася наша будiвля, позаяк чудово розуміли, що про будь-який серйозний успіх можна буде говорити тоді, коли те, чого вдалося досягти, буде визнано державами Згоди, тобто в залежності від закінчення світової війни і відносин, які будуть встановлені між нами і представниками Антанти. Але тоді здавалося, що все, нами творене, робилося для досягнення порядку, а порядок цей і нашу майбутню боротьбу з більшовиками може тільки вітати Франція та її союзники».

Але і тут ситуація була вкрай суперечливою. Провідники Добровольчої армії, на яких намагалися опертися західні союзники, вважали Скоропадського противником «єдиної неподільної Росії», ставили йому в провину «підтримку українського націо­нального шовінізму» і намагання «розірвати культурний і державний зв’язок з Росією».

Гетьман, зі свого боку, послідовно обстоював таку позицію: «Орієнтація (на Добровольчу армію. — Д. Я.) мені зовсім не підходила, бо там проповідувалося повне заперечення України». Об’єктивно, — вказував у зв’язку з цим о. Теофіл Горникевич, — «Гетьман був поставлений перед альтернативою вибору між двома лихами: загрозою хаосу з причини відходу австро-німецьких військ з України в половині листопада того року і співпрацею з Добровольчою армією Денікіна, який тепер користувався допомогою Антанти. Гетьман обрав другий шлях, — писав о. Горникевич, — вважаючи при цьому, що... ідея української самостійності на цьому потерпить... але в цих обставинах це менше лихо»[216].

У конкретних умовах, які склалися в другій половині жовтня, політичний розрахунок полягав у тому, що Антанта потребувала уряду, з яким вона могла б розмовляти. «Антанті потрібно переконання, — розмірковував Скоропадський, — що ми творили і досягли порядку, якого немає в іншій Росії. Нарешті, Антанті потрібно переконання, що наша політика не є політика Німеччини, а наша особиста [політика] задля блага країни. Нарешті, Антанті необхідно мати переконання, що ми зможемо надати їй комерційні вигоди та сплатити наші борги. Ми цим вимогам відповідаємо, — вважав Павло Петрович, — і тому я не маю сумніву ні на хвилину, що Антанта визнає справу, яку ми зробили, і вона не пропаде... Ми підводились уже на власні ноги і стали би міцно, дотягни ми тільки до весни (1919 р. — Д. Я.), коли у нас була б готова армія... Я відчував, що німці не можуть бути переможцями, що вони можуть бути розбиті. Я вважав, що в цьому випадку всі інтереси Антанти — підтримати нас, і це відновить рівновагу до того часу, як я буду здатен сам ходити на власних ногах. Ця неправильна думка лягла в основу всіх наших заходів»[217].

«Країни Антанти, зi свого боку, — констатував керівник його зовнішньополітичного відомства, — вже махнули рукою на збольшевичену Росію і перенесли свої погляди на молоду Україну, сподіваючись, що вона, коли не продовжуватиме зачіпної боротьби з центральними державами, то принаймні держатиме фронт і цим в’язатиме значну частину австро-нiмецьких військ»[218].

Реалізуючи цю «неправильну думку», 17 жовтня 9 членів Ради Міністрів, а саме: заступник голови уряду, міністр народної освіти сенатор Микола Василенко, державний контролер Георгій Афанасьєв, міністр фінансів Антон Ржепецький, міністр продовольства Сергій Гербель, торгу і промисловості — Сергій Гутник, юстиції — Олексій Романов (1875—1924 рр., випускник юридичного факультету Петербурзького університету), ісповідань — Василь Зеньківський, праці — Юлій Вагнер, земельних справ — Колокольцев та держсекретар сенатор Завадський, написали голові держави листа, в якому окреслили своє бачення генерального напрямку зовнішньополітичного курсу держави.

Впродовж наступного століття політичні лузери — українські націонал-соціалісти, а також більшовики та сучасні фальсифікатори історії нашого народу безпідставно, але в один голос звинувачували і звинувачують Скоропадського у здачі національних інтересів «клятим москалям». Натомість, аргументація гетьманських міністрів сама по собі, без зайвих коментарів, спростовує цей наклеп.

Перше. «Накануне созыва мирной конференции (Паризької мирної конференції. — Д. Я.), исход которой надолго решит судьбу государственных новообразований, возникших на пространстве бывшей Российской империи, для внешней политики Украины ставится большая задача, далеко выходящая за пределы вопросов текущего дня. Во имя своего будущего Украина не может не стремиться к участию в конференции и должна явиться туда с ясно и твердо начертанной программой желательных для нее отношений к другим государствам».

Міркування друге. «Из числа этих государств надлежит выделить в особую группу те, на которые за время войны распалась Россия»...

Третє. «Не единство Украины с Великороссией было ошибкой прошлого, а попытка их унификации. Напротив, все говорит за то, что единение обоих народов, правильно проводимое, составляет необходимое условие для укрепления украинской самобытности».

Четверте. «Те, кто стремится воздвигнуть между Украиной и Великороссией стену вражды или, по крайней мере, безразличия, не ведают, что губят Украину».

П’яте. «...политике на Украине надлежит... видеть свое благополучие в благополучии других русских государств и в частности Великороссии. Ради себя самой Украина не может быть враждебна или хотя бы безразлична к их судьбе, а, напротив, должна быть им благожелательна, должна явиться на конференцию с твердым намерением отстаивать там общие интересы и уже ныне ратовать за помощь всеми доступными средствами в свержении большевистского ярма и за укрепление государственности на всем протяжении бывшей Российской империи».

Шосте. «...В единении со всеми русскими государствами Украина и в отношении к остальным державам будет выступать более самостоятельно и авторитетно, чем обособленная и одинокая».

Сьоме. «Война кончается, нынешние враги переходят к мирному сожительству; было бы непростительной ошибкой не использовать время до конференции и самую конференцию для установления дружественных связей Украины с прочими культурными государствами».

Восьме. «...правильно понятые интересы Украины повелительно требуют, чтобы мы, ради будущего нашей державы, в меру сил и возможности домогались раскрепощения порабощенных большевиками частей бывшей Российской империи и способствовали воссозданию в них государственности, опираясь на те из них, в которых государственность уже возрождается».

Дев’яте. «Такою политикою мы привлекли бы их всех к себе и усилили бы свое положение их дружеским сотрудничеством. В этом единении мы нашли бы пути к обеспечению нашей судьбы при одновременном сближении с просвещенными западноевропейскими и внеевропейскими государствами».

Десяте. «Такое направление внешней политики представляется единственно ведущим украинскую державу к светлому будущему, в соответствии со всем историческим прошлым Украины»[219] (виділено нами. — Д. Я.).

У викладі тогочасних київських спостерігачів інтрига полягала в наступному. В статті тогочасного журналіста такого собі В. Левитського «Записка девяти», оприлюдненій в часописі «Голос Киева», читаємо: «Что касается... связи с Великороссией, то оно, по-видимому, должно быть названо — ...конфедерацией, т. е. союзом государств. Правда, в одном месте записки говорится о «группировке из государств», но этот термин до сих пор неизвестный государственному праву»[220].

Природно, що реалізовувати новий зовнішньополітичний курс, покликаний до життя новими геополітичними реаліями, мав би новий уряд. В тому самому числі згаданого часопису знаходимо інтерв’ю з Миколою Василенком — ключовою постаттю усіх гетьманських урядів, найважливішим сподвижником Скоропадського, який з 8 липня обіймав посаду голови Державного сенату — вищої судової інституції УД, а на час інтерв’ю — також і міністра освіти. «Вопрос о возможной перемене в кабинете, — сказав Василенко зокрема, — находится в связи с возникновением Национального союза и стремлением его влиять активно на украинскую политику. Но самая отставка кабинета есть результат влияния внешней силы, в лице которой нашел поддержку Национальный союз», — сказав він (виділено нами. — Д. Я.). Слід спеціально наголосити: Василенко НЕ назвав цю «зовнішню силу»). «Усиление этой новой коалиции, — вів він далі, — заставило значительную часть министров написать известную записку, в которой высказать свой взгляд на единственную, по его мнению, правильную реальную политику, которая одна только и может укрепить украинскую державу».

Основне завдання нового зовнішньополітичного курсу Василенко сформулював так: «Раз вопрос идет о мире, о союзах, то естественно Украина должна войти в отношения со всеми государствами, с которыми у нее связаны те или иные интересы. Но первой задачей для украинского правительства является твердо и ясно определить его отношения к бывшей России».

Далі Микола Прокопович навів слова прем’єра Лизогуба, який так пояснив необхідність відставки Ради Міністрів та формування нового уряду: «ввиду исключительных обстоятельств, переживаемых в настоящее время Украиной, кабинет... должен подать в отставку, дабы дать возможность Его Светлости пану Гетману сформировать новый кабинет сообразно изменившимся условиям, как внешнего, так и внутреннего положения Украинской Державы».

Саме це Гетьман і зробив, оголосивши 24 жовтня новий склад уряду:

Голова Ради Міністрів — Лизогуб Ф. А.

Міністр фінансів — Ржепецький А. К.

Міністр військовий та морський — Рогоза О. Ф.

Міністр закордонних справ — Дорошенко Д. І.

Міністр ісповідань — Лотоцький О. Г.

Міністр праці — Славинський М. А.

Міністр народної освіти та мистецтв — Стебницький П. Я.

Міністр шляхів — Бутенко Б. А.

Міністр народного здоров’я та лікування — Любинський В. Ю.

Міністр продовольчих справ — Гербель С. М.

Міністр внутрішніх справ — Рейнбот В. Є.

Міністр юстиції — В’язлов А. Г.

Міністр земельних справ — Леонтович В. М.

Міністр торгу і промисловості — Меринг С. Ф.[221]

Подивимось на цей список уважніше.

Рада Міністрів: 24 жовтня

Відразу впадає в очі, що із 9-ти підписантів відомого листа до гетьмана посади втратили семеро: Афанасьєв, Василенко, Гутник, Завадський, Зеньківський, Колокольцев, Романов, а зберіг Ржепецький, теж член масонської ложі.

Від попереднього кабінету в цьому залишилися також семеро: Бутенко, В’язлов, Гербель, Дорошенко, Лизогуб, Любинський, Ржепецький. Решта членів уряду — новачки: Леонтович, Меринг, Лотоцький, Рейнбот, Рогоза, Славинський, Стебницький. Спробуємо розібратися: чому гетьман зупинив свій вибір саме на них?

В’язлов Андрій Григорович. Народився 1862 р. на Волині в селянській родині. Випускник юридичного факультету Імператорського Київського університету Св. Володимира (за іншими даними — Варшавського). Мировий суддя в Звенигородському повіті Київської губернії. Член Товариства українських поступовців, конституційно-демократичної партії (з 1905 р.), Української партії соціалістів-федералістів. Депутат І Державної думи, член Української парламентської фракції. Відбув ув’язнення за політичну діяльність. По поверненні до Києва співробітничав із «Просвітою» та Товариством українських поступовців. У 1914—1917 рр. працював у Союзі міст Південно-Західного фронту. В 1917 р. — урядовий комісар Волині, 2 квітня обраний генеральним суддею УНР. За часів УД — начальник Головного управління з нагляду за місцями ув’язнення Міністерства юстиції, сенатор Адміністративного суду Державного сенату, міністр юстиції. У 1919 р. — голова Українського Червоного Хреста. Помер 16 жовтня 1919 р. у Кам’янці-Подільському від тифу. Масон[222].

Гербель Сергій Миколайович. Народився у 1856 р. в сім’ї купця Санкт-Петербурзької губернії. Після закінчення Кременчуцького реального училища в 1877 р. поступив на військову службу. З 1886 р. — губернський гласний, почесний мировий суддя, член Херсонської училищної ради. У січні 1889 р. — член комітету Херсонського відділення Державного банку з видачі позик землевласникам. У 1900 р. — голова Херсонської губернської земської управи. Від жовтня 1901 р. — статський радник. У 1902 р. — харківський віце-губернатор. У 1903—1904 рр. — харківський губернатор. 1904—1912 рр. — начальник управління в справах місцевого господарства Міністерства внутрішніх справ, член Державної ради. Під час Першої світової війни — головноуповноважений з постачання продовольства російської армії. Від 29 травня 1918 р. — представник голови Ради Міністрів при Головному штабі австро-угорських військ в Одесі. Від 3 липня — міністр продовольства, брав участь у складанні проекту аграрної реформи. Підписав «Записку дев’яти». Від 14 листопада — голова Ради Міністрів, міністр земельних справ. Після падіння УД ув’язнений в Лук’янівській тюрмі. Звільнений у лютому 1919 р., виїхав до Одеси. З 1919 р. —головноуповноважений у харчових справах у Добровольчій армії. 1919 р. емігрував до Німеччини. Помер 1936 р.

Нагороди: Св. Анни III ст., Св. Володимира IV ст., Св. Станіслава II ст.[223].

Леонтович Володимир Миколайович. Народився 5 серпня 1866 р. на хуторі Оріхівщина Лубенського повіту Полтавської губернії в сім’ї вихідців з Франції. Брав активну участь у роботі земств. Член «Старої громади», Товариства українських поступовців. З 1906 р. — співвидавець першої щоденної української газети «Громадська думка» (згодом — «Рада», разом з В. Симиренком та Є. Чикаленком). У 1917 р. — член УЦР. Один із співавторів земельної реформи. З 1919 р. — на еміграції в Болгарії та Чехословаччині. Помер 1933 р. в Празі[224].

Меринг Сергій Федорович (Фрідріхович). Народився 1862 р. в родині видатного київського лікаря Фрідріха Фрідріховича Меринга, який володів земельним маєтком у Києві, де розташовані сучасні вул. Банкова, Городецького, Заньковецької. Випускник фізико-математичного факультету Імператорського Київського університету Св. Володимира. Землевласник, підприємець. Служив предводителем дворянства та почесним мировим суддєю Бердичівського повіту. Помер 1920 р., за іншими даними був знищений більшовицькими людожерами 1937 р.[225].

Лотоцький Олександр Ігнатович (Гнатович). Народився 9 березня 1870 р. в м. Браниця Подільської губернії. Випускник Київської духовної академії (1896 р.). У 1900—1917 рр. служив у системі Державного конт­ролю в Петербурзі та Києві. Член Товариства українських поступовців. Співзасновник видавництва «Вік», ініціатор видання повного варіанта «Кобзаря» та ухвали Академії наук «Об отмене стеснения малорусского печатного слова» (1910 р.). У 1919—1920 рр. — посол УНР в Туреччині, згодом — міністр ісповідань, один з ініціаторів проголошення автокефалії Української православної церкви (1919 р.). З 1920 р. — на еміграції. У 1927—1930 рр. — міністр внутрішніх справ уряду УНР в екзилі, в 1927—1930 рр. — засновник і директор Українського наукового інституту (Варшава)[226]. Масон.

Рейнбот Віктор Євгенович. Народився 1 червня 1869 р. на Полтавщині у дворянській родині. Закінчив Імператорське училище правознавства (1890). У 1891—1909 рр. обіймав різні посади в органах прокуратури. В 1909—1914 рр. — голова окружного суду м. Лібава, з 1914 р. — голова Петербурзького окружного суду. Дійсний таємний радник. За часів УД — завідувач Головного управління місць ув’язнення, з 14 листопада — Генеральний прокурор. Заарештований Директорією УНР. З 1919 р. (?) — на еміграції. Помер 16 червня 1956 р. в Ніцці[227].

Рогоза (правильно — Рагоза) Олександр Францевич. Народився 8 червня 1858 р. у Вітебській губернії в православній дворянській родині. Закінчив Полоцьку військову гімназію (1874), Михайлівське артилерійське училище (1877), Миколаївську академію Генерального штабу (1883 по 1-му розряду). Учасник Російсько-турецької війни 1877—1878 рр. Генерал від інфантерії (1914). З 27 вересня 1914 р. — командир 25-го армійського корпусу, командувач 4-ї армії (серпень 1915 — лютий 1918). У березні-квітні 1917 р. — тимчасовий командувач Румунського фронту, з листопада 1917 р. — у відставці. З 30 квітня — військовий міністр УД в чині генерального бунчужного (повного генерала). Після антигетьманського повстання виїхав до Одеси. 29 червня 1919 р. розстріляний більшовиками за відмову вступити до Червоної армії.

Нагороди: Св. Анни IV ст. (1877); Св. Станіслава III ст. з мечами та бантом (1878); Св. Анни III ст. з мечами та бантом (1878); Св. Стані­слава II ст. з мечами (1878); Св. Анни II ст. (1886); Св. Володимира IV ст. (1891); Св. Володимира III ст. (1896); Св. Станіслава I ст. (1906); Св. Анни I ст. (1911)[228].

Славинський Максим Антонович. Народився 12 серпня 1868 р. в с. Ставище Київської губернії в селянській родині. Випускник юридичного (1891) та історико-філологічного (1895) факультетів Київського університету Св. Володимира. Жив у Катеринославі, редактор газети «Придніпровський край». Сподвижник Драгоманова, член Української радикально-демократичної партії. З 1898 р. — співредактор часописів «Северный курьер», «Свобода и право», «Свободная мысль», секретар журналу «Вестник Европы» (всі — Петербург), з 1906 р. — редактор «Украинского вестника» — друкованого органу Української парламентської громади в Державній думі. В 1914—1916 рр. — видавець та редактор першого довідника з українознавства — «Украинский народ в его прошлом и настоящем». У 1917 р. — співзасновник Української національної ради в Петрограді, член виконкому. Представник УЦР при Тимчасовому уряді. Голова Комісії з вироблення проекту перетворення Росії у федеративну державу. У вересні 1917 р. — представник Тимчасового уряду на «З’їзді народів» у Києві. В 1918 р. повернувся на Україну, член УПСФ, член Ради МЗС УД, представник УД на Дону. В 1919 р. — голова місії УНР у Празі. З 1920 р. — на еміграції, викладав в Українському педагогічному інституті ім. Михайла Драгоманова та Українській господарській академії в ­Подебрадах. У 1945 р. заарештований радянськими спецслужбами, утримувався в Лук’янівській в’язниці в Києві, де помер 23 листопада 1945 р. 1993 р. реабілітований посмертно[229]. Масон.

Стебницький Петро Януарійович. Народився 1862 р. на Київщині. Випускник фізико-математичного факультету Київського університету Св. Володимира (1866). Працював у Петербурзі у фінансових установах, співробітничав з економічними часописами. Один з організаторів української громади в Петербурзі, Товариства українських поступовців, голова Благодійного товариства видання загальнокорисних і дешевих книг (співредактор видання, зокрема, повного «Кобзаря»). Співпрацював з «Украинским вестником», «Рідною Справою — Думськими Вістями», редакцією видання «Украинский народ в его прошлом и настоящем», співредактор «Киевской старины», «Украинского вестника», «Ради», «Літературно-наукового вісника», «Украинской жизни». З березня 1917 р. — голова Української національної ради в Петрограді, член ЦК УПСФ, комісар у справах України при Тимчасовому уряді. Наприкінці 1917 р. переїхав до Києва. За часів УД: заступник голови української делегації на переговорах з Радянською Росією, сенатор. У 1919 р. — голова Комісії біографічного словника при ВУАН. Помер 1923 р. в Києві[230]. Масон.

Висновок автора

Міністри цього уряду — професіонали українського походження, з високим рівнем освіти та беззаперечним авторитетом. Мали тісні багаторічні зв’язки з великоросійським, особливо післяреволюційним політичним істеблішментом, вихідці з масонського та/або есефівського середовища.

Зовсім просто: це були люди, які в силу свого походження, належності до масонства, а також освіти, політичного минулого та роду професійних занять з симпатією ставилися до політиків країн Антанти та демократичної Росії і сприймалися ними. Таким чином, саме вони могли виступати гідними партнерами на можливих майбутніх переговорах щодо статусу УД в складі федеративної Росії. Саме такий статус — статус федеративної одиниці у складі Росії — був conditio sine qua non (тобто умовою, без якої позитивний результат не міг би за визначенням мати місце) можливого збереження України як державного утворення у складі майбутньої Росії.

Угода Скоропадський—Краснов

Намагаючись скористатися новими можливостями, 3 листопада на залізничній станції Скороходове (тепер це Скороходове, Сумської дирекції Південної заліхниці) Скоропадський зустрівся з керівником Дону Петром Красновим. Генерали підписали фактично союзницьку угоду (автентичного її тексту не виявлено досьогодні), яка зафіксувала прагнення сторін «виступити в справі утворення Всеросійської Феде­рації, якої конечною метою буде утворення Великої Росії» (виділено нами. — Д. Я.).

Мотив такого свого кроку гетьман сформулював у реченні: «Я не приховую, що я хочу лише широко децентралізовану Росію, я бажаю, щоб жила Україна і українська національність, я бажаю, щоби в цьому найтіснішому союзі областей і держав Україна обіймала достойне місце і щоби всі ці області і держави злилися б в одному потужному організмі, названому Велика Росія, як рівні з рівним»[231].

Єдиною силою, яка на той момент могла би погодитися на існування гетьманського режиму бодай в якійсь формі, була Антанта, яка державної незалежностi України не визнавала в приципі. Iншими словами, для Скоропадського така угода була єдиною можливістю зберегти бодай частину суверенітету в умовах, коли головні дійові особи світової політики не мали політичного інтересу зберігати чи, тим більше, захищати суверенітет Української Держави.

З іншого боку, угода із Красновим та видана після неї гетьманська Грамота про федерацію не була i бути не могла причиною нацiонально-соцiалiстичного повстання, «а лише iнструментом, який соцiялiсти використали, мобiлiзуючи протигетьманське повстання»[232]. Останні ясно зрозуміли, що така угода Краснов—Скоропадський якщо не назавжди, то надовго усуває їх з політичного життя. Річ навіть не в тім, що українські націонал-соціалісти з пропагандистських міркувань тлумачили цю угоду як спробу відновити «єдинонеділиму» Росію.

У поточній реальності 1918 р. практична реалізація угоди Скоропадського—Краснова дозволила би:

— політичне існування автономної Української Держави у складі федеративної Росії,

— відновила би нормальні стосунки з країнами-переможцями,

— такий політичний союз радикально обмежив би вплив українських націонал-соціалістів у майбутньому.

Як показав сучасний дослідник, підписання цієї угоди було «єдино можливим кроком в ситуації, що склалася»[233]. Крім того, гетьман підписував документ із провідником регіонального уряду, власне з Отаманом Всевеликого Війська Донського — а Верховний уряд Росії було формально проголошено лише 18 листопада.

На цій обставині слід наголосити окремо: цей уряд мав би в якийсь спосіб реагувати на вже існуючі дипломатичні стосунки поміж УД і Кубанню та УД і Доном. Гетьманський уряд ухвалив-бо «вислати до Кубані дипломатичне представництво з дня 5 листопада 1918 р.» та «заснувати на Донщині дипломатичне представництво з 1 листопада 1918 р.»[234]. Ухвали про заснування представництв при Добровольчій, Донській та Південній арміях для погодження їх дій з українськими Збройними силами в боротьбі проти більшовиків було ухвалено Радою Міністрів лише 28 листопада[235].

Висновок автора

Без щонайменшого сумніву: «переорієнтація на створення українсько-російської федерації» та викликана цим «несподівана зміна складу гетьманського кабінету» були використані націонал-соціалістичними заколотниками, насамперед Винниченком, Осецьким та Шаповалом, як безпосередній привід для проголошення повстання, що, говорячи словами гетьмана, «спричинило одну з найбільших трагедій України»[236].

Угода Краснов—Скоропадський: оцінки contra

Угода 3 листопада була надзвичайно вороже зустрінута в націонал-соціалістичному середовищі. Для ненависників гетьмана та правової, демократичної України, ця декларація була абсолютно неприйнятною принаймні з двох принципових міркувань.

По-перше, її реалізація призвела б до створення потужного, впливового, підтриманого Антантою антибільшовицького фронту.

По-друге, вона мала би своїм наслідком усунення українського національно-політичного табору із політичного життя і України, i Росії — адже у разі перемоги довелося б відповідати за державну зраду.

Національні історики соціалістичного напрямку, очевидно, вкрай негативно характеризували значення цих документiв. Один з них, наприклад, кваліфікував їх не інакше як «новий диктаторський жест гетьмана», або стверджував, що «з формально-правного погляду то були акти державного перевороту згори проти суверенности Української Держави»[237]. Інший намагався переконати в тому, що угода і відповідна грамота гетьмана є не чим іншим, як «зовнішнім проявом державного замаху згори, який виконав сам гетьман проти суверенности і національного характеру Української Держави у змові з недiлімськими діячами з-поміж московської меншини в Україні та з білим московським рухом ген. Денікіна. Це був просто удар по українській державній ідеї», — писав він[238].

Ще один «фахівець» стверджував: «Це одинокий акт у нашiй iсторiї, може i всесвiтнiй, що суверен самостiйної, незалежної держави добровiльно, без нiякого морального i фiзичного примусу, неприволений анi внутрiшнiми, анi зовнiшнiми обставинами, кинув державний прапор пiд ноги вiдвiчного ворога українського народу»[239].

Угода Краснов—Скоропадський: оцінки pro

Ті дослідники, які намагалися відійти від політичних оцінок, оцінити дії Скоропадського з точки зору корінних інтересів розвитку україномовної спільноти та її державності, справедливо вказували: цей крок гетьмана був «максимумом того, що тодi можна було вiд Антанти домагатись»[240].

Видатний історик, політичний діяч і журналіст галицького походження Іван Кедрин-Рудницький, хоча й характеризував цей акт, як вияв «українського політичного русофільства»[241], разом з тим критикував думку, що грамота від 14 листопада не дозволила б зберегти українську державність: «Може, Гетьманат, що був у добрих стосунках з антибольшевицькими білими генералами, — вказував він, — створив би проти червоної Москви сильніший фронт, як зумів створити Уряд УНР, може гетьманська Українська Держава могла б дольше втриматися проти воєнного походу червоної Москви, як вдержалась Українська Народня Республіка»[242].

Неупереджено поставився до цього факту і о. Нагаєвський: грамота 14 листопада, — констатував він, — «мала на цілі рятувати існування Української Гетьманської Держави та захоронити її перед заливом большевизму»[243].

Чільний діяч ЗУНР, керівник її зовнішньополітичного відомства, згодом керівник делегації «об’єднаної» УНР на Паризькій мирній конференції Василь Панейко висловився ще категоричніше: «Єдиною позитивною концепцією української політики може бути тільки концепція здійснення самостійности української держави в спілці з самостійною державою московською, спілці так побудованій на новітніх засадах національної суверенности, щоб вона могла стати ядром, довкруги якого могли б угрупуватись всі инші, менші народи і держави Східної Європи й північної Азії — на просторі між Карпатами й східними границями етнографічної Польщі аж до Тихого океану»[244].

Автор іншого дослідження цілком справедливо наголосив на полiтичних можливостях, якi вiдкривалися формальним проголошенням евентуально можливої федерацiї: це i блокування виступу Директорiї та зусиль бiльшовицької Москви роздмухати «пожежу свiтової революцiї» на територiї Української Держави, i розкол умовного «великоросійського» табору, частина якого формально і фактично підтримала гетьмана, i початок переговорного процесу з Антантою, i утримання столицi, i збереження гетьманом статусу єдиного представника України в очах мiжнародної спiльноти[245].

Крапки над «і» ще на початку 2000-х років розставила Олена Бойко. Позиція керівника УД, — відзначила вона, — була правовою, отже гранично ясною: Антанта попри Берестейську мирну угоду вважає своєю союзницею небільшовицьку Росію, законним представником її — Добровольчу армію, вважає Україну невід’ємною частиною Росії, не визнає її суверенною державою. Власне угода Скоропадський—Краснов мала якось розв’язати цю колізію, але командування Добровольчої армії, «яке персоніфікувало усю «єдину і неділиму Росію, не визнало жодних прав за новими державами та залишило пропозиції гетьмана без відповіді»[246].

Вичерпні висновки 100-літнього обговорення доцільності/недоцільності угоди 3 листопада та значення так званої «федеративної» Грамоти 14 листопада підбив Анатолій Буравченков. Висновки такі:

— зміст федеративної Грамоти не дає підстави для категоричного твердження про те, що вона «ліквідовувала незалежність України», «вона написана в поміркованому державному дусі»,

— «проголошення федеративної Грамоти і початок протигетьманського повстання не перебувають у причинно-наслідковому зв’язку»,

— «Грамоту П. Скоропадського необхідно розглядати як зроблений під тиском складного міжнародного і внутрішнього становища тактичний крок для збереження незалежності України»,

— «...політика здорового глузду гетьмана П. Скоропадського базувалася на усвідомленні ним головної загрози для існування незалежної України з боку більшовицької Росії. Вона полягала у намірах використати військовий потенціал Білого руху в неминучій боротьбі з більшовицькими військами, зменшити антиукраїнськи налаштований мілітарний елемент на території України, залучити частину його до справи оборони країни»[247].

Висновок автора

Оцінюючи угоду Скоропадського—Краснова та всі наступні дії українського лідера, слід взяти до уваги продовження першої україно-української війни. Вiйни, власне, в українському таборi. Якщо точніше — збiг у часi i просторi принаймнi двох громадянських воєн.

Війна перша — поміж українськими націонал-соціалістами, з одного боку, та російськими і українськими інтернаціонал-соціалістами — з другого.

Війна друга — між українськими ліберальними демократами та їх російськими союзниками з українськими націонал-соціалістами, яких підтримували українські ж більшовики та їхні московські ляльководи.

Ще на одну війну, хіба не найважливішу серед інших, на війну, так би сказати, «під сподом» звернув увагу Віктор Савченко. Дослідник вважає: проголошення федерації з Росією було вигідно Франції. «Але, — вказує він далі, — це був остаточний розрив з масонською групою Петлюри—Ніковського, яка розуміла, що такий крок гетьмана приведе до вже не контрольованого масонами загального повстання, яке могло привести до приходу в Україну більшовиків. Масони групи Петлюри вважали, що Україна повинна розвиватися самостійно і навіть виявити собою приклад першої “масонської революції”»[248].

Одним словом, «усе змішалося в домі Облонських»...

Частина ХІ

УД: ендшпіль

Історія Української Держави 1918 р. — єдиного державного утворення на території сучасної України, яке проектувалося його архітекторами та будівниками як правове та демократичне, — стрімко добігала кінця.

24 жовтня, ще за присутності австро-німецького окупаційоного корпусу, якому вдавалося підтримувати такий-сякий лад у місцях своєї дислокації, гетьман був змушений оголосити надзвичайний стан на прикордонній з Росією Харківщині.

Офіційне пояснення таке: «щоби забезпечити мирним громадянам спокій», оскільки «в останні часи на Харківщині все більше повторюються розбійні вчинки озброєних банд, убивства, грабунки, підпали та підриви мостів на залізницях».

Тимчасове управління губернією було покладено на члена Ради, міністра внутрішніх справ Сергія Шидловського.

6 листопада гетьманським указом надзвичайний стан запровадили на Волині, поклавши відповідні обов’язки по його реалізації на губерніального старосту. 7 листопада надзвичайний стан було розповсюджено (якщо точно — «з 0 год. 5 хв. з 8 на 9 листопада») на «Катеринославщині, Херсонщині без м. Одеси, Поділлі, повітах Таврії: Дніпровському, Мелітопольському та Бердянському, а також місцевості Миколаїв... з наданням всієї повноти влади відповідним командирам корпусів: на Катеринославщині і в Мелітопольському і Бердянському повітах Таврії — командиру VIII корпусу, в Херсонщині, Дніпровськім повіті Таврії і місцевості Миколаєві — командиру III корпусу і на Поділлі — командиру II корпусу».

В Одесі, на відміну від інших міст, «стан надзвичайної охорони» було запроваджено з наданням відповідних прав міському Отаманові.

10 листопада воєнний стан було оголошено на «Чернігівщині з доданими до неї повітами, Київщині з доданими до неї повітами і з Київським градоначальством та Полтавщині... з наданням всієї повноти влади відповідним командирам корпусів в своїх корпусних районах: на Чернігівщині — командирові V корпусу, на Київщині з Київським градоначальством — командирові IV корпусу, на Полтавщині, за винятком доданих повітів Харківської губернії, — командирові VI корпусу».

Того ж 10 листопада, голова держави звернувся з Грамотою «До всіх громадян-українців» із «щирими, зичливими та твердими словами»: «Тепер було б не на часі розпалювати межи різними колами громадянства вогонь ворожнечі; тепер усі, хоч би вони гадали будувати державу кожний по своєму, повинні з’єднатися в одному почуттю щирої любові до батьківщини і пам’ятати, що ламати в ці дні звичайний біг державного життя, навіть з найкращою метою, було б однаково, як підвести наш край під велику небезпеку, а може бути, не дай Боже, і погибель».

Рада Міністрів. 14 листопада

І то не було публіцистичне перебільшення — Скоропадський не був прихильником ура-патріотичної, а тим більше, революційної риторики. Судомно шукаючи позитивної розв’язки, 14 листопада він призначив новий склад уряду, до якого увійшли:

Голова Ради Міністрів, т. в. о. міністра земельних справ — С. Гербель[249],

міністр закордонних справ — Г. Афанасьєв,

міністр фінансів — А. Ржепецький,

міністр внутрішніх справ — І. Кістяківський,

т. в. о. військового міністра — Б. Шуцький,

міністр морський — А. Покровський,

міністр праці — В. Косинський,

міністр торгу і промисловості — С. Меринг,

міністр народної освіти та мистецтва — В. Науменко,

міністр продовольчих справ — Г. Глинка,

міністр юстиції — В. Рейнбот,

державний контролер — С. Петров,

міністр народного здоров’я та опікування — В. Любинський,

міністр ісповідань — М. Воронович,

тимчасово управляючий Міністерством шляхів — Є. Ландсберг[250].

Хто ці люди?

Воронович Михайло Михайлович

Народився 1868 р. в дворянській родині. Випускник Петербурзького Імператорського училища правознавства (1890, золота медаль). Працював помічником прокурора в Новгородському та Петербурзькому судах. Під час Російсько-японської війни 1904—1905 рр. — уповноважений Червоного Хреста. У 1905—1915 рр. — начальник управління землеробства в Херсонській губернії. У 1915—1917 рр. — губернатор Бессарабської губернії. Дійсний статський радник. У 1917—1918 рр. — один з очільників Союзу земельних власників. Дійсний статський радник. В уряді Лизогуба — товариш міністра внутрішніх справ. Представляв УД на Ясській нараді з представниками країн Антанти. Забитий націонал-соціалістичними повстанцями[251].

Кістяківський Ігор Олександрович

Народився в Києві в 1876 р. Випускник юридичного факультету Імператорського Київського університету Св. Володимира, доцент цього університету. З 1903 р. жив у Москві, адвокат, викладач Московського університету. В 1910—1917 рр. — викладач Московського комерційного інституту. Товаришував з В. Антоновичем, В. Вернадським, П. Науменком, матеріально підтримував часопис «Украинская жизнь». За часів УД — державний секретар, з липня — міністр внутрішніх справ, разом із Б. Бутенком, Д. Дорошенком, В. Любинським та О. Рогозою виступав проти федеративних відносин з Росією. З 1919 р. — на еміграції, жив у Стамбулі. Помер 1941 р. Масон. Автор численних наукових праць, зокрема «Богова відповідальність наслідника в римському праві» (1900), «Поняття про суб’єкт права» (1903) та ін. [252].

Косинський Володимир Андрійович

Народився 13 серпня 1864 р. в с. Дорошівка (за іншими даними, на хуторі Янков) Глухівського повіту Чернігівської губернії в заможній дворянській родині. Випускник фізико-математичного та юридичного факультетів Московського університету (1877 р.). У 1892—1894 рр. — професорський стипендіат кафедри політекономії і статистики Московського університету. В 1896—1897 рр. — у науковому відрядженні в Німеччині та Австрії. З 1900 р. — приват-доцент кафедри політекономії Московського університету. У 1902—1904 рр. — ад’юнкт-професор Ризького політехнічного інституту. З березня 1904 р. — в. о. екстраординарного професора кафедри поліцейського права, з жовтня 1905 р. — декан юридичного факультету Новоросійського університету в Одесі. Докторську дисертацію з політекономії захистив у Московському університеті (1907 р.). У 1905 р. брав участь у підготовці проекту Конституції. 1907 р. звільнений з посади декана і притягнутий до кримінальної відповідальності за «потурання безладові», але був виправданий. З 1909 р. — ординарний професор кафедри політичної економії при сільськогосподарському відділенні Київського політехнічного інституту, професор КПІ в 1909—1921 рр. Одночасно працював на кафедрі прикладної економіки Київського комерційного інституту. З 1918 р. — академік ВУАН (виключений 1928 р.). З 1921 р. — на еміграції в Польщі, голова російської академічної групи в Польщі. З 1922 р. — професор Російського народного університету і Російського юридичного факультету в Празі (Чехословаччина). Читав лекції у Вищому комерційному інституті та Російському інституті сільськогосподарської кооперації в Празі й Українській господарській академії в Подебрадах (Чехословаччина). Від 1928 р. — професор кафедри політичної економії Латвійського університету. Водночас з 1931 р. викладав у Російському інституті університетських знань у Ризі (Латвія). Помер 1938 р. в Ризі. Масон.

Видатний фахівець у галузі політекономії, фінансів і економіки сільського господарства. Розглядав питання нової ролі науки та її організації, наголошуючи на необхідності тісного зв’язку вищої технічної школи та промисловості. Йому належить ідея організувати інститут земських інженерів.

Основні праці: «Точне знання і суспільствознавство» (1903); «До питання про заходи щодо розвитку виробничих сил Росії» (1904); «До аграрного питання, вип. 1: Селянське і поміщицьке господарство» (1907); «До аграрного питання, вип. 2: Земельна заборгованість і мобілізація земельної власності» (1914); «Основні тенденції в мобілізації земельної влас­ності та їхні соціально-економічні фактори, ч. 1: «Земельна заборгованість» (1917); «Основні тенденції в мобілізації земельної власності та їхні соціально-економічні фактори, ч. 2: Мобілізація земельної власно­сті» (1918)[253].

Науменко Володимир Павлович

Народився 7 липня 1852 р. в м. Новгород-Сіверський Чернігівської губернії. Випускник філологічного факультету Київського університету Св. Володимира (1873). З 1874 р. — член «Старої громади», її фактичний керівник від кінця 90-х рр. ХІХ ст. До 1893 р. викладав у київських гімназіях, з 1893 р. — у кадетському корпусі, в 1906—1914 рр. — директор «Гімназії В. П. Науменка». В 1893—1907 рр. — редактор, у 1902—1906 рр. — видавець часопису «Киевская старина», з 1907 р. — редактор-видавець часопису «Украина». Один із засновників та голова Українського наукового товариства (1907), видавець «Записок Українського наукового товариства в Києві». Редактор-видавець газети кадетської партії «Свобода і право» (1906, разом з І. Лучицьким). Один із фундаторів, голова Української федеративно-демократичної партії, автор партійної програми. В 1917 р. — член УЦР. 3 липня 1919 р. розстріляний більшовиками в Києві. Масон.

Основні праці: «Книжна мова у малоросів і русинів», «Керівництво для вивчення української мови в російських школах» (1918, рос.), здійснив першу редакцію чотирьох літер (А—Г) «Словаря української мови» Б. Грінченка, публікатор епістолярної спадщини М. Максимовича, хранитель його архіву, а також частини архіву Т. Шевченка та ін., які наразі зберігаються у фондах Національної бібліотеки України ім. В. Вернадського[254].

Покровський Андрій Георгійович

Народився 14 серпня 1862 р. в офіцерській родині козацького походження. Випускник Морського корпусу та Військово-морської академії (1882). У 1882—1910 рр. проходив службу на Балтійському флоті. З 1910 р. — командир лінкора «Ростислав», командувач Морських сил Чорного моря, начальник штабу Чорноморського флоту. В 1914 р. — командир бригади крейсерів. 17 березня 1916 р. — начальник штабу командувача ЧФ, автор плану десантної операції із захоплення турецьких фортець і військово-морських баз у Різе і Трапезунді. З 28 червня — начальник 2-ї бригади лінійних кораблів, яка станом на квітень 1918 р. була єдиною на ЧФ, що зуміла зберегти бойову готовність. Віце-адмірал (червень 1916 р.).

З 27 червня 1917 р. — начальник охорони Південно-Західної частини Чорного моря з тимчасовим штабом у м. Одесі, з 24 квітня 1918 р. — командир портів Чорного й Азовського морів. 10 травня призначений головою комісії по реформуванню морського міністерства, «батько» української морської піхоти. 14—26 листопада — міністр морських справ. У листопаді 1920 р. разом з військами Врангеля емігрував із Севастополя у Стамбул. Мешкав у Болгарії та Бельгії, де до 1930 р. працював робочим-машиністом у Льєжі. 1938 р. переїхав до Каїра, де помер 1944 р.

Нагороди: Св. Анни II ст., Св. Володимира III ст., Св. Георгія IV і III ст., орден Почесного легіону (двічі), Великий офіцерський Хрест (Румунія)[255].

Ландсберг Еміль В’ячеславович

Народився в с. Кляришки Ковенської губернії. Випускник Петербурзького університету шляхів сполучення (1906 р.). Служив начальником служби руху Привислянської залізниці, помічником начальника управління залізниць Міністерства шляхів сполучень, головою Центрального комітету по регулюванню залізничних перевезень. У вересні 1917 р. — начальник експлуатаційного управління міністерства. Після більшовицького путчу переїхав до Харкова, служив керівником Лівобережної залізниці. З січня 1919 р. — на еміграції, служив керівником дирекції залізниць у Вільні. З 1946 р. — у Франції. Помер 1952 р. у Ніцці.

Автор багатьох статей та книг: Sprawę deficytów na kolejach żelaznych (Wil. 1923), Uwagi w sprawie kryzysu gospodarczego w Polsce (Przyczyny i drogi naprawy) (W. 1932), Uwagi w sprawie zachwiania się przemysłu polskiego w dobie kryzysu (W. 1926)[256].

Шуцький Борис Йосипович

Борис Йосипович Шуцький (до 1906 р. — Плакса) народився 1870 р. в м. Олександрія Херсон­ської губернії. Випускник Нижегородського кадетського корпусу та Другого Костянтинівського училища, Миколаївської академії Генерального штабу (1899 р., по першому розряду). Учасник російсько-японської війни, по її завершенні — в запасі. Служив у Міністерстві фінансів. Учасник Першої світової війни, начальник 3-ї Кавказької стрілецької дивізії, генерал-майор. У 1918 р. служив у міністерстві фінансів УД, 23 листопада — 14 грудня — в. о. військового міністра, генеральний значковий. З початком націонал-соціалістичного повстання виїхав до Одеси. В 1919—1920 рр. у резерві Збройних сил Півдня Росії. З 1920 р. — на еміграції в Естонії, згодом у Франції. Помер 1964 р., похований в м. Бордо. Кавалер 9 бойових орденів та Золотої Георгієвської зброї «За хоробрість». Автор оповідань «Рок», «Бой», роману «Суд», мемуарів «Быль».

Глинка Григорий В’ячеславович

Народився 1862 р. Випускник юридичного факультету Московського університету. Служив помічником присяжного повіреного (адвоката). В 1905—1915 рр. — начальник управління Міністерства внутрішніх справ, дійсний статський радник. У 1915—1916 рр. — головноуповноважений з постачання продовольства для армії, сенатор. До обов’язків міністра УД не приступив. У 1919—1920 рр. — завідувач Державним майном Криму, міністр землеробства та землеупорядкування уряду Півдня Росії. Автор закону «Про землю». До 1921 р. — голова Російського товариства Червоного Хреста. З 1921 р. — на еміграції. Помер 1934 р. у Парижі. Кавалер 4 російських орденів та ордену Почесного легіону.

Петров Сергій Миколайович (?—?). Служив в державних контрольних інституціях у Петербурзі, з 1914 р. — контролер Румунського фронту.

Створення масової армії

Стратегічний задум гетьманських генералів — фундаторів національних Збройних сил — розкрився в останні дні Першої світової (формально вона закінчилася 11 листопада).

У дні її фактичного завершення, у дні, коли командування німецького окупаційного корпусу переймалося хіба питаннями евакуації своїх частин на батьківщину, військове керівництво УД оголосило про формування масової армії. Протидіяти цьому німці вже не могли — ані політично, ані мілітарно, ані в будь-який інший спосіб. 5 листопада з’явився її офіційний головнокомандувач. Ним став генерал граф Келлер (26 листопада на цій посаді його замінив генерал князь Долгоруков).

Хто такий генерал Келлер?

Келлер Федір Артурович, граф. Народився 12 жовтня 1857 р. у Смоленській губернії, в дворянській лютеранській родині. Закінчив Підготовчий пансіон Миколаївського кавалерійського училища. Учасник Російсько-турецької війни 1877—1878 рр. Склав офіцерський іспит при Тверському юнкерському кавалерійському училищі (1878). У 1878—1904 рр. служив на стройових посадах у кавалерійських частинах. Полковник (1901 р.). У 1906—1910 рр. — командир лейб-гвардії Драгунського полку. В 1905—1907 рр. — т. в. о. калиського генерал-губернатора, поранений та контужений внаслідок терористичного замаху. Генерал-майор (1907). У 1907—1913 рр. — флігель-ад’ютант із зарахуванням до свити Його Величності. В 1915—1917 рр. — командир 3-го кавалерійського корпусу. Генерал від кавалерії (1916 р.). У 1917 р. відмовився присягати Тимчасовому урядові, перебував у резерві штабу Київського військового округу. 5 листопада 1918 р. призначений Головнокомандуючим із підпорядкуванням йому цивільної влади. 13 листопада переведений на посаду генерала Долгорукова. Командувач оборони Києва, внаслідок неможливості захистити місто розпустив підпорядковані військові загони. 21 грудня розстріляний повстанцями на Софійській площі в Києві.

Нагороди: кавалер 13 бойових орденів та Золотої Георгієвської зброї «За хоробрість».

Хто такий генерал Долгоруков?

Долгоруков Олександр Миколайович, князь. Народився 27 грудня 1872 р. Випускник Пажеського корпусу (1893). У 1893—1901 рр. — проходив службу в лейб-гвардії Кавалергардському полку. Випускник Миколаївської військової академії та офіцерських курсів східних мов цієї академії (1905 р.). Учасник Російсько-японської війни. В 1912—1914 рр. — командир Кавалергардського полку. Генерал-майор. Учасник Першої світової війни. Генерал-лейтенант, командир 1-го кавалерійського корпусу (1917 р.). У 1918 р. служив в армії УД, з 26 листопада — головнокомандувач Збройних сил УД. 14 грудня разом з німецькими військами евакуювався до Німеччини. У вересні 1919 р. прибув до «білої» Північно-Західної армії, командир 4-ї стрілецької дивізії 2-го стрілецького корпусу. Разом з армією в листопаді 1919 р. перейшов на територію Естонії, де армія була розпущена. 1921 р. емігрував до Франції. В 1924—1929 рр. працював у «Societe Internationale Forestiere et Miniere du Congo» в Бельгійському Конго. З 1929 р. жив і працював у Марокко. В 1932—1938 рр. керував місцевим відділком Російського загальновійськового союзу (РОВС). Помер 17 січня 1948 р. Похований в Рабаті (Марокко).

Нагороди: кавалер 9 бойових орденів та Золо­тої Георгієвської зброї «За хоробрість».

Створення масової армії — продовження

8 листопада побачив світ Закон «Про поповнення армії та флоту Української Держави, що мають формуватися», який оголосив «достроковий призов молодих людей, котрі народилися в 1899 р.», й «тих, що народилися пізніш од 1899 р., якщо вони скінчили курс середніх шкіл... і не вступили ще у вищі школи», а також тих, хто отримав раніше відстрочки від призову. Загальну кількість призовного контингенту встановили в 169 тис. новобранців.

Того ж дня постановою «Про тимчасове приєднання при запровадженні військової повинності повітів Таврії та Полісся до суміжних губерній» приєднали «Бердянський та Мелітопольський повіти — до Катеринославської губернії»; «Дніпровський — до Херсонської губернії»; «Мозирський, Річицький та Пінський — до Волинської губернії». За три дні перед тим, 5 грудня, оголосили «Закон про мобілізацію всього чоловічого населення Київського міського отаманства, яке здатне носити зброю й народилося в часі від 1 січня 1889 р. по 31 грудня 1898 р.». Механізм реалізації визначили такий: «В призначений день голови й секретарі домових комітетів, а де їх нема — домовласники або особи, що їх заступають, з квартирними зшитками являються до прийомної комісії для подання відомостей про осіб, що мешкають у домі і підлягають призову по цьому ­закону, а також беруть участь в комісії при прийомі осіб, що призиваються від дому». Санкція: «За ухилення від призову, переховування призваних, за незаконне увільнення від призову, а також за допомогу цьому — винні підлягають військово-польовому судові, котрий за такі вчинки визначає каторжні роботи од 4 до 20 років»[257].

19 листопада, розуміючи критичний стан, в якому опинилася держава, гетьман звернувся до тих, хто 7 місяців перед тим привів його до влади — до «громадян-хліборобів». «Користуючись тим, — волав Скоропадський, — що почате Мною утворення власної української армії, яке вимагає великої підготовчої праці, ще не закінчене, — по багатьох місцях нашої землі темні сили піднімають голови і несуть з собою заколот та знищення трудового народного багатства. Для успішної боротьби з цим злом Ви повинні стати твердою стіною, щоб об неї розбилися всі змагання ворогів порядку. Ідучи на зустріч висловленому Вами кілька разів бажанню утворити свою хліборобську озброєну силу на противагу розбишакам та большевикам, Я заклинаю Вас утворити із свого кола відділи вірних синів Ваших, [які] одержавши з мого наказу повне озброєння, під керівництвом обраних спілками хліборобів досвідчених і відданих рідному краєві і Мені офіцерів виявили б міць в справі знищення ворогів порядку і заспокоєння села»[258].

Одночасно Верховний Головнокомандувач видав наказ до армії — зміст його і сьогодні не може не викликати хвилювання у порядної української людини. «Настав грізний час, — йшлося в ньому, —коли всі чесні й люблячі свою Вітчину люди повинні грудьми стати на її оборону. Тепер немає місця національним суперечкам і політичному розбрату. Україна й Росія кличуть усіх нас на оборону їх політичного існування, й ми повинні врятувати їх або вмерти зі славою. ...Тепер, коли Росія гине, розшматована страхіттями большевизму, коли большевизм цей загрожує вже Україні, Ви мусите віддати всі ваші сили на працю Батьківщині; Я закликаю вас усіх рятувати Україну й тим самим рятувати Росію. ...До вас, козаки, звертаюсь Я з великим проханням — одверто боріться з большевизмом, пам’ятайте, що під гнітом большевизму гинуть у Росії всі справжні працівники, що всяка, навіть мала власність нищиться, що влада захоплюється тими, котрим нічого тратити, й що через це повстання селян проти большевицької влади йдуть одно за другим. Вимагаю від вас однодушно стати на оборону України й тим дати мені можливість скоріше перевести закони про землю й закони про притягання широких народних кіл до упорядження держави»[259].

Останні дні старої Європи

Об’єктивно — поза всіма зусиллями, які здійснила або могла здійснити для стабілізації ситуації всередині країни адміністрація Української Держави, поза всіма зусиллями, які доклали її внутрішні вороги, насамперед з числа очільників націонал-соціалістичних партій, доля нашої Отчини, доля нашого народу більш як на сторіччя наперед визначилася подіями на Західному фронті Першої світової.

Відома і дата початку кінця — 15 вересня 1918 р. Того дня розпочався загальний наступ збройних сил країн Антанти. Далі події розвивалися подібно до вулканічного виверження — стрімко та невідворотно.

За два тижні після початку наступу 29 вересня перемир’я з Антантою уклала Болгарія. Наприкінці жовтня італійська армія розгромила австро-угорські частини в Італії та звільнила свою країну. Тими днями почався безупинний процес державного розпаду Габсбурзької імперії — 28 жовтня чехословацький Національний комітет проголосив Чехословаччину, 29 жовтня оголошено про народження Королівства Сербів, Хорватів та Словенців. Останнього жовтневого дня розпочалося збройне повстання в Будапешті, Угорщина оголосила про припинення «персональної унії» із Австрією. 30 жовтня з війни вийшла Оттоманська Порта.

Станом на 1 листопада війська країн Згоди остаточно звільнили території Албанії, Сербії, Чорногорії, вступили на територію Болгарії та Австро-Угорщини. 1 листопада 1918 р. розпочався процес розпаду Двоєдиної монархії: 1 листопада у Львові було проголошено Західно-Українську Народну Республіку.

3 листопада Відень підписав перемир’я, а в Килі розпочалося повстання матросів імператорського флоту, яке миттєво переросло в події, які згодом назвали Листопадовою революцією. 5 листопада союзники прорвали фронт у Франції, наступного дня розпочався остаточний та безупинний відступ кайзерівської армії, яка покинула окуповані Францію та Бельгію. 6 листопада Польща оголосила про відновлення державної незалежності. 8 листопада на ст. Ротонда в Комп’єнському лісі маршал Фош продиктував німцям умови перемир’я.

9 листопада зрікся трону імператор Вільгельм ІІ, Німеччина як монархія припинила своє існування. 11 листопада 1918 р. Перша світова війна, яка продовжувалася 51 місяць і 2 тижні, офіційно закінчилася. 12 листопада австрійський імператор Карл оголосив про «відсторонення від управління державою», що означало смерть Австро-Угорщини як держави. Того самого дня оголошено про створення окремого квазідержавного утворення — Карпатська Русь — та про її відокремлення від Угорщини[260].

Останні дні Української Держави

15 листопада

Чергове засідання українського уряду відбулося на тлі цих вселенського значення історичних подій. Питання в порядку денному мали характер екстраординарний. Цитуємо протокол без вилучень:

16 листопада

У розвиток ухвалених політичних ініціатив Рада Міністрів уповноважила міністрів Ржепецького, Афанасьєва та Покровського «зустріти в Одесі на правах представників Української Держави представників держав Згоди». Характерно, що під час церемонії зустрічі делегації союзників, згідно з урядовою ухвалою, «на українських військових суднах повинен бути піднятий комбінований морський прапор — андріївський з українським в крижі його, а на торговельних — український».

Наступні кроки української сторони — ухвалення ініціативи «представників всіх утворених в Росії держав зібратися на конгрес до Києва» та асигнування «на постачання німецьких військ на Україні продуктами харчування» більш ніж 14 млн карб. Надаючи німцям такий щедрий подарунок, уряд одночасно висловив надію на те, «що німецькі війська допоможуть йому підтримати на Україні той порядок, за якого тільки і можливо буде виконати поставлені урядом в інтересах самих військ завдання».

Якщо висловитися недипломатично, але по суті, цим рішенням РМ намагалася перетворити німецьких вояків з окупантів на союзників. Інші принципові рішення того дня — «негайне оголошення призову хліборобів» та організація з них збройних підрозділів «для захисту кордонів та для охорони порядку на місцях», а також заборона війську та Державній варті входити на територію навчальних закладів без погодження з керівництвом останніх.

18 листопада

Оперативно реагуючи на радикальні зміни політичного клімату в країні, більшовицьке повстання в Києві та наступ більшовиків з-поза меж Української Держави, Рада Міністрів ухвалює:

— асигнувати 3 млн карб. «на організацію оборони країни»,

— мобілізацію «всіх офіцерів до 50 річного віку», всіх унтер-офіцерів надстрокової служби, студентів, цивільних службовців, військово­службовців взагалі, а також добровольців.

Далі, з нез’ясованих нами причин, настав дивний, особливо з огляду на попередню активність уряду, період. Запанувала глуха мовчанка. Враження таке, що Рада Міністрів припинила існування.

25 листопада

На цьому засіданні уряду розглядалося, зокрема, питання «про правила формування повітових дружин з хліборобів-власників для самооборони». 26 числа уряд ухвалив на диво м’яке рішення щодо «зміни тимчасової постанови Ради Міністрів про заходи щодо осіб, які загрожують державному спокою Української Держави та її правопорядку», змінивши санкцію щодо таких осіб до 3-х місяців (попередньо, 12 вересня, превентивний арешт встановлювався на термін в 1 місяць)! І це, підкреслимо, в часи, коли на вулицях ледь вщухла організована більшовиками бійка, а з півночі невпинно насували червоні загони, підтримувані українськими колаборантами. Заразом до Особливого журналу Ради Міністрів занесли ухвалу про «запровадження... правил надзвичайної охорони залізниць для забезпечення безперервності та правильності сполучення по них».

29 листопада

Уряд спромігся розглянути лише два питання та ухвалити рішення по них. Питання та ухвали були такими:

30 листопада

Уряд вступає в конфлікт з німецьким командуванням.

Правдоподібно цей конфлікт можна назвати навіть «гострим» — з огляду на попередні стосунки країн. Предмет з’ясування стосунків (увага!) претензії німців на те, що гетьманці не пропустили до Києва парламентерів Коновальця—Петлюри, які мали на меті вступити в переговори з німцями. Переговори, які, як ми знаємо, врешті-решт завершилися тим, що німецька сторона оголосила про свій нейтралітет під час націо­нал-соціалістичного повстання.

Відповідаючи на німецькі претензії, Рада Міністрів ухвалила таке: «...допущені до Києва парламентери можуть бути виключно під тією умовою, що переговори відбуватимуться за присутності представника українського головнокоманду­вання».

Заразом німцям пояснили: українська влада розібрала залізничну колію між Постом-Волинським та Жулянами (тоді це були останні станції перед Києвом, відстань між ними — 6 км), аби завадити бронепотягу (вірогідно, повстанців. — Д. Я.) дістатися столиці. Нарешті, український уряд суворо зауважив: «право регулювання подробиць німецького втручання стосовно повстанців та більшовиків належить українському урядові», що буде також доведено до відома представників Ан­танти.

Попри всі зусилля, урядові наміри, заклики, декларації, звернення та листи, сталося те, що сталося. А сталося для Української Держави найгірше — німецьке командування та націонал-соціалісти порозумілися.

2 грудня

Уряд заслуховує повідомлення свого голови про «угоду між німецьким Головним командуванням та представниками петлюрівців».

Ухвалили: «Ознакомившись с проектом соглашения, заключенного Главным германским командованием с представителями повстанцев, руководимых Петлюрой, и принимая во внимание, что, заключая это соглашение, Главное германское командование как бы признает на Украине наряду с правительством Гетмана — другое правительство, которое оно называет Директорией, и тем самым как бы признает власть этого последнего в тех частях украинской территории, которая фактически захвачена повстанцами, что при таких условиях правительство, признан­ное державами Согласия, не может управлять страной и направлять деятельность местных правительственных учреждений и органов к под­держанию того порядка, который необходим, и имея в виду, что созданное этим положение находится в полном противоречии с теми принципами, которые высказаны по отношению к Украине державами Согласия, Совет Министров постановил поручить министру иностранных дел, во-первых, заявить письменный протест германскому командованию и германскому дипломатическому представителю, в котором указать, что означенное соглашение противоречит суверенности Украинской Державы, а также высказанным представителем держав Согласия г. Энно принципам, в силу которых право регулировать вмешательство германцев в отношении повстанцев принадлежит украинскому правительству и украинскому Главному командованию. Во-вторых, передать этот протест представителю держав Согласия, сообщив ему текст соглашения и пояснив, в частности, те вредные для поддержания порядка на Украине последствия, которые могут и должны явиться результатом отдельных пунктов соглашения».

Діючи в критичних умовах, обтяжених відсутністю часу для аналізу обстановки й ухвалення зважених рішень, уряд УД обирав варіанти, доцільність або недоцільність яких важко оцінити навіть сьогодні.

Так, наприклад, того самого 2 грудня уряд, дізнавшись про призначення країнами Згоди генерала Денікіна «головнокомандувачем всіх діючих проти більшовиків збройних сил, в тому числі діючих на Україні», уповноважив прем’єра Гербеля відповісти денікінському представникові в Києві генерал-лейтенанту Петрові Ломновському, що РМ «вважає, що таким головнокомандувачем не може бути особа, яка стоїть на чолі однієї з армій, які об’єднуються». Одночасно уряд відкинув домагання Денікіна встановити контроль над Чорноморським флотом, ухваливши, що ЧФ може підпорядковуватися тому лише «в оперативному відношенні..., але в усіх інших випадках... повинен залишатися в підпорядкуванні українського уряду».

Констатація автора

Двома останніми рішеннями від 2 грудня Рада Міністрів однозначно й остаточно відкинула домагання російських «білих» сил перетворити Українську Державу на молодшого партнера, сателіта і, тим більше, евентуальну можливість «розчинитися» без залишку в нетрях «єдинонеділимої» Росії.

Ці два рішення раз і назавжди беззаперечно доводять всю фальшивість та штучність тогочасних, минулих, сучасних та майбутніх звинувачень державного проводу УД взагалі та Павла Скоропадського зокрема у намірах «продати» або «здати» державну незалежність України.

Можна сказати й інакше: не того «розливу» були ці люди. Совістю та Батьківщиною не торгували. Не вміли. А навчитися не було нагоди.

Останні дні Української Держави — продовження

Але повернімося до урядових рішень. Того-таки 2 грудня РМ ще й асигнувала 5 млн карб. «на видатки по охороні громадського спокою в країні» та засудила відхід німецьких військ з Донецького басейну та «інших територій, прикордонних з територією Росії».

3 грудня

Уряд, зокрема, ухвалює розглянути закон про загальну мобілізацію населення, «скупити» «у німців всі ті предмети, які виявляться потрібними українському урядові» та, як не дивно, ухвалив закон «про вилучення із обігу на ринку цукру вільного продажу» і 2 млн карб. «на видатки, які не підлягають оголошенню».

5—10 грудня

Уряд ухвалює:

— звернутися до німців із заявою про те, що пересування петлюрівських військ «несе загрозу залізничному сполученню»,

— прийняти закон про мобілізацію «всього населення Київського градоначальства, здатного носити зброю», 1889 р. н.,

— поінформувати одеське представництво країн Антанти «про дійсний стан справ в Києві»,

— скоротити розмір хлібної пайки до ¼ фунта на людину, залишаючи для робітників пайку в ¾ фунта,

— асигнувати 25 тис. карб. на видання періодичного часопису Міністерства народної освіти.

6 грудня. Рада Міністрів протестує проти німецьких намірів залишити Шостку (там знаходився стратегічно важливий пороховий завод), вивчає «Проект про Вищу раду з транспорту в Українській Державі» та заслуховує доповідь міністра фінансів про прибутковий податок, який пови­нен сплатити колишній шах Персії (! — Д. Я.).

7—10 грудня. Уряд Української Держави ознак життя не подає — принаймні сьогодні про це нічого невідомо.

11 грудня

Відбувається засідання, яке стало останнім в історії цієї державної формації. Читаючи його, не можна позбутися враження — уряд діє так, нібито навколо нічого екстраординарного не відбувається. Або майже не відбувається. Судіть самі.

Питання 1—2 порядку денного: про законопроекти, розглянуті Малою РМ. Рішення: схвалити.

Питання 3: законопроект про «інспекцію праці». Ухвала: продовжити обговорення 16 грудня.

Питання 4: ухвалення кандидатури генерального хорунжого Гернгросса на посаду військового міністра.

Хто такий Борис Гернгросс?

Гернгросс Борис Володимирович народився 29 квітня 1878 р. в Полтавській губернії. Випускник Петровського Полтавського кадетського корпусу (1886), Михайлівського артилерійського училища (1899), Миколаївської академії Генерального штабу (1906, по 1-му розряду). Учасник Першої світової війни: начальник штабу 3-ї Донської козачої дивізії, командир 14-го Мітавського гусарського полку. В 1917 р. — генерал-майор, у грудні — командир «українізованої» військової частини. За часів УД — начальник Єлисаветградського військового училища, станом на 21 листопада — генерал-хорунжий. Учасник «Білого» руху — командир 14-го гусарського полку (1920) у званні генерал-майора. Після евакуації з Криму перебував у Галліполі: командир 3-го кавалерійського полку, 2-ї кавалерійської бригади. Емігрував до Югославії. У 1931 р. — командир 2-ї бригади кавалерійської дивізії, викладач Вищих військових курсів у Белграді.

Кавалер 2 бойових орденів. Помер 1943 р.[261].

11 грудня — продовження

Питання 9 порядку денного останнього засідання РМ УД: доповідь міністра внутрішніх справ щодо покриття видатків на утримання добровільних дружин.

Питання 11: клопотання міністра праці про асигнування 250 тис. карб. на утримання місцевих бірж праці.

Питання 12, останнє: «оголошення кандидатур» на урядові посади.

12 грудня

На залізничній станції Козятин начальник німецького штабу полковник Неш та невідомі нам представники Директорії підписують таємну угоду, згідно з якою німці взяли зобов’язання бути нейтральними, сконцентруватися у своїх київських казармах, вивісити на них білі прапори і не пручатися вступові повстанців до столиці[262].

14 грудня

Того дня міністри УД ухвалили два документи такого змісту.

Перший: «Обсудив требования Директории, Совет Министров постановил сложить с себя полномочия и передать власть Директории. С. Гербель, С. Меринг, И. Кистяковский, В. Косинский, С. Петров».

Другий: «Всем, всем по учреждениям Украины. Всем войсковым частям и учреждениям. Я, Гетман всея Украины, в течение семи с половиной месяцев все свои силы клал на то, чтобы вывести страну из того тяжелого положения, в котором она находилась. Бог не дал мне силы справиться с этой задачей. Ныне в виду сложившихся условий, руководствуясь исключительно благом Украины, от власти отказываюсь»[263].

Петлюра

Ще на другий день по перевороті, мабуть, спересердя, нові господарі країни запроторили Петлюру до буцегарні. І вже 1 травня відпустили, причому гетьман, масонський «брат» особисто вибачився перед Симоном Васильовичем.

Надалі, впродовж травня, контакти між майбутнім могильником Української Держави та її творцем розвивалися цілком мирно. Того місяця Петлюра «кілька разів» відвідував Скоропадського, але про зміст їхніх розмов наразі нічого не відомо. Відомо хіба, що гетьман характеризував їхні тогочасні відносини як «гарні», а самого Петлюру характеризував як «чисту людину... в грошових відносинах», «щирим у своєму відношенню до України», відзначаючи при цьому його «надзвичайне честолюбство» та «демагогію».

Але тривала ця ідилія недовго. Спираючись на розгалужену мережу земств та на багатотисячну армію авторитетних у провінції земських діячів, Петлюра розпочав агітаційну антигетьманську кампанію. Майбутній вождь Директорії вимагав від голови держави надати земствам 100-мільйонну позичку! Нищівна критика Петлюрою всіх заходів державного керівництва, практична підготовка ним антигетьманського перевороту призвели до арешту. Це сталося 27 липня.

Ситуація розжарювалася на очах. 29 липня невідомий зловмисник здійснив замах на міністра шляхів сполучення Бутенка. Наступного дня посеред білого дня, у центрі Києва був убитий Ейхгорн. «Довідавшись зі слів голови Ради Міністрів про цей випадок, Рада Міністрів одноголосно постановила — прохати голову Ради Міністрів і міністра закордонних справ зараз же передати від імені Ради Міністрів германському послові бар. Мумму її глибоке обурення від злодійства, котре вчинилося, і з почуттям глибокого жалю висловити бажання всього українського народу і уряду, щоб високошановний Україною генерал-фельдмаршал скоро вичуняв від страждань, котрі випали на його долю. Після цього, — читаємо в протоколі урядового засідання, — голова Ради Міністрів і міністр закордонних справ поїхали до барона Мумма для виконання доручення Ради Міністрів».

Петлюра перебував за ґратами впродовж майже 3-х місяців. На початку листопада низка діячів — за різними джерелами, це були масони В’язлов, Кістяківський, Лотоцький, Маркотун, Славинський — зажадали від «брата» Скоропадського негайного звільнення «брата» Петлюри.

Мотив був очевидним — необхідність якнайшвидшого порозуміння з переможцями у війні, насамперед із Францією, яка вважала їх, на відміну від Петлюри, пронімецькими діячами. За даними В. Савченка, до цієї вимоги пристали також анонімні німецькі офіцери та «таємні антантівські представники». Як би там не було, 11 листопада Петлюра вийшов із привітної Лук’янівської в’язниці. Того ж дня його прийняв Кістяківський та, можливо, Скоропадський, яким він нібито присягнувся не брати участі у повстанні[264].

Згодом, 24 листопада, київські «Вечірні новини» так описали наступні події: «В день звільнення з тюрми Петлюра відвідав дві знайомі типографії, пообідав в ресторані на Хрещатику, де зустрівся з особами від Вин­ниченка, зайшов на конспіративну квартиру, телефоном викликав Винниченка і погодився очолити повстанців. Вночі переодягнувся у костюм робітника і втік до Білої Церкви»[265].

Дислоковані там українські січові стрільці першими зрадили присягу Українській Державі. Насамперед випустили всіх в’язнів з місцевої буцегарні, постріляли (про всяк випадок) тюремну охорону, після чого вирушили в напрямку Фастова. Під Мотовилівкою зустріли гетьманських парламентерів, які запропонували порозумітися — порозумітися заради врятування України...

Чим закінчилися ті переговори — про це в наступній частині — «Крах Симона Петлюри».

Замість епітафії

Тими днями один з вождів більшовицької революції — Лейба Брон­штейн виступав на зборах партійного активу в Курську. Звертаючись до присутніх «партайгеноссе», сказав, зокрема, таке:

«Кожному з вас повинно бути зрозуміло, що старі правлячі класи своє мистецтво, своє знання, свою майстерність керувати отримали у спадок від своїх дідів та прадідів... Що можемо протиставити цьому ми? Чим компенсувати свою недосвідченість?

Запам’ятайте, товариші, — тільки терором! Терором послідовним і безпощадним! Поступливість, м’якотілість історія нам ніколи не пробачить. Якщо до теперішнього часу нами знищені сотні і тисячі, то тепер прийшов час створити організацію, апарат, який, якщо знадобиться, зможе знищувати десятками тисяч. У нас немає часу, немає можливості відшукувати наших ворогів. Ми змушені стати на шлях знищення, знищення фізичного всіх класів, всіх груп населення, з яких можуть вийти можливі вороги нашої влади...»[266]

Впродовж наступних десятиліть нашою Отчиною заповзято керували слухачі тих та їм подібних курсів. Ось лише один результат:

«Морально-психологічні наслідки репресій проти членів родин «ворогів народу» є НЕОСЯЖНИМИ. Масові позасудові розправи спрямовувалися на те, щоб примусити людей відчути нікчемність життя та свободи перед необмеженою владою тоталітарного режиму. Їх неминучість породила фаталізм і пасивність у суспільстві. Перманентне насильство, різноманітні дискримінації справляли ефективний паралізуючий ефект і ­ДЕГУМАНІЗАЦІЙНИЙ вплив, оскільки створювали нездоланне відчуття, що окрема людина не спроможна за жодних обставин впливати на власну долю»[267].

Це — лише один із висновків пронизливого докторського дослідження відомого українського науковця Тамари Вронської. Читаючи написані нею рядки, я особисто намагався осягнути лише одне: чи можна на ­ТАКОМУ фундаменті побудувати сучасну правову модерну державу?

Додумався лише до такого: кожен з нас зобов’язаний сам сформулювати свою відповідь. А розмірковуючи над її формулюванням, пам’ятати: сьогодні годівниці дісталися їхні онуки-правнуки...