Хвороба Лібенкрафта. Morbus dormatorius adversus

ЧАСТИНА ДРУГА

Так, це йому не здалося. Двічі помацавши повіку (плямка ніяк не виділялась густиною, не пекла й не свербіла), розплющив ліве око і заплющив праве. На правій повіці була така сама плямка, маленька й ледь помітна. Витер долоні рушником, потім уже долонями — свіжими й прохолодними — ретельно протер обидва ока. Обдивився очі ще раз, почергово їх заплющуючи, ніби підморгуючи самому собі.

Плямки таки були. Подумалося, що мав би злякатися, та відчував не страх, а, швидше, подив. Заплющив очі — і зрозумів, що бачить. Бачить із заплющеними очима. Дзеркало на стіні немов проясніло й відбивало його обличчя, шию і плечі набагато яскравіше, ніж наяву. Було цікаво бачити себе із заплющеними очима. Спокій і рівновага читались у власному образі. Також у ту саму мить помітив, як позаду, у кімнаті, за зачиненими дверима, Ліда перевернулась у ліжку й накинула ковдру на голову. Десь унизу схилився над унітазом сусід. А ще далі під ним, у підвалі, пробігло сірими теплими плямами кілька щурів.

Сперся руками на раковину й замислився. Страху все не було, та повернулось усвідомлення буденної реальності. На вулицю так уже не вийти. Та й Ліда невідомо як відреагує. Треба якось це приховати. Але як? Зараз-зараз. На поличці ліворуч від умивальника завжди панував безлад: порожні пляшечки з-під бозна-коли використаних одеколонів, надірваний пакет борної кислоти, вже давно засохлої, інші невідомі речовини у непідписаних пакетиках і сірникових коробках, зламані зубні щітки, зігнуті голки і скріпки, пласкі, вузенькі, до прозорого змилені обмилки, інший мотлох. У глибині того мотлоху, десь під третім чи четвертим його шаром, здавна валялася кругла коробочка іноземного виробництва — її подарував їм іще з нагоди одруження хтось із Лідиних знайомих. Це була пудра — справжня, іноземна. Ігор пригадав, що тоді, в перші роки сімейного життя, любив часом відкрити ту ємкість, ще повну густо спресованої рожевої субстанції, і вдихати її легкий, пряний запах. Пудра була прекрасною — ніжною на колір, приємною на доторк. Згори її, вже в коробочці, ще й укривав кружечок тонісінького целофану, теж рожевуватого, з якимись кучерявими візерунками. Одного разу йому навіть подумалося, що ця коробочка — єдина річ у їхній квартирі, зроблена за кордоном.

Ще під кришкою колись була губка — рожева, пориста і також запахуща. Потім вона потрохи зсохлася, просякла пудрою та виділеннями шкіри, до якої мусила весь час доторкатися; пізніше Ігор бачив, як дружина користається з рідкісної косметики, вбираючи її жмутиком ватки: губка десь поділася, зникла.

З часом, однак, Ліда використала всю пудру, й коробочка долучилась до мотлоху на поличці лише тому, що її шкода було викинути. Вона була прекрасною і порожньою. І зберігала свій колишній запах. Та Ігор дедалі рідше відкривав її, щоб вдихнути «перетертих трояндових пелюсток», як сам одного разу подумки визначив цей аромат. Маринка нею гратися чомусь не захотіла, віддаючи перевагу виструганим з дерева лялькам, одні з яких символізували робітниць, інші — трудівниць села. Тож коробочка собі темніла і старіла в темряві туалетної комірчини. І зараз відкриватися не поспішала — краями верхньої і нижньої частин зрослася міцно, та й постійна затхла волога вбиральні цьому теж посприяла. Ігор міцно вчепився у кружечок, похитав його-туди сюди, зміщуючи половинки в протилежні боки, шарпнув щосили, підважуючи нігтями, і в ніздрі вдарив призабутий трояндовий запах, щоправда вже дещо підсохлий та застояний.

Золотисте денце коробочки було порожнє, аж виблискувало. Проте по краю, попід обідком, ще рожевіла тонесенька пасмуга невиколупаної, злиплої ароматної субстанції. Зламаною голкою Ігор здряпнув уздовж обідка — і купка пудри, зовсім крихітна, слухняно зібралася в нижній частині нахиленого кружечка. Послинив пальця, вмокнув його і, наблизивши обличчя майже впритул до дзеркала, акуратно зафарбував плямки, мружачи почергово то праве, то ліве око. Відклав коробочку, обдивився очі, знову кліпаючи і примружуючись, сухим пальцем протер, вирівнюючи краї накладеної косметики. У тьмяному світлі туалетної лампочки виглядало непомітно. Але як воно буде надворі?

Закрив коробочку, відклав її до решти мотлоху. Сполоснув руки, хотів за звичкою протерти ними обличчя, починаючи від очей, та вчасно схаменувся. Струсив долоні, витер їх, спустив іще раз воду в унітазі — майнула думка: «для чого?» — і вийшов з туалету, про всяк випадок намагаючись не кліпати.

Ліда все ще спала. Накрилася з головою і відвернулась од вікна, щоб світло не падало їй на обличчя. Ігор поспіхом одягнувся, намагаючись рухатися якомога тихіше, шмигнув на кухню. Там поставив чайника на плиту, із заварника вилив рештки давньої, вже вкритої бензиновою райдужною плівкою заварки. Знайшов шматок хліба, загорнутий у шорсткий обгортковий папір. Хліб був інакший, ніж учора, не чорний і засохлий, а сірий і ще доволі м'який. Принаймні ламався він не зусиллям і крихтами на всі боки не стріляв. Дочекавшись, коли чайник заклекоче, розбавив заварку окропом, покалатав ложкою отриманий напій, відкусив хліба, запив, перевів погляд на вікно. Заплющив очі й раптом побачив на підвіконні більшого пакета з такого самого сірого обгорткового паперу. Не розгортаючи, не зазираючи досередини, обдивився його вміст: ковбаса, гарна, суха, ще й не одна, дві палки, банка згущеного молока, сир, добрий, жовтий, окремо загорнутий, невелика голова, і ще у пакеті — менший пакунок чогось темного, дрібно змеленого. Невже це кава?

Пудра на повіках дещо притупила цей новий, незвичний зір. Не повністю непроникна, але відчутна півпрозора пелена стояла тепер між ним і предметами, коли заплющував очі. Втім, з розплющеними тепер усе бачилося плоско і тьмяно.

— Ти вже встав? — Ліда стояла у дверях кухні, непевно загортаючи на грудях старенького темного халата. Розкошлана голова ще звішувалася їй зі сну, похитуючись на тонкій шиї, очі дивилися дещо осовіло. — Їсти хочеш? Онде там є! Бери їж!

Ігор буркнув щось нерозбірливе й відсьорбнув черговий ковток чаю. Заїв його хлібом. Страшенно кортіло подивитися на Ліду крізь повіки, але він не ризикнув. Дружина ж, іще кілька секунд постоявши у дверях, струсонула головою і побрела до туалету. Він провів її поглядом, кліпнув і на мить побачив, як вона сідає на унітаз, високо підібравши халата.

Знову глянув на вікно. Продукти його не цікавили. Їсти особливо не хотілося. Проте з заплющеними очима негода за шибками видавалась якоюсь іще нестерпнішою. Як бути? Плямки вже є на твоїх очах? Ти вже таврований, відзначений — і в кожну мить на тебе можуть накинутися, збити з ніг і бити, бити, бити, аж доки ти не смикнешся востаннє. Тоді що робити? Зачаїтися, відсидітися вдома? Ні, не можна: в театрі неодмінно звернуть увагу, пришлють когось з'ясувати причину твоєї відсутності. Так тебе викриють ще швидше.

Цікаво, Ліда нічого не зауважила? Зі сну вона, звісно, не роздивилася твоїх легко припудрених повік. Але чи інші люди — там, надворі, на денному світлі, чи вони не помітять? Та все одно треба йти!

Відщипнувши іще шматок хліба й запивши його рештками чаю, почав похапливо збиратися. Пригадав, як учора звечора жінки в театрі попереджали про відключення опалення. Одягнув найтеплішого светра з усіх, що мав, — грубої темно-коричневої вовни, майже чорного. Светр був старий, в'язка на ньому де-не-де вже збилась бурульками, а на ліктях, навпаки, просвічувала витертими волокнами. Проте це був найтепліший одяг, який можна було знайти у шафі. Комір светра був високий, під шию, ще й підгорнутий кілька разів. У ньому можна було впевнено почуватись і на протягах, і на легкому морозі.

Уже взувався в передпокої, коли Ліда вийшла з туалету. Вона теж умилась, обличчя мала бліде й вологе. Очі ніби трохи розплющилися, й жінка подивилась на нього згори вниз не особливо доброзичливо:

— Їсти є що. Я, мабуть, заберу малу від батьків. Бо вона там нудиться.

— Чого ж, забери… — відповів, намагаючись не кліпати. Відвів погляд, швидко зашнурував черевика й вискочив на сходи, причиняючи за собою двері якомога тихіше.

На нижньому майданчику припалював першу ранкову сигарету сусід. Він був не в гуморі чи теж іще не прокинувся. Підвів назустріч невдоволений погляд. Ігор потис йому правицю на бігу, й той лише нерозбірливо промимрив щось услід. Та ще пихнув понад головою хмарою смердючого диму від найдешевшого тютюну.

Чи то на контрасті з димом, та холодне повітря у дворі лише заспокоїло Ігоря. Він притишив крок і, дійшовши до трамвайної зупинки, вирішив проїхати лише частину шляху, а ближче до театру вийти і пройтися пішки. Резон у цьому був: перших зупинок п'ять трамвай ішов майже порожнім, і ризику бути викритим практично не існувало. А далі до вагона набивалося повно робітників з підшипникового, металопрокатного та заводу залізобетонних виробів, і там уже майже стопроцентово ти опинявся обличчям до обличчя з кимсь похмурим і невиспаним. У тебе вдивлялись і, хоч ти не сильно вирізнявся своїм одягом та зовнішністю від решти пасажирів, майже завжди безпомильно виділяли як не свого, як чужинця. Одного разу навіть кондукторка, протискаючись поряд у кінець салону, незадоволено пирхнула на пред'явлений ним проїзний: «Ото ще й артисти в мене тут їздять!» Хоча уявити її в глядацькій залі на виставі Ігор не здатен був навіть після цілої пляшки. А виявилось — його таки знають, відрізняють від решти…

Буркнувши, як звично, «проїзний», він пройшов у хвіст вагона і вперся поглядом у забризкане заднє скло. Заплющив очі — й назад, у зворотну перспективу, побігли раптом вогні та різноколірні іскри, струмуючи й переливаючись. Вони були видимі і водночас нечіткі, розмиті, розпливчасті. Ніби крізь напівпрозору запону бачився світ. Прихований за тією запоною, близький, але чужий, недосяжний.

Розплющився — це все була та сама розбита дорога вздовж трамвайної колії, і по ній сунули, хилитаючись та підстрибуючи на вибоїнах, вантажівки з кривими дерев'яними бортами. А заплющивши очі, бачилось інше — рух світляних ліній, і не тільки поряд, на одній з тобою площині, але й рух підземний, глибинний, і рух повітря — струмені вітру також ставали об'ємними й видимими. Весь світ навкруг виглядав рухомим, летючим, спрямованим кудись до невідомої далекої мети. Це було і гарно, і тривожно водночас.

Ззаду відчувся якийсь рух. Ігор повільно озирнувся. Стара жінка у чорному стояла за два кроки, тримаючись за вичовганий прут поруччя. Ігор уперся в неї поглядом, з усієї сили намагаючись не кліпнути.

Чув, як хрипко дихає горло старої жінки. Своє дихання тамував. На секунду зробилося страшно. Зусиллям волі відігнав паскудне відчуття. Повіки від напруги почали дрібненько тремтіти. «Чому інколи можна довго замислено дивитися в одну точку й не кліпати кілька хвилин, а зараз?..» — устиг подумати і кліпнув.

На мить скліпу побачив перед собою молоде і гарне обличчя. Обличчя пильно вдивлялось у нього й усміхалося доброю, ласкавою посмішкою. Розплющив очі. Стара повільно повернулася до нього спиною, трамвай спинився, скреготнув дверима, і жінка вийшла у вологий морозяний ранок.

Трамвай рушив, Ігор притьмом повернувся до заднього скла й з надією заплющив очі. Трохи почекавши, подолавши межу між баченням звичайним і баченням новим, розгледів невеликий стовп рожевого вогню, що рухався десь поза бетонним парканом, потроху слабнучи і розчиняючись у небі. Паркан і крізь заплющені очі виглядав так само бридко й відворотно. Вантажівки теж не міняли свого вигляду. І фабричні труби, оббиті шифером корпуси заводу залізобетонних виробів лишалися такими самими. І трамвайна колія, що бігла кудись у глибину й назад по невисокому глинистому насипу, залитому мазутом, не змінювалась теж. Лише окремі живі істоти — зараз це були виключно люди — мінялись, перетворювалися на щось, чому Ігор ще не міг дати визначення. Та ще те дивне світіння у глибині землі, той летючий рух довкола, десь поряд, але не тут, десь-інде.

Хотілося все добре обдумати. У трамваї це зробити навряд чи вдасться. Тому варто дочекатись наступної зупинки й таки справді пройтися пішки. Хай там що, ну, спізнишся ти на початок репетиції — невелика біда. Все одно твоя роль поки що полягає лише у відтисканні від підлоги й перебіганні з кутка в куток сцени. Нічого нового для тебе Метелецький досі не придумав.

Навіщо йому взагалі ця постановка нікому не відомого, забутого драматурга? Він що, не міг і далі працювати, як інші режисери, ставлячи кожні два-три місяці черговий твір про трудові здобутки та бойові звитяги? Особливо зараз, коли наближається черговий ювілей Великої Перемоги? Онде скільки всяких гарних творів з'являється в літературній періодиці! Щоправда, сам Ігор їх не бачив, але у ті хвилини, коли вмикалася радіоточка на кухні, то окрім попереджень про епідемію та порад, як себе убезпечити від зараження, звідти також линули інтерв'ю з далекими, столичними письменниками, котрі саме й розповідали, як їм нелегко працювалося над черговим романом, чи поемою, чи п'єсою, що її ось-ось поставить котрийсь із відомих, академічних театрів. Лунали фрагменти творів — переважно в авторському виконанні, хоча інколи і з залученням акторів у студії. Актори… Колеги… Перед очима неначе пробіг репертуар рідного театру, щодня бачений на великому полотняному щиті поміж колонами головного входу: «Правда сталевара Терещенка», «Розквітне абрикос на териконі», «Вага серпневого колоса», «Четвертий реактор ввімкнено» і п'єса для дітей «Як звірята спільну хатку будували» по неділях об 11.30. У більшості з цих спектаклів Ігор був зайнятий на другопланових ролях, лише в «Четвертому реакторі» грав досить значну постать інженера з техніки безпеки — щоправда, постать негативну, бо його персонаж намагався перешкодити робітникам у критичний момент піти в радіаційну зону без захисного одягу й устаткування, що його підступно вивів з ладу ворожий агент. Утім, попри його спротив, робітники таки ішли і ліквідовували несправність, хоча й ціною власних життів. У дитячій постановці Ігор задіяний не був, про що часом трохи жалкував, бо, як розповідали колеги, саме на ті недільні спектаклі до буфету інколи привозили вафлі з шоколадною начинкою і їх можна було купити, якщо в антракті, не розгримовуючись, прибігти й вистояти чергу разом з глядачами. До всього, глядачі частенько пропускали акторів без черги. Мами шепотіли чадам: «Диви, оно сам Ведмедик сюди прийшов. Пропусти Ведмедика, він теж їстоньки хоче…» Тоді Віктор, який і грав роль Ведмедика, звідкись із-під шкури-костюма видобував зібгані банкноти й, не знімаючи маски з голови, гарчав до буфетниці: «Валю, мені три пачки цих вафлєй і стакан соку, того, з-під прилавка!» Під прилавком у буфетниці зазвичай стояла пляшка коньяку або доброї горілки, що призначалася для відвідин керівництва та інших надзвичайних ситуацій. Тому Валентина лише криво всміхалася: «Переб'єшся» — і клала на прилавок три хрусткі паралелепіпеди, загорнуті в напівпрозорий сіруватий папір з надрукованим на ньому корабликом. Вафлі потім пречудово ішли у гримерках як вишукана закусь.

Ігор крокував уздовж трамвайної колії, запхавши долоні якнайглибше до кишень куртки. Колючий ранковий вітер обвівав обличчя, ліз за комір і спіднизу крізь светр намагався дістатись до поперека. Всередині було колюче й гірко. Страх повернувся й тихо клубочився повсюдно в тілі — у голові, в грудях, у животі, в руках і в ногах. «Що робити?..» «Мене викриють… Якщо не кліпати, можуть і не помітити…» Від останньої думки повіки самі собою густо-густо закліпали, позбуваючись м'язової втоми, такої невідчутної й непомітної до певного моменту. Поряд прогуркотів трамвай — напхом напханий, аж крізь вікна просвітку не видно, трудящий люд поспішав на ранкову зміну. Десь на сході, трохи вище обрію, між хмарами проясніла рожева смужка — не сонце, а лише натяк на нього, нагадування про світило, котре котиться собі по небосхилу десь там, високо і далеко. Воно таки є і колись набереться достатньо сили, щоб прорватися сюди, освітити й зігріти цей сірий буденний світ. Недарма ж ти й учора надвечір бачив подібний знак, повертаючись у кузові вантажівки з тих важких польових робіт…

Страх потрохи вщух, згорнувся у грудях, проте не зник остаточно. Він тільки притупився, неначе задрімав. «Що зі мною зроблять, коли викриють? Убиватимуть, як і всіх епідеміків… Битимуть усі разом жорстоко, одночасно. По голові, в живіт, по спині, по нирках. Як вистояти, як не датися? Як перетривати? Поки що рятує пудра. А далі? У гримерці є тональний крем. Спробуєш, гірше не буде. Тільки не переборщити, не надміру, не забагато. Бо тоді вже напевно викриють…»

Удалині в ранковій морозяній паволоці вже бовваніли господарчі будівлі театру. Ігор прискорив ходу.

Трамвай, котрий щойно обігнав його, різко скреготнув і зупинився. Відчинилися двері. Спершу в них вискочило троє чи четверо переляканих пасажирів, які стояли ближче до виходу. А потім повільно викотився цілий клубок тіл, розмахуючи навсібіч руками й ногами. Ігор зупинився і придивився.

Це знову били епідеміка. Проте цього разу плямки на очах виявились у здоровенного чолов'яги, широкоплечого, смаглявого і чорнявого. Він легко струсив із себе кількох нападників, і вони захекано завмерли попід вагоном, невпевнено перезираючись. Сам здоровило, здається, особливих пошкоджень не зазнав. Він лише широко розставив перед собою свої ручиська і трохи сповільнено, якось ніби здивовано водив головою з боку в бік. Один рукав його теплого півпальта був надірваний біля плеча, і ще на щоці й на шиї швидко набрякали кілька довгих подряпин. Здоровань помацав собі шию долонею і підніс пальці до очей. Побачивши кров, заревів, проте не обурено, а надалі так само здивовано.

Тут з передніх дверей вискочив чоловік у спецівці — напевно, вагоновожатий — із розвідним ключем у руках. Він підлетів до здорованя і з розмаху вдарив його ключем по нозі, трохи нижче коліна. Велетень здавлено завив і похилився на одну ногу. Та він усе ж встиг у ту саму мить вирвати важкого металевого ключа з рук нападника і заїхати йому знизу вгору під саме підборіддя. Вагоновожатий відлетів спиною вперед метрів так на два і важко впав, дриґнувши ногами. Здоровань же стис у правиці ключа й, накульгуючи на вражену ногу, почав з гарчанням ганятись за своїми переслідувачами, котрі пирснули врозсип уздовж вагонного тіла. Когось із них він таки наздогнав у хвості вагона, з розмаху тріснув і поклав, потім, так само підволікаючи ногу, пожбурив ключа — той дзеленькнув об рейку й незручно впав у масну калюжу на колії — і почвалав геть, озираючись та потираючи правицею подряпини на шиї.

Він ішов по протилежному боці дороги й, розминаючись з Ігорем, зиркнув у його бік. Ігор теж поглянув ліворуч, кліпнув — і побачив крізь рожево-тілесну паволоку пудри на очах роз'ярілу червону троянду, яка ворушила своїми пелюстками перед і позад себе, повільно пливучи у просторі. Троянда була вологою, сочилася краплями чогось липкого і, мабуть, солодкого. Краї пелюсток мала чорні, наче трохи обгорілі. А її зібгана середина теж ворушилася, пульсуючи, ніби рот великої риби, котра у спекотний день піднімається до поверхні води й вистромляє з неї голову — не лише затим, щоб ухопити повітря, а ще й визирнути в інший світ, маловідомий і важкодоступний.

Коли Ігор дійшов до трамвая, навкруг якого все ще клубочились і стогнали пасажири, то вагоновожатий, що сидів на приступці відкритих дверей, прикладаючи до розбитого підборіддя якусь брудну шматину, спідлоба подивився на нього й прохарчав, тримаючи обличчя догори:

— Чого ти його не затримав? Га? Чого?

Ігор лише гмикнув і побрів далі. За вагоном якісь сердобольні жінки відходжували іншого прибитого велетнем нападника. У спину Ігореві долинули чиїсь розгублені слова:

— Це ж тепер кудись треба повідомити, доповісти, що такий хворий вирвався, пішов! Він же тепер скількох людей заразити може! А куди? Якась державна служба повинна цим займатися!.. Санітарна, чи що?

У театрі на службовому вході висіло оголошення про ремонт системи опалення. Вчорашньої жінки-вахтерки не було, замість неї у будці сидів старий вахтер у тісно застебнутому піджаку і теплому светрі під сподом. Він з недовірою подивився крізь скло віконця на Ігоря, та той із зухвало-незалежним виразом обличчя, не вітаючись, пройшов собі досередини. Вже піднімаючися сходами до репетиційної зали, почув угорі, над собою, голоси. Притишив ходу. Спинився, вчепившись долонею в поручень.

Говорили Парторг і Метелецький. Вони стояли на зламі сходів між поверхами і притишено, але затято лаялися. Парторг щойно скінчив, останніми словами, які долинули до Ігоревих вух, були такі: «…і я не дозволю, і можете скаржитися!» Вимовлено це було напівшепотом, тож у фразі переважало сичання — «не дос-с-с-сволю!», «скаршитис-с-с-ся!»

— А тепер ви мене послухайте! — Метелецький заговорив на повен голос, певно набираючи повітря випнутими грудьми. — Мене зовсім не цікавлять ваші міркування! Ви здійснюєте ідеологічне керівництво, от і здійснюйте його! А я, зі свого боку, знаю, що нічого не порушую, і я творча особистість, і маю право на своє бачення, на своє потрактування художнього твору! Воно в мене з вимогами вашої ідеології не розходиться!

— Тихіше, тихіше! — Парторг, здається, трохи прохолов і тепер намагався так само остудити й головного режисера. — Ви ж не знаєте, про що ми говоримо. Бо мене на курсах, звідки я повернувся, ознайомили з останніми, з найостаннішими ідеологічними нормами та вимогами. А ви, наскільки я розумію, з цими останніми… я повторюю — останніми! — вимогами не ознайомлені. Ось так! Тому не займайтеся самоуправством, прошу я вас!.. — останні слова парторг вимовив майже примирливим тоном, і в паузі, яка запала після цього, бриніло очікування.

— Ви собі як уже знаєте, а я для себе вирішив! — у голосі Метелецького бриніла впевненість і навіть затятість. — Я буду ставити так, як вважаю за потрібне! І вибиратиму твори згідно з власними уподобаннями! Наскільки мені відомо, Софоклес поки що не входить до переліку заборонених авторів…

— Але входить до переліку небажаних! — Парторг теж додав твердості у мову. — Якщо хочете бути розглянутим на бюро, тоді будь ласка! Тоді ставте кого хочете і як хочете! — Схоже, Парторг вичерпувався у своєму запалі. Він усе ще говорив на підвищених тонах, проте впевненість у голосі зникала, інтонація робилась втомленою й трохи навіть жалібною. — Ви що, не розумієте, що й мене за таке по голівці не погладять? Мені на пенсію через півтора року виходити!..

— Та добре вже… — примирливо протягнув Метелецький. — Давайте домовимося так: в разі чого, ви мене попередили, але я лишаю за собою право на творчий пошук. Так і скажете на тому бюро, в разі чого…

— От уже з вами!.. — Парторг, було схоже, вичерпався, і єдиним його бажанням тепер було як уже програти, то бодай з мінімальною втратою гідності. — Дивіться ж, Метелецький, ви мені пообіцяли!

— Так! — Метелецький говорив урочисто й переможно. — Всім можете казати, що я вам пообіцяв. Не будемо уточнювати що!..

Ігор зрозумів, що тепер саме вчасно буде показатися на очі. Він чмихнув, кашлянув і, зумисно голосно човгаючи, почав підніматися сходами.

— О! Це ви! — Метелецький швидко зобразив на обличчі щире здивування. Він, правда, ще й коротко перезирнувся з Парторгом. — Добридень, як вас?.. Ігоре, так? Отож, Ігоре, йдемо в репетиційну, саме на вас ми й чекаємо.

Ігор рушив угору, і режисер покрокував слідом за ним. Парторг почав спускатися вниз, іще раз кинувши невдоволений позирк услід їм обом.

— Це ж ви у нас… е-е-е… Ігоре, зайняті в ролі… молодого Едіпа! — гудів позаду голос Метелецького. — Можна сказати, головна роль. У такій відповідальній постановці!..

Вони увійшли до репетиційної зали, і Метелецький тут-таки заплескав у долоні, привертаючи до себе увагу й обганяючи Ігоря, котрий, зробивши три-чотири кроки, сів у першому ряду, осторонь від решти акторів, легенько кивнувши всім, щоб не бути вже зовсім нечемним.

— Отож, шановні! — Метелецький упевнено спинився рівно посередині й востаннє ляснув у долоні. — Сьогодні в нас перша повнометражна репетиція!

— Як це? Нам же досі текст не роздали! — Питання, що прилетіло з зали, було таким невизначеним, що Ігор навіть не зрозумів, чоловічий голос його поставив чи жіночий.

— Спокійно! Я зараз вам поясню своє рішення, і я майже певен, що воно вам сподобається! — Метелецький усміхнувся загадково і стримано. — Бо рішення моє полягає в тому, що ви не будете зі сцени говорити ніякого тексту. Ні слова!

Режисер замовк, очікуючи реакції. Реакція цілком відповідала його очікуванню — сторопіння запанувало творчим колективом театру.

— Так от! — Метелецький вдоволено тягнув паузу. — Так отож, мої шановні й дорогі актори! Я з вашого дозволу вирішив і собі взяти участь у вашому творчому процесі. Зовсім трішки, зовсім небагато… Ви ж не заперечуєте?..

Відповіддю йому знов було сторопіле мовчання.

— Тобто ви на сцені виконуватимете всі відведені вам ролі без слів! Без слів, розумієте? Ну хіба це не полегшення для актора — не вчити того осоружного тексту, не забивати собі голови?.. — Метелецький усміхався трохи непевно, з надією поводячи поглядом по обличчях і очах підлеглих. — А тим часом через мікрофон, його зараз підготують наші техніки, я говоритиму ваші тексти на динаміки! Розумієте? Це буде використання технічних засобів — саме те, чого вимагає від нас поточний момент і безпосередньо органи керівництва культурою! Ну, розумієте?..

Ігор від подиву навіть забув про плямки на очах. Головний режисер просив у них на щось погодитися. Не наказував, а саме просив!

Тим часом Метелецький дістав з-під пахви ту саму течку-швидкосшивач із текстом п'єси, якою трусив перед їхніми очима позавчора, розгорнув її і, схилившись спиною на виставлений для нього перед рядами стілець, занурився в читання. Актори, зібрані на репетицію, трохи неголосно пошумівши, почали підводитися з місць і виходити на сцену. Звідкись узявся технік, який всунув до рук Метелецькому мікрофона й заходився приєднувати якісь дроти попід стіною зали. Метелецький, і далі заглиблено читаючи поплямовані чорнильним штемпелем аркуші, сів у першому ряду, час від часу примружено позираючи на сцену, ніби розв'язуючи подумки якусь задачу з площинної геометрії.

Нарешті режисер прийняв подумки якесь певне рішення, відклав папери з текстом і дмухнув у мікрофон. З динаміків, розташованих під стелею, розляглося шипіння, що перейшло у високий свист. Деякі акторки, серед яких Ігор зауважив і Ларису, прикрили вуха долонями. За кілька секунд свист припинився, Метелецький коротко реготнув і віддалив мікрофона від обличчя.

Ігор зайняв місце майже у самому центрі сцени — тут йому належало відтискатися від підлоги, доки Тіресій, поклавши руку на плече Ларисі-Іокасті, або у цьому випадку хлопчикові-поводиреві, не вийде повільно з-за лаштунків праворуч. Присівши на дошки, він лише зараз відчув, як холодно у залі — промозкле й затхле повітря ніби пронизувало тіло звідусюди, і навіть теплий одяг не рятував від його тремкого всепроникного доторку.

Метелецький знову ніби заглибився в читання. Він поворушив губами, й мікрофон розніс та посилив першу фразу, яку вимовив режисер:

Усі присутні на сцені повернулись у бік Метелецького. Він підвів очі на сцену, потім знов опустив їх до паперів і неголосно пробурмотів, ніби сам до себе, та з мікрофона все надалі лунало гучно, хоча й з певним неприємним присвистом:

— Гм… Молитесь… Не піде. Ну добре, тоді так…

Знову скинув поглядом на акторів, що рівномірно розподілилися по сцені, не знаючи, що їм далі робити.

Режисер Метелецький знову перервався й іншим голосом, хоча теж через мікрофон, скомандував:

— Станьте всі у коло! Бо якщо тут буде говоритися «радитесь», то ви маєте зображати, ніби ви справді радитеся.

Актори нехотя посунули до середини й скупчились, ніби радячись. Та творчий процес у голові Метелецького тривав по наростаючій.

— Або ні… Можна спробувати так, — долинули його слова з динаміків, — ви бавитесь? Що ж, бавтесь, і одержите… Так буде краще! Давайте, бавтеся! Зображайте, ніби бавитеся! Давайте, давайте! У квача, як його, в цурика, в салочки? Бавтеся, рухайтеся, бігайте сценою! Ні, Семене Марковичу, ви в цих забавах участі не берете! Ще бракувало, щоб пророк, чи той, як його, оракул, з усіма стрибав! Несерйозно це виглядатиме!

Семен Маркович, щоправда, у цей час і не брав участі в загальній метушні — він лише вийшов з-за лаштунків, де доти стояв з Ларисою, і просто придивлявся до когось на сцені. Підвівши очі на старого, Ігор зрозумів: Маркович придивляється до нього. Заплющив очі — й побачив…

Побачив щось таке, чому не міг дати ні назви, ні визначення. Чорно-синя безодня, чи навіть дві безодні, з яких нібито мусило литися світло, та насправді струменіла лише важка, об'ємна оксамитова пітьма. Та пітьма не була ні страшною, ні небезпечною. Вона манила, кликала до себе, заспокоювала і присипляла. Вона була безмежною у глибину, і найбільше, найперше, що хотілося зробити, — впасти у неї вперед, углиб і падати, падати, падати…

Ігор розплющив очі. Семен Маркович стояв біля куліси, поклавши руку Ларисі на плече, в туніці й у тій самій своїй незмінній пов'язці.

— А ви, як вас… Ігоре! Ви не сидіть так ото просто! Ви відтискайтеся, відтискайтеся! Ми ж з вами, здається, домовлялися! — голос Метелецького, збагачений присвистами мікрофона, звучав навіть ніби трохи роздратовано.

Ігор слухняно ліг на живіт і вперся долонями у дошки сцени. Під сценою, в запавутинених шпаринах дощок, прозирали якісь дрібні папірці, кілька недопалків, дрібна монетка зі стертим гербом на реверсі. Покрутивши головою, Ігор збагнув, що бачить це тим новим своїм зором. При цьому предмети практично не відрізнялись від того, як виглядали в реальності, хіба що контури їхні були чіткіші і водночас якось непевно мерехтіли. Спершись на кулаки, він почав відтискатися, водночас заплющеними очима вдивляючись у глибину. Попід папірцями й недопалками, глибше в землі, кістьми величезного ящера лежали бетонні плити фундаменту. За ними, ще глибше, тьмяно й монотонно світила непроглядна сіра маса, в'язка і пориста на вигляд.

Метелецький далі собі читав текст у мікрофон, та Ігор майже не вслухався у ті дивні розмірені рядки. Навколо тупцялися колеги, їхні запилюжені черевики проходжувались перед самим його обличчям, а він лише повільно й розмірено піднімав та опускав своє тіло над підлогою, подумки рахуючи: чотири-п'ять-шість-сім-вісім…

«Що ж це зі мною коїться? Що робити? Як урятуватися? Як перетривати? Чекай, подумай про все спокійно… Якщо це справді хвороба, то крім плямок на повіках мали б бути ще якісь ознаки. Ну звісно, коли людина захворює, вона робиться слабкою, має підвищену температуру. Їй хочеться лежати й спати, спати… Ось ти зараз уже двадцять другий раз відтискаєшся від підлоги. Слабкості ти не відчуваєш. Спати тобі не хочеться. Температура в тебе нормальна. То коли ж почнеться хвороба?»

До нього ніби з-за стіни знову долинули слова, що їх монотонно бубонів у мікрофона режисер:

На цих словах режисер Метелецький раптом закашлявся, відвів мікрофона від обличчя, потім взагалі відклав його й підвівся. З кишені брюк витяг носовичка, розгорнув його, дбайливо приклав до носа і протяжно висякався. Актори на сцені припинили рух і обернулися до свого керівника.

— Та-ак! — протягнув він, відірвавши обличчя від хустинки. — Перерва! Я маю попрацювати з текстом. Ви ж самі розумієте, там треба дещо поправити. Бо ж бачите, там знову є оте «молитися», потім, як воно там?.. «у поміч богові». З цим потрібно ще попрацювати. Поки що всі вільні!..

Актори потяглися за лаштунки. Ігор сів, поворушив з боку на бік передпліччями, розганяючи втому після відтискань. Одразу ж відчув, як насправді холодно в театрі. Промозклий і водночас затхлий дух струменів і з-під сцени, і з усіх кутків зали для репетицій.

«Треба щось придумати, якось і далі приховати ці плямки. А потім видно буде. Страх потрібно тамувати. Найкраще не думати про нього. Не думати, і все. Але ж кожної секунди пудра на повіках може стертись, і тоді… Накинуться всі разом, не відіб'єшся. Свої ж, друзі, колеги, співробітники, розірвуть, потопчуть, знищать. Який жах…»

Зігнувся наперед, кілька разів дістав долонями носаків черевиків. Хитнувся назад, зробив місток, потім, крекнувши, звівся на рівні. Все це — щоб зігрітися.

«Стоп! А хіба не жах — лежати на холодній підлозі й відтискатися від неї, доки режисер бубонить у мікрофон ті незрозумілі рядки? Він, звісно, керівник, йому видніше… А хіба не жах — це місто, пронизане брудними трамвайними коліями, переповнене півкруглими, критими руберойдом дахами ангарів і цехів, безликими будинками з сірого бетону й викришеної коричневої цегли? Ці люди на трамвайних зупинках, сторожкі й напружені, готові кожної миті кинутись на першого зустрічного, щойно зауважать у нього на очах маленькі червоні… О-о-о, знову згадалося! Треба щось робити… Потрібно щось придумати!..»

Схаменувся, що вже йде коридором у бік своєї гримерки, приплющивши очі, — так було краще видно. Всі зайві деталі кудись поділися, бачив лише стіни і підлогу, та й то не детально, а як перпендикулярні суцільні площини з вузькими провалами дверей у вертикальних. Дійшов до гримерки, розплющив очі. Зір змінився. Розстебнув куртку, знайшов у кишені ключика, відімкнув двері й, зробивши крок, сів на рипучий стілець. Перед собою у потрісканому трюмо побачив стомлене бліде обличчя з повною відсутністю будь-якого виразу на ньому. З кишені видобув сигарету, припалив і струсив попіл у закрутку від пляшки «Горіхової», що лежала на гримерному столику. Поруч поклав згорілого сірника. Заплющив очі — і не побачив нічого… І не здивувався.

Розплющив очі. Струснув головою. У шлунку запекло. Хотілося їсти та пити. Сковтнув слину й зусиллям волі подолав нудоту, яка підступала з грудей до горла.

У двері гримерки щось ніби пошкреблось. Забичкував сигарету в закрутку, встав зі стільця, визирнув. За дверима, дивлячись знизу вгору своїми великими очима, стояла Лариса.

— Можна?..

— Заходь, — він здивувався й не здивувався водночас. Відступив на півкроку — місця у гримерці ледь вистачало на одного. Лариса протиснулась досередини й нерішуче спинилась біля стільця. Ігор причинив двері, помахав рукавом у повітрі, розганяючи залишки диму:

— Сідай, — показав дівчині на стілець.

— Ні, я не буду!.. — Лариса смикнула обличчям догори, усміхнулася, проте очі лишалися серйозними, рішучими й ледь-ледь зляканими. — Я прийшла вам подякувати.

— Мені? За що? — Ігор відступив від дверей і тепер стояв до дівчини впритул, а щоб не притискатися тілом до тіла, мусив навіть трохи відсторонитися назад.

— Ви вчора… Ви ж мене врятували! — В очах у дівчини поменшало переляку, але натомість, здалося, зблиснули сльози, й вона змахнула головою, після чого знову спрямувала свій погляд згори донизу, обличчя в обличчя. — Я хотіла вам купити пляшку, але зараз грошей не маю. Дочекаюсь платні — і тоді неодмінно!

Лариса зробила навіть не крок, а крихітний рух у тисняві гримерки й раптом різко і сильно пригорнулась йому до грудей. Він спершу відсахнувся, та потім, зрозумівши, що відступити тут просто нікуди, обійняв дівчину за плечі. Знітились одразу обоє, тож Ігор наступної миті протиснувся до свого стільця й сів, так хоч трохи збільшивши простір. Лариса ж відступила на чверть кроку, майже сперлась плечима на двері й усміхнулась:

— А поки що… я хочу вам дещо показати… тобто не показати, а… прочитати… продекламувати… — Вона явно набиралася сміливості. Руки тримала перед собою долонями вперед, неначе збираючись чи то кинутись в обійми, чи, навпаки, відбиватися, відштовхувати його від себе.

— Ну-у-у… — протягнув Ігор, лівою рукою видлубуючи із закрутки зібганого недопалка й розпрямляючи його. Правою в цей самий час він шукав сірники, які, мов на зло, десь поділися. Ніяковість оповивала тіло гарячою млістю.

Лариса знову підступила до нього — не на крок, лише на кілька сантиметрів.

— Ось… Слухайте!.. Тільки ви не перебивайте. І не смійтесь, добре?

Ігор кивнув і прикусив недопалка куточком рота.

Дівчина картинно закотила очі під лоба, зосереджуючись:

— Узяв мене за руку… Ні, не так. Ага, ось так!

Дочитавши, Лариса вмовкла й опустила очі.

— Ну як? — із надією в голосі запитала вона після паузи. — Це мені Семен Маркович дав ці слова. Я його запитала, чи він щось пам'ятає з того, старого, справжнього театру. От він і переписав цей монолог. Каже, що дуже гарна п'єса була.

— Гарно… — Ігор нарешті знайшов сірники й поклав їх перед собою на гримувальному столику. — А про що це?

Ніяковість чомусь ніяк не відступала. Навіть голос почав звучати штучно і напружено. Втім, Лариса, здається, нічого не зауважила.

— Я сама точно не знаю. Але Семен Маркович сказав, що це була така дуже відома п'єса, і там ця дівчина, яка ці слова каже, потім топиться. А слова ці — про її… про її коханого…

Лариса зробила ще один рух і раптом поклала руки йому на плечі. Він відклав недопалка з рота на пачку сірників на столику і своїми руками накрив її долоньки.

— Узяв моє зап'ястя і затис… — Лариса усміхнулась і, схилившись, різко впилась йому губами в губи.

«Виявляється, цілуватися — це таки приємно… А я вже й забув про це. Давно-давно не цілувався…» — блукала думка в голові. Її вуста були тугі і пряні. Лариса припала до нього всім тілом і, лише трохи розставивши ноги, сіла йому на коліна. Ігор обійняв її за стан і відкинувся на стільці.

Упіймав себе на тому, що не пригадує, як має діяти. Тобто, що робити з молодим дівочим тілом. З Лідою і з дівчатами, які були до неї, все траплялося немов саме собою. Але це було вже так давно… Руки гладили спину дівчини, опускаючись все нижче і намагаючись потрапити під одяг, та одягу, як на зло, було дуже багато. Зверху Лариса мала на собі хітон — той, у якому й грала хлопчика-поводиря. Під хітоном на ній були штанці, заправлені у чобітки, і грубий светр — видно, і її вчора попередили сердобольні жіночки на вахті про відключення опалення в театрі. Хітон застібався, а точніше зав'язувався, на спині одним вузлом на короткому пояскові, і зараз цей вузол повільно розплітався під його пальцями. Можна було спробувати проникнути і спереду, бо Лариса сиділа на ньому, розставивши ноги, і він гостро відчував тепло, яке струмувало з її паху до його. Та ось вузол таки розсупонився, хітон розгорнувся, і долоня пірнула під светр, який — і на тому спасибі! — не був заправлений у штани. Під светром ще навпомацки відчувалась якась чи то блузочка, чи сорочина, відносно м'яка на дотик, значить, таки жіноча, й та сорочка, чи то пак блузка, теж була застебнута на ґудзики, дрібні й тугі, пальці аж занили біля нігтів, доки вдалось розстебнути хоч би зо два і створити простір для долоні, яка, прослизнувши углиб, наткнулась на суцільну тканину якоїсь майки чи спідньої сорочки. Лариса у цей час дрібно звивалась на ньому, немов танцюючи якийсь танок під чутну лише їй музику. Вона цілувала його короткими, різкими цілунками й ледь чутно стогнала при цьому, потамовано, здавлено, у ніс, ніби підмугикувала тій, нечутній для нього, мелодії.

У тій спідній сорочці таки був спереду виріз — долоня сама знайшла його й увійшла туди, але груди вкривав ще й ліфчик. Він був, на відміну від блузочки, не легким, не слизькувато-атласним, а масивним і грубим. Пальці намацали цупку, щільну тканину, пронизану міцними нитками швів. Застібки ніде не промацувалося — бюстгальтер сидів, ніби влитий. Хоча й розділений спереду на дві чашечки, він підіймався високо, майже до самої шиї, та і знизу охоплював грудину дівчини щільно й міцно, так що й пальця не просунеш. Ігор спробував завести долоню за спину, щоб іще раз пошукати застібку, і таки наткнувся на кружальце ґудзика, велике і пласке.

Тим часом Лариса, відірвавшись від його рота, почала так само дрібно й часто обціловувати обличчя — щоки, підборіддя, зліва, справа, вище, частіше, сильніше… Ось вона вже досягла чола — аж піднялась на ногах, навшпиньки торкаючись підлоги. Ось ковзнула вниз, ось торкнулась язиком брови, другої, ось ніжно лизнула повіку…

— А-а-а-а! — Цей її скрик не був зойком любовного захвату. Вона відсахнулася, ледь не перекинувши заразом і стільця, на якому обоє сиділи. — А-а-а-а! А-а-а-а-а-а-а!

Ігор утримав її лише тому, що встиг завести праву долоню за спину і двома пальцями саме викручував тугу голівку ґудзика з так само тугої петлі. Втім, уже за мить він усе зрозумів, зауваживши в очах дівчини неприхований, дикий страх.

Лариса рвонулась іще раз, та він уже здужав вільною лівою рукою вхопити її за плече. Праву теж висмикнув з-під одягу і спіймав нею долоню дівчини, занесену для удару.

— Тихо… Тихо, тихіше… — спробував було заспокоїти він Ларису, але це не дало жодних наслідків.

— Плямки! У вас плямки! — Здавалось, її крик лунає на весь театр чи принаймні на увесь перший поверх. — Плямки-и-и-и-и!

Права долоня сама собою затулила дівчині рота, перетворивши слова крику на здавлене мукання і гарчання. Втім, Лариса не збиралась піддаватися, вона впилась зубами в руку, і він аж смикнувся від болю, на мить відпустив її рота, вона встигла вдихнути на повні груди й верескнути. Смикнулась іще сильніш, вони обоє впали зі стільця й застрягли у крихітному просторі гримерки. Лариса забилась головою аж кудись углиб, під гримувальний столик, Ігор намагався підвестись, та дівчина ногою заїхала йому в груди. Дух забило, проте він устиг схопити її за ногу і підтягти до себе. Столик над ними рипів і хитався. Дзеркало небезпечно дзеленчало. Намагаючись підвестись, Лариса зробила різкий рух догори головою і раптом пресильно вдарилася тім'ям об стіл. Настільки сильно, що її рот розтягнувся і завмер у мовчазному крику, який мав ось-ось прорватись криком справжнім, гучнішим і різкішим за крик попередній. Та Ігор устиг метнутись до неї, й, поки дівчина обома долонями обхоплювала свою голову і нахиляла її до грудей, він правою долонею запечатав їй рота, а лівою ззаду обхопив тоненьку довгу шию.

Вона зовсім не довго й не сильно потіпалась в його руках. Кілька разів здійнялась дугою, стукаючи каблуками чобітків десь аж під самими дверима, руками намагаючись відштовхнути його (а він передбачливо затис одну з її долонь собі під пахву, другу вдалося придавити коліном), потім, востаннє дриґнувши ступнею, вдарила по ніжці стільця, й він уперся в двері. Коли її тіло завмерло, Ігор ще хвилини зо три лежав непорушно, стискаючи її в обіймах. Нарешті наважився обережно відпустити рота. Голова дівчини одразу безвольно відкинулась убік. Руки, які ще ось-ось, щойно напиналися м'язами для опору, також безсило повисли, наче дві мотузки. Лариса вся якось умить поважчала, ніби налилася масою небуття. Обережно підвівшись, Ігор підсунув тіло дівчини до столика й обпер спиною. Та тіло не хотіло сидіти, воно хилилось і сповзало. Притримуючи Ларису однією рукою, він іншою підтягнув і поставив стільця поряд зі столиком. Тепер, коли простору трохи побільшало, можна віддихатись і поміркувати, що його робити далі…

Він таки узяв зі столика недопаленого бичка і знову розкурив його. Сидів на стільці трохи боком, ногою притримуючи Ларисине тіло, яке йому вдалось-таки посадити в куті між гримувальним столиком і зовнішньою стіною. Голова дівчини звисала набік, рот вона мала ледь відкритий і скривлений, руки неприродно розведені по боках. М'ятий розстебнутий хітон укривав її майже до самих чобітків, наче тонка брудно-біла ковдра. Ігор затягнувся й, не відводячи погляду від Лариси, заплющив очі. Крихітна чорна цятка майоріла серед сліпучої темряви, мерехтіла, щораз зменшуючись, стискаючись сама в собі у бік безкінечності. Дивитись було боляче, тож він розплющив очі. Затягнувся ще двічі й остаточно зім'яв зовсім куцого недопалка в закрутці.

«Тут її лишати, звісно ж, не можна… Треба заховати тіло. В театрі це зробити неважко. Тільки до підвалу тягти доведеться досить далеко, аж у тамтой, протилежний, кінець коридору. А з цього боку що? Тут запасний вихід, наглухо забитий цвяхами, а біля нього… Так, біля нього пожежний щит. Багор, відро, сокира, два вогнегасники. Все це фарбовано червоною ядучою фарбою. Під щитом… Під щитом — ящик з піском. І піску в тому ящику майже немає — сам же бачив неоднораз, як вахтер або жіночки-гардеробниці набирали його звідти у діряву каструльку, щоб посипати обмерзлі сходи службового входу і доріжку до господарчого двору. Місце добре, кращого не знайти. То що ж — до роботи!»

Виявилося, що не так-то й легко витягнути дівоче тіло, легеньке на позір, з вузького пеналу гримерки. Спершу спробувавши підняти за поперек, Ігор усе ж мусив узяти Ларису попід пахви. Розвернувся до дверей, при цьому знову перекинувши стільця. Ударом ноги відчинив двері, виволік тіло в коридор. Голова дівчини метлялася з боку на бік, ноги в чобітках тягнулись по підлозі, шкрябаючи її підборами. Тіло повільно виповзало з хітона, зі светра, з розстебнутої блузки — Ігор відчував, як підбивається тканина у його руках, блузка виповзає зі штанців, у які була заправлена, чобітки теж ніби злазять з ніг, відстукуючи кожну кістку вибитого й вичовганого паркету. Та ось і щит. Поклавши Ларису на підлогу, підніс кришку ящика. Так і є, піску в ньому ледь на третину. Тепер підважити тіло, обережно перевалити його через бортик — голова стукнулась і безвольно обвисла. Встиг ще зауважити цівочку слини, забарвлену тоненькою ниточкою крові, — вона звисала з куточка розхилених вуст. Ще кілька хвилин тому ці вуста цілували тебе… Ні, не думати про це зараз, не думати!.. Ноги теж підігнути в колінах, а вони важкі, незвично важкі для такої тендітної дівчини. Вкласти її трохи на бік, бо інакше ящик не зачиниться…

Лариса раптово смикнулася, закашлялась і здавлено застогнала. Ігор злякано відступив на крок, та тут-таки обома руками вхопив дівчину за горло і стис щонайміцніше. Вона лежала боком, на правій руці, а лівою намагалася віддерти його хватку, при цьому впираючись ногами в стінки ящика, що аж почали порипувати грубі дошки. Ігор стискав її горло й водночас притискав донизу, аби не дати вивільнити праву руку, — тоді б він навряд чи справився з її опором. Упіймав себе на тому, що почувається цілком спокійно. Ось зараз він лише має скінчити недовершену справу — і все. Й дійсно, тіло дівчини під його руками дуже швидко обм'якло й знеможено затихло, здалося, він навіть відчув, як перестало битися серце й зупинилася кров у жилах. Для певності потримав долоні, не розтискаючи, ще хвилини дві чи три, а потім послабив стиск і знеможено поворушив пальцями. Поправив ногу, яка стирчала понад бортиком ящика, вклав ліву Ларисину руку рівно вздовж тіла і зачинив фарбовану червоним кришку.

— А ти що тут робиш?

Ігор здригнувся, хоча одразу й почув у запитанні приховану жартівливість. На розі коридору, біля зачиненої сходової клітки, що вела на вищі поверхи, стояв Віктор, заклавши руки у кишені. Він задоволено усміхався й лукаво позирав просто в обличчя. З-за пазухи в нього випирало щось вузьке й округле — горлечко пляшки з корком-закруткою.

— Ти чого якийсь такий? — Віктор чи то справді щиро дивувався з його сколошканого вигляду, чи вів якусь свою, незрозумілу гру.

— Та я… оце… — До голови, як на зло, нічого не приходило.

— Ти шо, по пісок виходив? — ніби підказав йому Віктор, киваючи на руки.

Ігор швидко зиркнув донизу: і долоні, і рукава, і навіть штани мав обсипані піском.

— Так… по пісок… — Відповідь, звісно ж, звучала цілком по-ідіотськи.

— А нашо тобі пісок? — Віктор усе ніяк не міг облишити цієї слизької й пекучої теми.

— Та… там… треба… — Ігор непевно махнув рукою у бік чи то сходів, чи то гримерки. Знову вийшло неприродно і підозріло.

— Що там? Ти щось там сховав? — Віктор з дурнуватою посмішечкою людини, яка підозрює, що її дурять, зробив кілька кроків у бік ящика.

Ігор устиг лише подумати, що Віктор завжди був сильнішим за нього. Коли вони ще хлопчаками бились у технікумі з іншими, то він, Ігор, перемагав, може, в одній бійці з чотирьох. А Віктор бив суперника в трьох випадках з чотирьох. Або і в усіх чотирьох.

— Так що ж тут усе-таки?.. Дай, дай побачу… — Віктор уже поклав руку на кришку ящика.

Ігор схопив Віктора за вилог куртки. Той гмикнув, усе ще не вірячи і всміхаючись, потім спробував відштовхнути Ігоря й таки піднести кляту кришку. Та Ігор блискавично висмикнув у нього з-під куртки пляшку (це таки знову виявилась «Горіхова»). Правою він усе ще тримав друга за куртку, тож, розмахнувшись лівою, з усієї сили заїхав пляшкою йому десь над вухом.

Віктор не скрикнув і не застогнав. Він лише якось гучно й протяжно гикнув, ніби хотів набрати повні легені повітря, і почав валитись праворуч суцільним важким і негнучким стовпом. Падаючи, він ударився головою об гострий край того самого ящика з піском і сповз на підлогу, лишивши на дошках кілька кривавих смуг, масних і жирних на дотик. «Червоним по червоному…» — подумав Ігор, перевертаючи вже мертвого друга за плече.

Він не мав часу на роздуми. Підваживши кришку, вхопив тіло Віктора ззаду за куртку і спробував перевалити його у скриню. При цьому з подивом зауважив, що пляшка, яку досі стискав у правиці, не розбилась — лише трохи прилиплого волосся з кров'ю пристало до її скляного круглого боку. Машинально всунув пляшку до кишені куртки: потрібно було працювати обома руками. Віктор був важкий і великий. Уклав його зверху на Ларису, точніше просто перевалив через бортик і так-сяк попідгинав руки та ноги. Кришка тепер уже не приставала щільно, але яке значення це мало?

Треба було забиратися геть. Куди він піде, Ігор ще не знав, проте гостро відчував: у театрі більше залишатись не можна! Він швидко пройшов до гримерки, на ходу витираючи долоні об куртку. В гримерці висмикнув з кишені пляшку, відкоркував і зробив кілька великих, захланних ковтків. Горло й нутрощі знову обпекло — вперше за сьогодні. Видихнув, розкурив нову сигарету і позірно бравою й безжурною ходою попрямував до виходу.

Старичок-вахтер у будці — а це був саме той, котрий учора так хвацько трощив собачі голови край канави у полі — якраз вийшов з будочки назовні й чіпляв на дошку оголошень якогось аркуша паперу. Дідок був у піджаку, а під ним мав теплого светра, через що застебнутий піджак буквально розлазився на ньому, між ґудзиками зяяли продовгуваті проміжки, крізь які прозирав светр. Старий озирнувся на Ігоря, той прискорив крок.

— Ану стій! — вахтер скомандував це таким владним голосом, що Ігор і справді на мить уповільнив ходу. — Іди-но сюди!

Ігор лише скинув головою і водночас кліпнув, не відводячи погляду від вахтера. Перед ним на мить блимнуло криваво-чорне веретено, різко потемніле по гострих краях. Старичок закінчив порпатися з оголошенням, узяв руки під боки і, схиливши голову набік, дрібним танцювальним кроком рушив назустріч Ігореві.

Згадавши, як хвацько вчора цей старий скородив собачі тіла над канавою, Ігор з якимось особливим задоволенням вистрелив кулаком йому в обличчя. Дідок заточився і з невдоволеним криком сперся плечем на дошку оголошень. Дошка злетіла з цвяха й ринула донизу, обсипаючи його пелюстками оголошень і дрібними гострими жалами кнопок.

Ігор відчинив службові двері й вискочив на сходи. Саме час було тікати, зникати, рятуватися. От тільки куди? Найпевніше — додому, там залягти, віддихатись, зібратися з думками. Тільки не трамваєм, у жодному разі не трамваєм. Там не витримаєш тих півгодини, не кліпаючи, від самої згадки про це неприємно занили повіки. Пішки, тільки пішки!

— Ігоре! Ігоре-е-е-е! — звідкись із боку господарчого двору долетів гучний виразний шепіт. Перехилившись через поруччя, Ігор зауважив біля прибудови, у якій тримали старі декорації, постать у сірій туніці. Семен Маркович махав йому рукою, при цьому роззираючись і втягаючи голову в плечі. Він був уже без пов'язки, струпи злізли йому з очей і чола, тільки вибляклі смуги зеленки ще сповзали з лоба, ніби пасма неіснуючого чуба. Старий актор явно мав щось повідомити, може, попередити, може, застерегти. Принаймні Ігор відчув до нього ту саму довіру, що й раніше. Тому швидко зісковзнув зі сходів і, навіщось пригинаючись, перебіг на госпдвір.

— Ігоре! Ходіть сюди… Йдіть за мною!.. — скомандував Семен Маркович і нечутно попрямував за прибудову, у бік гаражів, де вже багато років нерухомо стояли дві вантажівки, закріплені за театром.

Ігор наздогнав його в кілька кроків. Старий уповільнив ходу й різко взяв його під руку, за лікоть. Міцно обхопивши пальцями передпліччя, Семен Маркович збивчасто заговорив, зазираючи Ігореві в обличчя знизу вгору і якось трохи ніби скоса:

— Ігоре! Тепер, я гадаю, ви все зрозуміли? Я давно за вами спостерігав, і я одразу помітив. Як у вас почало… починалося… це… Ви знаєте, про що я кажу? Так от, Ігоре, тепер, коли це сталося… ви повинні бути з нами! Ви наш! Розумієте, Ігоре? Тепер ви наш!..

Ігор слухав його, намагаючись прийти до тями й водночас хоч трохи відпочити від тих несподіваних і страшних подій останніх півгодини. На мить заплющив очі й ковзнув поглядом по паркану, до якого саме підводив його старий. За парканом розгледів металевий куб якогось чи то автобуса, чи вантажного автомобіля-фургона, а поряд — три чи чотири кремезні чоловічі постаті. Постаті виглядали туманно й розпливчасто. Ніби драглі, розмазані по не дуже чистій тарілці, їхні обриси коливались і зливались, проте можна було розгледіти, що при собі вони мали чи то палиці, чи якусь навіть серйознішу зброю.

— Ви тепер маєте бути з нами! — продовжував переконувати Семен Маркович. — Бо ми маємо триматися разом. Я ж зауважив, як ви на мене під час репетиції подивилися. Отим, нашим, таємним зором! Ігоре, ви навіть не уявляєте, на що ви тепер будете здатні!..

Вони спинилися. Семен Маркович відпустив Ігоревого ліктя, зате міцно взяв його за куртку спереду, просунувши долоню поміж ґудзиками. Водночас він спробував розвернути Ігоря спиною до паркану, можливо помітивши його осторогу чи навіть перехопивши погляд, якого Ігор так і не відводив, хоч дивився тепер уже розплющеними очима.

— Семене Марковичу! Скажіть мені — ви свій? — Ігор вирішив іти навпростець. Він міцно стиснув руку старого актора, якою той намагався втримати його за вилогу куртки.

— Авжеж, я свій! Свій я, ви ж це й сам чудово знаєте!.. — Старий благально й дещо перелякано заусміхався. — Чому ви питаєте? Ви хіба досі не переконались?

— А оті люди за парканом — вони теж свої? — Ігор кивнув головою і перехопив Марковича за руку вже обома своїми долонями.

— O-o-o! — захоплено простогнав той. — Ви вже настільки навчились користуватися новим зором? Та ви просто геній, Ігоре! За такий короткий час ви все зрозуміли й зуміли залишитися невикритим?

Старий актор дивився йому просто в обличчя, і в очах Ігор бачив страх. Заплющуватись він наразі не хотів, щоб не наткнутись, як було на сцені, на об'ємну, засмоктуючу пітьму.

— Хто ці люди? Швидко! — Ігор струсонув Марковича за його зап'ястя.

— Ігоре! Ви тільки зрозумійте мене правильно… — Старий актор перейшов на довірливий шепіт. — Вам треба поїхати з ними… з нами… Нічого не треба боятися. Вам там нічого не зроблять. Це державна служба по роботі з епідеміками!.. Вони не якісь там варвари… Невже ви волієте бути вбитим на вулиці оскаженілою юрбою? Ми ж з вами обрані, хіба ви не розумієте? Ви мусите берегти себе! — останні слова Маркович уже аж викрикнув. Ігор зиркнув заплющеними очима в бік паркану — з тамтого боку фігури завмерли, ніби напружилися.

Семен Маркович, у свою чергу, теж твердо вперся ногами в землю і перехопив міцніше Ігоря за куртку. Скидалося, що він готується до якоїсь боротьби і не збирається тієї боротьби програвати.

Раптом старий гучно й різко свиснув — аж Ігор відсахнувся, тобто відсторонив обличчя, голову, бо вирватися з чіпких пальців йому не вдалося. Він смикнувся й через плече Марковича побачив, як на паркан видряпуються дві, а за мить уже й три фігури в сіро-синьому камуфляжі й круглих шоломах на головах.

Ігор загарчав і вже не тільки пальцями, а й нігтями вчепився у кисті старого. Маркович у відповідь теж загарчав, але тоненько, з підвиванням, пустив очі під лоба й почав підгинати коліна, сподіваючись упасти й повалити разом з собою і супротивника. Ігор ударив його ногою в пах, один раз, другий, третій… Фігури в камуфляжі вже перевалювали через паркан свої ноги в грубих кирзових черевиках. Ось-ось вони зіскочать, підбіжать… Ігор ударив ногою ще раз, вкладаючи всю силу Маркович глухо кавкнув і послабив хватку. Він зігнувся в попереку, затим нарешті відпустив Ігореву куртку й боком повалився на вологу землю. Ігор відскочив від нього на кілька кроків, роззирнувся: троє в камуфляжах щойно зістрибнули з паркана, при цьому двоє з них упали й тепер саме підводилися. Третій топтався на місці, не зважуючись діяти самостійно. Ігор сплюнув з рота гірку слину й кинувся бігти.

Біглося йому на диво легко. Озирнувшись, він розгледів позаду трьох переслідувачів, які, відліпившись нарешті від паркана, тепер зупинились над Семеном Марковичем. Старий уже сидів, тримаючись однією рукою за груди, а другою вказував услід йому, Ігореві. Голови в шоломах повернулись у його бік, але гнатися не поспішали. Тому й Ігор перейшов на неквапний чвал, втім зберігаючи сили, аби щомиті знов припустити чимдуж.

Він вибіг на міст, озирнувся іще раз. Удалині повільно сунулась проіржавіла туша трамвая. Повагавшись лише мить, Ігор усе ж вирішив не їхати: у тій тисняві й справді дуже легко спалитися. Рішення виявилось доречним, бо з-за театру таки вигулькнуло трійко постатей у камуфляжах. Вони зупинились і дивились Ігореві услід, потім таки почали бігти, але так само неквапом, як і він. Ігор припустив, за хвилину вже був на середині мосту, а трамвай ще навіть не доїхав до зупинки. В кінці мосту можна було ризикнути й причепитися до трамвая, бо вони всі там пригальмовували, на стрілці. Та поміркувавши іще, Ігор вирішив таки бігти — лише з мосту звернути у бік розвилки, де він минулого вечора розпрощався з Віктором, іще живим і веселим Віктором, і звідти діставатися додому так само, як учора, поза гаражами.

Йому вдалось досягти кінця мосту й розчинитись у кварталах понад річкою швидше, ніж ті, у камуфляжах, перетнули міст до половини. Відірвавшись від них і кілька разів пересвідчившись, що погоня відстала, Ігор перейшов на швидку ходу. Руки запхав до кишень: робилося дедалі холодніше. Згори полетіли якісь крупні білі клапті — сніг із дощем. «Цього ще тільки не вистачало…» — подумав якось зовсім уже байдуже, піднімаючи коміра і натягаючи шапку глибше, до самих брів. Бетонні паркани заводів брудно сіріли по обидва боки провулка, яким він зрізав шлях додому. Сіре небо низько висло над містом, стікаючи на нього холодними струменями…

Підходячи до будинку, ще біля комірчин Ігор зупинився і, заплющивши очі, провів поглядом по зовнішній стіні. Сусід знизу щось їв, сидячи в кухні за маленьким продовгастим столиком біля самого вікна. Інші постаті теж нерозбірливо метушилися в нетрях багатоповерхівки, переміщаючись короткими переходами, інколи стикаючись, розминаючись або залишаючись на певний час злитими воєдино. У своєму помешканні Ігор устиг розгледіти дві фігури — більшу й меншу. Значить, Ліда таки забрала Марину від батьків. Що ж, добре бути до цього готовим. Треба непомітно проскочити до туалету, відшукати ту баночку з-під пудри і ще раз — востаннє! — спробувати скористатися гримом. Бо тональний крем у гримерці театру вже зробився недосяжним. А що потім? Та те, що й зараз, — тікати, ховатися, рятуватися, виживати!.. І хай буде, як буде!

Він збіг сходами, про всяк випадок прислухавшись до квартири внизу. З-за дверей ледь-ледь долинало монотонне бубоніння сусідової дружини і його короткі, односкладові репліки-відповіді: «Угу-угу-угу…»

Відмикаючи двері власної квартири, Ігор уже знав: щось має статися. В темному передпокої якомога тихіше зняв куртку, повісив її на гачок.

З кухні долітали голоси дочки й дружини. Шаснув до туалету, на поличці почав гарячково намацувати круглу коробочку з-під пудри. Пальці бігали, натикаючись на якісь голки й інші предмети з гострими краями, а тим часом позаду на вузеньку щілинку прочинилися двері й потамоване дитяче дихання ледь чутно шелестіло повітрям.

Ігор повільно розвернувся і, намагаючись якомога безневинніше посміхатися, перевів погляд на Марину. Вона ж дивилась різко й допитливо. Мовчання тривало — дві секунди, три, чотири… Нестерпно запекли повіки, і він кліпнув.

На мить побачив брунатно-чорну п'явочку, яка вистромлювалась із підлоги догори, ворушачи своєю загостреною верхівкою — ліворуч, праворуч. Розплющив очі. Мала відступила на півкроку в дверях, набрала повітря у груди й заверещала:

— А у тата плямки! А у тата — плямки-и-и-и-и-и-и-и-и-и-и-и!

Різко кинувся вперед, смикнув дочку за платтячко, ривком втягнув у туалет. Мала перечепилась об поріг і, влетівши досередини, з розмаху вдарилася лобом об рудуватий обід унітаза. Кров не чвиркнула, а вдарила коротким широким фонтаном, темно-червоним віялом розбризкуючись по старій, давно не чищеній сантехніці, по облупленій стіні санвузла.

Тільце малої сіпнулось і перевернулось — миттєво осклілі очі дивились у тьмяну стелю з виразом сердитого здивування: як це сталось? хто посмів? Ігор відчув, як накочується під груди страх і розпач. Схилений над Мариною, перевів погляд через плече — Ліда стояла у дверях, піднісши обидві долоні до скорботно-приголомшеного обличчя. Рот мала роззявлений і перекривлений у німому крикові, щоки бліді й запалі. Вся разом постать дружини випромінювала такий жах і розпач, що на мить Ігореві зробилося нестерпно шкода її. Та вже наступної секунди Ліда рвонулася до вхідних дверей, у півтора кроки подолавши їхній куценький передпокій, шарпнула клямку на себе — й Ігор несподівано холоднокровно вхопив її за плечі. Вона виривалась, вигиналася, встигла навіть прочинити двері, та він ударив по дверях ногою з-під неї, двері грюкнули, й короткий Лідин скрик, що міг встигнути вилетіти на сходи, вже забився під його міцно стиснутими долонями.

Прислухавшись до себе, Ігор раптом збагнув, що вже не відчуває страху й потрясіння, — він боровся, він рятувався, він усе робив вірно. Світ навколо був лихим і чужим, намагався знищити його, і тому кожен рух, кожна думка й кожен подих тепер було спрямовано тільки на одне — вижити. Світ переслідував його невідь за що, невідь-чому, тож опиратися, рятуватися було природно. Ігор лише міцніше стиснув руки на шиї дружини й наслухав, як там, у глибині горла, пульсуючи, затихає життя, тихим, пронизливим схлипом намагаючись іще вирватися назовні, продовжити себе, втриматись у цьому світі. Ліда опиралася, вона тяглася руками йому до горла, до обличчя, навіть вдряпнула боляче біля ока й далі вниз, до шиї, та він майже не відчув болю. Він далеко відсторонив голову й на всю довжину рук тримав тіло ще кілька хвилин, доки воно остаточно не обм'якло.

Вклавши обидва тіла на дивані, Ігор сів поряд з ними і заплющив очі. Час був збиратися, а для цього варто було добре обдивитись навколо. Він уже бачив, як поміж будинків у сусідньому завулку намагається втулитися металевий куб чи то автобуса, чи вантажівки-фургона, як метушаться в тому кубі постаті, визираючи у вікна й нахиляючись докупи головами. Бачив, як одна з постатей довго щось указує водієві й водить руками перед його обличчям. Бачив, як через порожній двір поквапливо шмигають людські фігури — навскоси, чимшвидше до трамвайної зупинки. Це були перехожі, які в цю пізню годину поспішали дістатись додому. На вид спеціального транспорту у дворі житлового будинку вони лиш на мить спинялися, а потім поспішали обігнути його, тримаючись якнайдалі.

Роздумувати було ніколи. Ігор підвівся, одягнув куртку і застебнувся на всі ґудзики. Відчинив двері на сходи, прислухався. У під'їзді було тихо. Втім, якісь приглушені голоси все ж долинали знизу, від вхідних дверей. Обережно причинивши за собою, почав спускатися. Проминувши двері сусіда знизу, притишив ходу, спинився. Виразно чув шурхіт і шамотання внизу, всього лиш за півпрольоту від себе. Проте досередини досі ніхто не заходив — найшвидше, вони хотіли вхопити його одразу, як вийде назовні.

Ігор чітко розумів: звідси вдасться вийти лише ціною великої бійки або ж коли трапиться щось надзвичайне. Погляд упав на уламки табуретки, складені в куточку під вікном. Сусід раніше полюбляв палити, сидячи на цій табуретці, та одного разу вона просто розсипалася під вагою його тіла. Викинути ці шматки дерева, однак, ніхто не поспішав, тож вони й лежали на сходовій клітці — акуратно складені стосиком тонші й товщі полінця. Намагаючись не зронити ні звуку, Ігор вибрав зі стосика два найтовщих — ті, що колись були ніжками. Взявши їх за вужчі кінці, підкинув, зважуючи в долонях. Полінця були саме те, що треба, водночас неважкі й міцні, замашні.

Попід стіною, крадучись, почав поволі спускатися. Почувався вільно й майже безпечно — знав, що за відсутності світла його крізь ті маленькі й брудні віконця у вхідних дверях нізащо не розгледіти. Те, що вони бодай трохи не відчинили дверей, було їхньою помилкою.

Тепер так само непомітно пробратись якнайближче, до самих зовнішніх дверей, на яких за ці роки дивом уціліли обидві ручки — паралельні, вертикальні й доволі-таки міцні. Швидко, якнайшвидше — бо вони вже тебе почули й напружились в очікуванні! — просунути одну з ніжок під обидві ручки. А вона входить якраз так, як треба, — тісненько, щільно, тож при розхитуванні дверей випаде не одразу. Ось вони вже збагнули свою помилку і почали шарпати двері на себе. Ага, ось вам! Не ввійдете, доки не виламаєте ручки чи не знімете двері з петель! А у свій бік, на себе це робити набагато важче, ніж вибивати їх вперед! Схаменулися? Не чекали? Тепер маєте!

А самому тепер угору, всього на два прольоти, туди, між першим і другим поверхами. Там є вікно, яке зачиняється лише на один шпінгалет (сусід у теплу пору року полюбляв курити саме біля того вікна), і веде воно просто на маленький дашок над вхідними дверима.

«Стій!» — ти чуєш це слово, цей скрик, і бачиш постать, котра спускається сходами якось боком, виставивши ліве плече вперед. Це сусід, і в руках у нього щось поблискує, навіть тут, у темряві під'їзду, це виразно видно. В лівій він стискає щось подібне до молотка, а у правій тьмяно полискує якесь лезо — найшвидше, це кухонний ніж.

Чекати не можна, треба діяти вже. Знизу вгору бити незручно, але сусід наближається. Він щось нерозбірливо чи то мимрить, чи шепоче міцно зціпленим ротом, самими губами: «Пршстмрвфртвтсп…» Звучить це водночас і загрозливо, і трішки-трішечки смішно. Та тобі не до сміху. Вхопившись лівою рукою за перила, ти відхиляєшся назад і правою ногою різко б'єш по долоні, яка стискає ножа! Оп-па! Таки вдалося! Ніж вилітає і, дзеленькнувши у темряві об сходи, падає кудись униз, аж до вхідних дверей. Сусід люто гарчить і замахується на тебе молотком. Ти встигаєш підставити під удар ту, другу, ніжку табуретки, яку все ще стискаєш у руці! Віддача від дерева добряче обпікає долоню, та все ж це терпимо, а от сусід заточується за інерцією і, намагаючись вхопитися за тебе, летить донизу головою, обличчям уперед — ти лише встигаєш автоматично відбити його долоню, яка ковзає по щільно застебнутій куртці. Гучний хрускіт і стогін свідчать, що приклався він таки добряче — щонайменше зламав собі щелепу. Сусідів стогін переходить у завивання — це звук болю й поразки, але ти не зважаєш на це. Одним кроком переступаєш через поверженого ворога й вириваєш внутрішню раму, зачинену на благенький шпінгалет. Зовнішня рама не має скла — шлях вільний! Підважившись на руках, животом і грудьми вивалюєшся на дашок, під яким ще досі чуються тупіт і шарпання — вони ще й тепер не годні виламати двері. Тихенько піднімаєшся на ліктях — вологий руберойд, яким покритий дашок, давно вже узявся бульбашками, в яких у цю пору накопичилося чимало холодної брудної води. Пальці одразу починають мерзнути, але ти не зважаєш, на інший такий пузир стаєш коліном і, нехтуючи калюжею, яка розтікається з-під опірної ноги, обережно і швидко роздивляєшся, що там унизу.

Транспорт їхній виявляється таки не автобусом, а критою вантажівкою-фургоном. Дах цього фургона зовсім поряд — менше ніж півметра розділяють його з дашком, на якому ти зараз безгучно клякнеш. Тепер слід якомога тихіше перестрибнути на фургон, безгучно злізти з протилежного боку — і тікати! Куди, як — це все не важливо. Це ти обміркуєш уже на бігу. Зараз головне — перелізти з цього руберойдного дашка на слизький і мокрий залізний. Ого, як гримить під ногами його металеве порожнє нутро!.. Ті внизу почули, зрозуміли, заметушились, але ти вже на протилежному боці короба, сперся на його край рукою, аби зручніше зістрибнути, і ти стрибаєш, і летиш униз, цю коротку мить у повітрі, зараз ось-ось ти торкнешся ногами землі, скочиш на рівні й кинешся туди, у вологу й холодну темряву двору, поза сарайчики-комірчини, далеко у глибини міста, де ніхто не наздожене і не знайде тебе…

Отак! Зовнішньою стороною ступні правої ноги ти наштрикуєшся на щось хистке й гостре! Біль пронизує всю ногу до коліна. Металевий штир, що його вставили до каналізаційного люка, аби хоча б так означити відсутність кришки на ньому, пропорює твою гомілку від кісточки й майже під коліно, закручуючись усередину плоті! Біль б'є тебе під самі груди, і ти, задихаючись, валишся на бік, намагаючись висмикнути з ноги іржавий і мокрий шматок металу!.. А він ще й глибоко уп'явся і вилазити хоче не дуже, опираючись і чіпляючись за твою болісну й вражену плоть, прошуровуючи твою свіжу рану вздовж і в глибину, туди й сюди, бо ніяк одразу не вилізе, не вийде з тієї шпарки, яку зробив сам для себе, щойно увійшовши. Він застряг щільно і міцно, він тримається ребристими, нерівно-круглими краями за звужені краї твого м'яса, пробитого і пронизаного ним до самої кістки!

А ті, з-поза машини, — вони набігають усі разом і не хапають тебе одразу, не кидають у металевий куб, а починають методично й важко лупцювати. Б'ють по спині, по голові, по нирках, по боках, і ти вмить забуваєш про свою проштрикнуту гомілку, починаєш звиватися і викручуватися, намагаючись уникнути наступного удару, чи бодай полегшити його. Тим часом з рани по нозі тече слизьке й тепле, затікає в черевик, обліплює твою праву холошу, а ти лише змахуєш руками, то відсмикуючи їх після отриманого удару, то переміщуючи, аби прикрити голову, чи потилицю, чи спину, куди отримуєш наступний удар. Урешті ти тупієш, біль розливається всім тілом, від тімені до п'ят, він запановує над тобою, опановує тебе, він уже весь у тобі, у глибині, він сам стає тобою, суцільний і важкий, нестерпний і водночас уже стерпний, тихий, внутрішній, наскрізний, пульсуючий, ритмічний, заколисуючий, сонний, м'який, коливкий, протяжний, теплий, гарячий, нестерпно гарячий…

Ти кудись відпливаєш — і лише тоді тебе за ноги й попід руки піднімають і жбурляють на вологе, холодне й брудне ребристе залізо. Позад тебе брязкають важкі двері.

Ось і все…

Отож я лежу в металевому фургоні. Лежу на твердій і брудній підлозі, теж металевій, нерівній, подзьобаній і всипаній дрібними наростами. Нарости ці також металеві. Ніби такі собі прищі, ніби покрило нездоровою висипкою цю металеву площину — так, якби метал теж міг хворіти. Але ні, метал не хворіє. Він проживає своє життя, іржавіє і помирає. Іржа — смерть металу. Теж, можна сказати, хвороба. Але хвороба єдина, остання і невиліковна. Як і моя. Тепер уже можна не критися. Можна спокійно заплющити очі, що я й роблю. Одразу ж бачу навколо себе прозорий паралелепіпед, який летить кудись уперед крізь простір, а простір той такий темний, такий непривабливий, недобрий. Он удалині майнуло кілька темно-червоних веретен, поставлених вертикально. Чорноти в них більше, ніж червоного, чорнота струменить з них, волочиться за ними, наче хвости, наче тіні, наче скапує з них чорна рідина, позначаючи їхній шлях. Куди веде їхній шлях? Та вони залишились позаду, віддаляються, меншають, ідуть кожне своїм шляхом — і ось їх уже й нема. Вже їх не видно.

Угорі, понад дахом фургона, я бачу небо. Воно світле, широке й округле. Воно глибоке, аж безмежне, це небо. З нього вниз повільно й мерехтливо опускається безліч променів — прямовисних і вигнутих, є навіть дуже криві, хвилясті, є закручені у спіралі, ширші й вужчі. Вони пливуть понад землею, де-не-де впиваючись у неї своїми короткими, сліпучими відгалуженнями, струменять, немов кровоносні судини, пульсують і мерехтять, розгортаючись безкінечним плетивом понад нами, переплітаючись неосяжним світляним шатром. Вони там, понад нами, і з землею перетинаються рідко, не на кожному кроці. Трапляються суцільно темні місця, де й близько не видно світлого волоконця згори, ніде, до самого обрію. Ось таким темним, безнадійним місцем і їдемо ми зараз.

Десь поруч хтось стогне. Здається, це Семен Маркович. Значить, я тут не один. І мене це не дивує. Але в мене руки скручені за спиною, я лежу на боці, підігнувши ноги. Нога болить, і ще болить в обох боках — може, навіть ребра зламані. Дихати глибоко — боляче. Доводиться дихати часто й потроху. Важливо не давати легеням розпросторитися на повну, щоб не завдавати самому собі зайвого болю, зайвого страждання. Обережно пробую перевернутись, але мені вдається лише лягти на спину і, спершись у підлогу зігнутими в колінах ногами, втримувати рівновагу під час цієї хитавиці. Головне зараз — не дати своєму тілу скотитися кудись на край фургона, до стіни. Бо далі почне тобою качати й метляти по всьому чотирикутному простору. А це боляче.

Та все ж нам пощастило. Мені пощастило. І Семенові Марковичу також. Хоч він і хотів… Не знати, що вже він хотів. Та ми попали в облаву державної служби. Ми потрапили до фургона державної служби. Тепер нас не уб'ють. Принаймні не одразу. Державна служба збирає по місту епідеміків і відвозить їх на Острів. Там, кажуть, є спеціальний табір, де їх усіх — нас усіх! — збирають. І що потім? Лікують? Ставлять досліди? Знищують? Зрештою, що б там не робилося, воно робиться іменем держави. Іменем Держави.

Державо! О Державо! Дякую тобі, Державо, що ти є! Колись, десь у незапам'ятні часи люди вимислили тебе, придумали і продумали, а потім багато століть поліпшували і вдосконалювали. Берегли тебе. Оспівували і плекали. Парторг недарма завжди, коли його хтось заганяв на слизьке своїми запитаннями, апелював до інтересів Держави. Держава зробить, Держава прийме рішення, Держава розв'яже цю проблему. Держава надасть. Держава забезпечить. Держава гарантує. Держава захистить. Держава покарає. Держава винагородить. Держава не забуде. Держава пригадає. Держава… Держава, Держава, Держава…

Дякую тобі, Державо, за те, що не вб'єш мене прямо зараз, у цю мить. Дякую тобі, Державо, що не даси вбити мене своїм рядовим громадянам. Дякую, що цю місію, це завдання, цей гріх, цю насолоду ти цілковито забрала собі. Ти існуєш завдяки мені і задля мене. Ти створена такими, як я, і для таких, як я. Ти живишся нашою працею, нашою плоттю, нашими мріями й помислами, Державо! Дякую тобі, Державо, що ти є і що ти є такою, якою ти є!

Хоча той самий Парторг і казав якось, що у майбутньому держава відімре, та в його словах у той момент не було певності. Він казав це тому, що його навчили так казати. А насправді він не вірив у те, що казав, і не бажав, щоб так воно сталося. Держава потрібна йому і багатьом таким, як він. Держава потрібна майже всім. Навіть тим, котрі вважають її непотрібною, а себе — вільними від неї. Та все ж вона, Держава, розлита у повітрі. Вона, ніби мікроб, ніби вірус хвороботворний, вражає кожного, пронизуючи його тіло, впиваючись у нутрощі, всотуючись у кров. Без неї немає життя.

Ось тепер мені нарешті вдалося сісти, підтягнувши коліна до підборіддя. Якби ще було на що спертися, тоді б я розслабив ноги. Але для цього треба підповзти чи підкотитися до стіни. Біля стіни лежить ще декілька людей, вони стогнуть і крекчуть. Їм теж боляче. Краще лишатися тут, де я лежу зараз. Біля стіни мене битиме об стіну, штовхатиме на інші тіла. Тож краще знову лягти горілиць. Тільки ногами підтримувати рівновагу, щоб не покотитися на повороті.

Державо, ти така велика і сильна! І така ти недобра, Державо! Власне, ніхто й не казав, що ти маєш бути доброю. Хоча й хотілося б, якщо бути відвертим. Але, певно, це не обов'язково. І неможливо. Якби ти могла бути доброю, то, напевно, ти й була б. А так ти є такою, якою є. Сильною. Жорстокою. Часто незрозумілою. Великою. Строгою. Ну, це майже те саме, що й жорстокою. Ти часто й багато чогось вимагаєш від нас. Називаєш це нашим обов'язком. Чи, щоб м'якше звучало, — почесним обов'язком. Інколи навіть священним обов'язком. Але обов'язком. Зрідка ти визнаєш, що ми маємо і права. Але передусім права належать тобі. Право наглядати за нами. Контролювати наші вчинки, наші дії. Визначати, які з цих дій вірні, а які ні. Які дії дозволені, а які — злочинні. За злочинні ти нас караєш. Карати ти вмієш, і робиш це з задоволенням. Саме покарання, їхня система, їхній перелік, їхня різноманітність і мусять, як ти вважаєш, стримувати нас від неправильних і від злочинних дій. Тому покарань для нас у тебе передбачено достатньо. На кожного вистачить.

Ти не дозволяєш нам самим визначати міру покарань. Ти поклала цю місію на себе. Ти своїм всеосяжним розумом знаєш і розумієш усе краще за кожного зокрема. І караєш ти кожного. Чи майже кожного. Принаймні я особисто не знаю нікого, хто міг би уникнути твоєї покари. Але такі теж є. Тільки вони не живуть серед нас. Вони проживають у якихось інших будинках, інших районах, інших землях — десь далеко звідси. Вони ведуть праведне, чисте, порядне життя, вони не захворюють на невиліковні хвороби, і їх нема за що карати. Всі покари, всі утиски призначаються нам — цій масі, цій багатолико-безликій юрмі, в якої тисячі ротів, тисячі носів і очей, тисячі шлунків, печінок і сечових міхурів. Бо ми винні. Винні вже зараз, тепер. Винні наперед. Винні самим існуванням своїм. Як добре, Державо, що ти це знаєш заздалегідь і саме тому оточила нас колючим дротом своїх правил, вимог і законів. А навзамін ти даєш нам… А що ж ти даєш? Ага, ти даєш нам відчуття належності до себе. При цьому ти безперестанку нагадуєш і наголошуєш, яка це велика честь, яке це щастя безмірне — бути кровинкою, травинкою, листочком на твоєму древі, ниткою в твоєму полотні, гвинтиком у твоєму проіржавілому механізмі. Дякую тобі, Державо, дякую тобі!..

Та ось фургон закладає кілька близьких, коротких поворотів і зупиняється. Його добряче підкидало останніх чверть години — видно, їхали ви не вельми рівною дорогою. Та рівних доріг уже й у центрі вашого міста не дуже лишилося. Скрегочуть двері — і їм відповідає якийсь іще один скрегіт, віддаленіший. Проте він теж не дуже далекий. Скавулить на відкритому повітрі якась одна металева деталь об іншу — найшвидше, це петлі, завіси, що на них тримаються інші двері, хвіртка, брама чи щось таке подібне. Щось, що відчиняється й зачиняється, відділяючи те, що назовні, від того, що всередині. Знизу, з дверей, кілька голів у шоломах зазирають і стукають палицями по металевій стінці:

— На вихід!

Ти підводишся. Це зробити нелегко, бо руки все ще зв'язані, хоча вузла ти й зумів добряче послабити… Але до кінця не розв'язав. Спершу сідаєш, потім стаєш навколішки, поранена нога пече і ниє, та ось уже пора й на останнє зусилля — підвестися з колін. Це не легко, проте здійсненно. Одна по одній ноги випростуються, вони аж зватяніли, і ти, похитуючись, виходиш з дверей металевого короба, зістрибуєш униз, а люди в шоломах навіть не дають тобі впасти, грубо, проте надійно підхоплюють під лікті. При цьому вони підтягають тобі лікті назад, і тобі непомітно вдається ще більше послабити вузла на зап'ястках.

Позад тебе на землю спускаються інші люди з фургона. Саме на землю — під ногами чується провологлий м'який ґрунт, навкруги ти бачиш у неяскравому світлі кількох ліхтарів невисокі голі кущі, піщану дорогу з коліями, виїждженими в ній уже не однією вантажівкою, а далі, за кущами, — продовгуваті споруди з маленькими вікнами, розташованими високо, аж майже під самими дахами.

Позаду пролунала команда — її подав хтось із людей у шоломах:

— По одному! До барака! Бігом-м-м марш!

Ігор спробував озирнутися через плече, хоч зв'язані руки й заважали. Та тільки краєм ока впіймавши плечисту постать у камуфляжі позад себе, одразу ж відчув удар по плечі — біль різонув згори вниз, до спини.

— Тобі що, не ясно?

Зрозумівши, що бігти слід один за одним і що саме він у цьому ланцюжку перший, Ігор побіг, підтягаючи проштрикнуту ногу. Проминувши кущі, побачив і вхід до барака — з причілка довгої понурої будівлі із вікнами попід дахом. Двері були відчинені, та зсередини зяяла темрява. Заплющившись, зиркнув у ту темряву й побачив там багато різних людей.

При дверях уже стояли двоє в камуфляжі. Перш ніж впустити його досередини, вони зняли пута з рук. «От і вартувало так старатися, розв'язуючись…» — майнула думка. Розминаючи зап'ястя, він ступив у півморок барака.

Тут і справді було людно. Тісними групками чи поодинці, але теж дуже поряд люди ці сиділи чи лежали попід далекими стінами або ж стояли посередині простору барака. Майже ніхто не розмовляв. Де-не-де хтось тихенько стогнав чи зітхав. Ігор відчув потребу прилягти й попрямував до стіни. Там він сперся спиною і буквально сповз донизу, підтягуючи коліна до грудей. Обхопив ноги руками. Знеможено заплющив очі…

Весь барак був повен спалахів! Такого яскравого і радісного видовища він не пригадував у своєму житті. Світло-сині й салатово-зелені, бордові й рожеві, жовті, фіолетові, кармінні й помаранчеві зблиски пересипалися в очах крупними сяючими іскрами, перетинались і накладались один на один, миготіли і блимали або ж, навпаки, насичуючись і густішаючи, починали перекривати своїм світінням сусідів, щоб потім знову почати повільно меркнути.

Ігор озирнув ушир весь простір барака. Чорних пасем болю не було видно ніде. Ніхто тут не страждав, ніхто не мучився. Зробилося затишно: він був між своїми. Ніхто не ліз із запитаннями, ніхто не зазирав у очі. Кожен бачив своє. Кожен дивився у власному напрямку й робив це власними очима. Хоча напрямок був спільним для всіх — це робилося зрозумілим дедалі більше й більше.

Також він раптом усвідомив, що не мусить ні про що розпитувати людей у бараку. Знання ці самі прийшли, вступили в голову не думками і не словами, а просто знаннями: годують раз на день, але порції великі, роздача пізнього ранку, ближче до полудня, хліба дають достатньо, можна приховати й підживлятися ним цілий день до ночі, вода в металевому бачку в дальньому кутку барака, туалет з протилежного причілкового боку, свіжі партії затриманих («своїх», саме так подумалося йому) прибувають три чи чотири рази на добу, інколи навіть уночі. На прогулянку виводять рідко, бо людей прибуває. Охорона невелика, озброєна, проте зброї не застосовує. Чому майже ніхто не розмовляє? Бо тут усі розуміють один одного без слів.

Перепочивши і трохи отямившись, Ігор підвівся, розім'яв закляклі ноги й накульгуючи пішов уздовж довгої дерев'яної стіни. Грубо збиті двоповерхові ліжка стояли в глибині споруди. Якесь м'яке сіре шмаття вкривало їх. Підлога була теж дерев'яна, грубо вискоблена, нефарбована. Збоку, на стіні біля першого ряду ліжок, чимось червонястим, певно, уламком цеглини, були намальовані двері й продовгувата кривенька табличка на них: «Доктор Лібенкрафт С.» Ігор ледь усміхнувся й приплющив очі. За стіною виднівся невисокий паркан, обснований згори іржавим дротом. А по той бік паркана, зовсім недалеко, може, за півсотні кроків, попід стіною верболозу спокійно плинула ріка.

Раптово втямив, що вперше за багато днів не відчуває холоду. Тобто холод був і надалі, але неприємних відчуттів не викликав. Так собі, легка суха прохолода, що приємно обволікала тіло. Ноги теж перестали мерзнути. Взуття немов підсихало зсередини, швидко і непомітно. Рана на гомілці також заніміла.

Зробилося легко і світло. Він був тут у безпеці. І нічого поганого трапитися вже не мусило й не могло.

Знову наростаюче загуркотіли двигуни — і за хвилину ззовні вздовж стіни похитуючись проїхали два фургони. Вони були вщерть повні своїх, людей із плямками на повіках. Це було не тільки видно крізь дерев'яні стіни — це було просто зрозуміло.

Фургони проїхали в бік входу й довго там розверталися. Цього разу обидва хотіли заднім ходом під'їхати до вхідних дверей, та місця було замало, через що шофери нервувались і газували затято, майже притираючись бортами. Чути було, як об причілкову стіну шурхотить пісок, відкинутий з-під задніх коліс. Якесь загальне піднесення ніби розлилось у повітрі, стан легкої, майже радісної тривоги оволодів людьми в бараку — про це теж ніхто не говорив, але всі без винятку це відчували.

Повільно, один по одному бранці почали підтягатися до входу, шикуючись плече до плеча та уважно вслухаючись у рев моторів і метушню по той бік дверей. Там нарешті гучно затупали важкі черевики і з виском заскрипіли давно не змащувані петлі.

Двері до барака відчинилися — примарне світло ночі не вливалось крізь них досередини, а неначе стояло в прямокутнику входу скляною стіною. За дверима топталися двоє чоловіків у шоломах і камуфляжах. Третій, відчинивши двері фургона, почав висаджувати з нього привезених людей.

Перший з тих, що стояли при дверях, раптом зняв шолома й витер спітніле обличчя долонею. Другий пильно подивився на нього.

— Що дивишся? — насторожено запитав перший.

— Ах ти ж сука! — загорлав другий і наступної ж миті кинувся на нього з кулаками. — І ти теж! І в тебе теж! Ах ти ж!.. Та я тобі!

Перший відбивався, проте якось мляво, невпевнено, хоча був вищим і, ймовірно, сильнішим за свого напарника, котрий так раптово і несподівано зробився ворогом. Та, отримавши добрячий удар під дихало, він усе ж не витримав, згріб другого у важкі обійми, заламав йому руки за спину, придавив їх ззаду коліном і своєю вільною рукою стягнув йому шолома з голови.

Навіть у темряві всі виразно побачили, що й перший, і другий мають на повіках маленькі червоні плямки…

І це не було дивно.

Вони вийшли крізь браму, яку тепер не стримував жоден замок. Дротяні створи зі стогоном скреготнули, розступаючись. Піщаний ґрунт глухувато дудонів під десятками ніг. Ігор озирнувся — Семен Маркович ішов трохи позаду й ліворуч. А ще позад нього йшли, взявшись за руки, дві старі жінки, майже бабці. На кінчиках їхніх довгих розпатланих кіс де-не-де позапікалася кров. Очі їхні були міцно стулені, й червоні зіниці поверх повік неначе мружилися. Жінки ступали в ногу й мали переплетені руки — ніби збиралися ось-ось пуститися в танок.

Ранкові сутінки ледь-ледь змінили сірість на блакить. Небо над головою не те щоб роз'яснилося, просто зробилось на крихту світлішим, прозорішим. Річка сірою тремкою поверхнею простягалася по два боки від Острова. Верболіз, ще безлистий, відчайдушно тримався віттям за скрайній пісок, так само, як і люди, сподіваючись, що колись таки зміниться пора року.

Семен Маркович наздогнав Ігоря й пішов з ним майже поряд. По ліву й праву руку Ігор помітив боковим зором хлопчину в куртці з каптуром і з наплічником за спиною, сусіда у вим'ятій майці, брудній, та все ж трохи ще білій, Ліду з Мариною, Ларису з Віктором, інших звідкись знайомих людей.

Якесь мугикання полинуло немов одразу й звідусюди. Ігор теж миттю увімкнувся в цей простий і чіткий ритм, кількадесяти секунд вистачило, аби мелодія зміцніла і в неї з'явилися слова, так само прості й чіткі. Вони теж наростали, ширилися.

Дивись в глибину.

Дивись в глибину.

Дивись в глибину.

Дивись в глибину.

Всі раптово наструнчилися, підбадьорилися, почали перезиратися, проте очей майже ніхто не розплющував. Обличчя хоча й лишалися зосередженими, та неначе просвітліли.

Дивись в глибину. Дивись в глибину.

Дивись в глибину. Дивись в глибину.

Дивись в глибину. Дивись в глибину.

Дивись в глибину. Дивись в глибину.

Берег скінчився. У холодному піску по кісточки всі люди завмерли, не збиваючись надміру тісно, але й не розпорошуючись. Десь там, удалині, попереду, за Трамвайним мостом, унизу за течією, мало лежати їхнє місто. Голоси робилися чистішими, вищими, слова вимовлялись чіткіше, чеканніше.

Дивись в глибину. Дивись в глибину. Дивись в глибину. Дивись в глибину.

Дивись в глибину. Дивись в глибину. Дивись в глибину. Дивись в глибину.

Дивись в глибину. Дивись в глибину. Дивись в глибину. Дивись в глибину.

Дивись в глибину. Дивись в глибину. Дивись в глибину. Дивись в глибину.

І далі ще і ще, більше й більше, ширше, потужніше, зринаючи вгору, до сірого, безпросвітного неба.

ДИВИСЬ В ГЛИБИНУ ДИВИСЬ В ГЛИБИНУ ДИВИСЬ В ГЛИБИНУ ДИВИСЬ В ГЛИБИНУ ДИВИСЬ В ГЛИБИНУ ДИВИСЬ В ГЛИБИНУ ДИВИСЬ В ГЛИБИНУ

ДИВИСЬ В ГЛИБИНУ ДИВИСЬ В ГЛИБИНУ ДИВИСЬ В ГЛИБИНУ ДИВИСЬ В ГЛИБИНУ ДИВИСЬ В ГЛИБИНУ ДИВИСЬ В ГЛИБИНУ ДИВИСЬ В ГЛИБИНУ

ДИВИСЬ В ГЛИБИНУ. ДИВИСЬ В ГЛИБИНУ. ДИВИСЬ В ГЛИБИНУ. ДИВИСЬ В ГЛИБИНУ. ДИВИСЬ В ГЛИБИНУ. ДИВИСЬ В ГЛИБИНУ ДИВИСЬ В ГЛИБИНУ

Над сірою пласкою поверхнею води стояли змучені, виснажені люди плече до плеча, дехто взявшись за руки. Просвітленим зором, не розплющуючи очей, вони дивилися в глибину річки. І внизу, за її широчінню, вже не було ніякого міста.