Кінець Франека Грохалі

— Кристек. Пес добре знав Міхала. Міхал іноді носив акушерці куріпок або зайців… Сліпий добре платив. Він дуже любив дичину. Ну, і коли Міхал туди йшов, він і для Рекса завжди щось ніс… Кістку чи шматок ковбаси…

— Міхал любив собак?

— Дуже.

— І, незважаючи на те, що так їх любив, погодився на всю цю історію?

Дівчина опустила голову. І коли за мить вона підвела її — обличчя в неї було дуже блідо.

— Міхал знав усе, що було між мною й інженером, — стиха промовила вона. — Міхал ненавидів інженера. Саме за те. А для мене… — Бельська стишила голос до шепоту.

— Розумію. Для вас би Міхал пожертвував більшим, ніж своїм почуттям до тварини.

Вона не відповіла. Здавалося, ще хвилина, і вона розплачеться. Капітан не хотів доводити її до цього.

— А тепер ще кілька запитань. — Від його несподівано різкого голосу дівчина здригнулася. Капітан знав з досвіду, що зміна тону дуже часто виливає на допитувану особу. — Очевидно, ви ознайомили Кристека з своїми планами.

— Я мусила це зробити, — дівчина, як він і передбачав, зуміла опанувати себе.

— І він не мав жодних заперечень?

— Ні. Він сказав, що інженер заслужив це. Що така наука піде йому на користь.

— Я догадуюсь, що, мабуть, коли й були в нього якісь вагання, то тільки відносно собаки.

— Так. Пса йому було шкода.

— А як це все виглядало?

— З тією «мушкою»?

— Ні, спочатку викрадення. Як ви забрали Рекса.

— Це було тоді, коли пан Кондзьолек хворів на грип. Ви ж знаєте, що вони живуть, у кінці Сонячної вулиці, далі вже починаються поля. Рекс, коли його вранці випустили, забіг аж до самісінького лісу. Міхал заманив собаку, а потім взяв на ланцюг.

— І привів до садиби лісничого. Та-а-ак! А де відбувалося це… з дозволу сказати… тренування?

— У сараї. У нас там є така велика міцна клітка з залізними гратами… Батько колись підстрелив рись. Хотів її відвезти до зоологічного саду. Рись щось з місяць жила у нас, ми думали, що виживе…

— А хто з вас робив оті експерименти з «мушкою»? Ви чи пан Кристек?

— Міхал.

— Відбувалося все це так, як і в тій розповіді Кондзьолека?

Голос дівчини знову почав зриватися:

— Міхал його тільки дражнив… Я знаю, що це було страшно… Тепер, коли я про все це подумаю… Справді… Я уже б ніколи… Я б не знаю що…

— Вірю, — капітан не мав сумніву, що цей трагічний випадок був для дівчини справжнім потрясінням.

— А Кристек? Я міг би з ним зустрітися?

— Він па обході.

— Так я вас попрошу, коли він повернеться, скажіть йому, щоб він нікому ні слова не говорив про те, що тут було. Про мій візит також. Запам’ятайте: ні слова.

— То ви мене арештуєте?

— Сьогодні, напевно, ні. А може… може й взагалі ні…

— Виходить, все-таки там щось було, — майор, вислухавши звіт про Шкляри, з вдячністю глянув на капітана.

— Допіру буде…

— Не розумію.

— Останню ланку в справі з собакою можна вважати за першу ланку в іншій справі…

— Того сліпого?

— Ви ж тільки подумайте, товаришу майор, цей тип твердив, що собака завжди був з ним, мало того, що навіть надвір його самого він не випускав, а тим часом Рексик не тільки під час хвороби пана щоранку ганяє собі по полю, — завдяки чому Кристек, зрештою, зміг його приманити, — але пес взагалі кілька днів ие був удома. Чому сліпий брехав? Бо хотів, щоб справа припинилася… Чому? Бо дальше зацікавлення собакою могло привести до небажаного зацікавлення ним самим. А чому він хотів цього уникнути? Бо наслідки такого зацікавлення могли бути для нього неприємними.

— Чи не робите ви часом натяжки?

— Може, так, а може й ні…

Майор засміявся.

— Справді, на початку цієї справи ми говорили так само: може, щось, а може й нічого…

— І вийшло — щось.

— Отже, що ви пропонуєте?

— Не пропоную, а маю до вас прохання. Дайте мені на тиждень відпустку….

— Гаразд, будете звільнені на тиждень… на користь, так би мовити, вашого сліпого.

— Сподіваюсь, що не на користь.

— Ваша справа…

— Щиро дякую, майоре, — капітан підвівся. — Я можу йти?

— Зараз. А та дівчина? Адже з тією Бєльського треба щось зробити, хай йому чорт.

— Я просив би цю справу відкласти ще на тиждень.

— Хай буде так, — майор махнув рукою.

У спілці колишніх в’язнів передусім розшукали в списках гітлерівських концентраційних таборів ті табори, що знаходилися у Вестфалії. їх було два: KZ-74 і KZ-75. Перший, призначений виключно для німців, відпадав. Секретар витяг другий список.

Виявилось, що у Варшаві жило двоє колишніх в’язнів KZ-75. Один жив у Лодзі, один у Познані і ще один у Гдині.

Звичайно, Редліна почав з Варшави. Першим серед п’яти прізвищ у списку був Вітольд Вургала, вчитель гімназії.

Маленький, висохлий чоловік в окулярах запросив капітана до заваленої книжками кімната. Незважаючи на заперечення офіцера, він приніс дуже міцного червоного чаю у фарфорових тоненьких чашечках.

Звичайно, він був у концтаборі. Комендант, прізвище його було не Зайдер, а Шнайдер, справді виробляй з в’язнями такі штуки.

«Пам’ятаю, він щось три чи чотири рази наказував собаці «поправити галстук».

Що сталося з тим німцем, не знає, бо, завдяки турботам товаришів, його було скоро звільнено.

Тільки на третій день, у Гдині, Редліна почув те, що треба.

— Шнайдер, — розповідав огрядний симпатичний полковник, — був рідкісною тварюкою. Але той, що його убив, напевно, не поступався йому. Капо Франек Грохаля — так звали того типа — мабуть-таки забив лагерфюрера… Так ми принаймні вважали.

— Докази?

— Скоріше припущення, капітане, — полковник любив висловлюватися стисло. — Я ж сказав: мабуть, убив. Якби в нас були прямі докази…

— Ви маєте рацію. Ну, а припущення?

— Справа в тому, що ГроХаля був спеціалістом провалювати втечі. Трьох невдах-втікачів, яких цей негідник засипав, Шнайдер наказав повісити на плацу для перекличок. Через кілька місяців була підготовлена наступна втеча. Вона була так обміркована, що мусила удатися. Ну, й уявіть собі, що Грохаля увечері подався на квартиру до лагерфюрера, а вранці його вже не було. Зник. Натомість у віллі знаходять мертвого коменданта.

А для втечі спритний капо використовує проходи, підготовлені для наших людей. Ми думали так: він пішов продавати втікачів, добряче випив з комендантом, потім якась сварка через іудові сребреники, убивство — як то кажуть, у стані афекту — і внаслідок втеча.

— Напевно, так і було,

— Мабуть, — полковник потягнувся рукою до графина з сливовицею. — Ваше здоров’я, капітане. А що? Може, натрапили на слід?

— Може, — капітан одним духом випив пекучий міцний напій і взяв бутерброд з сардинкою. — А яка зовнішність у того вашого капо?

— Як виглядав? — полковник замислився. — Звичайно. Високий, вродливий, обличчя довгасте, чорне волосся. Що ж іще? Ага! Трохи вище перенісся…

— Маленький поперечний шрам, — капітан майже викрикнув ці слова.

— Точно, — підтакнув полковник. — То що, він уже у ваших руках?

— Так.

— Тоді в мене до вас прохання.

— Все, що тільки зможу, — запевнив капітан.

— Зможете. Повідомте мене перед процесом. Я хотів би побачити пику того Грохалі.

— Буде зроблено, полковнику.

Прямо від полковника Редліна поїхав до воєводського управління міліції в Гданську і передав звідти службову телефонограму до міського управління міліції у Шклярах: «Взяти під пильний нагляд Владислава Кондзьолека. Крапка. Під час нагляду поводитися так, ніби справу маєте з людиною, в якої нормальний зір».

Передати що другу фразу капітан надумав, коли їхав електричкою Гдиня — Гданськ.

Справи, які вів капітан Редліна, перестали вже викликати здивування у відділах Головного управління міліції. Всі звикли, що з відповідей на уривчасті і часом явно дивовижні запитання він умів робити належні висновки, а його дедалі зростаюча слава одного з найздібніших офіцерів-слідчих і його особиста симпатія спричинилися до того, що кожен з колег намагався допомогти йому чим тільки міг. Отже, коли капітан звернувся до поручика Валясека з проханням підібрати йому найцікавіші справи за період з сімнадцятого по двадцять четверте вересня минулого року (двадцять четвертого до Шкляр приїхав Владислав Кондзьолек), — то вже вранці наступного дня на столі в кімнаті поручика височів чималий стос папок.

Капітан одразу відклав набік крадіжки, звичайнісінькі злочини, а також хуліганські бійки і напади. Його цікавили тільки «солідні» справи, так звана «мокра робота» — із зброєю в руках.

Було три таких справи. Напад на кооператив у Ченстохові — двох бандитів було спіймано, напад на касира в Магурці Дольней — одного бандита було убито під час погоні, двох схопили через кілька місяців; і третя справа — збройний напад на віллу в Мокотові. Цю останню справу капітан залишив, решту папок переніс на інший стіл.

— Знайшли щось, громадянине капітан? — спитав поручик.

— Цілком можливо… Големський і Пташник, — прочитав він надпис на обкладинці.

Поручик вийшов з-за столу, зазирнув у папку, що лежала перед капітаном.

— Ага! Рудий! Кумедний тип. Все скидав на третього, який втік від нас.

— Саме той третій мені потрібен. — Капітан схилився над столом і почав сторінка за сторінкою перегортати протоколи.

Зокрема його цікавили зізнання Рудого на слідстві.

«Що там я, — прочитав Редліна в одному з протоколів. — Я був пішак. Вся здобич йшла шефові, котрий диригував роботою. Це була досвідчена людина. Розповідав, що в гітлерівському концтаборі угробив якогось важного німця і накивав п’ятами до англійців».

«Шеф» — то був спеціаліст. Політикою теж займався. Що я порівняно з ним? Комаха, — зізнався Рудий другого дня. — Шеф був у підпіллі».

Через кілька днів: «Шеф мешкав у «малині» в Стефи, а згодом в пансіонаті на Вільчій (у протоколі занотовано адресу пансіонату). Грошенята мав, дістав їх від одного доктора. Шеф казав, що кожний офіцер у таємному війську, якщо його загін розколошматять, дістає з теплих рук чималу копійчину готівкою».

В блакитній папці був також портретний опис «шефа». Високий, худорлявий брюнет з вродливим довгастим обличчям.

Оце й все. Але капітанові цього було цілком досить.

Того ж дня капітан відвідав очну клініку Варшавського університету. Як його там поінформували, — причому абсолютно авторитетно, — окуляри, а точніше скельця, що закладаються безпосередньо на очне яблуко, — вживаються на Заході дедалі ширше. Наприклад, для спортсменів-баскетболістів, плавців, тенісистів такі скельця — справжнє благодіяння. Закладати їх і знімати може тільки лікар, а таких лікарів у Польщі в даний момент лише двоє: професор Вогацький у Кракові і доктор Нікляс у Варшаві.

Через п’ятнадцять хвилин чорна «Варшава» спинилася біля чотириповерхового будинку в центрі міста. В приймальні доктора Нікляса було тільки двоє пацієнтів: чоловік з чорною пов’язкою на оці і молода жінка в окулярах.

На столику лежали свіжі газети, ілюстровані закордонні щотижневики, фахова література.

Капітан взяв журнал і заглибився у читання. Через деякий час він почув:

— Прошу,

Міцно збудований, сивуватий брюнет у білому кітелі стояв на порозі, запрошуючи до кімнати. Замкнувши за капітаном двері, він сів до письмового стола, вийняв із скриньки для облікової документації чисту картку.

Редліна сів напроти, трохи боком, щоб на всякий випадок мати двері у полі зору.

— Що у вас болить?

— У мене? Нічого.

Доктор запитливо звів брови.

— Що це означав?

— Мене прислав сюди знайомий, ви також його знаєте… Владислав Кондзьолек.

— Як ви сказали?

— Кондзьолек. Владислав Кондзьолек.

— Не знаю такого.

— Пане доктор, — в усмішці капітана крилася добродушна іронія. — До чого ця комедія? Невже ви думаєте, що я прийшов забирати у вас час дурними жартами?

— Схоже на це. Я ще раз вам повторюю, що я не знаю ніякого Кондзьолека.

— Шкода, — капітан підвівся. — Кондзьолек тяжко хворий, марить, скаржиться, що в нього болять очі. Каже, що скельця, які ви йому вставили, пускають фарбу…

— Він збожеволів?!

— Не знаю, — капітан знизав плечима, вдаючи, ніби не звернув уваги на те, що доктор мимоволі зрадив себе. — Прощайте, пане.

— Зараз, сідайте, будь ласка, — доктор був явно розгублений. — А звідки ви все це знаєте? Ви, може, живете у Шклярах?

— Воронь боже! У Варшаві. Від народження у Варшаві. А знаю з листа. Мені писала пані Кльоновська.

— У вас є цей лист?

— Дозволяю собі зауважити, пане докторе, що таких речей при собі не носять. Таких речей взагалі не зберігають.

— Цілком слушно, — визнав доктор. — А чому вона не написала прямо до мене? — знову недовірливо подивився на капітана.

— Мабуть тому, щоб не наражати вас на небезпеку.

В конспірації, як казав один тип, обережність ніколи не завадить.

— Теж слушно, — доктор засміявся. — Я бачу, що у вас на все є готова відповідь.

— Бо ви ставите питання, на які я можу відповісти.

— А можна запитати, що єднає вас з нашим спільним знайомим, паном Владиславом Кондзьолеком?

— На це запитання я не можу вам відповісти. Я ж не питаю, що вас єднає в ним.

— Слушно! Утретє слушно. Вип’ємо кави?

— З радістю.

Доктор натиснув кнопку дзвоника на письмовому столі.

В дверях з’явилася молода гарна дівчина в білому фартушку.

— Принеси нам, Марисю, дві кави.

— В приймальні є ще один пацієнт, пане докторе.

— Це не мав значення, може почекати.

— А що до кави? Лікер, коньяк?.

— Що ви вип’єте? — доктор запитливо глянув на Редліну.

— Все одно, Можна коньяк.

— Чула? Той, французький.

Дівчина хотіла вийти, але Редліна затримав її.

— Пробачте, одну хвилиночку. Мені здається, — звернувся він до доктора, — що було б краще, якби ви прийняли спочатку пацієнта, який сидить у приймальні. Бо на нього справить погане враження, коли він побачить, що в кабінеті випивають, а його примушують чекати.

— Слушно. Учетверте, — настрій доктора дедалі кращав. — У зв’язку з цим кава потім. Спершу той пацієнт.

Дівчина вийшла, капітан теж попрямував до дверей.

У приймальні сидів поручик з Головного управління, переодягнений у цивільне. Редліна відступив від порога, легким рухом голови подав знак поручикові.

— При цьому пацієнтові ми можемо не соромитися, — сказав він ошелешеному докторові, коли мнимий пацієнт опинився в кабінеті.— Дозвольте, докторе, представити вам… співробітника Головного управління міліції.

В кабінеті майора, крім капітана Редліни, був ще хорунжий-протоколіст і молодий поручик, який, сидячи у кутку кімнати обличчям до стіни, затуляв собою якийсь предмет, що стояв на столику.

Міліціонер увів доктора Нікляса.

Доктор тримав себе упевнено, навіть зухвало.

— Попереджаю вас з самого початку, — мовив він, сідаючи на вказане йому крісло, — що вся ця комедія не має ніякого сенсу.

— Визнаю, що не має,— погодився майор. — Тому вважаю, що чим швидше ми її закінчимо, тим краще буде для вас. Ви ж знаєте умову — щире визнання зменшує кару і так далі. Отже, запевняю вас, що це справді вилине на міру покарання.

— Перш ніж карати, треба довести його провину.

Майор несхвально похитав головою.

— Знову ви за своє. Ну, тоді почнемо з іншого боку. Я вам допоможу. За яких обставин ви познайомились з Владиславом Коидзьолеком?

— Я вже казав, що ніякого Владислава Кондзьолека в очі не бачив і не хочу бачити.

— Це зовсім не значить, що ви його не побачите, — зауважив майор, — Поручику! — сказав він голосно.

З кутка, де сидів молодий офіцер, рантом виразно почулися слова капітана Редліни:

«Мене прислав сюди знайомий, ви також його знаєте… Владислав Кондзьолек».

І за мить інший голос, хриплий, зривистий голос доктора Нікляса:

«Як ви сказали?..»

«Кондзьолек. Владислав Кондзьолек».

«Не знаю такого».

— Чекайте! — наказав майор. — Досить. Ну, що? — запитав він у доктора. — Ви справді не знаєте? Хочете послухати далі?

Доктор важко дихав. Було видно, як тремтять його руки, що лежали на колінах.

— Це ще нічого не значить, — видушив з себе після тривалої паузи. — Голос можна наслідувати.

— Не будьте смішним, — розсердився майор. — На тій самій плівці є ще другий «схожий» голос — вашої Марисі.

Доктор опустив голову.

— Ну то як, будете говорити?

— Може, не зараз. Пізніше. Хоча зрештою… — він глибоко зітхнув, як плавець перед стрибком у воду.

Хорунжий-протоколіст схилився над машинкою. За згодою майора, запитання ставив капітан Редліна. Одно з них звучало так: чому Франек Грохаля після невдалого нападу на віллу опинився саме у Шклярах?

Відповідь була такою, якої і сподівався капітан: йшлося про поєднання необхідного з корисним. Оскільки вирішили, що Грохаля мусить тікати з Варшави, треба було; законспірувати його десь у безпечному місці, де він міг бути корисним.

У Шклярах мешкала Валерія Кльоновська, акушерка, яка у відповідних, відомих докторові картотеках була записана під відповідним криптоніном. У Шклярах був також авіазавод. і

Акушерка Кльоновська в своїй побічній «професії» не і належала до «асів». Однак професія акушерки дозволяла їй бувати в багатьох будинках, її запрошували також і в селище авіазаводу. Її послуги у «професії побічній» могли бути дуже ефективними, якби на місці в Шклярах була людина, яка змогла б нею керувати. Такою людиною був саме Франек Грохаля, він же Владислав Кондзьолек, літній поважний пан у зелених окулярах. Від нього не вимагали, щоб він одразу брався до роботи. Він повинен був спершу акліматизуватись, завоювати собі довір’я і повагу, врости в нове середовище…

— Я не давав йому ніяких строків, — мовив доктор Нікляс, беручи сигарету з покладеної перед ним на столі, пачки «Познанських». — Це мала бути перспективна акція. Я був готовий рік чекати відомостей від нього, аби тільки ці відомості були справжнім відкриттям.

— До деякої міри так воно й було, — сказав капітан.

Тепер і майор посміхнувся:

— А хіба це не відкриття? — зауважив він діловим тоном. — Я гадаю, що на сьогодні досить, — звернувся він до Редліни.

Коли вони залишилися самі, майор простягнув капітанові руку.

— Сердечно поздоровляю вас, капітане. Ви довели, як можна одним пострілом убити двох зайців. Дайте телефонограму, щоб арештували Грохалю.

— Я ще маю один день, майоре, — це звучало як прохання.

— З вами завжди так. Ви справді наполягаєте на цьому?

— Справді.

— Але що це вам дає?

— Дуже багато, майоре. Не забувайте, що в Шклярах є завод, багато людей, вони наочно пересвідчаться, як часто зовнішність буває обманлива.

— Ну добре. А що з тією дівчиною? Вас цікавить її доля?

— Звичайно, цікавить. Смерть інженера була абсолютно випадковою, і жоден суд, маючи такі докази, не інкримінуватиме їй навмисне вбивство.

— Ну, тоді ненавмисне.

— Невідомо. Крім того, була амністія, і я зовсім не бачу підстав, щоб цю справу витягати перед людські очі. Нікому це не допоможе, а над дівчиною тяжітиме все життя. Повірте мені, майоре, що так буде краще.

— Ну, що ж, — майор зітхнув, — я навчився вам вірити.

День був теплий і погожий…

На Ринку в Шклярах товклося багато людей — годинник на костьолі щойно пробив чверть на восьму.

Капітан Редліна, повернувшись спиною до вулиці Сонячної, стояв за кіоском, тримаючи перед собою розгорнуту газету.

З ледве помітною усмішкою він прислухався до стукоту ціпка, що чувся дедалі виразніше.

Ще двадцять, ще десять кроків…

— Капітан різко повернувся і опинився перед віконечком кіоска разом з чоловіком у зелених окулярах.

— Добридень, пане Грохаля, — промовив Редліна голосно і чітко, кладучи йому руку на плече.

Про те, що сталося потім, довгі роки розповідатимуть люди в Шклярах. Бо чоловік у зелених окулярах, всіма шанований екс-майстер слюсарної справи пан Владислав Кондзьолек, кинув поводок, пустив пса і стрімголов побіг уперед. Проте недалеко.

З усіх боків Ринку, з кожної вулиці йшли йому назустріч заздалегідь розставлені міліціонери.

Чоловік у зелених окулярах мусив здатися.

Пасажирський поїзд відходив із Шкляр о дев'ятнадцятій сорок п’ять. О дев’ятнадцятій сорок на перон вийшло кілька осіб. Висока дебела жінка, прикута за руку до чоловіка у зелених окулярах, троє міліціонерів з автоматами і за кілька кроків позад них мужчина у світлому плащі з поясом і в крислатому капелюсі.

Вся п'ятірка зайняла окреме купе у вагоні другого класу, мужчина в плащі сів у вагон першого класу.

Коли вони вже проїхали півдороги, молоденький міліціонер з нашивками капрала нахилився до свого колеги, що сидів напроти:

— Але з тими скельцями то комедія, правда?

— Подумаєш, комедія! Не такі речі люди видумують!

— Але щоб так… Розмальоване, наче штучне око, а крізь фарби можна бачити.

— А ти не читав, що в автомобілях роблять уже такі шибки, що як дивитися зсередини, то все видно, а як хочеш заглянути усередину — то нічого не побачиш?

— Не бійся. Той капітан з Варшави і крізь таку шибку зумів би заглянути.

Вони голосно розсміялися.

— А що, може й зумів би, Коли вже такого мудрагеля зумів викрити…

Чоловік у зелених окулярах сердито одвернувся до вікна.