Хресна проща

І

Коли на майдані страдчівської церкви Різдва Пресвятої Богородиці не стало празнешного люду й запрошені на святкові обіди прихожани розходилися лісовими стежками по двоє, по троє, а то й цілими гуртами до обійсть, розкиданих по галявинах і вилаштуваних рядочком над тихою Верещицею, я помітив маленького й зісохлого, немов коцюрубок, чоловічка, що сидів на порозі дзвіниці — в клепан[1] з проїденими моллю вухами, які стирчали, немов у пугача, брови мав зведені уверх дугами, наче від подиву; був він геть схожий на нічного птаха, засліпленого денним світлом, й уперто придивлявся до мене, наче хотів упізнати, потім підвівся й пошкандибав до колоди, на якій сидів я, і, дихнувши ядучим тютюновим димом, спитав, як мені здалося, досить нахабно:

— Ви що — з печери вилізли?

— Можливо, — відказав я неохоче. — Але дуже давно…

— А певне, що не ниньки… То небезмай три десятки років тому під час хресного ходу зайшло в онтой, нині заґратований, отвір троє хлопців і дівчина — й навіки там пропали…

— Виходить, що не пропали, якщо донині їх па м’ятаєте…

— То ви насправді — з тих?

— З тих, з тих… — відбуркнув я, впізнавши чоловічка. — Але йдіть, йдіть собі, вуйку, а я ще трохи сам посиджу…

— А як називаєтесь? — не вступався чоловічок.

— Вам це конче треба знати?.. Сказав я вам: ідіть собі.

А тоді сталося диво: чоловічок зник, наче його тут зо всім і не було, я порозглядався й по якійсь хвилині побачив на чубку смереки, що заступала дзвіницю, справдешнього пугача з настовбурченими вухами, з жовтими дугами над здивованими очима — був той птах достоту схожий на чоловічка в клепані: може, то він перемінився в нічного птаха…

Й подумалося мені, що я перевтомився за цілий день чекання.

…Називаюся Ігор Романюк; в це урочище під Страдчівською горою, яка моторошним отвором печерного входу зловісно вдивляється у принишклу видолину за Верещицею, я прийшов — згідно із колишнім домовленням між нами, чотирма філоматами, — із життєвих мандрівок.

Заґратоване залізним пруттям чорне око гори, а ще розмова з чоловічком, схожим на поморщений коцюрубок, нагадали мені легенду, про нас складену: три десятки років тому четверо вигнанців із Львівського університету в день Благовіщення зібралися тут, біля страдчівської церкви, перед тим, як розійтися світами, щоб попрощатися й поклястися повернутись сюди через тридцять літ у день храмового празника у Страдчі, хоч ніхто з нас не вірив, що таке може колись статися, й тоді пішла із Янівщини чутка, що в печеру біля Страдча зайшли й не вернулися, навіки пропали троє хлопців і дівчина; хтось ту вигадку спородив ніби для того, щоб ніхто з нас нікому в пам'яті не залишився і щоб ніхто ніколи не шукав ізгоїв, відкинутих з битого шляху, яким вони досі йшли і враз стали нікому не потрібними; помолившись у церкві, ми на очах у прихожан, пройшовши разом з ними хресним ходом, вступили у чорний отвір, і ніхто більше нас не бачив і не шукав; згодом хтось загородив печерну діру залізними штабами, прибивши печать по нашій пам'яті… Боже милий, спам'ятай мене, все це тільки легенда! Але ж могло так статися, думав я, дивлячись на тихий осінній плин Верещиці, бо чому ніхто, крім мене, не з'явився на умовлене місце зустрічі? Проте Богові не хотілося мене спам'ятовувати, і я далі додумував легенду, на дійсності засновану…

Дійсність у згадках перемагала, й Ігор, сидячи біля заґратованого отвору печери, прокручував стрічку реальних картин, які відбивали прожиті в молодості дні. Були вони зримі й зовсім не зв'язані з легендою про таємниче зникнення колишнього студентського товариства в утробі печери; не було такого, але кожна байка має своє підґрунтя: прихожани церкви Різдва Пресвятої Богородиці, які звикли щонеділі бачити в Страдчі молодіжний гурт — може, то археологи? — що заходив у печеру, подовгу там перебував й згодом виходив на світ Божий, пустили по людях тривожну чутку, коли того гурту не стало видно на березі Верещиці…

А може, й справді, — думав тепер Ігор, — ми розчинилися у підземеллі, бо куди поділися, в яких світових пропастях позникали, що нікого на умовленому місці нині нема… Ігор у думці вперто скликав колишніх друзів, і ось вдалось йому на один мент їх повернути й розставити на зримій картині такими, якими вони були в дні студентської юності, — жадібних до життя загарливців, котрим самого університету, лекцій, захоплень викладацькою майстерністю професури, тривожних хвилин під час екзаменаційних сесій, шелесту книг у бібліотеках було категорично замало: ми прагнули знайомств, розмов, суперечок і передовсім творчого проявлення — кожен з нас бажав виявити на людях свою визрілу, та ще приховану духовну сутність читанням власних поезій, новел, вмінням викласти у словах свої погляди, похвальбою набутими знаннями; ми бажали перемог у палких дискусіях, були потенційними політичними протестантами і головне — прагнули стати поміченими, виділеними із студентської маси… Тож кожен з нас окремо, ще до знайомства, спіймався на гачок заманливого оголошення, вивішеного на дверях студентського клубу: охочі взяти участь у драматичному гуртку можуть зібратися такого–то дня і о такій–то годині в актовій залі, що маєстатично називалася тоді «kolegium maximum».

На режисера студентського драматичного гуртка зголосився найповажніший на філфаку п'ятикурсник Антон Доленко з Полтавщини — вельми поважний, бо переросток, за що йому почепили прозвисько Старий, інакше й не називали, часто забуваючи його справжнє ймення; був він мовчазний і добродушний, проте знав собі ціну, мав шану у студентів і прихильність викладачів, визнавався на драматургії й темою своєї дипломної роботи взяв п'єси Корнійчука, не пропускав жодної вистави у львівських театрах, крім того, цікавився економікою й деколи заводив бесіду про можливість рентабельного колгоспного господарювання, непогано знав філософію й на екзаменах з діалектичного матеріалізму вдавався до дискусій з приводу філософських систем Геґеля і Юма, заганяючи викладачів, які сліпо сповідували марксизм, у незручне становище, й ті, боячись ревізіоністських ухилів премудрого студента, завбачливо ставили йому найвищу оцінку; а ще всі знали, що Антон встиг за своє життя зазнати розмаїтих пригод, про які волів мовчати, й признавався до них лише в хвилини роздратувань суспільними несправедливостями: в юності Доленка забрали на роботу до Німеччини, а після війни зморений остарбайтер, звинувачений у співпраці з німцями, відбував п'ятирічне заслання у Приморському краю.

Старий чекав у актовій залі на охочих узяти участь у роботі драмгуртка, й прийшло до нього кілька волонтерів з різних курсів українського відділення філфаку.

Першим з'явився Ігор Романюк, вже досить знаний на факультеті поет: його вірші часто друкувалися в університетській багатотиражці, а недавно він втішився публікацією великої добірки поезій в київському товстому журналі; зірковій хворобі Ігор не піддавався й мужньо сприймав критику на засіданнях літстудії.

Прийшов теж Ігорів однокурсник Мирон Синютка — малий зростом, з лисуватою круглою головою, він вправлявся у критиці й за скромні студентські гроші скуповував у книгарнях найновіші збірки поезій, захоплювався віршами маловідомого поета Ярослава Шпорти, й Ігор називав свого приятеля «зашпортаним на шпортознавстві».

З'явився в актовій залі, а інакше й не могло бути, красень з другого курсу гітарист Аркадій Молодий, який брав участь у масовках в театрі ПрикВО[2], куди напросився лише для того, щоб бачити щодня львівську примадонну Діану Шерстякову й бути із нею поруч; його прийняли охоче, зваживши на музикальні здібності й на ефектну зовнішність: був то стрункий, доладно складений юнак з баламутними сірими очима, з жуїрськими вусиками й трикутними бакенбардами, з вигляду — серцеїд, то й не дивно, що привів із собою нікому не знайому першокурсницю — русяве янголятко з довгою, до пояса, товстою косою і тремтливими віями, писану красуню, яка тихо назвалася: «Я — Ореста».

Антон попросив прибулих сісти й повідомив, що драмгурток працюватиме над п'єсою Корнійчука «Платон Кречет»; він роздав усім по примірнику п'єси й почав призначати майбутніх акторів на ролі.

— Ти, Аркадію, будеш Аркадієм — завідувачем лікарні, Ігор — Платоном, Мирон — терапевтом Бубликом, Ореста — асистенткою Валею, а на роль Ліди та й інших кандидатів на ролі доведеться ще шукати.

Й коли він це сказав, до зали увійшла коротко стрижена, до половини вуха, елегантна панна з розкосими очима, іронічним поглядом зелених очей і напускною суворістю на обличчі, немовби вона наготувалася захищатися від допитливих поглядів. Усе в її постаті було відточене, ніби на мармурі різцем скульптора: маленькі вушка, гострий ледь загнутий носик, стиснута смужка губ, бліді щоки з легкими впадинами, довга шия з разком білих коралів, під рожевою блузочкою випинався скромний бюст, тонкий стан прехопився вишиваною крайкою, — та попри всю цю вишуканість, коли вона стала поруч з Орестою, здалася Ігореві некрасивою, начебто її дівоча врода заховалася під холодною маскою, немов під льодовою плівкою.

— Ви хто? — запитав Антон.

— Ліда Сорока, з журналістики.

— То будете архітектором Лідою.

Дівчина знизала плечима, ніби їй до всього цього було байдуже, Ігор пильно придивлявся до неї, дошукуючись в її обличчі властивої їй вроди, і врешті прошепотів, нахилившись до Мирона, — з нехіттю, аж гейби зі злом:

— Яка гордовита аристократка…

Перезнайомившись із майбутніми акторами, Антон відпустив їх до наступного дня — переписувати ролі.

II

Читання ролей почалося з репліки Валі–Орести: «Як близько сонце, воно іде на нас, не спиняйте, не спиняйте!», яку вона виголосила несподівано для себе самої натхненно, немов не під час репетиції, а вже на сцені — може, їй це так вдалося тому, що тих кілька слів були майже єдиним текстом в ролі асистентки Валі, і все артистичне вміння Орести вклалося в експресивну репліку. На миловидному личку дівчини із натурально відтвореної сонливості вилущилося природне захоплення сонячним сяйвом: Ореста враз із прекрасної ляльки перемінилася в живу людину, зачаровану пробудженням світу, який уперше їй з'явився — усвідомленим і чарівним.

Ігор невідривно дивився на Оресту, а вона все ще не виходила з ролі, сиділа з опущеними руками, не маючи сили здолати враження від уперше побаченого величного сонця, яке не переставало її засліплювати; Ореста відчувала, як промені гріють її обличчя, й знемагала від їхнього тепла, а вони, щораз наближаючись, падали на неї, обпікали, вона заслонилася від них долонею й тоді крізь пальці побачила налиті радістю і здивуванням очі хлопця, з яким ще не встигла познайомитися, а мав він виконувати роль Платона; Ігор здався їй надмірно втішеним, його радість повнилася сміливістю, він перемагав зніяковіння Орести, долав її інфантильність, перемінював дитину в розквітлу дівчину, пожадливо обнімав її поглядом, утворював довкруж неї нестримне забороло — таке міцне, щоб чужі очі не могли його пробити, однак це йому не вдалося зробити: на неї так само гаряче, аж до нахабства, дивився Аркадій, ніби теж уперше побачив; захищаючись від тих обстрілів, Ореста провела долонею по обличчі, зсунула з нього подобу Валі й, зніяковіло посміхаючись, переводила погляд з Ігоря на Аркадія, повертаючи собі на мить образ гутаперчевої ляльки.

Старий, видно, був задоволений вдалою мізансценою, та це відчуття тривало в нього недовго: актори читали свої тексти без інтонацій, глухо — ні в одного не відчувалося втіхи від входження в роль, сама ж Валя–Ореста ще однією реплікою зруйнувала, мабуть, ту першу і єдину натуральну мізансцену в п'єсі: «Я хочу взяти сонце в руки й віддати його тобі», — вимовила вона зізнання, адресоване своєму коханому — окулістові Стьопі, й на цьому репетиція перервалася від саркастичної фрази Ліди:

— Спам'ятайтеся, та хіба так розмовляють закохані?!

Доленко невдоволено позирнув на Ліду, даючи їй зрозуміти, що заважає, проте її зауваження враз здетонувало дискусію: майбутні актори заговорили всі разом; невдоволення від того, що вже цілу годину добровільно повторюють за автором п'єси плакатні фрази й з напускним пафосом входять у ролі рупорів фальшивої корнійчуківської демагогії, дійняло кожного соромом, й усі обурено заговорили: хіба не міг Старий вибрати іншої п'єси, чи ж то світ клином зійшовся на «Платонові Кречеті»; Антон, забачивши провал, спробував рятувати ситуацію, мовляв, під час роботи над спектаклем маємо право підредаговувати твір, так роблять усі режисери у професійних театрах, проте його голос згас під аргументацією дискутантів; зрештою, Доленко сам передбачав подібне фіаско, адже в драматургії визнавався непогано й ходульність Корнійчукової п'єси давно збагнув, однак мусив узяти її до репертуару: секретар комітету комсомолу Черепов не давав згоди на постановку «Свіччиного весілля» Івана Кочерги, ні, тим паче, на «97» Миколи Куліша, а про класичні п'єси й слухати не хотів…

Отож замість репетиції спалахнула гаряча й небезпечна суперечка, Антон боязко оглядався, та зупинити гамору не зумів — у актовій залі несподівано розпочалася перша репетиція самостійного студентського мислення.

— Роль Платона Кречета, як і майже всі ролі в цій п'єсі, — заговорив Ігор, — надумана, штучна й фальшива! Головний герой — а як може бути інакше в соціалістичному творі — стопроцентово ідеальний: вдумливий, талановитий, до того ж віртуозно грає на скрипці, чим зачаровує Ліду, і та, звичайно, в нього закохується!

Ліда, не відводячи погляду від Молодана, який мав грати роль її нареченого Аркадія, іронічно посміхнулася й додала:

— І моментально розчаровується в Аркадієві, запримітивши, як він наступає стоптаними каблуками на манжети задовгих на нього штанів…

Аркадій спалахнув і підтягнув штани, злісно при тому зиркнувши на журналістку, на губах якої в'юнилася зухвала посмішка; у вишуканого елеганта вмить пропала самовпевненість, і хоч йому зовсім не імпонувала негативна роль завідувача лікарні, став на його захист.

— До чого тут зовнішні ознаки, — сказав. — П'єса Корнійчука не про це, все–таки вона психологічна й у ній поставлене приховане завдання — розвінчати міф Кречета, — про це доречно говорив щойно Ігор.

У дискусію втрутився Синютка, який досі сидів мовчки, він вибухнув філіппікою, й ніхто не зумів перервати його запальну мову:

— Наша дискусія, друзі, розпочалася не із суттєвого. Чому не має права існувати в мистецтві ідеальний герой? Хіба мало в класичній літературі героїчних персонажів, візьміть хоча б Тараса Бульбу або Кирила Тура з «Чорної ради». Річ не в цьому: ви спершу згадайте, в якому році написав Корнійчук п'єсу. Забули? То я вам пригадаю…

Антон ляснув книжкою по столі.

— Перестань, Мироне! Ми зійшлися сюди не для політикування, а заради мистецтва…

— Ти диви! — запіяв Мирон. — Кому ж то вже вдалося віддерти мистецтво від політики? Ти будеш, напевне, першим таким піонером, Антоне… Бо навіть декаданс і досі вважається політичною матерією, оскільки проповідує визволення творчості від тієї ж політики… Ну, а в цій п'єсі заполітизовано все, до того жахливо примітивно: «ви в піонерах були?», «ви ж член партії!» і т. д. і т. п… Я навів інвективи першого секретаря обкому партії Береста, який усе знає і є справедливішим від буддійського божища… А які мудрі сентенції проголошує цей партійний бос: «Яка може бути пильність без віри в народ?» Ба навіть дурненький окуліст Стьопа завойовує серце Валі ось яким вишуканим освідченням: «Кохана Валю, моя любов до тебе чиста, як кришталь, адже ми живемо в епосі, коли люди переробляють світ і долають власні вади!»

— Відпочинь, колего, — нарешті вдалося Ігореві зупинити Миронів пасаж. — Краще послухай анекдот, я щойно його придумав… Сидять під копицею сіна тракторист Вася і доярка Маша. Вася хоче обняти дівчину, та вона, перед тим як віддатися коханому, запитує: «Ти віриш у комунізм?» — «Вірю!» — на весь степ вигукує Вася, й тоді дівчина, схиливши голову на плече хлопця, млосно шепоче: «Якщо так, то я твоя…»

— Яка досконала соцреалістична схема! — вигукнув Мирон, перемагаючи сміх акторів.

Антон підвівся.

— Я припиняю цей балаган, товариші! Ви надто далеко заходите, вже й до методу добираєтеся. А там — і до системи… Це шкідливе критиканство… Чи не краще було б подумати, адже настав час відлиги, про вдосконалення нашого ладу…

Мирон приклав до уст човником долоню й, нахилившись до Антона, проказав півголосом:

— Недавно приїжджав до Москви ідеальний комуніст — французький філософ Жан Поль Сартр. Однак, недовго погостювавши в Білокам'яній, він стрімголов утікав звідти, ніби за ним гналося щонайменше сто макбетівських відьом! А віддихавшись у Парижі, сказав: «Та система не надається до ремонту, її треба поламати й викинути на смітник!»

Антон зблід.

— Товариші, — прошепотів, — ми ж не в катакомбах, а в радянському університеті. Схаменіться!

— А нам би й не вадило збиратися в якійсь печері, ми ж неофіти, — сказав Ігор.

У розмову втрутилася Ліда.

— Не хвилюйтеся, Антоне, ми ж нічого антидержавного не чинимо. Але ж не можемо й далі ходити з кляпами на писках. Тиран здох, і настав час очищення. Мусимо вчитись мислити, як нормальні люди, а не як корнійчуківські манекени.

— Власне, власне! — підхопив Мирон, він витирав хустинкою свою круглу лису голову і не вгавав: — Ми взялися готувати до постановки неймовірну фальшивку… Найпримітивніший персонаж п'єси терапевт Бублик перераховує, скільки хворих прийняв він за своє життя, скільки сердець вислухав. А чи не краще було б, якби Корнійчук примусив його полічити, скільки людей померло від голоду за один той рік, коли писалася п'єса: та в сотні разів більше нарахував би трупів! Ба ні, для драматурга в той час найважливішою проблемою був чиряк на шиї в секретаря обкому партії, що його так уміло зоперував знаменитий хірург Кречет!

Аркадій Молодий, пооглядавшись, проказав тихо:

— Друзі, наша розмова може бути почута. Нам того треба? Краще б ми справді знайшли для зустрічей якусь печеру, бо в цій актовій залі напевно стіни вуха мають…

— А я скажу, куди нам варто податися, — промовив Ігор. — До Страдча. Там така печера, що й біс нас не знайде. Я добре знаю ті місця, сам родом з Янова…

— Чому б і ні? — підтримала Ігоря Ліда. — Виїхати на пленеру, ми ж таки маємо якийсь стосунок до мистецтва. І до романтики теж, адже ще не старі…

Її іконописне обличчя враз степліло, Ігор приглянувся до Ліди й побачив, як крізь холодну маску проколюється на обличчі дівчини затаєна врода — може, вона з'являється, коли мова заходить про мистецтво?

Ігор перевів погляд на Оресту й ураз забув про затаєну Лідину вроду, якої треба було дошукуватись, а Ореста — ніби вся занурилась у свою власну красу: русяве волосся в'язалося у золоту вужівку коси, що збігала розплужкою поміж грудьми до пояса, й, мабуть, від цього прекрасна лялька знову, як це сталося на початку репетиції, перемінилася в живу красуню, вона зачудовано дивилася на дискутантів, і з–під її довгих вій падали прямо на Ігоря сині пучки променів, пропалювали сорочку на грудях хлопця й проникали до самого серця. Він ще палкіше, ніж на початку репетиції, огортав поглядом дівчину, створюючи довкруж неї заслону, щоб інші очі не уздріли того, що він, та враз із тривогою знову помітив, як пожадливо й нахабно дивиться на неї Аркадій.

…Того дня, коли в kolegium maximum відбувалася невдала репетиція вистави «Платон Кречет», Аркадій Молодий святкував свою першу справжню парубоцьку перемогу, й політична дискусія між учасниками драматичного гуртка його не зачіпала, був він ніби відсутній серед товариства, навіть чарівну Оресту, з якою прийшов на репетицію, не відразу побачив — оцінив її вроду аж тоді, коли вона так вдало відтворила стан пробудження асистентки Валі…

Зустрів її біля брами клубного корпусу, коли дівчина читала оголошення. Вона спитала Аркадія, де займатиметься драмгурток, й він узяв її за руку, мов дитину, бо ж була маленька й щупла, схожа більше на школярку, ніж на студентку; сам же Аркадій перебував ще під враженням проведеної ночі в гримувальні прими Діани Шерстякової: гордовита актриса несподівано йому підкорилася. Коли він на порозі гримувальні з букетом троянд у руці на колінах благав у неї прихильності, актриса допомогла йому підвестися, погладила долонею по щоці й сказала так просто й байдуже, ніби йшлося про зовсім буденну для неї річ:

— Не зображуй страждань, тобі це недоступно. Та коли вже так дуже захотів, то зоставайся в мене на ніч, скільки того діла…

До цієї перемоги йшов Аркадій довго. Наділений від природи ефектною чоловічою вродою хлопець після закінчення середньої школи вихопився до Львова із провінційного містечка, де для його буйної вдачі бракувало простору: вечірні, під гітару, гутірки втратили зрештою свій чар і сенс; із тих кількох десятикласниць, яких він за їхньою згодою, бо липли до нього, мов оси до меду, позбавив дівоцтва, не вибрав жодної й не збирався зав'язувати собі світ; хлопець не давав стриму своїй парубоцькій сваволі, й батьки, які пильно стерегли доньок, полегшено зітхнули, коли заводіяки не стало видно в містечку — певне, улаштувався в якомусь львівському інституті або й в університеті, і слава Богу; Аркадій спершу приїжджав на вихідні додому й збирав у парку галасливу компанію, а потім не стало його чутно, пропав…

А він і насправді пропав… Сталося це в театрі ПрикВО на виставі Всеволода Вишневського «Оптимістична трагедія». Жінку–комісара грала артистка Діана Шерстякова: такої жіночої вроди, замішаної на чоловічій мужності, взагалі не могло існувати на білому світі — може, то було цілковите її перевтілення, й коли комісар вийняла з–за пояса нагана й вистрелила у п'яного матроса, який поривався її ґвалтувати, коли скрикнула «Хто ще хоче комісарського тіла?!», Аркадій притьмом зійшов з гальорки, пробіг проходом до оркестрової ями й, перехилившись через балюстраду, жадібно вдивлявся в постать вродливої актриси й мовчки благав, щоб вона його запримітила, гіпнотизував чоловічою жадобою, й вона нарешті уздріла юнака, а як уже пролунали в залі оплески, коли актриса вийшла на поклон, тоді Аркадія обпік її позирк, вона нахилилася й прошепотіла до нього:

— І ти возжелав комісарського тіла?

На другий день Аркадій зайшов до кабінету директора театру й попросився в масовку. Директор, оцінивши зовнішність хлопця й дізнавшись, що він має ще й музикальні здібності, прийняв його без слова.

…Кожного разу, коли Аркадій виходив у масовці на сцену, актриса Шерстякова примічала його, молодого красеня, та й не могла не запримітити, він–бо переслідував її закоханим поглядом і при кожній нагоді намагався бути якнайближче біля неї; вона гасила його хіть байдужим поглядом, ніби й не впізнавала того юнака, що голодно дивився на неї, коли вона після закінчення «Оптимістичної трагедії» приймала овації; знаменита артистка під час своєї праці в театрі звикла до уваги адораторів — цей хлопець був одним із багатьох, проте їй, амбітній жінці, приємно було відчувати на собі його закоханий погляд, й вона завше тримала Аркадія в полі свого зору, немовби вивчала його акторські можливості, й урешті ощасливила несподіваною пропозицією: а чи б не спробував він у другому складі репетирувати роль Хоми Брута у виставі «Вій»…

Літала під час репетицій домовина понад сценою, осідала долі, й тоді з неї виходила прекрасна Сотниківна й простягала до Хоми руки, щоб затягнути його у відьомське пекло; Хома–Аркадій описував крейдою довкруж себе кола й приговорював «хрест на мені, хрест на спині», проте його очі не відтворювали смертельного жаху, він шепотів закляття, не відводячи при тому палкого погляду від Діани–відьми; Шерстякова переривала гру, підходила до Аркадія, термосила його за оборки спудейського кафтана й говорила: «Ти телепень, а не актор, я ж не Діана Шерстякова, й навіть не Сотниківна, я відьма, й ти мусиш мене боятися, умлівати зі страху, таж спробуй нарешті у своєму погляді відбити нарешті панічний переляк — ось вдирається до церкви нечиста сила, сам Вій простягає до тебе кощаві руки, то хоч трохи злякайся?» — й водила розчепіреними пальцями по його обличчі, він ті пальці цілував, й вона безпорадно дивилася на нефортунного Брута. Врешті після генеральної репетиції актриса кинула зневажливо: «Вертайся в масовку, ти бездарний!» і з тими словами пішла до своєї гримувальні; тоді Аркадій, схопивши зі столика букет троянд, що його завбачливо прихопив на генералку, подався за Діаною, впав перед нею на коліна, й вона, змилосердившись, залишила його в себе на ніч.

Нервово роздягалася й невдоволено бурчала, хоча в тому бурчанні вчувалася Аркадієві кокетлива жартівливість: «Набагато легше віддатися тобі, ніж переконати, що ти мені противний; та ходи, ходи вже швидше, чого ще там вовтузишся, чи не заґудзувалися, бува, зав'язки на твоїх кальсонах?»; Аркадій, зрештою, не барився, накинувся на неї, немов голодний звір на жертву, м'яв їй груди, мало не трискала з них кров, він довго мучив її, байдужу й холодну, аж поки вона не зм'якла, поки її очі не затягнулися туманною паволокою — і враз Діана ожила, обхопила хлопця руками за шию, увіп'ялася в уста й вистогнала «мій рідний, любий!»; Діана знемагала, мліла, самотня артистка мала вже чимало коханців, але такого в неї ще не було — молодого, сильного й невтомного, вона шепотіла таке, в що важко було хлопцеві повірити: «Ти станеш великим актором, ти зіграєш самого Гамлета й підкориш не тільки Львів, а весь наш край — так само, як здолав мене, як же мені солодко, кохай мене, кохай ще і ще…»

А коли пекельне полум'я обпалило обох, й від їхніх тіл залишився лише попілець марноти, вона підвелася, подала йому, знесиленому, руку, допомагаючи встати, почала його одягати — із вдячності за нечувану досі радість, дбайливо застібала ґудзики на його сорочці, потім тихо відімкнула двері гримувальні й повела коридором до чорного виходу… Вже світало, й треба було розставатися; охололий Аркадій покірно й квапно йшов за нею, на східках Діана його зупинила, припала до грудей і, заглядаючи йому у вічі, просила: «Приходь увечері, приходь щодня, я тебе кохаю», однак Аркадія замість так довго очікуваного щастя пройняла враз тупа байдужість — до театру, до шаленої вроди актриси, до її тіла; Діана висмоктувала його губи, а він у той час запримічував густі віяльця біля її очей і дужки зморшок у кутиках вуст, гордовита красуня враз зблякла в його очах, стала звичайною жінкою бальзаківського віку, Аркадій поцілував її в чоло, вивільнився з обіймів і вийшов на вулицю з відчуттям переможця, готового до нового походу.

…Аркадій прислуховувався до дискусії, що спалахнула між учасниками ще не створеного студентського драмгуртка, сам втручався у суперечку, проте до всього того, що стосувалося п'єси Корнійчука й самого автора, було йому до чужості байдуже, він ще перебував думками у гримувальні прими Шерстякової, котру так несподівано легко здобув й від кохання з якою залишився марнотний попілець; а була ж вона досконала — гаряча, досвідчена в найпотаємніших тонкощах любові, в секретах забав, винахідлива й безсоромна; такої втіхи він ще не зазнавав ні з однією коханкою, а все ж трутний осад гірчився на дні його душі: ті віяльця біля очей, ті дужки зморшок у кутиках уст засвідчували перезрілий її жіночий вік, в Аркадія проколювався сором від усвідомлення, що Діана годиться йому в матері, а стала любаскою, і як йому далі повестися — стати — на глум акторів — пажем у поважної й авторитетної театральної дами, використовувати її впливовість для власної акторської кар'єри й назавжди забути її зневажливі слова «ти бездарний телепень!», а якщо це й насправді так, то що йому всміхається в майбутньому: роль слухняного поштуркача у примхливої прими, яка в театрі стоїть вище самого режисера, а я ще такий молодий, а на світі стільки красунь!

І в той момент зморних роздумів він уздрів невинне й прекрасне янголя, яке засліпило сонце: дівчина не могла вийти з дива, що те сонце так стрімко наблизилося до неї: Аркадій аж тепер побачив Оресту в усій її вроді, а розкішна Шерстякова відсунулася в тінь й зовсім зникла з його пам'яті; зваба Орести засліпила його достоту так, як щойно сонце Валю, й не переможений ще ні разу серцеїд постановив цієї миті: хіба лише смерть завадить йому її здобути; він не відводив від дівчини очей, студенти сперечалися, а в його серце вдерлася, як йому здалося, перша справжня любов.

Антона Доленка вже не було в залі, недойшлі актори теж почали розходитися, Мирон Синютка в чомусь переконував Ігоря Романюка, та він не слухав, його очі прикипіли до Орести, й він випередив Аркадія: взяв дівчину за руку й вийшов з нею із зали; Аркадій пас їх ревнивим поглядом, на його обличчі малювалася злість, змішана із впевненістю в перемозі, й тієї миті він відчув на собі чийсь пронизливий погляд, оглянувся й зустрівся з насмішливими очима Ліди. Та насмішка була така сама, як тоді, коли вона поглузувала з Аркадієвих затоптаних штанів, і він втямив, що за ним стежить недруг…

ІІІ

У страдчівській пущі щойно починає розпаношуватися осінь: кольористі клени, тихо засинаючи, струшують із себе лапате листя, встелюють ними жухле моховиння, заквітчують золотистими узорами кущі глоду й ожини, які стають схожими на святково одягнутих охайних бабусь, що он, обтяжені віком, повагом прямують зусібіч до церкви на храмову відправу; притишені співи, нібито в храмі правиться молебень за упокій природи, ледве долинають до заґратованого отвору печери, біля якої на зваленому бурею буковому стовбурі сиджу я, Ігор Романюк; прихожани, такі ж урочисті, як і дерева у страдчівському лісі, стоять півколом перед папертю маленької й тісної, критої замохнатілим ґонтом церковці; на дзвіниці бемкає самотній дзвін, рунтаючи осінню тишу; луна дзвону колотиться поміж деревами, струшуючи червоне листя з буків, й нечутний подих втомленого літніми бурями вітру несе його на голубу стрічку Верещиці, що вливається у круглу видолину, мов у чашу, й, обважніле від листяного покриву, зупиняється біля крутих берегів, зацвітає білими із жовтими сердечками лілями й, непомітно просочуючись у ізворину, прямує до Дністра, — і над усім цим спокоєм повисає елегійний спів «Пресвятая Богородице, спаси нас!»; пелену благальних тренів рунтає дзвін благовісту й кришить її, кремсає, ніби переконує прихожан, що марно благати в Господа милосердя, адже після осені неминуче прийде зима.

Я слухаю празнешну літургію, що її так само, як і тридцять років тому, відправляють тут люди і природа, й мені дивно й любо, що відтоді у страдчівському світі нічого не змінилося, тільки й того, що отвір печери перехрещено залізними штабами й прихожан біля церкви набагато менше, ніж колись, і я знаю, чому так сталося: ніхто ж уже не забороняє молитися за добру долю своїх рідних і за легку зиму, немає більше причин для протесту, що колись примушував людей валом валити до церкви й благати Богородицю про порятунок від неволі — її не стало.

Помінялися тільки люди, їх я не знаю, й вони не знають мене теж, крім, можливо, того чоловічка в клепані, що, здається, впізнав мене й раптом зник кудись, — тож марно мені дошукуватись між мирянами знайомих облич; я теж не вірю, що колишні друзі прийдуть сюди, як обіцяли, хоч теплиться–таки в душі надія, що хоча б хтось прийде — ну бодай один!.. А кого найбільше хотів би побачити? Антона Доленка й близько немає, Мирон Синютка, ставши після арешту народним депутатом Верховної Ради України, по вуха вліз у політику; Ореста… вона ні на мить не вступається з–перед очей, але її немає, немає!; Аркадій із того провалля, в якому опинився, ніколи, мабуть, вже не вибереться, — не існує на світі більше доморосів, як я колись назвав наше товариство, залишилася у Львові тільки Ліда, і я хочу вірити, що вона, нехай лише одна з усіх, таки прийде, і дивно мені стає, що нестерпно жду саме її…

Та бачиться мені, що марно жду. Святковий люд уже розходиться з церкви празникувати, однак у мені ще теплиться пломінчик надії, що хтось таки з'явиться, я вирішую чекати до смерку й настирливо кличу друзів… І ось вони в моїй уяві прямують від залізничної станції лісовою доріжкою, здалеку вітаються, й нарешті оточує мене той самий гурт романтичних доморосів, які колись уперше тут зійшлися — в день страдчівського престольного празника 21 вересня 1956 року.

…Наш задум, що виник під час дискусії з приводу Корнійчукової п'єси — для подальших розмов збиратися у Страдчі, — був по–юнацьки романтичний і вельми ризиковний: подих політичної відлиги в Союзі марно здавався нам справжньою весною.

Був то час суспільного відпруження після розвінчання культу Сталіна на XX з'їзді комуністичної партії: закритий лист про сталінські злочини читав студентам університету в тому ж kolegium maximum секретар парткому; ми спершу сиділи тихо — розгублені й здивовані, злякані, чей за одне зневажливе слово на адресу вождя ще так недавно можна було зазнати тяжкої кари, а тут нам повідають, що Сталін злочинець! Ми крадькома переглядалися, озиралися й водночас поволі сміливішали, і врешті зловісний гул сповнив актову залу; ніхто студентів не втихомирював, тільки голос секретаря парткому вряди–годи набирав металевої тональності, в якій вчувалася погроза; вона вже нас не лякала — нам здавалося, то партбос зачитує маніфест свободи: в залі почулися то схвальні, то обурені вигуки — у студентів уже бракувало стриму, та ніхто з нас не запримічував, що з балкона пильно стежить за нашою поведінкою секретар комітету комсомолу Черепов і бере на мушку найсміливіших.

Тієї миті ми забули, що в совєтській системі свобода взагалі неможлива, що влада лише випускає надмір пари з котла, аби не розірвався: ми ще не знали, що за кілька місяців за крихітний подих свободи Угорщину стратують танки й потече кров вулицями Будапешта; ми зривали кляпи із своїх уст, забуваючи про обережність, в гуртожитках студенти шельмували радянську владу й, надриваючись, співали спародійовану пісню про Сталіна «Із–за гір та з–за високих налетіла сарана»; жадоба волі була дужчою за страх, та й страху не було: ми навіть у думках не допускали, що за нами й досі стежить недремне око тих самих ґебістів, які так несподівано заблазнювали перед народом у фальшивому розкаянні.

…Ігор прийшов до печери перший, йому недалеко: ночував у батьків — потомствених янівських столярів. Пильно, аж до болю в очах, вдивлявся у глибину темного тунелю поміж буками, в який шугнула вузька доріжка до залізничної станції, нарешті в сутінній глибині заворушилися три чоловічі постаті, а попереду них дріботіла, просто–таки бігла золотоволоса дівчина, туга коса спадала їй на груди, вона притримувала її лівою рукою, а правою помахувала Ігореві, і йому солодко защеміло в серці від думки, що Ореста до нього квапиться, що не образилася за його поцілунок, яким він обпік її щоку, коли вони після репетиції в актовій залі прощалися біля під’їзду на Пісковій, — видно, пам’ятає, видно, слід його шаленства гріє її й досі; дівчина стрімко наближалася, й Ігореві здалося, що вона хоче втопитися в його обіймах, однак Ореста різко зупинилася перед хлопцем, ніби їй стало соромно за невтримність, хвильку стояла непорушно, приглядаючись до Ігоря, враз безпричинно засміялася, зніяковіння згасило гримасу усмішки на її устах, й вона промовила:

— Ти такий дивний… Що з тобою?

— Смішний? — витиснув Ігор з горла одне слово й більше нічого не зумів сказати, тільки рвучко подався вперед з простягнутими руками й так застиг, наче спійманий на крадіжці: з лісового тунелю виринули на світло три постаті, й тіні враз ожили: Доленко, підкручуючи вуса, лукаво посміхався до Ігоря, Молодин відвів убік погляд і, як це здалося Ігореві, вмисне не дивився на нього й Оресту, й вигляд його був надто поважний, гейби аж сердитий; Синютка, виставивши вперед вказівного пальця, щось лепетав крізь сміх, певне, розказував свіжий анекдот, бо всі враз голосно засміялися, однак Ігор того дотепу не почув: він цієї миті зустрівся з поглядом Ліди, яка досі ховалася за спинами хлопців і врешті протиснулася проміж них уперед; обличчя панни було ясне й відкрите, ніби висвітлене чарівним ліхтарем ізсередини, вона розпростерла руки й вигукнула, дивлячись при цьому на Ігоря, немов хотіла поділитися своїм захопленням тільки з ним:

— Як тут гарно, як гарно! — й додала пригаслим тоном, показуючи на овальний чорний отвір печери: — І моторошно… А взагалі, ти молодець, Ігоре, що покликав нас у своє царство…

Ігор прикипів поглядом до Ліди, ніби вперше її побачив: певне, ця панянка, коли їй хотілося, мала дар висвітлювати свою приховану за холодною маскою дивну вроду; зблиск Лідиної чарівності на мить засліпив Ігоря, він хотів якось зреагувати на Лідине захоплення, та не знаходив слів; за час Ігоревого сторопіння на Оресту нахлинуло гірке відчуття своєї непотрібності, й вона вийшла з поля Ігоревого зору, врешті хлопець відвів від Ліди погляд й почав очима шукати Оресту, довго не міг знайти її, аж поки не побачив — маленьку, скривджену, гейби заховану від нього за спиною Аркадія. Збагнувши провину, Ігор умить опинився біля неї й промовив владно до товариства:

— Запалюйте свічки й заходьте в аїд. Я поведу вас дном пекла, як Верґілій Данте…

Ігор увійшов у отвір печери, за ним шнурком подалося товариство. На нас дихнув підвальним запахом холод, зимний струмінь повітря вихопився з печерної глибини, й Ореста, яка трималася за мою руку, зіщулилася, притиснулася плечем до мене, щоб зігрітися, й від цього мені стало добре; упевнившись у прихильності дівчини, я обняв її однією рукою за стан, а в другій тримав запалену свічку, позаду нас мерехтіло ще їх чотири, й мені згадався ряд княжої родини, викладений мозаїкою на стіні київської Софії; ми заходили в глибину печери, й мені здалося, що, долаючи століття, проникаємо в серцевину найдавнішої нашої історії…

Історична наука змалку вабила Ігоря, й він чекав того менту, коли насмілиться взятись за працю над історичним романом про Страдчівську печерську Лавру; поезія поволі вступалася з Ігоревих захоплень, його останній вірш звучав обіцянкою розпочати важку й заманливу працю в історичному жанрі: «Історія минулих днів в мені цікавість завше будить: події давні й давні люди встають із пороху віків, я бачу, як з старих пісень сьогоднішній сіяє день»; ця неоковирна строфа ще раз прозвучала в моїй свідомості тоді, коли зі свічкою в руці заглиблювався в печерний тунель, і я подумав, що історичні романи, які колись напишу, мусять бути вигранені словами так доладно, як рисунок на Ахілловому щиті, бо тільки в такому вигляді давня історія повинна приходити до читача… Ігор заглибився в свої думки, і так усі йшли б мовчки, схилившись під склепінням печери до самого дна аїду, якби не зупинив його оклик Антона:

— Агов, Верґілію, ти так затято мовчиш, ніби ведеш нас на страту, а обіцяв же розповісти історію цих катакомб!

Ігор підніс над головою свічку.

— А ми далі й не підемо — може, іншим разом: попереду прохід місцями дуже низький, деколи й повзти треба. Тож піднесіть свічки горі й погляньте довкола: у цій галереї печерна каплиця другої на Русі Лаври: он бачите ніші для ікон на стінах. А в глибині галереї, пильно придивіться, стоїть камінний хрест і поруч з ним витесаний з каменю стілець — то сповідальня. За нею ж чорно зяють келії для затворників. Усе це збереглося з одинадцятого століття…

— Хто грішний, сідай на цей стілець і сповідайся, — промовив Аркадій. — Тільки сповідника немає серед нас.

— Цю функцію найкраще сповнив би наш Старий, — обізвався Мирон. — Він вусатий, а бороду йому приклеїмо. Ти ж, Аркадію, сідай перший і признавайся до своїх гріхів — певне, вже досить натворив їх у театрі з юними артистками.

— Старі набагато гріховніші, з юними не так цікаво, — засміявся Аркадій. — Але як признаватися до провин, коли немає сповідника, — вголос?

— Можна і вголос, тут ніхто, крім нас, не почує, ми ж нікому не розкажемо.

Ігор вийшов на середину галереї, закріпив свічку на сповідальному камені й заговорив, надаючи мові вмисної урочистості:

— Ми зібралися тут не для жартів, друзі мої. Маємо створити схоже на масонську ложу товариство, тільки треба його якось назвати.

Мирон Синютка, який на третьому курсі вважався всезнайком, запропонував:

— Назвемося філоматами, тобто любителями наук.

— Непогано, але ж товариство під такою назвою існувало у Вільні ще за Міцкевича, — засумнівався Ігор.

— І їх усіх пересадили, — вставила Ліда.

— Тому, що вони з любителів наук перетворилися на політиканів, — зауважив Антон. — Ми ж маємо бути лояльними.

— А для чого лояльному товариству збиратися в печері?

— Для емоцій, — зіронізував Аркадій. — Ти ж сама сказала, що ми романтики.

— Дурницю ляпнула… Романтики — то не ті, що зітхають до місяця під спів соловейків, а котрі потайки чистять зброю…

— То щоб жінка не ляпала дурниці, краще, як сказала поетеса, нехай мовчить серед збору…

— Не сваріться, — обірвав суперечку Ігор, помітивши в очах Ліди й Аркадія злостиві іскри, — і чого то вони незлюбили одне одного? — Й теж не викликайте вовка з лісу: в цій печері живе й чатує на свої жертви енергетика катів і скривджених. Колись давно татари задушили тут димом монахів, а вже за нашої пам’яті, в сорок першому, новітні ординці замордували священика й дяка…

— І ти — до політики? — озвався Антон. — Застерігаю ще раз: ми повинні сприяти вдосконаленню чинного ладу, а не його деструкції.

— Старенька пісня на новий мотив, — промугикав Мирон.

— Я ще нічого не вмотивовував, — огризнувся Антон. — Поки що викладаю свої погляди на наш суспільний устрій в трактаті «З полону власності». Давно вже над ним працюю.

— І що зробиш з тим трактатом?

— Заклею в конверт і вишлю в ЦК.

— Наївний. Колись за таку консультацію тебе вислали б на Соловки. А тепер, у кращому випадку, викинуть до кошика твоє дослідження.

Ігор махнув рукою.

— Припиніть пустопорожні балачки, ніхто нічого в цій державі не змінить і не вдосконалить — існує єдине правило у верхах: «Ми тут порадилися й вирішили…» А товариство, яке хочемо створити, буде покликане для того, щоб удосконалювати, а може, й змінити самих себе… Тепер послухайте, яку я придумав назву, уважно слухайте, бо свічки вже догоряють. Ось — Доленко, беремо перший склад ДО, Молодин — МО, Романюк — РО, Синютка — СИ, й утворюється ніде не чуване слово ДОМОРОСИ.

— Згода! — вигукнули хлопці, а Ліда проказала сама до себе:

— Та й справді, жінки серед збору мають мовчати, — нас проігноровано.

— А я, приміром, жодних претензій не маю, — пискнула Ореста. — Аби брати участь у наших розмовах, мені аж ніяк не завадить те, що першого складу мого прізвища не буде в назві товариства.

— Не ображайся, Лідо, — поблажливо мовив Арка дій. — Хлопці складуть стрижень товариства, ти ж будеш зв’язковою з журналістами. А Ореста — нашою окрасою…

Полохливе полум’я свічки промерехтіло обличчям Орести, й воно стало достоту таким екзальтованим, як у Корнійчукової героїні Валі, зачарованої сонцем. Ореста вдячно глянула на Аркадія і, знітившись від його хтивого погляду, защебетала, намагаючись здолати своє зніяковіння:

— Як тут дивно, урочо, я ніколи й мріяти не могла, що колись зможу збагнути таємницю потойбіччя…

І враз зблякла пишнота її слів від скептичної репліки Ліди, що глухо прозвучала в сутінках:

— Не вживай, ради Бога, висловів, які нічого не означають. Я ніяк не можу зрозуміти поняття «мрія» — що воно таке?

— Але ж ти сама щойно була замріяна, коли ввійшла в страдчівську пущу, — промовив Аркадій, стаючи на захист Орести.

— То був хвилевий стан, а не мрія, — відказала Ліда.

— Співчуваю людям, — голос Аркадія набирав саркастичної тональності, — до яких раз на рік приходить подібний стан, та й то на престольний празник.

— А я співчуваю тим, які за престольними празниками не встигають побачити красу будня.

Свічки скапували, язички полуменю ставали цяточками, немов на сільських каганцях; Ігор знову припинив су перечку між Аркадієм і Лідою — «чого ви не поділили?» — й потішив товариство, що наступного разу, а буде це рівно за два тижні, в неділю, він візьме з дому стаєнну гасову ліхтарню, й свічки більше не знадобляться.

— А що ми будемо робити крім того, що пускати одні одним словесні шпильки? — запитав Антон і тут же відповів на своє питання: — Наша компанія склалась як драмгурток, то нехай і залишається в такому ж амплуа. Подумаймо, яку п’єсу можемо взяти до роботи.

— Гамлета! — випалив Аркадій.

— Ти хочеш відразу вхопитися за вершину дерева, а ще не встиг як слід обняти стовбура… А втім, печерна сценографія сприяла б реалізації шекспірівської філософії: Гамлетові суджено діяти у двох світах — він має виконати волю потойбіччя в реальному світі і, стикаючись у ньому не з привидами, не з уявністю, а зі справжньою людською мораллю чи то пак аморальністю, не може сповнити синівського обов’язку й пасує перед вимогами реального життя… Однак роз в’язати таке завдання було б нам надто складно.

— То візьмім «Макбета», — запропонував Мирон. — Яка актуальна тема на сьогодні — засудження тиранії!

— Надто прозорий підтекст для нинішньої ситуації, — зауважив Антон. — Не треба пертися на рожен.

До сповідального каменя, на якому догоряла свічка, вийшла із сутінку Ліда.

— Якщо ми вже так дуже хочемо розпочинати свої акторські спроби з Шекспіра, то візьмімо його феєрію «Сон літньої ночі». У цій казці кожен з нас знайде відповідну для себе роль, адже там усі персонажі, як і ми, — Ліда значуще глянула на Ігоря й Оресту, — впереміш закохані!

— Ай справді! — підхопила Ореста. — Я б спробувала зіграти Гелену, закохану в Деметрія.

— О, а я тоді зіграв би Деметрія, — зовсім серйозно промовив Аркадій.

Ігор мовчав. Свічки згасали, темрява в печері густішала, й ніхто не бачив виразу його обличчя. Він проказав їдко:

— Тобі, Оресто, найкраще пасувала б роль когось із ельфів — хоча б Метелика.

— Тоді ти грав би ельфа Горошка! — відгризлася Ореста.

Вибухнув сміх, свічки разом погасли, й товариство почало шнурком вишиватися з печери. Першими зникли в лісовому тунелі Ореста з Аркадієм, за ними подалися Мирон з Антоном, а Ігор стояв непорушно біля печерного отвору й до болю зімкнув повіки, ніби його засліплювало сонце, й коли церковця спорожніла й довкруж стало по–осінньому тихо, до нього підійшла Ліда й діткнулася до його ліктя рукою.

— Не падай у відчай, Ігорку, — промовила шепотом, й хлопець відчув на своїй щоці її теплий подих. — Не так важливо, щоб тебе любили, справжнє щастя тоді, коли любиш ти… Ходімо й ми до електрички.

— Піду до батьків, то зовсім недалеко, — відказав Ігор зрезигновано.

— Я проведу тебе до тракту, мені нікуди поспішати… А ти не бійся, я ні в чому тобі не заважатиму. Незважаючи на мій огидний характер, я можу бути доброю колежанкою…

Ми йшли мовчки лісовим тунелем, і коли в далині з–поза старих лип визирнув станційний будиночок, я звернув на стежку, що пробивалася крізь гущавину до Яворівського тракту, поступився, пропускаючи Ліду поперед себе, й вона, минаючи, черкнула мене м'якушем грудей, і тоді наші очі, зніяковілі й водночас утішені, вичікувально на мить зупинилися, й мені здалося, що той дотик — прихований заклик дівчини до чогось зовсім іншого, ніж приятелювання, однак мент був надто нетривким: Ліда вже йшла попереду, й мої очі тепер любовно огортали її виточений стан, довгу шию, на яку спадала пілка коротко стриженого русявого волосся, хода дівчини була гнучка, зваблива, і в мене майнула ревнива думка, що хтось колись пізнає цю досконалість природи й не матиме ніколи сил звільнитися від неї; Ліда йшла й щось говорила наче сама до себе, вона вряди–годи повертала голову, немов давала знати, що її мова адресується мені, а може — намагалася затінити нею своє зніяковіння, і я теж відчував, як її слова тлумлять у мені хвилеве захоплення дівчиною.

— Який парадокс, — про щось розмірковувала вголос Ліда й не дбала про те, чи її слова доходять до свідомості Ігоря, думки якого враз перемістилися до станційної почекальні, де, напевне, ждуть електрички Ореста й Аркадій, а які вони обоє зараз, — підкочувалися до серця хлопця пекучі ревнощі, й він більше не помічав грації Ліди, бачив лише тих двох: стоять вони одне навпроти одного й, може, обнімаються, може, цілуються, а Мирон з Антоном повідверталися і вдають, що того не бачать, але як це могло так статися, що Ореста насправді, мов той шекспірівський Метелик, безтурботно перелетіла з квітки на квітку, й терпкий туск занімів у його грудях; він цієї миті виразно побачив вродливе обличчя Аркадія, поруч з яким він, Ігор, виглядав би мов горошок біля тюльпана; гіркота добиралася до самого серця, й ще дужче згірчував її образ золотокосої Орести, яка впивається великими синіми очима в Аркадія й готова прийняти його поцілунок — зовсім інший, умілий, не схожий на той, яким він обпікав — а чи обпік? — Орестину щоку біля під'їзду на Пісковій.

— Ти мене зовсім не слухаєш, — дорікнула Ліда й, зупинившись, пильно глянула на Ігоря. — Та вийди, вийди врешті на свіже повітря з тієї прокуреної почекальні! — І звідки вона знає, що він там, незримий, дивиться з кута, як вони цілуються, кусає до крові губи й ненавидить себе за свою нікчемність, а Ліда наглить на нього, щоб не підглядав, не ставав жалюгідним. — Отже, слухай, Ігоре, який парадокс: ченці в печерах прирікали себе на самотність, бо вважали її сенсом свого існування, а їхні нащадки косяками тиснуться до лавр, обмацують пальцями мощі, обслинюють їхні зображення на іконах, знаючи, що мертві не запротестують. Й, можливо, душі анахоретів обурюються на таке блюзнірство…

— Й деколи мстяться, — відказав Ігор, відсторонившись від ревнивих роздумів, які щойно діймали його до болю. — Згадаймо лише таємничу смерть деяких дослідників, які зважувались анатомувати єгипетські мумії.

— І ще мені цікаво, — продовжувала Ліда, — як реагує на свою всесвітню славу і всезагальне поклоніння душа Шевченка, який у «Перебенді» висловив найвищу похвалу самотності. Хіба не мучиться, адже усамітнену душу поета невпинно тривожать голоси як прихильників, так і лихословів?

— Помиляєшся, Лідо. Шевченко випрошував у Бога самотності у хвилини втоми. А насправді жадав слави: «А слава — заповідь моя». Я особисто ніколи не бажав би самотності, це смерть, це знищення людського в людині навіть тоді, коли вона ще живе… Небіж Мазепи Войнаровський — високоосвічений муж, знакомитий полководець, підкорювач жіночих сердець — здичавів за час довголітньої самотності в Сибіру.

— Це правда. Тому юнакам треба шукати не лише любовниць, а й співрозмовниць. Кохання для кохання — то теж здичавілість.

Розмова зацікавила нас обох, і ми пішли поруч, торкаючись плече до плеча — на стежці було тісно. Ліда взяла мене під руку.

— А ти знаєш, про що я подумала щойно? — по хвилі заговорила, і в її голосі я вчув довірливість до мене. — Ти пишеш вірші, а вірші пишуть усі — хто вміє і не вміє… Але ж є глибинний і просторий жанр, який, зрештою, визначає рівень літератури, — проза. Ти нам розповів дещо з історії страдчівської печери, а властиво — не сказав нічого… А чому б тобі не сісти за роман на цю тему? Або, скажемо скромніше, — повість. Ми задумали взятися за вистави, та я мало вірю, що це нам удасться. Але ж філомати, а домороси хочуть їх наслідувати, збиралися передовсім для читання власних творів. И серед них формувався Міцкевич. А що якби ти взявся за прозовий твір на страдчівську тему і — звісно, не в печері — читав нам розділ за розділом, а ми б висловлювали свої думки з того приводу…

— А як ти вгадала, що я давно вже думаю про такий твір? — здивувався я. — Ти що — Кассандра?

— Чому — Кассандра? її ж пророцтвам ніхто не вірив.

— Але ж про мене ти вгадала, і я це підтверджую.

— То випадок, не сприймай всього серйозно, Ігоре… О, їде вже автобус до Львова. Бувай здоров!

Я хотів її затримати, чогось ми ще не договорили, та Ліда вскочила в автобус. Я довго дивився, як він віддаляється, з віконця висунулась її рука, й дівчина довго помахувала нею, прощаючись зі мною…

IV

Ігор уперше злякався чистого незаписаного паперу. Досі він віршував: поетичні рядки легко клалися на папір, коли душу опановував щемливий настрій. Міг він бути розбуджений красою страдчівського бору, що прокидався із зимової сплячки й засвідчував оновлене життя липкими ріжками блідо–зелених листочків на гілках сивостволих буків, жовтими котиками на помолоділих вербах, сережками сірих базьок на ліщині — Ігор умів чуйним слухом вловлювати несміливу мову провесни, його втіха першим теплом зливалася із щебетом лісового птаства — такий настрій огороджував світлі словесні образи, а от мінорність навівалася осіннім туманом, що лягав на дзеркало Янівського озера білою пеленою, крізь яку прозирали голівки диких качок, а тонконога чапля вивищувалася над водою, немов щогла корабля, що застиг на якорі; осіння тиша мрячною порошею засівала в душу почуття суму, що сукався сірим шнурком і скручувався в тугий клубок гіркоти, з якої народжувався вже інший, похмурий, словесний образ, а бувало й таке, що папір зітлівав від жару слів, коли перед очима з'являлася золотоволоса голівка з довгою вужівкою коси, — поезія виморювала душу Ігоря; та водночас і зцілювала від ран…

Й розпаношилась вона в його серці, і був він щасливий від Божого дару, що інколи цілком поглинав його сутність, втеплював у створені образи, які наповнювали його вином радості, а деколи, немов зміїна отрута, діймали лютим болем.

А сьогодні папір зворожився: засліплював очі, немов молодий сніг на сонці, глузував з немочі молодого поета, який зраджував подароване йому Богом уміння, поет сам тратував його, шукаючи нового способу вираження, й папір мстився: перетворював чорнило на воду — жодне слово не виписувалося на його білоті, й падали зіжмакані жмутки на долівку, а в Ігоря опускалися руки… Та чув же він чув, що десь глибоко у підсвідомості зачаїлися не торкані ним ніколи знання, вміння й ні разу не використані слова; клубок таких потрібних цієї миті думок ліниво ворушився в тайниках пам'яті, немов спійманий рій бджіл на сливовій гілці, — і де ключ, щоб відімкнути ту скарбонку, де ті важелі, які б підняли шлюзи й висипали слова — той матеріал для нового способу творення, для оволодіння новою й непіддатливою субстанцією, що зветься просто — проза?

Й нарешті сталося: забігало перо, заповнюючи бісерним почерком сторінку за сторінкою, й незчувся Ігор, як його назавше, немов аркан бранця, заполонила сила жанру, з яким він уже повік не розлучиться…

Свій перший прозовий твір писав я днями й вечорами в читальній залі студентської бібліотеки, мене всього поглинула робота, до якої підступав так боязко, занедбав навчання, а літня сесія нестримно наближалася, і я вже знав, що через це писання, мабуть, не витягну на підвищену стипендію, я перестав спілкуватися з товаришами, та коли вже перо спинилося і я прочитав написане — вперше відчув перевагу прози над віршем: у вірші ідея перебуває на службі в рими, а проза дає простір для вільного мислення, і я впевнився, що відтепер буду вправлятися лише в цьому жанрі й, освоюючи його, долатиму непіддатливий матеріал. Я усвідомлював, що праця буде нелегкою, однак, прочитавши написане й подумавши, що моє письмо більш–менш вправне, полегшено зітхнув, ніби знайшов загублене, і аж тоді згадав, що завтра та неділя, коли домороси мають знову зустрітися біля страдчівської печери.

Ночував у батьків, а в неділю подався до Страдча й не думав більше про написане, воно вже існувало поза моєю волею і владою, я квапився, бо вийшов з дому досить пізно: десь там моє товариство мене виглядає, а Ореста, так думалось мені, не прислухається до розмов і не відводить своєї чарівної голівки від стежки, на якій маю з'явитися, очі в неї затягнуті паволокою суму, а я, негідник, мучився ревнощами, для яких не мав ніяких підстав; Ореста чекає мене, вірив я, а в душі визрівав рішенець: зважуся освідчитись їй сьогодні в коханні.

Моя відвага зміцніла, коли побачив усіх моїх друзів, які сиділи перед печерою на складених чотирикутником колодах; Аркадій стояв обіч і палив цигарку, Ліда, схрестивши на грудях руки, спідлоба дивилася на нього, ніби хотіла збагнути, що справжнє ховається десь там глибоко в його душі, замасковане ефектною зовнішністю… А може, в них уже настав мир, — подумав я, — й ті словесні шпильки, якими вони вряди–годи обмінювалися, тільки перевіряли їхнє взаємне ставлення і не відштовхували, а навпаки — наближали одне до одного? Від цих думок ставало в мене легше на серці — а й справді, якби вони припасувались, то не проймав би Аркадій хтивим поглядом Оресту… Мирон голосно сперечався з Антоном й не помічав мене, а Ореста враз сплеснула в долоні й утішно вигукнула — сталося це достоту так, як я вимріяв, йдучи з Янова до Страдча:

— Гляньте, він уже йде, нікуди не дівся!

Аркадій і Ліда повернули голови в мій бік, та я не побачив на їхніх обличчях навіть вітальної усмішки, вони обоє мовчки брали участь у дискусії між Мироном і Антоном, й видно було по них: та суперечка тривала вже довго і встигла їх знудити.

— Ти хочеш вивести народ з полону власності? — голос Синютки зірвався на дискант. — А він давно з нього вийшов, не залишивши при собі навіть присадибної ділянки, і як має бодай курку, то й то ласка Божа, він вже забув, як свиня хрюкає, й мукання корови давно не чув… Про таке кріпацтво, щоб селянин таки нічого не мав, і пан Енгельґардт не мріяв!

— А я про що кажу! — обурювався Антон. — Я ж говорив про те, що колгоспники стали державною власністю, мало того — приватною власністю голови колгоспу, який розпоряджається і землею, і людьми, як своїм маєтком, собі будує хороми, а колгоспникам виплачує на трудодні грами зерна… Звичайно, Енгельґардтові таке й не снилося. Тож саме з такого полону власності має вийти люд, та для цього треба змінити систему колективного господарства.

— І до чого той люд прийде? — заярювався Мирон.

— До справедливого розподілу продукту — відповідно до затраченої праці. А те, що залишиться, піде на школи, на стипендіювання здібних до науки дітей. Рівномірний і рівноправний розподіл — під суворим контролем…

— А хто стане тим контролером? Ще один паразит над паразитами! О, той уже збудує собі не хороми, а замок! І преміюватиме рабів лотерейними бльочками до інтимних кімнат…

— Ти забуваєш про таку категорію як мораль.

— Моральність, дорогий мій, існує у господарів, а не в рабовласників. Ти читав роман «Ми» Михайла Зам'ятіна?

— Звичайно. Але ми повинні брати до уваги не сатиру, а економічну науку.

— Економіка, брате мій, то ринок, а не казармений порядок у колоніях на зразок аракчеєвських.

Ліда аж цієї миті побачила Ігоря й припинила дискусію.

— Ваша суперечка, хлопці, дуже далека від будь–якої реальності. Ви, Антоне, хотіли б зробити багатими обідраних до нитки жебраків, пригощаючи їх на свята благодійними обідами. А ти, Мироне, всує віриш, що здеморалізований колгоспною системою й виснажений голодоморами селянин захоче, а якщо захоче, то чи зуміє стати повноцінним господарем — навіть коли йому дадуть десяток гектарів землі на хуторському вигоні. Те, що нищилось десятиліттями, відроджуватиметься століттями — за найсприятливіших умов… Та поговорімо нині про щось інше. Ні, ні, Аркадію, не про драматургію, хоч тобі дуже хотілося б зіграти роль Деметрія… Ми довго чекали на Ігоря, а він, бачите, припізнився, готуючи, певне, нам сюрприз. То що скажеш, Ігоре?

Ігор зам'явся. Признатися, що розпочав роботу над романом, повстидався, тож заговорив умисне недбало, ніби про найзвичайнісіньку для нього річ. Він вийняв із внутрішньої кишені піджака складені учетверо аркушики паперу, розгорнув їх і заговорив несміливо, гейби перед вимогливим екзаменатором:

— Ми з вами прив'язалися до страдчівської печери… Це сталося зовсім випадково, але коли воно вже так вийшло, то повинні знати, як та чернецька обитель виникла саме тут і які події відбувалися в ній і біля неї… Тож я взявся відтворити історію Страдчо–печерської Лаври. Хочете послухати?

Тієї неділі в церкві відправи не було, мовчали дзвони й тихо було довкруж. Ми не мали потреби ховатися до печери, до того ж я забув прихопити з собою стаєнну ліхтарню.

Я почав читати тихо, проте серед цього осіннього спокою мій голос звучав досить чітко. У міжчасі краєм ока вловлював: під дзвіницею сидів якийсь сірий чоловічок у клепані, може, дзвонар. Він куняв, немов підхмелений при неділі, та я помітив, як чоловічок враз сторожко витягнув шию й клепаню зсунув на потилицю, щоб краще мене чути. О, маю ще одного слухача, подумав я й відчув, що цей слухач мені заважає, ніби я соромлюся читати своє писання в його присутності… Мої колеги уважно слухали, особливо Мирон, який ловив кожну фразу, я знав, що він готується до дискусії, чей Мирон без суперечок жити не вмів; Ліда здавалась мені не надто уважною, ніби вже чула цей текст, а тепер лише стежить, чи я чогось не пропускаю; Аркадій знову смалив цигарку й клубками диму заслоняв скептичний вираз на своєму обличчі; Ореста ніжилася до сонця й мала той самий заворожений вигляд, що й Корнійчукова Валя: та невже цей образ навіки приклеївся до неї, а я не хотів цього — бажав бачити її кожної миті інакшою — так, як мінявся настрій на живому обличчі Ліди, однак сонливість не зникала з Орестиного личка, і я завмирав зі страху, що вона засне…

І все це — увага й неувага моїх друзів, а ще присутність непрошеного слухача в клепані — відібрало враз мені охоту читати, я склав аркушики, увіпхав їх до внутрішньої кишені піджака й довго мовчав, долаючи свою розгубленість, — і в той мент спливла в моїй пам'яті добре опрацьована оповідка про розмову князя Данила із співцем Митусою. Я знав, що ця сцена мені вдалася, і почав розповідати.

Відтворював епізод доволі добре, може й артистично, бо враз сповзла з обличчя Орести сонливість. Аркадій погасив цигарку, Ліда насторожила слух, Мирон вдоволено похитував головою, навіть сірий чоловічок у клепані уважно прислухався. Це додало мені отухи, я ніби монолог виконував на сцені й спинився аж тоді, коли князь Данило виніс співцеві вирок: «Ти сам не хочеш жити, Митусо…» Ліда розвела руки, немов хотіла заплескати в долоні, вона була вельми вдоволена моєю оповідкою, очі її захоплено блищали, та ніби бажаючи збити з мене пиху, промовила несподівано стримано:

— Ну, якщо весь твій роман втримається в такій напрузі, то…

Тоді й Ореста защебетала:

— Ігоре, ти справжній письменник! А яка милозвучна мова твоєї новели!

Ліда недбало позирнула на неї й мовила, не підводячи голови:

— Ігоре, я віднині буду називати тебе милозвучним письменником!

На Лідину репліку Ореста хихикнула, зрадівши, що її оцінка Ігоревих здібностей належно сприйнята.

Невдоволений був тільки Мирон, він спитав злегка роздратовано:

— Ти скажи спершу, Ігоре, про що твій роман, яка його назва, бо твір без назви — як людина без імені, й до чого ти приклеїш свою цікаву оповідку про Данила й Митусу? Яка то епоха? А яка концепція? Я не бачу поки що романного задуму…

— Вгамуйся, Мироне, — відказав Ігор. — Я ще й сам не бачу цілісності твору… Буде то роман про татарське лихоліття в Галичині. В літописі зафіксована трагедія, яка тут, у Страдчі, сталася: татари димом задушили в печері ченців… Ну, а Митуса і Данило — то вічний конфлікт між володарем і митцем… А яка назва? Можливо, «Хресна проща» або «Антифон воскресний», а може, просто — «Страдчівський патерик». Я ще сам не знаю…

Тоді заговорив Антон:

— Ти йдеш у руслі романтизму, Ігоре. Це не так і зле… Але чи не варто б уже хоч трохи модернізувати стиль Чайковського, Опільського, навіть Франкового «Захара Беркута»?

— Я ще не думав про власний стиль, — пробував я оборонятися, та Антон тут же перебив мене:

— Стиль не треба вигадувати, він має народжуватися на вістрі пера, бо художність — це передовсім стиль.

— А я думаю, — втрутився Мирон, — що історичним романістам варто нарешті заговорити не про наші поразки — ті скигління вже встигли набриднути, — а про перемоги… А ще: чи ти, Ігоре, багато прочитав світових історичних романів, перш ніж взятися за свій?

— О, знову та претензійна розмова про начитаність! — пирхнув Аркадій. — Чи то в скрипаля зменшується майстерність від того, що він не знайомий з творчістю Ґете? Або архітектор краще накреслить проект будинку, коли перед тим побуває на концерті органної музики і послухає Баха?

Мені здалося, що Аркадій сам не переконаний в тому, про що говорить, — хоче тільки звернути на себе увагу. Однак я побачив, як Ліда підвела голову й почала зацікавлено слухати: з її вигляду видно було, що Аркадій цієї миті їй подобається; він, мабуть, це відчув й продовжував розвивати свою думку:

— Поетові з Божої ласки не треба тлумачити, що таке поетика, бо він не видумує образ, а бачить його. А в що той образ вкладається — у сонет чи в октаву, йому байдуже. Та й композитор не видумує музики, він її чує…

— Маєш рацію, Аркадію, — сказала Ліда, і в її очах зблисло вдоволення, гейби аж захоплення мовою Молодина: таж він зовсім не глупий! Однак у цю саму мить ніби бісик вскочив у неї й нагадав їй, що вона з першого погляду не терпить цього франта з трикутними бакенбардами і хворобливою хтивістю в очах, коли поглядає на Оресту, — й немов згадавши враз про своє ставлення до нього, мовила глузливо:

— Без науки в попередників, яку ти називаєш наслідуванням, не було б поступу… А хіба ти не наслідуєш: ось обклався бакенбардами, немов Франц Йосиф, хоча часи Австрії давно минули.

Усі дружно засміялися, й Аркадій теж, та я помітив його злий позирк на Ліду й подумав, що цього жарту він їй ніколи не пробачить. Мирон схопився з колоди й перекричав сміх:

— Товариство, шановні домороси, ми вже збилися з дороги, чей не про імператорські бакенбарди наша нинішня мова, а про перший історичний твір новоспеченого Геродота! Я уважно слухав і вловив у оповіданні Ігоря зовсім нове. І скажу вам — перспективне. Власне той модерн, до якого закликав Антон. Є в оповіданні прецікава ідея — домінанта майбутнього роману: коли народові в нерівній битві ворог вибиває меча з рук, народ одразу витворює нову незнищенну зброю — мисль. Й він стає непереможним, здатним зберегти свою ідентичність і в неволі…

Ці його слова допомогли мені виборсатися із пригнічення, в яке я запав під час дискусії.

— Слухайте, — сказав я, — це ж тільки спроба. Моє оповідання — то ядро більшого твору — повісті або роману — про Страдчівський печерний монастир.

— Щасливої дороги, Ігоре, — сказала Ліда. — Пиши й надалі про наші поразки: болючий шок пробуджує до життя, а втішання перемогами, яких у нас було зовсім мало, заспокоюють й не викликають потреби реваншу. Пиши, як задумав, ще не настав час для спокою.

Перед вечором, набувшись на пленері, ми подалися лісовою стежкою до тракту, й нам перейшов дорогу чоловічок у клепані.

— Хто ви такі будете, що лазите по печері, ніби то ваша комора? — спитав він владно, придивляючись до нас підозріливим поглядом. — Я бачу вас тут вдруге…

— А ви хто такий? — підійшов до чоловічка наїжачений Мирон.

— Не твого розуму справа, — відбуркнув чоловічок. — Я питаю, чого ви тут шукаєте?

— Вчорашнього дня, — відказав Антон, і ми, злегка стривожені, полишили посеред стежки загадкового чоловічка.

— Це нишпорка, — сказала Ліда.

Антон, зневажливо махнувши рукою, мовив:

— Та ну його… Яка там нишпорка — звичайний місцевий алкоголік.

Проте настрій у нас був зіпсований, ми мовчки доїхали до Львова, й коли Ореста на своїй Пісковій вийшла з автобуса, я навіть не зрушився з місця, щоб провести її.

V

У ті часи нашого студентського гуртування й боязкого вільнодумства післясталінське потепління, яке Еренбурґ назвав «хрущовською відлигою», жорстко охолоджувалось фанфарно–помпезним святкуванням трьохсотріччя возз'єднання України з Росією.

Усі, хто дихав, — від піонерів до найавторитетніших партійних босів — день у день на зборах, концертах, на сценах, стадіонах, на вулицях і в парках, збиралися, промовляли, танцювали і співали, імітуючи всенародну радість з приводу злуки двох народів, з яких один, український, протягом усього історичного часу ні про що інше не мріяв — лише про те, як би швидше, міцніше й безповоротно встромити свою голову в московське ярмо й запевнити при тому весь світ, що такий упряжений стан йому найпотрібніший, найзручніший і наймиліший; хохлушка у віночку й кацап у косоворотці й кепці з ґудзиком на тім'ї, побравшись за руки, мліли від неймовірного щастя — на плакатах, картинах, паркових фігурах; погруддя вусатого мудрого й щасливого за свій вибір гетьмана Хмельницького забовваніли посеред паркових майданчиків, на перехрестях доріг, на горбах та лісових галявинах, — кожна клітина українського краю просякла сукровицею вірнопідданства, й навіть крапля живої крові не пульсувала в тілі замордованого колись голодом, депортаціями, розстрілами й тюрмами, а теж показушною й фальшивою втіхою уярмленого народу.

А все ж таки, незабаром після возз'єднавчої ейфорії, одна–єдина щілина прокреслила суцільну попону благоденствія, й було це для власть імущих цілковитою несподіванкою, бо що таке ювілей письменника, хай і видатного, супроти примусового всенародного радіння неволею, чей і Шевченкові свята використовувались для прославлення радянської сім'ї вольної і нової, а про сторіччя Івана Франка, зовсім непопулярного на Сході, гейбито чисто забули партійні гайдуки…

І ось 28 серпня 1956 року після вечірнього вельми скромного відзначення Франкового дня народження в Оперному театрі за участю Олеся Гончара й московського гостя — посереднього поета Михайла Дудіна, про якого у Львові ніхто ніколи й не чув, стався в Галичині несподіваний зрив: ніким не кликаний, не вигнаний на майдани й вулиці, добровільно й не змовляючись, вийшов, наче з–під землі, на видноту святковий люд. До Дрогобича з усіх кінців краю, незважаючи на зливні дощі, стікався народ під парасолями — і єдина нерозчленована суцільна колона рушила до Нагуєвичів. Обочинами по калюжах пробиралися автами гості й міліціонери, й дивувався Дудін перед Гончарем: «Кто їх вигнал у такую нєпогодь?», на що коротко відказав Гончар: «Франко».

Була то перша лояльна перемога галичан над більшовицьким вертепом. Ми тоді ще не знали, що це початок великого нашого походу на Київ. Однак уже впевнились: маємо вождя. Ним став Іван Франко.

…Навпроти Університету виріс важкий багатотонний пам'ятник Каменяреві: партійним знавцям пластики здавалося, що чим більше гранітних брил накладуть одна на одну, тим більше припаде слави Франкові; кам'яна подоба, чимось схожа на Сталіна, — а іншого образу величі не існувало в уяві творців скульптури — забовваніла на тлі старого парку, проте львів'яни, а особливо студенти, вельми раділи, що нарешті з'явився у Львові рідний знак нашої слави, — й стояв нехарапутний пам'ятник Франкові символом протесту проти заяложеної пропаганди братерства українського й російського народів.

По містах, містечках, а навіть в селах виростали пам'ятні знаки великого поета, їх ставало більше, ніж фігур Хмельницького та скульптурних груп щасливих дівчаток у віночках, що обнімаються із бравими культуристами в косоворотках; Франковим ім'ям названо вищі навчальні заклади, видавництва, Оперний театр, до якого Франко не мав ніякого стосунку, навіть село Нагуєвичі стало називатися «Іван Франко» — і як то треба було розуміти: Іван Франко народився в селі Іван Франко?

Й нарешті прийшла черга до мого рідного містечка: третьої неділі жовтня мало відбутися свято перейменування Янова в Івано–Франково, оскільки хтось із франкознавців згадав, що поет деколи ходив ловити рибу до Янівського озера…

Під час відкриття пам'ятника Франкові перед Університетом я побачив серед розгойданого тлуму студентів, яких зняли з лекцій і вивели на майдан, маленьку й наче безпорадну Оресту: її голівка то зринала з людської повені, то губилася в ній, я пантрував, коли й де засвітиться її золота коса, й тоді проштовхувався поміж студентами, за когось зачіпався, хтось сердився на мене й бурчав, та я, ні на що не зважаючи, таки допав до Орести, спіймав її за руку й, здивовану, аж злякану, притягнув до себе так близько, що відчув її гарячий подих; її голубі очі швидко забігали, немов дівчина не могла мене впізнати, та ось її розгублений погляд почав поволі тепліти, і я примлівав від щастя, що маю її так близько біля себе; натовп вирував, ніхто не звертав на нас уваги, і серед цього людного безлюддя я, забувши про все на світі, обхопив долонями голівку Орести і впився в її уста; вона не вивільнялася, я чув, як її губи рухалися, відповідаючи на мій поцілунок, однак з–під вій дівчини, які дотикалися до моїх, визирнули два світелка — виразні й холодні, немов святвечірні зорі; Ореста врешті відхилила голову, поступилася назад і, взявши мене за руку, почала вибиратися з натовпу; ми вийшли на вулицю Костюшка, й тоді я з надією і впевненістю, здобутою своїм сміливим вчинком, поклав їй руку на плече, та вона легко зсунула її й поглянула на мене так, ніби нічого щойно й не трапилося.

«…Але чому ти так похолодніла?» — «А я зовсім і не тепліла, це тобі здалося». — «Але ж ми цілувалися!» — «А я люблю цілуватися…» — «З кожним?» — «З тим, хто вміє…»

Й на тому наша перемовка зчахла, я відчув, що в цій хвилині не маю про що говорити з Орестою, й спало мені на думку рятівне:

— Може, поїдемо в неділю до Янова на церемонію перейменування міста в Івано–Франково.

Ореста знеохочено посміхнулась й відказала:

— Ще трохи — і ніщо інакше не буде називатися, тільки Хмельницьким і Франком… І все те конче потрібно відсвятковувати? Ще дійде до того, що кожен потічок, кожне озерце називатиметься як не Франком, то Хмельницьким. Дуб Хмельницького, липа Франка… Як ото печери в наших Карпатах — кожна Довбушева. Що це за мана, ти міг би мені пояснити?

— Приїдь в неділю до Янова, поговоримо й про це.

— Не приїду, не хочу… Хіба що ти написав щось нове — мені приємно слухати твої оповідки. Але ті ваші дискусії!.. Ви такі смішні, коли вдаєте мудрих…

На розі Костюшка й Коперника Ореста зупинилася й подала мені по–хлоп'ячому руку, ніби дала зрозуміти, що ми маємо перебувати лише в товариських стосунках. Я стояв пригнічений її холодком, не відходив, й вона, пожалівши мене, промовила:

— Приходь колись на Піскову. Два довгі дзвінки у двері…

…З–поміж прибережних тополь прозирало голубе дзеркало Янівського озера й брижилося від потужних звуків духового оркестру, що вряди–годи вибухав маршем, коли голова селищної ради вручав почесні грамоти заслуженим громадянам перейменованого Янова; люд сприймав нове ймення містечка без ентузіазму, мовляв, не маємо нічого проти великого Франка, його ім'я робить нам честь, проте, як собі хочете, а Янів залишиться й надалі Яновом, бо так було споконвіків; нагороджені перечитували адресні тексти на грамотах й поблажливо усміхалися: а куди їх в хаті причепити, та певне, що поміж образи — на пам'ять про свято, якого в Янові ще не було…

На майдані стояли Ігор, Антон, Мирон і Ліда; Антон щось говорив до Ігоря, показуючи очима на чоловічка в клепані, що стояв обіч трибуни, немов охоронець селищного начальства, й шепотів: «Це той самий, що чіплявся нас біля печери». — «Хто він такий?» — спитав Ігор в жінки, що стояла поруч. — «А то посильний, служка, без якого голова нічогісінько не знав би, що діється в місті, така собі паскуда з довгим язиком…» Жінка ще щось додавала до характеристики чоловічка у клепані, однак Ігор вже її не слухав, а Ліда хмикнула: «Я ж вам казала»; свято закінчилося, люди почали розходитися, й домороси подалися стежкою до Страдча.

Ліда йшла поруч з Мироном, й видно було, що їй незручно від того, що вона на голову вища за Синютку, — воліла б іти поруч із струнким Ігорем, та він сьогодні наче відсутній, й Ліда знає причину такого його стану: немає Орести й, може, то не весь клопіт — не прийшов теж і Аркадій, тож хотілося Ліді підійти до хлопця, взяти його під руку й заговорити з ним не про те, що зараз його мучить, — зовсім про щось інше: хай би розповів, чи працює вже над другим розділом повісті про Страдчівський монастир, або ж про останню прочитану книжку; їй з Ігорем цікаво, він уміє підхопити її думку й розвинути, незважаючи на те — погоджується з нею чи ні… Та не насмілюється Ліда підійти до хлопця цієї миті: він не тут, він далеко від товариства…

Ігор слухає, що говорить Доленко: ти не думай, Ігоре, що я ортодокс, який тільки мріє про те, як зміцнити совєтську систему, або ж боягуз; я, брате, давно вже живу в стані безнадії: цю страшну більшовицьку силу ніхто ніколи не здолає, а треба якось жити, виживати, бо якщо ми тепер загубимось, зітліємо по тюрмах, зіп'ємося, звиродніємо, то наші далекі нащадки навіть не захочуть знати, хто і ким були їхні батьки; я тобі колись розкажу, звідки в мене взялася ця зневіра і чому я хапаюся, немов утопленик за стебелинку, хоча б за незначний позитив у нашому політичному житті; я хотів би тому позитиву дати повноправне існування і втриматись на ньому…

Ігор неуважно слухав — колись, іншим разом він про все розпитає Антона й вислухає, та нині йому не до того; товариство дійшло до печери, складених квадратом колод ніхто не чіпав, лише сидів скраєчку чоловічок у клепані, й спитав його Антон:

— Ви на нас чекаєте?

— Йо, — без надуми відказав чоловічок. — Хотів би–м знати, хто ви такі, що завше тут збираєтеся, бо всяке буває: час на часі не стоїть, і ніхто не знає, хто що задумав…

— Якщо ви, вуйку, такі вже пильні, то можу вас заспокоїти: ми спелеологи, печери досліджуємо, — пояснив Мирон.

— А що там досліджувати — одні кості, — пирхнув чоловічок.

— Нам того й треба, — відказав Антон. — Так що ви, ґаздо, йдіть собі, а ми будемо працювати…

— Ну–ну, — похитав головою чоловічок і пішов, раз у раз оглядаючись, ніби хотів запам'ятати наші обличчя.

А мені кортіло присісти біля Ліди, яка сиділа на колоді, закривши долонями обличчя; про що вона думає, я здогадувався — мабуть, про мене; мені хотілося сісти впритул біля неї і щось їй сказати, проте не зробив цього, бо знав: ніякої розради від неї не почую…

Я попрощався з товариством, мовляв, треба мені провідати батьків, вийшов на трасу й сів у перший львівський автобус.

…На два довгі дзвінки почулися в коридорі скрадливі кроки, потім тихо прочинилися двері, й крізь пройму я побачив тільки двоє великих голубих очей, обличчя Орести ховалося в тіні, її очі існували ніби окремо від неї, були сполохані, і я подумав, що дівчина дома не сама; Ореста спитала невдоволеним тоном:

— Ти чого прийшов?

— Ти ж казала… — ковтнув я спазму і вмовк. Якусь хвилину чекав на відповідь і врешті почув:

— Який ти нетерплячий… Почекай, я зараз вийду.

Вона була мініатюрна й легка, достоту, як Метелик із «Сну літньої ночі»; голуба шаль, накинута на плечі, гармоніювала з кольором Орестиних очей — здавалось, надмір синяви вихлюпувався з них й стікав двома потоками долу, чоло обрамилося діадемою світлих кучериків, а золота коса хижо виповзла з–під шалі, немов вуж; я з подивом дивився на неї, не маючи сил збагнути, як ця маленька істота зуміла увібрати в себе таку досконалу гаму дівочої вроди, проте її зграбність й ті живі очі, що прудко бігали в орбітах й ховалися від мого погляду під довгими віями, нагадували мені каучкову ляльку, що її моїй сестричці приніс під подушку святий Миколай: в ляльки залежно від пози то відкривалися, то закривалися очі, а губи розтулялися й пищали «мама».

І все те — її сліпуча врода, схожість з лялькою й те, що вона — жива — йде попереду мене Пісковою вузьким тротуаром і що я цілував її, і що зараз, хай–но тільки вляжеться хвилювання, признаюся їй у коханні, — здалося мені нереальним, чей до такої краси не можна дотикатися не то руками, а й грішними помислами, та все–таки вона земна й призначена для кохання, для пестощів, для материнства; мені важко було навіть припустити, що я хочу нею заволодіти, а ще страшніше — уявляти, що хтось інший, а не я, жорстоко, грубо і владно розхлюпає цей келих хмільного дівочого вина…

Ореста, видно, відчула мій погляд, можливо, вона вже й відчитала тайнопис моїх молитовних і грішних думок, й коли ми наблизилися до Личаківського цвинтаря, вона зупинилася, глянула на мене, й мені здалося, що хоче заговорити, проте не вимовила й слова і, немов розсерджена, різко звернула з вулиці Мечникова на стежку, що вела до квадратового поля, на якому рядом поставали медальйонної форми хрести на запалих гробах; там бульдозер розривав могили й вивергав на поверхню білі кості — може, це вразило Оресту, й коли вона знову зупинилася й повернулася до мене, я чекав від неї розпитувань, що ж це робиться, однак її обличчя являло тільки нехіть до мене, й вона спитала, не приховуючи свого роздратування:

— Ти хотів щось мені сказати?

— Так, але не тут, — відказав я майже з гнівом, й вона здивувалася з тону моєї мови.

— А чому не тут?

— Цвинтар — то розлука, Оресто.

— А мені байдуже.

— Але мені не однаково… Тим більше, коли тут таке діється.

— А чому розривають ці гроби?

— Це нечуваний вандалізм… Тут поховані Січові Стрільці.

— Вони воювали проти нас?

— Не проти нас, а за самостійну Україну!

— Послухай, Ігоре… Я вже знаю ваші настрої, чула… Тобі погано жити в нашій державі?

— Це не наша держава, Оресто…

— А хіба є інша?.. Звичайно, я згодна з Антоном: наше суспільство потрібно ще вдосконалювати, але…

— Я міг би тобі розповісти історію цих могил.

— Не хочу, Ігоре. У нас на Закарпатті іншим духом дихають, ніж тут…

— Й це дуже мене дивує: півтора десятка років тому у вашому Хусті пролилася кров за незалежну Карпатську Україну. Ти нічого не чула про Августина Волошина?

— Чому ні — чула, це був фашистський аґент.

— Брехня, брехня! — вигукнув я й відчув, як мене огортає ненависть до Орести.

— Облишмо суперечку, — примирливо мовила дівчина. — Я інакше думаю… Однак, коли по правді: мені цікаво слухати розмови ваших доморосів, як ви себе назвали. Аби тільки не надималися, як це робить ваш премудрий Синютка.

— Він справді мудрий…

— Кожен чимось надолужує свої вади: Мирон філософствуванням компенсує брак високого зросту… Ну добре, вертаймося, якщо ти побоявся ворожби… Тож говори, чому ти мене покликав, що хотів мені сказати?

У мене враз пропала охота розмовляти з Орестою. Й цієї миті майнула в моїй тямі абсурдна думка: а може, я зовсім і не люблю Орести, може, це хвилеве наслання?.. Такої думки я смертельно злякався, й поки вона не посіла в моїй душі владного місця, поки не витіснила з неї мого почуття до Орести, я зважився тут же признатися їй у коханні. Однак Ореста випередила мене.

— Ні, не кажи нічого, я все знаю… До освідчень звикла ще з четвертого класу: кожен горобчик цвірінькав мені до очей, що хоче дружити зі мною. Така вже моя доля: я звикла до адорацій, і вони перестали мене хвилювати. Я жду… Розумієш — жду… Ти добрий, мудрий, гарний, Ігоре, але я чекаю іншого, який примусить мене забути себе саму. Він має прийти до мене. Але — не ти.

Я мовчки допровадив Оресту по початку Піскової. Мені відхотілося жити… Цвинтар поквапився розлучити нас ще далеко до поєднання.

І тут я побачив його. Він проходжувався біля під'їзду Орестиного будинку, нервово поглядаючи на годинник. То був Аркадій.

Не попрощавшись з Орестою, я подався вниз Личаківською, відчуваючи, як дерев'яніють мої ноги. Я здерев'янів увесь: Ігоря Романюка не стало. В мою квартиру на Некрасова заходила вже зовсім інша людина. Або лише її частка, яка мусить якимось чином компенсувати болісну втрату.

VI

Ігореві забракло простору: із своїм кривдним болем, з тортурними думками про власну неповноцінність він не вмішувався у маленькій комірчині, яку винаймав на вулиці Некрасова в перекупки, що торгувала на Винниківському базарі. Закурена низька стеля, здавалось, припадала до підлоги, й не було чим дихати; Ігор врешті вихопився з тієї задухи й поїхав до Янова вечірнім автобусом.

Але й дома не знайшов заспокоєння: приниження, якого зазнав від Орести, витруїла в ньому гордість, він почував себе ущербленим і безпорадним. Йому враз забракло того духовного набутку, яким він виповнив себе, закохавшись в Оресту, тепер на тому місці зяяла порожнеча, й за цю душевну катастрофу Ігор не винуватив дівчини, яка мала повне право на власний вибір, — картав себе самого, що не зумів викувати в собі чоловічого гарту, який впокорив би обраницю; чого мені бракне, мучив себе гіркотою всю ніч, чим я маю надолужити свою безвартісність, щоб стати переможцем?

А коли розвиднилося, Ігор тихо вибрався з дому, подався стежкою до Страдча й ненароком вийшов на запущену хресну дорогу, що її колись проклали ченці, й пішов уперед, зупиняючись на кожній стації прощі, щоб біля поламаних, звалених хрестів із зображеннями Ісусових страстей віднайти для себе взірець терпіння, який переміг би його біль, що здавався пекучішим від мук Господніх.

Хресна дорога, в'ючись довкола Страдчівської гори, минала печерний отвір, неподалік якого лежав замшілий хрест, а з нього стирчали іржаві цвяхи, котрими, певне, було прибите розп'яття, — чий образ вирізнявся колись на ньому: Ісуса чи іншого страдника, адже цією дорогою пройшли, несучи свої хрести, многі мученики, і першими були ченці, задушені татарським димом, а скільки їх упало впродовж віків, і останнім був отець–професор Миколай Конрад, замучений новітніми ординцями у сорок першому, й могили його немає…

Й тут осінила Ігоря думка: він напише колись твір про цього стражденця… Душевний біль ніби ненароком спровадив його на шлях відвічних людських страждань, і тільки ними зможе Ігор заповнити порожнечу, що її випекла в душі власна кривда…

Так було завше. Вражений втратою коханої Беатріче, створив свою безсмертну хресну прошу великий Данте, і Петрарка не написав би жодного сонета, якби не Лаура, й Міцкевич, можливо, не вистраждав би свого «Пана Тадеуша», коли б йому не завдала душевних мук примхлива Марисенька…

Я йшов старою хресною дорогою, знаходив сліди стражденних стацій, а поруч зі мною, немов зіткана із серпанку, ішла тінь дівчини, яка назвала мене своїм другом, вона не відставала, і я вів з нею мовчазну розмову…

Й дивно мені було, що тепер, коли мою душу випікав нестерпний біль нерозділеного кохання, я не прагнув у міражній тіні впізнавати Оресту. А серпанок ткався густо й відбивав риси дівчини — була це Ліда, і я нікого не хотів бачити, крім неї…

— Лідо, ти чуєш мене? — звернувся Ігор до міражної тіні дівчини, що пливла за ним. — Послухай, що я в цю хвилину подумав: я напишу твір про жертви нашого люду на хресній прощі. І спонукує мене до цього не охота, а примус, обов'язок. Й не треба мені ні кохання, ні посад, ані влади, а тільки таланту, щоб міг я виконати свій задум. Мусять люди знати про злочини, які чинили в моєму Страдчі монгольські, шляхетські та більшовицькі орди. І хай буде благословенна та мить, коли я вперше відчув печію болю — байдужа людина не здатна відчути чужих страждань.

Й відказала Ліда:

— Бійся, щоб література не замінила тобі кохання, — без нього з'яловіє твоє письмо. Й багато небезпек чигатиме на тебе, коли ти вже вийшов на хресну дорогу. А ще стережись, щоб твоя бандура не забренькала, як балалайка… Ти заговорив про владу. Не лукав, що не прагнеш її, ти мрієш про владу всеможну…

— Неправда, Лідо… За владними людьми волочаться охоронці, які стережуть їх навіть у найінтимніші хвилини.

— І незважаючи на те, за всю історію людства найбільше крові пролилося за владу. Ти ж її жадаєш дужче від усіх — хочеш словом завоювати людські душі й підкорити собі. Бажаєш їх заворожити так, щоб люди пішли за тобою й прославили твоє ім'я.

— Або сплюгавили…

— І цього також не обминеш: хтось із твоїх суперників й собі захоче влади, а ти стоятимеш їм на заваді.

— Але ж які це негідні засади!

— Звичайно… Проте мусиш знати, що вони існують.

Далі ми йшли мовчки. На другій стації хресної дороги стояв щит із зображенням Ісуса, який взяв на себе хрест. Міражний привид дівчини йшов позаду Ігоря й огортав його не знайомим досі теплом. Ігор уперше відчув, як між ними в'яжеться міцна сув'язь, й те відчуття їхнього наближення зовсім не було схоже на шал, що спалив його, коли він у студентському натовпі біля пам'ятника Франкові впився коханій в уста; вужівка приязні була міцнішою від примарного павутиння пристрасті, й Ігореві нічого іншого цієї миті не хотілося, як погладити дівчину по коротко стриженому волоссі, повести пальцями по густих бровах, ковзнути ними по впадинах на щоках й зупинитися в наближенні до межі, яку переступати друзям не можна… Й промовив Ігор, а річ його була така далека від інтиму, як та віддаль між пальцями, що сповзали по обличчю, по довгій шиї дівчини, й горбочками грудей, до яких діткнутися не велів закон дружби:

— Чуєш, Лідочко, я напишу роман про страду Страдча, і хай лежить він у шухляді до того часу, коли ця механічна сума племен зчахне за мурами побудованої ними тюрми на одній шостій земної суші. А наші внуки вже не будуть її знати…

— Вона розвалиться ще за нашого життя, чей тримається лише на страхові й на фанатичній вірі в московське месіанство, — почув Ігор за спиною живу людську мову й побоявся оглянутись: то заговорила міражна тінь дівчини. — Тому–то Блок поставив на чолі походу дикої черні Ісуса, щоб народ повірив ще й у месіянство кривавого більшовицького маршу. Але не вірить уже люд, не вірить!

Я нарешті зважився оглянутись і отетерів зі встиду, що розмовляв уголос сам із собою; на мене дивилися зелені очі Ліди, й вона швидко заговорила, ніби виправдовувалася переді мною за те, що підслуховувала:

— Я вже який час іду за тобою, Ігоре, думала, оглянешся, та де там! Пропаща ти людина: видно, вже ковтнув добру порцію наркотичного відвару, який зветься творчістю. Та я, твій друг, раджу тобі: звільнися, поки не пізно, від цього прокляття… Бо поки станеться те, про що ми щойно говорили, то ти не тричі, як Ісус, а безліч разів падатимеш під вагою свого хреста…

— Як ти тут опинилася, Лідо? — злетів з моїх губ шелест, і я зупинився.

— Хотіла побути сама, без вас серед цієї страдчівської тиші. Та не вдалося — нікуди ми вже не дінемося одні від одних, і в цьому теж наше прокляття.

— А може, то наша доля, Лідо? Адже з тюрми поодинці вирватись важко, потрібні спільні зусилля… То куди ми тепер підемо?

— Вийдім спершу з нашої уяви, Ігоре, а тоді я тобі скажу щось таке прозаїчне — аж боюся, що наше миле приятелювання трісне, мов мильна бульбашка: я голодна!

Ігор довго не міг відвести очей від дівчини: здалась вона йому амазонкою чи то міфічною Діаною, що вийшла на свої угіддя полювати; а може, ця зваблива панна прийшла сюди для того, щоб спокусити його до гріха? Перед очима хлопця майнув образ Орести, й Лідина зваба зблідла.

— Ти зголодніла? — засміявся Ігор. — Браво! То ходімо на трасу: он за поворотом на Янів чекає на нас романтична кнайпа «Над Верещицею».

Він узяв її під руку, його пальці, які навіть в уяві не насмілювалися дотикатись до її грудей, тепер загрілися від живого тіла дівчини, й Ігор, мов той розполовинений віконт італійського письменника Італо Кальвіно — на доброго й лихого, не міг відвести руки від тепла її грудей. Ліда не вивільнялася, й Ігор цієї миті не в силі був збагнути, де чекає на нього добро, а де зло…

Кнайпа була ще порожньою, й ми мали волю для розмови. Ліда, видно, таки добре зголодніла: замовила собі яєчню, деруни, ще й бісквіт, я ж — тільки каву.

— Ти пішки йшла зі Львова, що така голодна? — спитав я. — І все це з'їси?

— Не знаю чи з'їм, — відказала зухвало Ліда, — але за це все заплатиш ти…

— О, я маю таку можливість: недавно отримав гонорар за добірку поезій у товстому київському журналі.

— Ти мене затьмарюєш: я не мала досі жодної публікації, хоч давно вже пробую сил у критиці.

— Почекай, це не все, я тебе ще дужче затьмарю, коли скажу, що зі Спілки письменників прийшла мені письмова пропозиція збирати рекомендації для вступу…

— Ти таки рішуче ступаєш на хресну дорогу, хай береже тебе Господь… Ну, а як напишеш колись роман, який задумав, — тоді до тебе без бука не приступай!

Помовчавши хвилину, я відказав:

— Мені не загрожує зіркова хвороба, про це я добре знаю: люблю працювати… Та й які там зірки, коли писатиму про пекло…

— Й мусиш зійти в нього, як Данте…

— Нам не треба сходити, ми в ньому перебуваємо… Колись християни ховалися від переслідувань у катакомби, а нам ховатися не треба: вся країна стала підземеллям, з якого немає виходу на світ Божий, ми всі так засекречені, що нас і не видно. Ніхто навіть не знає й того, що деякі партійці потаємно святкують Різдво й Великдень при заслонених вікнах, як і не знає теж ніхто, що комуністичні бонзи, які проповідують високу моральність, утримують приватні борделі…

— Послухай свіжий анекдот, — посміхнулася Ліда. — Хтось там хвалиться, що бачив Леніна. А ти що, був у пеклі? — питають його. Чому — був, я там і досі перебуваю…

А втім, покиньмо, Ігоре, хоча б сьогодні базікати про політику. Мусимо вірити тільки в одне: право на землю мають тільки ті, хто пролив за неї кров. І хай на цьому тримається наш оптимізм: український народ сповна віддав нашій землі данину крові.. Скажи, тобі зараз дуже тяжко?

— Тяжко… І дякую Богові, що є на світі ти: з ким я міг би ще поділитися своїм болем?

— Я допоможу тобі: відберу в Орести твого суперника… Уявляєш собі, я здуріла: ненавиджу Аркадія — піжонистого, штучного, вдекорованого — й водночас безтямно в нього закохана…

— Бійся його, Лідо, він тебе знищить. Такі, як він, впокорюють навіть тарпанів.

— А ні — впокорю його я… Я теж сильна, й мені жаль, Ігоре, що ти такий слабак. А мав би бути інакшим: Господня печать на твоєму чолі.

— Моє становлення вже почалося, Лідо, я мушу стати мужнім.

— Щоб ти став мужнім, треба тобі не такої пасії, як Ореста. Тобі потрібна підкована лошиця, а не муркотлива кицька з гострими кігтиками… Кажуть, у Сполучених Штатах перемогла на конкурсі краси каучукова дівоча подоба на ім'я Барбі. Купив би ти собі таку забавку, вона напевне красивіша від Орести…

— Замовкни! — скрикнув Ігор.

— Пробач, то я про себе. Я не знаю, чи й він не Барбі чоловічої статі… Всі ми здатні повчати інших, навіть допомогти готові, собі ж зарадити не вміємо. Тому що молимося так, як нас навчили. А кожен молиться інакше: християни, наприклад, підносять горі обличчя, а мусульмани — зади…

— А ти ще й грубіянка, Лідо.

— Я натуральна, Ігоре.

Втім двері до кав'ярні з грюкотом відчинилися, й досередини увійшов чоловічок у клепані. З обвислої нижньої губи звисав заслинений недопалок, чоловічок цвиркнув крізь зуби, і його сіре обличчя просвітліло, коли впізнав нас. Безцеремонно підійшов до нашого столика, сів на вільну табуретку й проказав крізь хриплий смішок:

— Я так і думав, що ви тут! А що п'єте?

— Ми непитущі, — відказала Ліда. — І вас до столу не запрошували.

— А я лише придивлюся до вас зблизька й піду собі… Файну маєш панєнку, хлопче.

Ігор підвівся, взяв чоловічка за оборки й поніс, просто–таки поніс до виходу, відчинив ним двері й викинув на вулицю.

— Ти мене ще попам'ятаєш! — потряс кулаком чоловічок, підводячись із землі.

— Так йому й треба, гниді: всюди воно свій ніс пхає! — вдоволено засміялася буфетчиця за прилавком.

Я розплатився за сніданок, і ми з Лідою вийшли з кав'ярні.

— Ще матимемо з ним клопіт, — сказав я.

— Клопотів у нас буде багато, — спокійно промовила Ліда. — А ти починаєш все більше мені подобатися.

— Ти мені давно сподобалася, Лідо. Жаль тільки, що я не в тебе закохався.

— Ще не вечір, — тихо проказала Ліда.

День був тихий, злітало з дерев листя, й ми крізь ту осінню круговерть подалися до Янівського озера. Пробули там до надвечір'я, нам було добре й не хотілося розставатись.

— Як це дивно, — промовила Ліда на прощання. — Ми весь час наближаємося одне до одного, а обірвати прив'язь, яка нас стримує, не сміємо.

— Не можемо, Лідо, вона сильніша за наші зусилля. Але я теж кажу: ще не вечір…

Ліда поцілувала мене в щоку, круто повернулася й подалася до автобусної зупинки, не оглядаючись.

VII

Антон Доленко, Аркадій Молодин, Ореста Цімбора і я — кожен у свій час прибув з далекої чи близької провінції завойовувати Львів.

Славна столиця Галичини очима родовитих львов'яків — ремісників, вуличних батярів, базарних сидух, трамвайних кондукторів, скромних домогосподарок, гонорових пань у шубах і віденських капелюшках, премудрих завсідників «стометрівки» навпроти Оперного театру, які про все, що діялося на світі, докладно знали і в політиці були краще підковані, ніж колишні депутати до сойму або нинішні працівники облвиконкому, а теж поважних професорів Університету та Політехніки — насторожено придивлялася до нас; всі вони за нашою скрадливою ходою, запобігливою усмішкою, несміливістю, наївною цікавістю, коли ми зупинялися біля крамничних вітрин, голосною бесідою у трамваях й вокзальних почекальнях — впізнавали нас, сільських простаків і не квапилися приймати у свої обійми, й навіть ті з нас, які вже встигли прожити по кілька років у місті, не почувалися рівноцінними з родовитими містянами й могли кожної миті сподіватися баніції…

Тільки Ліда Сорока й Мирон Синютка виділялися з–поміж нас урбаністичною впевненістю, були зухвалі й на слово гострі; Ліда виросла на Замарстинівському передмісті в сім'ї працівників трамвайного депо, й це наклало певний відбиток на її вдачу: трамвайники вважалися передміською елітою, зате в центрі їх мали за нижчу касту, й з цієї причини вони завжди були готові до самозахисту крутим словом, зневажливою реплікою, всезнайським тоном мови, й така поведінка передміської еліти теж пахла провінційністю.

А от Мирон Синютка, який виріс у привокзальному районі на перпендикулярній до Городецької вулиці Хотимській з її численними провулками й сліпими закамарками поблизу костьолу Святої Єлизавети з трьома хмародерними шпилями, що проколювали небо, був властивим містянином, який мав право називати себе корінним львов'яком. Його діди й батьки були спадковими колійовцями, батько проливав кров за Львів у польсько–українській війні вісімнадцятого року, а за радянської влади заховався за професією двірника. Був він гарячим львівським патріотом, в домі якого зберігалася стрілецька література, твори Грушевського та Хвильового, збірники ВАПЛІТЕ, трилогія Лепкого, зошити Української Загальної Енциклопедії, — той книжковий скарб прикривався радянською літературою, зокрема збірками поезій; Мирон написав уже курсову роботу про творчість модного тоді поета Ярослава Шпорти й готувався розширити її в дипломну…

Ця праця не заважала йому читати–перечитувати заборонену літературу, яку виманював у старих комбатантів УСС, він потаємно запозичав твори Антона Крушельницького, Миколи Голубця та Степана Чарнецького товаришам, які згодом стали членами товариства «доморосів»; часто забував про обережність і не відмовляв сусідам, які просили в нього дати щось цікавого почитати на неділю; Мирона в залізничному кварталі мали за свого хлопця, який втішався життям найлюднішого й найгаласливішого району міста, не цурався й люмпаків, які у прокурених кнайпах виспівували польські шлягери, скрипаля Яся Буздигана, котрий пригравав підпилим завсідникам кав'ярень за келішок горілки, старомодного пана в мельонику, що носив на зап'ясті гнуту бамбукову палицю і якого прозивали паном За–ніц, оскільки він любив зупиняти незнайомих на розмову про політику, а коли вони від нього відпекувалися, він, ображений, скаржився перехожим: «Вони мене за ніц мають». Теж з охотою слухав Мирон самодіяльні концерти на площі Кропивницького біля кінотеатру «Маяк»: брудний Філько грав носом, затикаючи пальцем то одну, то другу ніздрю, а чистьоха у вишиваній блузочці, крива Каролька, танцювала під ту музику й за представлення випрошувала у перехожих «калимчика». А ще деколи проходив тротуаром чорний і масний із щіткою й металевою кулею на шнурі через плече коминяр, і коли Мирон, ще маленьким, при його появі хапався за ґудзика, той цідив крізь зуби: «Вхопися за пуцюрину, цванку!»

А недавно Мирон за наскладані в скарбонку копійки купив собі забавку, якої ніхто з нас не мав, — портативний радіоприймач на коротких хвилях, що входив тоді в моду. Й знову ж, забуваючи про обережність, слухав Мирон вечорами «Вільну Європу» й «Голос Америки», передачі глушили, проте крізь скрегіт проривалася цікава політична інформація, й коли біля віконця напівпідвальної квартири Синютки зупинялися чиїсь ноги, він квапно вимикав приймача. І ось одного жовтневого вечора Мирон увімкнув радіо й почув, що в Угорщині вибухнуло антисовєтське повстання.

За своєю натурою Мирон був бунтарем і подумав тоді: нарешті почалося, й нам теж треба щось робити! А був уже Синютка на прицілі в секретаря комітету комсомолу Черепова: сталося це після того, як на одному мітингу студент Цамая, який опинився у Львові після беріївського розгону в Грузії, запопадливо, щоб оцінили його вірнопідданість, вигукнув: «Хай живе наша неосяжна батьківщина!», а Мирон кинув репліку, що закінчилася гомеричним сміхом у залі: «А не така вона в тебе й неосяжна!»; Черепов викликав його й пригрозив, попередив, однак, незважаючи на небезпеку, Мирон таки зібрав у себе на квартирі доморосів…

Вони прийшли до Мирона в неділю. Напівпідвальне помешкання Синютки було тісне й темне, й Аркадій, який з'явився першим, мусив зігнутися в низьких дверях; кімнатка з вузьким бамбетелем під віконцем, що визирало на тротуар, де ходили пішоходи й виднілися тільки їхні по коліна ноги, була обставлена від підлоги до стелі книгами; Аркадій сів на бамбетель, що, складений, слугував лавицею, і сказав: «А в тебе теж, як у печері!»; він зазирнув у завішену параваном з ряднини пройму, що вела до другої кімнати, Мирон запримітив Аркадіїв порух й поквапився запевнити його, що батьків немає, у церкві, а потім, як завше у неділю, підуть у гості; незважаючи на таке запевнення, Аркадій був насторожений, ніби боявся, що хтось прийде непрошений.

Мирон запримітив і цей неспокій товариша: а може, він не хоче, щоб нині прийшли дівчата, й поквапливо заспокоїв: «Дівчат не кликав, розмова буде надто серйозна, а Ліда із своїми радикальними заувагами й Ореста з перечуленими охами та ахами будуть нам заважати… Ти вже, напевне, чув, що сталося в Угорщині?»

Аркадій не зреагував на Миронові слова: заспокоєний, що не прийде Ореста, все ж не міг позбутися тієї гіркоти, якої зазнав від її істеричних криків, — і як мав би він поводитись у її присутності, коли б вона прийшла…

…Ореста навіть не оглянулася за Ігорем, який подався вниз Личаківською, знищений її жорстокою відмовою: «Я жду його, але то будеш не ти!»; той, якого ждала, проходжувався біля її під'їзду й нервово поглядав на годинника; вона підбігла до нього, тоненька, мов сніпок льону, й припала до його грудей, потім взяла Аркадія за руку й повела східками вгору до своєї квартири; ключ не слухався, виповзав з її тремтячих пальців, Аркадій забрав від неї ключа, відчинив двері, пропустив поперед себе дівчину, і знову скреготнув ключ у замку; хлопець почував себе тут повноправним господарем, і Ореста підкорилася його владі; він узяв її на руки, вона судомно оповила його шию, пригорнулася, наче боялася, що він її не втримає, й обпікала його уста поцілунками; Ореста була така тендітна й крихітна — аж дивно стало хлопцеві: як вона не боїться того, що зараз станеться, й чому так цього прагне, адже ще не знає, який то шал спопелить її на мить, і тієї спустошливої марноти, яка настане опісля, теж не знає; Ореста здавалася Аркадієві нереальною — ніби його власною видумкою, власним малюнком, аквареллю, тихим романсом під звук гітари; реальною була тільки золота коса, що звисала вниз, відтягуючи назад голівку прекрасної ляльки: очі мала заплющені, болісно стиснуті в очікуванні незнайомої розкоші — і нараз Орести не стало, був лише він і його сила, а ще її стогін — від болю чи з утіхи від того, що пізнала; в тій неусвідомленості вона заснула — голісіньке дитя, яке не встигло збагнути, що з нею трапилося; він дивився на неї і бачив, як уві сні закроюється на її обличчі образ заподіяної їй кривди, на устах застигла гримаса плачу, й Аркадієві на мить стало жаль цього маленького використаного тіла з дитячими стегнами, під якими червоніла скупа пляма, маленькі груди стирчали, мов недоспілі груші, і йому згадалося розкішне тіло артистки Шерстякової та її невгамовна ненаситність; Ореста прокинулася й заплакала, а він утішав її: «Не плач, дурненька, написана книжка мусить бути прочитана»; від цих слів його знову огорнула нестримна хіть, Аркадій прошепотів їй до вуха: «Я хочу дочитати книжку», тоді підгріб її під себе, немов уже сторговану, куплену й законтрактовану власність, і враз вибухнув несподіваний для нього бунт підвладної. Ореста схопилася, її обличчя, спотворене образою й люттю, стало негарним; Аркадія злякала така переміна, й він почав квапно одягатися, а вона, гола й беззахисна, виштовхувала його за двері й істерично кричала: «Забирайся геть звідси, хаме!», й він ганебно втікав від неї з одежею в руках…

…Аркадій заговорив, здавалось Миронові, про щось зовсім недоречне — то він хотів заглушити в собі гіркоту і зневаженість сороміцьким базіканням.

— То добре, що вони нині не прийдуть: жінки наймилішіі тоді, коли мовчать, а наші мовчати не вміють; якось я кохався з глухонімою, й вона не допитувалася, чи я її люблю, бо все одно відповіді не почула б, не шепотіла, що любить мене, бо розмовляти вміла тільки на миґах.

— Ти непоправний цинік, — сказав Мирон.

Аркадій примружив очі й спитав єхидно:

— А чому ти такий малий, Мироне?

Мирон підвів на товариша свої великі очі й промовив здивовано:

— А що з того, що ти високий? Ну що з того?

У двері постукали: то прийшли Ігор і Антон. Мирон кинувся гостям назустріч: він жадав іншої бесіди, ніж оце вийшла з Аркадієм. Як завжди імпульсивний, затеремкотів, не слухаючи співрозмовників:

— Почалося, почалося, це ж революція, хлопці! Новий угорський прем'єр Імре Надь оголосив вихід з Варшавського договору й попросив у Заходу допомоги. Це вам що — дурничка?

Доленко нервово змахнув рукою, перебиваючи запальний Миронів пасаж:

— Не дурничка, а лихо… Допомагати угорцям вирушили совєтські танки на запрошення маріонеткового уряду Яноша Кадара. А Європа мовчить і мовчатиме… Ти про це ще не чув?

— Не чув… — геть розгубився Мирон. — Радіопередачі «Вільної Європи» несамовито глушать.

— Але ж про це вже написано в наших газетах…

— Не може такого бути… Після викриття злочинів Сталіна — новий злочин аж такого масштабу?.. Це ж окупація суверенної держави, виклик усій Європі!

Антон саркастично посміхнувся, й хлопці здивувалися з мови вельми обережного товариша.

— Ви лишень загляньте в історію, хоча б Соловйова, і дізнаєтесь, що Росія нікого ніколи не окупувала — тільки визволяла: Іван Грозний Новгород, Петро І — Україну. Ну а нині визволяє Хрущов Угорщину… А хіба ми мало наслухалися про визвольну місію совєтської армії? Визволяли Західну Україну, потім Прибалтику, а нині всю Європу тягнуть за вуха до свободи…

— Але ж стосунки між державами після війни набрали більш цивілізованого характеру: перемовини в Тегерані, Ялті, Потсдамі… — Ігор теж не міг змиритися з такою вісткою.

— Так, увесь світ змінився — крім Росії! — запалювався Мирон. — Ніщо в ній не змінилося: енкаведисти відрізняються від опричників хіба що одягом… В Росії ніколи не переставав шаленіти смертельний танок Вія — в образах Малюти, Распутіна, Єжова, Берії. І ще й досі сатана в подобі Чичикова ганяється на тройці світами за живими й мертвими душами, й нікому «нє дайот Русь ответа…». А дасть, дасть!

Під впливом Мирона запалювався й Ігор:

— А ми що — маємо мовчки чекати? Не маємо такого права… В ці хвилини, коли в Будапешті, можливо, уже ллється кров, ми повинні витворювати не мілітарну силу, а духовну, щоб бути готовими… Так, так, не треба іронічно морщити носа, Аркадію, наша нація тільки тому зберегла донині свою ідентичність, що вміла міняти види зброї — меч на мисль і навпаки. Та про це ми вже говорили: зруйнування Запорозької Січі — і Шевченко, Іван Франко — і листопадовий зрив у Львові…

— Зброю мислі має вигострити ідея, а який в нинішній літературі й науці маємо ідеал — комуністичний рай? — відказав Аркадій.

— Я маю на увазі справжню літературу, а не апологетичну совєтську тріскотню. У ній не стало ідеалу моралі, його замінив ідеал брехні, і тому полки, озброєні замість мушкетів бузиновими пукавками, приречені на програш…

— Ти хочеш сказати, що ми, українські філологи, повинні кувати зброю новітньої національної мислі, — не здавався Аркадій. — А в яких майстрів маємо вчитися?

Знову — Шевченко, знову — Франко, знову — Біблія? А де новітні ковалі, ознайомлені із сучасною технологією, яких челядників випустили із своєї школи наші правчителі? Хвильового, який не переставав вірити в «загірню комуну», Тичину з його коломийкою про трактористку, Бажана, який відгранословив образ людини, яка стоїть в зореноснім Кремлі, Рильського, котрий признався, що його батьківщина — не предків ряди, а Сталіна голос?

— Твоя критика відгонить блюзнірством, — Ігор з неприязню дивився у насмішливі очі Молодина. — Не намагайся бути геть у всьому циніком… Якщо так оцінювати наші культурні скарби, то не буде в нас нікого… Ти що, хотів би, щоб ніхто не залишився з них жити?

— Ті, що загинули, — живіші за живих: маємо їх чистими, не заплямованими колабораціоністськими вправами…

— Але якщо спіткала нашу культуру така трагедія, то не маємо права перекреслювати все, що вони створили, треба забрати в них кожну крихту духовних цінностей… Ти бачиш тільки локомотив, в якому палять одами Леніну й партії, та за тим смердючим паровозом тягнуться вагони з чистими злитками золота…

— Й треба знайти ті злитки, — додав Антон. — На золоті нема окалини, а снідь легко стирається. Бажан залишив нам геніальні «Будівлі», Рильський — «Мандрівку в молодість», Яновський — «Чотири шаблі»… А Хвильовий, який мріяв про українську комуну, мужньо боровся з «московською задрипанкою» — це ж він, а не хтось інший, кинув клич «Геть від Москви!».

— Так, так, — підхопив Мирон. Він почав чогось шукати між книжками, знайшов збірник «Культура і побут», виданий у Харкові 1920 року й зачитав: «Наш шлях не з російською культурою в парі, вона привчає до рабства й жорстокості через сповідування культу Смердякових…» Це слова Хвильового, а ти кажеш — поганий челядник. І ще: «Ми незалежна держава, яка входить своїм республіканським організмом у Союз. Ми приречені до незалежності не тому, що цього хочемо, а що цього вимагає залізна воля історичних законів». Ось тобі віз і перевіз, Аркадію… А щодо Тичини — його вічно живитиме музика «Сонячних кларнетів» й «Золотого гомону».

— І ми маємо за ним співати «та нехай собі як знають — партія веде!»?

— Мусимо про це забути, — не здавався Ігор. — Рембо був авантюристом, навіть рабів продавав, але це не завадило йому залишитися в пам'яті людей великим поетом…

— О, як я легко спіймав тебе, Ігоре! — злобно засміявся Аркадій. — Ти вже загодя прокладаєш собі стежку до колабораціонізму. А чому б і ні: вся російська література навперейми вихваляє совєтський лад, то й ти…

Ігор зблід, такої образи не чекав. Антон бачив, що назріває конфлікт, він не хотів цього, але й сам ще не знав, на чий бік стати; відчув, зрештою, як його угодовський настрій враз погас. Сталася у світі подія, після якої кожен мусить визначити своє місце; Антон остаточно втратив віру в можливість удосконалення чинного ладу: звір хижо вишкірив зуби.

— Ви заговорили про несумісні речі, — сказав примирливо. — Коли російський поет прославляє Леніна, то він господар у своєму домі й робить що йому забажається. Та якщо так само чинить поет український — то він при цьому мусить надівати маску лакея, яку навряд чи спроможеться коли–небудь здерти з обличчя…

— Тож вибираймо нині, як хто з нас поведеться, — промовив виклично Мирон. — Час не чекає… А втім, запиймо згоду, й подай нам, Боже, єдиномисліє, як заповідав Шевченко. Я привіз від діда з Бродів бутельку сливовиці. Чи, може, ви всі абстиненти?

— Що ні, то ні, — відказав Антон, полегшено зітхнувши.

Мирон досягнув з полиці келишки, налив у них трунку й не переставав торохтіти: «Чичиков, Чичиков погнав нині свою тройку в Європу на ловлю душ!»

Доленко перший вихилив чарку, витер вуса долонею й мовив до Мирона:

— Досить нам на нині політики.

Аркадій навіть не торкнувся до чарки, йому враз стало нудно в товаристві, його погляд втратив насмішливо–переможний полиск, він бездумно водив очима, ніби й не бачив друзів — й тут спіймав себе на думці, що йому бракує Ліди; згадавши про неї, поправив краватку, немов застерігав себе від її глузливого зауваження: елегантний денді, тобі з–під краватки біліє ґудзик!; Ліда переслідувала його й тоді, коли її поруч не було, й тих насмішок Аркадієві ніби враз забракло; про Оресту більше не думав — той встид, якого зазнав від неї, враз здимів безслідно; цієї миті Аркадій пожалів Ігоря, безнадійно закоханого в пусте дівчисько, й не пишався більше перемогою над нею; він запрагнув перемогти Ліду, покорити її, здобути й, можливо, залишитися з нею назавжди; непоправний перелесник відчув у душі щось схоже на справжнє кохання, й самому було дивно, що подібне може з ним трапитися.

Аркадій таки вихилив чарку, немов для відваги перед боєм, несподівано для товариства квапно попрощався й подався на Замарстинів. Аж тепер втямив, що ніхто, крім насмішкуватої Ліди, ніколи не був йому потрібен й що саме у тій іронічності таїлася її зваба…

Хлопці випили ще по одній і почали прощатися з Мироном. Мирон провів їх на вулицю, надворі вже сутеніло, й тоді з темних закамарків бічного провулку вискочили два ґевали, в руці одного зблиснув кастет, з криком «Бєй бендєров!» нападник кинувся на Ігоря, який перший ступив на тротуар, вдарив його по голові, другий порвався до маленького Мирона, не запримітивши дебелого Доленка. Антон схопив обох за обшивки, зударив їх головами й пошпурив на проїжджу дорогу, тоді крикнув до Мирона, щоб мерщій зачинився в хаті, а до Ігоря, в котрого запливало синявою око, сказав:

— Змиваймося! Міліція звалить усю вину на нас.

Хлопці вибігли з темного провулка на Городецьку, й біля костьолу Святої Єлизавети сказав Ігор:

— Розходьмося. Чорна сотня вже шнирить по Львову й до Миронової квартири через той його радіоприймач давно, видно, прицілилася. Наступної неділі зберемось в Страдчі…

VIII

Страх добирався до нас поволі, зате туго й уперто, і чим блідішим ставав синій басаман під моїм лівим оком, тим глибше я усвідомлював наше безсилля: напад чорносотенців біля Миронової квартири був лише сигналом. У наступні дні стало відомо, що на Пекарській нападники побили молодого художника Деревлянка, що такої ж наруги зазнав актор театру імені Заньковецької Глухий — погроми планувались, звісно, у будинку КДБ на вулиці Дзержинського — щоб залякати люд, сподіяний на добрі переміни після угорської революції, котра, здавалось, охопить полум'ям усю Європу, й ті надії згасали з кожним днем.

Моторошні вістки долинали в Галичину з–поза Верецького перевалу: совєтські танки прасували угорську землю, людські кишки намотувались на танкові гусениці, повсталий народ загороджував вулиці Будапешта й гинув під залізом, окупанти гасили вогонь революції кров'ю — конала столиця Угорщини під чобітьми новітніх ординців, прем'єр–міністра революційного уряду Імре Надя розстріляли, совєтський ставленик прем'єр Янош Кадар оголосив мир на рівнинах Паннонії…

Проте ми таки зібралися у страдчівській печері на Дмитрія при світлі стаєнної ліхтарні, яку я захопив з собою з Янова, поставали за сповідальним каменем, щоб присягтися — хто що може зробити для укріплення духа зневоленого народу, бо іншої зброї в нас не могло бути.

…Осіннє сонце знесилилося лінивою мандрівкою небом й перед тим, як зануритися в озеро потьмянілого туману на заході, зачепилося за пухнастий вершечок сосни, що самотньо виструнчилася на Страдчівській горі; важкі тіні від соснового галуззя впали на заґратований отвір печери, в нутрі якої, можливо, завмерлі звуки нашої давньої розмови, згуки суперечок і, може, й мої слова записалися на чорних стінах арештантським тайнописом, що його в'язні виписують вмоченим у молоко писалом, і якби я нині міг зайти досередини й повести полум'ям свічки по стінах, то, певне, запис моєї мови проступив би коричневими літерами з піщаного ґрунту, і я прочитав би те, що говорив…

А втім, подумав я, подібної процедури не варто було б і починати, адже моя тодішня скупа річ розлого записалася в книгах, які я встиг донині написати й віддати світові, і може, вони, як я мріяв ще тоді, зміцнили дух хоча б однієї людини кріпостю віри в незнищенність національної ідеї й вічність мого народу, якому та віра потрібна, як кисень.

Сонце вже вихопилося з полону соснових галузок й почало тихо спадати вниз, мов карнавальна кулька, з якої витік гелій: я втямив, що до вечора недалеко, й ночувати подамся в Янів до сестри, яка стала господинею в батьківському домі, й для згадок про доморосів залишилося в мене небагато часу, а ніхто з них не приходить на умовлене місце, щоб допомогти згадати минуле, що промайнуло, мов блискавка, і утопилось у пропасті літ.

Ніхто не прийде… Молодин, в якого замість обличчя чорна кора налогового пияка, а перед ним капелюх для жебранок, в руках гітара, на якій залишилося тільки три струни, він навіть не впізнає найближчих друзів — то як може прийти, та й чи треба… Антон знайшов собі вітчину на Зеленому Клині й повертатися в незалежну Україну не хоче й не може — там пустив свій корінь у землю, яка стала йому рідною… Ореста вже, певне, вийшла на вчительську пенсію в Ужгороді, вона могла б прийти… Мирон встиг побувати в тюрмі за розповсюдження забороненої літератури, з проголошенням Незалежності вийшов на волю, був обраний депутатом Верховної Ради України від Залізничного округу, до Львова приїжджає нечасто, я лише один раз зустрічався з ним у Києві; його приятелі збираються без нього на пляцу перед кінотеатром «Маяк» навпроти костьолу Святої Єлизавети, грає в ніс постарілий брудний Філько, затуляючи пальцем то одну, то другу ніздрю, крива бабця Каролька й досі не втомлюється танцювати під ту музику, а пан За–ніц без Мирона не має з ким політикувати, тож більше часу проводить в барі «Пиво–води» на Городецькій, де збираються завсідники випити і про політику побалакати й де грає на гітарі п'яний Аркадій…

— А може, Ліда?..

Про що ж я говорив тоді? Може, й не говорив, а продумував, бо вже не давав мені спати задум розлогого роману з найболючіших епізодів історії України, уявлявся мені цілий цикл романів — гордих і болісних…

Тьмяне світло стаєнної ліхтарні падало на обличчя моїх друзів, що стояли за сповідальним каменем і слухали…

Що я хотів сказати доморосам, які зібралися у страдчівських катакомбах у той безнадійний час, коли несміливі сподівання на бодай мізерну крихту свободи здиміли в угорському пеклі, а їхнє місце посіла загроза кар за найменший проблиск вільнодумства? Ми всі ніби враз відчужилися, боялися зазирнути одне одному у вічі, щоб не піддатися ще більшому почуттю резиґнації і страху; сприяла нам у цьому темінь печери, проколена пломінчиком стаєнної ліхтарні, яка щедро освітлювала лише моє обличчя, й мені здалося, що на мене дивляться мої друзі з надією на розраду.

Я вловив ці позирки й сповнився почуттям відповідальності й сміливістю, адже хтось з нас мусив зрунтати це відчуження хоча б одробинкою оптимізму, цю місію я взяв на себе й сказав:

— Ми повинні в нинішній темряві засвітити вогник надії на нашу невмирущість, і тим вогником має стати пам'ять. Чей стоїмо на стації хресної дороги, де упали ченці й отець Миколай Конрад, й ми маємо піти тією дорогою до самого кінця, хай би якою довгою вона була, й нагадати людям про всі жертвоприношення, які відбулися на ній, а тих стацій безліч на нашій землі, немов ран на тілі Христа, тож мусимо написати, розмножити й передати людям літопис жертв, бо без пам'яті про них перестанемо бути нацією…

— Якби менше пафосу, Ігоре… — пискнула Ліда.

— Помовч, Сороко, — прозвучав у темряві голос Доленка. — Є в житті хвилини, які вимагають пафосу…

Я продовжував:

— І хай ятриться болем пам'ять про упадок останньої фортеці Галицької держави — Одеського замку в нерівній боротьбі з військом польського короля Яґайла, хай спалахне вогник надій, засвічений у школах львівського ремісничого братства, хай заболить нас чорнота ріллі на місці зруйнованої Січі і зжахне соловецька яма, у якій чверть століття мучився останній кошовий…

— Й нехай дими Батурина проїдять наші закислі байдужістю очі усвідомленням нечуваної зради полковника Носа, який провів таємним ходом московську орду в саме серце гетьманської столиці, — перейняв мій монолог Антон Доленко, — й покличмо на нашу хресну дорогу старчика Сковороду, розумом якого захоплювалися французькі енциклопедисти…

— І хай відіб'ються на ній, — вклинився у нашу молитву Мирон, — сліди Шевченкових мук і Франкової науки, і хай нестерпно заболить нас жертва святого мученика отця Миколая Конрада й подвиги героїв–упівців, які гинули за Україну в підземних схронах…

— Мусимо створити цей літопис для священної і злої пам'яті й тільки тоді зможемо сказати: «Ми витримали всі страждання на хресній прощі й заслуговуємо на воскресіння!» — завершив я присягу…

Чи насправді ми тоді присягали, не знаю. Можливо, це нинішня моя уява, та я впевнений: саме тоді зродилась в мене постанова написати великий історичний роман у багатьох книгах під назвою «Хресна проща».

Й Антон Доленко сказав тоді, я це добре пам'ятаю:

— Хто б не написав цей літопис — ти чи я, чи всі ми разом — все одно він не прорветься до людей крізь цензурні заборола. Треба перехитрити ворога, як це робили східні поети: спочатку писали фальшиві присвяти ханам і беям, а потім додавали до них свої шедеври, яких повелителі, запаморочені похвалами і від того п'яні, — не читали.

Ліда підійшла до сповідального каменя, на піщаній стіні захиталася її тінь, нібито душа відділилася від тіла, й заговорила:

— Не можна бавитися у піджмурки з правдою, Антоне. Гоголь так уже маскувався, що й не стямився, як запродав душу нечистій силі…

— Ну і що, — обірвав Лідину мову Аркадій. — Чорт заплатив йому вічною славою!

— За яку його мучило сумління до самого скону, — додала Ліда. — Це ж не когось там з його персонажів, а самого переслідувала нечиста сила у «Вії» та в «Ночі під Івана Купала».

Вихопився нарешті Мирон:

— Зате Гоголь умертвив національну російську літературу — не відбулась вона, ставши паляницею із української муки, замішаної на квасних московських дріжджах. Не народилися або покінчили самогубством Цветаева, Єсенін, Маяковський, а властиву російську літературу творили нащадки українських гетьманів та священиків: Толстой, Достоєвський, Короленко, Чехов, Бунін… Такі вони російські, як Джозеф Конрад — англійський… За рецептом українця Гоголя, який пустив по світу Плюшкіних, Коробочок та Чичикових, вони дали перевертни? — Смердякових та Раскольнікових…

— І однак це література, яку читають у всьому світі! — заярився Аркадій, і Ліда з подивом глянула на нього, адже він ніколи не встрявав у літературні суперечки, і їй здавалося, що для цього в нього бракне розуму і знань. — Не назвемо нашими твори цих письмеників тільки тому, що вони за походженням українці. Та й Гоголь ніколи не був українським патріотом, то й не треба тягнути його за вуха в нашу літературу. Згадайте, як він ревно перепрошував чорта, працюючи над другим томом «Мертвих душ», в якому намагався показати російський позитив…

— Й не прийняв чорт Гоголевої ялової плати, письменник спалив твір! — аж підстрибнув Мирон. — І послав по світу арідника в подобі Чичикова, який у різних шостасях й донині заманює своїм вишуканим хамством читачів!

— То що з цього виходить? — посміхнувся Аркадій, і важко було Ліді збагнути, чи він сам переконаний в тому, що мовить. — А те, що не надавайте за прикладом Гоголя масок, а здирайте їх з обличчя, як це зробив Хвильовий. Коли йдете на битву, піднімайте заборола, нехай ворог бачить, хто ви. Маски вам не допоможуть, вони тільки зганьблять. А коли не зумієте цього зробити, то ставайте краще шевцями, а не літописцями, хоч якась буде з того користь…

— А він має рацію, — сказав Мирон.

Мовчала тільки Ореста, її й не видно було в печерних сутінках.

Врешті ліхтарня згасла, й ми всі розгубилися у напівтемряві. Синютка й Доленко сховалися в пітьмі чернечої ніші, й могло здаватися їм, що нікого більше в печері немає. Мирон крутив ґудзика на Антоновому піджаку й переконував його, що настав час по–новому дивитися на рідну історію.

— Усі наші помисли, — говорив він, — звернені в минуле. Ми гордимося найсильнішою колись у Європі княжою державою, але ж її давно вже немає; хвалимося найдобірнішим військом — козацтвом, а де воно нині; тягнемо свій родовід від Трипілля — і яка ж то пиха нас діймає, що з–над Дніпра розповсюдилась по всьому світу хліборобська цивілізація, й забуваємо проте, що, можливо, в тій сивій давнині зосталася й навіки зачахла наша незалежність…

— Але ж було, було? — пробував сперечатися Антон.

— Тож то і є, що — було!.. Вся наша біда, Антоне, в тому, що ми не вміємо, навіть не насмілюємося ставати модерними, ми так ніжно любимо свою ветху патріархальність, що й світського елеґанта Шевченка одягнули в старий кожух й аніруш не хочемо знімати ту одежу з нього; ми стали нецікаві світові, від нас тхне нафталіном… Таж ми навіть нової української літератури не знаємо як слід, наш образ Божий заляпано червоним багном, крізь яке прозирають лише сірі постаті Гаврилюка, Тудора, Гадана, а були ж у нас Юрій Липа, Олена Теліга, Олег Ольжич — що ми відаємо про них? Та ми й про великого поета Євгена Маланюка дізнаємося лише із вірнопідданської інвективи Сосюри: «Шановний пане Маланюче, ми ще зустрінемось в бою!» Але ж не протестуємо проти свого невігластва, навіть деколи ним і пишаємося і брешемо самі собі, що націоналістична література не витримує з нами конкуренції, а Олена Теліга, тендітна жінка, зреалізувала свій протест у Бабиному Яру під сміх фашистів, однак про її подвиг ми майже нічого не чули…

Обступленим темрявою Миронові й Антонові здавалося, що їх у печері тільки два, й вони не помічали того, що в такій самій самотині стоять на тлі світляної плями печерного отвору Ліда й Аркадій і розмовляють упівголоса.

«Скажи мені, Аркадію, коли ти справжній?» — «Коли дивлюся на тебе». — «Ти й тут вдаєш із себе артиста, адже цієї миті ти мене не бачиш, темно». — «Твій образ завжди перед моїми очима». — «Невже аж так наблизилася я до тебе в черзі твоїх пасій?» — «Ти завжди йшла попереду них». — «Чому ти не постукав у двері, коли блукав біля мого дому?» — «Боявся твого глуму, ти жорстока…» — «Проведи мене нині на Замарстинів…»

Їх теж було тільки двоє, вони нікого не бачили поруч із собою, та я їх, як і Мирона з Антоном, теж чув, а десь у темному проваллі печери немов зачаїлася ще одна людина, така ж самотня, як і я, вона напевно чула розмови оповитих темрявою людей і сама мовчки розмовляла, тільки ні я її, ані моєї мови ніхто не чув, кожен з нас відокремлено існував у пітьмі й слухав лише себе самого; свої слова я посилав у провалля печери, де стояла, мусила стояти Ореста, та вони губились, глухнули, й не чула дівчина моєї клятви у вірності їй і мого запевнення, що ту вірність не здолає її нехіть до мене. Не чула цього Ореста, і я не чув її думок, поки не прошелестів із густого смерку шепіт, коли в печері залишились тільки я та вона:

— Почекай хвильку, Ігоре…

Й тоді я, немов незрячий, простягнувши вперед руки, пішов на той голос; на сповідальному камені ще блимала ліхтарня, й до того пломінця з глибини печери наближалася щупла постать дівчини, в косі якої знизу доверху пробігали скупі світляні блискітки.

Ореста стала за сповідальний камінь, з темряви проступило її обличчя, і я знесамовитів від захоплення — така вона була прекрасна! Вона простягнула до мене руку, холодна долонька лягла на моє зап'ястя, і не з уст, а з пальців потекла її мова, якої краще б я не чув ніколи!

— Я грішна, Ігоре, та не розгрішення від тебе прошу, хочу лише, щоб ти, дізнавшись, відкинувся від мене й не мучився, мені тебе жаль. Я була коханкою Аркадія…

Й тоді мене прошило зовсім несумісне з її сповідальним признанням почуття: замість гніву й болю мене пройняла пекельна хтивість, наче б я був присутній при їхньому гріхопадінні, і я збагнув тієї миті, що не зможу викинути з душі образу коханої, поки не здобуду її так, як Аркадій.

У той мент світелко ліхтарні згасло, я кинувся у темряву, та не знайшов Орести, її силует уже затуляв отвір печери, вона повернулася до мене, і я почув її шепіт, схожий на сичання змії:

— Мені насправді жаль тебе, Ігоре… Ось слід басамана під твоїм оком, а це тільки початок, вас усіх знищать. І я не хочу бути серед вас. Я врятую вас, ненавидячи, і знаю, як це зробити… Я не люблю тебе, не люблю нікого, та й увесь світ мене не гідний!

Вона, хлипаючи, зійшла східцями униз на лісову стежку й побігла нею до залізничної станції. Наздогнала Ліду з Аркадієм, обминула їх і зникла з моїх очей назавше.

Я бачив, як віддаляється від мене Ліда, — її теж забрав у мене Аркадій — усе забрав, мов Молох. Стояв на першій стації хресної дороги — нестерпно самотній — занімілий і спустошений серед глухої осінньої тиші. І враз почувся скрадливий хрускіт — хтось наступив на суху гілку. Я повернув голову до печерного отвору й побачив, як із печери виходить, скрадаючись, чоловічок у клепані. Побачивши мене, він чкурнув у ліщинові зарослі.

«Слухав негідник нас і донесе куди треба», — подумав я.

А втім мені було вже до всього байдуже…

— Нині ми розбрелися, відчужилися, й кожен пішов у свояси окремо, — прошепотіла Ліда до себе самої, йдучи поруч з Аркадієм до станції. — Це лише початок, і мені сумно…

— Але ж ми з тобою разом… — промовив Аркадій так само тихо, і в його голосі забриніла інтимність. — Я хотів сказати тобі, Лідо…

— Не квапся, Аркадію… Я знаю, ти звик бути завойовником, однак передихни хвильку. Почекай, поки я сама тобі скажу…

Вони чекали на електричку, мали час, й Ліда пильно дивилася у вічі хлопцеві, ніби хотіла дошукатися в них того справжнього, про що запитувала в печері, впевнитися, що воно десь там ховається за ласим поглядом і парубоцькою самовпевненістю.

— Не перечу, якщо ти хочеш поперед мене вийти на бранне поле, — сказав Аркадій, і в його голосі почулася покірливість. — Амазонки завше нападали першими.

Ліда й далі не відводила від нього очей, чекаючи, поки він остаточно їй впокориться. Була вона цієї миті особливо чарівливою: її дівоча врода, завше прихована іронією, виринула із тайників душі чисто й зеленооко, це додало їй сексуальної зваби, й відчув Аркадій, що жадає її не для солодкої пригоди, а для життя, і сам дивувався з того поважного наміру, об який ще ні разу за свій одчайдухий вік не спотикався. Ліда наблизилася до нього, діткнулася долонею до щоки, провела пальцем до підборіддя, затулила пучкою вказівного пальця зарослу щетиною ямку й проказала, заливаючи хлопця зеленою магмою свого погляду:

— Піди до фризієрні, там тебе чисто поголять… Господи, який же ти вродливий — і пустий… — прошелестіли її губи, покрившись враз гарячковою осугою.

— Лідусю, я…

Й тут надлетіла електричка, Ліда заскочила до вагона, знайшла вільне місце, Аркадій підсів до неї, взяв за руку.

— Не треба… — промовила вона холодно й, щоб перемінити тему розмови, задала тривіальне студентське питання: — Маєш цікаву професуру, Аркадію? Знаю, що маєш, ваш факультет старий і потужний, а я не можу нічим похвалитися: журналістика в нашому університеті щойно заснована, й на викладацьку роботу напхалося повно вчорашніх газетярів, які досі дописували до преси про щасливе колгоспне життя й перевиконання планів… І якби не львівські бібліотеки, то я вийшла б з університету такою ж зеленою, якою й зайшла, або ще дурнішою. Мала нагоду перевестися до Києва, та моя мама останнім часом дуже подалася, батька давно немає, і я не можу її саму залишити.

На Підзамчі вийшли з електрички й рушили тісними занедбаними провулками в бік Голоска, поки не вийшли на Різницьку. Ліда продовжувала розпочату розмову:

— А в кого ти найохочіше слухаєш лекції?

— На це питання важко відповісти, Лідо… Зарубіжну читає Чичерін, то не викладач — артист! «Человек, кружку піва!» — на таку експресивну репліку не кожен актор спроможеться… А Гофмана подає так, що мурашки йдуть поза шкірою… Античну літературу читає Лур'є — то не викладач, а Бог! А яке щастя бачити щодня на кафедрі української літератури академіка Возняка. Викладає він погано — заїка, але який розум, які знання! Про Рудницького нема що й говорити — знає він чотирнадцять мов. То, скажу тобі, унікальний троглодит!

Різницька вулиця задзвеніла від Лідиного сміху, й Аркадій, якому щойно здавалося, що він здолав гордовиту дівчину цікавою розмовою, відчув себе враз знищеним.

— Lapsus linguae, lapsus linguae![3] — заволала Ліда на всю вулицю. — Ти ж хотів сказати — поліглот?

— Бодай тобі… Помилився, — проказав Аркадій скислим голосом.

— Дурниця, з кожним подібне трапляється… Якийсь дячок, наприклад, звернувся до прелата й замість «ваша ексцеленціє» сказав «ваша ексгумаціє…» — й Ліда ще лункіше засміялася.

Аркадій замовк — зламаний, переможений. Ліда ще щось вищебетувала, намагаючись зігнати з хлопця зніченість, та це їй не вдавалося. Біля свого будинку вона зупинилася й несподівано для Аркадія вчинила те, що з самого початку їхньої зустрічі мав намір вчинити він перший. Обнявши Аркадія, вона обціловувала його обличчя, та замість блаженства й щастя болісна ущербність зранила Аркадієву гордість, і він, йдучи додому, думав не про раювання з коханою, а про те, в який спосіб здолати її пиху…

Директор театру надав Аркадієві, як і багатьом неодруженим акторам, однокімнатну квартиру з туалетом і газовою плиткою в коридорчику — у прибудові до театрального будинку. Для студента це була неабияка розкіш… Й подумав Аркадій, коли вернувся із Замарстинова, що мине небагато часу, й він приведе в це скромне помешкання найелегантнішу в світі дівчину, яка стане його дружиною, й він пишатиметься нею перед людьми. Наперед втішався подивом товаришів, його анітрохи не турбувало, як складеться їхнє життя, — буде, як Бог дасть, а такої шляхетної, розумної й досконалої вродою дружини ніхто з них ніколи не матиме; про її згоду не турбувався, все відбудеться так, як задумав він, її гордощі зм'якнуть перед його владністю і непоступливістю, а то й холодом: жінки вважають себе завойовницями лише до того менту, поки їх обранці не стануть перед ними на коліна з простягнутими руками, а потім, зазнавши солоду чоловічої сили, добровільно здаються їм у полон.

Такі думки мучили непевністю ще вчора вільного й ні від кого не залежного Аркадія — серцеїда, невідпорного завойовника жінок. Нарешті сталося те, що мусило з ним трапитися. Він закохався, відчуваючи при тому, що найсильнішою Лідиною звабою є неприступність, особистісна сила, й Аркадій мучився ночами, мізкуючи, в який спосіб, якою поведінкою має здолати горду дівчину…

Він ще вичікував, поки визріє в ньому остаточне рішення, й тоді прийде до Ліди. Колишні його подвиги, геть усі, здавалися мізеротою, давні любаски втратили раптом свій шарм, звабу, зблякло красиве обличчя Орести, й навіть розкішна Діана, згадка про яку завше будила в ньому невтримну охоту, здавалася тепер відцвілою банальною дамою, і та єдина ніч з нею, яка довго не забувалася, навіювала тепер лише незручність і нудьгу…

Й начебто згадка про неї викликала її саму: театральна прима увійшла до Аркадієвої кімнати серед білого дня, тихо прочинивши двері. Шерстякова поводилася так, наче б тут була повноправною господинею, хоч з часу тієї шаленої ночі вони жодного разу не зустрічалися сам на сам, хіба що на сцені. Нині жінка наважилася нагадати коханцеві про себе, вона накинула на двері защіпку, безцеремонно сіла на ліжко біля Аркадія, та він навіть не підвівся; це нітрохи її не збентежило, вона розстібнула блузочку, білі перса випорснули з пазухи, Діана притулила їх до обличчя Аркадія, тоді він підвівся, відсторонив її й сказав:

— Прошу пані, я вас не кликав.

— Тому я й прийшла…

Вона нахилилася до його уст й повела по них язичком, тоді Аркадій встав з ліжка й промовив, як тільки міг, чемно:

— Я вас більше не кохаю. Я одружуюся.

— Ну й чудово… Ото перешкоду вигадав!

— Я кохаю найкращу в світі дівчину, ласкава пані.

Тоді обличчя Шерстякової спалахнуло гнівом, вона погордливим поглядом зміряла колишнього коханця, простягнула до його шиї руку, він відхилився, подумавши, що пані Діана поривається його обняти, та вона гидливо діткнулася двома пальцями до коміра його сорочки й проказала злостиво:

— Комірець брудний, женишку, зміни сорочку, коли йтимеш до тієї найкращої… — Тоді різко повернулася й, зупинившись у дверях, кинула через плече: — Вифранчений простак у китайському макінтоші…

Й здалося Аркадієві, що ці образливі слова вимовила Ліда; а може, десь там удома так подумала, й ті слова злетіли з напомаджених губ театральної прими.

Злість на свою неотесаність, якої ніколи не міг прикрити ні модним одягом, ані завченими жестами, дійняла його відчуттям власної меншовартості, й цієї миті він остаточно вирішив: ще нині прийде до Ліди й поведе її до ЗАГСу. Й промовив до себе вголос, коли залишився сам:

— За всі образи, які я зазнав від тебе, станеш переді мною на коліна, як я колись клячав перед цією нафарбованою макакою!

Ліда знала, що Аркадій прийде, й чекала. Не мала певності, що він по–справжньому, по вуха, закохався в неї, сумнівалася теж, що такі переможці над жінками, як Аркадій, взагалі здатні закохуватися. Але що ці сумніви важили, коли закохана була вона… З того менту, як побачила його вперше — вродливого, самовпевненого, із хтивим поглядом, що обпікав її, зневолював, роздягав до нитки, — Ліда цілковито віддалася почуттю любові: уявно мліла в обіймах коханого й, не відчувши ще чоловічого дотику, зазнавала незвіданої досі жіночої розкоші. Від цього їй ставало страшно, але й гордістю діймало; приглядаючись до себе в дзеркалі, дівчина поводила долонями по грудях, стегнах, ніби впевнюючись у своїй досконалості; усвідомлювала, що заслуговує на увагу хлопця, проте в такі хвилини до неї підкрадалося почуття спротиву його силі й примушувало згадувати простацькі прикмети провінціала, неотесаність якого часто проступала з його містечкової елегантності, пишномовності, засміченої деколи словесним сміттям. Ліда виковувала в собі почуття зверхності над Аркадієм, яке, зрештою, безслідно зникало, коли її обранцеві вдавалося в розмовах зблиснути кмітливим розумом. Був Молодий неоднозначним і, певне, тим цікавим, й Ліда деколи ловила себе на думці, що вмисне шукає в ньому вад, котрі допомагають їй втримуватись у стані незалежності.

Аркадій прийшов до Ліди через три дні після того, як вона полишила його на вулиці, міцно перед тим обнявши й обсипавши поцілунками.

Ліда не чекала, звісно, що він упаде перед нею на коліна й проситиме її руки, бо ж не знала, що подібні театральні прийоми вже давно увійшли в правила його кавалерської поведінки; не чекала теж пристрасного признання в коханні, проте сподівалася–таки, що заповітне слово вихопиться з його уст — даремно: замість цього почула холодну пропозицію, ніби він запрошував її до кіна:

— Ходімо до ЗАГСу, Лідо. Подамо заяву.

Вона німо стояла перед ним, усе ще сподіваючись інтимної мови; обдавала його вичікувальним поглядом, та хлопець мовчки ждав її згоди — вимогливо та владно, й відчула дівчина, як криця незалежності враз покришилася в її душі, немов скло під молотком: мужнє Аркадієве обличчя, обрамлене пухнастими бакенбардами, заціплені, ніби від гніву, вилиці, стиснуті губи, котрі мали хоча б трішки розтулитися для поцілунку, увійшли в її очі шаленою вродою хлопця, й збагнула Ліда, що встояти перед цим красенем неспроможна жодна жінка й Ліда — теж, вона взяла його за руку й повела з передпокою до кімнати, де лежала хвора мама, підвела до ліжка й сказала тихо:

— Це мій наречений, мамо, благословіть…

Стара жінка довго дивилася на них, переводячи засльозений погляд з Ліди на Аркадія, мовби дивувалася, що цей незнайомий хлопець має стати її зятем, і сказала врешті:

— Такі гарні ви обоє… Дай же вам, Боже, життя красивого.

Через тиждень після реєстрації шлюбу Аркадій привів Ліду до своєї театральної квартири, в якій його молода дружина мала стати господинею.

Аркадій стягнув з ліжка покривало, Ліда мовчки й слухняно, гейби в кабінеті лікаря, роздяглася й лягла на зім'яте простирадло.

Над нею тяжіла низька стеля й нагнітала темряву, з відкритого вікна струменіла осіння прохолода й обмивала її гаряче тіло; стримуючи переривистий подих, Ліда чекала на мужа в незвіданій ще досі тривозі. Та він не квапився, зовсім не квапився, й вона знала, що так не повинно бути, краєм ока бачила крізь сутінок, як Аркадій поволі роздягається, педантично складає штани на кант й вішає на спинку крісла, розгладжує їх долонями, щоб не зім'ялися, сідає на ліжко й довго стягає з себе підштаники, його широка спина горбатиться, а руки — далеко від неї, не шукають її, не дотикаються до натрудоватілих від бажання грудей, не сповзають у нетерплячці донизу; від образи Ліда вся стиснулася, немов хотіла заховатися сама в себе, віднайшла рукою ріг простирадла й потягнула його до підборіддя, обвила ним шию, а він ще вовтузився, знімав шкарпетки; все це тривало незмірно довго, Аркадій помщався Ліді за притоптані обцасами штани, за австрійські бакенбарди, за «троглодита» й навіть за зневажливі слова Діани, які начебто вимовила сама Ліда; вона відчула його зневагу й зрозуміла, що він мстить… Відкотилася на протилежний край ліжка, готова впасти на підлогу й сховатися в темряві, — і аж тоді сильна чоловіча рука потягнула її до себе, ніби вона була не живою людиною, а гумовою лялькою, Аркадій вихопив з–під Лідиного підборіддя простирадло, пожбурив його на підлогу й, замість очікуваної розкоші, відчула Ліда тільки гострий біль. Аркадій довго володів нею, потім, повернувшись спиною, важко віддихувався, а вона лежала знівечена і стоптана, немов повія у борделі.

Похмурий ранок розбудив їх, вони ніби вперше побачили одне одного і втямили, що загсовий контракт їх не поєднав, а співіснувати мусять…

Однак у новому дні в Аркадієвій пам'яті поволі зітлівала згадка про вчорашнє бажання відплатитися Ліді за колишні зневаги, він дивився на бліде обличчя дружини, з якого ще не зійшов слід образи, й та його помста здалась йому мізерною витівкою; цієї миті із не знаною досі втіхою збагнув Аркадій, що йому належить шляхетна розумна жінка; втямив, що знайшов ту, якої ніколи не шукав, та яка мусила з'явитися в його житті, відчув, як діймає душу солодке тепло, й прошепотів до Ліди, яка сторожко дивилася йому у вічі й, можливо, чекала від нього слів, яких він ще не вимовив.

— Я люблю тебе, — ледь не дивуючись з самого себе, нарешті сказав Аркадій.

В заплату за це признання скотились з її очей дві сльозини й ледь чутний шепіт прошелестів на її губах:

— А я тебе — любила…

— Любила?! — аж скрикнув Аркадій. — Любила?

Ліда промовчала. Не сміла сказати, що вчора на шлюбному ложі він розтоптав її любов, що досі вони марно змагалися, хто переможе, — стали переможені обоє… Й спало Ліді на думку, що вони обоє однойменні з персонажами Корнійчукової п'єси…

— А ми не тільки познайомилися на репетиції «Платона Кречета», а й вийшли з того фальшивого твору — й самі фальшиві… Корнійчукова Ліда закохалася в Платона, який процигикав на скрипці якусь там мелодію, а я — в гітариста. Ця вистава, певне, десь іде на сцені, й ми там існуємо, але в житті нас немає, ми видумали самі себе…

Від цих слів згас Аркадій. Він дивився в стелю, й Ліда, побачивши непідробну муку на його обличчі, зрозуміла, що не встане з ліжка й не піде від нього назавжди: а може, та знівечена любов ще оживе, щоб здолати його парубоцьку безпутність… Й надавши своїй мові несподіваної м'якості, сказала:

— А я й не чула ніколи, як ти граєш на гітарі…

Аркадій довго мовчав і проказав нарешті сам до себе:

— Завжди найпопулярніші вуличні музиканти… А може, це моє покликання?

Й стало чомусь тривожно Ліді від цих слів…

IX

Сонце стрімко котилося до західного горизонту і враз зупинилося над сизим озером туману, ніби збоялося зануритися в його прохолодну густину й згаснути в ній; краєчком диска обережно діткнулося до вечірнього пруга, не наважуючись перетяти його, бо за ним уже чатувала нічна безодня, наготовлена поглинути небесне світило й остудити зігрітий останнім ласкавим теплом світ. Однак довго затриматись на краю сталевого небозводу вже не мало сил й коли нарешті пірнуло у глибоке плесо — віддало небові рештки свого сяйва, що розтеклося помаранчевою биндою по кромці туманної гладіні, відділяючи її від змерхлої небесної бані.

Та світляна смуга ще довго пломеніла, я нічого урочішого досі не бачив, й мені жаль було останні миті осіннього дня затьмарювати найприкрішим спогадом про катастрофу, що впала на зграйку романтиків, котрі посміли виділитися із суспільної каламуті як незалежні особистості, не зваживши своїх сил.

А подався я в думках за доморосами, що розбрелися по світу, наздоганяючи кожного з них на їхніх стежках, і не всіх зумів наздогнати, уздріти в обличчя, почути їхню мову й дізнатися, хто і як спонатужився уціліти в жорстокій життєвій круговерті.

Мені найлегше та біда обійшлася: я несподівано швидко був прийнятий до Спілки письменників за рекомендаціями таких китів, як Ірина Вільде й Михайло Яцків; на нетривкий, звісно, час я захистився бронею авторитетної організації від цькувань, переслідувань, а може, й арешту, проте знав, що цей сховок дуже ненадійний, і якщо владцям захочеться, то мене легко звідти вивудять…

На своє щастя, я дізнався, що кожен військовозобов'язаний письменник має право записатися на перепідготовку в будь–яку військову частину в будь–якому окрузі, тож довго не думаючи, подав до військкомату заяву, що маю бажання відслужити належний термін в морському флоті на Далекому Сході. Моя авантюра спрацювала в темпі, й навесні я вступився зі Львова на цілі три місяці, щоб мене не пасли пильні очі каґебістів і сексотів, яких тьма–тьменна розплодилося після угорських подій по всьому совєтському концтаборі.

Я подався в першу свою далеку мандрівку. Подорожувати любив змалку, і були це Карпати. Мене завжди манила майже дитяча цікавість: а що там далі за лінією пізнаного? І чому кожна наступна гора здається вищою від тієї, яку я вже здолав? І звідки витікають потічки, які стають потім бистрими ріками, а як могло утворитися на найвищому карпатському хребті бездонне озеро, що називається Несамовитим?..

Ще в школі під час вивчення історії Єгипту я підсвідомо поставив перед собою мету — побачити найбільше диво світу — піраміди… Нині вже знаю, які вони, і дива, на жаль, стало менше… Подовгу простоював перед мапами частин світу із щемним бажанням побувати у кожному куточку планети, а перед величезною, мов верета, мапою Совєтського Союзу мене діймала цілковита розгубленість: навіщо одній державі такі шалені простори, та водночас з цим нерозумінням очевидного абсурду зроджувались у моїй душі сподівання, що колись побачу те безмежжя з краю в край, бо ж не потрібно мати якихось документів для того, щоб отак стати й піти з Янова аж до Чукотки, переступити тисячі обріїв, ніколи не досягнути останнього, проте за одним переходом побачити такий огромний шмат земної суші!.. А десь посередині великої мапи голубіла вигнута смужка, схожа на розпрямлені крила лелеки, що летить, а відпущених за вітром ніг і витягнутої шиї не видно, лишень голубінь крил — й навивається ця синя птаха, ця недосяжна мрія — Байкалом, найглибшим у світі озером з найчистішою прісною водою…

Біда допомогла мені вирушити у вимріяну в дитинстві мандрівку безмежним світом… Я поїхав спочатку до Москви, а потім поїздом до Владивостока, й тяглася ця моя поїздка у плацкартному вагоні цілий тиждень. Я побачив такі простори, які для українця здаються фантастичними, а для японця, напевне, абсурдними через їх невикористаність і марнотратність. Тоді я теж щиро пожалів, що не можу своїми передбаченнями поділитися з доморосами: цей велетенський совєтський колос уже самою критичною масою здавався приреченим на загибель: з одного центру керувати ним неможливо, хіба що руйнувати — соціально, економічно, національно… Я побачив на власні очі величезну імперію, яка незмірно могутня своїми розмірами, — і якраз ця нібито перевага породила в моїй свідомості зухвалу думку про її перевантаженість земними обширами, мов шлунок безнадійного ненажери.

…Не можу сьогодні повністю перенестись у тридцятилітню давність, та знаю, що мої нинішні погляди на українське оновлене життя започаткувалися саме тоді — в ембріоні…

Дивлячись крізь вікно вагона, я все ж таки щиро захоплювався безмежжям світу, мов та дитина, що в короткій льолі вперше вибігла з хати й отетеріла, втямивши, що світ набагато ширший, ніж їй здавалося… Але ж постривай, дитино, на тому необмеженому просторі існують перепони, які зупиняють, застерігають, не дозволяють: тут паркан, там сусідська межа, а ще далі три кіпці, які означають, що за ними розпочинається чуже село; у школі вчитель розповість про кордони твого народу, переступати які непрошеним гостям зась; про ті межі домовляються високі державні мужі й уряди, хто ж порушить готар, з тим воюють, — а тут лежить стратована державною сваволею одна шоста частина земної суші й належить вона не окремим людям, які б її любили, відповідали за неї, оберігали, а відчуженій від людей всевладній державі, яка ту сваволю чинить, — і кочують нічийною землею конфірмовані владою пройди, котрі нищать, руйнують, крадуть земне добро, замулюють ріки, труять гербіцидами Ґрунти, щоб нині вродило, а про завтра байдуже; нищать живність у водах, відводять мертвотні стоки в чисті озера, вирубують ліси, висушують життєдайні болота, затоплюють чорноземи, щоб мати власні моря, позбавляють автохтонів почуття прив'язаності до рідних місць, руйнують інстинкт власності, перетворюючи господаря в пройдисвіта: мандруйте, бездомні, безматірні, безнаціональні волоцюги, змішуйтеся, забувайте, хто єсьте з роду, давіть слабшого і відбирайте в нього право розмовляти рідною мовою, забороняйте справляти старовинні обряди, насміхайтеся над вірою і звичаями — ось яка вона, безмежна російська сваволя на безмежних просторах!.. І в жодному селі ні одного паркана, плота, загорожі — «Росія вольная, страна прекрасная, і всьо вокруг майо!» Так починається ментальність бездомного кочівника: спочатку пройда топчеться по чужих городах, валить тини і шлагбауми, потім заполонює чужі землі й людські душі і прямує до останнього моря, гнаний азіатським кочовим інстинктом!

Такі роздуми боляче мене терзали й ставали нестерпними ще й тому, що не мав з ким ними поділитися — переконати маловірів у неминучості загибелі імперії зла, й мені на думку спливав образ Антона Доленка, який мріяв про удосконалення совєтського суспільного ладу — того монстра «огромного й стозєвного», приреченого ще безсмертним Радіщевим опинитися в руїнах на світовому смітнику… Де ж то він тепер — наш добрий Старий, зник безслідно…

Й нарешті сталося! Здійснилася моя дитяча мрія. Тяжко дихає поїзд, стугонить, спинаючись на Саянський перевал і, неспроможний здолати крутий нахил, звивається змією попід скелями, з люті сичить гарячою парою і врешті, звідчаєний своїм безсиллям, вгризається в гору, пробиваючи в ній тунель, пітьма смолою прилипає до очей, та за мить у вікнах вагона знову зблискує сліпучо–зелене світло; смерекова тайга заслоняє з одного боку небо, а з другого наповнює глибочезні ізвори кипучим шумовинням; поїзд стає схожим на відчайдушного еквілібриста, що біжить по двох канатах рейок між прямовисними скелями й проваллями без дна; радість, змішана зі страхом, захоплює дух, а попереду наступний тунель роззявив пащу, що всмоктує в себе, немов сосиску, залізний состав; і знову зелене сяйво сліпить очі, і знову охолоджує їх вогка темрява; я нараховую понад сорок тунелів, — та ось, повернувши у протилежний бік, поїзд вихоплюється на волю, душу огортає полегша, паровоз утомлено зітхає, втішно посвистує, стрімко злітаючи вниз, й мене охоплює незмірний подив від того, що небесна голубизна опинилася раптом долі: тайга водоспадом рине в бездонну глибінь перекинутого неба, і треба себе примусити повірити, що внизу не синява повітря, а безмір холодної і тихої води, яка вщерть заповнила очницю землі.

Байкал!

На станції Слюдянка вискакую з вагона, роззуваюся, заходжу по коліна в озеро, прозора, аж незрима вода ломить гомілки, дно вкрите білою рінню, біля ніг шугають табунці омулів, виходити з води не хочеться, та вже кличе пасажирів паровозний свисток, я всідаю до вагона і тугою ловлю крізь вікно синю пляму озера, яке знову зливається з небом, немов у первісному хаосі до створення світу, поїзд круто повертає вбік, і зникає з моїх очей назавше найчарівніший сон — видиво Байкалу.

Й рунтає той сон гірка реальність: я не можу забути, що в іркутській тюрмі довгі роки мучився Павло Грабовський, а в Тобольську закінчив своє страдницьке життя; що в нерчинських рудниках, живцем замуровані, волочили кайдани декабристи, а в Якутську здичавів український лицар–мазепинець, високоосвічений муж і завсідник аристократичних салонів Андрій Войнаровський, що в Уссурійському краю забули про свою батьківщину добровільні переселенці з України, що Читинську область заселили після війни депортовані західноукраїнські мешканці, — усі ці простори призначені для тюрм, каторг і заслань! А жили колись тут вільно численні народи, поки їх не визволили від свободи загарбники типу Єрмака й Хабарова, а теж вчені колонізатори Пржевальський та Арсеньєв… Де ж ви, мої друзі–домороси, щоб я міг вам про все це розповісти?

У Владивостоці на вокзалі я здав валізу в камеру зберігання, відшукав штаб Приморського військового округу, звідки мене мали відправити на крейсер «Дмитрий Пожарский», що стояв у Золотому Розі на рейді. Пора була ще рання, я мав трохи часу й пішов у місто шукати ресторану, щоб поснідати. Ресторан ще не працював, прибиральниці наводили в ньому лад, проте я таки зайшов досередини й сів на лавку біля роздягальні. Тут швабрувала підлогу стара бабуся, вона люто накинулася на мене з лайкою, яка зазвучала як найкраща пісня:

— Та вступися звідси, москалю, най би тя шляк трафив!

Я засміявся, підійшов до жінки й спитав як тільки міг ласкаво:

— Звідки ви, бабцю?

— Ге, — видивилася стара. — Та, певне, звідти, звідки й ти?

— А багато тут вас з нашого краю?

— А де нас мало? Як там нема України, то най хоч тут буде…

Вона стояла, спершись на швабру, а я — з простягнутими до неї руками, хотів її обняти, та жінка до сентиментів не була готова, відчинила двері до зали й промовила злагідніло:

— Заходь, сядь десь там, до тебе підійдуть.

Чекав я довго, вже почав дошкуляти мені голод, аж тут увійшов до зали молодий, з вусами чоловік, і я схопився в подиві: такого бути не могло!

— Антон! — скрикнув я, і мій голос відлунився від нього вигуком:

— Ігор!

Ми обнялися й довго мовчали, придивляючись один до одного й не маючи сил прийти до тями.

— І ти тут… — проказав він упалим голосом. — Що тебе сюди занесло?

Ми сіли за стіл й далі мовчали. До нас підійшла офіціантка й узяла замовлення на сніданок.

X

Снідали мовчки й обидва не могли прийти до тями від несподіваної зустрічі: тож треба було обидвом прострелити собою десять тисяч кілометрів лише для того, щоб на краю світа зустрітися в дешевому ресторані й докінчити розмову, яка обірвалася біля страдчівської печери під час хресного ходу на Благовіщення.

— Людина в подорожі уподібнюється птахові, який є одночасно луком і стрілою, — згадав Ігор сентенцію Миколи Гоголя, яку той записав, мандруючи із Петербурга до Рима. І в думці розшифровував її: лук — то жадоба пізнання, а стріла — сам подорожній. Яка ж то тятива випустила нас обох у таку неймовірну далеч?..

Ця думка набула форми питання, й Ігор звернувся з ним до Антона. Доленко відповів не зразу, він дивився на Ігоря так, як господар на несподіваного гостя, який першим повинен пояснити свою появу. Антон мовчанкою спонукував товариша до розповіді, й Ігор озвучив свої думки, які напливали до нього під час довгої мандрівки, й коли виговорився, сказав Антон, ніби резюме підвів:

— Ту тятиву кожного разу натягала для мене чужа рука, щоб видалити з рідного краю: один раз сталося це зі мною не з моєї волі, а другий — із власної вини. Й двічі долав мене неосяжний імперський простір, а ти уперше відчув своє безсилля перед ним…

— Не маєш рації, Антоне, — відказав Ігор. — Я не своє безсилля відчув на неосвоєних людьми гонах, а приреченість володарів тих просторів; вони фактично володарями не є, а ніби заблуканими в безводному й голодному степу мандрівниками, котрі раніше чи пізніше неминуче згинуть, покарані за свою захланність.

— Блаженні віруючі, бо їх є Царство Небесне… — криво посміхнувся Антон й почав наливати в чарки трунку. — Випиймо, побратиме, за стрічу, а за твої оптимістичні прогнози марно чаркуватись. Дасть Бог, чи то пак Сатана, що промине небагато часу, і ти подібно мені впокоришся, коли збагнеш, що всемогутній Господь набагато слабший від диявола, який запанував над світом у двадцятому столітті… Ніхто його перемогти не зможе, то й не варто нам піднімати заборола, як це наївно спробували ми зробити в Страдчі, а треба заховатися в найглибшу шпарку й точити зсередини стовбур дерева, що впав і лежить, притиснувши собою земну живність, — сам не живе й нікому не дає жити — й сточувати його, поки він не переміниться в купу порохні. Але треба знаходити всі доступні засоби, щоб проникнути всередину колоди, а не метушитися на її поверхні…

— Але ж той стовбур давно вже спорохнявів, хіба ти не побачив цього, перетинаючи Сибір неісходиму? — аж вигукнув Ігор, й Антон боязко розглянувся по залі.

— Не роби собі ілюзій, брате, я краще знаю, — проказав Антон, і збагнув цієї миті Ігор, що песимізм і безнадія сточили віру й силу в душі приятеля, й ніколи більше він не протестуватиме й звідси теж не вибереться ніколи, зайнявши позицію короїда, якому в струхлявілій колоді вистачить поживи на весь вік.

Й здавивши гіркоту в серці, слухав Ігор печальну розповідь Антона…

Війна закінчилася звитяжним салютом у Москві, а в Німеччині совєтські солдати на радощах вистрілювали в небо всі до останнього патрони з автоматних дисків, й переможні вигуки цілу добу лунали над долиною Рейну.

До Кельна, що чорнів кістяками руїн під лагідним травневим сонцем, зусібіч із Рейнського дистрикту звозили «студебекерами» й гнали пішими колонами вчорашніх німецьких рабів — радянських полонених солдатів та остарбайтерів до новітніх таборів, розміщених у колишніх казармах, огороджених бетонними стінами, біля яких снували чорношкірі американські полісмени.

Відчинені навстіж брами табору для переміщених осіб всмоктували у своє темне нутро чоловіків, одягнутих у зітлілі шинелі й лапсердаки, та жінок у смугастому лахмітті; несамовитий галас, супроводжуваний то зойками, то рипінням гармоній, що їх розтягували, блукаючи розбитими вулицями, підпилі солдати, повис над завойованим містом; весь світ сповнився звуковим хаосом, що ритмізувався, ніби клацанням кастаньєтів, гримотінням по бруку дерев'яних підошов невольничого взуття.

І весь цей люд, позначений арештантським тавром на верхній одежі, дистрофічною схудлістю й цілковитим знесиленням, ніс на собі ще й моральне тавро зрадників батьківщини, як їх назвав генералісимус Сталін, й, проходячи крізь фільтраційні пункти, нечисленні щасливці, які встигали на запитання «куди хочете їхати?» вигукнути слово «Гамбург», вмить прилучалися до тлуму, що відбуде кораблем за океан, а кому це не вдавалося зробити, ті залишалися в обіймах совєтського СМЕРШу, й відправляли їх на станцію Дельбрюк, що на правому боці Рейну. Й прибували туди замаєні лозунгами «Батьківщино, приймай своїх синів!» набиті людьми вантажівки, тим чорним тлумом заповнювали вагони, й стугоніли ешелони, переповнені колишніми німецькими рабами, які враз перемінилися в совєтських, минаючи родимі місця, — на Крайню Північ, у Середню Азію та на Далекий Схід: «Росія вольная, страна прекрасная!»

Антонові Доленку, якого привезли до Кельнського табору із бауерського господарства, що на краю Рейнського дистрикту, радили знаючі й досвідчені невільники, щоб під час опитування на фільтраційному пункті сказав тільки одне слово «Гамбург» — і тебе обмине совєтська неволя, де на тебе посиплються звинувачення: чому залишився під окупацією, чому не пішов у партизани, чому не застрелився?.. Та Антон не вірив, він не міг повірити, що в тому краю, звідки його забрали в німецьке рабство, він опиниться в рабстві рідному, бо за що — за ті муки, що їх перетерпів у транзитному таборі в Києві, куди звозили з усіх кінців окупованої України спійманих фашистськими опричниками молодих чоловіків, жінок, дівчат і навіть таких підлітків, як Антошко з Переяслава? їх били, морили голодом, а потім у зачинених теплушках тижнями везли до Німеччини; на вагон, де тіснилося до сотні людей, давали на день одну хлібину й каністру води… Та хіба може щось подібне повторитися після перемоги?.. А там, на Переяславщині, — зелені байраки, золоті поля, і синє небо, і ясні зорі, і тихі води, і край веселий… Ешелон з новітніми невільниками перетяв той чарівний край посеред ночі, щоб вони, крий Боже, не уздріли його й не збунтувалися, а потім цілі два тижні стугонів состав незнайомими просторами, поки не зупинився на краю землі, що звалася Зеленим Клином, — у пітьмі уссурійської тайги за колючим дротом…

— І ніхто так і не наказав нам зірвати з грудей пришиті ще в Німеччині білі реєстраційні жетони з прізвищами невільників… І тоді я зрозумів, що ця друга неволя вічна, й щоб жити, треба до неї покірно пристосуватися…

Антон замовк, й довго мовчали приятелі — один пойнятий оптимізмом, а другий цілковитою резиґнацією.

Після згірклої мовчанки Антон знову заговорив, докінчуючи розповідь.

— У нашого львівського поета Миколи Петренка, в його збірці поезій «Камчатські береги» є вірш, з якого я зап'ятав таку строфу… Доля Петренка була достоту схожа з моєю: він теж був репатрійований з Німеччини на батьківщину — на Далекий Схід, тільки й того, що в різних таборах ми перебували…

Я теж чув ті розпачливі плачі — тварин і людей… Два роки працював на лісоповалі, а згодом нас випустили із загорожі на вільне поселення без права повертатися в Україну… Де тільки не знаходив роботу, щоб настарати трохи грошей, — ні на мить не покидала мене надія вернутися додому. Працював вантажником у портах, механіком на вагоноремонтному заводі в Хабаровську, на рибних промислах у Петропавловську–Камчатському… Врешті замешкав в українському селищі Зіньківка над Уссурі… Та сконав нарешті проклятий вождь усіх народів, і я вернувся до свого Переяслава. Склав екстерном екзамени за десятий клас, а коли дізнався, що у Львівському університеті на філфаку конкурс не надто великий — поїхав на Захід. А що було далі, ти знаєш… Після розправи над нами я подався сюди й тут, мабуть, житиму до смерті.

— А за чим до Владивостока приїхав? — спитав Ігор.

— Може, вдасться записатися заочником на російську філологію в тутешньому університеті — мені ж залишилося тільки державні екзамени скласти.

Цієї миті Ігоря дійняло відчуття, нібито між ним і Антоном впала раптом непрохідна заслона, й обидва вони опинилися у незмірно віддалених світах, між якими обірвався будь–який зв'язок, хоч сиділи приятелі один навпроти одного, однак аж до знеохочення відчужені.

А Ігор в надії на взаємне зближення наготовився запитати в Антона про найболючіше… Холод, що провіявся між ними, пригнічував його — і як же це, подумав він, могло так раптом зникнути з Антонової пам'яті зовсім недалеке минуле — а мало ж воно стати змістом життя доморосів: навіщо ж тоді було йти на ризик й розплачуватися такою дорогою ціною? Й спитав–таки Ігор:

— Ти не здогадуєшся, Антоне, хто нас видав?

— Мене більше це не обходить, — відказав Доленко, вийняв цигарку, запалив і глибоко затягнувся. — Те, що було з нами, залишилося в далекому потойбіччі, й воно тепер не має для мене ніякого значення. Але якщо тебе це ще цікавить, то можу поділитися своєю здогадкою: можливо, це був той хлопуньо в клепані, який переслідував нас у Страдчі. Проте — сумніваюся… На тій партійній розправі в університеті нас звинувачували у таких деталях, про які самодіяльний конфідент знати не міг, хоч і підслуховував… Зрадив нас Аркадій, це найімовірніше, ти ж чув, як він каявся… Я перестав йому довіряти ще тоді, як він підозріливо квапно залишив нас у Мирона перед тим побиттям. Ніби змовився із нападниками. А втім, ніхто достеменно знати того не буде.

— Нема таємного, щоб не стало явним, — відказав Ігор. — Ну що ж, Антоне, мені пора добиратися в штаб… Чи ще зустрінемося — хоча б через тридцять літ, як домовлялися?

— Не знаю… Надто далеко й коштовно їздити звідси на такі романтичні й нікому не потрібні зустрічі… Я вже тут вкоренюся. Якщо матимеш час, приїдь у Зіньківку, то зовсім недалеко від Владивостока — година їзди автобусом. Я там живу й, напевно, там і помру… Ще тоді, коли вийшов з табору на вільне поселення, замешкав в одних переселенців з України — ще тих, столипинських. У них росло миле дівчатко Настуся. Тепер вона красуня! Незабаром стане моєю дружиною…

— Вона українка?

— Тут немає українців — лише хохли.

— І ти хохлом станеш?

— Не буду ж білою вороною…

— І вдосконалюватимеш чинний суспільний лад?

Антон заярився:

— Та невже ти й насправді повірив, що мізерна групка доморосів може розвалити такого дужого монстра? І чи думаєш, що твоя писанина йому нашкодить?

— Крапля камінь довбе, — сказав Ігор і підвівся.

Вони навіть не обнялися, прощаючись.

— На одного домороса стало менше, — промовив сам до себе Ігор, прямуючи до штабу військового округу. — А згодом не залишиться нікого. Але не треба шкодувати: ми ж таки були!

XI

У штабі військового округу мене вмундирували в елегантну форму лейтенанта Морфлоту й доставили катером на крейсер «Дмитрий Пожарский», що стояв на рейді у відкритому океані.

И розгорнулася переді мною нова й несподівана сторінка мого життя — вельми романтична з присмаком непевності. З тієї миті, як я ступив на хисткий трап корабля й, тримаючись за леєр, щоб не впасти, оскільки огромна металева махіна похитувалася на хвилях легкого прибою, мов горіхова лушпайка, — перестав належати собі. Вахтовий матрос глузливо посміхався, придивляючись до новоспеченого морського офіцера, який не вміє ступати по трапу, він провів мене до командира крейсера. Й став матрос Агафонов моїм першим розпорядником і вчителем: у ту хвилину і в наступні дні ставився до мене по–начальницьки поблажливо, зрештою, вся морська мурашва, яка досконало злагоджено жила в цій залізній купині, була до мене доброзичливою, хоч дещо зверхньою, а командир, капітан третього рангу, який з дива не міг вийти, чому прислали до нього на вишкіл саме письменника, швидко змирився з цим й, думаючи, певне, що сталося це неспроста, виділив для мене флагманську каюту, в якій я прожив цілі три місяці.

Мене приписали до крейсерської газети, я мусив до неї дописувати, що давалося мені нелегко, — я ж не знав, про що потрібно інформувати моряків, однак якось давав собі раду, а втім, мною особливо ніхто не цікавився, нікому я не був потрібний, лише капітан третього рангу Зосименко інколи викликав мене до себе й насторожено випитував, як мені пишеться: був він упевнений, що Спілка письменників України доручила мені написати книгу про моряків, й тому довго і нудно розповідав про героїчні й важкі морські будні.

Я втрапив саме на початок навчання, й це дало мені можливість побачити далекосхідні береги від Владивостока до Чукотки й ще раз відчути сувору й невблаганну чарівливість земних просторів, обмитих безмежжям Тихого океану.

Найбільше часу провів я на Камчатці. Тайфун Елоїза, що налетів з Японського моря, загнав наш крейсер у тиху й неприступну для морських штормів Авачинську бухту, де я й перебув майже весь час своєї служби: в негоду нудився на якорі, а в погожі дні, як повноправний моряк, виходив разом з усім особовим складом крейсера на маневри у відкритий океан — аж до Чукотки.

И поки гуляв тайфун й матроси дармували в кубриках, а офіцери в каютах, мені дозволено було сходити з корабля на берег. Я виходив на край Петропавловська–Камчатського й, щоб вибратися із надморської низовини й побачити край, у який потрапив, спинався угору схилом Авачинської сопки, що панувала над бухтою й з кратера якої струменіла цівка сизого диму — мирно й тихо, немов із комина гуцульської хижі.

І я побачив…

За вигнутою косою, що відокремила бухту від океану й раптом обірвалася, подробившись на маленькі острівці, протягнувся плоский берег, заселений тісним містечком. Воно обігнуло Авачинську сопку й зупинилося ніби в страху перед безмежжям скалистого простору, який, віддаляючись у безкінечність, виростав щораз вище до неба рудими скелями і врешті впирався у зеніт засніженим Пенжинським хребтом, що відділяв запропащений світ від Великої Землі, до якої закинута в ці безвісті людина не могла б добратися пішки за весь свій вік.

Над хребтом тьмяніли важкі снігові хмари й заповнювали собою розколини й провалля — може, для того, щоб відчайдух, який захотів би вибратися з цих незвістей на світ Божий, загубився в темряві й осліп, опинившись на безлюдді, й потонув у бездонних ізворах перед прямовисними скелями… І здалося мені, що на тій засипаній камінням і відламками скель дикій землі не може жити ні птах, ні тварина, що такі земні кути призначені хіба що для біблійної преісподні, хоч знав я, що за цим хребтом й за Шелковою затокою Охотського моря існують Магадан і Колима — реальне людське пекло.

А за Авачинською косою гримів дев'ятий вал, пригнаний до камчатських берегів шаленою Елоїзою, яка не могла вгамувати свою лють уже кілька днів; стихія крижаних скель з одного боку й божевілля чорних вод, що вивергались із дна океану під саме небо гребенястими хвилями, — з другого оточили мій новий світ цілковитою безнадією; до моєї душі добиралося відчуття загубленості, й думав я, спинаючись крутим схилом Авачинської сопки, — кого б то я хотів мати за товариша у цьому чужому краю. Й коли зупинився, бо далі йти було небезпечно, — гарячий подих заснул ого вулкану почав мене обвівати, коли розглянувся довкола й не побачив нічого більше, крім білих вершин хребта, що пробивали попону чорних хмар, і лютого морського валу у відкритому океані, — крізь ту непроглядь проник до мене світлий образ жінки, й не був це лик прекрасної Орести із золотою косою, а зіткана із мережки водяних крапель й сітки сизого туману, що повис міражем над загубленим на краю землі містечком, образ Білої Віли з обличчям пишної амазонки, яка сказала мені колись «Я вмію бути вірним другом», й була це Ліда, яка ніколи не вступалася з моєї пам'яті, й тепер тінню йшла слідом за мною, як колись вузькою стежкою у страдчівській пущі.

Я втішився її товариством і, щоб мати можливість порозмовляти з нею, зійшов із сопки до міста, відшукав поштове відділення й написав їй листа. Відповідь не забарилася. Лідин лист був довгий і довірливий, такого листа могла написати тільки близька людина, й Ігор, читаючи, розклеївся, розчулився аж до сліз: той лист пробив стіну його самотності, на нього повіяло знайомим подихом рідного краю, а усвідомлення того, що десь там, незмірно далеко, думає про нього добра приятелька, дорешти стлумило його тугу — гей–бо недарма ввижалася йому вона, зіткана із солоних бризок моря й туманного серпанку, — то в проколинах між скелями, то на чорному небосхилі над розбурханим океаном!

«Дорогий приятелю! — писала Ліда. — Багато чого могла я сподіватися, тільки не листа від тебе з неймовірно далекої Камчатки, — і чому–то майже всі ми розпорошилися по світу, ніби бомбу кинуто посеред нас, а то всього–навсього пшикнула якась петарда, що наробила несподівано багато смороду… Та все те скоро минеться, побачиш, і ми з тобою колись ще посміємося з нашої наївної, хоча й чесної філоматії, а найбільше з того переляку, який одних ударив хвилею в спини й погнав по світу перекотиполем, а іншим обсмалив обличчя й спотворив образ Божий… Ти, певне, здогадуєшся, кого я маю на увазі…

Але яка я рада за твою жадобу до життя, за твій виклик сурогатним божкам, яким і донині здається, що вони всесильні… Я й не сподівалася, що ти на таке здатний, думала собі: цей наполегливий і чесний хлопець стане колись кабінетним письменником або занудним ученим… Який ти зухвалець, я захоплена тобою!..

І ніколи, Ігоре, не допускай до себе занепадницької думки, мовляв, справа, яку ми розпочали, була марною, непотрібною й неперспективною. А ні, мій голубе! Ми серед занімілого люду, який півстоліття ходив з кляпами на устах, зважилися бодай упівголоса заговорити, ввести до щоденного ужитку такий затоптаний засіб спілкування, як суперечку, й зрунтали замшіле болото тотальної одностайності. За це нас покарали, але ж таки ми, ми зважилися відновити українську традицію тих живлющих дискусій, започаткованих ще в дев'ятнадцятому столітті Франком, Лесею Українкою, Драгомановим… За їхнім прикладом ми кинули камінь у затягнуте гнилою ряскою колись живе озеро, й круги ту твань трохи розігнали, а прийде час — і посиплеться камінний град, і гниль прилипне до берегів, а посередині озера зблисне чисте дзеркало води! Ти згадай лише, як ми довго до того вибуху готувалися, а він таки пролунав у Франковій аудиторії на засіданні літературно–критичного гуртка в лютому 1957 року…»

Ігор ні на мить не забував того засідання: експлозія була вельми лункою…

Другий семестр розпочався для доморосів посиленою працею над курсовими роботами, захист яких мав відбутися у квітні.

У бібліотеці академіка Возняка на кафедрі української літератури Ігор і Антон обклалися книгами, що їх виносив із фонду старенький лаборант Дмитро Ількович Ліськевич: мав він пам'ять феноменального бібліографа — безпомилково вгадував, у якій книзі і на якій сторінці міститься потрібна для студента інформація; був тихий, ввічливий, а до студентів Романюка, Синютки й Доленка, які складали іспити лише на «відмінно» й отримували підвищену стипендію, ставився шанобливо і з любов’ю.

— Ну то яких успіхів домоглися ви на зимовій сесії, дорогі мої форцуґісти? — запитав Дмитро Ількович для годиться, бо ніяких сумнівів не мав щодо найвищих екзаменаційних результатів улюблених студентів.

— На жаль, не всі вже форцуґісти, — не підводячи голови, промовив Ігор.

— Ов–ва! — здивовано вигукнув лаборант. — А то що ся стало?

— Доцент Петровський всадив йому трійку з політекономії соціалізму, — відповів за Ігоря Антон. — Бо навіщо було йому ставати в позу надто принципового? Деколи треба хитрувати, вдаватися до фальшивої патетики — всі ж так роблять… А він не захотів і позбувся стипендії, хоч, правду кажучи, для Ігоря це не катастрофа, прецінь він уже отримує гонорари…

— Та годі, годі, Антоне, — нетерпеливився Дмитро Ількович. — Мені цікаво, чого то ви могли не знати, Ігоре.

— Того ніхто не знає, — посміхнувся Ігор. — Однак лише я один зважився признатися до невігластва… Відповідаючи на перші два питання, щось там триндів на кшталт газетних передовиць, але на третє… Де знайдеться такий мудрець, який визначив би переваги соціалістичної економії над капіталістичною, коли капіталістичної ніхто не бачив, а соціалістичної за тоталітарного режиму не існує взагалі. То як я міг пояснити абсурд? І признався чесно: не знаю…

— Ти не маєш рації, — заперечив Доленко. — Абсурд можна пояснити абсурдними аргументами, а їх у нас — хоч гать гати! Переваги… Я скажу про інші переваги: західний студент знає справжню філософію, а про лжефілософію поняття не має. Проте вона існує, і треба розуміти її абсурдну суть. Ми ж то розуміємо, і в цьому наша перевага…

Дмитро Ількович згасив на устах посмішку, сказав лише:

— А стипендії нема…

Втім широко відчинилися двері й до бібліотечної кімнати вкотився Мирон Синютка. Недавно на студентській науковій конференції він уславився ґрунтовною роботою з психології творчості на матеріалі поезій Ярослава Шпорти й голосного вже молодого поета Дмитра Павличка. Праця Синютки була високо оцінена, й автора послали на республіканську наукову конференцію до Києва. Оце він щойно повернувся.

Мирон сів навпроти товаришів й заговорив шепотом:

— Не робіть мені місця, я не прийшов працювати, моя доповідь зарахована курсовою. Прийшов до вас в іншій справі… Один київський аспірант подарував мені книжку французького літературознавця Роже Гароді «Реалізм без берегів», видану в Москві в перекладі на російську мову тиражем у п'ятсот примірників для службового користування. Ось вона… — Мирон вийняв з течки брошуру. — Не дивуйтесь, що не фоліант. Я прочитав її і охнув з дива: якщо така праця пройшла через цензуру в Москві, то, очевидно, там зовсім інакше, ніж у нас, ставляться до модернізму… Усе написане письменниками, твердить Гароді, є реалізмом: футуризм, абстракціонізм, химерність — усе, крім брехні, має право на життя в цивілізованому світі! Таким чином автор праці відсунув на маргінес брехливий соцреалізм… Ви розумієте? Я залишаю вам це дослідження — прочитайте й передайте іншим. Ну, я пішов…

Книжку Роже Гароді домороси прочитали вголос у домі Ліди на Замарстинові, потім пустили по руках, й Доленко нарешті зважився винести її на обговорення на засіданні літературно–критичного гуртка, яким керував. Й вивісив на дверях франківської аудиторії оголошення: такого–то дня відбудеться засідання гуртка на тему: «Соціалістичний реалізм і модернізм».

Комітет комсомолу на чолі з Череповим і навіть партком університету сполошилися не на жарт. Відлига відлигою: спущена зверху й жорстко контрольована партійними й комсомольськими функціонерами, вона аж ніяк не загрожувала тоталітарним устоям, була ж бо скрупульозно дозована. Зачитали студентам закритий лист про злочини Сталіна — прийміть до уваги без ентузіазму й без натяку на ініціативу; винесли труп вождя із мавзолею — втіштеся або заплачте, але мовчки, за вас скаже слово партія. Та коли знизу доверху проникатиме вільна мисль, то де гарантія, що не зреалізується вона в чин, — і тоді будете мати новий клопіт на зразок угорської революції або познанського бунту. Тож одноголосно схвалюйте рішення партії і не пробуйте знімати намордники!

…Аудиторія була переповнена. Студенти стояли в проходах між рядами парт, деякі попідпирали стіни, й сидів за останньою партою секретар комітету комсомолу Черепов.

Відкрив засідання Доленко. Він говорив про різноманітність стилів у світовій літературі, згадав про бурхливі дискусії з приводу модернізму й реалізму у двадцятих роках в Україні й повів мову про найновіші віяння в сучасному світовому літературному процесі на підставі аналізу знайомої багатьом студентам праці Роже Гароді.

— Бо що таке модернізм? — кинув Антон питання студентам. — Новаторство — якщо термін перекласти на нашу мову. Новизна! Бо хіба може розвиватися література, не оновлюючи своїх форм? Тільки через модерні художні засоби можливе бачення нових реалій…

— Добре пояснюєш, — перебив Антона Синютка. — Але повідж, яким терміном маємо визначати літературний фальш… Наприклад: за постулатами якого методу зображений колгоспний достаток у фільмі «Кубанські козаки»: столи вгинаються від наїдків, а всім відомо, що народ у той час вимирав з голоду…

— Цей метод має відому назву! — почулася репліка із зали. — Тільки знайте, що в тому фільмі курячі стегна були муляжні, натуральні поз'їдали голодні актори!

В аудиторії прошелестів сміх, Антон продовжував:

— Метод, який ви маєте на увазі, колего, не новий. У збірнику догматів Катерини II під назвою «Апофегмат» цариця проголосила, що російське суспільство стало досконалим і матеріально, і духовно. А був то 1783 рік, коли в Росії узаконено кріпацтво, а в Україні зліквідовано навіть церковно–приходські школи…

— Цей метод утвердився в нас у тридцятих роках своєрідним українським апофегматом — п'єсою Корнійчука «Платон Кречет», — кинула репліку Ліда.

— Що ви маєте на увазі? — схопився з місця Черепов.

— Голод в Україні — і рожево–оптимістична ідилія в п'єсі, — відказала Ліда.

В аудиторії знявся галас, почулися вигуки:

— То чому ви боїтеся вимовити власну назву цього методу?

За кафедру вийшов Мирон.

— Хвилиночку, товариші, я зараз назву… Традиція, започаткована царицею, процвітає і розвивається й нині: нас, наприклад, примушують вивчати згіперболізований крикливим оптимізмом роман Бабаєвського «Кавалер золотої зірки» — й подають його як зразок твору, написаного за методом соціалістичного реалізму!

— Але ж соціалістичний реалізм допускає гіперболізацію, яка має в нашій літературі глибоку традицію. Згадайте Гоголя: «Рідко який птах долетить до середини Дніпра», — вже оборонявся Черепов.

— А скажіть мені, чи багато радянських письменників долетіли хоча б до половини Гоголя? — вигукнула Ліда.

В аудиторії вибухнув сміх.

— Це не засідання наукового гуртка, це антирадянський шабаш! — оголосив Черепов вердикт, переставши оборонятись.

Зала затихла. Тихо прочинивши двері, вислизнув з аудиторії Аркадій, мовляв, його тут не було. За ним подріботіла Ореста.

— …А далі? Відомо, що було далі, — промовив сам до себе Ігор й продовжував читати Лідиного листа.

«Згадав, Ігоре? Та певне, що згадав, таке не забувається… Я впевнена, що той погром, який готували в парткомі задовго до засідання нашого гуртка, назавжди залишиться в історії университету. Про нього напишуть ще письменники романи — може, й ти сам… Знаю, що ти віддав першу книгу свого роману в якесь київське видавництво. Сподіваюсь, що матимеш успіх. Я вірю в тебе… Не сприйми це за жіночий натяк, я добре усвідомлюю, що надаюсь тобі лише за товариша… Але чому ти так слабо орієнтуєшся у жіночій вроді? Ніяк, хоч убий мене, не можу уявити собі писаної красуні з глибоким розумом. Знаю, що відповіси мені на це: „А я не уявляю негарної інтелектуалки в ліжку“. Це теж правда…

Пиши мені на Замарстинів, я там живу з хворою мамою. З Аркадієм розлучилася: хіба можна було жити з ним після того… і не тільки — того… Працюю коректором багатотиражки на кондитерській фабриці — на хліб вистачає… Мирон пішов у сажотруси: іноді він уявляється мені таким собі малим арідником, який — геть чорний — вилізає з димаря палацу Лоренцовичів на Ринку…

Й не знаю чому, адже колежанками ми ніколи не були, — прислала мені з Ужгорода листа Ореста, може, з прицілом, щоб ти дізнався, куди вона зникла зі Львова ще перед конфірмацією… Працює піонервожатою в якійсь там школі, вийшла заміж. Тож думаю, що ти заспокоїшся нарешті.

А чи не догадуєшся часом, Ігоре, хто ж то таки доніс у комітет комсомолу про те, що ми збираємося в Страдчі?»

Й випав лист з Ігоревої руки. Зникла з–перед очей Ліда й постала перед ним Ореста. Вона винувато дивилася на Ігоря, ніби просила прощення. І він прощав їй заміжжя і клявся, що не помре, поки не зустрінеться з нею… Та охолоджувала його жадобу підозра: а може, то вона їх зрадила, бажаючи врятувати?

XII

Багряна тасьма, що на західному схилі неба облямувала сіру попону осіннього туману, поволі блідла, зливаючи червінь у мрячну безодню, нібито втомлене і схолодніле сонце, пірнаючи все нижче до обрію, всмоктувало в себе рештки розтраченого за день тепла. Сонце сповзало по ряднині туману, проникаючи крізь нього сірим кружалом, й добиралося до сталевої смужки чистого неба, що відділяла сіру пелену від почорнілої в сумерку земної таці, гейби то молода дівчина підкасала спідницю повище колін, нахваляючись, поки на світі ще видніється, своїм налитим тілом; й коли ту смужку перетне огромний диск сонця, тоді й згаснуть світлі Ігореві згадки й залишиться та, яку досі обминав, щоб не затьмарювати погожого дня темним, мов вечірній сутінок, спогадом…

…Ліда нагадала Ігореві про його роман, якого він ще восени відіслав у київське видавництво «Молодь», й подумав Ігор зі скрухою, що даремно йому сподіватися на схвалення твору до друку, адже про виключення з Львівського університету групи студентів за антирадянську поведінку напевно дізналися і в Києві, то хто захоче через якогось молодого автора ризикувати своєю посадою…

Не знав ще Ігор того, що свіжий вітер політичної відлиги обвіяв не лише їх, доморосів, а й сотні інших думаючих молодих людей, що подуви весни проникли крізь тріщини у, здавалось, монолітних, а насправді проїдених грибковиною стінах тюремних бастіонів; ніхто іще не знав, що кам'яні заборола незабаром осунуться, мов з глини зліплені, й без гуркоту впадуть, а «с груд развалины огромной, — як віщував російський провидець Радіщєв, — возникнут новые светила», що струмені свіжих віянь збудили відвагу в людей, наділених письменницьким талантом, й першим проникне крізь прогнилі шпари в тюремне пекло — слово.

Й тієї миті, коли Ліда нагадала Ігореві, що й він стає жерцем слова, прийшла до нього тривожна думка: наскільки гостра його мова у першій книзі «Антифон воскресний», якою вагою наповнена вона, якою мислю просякнута; чи протиснулося б його слово крізь тріщини в тюремному мурі, чи сколихнуло б надію в людей, ув'язнених у тій безмежно просторій тюрмі, чи б спородило бунтарську думку, чи додало б в'язням стійкості й терпеливості, чи влило б їм крихту сили якщо не зрушити той бастіон, то бодай примусити його здригнутися. Та коли навіть і затаїли його слова протесту силу, то чи тюремщики не помітять завчасно її, скрипту, чи не здавлять, не стлумлять, не знищать те слово ще до народження в ньому звуку?

Ігор пробіг думкою все полотно роману, й безнадія зв'ялила його: хіба не втямлять цензори, що ігумен Конрад — то не ветхий образ із минувшини, а нинішній борець, що книги, які він розповсюджує між своїми учнями, — не стародавні письмена, а живе слово сьогоднішнього молодого покоління, що монгольські баскаки — то прообраз сучасних окупантів, а продажні удільні князьки — це нинішні донощики й сексоти, — й поник у безнадії Ігор: підтекст його книги надто прозорий — задум автора нічим не прикритий…

Та який подив і радість огорнули Ігоря, коли він отримав листа від свого видавця: його переслала з Янова мати.

«Ваш прецікавий роман „Антифон воскресний“, — повідомляв редактор книжки, — підписаний до друку. Коли будете вертатися із свого далекого відрядження, зупиніться в Києві: на вас чекатиме сигнальний примірник».

…Й сидячи біля печери, де колись збиралися домороси, знову поринув Ігор у спогади, все ще вірячи: хтось же таки прийде на умовлене місце — проб'ється крізь товщу тридцяти літ.

…Уже золотився вересень, коли я, відбувши добровільну службу в морфлоті, повертався в Україну. Взяв квиток на літак до Києва, не думаючи про те, що залишуся в ньому назавше. У Києві побував уперше. Щоб осягнути зором столицю моєї землі, вибрався на Гору, де резидували колись князі, й з прямокутного майданчика із збереженими слідами прадавніх фундаментів Десятинної церкви глянув на камінне безмежжя міста, перетяте широкою биндою Дніпра: з пониззя ріки, з–поміж високих круч засвітилися до сонця китиці бань Видубецького монастиря, праворуч пишалася золотоверха Софія, а в підніжжі Гори зяяли руїни Золотих воріт — те, що не втрималося на списі воєводи Дмитра, коли він перекидав київську браму в Царгород, помщаючись русичам за зраду. І чи то вітер так завивав у кронах каштанів, чи води Дніпра, кружляючи на чорториях, видавали звуки, схожі на голосіння, — здалося мені, що то не стихли ще зойки й ридання мордованих татарами киян, спонадіяних — за вчинену наругу над воєводою Дмитром — на милосердя ординців; обмануті плебеї рятували своє життя, затлумлюючи храм й спинаючись аж під сам купол по хорах і карнизах; чув я тріск стін і несамовитий гуркіт цегли й каміння — руїни падали й під землю западалися, а над Хрещатим Яром, над Оболонню, Дарницею, Видубицями простилалася безкрая голубінь, нібито небо стало суцільною банею, єдиним покровом для всього міста, захистом і надією на життя і волю, а незримий літописець виписував на схилах тієї бані заповітні письмена, й була то історія минулого, нинішнього й прийдешнього часів мого краю, писана загадковою в'яззю, — і тоді я відчув і повірив, що всі терпіння, зображені на стаціях Страдчівської хресної дороги, будуть згодом перетворені під моїм пером у слова, і на кожній стації до стіп хреста з розп'яттям я покладу, як задумав тоді, коли домороси прощалися із Страдчем, в жертву свою книгу і для творення тієї жертви присвячу все своє життя…

А перша книга вже написана й видана — тож я сходжу з Гори, поспішаючи до видавництва «Молодь», що на Пушкінській; ще раз осягаю поглядом зневолену землю, що прослалась як перед моїми очима, так і поза досяжністю мого зору; та просторінь не мала меж — Україна видалася мені такою великою, що й запряжена ніяк не могла вміститися у березове ярмо й розпирала собою майдан концтабору, огородженого колючим дротом… Я сходив униз на Володимирську й, минаючи руїни київської брами, повторював віщі слова, вимовлені колись поетом Василем Пачовським у пророчому трансі: «О Золоті ворота, стояти вам ще там, де ви стояли!», і заклинав я свою віру в свободу України тичинівськими словами: «Не може ж так буть!»

…На шостому поверсі висотного будинку навпроти ліфта висіла на дверях табличка з написом «Молодь». Із затамованим подихом я увійшов до приймальні, ввічлива секретарка, поцікавившись, хто я, дозволила зайти до редакторської кімнати. Із–за столиків глянули на мене очі двох молодих хлопців, мало що старших за мене, й мені відлягло від серця: я ж бо наготовився побачити тут насурмоненого дядька, чомусь доконче вусатого, мовчазного, зверхнього, а ще й бурчуна; допитливі й трохи насторожені погляди редакторів ураз степліли, й один з них, лисуватий із світлими кучериками на скронях, назвався Іваном, і в ньому я впізнав голосного поета–модерніста, обличчя якого запам'ятав із обкладинки тоненької книжечки поезій, якими захоплювався Мирон Синютка. Я згадав надмірно ускладнену поезію молодого автора: читаючи, я думав, що поет умисне підкреслює свою інтелектуальність, проте мусив визнати про себе, що цей автор прокладає новий стильовий напрямок у нашій літературі, який не має нічого спільного із туфяним совєтським соцреалізмом. І хай той образ ножа в сонці здається вельми надуманим, все ж він зухвало протестний: ніж у сонце встромлено давно, його вістря щохвилини наближається до серця світила й загрожує його згасити; тієї миті я втямив, що такі, як Іван, покликані зупинити катастрофу: чорна темрява загрожує світові, й ми мусимо засвітити хоча б маленкі каганці, це наш обов’язок і наш порятунок.

Я помітив, як настороженість в Іванових очах міняється прихильним до мене полиском, він вийшов з–за стола, подав мені руку й довго термосив мою, примовляючи:

— Такий, як на фотографії! І в романі — теж… Ти молодець, Ігоре, таку річ встругнув! А коли глибше в неї вчитатися, то…

Сусід обірвав запальну мову Івана:

— Не розкривай відразу всіх карт! Підтекст служить для того, щоб дошукуватись, вловлювати й пізнавати глибинний зміст твору, а не брати його готовим, мов пампушку з тарілки… Мене звати Василем, я теж вправляюся в поезії…

Свого прізвища він не назвав, та я вгадав, хто він. Й забриніли в пам’яті знайомі слова: «Танцювали лебеді в хаті на стіні» й зазвучала музика материних слів: «Можеш все на світі вибирати, сину…». Розчулений, я обняв Василя, до нас підійшов Іван, поклав нам обом руки на плечі, й хвилину ми стояли, мов живий монумент, і так ми згодом пішли разом однією дорогою, втрачаючи і здобуваючи й не сумніваючись в обраному шляху.

Нас розполошив директор видавництва. Був він достоту такий, як мені раніше уявлявся типовий редактор: присадкуватий, понурий, з пишними шевченківськими вусами, та з очей світилася м’яка й ненастирлива доброта, властива тільки східним українцям.

— Мені доповіла наша Маруся, що ви прийшли до нас, — заговорив він, і мова його була теж привітна і м’яка — такої я ніколи не чув у себе дома. — Ось вам перша ваша ластівка, — і він подав мені гарно оправлену книжку із заголовком «Антифон воскресний» і з моїм ім’ям і прізвищем на обкладинці.

Незмірно втішений, я взяв книжку до рук й притиснув до грудей, стримуючи щасливий схлип. Директор пильно приглядався до мене, ніби вивчав, який то я не зовні, а в душі, й запитав таке, чого я зовсім не сподівався почути:

— Ви сімейний?

— Ще ні… — відказав я знічено.

— То й добре… Не мусите вертатися до свого Львова. Залишайтеся в Києві, візьмемо вас на посаду коректора.

Підшукаємо якесь скромне помешкання, а потім — як Бог дасть… Згода?

Й так я став киянином. Першу ніч заночував у Івана, а на другий день він поселив мене в тісній кімнатці студентського гуртожитку.

А того вечора ми — три новітні побратими — взяли з собою вина й запивали наше знайомство на майданчику Десятинної церкви — на тому самому місці, з якого я вперше побачив усю Україну й увірував у її щасливе прийдешнє. Ми тихо розмовляли про те, про що ніхто ще вголос не наважувався говорити — так, ніби щойно домороси, числом збільшені, пробралися підземним ходом із Страдчівської печери до найвищої висоти України — Княжої гори. І тихо співали пісень, яких ніхто ще вголос не співав, й поклялися найсвятішою піснею душу й тіло покласти за нашу свободу… І впевнився я тоді: доморосів ставатиме щораз то більше, а прийде час — і з усіх кінців України вимарширують легіони неофітів й заполонять заполонений край.

Я отримав десять авторських примірників своєї книжки і сигнальний вислав Ліді… Й так почалося наше довголітнє листування, яке ні разу не освятилося зустріччю, — двоє близьких людей надто довго долали коротку віддаль одне одному назустріч…

«Та невже й нині не скоротиться вона до однієї п'яді?» — думав Ігор, дивлячись на сонце, що, просвічуючи білим кружалом сіру попону мряки, поволі й невідворотно зсувалося до заходу.

ХІІІ

Спогад, що сплив у пам'яті Ігоря в той мент, коли сонце, напружившись до червіні, почало вивільнятися з полону мрячної смуги, був достоту такий, як ця багряна куля, — що пучнявилась останнім теплом і водночас холодніла, загрожена неминучістю згасання в нічному сумерку.

До Ігоря прийшла літературна слава — навально й голосно. Згнічений несподіваним визнанням, він ніяковів від повсюдного галасу в київських інтелектуальних колах. «Ти читав „Антифон воскресний“ Романюка? — запитували один в одного письменники в Спілці, науковці в Інституті літератури, книголюби в книгарнях на Хрещатику. — Ще ні? То прочитай, не пошкодуєш: які думки, який підтекст!» — «А ви читали? — запитували незнайомі в самого Ігоря у письменницькій книгарні „Сяйво“ на Червоноармійській, коли він переглядав новинки й відкладав набік потрібні книжки. — Візьміть ось цю!» — і тицяли йому перед очі книжку, дивуючись, що вона його не цікавить.

А коли вже Ігор пороздавав друзям авторські примірники і в тому ж «Сяйві» підійшов до каси із стосиком власних книжок, якийсь бібліоман взяв його за лікоть й, підозріливо заглядаючи йому в очі, спитав: «А ви оце спорядилися на чорний ринок, добродію?», Ігор зовсім розгубився й проказав, запинаючись: «Таж то я її написав…» Тоді його обступили всі, хто був у магазині, приглядаючись то з недовірою, то із захопленням, інші просили дати інтерв'ю, хтось із недовірків вимагав у Ігоря паспорта, й він нарешті протиснувся крізь натовп і втік, ще не вміючи користатися зі своєї популярності…

А коли ажіотаж довкола роману сягнув піку й книжку почали передавати з рук до рук й обговорювати її на засіданнях літературних гуртків, відчитуючи підтекст, партійні нишпорки самі заходилися її читати по вертикалі й діагоналі, дошукуючись у ній антирадянщини, — й нарешті сталося те, що мусило статися: роман був підданий у пресі нищівній політичній критиці і знятий з книгарень та бібліотек, що спричинилося до зацікавлення твором в українській діаспорі: канадське видавництво «Тризуб» поквапилося випустити в світ факсимільне видання книжки, а в СІЛА з'явилася вона в перекладі англійською мовою. Тоді притчею во язицех стало прохання одного київського графомана, книги якого припадали пилом на поличках книгарень, до відомого і теж проскрибованого критика Івана Дзюби: мовляв, напиши про мене розгромну рецензію, може, на мої книжечки хтось зверне увагу…

Сталося те, чого побоювався Ігор, коли ще на Далекому Сході отримав від директора видавництва «Молодь» утішного листа: цензура на твори Романюка опустила завісу, й наступна його книга, в якій ішлося про те, як отцеві Миколаєві Конраду, що уособлював Україну, допоміг нести його хреста славетний український поет, була зарізана цензурою, й Романюк, який так несподівано став відомий в українському світі, мусив замовкнути й чекати кращого або гіршого часу — політичного потепління чи то тюрми.

Й саме на ту пору, коли слідом за Ігорем партійні гайдуки розправлялися з Миколою Вінграновським, Іваном Драчем і покійним уже Василем Симоненком, Ігор отримав з Ужгорода листа від письменника Івана Чендея, який очолював Закарпатську спілчанську організацію: голосний і теж уже битий владою прозаїк запрошував його на зустріч із закарпатськими студентами й викладачами, яка мала відбутися в актовій залі Ужгородського університету.

Ігор погодився — познайомитися з відомим письменником із Закарпаття було цікаво й заманливо: та невже це той самий? І всю дорогу в поїзді діймала Ігоря догадка: письменника Чендея він ніколи у вічі не бачив, та прізвище його було знайоме з дитячих літ. Коли мадярське військо відступало перед совєтською армією із Волині на Закарпаття, якийсь здесяткований у боях артилерійський полк зупинився на перепочинок у Янові, щоб потім, полишивши гармати над Верещицею, добиратися возами й пішо до своєї Паннонії турківським трактом. Тоді хлопчина познайомився з одним мадярським солдатом, який, сидячи на лафеті, тужив за своїм краєм українською піснею про камінь, що росте без коріння, про сонце, що сходить без насіння, про серце, що плаче без сліз. Й дізнався Ігор, що солдат родом із Закарпаття й називається Іван Чендей. Можливо, той самий, а чому б і ні?..

Актова зала була переповнена. Іван Чендей, вусатий і вродливий гуцул, представляв публіці галичанина Ігоря Романюка, а той пильно придивлявся до господаря, намагаючись вловити знайомі риси на його обличчі. Впізнати в ньому колишнього мадярського жовніра було важко, та зраджувала його м'яка закарпатська вимова, яка вчувалася колись у тужливій пісні, й перед тим, як Ігореві було надано слово, спитав він у Чендея: «Чи пам'ятаєте містечко Янів на Львівщині?» Чендей пильно глянув на Ігоря й відказав: «А звідки ви знаєте, що я там бував?» — «Потім поговоримо», — промовив тихо Ігор, й здивований його питанням Чендей додав: «Бував я там і звідти додому йшов пішки. Ніколи того переходу не забуду. А ви…» — «Я тоді слухав вашу пісню про сонце, що сходить без насіння… Й досі чую той ваш схлип: „Серце плаче, сліз не має…“».

Зала нетерпляче плескала, чекаючи Ігоревого виступу. Ігор говорив недовго: йому й досі було незручно від того, що його вважають письменником, хоч він же насправді ним є, адже написав роман і має неабиякий успіх. Та коли осмислював своє місце у величному ряді майстрів пера, серед яких височіли могутні постаті Шевченка і Франка, — бачив себе надто маленьким десь на крайньому узбіччі, на маргінесі літературного процесу. Проте добирався–таки до нього гріх самолюбства й усвідомлення власної значимості, й від цього ставало до соромоти втішно — чей недаром зібралося в цій залі стільки людей — їх він не знає, зате вони знають його, слухають і засипають питаннями, а за які заслуги і чому вважають, що Ігор відає більше за них…

Записок з питаннями сипалося все більше й більше: викладачі цікавилися, ким працює письменник, не вважаючи, видно, письменницьку працю фахом; студенти хотіли знати, звідки він родом, чи одружений, хтось запитував, чому він вирішив стати письменником, й Ігор намагався переконати цікавих і відчував, що це йому не вдається: можна вибирати професію вчителя, лікаря, інженера, а письменника, співака чи художника вибирає доля, потреба писати зовсім не залежить від волі автора — це спосіб його існування, він мусить лише виховувати в собі витривалість у праці; запитували теж, чи повинен письменник чекати натхнення, й коли Ігор відповів, що натхнення чекає тільки лінюх або мрійник, залою прокотився схвальний сміх.

Легкі й банальні питання швидко вичерпалися, в усному діалозі перебрали ініціативу поважні мужі, а хто вони — професори, пенсіонери чи кагебісти — Ігор не знав, усвідомлював лише, що мусить бути обережним, але й не боягузом, не простаком, бо для чого тоді вийшов до людей, серед яких, крім приятелів і однодумців, зачаїлися, напевне, й вороги, й він мусить гідно вистояти у словесному двобою.

Питання почали задавати з місця вголос.

— Тема вашого роману — боротьба русичів з татаро–монголами. Чому ви не вважаєте супротивників рівнозначними за силою, ментальністю і правом й надаєте перевагу русичам?

— Як історик, я намагався бути об'єктивним і тому не надівав на обличчя ворогів карикатурних масок. Моєму ханові Телебузі притаманні риси лицаря, хоч він і смертельний ворог… И показав я завойовників сильнішими за русичів, бо ж так було. Але моральна й духовна перевага завжди на боці тих, хто стоїть на своїй землі. Бо то — нація. Вона обороняє свої межі й ніколи не переступає через чужі, тому й право за нею. А окупанти перестають бути нацією, як тільки вступають на чужу територію. Тоді вони стають ордою — аморальною, бездуховною, пойнятою грубим матеріалізмом: «Ґдє кусок хлеба, там дом родной!»

— Та невже татари розмовляли по–російськи? — почулося із зали глузливо–викличне і явно провокаційне питання.

— Я не переклав російську приказку українського мовою, вибачте… А втім, цей імперський принцип набагато точніше передає татарська філософема, яку сповідують усі завойовники: «Де ступив копитом татарський бахмат, там татарська земля…»

У залі пролунали оплески, підтекст був уловлений.

— Ви у своєму творі перебільшуєте роль літератури, слова у боротьбі. Хіба можна патріотичною фразеологією перемогти булат?

— Можна, це вже не раз доводила історія. Чехію врятував від онімечення замаскований під національний епос фальсифікат Вацлава Ґанки «Краледворський рукопис». А коли Росія закріпачила Україну, виступили на прю з ворогом Сковорода і Шевченко. Відбулася переміна зброї — меча на мисль. Зброя слова незнищенна, її неможливо вибити з рук оборонців.

— Як ви ставитеся до маріонеткової держави Августина Волошина на Закарпатті?

— Я не політик і політичної оцінки не даватиму. А з погляду історичного — це нормальна боротьба за національну незалежність.

Почулися ріденькі оплески й, сполохані, згасли.

— Ви вважаєте себе українцем чи русином?

— А яка різниця? В часи Київської Русі громадяни цієї держави називали себе русичами, й звідти пішов етнонім «русин».

— Але ж так називають себе й росіяни — «русскій». Виходить, ми були одним народом, тож, логічно, в такій спільноті залишаємось і донині?

— У древні часи наші північні сусіди називалися московитами. Аж у 1720 році Петро І присвоїв Московії наш етнонім, поблажливо назвавши нас малоросами. То щоб відрізнитись від месіянського народу, ми прийняли інший наш етнонім, який споконвіків існував на Русі як другий, — українці, Україна. Першим офіційно так назвав себе і свою землю Богдан Хмельницький.

Питанням не було кінця. Чендей нарешті подякував громаді й Ігореві й повів гостя до готелю.

…Поки офіціантка принесла нам до номера вечерю, ми з Чендеєм розмовляли — ближче знайомилися.

— Пам'ятаю того хлопчика з Янова… Не можу, звісно, тебе впізнати, але коли кажеш, що то був ти… — заговорив Іван, ніби вмовляв себе, що така зустріч, як оце зараз наша, може врешті бути ймовірною.

Ми перейшли на «ти», це нас зближувало чи то підтверджувало давне знайомство: до того українця у мадярському військовому мундирі я теж так звертався, був–бо він ще зовсім хлопчиськом.

— Айно, айно, то напевно був ти, — не переставав Чендей переконувати себе самого, й це миле закарпатське потакування остаточно впевнило мене, що не комусь там чужому, а ніби рідному братові виносив я з хати то окрайчик хліба, то печену картоплю в мундирі; жовнір сидів на лафеті своєї гармати, яку потім тут і покинув, він не мародерствував, як інші мадярські вояки в містечку, лише наспівував і чекав, поки його кріґсколеґи покинуть важку і легку зброю й потягнуться на південь. Й пішов за ними: вони манджали, хто мав силу, через страдчівські ліси до турківського тракту, щоб ним допасти до Паннонії, а Иванова дорога була коротша — лише до Хуста.

— Так, то був ти, — уже впевнено промовив я, й відказав Чендей:

— Айно…

Він досягнув з течки пляшку закарпатської сливовиці, ми пили її, пахучу й міцну, за дружбу, добру долю й творчі успіхи, й, захмелівши, проказав Іван скрушно:

— «Іване без роду, Іване без долі… ти гинув, а славу сусід добрий взяв…» То Степан Чарнецький… Мою зелену землю, освячену кров'ю карпатських січовиків, й донині воліють називати «землею без імені». Я мусив проливати свою кров за фашистську Мадярщину, а нині мене зневажає комуністичний фашизм… І так живемо, брате, в дикому абсурді і все ще на краще сподіваємось…

Трохи помовчавши, він продовжував:

— Тебе, я про це вже чув, лупцює офіційна критика, та й до мене вона добирається… А ми з тобою ось частуємося в комфортабельному готелі, й чужинець, якби нас тут побачив, — подумав би, що живемо в цивілізованій країні, а не в ординському ханстві, де вбивають і тебе, і мене не тому, що нас бояться, а що ми — інші. Ти чув нині репліки «визволителів», які сиділи в залі… Все, що не таке, як їхнє, має бути знищене або привласнене: земля, історія, література, мистецтво — нас оголошують чужинцями на власній землі…

— Це психологія орди, — промовив я, щоб підтвердити свою згоду з Івановими думками, проте волів мовчати, слухати і втішатись тим, що не тільки у Львові, а й у Києві і на Закарпатті теж, а, напевне, і в інших кутках України виростають свої домороси — і невже намарно? Не може ж так буть! Незабаром заворушиться, заговорить і вийде на майдани вся Україна — в це я свято вірив, й цю віру зміцнювала в мені Чендеєва мова.

— Проте я все ще сподіваюся: цей абсурд вічно існувати не може, — продовжував Іван, ніби вгадував мої мислі. — Гнійна болячка мусить колись прорватися, мов фурункул, здорове тіло планети не дасть себе дорешти отруїти, однак для власного оздоровлення мусить людство визначити діагноз тій болячці: з яких інгредієнтів вона спородилась. А ось з яких, брате: абсурд Росії в тому, що вона нищить чужі цивілізації, забираючи собі набутки розуму завойованих народів, а власного не витворює… Що найбрутальніше у світі суспільне утворення оголосило себе месіанським й, сіючи повсюдно смерть, називає себе визволителем. Що російська культура має чужий корінь, і тому московські владці воліють мати жебрацьку імперію, ніж національну державу без родимого інтелекту, для розвитку якого Росія мусила б демократизуватися, а увійти в такий процес не має змоги, оскільки в генах тієї нації не зафіксувався розвиток особистості, а тільки рою, муравлища… Та найбільша небезпека абсурду полягає в тому, що імперія несе світові свою порочність як віру, й цілі народи стають жертвами віри у благородність зла…

— Але ж неминуче настає прозріння тих затьмарених облудою народів! — гаряче заговорив я й, немов меч із піхов, добув свою властиву зброю — оптимізм. — Бо чим більше територій завойовує імперія, тим швидше вона слабне: із розширенням земного простору втрачає свій дім, залишивши його занедбаним в глибинах неосвоєного безмежжя, і, намагаючись розчинити в московській отруті завойовані народи, сама розчиняється серед них: так сталося з Римом і Туреччиною, але ж ті завойовники після програшу мали куди повернутися. Куди ж дінуться москалі, коли їхня земля є начебто всюди, а насправді — ніде?

— Маєш рацію, брате, айно! — вигукнув Іван і перехилив келих. — Але скажи мені, чи мислі, подібні до наших — в розмовах й підтекстах наших творів, — хоч зрідка блукають серед людей?

— Не блукають, а живуть і множаться, Іване. Я це знаю і впевнений, що незабаром заговорять і Дніпро, і гори… Й не замасковані й не в символи закутані — розлетяться вони у вигляді революційних прокламацій!

Хтось постукав, ми вмовкли, Іван підійшов до дверей, прочинив, й до кімнати увійшла красуня, якої, певне, ще не бачив світ. Була це Ореста.

Чендей проказав тихцем до Ігоря: «Завтра подзвоню» й вишився з номера, а Ореста, та сама Ореста, яка ще так недавно була схожа на десятикласницю, тепер стояла мовчки перед Ігорем — розкішна, налита молодим здоров'ям жінка із золотою короною коси на голові, з великими синіми очима, в яких світилося зніяковіння із сексуальною жадобою змішане.

Спантеличений, сторопілий Ігор хвилину не міг усвідомити, що це не сон, а дійсність, в душу проти його волі вкралася злобна думка: а якби не моя слава, чи прийшла б? Проте він стояв з простягнутими до Орести руками, й вона, гаряча й віддана, увійшла поміж них й припала до його грудей, шепочучи:

— Прости мені, Ігоре, я була така нерозумна…

Вона мовчки хлипала, й Ігор нарешті отямився від навального щастя, що приголомшило його так само безжалісно, як колишня Орестина відмова, й він поквапився взяти плату і за кривду, і за кохання: схопив Оресту на руки й поніс до ліжка.

Ніч була шалена, Ігореве кохання було схоже на помсту і разом з тим солодке й пекуче: у найвищому спалаху пристрасті Ігор не переставав думати: а чи їй з ним було теж так добре, а може, гірше, може, краще; ці нікчемні думки він відганяв від себе, та вони не вступалися, були настирливі й жорстокі, а коли шал пригас й Ореста заснула, Ігор придивлявся крізь сутінок до її обличчя й відчув, як холод спокою й байдужості почав проникати в його душу; ще жевріла в ньому жалість до неї, але прощення не було і до того ж прокрадалася до свідомості підозра: чи то не Ореста їх зрадила?

Вродливе личко жінки ставало для нього щораз байдужішим, нібито перемінювалася вона із живої красуні в банальну ляльку, схожу на артистку із трофейних американських фільмів… В ліжку лежали двоє знайомих і чужих людей, і спитав Ігор, розбудивши Оресту:

— Що трапилося з тобою, що ти так потаємно зникла зі Львова перед тим, як на нас впала біда?

Й вона слухняно сповідалася…

— Цілий рік надокучав мені один ужгородський лікар листами, я йому не відповідала, а коли трапилося зі мною т є, вирішила скористатися з нагоди, я ж порчена, але цей клявся, що все пробачить… І не пробачив, кожного разу допитувався, хто був у мене першим, а згодом почав пропадати ночами, і я знала, що він мене зраджує…

— І ти прийшла до мене, щоб йому помститися? Що ж, така помста вельми солодка… — зіронізував Ігор і відчув, як його холод до Орести перемінюється в злість.

Й не було більше розмови, запала поміж них незручність і нудьга, такий стан відчував колись Ігор на майдані під час Франкового свята — після першого поцілунку з Орестою. Ігор придумував, про що б то заговорити, а в думці вертілося тільки одне питання: хто, хто доніс? Та не спитав: надто красивою була Ореста, така врода не може співіснувати з підлістю…

…Й тепер, після того, як Ореста стала моєю, я збагнув, які ми різні й чужі люди. Певне, це саме відчула вона й несміливо, немов з надією на порятунок, прошепотіла мені до вуха, запинаючись:

— Я каюся: мій егоїзм переміг мене саму… я аж двічі проміняла справжнє на фальш, цинізм і нелюбов… Розлучуся з ним… Приймеш мене?

Я не мав що сказати. Й так ми у гнітючій мовчанці пролежали до ранку, я заснув, а коли прокинувся, Орести біля мене вже не було…

Вертався поїздом до Києва, дивився у вікно, а в душі вовком завивала пустка, й нічого на світі для мене не існувало, крім пісні мадярського жовніра, що десь бриніла в далині: «Серце плаче — сліз не має, серце плаче — сліз не має», й конала та гірка мелодія в гуркоті коліс, які настирливо відстукували питання: «Хто, хто нас зрадив?»

XIV

Й коли сонце сховалося за обрій і останні його промені згасли, втиснулася нарешті в Ігореву пам'ять згадка, яку він протягом цілого дня відганяв від себе, немов надокучливого ґедзя, й була вона невблаганною, мов ніч, що насувалася зі сходу примарними тінями…

День погрому був призначений на березневе рівнодення, начебто сама доля постановила зважити вчинки студентів, які назвали себе доморосами й насмілилися потаємно дати волю своїм думкам, визволивши їх із закам'янілих форм шаблонного єдиномислія. Й не встигли вони ще й заворушитися в коконах недозволеності, й ще так далеко було до переміни сонних зародків у вільні й барвисті метелики, як кощава рука потягнула шальку ваги на холод, і змеркли просвітні вогники, які мали сповістити люд про неминучий грім благої вісті.

Про те, що мертвовидий кокон заворушився, дізналися університетські партійні гайдуки ще задовго до бурхливого засідання літературно–критичного гуртка з приводу книги Роже Гароді. Проте вичікували, поки вчується виразний стук у шкаралущу, й коли замість нього, скрадливого, пролунав різкий хрускіт, сполошилися вони й до тієї самої франківської аудиторії, де так недавно здоровий реалізм вихлюпувався із замшілих соцреалістичних берегів, загрожуючи вилитися живлющою вологою на спопелілий від тотальної посухи такир, — зігнали викладачів і найдовіреніших комсомольців із філологічного та журналістського факультетів.

Збоку перед подіумом сиділи обличчями до аудиторії четверо студентів і студентка, на них осудливо дивилась людна зала, спопеляючи їх погордою й ненавистю, достоту, як це було колись на розправах тридцятих років у Харкові й Києві, а співчутливі студенти й викладачі опускали долу очі, щоб їхнього співчуття не запримітили судді. Підсудні поводилися незалежно, начебто це зборище їх не стосувалося: Антон пильно приглядався до викладачів, які зайняли лівий ряд, нібито вже відбувався державний іспит й він налагодився вступати у філософський диспут із професурою; Ліда з войовничим виразом на мармуровому обличчі була напружена; Мирон потирав долоні й підсміювався, наче збирався розповісти друзям свіжий анекдот, тільки Аркадій хвилювався й нервово до хрускоту заламував руки, а Ігор пильно промацував поглядом обличчя студентів, шукаючи когось, і врешті спитав Аркадія, з яким сидів поруч: «А де Ореста?», на що той відказав глухо: «Вона ще тиждень тому забрала документи й виїхала зі Львова».

На подіумі за столом сиділи секретар парткому університету доцент Кириченко й Черепов. У Кириченка — поважний, достойний, розпогоджений вигляд, у Черепова бігали вилицями жовна, ніби він збирався когось якщо не вкусити, то хоча б гаркнути…

Й коли в аудиторії влігся гамір й студенти заніміли, немов перед розстрілом, підвівся Кириченко й заговорив — голос його звучав по–батьківськи лагідно й злегка докірливо.

Він завчено, ніби напам'ять, виголошував шаблонну партійну промову про нечувані досягнення соціалістичного ладу, про ріст економіки й торжество марксистсько–ленінських ідей, про трудові подвиги радянського робітництва, про заможне життя колгоспників, про найсприятливіші у світі можливості студентів здобувати глибоку освіту та ще й про безплатну медицину… Й натурально всі ці величні досягнення бісять найтяжчих наших ворогів — капіталістів, які засилають у наш стан шпигунів, провокаторів і всіляку іншу нечисть, й це зло, як не сумно стверджувати, посіяло своє отруйне насіння і в нашому навчальному закладі: групка відщепенців, внутрішніх емігрантів, наважилася провести ревізію нашої святої комуністичної ідеології.

На цьому Кириченко затявся, вступний псалом закінчився, й він передав ведення зборів Черепову.

Секретар факультетського комсомольського комітету зовсім не збирався забавлятися патріотичним словоблуддям, він, наслідуючи жест вождя світового пролетаріату, викинув уперед руку й, спрямувавши на лаву підсудних вказівного пальця, заговорив, надаючи словам якнайбільше нищівного осуду і гніву.

— Ось сидять вони із зухвалими мінами, четверо паничів, — навіть при найбільшій поблажливості я не посмів би їх назвати товаришами! — й з ними розфуфирена панянка. І всі вони, немов ті невдячні щенюки, які кусають власного господаря, підняли — на щастя, ще не заплямовані злочинами руки — на наш найсправедливіший лад, який дав їм можливість задарма навчатися в нашому храмі науки…

Ліда пирхнула глузливим смішком, обдала Черепова зневажливим поглядом й відвела очі до вікна, в яке втискалася величним силуетом засніжена баня собору Святого Юра.

— Можна подумати, — промовила півголосом, — що десь існують цивілізовані країни, в яких молодь не має можливості вчитися…

Черепов на її репліку не зреагував, тільки від люті натрудоватіли жовна на його вилицях.

— Та я хочу вас запитати, — продовжував він, — з якою метою, а нам про все те добре відомо, збиралися ви біля печери і навіть у самій печері в страдчівському лісі? Що то було: таємні зібрання підпільників у катакомбах чи дитячі романтичні забави, які вже не надто пасують до вашого віку?

— Катакомби є не лише в Страдчі, їх ніде не бракує, й мало хто вилазить з них на світ Божий, — знову ніби сама до себе проказала Ліда, й цього разу її погляд зчепився з гнівним позирком Черепова. Вона рішуче брала вогонь на себе, й Антон, щоб виручити її з небезпеки, заговорив, як завжди, розважливо, й мова його мало стосувалася справи.

— Романтика, шановний товаришу Черепов, більш властива дорослим, ніж дітям… Романтиками були Гюґо, Байрон, Словацький: тему Мазепи, наприклад, вони розв'язували в ідеально романтичному ключі… й Пушкін теж був романтиком, однак лише до того менту, поки й він не зайнявся мазепинською темою: збайдужілий до літературно–художніх стилів поет став публіцистом…

— Точніше — імперським реалістом! — вигукнув Мирон, і на його обличчі спалахнула саркастична посмішка. — Чого варті його реалістичні інвективи: «Смирись, Кавказ, идет Ермолов… все русскому мечу подвластно!» Й на цьому закінчився пушкінський романтизм…

— І великий поет — теж, — додала Ліда.

У дискусію ув'язався Ігор, не даючи Черепову прийти до слова. Підсудні почали просто над ним знущатися, знаючи наперед, що кари їм все одно не минути.

— Романтизм як літературна течія, — заговорив Ігор, ніби на екзамені, — почав у нас бурхливо розвиватися у двадцятих роках: Хвильовий, Близько, Фальківський… На жаль, не утвердився: романтики були розстріляні або самі вступилися з життя…

— Та досить, досить уже розводити двозначні антимонії! — Черепов стукнув кулаком по столі. — Не для цього ми зібралися!

— Ви хотіли сказати — «антиномії», — зауважила Ліда й хихикнула.

Збори набирали зовсім іншого спрямування, ніж це спланували партійні боси: в незаплановану дискусію втрутився Кириченко. Роблена батьківська лагідність на його обличчі змінилася прокурорською суворістю, й подумав Ігор, що, напевне, так виглядали члени тройок у тридцятих роках.

— За такі розмови, — процідив з погрозою Кириченко, — з вами колись побалакали б інші люди і в інших місцях…

— І вам нестерпно жаль, що часи змінилися, і нам замість… ви догадуєтеся, що я хотів сказати, всього–на–всього делікатно поламають хребти, — промовив Мирон.

— Та замовкни ти, недоростку! — скрикнув Черепов, і Кириченко, помітивши, як засовалися Мирон і його товариші й зачувши небезпечний гул в задніх рядах аудиторії, злагіднив тон, злякавшись розгардіяшу:

— Я запевняю вас, молоді люди, — сказав він, — що вам не вдасться перетворити партійний суд на фарс. Демократія, до якої ми неухильно прямуємо, — то не вседозволеність і не анархія. Не зловживайте нашою терпеливістю… Отже, нам стало відомо, що на ваших зборищах у Страдчі, а теж на приватних квартирах, закрема в Синютки, велися антирадянські розмови, дискусії і суперечки, й назвали ви себе «доморосами». Що означає ця назва, скажіть, студенте Романюк.

И тоді в аудиторії пролунали нетерплячі вигуки комсомольців:

— Досить нам їхньої демагогії! Геть з університету шкодоробів! Очистимо свої ряди від націоналістичної зарази! — і подумав теж цієї миті Ігор, що в античні часи, мабуть, так само ревів у Колізеї римський люмп, вимагаючи смерті гладіаторам.

Кириченко припинив патріотичний галас.

— Заспокойтеся, товариші студенти. Дайте їм можливість усвідомити свої провини й покаятися… ми слухаємо вас, так звані домороси. Та говоріть же, говоріть, студенте Романюк, ви ж так сміливо виступали на засіданнях літературного гуртка, вас уже називають поетом, тож майте громадянську мужність розкрити секрет вашої таємної групи.

— Цей жартівливий словотвір, — відказав Ігор, — утворений з перших складів наших прізвищ… Чому ж то ви у всьому дошукуєтесь крамоли? Якщо б донощики записали слово до слова наші розмови, то ви б дізналися те саме, про що дискутують між собою всі студенти…

— А хіба того мало? — заярився Черепов. — Ви ж відверто закликали до ліквідації єдино правильного методу — соцреалізму, взявши собі за зразок вчення якогось чужинця.

— Але ж методів багато, шановний товаришу Черепов.

— А для нас прийнятний тільки один!

Ліда підвелася з місця.

— Товаришу комсомольський секретар, — промовила. — Дозвольте поставити вам лише одне питання. Скажіть, ви кожного разу, йдучи до університету, шнуруєте тією самою вулицею чи іноді звертаєте на іншу, щоб побачити щось нове?

У лівому ряді серед викладачів почувся притишений сміх. То професор Рудницький, який досі зосереджено пошкрябував пальцем сиву борідку на обвислій щелепі і явно співчував доморосам, бо й сам недавно проходив через подібне чистилище, враз ніби забувся, де сидить, і вимовив голосніше, ніж би це належалося в подібних ситуаціях:

— А вони мають почуття гумору, такі не пропадуть! — і щиро засміявся, однак, перехопивши осудливий позирк академіка Возняка, умовк, проте не переставав обмацувати досвідченим поглядом струнку, звабливу постать Ліди.

А вона продовжувала:

— І ще одне моє зауваження. Ви зібралися нас судити за те, що ми посміли думати інакше, ніж ви. А що нам робити, коли нас не влаштовує ваш спосіб мислення? Й відбувається тут не суд, де вислуховується й інша сторона, а конфірмація: оголошення заздалегідь винесеного вироку. Тож оголошуйте нарешті, не гайте часу. А нам немає за що каятися.

— Та хоча б за те, що ви безбатченки! — намагався Черепов утримати наперед продуману процедуру конфірмації. — Бо як розцінити репліку Синютки, зневажливо кинуту грузинському студентові: «Ваша батьківщина не така вже й велика!» Що він мав на увазі: маленьку самостійну й незалежну Грузію чи, може, Україну? Поясніть свій вислів, студенте Синютка!

Мирон говорив, не підводячись з місця:

— Я хотів нагадати грузинові, що в нього є своя земля. А щодо мене: моя батьківщина теж не така велика, як ви собі уявляєте…

— Товариші, — звернувся Черепов до аудиторії, — ви ж бачите, як вони розперезалися…

— Ми ще не розперізувались, ми щойно почали розшнуровуватися, — уточнив Ігор.

— Тож яка ваша думка, товариші? — атакував Черепов аудиторію.

— Виключити з університету! — заревіла зала.

— Іншої думки немає?

— Немає!

Тоді підвівся Аркадій, який досі сидів мовчки із затуленим долонями обличчям. Йому стало страшно, його друзі пішли ва–банк, вони вже опинилися поза університетом. І його чекає така доля? Й залишиться він без освіти, без театру — на вулиці з гітарою! А як далі жити? Аркадій був блідий, переляканий, жалюгідний. Цієї миті він забув про все: про свою честь, добре ім’я і про Ліду — теж…

— Я каюся, — проказав він. — Каюся, що був серед них. Хочу виправитися… Я помилявся, простіть мені… Про шу прийняти мене до комсомолу…

Антон промовив:

— Нарешті ви, наші судді, домоглися, чого хотіли: вам вдалося зламати людину…

Ліда звернулася до Аркадія:

— Ти вірно дотримався своїх засад, проголошених колись на одній із наших зустрічей: не можна ходити в масці. Ти нарешті здер із себе маску порядності й висвітлив перед людьми свою властиву підленьку фізіономію… Тож запам'ятай: ми з тобою ніколи не були знайомі — познайомилися аж нині…

Збори винесли рішення: Ліду Сороку, Ігоря Романюка, Мирона Синютку, Антона Доленка виключити з університету. Аркадієві Молодину оголосити догану.

Коли в аудиторії залишилися лише вигнанці, до них підійшов академік Возняк й промовив, затинаючись:

— Якщо ви любите Україну, то зробіть усе, щоб залишитися в ній, — і вийшов.

Мирон підбадьорливо глянув на друзів й промовив:

— Послухайте цікаву притчу… Коли Бог створив залізо, затремтіли від страху дерева. «Чому ви мене боїтеся? — спитало залізо, яке мало форму сокири. — Я ж нічого не зможу зробити без зрадника, який погодиться стати топорищем».

Але того, кого стосувалася ця притча, серед доморосів уже не було…

XV

Спочатку Аркадій не усвідомлював, куди йде. З натугою прочинив важкі університетські двері, вони не піддавались, ніби намагалися навічно затримати його в цьому непомірно громіздкому будинку, де щойно настигла його несусвітня ганьба, і він силкувався втекти від неї. Темне приміїцення переповнилось тим соромом ущерть, ловило Аркадія за поли, давило й душило, нібито в коридорах не стало повітря; врешті він протиснувся крізь вузьку пройму й опинився надворі, тут його зупинили масивні колони, що стояли густо, немов гігантський частокіл, й коли цю перешкоду він здолав, спинила його вулиця, уздовж якої зі свистом мчали машини; якийсь шофер прикрикнув «Куди прешся під колеса!», та й на цю пересторогу Аркадій не зважив і вже на протилежному боці вулиці згадав, що йому треба чимшвидше допасти до своєї квартири на Городецькій: може, Ліда туди ще не дійшла, може, ще не встигла скласти свої речі, а знав, що вона це зробить і піде, і він ніколи більше не знайде її, а без неї — Аркадій це відчув так боляче, ніби хтось шваргонув його ножем по горлі — він утратить не половину і не три чверті, а все своє життя, й від цього йому стало невимовно страшно.

Біг навпростець через парк, а в мозку колотився гамлетівський монолог «Бути чи не бути — ось питання»; його він давно вивчив напам'ять, мало того, вся роль Гамлета вбилася йому в тяму ще з того часу, коли Діана Шерстякова в нападі любовного шалу напророкувала йому велике акторське майбуття; текст гамлетівської ролі ні на мить не вступався з його голови й товкся в ній, немов шротові кульки у дитячій калаталці, тепер же несподівано набрав він конкретного сенсу й топтав його амбітні мрії антиномією «Бути чи не бути?».

«Не бути, ніколи вже не бути!» — промовив до нього німий холодний погляд Ліди. Замкнувши двері кімнати, яка досі була її житлом, стояла вона перед колишнім мужем з валізкою в одній руці і з ключем у другій; відштовхнувшись спиною від одвірка, Ліда подалася до східок, обминаючи Аркадія; він схопив її за руку, ключ упав на цементну долижу Й глухо бамкнув, ніби гонг перед початком вистави, й тоді Ліда, вражена розпачливим виглядом Аркадія, супроти своєї волі розбудила в собі співчуття до нього, й він, притьмом уловивши обнадійливий проблиск у її очах, прошепотів: «Прости мені, Лідусю…». І краще б цього не говорив: вона вмить утямила, що за нинішній вчинок прощення йому ніколи не буде, такого пробачити не можна, то не кинуте необачне слово і не образа в ліжку, то зрада — найтяжчий гріх, якого спокутувати невміч нікому, й не замаскувався він жалюгідним Аркадієвим виглядом — прозирав крізь сльози винуватця, немов тавро на чолі варнака, й промовила Ліда:

— Я ще раз повторюю, Аркадію: ми познайомилися з тобою на репетиції фальшивої п'єси й спробували винести ту виставу на сцену життя… На щастя, нам це не вдалося зробити, finita la comedia… Прощай і не шукай мене.

Ліда збігла сходами вниз, а він стояв біля дверей непорушно, і здалося йому, що ніколи вже з цього місця не зійде: отупіння тривало незмірно довго, в голові не було жодних думок, однак згодом зблисла одна: Ліда знову нагадала про п'єсу «Платон Кречет», в якій вони обоє мали зіграти фальшиві ролі; ця ганьба Ліду обминула, але ж його й далі тримала в своєму полоні: Корнійчукова вистава йде в театрі, й Аркадій виконує в ній роль терапевта Бублика. А мріяв зіграти Гамлета! То чи не краще й справді вийти на вулицю з гітарою?

Глянув на годинника: за дві години починається вистава. Підняв ключ з доліїжи, вийшов на вулицю й зупинився біля парадного театрального входу. Не заходив, ніби вперше злякався фальшу…

Навпроти, поруч з цирком, повнилася підпитою мужвою кнайпа з невибагливою назвою «Пиво–води». Перейшов вулицю, зайшов досередини, протиснувся до ляди й замовив гранчак горілки. Вихилив одним духом і зі злобним виглядом, ніби задумав злочин, зайшов до театру.

…Ліду в Корнійчуковій виставі грала підтоптана прима Діана Шерстякова. Вона нікому не віддавала головних ролей й на подив публіці представляла навіть Мавку в «Лісовій пісні»; глядачі нітилися, дивлячись, як замість ніжної й тонкостанної, мов очеретина, красуні похитує виплеканими стегнами перезріла дама й, замріявшись, признається коханому, що ясен їй шепоче у верховітті: найкраща в світі!.. Нині ця поважна жінка грала струнку й чарівну Ліду, й Аркадій, що готувався за кулісами до Бубликового монологу про сто тисяч сердець, яких він за своє життя встиг переслухати стетоскопом, намагався в думці прокручувати текст своєї ролі, однак хміль щораз упертіше віднімав йому глузд, і він крізь туман сп'яніння повторював не Корнійчуківський, а Шекспірівський текст.

Надійшла пора його виходу на сцену. Ліда–Шерстякова, вислухавши освідчення Кречета, яке він висловив виконанням на скрипці серенади Шуберта, стояла в глибині сцени й віддано дивилася коханому у вічі; терапевт Бублик почав виголошувати монолог, й Шерстякова уважно прислухалася — вона ще не втрачала надії, що її колишній юний коханець стане врешті–решт знаменитістю; актриса щораз то більше напружувала слух і враз схопила Кречета за руку й голосно охнула: на авансцені виголошував монолог не Бублик, а Гамлет!

Зала заніміла: замість псевдогумористичних балачок про сто тисяч пульсів, які за своє життя переслухав скромний районний терапевт Бублик, хлинув величний пасаж данського принца, який ніяк не міг зважитися на помсту: роздвоєний на месника і боягуза Гамлет цієї миті вирішував долю убивці свого батька і свою долю — теж; нерішучість і почуття святого обов'язку зіткнулися в його душі у смертельному поєдинку; постава актора і його вміння передавати муки сумнівів злагоджено гармонували між собою; актор Молодий аж ніяк не був схожий на корній–чуківського кумедного героя — на сцені виступав гордий і статечний муж, і таким він запам'ятає себе на все життя: величним у єдиній миті акторського натхнення.

— Бути чи не бути — ось питання! — заволав Аркадій зі сцени. Шекспірівський текст добре припасовувався до його вигляду й акторської манери, й заніміла від подиву Діана Шерстякова цієї миті ніяк не могла погодитися з думкою, що цей красень мав би виголошувати банальний монолог Бублика — який провал чекав би на нього… Але який успіх мав би Аркадій, якби йому насправді довелося виконувати роль Гамлета! — Що благородніше: коритись долі, а чи зіткнувшись в герці з морем лиха, покласти край йому?

Враз спалахнули оплески, глядачі наче забули, що на сцені йде зовсім не та вистава, на яку вони придбали квитки; метаморфоза стала всевладною, зала погодилася з нею, прийняла й нітрохи не бажала, щоб артисти й далі представляли Корнійчукову жуйку, зала заохочувала актора, й він продовжував монолог:

— Хто б стогнав і піт свій лив, коли б не страх попасти після смерті в той край незнаний, звідки ще ніхто не повертався? Страх цей нас безволить — то розум полохливими нас робить, і наміри високі, ледь зродившись, вмирають, ще не втілившись у дію!

Аркадій цілком заволодів публікою, глядачі аплодували, вигукували «Браво!»; директор театру, мокрий від поту, визирав з–поза куліс й нервовими жестами давав Діані знак, щоб рятувала ситуацію, однак вона, справжня артистка, стояла заворожена Аркадієвими умінням і талантом, якого досі в ньому не запримічувала, вона була вже готова входити в роль данської королеви, та враз із уст Гамлета пролунала репліка, адресована не королеві, а особисто їй, й була та фраза отямливою і водночас образливою для неї:

— Зрадливість і розпуста — ось твоє наймення, жінко!

Й тоді вигукнула Діана:

— Завісу! Комедія закінчена!

Й коли завіса впала, до Аркадія прискочив директор театру, став навшпиньки, був–бо на голову нижчий за нього, й потряс його за вилоги піджака.

— Геть! — запіяв дискантом. — Уже, в цю хвилину, п'янюго!

Аркадій відштовхнув його й благально глянув на Діану, чекаючи від неї підтримки, адже то вона, а не хтось інший, напророкувала йому акторську славу. Однак Шерстякова із знаменитої актриси стала враз звичайною жінкою, яка не прощає образ, і проказала погордливо:

— Шукай іншого театру, баламуте…

…Аркадій нічого не взяв із собою, крім гітари, віддав ключа черговому на прохідній і вийшов з театру. Навпроти біля цирку й далі тлумився підпилий люд, й Аркадій пішов до них. П'яна мужва з подивом пропустила гітарнета, він став біля ляди, вдарив по струнах, і з його горла видобулася печальна мелодія і ще печальніші слова:

У кнайпі стало тихо: то ж не дурний Філько грає на носі, затуляючи то одну, то другу ніздрю, і не крива Каролька виспівує батярську коломийку — це виступає у кнайпі «Пиво–води» вперше за всю її історію справжній артист. Завсідники відразу втямили важливість такої події й готові були прийняти незнайомого гітариста за корчемного музиканта, однак чекали крамаревого рішення. Та виявилось, що авторитетнішим за крамаря у цій кнайпі був статечний пан у мельонику і з гнутою бамбуковою паличкою в руці. Він повісив паличку на ліве зап'ястя, підбив вказівним пальцем мельоника, зсуваючи його з надбрів'я на потилицю, й уважно слухав спів гітариста:

Й коли по щоках музиканта покотилися перші й останні його сльози, пан у мельонику промовив авторитетно:

— Досі наша кнайпа була, що так скажу, провінціальною, й міське панство нами гордувало. Тепер ми маємо свого музиканта, тож побачите, як валитимуть сюди ті самі фраєри, які досі мали нас за ніц!

XVI

Виключені з університету домороси продовжували відвідувати лекції: наказ ректора ще не з'явився на дошці оголошень — можливо, комсомольські опричники очікували покаянь від усіх вигнанців, чей лише одному бунтареві вдалося зламати хребет.

Домороси вийшли моральними переможцями: студенти вважали їх мучениками і співчували. Їхня непоступливість стала прикладом для наслідування, й комсомольські нишпорки пильно прислухалися до розмов на потаємних студентських зібраннях у гуртожитках. На літературній студії поети читали вірші то про злочини Варфоломіївської ночі, то про жертовність римських гладіаторів у Колізеї; серед курсових робіт зарясніли теми про діяльність польських філоматів часів Міцкевича, про конфірмацію кирило–мефодіївських братчиків, про стійкість Шевченка й Гулака й нице каяття Куліша та Андрузького — підтекст, як протестний засіб, зринав теж у роботах дипломників і навіть на захистах дисертацій; домороси ходили в тернових вінках новітніх дисидентів, й університетська влада вирішила якнайшвидше їх позбутися.

Наказ про виключення з університету за антирадянську поведінку студентів Доленка, Романюка, Синютки і Сороки з'явився на дошці оголошень того дня, коли вони слухали лекцію професора Чичеріна про гофманівського нікчему Цахеса, який умів присвоювати собі здобутки чужого розуму й таким способом опинився на вершині влади — і скільки ж то перетерпів народ мук, поки знайшовся сміливець, який розпізнав, у чому сила обманця: висмикнув з його тімені не цілий жмут волосся, а тільки одну волосинку, що її посадила над чоло Цахесові підступна фея, скинув лицар пройдисвіта з балкона, розпластавши його на бруку, немов жабу, й виявилося зрештою, що для такого вчинку не знадобилося особливої хоробрості.

— Й повернув собі народ відібрані в нього розум, волю й силу, і тяжко було йому збагнути, чому він так довго дозволяв цій розквацяній на бруку поторочі панувати над собою, — таким патетичним пасажем закінчив професор лекцію, і саме в цю мить прочинилися двері аудиторії й на порозі став секретар комітету комсомолу Черепов з папкою в руці.

Й ще не встиг він її розкрити, як вигукнув Мирон Синютка, який кохався в латині:

— Zaches ante portas![4]

В аудиторії прошелестів сміх, проте це не збентежило Черепова, він розкрив папку й прочитав наказ ректора про виключення чотирьох студентів з університету.

— Прошу вас негайно залишити аудиторію! — вигукнув секретар.

Ніхто із постраждалих не опирався: першою вийшла Ліда, за нею повагом ступав Доленко, Ігор уже біля дверей помахав рукою принишклим студентам, а тоді залементував Мирон:

— Та чому ви так поволі йдете? Сказано ж — негайно!

З цими словами він побіг стрімголов за товаришами, й коли вони виминали Черепова, що стояв у дверях, вдарився з розгону головою в його живіт, помщаючись і за образу, і за кривди, той похитнувся і впав горілиць на підлогу, якусь мить не міг підвестися, достоту, як гофманівський Цахес під балконом; аудиторія вибухнула реготом, Черепов навкарачки виповз у коридор, й на цьому інцидент закінчився, тільки відтоді прозвисько Цахес навіки прилипло до нього, й ходив Черепов з тим найменням доти, коли комсомольський комітет було навіки видворено з приміщення університету, що однак сталося набагато пізніше…

Вигнанці стояли біля університету біля пам'ятника Франкові, востаннє пестили поглядом знамениті скульптури Регеля, що символізували науку, яку їм не вдалося завершити, й по довгій мовчанці промовив Ігор:

— Післязавтра свято Благовіщення. Ми з вами хотіли проголосити благу вість, та вихопилися завчасно… Цього дня у Страдчі після Богослужіння відбудеться хресний хід, і нам требе піти разом з народом на прощу, хай би якою довгою й тяжкою та дорога не була. Не зрадьмо розпочатого чину.

…Службу Божу в церкві Різдва Пресвятої Богородиці правив молодий священик. Прихожани, які слухали нинішню благу вість, були тим самим народом, який перетерпів століття неволі й сьогодні далі, перебуваючи в ярмі, вірив у сповнення благої вісті. Народ молився за свободу так само ревно, як і століття тому, і у вірі перебуваючи, залишався тим самим незнищенним народом: утримувала його при житті власна історія, викарбувана літописними письменами на хресній дорозі, що прямувала через усю Україну, — весь люд, який жив на цій землі, вийшов на хресну прощу, що не мала ні початку, ні кінця й була єдиною й безкінечною, як вічне життя…

Я йшов поруч з Лідою, за нами, ступаючи в наші сліди, прямували хресним ходом Антон з Мироном — були ми живою клітинкою того люду, який ішов перед нами й поза нами; всі ми четверо відчитували літописний тайнопис, що відбивав нашу історію на хресній дорозі, і знав я, що мені призначено його розшифрувати, мав уже на це право; мені згадалися слова Василя Стефаника з його листа до Ольги Гаморак: «Чому ти пристав до походу мучеників, не зазнавши мук?», і відповів я Стефаникові: «Маю таке право, метре, всі ми четверо вже його здобули…»

І думав я: назву майбутній цикл своїх романів, який стане частиною літопису цього народу, що йде перед нами й поза нами, «Хресною прощею».

Ось мої книги… Народ бере на себе хрест, бо так йому призначено Богом, і вперше знемагав під хрестом: то впали задушені димом ченці. Та не спиняється похід, і підказує мені Антон: тут падав народ удруге чи втретє, і нема ліку тим зламам, — на цьому місці загинув від рук енкаведистів отець–професор Конрад, тут дихав смертю фашистський концтабір, не забудь про це, Ігоре… А Мирон підказує мені таке, про що забувати не можна: тисячі в'язнів у галицьких тюрмах були розстріляні енкаведистами в один день… Я гортаю літопис назад і знаходжу запис про братські школи у Львові: то на хресній дорозі зустрівся Месія із своєю матір'ю Україною… А ось веде орда на батуринську Голгофу Україну, тож не забудь, підказує Ліда, про нашого Симеона Киринейського — Тараса Шевченка, який допоміг народові нести хреста, і теж про Лесю Українку, котра, немов біблійна Вероніка, витерла піт з чола Мученика, згадай… А хіба можна забути, говорить Мирон, про письменника, який зрікся своєї батьківщини, запродав сатані душу, проте замість каяття залишив у своїх книгах образ чарівної України, і був то Гоголь; а теж не забудь про обманутого стражденця Хвильового, який прийняв чуже знамено за своє й, побачивши, що його несе убивця, пустив собі кулю в скроню; а хіба легшою була духовна смерть тих, що залишилися живими із зламаними хребтами, — і хто нині живіший: самоспаплюжені поети, які зі страху співали тиранові пеани, чи розстріляні Курбас, Підмогильний, Зеров?

Слухаю себе і своїх друзів і знаю, що мушу про все це написати, а чи встигну? І падаю я на коліна перед печерою, яка зяє чорним отвором, мов сама смерть, і благаю Бога: «Дай мені довгого життя!»

Хресний хід подався через усю Україну, а ми залишилися біля печери і зважилися зайти в неї, пройти її і розійтися на другому схилі гори, щоб там, попрощавшись, піти в життя кожен своїм путівцем. На нас дивився чоловічок у клепані, якого ми вважали донощиком і прокляли його. А він скрикнув, коли ми гусаком почали заходити в чорний отвір: «Бережіться, там обвал!» Та ми не слухали, бо не вірили жодному його слову…

Я заходив до печери останнім й зупинився на мить перед отвором, глянув на чоловічка, який застеріг нас перед небезпекою: він стояв серед людей, а похід зупинився, ніби прощався з нами, й мені стало моторошно — чи ж то і ми маємо стати жертвою цього підземелля?

Я аж нині зрозумів, коли народилася легенда про чотирьох студентів, які безслідно пропали у страдчівських катакомбах, однак тоді й думки не було, щоб вертатися: відчуття непотрібності у зневоленому світі дійняло нас безнадією, ми увійшли в кромішню пітьму, минули сповідальний камінь і, пригнувшись, заходили в темний аїд.

Навпомацки пробиралися вузьким проходом, на нас сипався пісок, і здавалося, що сипке склепіння тремтить і кришиться над нами. Десь посередині гори й справді, як застерігав чоловічок у клепані, горбатився обвал; ми повзли на животах і мовчали в давкому страху; кінця норі не було видно, нас почала діймати розпука, та вертатися вже не було змоги: позаду нас почувся гул падаючої стелі, світ, з якого ми вступилися, не хотів нас більше приймати; ми повзли безконечно довго, аж нарешті заблищало перед нами світляне коло й почувся живий шум лісу.

Запорошені, змучені й ніби наново на світ народжені, поставали ми над урвищем, внизу якого молодилася повесні букова пуща, крізь неї бігла доріжка до залізничної штреки, й почувся свист паровоза: на нас чекав поїзд.

Стояли, віддихувались, ще не хотіли розлучатись, ще намагалися набутися, запам'ятати одне одного перед тим, як троє сяде у вагон, а один піде до Янова, — знали, що більше не зустрінемось: дороги наші бігли врізнобіч. Мені жаль стало товариства, і жертва наша здалася марною, бо ж нічого із задуманого не встигли ми здійснити, та пройняла мене теж оптимістична думка, що власне аж тепер простелиться перед нами просторе поле для діяльності, й те, що ми задумали, мусимо на тих гонах перемінити в чин, і сказав я друзям:

— Тут ми розійдемось назавше — кожен із своїми мріями, які мають стати колись набутком, котрим ми зможемо похвалитися одне перед одним. Тож домовляймося: зустрінемось у день престольного празника у Страдчі рівно через тридцять літ. Рушаймо, наш час пішов…

Я обняв хлопців й пильно глянув на Ліду — і здавив моє серце пекучий туск від думки, що ніколи її вже не побачу, й ревно каявся в тому, що стільки часу був поруч з нею, а не зумів уздріти її вроди. Пригорнув її, припав устами до її уст і аж тоді болісно усвідомив, що на моїй дорозі зустрілася мені моя добра доля, якої я й не помітив. — За тридцять літ? — прошепотіла Ліда, й сум ліг тінню на її обличчя. — Яка заманлива і безнадійна перспектива! А які ми будемо тоді — колись: чи хоч упізнаємо одні одних?

XVII

Несподівано Ліда стала для Ігоря літературним сповідником. Він їй вислав свою першу книжку із задуманого циклу романів — «Антифон воскресний» й отримав від неї замість листа ґрунтовну рецензію, дещо відмінну від схвальних відгуків, що з'явилися в пресі ще до офіційного погрому. Критик Ліда Сорока високо оцінила творчі можливості автора, проте в її листі Ігор відчув приховане розчарування: не був то лист приятельки, а відчужена думка стороннього читача — вимоглива і злегка роздратована.

«…Ти не зумів виборсатися із традиційного стильового русла, властивого славним у свій час галицьким історичним повістярам — Чайковському, Опільському й східноукраїнському Кащенкові, які своїм дидактичним просвітництвом, сентиментальним патріотизмом, розчуленою романтикою встигли набити оскому читачеві. А чей же були вже і в нас спроби новітнього письма зразка Катрі Гринивечевої, не кажу вже про модерний стиль європейця Анатоля Франса, від роману якого — „Боги жадають“ — стигне кров у жилах не від кривавого жаху Французької революції, а від авторського вміння найпростішим текстом відтворити сенс трагедії, яка застерігає перед бездумним пролиттям крові, та водночас висвітлює позитивну перспективу катаклізму, що перемінює обличчя світу… Не піддавайся, Ігоре, звабі банальної белетристики, позбудься тренів і голосінь, ощадливо використовуй фольклор і витворюй на історичному матеріалі сучасне мислення… Хотілося б мені, щоб твій наступний роман відрізнявся від цього, розхваленого, жорсткішою тужавістю: не дозволяй читачеві розманіжуватися у плаксивій сентиментальності, дай йому скуштувати черствого хліба, бо вже він надто розбехкав свій живіт нудкою кукурудзяною мамалиґою… І запам'ятай: кожен твій наступний твір мусить відрізнятися від попереднього передовсім формою, інакше читач перестане тебе шукати…

І напиши, Ігоре, про середньовічний Львів, про перші братські школи, про юного Хмельницького, який вчився в єзуїтській колегії, й не забувай, що в ті часи на хрести соборів і шпилі веж замість голубів сідали ангели, що на Кальварію, тобто на Високий Замок, зліталися опівночі відьми на шабаш, що в білий день ходили містом дженджуристі паничі в циліндрах, а коли вони, вітаючись, знімали їх — люди жахалися, побачивши на тім’ях фраєрів сатанинські роги; що лихварі ставали меценатами, збагнувши потребу шкіл, що у Львові жили найвродливіші панянки, за яких клали голови хоробрі кавалери, що юні спудеї, які згодом вийдуть під Жовті Води, бачили на небосхилі неосідланого рожевого коня, який мчав до розпеченого сонячного круга… О мій любий Ігоре, влий у свої книги хоч трохи абсурду, бо загину я з нудьги від реальності!.. І не забудь про замордованого у Страдчі священика Миколая Конрада: хто він був, звідки тут узявся, як загинув? Мусять про це знати люди, адже кожен мученик віддав своє життя за те, щоб повернулися в наш край Золоті ворота».

А від того, що дописала Ліда пізніше у примітці Р. S., Ігор стетерів, це було надто жорстоко: «Дізналася, що Мирона заарештували. Ви з Антоном далеко, може, до вас не доберуться, а я — на очах. Повір мені — не боюся, але що станеться з моїм маленьким Северком, моєю крихіткою, коли мене заберуть?»

Удар був подвійний, та мусив Ігор ще й це витримати: Мирон заарештований, а в Ліди синочок від Аркадія — й не стало для нього вже нікого на світі.

Не гаючись, Ігор зібрався й поїхав до Львова.

…Миронів батько — двірник з чорними від праці руками, з поораним глибокими рівинами обличчям і мати — сухенька жіночка у картатій хустині були на подив спокійні, нібито їхній син не в тюрму потрапив, а на відповідальну роботу призначений, — й розповіли вони Ігореві, як і коли те нещастя трапилося.

— Бо такий наш льос, — говорив старий розважливо, — мати, вибачайте на слові, в дупі нашу владу, яка мінялася у Львові подібно, як ті картини на фотопластиконі: натисне майстер на педаль, крутнеться велика бочка, що фотопластиконом називається, і ти крізь різнокольорові окуляри кожного разу бачиш інший світ. Буде то, при міром, Судан Єгипетський з чорними, як шварц, муринами, а за секунду перед твоїми очима постане Рим з Колізеєм або африканські джунглі з людоїдами… Таке і в нас: не встигли ми у вісімнадцятому році уві Львові проголосити Україну, як вилізли із сутеринів польські батяри в рогатівках, і я мусив брати кріса, якого приніс із собою з італійського фронту, і йти стріляти в того антека, який дотоді був моїм добрим сусідою, — бо мусив, чей–бо Львів таки наш… А Мирончикові не заштимувала совітська влада, і він замість кріса, бо де його взяв би, купив собі друкарську машинку й виклацував на ній правду про страшні розправи, які чинили над нами енкаведисти, й розкидав роздруковані папірці по міських горищах. Якщо ви хочете знати докладно, як він це робив, то я розповім…

Старий Синютка так розбалакався, що годі було його стримати, а стара лише згідливо похитувала головою, мовляв, усе те, що каже її чоловік, свята правда; ну то ось як та катавасія почалася і чим закінчилася…

Після погромних зборів в університеті прийшов Мирон додому й без сліду будь–якої жури на обличчі повідомив батьків так просто, ніби йому не вдалося потрапити до кіна на цікавий фільм, що його виключили з університету, бо він, бачите, не любить Леніна, комуністичну партію і комсомол. Й коли батько запитав, як він збирається заробляти собі на хліб, бо вже дорослий, хлопець відказав таке, що старі з подиву й жури великої охнули: їхній синок, успішний студент, вирішив стати коминярем. Й розповів Мирон, як він дійшов до такого скутку…

Після зборів домороси розійшлися хто куди, а Мирон подався додому через Єзуїтський город й на розі Кірова, що колись вулицею Щептицьких називалася, побачив на стіні будинку виліплений з гіпсу барельєф коминяра — із щіткою, вагунцем через плече і в чорній ярмулці. Й зрозумів Мирон, що тут міститься канцелярія коминярського цеху, й, напевне, сюди навідується той знаменитий львівський сажотрус, який, вимитий та білий, ходить зранку в неділю до церкви, а увечері витанцьовує вальси та фокстроти в клубі будівельників з найвродливішими панянками; цей коминяр був вельми гордий за свою професію й не раз зверхньо гаркав на Мирона, який, побачивши чорну примару, хапався за ґудзика: «Схопися, цванку, за пуцюрину!..» Й свінуло цієї миті до голови Миронові, що треба цього майстра негайно відшукати й попроситися до нього в помічники. Мав при цьому Мирон поважний задум, до якого нікому б не признався, але який незабаром став відомим тим особам, яким було конче потрібно про це дізнатися, бо все, як пише Свята книга, що її по неділях читає старий Синютка, — все, що є таємним, мусить стати явним.

Щойно про таке подумав Мирон, як із брами, над якою пишався гіпсовий барельєф сажотруса, вийшов добре знайомий Миронові майстер із щіткою в руці, важкою гирею на шнурі через плече і в масній ярмулці. Мирон усміхнувся до нього, як до давнього знайомого; сажотрус насторожено глянув на хлопця, чи він бува не хапається за ґудзика, проте вигляд у Мирона був потульний, аж запобігливий, і він випалив:

— Візьміть мене за помічника!

Коминяр аж гейби зрадів з такої просьби, добродушно усміхнувся й промовив:

— Такий, як ти, якраз мені й потрібен, ти ж бачиш, який я статний, і тяжко мені залазити в кагли, щоб вимітати сажу, а ти пролізеш у найвужчу дзюрку. Згода, хлопче!

Він завів Мирона у браму, довго там навчав його коминярських премудростей, а вже на другий день вийшли з неї обидва — пат і паташон; паташон тримав у руці ще чисту щітку, на вуха налазила йому чорна ярмулка, й обидва сажотруси подалися вниз вулицею Міцкевича на роботу.

— То аж набагато пізніше, — вів далі розповідь старий Синютка, — стало нам зрозуміло, чому Мирон так дуже хотів коминярем стати… Ми з жінкою чули, як він ночами клацав та клацав на друкарській машинці, та на те не звертали уваги, бо ж був хлопчисько вже трохи вчений, то, певне, пише щось там для себе, хоч і перестав студіювати в університеті… Ми й забули, що влітку сорок першого Мирончик, ще малим бенькартом, ходив дивитися на страшну масакру, яку після себе залишили в тюрмах на Замарстинові, на Лонцького і в Бригідках большевики… Я сам ходив туди і краще б того не бачив: купи скривавлених трупів, люди виносять їх з камер, впізнають, ридають, кричать, а в нещасних то очі виколоті, то животи розпорені, то черепи потрощені — такого жаху світ ще не бачив, і чинили цей злочин не звірі, не вовкулаки, а таки люди, якщо можна їх так називати…

А Мирон як на те надивився, то зривався і кричав по ночах, аж ми збоялися, що розум втратить… То він про все те писав на машинці, у тоненькі зшитки ті листки оправляв, ще й назву придумав: «Про що забувати не можна» і в тих домах, де вони із старшим коминярем чистили димарі, залишав ті зошити на горищах, а кого з господарів добре знав, то й у руки віддавав, щоб народ читав і пам'ятав, хто наш ворог.

Я вже давно запримітив, що навпроти віконця наших сутерин зупиняється то один, то другий у шкірянці, й здогадувався, що то шпіцлі за нами стежать, бо чутно було на вулицю і стук машинки, і мову радіопередач, хоч Мирон так скручував приймача, що той ледве жебонів. А щонеділі після відправи в церквах прихожани зупинялися на вулицях й тихо розмовляли про большевицькі звірства, якісь зшитки показували одні одним і роздавали їх…

Я підозрював, що то Миронова робота, й збирався ту машинку винести з дому й викинути на смітник, та було пізно. Одного вечора вдерлися в мою квартиру гицлі в шкі рянках, усе в хаті перевернули й забрали машинку і якісь там папери. А за кілька днів потому прийшли й по Мирона. А він промовив до нас, коли його виводили: «Не журіться, довго вони панувати не будуть…» Але ж панують, і кінця тому не видно, а Мирончик карається аж у мордовському лагері, недавно дав про себе знати… Отакий наш льос, і я собі міркую: якби не він, то хтось інший те саме робив би, бо такий закон на світі: хтось один бере на себе муки за інших… Хіба не так само вчинив Христос?

Ігор слухав старого, й ні його силуваний оптимізм, ні впокорена в надії тільки на Бога Миронова мама, ані Миронова бравада, що прозвучала в його прощанні з батьками, не могли здолати Ігоревої безнадії, що увірвалася в його свідомість разом із докорами сумління: адже він, тільки він винен у тому, що сталося, а треба було пам’ятати, що батогом обуха не переб’єш.

Й схлипнув у його душі зойк: «Пропало все, Україна ніколи не матиме волі…» Хотів сам собі заперечити, та аргументів не мав, ворожа сила здалася нездоланною й, шукаючи в самому собі підтримки і не знаходячи її, подумав Ігор, що зміцнити його дух могла б тільки Ліда — сильна, жорстка й непохитна.

Навіть не пам’ятав, чи попрощався із старими Синютками, вийшов на вулицю й квапно попрямував через Єзуїтський город, щоб вийти на вулицю Хмельницького й по ній допасти до Замарстинова, де мешкала Ліда. Та біля Оперного театру враз зупинився, згадавши, що в Ліди на руках маленький Северко — синочок зрадника, й коли б Ігор навіть зважився взяти Ліду за жону — то чи зміг би усиновити її дитя? А ніколи, це було б понад його сили…

Він круто повернувся й подався вгору вулицею Шевченка, щоб біля цвинтаря сісти в автобус до Янова.

XVIII

Та літня ніч над тихим Янівським озером була для Ігоря мукою роздвоєння і водночас творчим благословенням. Кахкали спросоння качки у гніздах серед прибережних шуварів, струнка чапля зрідка курликала, завмерши на одній нозі, немов нічний сторож над виполіруваною водною гладінню; мисливці ще не полювали, й птаство терпляче вичікувало ранку у вологій тиші.

Ігор відчинив вікно й ніби сам прилучився до сонної пташиної громади — любо було йому відчувати себе частинкою природи, розчинятися в ній і не мати жодного стосунку до людської веремії, яка учора нахлинула на нього хвилею розпачу й безвиході. Ще ніколи досі не почувався він таким немічним і безпорадним, як це сталося з ним перед обличчям несусвітнього горя, що зруйнувало в Мироновій сім'ї усталений триб життя, й не могли ту руїну зцілити роблений оптимізм Миронового батька ані впокірлива надія матері; уже ніхто на світі після сімейної катастрофи в домі Синютки не зможе жити в байдужому спокою, ніхто не буде вільний від обов'язку протестувати проти кривди, й не зможе Ігор ні цієї ночі, ні в наступних днях і ночах втекти від зморених буднів в ілюзорне раювання природи. Став він поруч з Мироном і тисячами таких, як він, у першу лаву, в якій зайняв призначене йому долею місце; взяли собі новітні бійці за зброю перо, бо ж не мають ні шабель, ні мушкетів, ані навіть іржавого кріса з італійського фронту, — та, видно, таки грізна їхня зброя, якщо ворог її злякався, виявилась вона достатньо гострою, щоб розпанахати владну ворожу впевненість, — й, напевно, ми правильно вчинили, що зважилися взяти її до рук, тож мусимо здолати свій страх, коли нам скручують руки, й здобути перемогу словом.

Тиха літня ніч заманювала Ігоря до себе, загортала його у свій теплий солодкий полон, і він тільки в одну мить подумав, що коли життя однаково і рівноправно належиться усім живим істотам, то чому б не стати селезнем, журавлем, комарем, але якщо йому пощастило існувати в людській подобі, то чому він не має права бути вільним ісландцем, самовпевненим данцем, зверхнім англійцем, волелюбним французом — і враз Ігореві стало соромно від таких думок, й відчув він, як болісно стиснулося його серце, аж ніби кров бризнула з нього, й полегшало йому на душі, коли втямив, що до скону буде не кимось іншим, а українцем, що це ймення — його найвищий титул, і став би він черв’яком, потороччю, гофманівським нікчемою, якби той титул хтось у нього відібрав.

Ніч дихнула на Ігоря творчим настроєм, і він уже знав: мусить написати книгу, яка буде першою книгою новітньої історії. Тож треба йому побачити зблизька ті місця, де запеклася кров мучеників, про яких нагадував людям Мирон, й стане Синютка прототипом головного героя в книзі живої пам’яті.

Вийшов з дому ще затемна й сів у перший автобус, що прямував до Львова. Півдня блукав біля тюрми на вулиці Лонцького й разом з тлумом розпаченого люду розпізнавав замордованих, ридав над ними і кричав з болю. Потім шукав слідів захоронень розстріляних невільників на Замарстинові, а біля зловісних Бригідок на Городецькій його ноги глибоко застрягли в землю, стояв він закам’янілий, і його свідомість отруював страх людей, які мучилися в цій вічній тюрмі за Австрії, за Польщі, за німців, за совєтів — скільки ж то проковтнув Молох нашого люду! І доки це триватиме?

Хилився день до смерку, Ігореві дошкулював голод, і потойбічний мученицький світ нарешті відпустив його: в очі увійшли знайомі будинки на Городецькій, позаду дивилася на світ більмами замазаних вапном вікон вічна тюрма, праворуч на роздоріжжі прикуцнув театр, навпроти бі ліла баня цирку, а перед ним на фасаді низенької халабуди червонів шильд з білим написом «Пиво–води»; Ігор перейшов вулицю й зайшов до буфету перекусити.

У барі було порожньо, лише за лядою стояв круглий, як бальон, буфетник, він поводив долонею по блискучій лисині, витирав ляду брудною шматою й при тому раз у раз поглядав на двері, певне, очікував завсідників. З цікавістю приглянувся до незнайомого клієнта, й коли Ігор сів за столик, що стояв посередині квадратової зали, в буфетника згримасилась зніяковіла міна на обличчі, й він промовив чемно:

— Прошу сісти за онтой, що в кутку, це місце пана За–ніц.

Розглянувшись по заставленій дубовими табуретками й металевими столиками на триніжках кімнаті, яка анітрохи не була схожа на аристократичну австерію, Ігор запитав:

— А хто такий пан За–ніц і чому — пан?

— Ви що, не знаєте пана За–ніц? Дивно… То відомий політик, ходить з бамбуковою паличкою і в чорному мельонику… А ви хто?

— Я письменник, — вперше в житті назвав Ігор вголос свою професію.

— Тоді інша справа, так би відразу й сказали. То сидіть, сидіть. А що замовляєте?

— Котлету, каву й чарку горілки… — Ігор вийняв із папіросниці цигарку й закурив.

Першим із завсідників зайшов обірванець в засаленому лапсардаку, він зупинився на порозі й давав буфетникові про себе знати: затрубив у ніс, затикаючи пальцем то одну, то другу ніздрю. Потім вийняв з кишені газету, видер з неї квадратовий клаптик, насипав у нього пучку тютюнової потерухи, скрутив цигарку, припалив і дмухнув у залу ядучим димом.

— Ти пішов би собі, Фільку, надвір з тою махоркою, тут і так нема чим дихати, — чемно зауважив буфетник.

— А онтой фраєр курить, і ти нічого… — показав Філько на Ігоря.

— Е–е, вибачай, то письменник.

— А я румунський король! — зареготав Філько. — Хоча коли ходить о стислість, то всі румуни — мудаки.

— Звідки ти це взяв?

— Про це всі знають, крім тебе.

Втім до кнайпи увірвалася кульгава жіночка й залементувала:

— Дайте калимчика, й піду далі, бо маю справу на базарі Леніна…

— Почекай, Каролько, — так само спокійно відказав буфетник. — Ще–м нічого не вторгував.

Й тієї миті Філько й Каролька шанобливо розступилися: до кав'ярні увійшов панок у чорному камзолі, з гнутою паличкою, почепленою на зап'ясті лівої руки, зняв з голови круглого мельоника й, вимахуючи ним наліво й направо, вимовляв статечно:

— Вітаю, шановне панство, padam do nog![5]

Він підійшов до свого столика, за яким сидів незнайомий клієнт, хвилину оцінююче приглядався до нього, потім привітався, як з давнім приятелем, довго термосив Ігореві руку, приязно заглядаючи у вічі, й нарешті заговорив:

— Сподіваюся, що буду мати з ким витяти балак… По вас бачу, що захочете політикувати, бо ця шантрапа, — показав на Філька й Карольку, — мене за ніц має…

Ігор посміхнувся, зрозумівши, звідки взялося в цього пана таке чудернацьке прізвисько, й наготувався слухати.

— То напевно чули–сьте, — розпочав свій політичний монолог пан За–ніц, — бо всі вже знають, який трафунок стався вчора на пляцу біля Єлизавети. Наказав, прошу вас, якийсь партійний начальник з магістрату зняти хрести з костьолу, а їх аж три на трьох вежах, й пообіцяв велику плату відважному, якщо такий знайдеться… І таки знайшовся: хто не знав того обірванця Антошка, котрий навіть у будні на порозі храму простягав руку за ялмужною — такий собі гувняк, старе пудло… То заліз він на одну вежу, зламав хреста, це саме вдалося йому зробити і на другій, а на третю сам Господь палець поклав. Зумів безбожник тільки зігнути того хреста, та посковзнувся, гепнувся на землю, аж луна пішла містом… То питаю вас, добродію, як професійний політик: я за Польщі всі газети перечитував, а «Діло» принумеровував, то трохи розуміюся на політиці, а тут здецидуватися не можу: то був нещасний випадок чи Божа кара?

— Божа кара, — підтвердив Ігор, не задумуючись.

— О, я знав, що ви так скажете, poznac pana pocholawach![6] Я лишень глянув на вас і второпав, з ким маю справу… Ви мудрий чоловік, ви… що так скажу — болящий нерв нашої ідентичності! — пан За–ніц аж очі закотив від задоволення, що йому вдалося висловити таку складну й мудру думку.

Буфетник поставив перед паном За–ніц тарілку з оселедцем і пішов собі, однак його зупинив обурений оклик політика:

— Ви лишень подивіться, він мене за ніц має! Прошу ласкаво подати келих бургундського!

Буфетник слухняно підніс йому склянку червоного вина й при тому сторожко глянув на двері, перед якими стояв високий чоловік з гітарою в руках. Гітарист бренькав пальцями по струнах й, заходячи до середини, наспівував знайому мелодію пісні «Порвались струни в моїй гітарі…»

Буфетник підбіг до столика й шепнув Ігореві:

— За музику будете платити окремо.

А тоді почалася забава. Буфетник підносив завсідникам і музикантові чарки з горілкою, гітарист, зарослий, із синіми мішками під очима, рвав струни й співав надривним голосом: «Бувай здорова, я від'їжджаю, а шарабан свій я покидаю…», струна насправді обірвалася на гітарі, й музика стихла, та розохочена компанія увійшла в шал. Філько грав на носі й наспівував: «Аркан дудка, всрався тутка, взяв на гралі, поніс далі»; крива Каролька танцювала вихилясом й перебивала Філька своєю пісенькою: «Сама собі господиня, сама собі пані, кому схочу, тому дам свеї волохані!»; пан За–ніц диригував бамбуковою паличкою, й пилюка піднялася стовпом аж до стелі; Ігор підвівся з–за столика, маючи намір вихопитися з цього бедламу, підійшов до прилавка, щоб розплатитися, й тут зустрівся очима з гітаристом, який стояв поруч з буфетником.

Був це Аркадій. Він схопив Ігоря за плече, потягнув його до себе, завів у підсобку й прошипів:

— Ти чому не признаєшся до мене, дзьобаний доморосе!

Ігор вивільнився від Аркадія, відсторонив його і аж тепер по–справжньому впізнав: з–над синіх підпухлин із посірілого від алкоголю обличчя світилися баламутні гарні очі, перед якими не могла встояти жодна жінка, і співчуття, змішане з гнівом, заворушилося в Ігоревій душі, зло, яке цей чоловік заподіяв, скоробило його, й він не прийняв простягнутої Аркадієвої руки.

— Ти мені й руки не хочеш подати? — здивувався Аркадій, з докором дивлячись на Ігоря.

— Ти зрадник, — вимовив Ігор крізь зуби. — То як я можу…

— А ні, не зрадник, не зрадник я! — вигукнув Аркадій. — І коли так дуже хочеш знати, хто доніс на нас, то я скажу…

— Не треба, Аркадію, це не має вже сенсу, — відказав Ігор. — Одне лише нині може мати якесь значення: чому ти так опустився — балаганиш по корчмах, а університет, в якому залишився за таку мерзенну ціну, тепер поза тобою…

— Усе те фальш, фальш — і університет, і театр! Справжнє тільки тут, у цій брудній кнайпі. Ці люди з ангельськими душами, яких я втішаю, не мають у собі ні злоби, ні корисливості — то чисті діти міста, і серед них я — світлий, немов херувим! — Аркадій аж захлинався, так квапився позбутися болю, який запікся в ньому. — А–а, ти боїшся дізнатися, хто нас зрадив, ти взяв мене за жертву, цим вдовольнився і не усвідомлюєш навіть, якої кривди завдаєш людині, котра заслуговує на співчуття. Ти мовчиш, а я таки скажу: то Ореста, твоя пасія, добровільно, без примусу прийшла в кабінет комітету комсомолу до Черепова, а він викликав тоді й мене — за свідка, пообіцявши, що я залишуся в університеті, якщо прилюдно покаюся… А вона, сучка, так докладно йому доповідала: де ми збиралися, про що говорили, який роман ти задумав написати… І всі ви, святі та божі, нині плаваєте на поверхні, тільки я опинився на дні…

Ігор мовчав. Він знав, що Аркадій говорить правду, чей–же сам запідозрював Оресту — з тієї хвилини, коли вона в істериці сказала, що хоче врятувати товариство від небезпеки. Ту підозру Ігор відганяв від себе, не маючи сил збагнути, як в одній людині можуть співіснувати ангельська краса і ница підлість; він тепер згадав гарячу ніч з красунею і той несподіваний холод, що пройняв його після шалу, — пропала навіки в темряві забуття прекрасна лялька, а образ Ліди, який давно пробирався до його серця, зупинився тепер у своєму пориві, не маючи сміливості повноправно заходити до нього, — й тоді ще пекучіша ненависть дійняла Ігоря: і одну, і другу дівчину відібрав від неї цей бешкетник.

Ігор вийшов із смердючої кнайпи з відчуттям непоправної втрати, й лише одна думка могла його втішити: який знаменитий урбаністичний епізод з'явиться колись у його романі «Домороси»!

XIX

День проминув так швидко, як і роки; місяць викотився до зеніту й освітив примарним світлом пущу, перетяту вузькою стежкою, що бігла від печери до тракту; стежка біліла, немов простелений рушник, й мені так солодко згадалося, як я колись ішов нею слідом за Лідою й хотів її спинити, обняти й не відпустити більше від себе. А що стримувало мене, не хочу зараз згадувати — згадки прогризло каяття, що не зробив того, що й потім протягом довгих років не наважувався її наздогнати, а чого боявся — добре нині знаю, і мучить мене жаль до самого себе, бо повернути втрачене вже ніколи не вдасться. Роки промайнули, мов дим крізь кущі, й нібито перешкод для нас уже не існує, крім однієї: Ліда нині чужа й далека у своїй самотині… І не прийде вона, я це добре знаю, як добре знаю й те, що завтра не зважуся піти її шукати…

Тільки листи, в яких ми перебуваємо близько, як вірні друзі, а може, й більше, залишилися. І чому ні одне з нас не простелило ті листочки по цій місячній стежині, чому ми не пішли по ній пліч–о–пліч? То нехай кладуться вони тепер у предовгий наш діалог, а міг же він бути вимовленим від очей до очей, від вуст до вуст гарячим подихом…

«Дорогий приятелю, ти, напевне, будеш з мене сміятися: я вдалася до ворожби — люди завжди шукають віщунів, коли до них приходить безнадія… Я тепер студіюю Нострадамуса. I ти знаєш, чим більше заглиблююся в його центурії, тим більше переконуюсь, що він насправді умів передбачувати події на цілі століття вперед. То чому я не повинна йому повірити, що нашій комуністичній стодолі відміряно рівно сімдесят сім років і сім місяців? А це вже недовго чекати — якихось двадцять літ… Гадаю, що доживемо до того щасливого дня і з утіхи нап'ємося удвох до чортиків! Боюся тільки, що як на радощах весь наш народ набудеться, то й свободу проп'є. Ми ж безнадійні романтики, які гучно відзначають перемоги замість того, щоб чимшвидше вигрібати з попелу рештки власного майна. Може тому, що перемог було у нас так мало…»

«Маєш рацію, дорога Лідо. Адже мали ми свої обереги — ікони Богородиць, які опікувалися нашим краєм. І де вони тепер, чому ми їх не вберегли? Одну вивіз Боголюбський з Києва, й донині поклоняються їй москалі. А другу, яку намалював апостол Лука, князь Лев передав на зберігання у Василіянський монастир при церкві Святого Онуфрія у Львові — й викрав її намісник Галичини Владислав Опольський, і тепер у Ченстохові моляться до неї поляки за благополуччя Польщі… Для нас залишилася тільки марна втіха, мовляв, наші ікони чужих молитов не приймуть. Але ж приймають, та ще й як!»

«А знаєш, Ігоре, що я собі подумала: ти живеш у Києві, до речі, я вже навіть не уявляю, як ти виглядаєш, приїхав би колись до мене, я сама, син одружився… То що я хотіла сказати… Ага, нагадати тобі, що у великому місті до письменників ставляться з меншим пієтетом, ніж на провінції. Не переманюю тебе, та й ні до чого це вже нині, з часом така віддаль пролягає між людьми, що несила її перейти… Тож я боюся, що ти можеш там, у Києві, загубитися серед велелюддя доморослих геніїв, хоч і сам ти, як не як, а „доморос“ — або знидіти від заздрості, що сам таким генієм не став. Та ні, цього з тобою не трапиться, ти дуже самодостатній, але май на увазі ці дві підступні небезпеки: мені було б невимовно гірко, якби ти впав у ту чи іншу яму… Та це так, між іншим… Я ж то хотіла про інше з тобою поговорити, а заплуталася у недомовках… Ось що: чи не хотів би ти в наступному романі таке написати: Конрадамесію жене на Голгофу Варрава, якому народ у темряві свого духа дав перевагу і реве, темний: „Розіпни його!“, не відаючи того, що Варрава розіпне не тільки Месію, а й увесь народ… Й мусиш допровадити свій цикл до Воскресіння — коли видохнуть Варрави і Юди.

Інакше й не варто було братися за таку поважну працю: наш порятунок у знищенні лжемесій…»

«Лідочко, пораднице моя, я часом терпко тужу за нашим товариством, що давно існує, — з нього залишилися тільки ти та я. Тож тужу за тобою — та й що з того: так близько бігли наші дороги, а до перехрестя не добігли. А жаль… Але говоритимемо про літературу. Я маю намір розкрити гріх не Варрави, то нікчема, а нашого великого Гоголя, який, немов Фауст, запродав Сатані душу, щоб мати можливість оспівати красу України й спонукати люд до думки, що за неї варто боротися. Про це ми не раз говорили на наших доморосівських зібраннях… Гоголь заради слави і грошей зрікся своєї батьківщини й мови, та зробив те, що залежало від нього, а не від Бога: вигрівши бісеня у своєму сумлінні, немов запорток під пахвою, залишив Україну в літературі живою і прекрасною. Чорт заплатив сповна письменникові за зраду: дав йому вічну славу. Зате до самої смерті переслідували Гоголя муки совісті, він засудив себе у „Вії“ та в „Ночі на Івана Купала“; в перестраху перед сатанинською помстою кинувся сплачувати нечистій силі борг: написав другий том „Мертвих душ“, в якому прославив Росію. Та Сатана того боргу не прийняв, і Гоголь спалив не тільки роман, а й себе самого, та цим уже не міг спинити Сатану, який в образі Чичикова гасає світами… Таке наше пробудження, таке Воскресіння… Та якби я мав, Лідусю, хоч крихту Гоголевого таланту, я без надуми продав би його чортові для того, щоб навіки прославити Україну й розбудити її до життя — так, як це він умів зробити, незважаючи на непрощені свої гріхи».

«Може, ти ще не знаєш, Ігоре, що вернувся із заслання Мирон Синютка — і яку урочисту зустріч влаштували йому львів'яни: мало що не на руках носили й обрали народним депутатом до Верховної Ради України. И таких, як він, дисидентів, там нині вже більше десятка — правлять вони бал у парламенті, а я з години на годину чекаю проголошення нашої Незалежності…»

«Ти не можеш собі уявити, Лідо, яке то було свято! Море синьо–жовтих прапорів лопотить над Києвом, стотисячний люд запрудив вулиці, всі обнімаються, плачуть і, як писав Тичина, — усі сміються, як вино, і всі радіють, як вино! Ми найщасливіше покоління, яке дочекалося волі… Я зустрічався з Мироном: став він ніби вищий, а який упевнений, ти б його не впізнала. Державний муж!»

«Тож тепер, Ігоре, мусимо ходити тільки лінією найбільшого опору, як мовив колись Іван Багряний, — щоб пізнати ціну свободи на власній шкурі!.. І знімімо шапку та кожух з нашого Пророка Шевченка — був–бо він ідеальним аристократом, як і належиться вождеві елітарного народу. І елітарна теж наша революція: ми не темний тлум бунтарів, а викшталтоване військо Мазепи, Петлюри, Коновальця… О Ігоре, в яке величне життя ми входимо!»

«Дорога Лідо, ейфорія заступила нам очі радісними сльозами, а Мирон сказав мені: „Це ще не перемога, боротьба тільки починається, й ми повинні дивитися правді в очі. Колись бояри в князівстві Романа й Данила були п'ятою колоною й виконували розпорядження Кракова, Суздаля і Пешта. А нині маємо в українському парламенті новітніх бояр, ту грязь Москви, про яку говорив Шевченко. Мало в нас нині ідейних вождів, ми потребуємо новітніх сильних провідників… А втім, ми всі вожді нового часу, бо єсьмо нащадками тих поколінь, які пролили за нашу землю кров…“»

«А скажи, Ігоре, тебе не тривожить те, що наші нинішні письменники почали соромитися патріотизму, що література, яка в неволі вигартувалася на могутню зброю, так ганебно занепала на свободі? Хіба не бачиш: розшнурувавшись з пут соцреалізму, молоді автори почали поводитись, немов голі дикуни в храмах. Їхні твори забагнючились парканними афоризмами й туалетною поезією — то чи можна з такою зброєю йти на битву? Що трапилось у нашому храмі? Невже знову вдерлася в нього гоголівська чортівня?»

«Не розпачай, моя дорога… Тобі напевне доводилось бачити, як у грізні повені спливає ріками сміття і як очищується вода після негоди. А забруднене мистецтво само себе згидить й очиститься. Будь оптимісткою, Лідко…»

…Й постелилися листи місячною доріжкою, ніби хтось білий рантух розкотив, очікуючи дорогого гостя. Та я знав: не ступить на нього її нога. Вже смеркло, вже ніч…

Чоловічок у клепані неохоче віддалявся, оглядався, ніби намагався пригадати, де й коли мене бачив, і це йому не вдавалося. Він зупинився біля смереки, що заступала дзвіницю, сів біля неї й, спершись спиною об стовбур, не зводив з мене погляду. Вуха його клепані стирчали вверх і прогиналися вбоки — був він схожий на пугача, засліпленого денним світлом.

А вже сутінок поволі западав над пущею, втома від цілоденного чекання почала мене долати, й тоді я побачив дивне диво: чоловічок кудись подівся, зате на гілці смереки сидів справдешній пугач, нібито страдчівський пройда враз перемінився у птаха; в присмерку очі пугача стали зрячі й нахабні, він гіпнотизував мене, навівав дрімоту… І я не міг би сказати: те, що відбулося потім, було явою чи солодким сном.

Я побачив, як по місячній доріжці наближалася жіноча постать, під її ногами кришилися мої й Лідині листи. Підстрижене до половини вуха волосся жінки світилося сивиною, а може, то місяць сріблив її голову; жінка сторожко йшла, наче боялася зустріти когось небажаного на вузькій стежці, й раптом вона зупинилася, вдивляючись у бік печери. А коли запримітила постать на колоді навпроти церкви, рвучко зрушилася з місця й побігла, і я втямив, що це вона, Ліда, — певне, поїзд запізнився, що прийшла аж під ніч. Я схопився й помчав їй назустріч, ми спинилися на віддалі кількох кроків у подиві, що впізнали одне одного, ніби й не минуло тих трьох десятків років; ми були такі самі, як колись — молоді й закохані, й не привіталися словами; лише припали — уста до уст, очі до чей, а подих став єдиним і гарячим; ми довго стояли на стежці в обіймах й не могли роз'єднатися, та врешті, примлівши від надміру втіхи, опустилися на жухлу траву, що іржавилась збоку на галявині. Ми кохалися й знемагали від кохання, втямивши аж тепер, що всі ці довгі роки були єдиними, як той гарячий подих; ми хотіли надолужити втрачений час, і полум'я, що нас спопеляло, віддячувало нам за втрату…

А коли підвелися і я сказав: «Ніколи ще не зазнавав такого щастя, моя кохана», Ліда відказала, як завжди, іронічно: «А я ніколи ще не кохалася на будяках…» Я обціловував її щоки, руки, вона ж, віддано пригорнувшись до мене, прошепотіла:

— Любий мій, оббери реп'яхи з моєї спини…

І тоді глумливо зареготав пугач: він ніяк не міг повірити, що таке диво, як любов, може відбуватися між людьми так просто…