Хижа

6. ЧАСТИНА ЧИСЛА π

Хай би якою була Божа всемогутність,

Він ніколи не стане абсолютним Володарем,

насамперед Йому властиве бажання обмежити

Себе й поставити на один рівень із людиною.

Жак Еллюль («Анархія і християнство»)

— Ну то що, Маккензі, не стій, роззявивши рота, наче наклав у штани, — не припиняла говорити негритянка, йдучи з ґанку. — Ходімо поспілкуємося, поки я готуватиму вечерю. Але якщо хочеш, можеш зайнятися чим завгодно. За будинком, — вона показала рукою, навіть не глянувши і не притишивши ходи, — біля накриття для човна лежить вудка. Це, якщо захочеш наловити форелі.

Жінка зупинилася біля дверей, щоб поцілувати Ісуса.

— Тільки пам’ятай, — вона озирнулася й глянула на Мака, – сам будеш чистити те, що впіймаєш.

Негритянка усміхнулася й зникла в хижі, тримаючи в руках пальто Мака й пістолет — двома пальцями й на витягнутій руці.

Мак і далі стояв на місці, справді з відкритим ротом і непідробним подивом на обличчі. Він не помітив, як підійшов Ісус і поклав руку йому на плече. Сарайю, здавалося, просто зникла.

— Вона дивовижна, правда ж? — вигукнув Ісус, усміхаючись.

Мак подивився на нього, хитаючи головою.

— Зі мною все гаразд? Невже я повинен повірити, що Бог – це велика чорношкіра жінка із сумнівним почуттям гумору?

Ісус розсміявся.

— Із нею не занудьгуєш. Ти завжди можеш очікувати від неї кілька несподіванок. Вона полюбляє дивувати і, якщо ти цього ще не помітив, знає, коли це робити найкраще.

— Справді? — запитав Мак, і далі хитаючи головою так, наче нічого не міг вдіяти зі своїми сумнівами. — Що ж мені тепер робити?

— Ти нічого не мусиш робити. Роби, що заманеться, — Ісус замовк, потім заговорив знову в намірі допомогти Маку зробити вибір. — Я, наприклад, теслюю, Сарайю працює в саду, а ти можеш половити рибу, покататися на каное або ж побути в будинку й просто поговорити з Татом.

— Що ж, відчуваю, я мушу піти й поговорити з ним, тобто з нею.

О, — Ісус посерйознішав, — не роби цього тільки через те, що мусиш. Не матимеш жодної користі. Йди, якщо насправді цього хочеш.

На мить Мак замислився й вирішив, що хоче зайти всередину. Він подякував Ісусові, який, усміхнувшись, попрямував до майстерні, а Мак — до входу в дім. І знову він опинився один, утім, швидко роздивившись навколо, обережно відчинив двері. Спочатку просунув голову, досі вагаючись, але потім почав діяти рішучіше.

— Боже? — покликав він сором’язливо, відчуваючи себе повним дурнем.

— Я в кухні, Маккензі. Просто йди на мій голос.

Він увійшов і роздивився. Невже це та сама кімната? Мак здригнувся від нашіптування прихованих темних думок, але відмовився до них прислухатися. Кухню з кімнати не було видно. В кімнаті очі самі почали шукати пляму крові біля каміна, але дерев’яна підлога була чиста. Він також помітив, що кімната обставлена зі смаком, прикрашена малюнками й виробами, схожими на дитячі. Мак запитав себе, чи цінує ця жінка кожну з речей так, як батьки цінують речі, зроблені їхніми коханими чадами. Можливо, вона саме так цінує все, що дарують від душі, як це зазвичай роблять діти.

Мак ішов коротким коридором, прислухаючись до її наспівування, аж поки опинився у відкритій кухні-їдальні, де стояв невеликий стіл на чотирьох і стільці з плетеними спинками. Усередині було більше місця, ніж він очікував. Тато стояла спиною до нього, щось готуючи, і коли вона підтанцьовувала під музику чи хто зна, що вона там слухала, вгору над столом піднімалися хмари борошна. Пісня, очевидно, закінчувалася, про що свідчили останні рухи плечей і стегон. Обернувшись до нього обличчям, вона зняла навушники.

Несподівано Маку закортіло поставити тисячу запитань, сказати тисячу речей, деякі з них були взагалі невимовні й навіть жахливі. Він був упевнений, що його обличчя виказує емоції, які він щосили намагався контролювати, і за долю секунди Мак заштовхав їх у найвіддаленішу комору свого зраненого серця, зачинивши за ними двері. Якщо вона й знала про його внутрішній конфлікт, то ніяк цього не виявляла: обличчя залишалося відкритим, доброзичливим і сповненим життя.

— Дозвольте поцікавитися, що ви слухаєте?

— Ти справді хочеш знати?

— Звісно.

— «Уест Коуст Джус». Група називається «Діатрайб», а альбом, який ще навіть не вийшов, — «Мандри душі». Якщо відверто, — вона підморгнула Маку, — ці хлопці теж ще не народилися.

— Добре, — відповів Мак, голос якого звучав не надто впевнено. — «Уест Коуст Джус»? Не дуже схоже на релігійну музику.

— Повір мені, саме так. Більше нагадує євразійський фанк і блюз із гарним змістом і відмінним ритмом. — Вона зробила крок уперед, ніби в танцювальному па, і плеснула в долоні. Макові довелося позадкувати.

— Невже Богові подобається фанк? — Мак ніколи не чув, щоб слово «фанк» вживалося в пристойному релігійному контексті. — Я гадав, ви слухатимете Джорджа Беверлі Ші або мормонський хор «Скинія», тобто щось більш церковне.

— Зрозумій, Маккензі. Не тобі вирішувати за мене. Я слухаю все і не лише музику, а й серцебиття за нею. Ти пам’ятаєш свої заняття в семінарії? Ці дітлахи не кажуть нічого нового, все це я чула раніше; вони сповнені жовчі й неспокою. А ще люті, на що, маю визнати, у них є свої причини. Вони — одні з моїх дітей, базіки й пустуни. Знаєш, вони мені подобаються. Тому приглядатиму за ними.

Мак щосили намагався вловити її думку, видобути хоч якийсь сенс із того, що відбувається. Семінарська підготовка взагалі виявилася найгіршим помічником. Він раптом розгубив усі слова, а від мільйона запитань, що його мучили, не залишилося й сліду. Тому він висловив лише явне.

— Ви, напевно, знаєте, — почав він, — що називати вас Татом мені дещо незвично.

— Невже? — вона подивилася на нього глузливо. — Звісно, знаю. Я завжди все знаю. Але скажи, чому тобі так складно називати мене Татом? Тому, що це слово таке знайоме, чи тому, що я з’явилася в образі жінки, матері чи…

— І це теж, — перебив Мак, ніяково усміхаючись.

— А може через помилки власного батька?

Мак мимоволі роззявив від подиву рота. Він не звик, щоб таємниці його серця так швидко ставали відомими іншим. Цієї миті відчуття провини й лють знову проявилися, і йому закортіло вдатися до різкої та саркастичної відповіді. Маку здалося, що він бовтається над бездонним урвищем, і якщо дасть волю емоціям, то повністю втратить контроль. Він шукав точку опертя, але досяг в цьому лише часткового успіху, видавивши крізь зуби:

— Може, тому, що в мене не було нікого, кого я міг би називати Татом.

Жінка поставила на стіл миску, яку тримала в руці, залишила в ній дерев’яну ложку й подивилася на Мака повними ніжності очима. Їй навіть не довелося нічого казати. І так було зрозуміло: вона знає все, що коїться в нього всередині. Прийшло усвідомлення, що вона хвилюється за нього більше, ніж будь-хто.

— Якщо дозволиш, Маку, я буду тобі Татом, якого в тебе ще ніколи не було.

Він вагався. Йому завжди хотілося мати батька, якому можна довіряти, але він сумнівався, що знайде його тут, надто тому, що цей батько не зміг навіть захистити Міссі. На мить запанувала тиша. Мак не знав, що й сказати, а чорношкіра жінка, здається, нікуди не поспішала.

— Якщо ви не змогли потурбуватися про Міссі, то як я повірю, що попіклуєтесь про мене? — ось, нарешті, він поставив запитання, яке не давало йому спокою протягом усього періоду Великого Суму. Коли Мак дивився на це, як він вважав, дивацьке втілення Бога, він відчув, що його обличчя почервоніло від гніву, а руки мимоволі стиснулися в кулаки.

— Маку, мені так прикро, — в очах у неї несподівано з’явилися сльози. — Я знаю, яку прірву між нами це утворило. Ти цього ще не розумієш, але я люблю Міссі по-особливому, як і тебе.

Макові сподобалося, як вона вимовила «Міссі», але його роздратувало, що він почув ім’я своєї доньки з її вуст. Воно вилилося, наче крапля найсолодшого вина, і, незважаючи на всю лють, що вирувала в ньому, Мак зрозумів: вона казала правду. Захотілося їй повірити, і лють почала відступати.

— Саме тому ти тут, Маку, — вела вона далі, — я прагну зцілити рану, яка розростається в тобі, усе більше нас розділяючи.

Мак втупився в підлогу, намагаючись повернути собі самовладання. Минула хвилина, перш ніж він прошепотів, так і не підводячи очей:

— Узагалі я не заперечую, але не знаю, як…

— Любий, не існує простого рішення, яке дозволило б позбутися болю. Повір, якби була відповідь, я б дала її просто тепер. У мене немає чарівної палички, якою можна було б махнути й відразу змінити все на краще. Життя вимагає часу й багатьох стосунків.

Мак зрадів, що його злісні звинувачення опинилися поза увагою. Було страшно від усвідомлення, що йому залишалося зовсім трішки, і його повністю накрила б хвиля гніву.

— Гадаю, розмовляти з вами було б простіше, якби не жіночий одяг, — припустив він, намагаючись видушити із себе усмішку, хоча б слабеньку.

— Якби це справді було так, обійшлися б і без жіночого вбрання, — мовила вона, ледь усміхнувшись. — Я не хочу нічого ускладнювати, але це непоганий початок. Я часто переконуюсь: якщо відкинути розумові справи, стає простіше провадити справи душевні… коли ти вже готовий.

Вона знову взяла в руку дерев’яну ложку, з якої капало щось схоже на рідке тісто.

— Маккензі, я не чоловік і не жінка, хоча обидві статі походять із моєї природи. Якщо я хочу з’явитися перед тобою в образі чоловіка чи жінки, це тільки тому, що я тебе люблю. З’явитися перед тобою в образі жінки й запропонувати називати себе Татом — насправді означає змішати метафори та допомогти тобі остаточно відмовитися від релігійних умовностей.

Вона нахилилася, ніби збиралася поділитися таємницею.

— Моя поява перед тобою в образі поважного дідуся із довгою сивою бородою, як у Гендальфа, лише посилила б твої релігійні стереотипи, а ці вихідні мають на меті зовсім інше.

Мак ледве не розсміявся, йому кортіло запитати: «Справді? Увесь час тут мені доводиться переконувати себе, що я не божеволію». Проте він спромігся стриматися, зосередившись на словах, які щойно почув. Він вірив, принаймні розумом, що Бог — Дух, не чоловік і не жінка, але, незважаючи на це, мав із зніяковілістю визнати, що Бога він завжди уявляв білим чоловіком.

Вона замовкла, та лише для того, щоб поставити якісь приправи на поличку біля вікна, потім знову обернулася й уважно подивилася на нього.

— Тобі хіба не було б складно сприймати мене в образі свого батька? Особливо після того, що ти пережив?

Мак знав, що так і є, усвідомлював доброту й співчуття, приховані за її словами. Неймовірно, але образ, в якому вона з’явилася перед ним, позбавив його сили чинити опір її любові. Цей образ був вражаючим, однак не таким болючим.

— Тоді, — він витримав паузу, все ще намагаючись віднайти усьому розумне пояснення, — чому постійно наголошується, що Бог — це батько? Я маю на увазі, що в образі батька ви, здається, з’являєтеся найчастіше.

Що ж, — відповіла Тато, повернувшись до приготування їжі, — для цього існує багато причин, і деякі з них — глибинні. Поки дозволь повторити те, що ми давно знаємо: коли Творіння буде зруйновано, справжнього батьківства бракуватиме більше, ніж материнства. Зрозумій мене правильно: потрібні і одне, і друге, проте важливість батьківства необхідно підкреслювати через його катастрофічну відсутність.

Мак відвернувся, трохи спантеличений, розуміючи, що поки не здатний уловити думку. Він розмірковував над почутим і дивився крізь вікно на дички в садку.

— Ви ж знали, що я приїду, правда? — запитав нарешті тихо.

— Звісно, знала, — відповіла жінка, продовжуючи поратися на кухні спиною до нього.

— То я міг і не приїжджати? У мене взагалі був вибір?

Тато подивилася на нього. Її руки були в борошні й тісті.

— Слушне запитання, але як далеко ти хотів би зайти? — вона не чекала на відповідь, знаючи, що у Мака її просто немає. Натомість запитала: — Гадаєш, що можеш поїхати?

— Припускаю, що так. Хіба ні?

— Звичайно, мені не потрібні полонені. Ти можеш вийти з цих дверей хоч зараз і повернутися до свого порожнього будинку. Або піти з Віллі в «Грайнд» трохи відпочити. Навіть якщо я знала, що ти приїдеш із цікавості, хіба це позбавляє тебе можливості піти геть?

На якусь мить вона зупинилася, потім знову почала поратися на кухні, й далі розмовляючи з Маком через плече.

— Або ж, коли хочеш трішечки розібратися в цьому питанні, можемо поговорити про природу самої свободи. Хіба свобода означає, що ти можеш робити все, що заманеться? Ми також можемо звернути увагу на обмеження, які позбавляють цієї свободи. Це і генетичний спадок, і ДНК, і метаболічна унікальність, і кванти, що функціонують на рівні елементарних часточок, за якими лише я постійно спостерігаю. Предметом обговорення може бути хвороба душі, що зв’язує зсередини, або соціальний вплив, або звички, що торують стежки до твого розуму. А реклама, пропаганда й стереотипи? Що таке свобода з огляду на розмаїття цих обмежень і впливів? — зітхнула жінка.

Мак стояв, не знаючи, що й сказати.

— Лише я можу звільнити тебе, але свобода не діє з примусу.

— Не розумію, — відгукнувся Мак, — я не розумію навіть того, про що ви тільки-но говорили.

Жінка усміхнено подивилася на нього.

— Я знаю. Я й не сподівалася, що ти мене зрозумієш. Я говорила на майбутнє. Зараз ти навіть не усвідомлюєш, що свобода — це тривалий процес, який ніколи не припиняється.

Вона ніжно взяла руки Мака в свої, білі від борошна, і, дивлячись йому у вічі, мовила:

— Маккензі, тебе звільнить лише Істина, і в цієї Істини є ім’я. Він ось там, у майстерні, обсипаний тирсою. Все в ньому. Свобода — це процес, що випливає зі стосунків із ним. Тоді те, що вирує всередині, почне виходити назовні.

— Звідки ви знаєте, що я відчуваю? — запитав Мак, зазирнувши жінці в очі.

Тато не відповіла. Лише подивилася на свої руки. Його погляд простежив за її, і Мак побачив на зап’ястях шрами і подумав, що вони, мабуть, точнісінько такі, як в Ісуса. Жінка дозволила йому обережно торкнутися шрамів, що залишилися від глибоких ран, потім він знову подивився їй в очі. По її щоках текли сльози, вони залишали борозни на обличчі, вкритому борошном.

— Ти ж не думаєш, що вибір мого сина нам нічого не коштував? Любов завжди залишає слід, — мовила вона тихо, – ми ж були там разом.

Здивуванню Мака не було меж.

— На хресті? Зачекайте, я думав, що Бог залишив його. Ви ж знаєте: «Боже мій, Боже мій, чому Ти залишив мене?» – Це були слова зі Святого Письма, які переслідували Мака впродовж усього періоду Великого Суму.

— Ти не розумієш прихованої тут таємниці. Незалежно від того, що він відчував у той момент, насправді я ніколи не залишала його.

— Як ви можете таке казати? Його було покинуто напризволяще, як, до речі, й мене!

— Маккензі, я ніколи його не залишала і тебе також.

— Не бачу в цьому жодного сенсу, — відрізав Мак.

— Я знаю, але на все свій час. Поміркуй ось про що: якщо те, що ти бачиш, — суцільний біль, можливо, він затуляє мене?

Мак нічого не відповів, і жінка знову заходилася готувати, ніби даючи йому час для роздумів. Здавалося, вона готує кілька страв одночасно, додаючи різні складники та спеції. Наспівуючи якусь коротеньку, але нав’язливу мелодію, вона доліпила пиріг і поставила його в духовку.

— Не забувай, що історія не завершилася відчуттям самотності. Він спромігся відшукати шлях, який привів його в мої обійми. О, яка це була мить!

Мак обіперся об стіл, не в змозі впоратися зі своїм здивуванням. Почуття й думки злилися в одно. Частина його єства хотіла повірити тому, що казала Тато. Друга заперечувала: «Ні, не може бути!».

Тато взяла в руки кухонний таймер, накрутила його й поставила на стіл перед собою.

— Я не та, за кого ти мене маєш, Маккензі. — У її словах не було ані гніву, ані образи.

Мак подивився на неї, потім — на таймер і глибоко зітхнув.

— Я повністю заплутався.

— Що ж, спробуймо розшукати тебе в цьому сум’ятті.

Тут, наче на вимогу, на підвіконня сіла блакитна сойка й почала гордовито походжати туди-сюди. Тато простягнула руку до бляшанки, що стояла на столі, мабуть, для цієї мети, і запропонувала пані Сойці зернят. Пташка, сповнена смирення та вдячності, без жодних вагань підійшла й почала їсти просто з долоні.

— Подивися лише на нашого маленького друга, — почала жінка. — Пташки створені, щоб літати. Існування на землі для них — це обмеження здатності літати, а не навпаки, — вона помовчала, даючи Макові змогу обміркувати її слова. — Ти був створений, щоб тебе любили. Тому жити без любові для тебе — це також обмеження, а не навпаки.

Мак кивнув, не стільки погоджуючись, скільки даючи знати, що слухає. Думка була не такою вже й складною.

— Позбавити любові — все одно, що обрізати пташці крила, забравши в неї здатність літати. Це зовсім не те, чого я прагну для тебе.

У цьому причина. У цей момент він не відчував, що його хтось любить.

— Маку, біль обрізає нам крила, позбавляючи можливості літати, — вона знову зачекала якусь мить, щоб слова досягли мети. — Якщо його вчасно не вгамувати, то можна забути, що ти був створений насамперед для того, щоб літати.

Мак не міг вимовити ні слова. Дивно, але мовчання не було гнітючим. Він подивився на маленьку пташку — у відповідь пташка подивилася на нього. Замислився, чи можуть пташки усміхатися. Хоч би там як, але здавалося, що погляд пані Сойки був дещо співчутливим.

— Я не така, як ти, Маку, — це пролунало як констатація факту, а не як приниження. Однак для Мака ці слова були, наче відро холодної води. — Я — Бог. Я — той, хто я є. На відміну від тебе, крила мені не відтяти.

— Тобі добре, а мені що робити? — бовкнув Мак більш роздратовано, ніж хотів би.

Тато стала гладити пташку, піднесла її до обличчя, майже торкнувшись кінчиком носа пташиного дзьоба, й сказала:

— Це саме те, що я люблю!

— Мені здається, пташка розуміє це краще, ніж я, — все, що спромігся відповісти Мак.

— Знаю, любий. Ось чому ми тут. Як гадаєш, чому я сказала: «Я не така, як ти»?

— Навіть гадки не маю. Ти — Бог, а я — ні. — Мак не зміг приховати сарказм, на що вона не звернула жодної уваги.

— Так, але не зовсім. Принаймні не так, як ти думаєш. Дехто сказав, Маккензі, що я відрізняюсь від вас не тільки святістю, а й сутністю. Річ у тім, що люди часто намагаються зрозуміти мене, уявляючи найкращу версію самих себе, підносячи все відоме їм добро до енного ступеня, чого, як правило, недостатньо, й називають це Богом. Хоча такі зусилля здаються шляхетними, їх явно бракує, щоб зрозуміти, хто я насправді. Я не просто покращена версія вас самих, я значно більше, вище і ширше всього, що ти можеш уявити.

— Перепрошую, але для мене це просто слова. Без особливого значення, — мовив Мак, знизавши плечима.

— Хоча зараз ти й не здатний зрозуміти мене, знаєш що? Усе одно я хочу, щоб мене пізнавали.

— Ідеться про Ісуса, так? Щось на кшталт «спробуй зрозуміти сутність Трійці»?

Жінка засміялася.

— Щось таке. Але це не недільна школа. Це урок літання, — мовила вона радісно. — Як ти можеш здогадатися, Маккензі, бути Богом — означає мати переваги. За своєю природою я необмежена. Мені притаманна повнота в усьому. Я існую в стані постійного задоволення, який є нормою для мене. Це одна з переваг мого єства.

Мак усміхнувся. Ця пані була явно задоволена собою, лише собою, однак у її словах не було жодної краплини зверхності чи пихи, які б усе зіпсували.

— Ми створили тебе, щоб ти розділив це з нами. Проте Адам вирішив іти своїм шляхом, а ми знали, що так воно й буде, і все пішло шкереберть. Замість того, щоб знищити Творіння, ми засукали рукави та взялися до роботи в самісінькому центрі безладу — це те, що ми зробили в Ісусі.

Мак стояв, докладаючи всіх зусиль, щоб стежити за ходом її думки.

— Коли ми втрьох зійшли на землю в образі Сина Божого, то повністю стали людьми. Ми погодилися на всі обмеження, які випливали з цього рішення. Хоча ми ніколи не залишали створений нами Всесвіт, цього разу ми перетворилися на плоть і кров. Це те саме, якби пташка, чиє призначення – літати, вирішила б відмовитися від неба й назавжди залишитися на землі. Через це вона не перестане бути пташкою, але її сприйняття життя суттєво зміниться.

Жінка зупинилася, аби переконатися, що Мак вловлює її думку. Мозок ніби звело судомою, але Мак спромігся попросити продовжувати:

— І що далі?..

— Хоча за своєю природою Ісус — повністю Бог, він існує як повноцінна людина. Не втративши вроджену здатність літати, він щомиті приймає рішення залишатися на землі. Ось чому ім’я йому Еммануїл, тобто Бог із нами, або, якщо точніше, Бог із тобою.

— А як щодо всіх чудес? Зцілень? Воскресінь? Хіба це не доводить, що Ісус був Богом, тобто кимось більшим за людину?

— Ні, це доводить, що Ісус — справжня людина.

— Що?

— Маккензі, я вмію літати, а люди — ні. Ісус є повністю людиною. Хоча він є повністю Богом, він ніколи не залучав можливостей Божого єства для своїх земних діянь. Його стосунки зі мною змінилися на такі, які я прагну мати з кожною людською істотою. Він виявився першим, хто спромігся виконати це повністю — довірити своє життя мені, повірити в мою любов і доброту безвідносно до їх вияву та наслідків.

— Навіть тоді, коли повертав зір сліпому?

— Він зробив це, будучи залежною, обмеженою людиною, яка довірила своє життя мені, повірила у можливість прояву моєї сили в ньому й через нього. Як людина Ісус не мав сили зцілювати самотужки.

Це твердження руйнувало весь релігійний світогляд Мака.

— Він міг виражати мої думки й волю в будь-яких обставинах лише тоді, коли перебував у нашому союзі, тобто мав зі мною тісні стосунки й спілкування. Коли ти дивишся на Ісуса й тобі здається, що він літає, він дійсно… літає. Але кого ти насправді бачиш, так це мене. Моє життя в ньому. Він живе й діє як справжня людина, так, як повинна жити й діяти кожна людина — через мене. Пташку визначають не за її здатністю ходити по землі, а за здатністю літати. Тому запам’ятай: люди визначаються не за обмеженнями, які вони мають, а за моїми намірами стосовно них, не за тим, ким вони видаються, а за всіма ознаками, які випливають зі створення за моїм образом і подобою.

Мак відчув, що обсяг інформації занадто великий. Тому він просто підсунув стілець і сів на нього. Потрібен був час, щоб все осмислити.

— Чи означає це, що ви були обмежені, коли Ісус ходив по землі? Чи обмежили ви себе до рівня можливостей Ісуса як людини?

— Анітрохи! Хоча я була обмежена в Ісусі, я ніколи не була обмежена в самій собі.

— Звідси випливає ідея Трійці, в якій я завжди плутаюсь.

Тато розсміялася дзвінким гортанним сміхом, до якого Маку захотілося приєднатися. Вона посадила пташку на стіл поруч із ним, повернулася, щоб відкрити духовку й глянути на пиріг. Радіючи, що все гаразд, Тато присунулася разом зі стільцем ближче до Мака. Той не міг відвести очей від пташки, якій, на превеликий подив, подобалося бути разом із ними. Абсурдність цієї сцени змусила Мака усміхнутися.

— Це добре, що ти не можеш збагнути моє надзвичайне єство. Кому б хотілося поклонятися абсолютно зрозумілому Богові? У цьому не було б ніякої втаємниченості.

— Який сенс — утрьох бути одним Богом? Я правильно висловився?

— Правильно, — жінка знов усміхнулася, явно отримуючи насолоду від своїх слів. — Маккензі, в цьому й суть. Ми не три боги. Тут не йдеться також про одного Бога в трьох ролях, наприклад, чоловіка, батька й працівника. Я — один Бог у трьох особах, до того ж, кожна з них — повноцінне й неподільне ціле.

— Нічого собі, — Мак був вражений величчю цієї думки.

— Не переймайся, — провадила вона далі. — Важливо ось що: якби я не була одним Богом у трьох особах, у всесвіті не було б нічого дивовижного й водночас засадничого. Я була б тоді кимось іншим.

— Нам би тоді бракувало… — Мак не знав, як правильно сформулювати запитання.

— Любові й стосунків. Любов і стосунки можливі тільки тому, що вони існують в мені. Любов — це не обмеження, це — вміння літати. Я є любов.

Наче у відповідь на висловлене твердження задзвенів таймер, пташка здійнялася з місця й вилетіла у вікно. Політ сойки, за яким спостерігав Мак, викликав у нього непідробне захоплення. Це було так вражаюче, що навіть цілковита розгубленість і Великий Сум не завадили йому. У присутності цієї темношкірої жінки він відчув упевненість і спокій.

— Ти ж розумієш, — правила вона своєї, — якби в мене не було об’єкта любові, або, точніше, когось, кого я люблю, якби у мене самої не було можливості для таких стосунків, то я взагалі була б не здатною любити. У вас був би Бог, який не вміє любити. Або, можливо, у вас був би Бог, який, коли йому заманеться, обмежував би любов у собі. Такий Бог діяв би без любові, що було б катастрофою. І це точно не я.

Після цих слів Тато підвелася, підійшла до духовки, вийняла звідти свіжоспечений пиріг і поставила на стіл. Потім повернулася і, ніби рекомендуючи себе, проголосила:

— Бог — той, яким я є, — не може існувати без любові!

Мак знав: те, що він чує, хай би яким складним воно здавалося, є чимось надзвичайним, навіть неймовірним. Таке враження, що її слова огортали його, промовляючи більше, ніж насправді було сказано. Хоча він не одразу всьому повірив. Якби тільки це було правдою! Життєвий досвід стверджував протилежне.

— Ці вихідні ми присвятимо питанню особистих стосунків і любові. Я знаю, ти багато про що хочеш зі мною поговорити, але зараз тобі краще піти вмитися. Інші вже йдуть вечеряти.

Вона пішла з кухні, але раптом зупинилася й озирнулася.

— Маккензі, я знаю, що твоє серце сповнене болю, гніву й сум’яття. Поки ти тут, ми разом, ти і я, з’ясуємо, як тобі допомогти. Однак я хочу, щоб ти зрозумів: навколо відбувається набагато більше, ніж ти можеш собі уявити чи зрозуміти, навіть, якби я тобі пояснила. З усіх сил спробуй зберегти віру в мене, хай би яка крихітна вона була. Добре?

Мак опустив очі й дивився на підлогу. «Вона знає, — думав він. — Крихітну?» Його «крихітну» можна було порівняти з порожнім місцем. Кивнувши на знак згоди, він подивився вгору й знову побачив шрами на зап’ястях.

— Тату? — Мак нарешті вимовив це слово тоном, який видався дивним, але він робив усе, що міг.

— Так, любий?

Мак намагався добрати слів, щоб описати, що насправді відбувалося в його серці.

— Мені так прикро, що тобі, тобто Ісусу, довелося померти.

Жінка обійшла стіл і знову міцно обійняла Мака.

— Я знаю, що тобі прикро. Дякую. Однак тобі слід знати, що ми зовсім не шкодуємо. Воно було того варте. Чи не так, мій сину?

Вона глянула на Ісуса, який тільки-но ввійшов до хижі.

— Саме так! — він помовчав, потім знову подивився на Мака. — Я зробив би це навіть заради тебе одного! — мовив він приязно.

Мак, вибачившись, пішов до ванної кімнати, де вимив руки й умився, а потім спробував зібратися з думками.