Казкові пригоди Грайлика

РОЗДІЛ І

Розбишака-Заважака

У Дитиндії сталася надзвичайна подія. З’явився новий хлопчик, який з батьками переїхав у їхній будинок, — вони обмінялися квартирами з професором Барановським-Лісковським.

Хлопчик був міцненький, вилицюватий, з вузькими монгольськими щілинками-очима і дуже вредний. Звали його Вітька, як і Вітасика-Тарантасика, але всі одразу прозвали його Розбишака-Заважака. Позаяк він був розбишакуватий і весь час усім заважав. Побудують дівчатка у пісочниці якийсь королівський палац, магазин абощо, він прибіжить, ногами — раз! раз! раз' — усе потовче, розвалить, зарегоче противно і втече.

Або заведуться хлопці у піжмурки грати, а він на дерево вилізе і кричить на весь двір: «А я все бачу! Я все бачу! Грайлик отам сховався, Роман-Отаман отам, Миня і Чух у кущах сидять. Га-га-га! Го-го-го! Ги-ги-ги!»

Його вже й просили, і соромили, і погрожували навіть — нічого не допомагало. Хлопці нарешті вирішили відлупцювати його. Але й з цього нічого не вийшло. Розбишака-Заважака усіх порозкидав, вирвався і втік. В результаті у Романа-Отамана було підбите око, у Толі-Бараболі роз’юшений ніс, у Мині розквашена губа. Згодом з’ясувалося, що Розбишака-Заважака ходить у секцію боротьби у-шу. Впоратися з ним силовими методами не пощастило.

І мало того, що вся Дитиндія потерпала від Розбишаки-Заважаки, вони ще й між собою пересварилися. Усе те негарне, що було в кожного, полізло, як перестояне тісто в діжі. Не лише хлопці, а й дівчатка перемінилися. Марушка-Реготушка перестала сміятися, Любушечка-Стрибушечка стрибати, Юля-Танцюля не танцювала, а Галочка-Співалочка не співала більше.

Всі тільки дратувалися, ображалися і гнівалися одне на одного.

Наче Розбишака-Заважака випромінював якусь згубну лиху силу.

У Дитиндії настала, як тепер кажуть дорослі, криза, тобто важкі часи.

Спорожнів дитячий майданчик, запала у дворі тиша.

Під будь-якйм приводом дитиндівці намагалися відсиджуватися вдома. Той посилався на уроки (хто в школу вже ходив), той на хворобу, той на телевізор.

Особливо переживав Грайлик. Бо ж він понад усе любив товариство, дитячий, як то кажуть, колектив, гратися з дітьми любив! Недарма ж ім’я в нього було — Грайлик.

Що робити?

Стоїть Грайлик біля вікна, з сумом дивиться на безлюдний дитячий майданчик. Не гойдається гойдалка, не крутяться каруселі, не пісочниця— пустеля Сахара. І по телевізору — жодної тобі путящої передачі, хоч і двадцять разів баченої уже.

І батькам не поскаржишся, поради не попросиш. По-перше, у Дитиндії закон — не ябедничати ні в якому разі, і дорослих у свої дитинські справи не втаємничувати, самим розв’язувати питання.

Та якби й можна було… Мама, Веселина Василівна, зранку на роботі. Тато, Усміхайло Петрович, пише дисертацію. Заважати йому — категорично заборонено.

Стоїть Грайлик, зітхає тихенько.

І раптом…

РОЗДІЛ II

Таємничий телефонний дзвінок.

Дідусь Татай. Чарівні таблетки.

Пригоди починаються

І раптом задзвонив телефон.

— Грайлику! Візьми трубку! — гукнув з іншої кімнати Усміхайло Петрович.

Грайлик підняв трубку:

— Алло!

— Доброго дня! — почувся у трубці незнайомий хрипкий старечий голос. — Грайлик?

— Я, — розгубився Грайлик. Завжди губишся, коли хтось незнайомий звертається до тебе по імені, та ще й домашньому, неофіційному.

— Слухай мене уважно і не перебивай, — вів далі незнайомець. — Я чарівник. Звуть мене дідусь Татай. Дитиндію вашу поважаю, про ваші неприємності знаю і хочу вам допомогти. Але й ти мусиш допомогти мені. У Тридесятому Царстві, у Безодні Гарних Надій сховано золоті терези. Принесеш їх мені, і в Дитиндію знову повернеться дружба, радість і сміх. Але шлях туди не простий. Тебе чекатимуть небезпечні пригоди, труднощі, перешкоди і різні випробування. Щоб ти зумів усі їх подолати, я даю тобі сім чарівних таблеток. Проковтнувши таблетку, ти зможеш здійснити одне своє бажання. Коли ти щось проситимеш особисто для себе, таблетка буде солодкою-пресолодкою, додасть тобі сили і продовжить твоє життя. Коли ж ти щось проситимеш для когось іншого, таблетка буде гіркою-гіркою, відбере в тебе сили і вкоротить тобі життя. Запам’ятай це і не легковаж. Таблетки лежать на підвіконні площадки сходів третього поверху. Дорогу до Тридесятого Царства вкаже тобі Сорока Скрекекулія. Про нашу розмову, звичайно, нікому ні слова. Хоч обманювати батьків і негарно, але цього разу дозволяю тобі сказати неправду. Скажеш татові, що тобі дзвонила Галочка, запрошувала до себе гратися. Щоб він зайве не хвилювався і це не позначилося на його дисертації. Я зупиню для тата час, і до твого повернення він нічого не запідозрить. Щасливо тобі!

У трубці клацнуло, розмова перервалася.

У Грайлика так шалено калатало серце, що аж вуха позакладало. І він не відразу почув голос тата:

— Ти що — не чуєш? З ким це ти балакав? Хто це дзвонив? Мама?

— Н-ні,— отямився нарешті Грайлик. — Це… це Галочка… Запрошувала до себе… гратися…

— То біжи швидше! — з іншої кімнати весело гукнув тато. — А то нудишся. Аж кисло дивитися.

Коли Грайлик вийшов на сходи, серце його мало не вискакувало з грудей.

Він спустився на площадку третього поверху і глянув на підвіконня.

У кутку біля рами лежав маленький поліетиленовий пакетик.

Тремтячою рукою Грайлик узяв його. На просвіт було видно сім маленьких біленьких горошинок-таблеток. Точнісінько таких, як оті гомеопатичні, що давала йому колись приймати мама. У Грайлика була алергія, лікар-гомеопат приписав йому гомеопатичні таблетки, і мама давала йому їх по шість штук тричі на день. Причому були номери — перший, другий, третій. Щоб Грайлик не комизився і не опирався (а було йому тоді ще неповних три роки), тато придумав, що ті таблетки лікар передав йому від чарівника-гнома Спиридона Спиридоновича Красношапки, і називав таблетки не гомеопатичними, а «гномеопатичними». Про ті таблетки і чарівника-гнома Спиридона Спиридоновича Красношапку тато, присипляючи Грайлика, розповідав йому колись багато кумедних пригод. Веселий був у Грайлика тато — Усміхайло Петрович.

І, згадавши тепер того гнома, Грайлик одразу заспокоївся. І обіцяні дідусем Татаєм небезпечні пригоди, труднощі, перешкоди і різні випробування вже не здавалися йому такими страшними.

Грайлик сховав пакетик з таблетками у кишеню і підстрибом побіг у двір шукати Сороку Скрекекулію. У такт його підскокам під горлом лоскотно підстрибувало радісне передчуття пригод і несподіванок. Грайлик дуже любив, щоб було цікаво.

Сорока Скрекекулія сиділа на стовпчику гойдалки і нервово смикала хвостом.

Грайлик рвонувся, щоб підбігти до неї… Аж тут Сорока Скрекекулія раптом безладно змахнула крилами і впала на землю. І відразу з кущів вискочив Розбишака-Заважака з рогаткою у руці.

— Урра! Вцілив! Урра! — вигукнув він, хапаючи нерухому Скрекекулію.

Грайлик у розпачі завмер.

Він у цей час не думав ні про що. Безмежний жаль до загиблої сороки охопив його.

І тут він згадав про чарівні таблетки. Вихопив з кишені пакетик, витрусив на долоню одну таблетку, вкинув у рота і подумки вигукнув:

— Хочу, щоб Скрекекулія була врятована!

У роті зробилося гірко-прегірко. А потім враз солодко-пресолодко.

Цю ж мить з вікна четвертого поверху залунало голосне:

— Вітю-ю! Додому! І що це у тебе в руках? Ану кинь зараз же!

Розбишака-Заважака швиргонув Скрекекулію у пісочницю і побіг до під’їзду.

Грайлик кинувся до бідної сороки. Схопив її, притис до грудей. І враз відчув, що серце її б’ється. Сорока Скрекекулія розплющила одне око. Друге.

— Ох! — сказала вона. — Що це зі мною?

— Як ти себе почуваєш?

— А-а, це ти?.. Та нічого. Трошки зомліла. Контузія. Але кістки цілі, крила теж. А це дуже важливо. Бо нам же з тобою треба негайно вирушати. Я тебе якраз чекала.

— А хто тобі сказав? Хто?

— Як — «хто»? Дідусь Татай!

— А хто він такий?

— Чарівник.

— А… а ти його бачила?

— Ніколи.

— А як же тоді?..

— А мені горобець Чик Чирикчинський передав. А йому з зоопарку сова пані Пугач-Сиченко сказала. А вже їй, здається, сам дідусь Татай. Отаке — скрекеке!.. Ну гайда! У путь! Летимо!

РОЗДІЛ III

Пригода-перєшкода перша.

Страховиндія-Жаховиндія

Може, вас подивувало, що сорока сказала «Летимо!»?

То не дивуйтеся, будь ласка.

Звичайно, Грайлик не пташка, крил не має і сам по собі літати не може. Але у Дитиндії чого-чого, а засобів пересування вистача. Лозину чи віник осідлав — і ти вже на баскому коні. А онде на дитячому майданчику вкопано дерев’яний корабель— щогла з прапорцем, капітанський місток, штурвал, на кормі великими літерами написано горде ім’я — «Варяг». Ставай на місток, берися за штурвал. І от уже за бортом хлюпочуть морські хвилі, солоний вітер б’є в обличчя, і альбатроси ширяють над щоглою. А каруселя, ви думаєте, що? Тут вам і автомашини, і літаки, і навіть ракета.

Ну ракета, звичайно, ні до чого. Скрекекулія за нею не вженеться.

Сів Грайлик на літака, ввімкнув мотор, і — уже в небі безкрайньому.

Сорока Скрекекулія попереду, Грайлик на літаку за нею.

Пропливають унизу міста, села, поля, ліси, річки й озера… Аж от і море-океан. Тридесяте Царство, як відомо, за морями, за лісами. Неблизький світ.

Коли навкруги весь час море та море і нарешті з’являється берег, так і хочеться вигукнути на все горло, як це й робили завжди мореплавці:

— Земля-а!

Що Грайлик і зробив, звичайно.

Пішла Сорока Скрекекулія на посадку. І Грайлик за нею.

Приземлилися на березі.

— Ну що? Приїхали? Тридесяте Царство? — питає Грайлик, роздивляючись навкруги.

— Еге! Яке-кий швидке-кий! — скривила дзьоба Скрекекулія. — А про небезпечні пригоди, труднощі, перешкоди, випробування різні забув? Це ще тільки перше царство, а нам аж у тридесяте.

Почухав Грайлик потилицю. Та робити нічого.

— Ну що ж — я готовий.

Тільки сказав — вискакує з кущів на берег хтось із голови до ніг закутаний у чорний плаш — ні обличчя, ні очей не видно. Волохата лапа з чорними пазурами з-під плаща висмикнулася, Грайлика за руку — хап.

— Грайлик?

— Ага, — розгублено пролепетав Грайлик.

— Пррекррасно! Країна Страховиндія-Жаховиндія вітає тебе! Ходімо-ходімо! Швиденько! — І не встиг Грайлик і оком зморгнути, як його вже потягли у кущі, а там у якусь яму і в страшне підземелля. На стінах ліхтарі з людських черепів світяться жахливо. Скелети кістками гримлять. Неймовірні потвори з темряви лупають. А на троні таке страховисько сидить — навіть описати, вибачте, не можу, лячно.

— Навколішки, нещасний! — гримнув той, що привів Грайлика. — Перед тобою володар країни Король Страху Жах Тринадцятий!

І у спину Грайлика — луп!

Підігнулися у Грайлика коліна — чи то від переляку, чи то від штурхана, і впав він навколішки.

А з трону вже сичить по-зміїному Король Страху Жах Тринадцятий:

— Не смій і думати про дальшу подорож. Ждуть тебе страшні тортури. Буде тобі гаплик!

І вже повзуть звідусюди з темряви неймовірні страхолюдні потвори. Жахними очима лупають, зубатими вогнедишними пащами клацають.

Ближче, ближче, ближче…

«Нічого собі пригода, нічого собі перешкода! — думає Грайлик. — Так і заїкою стати можна. Ні! Ні! Ні! Не хочу!»

Миттю з кишені пакетик вихопив, таблетку у Рота і подумки:

«Хочу, щоб все це зникло! Знову на берег хочу!»

У роті стало солодко-пресолодко. А потім враз чогось гірко-прегірко.

Блись! — і Грайлик знову на березі біля свого літачка. Тут же і Сорока Скрекекулія

— Ну що там таке? Скрекеке!

— Хай йому біс! — одмахнувся Грайлик. — І розказувати не хочеться. Летимо далі!

— Ну що ж… Летимо!

РОЗДІЛ IV

Пригода-перешкода друга.

Ледариндія-Неробиндія

І знову полетіли вони у безкрайньому небі через гори і низини, через ріки і долини, через ліси, поля і озера, міста і села. І знову безмежний море-океан. І знову:

— Земля-а!

І пішла Скрекекулія на посадку. А за нею й Грайлик.

Сіли на леваді. А там їх уже зустрічають. І не якесь там одне страховидло у чорному плащі, а цілий натовп усміхнених радісних рум’яних товстунів. І всі привітно махають руками і кричать:

— Слава Грайлику і Сороці Скрекекулії! Хай живуть Грайлик і Скрекекулія! Ура-а!

Глянув Грайлик на Скрекекулію. Вона на нього косяка кинула. Бачить Грайлик — задоволена Скрекекулія. Та і йому приємно. Це ж не те, що тебе лякають і погрожують тортурами.

Покричали товстуни, потім чує Грайликі щось — клац! клац! — заклацало у них у кожного ззаду. Одскочили від плечей і від штанів алюмінієві ніжки, як ото у розкладачок. І вже не стоять, а лежать товстуни.

І до Грайлика, і до Скрекекулії підкотилися враз дві розкладачки — йому більша, їй меншенька, іграшкова, саме за розміром.

— Лягайіе! Відпочивайте! — гукнули товстуни хором. — Зараз частування приїде.

І так же вони всі привітно, так симпатично усміхаються, що відмовитися просто неможливо.

Лягли Грайлик і Скрекекулія.

І такі ж м’якенькі зручні розкладачки — лежати одна насолода.

А от уже й столики по леваді їдуть. Кожному окремий. І на тих столиках чого тільки нема! Самі ласощі-смакотасощі! Очі розбігаються.

— Дякую! Дякую! — мовив Грайлик, наминаючи улюблені свої цукерки «Пташине молоко». — А як же ж називається ваша країна?

— Ледариндія-Неробиндія! — хором гукнули товстуни. — То тільки дорослі, батьки й вчителі вважають, що ледарювати, нічого не робити — погано. А насправді — то неправда. Бо ледарювати завжди хочеться, а працювати завжди не хочеться. От у нас ніхто нічого не робить. Усі тільки сміються і гуляють, радіють і відпочивають. Бо це споконвічна мрія усього людства. Отже, їжте, дорогі гості, і гуляйте, радійте і відпочивайте!

Сорока Скрекекулія вже надзьобалася солодких горішків донесхочу та й очі заплющила.

А Грайлик їсть і думає: «Хто його зна. Може, й правда. От як мама наказує прибирати іграшки або ще щось — то не дуже ж хочеться. А лежати на тахті і дивитися мультики — завжди будь ласка!»

Наївся він, бачить, товстуни вже давно понаїдалися — сплять. Уся левада хропе, аж трава лягає. А Грайлик удень уже давно не спить.

Сказано — гуляйте. То чого б не погуляти, не роздивитися, що за країна.

Встав Грайлик з розкладачки, пішов левадою. А за левадою кущі. Звідти столики з ласощами-смакотасощами виїжджали. Цікаво Грайликові, а що ж там таке, за кущами.

Віти розсунув, зирк — а там вхід у підземелля, точнісінько такий, як у Страховиндії-Жаховиндії. І звідти пар-дим валує.

Грайлик туди. А там фабрика — кухня здоровенницька. Плити жаром пашать, і на тих плитах щось шкварчить, смажиться, вариться, печеться. І біля плит сотні кухарів пораються — худі, чорні, виснажені. А за їхніми спинами наглядачі мордаті походжають з довгими гострими залізяками. Тільки хто з кухарів руку до рота піднесе, щоб скуштувати щось, наглядач його одразу гостряком— штрик! — і з руки вже кров капотить.

Так і завмер вражений Грайлик. Он воно що! Не з неба усі оті ласощі-смакотасощі беруться. Тяжкою працею голодних кухарів здобуваються. А наглядачі їм і скуштувати не дають.

Е, ні!

Вихопив Грайлик з кишені пакетик, таблетку до рота вкинув і:

«Хочу, щоб зникли наглядачі, щоб наїлися кухарі досхочу!»

У роті зразу гірко-прегірко, а тоді раптом солодко-пресолодко стало.

Блись! — Грайлик уже знову на леваді.

Товстуни посхоплювалися, руками махають, кричать несамовито:

— Геть з нашої країни! Ми тобі ласощі-смакотасощі, а ти нам таке! Ганьба! Ганьба! Геть!

Грайлик у свій літак швиденько. Сорока Скрекекулія крилами змахнула.

І знялися вони у синє небо, подалі від Ледариндії-Неробиндії.

РОЗДІЛ V

Пригода-перешкода третя.

Веселяндія-Забавляндія

І знову те ж саме. Мелькають унизу гори і долини, ліси і озера, міста і села. А тоді безкрайній море-океан. І знову — берег нової землі.

Посадка.

І вже не юрба, не натовп, а гарна усміхнена молодиця хлібом-сіллю на рушнику вітає-зустрічає їх.

— Ласкаво просимо до нас у країну Веселяндію-Забавляндію! Все до ваших послуг! Всі ваші бажання, всі ваші мрії будуть виконані вмить! Бажайте, бажайте, про все забувайте!

Дивиться Грайлик — а навколо стоять кіоски, як на ярмарку, і чого там тільки нема! Іграшок усяких, велосипедів, машин, атракціонів… Ні у казці сказати, ні пером описати.

А Грайлик — ви ж самі розумієте! Недарма ж він Грайлик. Для нього ігри, іграшки, розваги — у житті перше діло. А тут же таке, чого він зроду не бачив, про що не уявляв навіть. Та таке ловке, таке цікаве, таке захоплююче — голова обертом іде.

І все — твоє. Бери, володій! Грайся, як то кажуть, од пупа.

І Грайлик, звичайно, про все на світі забув. Грається-забавляється, тішиться-потішається. Одну іграшку бере, за іншу хапається. Бо ж такі, шо очей не одведеш. Від одного атракціону до іншого перебігає… Бо ж такі, що аж дух од захвату забиває. М’яч йому під ноги попався. Вдарив він його ногою. І тут… згадав раптом Романа-Отамана, найкращого у Дитиндії футболіста. Ой!..

Що ж це таке?

Вони там усі по кутках сидять, нудяться, світа Божого не бачать, а він тут грається-забавляється.

Зрозумів раптом Грайлик— той, хто у Веселяндію-Забавляндію потрапляє, про все на світі забуває. Крім розваг-забав, ні про що думати не може. Стає наче ігровим автоматом якимось.

Чи ж для того він вирушив у небезпечну мандрівку, щоб гратися?

Ні!

Та несила самому одірватися від усього цього казково-іграшкового свята.

Ну несила, хоч ти вмри.

Сунув Грайлик руку в кишеню, вихопив таблетку, вкинув у рота: «Хочу, щоб усе це зникло!»

У роті зробилося солодко-пресолодко, а потім гірко-прегірко.

Блись!

Зникло усе вмить. Стоїть він на безлюдному березі біля свого літачка, а на крилі Сорока Скрекекулія хвостом смикає.

Зітхнув Грайлик, згадавши усі ті іграшки та атракціони, сів у літак.

І знялися вони в небо.

РОЗДІЛ VI

Пригода-перешкода четверта.

Порожляндія-Нічогонемандія

На цей раз летіли вони довго.

Летять-летять, а внизу безмежний море-океан. І ні тобі натяку на якусь землю.

Уже й Сорока Скрекекулія ледь крилами махає.

І їсти хочеться Грайлику — аж у животі терпне і в голові дзвенить.

Летять-летять…

Летять-летять…

Та от нарешті на обрії темна смужка з’явилася.

Земля-а-а!

З останніх'сил рвонули вони туди. Сорока Скрекекулія першою на посадку зайшла. За нею Грайлик на літачку.

Сіли.

Сорока Скрекекулія від слабості на ногах не встояла, впала. Лежить, лапки догори, дзьоба роззявила, хекає.

Грайлик з літачка вийшов. Озирається.

Ніхто не зустрічає, не вітає, не кричить «Ура!», «Слава!», «Хай живе!». Бо нема нікого. Пустеля, колючки якісь, тільки вітер гуляє.

Посеред пустелі стоїть стовп скособочений і на ньому табличка на одному гвіздку теліпається. А на тій табличці напис:

«Порожляндія-Нічогонемандія.

Вхід вільний».

Сорока Скрекекулія відхекалася, підвелася. Роздивилася, табличку теж прочитала.

— Отаке! Скрекеке! — скрушно головою похитала. — Полечу подивлюсь. Може, все-таки щось знайду. Бо ж їсти дуже хочеться.

Полетіла Скрекекулія.

Грайлик лишився чекати.

Довго чекав.

Нарешті прилітає сорока. Веселенька, очі блищать.

— Не горюй! — каже. — Жити можна. Сама наїлася і тобі принесла. їж на здоров’я! На!

І кладе перед Грайликом на крило літачка щось у дзьобі принесене.

Дивиться Грайлик здивовано:

— Що це?

— Як — що? Жучки-хробачки! Смакота!

Скривився Грайлик з огидою:-

— Я цього їсти не можу. Люди цього не їдять.

— Диваки… твої люди! На жаль, нічого більше у цін країні нема. Сам же бачиш — «Порожляндія-Нічогонемандія».

А їсти хочеться — аж пече!.. Хоч плач.

— Нема — так буде! — рішуче сказав Грайлик. Сунув руку в кишеню, вихопив чарівну таблетку, кинув у рота і подумки скоромовкою: «Хочу, щоб з’явилося швидше і їсти і пити, — все, що я люблю!»

У роті зробилося солодко-пресолодко, а тоді враз гірко-прегірко.

І на літачковому крилі, де лежали жучки-хробачки, з’явилося вмить усе-все, що так любить Грайлик, — і борщ з пампушками, і вареники з вишнями, і коряча ніжка, і яєчня з салом, і морозиво крем-брюле, і цукерки «Пташине молоко»… І пляшки з «пепсі-колою», і мандариновий сік.

— О! Це інша справа! — потер долоні Грайлик і почав їсти.

Коли людина голодна, їй здається, що вона безперервно їстиме три години. А насправді через п’ятнадцять — двадцять хвилин уже й все — наївся.

Ліг Грайлик на пісок голічерева, відпочиває. Думає.

Потім питає у Сороки Скрекекулії:

— А довго нам іще летіти?

Дивиться на нього Скрекекулія насмішкувато:

— Ми скільки земель пролетіли? Чотири. А нам куди треба? У Тридесяте Царство. А воно Де? За Тридев’ятою Землею. От і рахуй. Не маленький.

Задумався Грайлик: «П’ять чарівних таблеток я вже використав. Лишилося дві. А пригод-перешкод ще може бути на тих землях хтозна-скільки. Вихід один — за допомогою чарівної таблетки опинитися у Тридев’ятому Царстві, минаючи решту земель з їхніми пригодами-перешкодами. І чого я раніше до цього не додумався? Було б у запасі ще стільки таблеток!»

Підхопився Грайлик.

— Ану сідай, Скрекекуліє, зі мною на літак швиденько. Бо залишишся назавжди у цій Порожляндії-Нічогонемандії. Зараз будемо вмикати надзвукову космічну хуткість.

Сів Грайлик, Сорока Скрекекулія за ним у літак стрибнула. Грайлик дістав таблетку, у рота вкинув і з усією рішучістю: «Хочу без посадки-пересадки прямісінько у Тридесяте Царство прилетіти! Якнайшвидше!»

У роті зробилося солодко-пресолодко, а потім ураз гірко-прегірко.

Загуло-завило — закрутило…

Блись!

РОЗДІЛ VII

Тридесяте Царство. Мордань-Здоровань.

Лисий Карлик

Прочумався Грайлик після блискавичного перельоту з космічними перевантаженнями, дивиться — приземлилися вони перед могутньою брамою. Над нею вивіска барвиста: «Тридесяте Царство». А внизу меншими літерами: «Вхід платний».

При вході стоїть височенний Мордань-Здоровань. В одній руці рушниця, у другій — гострюща шаблюка.

А збоку віконце — каса. Сердита касирка визирає. Поряд з віконцем об’ява: «Вхідний квиток для дорослих — п’ять тридесятників, для дітей — сім тридесятників. Чужоземні птахи й тварини не пропускаються».

От тобі й раз! Виходить, Скрекекулії зовсім вхід заборонений. 1 що це за гроші — тридесятники? І чому це для дітей квиток дорожчий, ніж для дорослих. Всюди навпаки, а тут…

— Що це за порядки?.. Де це бачено… — почав був Грайлик, та Мордань-Здоровань сердито перебив його:

— Будеш балакати, і з квитком не пущу!

Довелося прикусити язика.

Розгубився Грайлик, засмутився.

Що робити?

Де узяти оті тридесятники? Та ще й аж сім?

І чарівна таблетка лишилася всього лише одна. А ще ж і додому вертатися треба.

Ех, нащо він так нерозумно витрачав ті таблетки! На вареники з вишнями, на крем-брюлеї Не міг потерпіти трохи. Але того вже не вернеш.

Стоїть Грайлик, руки опустив.

Раптом чує — хтось гукає до нього стиха:

— Гей! Іди сюди!

Обернувся Грайлик.

З-за товстелезного дерева, що росло неподалік, висунулася чиясь маленька рука, пальцем йому накивує, підкликає.

Підійшов Грайлик, зазирнув за дерево. Бачить — стоїть Карлик, одне око примружене, друге лупате, беззубий рот розтягнувся в усмішці, Довгий ніс підборіддя торкається, блискуча лисина сонячні зайчики випромінює. Одягнений у подертий халат — латка на латці.

— У тебе — що? — тридесятників на вхід нема? — усміхнувся Карлик.

— Нема, — зітхнув Грайлик.

— Можу допомогти, — підморгнув Карлик. — У мене є.

— Буду вам дуже вдячний.

— Еге! За «дякую» у нас гроші не дають, — засміявся Карлик. — «Дякую» у нас безкоштовне. Хе-хе-хе!

— А як же?

— А так же. Продай мені свого літачка.

— А… а як же я назад полечу?

— Ти для чого прилетів? Щоб одразу назад летіти? То лети! І не мороч мені голову! — розсердився Карлик.

«А й справді — чого я хвилююсь. У мене ж чарівна таблетка є. За допомогою таблетки я й без літачка назад повернусь», — подумав Грайлик.

— Ну добре. Я згоден.

— Оце інша справа, — усміхнувся Карлик, витяг з кишені сім райдужних папірців — тридесятників, — простягнув Грайликові.— На! І дякуй, що я тобі зустрівся, що мені саме такий, маленький, літачок потрібен. Бо я карлик. Тільки будь обережний у нашому Тридесятому Царстві. Тут не всі такі добрі, як я.

Грайлик хотів щось іще спитати Карлика про Тридесяте Царство, але не встиг. Карлик зник. І літачок Грайликів теж ізник.

Сорока Скрекекулія від подиву тільки дзьоба роззявила.

— Вибачай, Скрекекуліє, що я тебе тут залишаю, — сказав Грайлик, беручи у касі квитка. — Ти ж бачиш, птахів не пускають.

— Та бачу-бачу, не хвилюйся. Я почекаю. Будь обережний. Хай тобі щастить.

Попрощався Грайлик із Сорокою Скрекекулією, пред’явив вхідний квиток Морданю-Здорованю, той одчинив браму і впустив Грайлика у Тридесяте Царство.

РОЗДІЛ VIII

Зустріч з царицею

Грайликові здалося, що він потрапив у парк культури й відпочинку. Так було гарно у Тридесятому Царстві. Широкі алеї, обсаджені квітучими деревами і кущами, вели до мальовничого озера, по якому плавали білі лебеді і ще якісь, невідомі Грайликові, прекрасні птахи. Через озеро був перекинутий мереживний аркодужний місток, посередині якого стояла обплетена диким виноградом альтанка. І з тієї альтанки линула мелодійна тихомрійна музика. У повітрі запаморочливо пахло квітами.

Але на алеях не було нікого. Безлюддя.

Грайлик пішов у бік озера, до альтанки. Раз музика грає, хтось там, може, і є. Треба ж спитати, як іти до Безодні Гарних Надій, де мусять бути золоті терези, про які говорив дідусь Татай.

Він уже підходив до озера, як раптом з кущів вийшла якась бабуся в очіпку.

— Здрастуйте, бабусю! — кинувся до неї Грайлик.

— Здрастуй, милий! Вітаю тебе у моєму царстві,— лагідно усміхнулася вона до нього.

— Так ви… цариця? — знітився Грайлик.

— Цариця, цариця! — закивала вона, припіднімаючи очіпок (під очіпком була корона). — Цариця Тридесятого Царства Роза Плат. Тому й вхід, вибачай, платний. Але ти правильно сказав. Тут мене всі називають саме бабусею — «баба Роза». Слухаю тебе уважно, дорогий. Що привело тебе у Тридесяте Царство?

«Говорити чи ні?» — завагався Грайлик. Але Цариця усміхалася так привітно і здавалася такою доброю, що він вирішив не обманювати її.

— Мені погрібна Безодня Гарних Надій.

— «Гарних»? — здивовано перепитала цариця. — А нащо тобі та Безодня?

І знову Грайлик завагався, але вирішив уже бути відвертим до кінця:

— Там, кажуть, є золоті терези.

— А-а… Є! Є! — цариця пильно глянула на Грайлика. — Так тобі потрібно терези?.. Ну що ж… Але доведеться почекати. Спершу побачу, що ти за один. Іди поки що погуляй з дітками.

Цариця кивнула на кущі, звідки визирали три хлоп’ячих голови, і —зникла.

РОЗДІЛ IX

Свистун, Бочка і Нахабей

Як зникла цариця, вискочили з кущів троє хлопчиків. Один — мордатенький рожевощокий товстун. Другий — бистроокий дженджуристий свистун (одразу засвистів у два пальці), третій— кирпатий розхристаний забіяка (відразу кулака вперед виставив). І він же, забіяка, перший і спитав:

— Ти хто такий? Признавайся!

— Грайлик, — признався Грайлик. — А ви хто такі?

— Я — Нахабей, — сказав забіяка.

— Я — Свистун, — сказав свистун (міг і не говорити).

— А я — Бочка, — сказав товстун.

— А що ви тут робите? — спитав Грайлик. — Ви жителі цього царства?

— Та ні! Які там жителі! — махнув рукою Нахабей. — Хіба тут можна жити? З нудьги помреш. Призначення чекаємо.

— Якого?

— «Якого-якого», — перекривив Нахабей. — У різні цікаві країни. Я — у Страховиндію-Жаховиндію. Щоб страх наводити на всіх. Я це люблю.

— Я — У Веселяндію-Забавляндію, — підморгнув Свистун.

— А я у Ледариндію-Неробиндію, — мрійливо звів очі догори Бочка.

— О! — вигукнув Грайлик. — Так я ж там був!

— Та ну!

— Брешеш!

— Розкажи швидше! — кинулися до нього хлопці.

Розказав Грайлик все як було.

— Ух ти! Здорово! Це мені підходить! — вигукнув Нахабей, почувши про Страховиндію-Жаховиндію.

— Ах ти! Сила! Тілька мріяти можна! — вигукнув Свистун, почувши про Веселяндію-Забавляндію.

— Ох ти! Люкс! Оце життя! — вигукнув Бочка, почувши про Ледариндію-Неробиндію.

— А де ти ще був? — спитав Нахабей.

Розказав Грайлик і про Порожляндію-Нічогонемандію.

— А-а, ясно! — сказав Свистун. — Ми про цю країну вже чули.

— Від кого? — спитав Грайлик.

— Був тут один кадр з цієї країни. Теж хлопець. Губа-Губило, — сказав Нахабей.

— Правда, його країна називалася колись Квітляндія-Вседавандія, — сказав Бочка. — Не країна була, а квітучий сад. Але жителі усе винищили і порозбігалися. І зробилася Порожляндія-Нічогонемандія. Губа-Губило останній утік з неї.

— А де ж він? — спитав Грайлик.

— Сьогодні зранку зник десь. Снідати не прийшов. І оце обідати теж, — похитав головою Бочка.

— А вчора вечеряв, спати ліг і вночі був. Він зі мною в одній кімнаті жив, — сказав Свистун.

— А ви давно тут? — спитав Грайлик.

— Третій день.

— А куди ж він міг зникнути?

— Хто його зна, — знизали плечима хчопці.

— Що ж ви! Жива людина зникла. Снідати-обідати не прийшла, а вам байдуже! — вигукнув Грайлик. — Ви хоч цариці говорили?

Хлопці перезирнулися і знову плечима знизали.

— А баба Роза сказала, що вона ябед не любить, — мовив нарешті Свистун. — Я вчора сказав, що Бочка у мене з тарілки вареник поцупив, так вона…

— Ну, це — одне, а то зовсім інше! — перебив Грайлик. — А ходімо подивимось, — може, він якусь записку залишив.

— Ну ходімо, — сказали хлопці.

Повели вони Грайлика через аркодужний місток з альтанкою, де музика грала, на той бік озера.

А там на березі гарненький будиночок стояв, трояндовими кущами обсаджений, з верандою скляною.

Іде Грайлик, дивиться дорогою на хлопців, а сам думає: «Чого це вони у ті країни дурні намірилися, диваки? Наче нормальні хлопці. І наче знайомі. Наче я їх десь уже бачив».

І питає:

— Слухайте, а ви самі звідки будете?

— «Звідки-звідки»! — перекривив його Нахабей. — 3 Дитиндії. А звідки ж!

І тут одразу згадав Грайлик, де він їх бачив. У сусідньому ж дворі! Авжеж! Там своя Дитиндія.

— І вам батьків своїх не жалко? Родичів? Друзів? — вигукнув Грайлик. — Отак кинули їх назавжди і все?

Наче тінь пробігла по обличчях хлопців.

Та враз Нахабей брови сердито насупив:

— Ти своє діло знай. А до нашого не мішайся! Бо… — і кулак до Грайликового носа підніс. Бочка і Свистун теж брови сердито насупили.

Зрозумів Грайлик, що вмовляти їх, переконувати — годі й думати.

— Та й то правда! — сказав він примирливо. — У вас свої голови на плечах є. Самі й думайте.

В цей час вони вже підійшли до будиночка.

РОЗДІЛ X

На краю Безодні. Золоті терези

— Оце його ліжко, — показав Свистун. — А це тумбочка. Але там нічого нема. Ми ніхто з собою нічого не брали.

Ліжко було акуратно застелене.

Але на білому підвіконні Грайлик побачив сліди від кедів. Подивився на ноги Свистуна. Той був у кросовках.

— Ні, я на підвіконня не лазив, — перехопив Свистун Грайликів погляд. — Це його сліди. Вікно було вночі відчинене.

— А двері?

— Двері баба Роза на ніч завжди замикає.

— Для чого?

— Хто її зна.

— Ану ходімо подивимося під вікном, — сказав Грайлик.

Придивлятися до слідів Грайлика навчив його друг, пес Бровко Барбосович, який колись працював у міліції розшуковим собакою.

Під вікном була клумба з квітами, і на пухкій землі чітко вирізнялися відбитки ніг Губи-Губила.

Схилившись до землі, Грайлик пішов по слідах. Сліди вели у протилежний від озера бік.

Спершу сліди підвели до величезного дерева з розлогою кроною. І тут переривалися. Це свідчило, що Губа-Губило заліз на дерево.

Грайлик обійшов дерево. З протилежного боку сліди з’явилися знову. І повели далі.

Іти довелося досить довго. Навпростець, через кущі.

Та от вони вийшли з кущів.

І спинилися вражені.

Вони стояли на краю Безодні.

Сліди Губи-Губила підводили до краю і переривалися.

Збоку на краю Безодні стояла табличка: «Безодня Марних Надій».

Прочитав Грайлик:

«Ой! То, значить, не «гарних», а «марних». Виходить, я недочув по телефону. От чому цариця здивувалася, коли я сказав «гарних», і перепитала».

І тільки згадав Грайлик про царицю, як почув її голос:

— Так-так! Він уже у Безодні… І ви туди стрибайте, дорогенькі!..

Обернувся Грайлик.

За кущами стояла цариця.

Вона тричі махнула рукою. І Нахабей, Бочка і Свистун, розгублені й перелякані, безпорадно озираючись, один за одним підійшли до краю і не стрибнули, а попадали, безпомічно змахнувши руками…

Цариця наблизилася до краю, перехилилася, глянула, усміхнулася похмуро:

— Летять?.. Ну хай собі летять. Туди їм і дорога. А Губа-Губило хотів, дурненький, сховатися, заліз уночі на дерево. Та від мене сховатися неможливо. Від розплати не сховаєшся.

Глянув Грайлик на царицю — і раптова думка майнула у голові — «Так вона не Роза Плат, а Розплата! Он воно що!»

І так стало раптом жаль Грайликові хлопців, які щойно стояли поряд з ним. Такі ж вони були безпорадні, безпомічні і нещасні перед тим, як попадали у Безодню Марних Надій. Бо зрозуміли, що марно вже на щось надіятися, що падають вони — у Безодню. І це було страшно. Бо це безвихідь.

Ні! Не безвихідь!

Вихопив Грайлик з кишені останню чарівну таблетку, вкинув у рота і подумки побажав: «Хочу, щоб повернулися хлопці з Безодні!»

У роті стало гірко-прегірко, а потім солодко-пресолодко.

Блись!

Зникла враз цариця Розплата, а на краю Безодні з’явилися хлопці — Бочка, Нахабей і Свистун, а з ними й Губа-Губило. Усі четверо перелякані, заплакані, жалюгідні.

— Ми більше не бу-удемо-о! — закричали вони, кинулися від Безодні і зникли за кущами.

«Ну от! Слава Богу!» — подумав Грайлик.

І раптом побачив на краю Безодні маленькі золоті терези. Нахилився, підняв.

У тарілочках терезів лежали маленькі кругленькі «гномеопатичні» таблетки: три в одній тарілочці, чотири в другій. І та, де чотири, переважувала, звичайно.

І зненацька з-за кущів Грайлик почув голос Дідуся Татая:

— Молодець! Я не помилився в тобі.

Грайлик одразу обернувся на той голос, але нікого за кущами не побачив.

А голос вів далі:

— Ти добрий хлопчик. Лише тричі ти спокусився і використав чарівну силу таблеток для себе: коли втік із Страховиндії-Жаховиндії, коли забажав їжі у Порожляндії-Нічогонемандії, і коли вирішив більше не переживати пригод-перешкод, а одразу перелетіти у Тридесяте Царство. І чотири рази ти використав чарівну силу таблеток для того, щоб допомогти іншим. І, як бачиш, це переважило. Ти не злякався, що можеш вкоротити собі життя. Ти сміливий і самовідданий хлопчик. Знай, Грайлику, всі вчинки людські зважуються на чарівних золотих терезах. За кожний поганий вчинок рано чи пізно людину чекає розплата. І за кожний добрий вчинок доля віддячує, нагороджує людину. Пам’ятай це завжди. І ніколи не забувай.

Грайлик знову глянув на кущі, звідки линув голос, і раптом побачив дідуся Татая.

І вражено скрикнув.

Це був дідусь з їхнього будинку. Дев’яносторічний дідусь Татаренко Андрій Мартинович, який уже багато років не виходив з дому, а сидів у кріслі на балконі другого поверху і мовчки спостерігав за їхніми іграми. Він ніколи нічого не говорив, тільки дивився на них своїми добрими прозоро-блакитними, мов осіннє небо, очима, які бувають лише у дуже старих людей, і раз у раз привітно похитував маленькою зморшкуватою рукою, роблячи якісь незрозумілі таємничі рухи пальцями. Він був глухонімий.

Грайлик хотів щось сказати, але не встиг. Бо все Тридесяте Царство раптом захиталося, наче від землетрусу, спалахнуло сліпуче світло, і Грайлик на мить втратив свідомість.

РОЗДІЛ XI

Останній.

Примирення

Коли Грайлик отямився, то побачив, що сидить у літачку на каруселі у своєму дворі. На стовпчику гойдалки Сорока Скрекекулія хвостом смикає. А на протилежному боці каруселі у ракеті сидить Розбишака-Заважака. В руці у Розбишаки-Заважаки рогатка, і він цілиться у Грайлика. От-от стрельне.

«Ой! — подумав Грайлик. — Він же нічого не знає—ні про Царицю Розплату, ні про Безодню Марних Надій, ні про чарівні терези!»

І Грайлик усміхнувся раптом до Розбишаки-Заважаки і сказав:

— Вітю, ну що ти витворяєш? Ти ж це знічев’я, від нудьги. Авжеж самому нудно й нецікаво. Давай приставай до нашого гурту. Он навчив би нас прийомчикам у-шу. Га?

І Розбишака-Заважака не стрелрнув. А здивовано заморгав і опустив рогатку…

А через п’ять хвилин у Дитиндії був уже галас і сміх.

Галочка-Співалочка дзвінко співала якусь пісеньку. Юля-Танцюля танцювала під транзистор. Любушечка-Стрибушечка стрибала через скакалку. Віка-Базіка щось весело джерготала. А Марушка-Реготушка сміялася з того.

Роман-Отаман, Вітасик-Тарантасик, Женя-Жменя, Толя-Бараболя, Грайлик, Миня, Чух і навіть Іван-Сумніван стояли кружка навколо Розбишаки-Заважаки, і він показував їм прийоми у-шу.

А з балкона другого поверху дивився на них своїми добрими прозоро-блакитними, як осіннє небо, очима старенький дев’яностолітній дідусь.

Він усміхався і привітно похитував зморшкуватою рукою, роблячи якісь таємничі рухи пальцями.

А в другій руці дідуся погойдувалися маленькі золоті терези…