Хресна проща

Отець Миколай Конрад, стужений за придністровськими полями, горами й перелісками, зголоднілий по рідному краєві за час чотирирічної відлуки на едукації в Українській Папській семінарії в Римі, подався пішки зі Станіславова до Галича, оминаючи польовими доріжками й стежками Ямницю, Тязів і Селець, щоб уволю надивитися на призабуті й серцю милі гаї, видолини, схили й діброви, котрі водно снилися йому на чужині, а вже у Галичі сяде в поїзд й допаде до ще не знаного й вимріяного міста Львова, яке стане його новою отчиною.

Отримавши від станіславівського єпископа Григорія Хомишина рукопокладання на сан священика–целебса, отець Миколай недовго затримувався в мурах тамтешньої Духовної семінарії, до якої після Першої світової війни здібного до науки й голосного тенора в церковному хорі привів батько — маєтний вовчинецький господар, гордий за талант і вроду сина.

Не затримувався, бо чигала на щойно висвяченого священика небезпечна спокуса: єпископ Хомишин не затаював свого наміру настановити здібного абсольвента Української Папської семінарії катехитом у семінарії станіславівській. Така перспектива для амбітного юнака була вельми заманливою, та водночас і лякала безсімейною самотністю в майбутньому, й надумав урешті отець Миколай звернутися до свого благодійника митрополита Андрея, який колись скерував його на едукацію до Рима, з проханням зняти з нього целібат й віддати йому парохію на Львівщині.

Львівський поїзд відходив з Галича увечері, отець мав ще багато часу, а день був теплий, маєвий. Зупинився біля порослої мохом і дерезою княжої сторожової вежі на горбі, з якого дорога стрімко збігала до Галича. На обрії виднілася пірамідальна височина, що здіймалася до неба з–над Дністра, — місце давньовікового дитинця Данилового замку — Крилоса, що стояв у центрі столиці колись могутньої Галицько–Волинської держави.

Отець у дитинстві бував тут не раз, вилазив на вежу, щоб налюбуватися широкою биндою ріки, яка огинала Княжу гору, він навіть уявляв собі величний город, що досягав шпилями веж до небес, й була та уява казкою. Та ось цієї миті пройняла його згіркла думка: а що залишилося тут від колишньої могутності — жодного сліду давньої слави!

Хіба лише стрімкий спад гори до Дністра міг нагадати, що тут колись височіли неприступні вали, увінчані частоколом, рипіли звідні мости перед Німецькою брамою, на якій князь Данило вивісив своє знамено, вперше ступаючи до Галича, щоб посісти княжий стіл… Нині ж ті хатки, що обступили столичну гору, здавалися нікчемно дрібними, й отцеві Миколаєві ніяк не вкладалося у свідомості, що он за тією горою колись бігли биті шляхи в Угорщину й Польшу, якими йшли на Галич у тяжкій силі чужоземні вої, й нерідко вели їх до столиці своєї держави зрадливі бояри й бездомні князі–ізгої, зваблені золотокованим галицьким престолом; що тут дзвеніли кровопролитні битви і встелялися придністровські схили трупом завойовників, зрадників і хоробрих дружинників, які воювали за свою честь і княжу славу… И нічого для людської пам'яті не зосталося — тільки пісна земля і тихе безгоміння!

— А чи було те все, чи лише ратні легенди втішають нині нашу сіру дійсність? — прошепотів отець Миколай сам до себе.

— А таки було, було! — почув він поруч жіночий голос, немов відгомін його слів, і стрепенувся.

Біля нього стояла — і звідки тут узялася? — панночка у солом'яному капелюшку, крізь плетиво якого пробивалося сонячне світло й розсипалося по вродливому личку білим ряботинням, а два світляні кружальця, обрамлені вологою синявою, вчепилися зіниць; ті пломінці обпекли отцеве обличчя, і від цього стало йому затишно й солодко. Його погляд ковзнув поза межу золотого розсипу, й тоді повні губи панни розтулилися в скупій посмішці. Вона поправила рукою капелюшок, світлячки в зіницях згасли, сині очі зазивно ворухнулися — дівчина поглядом обвела отця з голови до ніг, ніби намагалася назавше запам'ятати його вигляд і водночас угадати, хто цей красень у довгій, нижче колін, реверенді й з білим трикутничком накрохмаленого комірця, що визирав із прошивки, засвідчуючи його целібатний сан. Й забувши про церемоніал під час знайомства, спитала панна, як здалося отцеві, доволі безпардонно:

— Ви целебс?

— Так, — відказав отець Миколай, протискаючи слово крізь хрипоту в горлі.

— Який жаль… — з кривдним відтінком у голосі проказала панна, знітившись від легковажно вимовлених слів; червінь, що залила її щоки, впала на обличчя отця, і він опустив голову, ховаючи від дівчини своє зніяковіння.

— З ким маю честь розмовляти? — врешті видобувся отець із сторопіння, впадаючи при цьому ще в глибшу незручність, бо що йому до цієї дівчини, та все ж спитати мусив, адже чомусь вона підійшла до нього й розпочала розмову.

— Я Зореслава, учителька із Залукви… Щойно вийшла он тією стежкою з лісу на дорогу, йду у шкільних справах до галицького інспекторату. Аж тут ви… Когось чекаєте?

— Сказав би замість компліменту, — посміливішав отець, — що вас, та це було б неправдою… Просто зупинився навпроти Крилоської гори й задумався…

— Над тим, що все минає без сліду? — промовила Зореслава, і вчув отець у її питанні бажання розмовляти. Може, панночка балакуча за вдачею, та швидше — потрібне їй спілкування з освіченою людиною, певне, в Залукві перебуває в самотині… Й готовий був отець Миколай підтримувати розмову, проте мовчав, знічений її допитливістю.

Вона ж чекала відповіді, проникливим поглядом спонукуючи отця до бесіди, наче боялася, що мовчанка зрунтає їхнє несподіване знайомство, а їй хочеться дізнатись, ким є цей юнак — без реверенди й того накрохмаленого комірця, який свідчить про його обітницю безження, й чому він, такий молодий і вродливий, запроторив себе у схиму? Яким словом має вона затримати його хоча б на мить, бо ж ось–ось вони розійдуться, й від їхньої зустрічі не залишиться й сліду в пам'яті. Й вона аж злякалася, коли він простягнув їй руку на прощання.

— Ще не йдіть… Ви щойно думали про бурхливе життя, яке колись вирувало на цих горбах… А самі… ніколи не пробували перенестися в минуле, але так — ніби ви в ньому опинилися наяву?

— Ніколи над подібним не задумувався, — відказав отець. — А ви?

— Я іноді прикликаю до себе такий стан… Мені здається часом, що я колись давно вже жила на світі, й ось цієї миті, розмовляючи з вами, враз відчула, що на цьому місці вже колись була — в іншому часі, в забутому житті… Отець пильно приглянувся до Зореслави, ніби враз уздрів у ній іншу людину, можливо, ту, яка, за її вірою, жила тут колись давно і знає те, чого не знає він, — дівчина стала для нього ближчою, цікавішою, ніби її таїна додала їй жіночої вроди. Він бажав продовжувати розмову, однак тепер вона подала йому руку для прощання.

— Не кваптеся, прошу вас, — отець затримав її руку. — Наша розмова щойно стала цікавою… Спробуймо разом пірнути в глибину часу…

— А ми вже це необачно вчинили. І я кваплюся вибратися з того полону, нинішній час мене кличе… Та якщо ми вже піддалися спокусі увійти в минуле, то чому не може так статися, що ми в ньому ще раз зустрінемося. І якби таке відбулося з вами, то прийдіть до мене й розкажіть. До Залукви недалеко… То я піду, прощавайте. И затямте: ті знання, які залишаються з людиною тільки для неї, ніколи її втішити не зможуть…

Й вона пішла, не оглядаючись. А коли її солом'яний капелюшок зник за поворотом крутої дороги, що спадала вниз до Галича, здалося отцеві, що явилося йому щойно світле видіння, привид, без якого він не зможе обійтися в майбутньому житті, а тому завше буде його шукати в давніх чи в нинішніх часах.

…Перед смерком поїзд прогуркотів мостом через Дністер, з поля зору зникли крилоські горби, що в пам'яті отця Миколая залишились нерозгаданою таємницею, яку він сьогодні запрагнув дослідити, розкрити її, заховану під пластами років. Знав, що зустрінеться йому багато чого вже відомого, та неодмінно він віднайде той час, в якому існувала в першому житті діва Зореслава, яка прийшла нині до нього в образі світлої панни в солом'яному капелюшку лише для того, щоб він шукав її, відкопуючи часові пласти в невідомому житті, й упізнавав ту саму й зовсім іншу — в інакшому одязі, з інакшими звичками, у незнаних життєвих тарапатах, в іншій утісі, щасті й у іншому горі, але все ту, яка стала світлом нинішніх його помислів і жадань.

Він шукатиме її і водночас нові скарби знаходитиме: не все ж бо записано в літописах, не все розкопали археологи, не все оспівали поети — шукатиме новизни не вчений, а священнослужитель, й та новизна буде передовсім духовна, адже покликання душпастирів полягає не лише в сповненні треб, не тільки в похвалі Господа завченими молитвами, а й у знаходженні й пізнанні не відомих іще людям, загублених у пітьмі літ духовних цінностей і в творенні новітньої молитви Господові в подяку за сповнене далекими предками у предковічні часи добро й за прощення їхніх гріхів — вольних і невольних.

Не відступала від отця Миколая думка про нинішний день: що доброго він узяв у ближніх і що доброго їм віддав або хоч пообіцяв, адже кожний прожитий день має бути образом усього життя, чей–бо може стати останнім. Тож дякував отець Всевишньому за те, що в ту мить, коли він стояв перед Крилоською горою, розбудив у ньому жадобу пізнання, а той його порив освятила мова незнайомої панни, яка залишила в його душі свій образ як світлу сутність прожитого дня… Й щемно відчував отець Конрад, як до його серця вливається щось нове, досі ще не звідане, а для життя необхідне. Й водночас збоявся він сумніву, який підточував його свідомість, що та новизна грішна єсть, що не гоже щойно висвяченому целебсу вважати звабу гріховного світу за благодать… Та враз запротестував отець у душі проти благочестивих застережень: а може, те нове почуття, яке пружним струменем влилося нині в його душу, не є гріховним, бо саме таким чином конкретизується в людині любов до Бога. Адже Господь для того втілив у жінку, яка зустрілася йому нині на Крилоській горі, розкішну вроду, щоб освітити нею нинішній і прийдешні дні…

А вже промайнули повз вагонні вікна стіни червоних кам'яниць, які, коли поїзд вгризався проміж них, ставали щораз вищими й коронувалися шпилями та вежами; стріли рейок мчали до величного білого храму, який усе віддалявся до обрію, й був то собор Святого Юра — резиденція митрополита Шептицького.

Від залізничного двірця до Юрського саду йшов отець Миколай, вмисне сповільнюючи крок, — не так зі страху, як від респекту перед людиною, схожою на старозавітного пророка, перед етнархом і пастирем українського народу.

Й згадалося йому, як п'ять літ тому митрополит Андрей постав перед ним у величі своїй — добрий і мудрий благодійник, засновник музеїв, шкіл, семінарій і сиротинців, — прибувши до спудеїв Станіславівської духовної семінарії, щоб провести з ними бесіду про Бога й Україну. Запитував митрополит семінаристів, за яким покликом пришили вони в цю духовну обитель, й відповідали йому принишклі спудеї, що привела їх сюди любов. Митрополит пильно приглядався до облич й зупинився на стрункій постаті юнака, який не міг відвести очей від святого старця.

— Про що думаєш цієї миті, мій сину? — спитав його владика, і відказав йому семінарист Миколай Конрад:

— Думаю про те, що найкращий камінь змарнується, якщо не потрапить до рук умілого різьбяра.

Сподобалася митрополитові відповідь спудея, і він сказав:

— Віддам тебе до рук найкращих майстрів.

Отець Миколай постукав у двері службового приміщення Святоюрського храму, до нього вийшла молода черничка, чимось схожа на панну Зореславу, й він попросив допомогти отримати аудієнцію в душпастиря. Черничка мовчки завела його в сутінну келію, й отець у молитовній покорі чекав на з'яву митрополита. Час минав для отця дуже повільно, та врешті двері відчинилися, й черничка вкотила до келії візочок, в якому сидів сивобородий митрополит Андрей.

— Я впізнаю тебе, мій сину, — промовив етнарх. — З чим прийшов до мене: з духовною потребою чи, може, якесь лихо трапилося з тобою, і ти з соромом покинув столицю світу?

Отець Миколай вклякнув перед митрополитом на одне коліно й поцілував його в руку.

— У сумнівах я прийшов до вашої владичої світлості, — сказав. — Хочу служити Богові й Україні у вільному стані. Тому прошу, достойний владико, зняти з мене целібат.

— Не хвалю латинника Хомишина, — відказав Шептицький, — та зняти з тебе святу обітницю не маю права. Проте на все твоя воля: задумав зняти реверенду — знімай. Це не тяжкий гріх. Тільки перед таким вчинком добре подумай: у священицькому чи цивільному стані принесеш більше користі ближнім. Адже много часу віддав ти богословському вченню.

— Не маю наміру, владико, покидати Церкву. — Отець Миколай з надією на добру пораду дивився митрополитові в очі, що визирали з–під сивих брів. — Але дійняла мене інша, не богословська пристрасть — історія мого краю. А вона здебільшого зберігається у православних церквах і монастирях, і мені, греко–католицькому целебсу, буде утруднений доступ до них… І ще інший сумнів мене діймає: чи не ущемлю я богословську службу науковою працею?

— Церква не цурається науки, сину… — Митрополит на хвильку задумався, потім вдоволений вогник зблиснув у його очах. — О, ще багато зосталося нерозрізаних книг, в яких записано те, чого ми не знаємо. І тліють вони по монастирських книгосховищах… Ти став на вірну стезю, і целібат не заважатиме у твоїх пошуках. Чей православні й греко–католицькі священнослужителі — передовсім українці… Та запідозрюю я, що тебе інший клопіт турбує. Признайся мені, як на сповіді, ти закохався?

— Так, владико, — опустив очі отець Миколай.

— То зваж, що вибрати. Маєш право перейти в цивіль, хоч мені було б жаль, якби ти так вчинив… Приятельство — а кохання передовсім ним є — не може завадити науковій праці. Ти знайшов собі друга, а це найважливіше. То хай стане тобі та жінка, яку ти покохав, довіреною людиною, котра спостерігатиме за кожним твоїм кроком, за кожним вчинком, сторожем твого сумління. Є ж бо на світі й ідеальна любов… А поки що я призначаю тебе коад'ютором у Львівській Богословській академії. На цій службі матимеш можливість шукати духовних скарбів у старих монастирях… Знаю, приміром, що в Любомлі на Волині, в храмі Святого Георгія зберігаються ветхі книги та рукописи, й ревно їх оберігає тамтешній отець–митрат Роман Херувим. Коли зустрінешся з ним, покличся на мене… Щасливої дороги, мій сину, хай благословить тебе Господь.

…Й так несподівано розполовинилося в отця Миколая Конрада життя на богословську й науково–дослідницьку працю.

За час літніх вакацій 1929 року отець Миколай обслідував монастирі в Уневі й Добромилі — і марно. Старовинних книг і рукописів не знайшов — може, знищили їх час або ординці, які не раз і в різних іпостасях накочувалися на Галицький край. Тож подався отець до Любомля, як порадив йому митрополит Андрей, й застав там ще старого пароха отця–митрата Херувима, який допустив пошукувача в підвали Георгіївської церкви.

Кілька тижнів день у день перебував отець Миколай в церковному книгосховищі, де тяжів сопух протлілих книг і рукописів, списаних кириличними, латинськими, а деякі й глаголичними літерами на пергаменті й пожовклому папері, який під дотиком кришився на порох. Книги й рукописи, злиплі від часу й вологи, лежали стосами; отець обережно доторкався до них, й потрапляли йому до рук то польська «Хроніка Гала», то німецька «Хроніка Тітмара з Мерзебурга», «Літопис Яна з Чорткова», «Малопольський літопис» тощо.

І чим далі добирався отець до споду книгосховища, то все частіше натрапляв на документи галицької історії: грамоти печатника Кирила чи то Василька Романовича… Знесилений від втоми отець Миколай знаходив усе цікавіші документи, серед яких виявив дві грамоти князя Володимира Васильковича про фундацію Страдчівського печерного монастиря й нарешті — о, Провидіння! — рука отця відірвала від долівки прилиплий, врослий у цемент фоліант, списаний збляклим кириличним півуставом, із витиснутим золотим заголовком на шкіряній обкладинці: «Патерик Страдчівського монастиря, ігуменом Миколаєм Конрадом складений і любомудрові й книжникові князеві Володимирові Васильковичу присвячений».

Тоді й припинив свої пошуки отець Миколай і в кімнатці службового приміщення Юрського собору надовго засів над фоліантом, відчитуючи прадавню історію, яка дивним чином була історією його власного пражиття: в патерику описувалося житіє ігумена Страдчівського монастиря — Миколая Конрада.

Розділ перший

Половина Азії аж по Кавказ була вже завойована і спалена татаро–монгольською ордою, кипчаки із своїм чільником Котяном встигли втекти в Угорщину й Болгарію, темник Батия Субудай пустошив Рязань і Суздаль, й ординські бахмати некованими копитами топтали Черніїівську землю.

Ворохобний князь Михайло Всеволодович разом із сином Ростиславом й бунтівним боярином Судиславом Кормильчичем, який ще в юності, за князя Романа, правив на Галицькій Русі коромолу, вихопилися із обложеного ордою Чернигова й допали до волинського князя Василька Романовича, впали перед ним на коліна, благаючи прощення за колишнє посягання на Галич, й прихистив їх Василько у своїй столиці Володимирі–Волинському.

У час Василькового милосердя стояв уже на лівому боці Дніїтра в гостроверхій бобровій шапці й ведмежому хутрі непереможний Батухан й розкосими очима, які ловили просторінну широту краще, ніж далину, пожадливо вбирав у себе замаєне золотими банями церков та дзвіниць праве дніїтровське побережжя від Міжгір'я до Андріївського спуску, й вагався хан, чи варто це найвеличніше з усіх міст, які траплялися йому на побитному шляху, перетворювати в руїни, чи не краще зробити його столицею світового ханства, східний край якого споконвіку впирався у великий океан, а західний неодмінно проляже вздовж берега останнього моря, де панував колись над Європою могутній Рим, і думав хан, який викуп у киян заправити.

А вже дніпровська вода бралася при березі льодяними стрілками, подаючи ханові надію на те, що незабаром Дніпро візьметься товстою кригою, й не зупинять тоді орду ні високі міські вали, ані ревні молитви русичів у їхніх золотоверхих храмах, і впаде згодом під ноги татарській кінноті незмірна світова далина від тихих східних вод до середземноморських — під голубим наметом неба, яке теж, як і весь світ, належатиме Золотій Орді.

Й бачив теж, що так станеться, бо іншого скутку сподіватися не міг, чернець Києво–Печерської лаври Миколай Конрад, який, зачувши іржання коней, рев верблюдів і несамовите галайкання ординців, вийшов із Ближньої печери й уздрів те, що провіщав Апокаліпсис, — кінець світу, Армагеддон. И збагнув чернець, що ніхто із залишенців у Києві не зостанеться при житті, що заваляться під кінськими копитами і Ближні, і Дальні печери, впадуть золотоверхі собори й Золоті ворота, й пропадуть безслідно теж основи пам'яті про могутню Руську державу — літописи, патерики, билини й перекладені на староболгарську мову богослужебні книги.

Цього найдужче злякався чернець, тож недовго вагався, бо й ніколи було, — зник умить за брамою Благовіщенської церкви, спустився в печеру, де колись перебував у самотині преподобний Антоній з Любеча й численними книгами, ним самим списаними й переписаними, обставив печерні стіни; чернець Миколай вибрав найважливіші, вкинув їх до мішка й подався Дальніми печерами до виходу аж у Святошині, куди ще не дійшла орда.

Довга дорога стелилася перед ченцем Конрадом — понад Тетеревом, Случчю, Горинню і Стоходом; минав він містечка Чуднів, Любар, Корець, Костопіль, Ківерці і многі весі, а коли зупинявся на ніч у добрих людей, то питали його стривожені миряни, чи насправді Київ облягла вже татарва, й почувши від нього страшну правду, виходили процесіями з церков, несучи в руках фани й хрести й співаючи благальні молитви до Бога. Кришилися тоді на дзвіницях дзвони й спадав їхній розпачливий гомін на засніжені поля, на солом'яні стріхи, на непокриті голови — розливався лементом над усім краєм.

Аж на сьомий день трудного переходу допав чернець до великого города, обведеного високими валами, й була то столиця волинського князя Василька Романовича з княжим теремом посередині міста.

Довго вмовляв чернець сторожових дружинників, щоб впустили його до князя, та вони, немов німі, мовчки заступали йому вхід перед брамою перехрещеними списами, і врешті в розпачі заволав Миколай: «Повіжте князеві, що орда Київ облягла!», на що відповіли йому стражники: «Князь і без тебе знає, що сподіялося над Дніпром, вже прихистив чернігівських ізгоїв, а ти, чорноризцю, не мозоль очі й сам заховайся хоча б у той монастир, що он прикуцнув при усті Луга в Буг».

Й напевне, ніколи б не побачив чернець Миколай князя, якби не підкотився до брами вутлий у подертому кожусі чоловічок, котрий не мав обличчя — самі лише очі, в яких ціпенів невимовний жах, і закричав:

— Немає вже, нема Золотих воріт у Києві!

Й була ця звістка набагато страшніша, ніж тривожні чутки, що долинали з Києва до Володимира–Волинського, й коли тим чуткам народ, ще крихту надії маючи, не надто довіряв, то звістка про те, що не стало Золотих воріт, що звалені вони, потрощені або й зовсім зникли з київської гори, проймала жахом, схожим на той, що огортає господаря, коли грабіжники виламали двері й увірвалися в домівку.

Тож негайно стражники дали знати князеві про прибульців з Києва; Василько Романович звелів впустити їх до гридниці й сам вийшов до них у супроводі писця Йова та чернігівських князів Михайла Всеволодовича і його сина Ростислава.

Не міг чернець зразу вгадати, хто з них є володарем Волині, а хто гостем: та ось, владно розсунувши чернігівських князів, вийшов до прибульців благовидний чоловік з підстриженим нижче вух чорним, мов смола, волоссям, пов'язаним від чола до потилиці червоною биндою, тоді втямив чернець Миколай, хто тут господар.

Князь Василько спитав суворо:

— Що маєте мені повісти, прибулі люди?

Й тоді, як тільки міг швидко, наче збоявся, що його до кінця не вислухає князь, заговорив чоловічок у порваному кожусі й нажаханими очима, що заступили все обличчя. І повів він неймовірну новину, на легенду схожу, та поклявся чоловік, що все це бачив на власні очі.

…Увійшов крізь Золоті ворота на Княжу гору монгольський темник й гукнув до людей, що стояли натовпом, оточені ординськими воями, й чекали неминучої смерті: «Видайте нам воєводу Дмитрія, котрого настановив київським посадником князь Данило, і ми обійдемо стороною ваш город — ні один двір не згорить, хрести з церков не впадуть, і жоден з вас не загине!» Кинулись зрадливі бояри шукати воєводу, знайшли, зв'язали й до темника привели. Жовтою ропою потекли сльози по обличчю воєводи, коли він глянув на люд, підлою зрадою бояр на порятунок обнадіяний, і сказав темниковим воям, щоб його розв'язали. Тоді витягнув списа із частокола, підняв на нього Золоті ворота, під самі небеса підняв і промовив: «Не прийде в стольний город Русі воля доти, поки дванадцять поколінь не випросять у Бога прощення за вашу зраду!», й попливли Золоті ворота попід небом, й казали печерні старці, що аж до Царгорода попливли, а невірні татари воєводу Дмитрія вбили й людей до ноги вирізали…

Чоловічок у порваному кожусі розповідав, ковтаючи сльози, літописець Йов записував його мову в книгу, й промовив князь Василько:

— Благаймо Бога, щоб повернулися до Києва Золоті ворота — оплот нашої держави… — Й до ченця Миколая звернувся: — Ходімо в мою світлицю, іноче, й розповіси мені, що сам бачив до того, коли страх відібрав у людей розум… А цього віщуна лиха нагодуйте й постеліть йому в гридниці, нехай відпочине…

— Не стеряв я розуму, княже, — проказав чернець, поштиво опустивши на груди голову.

— Та й добре, коли так… — мовив князь. — Ходімо всі.

У княжій світлиці все вже було приготовано до учти.

У кришталевих збанках яріло червоне вино, по кутах стола стояли срібні чаші, а на чільному місці золота — для князя; срібні полумиски вивершувались підсмаженими стегонцями лебедів і тетеревів, вудженою олениною та вепровою свіжиною; в кубках чорного палення стигли чисті й варені з перцем меди.

Князь Василько у зеленому каптані, підперезаному кованим ярою міддю поясом, із золотим ланцюгом на грудях здався тепер ченцеві Миколаєві величнішим, ніж щойно виглядав у гридниці, пригноблений розповіддю чоловіка в порваному кожусі, й ту його достойність спонатужувався уміцнити чернігівський князь Михайло, який учора покірно стояв на колінах, чекаючи від Василька Романовича докорів за зрадництво своє і сина Ростислава, котрий сім років тому, спонадіяний на здобуття княжого престола, вирушив разом з військом угорського короля Бели IV під стіни Галича, — й розбиті були чужинецькі полки, а Михайло Всеволодович разом з Ростиславом утекли з уграми за перевал, і аж за п'ять років вернулися у свій Чернігів й, не довго там побувши, подалися просити прихистку від татарви у князя Василька.

Василько Романович ні на мить не забував зради чернігівських бездомних князів, й хоч не був то час для злої пам'яті, мав–таки він нині в тямці їхню коромольну натуру, й улесливі слова Михайла Всеволодовича не притлумили у ньому прежньої підозри до пожадливих ізгоїв.

Й мовив таке Михайло:

— Не гоже князеві вислуховувати брехливу баснь ницого смерда про зраду київських бояр, відомо ж бо, що воєвода Дмитрій живий, і, може, нам ще вдасться домовитись із татарськими баскаками про його викуп… Та й орда не знати чи дійде до Карпат…

— На все воля Господня, — відказав князь Василько, й при цих його словах схвально захитав головою, підтакуючи не князеві, а Михайлові, кремезний боярин, що сидів під стіною на лаві, туго общеплений золототканим кунтушем. Й поник ураз під осудливим поглядом Василька й перестав схвально похитувати головою.

— Не роби собі марних надій, Судиславе, — промовив князь, пронизуючи гострим поглядом боярина Кормильчича. — Не сподівайся ні на чудо, ні на милість татарську. Не будемо трактувати з ордою, а станемо всім краєм — від коломийського Покуття до болохівського Пониззя, де ти тримаєш свій огромний уділ. Запам'ятай собі це… А щодо басні, яку ми щойно вислухали від смерда, то ще невідомо, скільки в ній правди, а скільки вимислу. Добре знаємо лише те, що страшне лихоліття насувається на наш край.

— Гірше не буде, як за Романа, котрий півтисячі бояр винищив до ноги… А були б вони нині неабиякою підмогою супроти татар… — відбуркнув боярин і полохливо опустив очі, був–бо тепер, як і колишні його спільники — князі чернігівські, — у волі князя Василька.

— Яка з вас підмога, бачив я колись під Галичем, — відказав князь, скоса глипнувши на Михайла, улесливо усміхненого, і на Ростислава, в якого від тихої люті забігали на щоках жовна. — Та не час нині для усобиць… Тільки повім тобі, Судиславе, одну мудру думку, в римських ораторів запозичену: покинувши свій закуток і на висоті опинившись, поглянь, в якій ти низовині досі перебував…

Запала мовчанка в світлиці. Чернець Миколай сторожко очікував подальших розмов, які мали б прояснити, що діяти далі, а літописець Йов, спершись спиною до стіни, застиг із писалом у руці, готовий записувати все, що почує. Та князь Василько стояв у задумі, мовчав і до столу не запрошував.

Втім тихо прочинилися двері, із княжих хоромів увійшов до світлиці ставний юнак з підвішеними на грудях гуслями. Він вів за руку малого хлопчика, який прикульгував на ногу, а за ними йшов отрок у лляній сорочці, підперезаній вишиваною крайкою.

Прояснилося обличчя в князя, й він мовив:

— Ми ждали тебе, Митусо: на княжій учті має звучати спів — веселий князь чи зажурений… Це співець і гусляр великого князя Данила, — мовив до гостей. — При моєму дворі навчає свого куншту княжича Льва і мого малого синочка Володимирка. — Князь діткнувся рукою до плеча отрока, потім погладив малого по голівці. — То заграй нам, Митусо, розвій тривогу — хай послухають бадьору пісню княжі нащадки, не треба їм із сумом йти в життя. Грай, гусляре… І горничну гукніть, хай наливає…

До світлиці вбігла золотоволоса дівчина, світла, мов уранішня зоря, заметушилася біля столу, в чаші вина наливаючи.

Й промовив князь:

— Сідайте до столу, мої звані й незвані гості. Й порадимося при спожитку — є ж про що… А ти, іноче, — звернувся до ченця Миколая, — будь як дома, опісля порозмовляємо окремо.

Князь надпив хмільного меду й відставив чашу, та й гостям не пилося. Лише бездомний княжич Ростислав одним духом спорожнив свій пугар, горнична знову його наповнила й боязко відступилася, відштовхнута понурим поглядом Ростислава — непогамовне зло нуртувало в його душі.

Спостерігав за ним чернець Миколай і помислив, що згоди між чернігівськими князями й галицькими вінценосними братами ніколи не буде. Проте помітив: Михайло Всеволодович сумирно опустив очі, його улеслива посмішка зіслизла з губів, лик Михайла подобрів, ніби він викрешував у собі цієї миті почуття злагоди.

А князеві Василькові згадалася програна битва з татарами на Калці, що відбулася сімнадцять років тому, — програна лише тому, що єдності не було між руськими князями: галицький і чернігівський, путивльський і курський князі — кожен забаг, як колись Ігор Святославович у поході на половців, окремої для себе слави і, не здобувши її, перший утік з поля битви не надто удатний Мстислав Удатний. Данило зів'яв від рани в ліве плече і з братом Васильком теж помчав за Мстиславом, а татари справили бенкет на помості, під якими сконали полонені князі… Чи матиме нині Данило силу поєднати до битви хоча б цих двох ворохобників, яким і цієї миті мариться галицький стіл… Та не на них надіється Данило, поїхав до Буди сватати дочку Бели IV Анну за Лева — щоб заручитися підмогою тестя в хрестовому поході проти татар. И немає його в краю, а орда суне, і що він застане дома, коли повернеться, чей Василько не матиме сил сам устояти перед ордою…

Тяжкі думи долали волинського князя, й до їжі ніхто не доторкався…

А світла, немов вранішня зоря, горнична добре дбала, щоб у гостей були повні чаші, й коли наливала вина гусляреві, погляди їхні зустрілися і скрутилися враз, немов у вужівці, й довго роз'єднатися не могли; сполохана дівчина розхлюпала вино по столі й, засоромлена, вибігла із світлиці, а Митуса, зачарований дивним видивом, врешті отямився й запитав князя:

— Хто вона, ця діва?

— А ти не приглядайся до кожного фартушка, Митусо, — вутло посміхнувся князь. — Краще заграй, бо надто вже стужавіла наша мовчанка. Й що тобі до моєї служниці?

— Але ж звідки вона тут узялася, така вродливиця? — вперто допитувався гусляр.

— Господи! — пирхнув невдоволено князь. — Того цвіту по всьому світу… Із Залукви вона, що біля Галича, князь Данило прислав мені цю білоголовку.

Втішно усміхнувся Митуса, зблиснувши білими, мов перли, зубами, очі його спалахнули й він забігав пальцями по струнах й медовим голосом заспівав улюблену пісню обох галицько–волинських князів:

— й накрив гусляр долонею струни, втямивши, певне, що рано ще співати побідну пісню, й коли гості так і не зрунтавши мовчанки, поснували до виходу, Митуса закинув гуслі на плече, вишився із світлиці попереду гостей, у дворі побачив горничну, яка квапилася до воріт, наздогнав, спіймав її за руку, завів до порожньої гридниці, де спав на лавиці приблудлий чоловік в подертому кожусі й, не звертаючи на нього уваги, вдарив пальцями по струнах і заспівав сумної, щоб зворушити дівчину:

Й невимовно втішився Митуса, коли почув у відповідь тонкоголосий спів, ніби знак на згоду піти разом з ним за стрілою.

Пригорнув гусляр дівчину до себе — очі до очей — і спитав:

— Як тебе звати?

— Зореслава…

— А я Митуса.

— Знаю вже, гусельнику…

Вони взялися за руки, ніби давно змовилися, вийшли з гридниці на оболонь й попрямували схилом до Бугу, що обвивав дугою місто.

— Тобі не холодно? — спитав Митуса.

— Мені тепло біля тебе, любий, — відказала Зореслава.

…Коли гості вийшли з княжої світлиці, залишивши в ній ченця Миколая, промовив до нього князь Василько:

— Сам Бог прислав тебе до мене — схимника з Києво–Печерської лаври. Пошлю тебе до печерного монастиря в Страдч — до розледачілих монахів, які не бачать й бачити не хочуть, що сподіялося нині на світі. Настала пора і божим людям виходити з відкритими заборолами…

Розділ другий

Коли чернець Миколай добирався до річки Дубровиці, води якої під кришталевим льодом тихо текли до Прип'яті, обминаючи замерзлі озера, наздогнав його чоловічок у порваному кожусі, назвав себе Пантелою Маломужним з города Кам'янця, захованого від світу в земній розколині над Смотричем, й напросився до нього в попутники: удвох відрадніше буде добиратися до Верещиці, біля якої мав би Миколай відшукати загублений у сосновій пущі Страдчівський печерний монастир й заховатися в ньому, бо вже стугоніла Волинська земля під копитами татарської кінноти, що тучею насувалася простогонами від Коростеня до Луцька.

Й не важилися втікачі виходити на відкриту просторінь з поліських лісів: над озером Пісочним серед хащів натрапили на мисливську сторожку й вирішили перечекати в ній непевний час. Ловили рибу в озері та зайців у сильця, й іноді здавалося мандрівникам, що врем'я зупинилося і немає нині й ніколи не було у волинському краю чужинецької орди, — й поріднилися в біді ізгої, немов брати.

Проживаючи на відлюдді, забули вони лік часу, однак Пантелі вряди–годи вривався терпець від невідання, він відлучався й пропадав надовго, а, повернувшись, розповідав ченцеві, що сподіялося на білому світі, та не всьому вірив Миколай — надто витворним баїшником здався йому Пантела, і все–таки радо слухав його розповіді: творили–бо вони для обох окрему дійсність, в якій ставало затишніше пропалим у втечі побратимам.

Й допитувався у Пантели чернець, чи він насправді бачив, як воєвода Дмитрій підняв на списа Золоті ворота, й вони попливли попід небесами аж до Царгорода.

А Пантела у відповідь розповів ченцеві іншу, не менш цікаву легенду про Чудотворну ікону Божої Матері.

…Диякон при кам'янецькій церкві Святого Йосифа Пантела Маломужний жив самотньо в похилій халабуді на дні каньйону над Смотричем і мав одну в житті мрію. Почувши від кам'янецького пароха оповідку про Чудотворну ікону Богородиці, яку Володимир Великий привіз до Києва разом із шлюбним посагом своєї дружини — візантійської царівни Анни, постановив собі ту ікону побачити й помолитися до неї за кращу долю Руської землі, яку зневолювали протягом віків печеніги та половці і свої зажерливі бояри, які запанували в Пониззі.

Й став благочестивий диякон прочанином. Щороку пішки ходив до Києва на прощу і всі церкви — Пирогощу, Софію та Десятинну — провідував, пильним зором обмацуючи кожну ікону на іконостасах та на стінах, проте ніяке чуття не підказувало йому, що той чи інший образ Богоматері чудотворним єсть.

Кожного разу, мандруючи, переконувався Пантела, що немає кращої землі над Руську, — де ж ти побачиш такі таємничі байраки, такі світлі й тихі озера, дрімучі ліси і срібні ріки, — тож все гарячішою ставала його молитва за рідний край, а коли почув про татарський бенкет на княжих тілах над Калкою, давка тривога залягла в його душі, і він увірував, що палка молитва перед Чудотворною іконою врятує Русь.

Й послав йому Бог тяжке випробування, неземною втіхою пойняте: Пантела відбував останню прощу в Києві в найстрашніший для Русі час. Коли орда вдерлася до міста, диякон разом із збожеволілим від жаху людом заховався в Десятинній церкві — й завалилася вона, а він, опинившись під камінням, в смертну годину уздрів: з ікони, яку він бачив уже не раз, кивнула йому головою Божа Матір, і втямив Пантела, що це є якраз та Чудотворна ікона, що її з Царгорода привіз до Києва Володимир Великий, й прочанин заблагав Пречисту врятувати йому життя.

І сталося чудо: Пантела вибрався з–під кам'яних брил й побачив, як молода монахиня, обминаючи обвали й тіла мертвих, вільно виходить з церкви з іконою в руках. А тоді зникло все. Опам'ятався Пантела біля Золотих воріт у той мент, коли татарський темник наказав розв'язати сплутаного зрадливими боярами воєводу Дмитрія, а той підняв на списа Золоті ворота, й попливли вони попід небесами…

— І не питай мене, іноче, — видіння то було чи дійсність, та виразно я вчув пророцтво воєводи: вернуться Золоті ворота в Київ, коли народ відбуде покуту. Повір і ти у ті його слова: стоятимуть Золоті ворота там, де вони стояли. Бо нічого іншого, крім надії, нам нині не зосталося…

Потім Пантела надовго зник із сторожки, а коли вернувся, таке розповів.

…Надвечірню тишу над Бугом розтяв тривожний звук рога, немов трубач не до нічного спочинку кликав, а до бою. Стрепенувся Митуса, розпізнавши голос сурми, а руки Зореслави, що оповили шию коханого, опустилися, й половецькі очі дівчини, до нестями сполохані, допитувались у гусляра, що то за поклик.

— Ворог наближається, — проказав Митуса. — Князь до походу кличе. — Він поривчасто обняв Зореславу й прошепотів: — Прощавай, моя зоре вечірняя, і чекай на мене: якщо житиму — знайду тебе.

— Шукай мене в Залукві, там я буду тебе ждати, — відказала Зореслава й довго дивилася йому вслід, поки він не сховався за мурами замку, звідки долунював брязкіт зброї.

А лучилося це, коли зимовий день уже згасав. До княжого терема прискакав на змиленому коні посланець із Тустанської фортеці, що біля Синєводська, — від князя Данила, де галицький господин зупинився, повертаючись із угрів від Бели IV після невдалого сватання дочки короля Анни за сина Лева. Не погодився на шлюб дочки з руським княжичем угорський володар — обіцяв же видати її за Ростислава Михайловича й дотримувався свого слова не з великої прихильності до чернігівського князя, а з невіри у могутність Данила, котрий донині не спромігся твердо посісти галицький стіл: відбирали його в нього то бояри, то бездомні князі, й через те часто перебував Данило Романович у бігах то в Болеслава Мазовецького, то у Вацлава Моравського, а то й у самого Бели, шукаючи спільників супроти заволок, які незвість з яких земель приваландувались до Галича, слабість князя відчувши…

І звелів князь Данило братові Василькові через посланця до двох днів зібрати народне ополчення, спорядити дружину в тяжкій силі й вирушити на Холм, куди суне, плюндруючи Коростень, Сарни й Ковель, татарська орда.

За три дні князь Василько, відіславши спершу свого й Данилового синів до літньої резиденції в Любомль, вирушив на чолі пішої й кінної дружини, озброєної копіями, мечами й арбалетами, на Холм; попереду гарцювали на конях сурмачі, а перед ними пішо ступав з гуслями на грудях славний співець Митуса, він заспівував похідну пісню, а натхненні його крицевим голосом ратники ту пісню підхоплювали, й здавалося їм, що веде їх на битву не князь, а гусляр.

За військом юрбами ішли селяни й ремісники в кожухах, сардаках і ярицевих каптанах із сокирами, настромленими косами, вилами та довбнями; посполитих було більше, ніж княжих воїв, — весь чоловічий люд Волині, загрожений смертельною небезпекою, вирушив на війну.

Не було серед ратоборців лише чернігівських князів й тучного боярина Судислава Кормильчича — не застав їх князь уранці в хоромині для гостей і вкотре пересвідчився, що марно чекати честі від людей, які ніколи її не мали, й доповіла князеві служба, що вдосвіта вони утрьох верхи помчали на південь кам’янецьким гостинцем.

А з Тустанської фортеці, що стриміла вежами до неба над Вороновим потоком, вирушив князь Данило із своїм військом на Володимир, щоб з’єднатися з братом Васильком. Лихі чутки ловив галицький князь від утікачів — жінок та дітей, які кинулися світ заочі з волинської столиці; з людського лементу втямлював Данило, що немає більше города Володимира, дощенту сплюндрувала його орда: згорів із тису рублений княжий замок, й тілами залишенців встелилася земля. Тож через трупний сморід не могло навіть наблизитися військо Данила до міста, й повернув князь дружину на Устєлуг, щоб допасти до Холма раніше орди.

Й розповів Пантела Маломужний ченцеві Миколаєві про те, що сподіялося над Вепром під Холмською фортецею в йорданські дні, й була та розповідь теж на легенду схожа…

…Батьківщина, іноче, не тому дорога, що вона велика: навіть найменший клаптик землі може стати найдорожчою отчиною, за яку віддають життя.

Тисячі голів у гостроверхих кучмах заступили долину над Вепром довкола Холмської фортеці. Здавалася вона дитячою іграшкою, й ординці своїм незліченим числом затоплять не лише Холм, а й увесь край довкруж — від Прип'яті до Гориня, й глибокі озера та безбережний Світязь перемісять в болото.

Проте німо й безбоязно стояли ратники на валах, їхні ряди двоїлися й четверилися — стали руські вої з відкритими заборолами, немов засуджені до страти смертники, впокорені останнім присудом.

Й послав нойон Куремса гінця до Данила з вимогою добровільно повідкривати брами в стінах фортеці, а що відповіді не отримав, то наказав приставити до валів драбини й пороки підкотив до стін.

А коли загримотіли тарани, нібито громовиця враз упала з неба, а стріли хмарами полетіли зусібіч, впиваючись у щити та груди ратників, коли ординці почали виповзати на гребінь мурів, і вже задзвеніли мечі, й іскри освітили сутінний день, коли похитнувся на валу перший ряд оборонців, й татарва готова була залити місто, — вийшла на вал молода черничка й піднесла високо над головою образ Богоматері з притуленим до грудей дитятком, і я впізнав, іноче, на тій іконі ту саму Діву Марію, яка врятувала мені життя в Десятинній церкві, коли будівля храму вже валилася й каміння накривало живих людей, і жінку в чорному впізнав. Я стояв у шелюгах на протилежному боці Вепра й поривався до Пречистої, та спинила мене ріка, тоді я впав на коліна й зашепотів молитву так гаряче, що подих, який видавлював слова, спалював горло, й повторював я безнастанно:

— Пресвятая Богородице, спаси нас!

Вдивлявся в образ і побачив, як очі Богоматері ожили й заярилися вогнем; від того світла попадали ниць татарські вої, вони випускали з рук зброю, затуляли долонями обличчя, кричали з болю й сліпли, а Холмська гора почала виростати, підносячи все місто до небес; приперті до валів драбини попадали разом з ординцями долі, на пороках порвалися линви, ніби мечами порубані, й похитнулася орда.

Я не переставав шепотіти слова молитви, її почули княжі ратники й повторювали вголос за мною, й тоді на вал, що сягав уже неба, вийшов гусляр, став поруч з жінкою в чорному, вдарив пальцями по струнах, й подумали князі та дружинники, що то Митуса чудо творить; в морозному повітрі розлилася благальна мелодія — то урочисто заспівав гусляр:

— Пресвятая Богородице, спаси нас!

Молитовні слова помножувалися, могутній кант прокотився над світом, й від того світу стрімголов утікали ординці, коні гризли коней, а вої падали долі, нібито благальні слова вражали їх цільніше від стріл; понад річищем Бугу добігла орда до луцьких низовин, й зупинила їх фортеця над Стиром. Тут підоспіли дружини Данила та Василька, й посполите ополчення допало — татарським трупом встелилася земля, а під небесами далі лунав спів:

— Пресвятая Богородице, спаси нас!

Утік Куремса з рештою орди на Пониззя, а Данило зійшов з коня й прибив до брами Луцького замку свій стяг. Довго стояв мовчки перед лучанами, дружиною й ополченцями, а коли спів стих, промовив:

— Можна втратити все, дорогий народе, але мати всього ніхто не спроможний. Куремса втратив усе тому, що забагато мати хотів.

Народ клекотів, гудів, ревів, і бачив князь Данило, що серед натовпу й бояри суть: одні на бік князя стають, інші улесливо в очі заглядають, та не побачив серед них чернігівських бездомних князів й боярина Судислава Кормильчича теж не побачив й постановив: коли ще раз їх запосягне, на горло скарає, як це без докорів сумління робив його вітець Роман. И цієї миті остаточно збагнув князь, на кого має спертися. Щиро вигукують йому славу дружинники й гамарники, бондарі, лимарі та прасоли, а співці пісню звитяжну складають, й літописці словом вічну мудрість творять. Погляд князя впав на сина кметя з–над Смотрича — співця Митусу, який ревною молитвою випросив у Богоматері звитягу.

І сказав князь:

— Слава вам, мої вої, і вам, ремісні люди, і вам, ратаї: озброюєте ви нас, одягаєте й годуєте. Та особлива моя хвала нині співцям, які до переможної битви кличуть. Тож привітаю гусляра Митусу: я знаю, на яке поле битви посилати дружину, він же знає дух воїв. Виходь, Митусо, і стань біля мене!

З першої лави піших дружинників вийшов вродливий буйногривий парубійко з гуслями через плече, й помітив князь, як під схвальні вигуки юрби соловіли улесливі очі луцьких бояр, що готові були перед ним і на коліна впасти, й утямив Данило при цьому, що, може, завелику честь віддає синові простого кметя, й ця нинішня честь Митусі озлобить товстосумів, а в серці співця й гординю посіяти зможе, та про грядущу битву з ордою, якої не минути, згадав і сумнів свій притлумив: а хто піде у першій лаві на ворога — Молибоговичі, Судиславичі чи ратаї, ремісники, кметі і співці? Він обійняв гусляра ласкавим поглядом і мовив:

— Чого просиш, Митусо?

Відказав гусляр:

— Не золота — важке воно, не високих хоромів — завше буду з тобою в походах, князю, не поля тучного, для мене поле — вся Руська земля. А дай мені коня борзого, щоб я до Кам'янця поїхав і з батьком–матір'ю привітався. А в Зелену неділю, якщо Господь допоможе діждати, в Залукву подамся, щоб побачити мою ладу Зореславу.

— Бери коня, — відказав князь і парного буланого від свого відв'язав.

А я далі молився прежніми словами до Богородиці, знаючи, що цього дня відбулася не остання битва.

Розділ третій

До весни орда Куремси, розгромлена під Луцьком, схлинула з Волині й на Понизов'ї, з'єднавшись із розбитими на чеській межі туменами нойона Субудая, потягнулася понад Дністром до Чорного моря, полишивши на низовинах Південного Бугу та в Криму баскаків для збору податей із позосталого на Русі люду. И подалася далі на Волгу, щоб уміцнити там столицю Золотої Орди під берлом Батия й кару за поразку на Волині та чеській границі від хана прийняти.

Чернець Миколай разом із своїм побратимом Пантелою покинули сторожку в поліській пущі й, дійшовши до Бродів, подалися кожен своїм шляхом. Чернець — на Галич, а прочанин у свій край над Смотричем, де серед подолян, як чув про це Миколай, на Лотосових островах, обмитих притоками Дністра, жило безпам'ятне плем'я рахманів. І сказав чернець побратимові, щоб він кожного Великодня добре приглядався до Дністра, яким плистимуть шкаралущі писанок, — й по цьому знатимеш, що я ще живий і кличу тебе на прощу в Страдч.

Цієї самої пори співець Митуса у своєму городі Бакоті, що недалеко Кам'янця, заховався в дністровському яру, прощався з батьками. Квапився на службу до княжого військового стану в Тустані, маючи при цьому світлу надію: від фортеці до Залукви не так уже й далеко, й він, як Бог допоможе, зустрінеться там із коханою Зореславою, а в Зелену неділю в галицькому соборі Святої Богородиці стане з нею на шлюбний рушничок.

…Затупотіло понад Вороновим потоком, що обмивав Тустанську твердиню: у Підгороддя влітав вершник. І розсипалися, немов розв'язаний букет ромах, по кущах, у жита і в трави дівчата, які вийшли на русалії Зеленої п'ятниці з пучками полину в руках — відлякувати русалок.

А вже поверталися з лісової паші корови у вінках з Івановою зела й мукали до своїх обійсть; з дворів виходили господарі, несучи в черепках запалений ладан, щоб обкурити худобу; вибігали жінки й припадали до коров'ячого вимені, змащуючи його часниковою саламахою; малі пастушки йшли позаду худоби й приспівували «повна Ласочка, повна»; на толоці край дороги стояли підгородецькі парубки з гуслями, трумбетами, цимбалами; дівчата, що розбіглися було по кущах, житах і травах, злякавшись вершника, виходили до музик, обступали їх й розпочинали русальну пісню: «Сиділа русалка на білій березі, просила русалка в жіночок намітки» — викликали з жита русалку, щоб ублагати її, аби не відбирала в корів манну; русалку треба було довго впрошувати, а її голівка в рутвяному віночку визирала з високого жита: вершник сидів на буланому коні оподалік і вдивлявся в обличчя дівчат, що співали, та Зореслави серед них не було — чи ж то не прийшла із Залукви, як домовлялися, а може, то вона, за русалку перебрана, стоїть у віночку серед жита: дівчата у лляних сорочках з вуставками й брижами довкола ший, у вовняних фарбанках й простоволосі придивлялися до молодця на коні і впізнавали: був це наречений Зореслави співець Митуса із залоги Тустанського замку, який щонеділі Їздив до залуквицьких дівчат, чарував їх співом, а від однієї не відступався; замок дивився на Підгороддя високими вежами й чорними бійницями, там перегукувалася залога, та не чув того Митуса — немає серед красунь його Зореслави; леле, та ж то, мабуть, таки її голівка у рутвяному віночку визирає із зеленого жита; заспівали дівчата жалісливу пісню для молодця Митуси — та чого ж ви накликаєте на мене Марену, коли я ще Зореслави не побачив?

А тоді заспівала русалка в житі, і впізнав Митуса голос Зореслави — докінчувала вона свою пісню, розпочату ще колись над Бугом, коли вперше зустрілися:

Стримував Митуса коня, а чобітьми пришпорював під боки, кінь іржав, і рвався Митуса до русалки, та відбувалося свято, знав співець, що вичекати треба, поки село не вижене русалку з жита; а чи бачить вона його, та ні, не бачить, бо піснею за ним тужить…

Й вийшла нарешті Зореслава на межу й пильно вбік Митуси дивилася — упізнала й скрикнула, але була ще русалкою, то мусила спитати в дівчат: «А що там в руках у вас — полин чи петрушка, втікати чи залоскотати?» — «Полин, полин!» — загукали дівчата; кинулася русалка бігти житами, а тоді рушив з копита Митусин кінь і, зволочивши жито, вибіг без вершника на берег Воронового потока й там ждав його, та довго не було видно ні вершника, ні русалки; заздрісні дівчата співали «А відки ти, дівчинонько, а відки, а відки, чи не з тої полонинки, що родить ягідки?»; палко кохав співець русалку в житі, а потім виніс її на руках — білу, без рутвяного віночка, на коня перед собою посадив, і злетіли обоє на буланому в небо.

На льоту обнімала Зореслава коханого, й коли прилетіли до Залукви, спитала: «Як будемо жити, Митусо?» — «Співатимемо, люба. Ти подивись довкола: сонце, і земля, і люди — все те пісня, Зореславо. Хоч і не завше весела, та повинна вона звучати, поки люди людьми суть».

А Зеленої неділі в синєвидській соборній церкві Святої Богородиці молоді слухали службу Божу, стояли перед аналоєм на вишиваному рушнику із свічками в руках: у кого швидше догорить, той швидше помре. Рівно згоряли свічки, й добра надія теплилася в серцях Зореслави й Митуси, а після вінчання увійшов до церкви князь Данило, щоб поблагословити молодих, і, проходячи повз Митусу, змахнув полою корзна — свічка в співця погасла.

…Останнього дня русальної седмиці власник Болохівської землі Судислав Кормильчич приймав у своєму палаці в городі Бакоті татарського баскака Ахмета, зеленошовкове плосковерде шатро якого тяжіло над краєм урвища як знак ординської власті на Пониззі.

Боярин ламався у німій покорі перед урядником Золотої Орди, столиця якої над Волгою пишалася золотоверхими теремами і шпилями із слонової кості, — так далеко від Бакоти яснів Сарай, що й годі було той простір мислію осягнути, проте мацальце ординського восьминога цупко впилося в Подільську землю резиденцією баскака, від котрого залежали і ніч, і ранок, і кожен крок та подих Кормильчича, який був власністю самого Батия.

Знав через баскака великий хан найменший порух кожного свого підвладного в новому ординському улусі — від простого кметя до наймаєтнішого боярина: кого обігрівав ласкою, а кого повелівав закувати в німецьке заліззя, кого запроторював у поруб, а кого наказував четвертувати й для постраху розвішувати останки страчених на болохівських майданах.

Й запевняв баскака зігнутий удвоє Кормильчич, що восени потягнуться з Пониззя до Волги каравани з огузками жита, пшениці і проса, що до Великодня буде сплачена орді десятина з тамги, поплужні та подимні податі, а ще чинш за ловитву, ткацтво, столярство, чинбарство й сідлярство виплатить боярин срібними новгородськими гривнами й золотими київськими, до того ж за церковний дозвіл — мідницями й кертичними шкурками з княжими штемпелями.

— І ми вже не слов'яни, не русичі, ми люди татарські, — запевняв Кормильчич баскака. — Навіть не болохівці, хоч болохівське князівство хочемо проголосити і за ярликом на володіння болохівським улусом князя Михайла Всеволодовича до хана послали, залишивши в Бакоті його сина Ростислава в заставу… Он він стоїть перед вами, достойний владико, зігнутий нижче, ніж я, і хай великий хан буде до нього прихильний; ми люди покірні й душею чисті, як ті рахмани з Лотосового острова, які пам'яті не мають, бо й навіщо вона їм: ходять в незаперезаних білих льолях, мов діти невинні, й славлять Бога за те, що дарував їм повітря для дихання, воду для пиття й солодкі плоди лотосів для спожитку… А чого ще треба підданим великого хана, який і думатиме за нас і крихти із свого стола видзьобувати дозволить — станемо й ми схожими на рахманів — безпам'ятними й безжурними людьми, аби лише нащадкам лютого Романа не мусили підлягати.

Баскак Ахмет незворушно, ніби й не слухав мови боярина, добровільним зневоленням ущасливленого, сидів на трьох подушках, підкарлючивши під себе ноги, проте крізь щілинки між повіками пильно стежив за княжичем Ростиславом, немов перевіряв його вдачу на міцність перед тим, як сказати йому: твій вітець ніколи вже не повернеться на Пониззя, розтоптаний він башмаком слуги Батия за те, що не захотів очиститися у священному вогні від слов'янської скверни, й кумис відмовився пити. А Данило хитріший був: і кумис пив, і кущеві, що уособлює у Золотій Орді самого Чингіз–хана, доземно кланявся, — але ж як тепер галичани й волиняни зможуть визнати його своїм володарем, коли він потоптав руський покон?

Зірко стежив баскак за Ростиславом, немов боявся побачити на обличчі княжича тінь невдоволення, а то й протесту, бунту, за який умить буде скараний на горло, а такого дозволу із Сарая баскак не мав; мало того — до Пониззя вже допадають гінці від Батия з ярликом для Ростислава. Й коли про це Ахмет звідомив княжича — жоден м'яз не здригнувся на обличчі Ростислава, й страх від того, що може бути покараний за гріх батька, вмить зіслиз з його лиця, й він доземно поклонився баскакові…

Цього ж дня під вечір у халабуду Пантели, яка принишкла на дні земної розколини над Смотричем, вдарила звістка, що в Бакоті біля печерного монастиря над Дністром відбудеться скликане Судиславом Кормильчичем віче, на якому боярин прочитає указ про відокремлення Болохівської землі від Галича в князівство на чолі з Ростиславом.

Чорну коромолу супроти Данила Романовича зачувши, поквапився прочанин Пантела Маломужний з Кам'янця до Бакоти, щоб на власні вуха почути підлу змову й князеві Данилові, який перебуває в Синєводську, впору доповісти.

Й застав Пантела біля входу до печерного монастиря зборище бояр і посполитих, до яких через Дністер брели дивні люди в непідперезаних білих сорочках. Обличчя в них були блаженні, а очі просвітлені дитячим спокоєм, вони виходили гурмою на берег й підступали до зібраних перед печерою кметів та бояр з гамівними сорочками в руках. Й зрозумів Пантела, що, певне, це ті рахмани, про яких згадував чернець Миколай.

На лавицях перед норою, що була входом до монастирської печери, сиділи бояри в заквітчаних барвистими байорками киреях та в червоних юхтових чоботях. На грудях у них яріли золоті ланцюги, на головах стриміли ковпаки з бобровими околичками — й упізнав Пантела боярина Путяту з Хмільника, який вздовж Збруча рибні стави повикопував, високі греблі спорудив й тучних коропів вивозив колимагами на продаж у Дунаєвець, Заліщики й Хотин; упізнав теж поповича Доброслава Судича, що тримав у своїй власності коломийські соляні жупи і відправляв валки з сіллю до Коростеня, Києва, Сум і аж до Лисичанська, що над Дінцем; й Івана Молибоговича із Старої Ущиці, котрий засіював просом видолини між Бугом і Дністром, теж побачив. Знав Пантела, що не було жодного озера, жодного річкового берега, над якими б не височіли вежі боярських палаців, оточених кам'яними мурами з настромленими на гребенях залізними штирями, й обгороджували бояри свої двори не зі страху перед злодіями чи розбійниками, а щоб прості кметі, які он стоять перед боярами в сірих сардаках, не могли підгледіти, бо навіть шпаринки в мурах не світилися, — як мається багатий володар безмірних добр, і не плекали примарних надій, що з того багатства може перепасти їм бодай крихта.

Тож природною була боярська охота відокремити Болохівщину від Галича в мале й багате князівство й не сплачувати галицько–волинським князям щорічного чиншу, не споряджати для княжих дружин чоловіків, які мусили гинути за княжу славу, — коли можна спокійніше жити в підвладному татарам болохівському улусі, чей Бог високо, а хан далеко.

Й думав бувалий прочанин Пантела про те, що коли й схлине на якийсь час татарська орда із завойованої землі, то вмить своя утвориться, в ординській неволі викшталтована, бо ханські закони можна легко застосувати в себе: запровадити послух татарський і докладну звітність від упокорених громадян, та щонайважливіше — мати змогу кожній зневоленій людині в душу влізти… Що там — чужинецька орда: вона не стоїть на місці, летить, мов кинутий у прірву камінь, котрий на дні провалля розсипається на пісок, та слід від його падіння надовго залишається в душах і свідомості люду глибокими ритвинами, що роз'їдають, розмивають, нещадно руйнують і честь, і родову пам'ять, і звичайне людське милосердя… Чужинецька орда колись–таки вихопиться з прірви, попрямує до останнього моря і щезне в нездоланному часі й просторі, не в силах ними опанувати, та надовго зостанеться на колись завойованій землі лиха й чіпка ординська наука, й зростатимуть вивчені в неволі нові покоління, які забудуть, хто вони й звідки й шануватимуть здобуте в неволі ярмо запопадливіше, ніж їхні предки — меч.

Страшну небезпеку уздрів прочанин Пантела в боярській затії — створити своє незалежне не лише від Галича, а й від власної споконвічної історії князівство, і в тій журі явилося йому видіння — як завше, у найскрутніші хвилини.

Білі люди в незаперезаних сорочках, схожі одне на одного, як недоношенці, спокійні та самозадоволені, ніби наділи на обличчя однакові маски, крізь які не можна прозирнути в душі, бо й душі їхні вивітрилися, затоплювали майдан перед печерою й оточували бояр, сільських кметів і міський ремісний люд… Й згадав Пантела слова ченця Миколая про шкаралущі з великодніх писанок, що можуть приплисти з руського світу до Рахманії й нагадати пожильцям Лотосових островів, ким вони колись були, та чи оживить це їхню заниклу пам'ять, якщо гамівні сорочки, що їх несуть в руках рахмани, задушать людські душі, на яких за непам'ятних часів була незримими письменами записана їхня історія?

А рахмани вже одягали в білі кошулі бояр і посполитих, й коли вони стали перед печерою з однаковими обличчями в однаковій одежі, коли новоявлені близнюки рідну матір вмить забули, — боярин Кормильчич в оповитому білим гамівником корзно оголосив, улесливо заглядаючи в задоволені розкосі очі баскака Ахмета, про створення Болохівського князівства — новітнього татарського улуса з бродником Ростиславом на чолі.

Й вигукнула біла громада в один голос про згоду, й ніхто іншої думки не висловив; білі люди почали хором повторювати одні і ті ж слова про надану їм найвищу честь називатися татарськими людьми, про щасливе й радісне життя під берлом великого хана й дякували баскакові за подароване їм найвище щастя: ніколи вже не потрібно буде їм мізкувати, як мають жити, бо думатиме за них татарський хан.

Й забачив Пантела, що й до нього підходить рахманин з білою кошулею в руці, мов із знаменням смерті. Він схопився з каменя, на якому сидів оподалік печери, й у нестямі вибіг з яру. Біг без перепочинку дні і ночі й аж у Зелену неділю допав до церкви в Синєводську саме в той мент, коли князь Данило благословив молоде подружжя.

Розштовхавши стражників, які оточували князя, упав Пантела перед Данилом на коліна й повів йому, що бачив і що чув. Й мовлячи те, уздрів він на обличчі князя зловісний образ гніву… З лихим передчуттям вернувся Пантела додому, не знаючи однак, яке лихоліття накликав на свій край, звідомивши князя про боярську змову…

Розділ четвертий

Над Лімницею цвіли акації й черемхи біло осипалися в лугах, медовий легіт віяв над заплавами ріки, на обочинах згиналося додолу житнє колосся й джмелилася червона конюшина. Теплий літній день ласкавив закохану пару, якій судилося нині ще раз прощатися над рікою: кликав Митусу на службу залізний брязкіт у Тустанській фортеці, та він не йшов на той поклик, опирався — виганяла його з рідного краю пекуча пізьма на князя Данила, прощення якому співець не знаходив у своїй душі.

Сумні половецькі очі Зореслави скрадливо, щоб того суму милий не запримітив, пасли Митусу, а він серцем слухав її тугу й пригортав до себе жону, щоб на якусь хви лину ще затримати її біля себе; настирливі звуки рогів зваблювали співця, та Митуса намагався їх не чути, — але ж як він обійдеться без княжої дружини, а вона без свого співця в поході на Ярослав, куди підтягував важку силу угор ський полководець барон Фільній…

Й зрунталася нарешті туга мовчанка між молодим подружжям, й повів Митуса Зореславі свій рішенець, якого во на боялася почути, хоч знала, що іншого кроку коханий уже не зробить, — переступить він присягу, складену Данилові під Луцьком, за яку отримав від князя шлюбне благословення. Не мав співець сили здолати біль, що його зазнав від свого володаря, котрий з доброго батька злим вітчимом став й жорстокіше від татарина сплюндрував мирні житла й тучні поля на Пониззі; просяні й житні ниви столочила княжа кіннота, піші ратники греблі розкопали, й тоді води Збруча та Дністра позаливали городи; вогонь спопелив Бакоту, й чорні руїни волали до неба о помсту за вчинену кривду, й не знали біженці, над ким має Господь мститися — над баскаком Ахметом, який спонукав болохівців до зради, а сам здимів й зеленоверхого намету не стало видно на дністровській кручі, чи над городянами і кметями, які через власний нерозум піддалися боярській намові, а може, — над князем, котрий сплюндрував Болохівську землю, весь руський край від запроданства рятуючи…

Був Данило нещадний, коли дізнався про боярську змову. Винних і невинних карав, та справжніх винуватців не застав уже на Пониззі; коли горіла Бакота й батьки Митуси, житло втративши, заривалися в землянку, бродник Ростислав із Судиславом Кормильчичем вже досягали Угорської землі за Верецьким перевалом, й закликав Ростислав Белу IV свою залогу в Галичі поповнити й вирушити з військом під Ярослав, дати Данилові останній бій над Сяном, а після перемоги посадити його, Ростислава, на галицький престол — й ніколи ти, угорський королю, не мріяв навіть посісти під своїм берлом таку могутню державу — від Дніпра, Сейму і Смотрича до країв Паннонської рівнини!

Знала Зореслава, куди веде її Митуса горі Лімницею. Коли з–за мединських горбів зринула баня собору Святої Ірини, оточеного будівлями жіночого монастиря, обоє зупинилися на крутому березі Лімниці, й побачила Зореслава той запропалий світ, в якому їй доведеться жити послушницею, а як Митуса до року не забере її звідти, то й постриг прийняти.

— А чи ти не подумав, Митусо, що зраджуєш князя і нашу державу в біді покидаєш? — спитала Зореслава, викликаючи в собі останню надію зостатися на волі, поки чорна брама ще не створилася перед нею, та не зміг Митуса і тепер, кохану втрачаючи, стлумити печію кривди за себе, за батьків і за край болохівський.

— Він перший мене зрадив, — відказав Митуса.

— Вас обох, мій любий, судитиме отчина.

— Від отчини кару прийму, не ремствуючи.

— Навіть якщо її іменем каратиме князь?

— Бог добре знає, кому віддавати в руки каральний меч… Я проситиму в Господа справедливості на службі в перемишльського митрополита Антонія, він ближче стоїть до небесного престолу, ніж князь.

Митуса стояв на березі Лімниці й дивився вслід Зореславі, а коли за нею зачинилася чорна брама, попрямував перемишльським шляхом.

Й тієї миті стих медовий легіт, зчорніли китиці цвіту на акаціях й поблякла червона конюшина — немов у осінньому присмерку стускнів світ, коли не стало видно Зореслави.

Трубили сурмачі в Тустанському замку, закликаючи співця до походу, й запитав сам себе Митуса: а кому більше потрібен мій спів — Богові у хорі півчих в перемишльському соборі Івана Хрестителя чи рідному краєві у битві над Сяном? Глухо дудніло в грудях Митуси, й відповісти на власне питання не зумів співець.

…Король Угорщини Бела IV таки спокусився на заманливі обіцянки Ростислава: квапно влаштував заручини бродячого руського князя з дочкою Анною, яку відмовився за Льва Даниловича віддати, й ніби увіч себе побачив властелином Галича; татарва відкотилася до Волги, тож силу відчув Бела й вирядив під Ярослав могутнє військо, очолене бароном Фільнієм.

Простугоніли вздовж Сяну до зубів озброєні угорські полки, прямуючи до неприступної руської фортеці, яку досі ні один із західних сусідів не важився облягати. Князь Данило укріпив город найздольнішою дружиною, ще й Конрада Мазовецького покликав на допомогу, а з Любомля вирушив на Ярослав волинський князь Василько із своїм військом, до якого долучилося ополчення карпатських верховинців, озброєних важкими келепами та сталевими топірцями.

Ростислав розбив свій табір між городом і дрімучим лісом — на засянській просторіш. Дружину мав невелику — не встиг зібрати воїв на Пониззі й на ратний загін Судислава Кормильчича, який, до смерті переляканий, не вилазив з намету, не покладався. Проте почував себе в безпеці з огляду на незчисленне угорське військо, й додавав йому отухи барон Фільній — пихатий і самовпевнений лицар у блискучій кірасі.

Щоб показати русичам відвагу й силу свого війська, влаштував Фільній герці на просторій галявині, й Ростислав, скинувши корзно, в кольчузі й простоволосий, виїхав верхи на поле зі списом у руці й викликав на двобій знатного лицаря Ворша, котрий зухвало гасав перед угорськими бойовими лаштунками.

Полетів на Ворша Ростислав. Спис в угорського лицаря був довший, й з розгону наколовся на нього чернігівський бродник — спис порвав кольчугу, Ростислав упав з коня, й закричали угорські вої:

— Не на добро таке знамення!

Тим часом піші угорські ратники зводили довкола Ярослава осадний вал, підкочували до нього тури, а на гребені валу ставили каменемети.

Першими порвалися до бою гарячі верховинці, та відкотилися від угорської стіни, що рушила з місця, немов повенева вода крізь прорвану греблю. Дрижала земля, ламалися списи, коні здиблювалися, налітаючи на ряди Данилових дружинників: на полі битви стало так тісно, що й мечами орудувати було невміч, супротивники змішалися — не видно, хто кого рубав.

Данило Романович з найменшим своїм сином Мстиславом стояв на горбі з правого боку Сяну й спокійно спостерігав за битвою, а коли княже військо похитнулося, змахнув рукою. Тоді з–за згину лісу вихопилася кіннота князя Василька, а на чолі лави мчав на коні син Данила Лев — відчайдушний і жадібний ворожої крові юний лицар. Й коли Лев наблизився до батька на віддаль звуку, гукнув до нього князь:

— Утіш вітця, сину, он сам Фільній летить на тебе, силу твою відчувши, не осором князя галицького!

Й додали ці слова ще ярішої відваги, ще дужчої сили молодому княжичеві, він вихопився уперед з лави вершників, й на галявині між рікою й дібровою стали до бою, мов на лицарському герці, непереможний барон Фільній і неопірений юнак.

Зіткнулися в розгоні єдиноборці; зударившись об щит Фільнія, зламався спис у Лева, й малий Мстислав заплакав, схопившись за корзно батька, а князь зімкнув очі, очікуючи синової поразки. Та зблиснув меч в руці княжича, коні сплелися передніми ногами й гризли один одному горла, сипалися долу іскри з мечів, князь спостерігав, не дихаючи, за бойовим умінням сина, який долав ворога; кінь Фільнія осідав на круп, і світла думка осяювала Данилову свідомість, що передасть він князівство у сильні руки; кресалися мечі, й з утоми й несподіваного страху перед хоробрим витязем сповільнив Фільній рух, й тоді упав тяжкий булат Лева на шолом барона.

Уздрівши смерть свого полководця, угорці безладно з'юрмилися й почали панічно втікати, вони зникали в густих засянських лісах, їх наздоганяли княжі вої, рубали, топтали — і встелилося трупом бранне поле.

А коли стихла битва на просторих гонах між Сяном і дібровою, привели до Данила безоружного бродника Ростислава, якому не судилося запосягти галицький престол, — покинутого угорськими опікунами, жалюгідного, осамотненого, бо й боярина Судислава Кормильчича досягнув каральний меч.

Не сподівався Ростислав такого навального й блискавичного погрому угорських військ, він був розгублений, зляканий, знівечений і підвести очей на князя не мав відваги. А Данило пронизував його повним лютої синяви поглядом, довго мовчав, тамуючи в собі почуття нещадної помсти над зрадником, якому вже не раз прощав збродні вчинки і притулок ізгоєві давав.

Й почув нарешті Ростислав терпкий голос Данила:

— Ось як ти платиш мені за те, що я рятував тебе від татарської наруги, у Володимирі прихищав!

Мовчав Ростислав, і грізно вигукнув князь, терпець втрачаючи:

— Кажи ж, подле твоє потороччя, за яку плату зраджуєш рідну землю?

Тоді Ростислав підвів на князя очі, повні ненависті й марної надії на княже милосердя, та враз рятівна мисль осінила його обличчя, й слова, ним вимовлені, притлумили Данилів гнів.

— А хто з нас зрадник — я чи ти, князю? — спитав Ростислав, сміливості набравшись. — Чи ж то я або мій вітець Михайло Всеволодович так, як ти, ординського напою скуштувавши, кланявся ялівцевому кущеві, який для татар був за покійного Чингіз–хана, а потім під ярмом крізь вогонь переходив і в такий спосіб, руськість у собі випаливши, прилучався до татарського племені. І кумисом, вином татарським, впивався!.. Я ж у Сарай за ханською ласкою не ходив, а вітця мого за те, що від тієї ласки відмовився, затоптали живцем ханські слуги. А ти повернувся додому цілий і неушкоджений, з ханським ярликом на право галицько–волинським улусом володіти. Й наслідки твоєї науки в хана видні сьогодні повсюдно на Пониззі — чорне воно від пожеж і стоптане кіньми твоїх ратоборців… То хто з нас зрадник, Даниле Романовичу, — я чи ти?

Поник князь Данило, не в силі пояснити бродникові ваготи жертви — гірша ж бо зла честь татарська! — принесеної ціною власної ганьби своєму краєві. Та чи зможе втямити бездомний ізгой, в якого іншого прагнення, крім посідання княжого престола в Галичі, ніколи не було й зараз немає, що коли б не принизив себе Данило в ханському наметі, то сплюдрували б ординці Галич, як колись Володимир, і посілості людські стоптали б, й навіть той клаптик землі, на якій цієї миті стоїть Ростислав, на болото змісили б. І нинішня перемога над уграми не дісталася б у руки галицькому князеві, якби у Холмі й Луцьку хазяйнували татари… Що князь своєю покорою перед ханом увірвав для себе шмат часу, аби уміцнитись на престолі, на якому сьогодні сидів би зрадник, оточений зажерливими боярами й ворожим військом захищений… А про кару, яку зазнало Пониззя, мовчи: зло карається злом, такий наш покон.

Та нічого цього не сказав князь нетямущому й пожадливому Ростиславу… Й німо стояли біля Данила брат Василько, дворський Андрій і княжич Лев, рука якого тремтіла на ефесі меча, готова вихопити його, щоб скарати зрадника. Однак мусив чекати Лев батькового дозволу, та Данило мовчав, звісивши голову, обтяжену страшним звинуваченням, проти якого так мало знаходив слів для виправдання: вже нині його осуджують, а що скажуть колись нащадки про Данилове гостювання в Батия?

Жорстокість, на Романову схожа, добиралася до княжого серця: чей лише добрі вчинки справедливо оцінять грядущі покоління, а вимушена його ганьба вивітриться з людської пам'яті, мов трупний дух на побоєвищі, і ніхто того смороду не затямить — лише добрі діла князя — а їх чимало — славитимуть. То чи не слід паплюжника і злословця тут же на горло скарати, щоб не мав він змоги розносити світом чутки про вимушені й недостойні княжі вчинки?

І вже підвів Данило руку, щоб Левові знак для розправи подати, та стримала його засторога: чули ж бо державні мужі, й до ратників, певне, долетіли слова Ростислава про геройство Михайла Чернігівського, який в останню мить свого життя надав перевагу вірності руським локонам, — і, не знаючи Данилової правди, скажуть люди: убив несправедливий князь героєвого сина, який подвигові свого батька Данилове боягузтво протиставив, — й Окаянним князя галицького назвуть. Й сказав Данило:

— Іди геть від нас, Ростиславе, й не повертайся на мою землю!

А тоді заволали державні мужі й ратники:

— Щезай навіки, броднику поганий!

Скочив Ростислав на коня, люто пришпорив, кінь помчав услід за уграми, які втікали з–під Ярослава до карпатських меж, й на віддалі, яку стріла здолати неспроможна, оглянувся й вигукнув бродник:

— Я ще вернуся, Даниле, коли вже не матимеш власті над цією землею!

…Ранньої осені 1245 року, придушивши боярську і збродницьку коромолу й склавши мирні візити володарям сусідніх держав, засвідчивши своє добросусідство польському королеві Конраду Мазовецькому, чеському Вацлаву Моравському і спримиреному Белі IV, — підійшов Данило Галицький до Німецьких воріт у супроводі князя Василька Романовича, дворського Андрія, який втішався найвищою довірою в Данила, розпорядника кінноти вірного боярина Артемія, високодостойного зодчого Авдія, котрий звів у Холмі найпишніші палаци й золотоверхі собори спорудив, а теж юного княжича Льва Даниловича.

Князь власноручно прибив до брами щит з викуваним на ньому гербом Галицько–Волинської держави — білим двоголовим орлом, а тоді брама навстіж відчинилася, й запросив Данило мужів до тронної зали на раду.

Й говорив князь–переможець про те, що вже назавжди подолана коромола, бродником Ростиславом очолювана, й настала пора розбудовувати державу.

— Доручаю тобі, достойний майстре Андрію, закласти новий город між сімома горбами над Полтвою — єсть то центр моєї держави, звідки тягнуться увсебіч торгові й військові шляхи до поляків, чехів та угрів — на заході, до Литви — на півночі, до Візантії — на півдні й до Суздаля — на сході. Й назву я той город ім’ям мого удатного сина Льва, який вирішив битву під Ярославом у поєдинку з бароном Фільнієм, й стане те нове місто столицею князівства по моїй кончині… І ще скажу вам, достойні мужі, що вирішальна битва з ворогом гряде: незліченна татарська орда відкотилася за Ітіль, проте залишила по собі, немов заразну коросту, немов кублище нічних тарганів, які у пітьмі нюх чуйний мають, — баскаків, тисяцьких, десятників, нукерів та емірів, й після страти в Сараєві бездарного й полохливого, мов заєць, нойона Куремси готується до походу на наш край жорстокий Бурундай. А тому повеліваю лучникам тримати сагайдаки повними, тятиви на луках натягнутими й алебарди нагостреними.

Князь обвів гострим зором присутніх у тронній залі, немов когось шукав, і мовив по мовчанці:

— А без співців, які войовничий дух у воїв піднімають, не слід ходити на рать, бо не завжди без них битви перемогами увінчуються, тому лаштуйте співців у перших лавах… Та я чомусь–то не бачив над Сяном мого співця Митуси, і тут його теж немає. Куди подівся бард, чи не загинув бува на полі брані? Що ти знаєш про нього, Андрію, повідай мені.

Опустив голову дворський, довго не насмілювався відповідати князеві, а той вичікував, сердитий на Андрія за мовчанку. Й мовив нарешті дворський:

— Не знаю, князю, з якої причини не вийшов Митуса в наших лавах на битву, та відомо мені лише те, що став він півчим у перемишльського митрополита Антонія й недавно виспівував божественним гласом антифони на службі Божій в соборі Святого Стефана в Буді, коли вінчався з королівною Анною великодушно відпущений тобою бродник Ростислав, а митрополит давав їм шлюб. Й моєму посланцеві, який від твого імені велів Митусі вернутися до Галича, зухвало відповів співець, що князь Данило ніколи вже не почує на свою честь його співу…

Зблід від ярої люті Данило. Зрада Ростислава вартувала для князя нікчемної ціни, бо й сам він дешево вартував, — але коли зраджує улюблений співець, якого сам князь благословив на шлюбі, то якими талярами можна оцінити такий негідний вчинок? І з якої то причини пірнув вірний Митуса в отхлань злочинної непокори? Наказав князь дворському Андрієві:

— Ще раз пошли гінця до Митуси, а не послухається — сирицею зв'язаного до мене приведи!

Розділ п'ятий

День у день ждав Данило на Митусу. Багато мав справ, бо знову заворохобилися недобиті бояри в Галичі, а ще часто виїжджав над Полтву дивитися, як просувається розпочате зодчим Авдієм будівництво нового города, який Львовом назветься, та й хліб для краю мусив з–поза меж діставати: з Болохівської землі перестали йти валки. Та все ж у міжчасі чекав на Митусу, не перестаючи у гніві своєму дивуватися: як і чому посмів славний співець, дружинник і слуга вірний зрадити князя…

І ось у княжу гридницю заводять дружинники простоволосого, із зв'язаними руками, в подертій рясі церковного півчого, колись улюбленого княжого співця, й болісно стиснулося серце в князя, бо любив і цінував його й пояснити собі не міг, як зважився Митуса проміняти ярицю на чорну рясу, а галицького князя на перемишльського митрополита.

Князь сидів у гридниці за тисовим столом і не зводив очей від ув'язненого співця. Звелів оружним людям вийти, а сам мовчав, згадуючи, як під Луцьком, коли татари облягали замок, вийшов уперед лави Митуса з гуслями й заспівав звитяжну пісню про силу руського оружжя і доблесть хороброго князя — ринули тоді навалом галицькі вої, й покотилася від Стиру аж до Горині татарва. Чом же тепер не хоче він співати хвалу князеві — чи ж не заслужив на неї Данило під Ярославом? Кивнув пальцем до Митуси, щоб підійшов, але той навіть не поворухнувся, дивлячись на князя спокійним поглядом, наче невинний або приречений на смерть. Й мовив з гіркотою нахмарений князь, вражений упертою непокорою співця:

— Чому ж ти, Митусо, добровільно не з'явився на моє повеління?

— Я вільний, князю, хоч руки маю зв'язані, — відказав Митуса. — Не захотів іти до тебе. Мій Болохівський край ти сплюндрував, батьків моїх житла позбавив, то вбити можеш і мене… А може, ти захотів стільки страченого люду на Пониззі замінити мною одним?

— Неправий ти, Митусо… Вільна болохівська громада вийшла з послуху, піддавшись намовам зрадливих бояр, — орду годувала й державу мою намірилася розчленувати. А я мушу збирати народ в один кулак. Та не конче треба тобі це розуміти, за тебе думає князь… Але від чого ти вільний: від своєї землі, від ординської загрози чи, може, від роду свого?

— Пісня моя вільна!

— Пісня вільна? — засміявся князь. — Може, й вільна вона була, але токмо на поприщах від Перемишля до Галича, коли тебе вели сюди. Бо в Перемишлі вона служила митрополитові, який угорському королеві слугує, а в Галичі служитиме мені. А якщо не мені, то моїм ворогам… Але чому ти не хочеш своєму князеві співати? Ліпший єси від Бояна, який славив гульвісу — князя тмутараканьського Мстислава, або від тих співотворців, що перед старим Мономахом божественні гласи з грудей добували, приграваючи на гуслях? Ліпший єси? Чи, може, зрадливі бояри, які запродуються то угорським, то лядським королям, більше добра творять народові, ніж я зробив — від Калки до Ярослава? Кому хочеш віддати глас гуслів своїх? Говори ж!

— Я співав тобі славу, князю, коли ти громив тевтонців і татар. За що ж тепер маю воздавати похвалу — за землю, доплюндровану тобою після орди? Болохівці хлібом відкупилися від монголів, так. Бо не могли вони втекти із свого краю, як це зробив ти, заховавшись у Синєводському монастирі, а жити хотіли… Ти збираєш у кулак громаду. Гаразд, певне, так і треба. Але чи відаєш ти, кого збираєш? Князь за всіх думає, а народ — чернь безсловесна… Не так воно, князю. Ти став на чолі тисяч–тисячного люду, де кожен має свою мисль, страждання, ненависть і любов. Ти цього не хочеш знати, лише данину береш. А я знаю, бо єсьм співцем свого народу. Чому ти не покликав мене перед тим, як посилати військо на Болохівську землю? Може б я, уродженець того краю, підказав тобі, як залучити люд на свій бік. А знищити… Нищить і орда темна, чого ти раптом їй уподібнився? Не можу, князю, пісню тобі співати якраз через те, що ти так цього жадаєш. Моя пісня сама повинна зродитися для тебе. А не зроджується — видно, ти не заслужив на неї.

Зблід князь від люті.

— Не заслужив, смерде?! — скрикнув він і дружинників покликав.

Здригнувся Митуса, смерть чуючи. Вмить увійшли до гридниці оружні люди й поставали біля порога, чекаючи повеління.

Глянув князь на Митусу: змарнів співець, борозди поорали його обличчя й чорні із сивиною вуса опустилися донизу. І здалося князеві, що скоряється йому співець.

— Розв'яжіть йому руки, — наказав оружним князь. — Принесіть глек доброго вина й залиште гридницю.

Розправив руки Митуса, аж захрустіло в суглобах, ступив крок від порога до столу, за яким сидів Данило, й чекав поклону від непокірного співця. Вдивлявся князь в обличчя Митуси, на якому щойно згірклістю тінилася покора, гнів у серці володаря м'якнув, мов віск на сонці: озивалася давня приязнь до співця, котрий сам без поклику й принуки понад десяток літ тому прийшов до нього з Болохівської землі — Данило тоді заволодів Бакотою на Пониззі після смерті Мстислава Удатного, й вимучений боярськими здирствами люд вельми радів князеві.

Вдивлявся з насторогою, бо й сам не вірив, що Митуса, який ніколи не боявся ні стріл, ні списа, ні меча, міг раптом так злякатися, щоб аж на коліна впасти. Й насторога та була не даремною: як тільки Митуса розправив розв'язані руки, враз не залишилося ні сліду від гіркоти, випечалуваної на устах, — на її місці заграла зухвала посмішка.

Стиснув Данило в долоні срібну чашу, аж зігнулася креш, і ще раз ствердив про себе, що немудро чинив, коли, отроком прийнявши княжий вінець, попустив віжки громадам, міцно натягнуті вітцем Романом.

Задумав було молодий Данило добром з'єднати собі людей. Дарма, що книжник Тимофій уславив покійного нині князя Романа Мстиславича найдобірнішими словами, які силу означають, — і левом, і риссю, і орлом, і туром — боявся юний князь жорстокої слави свого вітця, який громадам віча скасував, зрадливих бояр живими в землю велів закопувати, а литву запрягав у плуги. Подумав, що не можна затискати кулак тоді, коли він більше не стискається, бо супроти волі ув'януть пальці й розтуляться у знемозі; що зрідка треба відпускати попруги на конях — натруть–бо худобині боки до крові й треба буде її випрягати, ще й лікувати; що батіг не повинен безперервно стріляти над хребтами: звикне твар до батоження й перестане відчувати спонуку.

Прийнявши княжий вінець, постановив Данило сповідувати заповіти свого великого предка Володимира Мономаха, який радив по–вітцівськи лагодити поспільство до битв з поганами, не губити душ невпокірливців, не дозволяти сильним принижувати слабших і не гордитися своїми знаннями, пам'ятаючи, що вони Богом дані й Богом забрані можуть бути.

Як задумав, так і чинив Данило, маючи ще й гадку про те, що співці Мономаху славу співали й називали його, як Володимира Святого, сонцем, — сподівався галицький князь хоч малої вдяки від людей, бо мав на це право. Хіба не він у краю, роздертому й знесиленому кривавими міжусобицями, подав взірець справжнього братолюбства? Он неподалік Тухольських воріт, в урочищі Святославів, височить могила третього сина Володимира Великого — Святослава, який після моторошної смерті братів Бориса й Гліба втікав від Святополка Окаянного до угорського короля Іштвана й був тут зарубаний печенігами, посланими братовбивцем. То чи не перший в історії Руської держави Данило Романович подав братню руку молодшому Василькові, назвав його другим правителем і віддав йому Володимир?

Мав Данило право сподіватися доброго слова від людей: і ляхам, і уграм місце їхнє вказав і крижевників прогнав з Руської землі — тому й служив йому премудрим словом книжник Тимофій: співаючи похвалу Мстиславу Удатному, й Данилової слави не поминув високим словом.

Так було і так уже не буде. Устами Мономаха мед би пити: кипчаків тих гуляло в степу не більше, ніж бліх у княжому теремі, — можна було вибирати час і для ловів, і для писань, що напучували на добро й милосердя. Данилові ж випала така фортуна, що Мономахові й снитися не могла: і Литва з князем Міндовгом, і угри з Белою, і бродник Ростислав, і тучний Судислав Кормильчич. А орда! Тож немає нині місця милосердю, весь народ мусить бути зібраний докупи міцною десницею володаря — і хто не коритиметься тій руці, буде скараний: така воля часу, а не князева, й за цей почин теж вартий князь похвальної пісні від співця.

Данило помітив зухвалу посмішку на устах Митуси, та волі своєму гніву ще не давав: може, отямиться співець і, в книгах учений, зрозуміє найпростішу істину: не можна лише для свого вдоволення й вигоди жити, весь народ повинен стати з князем заодно.

Останні слова Данило вимовив уголос — і промовив Митуса:

— Заодно з володарем можна стати тоді, коли він справедливий. А коли ні, то, як повчав книжник Даниїл Заточник: «Не тримай свого двора біля княжого, бо ласка княжа, як вогонь під клоччям».

Митуса зробив рух, ніби гуслі перетягнув із–за спини на груди, вдарив пальцями по струнах і заспівав:

— Як чуєш, співаю я ще, князю, — знову посміхнувся зухвало Митуса, опустив ліву руку, а правою сягнув по кубок з налитим для нього вином.

Не виминав співець суворого погляду князя, який ще дужче нахмарив чоло, слухаючи нелюбу пісню про Івана, який не бачить далі свого двору. Зчеплювався Митуса з володарем своїм незалежним поглядом: «Бачу, як кипить у тобі нестримна лють, що ось–ось зірветься, мов собака з ланцюга, та все одно співатиму про двір простого кметя, з якого вийшов сам, — про сплюндрований тобою, князю, двір». Князь думав вище: «Заміни, Митусо, подле ім'я княжим, і зміст пісні стане ширший — вилетить з–поза кметського тину на всю державу, й стане вона сильнішою. Хіба не розумієш, що такої пісні, як оце ти проспівав, кметь і не почує, а злобний боярин візьме її для себе й піде з нею на втіху орді, проти того ж кметя».

— Про який двір і про якого боярина, Іваном названого, співаєш, Митусо? — заговорив князь. — Про Жирослава, який набріхував на Мстислава Удатного, ніби той замишляв з половецьким ханом Котяном проти мене змову й був прогнаний з Галича, мов Каїн з Адамового дому? Чи про Судислава Кормильчича, котрий разом з бродником Ростиславом навів угрів на Галич й лежить нині непогребенний на засянському полі? — князь м'яв долонею посивілу бороду й неблимно дивився на Митусу. — А може, про того Пилипа, який багато років тому запросив нас з братом Васильком у Вишню на бенкет, щоб там обох потруїти, і потруїли б, якби мене не попередили вірні слуги… А я простив Пилипові, бо слухався заповітів Мономаха. Чи, може, співаєш хвалу бояринові Молибоговичу, що то на пиру вилив мені в лице вино з чаші, а я сказав йому лише: «Бог тобі заплатить»… Надто добрий був я, що не личить господину. Та напоумив мене соцький Микула: «Не подушиш бджіл, князю, меду не їстимеш». І я прийняв цю пораду: не чекав більше на Божу відплату — сам пішов на Болохівщину карати зрадників… Чого ж ти мовчиш, та скажи нарешті: мало я терпів?

— Скажу, князю, — відставив Митуса чашу з вином. — Ти мовиш токмо про бояр і про себе. Про кметів, про смердів, про закупів і невольників — про тих, хто єсть народом, і словом не згадуєш. Ба ні, і про них згадав: бджіл душиш, щоб мед їсти. Ти наказав скарати болохівських бояр — трутнів, а вої твої винищили простолюд — бджіл робучих. Чи довго так смакуватимеш медом? Те, що повертаєшся на шлях свого жорстокого вітця, немудро чиниш: не можна на старе повертати… А пісня моя не про бояр, а про люд твій. І в ньому шукай нових сил, князю. Сам кулак уже не допоможе. Час новий, то й зброю новітню кувати треба. Не лише меч важитиме віднині, сильніша за меч зброя — мисль.

Митуса ще раз надпив з чаші вина і вів далі:

— Я ненавиджу тебе, князю, люблячи, ти ж любиш мене, ненавидячи. Я ненавиджу твоє властолюбство, жорстокість і несправедливість, шануючи водночас твоє міцне владичеське начало, ти ж любиш мою пісню, та ненавидиш мою свободу. Як нам змиритися? Чи маю підкоритися твоєму началу й убити в собі свободу творення? Кожну пісню починати з твого імені, а не з імені ратника, з яким на полі битви рівні єсьте: проганяє ворога не княжий клич, а меч ратника, але й не підніметься озброєна рука без княжого поклику. Якщо я погоджуся й надалі бути твоїм придворним співцем, то хіба моя згода не стане тією самою смертю, до якої хочеш присудити мене за непокору? Ба ні, удвоє гіршою. Бо насильницька смерть пісні моєї не уб'є, покора ж навіть не народить. Воля твоя, князю. У твоїх руках суд над моїм тілом, у моїх — над твоїми ділами. Все гине на землі, та ніщо безслідно не зникає: залишається пам'ять — добра, а чи зла.

— Отямся, Митусо! — в голосі князя вчулася погроза. — Бачиш, князь тебе просить: відмовся від своїх зухвалих слів. Як смієш ставити свій присуд понад моїм? Воістину рече безумець в серці своїм, яко ність Бог!

— Я відповім тобі, князю, інакше; рече співець у серці своїм: пісня єсть моїм Богом. Вона, господине, розширює межі світу, вона сягає далі, ніж буденне життя, яким керуєш ти. Князь може жити тільки в державі: із загибеллю держави гине і він. Земля ж залишається, а на ній народ. Що інше підтримає його при житті, як не пісня? Тільки з нею він пройде крізь часи неволі, якщо вона нам присуджена. Пісня сильніша від закону, вона вбирає в себе все, чим живе людство, і увібраний у слово досвід людству повертає. Пісня пізнає ще не пізнане й те пізнане віддає людям у їхню власність. І приймаючи цей дар, народ піднімається над своїм буденним життям, над справедливими і несправедливими, та все ж минущими законами — до висоти пісні. Пісня — це Господній кант, псалом, а ти хочеш його замінити княжою жебранкою…

— Ти сам зрікаєшся життя, Митусо, — повів суворо князь.

Митуса гірко посміхнувся.

— Хто б зрікався… Та ще вислухай, князю, одну мудру притчу, може, вона промовить тобі те, чого я не зумів повісти на свій захист… Прийшли якось люди до майстра замовляти розп'яття, і спитав майстер, якого вони бажають мати Ісуса — живого чи мертвого. Подумали люди й вирішили замовити живого: якщо він чимось їм не вгодить, то завжди можна буде його розіп'яти, а мертвому відразу треба поклонятися… Не квапся, господине, підносити меча над моєю головою, для поклонів ще прийде час, а нині, коли народові вибивають із рук зброю чужі й свої, може пригодитися моя жива мисль, якої так бракує у нашому світі.

Князь гукнув оружних воїв і звелів їм вивести співця.

Й коли за ним зачинилися двері до чорного підвалу, почув Данило голос Митусин:

— Скажіть Зореславі…

Й згасла решта його слів у княжій катівні.

Розділ шостий

Непогідної осінньої ночі 1259 року князь Данило покинув Холм. Із Шумського городища, що біля Кременця, замість посланця від брата Василька прибув чернець–літописець Йов і розказав князеві, що трапилось.

Грізний нойон Бурундай, спустошивши Литву, увійшов на Волинь з незліченним військом, щоб покарати Данила, який зламав присягу на вірність великому хаканові Батиєві: Болохівську пшеничну землю сплюндрував і данини більше не платить. Бурундай не прийняв дарів від Василька і Льва й повелів їм зруйнувати фортеці. Лев уже розкинув Стіжок, Львів, Кременець і Луцьк теж розметав. Василько спалив заборола навколо Володимира. Нині Бурундай вирушив з полоненим Васильком на Холм.

Князь Данило втікав. Не зі страху за власне життя: господину Галицької й Волинської земель вивершувалось шістдесят літ, добрих чотири десятки він не сходив з коня і не завжди сидів у сідлі з паленого золота — деколи й охляп, і не кожного разу виїжджав у каптані з грецького оловіру — частіше в яриці, бував на коні й під конем, пришпорював свого аргамака в погоні і втечі, сидів на троні й стояв на колінах — життя незмірно втомило князя, тож не ради власного порятунку переодягнений за простого дружинника скакав тепер Данило верхи з Холма до Синєводська, а ради крихти віри: пробереться востаннє до угрів й гукне звідти ще раз Європі, щоб ставала до хрестового походу, якщо не хоче, щоб нековані ординські коні збивали куряву на вулицях Парижа й Рима.

Попереду й позаду князя на віддалі двох арбалетних пострілів скакали озброєні мечами, луками й чеканами ратники, вибираючи звірині путівці. Данило почувався в безпеці: на лінію від верхів'я Вепра до згину Руської путі в Тур'є ще не встигли, певне, пробратися ординські стежі, князь випередить їх і допаде до Синєводського монастиря Святої Богородиці, захищеної із заходу Тустанською фортецею, де він вісімнадцять літ тому, повернувшись із невдалого сватання до угорського короля Бели IV, уперше рятувався від орди. Тоді, їдучи до Буди сватати за Льва дочку Бели Анну, ще не знав Данило, що над Дніпром уже іржуть ординські коні, він хотів заручитися союзом з уграми, однак не зумів переконати немудрого короля, що треба ставати пліч–о–пліч проти навали, яка спустошила вже московитські князівства, а той скоро за це поплатився: орда вийшла на Паннонську рівнину й учинила там таке, що й по сей бік Карпат — лихо, яке можна передати хіба словами старозавітного пророка Ісайї: «Вийдуть з лісів дикі звірі, і ратаї перестануть співати на нивах, дороги запустіють, і добре буде тільки мертвим і ненародженим, а горе живим, бо не буде між ними сміху, ні богохульного слова, і від крику людського потрясеться земля, і заплачуть тоді ангели, дивлячись, як гине люд».

Та знекровилась орда, відкотилася, й ударив нищівно по ній Данило під Луцьком. Що вчинить тепер, якщо Європа знову обдурить його?

А може, вона вже й не боїться? Коронували Данила в Дорогичині, обіцяли хрестовий похід, а тепер вичікують, уздрівши, що орда вже не має сили мчати до останнього моря, яке бачив у своїх віщих снах Чингіз–хан, що захлинається вона в руській крові…

Та ні, мусять тремтіти й вони — угри, ляхи, франки: йде ж бо могутній нойон, найкращий в орді лучник, наслідник самого Субудая, котрий брав усі руські городи іменем бездарного Батия… Невже доведеться самому давати останній бій? Самому… Може, й справді, як мовлять у народі, Господь урятував Данила із пастки над Калкою і не дав топтатися диким ординцям на його тілі поруч з дванадцятьма князями на татарському бенкеті тільки для того, щоб міг він своїм мечем порятувати Європу?

Може… А як віддячиться Європа моєму народові за те, що знесилений Козельськом, Києвом, Володимиром і двома сотнями городів Русі Батий повернувся на Волгу? Допоможе загоїти рани чи ще й нових завдасть?.. Ба ні, не зупинить уже Данило Бурундая, не зупинить сам: оголені простори, зруйновані заборола. Де мої скальди, які могли б кинути клич народам?

Й цієї миті відчув князь, як боляче защеміло серце від прикрої згадки, яку вперто відганяв від себе, а тепер вона прийшла до нього піснею убитого співця:

Ця пісня, що рознеслася по краю, як тільки відхлинула 1241 року орда і рештки уцілілого люду виповзли із сховків, землянок та лісових нетрів, аби знову орати й сіяти, мала свого співця. Був це Митуса, який після болохівського погрому пішов служити півчим до перемишльського митрополита Антонія, і обурився князь, що вірний гусляр годить коромольному владиці, який і уграм, і ляхам служить. А пісні Митусині співали і ратники, і ратаї, та все про Івана, що обмурував двір білим каменем і стрілочки струже, і в пучки кладе, а з пучка бере та й заправляє… Тож забажав князь, щоб співець вернувся до двору й замінив у пісні подле ім'я благородним, княжим, та Митуса зухвало відповів дворському Андрієві, якого Данило послав до Перемишля: мовляв, володар має силу над людською плоттю, що й довів болохівським погромом, а над духом не владний — і не пішов у Галич на зов княжий.

Яра лють добиралася до серця князя на невдячний люд: чей же не про себе він дбає, а про землю Руську. Тож позбувся Данило колишньої жалості й повелів під страхом покар, як це й личить володареві, щоб стали перед ним вої, будівничі і співці.

Першими прийшли вої — присмирили бундючних бояр і стали стерегти землю свою од литви, ляхів, угрів та ординців. Прийшли і будівничі: велемудрий Олексій відновив Василькові столицю на Волині, а зодчий Авдій взявся город Львів закладати над Полтвою. І співці прийшли, та не побачив князь серед них улюбленого Митусу, то велів привести силоміць.

І немає вже співця…

Три дні і три ночі з короткими перепочинками, щоб тільки коні попаслися, мчав князь із своїми охоронцями, квапився — муляла серце тривога за долю Тустанської фортеці, яка стоїть зовсім недалеко від поруйнованого Львова: це останній захист і опора, князь збере сюди всі сили й таки скаже орді: «Тут стань!», сам же перебуде у келіях Синєвидського монастиря, звідки вирядить послів до угорського короля.

Данило безжально пришпорював змиленого коня. Третього дня він нарешті уздрів Золоту Гору над устєріччям Опору й Стрия, та замість білого частоколу й хреста на зеленій бані церкви Пресвятої Богородиці побачив лише чорне згарище і втямив, що запізнився. З тривогою вдивлявся у західну далину — там бовваніли під важким осіннім небом вежі Тустанського замку: фортеця ще стояла, й князь погнав коня бездоріжжям попереду ратників, щоб допасти до в'їзних воріт, встигнути підняти міст, а потім разом із залогою загинути в останній битві з ордою.

Пробирався хащами, залишаючи ліворуч головатий Жолоб, до Соляного гостинця. Знав князь, що тустанський воєвода Чермний обставляє найвужчі путівці оружними дозорцями, тож наготовився відповісти на оклик, але осіння густа пітьма була німотна, й Данило все більше насторожувався: а може, в замку вже хазяйнують татари?

Чотиризуба фортеця впилася шпилями у навислі хмари й теж німувала. Князь зупинив коня на тому місці, де мав закінчуватися підйомний колодний міст до в'їзних воріт, моста не було, чорнів тільки глибокий рів, і зрозумів Данило, що замок ще не взятий, а залога готова до оборони.

З дитинця, заступленого дубовими воротами й високою рубленою стіною з частоколом, у нависле небо пробивалося жовтуватим кружалом світло вогнища та гомону розмов, брязкоту зброї не було чутно; князь ще раз упевнився, що залога жива, він гукнув півголосом, щоб одчинили ворота й опустили міст. На сторожовій вежі, на тлі освітлених вогнищем хмар, з'явилася постать ратника в шоломі: вартовий мовчки придивлявся до вершників, що тінями стояли за ровом; потім Данило помітив ще десяток таких шоломів над зубцями частоколу. Почувся тихий ляск долонь, і забриніла в нічній тиші натягнута тятива. Князь поквапився назвати своє ім'я.

Зникли голови в шоломах на зубчастій стіні, за хвилину заскрипіли підойми, на рів опустився міст. По ньому сторожко ступав ратник з оголеним мечем.

— Я воєвода Чермний, — мовив воїн. — Підійди ближче, щоб я побачив твоє обличчя.

Данило виконав наказ, тоді воєвода поклонився й пропустив уперед князя та його охоронців.

— Що привело тебе сюди, князю? — спитав, коли міст знову став другим заборолом.

Князь підступив до ватри, простягнув до вогню закоцублі пальці.

— Лихо, воєводо. Орда вже тут?

— Тут, князю. До замку не підступає, бо й підступити годі: я наказав опустити шлюзи — Вороновий потік став озером. На Соляному гостинці дозорці вас пропустили, та вернутися по ньому можна лише з мого дозволу, бо на сигнал із замку вмить відкриваються вовчі ями. Та й шість пороків стоять на зрубах… Й дізналися мої розвідники: княжич Лев, який минулої седмиці мури Львова розметав, має прибути сюди, щоб і нашу фортецю спалити.

— Не буде цього, — спокійно мовив Данило, й розпогодилося чоло у воєводи.

— Спасибі, князю, і ми так між собою порішили.

Князь зігрівся біля вогню, розглянувся. Довкола стояли озброєні вої з суворими обличчями. Заспокоєний Данило розстібнув ярицю на грудях, присів на колоду й аж тоді побачив за ватрою жінку в чернечій одежі: сумними очима, наче й не помічаючи князя, дивилася вона незворушно, як облизують пломінці вогкі поліна.

Схопився князь.

— Що тут робить жінка? — суворо спитав воєводу.

— Нині у всіх лихо, — знітився Чермний.

— Полюбовницю з монастиря привів, хтивість сієш серед ратників! — сердився князь.

— Ні, господине, — спокійно відказав воєвода. — Нікому ця жінка не належить. Прийшла живот свій віддати за отчину — замість мужа свого вбитого за твоїм повелінням.

— I — за отчину?! — звів брови князь.

— Право князя милувати й карати. А отчина є отчиною поза твоїм присудом — справедливим чи несправедливим.

— Хто ж ця черниця? — поник голос у Данила.

— Зореслава, жона Митуси, — мовив воєвода, і аж тоді жінка підвела на князя очі.

— Зореслава… — повторив за воєводою Данило, пригашуючи в душі збентеження. — Благословив я вас з Митусою на шлюбі, однак обличчя твого не запам'ятав. Та коли ти свій біль за кривду потлумила й маєш волю стояти з нами, то дяка тобі: жіночі руки завжди знадобляться, рани перев'язуватимеш… А в смерті мужа твого я не повинен — він сам не захотів жити…

Лляне волосся спадало на шию Зореслави, суворість оживила прив'яле обличчя монастирської послушниці, вона пильно дивилася на князя, ніби намагалася осягнути розумом велич цієї людини, яка все життя присвятила рідному краєві, мужа благородного й сильного, котрому підвладні закон і благодать, повелителя, рятівника і — вбивцю.

При останніх словах князя подовгуваті половецькі очі Зореслави на мить спалахнули жовтогарячим полум'ям, та тут же згасли й зосталися спокійно–зеленими, мов папороть. Вона мовила тихо:

— Мій муж не міг бути самовбивцею, ревно–бо любив землю свою й жити для неї бажав.

Данило мав силу встояти перед полум'ям гніву, що зблиснув у її очах; крутий норов князя легко приборкував навіть чорну ненависть у позирках злобних бояр, але цього тужного спокою подовгастих очей, в яких тінився докір, витримати не зміг й опустив повіки. Миттєву княжу слабодухість помітила жона Митуси, й це додало їй отухи — не до помсти, а до натужної задуми: чому князь, наділений од Бога розумом і добротою, убив співця?!

Ватра почала пригасати, ніхто не смів поратися біля неї у присутності князя, який сидів на колоді в одязі воя, але від цього не переставав бути князем: його гідність виказував владний погляд, що вряди–годи важко падав з–під кущуватих брів на воєводу — і той виструнчувався, чекаючи повеління; сердито покошлана борода і владительська поза, ніби князь сидів не на колоді, а на троні, злегка нахилившись уперед, дослуховуючись. Князь заглибився в задуму, а вої стояли довкола і, стоячи, подрімували, воєвода бачив це і, здолавши боязнь, промовив:

— Дозволь, князю, спочити ратникам перед боєм, — і Данило згідливо кивнув головою. — Та й сам приляж у гридниці… Зореславо, — звернувся до жінки, — залиш нас.

— Нехай сидить, — мовив Данило, не зворухнувшись, і Зореслава, що вже підвелася з колоди, знову присіла біля вогнища. — А ти, воєводо, спічни. Я ж іще не повів свого слова на докір жони Митуси.

Відступилися від вогню тіні ратників і розчинилися в темряві, воєвода теж зник у проймі, що вела в нутро замку, а коли ковані двері лунко брязнули, підвів Данило кошлату бороду, аж засвітився до полумені золотий хрестик на шиї, й Зореславі здалося, що князь молиться, бо ворушилися його губи, й серце її зм'якло від думки, що князь кається за злочин.

Та не молився князь і не просив у Бога прощення, бо не почував за собою вини. Він тихо щось говорив, і лише тоді, коли тупіт, брязкіт і шемрання стихли в замку, почула Зореслава, що мовить Данило.

А він, ніби сам до себе, розповідав стародавню притчу про те, як дерева вибирали між собою вождя. Попросили дуба, та був він надто гордий, щоб служити братам; звернулися до берези, та який вождь з такої ніжної істоти; бук виявився надто крихким, а смерека надмірно побожною, тис і без корони знав собі ціну — тож нарешті погодився терен і поповз колючими кущами по узліссі, сплітаючи гілки й перехрещуючи колючку з колючкою, оповив ліс наїжаченим заборолом з того боку, звідки віяли найсильніші вітри, й розвивався ліс за терновою стіною й шумів.

До лісу раз у раз добиралися рубачі, щоб дістати смерек на щогли, дубів на підвалини фортець, тисів для оздоби, буків на опал; вони приходили із сталевими добре нагостреними бартками й рубали насамперед терен, який заважав їм допасти до чистого лісу; терен опирався, колов, ранив, заманював у пастки, й часто гинули в колючому полоні рубачі — така була владичеська служба в терна.

Усе ж рубачі інколи стоптували тернові кущі, прорубували просіки, прокладали стежки, та коли вже добиралися до лісу, були такі знесилені, що бартки не слухалися їхніх рук, і вони мусили вертатися домів, щоб відновити свої сили в перепочинках, а за той час терен розростався і просіки та стежки закривав — ліс жив. А терен сумлінно виконував свою вождівську повинність, холодно цвів і терпко плодоносив, служба зробила його наїжаченим і злим, і не раз зверхньо дивилися на нього захищені ним дерева.

А коли таки орда рубачів прорвалася в ліс, вирубуючи його впень, найбільш горді дуби заблагали пощади й стали жолудь родити для ординських свиней…

— Для кого цю притчу розповідаєш, князю? — спитала Зореслава.

— Для тебе, жоно, бо рекла єси, що муж твій ревно землю свою любив і жити для неї бажав. Не сказала ти лише того, що не мав він охоти стати хоча б однією колючкою в терновому кущі, бо мав він себе токмо за тиса дорогоцінного.

— А яка вина тиса, що єсть він ним? Чому ти, князю, ставши сам терном, захотів перетворити в нього весь народ? Адже не стане гілка терну тисовими дверима, столом, домовиною, не зіпреться на нього, як на дуба, важка фортеця… То чому ти озлобив супроти себе й дубів, і тисів, і плакучу березу, і смереку, якій дано бачити самого Бога, що тернові недоступно? Були ж у нас вільні громади — оті ліси, сповнені пташиного співу, заселені добрими духами, а ти сам допоміг орді знівечити духовність Господню. Що зробив з Болохівською землею, яка давала рідному краєві і хліб, і пісню, чому захотів її бачити маєтно і духовно вихолощеною? Хіба не знаєш, що хліб родить тільки тоді, коли ратай ростить його, співаючи вільну пісню, а не ходить за плугом під карбачем? Ти ж послав міста болохівські попалити, греблі розкопати, і не родить уже земля на річищах Случі, Бугу й Горині — терном поросла…

— Поросла, поросла! — вигукнув князь. — І не пройде більше нею орда. Подумай, жоно, що говориш: болохівці людьми татарськими стали, а ти заступаєшся за коромольників і зрадників, та ще й у ту хвилину, коли над Стриєм стоять ординські намети!

— Ординці прийшли і здиміють, а Болохівську землю вже ніхто не воскресить… Ти забув, князю, коли чинив се лихо, що терен — то лише вождь, а народ — живий ліс, який душу має, а не лише колючки, і злочинно робити його Тернополем. Що з того, що ворог вже не піде його займати — кому яка користь буде з нього?.. А тепер скажи: чи міг Митуса після болохівського погрому славу тобі співати? — Зореслава пройняла осудливим поглядом князя, який сидів за пригаслим вогнищем. — Чому ти забув, що найцінніший скарб народу — його співець. Навіщо ти вбив його?

Мовчав князь.

Починало розвиднятися. Ватра ще якийсь час курилася цівкою сизого диму і врешті погасла.

Данило підвівся з колоди, випростався, суворо глянув на Зореславу, та не було в його очах гніву, лише тужава зібраність і готовність. Він обійшов вогнище й подався важкою ходою до галереї. Вийшов на поміст й поглянув з–під причілкового залому на світ, засланий вогким туманом, довго вдивлявся в сутінну далину, поки його зір не вловив крізь мрячну непроглядь широко розлиті води Воронового потоку. Князь подумав, що орда приступом не візьме замку ні нині, ні завтра, але як довго витримає осаду тустанська залога? Питної води в камінних водоймищах вистачить до зими, харчу — теж, та коли замерзнуть води, замок упаде. Треба мізкувати, як і куди вивести залогу з пастки: підземний хід сягає до Підгороддя, але й там стоятимуть ординці.

Туман проріджувався, крізь нього проступили обриси вершин Ключа й Чудилова, що сходились підніжжями до Тухольських воріт, а за гаттю — від Підгороддя аж до розлитого повінню Стрия — засіріли плосковерхі юрти видовженим колом — стояв там, певно, цілий кирієн з двома тисячами воїнів, і серед них, можливо, сам Бурундай: на середньому найвищому наметі звис мокрий зелений стяг.

Навіщо вбив… Як пояснити тобі, жінко, що не я вбивав Митусу, а влада, правітцями мені дана. Я б не судив його, коли б не був князем, та призначено мені суд справляти над людьми, а коли суд був неправий, то людина я, а не Бог, і тому помильності підвладний. Не я вирішую долю людей, а закон: це вища державна сила і від князя не залежна, це метальна машина, яка сама працює, і не завжди можна вгадати, де впадуть випущені з пращі камені. Ми виконавці вищого закону нашої держави.

А ти подивися на тих зайд, пришельців, завойовників — хто вони? То бездержавна й беззаконна потолоч, бо єдиний в них закон — сила і сваволя. Нас закон зібрав у державу, а їх погнало по світу беззаконня — що це за народ? Що це за зборище озброєних людей, які зуміли від алтайських відрогів, Байкалу і Єнісею дійти переможним ходом аж за Карпати, й ніщо не стримує їх і досі. Що їх єднає, чого вони хочуть, навіщо їм весь світ, коли й своєї рідної землі вони не знають? У них нічого немає: ні тину, ні двору, навіть цвинтарів не мають — тільки хіть іти далі й далі, неволити й нищити, ґвалтувати й різати, а в ім'я чого, не відають самі, й жене їх світами не державний закон, а сплоджений ними самими страх, і він є для них законом.

А ми маємо свою землю, своє дерево, зело і свій дім, обряди, свята і пісню, та для того, щоб зберегти все це, нам дане, мусимо бути законопослушними — і в цьому наша сила, і тільки так ми можемо встояти перед сваволею орди… Не розумів цього Митуса, і закон скарав його. Бо винен єсть непокорою, тією ж сваволею, що руйнує устої держави. Хто ви без неї — ти і Митуса, хто ви без закону?

Ти тільки збагни: коли владдя і співець єдині, тоді і їхній чин удвоє значиміший. Але де, в якому місці найдоцільніша спілка владики й мистця, де та межа між доброчесністю й злочинністю, на якій повинні вони зійтися? Не знав цього Митуса. Я вказав йому ту межу, та він не захотів стати зі мною поруч…

Ховалися в ізворах сутінки, розповзався долинами туман. Данило зійшов з галереї в дитинець: світало, й настала пора будити залогу.

Зореслава підвелася з колоди й пішла назустріч князеві.

— Зупинись, господине, — звеліла, і було в тоні її наказу стільки крицевого холоду, скільки в погляді невблаганної рішучості.

Данило став перед нею в німій покорі, мов гридень перед воєводою. Зелене полум'я Зореславиних очей обпалило його, й зітліла враз у ньому повелительська всевладність; ставши із судді підсудним, він зрозумів, що марно гукати сторожу: права рука Зореслави міцно стиснула рукоять ножа, встромленого за пояс, в образі вродливої жінки Митуси стояло перед ним уособлення кари за сподіяне зло, і бачив князь, що її не минути.

Не боявся смерті… І не смерть з рук месниці лякала його, а усвідомлення, що не тиха просьба потульного Василька і не бундючна похвальба марнославного Лева, токмо трубний голос нинішнього владики земель руських може розбудити заспокоєну Європу, тому хотілося Данилові вгамувати справедливий гнів Зореслави словами: «Не поглиблюй своїм нерозважним вчинком моєї помилки: смерть князя нині — остаточна ваша погибель».

Та не сказав він цього. Понуро дивився в очі Зореслави, яка вихопила з піхов ножа: не встигне князь добути меча, а якби й встиг, то як зведе його над головою черниці, та й сторожу гукати соромотно: покірно стояв Данило перед своєю суддею, однак у коротку мить спостеріг її вагання й промовив мовчки:

«Месть твоя, жоно, була б справедливою, якби за мною не стояла держава, яку мені Божим провидінням велено тримати в руках. А за тобою стоїть народ, якому сьогодні потрібен не інший державець, а тільки Данило Галицький — жорстокий і добрий, хоробрий і звинний, сміливий, мов барс, і хитрий, як лис. Не простить тобі народ твого месницького вчинку, а новий співець на згарищах і руїнах складатиме поминальну пісню не по Митусі, а по останньому володарю…»

Обоє думками розмовляли — так у смертну хвилину пробігає в пам'яті людини все її життя.

«Ти ж знаєш науку Святого Письма, — відказала черниця, — око за око, зуб за зуб, кров за кров… І помсту я вчиню не за свого мужа, а за народного співця, який гідний був розмовляти з Богом і краще за тебе знав потреби рідної землі, бо не з княжих хоромів вийшов він до людей, а з яскинь народного болю. Я не за Митусу мщу, а за спалену тобою землю».

«Але ж земля, хай і спалена, все ж залишилася під ногами людей, і загосподарює русич на своєму пожарищі, бо ще не випав у мене меч із рук. Чи можна нині втинати десницю, яка його тримає, і добровільно йти у найми до завойовника з Митусиною піснею?»

Думки блискавками шугали в голові князя, бо ж був безборонний перед караючим ножем, й запізніле каяття здавлювало серце: знав–бо, що нема нині на всій Руській землі людини, котра зуміла б сльозою загоїти біль, будити усміх, воскрешати словом віру, — не сила володареві це зробити. Він може лише перемагати або програвати в битвах, бути сильним або слабким, та ніколи не матиме пайцзи до душі свого народу, який його боїться або шанує, хвалить або ганьбить, та віддалений єсть від князя поза межу, яку переступити може тільки співець. І без нього став князь удвоє слабшим, і народ змалів без нього від зросту дубів і смерек до низькорослого терну.

«Спинись, Зореславо… А може, в тому, що наш народ стане колючим, цупким і неприступним терном, — його порятунок; може, таким чином він виживе й дочекається днів, коли знову відродяться в його лоні дуби, тиси й смереки?»

«Правду мовиш, княже… Хвала Господу, що разом з Митусою ти не вбив його пісні — пам'яті про часи панування могутніх дерев. Бо без неї народ не зумів би стати й терном, не мав би сил триматися свого грунту, міцніти й множитися — всохли б молоді паростки без духовного напою, переданого в пісні. І твої, князю, добрі й лихі діла житимуть у тій тямі для прикладу й застережень…»

«І може, решта мого життя, яке ти маєш право відібрати, помножить іще справедливішими ділами пам'ять у нащадків про колись могутню Русь, й та пам'ять допоможе нащадкам вижити?»

Згасло полум'я в очах Зореслави, кволим порухом повернула вона ножа в піхви, опустила руки, й безмежна туга лягла на її обличчя.

Дивився князь на жону вбитого ним Митуси й жадав, щоб сльози полегші стекли з її очей, та сліз не було. Тяжко карався Данило за свій злочин: започаткував–бо він убивство співців. Та крізь пекуче каяття іскрився промінь нової віри: прийде час — і співці сукупно з володарями стануть властителями духа й земель.

Князь діткнувся рукою до чола Зореслави, підвів її голову й заглянув у подовгасті половецькі очі. Злива туги лилася з обличчя жінки, і жахно було йому від надміру її страждання, і радів, що воно є і в неї, і в нього, і в ратників теж, бо страждання властиве тільки живим.

Й сказала Зореслава:

— Новітній Каїне, ти випив татарської отрути–кумису і вбивцею став. І ти, і ті, які зрадили воєводу Дмитрія в Києві, відмолюйте гріхи перед Чудотворною іконою Божої Матері — покровительки Русі: врятувала вона Холм, врятує і всю нашу землю…

— Немає вже тієї ікони, Зореславо, — відказав поникло князь. — Пропала, покинула нас…

— Я віднайду її, господине…

Розвиднилось. Висипалась орда з табору, у фортеці забила сторожа в клепала, стали біля заборол ратники. Князь піднявся на сторожову вежу, Зореслава стала біля пращі. Чекала наказу воєводи Чермного й шепотіла молитву — ніби перед Чудотворною іконою, яку бачила тільки вона…

Трудне читання патерика, знайденого в підвалах любомльського храму Святого Георгія, виписаного то кирилицею, то глаголицею й навіть старослов'янською в'яззю, несподівано закінчилося: отця–професора Львівської Богословської академії Миколая Конрада дійняв стан, схожий на невдоволення кіноглядача, коли стрічка обривається й на екрані ж миготить білизна. Текст патерика обірвався на півслові, й пожовклі чисті сторінки засвітилися перед очима глухою німизною. І перше, що замозолило думку отця, було невідання, хто написав цей патерик: літописець Йов з Володимира, княжий книжник Тимофій з Галича чи той чернець з Києво–Печерського монастиря, який під час татарського нашестя подався на захід і знайшов собі притулок в Страдчі, диктував невідомому писцеві свої розповіді?.. Але яке лихо могло трапитися з ігуменом Страдчівського монастиря, що не докінчив манускрипту: помер у молодому віці, зморений поневіркою, чи став жертвою другого нашестя орди під чільництвом нойонів Телебуги й Ногая?

Таки вельми стомився отець–професор, розшифровуючи манускрипт, він задрімав, і в короткому сні навіялась йому думка, що про подальші події могла б розповісти вчителька Зореслава, яка вірила у перше своє життя на землі, а якщо таке можливе, то могла б вона бути послушницею Мединського жіночого монастиря Святої Ірини… І він вирушив уві сні, немов то було наяву, до Залукви: а може, записалася на полотні Зореславиної пам'яті історія сивих віків?..

Не виходячи з провалля часу — в сутності свого попередника або ж себе самого в колишньому житті, — прийшов отець Миколай до села над Дністром. Допитався до помешкання вчительки; господиня пильно приглянулася до нього й звеліла почекати. В тому довгому чеканні, поглинутий минулим часом, з якого місяцями не виходив, відчитуючи текст патерика, отець–професор побачив, як гладка стеля стає склепінням, кам’яні стіни товстішають й кімната перемінюється в тісну келію. Двері келії тихо прочинилися, й та сама господиня, тільки в чернечому облаченні ігумені, впустила попереду себе вродливу послушницю у білій намітці: послушниця підійшла до отця, діткнулася пальцем до білого комірця на його шиї, даючи зрозуміти гостеві, що вона впізнала в ньому станіславівського целебса, яким він стане у майбутньому, й пояснила йому, що опинився він у Мединському жіночому монастирі й що вони обоє перебувають ще в дорозі до крилоської межі, на якій колись зустрінуться і з якої розпочнеться їхнє друге життя. Й не чекаючи спонуки, повела послушниця оповідь, яка мала б хоч на одне поприще наблизити їх до життя наступного.

Зореслава вела розповідь довго, та раптом стихла, а за мить отець почув її останні слова:

— Далі ти сам вестимеш свої оповіді писцеві, адже нічого злого з ігуменом не трапилося — хіба ж ти не сам ним єси?..

Отець–професор прокинувся з дрімоти й побачив перед собою записані листки патерика, які щойно чистими були. Протер очі й продовжував відчитувати дрібно списані сторінки.

Розділ сьомий

Благочестивий ігумен Страдчівської печерської лаври Миколай Конрад відпустив на відпочинок свого писця Ісайю, якому в плебанії щоночі розповідав про минулі історії свого життя і краю, а він при свічці записував; ігумен перечитав записані сторінки і, як почало благословитися на світ, вийшов на узлісся пущі й творив там молитву до багряного кружала сонця, що викочувалося з–поза левандівських горбів, припадав ниць до землі, дякуючи Господу за те, що несподівано, начебто гарячим людським благанням впрошено, відступив з Галицького краю Бурундай, і важко було втямити ігуменові, чому після того як князі Данило й Василько під примусом татарського нойона поруйнували укріплення навколо Львова, Володимира і Холма, віддавши Галицьку, Волинську, Теребовлянську й Белзьку землі на поталу орді, — раптом щезли багатотисячні Бурундаєві кирієни.

А сталася в орді велика переміна, якої довго чекали й дочекатися не могли хани, еміри, темники й нойони — чільники численних орд, що розповзлися по Азії та Європі, — коли випустить останній дух всевладний і через надмірну самоповагу бездіяльний, сопушними виразками на тілі вкритий великий хан Батий. І як про його кончину дізнався Бурундай, завернув своє військо з недоруйнованої Галичини, залишивши неприступну Тустанську фортецю, в якій монастирська послушниця Зореслава ревно молилася до Холмської Чудотворної ікони, лик якої зберігала у своїй пам'яті, відколи нікому не знайома черниця принесла її з Холма до Мединського жіночого монастиря Святої Ірини, схованого від людського ока в ізворах над бурхливою Лімницею.

Квапився Бурундай до Сараю, куди теж поспішали хан Ногай із Самарканда й емір Телебуга із Суздаля, щоб першими увійти до намету покійного хакана, над яким лопотів зелений стяг із зображенням чорного крука, що тримає в пазурах криваву здобич.

Ігумен Миколай Конрад складав молитву Господові за те, що зрідла татарська орда в Галицькому краю, й хоч залишилися в ньому ординські баскаки — стоптана рілля дає ще стільки приплоду, щоб люд, сплативши ординську данину, поземельну подать від плуга, харч для ханських урядовців та корм для коней, ще й митні збори, все ж прогодовує себе й поволі забуває про той страх, коли під копитами татарських бахматів прогиналася земля, горіли села й вовки вже не хотіли їсти трупів…

Стояв ігумен Миколай на горі, що здавлювала печерне підземелля Лаври, й налюбуватися не міг красою страдчівської пущі, перетятої голубою биндою Верещиці, яка у видолинах утворювала озерця, вкриті лататтям та водними ліліями, й пробиралася між порослими сосняком горбами до Дністра. Було тихо й мирно над землею, ніби ніколи не зазнавала вона нашестя дикої орди, й просив ігумен Господа, щоб так тривало завжди, й забував у цю хвилину, що лихо ще не минуло, що над озером по той бік Яворівського тракту муляє очі плосковерхий намет татарського баскака, а в його слободі на Левандівці чорніє майдан, до якого з довколишніх волостей звозять кметі подать, щоб звідси відправлялося людське добро караванами на схід, й ховалася у яворівській пущі плаха, на якій ханські опричники страчували неплатників та бунтарів, — знав про це народ і жив утихомирено під страхом жорстоких розправ.

Упоєний тихою надією, осягав ігумен зором величну споруду храму Різдва Пресвятої Богородиці, яка добудовувалася на Лаврській горі на кошти волинського князя Володимира, сина Василька, який рік тому вслід за королем Данилом спочив у Бозі: молодий властитель Волині пожертвував дві жмені золота на побудову церкви в Страдчі, ще й Євангеліє і Псалтир у дорогих оправах подарував для впорядкованого скиту; любувався ігумен Миколай монастирськими угіддями, на яких ченці вирощували городину для трапезної й виноград для церковного вина, а ще й чепурним будиночком приходської школи, де юні послушники здобували науку, потрібну для переписування священних і світських книг, та найщиріше дякував Богові за те, що допоміг йому оновити Страдчівську обитель, яка за татарського лихоліття грішним вертепом стала.

…Чимало часу минуло відтоді, як чернець Миколай Конрад разом із своїм попутником Пантелою Маломужним покинули сторожку в поліській пущі, коли орда хана Куремси відкотилася з–під Луцька на схід. Дійшовши до Бродів, вони розсталися, й кожен пішов своєю дорогою: чернець на Галич, а прочанин у свій край над Смотричем.

Й огорнуло тоді ченця давке відчуття одинокості, до якого, зрештою, звик на службі переписувача священних книг у Києво–Печерській лаврі. Та ось несподівано зустрівся йому на страдній дорозі товариш, і пізнав приречений на самотність схимник радість від спілкування не записаною в пам'яті, а живою мовою: можна нею розмовляти вголос, а не лише думати й утримувати свої знання, почуття і враження затаєними, немов у книзі, й ділитися ними із самим собою…

Сподівався чернець Конрад: як тільки допитається до Страдчівської лаври, розворушить там ченців до освітньої діяльності; обізвуться тоді книги голосними звуками, й відшельники тлумачитимуть пізнавану мудрість, осягаючи істину й передаючи її розуміння юним допитливцям, які будуть приходити до монастиря, щоб добувати з книг життєвого досвіду.

Так думав чернець Миколай, досягаючи до семи горбів, що здибилися під самі небеса над тихоплинною річкою, немовби розсердилися на одноманітну рівнину, що збіглася з усіх кінців світу до широкого русла намулистої течії, крізь яку не проглядалося дно; над річкою бовванів млин з гамірним двором, де шарваркували візники біля навантажених мішками із зерном возів, а на берегах обабіч ріки тяглися рядочками хати рибалок, римарів, кожум'яків та сідельників — жило тут ремісниче селище, назви якого чернець допитатися не міг, а може, воно й ніяк не називалося — дізнався лише, що річка зветься Полтвою, — і як перейдеш через місток, то вийдеш на дорогу, яка поведе тебе до татарської Левандівки, де живуть ординські опричники, однак краще туди не наближатися: гуляє там тічня мисливських собак, а неподалік слободи стоїть шибениця, то в той бік навіть не позирай, а до Страдча від Левандівки рукою подати…

Перекидаючи з плеча на плече важку торбу з книгами, човпав чернець рівниною, обрамленою в далині темним сосновим бором, і навіть гадки не мав, щоб якось поменшити тягар, краще сам упаде, ніж мала б пропасти бодай одна книга… А скільки тих кладезів мудрості залишилося в Києво–Печерській лаврі — у келії преподобного Антона з Любеча, й стискалося в ченця серце від болю за них, напевно вже втрачених, і ніхто ніколи не почерпне з тих книг потрібних знань, й залишиться народ збіднілим на ваготу безцінних фоліантів, спалених і потоптаних ординськими кіньми.

Й нарешті з одного боку дороги заголубіло дзеркало тихого озера, а з другого пробивалася крізь густий сосновий ліс, немов стріла, випущена з лука, вузька стежка, що стрімко спиналася під гору, на лисій вершині якої чапіла ветха дерев'яна капличка, а з неї виглядала на світ почорніла ікона із зображенням Божої Матері, вставлена за покритим фіолетовою сніддю склом кіоту.

Біля каплиці стояв із складеними до молитви руками молодий чернець у довгополій вицвілій рясі, в надломленому куколі на голові. Здогадався Миколай, що печерна обитель десь недалеко звідси, і спитав у ченця, де вхід до печерного монастиря і чи може він побачити іїумена.

— Нема вже в нас душпастиря, втік від ординщв, хоч вони до монастиря й не наближалися, боячись розпивати нашого Бога, — відказав чернець. — А в келіях замкнулися покутники, лише я один, ієрей Ісайя, ще ходжу до каплиці молитися.

— А монахи, котрі не складали обітниць, де вони — на роботах?

— Розійшлися за ялмужною по людях, а покутники завдають собі тяжких мук за спасіння від орди… А ти хто будеш?

— Я ваш ігумен, з Києва присланий… Проведи мене в печери.

Вони опустилися стежкою вниз, пробираючись крізь хащі, і увійшли в нору, що вела до печер. Те, що побачив чернець Миколай у келіях, мало було схоже на дійсність — радше на чистилище нерозкаяних душ.

— Це затворник Ісакій, — показав Ісайя на живий кістяк, припертий спиною до стіни, одягнутий в козячу шкіру, що вже висохла на ньому й приросла до тіла. Покутник не рухався, й пояснив чернець: — Від посту він ослаб і тілом і умом, але ще вірує, що його покута вразить смертю орду.

— А це хто? — спитав Конрад, заглянувши у келію, у якій із землі стирчала лише голова.

— Цей закопався, щоб до нього не діткнулися руки нечестивих ізмаїльтян, коли помре. Він молиться за спа сіння світу.

Ще в іншій келії покутник брязкав закладеними на руках кайданами.

— Це він татар відлякує, — пояснив Ісайя.

У крайній келії чернець Миколай побачив таке, що волало до неба о помсту: на прічі лежали чернець і черниця, у гріховних обіймах поєднавшись.

— У який вертеп я потрапив?! — зойкнув Конрад.

— То сектанти, — мовив Ісайя. — Вони вірять, що порятунок можливий лише в злуці чоловіків з блудницями. Ця білоголова називає себе Магдалиною.

Усе це згадалося ченцеві Миколаєві в одну мить, мов прикрий сон.

…Над Полтвою, де колись стояли тільки старий млин і ремісничі халупи, виростав у підніжжі найвищої гори, яку після спорудження на ній оборонної фортеці Високим Замком назвали, молодий город Львів — нова столиця Галицько–Волинського князівства. У Нижньому Замку над рікою резидував князь Лев Данилович — відважний і до походів удатний лицар, а його стриєчний брат Володимир Василькович відчужився від Лева, задовольнившись Волинською землею.

Був син князя Василька Романовича на ліву ногу кульгавий, здоров’ям вутлий і до зброї не беручкий: знайшов він свій світ серед книг, сам писав хроніку Галицько–Волинського князівства, й літопис цей переписував його помічник старий ієромонах Йов; захоплювався молодий князь іконописом — витворно намальовані ним образи роздавав церквам, на його кошти побудованим. Вельми щедрим будучи, велів волинський князь заснувати при храмах школи для переписувачів книг, котрі богословську науку мали поглиблювати й розповсюджувати, — і повнились церковні плебанії невиданими досі манускриптами, й виростали в тих школах мудреці, спроможні тлумачити творіння, з грецької, арамейської та латинської мов перекладені, а теж своїми письмовцями написані. Й були серед руських книг «Ізборники Святослава», «Остромирове Євангеліє», «Слово о законі і благодаті» митрополита Іларіона, сказання про Бориса і Гліба та інші благочестиві писання, книжною премудрістю пойняті і словом іскусним наповнені.

Ігумен Конрад, керуючись суворими правилами Кормчої Книги про упорядкування життя чорноризців, складеними славним печатником Кирилом, а нині Галицьким митрополитом, довів до ладу Страдчівський монастир. Порозганяв наложниць, котрі з ченцями грішну покуту відбували, а чернець Ісайя, який став вірним помічником ігумена й письмовцем, примусив збіднілих умом покутників вийти із затворів, вибратися з ям і споживати їжу; із сусідніх сіл та містечок верталися до Страдча іноки, які досі жебрали попід церквами на відпустах і престольних празниках, й почали обробляти монастирське поле й рибним промислом займатися.

А згодом прибув з Володимира до Страдча княжий посол із щедрою фундацією на побудову храму Різдва Пресвятої Богородиці — тоді покликав ігумен Миколай із Холма, Володимира, Галича й новозбудованого Львова зодчих, яких ще й досі навчав перестарілий майстер Авдій, — і на горі, де колись стояла ветха капличка, почала виростати велична церква, а ще й плебанія для ігумена та шкільна прибудова для переписувачів книг.

Щонеділі до церкви, ще недобудованої, проте з престолом, царськими вратами та іконостасом роботи волинських майстрів і самого князя Володимира Васильковича, почали приходити на відправи миряни з Великополя, Добростанова, Дубровиці, Домажира та інших довколишніх сіл й після Богослужіння залишалися при монастирі юні отроки. Хтось із них жадав осягнути в церковній школі науку письма й читання, хтось ставав послушником, робітним ченцем або блюстителем храму; не забороняв теж ігумен вельми правовірним посвячувати себе в затворництво на житньому хлібі й воді — всім було дано волю за своїм замислом служити Богові, та наймилішими ігуменовому серцю були здольні й до наук пожадливі юнаки, які ставали переписувачами книг. Ті книги розсилав Конрад у галицькі приходи і монастирі, свято віруючи, що вони розвіють тьму, яка запала на Руській землі під татарським ігом.

Й коли закінчувався Великий піст і сосни викидали на великодню славу медові китиці, а земля вкривалася килимом білого рясту, коли Божий посланець жайвір зависав над церковною банею й, розсипаючи срібні трелі, провіщав наближення величного свята Христового Воскресіння, згадав ігумен Миколай про свого побратима прочанина Пантелу, з яким у печалі й боязні перебули разом перше татарське лихоліття, й запрагнув побачити приятеля, голос його почути. Він виварив із цибулинних лушпайок яскраво–червоний барвник, викупав у ньому з десяток яєць, потім ті галунки розбив і пустив по Верещиці з надією, що допливуть вони до Дністра на Пониззя, де перебуває Пантела Маломужний, якщо Господь іще тримає його при житті.

Розділ восьмий

Прямовисна скеля з лівого боку Смотрича і така ж уривиста з правого, наближаючись одна до одної, звужували плин ріки, ніби намагалися стримати рвійну течію, що вихоплювалась із каньйону на рівнинну просторінь Понизов'я, стискались, і здавалось дияконові Пантелі, що вони розчавлять ветху халупу і його самого разом з нею. Тіснота гранітної розколини давила й на душу прочанина, немов карала його за невольний з добрим наміром вчинений гріх, коли він, рятуючи подільський край від боярської зради, застеріг князя Данила перед небезпекою, накликавши цим на свою землю каральні загони дворського Андрія, — і замість порятунку зазнав тутешній люд нечуваної руїни й навіки озлобився проти властелина Руської держави, який наважився злом добро для свого народу вибороти.

Не виходив Пантела із своєї хатини ні до уцілілого селища Кам'янця, ані до спаленого містечка Бакоти. Та й чого було туди заглядати: поміж чорними стовпцями димарів, поміж безлистими кістяками дерев блукали тихі, мов тіні, люди — бездумні, приборкані злиднями й запаморочені, ніби спожили лотосних ягід на рахманському острові й самі стали рахманами, про яких ходили тут байки, а Пантелі явилися у видінні, коли чинилася на Пониззі боярська зрада.

Тож не було просвітку в душі Пантели, скоробленій каяттям, усвідомленням непрощеного гріха, а ще й гнівом на допуст Божий: свій свого зраджує, свій свого вбиває, а властелин краю карає на смерть найкращого співця за його непокору… І не його убив, а пісню, ним створену, яку співав народ, підносячи свій дух до Бога. Й замовкло милозвуччя співів над Збручем і Дністром, а замість пісень проквиліли плачі осиротілих дітей, лемент овдовілих жон і п'яне ревіння чоловіків, гейби споєних солодом отруйного зілля з Лотосового острова.

Та ще жевріла в Пантели надія, що не весь руський край потонув у безпам'ятстві й безнадії, — десь там, далеко звідси, де Дністер вузькою биндою протинає землю й, набухаючи водами приток, набирає сили й стрімливості, наливається зеленим соком зело, черемхи закосичуються білим цвітом, й леготи розвіюють їхнє п'янке благовония між небом і землею, а в тій Господній купелі розцвітають бринцуші, ряст і зозулине зілля, зеленим руном хлібних сходів покривається чорна рілля, й села потопають у вишневому молоці; десь там на дзвіницях насторожились била дзвонів перед тим, як голос з неба провістить Христове Воскресіння, — і загойдаються вони враз від радості й будуть вдарятися била об мідні креші, й покотяться над Галицькою землею великодні передзвони; благовіст подарує землі й людям прощення, а тоді загомонять на церковних майданах гаївки, дівчата піснями перекликатимуться, а парубки загримотять із моздирів во славу Божу… Тоді вийде із своєї келії чернець Миколай, розіб'є над річкою Верещицею посвячені галунки й писанки, пустить їх на воду, й попливуть вони до Дністра, сповіщаючи, що Христос воскрес, смертю смерть здолавши.

Вірив у це Пантела, та часто у смутку надію втрачав, бо як було вберегти її, коли так сумеркно стало над Подільським краєм, що вірити в чудо Воскресіння ставало невміч, проте він одного дня таки подався з–над Смотрича до Дністра й там зі стиснутою душею й до болю в очах приглядався, чи не попливуть по воді кармінові лушпайки, які мали б звідомити Пантелу, що чернець Миколай ще живе і край його життям втішається.

Й таки побачив нарешті Пантела, як із–за згину ріки випливли на бистрину райські човенця, й він побіг берегом за ними слідом, вихопився на простору волю, де блукали тихі люди, і що мав сили заволав до них:

— Христос воскрес!

Чекав, що на його воскресне вітання потягнеться до нього люд, чей пролунало воно, мов звук великоднього дзвона. Кармінові лушпайки пливли водним гребенем, як дитячі кораблики, й розбігалися рукавами ріки, їх доганяли інші, ще барвистіші — вперто нагадував своєму приятелеві чернець Миколай про себе і про велике свято, і в тій утісі про майбутню зустріч з другом побачив ураз Пантела, як звідусіль, немов овеча отара, потягнулися подільською рівниною гурми людей, і здалося дияконові, що всі вони одягнуті в білі гамівні сорочки достоту, як ті пожильці з Бакоти, що явилися йому у запоморочливому видінні, коли понизовські бояри благали ласки в баскака Ахмета, називаючи себе татарськими людьми.

Проте швидко та мана розвіялася, немов туманний серпанок: до ріки підходили мешканці Кам'янця й спаленої Бакоти у вивернених горі вовною кожухах і гостроверхих кучмах — так не одягалися тут ніколи ні кметі, ні городські ремісники, й не міг додуматися Пантела, що означає ця дивна ноша, на татарську схожа, в людей, яких досі звик бачити в сірих каптанах й солом'яних брилях. Чоловіки мали вельми войовничий вигляд, вони тримали в руках костури й погрозливо ними вимахували, жінки люто говорили, а деякі йшли назадгузь й, виявляючи зневагу до провісника Великодня, попліскували себе долонями по сідницях. Людська валка підкочувалася до ріки, й отетерілий Пантела не знав, як повестися: йти назустріч роз'юшеному натовпові чи втікати куди очі бачать. А юрба наближалася, обступала Пантелу, й він з подивом запримічував, що й обличчя в людей набрали чужого вигляду, — нікого серед них не впізнавав: мали вони зизуваті, вивернуті більмами очі, лиця в них були спотворені лютими гримасами, й подумав диякон, що він потрапив у край дикунів, а вони й справді дико закричали, перебиваючи одне одного:

…Нічого не хочемо чути про ваш Великдень, хай не глушать наш слух ваш і дзвони й не долинають до нас нути великодніх гаївок та воскресних кантів, й теж чути не хочемо пострілів із ваших моздирів во славу Божу. Ненавидимо вас, хрещених западенців, пропадайте у своєму княжому краю без нас — з вашими святами, піснями, мовою, двоколірними бандерами і з усією Руссю!.. Хочемо жити без ваших князів і ратників, ми люди татарські, і бог у нас інакший, ми не п'ємо вина з вашої виноградної лози, а тільки божественний напій — кумис, що його навчив нас споживати баскак Ахмет, і хто хоч один раз нап'ється того трунку, той стає іншому богові угодний, іншою мовою думає і розмовляє, інакше одягається і викидає з пам'яті, немов непотрібне сміття, згадки про минуле… Немає в нас минулого, наш мозок вільний від пам'яті про давніх предків, в нас їх не було, ми перші, й нам добре живеться під берлом нойона Ногая, а всі пристрасті, за які колись проливалася кров, назавжди покинули нас, і ми знаємо тепер тільки смак п'янкого кумису!

Татарські люди стовпились довкола Пантели, штовхали його, насміхалися, говорили до нього чужою мовою, якої він не розумів, й коли допитувався, чого від нього хочуть, вони глузливо перекривлювали його матірню мову. Таке знущання було нестерпно болючим, Пантела хотів дізнатися, чому таке несусвіття трапилося з ними, а вони йому відповідали: йди у свій Галич, тут наша земля і наші порядки, ми хочемо жити без вас, окремо. Тоді Пантела в розпачі заволав: то й пропадайте навіки, щоб ваш отруйний подих ніколи не дійшов до нас, будьте ви прокляті й називайтеся, як хочете: татарами, злиднями, рахманами, потурнаками!

Зачувши образливу для них річ, татарські люди заштовхали Пантелу в ріку, самі забрели у воду по коліна й почали костурами гамселити по кармінових шкаралущах й писанках, витворно виписаних яворівськими майстринями, — й не сповістять вони решті люду на Пониззі про Великдень, а той люд стояв на лівому березі ріки у сірих каптанах й солом'яних брилях, хтось із них подав Пантелі руку, допомагаючи йому вийти з води, й проказав тихо: то не весь тутешній люд збігся сюди, то шумовиння, яке видохне колись, та Пантела ні в що вже не вірив, він подався берегом Дністра, щоб дійти до Галича, й майнула в його тямці думка, що від цієї поторочі може спасти руський народ лише Холмська Чудотворна ікона Божої Матері, яка у Десятинній церкві врятувала від смерті його, а Холм від хана Куремси.

Й постало перед його очима обличчя чернички, яка двічі виносила ікону з небезпеки, кожну рисочку впізнав, бо й не забував ніколи її благородного лику, й поклявся Пантела віднайти серед тисяч людей рятівницю святого образу.

Він подався горі Дністром з тривогою в душі: а що коли ікона потрапила в руки лютіших від татар відступників, й вони поглумляться над нею, як нині над великодніми писанками?

Полишив Пантела назавше зганьблений край перевертнів й не відчував більше за собою провини за те, що спричинився до погрому оскверненої зрадою землі…

Йшов знайомою дорогою до Галича, а коли минув тисьменицькі ліси, з–над Лімниці, яка, пливучи попри вістові вежі, впадала до Дністра, долинув до нього срібний передзвін, що, подібно жайворовим трелям, кришив на скалки голубінь над гірськими водами, наповнював мідним дзвоном весняне повітря, що й дихати стало невміч, — відчув диякон, мов та дитина по купелі, світлу полегшу в душі. Знявши шапку, вклякнув на землю й віддав Богові молитву із вдячності, що допоміг йому вихопитися з краю, де замість великоднього дзвону лунало ревіння сп'янілих від кумису потурнаків.

Дійшовши до Блюдник, побачив Пантела золоті хрести, що стриміли до неба з трьох зелених бань Мединського храму Святої Ірини, — був то жіночий монастир, захований між горбами поблизу річки, яка несла свої холодні води до галицької материці. На оточеному кам'яним муром майдані посувався похід черниць з плащаницею, обходив на колінах церкву й посилав до неба воскресний кант.

Пантела вклякнув на березі річки, що обмивала монастирські заборола, й ревно молився, а коли черниці занесли плащаницю до захристії й розійшлися по келіях, побачив, як хвіртка в мурі відчинилася й крізь неї вийшла на зарінок послушниця у білій намітці, спинилася над обривом й стояла там непорушно, зачарована великоднім спокоєм над дібровою, що відступала від річки до крайнеба. Побачивши на тлі лісової стіни постать чоловіка, який стояв на колінах й самозабутньо молився, рвучко подалася до нього, щоб зупинити, коли б він захотів увійти на монастирське подвір'я, й запитати його, в якій потребі прийшов до жіночої обителі.

Послушниця наблизилася до Пантели, й він підвівся з колін, пошанівно й пильно приглядаючись до неї. Вона прикрила чорною пелериною обличчя, та диякон не відводив від чернички погляду, ніби впізнавав: була ця жінка достоту такою, яка згадалася йому, коли він полишав Пониззя, або ж зовсім схожою на неї: така самісінька, як ця, стояла колись на валу Холмської фортеці, тримаючи у зведених горі руках Чудотворну ікону. Та не це здивувало Пантелу: образ холмської черниці запам'ятався йому назавше, однак то був лик незнайомки, а ця, яка тепер стояла перед ним з напівприкритим пелериною обличчям, мала такі самі подовгасті половецькі очі, які вразили його, коли він, стомлений пішим переходом з Києва до Володимира, лежав у княжій гридниці на прічі, а сон до нього не приходив, й крізь віконце він побачив небувалої вроди дівчину, яка, сполохана, бігла через двір до воріт, ніби хтось за нею гнався, — й таки наздогнав її статний парубок з гуслями через плече, наздогнав й заспівав дівчині пісню чистим лунким голосом, якого дияконові не доводилося досі чути ні в храмах, ні на вигонах, — про білого молодця, якого наздогнала вража стріла, а дівчина відповіла йому теж піснею, сповненою смутку й любові до чорнобривця, якого смерть спіткала…

Пантела не відводив очей від послушниці — і так, ніби вони вже впізнали одне одного й призналися до давнього знайомства, ніби він уже встиг їй розповісти, чого приблукав сюди і куди йде, — запитав:

— То був Митуса?

— Так, — відказала послушниця, й дві сльозини зблиснули в її очах. — Митуса…

Й повернулася, щоб відійти, бо ж не годиться черниці сам на сам розмовляти з мужчиною. А Пантела, немов би втрачав найважливішу в своєму житті хвилину, заблагав:

— Не йди ще, не йди, я не гріх несу з собою, а таємницю, яку лише ти можеш розгадати… Це ти у Десятинній церкві врятувала святу ікону з–під руїн? Це ти стояла з нею на валу Холмської фортеці, коли впала долі вражена її світлом орда й відкотилася потім у страху аж до Луцька?

Послушниця повернула до Пантели голову й прошепотіла сама до себе, немов найпотаємніше згадала:

— Митуса умів співати так, що водночас відзвучувалася у його пісні луна… — Й додала по хвилі: — То була не я, може, — моя двійниця…

— Ти бачила її хоч раз?

— Уві сні бачила… А може, то була таки ява: вона принесла у наш монастир Чудотворну ікону, й висить вона в кіоті ліворуч престолу. Я молилася до неї в Тустанському замку — і відступив Бурундай…

— Ти бережеш її?

— Як своє життя… Вона ще не раз порятує наш народ.

— Де похований Митуса?

— Навіщо тобі про це знати, ще ж не настав час для його погребения…

— А як без його пісні нам жити? Так глухо на світі стало…

— Митусина пісня не вмерла разом з ним, вона живе в людській німоті… — й заговорила швидко, немов боялася, що не встигне розкрити найсокровеннішу таємницю. — Його літургійні канти, які сам створив, теж німують в нотаціях та ірмологіонах у Володимирській церкві Святого Василія. Він навчав піснеспівів мирян і княжих синів. Хтось колись поверне їх до життя — і залунають повсюдно його божественні гімни… Митуса встиг створити пісню світську й церковну: одному довге життя дає стільки блаженства, що іншому — коротке. Митусі Господь дав багато. Й прокинуться колись його пісні з німоти…

Пантела стулив повіки, ніби хотів у своїй пам'яті уздріти образ співця, й здалось йому, що таки бачить його й пісню його чує… А коли розплющив очі, послушниці біля нього вже не було, й подумав він, що йому ще раз явилося дивне видіння.

Із світлою втіхою в душі, що пісня Митусина не вмерла й Чудотворна ікона не згубилася, подався Пантела через Чагрів і Насташине до Звенигорода й там напитав дорогу до Страдчівської печерської лаври.

Розділ дев'ятий

Угорський король Бела IV переставився 1270 року, так ні разу не прийнявши в своїй резиденції, після ганебної поразки під Ярославом, нефортунного зятя — бродника й ізгоя Ростислава Михайловича, якого вважав винуватцем нечувано блискавичного розгрому своїх доблесних військ над Сяном.

Сам диявол, певне, спокусив його викликати на турнір під стінами Ярославської фортеці славного лицаря Ворша — й звалився з коня від першого удару списом, провістивши цим до зубів озброєному війську погром, а непереможному воєводі Фільнієві — смерть.

Бела надав Ростиславу звання бана й заслав його разом з жоною, королівною Анною, у Мачванську волость із селищем Умчари — столицею дикої землі, затиснутої з півночі Дунаєм, із заходу — Савою й Моравою — з півдня, у глибокій котловині, де стугоніло німе безлюддя, й лише болгарські пастухи зрідка переганяли долинами отари білорунних овець, а на гірських плаях блеяли архари.

Й хоч і на рідній землі був Ростислав чужаком, — аж тут він звідав, що таке чужина. Глибокі видолини між схилами Мачванських гір, якими вряди–годи перемандровували з Болгарії до Хорватії опришки, а ще убогі кметі, що шукали в горах бодай скупих клаптиків урожайної землі, й посланці з примежних держав до Австрії, Чехії та Польщі — вели у глухі недеї, куди можна було зайти і вже ніколи не вернутися; руді кряжі зубчастими заборолами відгороджували буйнотравні полонини, до яких спиналися круті стежки й паслися там спутані бесарабськими конокрадами гривасті бахмати. І над усією цією незайманщиною, відданою у володіння банові Ростиславу, ширяли в синьому зеніті орли, кружляли, зависаючи в повітрі, ніби не могли налюбуватися красою диких гір, нестерпно чужих для бездомного князя, вони клекотали під самими Господніми чертогами, терзаючи душу ізгоя гнітючим відчуттям безнадійної самотності.

А десь там далеко, за карпатськими перевалами, живе до билинки знайомий рідний край, якого йому ні разу не вдалося здобути, а жив він єдиним усвідомленням, що має право ним володіти, — таку перевагу давав йому княжий родовід й незмірно більше — подвиг його батька в татарській столиці над Волгою, подвиг, яким тільки один Ростислав міг пишатися: з усіх князів, які ходили на поклон до Батия, лише Михайло Всеволодович не скорився ханові й зазнав смертної кари, відмовившись пити ординський трунок…

Тож у якому ще княжому роді живе така світла слава, хто гідніше може скористатися із заслуг предків, як не Ростислав у своєму посяганні на владичеський престол?

Бездомний князь старів на вигнанні, та не переставав вірити, що доля бодай хоч один раз прихилиться ще до нього, й жадібно ловив обнадійливі звістки зі світу.

Він називав себе галицьким князем, коли доводилося розмовляти з мандрівниками, а княгиня Анна жила при ньому покірною полонянкою у дерев'яних хоромах села Умчари, теж мовчки тужила за своєю батьківщиною, й коли з Буди прийшли посланці з вісткою про кончину її вітця, поїхала з ними на погребения і вже не вернулася.

Кожна новина, яку приносили болгарські й семигородські посланці, що мандрували з державною поштою горі Дунаєм до північних країн, сповнювали його надією на ще одну спробу посісти галицький престол. У кожній звістці вчував добрі прикмети: давно вже не стало ненависного йому князя Данила, а його спадкоємець Лев покинув Галич, заснувавши над Полтвою нову столицю, і хоч вельми войовничим єсть, сили батькової йому бракує, він трактує з ханами, яким не вдалося захопити намет Батия після його смерті, — з Ногаєм, що зайняв Болохівщину, і з Телебугою, котрий лаштує свою орду в похід на Польщу.

А Володимир–Волинський оружно зовсім занепав: там княжить філософ, книжник і мудрець — син Василька, хворобливий Володимир, не охочий і не здатний до раті.

У нудьзі й безвісності терпеливо ждав Ростислав благих звісток з Галицького краю.

…Маленький, ошатний городок Любомль, що сховався на краю Волинської землі у межиріччі між Турією і Прип'яттю, був через свою відлюдність улюбленим місцем для князя Володимира Васильковича, куди він утікав від державних справ, щоб усамітнитися в дерев'яному, грубленому коломийськими майстрами палаці, — не для ратних замислів і не для готувань для військових походів.

В одній кліті палацу, де пахло фарбою і клеєм, князь із пензлем у руці й побожним натхненням на обличчі вимальовував на полотні осяяний материнською любов'ю лик жінки, яка тримає в руках немовля у сповиточку, а два мужі нахилилися над новонародженим й у невимовному подиві зріли святе й Богові найугодніше чудо — з'яву нового життя. На пойнятому батьківським щастям обличчі святого Йосифа тінилася водночас тривога за долю отрочати, чей судилося йому побачити світ за панування жорстокого Ірода, а в очах Симеона, який у плачу немовляти впізнав Месію й міг нарешті полегшено зітхнути: «Нині відпускаєш мене, Господи», відбивалася і радість за оновлене життя, і туга за своїм власним, яке його покидало, а було воно впродовж довгих літ гірким і солодким, сумним і обнадійливим, зате завжди урочисто святковим у самовідданому чеканні.

Працюючи над іконою, князь полюбив її, наче вона живою ставала, і чув він, як Матір Божа шепоче молитви за добру долю дитяти, плач Ісуса чув вінценосний маляр й сам перевтілювався то в стривоженого непевністю Йосифа, то у столітнього Симеона, який з радістю й прихованою тугою міняв своє проминуте життя на прийдешнє.

Й знав князь, що цю ікону залишить він у любомльському соборі Святого Георгія, будівництво якого щойно розпочав, щоб вона під час Богослужіння водно нагадувала йому про найсвятішу материнську любов, про непереможне світло нового життя і про те, яке дотліває, залишаючи новонародженому здобутий досвід, — не віддасть він її ні кременецьким, ні берестейським отцям, котрі розбудовують нові собори за княжий кошт, хай вдовольняються вже подарованими образами, дорогоцінним церковним начинням, золотом шитими завісами, воздвиженським хрестом та срібнокованим Євангелієм — нічого не шкодував церквам та монастирям Володимир Василькович, проте цю ікону таки залишить собі для розради у своїй бездітності.

Сонце піднімалося щоранку з–за Турії й заглядало у вікна майстрової кліті, заставало князя за роботою з пензлем у руці — так він пробуде тут у радості творення до обіду, а коли день почне меркнути й вечір западе, він при свічках на вирізьбленій у карпатських Уторопах трійці сидітиме до пізньої ночі у сусідньому покою із затиснутим у пальцях писалом й записуватиме свіжі події для розпочатого ченцем Йовом Галицько–Волинського літопису — щоб пам'ять людську зберегти, або ж кіновар'ю переписуватиме на пергамент подарований ігуменом Страдчівського печерного монастиря Миколаєм Конрадом ветхий і до відновлення спотреблений Києво–Печерський патерик, врятований із київської руїни.

Був Володимир Василькович щасливий з того, що може вряди–годи заховатися в Любомлі від тривог, які протягом довгих літ нависали над столицею Волині. Осяйний спокій панував над ізографом і в цій хвилині, коли він накладав останні мазки на іконне зображення й просив Бога, щоб продовжив йому ще хоч на часину радість творення.

Та марно… У дворі палацу почувся брязкіт заліза й іржання коней: на галас ратників, які в'їжджали у двір, вийшов невдоволений князь Володимир як був — у халаті й з пензлем у руці.

У двір з численним почтом в'їжджав на сивому коні Лев Данилович, двоюрідний брат Володимира Васильковича. Був у пишному лицарському обладунку з накинутою поверх нього горностаєвою мантією, на голові височіла оздоблена дорогоцінним камінням княжа митра, ліва рука лежала на руків'ї меча — мав галицький князь величніший навіть за свого батька вигляд, сповнений бундючної самоповаги.

Зіскочивши з коня, Лев підходив до брата, який у заляпаному фарбами халаті скидався більше на монастирського писця, ніж на князя; Володимир стояв розгублений і зніяковілий, ніби намагаючись набрати пристойнішого вигляду, він поправив чорну крайку, що охоплювала довкруж голову; Лев повів долонями по вусах, погладив довгу чорну бороду й підступив до Володимира з простягнутими до обіймів руками, проте вони самі опустилися, немов Лев збоявся забруднити їх, й промовив безбарвним голосом:

— Чолом тобі, брате…

Приклавши руку до грудей, низько поклонився волинський князь вінценосному братові, який гордо стояв перед ним у митрі, схожій на Данилову корону; був Володимир Василькович вельми збентежений тим, що доводиться приймати високого гостя не в княжій світлиці, а у захаращеній вапниками з фарбами, заляпаними палітрами й з простеленими на долівці згрібними тканями робітні, й сам він не при владичеських регаліях, а в облаченні ізографа. Та все ж господар показав на двері майстерні й перший зайшов до середини. Лев Данилович, нахмурившись, розглядався по кліті, в якій на стінах висіли викінчені ікони апостолів і євангелистів, Деісус, Богородиця–Одигітрія, архангел Михаїл в оточенні херувимів, та врешті його погляд прикипів до невикінченого образу Божої Матері з немовлям, над яким у богобоязному подиві нахилились святі Йосиф і Симеон, й промовив князь Лев, стримуючи своє захоплення, скупою фразою «Зело іскусно!», а тоді, мовби отямившись від мимовільного вдоволення, глянув з докором на брата й квапно розпочав ділову розмову, бо ж не два богомази зустрілися в цій заляпаній фарбами майстерні, а володарі галицько–волинських земель.

І промовив Лев:

— Я повертав до тебе у Володимир, брате, й доповіла мені служба, де ти перебуваєш, то я не забарився сюди прибути у поважній справі. Ознаймую тебе: нове лихо насувається на наш край, тож ніби й не гоже волинському князеві в такий час мальовидлами забавлятися, а варто йому дружину лаштувати та й самому помислити, як має повестися в такій скрутній оказії… Хан Ногай зайняв Пониззя, і маю звідомлення, що далі йти не збирається, зате нойон Телебуга вже вирушив із Суздаля на Львів з незліченими туменами, щоб встановити в Галичині своє право й покон і піти далі на Ляхи… То щоб ублажити його й позірною покорою захистити від татарви наш люд, таку пораду хочу тобі дати: зустрінемо його перед Галицькими воротами Львова з хлібом–сіллю й коштовними подарунками, на які татари вельми ласі, й долучимося до нього із своїми дружинами в поході на Краків, а ще дасть Бог, що візьму я Краківську землю у своє посідання…

Князь Володимир довго мовчав, і на його завше осінене лагідною усмішкою обличчя лягла тінь прихованого обурення, та здолав він у собі гірку нехіть до брата й мовив:

— У цій кліті я, достойний брате, не забавляюся, а духовну поживу готую для людей і їхню віру християнську зміцнюю, бо тільки з нею єдиною зможуть вони протистояти чужинцям, адже стало відомо, що татари встигли прийняти магометанську лживу релігію, й грізнішою від ординських кривих мечів і дубових пороків зброєю стане вона для нас. Бо як орда колись таки схлине, отруйний невольницький слід у душі народу залишить… І не хліб їм, а камінь піднось! Бо коли б я так учинив, як ти радиш, — чи не випаде тоді з моїх пальців пензель, чи у вапницях фарби не переміняться на гноївку, чи втримається в моїй руці ложка до обіду, а меч у битві, й чи стріли в колчанах моїх воїв не струхлявіють? Гріх великий задумав ти, брате Леве… Й коли ж то стане тобі доста тих земель: маєш Белз, Берестя, Перемишль, Галич, Ярослав — ніхто їх у тебе не відбирає, навіщо тобі ще й краківська лядська земля? Чи ж то свою ти вже так доладно впорядкував, що на чужій лад наводити хочеш?

— Супроти такої сили, як татарська, може встояти тільки держава, на кшталт Римської збудована… — невпевнено заговорив Лев, й перепинив його Володимир, примусивши замовкнути.

— А ти забув, що з Римом сталося?

Промовчав Лев й мовив по хвилі:

— То хоч своїм скарбом поділися зі мною. Сутужно стало в мене з грішми: спору данину щорічно Сараєві сплачую, й мовлять баскаки: Данило не віддав Батиєві свого Галича, то хай князівські сини сплачують ханові ту ціну, якої Галич вартує… Тебе ж до такої податі ніхто не змушує…

— У мене інша подать, Леве, й тому моя скарбниця теж зубожіла: віддав я золото на побудову храмів, на утвар церковну, на ікони, на фарби, на школи переписувачів.

— І таким робом ти хочеш перемогти татар? — єхидно засміявся Лев.

— Саме так — це найнадійніша зброя, брате! На бранних полях випадають з рук переможених булатні мечі, а мисль і віру ніхто ще не міг здолати, хіба що голови стявши. Та й це ще не остаточний програш: голів у народу багато, і якщо в них панує наш Бог, наші звичаї й закони — ніхто нас знищити неспроможний… А золото — я його Богові віддав, то в нього й попроси…

…Чернець Йов, який у сусідній кліті, де книги, слухав розмову вінценосних братів, таке згодом записав у літописний манускрипт:

«Розсерджений на брата князь Лев квапно покинув літній палац Володимира Васильковича, й подалася його дружина, замаєна бандерами із зображенням крилатих левів, до Львова, а на любомльському палаці сумно звис долі стяг із срібним хрестом на червоному полотнищі.

А ще Володимир сказав Левові на прощання:

— Настав час не так для боїв, як для думання і для плекання у людських душах добра. А ти злий, Леве. Злом не вибореш благості, зло ще тяжчу пізьму породжує. В цьому мав нагоду переконатися перед своєю смертю наш дід Роман, який чинив наругу і над чужою Литвою, і над своїм боярством. І твій вітець Данило теж пересвідчився в цій істині, коли злом за зло метався у Болохівському краю. То хай же воїном буде тіло, а розум — князем… Нехай іде Телебуга сам на Ляхи, а ми залишимося вдома — дух свій зміцнювати. Не на чужих займанщинах, а у своєму краю плекаймо силу мислі, яка колись спородить нове покоління, здатне повернути на списах до стольного города Русі Золоті ворота…

Й поскакав попереду своєї дружини на сивому коні князь Лев, щоб до самої кончини брата ні разу не навідатися до нього.

Лев Данилович зустрів у Галицьких воротах Львова нойона Телебугу з його диявольським почтом, вручив йому дорогі подарунки й подався за ним із своєю дружиною на Краків. Під Дебреценом зустрів їх бездомний князь Ростислав з недобитками, яких вивів з–під Ярослава, і, впавши перед нечестивим нойоном на коліна, благав, щоб той узяв його під свою опіку.

Й далеко в часі пропаща будущина чекала на нього, не знав–бо, певне, бродник мудрої притчі Даниїла Заточника:

„Убога людина пробує своєю скудною мислію міряти силу Божу, не відаючи того, що лише з досвіду життя праведного, а ще з книг мудрих можна прийти до Бога невидимого, оже мисль праведника летить вище взгляда і міряє те, чого не бачать очеса“».

Розділ десятий

Ігумен Миколай Конрад вранці вийшов з плебанії і, як кожного ранку, творив молитву перед притвором храму. В його щиру розмову з Господом, супроти волі, вклинювались побічні помисли, які він, мов докучливих мух, відганяв від себе, були ж бо вони далекі від високої слави Бога, хоча, певне, й угодні Творцеві, та все ж заважали йому наблизитись до небесного Провидіння, прісно–буденними будучи.

Діймала ігумена думка про лінивість ченців на роботах у монастирському городі, про недбале навчання новіціїв у школі, про неохайне оздоблення священних книг, про надбання до храму дорогої церковної утварі й іскусно вимальованих образів для нового іконостасу, який мав би утішити й до християнської віри ревніше прихилити прихожан із сусідніх із Страдчем сіл і хуторів, та найпаче — викликати побожний подив у Володимирського вікарія преподобного Йова, який пообіцяв відвідати Страдчівський монастир після Провідної неділі.

Однак найцупкіше чіплялася його мозку думка: чи допливли лушпайки писанок до Дністра й чи побачив їх прочанин Пантела Маломужний; в душі ігумена теплилася надія, що таки прибуде колись приятель до Страдча, уздрівши на воді великодню звістку, — якщо Господь ще тримає його при житті.

Й таки зовсім не вдалося ігуменові щиро помолитися: стоячи на Страдчівській горі біля порога церкви, він глянув униз і побачив, як із печери, тягнучи за собою двоколісного візка, вийшов чернець Ізидор — той, що ради спасіння душі по шию закопував себе в землю й, вивільнений ігуменом, щиро покаявся за вчинене святотатство, — чей посмів прийняти тяжчі, ніж Христові, муки. Тепер чернець завдавав собі набагато легшу покуту: дбав про порядок і чистоту в келіях, про сумлінність монахів у праці та про збереження в належному стані щойно вичинених і вже списаних пергаментів. Візочок був вивершений протлілими сувоями й запліснявілими книгами — десь–то Ізидор познаходив їх у келіях й задумав до візитації преподобного Йова розчистити печерні лабіринти… Ігуменові Конраду стала підозрілою така запопадливість ченця, він окликнув його, й Ізидор зупинився. Віддано дивився ігуменові у вічі з незгасною вдячністю за визволення з глиняної ями, а ще сподівався почути від нього слова похвали за ретельну службу, та враз зніяковів під осудливим поглядом наставника й зовсім урешті розгубився від його грізних слів:

— Ти що чиниш, негіднику?!

Ігумен Миколай почав виймати з візочка пергаментні сувої та книги, розгортав їх, придивлявся й охав від обурення, називаючи вголос заголовки письмен:

— «Історія Юдеї» Йосифа Флавія… «Палея толковая»… «Топографія» Козьми Індикоплова… «Ізмарагд» Йоана Златоустого… «Ізборник» Святослава… Де ж ти познаходив ці скарби, брате Ізидоре?

Чернець був вельми тим здивований, що ігумен називає скарбом прогнилий мотлох, й, не відчуваючи за собою провини, відказував, незворушно дивлячись у очі Конрадові й усе ще чекаючи заслуженої похвали за дбайливість.

— Усе це сміття, ваша святосте, гнило, замуроване в келії преподобного ігумена Йоакима, який покинув монастир, коли на наш край просунули татари… А я розмурував ту келію, бо гнилим сопухом тягнуло з неї, і як добрався досередини, мало не зімлів, побачивши закожушений смердючою пліснявою той непотріб, ще й блідими псюрками, схожими на опеньки під дубовим пнищем, порослий…

— Господи! — сплеснув у долоні ігумен й далі знімав з візочка пергаментні сувої й книги. — Прости йому, Боже, бо не відає, що чинить. А якого книголюба ми втратили — чи десь живе ще премудрий книжник Йоаким, який стільки скарбів поназбирував? А я досі нічого про це й не знав… Що ж це за манускрипт? Таж «Остромирове Євангеліє» 1056 року, ще за життя Ярослава Мудрого списане… А це що? «Київський літопис», складений у Видубецькому монастирі! — ігумен почав гортати манускрипт і враз захав: — Боже праведний, та це ж «Слово о полку Ігоревім»!.. Й куди ти зібрався вивозити це добро, бовване?

— Щоб у яру прикопати… — знизав плечима чернець й зовсім стерявся від вигуку ігумена.

— Saneta simplicitas![7]

Ігумен звелів ченцеві відвезти книги до плебанії й сам надовго засів над ними, впорядковуючи уцілілі, а понищені відкладав набік для оправи й переписування. Він викликав до себе юних новіціїв, які навчалися при монастирі, віддав їм манускрипти для інтролігації, а «Київський літопис» залишив собі, зело зацікавившись оповідкою незнайомого письмовця про похід Ігоря Святославовича на половців, яка, в іскусному слові втілена, звучала, коли читав її уголос, — немов божественна ораторія.

Ігумен переписував оповідь на пергамент, а, працюючи, вчував супровідний гомін гуслів: начебто десь далеко незримий Боян клав на струни свої персти, й вони самі князю славу рокотали…

Одного разу, коли ігумен читав уголос «Слово», милуючись його пісенною ритмікою, почув за своєю спиною чистий голос співця. Оглянувся й побачив свого письмовця Ісайю, який записував ігуменові розповіді, — того молодого ченця, з яким познайомився, прибувши до Страдчівського монастиря, — півчого в храмі Різдва Пресвятої Богородиці. Й не дуже цим здивувався, бо вже звик до його солодких піснеспівів під час літургійних відправ. Однак цей пісенний супровід поеми про Ігорів похід був так досконало злагоджений із словесами, ніби півчий уже встиг записати на свій ірмологіон мелодію до тих слів.

— Брате Ісайє, — втішно промовив ігумен, — а може, насмілимося проспівати цю світську ораторію преподобному вікарієві Нову, надаючи словам божественного звучання?

Та ще не встиг півчий Ісайя промовити своє слово на згоду, як до покою, не питаючи дозволу, увійшов непроханий гість й вигукнув захоплено:

— Тільки Митуса вмів співати так, як ти, — щоб у співі відгомін пісні відлунювався!

Був це прочанин Пантела Маломужний, який, не допитуючись у людей, сам допав до Страдчівської гори, йдучи берегом звивистої Верещиці.

— Ти правду мовиш? — запитав його ігумен так спокійно, ніби ніколи з Пантелою й не розлучався.

— Бог мені свідком! — відказав Пантела, і аж тоді Миколай обняв приятеля, мовивши:

— Люди, як і небесні тіла, відбувають визначені для них мандрівки… Дякую, брате, що побачив еси моє великоднє послання до тебе…

— А ти, бачу, й зовсім дозвілля не знаєш, — промовив Пантела, показуючи на стіл, завалений книгами. — На кожен день дивишся, як на межу життя…

— Дозвілля без книг — то похорон для мужа, — усміхнувся ігумен. — Прилучайся до нас, брате.

— Спасибі, приятелю… Мужам слід наповнювати душу, а не скриню.

Чернець Ісайя, зачувши від ігумена, а теж від незнайомого гостя таку високу похвалу, — чей–бо до Митусиної іскусності прирівняли вони його спів, — геть знітився і гейби аж заховався у довгій сутані, долонями затулив своє вродливе, чорною борідкою обрамлене обличчя; він не відводив від Пантели погляду, мовчав і лише по хвилині прошепотів, мовби виправдовувався за свій талант:

— Не гоже, добрий чоловіче, прирівнювати церковний божественний спів, яким вітав самого Господа володимирський півчий Митуса, до світського, що смертного князя прославляє. Грішно єсть такі помисли в душі плекати…

— Не правий ти, Ісайє, — відказав замість Пантели ігумен Миколай. — Божественними гласами негоже возвеличувати буєсловіє і плясання на ігрищах, грішно теж срамословієм утішатися й до пияцтва заохочувати. А пісня, яка людський дух до Господніх чертогів підносить, праведна єсть. Ти споживаєш таке саме вино і на свайбі, і в церкві, коли воно в золотій чаші в кров Христову перемінюється. Але ж і те, і те пиття благословляє добро земне і небесне. Коли за весільним вином мовиться про любов до ближніх і про милосердя до бідних, то благом воно єсть, як і Святе причастя. А грішна лише богопрогнівительська мова, Духа Святого оскорбительна… Чом же ти подумав, що письмо, яке мужність князя і воїв, що кров на полі брані проливають, славлять, можуть бути Господу не угодні? Адже рівноцінно велико звучали пісні Митуси і в храмах, і в походах…

І додав диякон Пантела:

— Ти лише подивися, як мудро наша віра перемінила язичницькі свята в християнські — бо ж людські вони, не бісівські. Святими стали Купало й Ілля, що раніше Перуном звався, а поганські боги, які людей і худобу оберігали, ангелами–хоронителями назвалися; злих слуг Сатани архангел Гавриш з неба на землю скинув, і стали вони арідниками, лісовиками, мавками — для християн не шкідливими… А на Різдво біля воріт стоїть Ісус з хлібом і сіллю, Богородиця на Благовіщення приносить в дім весну — раніше її наші предки Мокошею називали… Хіба не про це співається у колядках і гаївках, у яких нерозривно світське з духовним пов'язане? Плід не може стати іншим, ніж насіння…

Від мудрих слів ігумена й прочанина розпогодилось зніяковінням діткнуте обличчя ченця Ісайї, ніби він чекав їх, як дозволу благословенну мелодію на слова княжої поеми творити. Вийняв з–під поли сутани гуслі, достоту такі, як бачив колись Пантела на грудях Митуси, й знову здалося дияконові, що добре видіння йому явилося: він побачив живого Митусу чи то його двійника і ще раз переконався, що людська сутність не вміщається в одній іпостасі, — той самий образ, ті самі мислі, те саме вміння, а теж любов передаються від людини до людини, перемішуючи її, безсмертну, у вічному часі.

Півчий Ісайя вдарив пальцями по струнах і затужив скупаним у сльозі плачем Ярославни, сам же через твориму пісню образ Митуси прийняв.

— Дніпре Словутичу, — читав ігумен вголос слова поеми, й мелодією вони озвучувалися, — ти пробив єси землю половецьку, прилелій же, господине, мені моє ладо, щоб я не слала своїх сліз на море рано…

Лунав у плебанії плач Ярославни за Ігорем, й був це водночас плач Зореслави, яка десь там марно тужить у Мединському монастирі за погиблим Митусою.

Завмерла печальна пісня на устах ченця Ісайї: струни гуслів стихли, й, переставши читати, промовив ігумен Микол ай:

— Чей захоче вікарій Йов послухати твій голос, Ісайє, — такий схожий на піснеспів Митуси. Хай же воскресне в тямі преподобного образ незабутнього менестреля…

А Пантела подумав, що спів Ісайї мусить почути послушниця Зореслава або ж її двійниця, яку він бачив у Десятинній церкві й на валу Холмської фортеці. І много люду повинно цю пісню вчути, щоб у пам'яті навіки зосталася: не для глухих вона призначена, а для многоголосного відлуння по всьому світу.

В урочистому спокої стояли посеред кімнати ігумен Миколай і диякон Пантела, вражені живим плачем Ярославни–Зореслави по втраті свого лада.

Чернець Ісайя загорнувся в сутану, немов потонув у безпросвітній тузі княгині, а на Страдчівській горі весняну тишу проколювало вперте й рівномірне кукання зозулі — викликала птаха засмучених людей на зелений простір. Й вийшли вони, і завмерли перед таємничою красою пущі. Крізь просвіти між сосновими стовбурами прозирала непорочна голубизна озера, нібито клаптик неба відірвався від зеніту і впав долі… Й забриніла в душі Пантели язичницька молитва, яка в християнську луду одяглася й прикрити свою первісну простоту і щирість не могла: «На морі, на окіяні лежить камінь горючий, а на ньому сидить Богородиця, тримає в пальцях золоту голку, всиляє в неї нитку шовкову й, зашиваючи рану криваву, шепоче: тобі, рано, не боліти, тобі, крове, не текти…»

Думав Пантела, й ця думка не покидала його ні на мить: сочиться кров'ю Пониззя, яке він навіки покинув, полишивши його стоптаним копитами Нагаєвих бахматів. Й чи допоможе тій землі старосвітська молитва, християнськими словесами оздоблена, і чи простить йому Богородиця, в Холмську Чудотворну ікону втілена, що покинув у біді рідний край? А чи винесуть ікону колись люди на світло денне із тайників Мединського монастиря, щоб зневолену землю врятувала? Але ж хіба тільки Пониззя рідне, а ця земля, на яку прийшов, — чужа? А може, доля прислала його сюди, щоб він ту ікону віднайшов і на іконостас у церкві Різдва Пресвятої Богородиці поставив — для порятунку всієї Руської землі?

…Довкружна тиша до молитов схиляла, й ігумен Миколай докінчував свою — перервану нерозумною затією ченця Ізидора, який письменам, на пергамент й папір покладеним, ціни не знав, бо не міг збагнути, несвідомий, їхню таїну… Згадав ігумен, яким стовпищем сунула восени Яворівським шляхом татарва на чолі з ханом Телебугою, а за нею йшли, мов зачумлені ординською магією, полки князя Льва Даниловича… Та спасибі долі, Божий перст завернув його від Санча, й прямує княжа дружина додому. Чому так учинив князь, не відав ігумен Миколай і дякував Господові за те, що очистилася Галицька земля від орди, котра, як стало чутно, десь там, у Татранських горах, пропала й, дасть Бог, ніколи вже не вибереться із гірських западин…

Святково стало на землі, в спокою скупаній, ніби ніколи цими дорогами, стежками й лісовими просіками не товпилися дикі ординці у гостроверхих кучмах: прогнався у незвість Телебуга зі своєю ордою, столочивши все живе на землі, та й путь їхня пропала…

Так думав Пантела, втішаючись тутешньою свободою й тамуючи свій біль за горе на Подільській землі, вчинене чужинцями й своїми перевертнями, отруйним кумисом споєними. Й промовив він до ченця Ісайї, показуючи на озеро, що пробивалося крізь просвіти голубою гладінню:

— Благословив Господь ваш край — здиміла орда в Татранських горах. А князь Лев вертається з дружиною до своя… Бережи їх, Боже, в сущих пустинях, в ізворах, у печерах та земних западинах…

Чернець Ісайя розгорнув сутану, ніби з кайданів вивільнявся, й промовив гірко:

— Не очистилась іще наша земля од чужинецької скверни, добрий чоловіче: он на тому боці озера, заховавшись за дубами, зеленіє намет із півмісяцем на остриві. Там живе людоїд баскак Ахмет, від нойона Ногая з Пониззя присланий…

— Ахмет?! — розпачливо вигукнув Пантела, і його зойк зловісно відлунився в сосновій пущі.

Розділ одинадцятий

Не зуміли впору допасти до Сараю два найздольніші татаро–монгольські войовники: Телебуга із Суздаля і Ногай із Самарканда. Великий хан Батий не встиг іще гаразд упокоїтися в мавзолеї на околиці столиці, як ханський стіл посів спритний і в орді маловідомий темник Берке. Ногай примушений був зупинитися на Пониззі — подальшу його дорогу на захід перегородили тумени Телебуги, які тим шляхом, що його колись протоптав Батий, посунули у бік Хуста і Пряшева, минаючи окраїни угорських земель, щоб заволодіти серцем Польщі — Краковом й заснувати там новітню столицю світового ханства.

Князь Лев у Галицькій брамі визнав себе васалом хана Телебуги і за домовленням з ним подався із своєю дружиною Городоцьким трактом на Мостисько, щоб під Санчем з'єднатися з ордою і взяти Краків в облогу.

Звідавши про з'єднання польських і чеських військ на лінії між Бохнею і татранським Новим Таргом, втямив нойон Ногай, що крізь неї сам Телебуга без допомоги Льва Даниловича прорватися не зможе, — вирушив із своєю ордою з Пониззя на Львів, зайняв Високий Замок і, розставивши сторожові пости аж до Яворова, послав гінців навздогін Левові з наказом завойовника: негайно вертатися з військом до Львова, визнати Ногая своїм сюзереном, а суперника Телебугу залишити наодинці з польсько–чеським ополченням.

Князь Лев зрозумів, що може опинитися між двома вогнями — полчищами ворожих нойонів. Він квапно повернувся з дружиною до Львова, склав вірнопідданський візит Ногаєві, який ждав його в наметі на Високому Замку; Ногай прийняв від князя покору й, залишивши у Львові й на околицях залогу під началом баскака Ахмета, повернувся в Бакоту — столицю новітнього татарського улуса.

Телебуга дійшов до Санча, зупинився над річкою Дунаєвець й звелів напинати тут намети. Табуни бахматів розбрелися попасом по долині, згризаючи молоду траву, що поросла повесні з розталої землі; чекаючи підмоги зі Львова, ординці галайкали, їхні тягучі пісні, схожі на голосіння, долинали аж до Кракова й відлунювалися звідти брязкотом шабель та іржанням гуральських коней. Ті звуки навіювали на татар тривогу: львівська підмога не надходила, а самі вони не відчували сил устояти перед чесько–польським військом — татарські розвідники доносили Телебузі про незчисленні озброєні лави, розтягнуті півколом від Татр до гирла Дунаєвця у Віслу.

Нойон Телебуга сидів у своєму наметі почорнілий від непевності перед битвою з воями князів Лєшка Чорного й Вацлава Моравського, він зводив кущуваті брови аж під гостоверху кучму, й розкосі його очі зизувато бігали під навислими повіками; нойон вряди–годи зупиняв лютий погляд на поморщеному, немов квашене яблуко, обличчі бродника, який не відступав від свого покровителя, та й сам нойон не відпускав приблуду від себе ні на крок, маючи намір використати його для пертрактацій з галицьким князем. Він німо пронизував Ростислава підозріливим поглядом, ніби звинувачував його в тому, що зі сходу не долунював ні брязкіт зброї, ні тупіт коней, ані галас княжої дружини, лише від краківської межі чутно було бойові згуки.

Після цілоденної важкої мовчанки, коли вже ніч западала, а ранок мав прокинутися від трубних звуків ворожих сурм, схопився Телебуга з матраца, набитого верблюжою шерстю, й прошипів до самозваного галицького князя:

— То де ж ті полки шолудивого Лева, про які ти мені нагудів у вуха?

Мовчав Ростислав і тетерів від страху перед жорстокою розправою Телебуга, який на його очах велів ламати хребти розвідникам, котрі поверталися до стану нойона з поганими вістками — з Кракова, а з львівського боку — без звісток…

Позаду орди, з півдня, зловісно стриміли гострими шпилями засніжені кряжі татранського хребта, що протягнувся безкінечною стіною, яку ніхто переступити не подужає, — й притисне до неї орду вал чесько–польського ополчення, коли почнеться наступ з долини дворукавного Дунаєвця, яку мали, за домовленням з Телебугою, зайняти Левові полки.

В день Сорока мучеників, залучаючи собі на допомогу Господню силу, розпочали наступ союзні війська, і був то теж день магометанського весняного свята Навруза, в небесну міць якого ще не встигли увірувати вчорашні безвірники монголи.

Першою рушила чеська кіннота з наїженими списами. Йшли навальною дугоподібною лавою вершники в кольчугах, сталевих нагрудниках, з обтягнутими лосиною шкурою щитами, й супроводжували їх піші лучники. Полетіли хмари стріл, орда подалася назад у бік гір, за чеською кіннотою ринула польська піхота, озброєна рогатинами. Тих лав, що йшли одна за одною, було незлічене число, й коли ординці проривали перший ряд — потрапляли в пастку лав, які йшли позаду, і там безслідно пропадали, ніби тонули в чорних крутежах.

Прорвати лінію воїв, які захищали підступи до Кракова, татари не мали сил й відступили до річки Віслок, проте й там спинитися не змогли. В орді почався безлад, нойон Телебуга із своєю тисячкою, яка його охороняла, зупинив орду біля витоків Дунаєвця, що випливав з–під покритої снігом Магури двома рукавами, обмиваючи видолину, і в тому межиріччі відбувся погром татарських туменів.

Позаду виростали, немов здувалися від вулканічних газів, один за одним гребені скованих льодом кряжів, й тільки вузькі ущелини наскрізь їх пробивали через кам'яний полон на південний бік Татр — до угорських рівнин… Чесько–польське військо нестримно наступало, притискаючи до гір збожеволілих від страху ординців, які не знали гірських лазівок, лабіринтів та ізворів; призвичаєні воювати на степових просторах, вони сковзалися, котилися купами й пропадали в проваллях; ущелини немовби всмоктували в себе холодними протягами втікачів і спиняли їх у земних тіснинах перед кам'яними стінами. А там, як з–під землі, вискакували татранські гуралі в кожухах і в закосичених китицями шапках, вони зрубували смереки топорами, загороджуючи ними дорогу, і в тих пастках добивали ординців.

На кривавий бенкет виповзали з яруг розбуджені із зимового сну зголоджені ведмеді, вони кидалися на татар, розриваючи їх на кусні, й сходили з верхів вовчі зграї гризти трупи… Ті ординці, які зуміли вибратися із щілин і зійти у видолини, де чапіли скотні двори, не знаходили й там порятунку: із стійбищ, стаєнь та куренів вискакували озброєні сокирами чабани й розчереплювали голови зайдам.

Орда розбігалася по горах і навіки там пропадала; Телебуга не мав змоги порятувати своїх воїв від соромоти нищівної поразки — він із своєю тисячкою зійшов назад у видолину, що зеленіла між рукавами Дунаєвця, й скликав сюди недобитків, яких ще не встигли поховати гори; до нього збігалися розгублені по бескидах кінні й піші татари й лаштувалися до оборони.

Й тоді враз залунали в горах дивні звуки, яких ординцям не доводилося ніколи чути. Були вони погрозливо притаєні, немовби сповіщали нечуване лихо, — то піворили в кущах ялівцю дикі півні, клекотіли, піднімаючись до хмар, яструби й кречети, няворили причаєні на смереках рисі… Гори на мить заніміли перед зловісним віщуванням природи — і враз захиталася земля, а тоді, немов Господньою дланню зсунуті, сповзали з піднебесних кряжів снігові шапки й сунулися долі. Спершу котилися м'ячиками снігові клубки; накочуючись, вони виростали в снігові баби, невпинно збільшувались, стаючи велетенськими оберемками, які в розгоні пригинали й ламали дерева; з неба падали на голови ординцям градові брили; землетрус розколював скелі, й із земних тіснин витрискувала руда бурхать; каламутні води ринули вниз водоспадами й затоплювали видолину між рукавами Дунаєвця, утворюючи внизу озеро. Вихоплювались на береги татарські коні, та їх було так багато, що вони витісняли воду з видолини, й болотяна гуща, спадаючи назад, змітала вершників і затоплювала в озері; коні іржали, ревіли ординці, в багні тонучи, а ті, яким вдалося зостатися на березі, гинули, вражені стрілами ополченців, що стояли внизу рівнобіжною до татранських піднебесних кряжів стіною.

Так у день християнського свята Сорока мучеників і магометанського дня весни — Навруза очистилася земля польська від ординської скверни, й безслідно пропав у лавинному болоті татарський лучник нойон Телебуга.

…Тієї миті, коли від першого удару чесько–польських полків заломилися тумени Телебуги й відступили з рівнини до гірської гряди, бродник Ростислав збагнув неомильно, що його покровитель битву програв. Мов боязливий тхір, він покинув свою нечисленну дружину, замішався в ординському натовпі й зник у вузькій ущелині між гранітними стінами прямовисних скель.

Перебуваючи довгі роки в Мачванських горах між Савою й Моравою, Ростислав добре узвичаївся до гірських несподіванок, западин та ізворів, які лише позірно здавалися непрохідними, проте найкрутіші лабіринти й лазівки, коли, бувало, блукав на полюванні, виводили його звіриними путівцями на низовинні простори. Досвід гірського мисливця допоміг йому й тепер: Ростислав спинався звивистими плаями, доступними хіба що лише для архарів, й коли на Татри налетів ураган, спричинений землетрусом, й підземні води заливали долину між рукавами Дунаєвця, він уже стояв на льодяному хребті Магури, який відділяв Угорщину від Польщі, й вагався в нерішучості, куди йому податися. Вертатися до свого банства над Дунаєм й навіки пропасти на чужині чи податися через Латорицю, Тереблю й Тису до Верецького перевалу й добратися до обітованої землі, на якій йому не судилося стати князем?.. Але ж не все ще втрачено: десь там, в Галичині, певне, чекає на нього владичеська доля, бо інакше — для чого жив? Адже сказано в «Ізмарагді»: «…властива влада можлива лише на своїй землі, якоже токмо з неї стає відомою і чутною во всі кінці світу».

Й думав Ростислав, ловлячи вухом дике ревіння загибаючої орди в дунаєвецькому межиріччі: аби тільки добратися до владної вершини, яка десь там, на Пониззі, а певне і у Львові, запанувала — чужа, проте надійна, й стати володарем у своєму краю так твердо, як зараз він стоїть на льодяному Татранському кряжі, з якого все те, що здавалося піднебесною висотою, стало враз малим і доступним… Поникли довкружні гори, й пропав без сліду могутній Телебуга, а жадібний до влади князь Лев став татарським васалом; і зблякла теж у пам'яті Ростислава легенда про його батька Михайла Всеволодовича, яка досі сповнювала ізгоя самоповагою й давала йому право домагатися галицького престолу. Нікчемна пихатість стала враз непотрібною — тільки чужа сила може допомогти йому здобути владу, бо повсюдно після татарського лихоліття ослабли свої володарі — лише один на світі, чужинець, залишився принагідним для нього — й завертілися думки Ростислава довкруж постаті ще не знайомого, але незмірно зміцнілого після кончини Телебуга — правителя галицького улуса хана Ногая…

Й подався із Татранських гір на доли бродник Ростислав — краєм Угорщини до Верецького перевалу. Брудний, у порваному корзно був він схожий на жебрака, й коли заходив до чабанських стійбищ, випрошуючи кухля молока й окрайця кукурудзяного малая, запитували його угорські пастухи, хто він такий, і Ростислав, викликаючи в людей сміх, називав себе галицьким князем. Й смішно було чабанам не лише тому, що цей обірванець геть на князя не схожий, а й що ніхто з них не знав, де той Галицький край та й чи існує він насправді на землі.

Здивування карпатських гуцулів було набагато меншим, бо ж самі належали до Галицького князівства й визнавали своїм володарем князя Льва, але ж про такого вінценосця, як цей жебрак, ніколи не чули — певне, нещасний з голоду розумом ослаб… Проте Ростислав і далі вперто так себе називав, дбаючи, щоб слава про нього ширилася краєм, і врешті в Галичині розповсюдилася чутка, що ходить селами бродячий князь–жебрак. Й коли, допалаючи до Львова, вийшов він на Яворівський шлях, за ним услід гурмою побігли діти, вигукуючи:

— А де твоя корона, князю?

Та Ростислав не зважав на глузи бешкетників й прикваплював кроку, щоб швидше добратися до Високого Замку, бо якщо Ногай запанував над Галицьким краєм, то напевно там розмістив свій стан. Та раптом зупинився бродник, мов укопаний, над озером, що синіло в підніжжі високої гори з трибанною церквою на чолопку. І не до храму прикувався його погляд, а до зеленого намету з півмісяцем на остриві — намет ховався за дубами на протилежному боці озера…

Щось дуже знайоме й обнадійливе згадалося Ростиславові — ще з тих часів, коли він на Болохівщині разом з уграми готувався до походу на князя Данила. Він щодуху почимчикував берегом до намету — обережно й з острахом підходив до нього, втямивши, що втрапив у татарську посілість.

З намету вийшов рідкобородий монгол у хутряній шапці й барвистому халаті. Він пильно приглядався до приблуди, й Ростислав упізнав у ньому того самого баскака, який колись у Бакоті найменував його болохівським князем. Поклонився баскакові в пояс і проказав, віддано заглядаючи йому в очі:

— Я прийшов до тебе за короною, благочестивий Ахмете… Й вістую тобі, що шолудивий Телебуга навіки пропав у Татрах.

— Аллах акбар! — відказав баскак, звівши догори руки, й далі пильно приглядався до Ростислава.

— Невже не впізнаєш мене, достойний еміре? — прошелестів упалим голосом ізгой.

— Впізнаю, чому б і ні? — промовив баскак і додав з неприхованим глумом: — Ти князь болохівський, Ростислав.

Розділ дванадцятий

До дня празника Зіслання Святого Духа й тезоіменитства рівноапостольських просвітителів Кирила і Мефодія ченці Страдчівського печерного монастиря мало що знали про баскака Ахмета, який замешкав у зеленому наметі край пущі над озером. Подейкували, що там поселився ординський збирач податків, проте це не спричинювало особливої тривоги страдчівським поселянам та прихожанам до храму Різдва Пресвятої Богородиці із сусідніх сіл. Люд давно звик до татарських податкових емісарів, які, неозброєні, у кожухах і лисячих кучмах, ходили по селах від хати до хати й, не знаючи інших слів, крім «куна» та «алтин», вимагали від ратаїв мідниць і лепт, а від бояр — золотих гривень. Щоб спекатися їх, поселяни справно платили подать грішми й десятиною від урожаю, котру збирали волосні війти й відвозили налевандівський митний майдан, звідки тяглися до Волги вивершені людською кривавицею каравани.

Сільські мешканці називали збирачів податків «ахметками» — таке ім'я мав баскак, хоч його самого рідко хто бачив у вічі. Знали, що в зеленому наметі над озером задомонтарилася влада хана Ногая, але його теж ніхто не зрів. Мав він свій осідок десь аж над Смотричем на Пониззі — тож відхрещувалися поселяни від ханських посіпак хто чим міг: даниною, свяченою водою та йорданськими китицями на воротах.

Зрідка надходили із сусідніх сіл тривожні чутки. Хтось на сільській гутірці за дзвіницею біля страдчівської церкви розповідав, що бачив Ахмета в Домажирі у супроводі худого, мов кістяк, не схожого на татарина чоловіка, поморщеного, немов моховинок; розмовляв він зрозумілою мовою й показував баскакові на злісних неплатників. Їх хапали Ахметові опричники, і тих людей більше ніхто не бачив — нібито їх відводили на Левандівку, де монгольські кати хребти їм ламали. Але чи насправді так було, ніхто достеменно не міг підтвердити.

Після переходу Яворівським трактом стотисячної орди нойона Телебуги, котра, як стало невдовзі звісно, пропала в Татранських горах, люд полегшено зітхнув, позбувшись липкого страху: здавалось, здиміло татарське лихоліття з Галицької землі. Вийшли ратаї з плугами й боронами на ниви засівати ярі хліби, обчищувати в садах деревця, сіяти конюшинове насіння в озимину. В монастирському городі на південному схилі Сопітської гори, що спадала до Страдчівського озера, ченці саджали ярину, підв'язували до тичок хміль і виноградні лози для осіннього тиснення вина, що мало заяріти в золотих престольних чашах та в кришталевих збанках на трапезних столах у великі свята. А про татар і згадувати перестали.

Хто такий баскак Ахмет і чого можна від нього сподіватися, знав лише півчий Страдчівського й Володимирського храмів чернець Ісайя, вхожий до самого князя Володимира Васильковича як слагатель тропарів і кондаків, псалмоспівець і регент. Й радив йому князь, а через нього й страдчівській пастві — уникати сутичок із зайдами, щоб не накликав бува Ахмет ординських каральних загонів з Пониззя, й напоумлював князь служити тільки Богові. А ще переказав він ігуменові Миколаєві Конраду, щоб на свято Петра і Павла прибув до Любомля й забрав нові світські й церковні книги для переписування й розповсюдження по сусідніх приходах, бо ж лише світлом науки й віри можна буде освітити пітьму, яка запала на Галицькій землі.

…На свято Зіслання Святого Духа із столичного города Володимира прибув до Страдча в парокінному ридвані літописець і священик храму Святого Василія преподобний ієромонах Йов.

У вишиваному срібним шовком фелоні, в багряній митрі, із золотою панагією на грудях, був він з виду благородний і величний. Із плебанїї вийшов йому назустріч ігумен Миколай, схилився до руки старця і провів його до захристії, де благочестивий Йов мав відправити перед святою Літургією проскомидію; церкву заповнювали прихожани, й вийшов на хори до кліроса регент і перший півчий, чернець Ісайя.

Натхненна величним співом, возвисилась горі душа ігумена Миколая. Тиха радість діймала його, що вернувся до нього і стоїть ось поруч з ним вірний приятель Пантела Маломужний, якого настановив ктитором страдчівської церкви. І вгризалася в його думи тривога від невтішних розповідей друга.

Десь там, на Пониззі, чорніла стратована Подільська земля під небом — немов зневажена, зґвалтована незайманиця, і хто поверне їй молодість, красу і честь, хто вселить в людські душі надію на порятунок? Стоптав прочанин Пантела многі версти від Смотрича до Верещиці, втікаючи від мерзоти, яка пойняла люд на Болохівській землі, й шукаючи на те поради в галицьких монастирях. Та чи знайдеться й тут для отруєних чужинецьким напоєм лік, котрий врятував би народ від духовної загибелі?

Й думав теж ігумен про великих просвітителів Кирила і Мефодія, тезоіменитство яких в'єдино із Зеленою неділею відзначається… Що спонукало Кирила відректися від слави філософа при візантійському дворі, а Мефодія — від високої кар'єри войовника і присвятити своє життя для творення найціннішого дару людству, яке до них у пітьмі перебувало, — письма і мови, чинників, що відрізняють людину від тварі?

А таки врятували солунські брати болгарський народ від грецького засилля, ще й русичам дорогу до світла показали, то й повинні й ми піти услід за ними, чей не маємо права даремно споживати подарований нам скарб або закопувати в землю неоціненні таланти.

Ігумен підвів голову до церковної бані, яка десь там, у високості, єдналася з банею небесною, що таїть у собі Господню мисль, владу і науку, й бачив виписані на ній письмена, котрі йому, єдиному, належить відчитати. Й складалися букви в напутні слова, лише для ігумена зримі й чутні: не забувай молитов, які Господа хвалять, без них бо оскудіє твоя душа, проте пам'ятай, що бездумне повторювання молитовних стихів без зримого діла може прогнівити Бога, яко віра без діл мертва…

Тож подумав цієї миті ігумен Миколай про майбутню подорож до Любомля, де чекатиме на нього духовний учень Кирила й Мефодія, Богом народові даний, — руський просвітитель, волинський князь Володимир Василькович.

Ктитор страдчівської церкви Пантела насолоджувався церковним співом, однак і його душу визолювала трудна думка про те, що марно виглядати добра на цій землі, де за дубами над озером зачаївся в зеленому наметі найтяжчий, бо притаєний ворог. На бранному полі ворожий лик увіч зримий і супроти нього можна зібрати в собі всю внутрішню силу, щоб його побороти, але як уберегтися від укусу змії?.. Добре затямив Пантела, як баскак Ахмет проголошував бродника Ростислава князем віддертої від Галичини Болохівської землі; і рахманів, споєних отруйним кумисом, запам'ятав: одягали вони стуманілий народ у гамівні сорочки, волю їхню сковуючи. Не забував теж лакейського виду бездомного князя Ростислава — велика дяка Господу, що загубився він в угорських краях, хай би пам'ять по ньому навіки пропала!

Й немовби для того, щоб затінити в пам'яті гидкий лик зрадника, постав перед очима Пантели світлий образ послушниці з Мединського монастиря, вдови по Митусі — Зореслави, яка з'явилася йому колись на березі Лімниці й зникла, мов видиво, залишивши в душі Пантели свій благородний образ, що й донині в тямці не стерся. Подумав ктитор про Чудотворну Холмську ікону, яку Зореслава оберігає в монастирському тайнику, й постановив ще раз прийти до Медині й разом з послушницею ту ікону перенести до страдчівської церкви: хай народ припадає до неї й благає, щоб Матір Божа порятувала Галицький край.

Й ураз побачив ктитор, як з лівого боку царських воріт на новому іконостасі, Володимиром Васильковичем намальованому, піднеслася увись ікона із зображенням святого Іллі, попливла під церковну баню і зникла там, а після неї залишилося на іконостасі чисте місце — тож утямив Пантела, що то звільнилося місце для Чудотворної ікони, і, певне, це збагнули й прихожани: вклякнули разом перед іконостасом.

Тоді заспівав хор «Буде ім'я Господнє». Від луни канту заталаніли дзвони на дзвіниці й вихопилася у світ разом із своїм відгомоном найвища нута, несучи із собою заповітні слова — «Благословенне віднині і довіку!» То співав Ісайя, й коли його спів заціпенів під банею, немов чекав дозволу увійти до Господніх чертогів, Пантела побачив серед жінок осяйне обличчя послушниці з білою наміткою на чолі і впізнав її.

…До Мединського жіночого монастиря Святої Ірини дійшла чутка, що в Зелену неділю правитиме службу Божу в страдчівській церкві ієромонах Йов із стольного города Володимира. Послушниця Зореслава попросила в матінки дозволу піти до Страдча на прощу. Сама собі не признавалася в тому, що не віра спонукала її до такого вчинку, а незгасна пам'ять про шлюб з Митусою у це велике весняне свято: двадцять літ тому вона, русалкою ставши, закликала коханого в молоде жито для солодкого гріха.

Слухала голос отця Йова, який перед престолом творив молитву: «Достойно і праведно єсть Тебе оспівувати, Тебе благословляти, Тебе хвалити, Господи, на кожному місці владичества Твого», — ревно, крізь сльози повторювала за отцем благодарні слова, а в думці бриніла зовсім інша пісня, яка колись до земної любові закликала, — «Ой летіла пава, у садочку впала, та прийде до мене той, кого покохала», а Митуса гасав на коні скраю ниви, зупинявся, прислухаючись до співу русалки, й, побачивши її, пришпорив коня й потонув у житньому дунаю. Дівчата на межі ниви, із заздрощів мліючи, виспівували молодим хвалу, а він палко кохав русалку в житі, а потім на руках виніс її, розплетену, без рутвяного віночка…

Зеленої неділі у синєвидській церкві стояли молоді на вишитому рушнику перед аналоєм із свічками в руках: у кого швидше догорить, той швидше помре. Й увійшов до церкви князь Данило, щоб поблагословити молодих; проходячи повз Митусу, необачно змахнув рукою корзна, й свічка в руці співця погасла…

А чи згасла? Хто ж це тоді голосом Митуси, тією двоголосою нутою, в якій одночасно з мелодією звучить її луна, виводить херувимську пісню «Животворящій Трійці пісню співаючи, всякую нині житейськую отложім печаль»? Це ж його, коханого, голос, чей у всьому світі ніде такого співу не було чутно, й зливалася херувимська молитва з русальною піснею в єдине многоголосся. Зореслава забула про свій чернечий стан і про вік свій забула теж, вона підвела до хорів голову, переводячи погляд із співця на співця, і врешті побачила його — високого красеня з довгим волоссям, що спадало на спину, з кучерявою борідкою — і був це він, Митуса.

Коли прихожани вийшли з церкви, Пантела наздогнав Зореславу, яка поволі, немов щось загубила, віддалялася до воріт церковного майдану, і не встиг він ще й заговорити до неї про те, що найбільше його турбувало, — про Чудотворну ікону, заховану в тайниках монастиря, як Зореслава запитала, вимогливо дивлячись Пантелі у вічі:

— Той півчий з відлунним голосом — хто він? Як його звуть?

— То чернець Ісайя, а голос у нього Митусин.

— Як могло таке статися?

— Видно, не вмерла пісня разом із співцем — спадкоємцям передалася.

— Але чому саме йому, Ісайї?

— Не тільки йому, — відказав Пантела. — Спадкоємцем Митусиних пісень став увесь народ.

— А може, Ісайя і є Митусою у другому житті… — промовила сама до себе Зореслава.

Втім на церковному майдані сталося щось несусвітне, богопротивне і блюзнірське. Хвіртка в майданній огорожі рвучко відчинилася — то штовхнули її ногами Ахметові опричники, впускаючи на подвір'я здоровенного монгола в хутряній шапці й виверненому кожусі. Він став перед людьми, які завмерли біля паперті, розставив широко ноги, немов боявся, що схитнеться й звалиться долі, коли на нього посуне натовп. Але цього не сталося — людей здолав страх. Й коли монгол упевнився, що йому ніщо не загрожує, повернув голову до хвіртки й змахнув рукою, зазиваючи когось до себе.

На майдан увійшов кістлявий, худий, як образ смерті, чоловік у зітлілому корзно, поморщений на виду, немов квашене яблуко. Він став поруч з монголом, а тоді дітлахи повибігали з–поза маминих спідниць — неналякані й збитошні — і, сміючись, закричали навперебій:

— Таж це галицький князь! А де твоя корона?

Навіть не зморгнув чоловік, лише став ближче біля монгола, притиснувся до нього, ніби захисту перед бешкетниками шукаючи; монгол підвів руку з нагайкою і стрельнув нею, аж луна покотилася майданом, і стихла дітвора. І заговорив худий чоловік до натовпу:

— Баскак Ахмет іменем богоподібного хана Ногая повеліває, щоб віднині і назавше на святцях під час богослужіння упоминалося поруч з іменами отців церкви благородне ім'я Ногая!

Занімів майдан, лише чутно було, як на липах, немовбито хижака побачили, заскрекотали сороки. Однак німота тривала недовго: юрба, очунявши від страху, посунула на монгола, немов отара овець на гадюку, — витісняючи його й опричників з майдану. Пантела упізнав бродника Ростислава, прискочив до нього, виштовхнув за хвіртку й, плюнувши йому в лице, мовив:

— Здохнеш під плотом жебраком!

А тоді люд вернувся до церкви, впав на коліна перед іконостасом, на якому біліло місце від ікони святого Іллі, який вознісся на небо, й заблагали прихожани в невидимої Чудотворної ікони:

— Пресвятая Богородице, спаси нас!

Печальне благання повторювалося безліч разів — вихопилося з храму й залунало над страдною землею.

Нахилившись до Зореслави, прошепотів Пантела:

— Перенесемо Чудотворну ікону з Мединського монастиря до Страдча.

Й відказала Зореслава, не підводячи голови:

— Не пора… Ще не прийшло до нас найтяжче лихо.

Розділ тринадцятий

Ієромонах Йов перед своїм від'їздом із Страдча до столичного Володимира побажав оглянути монастирську бібліотеку, яку впору врятував ігумен Миколай від загибелі, коли не в міру дбайливий до порядку й чистоти і темний у любомудрії покутник Ізидор понамірився відвезти зітлілі книги й манускрипти в яр і там закопати.

Преподобний Йов досягав з поличок уже оправлені, а теж побиті пліснявою фоліанти й пергаментні сувої, розгортав їх, придивлявся й захоплено прицмокував, з туском книголюба згадуючи, як спопеліла під час навали Батия володимирська бібліотека — небагато раритетів збереглося до сьогодні в літній резиденції князя Володимира Васильковича. Подібне сталося й у Києві: навіки пропала в зруйнованому Міжгір’ї ні з якими книгозбірнями світу не зрівнянна бібліотека Ярослава Мудрого… А тут і мінеї, і патерики, «Ізборник Святослава», «Повість про Варлаама і Йоасафа», «Ходіння Богородиці по муках»…

Й досягнув нарешті отець Йов з полички щойно оправлену монастирськими інтролігаторами, з тиснутими зо лотом буквицями найдорожчу для ігумена Миколая книгу, яку він колись, ще не знаючи їй ціни, вкинув з іншими книгами до мішка в келії святого Антонія… Над Дніпром уже іржали татарські бахмати й ревіли верблюди, а чернець Миколай з повним міхом книг пробирався Дальніми печерами до Святошина, щоб звідти податися на захід й назавше покинути золотоверху столицю Русі.

Ігумен ревниво придивлявся, як ієромонах Йов гортає листок за листком «Київський літопис», й з–під навислих брів світяться від захвату його очі. Й сталося те, чого найбільше боявся Миколай: рука Йова разом з книжкою рвучко звелася вгору, й він вигукнув:

— «Слово»! «Слово о полку Ігоревім»! Так що ж це ти, благочестивий Миколаю, — докірливо похитав головою Йов, — тримаєш у тайні такий скарб, мов той несвідущий отрок, який батьківський талант закопав у землю? Це ж, мабуть, єдиний на нині список «Слова», що його сто років тому невідомий бард прорецитував, приграючи на гуслях, в хоромах князя Святослава III — на бенкеті в честь повернення з половецького полону нефортунного Ігоря Святославовича!

Ігумен німував у турботі, що преподобний Йов забере із собою неоціненну книгу, хоча й усвідомлював, що було б краще, якби цей єдиний примірник «Слова» зберігався в столиці, а не у провінційному монастирі. Та розлучатися з таким добром було йому невміч, він простягнув руку, щоб забрати в ієромонаха книгу, вартість якої збагнув до кінця ще тоді, коли півчий Ісайя проспівав «Плач Ярославни».

Йов зрозумів тривогу ігумена й поквапився його заспокоїти:

— Цю книгу повинен побачити князь Володимир Василькович: він доведе її до належного вигляду, перепише й поверне тобі, будь певний.

Й подався ієромонах Йов до ридвана з книгою під пахвою.

…За два дні до світлого празника Петра і Павла із Страдчівської гори спускалися крутим схилом до Яворівського тракту на чорних мулах три вершники: ігумен Миколай і чернець Ісайя — в куколях і довгих рясах — та ктитор Пантела Маломужний у згрібній свиті — радше на ратая, ніж на паломника схожий. Стелилася їм неблизька дорога до літньої резиденції волинського князя — в Любомль, їхали мовчки, всіх діймала одна важка турбота.

Про те, що було причиною їхнього неспокою, звелів ігумен півчому Ісайї записати згодом у патерик таке…

…Найменші дзвони скрадливо заталаніли на дзвіниці церкви Різдва Пресвятої Богородиці, сповіщаючи про закінчення всеношної. Ченці розійшлися по келіях, а ігумен Миколай, скинувши в захристії богослужебне облачения, подався на плебанію, щоб перечитати те, що записав Ісайя з його розповіді напередодні: хай би ніяка блудна думка не вкралася бува в патерик.

Помітив, що віконце в плебанії чомусь синіє й світляні сполохи мерехтять на шибці — певне, забув загасити свічку, коли йшов до церкви на всеношну. Господи, таж так і до пожежі недовго…

Ігумен додав кроку. Почув, як у бібліотечній кімнаті щось грюкнуло й тихо рипнули двері, він підбіг до входу й на порозі зіткнувся з людиною, що намагалася вислизнути з приміщення й зникнути в темряві. Ігумен схопив чоловіка за руку, скрутив її до хрускоту в лікті, завернув до кімнати, де на столі ще пломеніла свічка, приглянувся до непроханого гостя й охнув з подиву. Був то вельми побожний боярин Кмита Судиславич з ростоцького хутора, обгородженого високими кам'яними заборами, куди втекли від Данилової розправи уцілілі бояри після битви під Ярославом. Ігумен бачив Кмиту на початку відправи — ревно бив боярин у притворі поклони, однак на «Вірую» його вже в церкві не було…

— Ти як тут опинився і що загубив у моїй книгозбірні? — суворо запитав ігумен боярина, який ніби до плачу скривився й зігнувся, наче на коліна збирався впасти; при цьому він запобігливо зазирав ігуменові в очі й, не побачивши в них справжнього гніву, задебелів:

— Це ж бо я запрагнув до твоєї мудрості причаститися, адже мовлять миряни, що вельми кебетний єси — богослужебні книги переписуєш, а світські сам твориш, де ж бо ще знайдеться такий любомудр у нашому краю… Та я захотів прочитати бодай одну сторінку у твоєму манускрипті, щоб крихту твоїх знань для себе почерпнути…

Ігумен Миколай умить збагнув боярське крутійство, однак не міг ніяк собі пояснити, для чого цей пройда конче хоче дізнатися, що записано в патерику й кому ігуменову таємницю намірився оголосити? Й подумав, що варто, аби Ісайя якось ускладнив почерк, бо ж, як видно, комусь конче хочеться знати, які відомості про нинішні події задумав ігумен передати для пам'яті у віках, і хтось то боїться, що про його неправедні діла дізнаються люди в далекому майбутньому…

Тільки про це подумав ігумен, як перед очима постав на кістяка схожий бродячий князь Ростислав, якого запам'ятав ще з тієї пори, коли вперше побачив його на учті в князя Василька Романовича ще за Батиєвих часів, а нещодавньої Зеленої неділі впізнав негідника в тлумачеві баскака Ахмета.

Ігумен зариґлював двері, силоміць посадив боярина на лавицю й звелів йому розповісти всю правду, хай би для цього спотребилася не одна ніч, а всі напроліт ночі Петрівського посту.

…Мешканці боярського хутора в Розточчі ледь не щодня чули розпачливі крики, які долинали з Левандівки: татарські опричники приводили на плаху провинених і страчували. Страченців хапали біля сільських церков, куди стікалося все більше й більше прихожан молитися до білих прогалин з лівого боку іконостасів, які чудом з'явилися у всіх храмах на місці ікон святого Іллі: люд увірував, що на тих порожніх місцях з'явиться лик Чудотворної Божої Матері, як колись у Холмі на валу, й порятує вона Галицький край від татарського лихоліття.

Опричники заходили до церков, ставали у притворах й прислуховувалися до упоминания на святцях імен духовних отців, й коли священики імені хана Ногая не згадували, ловили на виході тих молільників, які найретельніше били поклони перед царськими вратами, й відводили їх на плаху.

З кожним днем карателі ставали жорстокішими, й бояри, чуючи лемент мордованих, тремтіли в тривозі: татари — люд темний, не завжди розрізняють, де кмет, а де боярин, й скоріше чи пізніше прийде черга й на них. Тож дізнавшись, що все те лихо заправляв не хтось там, а бродник Ростислав, якого колись на Пониззі найменував васальним князем баскак Ахмет, — вирядили до татарського стану над озером найповажнішого боярина Кмиту Судиславича, щоб той попросив баскака ще раз підтвердити високий титул Ростислава, — свій як не заплаче, то хоч скривиться…

Ростислав перекладав баскакові те, що говорив Кмита, а той лише скоса поглядав на бродника, ніби й не про нього йшла річ, й віддано, з готовністю вірно служити, заглядав у вічі Ахметові, який крізь щілини між повіками сторожко пазив за боярином, наслуховуючи, де в його словах справжня покора, а де хитрощі — був він і до підступності готовий, чей від цього народу щирості марно сподіватися. Однак баскака щораз то більше зацікавлювала й водночас насторожувала бояринова мова.

— Високодостойний еміре, — говорив Кмита, — ти, немов дзеркало, відбиваєш волю богоподібного хана Ногая і його могутністю управляєш Руським краєм — влада твоя безмежна. Проте не кожен підданий так думає, а що він мислить чи замислює, може достеменно відати не повелитель, а васал, який добре знає не лише мову рабів, а теж їхні звички, добрі й лихі наміри. Хан Ногай і ти маєте такого вірного слугу в нашому краю: це родовитий нащадок руських князів Ростислав Михайлович, який не раз засвідчував свою слухняність Золотій Орді. То хай би милостивий і достойний емір Ахмет ще раз оголосив Ростислава князем галицького улуса і сповістив про це підданому люду ханською грамотою… А стане князь твоєю правою рукою, еміре, твоїм троєперстієм, що натягує тятиву лука: ти лише надумаєш випустити стрілу, а він уже знатиме, куди маєш цілитися. Й тоді піддані охотніше понесуть щедрі дари ханові…

Баскак уважно слухав боярина, та при останніх його словах наче терпець йому урвався:

— То як це ти собі мислиш, рабе, ми ще й ласки маємо у вас запобігати?

Він це сказав уголос, а по хвилині широко, як тільки міг, роздер повіки й додав, спопеляючи Кмиту лютим поглядом:

— Ми не за тим прийшли до вас, щоб узяти, що нам дасте, а для того, щоб у вас зосталося стільки, скільки ми залишимо!

Баскак засовався на войлоку, підібгав під себе ноги і, зручно вмостившись, заговорив, погрозливо підвівши вгору вказівного пальця:

— Ви хочете мати свого князя? Що ж, ханові не важко таку ласку вам учинити. Навіть двох чи трьох, у вашому краю владострастними хоч гать гати: кожен десятий ладен надіти на голову княжий вінець. А нам не жаль… Адже всі ви будете сяк чи так іграшками в руках сонцеликого правителя. Ви ж не втямили одного: татарська орда прийшла до вас навічно. А те, що ми затрималися в передгір'ї Карпат, — то лише мить у нашому світовому поході. Сила орди в тому, що вона постійно самооновлюється. Загинув Телебуга — став удвоє дужчий за нього Ногай. Забере до себе Аллах Ногая — два нові хани стануть на його місце. Орда ж невпинно подвоюється за рахунок завойованих народів. Ви теж татарськими людьми колись станете… — баскак замислився, побожно звівши до неба очі. — Доля полюбила нас й віддала навічно весь світ у наше володіння… Минуть віки, й нова орда з'явиться — як не в кожухах вовною навиворіть, то в суконних свитах і з іншою, нині ще не відомою зброєю увійде вона в краї, в які нам не вдалося увійти, й допаде вона, допаде до останнього моря! Ви ніколи не будете вільні — кожне нове ординське утворення буде сильнішим і для вас жорстокішим… Ваш темний люд увірував нині в силу Чудотворної ікони й ринув до церков молитися, а новітня орда ті ваші церкви поруйнує, грецьким вогнем спалить, у стійла для худоби перемінить. Ніщо й ніколи не врятує вас від орди! То навіщо вам нині князь, коли завтра про такий титул забудуть ваші нащадки: зігнуть вони свої шиї в ярмі й наввипередки славитимуть новітніх ординських правителів! На цьому баскак обірвав свою мову й, блимнувши на Ростислава більмами, що викотилися з–під повік, нахилився до нього, обдав його зловонним запахом прокислого кумису й спитав:

— Ти хочеш стати галицьким князем? Гаразд, ми Льва Даниловича схопимо, переламаємо йому хребет, і він з лева в паршиве кошеня переміниться, тебе ж впустимо у львівський Нижній Замок — владарюй! Тобі лише аби крихту влади запосягнути: тут чи в Мачві, або ж навіть серед сибірських дикунів! Але як заплатиш за корону? Нам нині твоя плата ще конче потрібна: зроби так, щоб твій народ відрікся від церкви, цього ми самі домогтися не в силі. Усіх не перевишаєш, голови всім не постинаєш, хребти не переламаєш, народ доти залишиться для нас і для тебе небезпечним, поки молиться до незримої Чудотворної ікони. Як ти відбереш у них ту віру, яким напоєм витруїш її?

Відхилившись від Ахмета, щоб не вдихати в себе запаху кумису, Ростислав ураз ніби отямився від зливи Ахметових погроз і вигукнув:

— Я знаю, як це зробити! Тільки запевни, що хан Ногай найменує мене князем… Ми споїмо народ завороженим шаманами кумисом, як це зробили ви з болохівським людом на Пониззі!

…Боярин Кмита розповідав ігуменові все по правді й невинно заглядав йому у вічі — мовляв, хотів лише добро вчинити: треба ж якось заглагоїти баскака, який що не день, то більше звіріє, й мовлять очевидці — четвертує страчених і для постраху розвішує шматки людських тіл на палях при дорогах. А хіба ченцям і самому ігуменові не загрожують татарські розправи?

Ігумен Миколай з тяжким докором дивився на боярина й відчував, що не все ще сказав Кмита. Спитав вимогливо, чекаючи правдивої відповіді:

— З яким наміром ти сюди закрадався, яко тать? Й певне, не перший раз… Навіщо здалися тобі мої записи?

Відказав Кмита, блукаючи поглядом по долівці:

— Ростислав звелів мені відчитувати твій манускрипт й доповідати йому, що в ньому написано. А навіщо це йому, знає лише він…

— Я цього й сподівався: не кожна людина може втриматися від поганих вчинків, але кожний негідник боїться злої слави… Й просив тебе Ростислав викрасти мій патерик?

— Такого мені не наказував…

— А тепер признайся, як на сповіді, — ігумен поклав руку на плече бояринові. — Ті корчми з кумисом, до яких нині внадилися не лише пройдисвіти, а й чесні кметі — напиваються там татарської отрути, валяються на муругах, глузд втрачаючи й Ахмета славлячи, — ти їх понаставляв що десять верст на перехрестях доріг?

— Ні, то староста боярського хутора Доброслав Домажирич так розпорядився: яток набудував, а слугам наказав кумис туди доставляти.

Й тягнуться вони щодня на Левандівку до Ахметового маєтку, тарганячи за собою тачки з порожніми бочками; у стійлах, де татари кобилиць тримають, наповнюють їх кумисом; старий шаман, на каракатицю схожий, з довгим аж до п'ят рудим волоссям щось там пробурмотить над пійлом, а потім слуги розвозять бочки по корчмах…

— Бузувіри! — застогнав ігумен. — Кара від людей і від Бога впаде на вас!.. Иди геть, боярине, і кайся: може, Господь зарахує тобі сьогоднішню сповідь при твоєму покаянні…

…Ігумен Миколай, півчий Ісайя і ктитор Пантела вже поминули Яворів і Белз, перебрели Стохід і Тур'ю, залишаючи ліворуч стольний город Володимир, що підпирав небо вежами княжого замку й мерехтів золотими банями церкви Святого Василія. На другий день мандрівники вже досягли тихого й милого князеві Володимирові Васильковичу містечка Любомля.

Однак журба не полишала подорожніх, несподіване лихо, яке можна прирівняти хіба що до татарського ясиру, впало на Галицький край. По всій землі від Львова до Белза повиростали при дорогах, немов отруйні мухомори, кумисні корчми, які замінили людям церкву. Щораз то менше прихожан приходило до храмів: все менше їх припадало перед білими проймами на іконостасах, благаючи з'яви лику Божої Матері; заохочена блекотним пійлом галайстра горланила у кумисних вертепах сороміцьких пісень й ревіла, немов напасені бики в стадах; парубки хапали підпилих дівиць й тягнули їх у кущі для втіхи; поважні господарі, про сором забувши, валялися по ровах у блювотині, а очі у всіх стали на більма схожі — без кольору, без живих іскор в зіницях, байдужі.

Отруйний кумис був сильніший за людську волю: хто спробував його хоч один раз, мусив далі заливати себе трунком; пияки не відходили від корчем, щоб мати змогу чимшвидше допасти до бочок з кумисом, коли нудота засмокче під ложечкою; люди пропивали останній гріш, перестали працювати — усі збайдужіли, поникли, й лише при найвищому кайфі завсідники по–блазенськи вигукували:

— Вольно нині живеться татарським людям, такої влади нам треба! Нехай живуть князь Ростислав, баскак Ахмет і сонцеликий хан Ногай!

…Тяжка турбота запала в душі подорожнім й не покидала їх ні на мить. Їхали мовчки, мули дрімали, йдучи; просвітку ніхто не бачив, і думав Пантела Маломужний, що з тутешнім народом сталося те саме, що й на Пониззі, де люди рахманам із Лотосового острова уподібнилися.

Й коли завиднілися на обрії чепурні будинки Любомля, здалося подорожнім, що з містечка вихопилася нова білим ґонтом крита церква Петра і Павла й побігла назустріч їм, зпечаленим, немов квапилася принести рятівну пораду.

Розділ чотирнадцятий

Щороку на празник Петра і Павла князь Володимир Василькович запрошував до Любомля із сусідніх уділів, а теж із примежних земель достойних мужів на слухання рицарської поезії. Удатні читці виголошували у княжій світлиці вірші про Нібелунґів, про Роланда й Сіда й наспівували пісень скандинавських скальдів та німецьких вагантів.

Урочиста тиша западала тоді під склепінням хоромів; волинський князь, якого служебна челядь звикла бачити в робітні з вапницею в руці, в заплямованому фарбами халаті, тронно возсідав на чільному місці за тисовим столом — у каптані з грецького золототканого шовку, з срібним ланцюгом на грудях, з бранзолетами на зап'ястях та дорогими перснями на пальцях. Він вряди–годи підносив до уст тонкої роботи чашу з білого мармуру, що її привіз із угорської землі, надпивав хмільного меду, а тоді гості теж пригублялися до пугарів; у хоромах було тихо, хоч маком сій — чулася лише патетична рецитація читця…

Цього храмового свята гостювали у князя Мстислав та Роман Даниловичі, Вацлав Моравський з Праги та Лешко Чорний з Кракова. Покликав їх Володимир Василькович, пойнятий тривогою, яка для гостей здавалась маловажною, бо неспроможні були вони збагнути її справдешню суть.

Тож дослухавши жартівливі куплети вагантів, що їх виголошував для перепочинку від поважних декламацій знакомитий читець Базиль з Новогрудка, князь підвів руку, припиняючи словесну свободу, від якої недалеко й до скоморошого дійства, й стурбованим виразом на обличчі дав відчути гостям, що запросив він їх нині до Любомля не для насолоди від читання величних епосів і не для розваг баїшними жартами, а у вельми важливій справі.

— Ти пожартував, Мстиславе, — звернувся князь до братанича, — що кумис, мовляв, то кобиляче молоко та й тільки… Може, воно таким і є — звичайним, якщо не із татарських рук подане й не заворожене нечестивими монгольськими шаманами. Лише великого твого вітця не здолала згубна отрута, та й то бездумному гніву став він піддатливий: несправедливо забрав життя в славетного Митуси і з болохівцями криваво розправився. А Михайло Всеволодович навіть не зважився той трунок пригубити й поплатився за те головою, його ж син, бродник Ростислав, затруїв кумисом свою совість, та й не тільки свою: споює він, як стало мені відомо, галицький люд… Спершу від того напою стали перевертнями чесні кметі на Пониззі, а нині вже й галичани по кумисних корчмах почали себе називати татарськими людьми, ще й пишаються тим… Це лихо страшніше за Батиєву навалу, бо погибає люд не на плахах, не на палях, а душу втрачає, тварі уподібнюючись…

Князь підвівся, відсунув чашу з медовухою й повів річ, яка мовби й не стосувалася того лиха, яке сталося на Львівській землі.

Мало, мовляв, шанувати й любити лицарський епос сусідніх народів і, знаючи чужі мови, з насолодою їх рецитувати, дух свій збагачуючи чужою славою. Та чи доступні ті скарби простому люду, який навіть церковних книг, написаних солунським діалектом болгарської мови, не розуміє доладно? А подумаймо, що зробили для болгар великі їхні просвітителі Кирило і Мефодій, щоб виховати свій нарід у вірі й героїзмі: допомогли йому вберегтися від грецького засилля — і не стали болгари греками завдяки кириличному письму. Винайшли солунські брати властивий для болгарської мови алфавіт і світські та церковні книги на рідну мову переклали, поставивши в такий спосіб перегороду для відступництва. А хіба ми можемо свій нарід навернути на праведну стезю, звертаючись до нього по–чужинецьки? Таж ні… Це добре зрозумів Мономах, який заговорив до своїх дітей чистою руською мовою. Щоб розуміли його! А моління Даниїла Заточника — тож мова руських скоморохів. Наш люд впивається нині чужим трунком тому, що не просвіщаємо його рідним словом, не примушуємо пишатися своїми звичаями, правилами, законами: ми, отці народу, самі захрясли в чужинстві… Та хіба немає в нас свого руського епосу? Є!..

Мову княжу перебив гридень, який доповів князеві, що до нього просяться прочани із Страдча.

Князь повернув голову до вікна: троє спішених вершників стояли у дворі. Ігумена Миколая не міг впізнати й ктитора Пантелу — теж, бачив–бо їх давно у Володимирському замку в часи Батиєвої навали. Та погляд його зупинився на ченцеві Ісайї — півчому й регентові кліросу в стольному соборі, й зрадів князь, що Ісайя знову завітав на Волинь — мав півчий такий голос, що його до Митусиного хіба що можна б прирівняти. Тож з його участю втішить князь гостей величною ораторією, яку готував для цього дня із зібраними з волинського краю музикантами, коли із Страдча вернувся ієромонах Йов з неоціненною пам'яткою — «Словом о полку Ігоревім».

Першим увійшов до княжої світлиці ігумен Миколай, поруч з ним став Ісайя, й обидва в пояс вклонилися князеві. Вельми здивувався ігумен, побачивши волинського властителя — звичайного, земного, з добрими мудрими очима — такого самого, як був у отроцтві, — і якби не княже облачения, то й зовсім на вінценосця не схожого.

Здивований був і ктитор Пантела: не міг збагнути того, що цей непоказний чоловік огріває своїм духом весь Галицько–Волинський край — церкви будує, витворними іконами, які малює сам, прикрашає собори й наповнює монастирські книгозбірні мудрими книгами, просвічуючи уми і душі підданого люду… Ця простота князя додала Пантелі відваги, й він, не чекаючи дозволу, звернувся до нього з похвальним словом.

— Достойний господине нашої землі! Ти князь тільки за титулом і одягом, та завдяки розуму твоєму великий любомудр, який помножив славні діла свого вітця Василька і вінценосного стрия Данила не мечем, а мислію. Ти не проливаєш крові на бранних полях, бо маєш відвагу й уміння виходити на рать із кунштом. І тому безсмертний будеш у віках!

Князі краківський і моравський з подивом поглядали на простолюдина у згрібній свиті, в якій дозволено заходити в княжі хороми, що у їхніх краях немислимо, та ще й доладним словом вітати володаря. Звідки в простака взялася відвага і де він набрався вміння складати вітальні промови: напевне, цей край має зезвол від самого Господа огороджувати простих людей із світлими умами, а може, то скуток княжого вміння навчати розуму свій народ: звісно–бо, що на Волині й Галичині існують при церквах школи, в яких вчені дидаскали навчають міських і сільських хлопчиків переписувати манускрипти, відчитувати ормологіони, нотні позначки яких дивно перемінюються в божественні звуки гуслів і дуд, а теж прочитувати грецькі письмена й розмовляти латиною — таке право в польському й чеському краях мають діти лише високопосадних батьків…

Тож сказав Вацлав Моравський:

— Зело толковий у вас нарід, коли цей кметь спромігся так достойно князя привітати… Це твоя заслуга, князю Володимире.

— Моя заслуга лише в тому, — відказав Володимир Василькович, — що я не дав зачахнути просвітництву, запровадженому на Русі Ярославом Мудрим… — І додав по хвилі, звернувшись до прибулих: — Та, мабуть, не для похвал моїй особі здолали ви таку довгу путь, благочестивий ігумене і славний мій регенте Ісайє… А ти, златоусте, — мовив князь, усміхнувшись до Пантели, — назви спершу своє ім'я, а потім доповіси, з чим прийшов до мене…

Пантела мовчав, зніяковілий, і заговорив ігумен Миколай, приклавши руку до грудей:

— Знаю, князю, що ти вже дізнався, яке лихо впало на наш край, і ми до тебе за порадою: лише ти зможеш нам допомогти.

Й коли подорожні, з дозволу князя, повсідалися на бічній лавиці, Володимир Василькович повів таку річ…

— На кожну отруту знаходиться протиотрута, токмо треба вміти знайти… А де ми звикли її шукати — у змовах, підступностях, а ще в ратних битвах. І спільників, охочих для воєн, знаходимо. Але чи може дійняти наш біль чужинців — хоча б цих достойників, які тут сидять? Таж ні… У них свої болі, й кожен має їх доста. Й коли вони допомагають нам оружно, то дбають передовсім про себе. Але є й інша зброя проти лиха, і вона не за межею, а дома. Мій учитель співу незабутній Митуса визбирував серед свого народу такі словесні перли й такі пісенні звуки, які здатні розворушити родиму душу й витруїти з неї зневіру, страх і байдужість — немов ті дзвони, вилиті в галицьких ливарнях, які звуком розганяють чуму… Умів Митуса почути найсокровеннішу нуту у великодніх, різдвяних, весільних чи то похоронних піснях, й записував їх умілець у ірмологіони — для нас, наче відчував свою кончину. А наш соловій чернець Ісайя відчитав ті нуги й може він нині співати живі Митусині пісні й знешкоджувати ними чужинецьку отруту, яка в непам'ять людей заганяє, вбивати байдужість — мов той великодній дзвін чумну заразу…

Пантела позбувся хвилевого зніяковіння, посміливішав і в простоті своїй несвідущий щодо правил в розмові з людьми, чином вищими, перебив князя:

— Нам може допомогти тільки Чудотворна ікона Божої Матері, яку намалював сам апостол Лука, — вона колись врятувала хол мчан від татарви…

— Піп у дзвін, а дідько в клепало… — проказав тихо ігумен до Пантели, невдоволений його непоштивим втручанням у княжу мову. — Негоже, Пантело, малому великого повчати.

— Не сердься на нього, отче Миколаю, — промовив князь, почувши ігуменове зауваження. — Він згадав легенду, а легенди — то друге наше життя… Ніхто ж, наприклад, не вірить, що воєвода Дмитрій підняв на списа Золоті ворота й закинув їх у Царгород. Проте цей переказ живить надією серця людей, допомагає їм терпеливо чекати кращої долі, рятує їх від занепаду духа… А Чудотворна ікона, навіть якщо вона десь і зберігається серед людей, стала теж легендою — її з'яви в церквах чекають віруючі. І коли таке чудо станеться, то й надалі ікона залишиться легендою, яка в яву перемінилася для утвердження віри… І я знаю: Чудотворний образ Божої Матері засвітиться колись перед очима руського люду, бо ж намалював її не Лука, а наш славний ізограф Алімпій — з роду руський, про що сказано в Києво–Печерському патерику. Й створив він її не пензлем, а Словом, коли вже не міг тримати в пальцях ні вапниці, ні кисті. Словом! Воно стало нині нашою протиотрутою, й ми не лише з мечем маємо вирушати на прю із забродами, а й з гідною річчю. Мечі харалужні поламаються в битвах, і з часом іржа перемінить їх у червоний пісок, а Слово назавше залишиться в пам'яті народу, мов напис, видовбаний в камені. Зчахне трава, висохнуть дерева, чорнозем стане мертвою глиною, й навіть якщо народ втратить державу й воїни ізгоями стануть — Слово, у мелодію загорнуте, вічно будитиме сплячих і бодрим не дасть заснути!

— Дозволь мені, князю, висловити свою думку, — підвівся з лавиці ігумен Миколай. — Я здогадуюся, про чиє ти Слово мовиш… Невідомий скальд — нащадок Бояна й попередник Митуси — залишив нам «Слово о полку Ігоревім», до якого півчий Ісайя склав свій піснеспів. Дозволь йому виконати хоч одну пісню із «Слова».

— Не одну піснь, а всю величну ораторію вчуємо нині, — відказав князь. — Іди, Ісайє, в гридницю — там музиканти вивіряють міцність струн і силу дуд. Поклич їх до моєї світлиці.

Коли Ісайя вийшов, спитав князя улюблений його братанич Мстислав, син Данила:

— Ми всі говоримо про Митусу так, ніби він нині ще серед нас. А бачив його тільки ти один. Ким він був для тебе?

— Душею! — відказав князь. — Постава його вражала чоловічою красою, а пісню ангельську творив. Певне, вмів слухати голоси херувимів і їхніми тонами наповнював восьмигласні кондаки. Митуса поєднував слово з мелодією так, як добрий маляр насичує вапняну стіну фарбами, творячи фрески. Його гимни — то найвищий прояв людського духа — молитви, прохання, розкаяння… Він знав, що гимни мають не меншу, а може, й більшу силу, ніж маршові пісні, й виплекував ними в ратників мужність, сильнішу за крицю, й тому вої з його піснями перемагали в битвах…

І знову, не чекаючи княжого дозволу, заговорив Пантела урочисто, ніби молився перед престолом:

— Тому й смерть його благословенна, й не на тюремному подвір'ї повинен покоїтись його прах, а на високій горі в Галицькому краю, щоб народ в кожну трудну мить міг приходити до нього й утверджувати своє і його вічне буття…

— Славен Господь, який добром і мудрістю наділяє наш люд, — тихо промовив сам до себе князь.

Утім з двору долинув веселий дзенькіт струн, тугий голос дуд, солов'їний свист сопілок, брязкіт мідних тарелів й гупання бубна — то йшли з гридниці до княжої світлиці музиканти й піснярі. Попереду крокував бубніст й лупцював квачем по лункій шкурі, за ним ішли гуслярі, дударі, трумбетники, сопілкарі та цимбалісти, а півчі, певне, для того, щоб перед виконанням ораторії продерти горла, затягнули скоморошної:

А бубніст після кожного куплету ще дужче вдаряв квачем та приспівував:

Сивобородий, мов старозавітний пророк, ієромонах Йов ішов позаду музикантів, дозволивши їм по–своєму веселитися, поки не пасе їх княже око. Та ось вартовий гридень відчинив навстіж двері світлиці — і враз стишилися музиканти й замовкли піснярі, поставали перед гостями й не відводили очей від князя. Володимир Василькович подав знак рукою, дозволяючи музикантам і співцям розпочати ораторію.

Тоді залунав чистий голос півчого Ісайї, що відбився від хоромних склепінь подвоєним відгомоном, мелодія щораз густіше помножувалась, нібито співав не один півчий, а восьмигласний клірос партесним хором, в якому відчувались гласи ангелам, Предтечі, Богородиці, апостолам і померлим — злетіла до небес молитва, кантом Божій Матері розпочався світський піснеспів:

Коли молитва стихла, вийшов уперед з гурту півчий Ісайя, сів на стілець й, поклавши на коліна тридцятиструнні гуслі, забігав по них пальцями, голосячи похвалу Боянові, котрий не десять соколів на стадо лебедів пускав, а віщі персти на струни клав, й вони самі князям славу рокотали…

Музиканти грали, спів і струнні звуки зливалися в єдине суголосся, — й пролунала вимога співця до роз’єднаних князів, слізна просьба бризнула із струн гуслів до властелина, який може Дон шоломами вичерпати: вступися, князю, за кривду сего времені, за землю Руську!

І вже сльози бризнули з очей співця, потекли солоні струмки по його щоках, та чи побачив їх той князь, який мав би лютим звіром скочити опівночі?

Й не переводячи подиху, просив співець іншого князя, котрий високо сидить на золотокованому престолі й угорські гори підпирає своїми залізними полками: вступися і ти, господине, за землю Руську!

Не почули, певне, князі молінь півчого, бо заголосила кривдно пісня, в черленій крові скупана: вже ж бо Сула не тече срібними струями, болотом взялася — о, стогнати тобі, Руська земле, споминаючи прежні времена і прежніх князів своїх…

Змовкла пісня, стихла музика, й промовив Вацлав Моравський до князя Володимира:

— Яке серце не здригнеться, вчувши такі слізні нути й гіркотою струєні слова, княже? Пісня ця, яка і молитвою, і розпачливим криком єсть, не дасть загинути твоєму люду. Князі, котрим несть числа у вашому краю, колись забудуться, а з усіх властелинів народу руського навіки зостануться у його пам'яті лише володарі духа, і першими серед них будуть бояни. А Митусу вашого назвуть господином душ. Ось він сидить над гуслями із сльозами на обличчі й непокірною іскрою в очах, — показав Вацлав Моравський на півчого Ісайю. — Чому ти правиш заупокійну по Митусі?

— Якщо пісня жива, то й співець не загинув, — відказав князь, і звернувся він до музикантів і співця з такою річчю:

— Невідомий бард залишив нам слово і пісню. Ідіть із ними по всьому краю, розходьтеся й будіть людей, чужинецькою блекотою вражених. Хай рознесеться між народом многоголосся цієї величної ораторії — стане вона гимном нашого народу, його невмирущою мовою. Та в гимні не лише скорбота має звучати, а й бадьора нута!

І вдарили тоді музиканти ще раз по струнах, й послав співець величну пісню до небес про те, як бризло море опівночі, свиснув Овлур над рікою, а князь соколом летить з полону на волю. Й співають діви на Дунаї, а голоси їхні в'ються через море до Києва, славлячи князя і народ…

Розділ п'ятнадцятий

Гей та загуділи дуди, забриніли гуслі, загупали бубни княжих музикантів на церковних майданах — від Волинської землі до Галицької, князів, бояр, кметів та ремісників до єдиного гурту зазиваючи, про велике лихо їм нагадуючи й надію на порятунок даруючи.

Уже–бо Дністер від материнських сліз повінню взявся, від дитячого плачу ліси посивіли, й оглухли від голосінь чуйні готури у надпрутських дібровах. Страшна пошесть повіялася над Руським краєм — нарід сам себе зрікається, свій покон зневажає, віру топче, і стихли повесні великодні гаївки, колядки зимовими вечорами добрих людей не будять, хлопчики пшеничним зерном господарів не засівають: не віншують їм діждатися відтепер за рік, не ворожать, щоб коноплі росли по стелю, а льон по коліна та щоб їх, хрещених, голова не боліла…

Зажебоніли дримби, трумбети затрубіли й сопілки заплакали — то до корчем, де люд татарською отрутою впивається, втрачаючи звічисту пам'ять, приходять скоморохи й баїшники і жартами та сороміцькими піснями нагадують пропитим кметям, які татарськими людьми назвалися, про голосні вечорниці, про буйні маланкування та про шалені парубоцькі забави на толоках — чому ви посоловіли, люди, й сміятися перестали!..

А княжі дударі та гуслярі після богослужебних відправ стають півколом біля папертей і нагадують мирянам героїчними піснями про бувалі битви, про кров над Калкою й Каялою, про походи Святослава Завойовника, який, чужої землі шукаючи, свою втрачав, про Святого Володимира, котрий у водах Почайни очистив свій народ від поганської скверни, про звитягу Мономаха над половцями та про Золоті ворота, які дванадцяте покоління поверне колись з Царгорода до Києва. А ви, добрі люди, першим поколінням єсьте, тож прищеплюйте дітям і внукам вашим жадобу свободи, бо ж їм призначено святе діло звершити…

Прихожан у Страдчівському храмі зрідло, лише старі бабусі б'ють поклони перед іконостасом, чекаючи з'яви Чудотворної ікони на білій проймі.

Й гасне враз солов'їний спів Ісайї — то заглушують його вигуки корчемних зброднів, що вриваються з вулиці на церковний майдан й зі злобою відступників до музикантів підступаючи.

— Не треба нам ваших пісень про прежні времена, ані пам'яті про князів ваших! — горланять отруєні кумисом люди. — Нам добре стало жити: маємо доволі хмільного питва, й лаваші татарські, що дешево продаються в корчмах, смачніші, ніж ваш житній хліб! Ідіть геть від нас — у вашу Волинь, Холм і Галич, де ви мерців героями нарекли, і живіть собі там з ними або ж у Карпатських горах серед гуцульських збойників пропадайте — нам ситно й весело ходити в татарській упряжці!

Чув уже Пантела схожу погану річ на Пониззі, й серце його стиснулося від скрухи, що й тут загибає дух народу; злякавшись блюзнірської мови, він підступив до ігумена, захисту в нього шукаючи: гнійна ж проказа нахлинула на край, що вражав душі невигойними струпами; сотвори, отче, рятівну молитву…

Ігумен не чув шепоту Пантели, він виступив уперед і заволав:

— Чи ви подуріли, люди? Та якщо забудете своїх предків, то й нащадки вас забудуть — непотребом, перекотиполем, що крові живої не має, станете, чей навіть твар пам'ятає своїх родителів і дітей навчає та вилизує, готуючи їх до вільного життя… Хіба не було у вас захисників — лицарів відважних та князів славних? Невже не хочете й ви пишатися своїми синами й на прокльони їхні заробляєте?

Тоді викотився з гурту чорного потороччя тлустий боярин у зеленому кунтуші з бобровими оборками, у гостроверхій татарській шапці з хутряною околичкою — був то знатний у ростоцькому хуторі боярин Кмита Судиславич, той самий, що закрався колись поночі до плебанії, щоб вивідати, чим займається і що пише ігумен, аби доповісти про це бродникові Ростиславу і його покровителеві Ахметові. Й не було на його обличчі й сліду від того страху й приниження, якими заснітився його вид, коли був спійманий на злодійстві: захищений пропитою зграєю і владну руку баскака чуючи, боярин з нахабною самовпевненістю й погордою зирив спідлоба на ігумена й спитав ядуче:

— А ти яких вельми славних князів мав і маєш, чорноризцю? Таких, щоб міг ними пишатися перед своїми нащадками? Ваш Данило, котрого ви королем величаєте, перший з руських правителів покуштував татарського кумису й сам татарином назвався… А його син Лев заслужив у вас пошанівку хіба лише за те, що в Галицькій брамі Львова зустрів Телебугу з хлібом–сіллю, а потім перед Ногаєм холопом назвався; нині ж він Ногая на лови супроводжує й навіть коня ханського веде за вуздечко… А волинський князь Володимир, якого ти філософом називаєш, так схожий на князя, як клишоногий рак на муругого огиря: то в брудному халаті, то в рясі й чорній ярмулці ходить, до служебного монаха уподібнившись…

Поник ігумен Миколай під зливою в'їдливих слів боярина, котрого — не зганьбленого, не битого, хоч на злодійстві спійманого — відпустив з плебанії на всі чотири вітри, а варто було в печерний льох запроторити на хліб і воду, чей донощиків ще в Римі карали на горло.

Й прийшовши до тями, мовив ігумен Кмиті:

— Запам'ятай, що скажу тобі, негіднику: не мине й тебе кара — як не від Бога, то від людей… Римський імператор Доміціан оточив себе донощиками, які почали загрожувати й цезарям. То його наступник Троян посадив усіх навушників на корабель й без керма і вітрил пустив на волю хвиль… Така трієра й на тебе вже чекає…

— Не погрожуй, чорноризцю, — огризнувся Кмита. — Скажи краще, хто твій нинішний князь, бо ми маємо свого славного Ростислава, а ти кульгавому каліці поклоняєшся!

Не втерпів тоді Пантела й відказав бояринові на його злобну мову:

— Є у нас князь, зраднику поганий, — великий любомудр, який править Волинню. Смертний він, як і ми всі. Та є ще у нас князь духа, котрий безсмертним став. Й коли наш люд увіч його уздрить, то не стане тобі місця на святій землі!

Й з цими словами зник Пантела, наче його тут і не було. Ігумен навіть не помітив відсутності ктитора — дивився на Яворівський тракт, що протинав страдчівську пущу, й здався він йому хресною дорогою, по якій мають піти вслід за Месією відступники й христопродавці.

«Й підуть вони й очистяться на хресній прощі, ще ж бо, може, тліють у закамарках їхніх душ рештки совісті й стиду, й ще не всякли у пісок забуття сліди родової пам'яті», — подумав ігумен, і в його уяві проклався покутний шлях, до якого збігаються з усіх кінців краю стежки, доріжки, путівці: оповиває він серпантиною всю землю із Страдчівською горою на вершині — і йдуть по ньому розкаяні, вклякають на одинадцятьох мученицьких стаціях, прощення в Бога благаючи, і приймає очищених дванадцята стація перед брамою храму Різдва Пресвятої Богородиці…

Таке видиво враз постало перед очима ігумена Миколая, й він уже нічого більше не бачив, тільки хресну дорогу, яка брала свій початок з окраїни боярського хутора в Розточчі, бо тільки там міг судити несправедливий первосвященик Мученика, — і була то перша стація прощі.

Хресна дорога потягнулася вздовж Яворівського тракту й зупинилася на стації наступній: там скорбна жінка обмила голову Мученика миром, і він мовив до апостолів: «Вчинила вона мені це на похорон».

Й ще одна стація — над озером, у гущавинній тиші, звідки видно плосковерхий намет баскака Ахмета, — зображала прощальну вечерю, під час якої Мученик назвав ім’я зрадника…

Дорога звужувалась у стежину й проникала в пущу, де зрадник вчинив найтяжчий на світі злочин: поцілував приреченого у щоку, й опричники у гостроверхих шапках наклали на руки зрадженому кайдани, а чорна юрба, яка ще вчора вітала осанною, плювала тепер йому в обличчя.

Наступна стація заховалася в зарослих терном диких язвинах: тут ігемон Пилат умивав руки, віддаючи на смерть праведника й відпускаючи на волю злочинця…

Хресна дорога, вихопившись із язвин, спиналася на гору, де стояли вкопані в землю два хрести — для розбійників. Мученик ніс третього на спині й, знемагаючи, просив у Агасфера подати йому води, а той відмовився, прирікаючи себе на ганебне безсмертя.

І вже втомлений Страждалець падає під вагою хреста долілиць, тоді Симеон Киринейський бере найважчу в світі ношу на своє плече… З чола Страждальця стікає кривавий піт, милосердна самаритянка втирає йому обличчя рушником і як неоціненну нагороду несе у вічність нерукотворний образ Месії.

На одинадцятій стації Мученика розпинають, й він мовить до розкаяного розбійника: «Ще сьогодні будеш зі мною в раю».

А на вершині гори, біля брами храму закінчується страдна, у Страдчі прокладена хресна дорога дванадцятою стацією, на якій Оранта глаголить до народу: «Він воскрес!»

— Дванадцята стація для дванадцятого покоління, яке побачить світле Воскресіння — величне сяйво Золотих воріт на Київській горі, — прошепотів ігумен і аж тоді розглянувся довкруж.

Майдан спорожнів, Пантели ніде не було, й подумав ігумен, що доведеться йому довго чекати на повернення непосидющого прочанина: один Бог відає, де він подівся. Та знав отець Миколай, що ктитор колись повернеться, а тоді вони обидва разом вийдуть прокладати хресну путь, яку щойно увіч побачив. Та не відав ігумен цієї миті того, що без їхньої участі прокладе її прозрілий люд.

…А ктитор Пантела в той час швидко віддалявся від Страдча, пойнятий величним задумом, що зродився в його голові під час перемови з корчемними пияками.

Й тепер більше нічого для нього не існувало, тільки нестримне бажання чимшвидше допасти до Мединського монастиря.

Й коли він минув тисьменицькі ліси, з–над Лімниці долинув до нього срібний передзвін, що подібно жайворовим трелям кришив на скалки небесну голубінь. Усе в цій видолині було таким самим, як і тоді, коли Пантела уперше тут побачив жону Митуси — послушницю Зореславу, й стиснулося його серце від тривоги, що може не застати її, а ніхто, крім неї, не покаже йому, де спочиває Митуса.

Постукав у монастирську браму й наслуховував, чи не чутно кроків. Й коли брама тихо відчинилася, з глибини двору сторожко приглядалася до нього стара монахиня — ігуменя монастиря.

— Ти знову прийшов, — мовила вона. — Хочеш Зореславу забрати? Не бороню, вона вже вільна, невільною дружиною покійного мужа залишившись, й через це не могла стати невістою Христа.

Й тоді нечутно, немов привид, постала перед Пантелою та сама з нев'янучою вродою жінка, з якою колись тут розмовляв.

— Уже настала пора йти до нього? — спитала Зореслава.

— Крайня пора… — відказав Пантела.

— Матінко, — звернулася Зореслава до ігумені, — дозволь мені ще раз прийти сюди, я не все своє із келії забрала.

— Приходь, дитино, — відказала ігуменя. — Тільки пам'ятай, що, крім твого молитовника, який лежить на столику біля ліжка, ніщо тобі вже не належить.

— Бог добрий, — промовила Зореслава. — Він дозволить Матері Божій провести мене у грішний світ.

Й пішли вони удвох з Пантелою вздовж Лімниці до Дністра, щоб його берегами добратися до Галича.

Розділ шістнадцятий

Перед смерканням у страдчівській пущі озивалися пугачі — їхній зловісний регіт навівав непевність і страх на баскака Ахмета. Родовитому степовикові, який звик у дитинстві — такому нині віддаленому в безвістях часу, як ті безмежні простори між Галицьким краєм і монгольськими степами, — чути лише свист сухих вітрів та лемент шакалів, тривогою віддавало пугукання сов, торохтіння дятлів на буках і каркання круків у соснових верховіттях: слали вони на нього безнадію, схожу на розгубленість мандрівника, загубленого в пропасних лісових дебрях.

Нудьга, навіяна зловісними звуками чужої пущі, долала самовпевненість завойовника, й у хвилини зневіри думалось йому: невтримний ординський похід, якого не могли спинити безбережні сибірські ріки, тайгові багна, безводні безмежжя Согдіани, перед яким падали хоробрі булгарські вершники й завзяті кавказькі горці, а руські князі, соромом себе вкриваючи, випрошували в ханів ярлики на князівства, — спинився нарешті в цьому краю.

Подив і нерозуміння огортали Ахмета, коли дізнавався, що хани й ханики, навіть всесильний Ногай, повертаються, звідки прийшли, не сповнивши заповіту великого Чінгіз–хана, який звелів орді стати на березі останнього моря, назви якого ніхто з ординців не знав, проте було воно метою величного походу, привидом, маренням, обов'язком войовників досягти його — адже весь світ від східного океану до західного мусив належати Золотій Орді. Так заповів хакан, не відаючи того, що з обох боків карпатського хребта у гірських бескидах живуть народи, на вид не грізні, однак так міцно врослі у свою землю, що вирвати їх із корінням нікому не під силу — ні буйних угрів, ні лагідних чехів, ні розпаношених ляхів, ані співучих галичан та волинян.

Й саме цей позірно тихий люд, що посів землю над Дністром, Бугом, Прутом і Збручем, викликав страх у баскака: як його здолати? Відбереш у нього меч, він має для своєї оборони слово і молитву, примусиш його мовчати — він на гуслях пісню створить, на яку нікому ще не вдалося надіти кайдани.

Відчував себе баскак невпевнено, незважаючи на те, що галицький люд розледачів по кумисних вертепах, що поіржавіли їхні мечі під стріхами й байдужість повіялася над краєм: затихли молитовні канти й голосні гимни по церквах, а замість бойових пісень на майданах заскиглили жебранки під церквами й залунало п'яне галайкання напоєного отруйним солодом люду.

І в цей непевний для баскака час донесли опричники, що з Галича вирушив незліченний здвиг народу, обростає він загонами озброєних косами кметів, міщан з топорами, ченців з іконами і йде величавим походом з хоругвами, патерицями й піснеспівами у напрямі Львова, а круторогі воли тягнуть повіз з домовиною, вкритою червоною китайкою, і в тій домовині — прах Співця.

Ахмет викликав з Левандівки бродника Ростислава, якому виділив для князівства стільки землі, що її можна за півдня плужним конем об'їхати, проте Ростислав не переставав називати себе галицьким князем, і спитав баскак грізно, коли той увійшов до намету:

— Що ти чув про хресний хід із Галича?

Навіть не здригнувся Ростислав, на його худому, мов череп мерця, обличчі покоївся впевнений вигляд, а очі жадібно блищали.

— Зв'яжи Лева, — мовив він, — і кинь його в поруб, а мені віддай Галицьке князівство, як колись обіцяв. Й від бунтівників і сліду не зостанеться.

— Ні одній людині в цьому краю не вірю, — відказав баскак. — І тобі — теж.

— Хіба не я струїв народ кумисом, ти ж цього сам не міг би зробити.

— Та чи можу бути я певним, що твій народ не отверезіє?

— Дай мені владу, — домагався Ростислав. — Княже військо за тобою не піде, а мене послухається. Настанови мене князем у Галичині.

— Ти ж маєш князівство на Левандівці — поруч з плахою, — посміхнувся баскак. — Там ближче буде тобі до гробу, старий уже єси.

— Таж то хіба для жебрака! — впирався Ростислав, незважаючи на глузи татарина.

— А ти хто?! — скочив з войлока Ахмет і схопив бродника за оборки.

Ростислав вивільнився від баскака й мовив спокійно:

— А коли я дам тобі рятівну пораду, віддаси мені Галицьку землю?

— Віддам Пониззя — усе від краю до краю — і бояр, тобі неугодних, вижену звідти. Гадаю, для тебе цього досить. Святкуй собі з рахманами їхній мертвецький Великдень, коли виходять з могил предки, щоб нагадати живим, хто вони. А ти заганятимеш їх назад у гроби, щоб вони, бува, не нагадали тобі, хто був твій вітець! — зареготав Ахмет.

Поник Ростислав, згадавши мужній вчинок свого батька, й подумав, що Ахмет правий: з пам'яттю про предків жити невміч.

— Тож вислухай мою пораду, еміре, — мовив він, й жадоба знову зблиснула в його очах. — Ти темний, навіть письма не знаєш. А в них, — Ростислав змахнув рукою в бік печерного монастиря, — книги, пергаментні сувої, ще й ормологіони божественних та героїчних пісень, в них живе сила духа, й з тими людьми ти ніколи не зможеш помірятися силою, їх треба знищити, чуєш?

Ахмет погладив долонею свою рідку бороду й посміхнувся:

— Якщо це допоможе, — будеш галицьким князем, броднику.

…Своїм задумом про перепоховання праху співця Митуси Пантела поділився лише з ченцем Ісайєю в ту хвилину, коли він уже сидів на осідланому коні й вирушав із спорожнілого церковного майдану до Любомля на службу півчого в щойно збудованому храмі Святого Георгія. Князь Володимир Василькович не шкодував для нової церкви ні праці, ні коштів: три вівтарі заставив іконами свого витвору, престол застелив вишиваним золотою ниттю оксамитовим покровом, а у дзвіниці повісив дивні на звук малі й великі дзвони.

Ігумен Миколай не бачив цієї хвилини ні Пантели, ні Ісайї — зрів тільки уявну хресну дорогу, на якій колись очиститься од скверни відступництва прозрілий люд; півчий Ісайя вислухав ктитора, подякував йому за благородний і для піднесення людського духа вельми потрібний задум й почвалав до літньої резиденції волинського князяь а двома седмицями опісля прибув до монастиря Святого Иоанна в Підгороддя, що біля Галича, де зупинився Пантела, й віддав йому шкіряний мішок, повний золотих талярів і срібних гривень для витрат на перепоховання Митуси перед брамою храму Різдва Пресвятої Богородиці в Страдчі та на величавий хресний хід через Залукву, Журавеньки, Млиниська, Березину й Розвадів до устя Верещиці в Дністер.

Вість про хресну прощу Галицьким краєм з домовиною Співця, слава про котрого колись лунала від Володимира–Волинського, Галича й Коломиї аж до Перемишля і Холма, невинно убієнного правдолюбця, кров'ю якого обагрив свої руки і до самої смерті змити її не зумів найудатніший з усіх галицьких вінценосців король Данило, й згодом забутого творця богослужебних і світських ораторій та бойових гімнів, — блискавкою облетіла весь край, і прокинулися притлумлені татарвою, збайдужілі й отруєні чужинецьким пійлом слабодухи. Пробуджена гордість за славного сина все навальніше добиралася до людських душ і спонукала впокорених гречкосіїв згадати Співця — бо ж не в Кракові, не у Празі і не в Будапешті, а в нині безпам'ятній Бакоті на Пониззі виріс славен муж, яким міг би пишатися кожен народ…

Гордість стрімко вривалася у свідомість людей і навіть болохівців пойняла: труїла байдужість, вбивала заразу зради й залишала тільки сором за власну нікчемність; сором був сильніший за страх перед глузами поторочі, яка вже не мала сил вибратися із твані відступництва; народ запишався своїм славним Співцем, ошалів від люті на самого себе й на призвідців соромоти — з усіх кінців краю, з хуторів, сіл і містечок виходили озброєні настромленими косами кметі та містяни з бойовими молотами й прилучалися до походу; ратники покидали фортеці й зливалися з натовпом, з монастирів виходили ченці з хоругвами, чернички співали пісень на Божу прославу, а парубки вривалися до придорожних корчем, де відступники пропивали свою пам'ять, — трощили вікна, ляди, посуд, виганяли завсідників із смердячих вертепів, а ті, які не приставали до походу, розбігалися по лісах та шелюгах, пропадаючи там навіки, — й злітали до небес співи, що славили Бога, Русь і зброю.

Зореслава прилучилася до походу в Залукві. Після того як показала Пантелі могилу Митуси на березі Дністра у Підгородді, вернулася в Мединський монастир, щоб забрати Чудотворну ікону, яку принесла в обитель її двійниця. Приглянулася до іконостаса в каплиці — ікони не було, виднілася лише біла прогалина з лівого боку царських врат, як і у всіх церквах краю, й біль стиснув її серце, коли збагнула непоправну втрату.

Й тієї ж миті, ніби в дзеркалі, побачила вона свою двійницю, яка проходила мимо Зореслави й теж дивилася на своє дзеркальне відображення. Вона несла в руках ікону, минала двійницю, не відводячи від неї очей, і з її погляду втямила Зореслава, що монастиреві загрожує лихо.

З надією, що ікона буде врятована, вернулася Зореслава до Залукви. Скинула чернечий одяг, убралася у квітчасту одежу, в якій колись виходила на русалії, наздогнала похід й пішла за домовиною мужа, і здалося їй, що він не у труні лежить, а йде поруч з нею.

Поруч з нею йшов чернець Ісайя. Він співав кант «Світе тихий» голосом Митуси, спів повнився відлунням, і спитала Зореслава:

— Ти Митуса?

— Митуса вічний, — відказав чернець. — Він живе у наших душах, горла наші дзвенять його співом, а серця тепляться любов'ю й добротою Співця.

Ці слова тихим спокоєм овіяли Зореславу: поруч з нею йшов півчий Ісайя, схожий на її покійного мужа і його талантом обдарований. Й подумала вона, що буде йти з ним до кінця свого шляху: Ісайя теж зніме колись із себе рясу й чернечу обітницю, бо так велять їм обом Господь і доля.

Й бачила Зореслава, у вмиротворенні перебуваючи, свою двійницю, яка то зринала перед її очима з натовпу, то губилася серед жінок — сама в чернечій одежі — й тримала в руках Чудотворну ікону, котрій призначено захистити люд у найтяжчій скруті.

Був хресний хід цільним організмом, в якому кожна клітина перебувала в гармонії із сусідньою — єднала прочан пам'ять про Співця, який став повелителем мислей, утіх і сумнівів людей, що йшли величавою процесією Галицьким краєм у злагоді, вірі й любові. Зореслава всією душею відчувала ту благословенну спільність, котру не встигли розтоптати чужинці й відступники, — підніс Співець нарід до своєї висоти, ставши князем краю — терном колючим, що не допускає чужинецьких рубачів до живої пущі.

Й коли процесія на окраїні Львова огинала підніжжя Замкової гори й звертала на Яворівський тракт, минаючи княжий храм Святого Миколая, побачила Зореслава, як її двійниця заходить з іконою в руках до церкви, й подякувала Богу, що знатиме, де захований Чудотворний образ.

…На багатолюдний похід дивився князь Лев — пригнічений, духом занепалий. Він вийшов з церкви в супроводі гриднів: були вони у шкіряних опанчах та гостроверхих шоломах, схожих на татарські кучми, і згіршився Ісайя думкою: чому васали так швидко уподібнюються до сюзеренів, меншовартими стаючи?

Князь зійшов з паперті й зупинився на обачній віддалі від походу. Зняв з голови митру, шануючи покійного, й без неї згасла його колишня величність: непокритий, він став схожий на прочанина, що Великодньої п'ятниці побожно ступає за плащаницею, а горностаєва мантія, що думності князеві додавала, уподібнювала безверхого володаря до пішого боярина. Й подумав Ісайя, що не корона звеличує владця, а його діла: ось для Співця короною стало галицьке небо, і ніхто й ніколи не зніме його з голови Божого помазаника.

Подібне відчуття пройняло й Лева, пригніченого видом незліченної маси не залежного від нього люду; враз утямив князь, що над цим багатоголовим безбережжям він більше не владний — іншого князя обрав собі народ, а він, Лев Данилович, залишився підданим у завойовника через те, що не мав відваги, як його вітець, супротивитися йому, і хитрощами короля Данила не наділив Господь королевича.

Ніби кліщами стиснув туск його душу — чей і Литву, і Краків, і Шлеськ, і Люблін прагнув він приєднати до Галицького князівства не ради власного збагачення — для нього досить стільки займанщини, що притвор у Лаврівській монастирській церкві на Самбірщині, в якому за княжим заповітом поставлять його домовину, — князь Лев прагнув створити велику державу, як його дід Роман Великий, крові людської теж не шкодуючи для цього. А чого бракувало і дідові, і внукові для досягнення заповітної мети? Чому Співець зумів усеціло підкорити собі руський люд — без крові й зброї, в чому таїться сила його власті?

Й зі скрухою згадав князь Лев свого стриєчного брата Володимира Васильковича, який у Любомлі, кончину свою відчувши, заповів у тестаменті Волинь не йому, а братові Мстиславу…

Бо ти, Леве, вражений жадобою влади, підняв меча вище любомудрія і любові, ти кров заради крові проливав. За що позбавив життя праведного литовського князя Войшелка, хресного батька твого сина Юрія? Та лише за те, що він, прийнявши схиму, заповів Литовську землю не тобі, а твоєму братові Шварнові. Чому ти забув про благородну злагоду твого вітця Данила з Васильком? А хіба не заради влади ти хлібом привітав татарина в Галицькій брамі й провадив за уздечко Ногаєвого коня, вирушаючи з ним на лови? То я не заповім тобі навіть жмутка соломи із сінника, на якому сплю, — не те щоб Волинську землю віддати… Ти один винен, що занепадає наша держава: якби зі мною спрягся, то ми б разом збудували її — міцну зброєю і духом, а так обидва програли: не може жити тіло без душі, й душа без тіла немічна…

У тяжких думах супроводжував князь Лев процесію: тисячолюдна ріка вливалася на хресну дорогу, яку колись у своїй уяві проклав ігумен Миколай.

А він стояв тепер на Страдчівській горі біля церкви з хрестом у руці: зустрічав новітнього володаря людських душ, а земний володар стояв біля церковного цвинтаря на Підзамчі без княжої митри на голові.

Священики правили литію над домовиною Співця, розливалося по краю голосіння «Со святими упокой», а коли на майдані виросла висока могила, Ісайя сотворив останню Митусину пісню, проспівану ним перед смертю.

Підхопив пісню весь люд: зміцнюючись духом, перемінювався цієї миті з натовпу в народ.

Тихий схлип сплеснув над майданом: мовчки і в сльозах співала Зореслава свою дівочу пісню, коли, русалкою ставши, в житі від Митуси ховалася.

— Спить пан Іван, — прошепотіла вона, діткнувшись долонею до руки Ісайї. А по хвилині промовила, дивлячись зеленими очима йому у вічі: — Ти повернувся до мене, Митусо?

— Хочу бути завжди з тобою, Зореслава.. Завтра поїду до Любомля й зречуся перед ієромонахом Йовом чернечої обітниці.

— А що мені робити з моєю обітницею мужеві? — спитала сама себе Зореслава й додала по хвилині: — Чи Бог не затівається на нас, Ісайє?

Над озером, де стояв намет баскака Ахмета, стирчало голе кілля, й полегшено зітхнув ігумен Миколай, подумавши, що жертвою Співця очистилась Галицька земля так, як окупився світ Христовими муками.

Та не знали ні ігумен, ні ктитор, що жертовний камінь ще не наситився кров'ю…

Розділ сімнадцятий

Останні листки патерика були записані вишуканою в'яззю — письмовець був вправний і освічений, й це остаточно переконало отця–професора Конрада, що списував патерик півчий Ісайя. Та й нікому більше було записувати. Свідком останніх подій у Страдчівському монастирі міг бути тільки він.

…Другого дня після перезахоронения праху Митуси очищений від провини за смерть Співця і прощений за відступництво народ розійшовся по домівках.

Й коли у Страдчі залишилися лише робітні люди, котрі вздовж хресної дороги, яку проклав багатолюдний хід з домовиною від Розточчя до храму, вкопували хрести на дванадцятьох мученицьких стаціях, сталося нечуване лихо, яке волало до неба о помсту.

Втомлені майстри відпочивали літньої ночі на м'якій моховій повсті у Язвинівському яру, а ченці й ігумен Миколай спали в печерних келіях. Тоді наляканий багатотисячним походом баскак Ахмет темної безмісячної ночі допав до стійбищ опричників на Левандівці й вирушив з ними до протилежного схилу Страдчівської гори, де над річищем Верещиці зяяла чорна нора виходу з печери. Баскак послав бродника Ростислава до печерного входу над озером, той тихо прокрався туди, яко тать, зариглював дубовою балкою печерну браму, а тим часом опричники понаносили до вхідної нори сухого хмизу й запалили.

Й ніхто серед ночі не почув ні стогонів, ні криків стражденців, глухли їхні зойки в печерній темряві, й лише вранці повіяло на робітних людей смородом згарищного диму, що просочувався з печери крізь щілини в брамі, — й запізнилися вони з порятунком.

Поруч з могилою Митуси виросла друга, в якій захоронили ченців, задушених димом, а перед брамою печери забовваніла голова монаха Ізидора: повернувшись із сіл, куди ходив за ялмужною для монастиря, не міг витерпіти жалю за погиблими й, щоб відмолити за них гріхи, чого вони не встигли сповнити, знову закопав себе в землю й третього дня перед сходом сонця сконав у покутних молитвах.

Згодом прийшла до Страдча чутка, що Ахметова орда опричників, полишивши нефортунного князя Ростислава напризволяще, по дорозі на Пониззя спалила Мединський монастир, вирізала монахинь, а потім, наздоганяючи нойона Ногая, який після смерті хакана Берке квапився до Сараю, щоб посісти престол Золотої Орди, пустила з димом Синєвидненський монастир та храм Святого Михайла в Бакоті.

Розлючені таким бузувірством страдчівські кметі рушили з косами й сокирами на боярську слободу в Розточчі, потрошили заборола, бояр, які не встигли втекти, повбивали й палаци пустили з димом, звідти подалися на Левандівку, змели татарські намети й халабуду, з якої зник невідомо куди бродник Ростислав, й залишили тільки шибеницю на вигоні як знак татарського лихоліття.

На спорожнілій Страдчівській горі стало моторошно тихо, лише вітер свистів у соснових верховіттях і плюскотіли хвилі на озері.

Біля могил Митуси й ченців на досвітках і надвечір'ях непорушно, немов статуя страдниці Рахілі, стояла Зореслава, уста її ворушилися, та ніхто не чув молитов Митусиної вдови, та й нікому було їх чути.

…У спальній хоромині літнього княжого палацу в Любомлі на сіннику, білою бараницею вкритий, лежав волинський князь Володимир Василькович, якому Господь відлічував останні миті. За час повільного згасання встиг князь роздати дружинникам, які втратили коней у битвах з ординцями, стада найкращих аргамаків, а працьовитим кметям — мисливські угіддя, зняти данини й повинності з міщан Городла, Сарн та Ковеля й віддати з княжої скарбниці золоті злитки на церкви й монастирі у Ківерцях, Острозі й Славуті.

У княжому узголів'ї стояв печатник Серафим й підбивав умираючому під голову пухові подушки, витирав рушником піт, що виступав на чолі сивими краплями й стікав по щоках, гублячись разом із слізьми в глибоких ритвинах.

Володар Волинської землі покидав білий світ без боязні, однак давкий жаль діймав його серце, що не зумів за життя скористатися повнотою княжої влади: був він ніби орлом з підбитим крилом, що не мав моці набрати в польоті належної висоти. Князь пильно дивився на ікону, яку малював півжиття, а нині звелів повісити на чільній стіні, щоб мати її перед очима, і аж тепер втямлював, що для твердості державних законів й величі Христової науки, а теж для пам'яті про богоугодні діяння святих мужів, які ось схилилися над новонародженим Божим Сином, потрібні не лише мистецький хист і щирі молитви, а й булатна зброя; подумавши про це, звелів князь печатникові, запізно вельми, покласти поруч нього на ложе меча, якого повинен був за життя хоч вряди–годи брати до рук замість пензля й вапниці.

З правого боку княжого ложа стояв стриєчний брат Володимира його улюбленець Мстислав Данилович, який нарешті позбувся сум'ятливої непевності свого становища, отримавши на руки княжу грамоту з передсмертним заповітом: «Се я, князь Володимир, син Василька й онук Романа, передаю всю Волинську землю разом з городом Володимиром моєму стриєчному братові Мстиславові».

Вручаючи цю грамоту молодшому братові Данилового первістка Лева, князь помітив на щойно стурбованому й захмареному обличчі Мстислава грішну втіху, вдоволення і пиху — й непрошений сумнів закрався у князеву душу: а чи не краще було віддати Волинь хай і пожадливому до влади й знікчемнілому в покорі перед чужинцями, та все ж войовничому й хороброму Леву — чей Мстислав ще не сягав головою до кінського живота й плакав зі страху, тримаючись за батькове корзно, коли Лев розчереплював голову баронові Фільнію… Але тут же відігнав від себе підступні, що враз душу скоробили, мислі: чи ж можна було віддавати край у руки холопством ураженому самолюбцеві, який підносив ханові хліб–сіль, ще й бахмата ханського водив за уздечко! Та знову, незважаючи на ненависть до Лева, впертий сумнів навально вдирався в мозок князя: а хіба великий король Данило заради порятунку рідної землі не обманював і себе, і ворога? Й чи до таких хитрощів буде вдатний Мстислав Данилович?

Зморений сумнівами князь Володимир відвів погляд від набундюченого Мстислава, зупинив його на іконописному обличчі півчого Ісайї, що стояв оподалік княжого ложа, й очі князя налилися добрим теплом. Згадав він, скільки труду вклав, навчаючи юного отрока Митусиного вміння відчитувати з ормологіонів божественні нути кантів і гімнів: немов м'який віск, з якого можна виліпити парсуни і Марса грізного, й Венери звабливої, — так вдалося князеві викшталтувати талант Ісайї для відтворення в гласі урочистих антифонів і ніжних трелів народних співанок… Втішив князя цієї миті вид здібного учня, й прогнав він від себе тривожні думи. Й щоб встигнути, поквапився Володимир Василькович дати останнє напуття Ісайї:

— Заходь, сину, до храму завше в бойовому обладунку, бо в Господньому домі іноді знаходять собі пристанище не лише пророки, а й міняйли… І не перебувай вічно на духовній висоті, деколи опускайся і в буденні видолини, де добре чутно гомін рідних дзвонів…

— Піду своєю стезею з твоєю наукою, господине, — промовив Ісайя і приклався устами до холодної руки князя.

З лівого боку ложа стояв, немов монумент, ієромонах Йов й молився не за душу князя, чисту й праведну, а за долю краю, в якому невдовзі, як бачилось Йову, із смертю синів вінценосних братів Данила й Василька закінчиться славна династія Романовичів, Марсом і Аполлоном освячена. Хто ж то прийде після них і чим озброяться новітні володарі — мечем чи мислію? А дав би Господь, щоб і тим, і тим — воєдино! Та дарма: вже нині стоять на протилежних берегах провалля два непримиренні брати — один з мечем, а другий з пензлем, й просив Бога праведний Йов, щоб та прірва в будущині не поглибилась, й майбутні правителі, запаморочені незгодами, не поринули бува в безпам'ятну бездонність…

У дверях княжої спальні стояли, перехрестивши алебарди, два гридні, немов намагалися зупинити душу князя, яка вивільнялася з ослаблого тіла й поривалася до небесних чертогів.

Та не мали вони сил перегородити їй путь…

Й ридма заголосили над домовиною князя галичани й волиняни, литва й чехи, ляхи і юдеї. Бо не було ще в Галицько–Волинському князівстві такого благородного правителя — мистця й мудреця — з Божим талантом й серцем доброчинним.

Перед папертю храму Святого Георгія в Любомлі виросла могила князя Володимира Васильковича, щоб височіти в майбутніх віках пам'ятником могутньої колись держави.

Після погребання мовив ієромонах Йов до півчого Ісайї:

— Вертайся в Страдч і оживи церкву Різдва Пресвятої Богородиці — непам'ять–бо приходить до людей набагато швидше, ніж прозріння.

…По смерті брата князь Лев прощався з миром. Вийшов на подвір'я Нижнього Замку без княжої митри, у чернечій сутані, й чекала на нього карета, запряжена двома парами огирів. Зайшов до повоза, ще хвилину сидів мовчки, й візник чекав його повеління рушати. И думав тепер колишній князь про мертвого Співця, який мав більшу силу на світі, ніж він — живий; хресний хід розтоптав Лева, розчавив, залишивши йому лише сором за те, що за його владарювання ні разу не задзвонили ратні дзвони, скликаючи дружину на битву з ордою, і встид за нікчемну усмішку перед Ногаєм палив його цієї миті. Й дійняв теж жаль за втраченим часом, який ні разу не облагородився піснею Митуси, і жодної книги не розгорнув він у бібліотеці Володимира в Любомлі, й не схилився, запаморочений жадобою влади, хоча б перед однією іконою, намальованою пензлем вінценосного волинського ізографа.

Мучила теж його думка, що подібна до Митусиної слава ощасливила б і його, якби зумів він поєднати в одній руці дві сили — меч і мисль, — як це зумів зробити великий прадід Мономах, котрий у своїх діяннях зумів сполучити хоробрість Святослава Завойовника і мудрість Ярослава, який цеглу клав з мечем в руці.

Й у безнадійній осамотненості згадав Лев, що давно немає з ним улюбленої жони Констанції, яка нині відмолює гріхи свої і мужа у Святомихайлівському монастирі у Володимирі–Волинському. А міг би він її спитати: в чому моя провина, що я залишився на маргінесі руського літопису, а нарід мій, покинувши мене, пішов у вічність із своїм пророком. Бо не народну долю виплекував я, а свою владу, від якої не залишилося тепер ні крихти, — подумав скрушно Лев.

Й наказав візникові поганяти до Спаського монастиря василіян, що заховався в Бескидах біля Лаврова. Довга дорога заспокоювала колишнього князя, й коли карета зупинилася перед монастирською брамою, відчув він дивну полегшу в душі: то замість погорди й злоби вкрадалося в його змучене серце почуття добра і смирення… І відчинилися двері келії перед ченцем — тут він випрошуватиме в Бога милосердя для Руського краю — може, його молитва досягне кращого скутку, ніж колишнє владичество.

….Відправивши вечірню в церкві Різдва Пресвятої Богородиці, ієромонах Ісайя подався до могил, щоб помолитися за душі ченців та прочитати тропар над гробом Митуси.

Облаченний у сніжно–білий стихар, був отець святково урочистий і заповітним сподіванням обнадіяний: коли западе надвечір’я — може, прийде, як колись, Зореслава поклонитися усопшому мужу. Не плекав надії, що полюбить його вдова, та не мислив він свого життя без неї в пісному й безбарвному для нього світі; щодня вдивлявся в озерну синяву, що мерехтіла за Яворівським трактом, й коли западали сутінки, виглядав кохану.

…Ктитор Пантела замкнув на ключ спорожнілий храм й стояв на паперті, вдивляючись у глибину цвинтарища. Й побачив він старезного сивобородого діда, що сидів на землі, спершись спиною до ветхого хреста. Дід тримав на колінах ліру, покручував корбою, а пальцями блукав по клавішах й наспівував старосвітську думу про мідні човни, що попливли тихим Дунаєм — тихим Дунаєм до Царгорода.

Пантела підійшов до старого й спитав:

— Хто ти, божий чоловіче, й чому про Царгород співаєш? Що знаєш про той город й чи бував там?

— Не ступав я туди ногою, — відказав дід, — тільки предовгим списом сягав до заморського города, коли закидав Золоті ворота з Києва в чужий край…

— Невже ти воєвода Дмитрій? — здивувався Пантела. — Я ж бачив, як стікали по твоїх щоках сиві, мов ропа, кривдні сльози, коли зрадливі кияни за свій викуп віддавали тебе татарам на смерть, й Батиїв темник на моїх очах стинав тобі голову. Як ти міг залишитися живим?

— Я в легенді живу, подільський прочанине, тому вічний есьм. А ту легенду ти сам створив й цієї миті її твориш, викликаючи з небуття примарне видіння. Та поки я зникну з–перед твоїх очей, послухай і запам’ятай заповітне пророцтво — мусиш піти з ним між люди й глаголити святе віщування: «О Золоті ворота, стояти вам ще там, де ви стояли!»

Й здимів лірник, а з–поза порослого бур’яном гробу підвелася постать, на кістяка схожа, й упізнав у ній Пантела бродника Ростислава: стояв він з простягнутими руками й благав ктитора:

— Візьми мене з собою в Царгород, може, хоч там ме не князем визнають; мушу втікати звідси світ заочі, ходить–бо за мною назирці люта мста…

— Втеча не врятує тебе, поганцю, ти втікаєш разом з покарою за свої тяжкі гріхи, — відказав Пантела. — Та й пізно тобі втікати — помста вже тебе настигла, моє прокляття сповнилось на тобі цієї миті, жебраку!

Як тільки вимовив ці слова Пантела, упав на гріб бродник Ростислав, простягнув кістляву руку й задебелів:

— Подайте хоч скоринку хліба убогому князеві галицькому…

А коли зникло з–перед очей Пантели погане видіння, він, не сказавши й слова ієромонахові Ісайї, подався в путь на Пониззя, щоб утішити там обдурений рахманами люд надією на повернення в Руську землю Золотих воріт.

Зі смерком прийшла до могили Митуси Зореслава, припала до грудей Ісайї й мовила:

— Прости мені, що не буду з тобою, шлюб мій з Митусою довічний. Прийняла я постриг у монастирі Святого Миколая у Львові: чернечий одяг на мені, в серці пісня Митусина, а на устах молитва до Чудотворної ікони, яка заступила білу прогалину з лівого боку царських врат у монастирській каплиці. Оберігатиму її у свята й будні — у найтяжчий для нашого краю час…

На цьому закінчився патерик, написаний у Страдчі й збережений у глибинних книгосховищах храму Святого Георгія в Любомлі.

Отець–професор Миколай Конрад перегорнув останню сторінку й на звороті побачив запис рівним жіночим почерком — хтось невідомий увічнив Зореславину молитву за порятунок Руської землі.

«Не наведи на ни, Царице Небесна, напасті й іскушенія, не передавай нас в руки чуждих, да не прозветься град твой — град пленен. Не напущай на ни ні скорби, ні глада, ні огня, ні потопленія. Мало показни, а много помилуй, яко не терпить наше естество долго носити гніву твоего. Мир утверди, гради возвесели, мужі, і жони і младенци спаси. Вся помилуй нас, вся утіш, вся обрадуй — і нині, і присно, і во віки віков. Амінь».