X


Пани Польські

Пройшло десять років. До піщан дійшла звістка, що генерал умер, а генеральша їде з синами на село жити.

Прикажчики збудували для панів новий палац, виселивши з того місця, яке вподобали, дві сім'ї. Селянські хати були розвалені, новий палац став кращим за піщанську церкву. І вперше піщани пішли на панщину: будували, мазали панські хороми.

Новий прикажчик Потапович довго муштрував кріпаків, учив зустрічати «гаспажу».

Аж ось - і сама приїхала…

Збіглись люди подивитись на це диво. Сивих дідів вислали назустріч з хлібом -сіллю. Та генеральша за дорогу дуже втомилась і не прийняла ні хліба, ні солі. Вона навіть не глянула у бік людей. Піщани тільки й побачили свою пані ззаду, - високу, суху, як в'ялену тараню.

Діти, два хлопчики десяти і дванадцяти років, повискакували за матір'ю з ридвану і побігли до гурту наймолодших своїх кріпаків та стали скубти їх за волосся.

Незабаром наказали розходитись. Пішли піщани по домівках, несучи в похилених головах сумні думки та передчуття.

А на ранок наказала пані знести всі хати, які стояли насупроти панського палацу і загороджували вид з панських вікон.

Щодень ідуть усе нові й нові накази, нові й нові вигадки, які камінець по камінчику вибивали з людської волі.

Піщани довго не піддавались та не змогли подужати генеральської сили. І тоді стали тікати цілими сім'ями у вільні степи.

Аті, що залишились, покірно працювали на панських нивах. Нагайка у вмілих панських руках швидко перетворила завзятих степовиків у покірних волів.

Незабаром молодих паничів відвезли у науку, а з науки вернулась старша дочка Віра Семенівна. Наступного дня вранці-рано піщанин Кирило Очкур проводжав до двору, як до гробу, свою старшу дочку Ганну - вродливу, хорошу дівчину, яку брали покоївкою для молодої пані.

На другий рік приїздить друга дочка, на третій - третя.

Набрали в покої пани селян, які прислуговували і в горницях, і на кухні, і в конюшнях. Ту голодну юрбу треба чимось годувати. А дочок заміж віддавати, скрині придбати? Треба про все подумати.

Заклекотав генеральський палац… Музика, танці кожного дня. У горницях гостей - ніде просунутись. Усіх треба нагодувати, напоїти. І працювали кріпаки, як ті воли, на панщині вже по чотири дні на тиждень, та зносили в двір курей, гусей, яйця…

Відгуляла генеральша й два весілля: Піски зроду-віку не чули, не бачили такого дива. Палац аж ревів, аж стогнав.

Дві старші доньки вийшли заміж за панів, а ось менша прогнівила матір, бо полюбила «хохла» сотниченка Саєнка і побралася з ним без дозволу й благословення генеральші.

Залишилась пані сама на хазяйстві. Будинок великий - а нікого нема! Завела генеральша котів, ціле кошаче царство, бо треба ж біля когось погріти своє одиноке серце. Слугувала хвостатим мишодавам бездітна вдова Мокрина. Годує їх, вичісує, постіль стеле. Та одного разу не доглянула і придавила дверима кошеня. На другий день Мокрина на виду всього села мазала панські кухні, а на шиї в неї на червоній стьожці теліпалось здохле котятко.

Найбільше не любила генеральша горничну Уляну - веселу, з щирим серцем, кмітливу дівчину. Що б не сталося - винувата Уляна. Одного разу ні за що наказала жорстоко висікти її. Здалося несамовитій генеральші, що Уляна закохалась у камердинера Стьопку, якого пані сама жалувала.

Били Уляну так, що насилу підвелась.

А Стьопка не став дожидати своєї черги і втік.

Перетривожилась генеральша, захворіла, а на третій день і померла.

Доїхала-таки її дівка Уляна!

Приїхав у село старший панич - тонкий, цибатий, з рижуватим, яку ведмедя, волоссям.

Перш усього порозганяв котів, відпустив з двору майже всіх чоловіків. Дівчат чомусь залишив. Часто заходив у дівочу: говорить, жартує. Найбільше йому подобалась Уляна.

Через півроку поїхав пан кудись далеко. Перед від'їздом попрощався з Уляною, подарував їй 50 карбованців, убрання, яке мала, та дозволив покинути палац.

Оселилась Уляна у дядини. Через місяць вона вийшла за Петра Вареника, який був лакеєм у генеральші і нашивав їй нову шкуру, виконуючи наказ своєї біснуватої пані. А через три місяці послав бог Петрові сина Івана.

Через рік приїхали у Піски обидва паничі з молодими жінками, поділили між собою батьківщину і стали дерти з кріпаків уже на дві сім'ї.

Зубожіло село. Стали з'являтись злодії - новина в Пісках.

Пан Василь Семенович злякався, що п'янюги й до нього залізуть, та й пересилився в новий палац, який збудував у Красногорськім хуторі. Назвало навколишнє панство той хутір «Меккою», бо збирались туди пани з цілого повіту, як на Магометову могилу бусурмани з цілого світу.

Не забув Василь Семенович Уляну, взяв її сина Івася до панича у горниці. Та й ледащо був Улянин син, а Чіпчин батько… Незабаром утік кудись.

І у Василя Семеновича і у Степана Семеновича народилося на двох аж десяток дочок. Літа ідуть, дівчата ростуть. У Василя Семеновича доньки були схожі на плащуватих циганок: з чорними очима, з довгими, як кендюхи, носами, самі чорні, як у сажу вимазані. Сидять у батька на шиї, як під шатром.

Нічого робити: давай Василь Семенович закликати до себе паничів, давай на них накидати своїх плащуватих. Розкоренився рід панів Польських. Потомки «голопузої шляхти» усмоктали з молоком матері думку, що українські селяни годні тільки на те, щоб напихати їх голодні роти смачним і солодким.

З половини двадцятих по шестидесяті роки був на Україні «золотий вік» панського панування. Верховодили у Гетьманському пани Польські, як у себе на царстві. Василь Семенович став предводителем, родичі -урядники; справник, суддя, підсудки - все то зяті, родичі зятів, племінники… Прибрав Василь Семенович до своїх лап цілий повіт.

І все кругом мовчало, слухало, терпіло, та все нижче, нижче нагинало голову перед його владою.


Загрузка...